Олег Гуцуляк: Про термін "Прикарпаття"

Термін "Прикарпаття" (Prykarpattya, Prykarpattia, Precarpathian). 

Іноді доводиться чути, що іноземці даного терміну не розуміють, його немає на географічних картах, що "полякам важко вимовляти" (як от Перемисль перетворили на Пшемишль) і т. п., а тому виникають спроби замінити його на інваріанти "Підгір'я" (Foothills, Undermountain) чи "Карпатія" (Carpathia, від Carpathian Mountains). 

Але замінник "Карпатський (край)" навряд чи підходить, бо під ним розуміється ВЕСЬ регіон Карпат (не тільки Українських, але й Польських, Словацьких, Румунських, Угорських Карпат), він має не тільки суто фізико-географічні, але й геокультурні конотації, а також нівелює традиційний термін "Закарпаття" (Zakarpattya, Zakarpattia, Транскарпатія, Transcarpathian area) у значенні пригірської території, на яку переходять через Карпати за рухом сонця (зі сходу на захід). Бо ж, відповідно, Прикарпаття (Precarpathian area) - це територія, з якої починається рух за сонцем через Карпати. 

У світовій географічній науці існують терміни з префіксом "Пре-"  на означення території пагорбів і гір, що лежать перед великим гірським хребтом: Преаппалачі (Pre-Appalachian Translational Tectonic, Pre Appalachian Trail), Прекордільєри (Precordillera), Передгірський масив (Pre-mountain range, Près-des-Montagnes), Преальпи (Prealps,  Préalpes, Pre-Alpine, Alpine foothills, Voralpenland, Alpenvorland)...

Звісно, при транскрипції слов'янського терміну Прикарпаття латинкою написане виглядає "дико" (Prykarpattia, Prykarpatya, Prikarpatja, Prykarpattja і т. п.) і вносить плутанину. Хоча саме назва у формі Prykarpattia є заголовком відповідної статті в англійській Вікіпедії. Італійці взагалі йдуть за римською традицію, в якій існуівла "Цизальпійська Галлія" (Gallia Cisalpina "Передальпійська Галлія) і тому використовують термін Ciscarpazia... 

Тому більш доцільно йти при перекладі назви "Прикарпатський" не шляхом її транскрипції, а використовувати традиційну наукову (історико-географічну) назву у одній з таких форм як Precarpathian, PreCarpathian або Pre-Carpathian.

І, в принципі, "Прикарпаттям" є вся Україна, як вона ж є і "(Північним) Причорномор'ям" (Pre-Black Sea Area, The Northern Pre-Black Sea Region). 

Сама назва Карпати (Καρπάτης, вперше засвідчена Птолемеєм у ІІ ст. н. е.) походить від іллірійського слова (збереженого в албанській мові)  kárpë / kárpa, множ. kárpa / kárpat («скеля, твердий») ​​і месапійського karpa «туф (скеля), вапняк» (збереглося як càrpë «туф» на діалекті бітонто та càrparu «вапняк» на салентіно італійської мови). Цей зв’язок додатково підтверджується тим фактом, що також оронім Бескиди, низка гірських хребтів у Карпатах, має значення албанською: bjeshkë / bjeshkët «високі гори, гірські пасовища». Аналогічно це ж слово від догрецького праіллірійського населення перейняли греки на означення острова Карпатос (Κάρπαθος). Фракійське плем'я "карпи" (Καρπιανοί, Carpi, Carpiani, і варіанти - Καρποδάκαι, Harpii),  засвідчене навколо гирла річки Тірас (Дністер),  а потім просунулося на захід бл. на 400 р. н. е., отримало назву саме від того, що замешкало на південь від Карпат, а не гори Карпати отримали назву від племені карпів.

Назва Карпати, зрештою, може походити від праіндоєвропейського кореня *sker-/*ker-, що означає "гора, скеля"  (пор. албанське kárpë, германський корінь *skerp-, давньоскандинавське harfr «борона», готське skarpo , середньонижньонімецьке scharf «черепок» і сучасне верхньонімецьке Scherbe «осколок», литовське karpas «різати, рубати, вирізати», латиське cìrpt «стригти, зарізати»). Архаїчне польське слово karpa означало «нерівності, перешкоди/скелі, нерівне коріння або стовбури». У скандинавській сазі про Герварар, яка розповідає давні германські легенди про битви між готами та гунами, назва Карпати з’являється у  німецькій формі як Harvaða fjöllum. Римляни Карпати називали Сарматськими горами та Бастарнськими Альпами, на Русі - Угорськими горами, а деяких латинських хроніках - Гунськими Альпами. Самі ж угорці називають Карпати "Сніжними горами" (Гавашок,  Havasok).

Юрій Журавель: 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина

17 березня 2024 року - 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина.

Історики називають його "президентом одного" дня. 15 березня 1939 року — Карпатська Україна проголосила державність. Сойм ухвалив Конституцію, державну мову — українську, синьо-жовтий прапор, герб «Тризуб» та національний гімн "Ще не вмерла України... 

Все це відбувалося в час вторгнення угорської армії за підтримки нацистської Німеччини, яким допомагали польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. Війська Чехословаччини, що залишали територію Карпатської України, фактично повернули зброю проти українців.

 7 липня 1939 року угорці, підтримані Гітлером та Муссоліні, остаточно анексували Карпатську Україну.

Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Європейська Політика невтручання, «примирення агресора» сильних «світу цього» лише заохочувала окупантів.

