Тарас Ткачук: Між трипільцями та українцями

У незнанні простими українцями своєї історії є один виняток: чи не кожен із них бодай щось чув про трипільців. Історія з трипільцями розпочалася восени 1897 року, коли археолог-любитель Вікентій Хвойка викопав поблизу села Трипілля на Київщині культурні артефакти, відомі тепер під назвою «трипільська культура». Ця культура, яка в нас поширилася між Карпатами і Дніпром, була між 5000 та 3000-2900 роками до н. е. досить розвиненою, як на свій час. Уже сам розмір трипільських поселень вражає — coтні будинків, розташованих колом, 4–5 м завширшки і до 20 м у довжину, а громадські будівлі мали розмір 60 на 20 м. У поселеннях площею 200 - 450 га на Черкащині було до трьох тисяч будинків і могло проживати 10-15 тисяч осіб. 

Сліди трипільських поселень виявлено й на Франківщині. Які вони були, якими були люди, що в них жили і що вони робили, які уявлення про трипільську культуру відповідають дійсності, чи можна вважати трипільців предками українців і т. і., про це розповість відомий в Україні трипіллєзнавець — івано-франківський історик-археолог, кандидат історичних наук Тарас Ткачук, який у своїх дослідженнях спеціалізується на трипільській тематиці, зокрема на її знакових системах, про що видав кілька друкованих праць. Причому Тарас Ткачук вивчав знахідки трипільських часів не з чужих монографій, а безпосередньо з археологічних артефактів, які тримав у своїх руках. 

— Нашу розмову про ранішні сутінки давньоукраїнської історії хочу розпочати з загального запитання: а чим було спричинене ваше зацікавлення саме трипільською культурою, що ви присвятили себе її професійному дослідженню?

— Для мене це є складним запитанням. Подобається ця стародавня культура та її загадки — хіба що так відповім на нього. 

— А все-таки чому археологія, а не інші історичні науки? 

— Так сталося. 

— Чи можна вважати Прикарпаття добре дослідженою археологічною зоною? І власне, де в нашій області виявлено сліди трипільської культури? 

— Територія Прикарпаття археологічно є не дуже добре  дослідженою, якщо сказати м’яко. Є місцевості зовсім не досліджені. Археологів в області дуже мало. Їх зовсім немає в таких містах, як Калуш, Долина… Тому ми нічого не знаємо, що там відкривають під час земляних робіт, різних будівництв. Там нема осередків археологів, а вони мали б бути, щоб робити розвідку цих територій. Свого часу ми з Клубом української інтелігенції (є в Івано-Франківську така громадська організація), з уже покійним, на жаль, Ярополком Бажалуком та іншими колегами, маючи невеликий грант, ходили на розвідки. Але ті 200 тисяч гривень були витрачені переважно на бензин. На археологічні розкопки потрібні мільйони гривень і багато спеціалістів, щоб робити археологічнi роботи так, як має бути, та ще й з допомогою сучасних технологій.

—  В яких місцевостях виявлено трипільські стоянки?

— Переважно біля Галича — села Сокіл, Мединя, Залуква, Тустань, а також на Тлумаччині та Городенківщині. А далі сліди трипільців ведуть на Буковину і на Тернопілля, де їх також дуже багато.  

Младенец на лебедином крыле

Этой женщине было всего 18, когда она умерла при родах около 7 тысяч лет назад. Её похоронили вместе с младенцем, которого положили на лебединое крыло.

Находки сделаны в 1975 году при строительстве новой школы, в датском местечке Ведбек на побережье к северу от Копенгагена. Удалось обнаружить 17 захоронений эпохи мезолита, относящихся к культуре Бегебаккен, хотя некоторые могилы были повреждены. Кстати, выяснилось, что один из скелетов много лет пролежал под кроватью местного археолога-любителя, нашедшего его в первой половине XX века.

Покойников, судя по расположению орудий и украшений, хоронили в одежде. Во многих могилах найдены следы охры. Кроме того, в мужские могилы клали инструменты - кремневые ножи и топоры, орудия из оленьих рогов. В женских могилах находились украшения из зубов животных и раковин.

