Галина Ільєва: Фольклористична діяльність Степана Пушика

“Народна творчість та етнографія”, № 1-2 , 2004 р. 

Степан Григорович Пушик – поет, прозаїк, драматург, публіцист, літературознавець, фольклорист, журналіст, культурно-громадський діяч. Член Національної спілки письменників України, Українського ПЕН-клубу, Міжнародної асоціації україністів, НТШ, інших організацій.

Кандидат філологічних наук. Професор кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Народний депутат України I скликання (1990– 1994 рр.). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, премій імені Павла Чубинського, Памви Беринди, Василя Стефаника, Олександра Копиленка, Мирослава Ірчана, міста Галича, міжнародної премії фонду імені Воляників-Швабінських при фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, премій журналів “Україна”, “Жінка”, Березіль”, багатьох літературних конкурсів.

Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня, медалями, занесений до “Золотої Книги України – 2000”. За вагомий внесок у розвиток української науки та культури нагороджений Дипломом Міжнародного відкритого Рейтингу “Золота фортуна” та ін.

Цей перелік титулів та нагород Степана Пушика можна було б продовжити, додаючи вагомий список відповідальних посад, які займав письменник в літературній та суспільно-культурній ділянках на теренах Прикарпаття. Неординарна творча особистість, небайдужа до проблем рідної землі, українства, талановитий літератор, збирач фольклору, жартівник-гуморист – лише окремі штрихи портрету галичанина Степана Пушика.

Доля дарувала йому випробування славою і важке життя без батька, багато подорожей і десятки років напруженої праці… Твори письменника мають неабияку популярність не лише в Україні, а й за рубежем, його книги перекладалися російською (вийшли друком три книжки), іспанською, англійською, італійською, непальською, узбецькою, білоруською, румунською, литовською, киргизькою, польською, молдавською, словацькою, циганською, башкирською мовами та мовою есперанто.

С. Пушик народився 26 січня 1944 р. в с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області в селянській родині. Хліборобська сім’я рано втратила батька-годувальника. Малому Степанкові було всього 13 років, коли разом із молодшими сестрами й братом він залишився напівсиротою. Вже тоді глибоко запали в душу хлопчини материнські тужливі пісні, які старанно запам’ятовував і записував. Освіту здобував у Вікторівській, Комарівській та Косівській школах, Тлумацькому (Богородчанському) сільськогосподарському технікумі. Саме в роки навчання почав занотовувати легенди, прислів’я, приказки та пісні, але систематично збирає народно-поетичні твори з 1959 року, з часу першої публікації власного вірша ”Наша молодь” у галицькій районній газеті “Радянське село”. Відвідував організовану при редакції літературну групу.

Костянтин Рахно: Про "Слово о полку Ігоревім"

В Україні гіпотезу підробності "Слова о полку Ігоревім" відстоюють люди, що радше є політиками, ніж науковцями. Серед них трапляються як далекі від києворуської теми вчені, так і посередні журналісти, маніякальні провінційні краєзнавці-пантюркісти. Декого з них узагалі серйозно не можна сприймати. І спираються всі вони при цьому на якісь одиничні вихоплені з поеми моменти, котрі їм не до вподоби, не аналізуючи текст у цілому.

Захисту справжності "Слова..." були присвячені  цілком сухі наукові монографії фахівців із ХІІ-ХІІІ століття типу "Слово о полку Ігоревім і пам"ятники куликовського циклу", з аналізом слів і висловів. Натомість ідеї підробності були присвячені пишномовні, театральні, з психологічними поясненнями поворотів трактати Мазона -фахівця з російської літератури ХІХ століття, Зіміна - фахівця з російської історії XVI століття, Кінана - фахівця з російської літератури XVI-XVIII століття, Грабовича - фахівця з польської літератури ХІХ століття.

Хтось-колись знайомився з працями про літературу Київської Русі початку ХІХ століття, набагато пізнішими за час віднайдення «Слова»? Так от, у них писали наступним чином: «Перевод может быть и неверен, ибо древних лексиконов нет, хотя и есть печатный Лексикон Л. Зизания в. 8 в Вильне 1596 г., но весьма недостаточен. 2-й лексикон Памбы Беринвы (так!) 1653 в. 4, но и сей краток, потом Лексикон Росс. Академии весьма важный для новейших, а не для древних сочинений» (1825 рік, Санкт-Петербург).