 До кінця другої світової війни Августин Волошин лишаєся у Празі, нехтуючи пересторогами соратників. У травні 1945 «СМЕРШ» заарештовує громадянина суверенної держави і етапує до Москви, де в Лефортівській тюрмі гине президент Карпатської України.

 Прикро, що про цю трагічну сторінку в нашій історії мало знають у світі, але оборона Карпатської України від загарбників у нерівному бою дала натхнення для майбутніх поколінь. Ми зараз проливаємо кров за існування, за нашу українську ідею і бачимо, як сьогодні Україну захищають дві бойові одиниці під назвою “Карпатська Січ”.

Переможемо! Слава Україні! 

----------------

Zenon Borovets

ДУХОВЕНСТВО В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ^  ЩОДНЯ ГОТУВАВ СЕБЕ ДО СМЕРТИ ЗА УКРАЇНУ

17.03.1874 – у с. Келечин на Закарпатті в сім’ї сільського священника народився Августин Волошин, священник УГКЦ, папський прелат (1933), президент Карпатської України, Герой України. Лише оволодівши угорською мовою зміг поступити та закінчити Ужгородську гімназію (1883-1892). За рекомендацією єпископа записався на теологічний факультет Будапештського університету, проте у зв’язку з хворобою через рік змушений перервати навчання та повернутися до Ужгорода, де закінчив духовну семінарію (1896). Одружився з донькою професора Ужгородської гімназії та родичкою О. Духновича Іриною Петрик (1896). В подружжя не було дітей, тому вони опікувалися приватним сиротинцем із 22 дітей, для якого купили великий двоповерховий будинок. Дружина активно займалася громадською та харитативною діяльністю, проте у 1936 несподівано померла від злоякісної пухлини вуха.

Іван Гаврилович: Журнал, яких обмаль. «Краєзнавець Прикарпаття» відзначив подвійний ювілей: 40 чисел за 20 років

Видається, що для нас уже звичною стала негативна тенденція, коли одне за одним «вмирають» періодичні друковані видання, залишаючись лише в історії прикарпатської і загалом вітчизняної преси та в пам’яті їхніх постійних читачів – як безповоротні втрати для українського інформаційного і культурно-духовного простору. Причому ця тенденція виразно проявилася ще за кілька років до нинішньої великої війни в Україні, а в час збройного, політичного й економічного протистояння нашої держави масованому вторгненню московитів ще більше загострилась.

Але чи можна списувати на війну як на ще вагоміший аргумент для виправдання плачевного стану вітчизняних друкованих ЗМІ фактичну байдужість до їхньої долі з боку владних структур? Запитання риторичне. Адже сучасна війна має гібридний характер й одна з її невіддільних складових – інформаційна, значення якої важко переоцінити у XXI ст.

Тому так втішила поява 40-го числа «Краєзнавця Прикарпаття», який уперше прийшов до читачів у 2003 році. Тим паче, що йдеться про видання журнального типу, яких в Україні виходить катастрофічно мало – можна перелічити на пальцях однієї руки. Власне, видання було зареєстроване наприкінці 2001-го як регіональний науково-методичний альманах, але це таки журнал за змістом і стилем викладу матеріалів, верстанням, оформленням, періодичністю виходу (раз на півріччя). А якщо сказати коротше – за читацьким «відчуттям»: тематика публікацій не вузьконаукова, а цікава і для широкого загалу, їхня мова доступна, жвава, без якогось нальоту академізму.

Ювілейний номер «Краєзнавця Прикарпаття» представили в ОУНБ ім. І. Франка. А у ключі презентації розгорнули на тематичній виставці «Мій край – моя історія жива» експозицію всіх випущених упродовж двох десятиліть номерів журналу, підготовлену працівницями головної книгозбірні області.

Головний редактор журналу – директор Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ) та голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор філософії Михайло Косило нагадав основні віхи 20-річного шляху видання, призначеного, як можна виснувати вже з його назви, передовсім для краєзнавців та істориків, але насправді публікації журналу становлять інтерес для всіх, кому небайдужа історія рідного краю в загальноукраїнському контексті і хто її знання розглядає та сприймає як невід’ємну компоненту автентичності й духовності українців. Ось чому й визріла понад два десятиліття тому серед краєзнавців ідея створити свій друкований орган, який допоміг би розвивати краєзнавчий рух на Прикарпатті, популяризував їхні напрацювання й здобутки. Й увесь 2002 р. директор ОДЦТКУМ Михайло Косило разом з головою ОО тодішньої Всеукраїнської спілки краєзнавців Богданом Гаврилівим втілювали в життя ідею з підготовки першого числа журналу. Його редколегію очолив академік Володимир Грабовецький. А попрацювати над художнім оформленням видання запросили знаного художника-графіка Ярему Оленюка.

Микола Кугутяк, Богдан Томенчук: Космогонія Карпатської Чорногори

Весь петрогліфічний комплекс каменя «Жаба» вказує на його сакрально-космогонічний харак­тер. У в’язку з цим особливої уваги зас­луговують просторові орієнтації зобра­жувальних образів і символів, які розмі­щені в послідовно коловоротному вигля­ді, що нагадує стародавній зодіак. На­прям стопи і великих чаш на схід (ази­мут 90?) свідчить про те, що для будів­ничих святилища точкою весни, почат­ком року було місце сонця в день весня­ного рівнодення. За таким принципом визначався новий рік у більшості індоєв­ропейських народів, у тому числі й у слов’ян. В останніх новий рік відзначав­ся у день появи нового місяця, найближ­чого до весняного рівнодення.