"Могила 8" прославилась, пожалуй, больше всего - в ней находилась юная женщина и недоношенный младенец, лежавший на крыле лебедя. Женщина умерла в возрасте 18 лет, по-видимому, при родах. Полагают, что новорожденный был мальчиком, так как на его бедре находился кремневый нож. Исследователи строили догадки, что бы могло символизировать крыло лебедя: чистоту этой птицы, или её способность преодолевать большие расстояния по воздуху и по воде.

Вокруг головы женщины лежало множество бус: 164 из зубов благородного оленя, 10 - кабаньих и 1 - лося, а также около 200 раковин улитки. Полагают, что все эти украшения были пришиты к одежде, которую положили свернутой под голову покойного. Много бус также находилось под тазом женщины - вероятно, они были нашиты на пояс. Археологи посчитали, что для такого количества бусов требовалось убить не менее 37 благодродных оленей и двух кабанов, а особенно интересны найденные зубы лося и медведя. Дело в том, что 7 тыс. лет назад ни лось, ни медведь не встречались в этой местности. Такие охотничьи трофеи могли привезти с другой стороны пролива, откуда, возможно, происходила сама женщина.

А вот статистика по этому древнему кладбищу: 22 скелета, из них 4 новорожденных. Из 17 взрослых 8 мужчин и 2 женщины не дожили до 20 лет и обе, судя по всему, умерли при родах, так как похоронены вместе с новорожденными. Исследователи подсчитали, что уровень младенческой смертности должен был составлять около 35%. 

Иллюстрация: Адам Брокбанк (@ brockbankadam)

Тарас Чухліб: Якого ми роду та хто нас породив як українців

Досить часто запитують мене студенти: - Тарасе Васильовичу, а скажіть, от якщо нас народила мама за допомогою тата, то хто ж тоді народив нас як українців?

 Зазвичай відповідаю дуже просто: 

- Шановні мої допитливі жабенята, нас як українців народили пеньківці (Пеньківська археологічна культура існувала протягом 400 - 900-х років) разом з празькими корчаками (Празько-Корчацька культура існувала у 600 - 800-тих роках), а пеньківців і празьких корчаків, можливо, народили києвці (Київська культура: 200 - 500-ті роки) разом з черняхівцями (Черняхівська культура: 100 - 500-ті роки), а києвців з черняхівцями народили вже зарубинці (Зарубинецька культура існувала у 200 роках до нашої ери - 200 роках н.е.), а зарубинців народили у великих муках археологи разом з істориками... Отже, ми з вами є зарубинецько-черняхівсько-київсько-празько-корчацько-пеньківського роду!

Таблиця: Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки українського народу. — Київ, 2006.

Максим Жих: Индоевропейское завоевание Евразии

В чём причина феноменальных успехов индоевропейцев в период энеолита-бронзового века, позволивших им завоевать значительную часть Евразии и уничтожить целый предшествующих ряд цивилизаций, ведь вроде бы они были ничем не примечательными обычными степняками?

Причины эти в первом приближении выглядят так.

Во-первых, у индоевропейской популяции в результате определённой мутации возникла терпимость к лактозе, в результате чего они могли свободно пить молоко (в то время как у европейских неолитических земледельцев, как показали недавние исследования, терпимости к лактозе не было), благодаря этому у них увеличился рост и физическая сила.

Во-вторых, мясо-молочная диета избавила их зубы от кариеса, от которого страдали земледельцы.

В-третьих, индоевропейцы первыми приручили коня и создали колесницу, что дало им огромное военное преимущество.

В-четвёртых, у индоевропейцев возникла специфическая идеология, ставившая во главу угла достижение славы.

В-пятых, основой религии индоевропейцев был змееборческий миф, согласно которому основное деяние верхового небесного божества - это отъём у своего противника скота и женщин. Соответственно и применительно к себе индоевропейцы считали основной доблестью убийство врагов и захват у них женщин и скота, в то время как религия и идеология земледельцев носила гораздо более "миролюбивый" характер.

И везде мы видим одну и ту же картину.

Микола Бандрівський: Відродження оборонних городищ

Сьогодні відроджують оборонні городища: не бутафорні, а реально необхідні під час бойових дій!