Погляньте, півсотні років сплило – у них Володимира Даля ще немає, не те що Ізмаїла Срезневського. Взяти давні слова нізвідки, наявні словники занадто пізні й містять новітню лексику, якої в «Слові» немає. Тобто підроблювач мав би спершу вибрати й укласти словник києворуської мови, відкинути пізні запозичення, з’ясувати частотність ужитку, дослідити й скласти києворуську граматику, перешерстити ще не знайдену літературу... А заодно дослідити галицьку й полтавську мікротопоніміку, вивчити ще не записану ніким українську народну творчість, словники говірок українців і білорусів, знайти й зібрати, переклавши, нартівський епос осетинів, паралелі з яким є в поемі, прочитати візантійського історика Анну Комніну тощо...

Також супроти підробності «Слова» свідчить міфологічний аргумент. Бо в ньому немає ні Триглава, ні Світовида, ні Карачуна, ні Полкана, ні Полеля, ні Услада, ні Зімцерли - всіх отих західнослов’янських, дрібних або вигаданих божків, що до появи книг Миколи Костомарова (1847), Якова Головацького (1860) та Олександра Афанасьєва (1861) були в міфологів, істориків і поетів на першому місці. Досить поглянути у гарну працю американсько-української дослідниці Мирослави Томоруґ-Знаєнко про слов’янських богів у Василя Татищева. У «Слові» Хорс, а не Корш, Даждьбог, а не Дажба. При цьому Хорс – явно не бог вина, покровитель пияків, як це здавалося ще на початку ХІХ століття.

Вадим Цымбурский: Гомеровский эпос и «Слово о полку Игореве»: принципы сюжетосложения как формы осмысления истории

Вадим Цымбурский всегда был убежден в подлинности «Слова о полку Игореве» — вслед за Львом Гумилевым он видел в этом произведении пророчество о грядущей гибели Киевской Руси, произнесенное неведомым поэтом еще до нашествия Батыя. Для ученого «Слово» было тем примером, когда поэзия опережает правду, когда разлитое в эпосе художественное мироощущение схватывает не только музыкальную доминанту настоящего, но и лейтмотив будущего. Малозначимый поход не самого великого князя, его поражение, плен и бегство предстают в воображении поэта предзнаменованием грядущей катастрофы целой цивилизации. Цымбурский сравнивал восточно-славянский эпос с «Илиадой» и усматривал общие черты двух поэм: переживание конца прежнего централизованного мира, переживание, отразившееся либо в парадоксальной грусти по поводу долгожданной победы, либо в столь же парадоксальной радости относительно не слишком героического бегства из плена. Отметим, что и сама дата выхода этой статьи – 1989 год – говорит о многом и в том числе о самых тревожных чувствах будущего автора «Острова Россия» за судьбу гибнущей на его глазах империи.

Текст воспроизводится по единственной публикации — Цымбурский В. Л. Гомеровский эпос и «Слово о полку Игореве»: принципы сюжетосложения как формы осмысления истории // Методы изучения источников по истории русской общественной мысли периода феодализма. Сб. науч. трудов / АН СССР. Ин-т истории СССР; Отв. ред. Б. М. Клосс. М., Наука, 1989. С. 29—49.

***

Повествовательных особенностей «Слова о полку Игореве» много раз касались авторы, писавшие о «многоголосности» «Слова», о вероятном наличии в нем вставных пассажей и даже о его «мозаичности». В последнее время значение этой проблематики возросло в связи с концепцией «перепутанных страниц», выдвинутой акад. Б.А. Рыбаковым. Разумеется, нет недостатка и в противниках данной гипотезы. Однако, сами факты, давшие повод говорить о «резких перепадах логики изложения», о «переходах от одной незавершенной темы к другой, взятой иной раз из совершенно иной эпохи и не увязывающейся с начатой темой» (1), по-видимому, ухвачены точно; дискуссионным является, главным образом, их истолкование.

Проблема выбора между возможными объяснениями методологически оказывается проблемой оценки разнящихся исследовательских тактик, и здесь неожиданную в своей яркости параллель предлагает история т. н. «гомеровского вопроса». Когда Б.А. Рыбаков в основу своей реконструкции кладет несоответствия между «тематическим» и «конструктивным» уровнем и объясняет их искаженностью дошедшего текста, – возникает впечатление, что мы имеем здесь ту же методику, которая более 100 лет господствовала в классической филологии под названием «аналитизма», щедро питаемая изучением Гомера.