Після весняного рівнодення схід сон­ця піднімався до північного сходу, де є зображення голови бика і жінки, направ­лених на схід сонця в день літнього сон­цестояння. У більшості стародавніх ка­лендарів зодіак очолював Телець, а тому значна частина зображень зодіаку вті­лена у символах Тельця, зокрема голо­ви бика (Гіад). Напрями стопи і голови бика є межовими знаками сходу сонця в день весняного і осіннього рівнодень та літнього сонцестояння. Поєднання го­лови бика і стопи в зодіаку не є одинич­ним випадком. На стелі з Христофорівки, що належить до ямної культури (ран­ня бронза), зображено голову бика на тлі стопи. Між стопою і биком-Тельцем є тісний символічний зв’язок. У вигляді бика зображалось небесне божество — Індра, Зевс чи Перун. Не вдаючись у деталі, слід зазначити, що як би ми не оцінювали знаки й образи на камені «Жаба», об’єктивно вони розміщені в ас­трономічно-просторових орієнтаціях весняно-літнього циклу, що засвідчує їх зодіакально-календарний характер.

Ключове значення стопи на Чорногірському святилищі спонукає детальні­ше зупинитись на цій проблемі, відомій у науковій літературі під назвою «ступні ніг», «камені-слідовики», а в народі—як «Божі стопи».

Перше письмове повідомлення про стопу подав ще Геродот у V ст. до н. е. Розповідаючи про ріку Тірас (Дністер) і грецьку колонію в її пониззі, землю скіфів, неврів і агафірсів, яких розділяла ця ріка, «батько істо­рії» повідомляє про стопу Геракла дов­жиною у два лікті на одній з дністров­ських скель. Розповідь Геродота про сто­пу Геракла має важливе значення в тому розумінні, що вказує на доісторич­ну традицію зображення ступнів ніг у Прикарпатському ареалі. Польські дос­лідники кінця XIX ст. вважали, що стопа Геракла є десь на Покутті, до якого включали й Чорногору як його південно-східну окраїну.

Руслан Корженюк: Місця сили Карпат: скельні святилища, менгіри, дольмени, кромлехи, мегаліти

Частина 1.

Карпатські місця сили, пам'ятки, скельні комплекси і мегалітичні святилища - один із найзахопливіших розділів краєзнавства, що потребує детального вивчення. Численні прадавні, культові, чудернацькі камені і боввани, заховані у різних куточках Карпат, приховують таємниці від подорожніх: Тустань, Підгородці, Ямельниця, Крушельниця, Бубнище, Спас, Розгірче, Терношори, Писаний Камінь, Грегіт та багато-багато інших. Розкидані вони густо по карпатській землі, та як справжні свідки минулих епох, захоплюють істориків, дослідників, археологів та пілігримів своїми дивовижними формами, петрогліфами, походженням. Сакральна географія і метафізика Карпат завжди приваблювала шанувальників езо-туризму і любителів старожитностей. Отож, у цьому розділі будемо ділитися подорожами та дослідженнями природних, сакральних і культурно-історичних пам'яток, місць сили Карпат.

Чорногірське святилище в Карпатах.

«Чорна гора» аль-Масуді й українська Чорногора.

Чорногірський хребет розташований у північно-східній частині 700-кілометрового Карпатського лука, в географічному центрі Європи. Чорна гора, або Піп-Іван (2 028 м), разом з вершинами Смотричем (1894 м) і Вухатим Каменем (1 820 м) становлять у гуцульській традиції первісну, «правдиву» Чорногору, назва якої поширилась на весь хребет. За формою Смотрич і Вухатий Камінь утворюють підкову, спрямовану на північний схід.

До Чорної гори була прикута увага дослідників з давніх-давен. Ще в 30-40-х роках Х століття «арабський Геродот», учений-енциклопедист Абуль-Хасан Алі ібн Хусейн, відомий під іменем аль-Масуді, у своїй праці «Золоті копальні і розсипи самоцвітів», або «Золоті луги» в розділі LXVI «Опис будівель, шанованих слов’янами» повідомляє про три найбільші язичницькі храми слов’янського світу, один з яких був на Чорній горі. Дослівний текст з коментарями передаємо в перекладі А. Гаркаві.

📜 «У слов’янських краях були будівлі, шановані ними. Між іншими була в них одна будівля на горі, про яку писали філософи, що вона одна з найвищих гір у світі. Про цю будівлю існує розповідь про якість її побудови, про розташування різнорідних її каменів і різноманітність їх кольорів, про отвори, зроблені у верхній її частині, про те, що побудовано в цих отворах для спостереження над сходом сонця.., про вставлені туди дорогоцінні камені і знаки, помічені в ній, які вказували на майбутні події і застерігали від подій перед їх здійсненням, про звуки, що лунають у верхній її частині… Друга будівля була споруджена одним з їх царів на Чорній горі; її оточують чудесні води, різнокольорові і різні за смаком, відомі своєю користю. В ній вони мали великого ідола в образі людини, зображеного у вигляді старця з палицею в руці, якою він рухає кості мерців з могил. Під правою його ногою є зображення різнорідних мурашок, а під лівою — зображення пречорних воронів чорних крил… Ще іншу будівлю мали вони на горі, оточеній морським рукавом…».

