* ПРИКАРПАТСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ НАРАТИВНИХ СИСТЕМ
(3-я книга Ездри, 11:5)
Коли я вперше дивився відомий телесеріал "Сімнадцять миттєвостей весни", мені було років десять. Серії йшли одна за одною, актори і декоратори розгортали у двовимірному просторі екрана двомірний семьоновський сюжет - а я дивувався своїм відчуттям. Символи і державні атрибути Третього Рейху, рясно демонстровані у фільмі, не викликали у мене очікуваної (фашизм!) гострої відрази. Десь на присмеркових колах свідомості, на колах, астрально далеких від ядра суспільно - перевірених істин, на кордоні невідшліфованого ідеологією сприйняття, мене дражнили і вражали театральною шляхетністю символів і холодна велич ампірних будинків, і дубова важкість надмірно масивних меблів із заокругленими кутами, і нордична пропорційність відзнак військової форми. За цим неоформленим враженням відчувалось існування "у собі, для себе" ЧОГОСЬ дуже логічного, систематизованого та непорушного у своїй довершеності.
Пізніше схоже відчуття постало в мене при спогляданні візантийської фрески із зображенням Христа Пантократора (Вседержителя) в медальйоні центральної бані Київського собору св. Софії. У безодні смальтових очей Пантократора, у непорушності суворого аскетичного його обличчя, у масивній золотій брилі - книзі в його руці, промайнуло ЩОСЬ.
Утретє тінь Чогось, чому не мав я тоді визначення, набігла на мої відчуття у садах Петергофа, де геометрія впорядкованої псевдо-природи охоронялась однаковими металевими двоголовими орлами на гратчастих огорожах, а кількість цих орлів наближалась до межі дурної необмеженості Гегеля (1).
Таємниче Щось ненав'язливо гіпнотизувало глядача - приваблювало і відштовхувало водночас, створювало ілюзію проникнення всередину незнаного, декоративно-впорядкованого всесвіту - впорядкованого за таким неосяжно-нелюдським задумом, що годі було сподіватися на його пізнання.
Визначення для цього відчуття я знайшов після того, як прочитав у статті філософа А. Філіппова такі рядки: