Іван Гаврилович: Журнал, яких обмаль. «Краєзнавець Прикарпаття» відзначив подвійний ювілей: 40 чисел за 20 років

Видається, що для нас уже звичною стала негативна тенденція, коли одне за одним «вмирають» періодичні друковані видання, залишаючись лише в історії прикарпатської і загалом вітчизняної преси та в пам’яті їхніх постійних читачів – як безповоротні втрати для українського інформаційного і культурно-духовного простору. Причому ця тенденція виразно проявилася ще за кілька років до нинішньої великої війни в Україні, а в час збройного, політичного й економічного протистояння нашої держави масованому вторгненню московитів ще більше загострилась.

Але чи можна списувати на війну як на ще вагоміший аргумент для виправдання плачевного стану вітчизняних друкованих ЗМІ фактичну байдужість до їхньої долі з боку владних структур? Запитання риторичне. Адже сучасна війна має гібридний характер й одна з її невіддільних складових – інформаційна, значення якої важко переоцінити у XXI ст.

Тому так втішила поява 40-го числа «Краєзнавця Прикарпаття», який уперше прийшов до читачів у 2003 році. Тим паче, що йдеться про видання журнального типу, яких в Україні виходить катастрофічно мало – можна перелічити на пальцях однієї руки. Власне, видання було зареєстроване наприкінці 2001-го як регіональний науково-методичний альманах, але це таки журнал за змістом і стилем викладу матеріалів, верстанням, оформленням, періодичністю виходу (раз на півріччя). А якщо сказати коротше – за читацьким «відчуттям»: тематика публікацій не вузьконаукова, а цікава і для широкого загалу, їхня мова доступна, жвава, без якогось нальоту академізму.

Ювілейний номер «Краєзнавця Прикарпаття» представили в ОУНБ ім. І. Франка. А у ключі презентації розгорнули на тематичній виставці «Мій край – моя історія жива» експозицію всіх випущених упродовж двох десятиліть номерів журналу, підготовлену працівницями головної книгозбірні області.

Головний редактор журналу – директор Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ) та голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор філософії Михайло Косило нагадав основні віхи 20-річного шляху видання, призначеного, як можна виснувати вже з його назви, передовсім для краєзнавців та істориків, але насправді публікації журналу становлять інтерес для всіх, кому небайдужа історія рідного краю в загальноукраїнському контексті і хто її знання розглядає та сприймає як невід’ємну компоненту автентичності й духовності українців. Ось чому й визріла понад два десятиліття тому серед краєзнавців ідея створити свій друкований орган, який допоміг би розвивати краєзнавчий рух на Прикарпатті, популяризував їхні напрацювання й здобутки. Й увесь 2002 р. директор ОДЦТКУМ Михайло Косило разом з головою ОО тодішньої Всеукраїнської спілки краєзнавців Богданом Гаврилівим втілювали в життя ідею з підготовки першого числа журналу. Його редколегію очолив академік Володимир Грабовецький. А попрацювати над художнім оформленням видання запросили знаного художника-графіка Ярему Оленюка.

Костянтин Рахно: День скорботи за журналістами

День журналіста. День тих, кого вже майже нема.

Тих, хто творив районні, обласні й всеукраїнські газети, часописи для малечі, підлітків, юнацтва, науково-популярні й літературні, радіо й телебачення, наполегливо відкопуючи щироукраїнські слова, рідні-рідні, щоб кожна замітка гріла душу.

Тих, хто кохався у рідному слові. Тих, хто вірив у праминувшину українства й роками відшукував свідчення нашої стародавності. Тих, хто любив Україну й українців.

Їх уже майже нема... Одні пішли у Вирій, інші поринули у приватне життя пенсіонерів. Померлі видання стали надгробками для українського друкованого слова. Кладовище, що вже не шелестить сторінками.

На зміну прийшли інші... Ні, не прийшли. Тих, старших, підмінили - чужими привізними суб"єктами, яким українська мова - нерідна, звичаї чужі, література незрозуміла, звичаї бридкі, історія й зовсім ворожа. Дехто взагалі не сприймає нормальних людей, які не мають відхилень. І журналістика вмерла. Перетворилася на зібрання професійних спадкових офіціантів, які гризуться за чайові, на дім розпусти, на склад сайтів, на набір постиків в улюбленій лібералами соцмережі...

Тому цей день - день скорботи й пам'яті. За газетами. За журналами. За українським радіо. За вітчизняним телебаченням. За журналістами.