Отже, у своєму описі аль-Масуді повідомляє про три найзнаменитіші в Південно-Східній Європі сакральні пам’ятки слов’ян Х ст. Для науковців постала проблема їх географічної локалізації. Стосовно Чорної гори слід зауважити, що її завжди виділяли з карпатського масиву картографи ХVII—ХХ століть як окремий географічний об’єкт. Першими висловили думку про тотожність Чорної гори аль-Масуді з карпатською Чорногорою вчені ХIХ ст. Я. Головацький і А. Фомінцин. У 70-х роках ХХ ст. відомі російські сходознавці А. Ковалевський, а згодом В. Бейліс знову переклали цей напівзабутий твір і вказали на можливість реального існування описаних аль-Масуді храмів.

Ю. О. Карпенко: Проблеми германської гідронімії Українських Карпат

Окремі гідроніми регіону Українських Карпат більш-менш упевнено тлумачаться на германському матеріалі. 

Це передусім дві Піскави [6:425],розташовані як у Прикарпатті (басейн горішнього Дністра в Рожнятівському районі Івано-Франківської області), так і в Закарпатті (басейнТиси у Міжгірському районі Закарпатської області). О. Трубачовзапропонував для гідроніма Піскава германську етимологію *fisk-ahw(a)“рибна ріка” [8:50], визнавши його імовірним германізмом. Порівнянонедалеко від обох річок з назвою Піскава є й слов’янський відповідникцієї назви - права притока Пруту Рибниця у Верховинському та Косівському районах Івано-Франківської області [6:461]. Написання назви Піскава і фіксує її зближення (вторинне?) з лексемою пісок. До речі,[6:425-427] фіксує 21 гідрооб’єкг з назвою Піщана, 5 - Піщаний, 3 -Піщанка, 6 - Пісочна, 5 - Піскувата, по одному - Піски, Піскуваня,Піскуватий, Піскуваха, Піщадь, Піщанець.

Дністерська Піскава впадає в річку Молоду, назву якої О.Трубачов теж уважає імовірним германізмом, виводячи її з герм. *muldan “земля” [8:79-80]. Незручним для такої інтерпретації фактом є те, що на р . Молода знаходиться с. Осмолода, та й саму річку теж іноді називають Осмолода [6:372]. Гадаємо, що саме цю темну назву Осмолода й слід уважати вихідною. Форма Молода - її скорочений варіант. Назва ця імовірно є до-слов’янською. Але певність в її германських зв’язках зникає. 

Разом з Молодою О.Трубачов зводить до того ж германського слова назву Молдова [пор. ще 4:272]. Однак Й. Йордан називає більше десятка аналогічних топонімів і виводить назву ріки та країни Молдова з рум. molid “вид сосни”, посилаючись на Н. Йокля та характеризуючи слово molid як етимологічно неясне, присутнє також і в албанській мові [ 11:478]. Отже, тут виникає питання про даків-фракійців, яке може поширюватисяй на Молоду - Осмолоду. Втім, чеську річку Молдова разом з лівою притокою Ельби нім. Mulde дехто пояснює як праєвропейську (тобто до-індоєвропейську) неясного змісту [12:201]. Ця інтерпретація на фоні запропонованої О.Трубачовим етимології видається надмірно ускладненою. До речі, М.Павлович упевнено реконструює іллірійську лексему *mal/*mol “гоонімів типу Malibarth та ін. і саме з нею пов’язує назву Молдова [13:34- Осмолода є не “земляною” чи “сосно). 14:180]. Може, й Молода "гірською” і не германськоючи фракійською, а іллірійською?

Складність германської гідронімічної проблеми в Карпатах добрепростежується і на тлумаченні назв Стинавка (ліва притока Стрия наЛьвівщині, на якій знаходиться й с. Стинава, що зберігає давнішу формуназви, пор. 6:530), й Танев (права притока Сяну в Польщі, у джерелахсвідчиться в давнішій формі Tnew, пор. 10:114). Перший з цих гідронімів О. Трубачов визначає як германський (навіть без застереження “імовірний”), посилаючись на В. Ташицького й польську паралель Styna-wa/Scinawa, а для другого припускає зв’язок з іє. *dänu - “(велика) вода”, з германським пересуненням d-t [8:52,264], Але ж не можна позбутисядумки, що в усіх цих назвах приголосний m є етимологічним (а не наслідком германського фонетичного процесу) і, відповідно, самі назви є слов’янськими, що з приводу Танева зазначив Я. Рігер. Варіант Tnew явно має вважатися вихідним, а його важко вирізнити зі слов’янського контексту і за коренем (пор. тнути: йдеться про річку, що протинає собішлях крізь перешкоди), і за формантом (рефлекс й-основ, які важкоприпасовувались до іноземних слів, пор. і суч. пол. Tanew, жін. р., род.відм. Tanwi). У цьому зв’язку й зближення Стинава - стинати набуваєпевного етимологічного сенсу. Втім, цей сенс, не виключено, є тільки народноетимологічним, що можна досить упевнено говорити щодо форми Tanew (на фоні Tnew), пор. пол. tani “дешевий” чи tany “танці” —зрештою, германізми. 

На заході досліджуваного регіону маємо, можливо, найвиразнішийгерманізм — найбільшу словацьку ріку, ліву притоку Дунаю Ваг, якийдосить одностайно виводять з герм, wäg “бурхлива вода”, пор. нім. Woge“хвиля” [15:306-307; 3:28; 12:320). У зв’язку з цим гідронімічним фактомособливого сенсу набуває назва Вага, яку В. Стефаник ужив стосовно буковинської річки Виженки [2:110]. Ім’я це більш ніде не зафіксоване, але В. Стефаник був дуже спостережливим та уважним до деталей. Можливо, Виженка мала й паралельну рідковживану германську' назву Вага. Слід вказати й на Вагу в басейні Десни в Чернігівській області [6:80]. Ця назва істотно розширює германський гідронімійний ареал України [8:286] на північний схід. 