На фото - укріплена база курдів в Сирії (наші дні), при спорудженні якої неусвідомлено використано фортифікаційні прийоми з минулих епох:

1-розміщення укріпленого пункту на ландшафтній домінанті з відкритою територією довкола, яка добре прострілюється;

2-обведення довкруги глибоким оборонним ровом, який переходить у вал з ескарпованим крутим схилом;

3-із внутрішнього боку площадки городища, впритул до валу, вбудовані "вогневі точки", праобразом яким могли служити наріжні оборонні вежі;

4-прохід до городища через вузьку "в"їздну браму" з двох боків контролюється підсиленими розрахунками;

5-основна умова виживання будь-якого городища: водопостачання, у даному випадку, мабуть вирішена за допомогою артез. свердловини.

Схожі, за конструктивними особливостями, оборонні споруди виникали, впродовж кількох тисячоліть, у різний час на різних територіях і, навіть, на різних материках. І ніякого зв"язу (скажімо, традиції спорудження таких фортифікацій) між тими культурами/спільнотами, не було.

Спорудження таких об"єктів було продиктовано життєвою необхідністю конкретного моменту, а логіка і хист військових будівничих кожному з них підказувала те, де, найоптимальніше, звести таку оборонну споруду. І ніяких інших способів, як тільки оточити оборонний пункт, по периметру, глибоким ровом з валом чи укріпленою кам"яною стіною, людство відтоді ще не винайшло.

Отож, підручники з військової тактики і стратегії - то одне, а польові умови, в яких опинився отой підрозділ курдів - то зовсім інше.

У даному випадку жодних "закономірностей розвитку" тут не простежується: курди, не маючи жодного уявлення про голіградські чи ранньослов"янські оборонні городища, відтворили у своїй сирійській пустелі, майже точну копію того, що ми розкопуємо у нас на Північній Буковині, Галичині чи на Волині. Звідси й висновок: необов"язково знати традиції фортифікаційного мистецтва, а достатньо лише того, щоби опинитися в умовах, коли, за всяку ціну, мус вижити... От тоді, й обкопуєш місце своєї дислокації. ровами з валами.

«Царские» курганы тагарцев

Фото: Реконструкция первоначального облика тагарских курганов (по Л.С. Марсадолову).

90 процентов всех видимых курганов в Хакасии принадлежат тагарской эпохе. Курганы этого времени отличаются наибольшим размерами, высокими каменными стелами по углам и стенкам ограды.

«Царские» курганы тагарцев на момент постройки достигали, вероятно, 15-20 метров (на сегодняшний момент - 11-12 метров) в высоту и 70 метров в ширину.

Юго-восточная угловая стела Большого Салбыкского кургана (Хакасия), по подсчетам, по весу достигает 50 тонн, а по высоте - более 5 метров. Другие вертикально установленные стелы по весу - от 20 до 30 тонн, по высоте - до 5 метров. Плиты ограды - от 5 до 20 тонн. Все сооружение насчитывает 83 массивные каменные плиты. Для сравнения, изваяния острова Пасхи по весу варьируются от 5 до 30 тонн, выделяется самое крупное изваяние «Патро» - его вес 82 тонны.

Согласно мнению С. В. Киселева, тагарцы известны в китайских летописях под названием «дин-лин», а их страна - «дин-лин-го». «Го» - покитайски - государство. Признание страны тагарцев государством со стороны высокоразвитой китайской цивилизации свидетельствует о ее высоком политическом положении в регионе.

Еще тагарский курган стал первым в мире научно раскопанным курганом (раскопки Д. Г. Мессершмидта в январе 1722 года).

Литература: В.Я. Бутанаев "Очерки истории Хакасии"

In memoriam

5 травня 2019 р. після важкої хвороби відійшов у кращий світ наш близький друг, чудовий знавець і дослідник старожитностей Галича і Галицької землі Ігор Михайлович Коваль (1960-2019).

Земля пухом і Царство Небесне! Христос Воскрес!

P.S. На світлині - виступ Ігоря Коваля під час Міжнародної наукової конференції серії Colloquia Russica "Релігії та вірування на Русі IX-XVI ст." (15-18 листопада 2017 р., Львів, Україна)

Представляем: Богдан Томенчук

Богдан Петрович Томенчук —  заместитель директора Центра «Мезоевразия», кандидат исторических наук, доцент и заведующий кафедры этнологии и археологии Института истории, политологии и международных отношений Прикарпатского национального университета имени Василия Стефаника, руководитель Галицкой археологической экспедиции.

