Микола Кугутяк, Богдан Томенчук: Космогонія Карпатської Чорногори

Весь петрогліфічний комплекс каменя «Жаба» вказує на його сакрально-космогонічний харак­тер. У в’язку з цим особливої уваги зас­луговують просторові орієнтації зобра­жувальних образів і символів, які розмі­щені в послідовно коловоротному вигля­ді, що нагадує стародавній зодіак. На­прям стопи і великих чаш на схід (ази­мут 90?) свідчить про те, що для будів­ничих святилища точкою весни, почат­ком року було місце сонця в день весня­ного рівнодення. За таким принципом визначався новий рік у більшості індоєв­ропейських народів, у тому числі й у слов’ян. В останніх новий рік відзначав­ся у день появи нового місяця, найближ­чого до весняного рівнодення.

Після весняного рівнодення схід сон­ця піднімався до північного сходу, де є зображення голови бика і жінки, направ­лених на схід сонця в день літнього сон­цестояння. У більшості стародавніх ка­лендарів зодіак очолював Телець, а тому значна частина зображень зодіаку вті­лена у символах Тельця, зокрема голо­ви бика (Гіад). Напрями стопи і голови бика є межовими знаками сходу сонця в день весняного і осіннього рівнодень та літнього сонцестояння. Поєднання го­лови бика і стопи в зодіаку не є одинич­ним випадком. На стелі з Христофорівки, що належить до ямної культури (ран­ня бронза), зображено голову бика на тлі стопи. Між стопою і биком-Тельцем є тісний символічний зв’язок. У вигляді бика зображалось небесне божество — Індра, Зевс чи Перун. Не вдаючись у деталі, слід зазначити, що як би ми не оцінювали знаки й образи на камені «Жаба», об’єктивно вони розміщені в ас­трономічно-просторових орієнтаціях весняно-літнього циклу, що засвідчує їх зодіакально-календарний характер.

Ключове значення стопи на Чорногірському святилищі спонукає детальні­ше зупинитись на цій проблемі, відомій у науковій літературі під назвою «ступні ніг», «камені-слідовики», а в народі—як «Божі стопи».

Перше письмове повідомлення про стопу подав ще Геродот у V ст. до н. е. Розповідаючи про ріку Тірас (Дністер) і грецьку колонію в її пониззі, землю скіфів, неврів і агафірсів, яких розділяла ця ріка, «батько істо­рії» повідомляє про стопу Геракла дов­жиною у два лікті на одній з дністров­ських скель. Розповідь Геродота про сто­пу Геракла має важливе значення в тому розумінні, що вказує на доісторич­ну традицію зображення ступнів ніг у Прикарпатському ареалі. Польські дос­лідники кінця XIX ст. вважали, що стопа Геракла є десь на Покутті, до якого включали й Чорногору як його південно-східну окраїну.

Проблему зображення стоп у Євро­пі почали вивчати у XIX ст. Зокрема ні­мецький дослідник К. Ріттер у 1820 р. перший звернув увагу на сліди стоп на каменях і описав стопу Будди на Адамо­вій горі на Цейлоні, Геракла—над Дніс­тром, Ісуса Христа — на Оливній горі. Англійський історик культури Леслей висловив думку про доісторичне похо­дження стоп, вважаючи їх першою скульптурою людей епохи палеоліту. В Україні першим порушив проблему похо­дження людських стоп на каменях А. Новосельський у праці «Люд український» (Вільно, 1857). Польський дослідник М. Барух у праці «Boze Stopki» (Warszawa, 1907) подає інформацію про зображення стоп на каменях у Галичині і на Волині, в тому числі стопу Матері Божої в Почаєві, в с. Підкамені Бродів-ського повіту і стопу Геракла в Подніс­тров’ї. На початку XX ст. серед європей­ських науковців утвердилась думка про стопи на каменях (quondam Iapidem) як культові знаки епохи бронзи.

В радянські часи до інтерпретації проблеми стоп звертались 0. Формозов, В. Даниленко, О. Титова, М. Ричков, 3. Абрамова та інші. Зокрема В. Дани­ленко, аналізуючи зображення ступнів ніг у Кам’яній Могилі, на пам’ятках Приазов’я, Північного Причорномор’я, нада­вав їм релігійно-космогонічного значен­ня і відносив їх до епохи енеоліту (IV-III тис. до н. е.). Такої ж думки дотримуєть­ся і 0. Титова, відносячи появу стопи як культового знаку, до IV—III тис. до н. е. Дослідник М. Ричков датує появу знаків стопи епохою міді і трактує їх як каноні­зований атрибут антропоморфного бо­жества, його втілення (аватара).

В кінці XX — на початку XXI ст. проб­лема каменів-слідовиків знайшла своє відображення в працях Ю. Шилова, Б. Михайлова, М. Чмихова. Археолог Ю. Шилов знаки стопи з Кам’яної Моги­ли пов’язує з ведичною міфологією про бога Вішну, що трьома кроками щорічно створює-поновлює світобудову, при цьо­му автор відзначає слов’яно-індійські від­повідності і датує їх V—III тис. до н. е. Дослідник петрогліфів Кам’яної Могили Б. Михайлов одиничну людську стопу теж пов’язує зі стопою ведичних бо­жеств Індри-Вішну, Геракла і датує її кін­цем III — початком II тис. до н. е. Отже, сучасна наукова точка зору на похо­дження знаку стопи на камені пов’язує її з ведичним божеством Вішну і датує її епохою міді-бронзи.

Про прямий зв’язок знаку стопи з епохою міді, зокрема трипільською культурою, свідчать результати археологіч­них досліджень в урочищі «Скола», що біля села Сокола Галицького району, де виявлено трипільське поселення на ліво­му березі річки Лімниці. На його терито­рії в скелі викуто ліву стопу довжиною 1,1 м і шириною 53-65 см, глибиною 50 см, яка спрямована на північний схід.

Характеристики ключового персона­жа ведичної міфології Вішну і його кро­ків у «Ріґведі», священній книзі аріїв, яка була створена в середині II тис. до н. е., а формувалась протягом III тис. до н. е., ідеально відповідають семантиці й фор­мі великої заглибленої стопи на верши­ні каменя «Жаба», сама назва якого вис­тупає символом хтонічної істоти, змія-смока, Врітри. Чорногора в міфологічно­му аспекті була його царством. Вбивство змія-смока на горі Смотричі перетвори­ло Чорногору на священну космічну вер­шину, центр світотворення, місце покло­ніння богам. Тут розгорнуто велетен­ський сакральний комплекс. Кожного року під час березневого рівнодення кро-ком-стопою Вішну повторюється місте­рія битви і перемоги над мороком, піть­мою, холодом, злими демонами, земною ентропією. Цю перемогу забезпечувала вогняна зброя громовержця — Перуна. Ліворуч від голови бика Індри-Вішну є метровий продовгувато-загострений ка­мінь, що нагадує Перуна. Польські дослід­ники на основі усної народної традиції опи­сують його як видовжений загострений на кінці камінь. Відомі дослідники індоєвропей­ської міфології Т. Гамкрелідзе та В. Іванов зазначають, що «в індоєвропейській мові саме слово «камінь» означає також і «небо». Вогненний камінь-перун, що падає з неба на землю, виступає як знаряддя богів, Бога проти злих сил. Знайти перуна вважається в народі за велике щастя.

Стійка легендарна традиція на Гуцульщині стосовно знищення святими, героями злих сил на Чорногорі має в основі давній ведичний релігійно-міфологічний архетип. Убив­ство святим Юрієм злого змія-смока на г. Смотричі, знищення Довбушем не­чистої сили на полонині «Ґаджина», а Головатим — на Гутині-Томнатику, як і перемога на горі Петросі над злим ве­летенським звіром, що пожирав людей, є повторенням першоподвигу Індри-Вішну над Врітрою. Крім Чорногори, на Прикарпатті більше немає місць, де б у фольклорі святі чи герої знищували змія-смока або ж нечисту силу. Героїч­но-легендарна традиція тут не загуби­лась в мороці тисячоліть, вона перене­сена народом на християнських святих і народних героїв.

На жертовній плиті та її продовжен­ні, відділеному рівчаком, спостерігаєть­ся той же феномен, який виявлено на ряді інших святилищ, тобто розміщення чашоподібних заглиблень за принципом 2+1. Дві з них на основній жертовній пли­ті, а третя на додатковій, відділеній від основної. Ймовірно, мова йде про троїс­ту систему поділу світу — землю, небо і підземний світ.