Говорячи про карпатські гідронімійні германізми, не можна оминутипроблеми наймення Агалінг, яким займалося чимало вчених, а особливо докладно В.Петров. Ця ріка,  Agaling згадується в Певтінгерових таблицях III ст. (відбивають стан першого ст.) і з високою імовірністю ототожнюється з Дністром. Власне, тут маємо ситуацію, схожу на щойно розглянуте іменування Виженки. Ріка повсюдно називається Дністром, давніше ще й Тирасом, а в одному джерелі - інакше. Можливо, що і вцьому випадку інакша назва є германською. Від В.Томашека (1889) до Лер-Сплавінського (1946) гідронім Агалінг інтерпретується як германський, конкретно готський, похідний від гот. я£Іпя “важкий” ізгерманським же суфіксом -інг [5:89-90]. Цю етимологію поставив підсумнів М. Фасмер (1923) і рішуче відхилив В. Петров. Однак пропонованед ослідником балтійське розуміння із структурою А-гал-інг [5:90-99] видається значно слабкішим за готське. Скоріше вже назву Agaling (беручи до уваги, що йдеться про фіксацію іноземцем вимови початкунової ери) можна тлумачити як слов’янську й розуміти опозицію Онут [3:12] - Агалінг як локальні наймення одного об’єкта із сенсом “закритий”- “відкритий”. Однак германську інтерпретацію назви Агалінг доводиться визнати найбільш у засад некою. 

Погано, що нібито готська назва Агалінг фіксується раніше (І ст.), ніж на території України з’явилися готи [ІІІ-ГУ ст.: пор. 1:144-145]. Вихідз цього хронологічного нонсенсу вказав ще Ф.Брун: бастарни. Бастарни були на території України, зокрема на карпатському підгір’ї, ще до нашої ери і належали до германців, чого не заперечує такий знавець давньої етнонімії, як О. Стрижак [7:34].

Так чи інакше древня германська /конкретніше: готська, а можливой басгарнська/ присутність в Українських Карпатах гідронімічно загалом підтверджується. Ця присутність має кваліфікуватися як інфільтрація. Вона не була ні масовою, ні довготривалою. І при цьому вона накладалася на вже наявну в Карпатах слов’янську основу. Германські гідроніми карпатського регіону (можливо, разом з кельтськими), гадаємо, найдавніший суперстратний, а не субстратний шар щодо слов’янських географічних назв.

Микола Бандрівський: Гріб Аттіли слід шукати у Карпатах? А, чому б і ні? Давайте поміркуємо

Спершу для тих, то "не в темі": Аттіла - один з наймогутніших володарів Європи середини 5 століття. Завойовуючи одну державу, за іншою, Аттіла зі своїми гунами поставив на коліна майже всі великі європейські держави і дійшов аж до Риму. Ні до, ні після того гунського нашестя, історія нашого континенту, не знала настільки сильного і впливового вождя. Сотні книжок і фільмів написано і відзнято про цю непересічну особистість. Майже кожна сучасна європейська держава може похвалитися своїм доробком на "гунську тематику", окрім... України. 

Ще з радянських часів, була негласна заборона якось виокремлювати гунський період у давній історії УРСР (а, тим більше, виділяти археологічну культуру чи, хоча б, тип пам'яток, які б могли належати власне гунам, а не їх численним союзникам і ворогам). Натомість, українським археологам "милостиво" дозволялося оперувати у своїх працях лише назвою "пізньоримський період". І ця тенденція майже в незмінному вигляді зберігається до сьогоднішнього дня. 

Більше того, за час Незалежності, у нашій країні не вийшло майже жодної статті, жодної монографії, не захищено жодної дисертації, у назвах яких фігурували б слова "гуни" чи "Аттіла". Більше того, з подачі російської школи археології, яка сьогодні у неймовірних масштабах тиражує міфи про ніби-то  центроальноазіатське походження скіфів і гунів, нам і далі вперто нав'язують концепцію тюркського або ж угро-фінського походження Аттіли і гунів в цілому, що йде всупереч свідченням пізньоантичних і ранньосередньовічних істориків.

Уявіть собі: на сьогоднішній день ніхто не може з впевненістю вказати на основні ознаки гунської матеріальної культури. При чому, не лише у нас, але й в інших країнах. Навіть ті дослідники, яких інші деколи вважають "світилами у науці" (гунського періоду), нічого нового, окрім повторюваних історіографічних кліше, досі, на цю тему, так і не написали...

Можу навіть сказати, що гунська тематика в Україні, як і у решті країн Європи, до сьогоднішнього дня все ще перебуває ніби у напівмістичному стані: про гунів всі чули і майже все знають про їхні основні військові рейди (навіть підраховано, скільки тисяч осіб могло бути задіяно у тій чи іншій збройній кампанії), а, от, тикнути пальцем на карту і сказати: "осьо, з цього місця здійснювалися атаки гунів у ті роки" чи: "саме тут була держава Аттіли" (а, не тимчасова, його, ставка), досі ніхто так і не спромігся аргументовано довести. 

В Карпатах прозвучала остання цьогорічна коляда

 В Карпатах прозвучала остання цьогорічна коляда.  Таке хочеться бачити наживо. Неймовірна атмосфера.

