Захисту справжності "Слова..." були присвячені цілком сухі наукові монографії фахівців із ХІІ-ХІІІ століття типу "Слово о полку Ігоревім і пам"ятники куликовського циклу", з аналізом слів і висловів. Натомість ідеї підробності були присвячені пишномовні, театральні, з психологічними поясненнями поворотів трактати Мазона -фахівця з російської літератури ХІХ століття, Зіміна - фахівця з російської історії XVI століття, Кінана - фахівця з російської літератури XVI-XVIII століття, Грабовича - фахівця з польської літератури ХІХ століття.
Хтось-колись знайомився з працями про літературу Київської Русі початку ХІХ століття, набагато пізнішими за час віднайдення «Слова»? Так от, у них писали наступним чином: «Перевод может быть и неверен, ибо древних лексиконов нет, хотя и есть печатный Лексикон Л. Зизания в. 8 в Вильне 1596 г., но весьма недостаточен. 2-й лексикон Памбы Беринвы (так!) 1653 в. 4, но и сей краток, потом Лексикон Росс. Академии весьма важный для новейших, а не для древних сочинений» (1825 рік, Санкт-Петербург).
Погляньте, півсотні років сплило – у них Володимира Даля ще немає, не те що Ізмаїла Срезневського. Взяти давні слова нізвідки, наявні словники занадто пізні й містять новітню лексику, якої в «Слові» немає. Тобто підроблювач мав би спершу вибрати й укласти словник києворуської мови, відкинути пізні запозичення, з’ясувати частотність ужитку, дослідити й скласти києворуську граматику, перешерстити ще не знайдену літературу... А заодно дослідити галицьку й полтавську мікротопоніміку, вивчити ще не записану ніким українську народну творчість, словники говірок українців і білорусів, знайти й зібрати, переклавши, нартівський епос осетинів, паралелі з яким є в поемі, прочитати візантійського історика Анну Комніну тощо...
Також супроти підробності «Слова» свідчить міфологічний аргумент. Бо в ньому немає ні Триглава, ні Світовида, ні Карачуна, ні Полкана, ні Полеля, ні Услада, ні Зімцерли - всіх отих західнослов’янських, дрібних або вигаданих божків, що до появи книг Миколи Костомарова (1847), Якова Головацького (1860) та Олександра Афанасьєва (1861) були в міфологів, істориків і поетів на першому місці. Досить поглянути у гарну працю американсько-української дослідниці Мирослави Томоруґ-Знаєнко про слов’янських богів у Василя Татищева. У «Слові» Хорс, а не Корш, Даждьбог, а не Дажба. При цьому Хорс – явно не бог вина, покровитель пияків, як це здавалося ще на початку ХІХ століття.
Перевірити «Слово» не так вже й важко, це робили давно, ще як Зіміну та його покровителям закортіло кинути виклик «офіційній» науці, – укладається словник, звіряється з руською мовою (співпадіння зі словником Срезневського тоді виявилося повним, кількість гапаксів не перевищила норми, граматика всюди була така, як треба), а потім робиться частотник ужитку та порівнюється із завідомо автентичними текстами... От тоді буде цікавий результат.
Паралельно треба зіставити текст з українською мовою, словників якої тоді ще не існувало, з південними білоруськими говірками, і з українським та білоруським фольклором, який на момент відкриття поеми ще не збирався, він вимирав і нікого не цікавив. Теж будуть цікаві наслідки.
Якби «скидачі з п’єдесталів» хотіли, вони б цілком могли вдатися до такого аналізу. А не вдаються саме тому, що знають, що кажуть неправду. Зокрема, видатний український сходознавець, академік Омелян Пріцак та відомий російський мовознавець, дослідник літописів і берестяних грамот академік Андрій Залізняк давно вже спростували всі аргументи Кінана. Тільки українцям про це розповідати авантюристи від науки не поспішають.
Українці мало досліджують «Слово о полку Ігоревім» – геніальний автентичний твір ХІІ століття, а саме ми могли б у ньому чимало зрозуміти, за законами герменевтики, бо текст призначався нашим предкам, а не Кінановим. І побачити той світ, із якого до нас дісталися через віки пісні, думи, легенди, вірування…
Комментариев нет:
Отправить комментарий