За 50 м на південь від скелі «Жаба» розташований камінь, який називають «Качка». Його висота близько шести мет­рів. На східному боці каменя виявлено сім круглих заглиблень діаметром 10—34 см, глибиною 11 —20 см. Багато знаків пошко­джено. Південний бік має правопрофільний вигляд птаха, ймовірно, качки, з ок­руглою, головою, повернутою на схід і трохи відкритим дзьобом. Моделювання дзьоба, яке спостерігається в мікропластиці трипільської культури, підтверджує скульптурне зображення саме качки. Качка виступає одним із найархаїчніших образів релігійно-міфологічного сві­тогляду епохи неоліту-енеоліту стародав­нього населення Азії й Європи. У міфоло­гічних системах багатьох народів світу качка та її яйця причетні до створення світу. В українському фольклорі є казки і легенди про космічне яйце, що знесла качка, в якому поміщалися золоте, сріб­не, мідне і залізне царства, символи світів-епох. В одному з варіантів казки мова йде про яйце-райце, з якого вийшли всі живі істоти на землі. У стародавньому фінському міфі Калевала світ походить із семи розбитих яєць, що їх знесла качка. Б. Рибаков вважав, що качка в міфології виступає творцем світу і символом зв’яз­ку з потойбіччям. Поширеним є образ кач­ки у керамічній зооморфній мікропластиці раннього Трипілля, що, на думку М. Гімбутас, є сакральним символом богині-птаха. Нагадаємо також, що водоплавна пти­ця Гаруда була атрибутом бога Вішну.

Неподалік від каменя «Качка» розсташований скельний комплекс, що в народі має назву «Дід і Баба». Перед двома скелями, які уособлюють діда і бабу, є скеля висотою близько семи мет­рів у вигляді зооморфа. На її східному і пів­нічному боках на висоті двох-чотирьох мет­рів викуто 12 заглиблень, радше випуклих кругів, діаметром 15-40 см. На західній час­тині скелі є сім заглиблень, або ж оконтурених, сильно пошкоджених, кругів діамет­ром 35-80 см. Скеля, яка уособлює діда, ся­гає майже восьми метрів, а скеля «Баба» —п’яти метрів. Обоє вони зорієнтовані на північний схід, в напрямку каменя «Жаба». Скеля «Баба» зі східного боку розділена навпіл гігантським знаком, що нагадує бук­ву Т, висота якого близько чотирьох мет­рів. У науковій літературі такий знак трак­тують як схематичне зображення голови бика, небесного божества. На цьому ж боці видовбано понад ЗО заглиблень та випуклих кругів, зображено стопи різних розмірів. На її північно-східному боці є чо­тири округлі заглибини, а на південно-за­хідному боці діаметр круглої заглибини сягає більш ніж 80 см. Багато з них зни­щені часом. Заглиблені і випуклі круги спос­терігаються і на святилищі біля села Баг­на Вижницького району Чернівецької об­ласті.

Стопа, як і інші ознаки скелі «Діда», можуть виступати маркерами образу Індри, Вішну, Перуна чи Геракла, стовпа, що, за словами Ріґведи, підтримує небо. Виявлені на Прикарпатті в Х1Х-ХХ ст. кам’яні ідоли мають вигляд чотирикутно­го монументального стовпа з невиразни­ми ознаками антропоморфа. Скелі «Дід і Баба» можуть символізувати космогоніч­ну пару (як і на камені «Жаба»), громовержця (солярне божество) і його дружину (хтонічне божество). Весь скельний ком­плекс відзначається численними солярни­ми і лунарними символами. Знищений стан пам’ятки унеможливлює більш де­тальну інтерпретацію. Всі скельні ком­плекси розташовані на відстані приблиз­но 50-100 метрів одні від одних.

Вухатий Камінь висотою більше 10 м, що на однойменній вершині, має з трьох боків схематично-уза­гальнюючий вигляд зооморфа. Він нагадує велетенську бикоподібну рогату голову, зо­рієнтовану на північний схід. Назва «Вуха­тий Камінь» і реальні його обриси підкреслюють цю особливість, підтверджуючи бугадоподібний вигляд скелі. На ритуальний характер Вухатого Каменя вказує також та обставина, що на горизонтальній його вер­шині викуто глибоку круглу заглибину діа­метром ЗО см.

За 300 м від Вухатого Каменя є своєрід­на друга вершина гори з нагромадженням скель. На одній з площадок виділяється п’ятиметровий вертикальний стовп у вигляді міксаморфного зображення, направленого на північний схід. Його можна було б сприй­няти як гру природи, однак у нижній частині скелі прорізано великий Х-подібний хрест, по­руч викуто продовгуватий хрест. Неподалік на круглій горизонтальній плиті видовбано чашну заглибину діаметром 20 см. Антропозооморфна скеля розташована в тому місці, де, за словами аль-Масуді, і міг стояти ідол Сатурна (Кроноса) — бога швидкоплинного часу, землеробства і посівів, який зображав­ся у вигляді старого діда або ж дракона.