Дякуємо за відео @Olga Kovalevska

Волошины / Волощуки и Русины Галицких Карпат

В Карпатах опришки - это выходцы из скотоводческих сел (платившие налог по "волошскому праву", т.е. весной, когда приплод) и рекетировали они села земледельцев (платящих дань по "русскому праву", т.е. осенью, когда урожай). Затем, с 17 в. они переориентировались на рекет польского панства, у которого можно было забрать в любое время и много.

--------------
Відомий опришок Григір Пинтя [Пинтя Хоробрий] був за походженням румуном. До початку бандитської кар’єри він служив в австрійському гарнізоні.
В одному з архівів земського суду Австрії знайдено оголошення 1837 року про розшук карпатських опришків Мойши Янкеля Райзнера, Сруля Мендель Шора, Герша Мендона і Берля Леві. Дата збігається з черговою хвилею активності опришків. В деяких легендах йдеться про співпрацю опришків з циганами, але конкретних свідчень цього не знайдено.

----------------------

Під час походу на Борщів [зараз – Тернопільська область] Олекса Довбуш напав на садибу польського магната Костянтина Злотницького, відомого садистським ставленням до селян. Довбуш довго катував пана, перед тим як вбити. У слідчих матеріалах офіційно зафіксована фраза Довбуша: «…Не за грошима твоїми я прийшов-сми суди, а по твою душу – щоби ти людей бірше не мучив. І не проси, і не витрачай слів даремно – все одно помреш в лютих муках». Після смерті магната опришки нічого не взяли з його дому.

----------------------

Влітку 1704 року на Косів напали опришки Григора Пинті. В день нападу орендар Гдаль Мошкович галасливо справляв в місті одруження сина Лейби. Опришки влаштували тут справжнє «Червоне весілля»: нареченому відрубали руку і голову, дружині і синові одного з гостей відтяли голову, кількох дітей з родин багатих орендарів зарубали.
В Центральному історичному архіві Львова зберігається протокол зі списком награбованого: «В будинку Гдаля взято перлин… шнурів дванадцять, за які отримані золотих тисячі двісті… коралів шнурів два, на яких було дукатів чотири, в кожному дукаті по два червоних золотих, вартістю золотих тридцять п’ять; корони одна золота, інша срібна, отримано за них золотих дев’яносто; піховки срібні дві вартістю золотих тридцять чотири… Синові гдалевому Лейбі взято з шухляди ложок срібних вартістю золотих тридцять два, кубків срібних два вартістю золотих п’ятдесять п’ять, два шнура коралів з перлами, між якими була золота штучка, обцяцькована рубінами, вартістю золотих двісті двадцять; жупан з камки [іранська шовкова тканина з кольоровими візерунками] вартістю золотих вісімнадцять».

Олекса Довбуш

Оспіваний від усього серця народом в легендах Олекса Довбуш народився 4 вересня 1700 року в селі Печеніжин побіля Коломиї. 

Вже більше 300 літ він залишається для українців тою легендою, яка давно переступила межі реальності, наблизившись більше до епічно-літературного персонажу, ніж до історичного. А якщо той чи інший діяч є частиною народного епосу впродовж трьох століть поспіль, то ніякі зміни політичної кон'юнктури вже не зможуть вплинути на сприйняття його образу нащадками.

У нашій історичній пам'яті Олекса набув образу "шляхетного розбійника" - героя, який уособлював силу, спритність, розум, справедливість, сміливість, честь, безкорисливість. А ще до сьогодні також символізує незламний народний дух, поєднуючи в собі найкращі риси національного характеру! Любимо!

Оксана Джус: Міжнародна конференція "Коло Вінценза"

Міжнародна конференція "Коло Вінценза" 14 червня 2019 року в рамках Міжнародного форуму Центральної та Східної Європи Via Carpatia в смт. Верховина Івано-Франківської області, до участі в якій залучені суспільно-політичні діячі та лідери громадської думки з України, Польщі та інших країн Центральної та Східної Європі, вразила тим, що чи не всі доповідачі говорили про освіту.

Навіть обговорюючи найактуальніші суспільно-політичні теми (виборчий процес в Україні та Європі; протидія збройній агресії; підтримка місцевого розвитку в Карпатському регіоні та збереження Карпат; культурні обміни тощо):

"Україна втратила багато СВІТЛА, ДОБРА... Немаємо права на спокій. Треба жити вдівічі більше, і яскравіше: за себе, і за тих, хто не повернувся з бою...", - стверджував о. Андрій Зелінський.

І далі: "Воїн гине не від кулі.
Воїн гине від зупинки на шляху до перемоги.
Нам треба сформувати покоління Воїнів".

А це під силу, насамперед, українському національно свідомому вчительству.

Цветок Прометея

Эдельвейс называют «Прометеевым цветком». По преданию, Прометей был прикован именно к тем скалам, на которых растет эдельвейс.

Растёт он в горах среди снега,
Где холод ущелий жесток.
Народ Прометеевьим цветом
Зовет недоступный цветок.
За то, что цветочное пламя
Прекрасно, как добрая весть,
За то, что навеки корнями
Прикован к горам эдельвейс.
(С.Красиков)

Считается, что тот, кто дотянется до эдельвейса, наполнится мужеством, ему будет всегда сопутствовать удача.  Сердце девушки, которой вручат эдельвейс, будет принадлежать дарителю всегда.

Гуцулы. Пасха. 28 апреля 2019 г.

Костянтин Рахно: Палоці: нащадки наших ворогів

Привертає увагу, з якою старанністю краєзнавці — цей бридкий пережиток Совєтського Союзу — переписують химерні й екзотичні власні назви казахів і башкирів, із яким замилуванням вони розказують про «нещасних» печенігів і половців, які потерпали від «жорстоких» русинів, як уперто вони переповідають брехні про «половецькі зимівники», осідання й асиміляцію. 