Томенчук Богдан Петрович, кандидат історичних наук, доцент, є відомим спеціалістом в галузі археології, історії та туризму. Автор численних наукових публікацій, присвячених проблемі державотворчих та містотворчих процесів на території Галицької землі, а також проблемам транскарпатських і трансєвропейських шляхів.

Народився 3 вересня 1950 р. в с. Ценява Коломийського району Івано-Франківської області. В 1971–1976 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З 1970-х рр. спеціалізувався по археології, проходив щорічні стажування у археологічних експедиціях Чернівецького державного університету та наукових закладах Києва і Москви. Особливо плідною стала багаторічна співпраця із Західноукраїнською експедицією Ленінградського державного Ермітажу. Набутий досвід дав можливість самостійно керувати археологічними експедиціями, спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчого музеїв, де протягом 1976-2000 рр. працював науковим співробітником та завідуючим відділом археології. Протягом 2002 — 2008 рр. працював науковим співробітником Інституту археології НАН України. У 90-х рр. приймав участь, як науковий консультант, в дослідженнях місць захоронень жертв сталінських репресій (Дем’янів Лаз, Посіч, Меморіальний сквер в Івано-Франківську).

З 1998 р. працює в Прикарпатському університеті імені В. Стефаника. Нині Томенчук Б.П. є завідувачем кафедри етнології і археології в Інституті історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (з осені 2014 р.) та провідним фахівцем, завідувачем відділу археології у навчально-науковому Інституту історії, етнології і археології Карпат (діє з 2008 р.).

Як керівник експедицій, Томенчук Б.П. провів 40 археологічних сезонів, під час яких, зокрема, досліджувались такі літописні міста як Василів, Кучелмін та Биковен на Дністрі, Олешків на Пруті та Городок на Черемоші. Розкопано десятки оборонних споруд і більше сотні житлово-господарських та ремісничих будівель Х – ХІІІ ст. Крім того, досліджено 5 дерев’яних церков ХІІ – ХІІІ ст. і серед них унікальна в Європі Олешківська ротонда-усипальниця. Загалом Томенчуком Б. вивчено більше 500 давніх поховань періоду ХІІ – ХІІІ ст. З 2000 р. є керівником Галицької археологічної експедиції Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, яка досліджує давній Галич.

В останні роки проводить археологічне обстеження Великого Скиту в с. Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. У результаті цих робіт виявлено залишки двох дерев’яних церков XVII ст., кладовище, монастирські келії та оборонні стіни. Крім цього, в складі Карпатськьої експедиції взяв участь в широкомасштабних обстеженнях на території Гуцульщини городищ, замків, монастирів і транскарпатських шляхів.

За зазначеними проблемами видано понад 150 наукових статей та 6 монографій («Олешківська ротонда. Археологія дерев’яних храмів Галицької землі ХІІ – ХІІІ ст.» (2005), «Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація» (2006), «Прикарпаття: спадщина віків» (2006), «Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень. 1976-2006 рр.» (2008), «Старожитності Гуцульщини. Джерела з етнічної історії населення Українських Карпат. Каталог пам’яток історії та культури. Т.ІІ. Городища, замки, осередки солевидобутку, давні транскарпатські шляхи» (2011)).

Вчений є членом редакційної колегії міжнародного наукового журналу «Карпати: людина, етнос, цивілізація» та вісника «Студентські історичні зошити».