Прафеномен Чорногірського святилища

У результаті вивчення Чорногірського святилища стало очевидним, що храм на Чорній горі, який описав аль-Масуді, за всіма ознаками локалізується в районі карпатських вершин Смотрича, Вухатого каменя і Піп-Івана. Історична значимість виявленого святилища посилюється тією обставиною, що в Україні більше немає пам’яток, відомих у Південно-Східній Європі, які дійшли до нас і про які би повідомляли іноземні джерела першої половини Х століття. У зв’язку з цим Чорногірське святилище постає унікальним джерелом для вивчення сакральної культури стародавнього населення краю. Пам’ятка є найбільшим високогірним святилищем Карпат з усіх досі відомих. Найбільший храм даків у Карпатах, зокрема Сермісегетуза, стояв на висоті 1 200 м. Розміщення центральних святилищ на гірських висотах підтверджує світова практика.

Чорногірський храм розташовувався в ареалі стародавніх археологічних культур епохи неоліту, енеоліту, бронзи, заліза, на перетині сухопутних і річкових шляхів, біля цілої системи гірських перевалів, а також знаменитих родовищ кременю, солі, металів, на стику гір і степу. Стародавні шляхи зв’язували Пруто-Дністровське межиріччя, Покуття з Трансільванією, Семигороддям, Подунав’ям, західним Причорномор’ям, територіями, де виникла трипільська цивілізація. Ці землі також пов’язують з прабатьківщиною індоєвропейців і слов’ян. Виявлене святилище перебуває в генетичному зв’язку з десятками інших скельних пам’яток у Покутсько-Буковинських Карпатах, які разом з Чорногорою становлять цілісну гірську систему.

Науково-методологічне значення Чорногірського святилища посилюється тією обставиною, що саме цій пам’ятці притаманний своєрідний культовий архетип, прафеномен, сакральний код, характерний для десятків інших святилищ.

Структура Чорногірського святилища як своє­рідного культового стандарту включає в себе набір таких складових, як жертовну плиту з трьома чашоподібними заглибинами з числовою домінантою 2+1, стопу, зооморфну й антропоморфну макропластику, зв’язану з комплексами неба і землі, сакральні трони, численні солярно-лунарні образи, знаки і символи, що свідчать про космічний рівень мислення стародавнього населення краю. Коловоротне розміщення петрогліфів вказує на календарно-зодіакальну систему, зорієнтовану на весняно-літній цикл і по­в’язану з весняним рівноденням і літнім сонце­стоянням. Всі ці та інші характерні особливості пам’ятки дають змогу охопити цілісний зміст і структуру стародавнього культу у вигляді зо­бражувальної міфології.

Зрозуміло, що формування і розвиток такого релігійно-міфологічного архетипу як єдиної цілісної типології через консервативність цієї сфери мусило зайняти не одне тисячоліття. У зв’язку з цим творцями таких сакральних пам’яток могли виступати великі цивілізації епохи міді-бронзи, подібної до трипільської, що існувала в цьому регіоні протягом двох з половиною тисяч років, під час якої змінилося понад 100 поколінь стародавніх скотарів і землеробів. Саме носії трипільської культури мали найбільшу потенційну можливість створити чорногірський, ймовірно, міжплемінний ритуальний центр, що консолідував населення величезних територій. Створений творцями Чорногірського святилища культовий стандарт відображав суть міфологічного світогляду і як такий поширювався і втілювався в життя на інших святилищах, у домашній сакральній мікропластиці. Найважливіші структурні елементи Чорногірського храму, як і інших пам’яток, співзвучні з базовими зразками трипільської культури. Карпатське язичництво виступає спадкоємцем ведичної релігійно-міфологічної традиції.

При вивченні пам’яток застосовувався міждисциплінарний підхід, оскільки використання археологічних методів тут обмежується наявністю скельних масивів, браком культурного шару. Тому основним об’єктом дослідження виступали петрогліфічні комплекси, до вивчення яких застосовувався семіотично-знаковий підхід. По­требують подальшого системного наукового аналізу фольклорний, етнографічний, топонімічний та інші аспекти теми. Ясно, що в ході подальшого вивчення Чорногірського святилища ті чи інші твердження можуть бути уточнені або ж доповнені новими фактами. Однак безперечно, що ця пам’ятка є знаковою, має особливе значення і є цінним джерелом до вивчення сакральної культури стародавнього населення Карпат.

джерело: Галичина, 17 серпня, 2010 року