Остання взагалі видається неймовірною. Бо, якщо прийняти їхні вигадки за щиру монету, то, щойно осіли хозари, як мають прийти печеніги, за ними — чорні клобуки з берендеями, а варто тим осісти й трохи призвичаїтися, як підселюються половці, далі — татари. Тобто в тюркомовної групи немає потреби забувати власну мову й приймати іншу, немає необхідності переймати звичаї, змінювати етнічне самоусвідомлення, адже увесь час підтримується побутування тюркського мовлення, до складу поселенців вливаються нові й нові групи їхніх неасимільованих одноплемінників, для спілкування з якими  слов»янська зовсім не потрібна, а культура навіть зайва.

Якщо їм повірити, то чи не видасться дивним, що українці зберегли європеоїдний вигляд, що вони говорять слов’янською мовою практично без тюркізмів, зберігають слов’янську  та навіть праслов’янську культуру і нічим не нагадують ті групи росіян і мадяр, які походять від половців, — ні мовно, ні культурно, ні антропологічно?!!

Палоці (Palóc) — закрита гірська етнографічна група на півночі Угорщини, котру пов’язують із асимільованими половцями. Перша письмова згадка про етнос сягає 1784 року. А популяризував культуру палоців угорський письменник і політик Кальман Мікст книгою «Добрі люди палоці» у 1882 році. Палоцьке село Голоке («Воронячий камінь»), де кипчаки щороку святкують свій фестиваль, занесене 1987 року до світової спадщини ЮНЕСКО. Звертає на себе увагу абсолютна відмінність їхніх монголоїдних облич і комплекції від типово українських. Вони славляться мистецтвом вишивки по шкірі, хоча й зазнали значного впливу словаків і угорців. Одяг має угорські риси, але радше нагадує вбрання ашкеназі, в етногенезі яких тюркомовні народи, насамперед, половці, взяли вирішальну участь. Міміка палоці теж українцям невластива.

Ну, хоч хтось козака чи козачку нагадує? Якби в Україні мешкали нащадки половців, як цього хочеться божевільним краєзнавцям і решті вкраїнофобів, то вони б зовні виглядали ось так, як палоці. Схоже б одягалися, мали б такі ж обличчя. І століття так до XVIІI як мінімум розмовляли б кипчацькою…

С.В. Ильницкий: Образ общественной жизни Карпатской Руси (в повести Ивана Франко "Захар Беркут")

Иван Франко в повести «Захар Беркут» представил образ общественной жизни Карпатской Руси в XIII веке, память о которой сохранилась в Карпатах до сих пор.

В повести сквозь фабулу борьбы карпатских русичей с аван­гардом экспедиционного корпуса монголов в 1241 году рисуется образ свободного общества свободных людей. Вот его описание в символах со знамени тухольской общины:

 «... Из одного большого пня изготовлена вся эта сплошная цепь, сильная и будто замкнутая в себе, однако свободная в каждом отдельном кольце, готовая принять разные связи. Это цепь – наш русинский род, такой, каким вышел из рук добрых творческих духов. Каждое кольцо в этой цепи – это одна община, неразрывно по самой природе связанная со всеми другими, и при этом свободная сама по себе, как будто замкнута сама в себе, живет своей собственной жизнью и удовлетворяет свои потребности. Только такое единство и свобода каждой отдельной общины делает всю целостность единой и сво­бодной» [с. 49–50].

«... Почему она красная [ткань знамени]? Ибо означает кровь. До последней капли крови должна оборонять общи­на свою свободу, свое святое устройство» [с. 51].

Не вызывает сомнения, что этот образ общинной жизни может быть реализован лишь тогда, когда община будет состоять из личностей-носителей этого образа. Ибо кто же выступит гарантом справедливости, как не сами общинники?! Но смогут ли они рас­познать справедливость, если не будут носителями её?

А теперь перечислю, какими чертами должны были обладать и обладали общинники Руси XIII века:

Олег Гуцуляк: Карпатские скалы Олексы Довбуша как святилище Локи Туисто

О соответствиях скальных комплексов и народной орнаментации карпатской Гуцульщины и скандинавской Готсулии существует обширная литература (см.: Ber W. Sledy kultury gockiej na Huculszczyznie // Wiedza i zicie (Warszawa). — 1936. — Rok. XI, zeszyt 6-7. — S. 456—459; Бандрівський Й.С. Знаки-ідеограми в петрогліфах Писаного Каменя на Гуцульщині // V Наукова геральдична конференція, 9-10 листопада 1994. Матеріали / Ред і уклад.  А. Гречило. — Львів: Укр.геральд.т-во, 1995. — С.3-4). Это — один из аргументов в пользу гипотезы о готском происхождении гуцулов, горцев Карпат.

По нашему мнению, известный карпатский комплекс «Скалы Олексы Довбуша», посвященный гуцульскому разбойнику и колдуну Олексе Довбушу,  — это древнее святилище готского бога огня и трикстера-шамана Локи Туисто.  Вероятно, после ухода готов на запад, оставшееся в Восточных Карпатах славянское население сохранило и переосмыслило представление о могучем шамане-колдуне, приписав затем его черты реальной исторической личности.