Рахметолла Байтасов: Тагарская культура: древние тюрки

Тагарская археологическая культура эпохи бронзы и железа (IX – I в. до н. э.)была распространена в Минусинской котловине (Хакасия и южные районы Красноярского края) и в северо-восточной части Кемеровской области, в бассейне Среднего Енисея и его притоков – рек Абакана, Тубы, Сыды, Ербы и других и в бассейне реки Чулым и его Урюпа. Названа по топониму – острову Тагарский на реке Енисей. Сменилась таштыкской культурой. В.П. Алексеев [1] отмечал, что население составившее основу таштыкской культуры стало проникать на территорию расселения тагарских племён на шесть веков раннее, прежде чем заняло там преобладающее положение.
Памятники Тагарской культуры — земляные курганы с оградками из каменных плит, по углам оград — вертикально врытые камни. Известны также поселения, медные рудники и наскальные рисунки.
Для Тагарской культуры характерны скифского типа оружие, конский убор, бронзовые котлы и зеркала, звериный стиль в искусстве. Орудия и оружие (кинжалы, чеканы, наконечники стрел, удила, кожи, кельты) изготовлялись из бронзы.
Основой хозяйства были мотыжное земледелие и скотоводство.
Преобладающим у тагарцев являлся европеоидный тип, по всей видимости, восходящий к андроновской (фёдоровской) культуре [2]. Однако черепа с монголоидными признаками обнаруживаются в курганах датируемых началом тагарской культуры, и количество таких черепов постепенно возрастает кташтыкской эпохе [1].
Результаты генетического исследования останков из курганных захоронений Южной Сибири (верхнее течение Енисея, Минусинская котловина)приведены в статье С. Keyser et al., 2009 [3]. 10 образцов представляютандроновскую археологическую культуру (XV — XIII вв. до н.э.), 4 –карасукскую (XIII — VIII вв. до н.э.), 12 – тагарскую (конец VIII до н.э. – I в. до н.э.) и 6 – таштыкскую (II до н. э. – V в. н.э.).

Сергей Путилов: Неандертальские гены, которые помогли людям выжить, способствовали развитию шизофрении и табакокурения

Стэнфордские ученые установили, что неандертальские гены, которые помогли людям выжить, способствовали развитию шизофрении и табакокурения.

В генах современных людей законсервировалась часть ДНК неандертальцев (примерно 2-5%). По оценке специалистов, этот «пережиток», доставшийся нам от человекоподобных существ, вымерших около 40 000 лет назад, позволяет современному человечеству преодолевать ряд вирусных инфекций. Которые в противном случае давно бы собрали свою жатву смерти, прекратив странствования человеческого рода по Земле.

Известно, что наши ближайшие родственники с альтернативной ветки эволюции, homo sapiens neanderthalensis,  населяли преимущественно Европейский континент и вымерли после того, как туда из Африки пришли наши прямые пращуры — homo sapiens sapiins (кроманьонцы). Причина исчезновения древнего рода, физически более сильного чем люди, у которого существовало искусство и верования, до сих пор остается загадкой для ученых. Тем не менее достоверно известно, что две ветви эволюции разумной жизни скрещивались на протяжении сотен, если не тысяч лет. Пока наш вид — кроманьонцы полностью не стал хозяином планеты. Как установили ученые Стэнфорда, приблизительно из 4500 генов, отвечающих за иммунную систему современного человека, неандертальское происхождение имеют по меньшей мере 152. И они спасают от гриппа типа А и гепатита С.

Вместе с тем, далеко не все, что было приобретено человечеством от неандертальцев можно считать положительным. По крайней мере по современным понятиям. Генетики из Вашингтонского университета предположили, что одна из неразгаданных тайн науки — шизофрения во многом объясняется неандертильским наследием человека. Известно, что многие ученых, деятели искусств страдали этой загадочной болезнью. Можно ли предположить на этом основании, что устроенный иначе мозг неандертальцев также был склонен к нетривиальным решениям еще лишь предстоит выяснить. Пока что шизофреники, как вероятные наследники неандертальской расы, отправляются современной цивилизацией преимущественно в «обезьянники» в виде психушек.

Владимир Гарматюк: Тайна древней полигональной (многоугольной) кладки — открыта

В материале изложена простая технология прочного и плотного сочленения огромных каменных блоков, при строительстве различных сооружений (стен, пирамид, соединений мегалитов в фундаментах и прочее), используемая тысячи лет древними строителями во всем мире (Ю. Америке, Азии, Африке, Европе). «Новое это хорошо забытое старое», — по выражению французского писателя Жака Пеше (1758-1830) в его литературном сочинении о том, как одна смышленая портниха перешила королеве её старое платье забытое в гардеробе.

Сотни, а может и тысячи лет тайна плотной полигогнальной (из многоугольных камней) кладки терзает умы многих поколений ученых исследователей. — Ну, как можно уложить огромные каменные глыбы так, чтобы между ними не было никакого зазора?