Готсульский Туисто означает «двойное (двуполое) существо», что даёт основания для его сближения  с культом близнецов у древних германцев (Тацит в главе XLIII «Германии» сопоставляет их с римским Кастором и Поллуксом). От Туисто происходит первый человек (Манн), а от Манна — родоначальники трёх племенных или культовых групп германцев — истевоны, герминоны, ингевоны.

Но одновременно двуполое существо в скандинавской мифологии - это шаман-трикстер Локи. Он и выступает как храбрый муж, но также как женщина порождает мифологических существ.

Локи выступает как комический дублёр  бога Одина в космогонии и его демонический противник в эсхатологии. У них обоих есть шаманские черты, но шаманские странствия Локи ограничены горизонтальной проекцией (Моровой Рекой), тогда как образ Одина тесно связан с вертикальным  (Мировым Древом).  Условно Одина и Локи можно соотнести как белое и чёрное шаманство.

В качестве позитивного творца Один — отец богов-асов, а Локи — отец хтонических чудовищ, Один — хозяин небесного царства мёртвых для избранных, а Локи — отец хозяйки подземного царства мёртвых и тайный виновник первой смерти (смерти Бальдра), которая является одиническим жертвоприношением (реальный убийца Хёд — также, возможно, дублёр Одина).

В процессе эволюции скандинавской мифологии, по-видимому, очень существенным было всё большее выдвижение на первый план Одина и всего одинического комплекса, как небесной воинской мифологии (Один при этом оттеснял наследника индоевропейского бога неба Тюра и отчасти индоевропейского громовника Тора в качестве небесных богов), а также эсхатологических мотивов, буквально пронизывающих скандинавскую мифологию, по крайней мере в её «эддической» стадии.

Но, вероятно, во времена похода скандинавов в Европу и их пребывания в Карпатах еще не произошло негативизации образа Локи Туисто, он  выступал только как представитель "левой стороны" (Один - "правой стороны")  единой мифологической культуры древних германцев.

Алексей Антонов: Изумительный мастер народной традиции Карпат

Изумительный мастер — Мария Геник, чьи «золотые руки» и открытое сердце, полное доброты и любви, создали эту неповторимую чарующую своей красотой сказку.

В ее работах чувствуется и свежее дуновение ветра и шелест листвы и пряный запах скошенных на полонине трав и журчание кристально чистых речек.

Село Верхний Березив, Косивський район, Ивано-Франковская область, Украина.

Валентина Мазур: Бойки — таємниче плем’я Галичини

Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області. Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході — до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків.

Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом. Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.

  Не виключено, що бойки є частиною сербів, які лишилися у Прикарпатті після відходу основної маси сербів на захід. Антрополог Хведір Вовк, сучасник Івана Франка, довів подібність антропологічних рис бойків не лише до полтавчан, але й до південних слов’ян – сербів і хорватів, а також аргументував велику спільність з останніми бойків і лемків в обрядах і віруваннях. Хоча цілком можливо, що бойки – це також рештки асимільованих хорватами кельтів-боїв.

Віталій Креслав: Писаний Камінь Карпат

Писаний Камінь — унікальний витвір Природи, гора заввишки 1221 м, із величезними брилами пісковика, які починаються з північного заходу, з каменів висотою 2-3 м. і тягнуться ланцюгом (біля 80 м.) на південний схід, виростаючи у масивні моноліти висотою до 20 м. Верх каменів утворює горизонтальну площину, де можна відпочити, помилуватися навколишньою природою, прийняти сонячні і повітряні ванни. Гора знаходиться за 5 км. від Буковецького перевалу у Верховинському районі, Івано-Франківської обл.

На скелі Писаний Камінь збереглись загадкові напівсферичні ями-чаші й викарбувані в дуже давні часи петрогліфи та велика кількість різних написів, зроблених численними туристами впродовж двох минулих століть. На жаль, в багатьох місцях Писаного Каменя на давніх викарбуваних сакральних знаках зроблено нові сучасні написи і зображення. В такий спосіб багато давніх петрогліфів назавжди пошкоджено несвідомими туристами, які за допомогою сучасних електротехнічних інструментів “увіковічнюють” свої імена “глибокими шрамами” на славетному Писаному Камені.

Кода: Ушел последний карпатский шаман…

17 июля 2011 г. в селе Верхний Ясенив Ивано-Франковской области похоронили известного украинского мольфара (вещуна и целителя) Михаила Нечая. Мольфар — в гуцульской культуре так называют наделенного сверхъестественными способностями человека, наподобие волшебника или народного мага.

Похороны прошли по всем прикарпатским традициям, с трембитами и ходом. Отпевал покойного православный священник.

81-летний народный целитель Михаил Нечай, который считался последним карпатским мольфаром, был найден мёртвым в своем доме в селе Верхний Ясенив в пятницу, 15 июля.

В тот же день по подозрению в совершении преступления милиция задержала 33-летнего мужчину, который последним заходил в жилище Нечая. Подозреваемый пытался скрыться от правоохранителей, но безуспешно.

Как оказалось, это житель Львова и прихожанин Московского патриархата, который приехал в село Верхний Ясенив 13 июля и поселился в туристической палатке близ усадьбы Михаила Нечая. Мужчина был ранее судим за убийство женщины, а после освобождения проходил лечение в психиатрической больнице с диагнозом «шизофрения».

При обыске у него обнаружили большое количество религиозной литературы. По предварительным свидетельствам задержанного, он убил деда Нечая за то, что тот не воспринимал и не уважал обряды и нормы традиционного христианского вероисповедания, а исповедовал язычество. Якобы накануне убийства он целую ночь провел в молитвах, и высшие силы сказали ему, что «деда надо наказать».