Прежде чем рассказать, как это всё происходило, надо заметить, что жизнь наших предков была много труднее. В те времена ещё не было накоплено больших научных знаний. Люди больше напрягали разум, чем память. В повседневных делах пользовались доступными простыми материалами, как говорится, тем, что «Бог послал». По выражению французского комедиографа XVII века Мольера, «псевдонаучная галиматья ученых в мантии и шапочке» не могла затмить природный ум и смекалку людей.

Перед созиданиями древних строителей современная научная мысль оказалась бессильна. Чтобы сколько-нибудь сохранить авторитет в глазах общественности в издании «Наука» Академии Наук СССР в 1991 году была выпущена книга профессора и доктора исторических наук из С-Петербурга Ю.Березкина «Инки. Исторический опыт империи». Вот, что пишет российская наука: «Надо сказать, что хотя циклопические постройки инков и упоминаются эпизодически в характерных для нашего времени «новых» мифах (неизвестная высокоразвитая техника, космические пришельцы и т.п.), особые распространения в данном случае сюжеты не получили. Слишком хорошо известны карьеры, где инки вырубали блоки, и пути, по которым камни транспортировали на площадки. Устойчива лишь легенда о том, будто между плитами нельзя просунуть и иглу – так плотно они подогнаны. Хотя зазоров между блоками сейчас действительно нет, причина здесь кроется не в тщательной подгонке, а всего лишь в естественной деформации камня, заполнившего со временем все щели. Инкская кладка как таковая довольно примитивна: блоки нижнего ряда подгоняли под верхние, действуя методом проб и ошибок».

Валерия Седова: Стадии Великого Делания

Великое Делание — название алхимического процесса трансформации Первовещества в философский камень или Эликсир жизни. Усовершенствованием человека достигают воздействия на процессы в микро- и в макрокосме. Алхимию характеризуют как стиль жизни и тип человеческого поведения.

Различается внутренняя и внешняя алхи­мии: внутренняя — является формой внутреннего де­лания и направлена на достижение адептом про­светленного состояния через одухотворение микрокосмоса. Внешняя алхимия работает с очищением космологических сущностей, скрытых под формой вещества. Полагая микро- и макрокосм изоморфными, алхимия работает над принципом «совершенства совершенного космоса».

В основе лежит древнее представление о первоматерии, являющейся субстанцией микро- и макрокосма, способной трансформироваться и образовывать новые формы. «Как все вещи вышли из Одного, вследствие размышления Одного, так все было рождено из этой единственной вещи» (Гермес Трисмегист).

Алхимия — высочайшая ступень символического мышления. Цельная наука, которая учит, как «достичь центра всех вещей». Алхимия работает в системе четырех модусов первоматерии — первоэлементов греческой натурфилософии: воздуха, земли, огня и воды (плюс пятый в греческой алхимии — всепроникающий эфир или металл в китайской) в сочетании с тремя философским элементами: соли, серы и ртути.

Ртутъ (Меркурий) — пассивное женское (инь) — представ­ляет первую очистку и являет собой чувство, воображение. Сера выступает как активное мужское начало (аналогия ян в китайской алхимии) — более тонкая очистка: разум, интуиция.

Ольга Иванникова: «Звериные» тайны сарматского золота

Выставка «Золото сарматов» завораживает с первых секунд: старинные сокровища могут многое рассказать о наших предках. Помимо вездесущих изображений животных – так называемого «звериного стиля» – здесь, в каждом ожерелье и браслете, множество важных деталей.

Коллекция Астраханского краеведческого музея «Золото сарматов» начала формироваться ещё в середине прошлого века. Сегодня в ней порядка 800 единиц. Многие экспонаты были обнаружены случайно. Так, в 1984 году трактористы села Косика Енотаевского района Астраханской области, ремонтируя дорогу, обнаружили настоящий клад. Находки, переданные ими в музей, оказались золотыми украшениями из погребения сарматского вождя I века до нашей эры! Позже выяснилось, что вождь, убитый в возрасте 35 лет в походе, был погребён с большими почестями – в захоронении нашли много золотых украшений, серебряную посуду. Вождь был довольно высок ростом – около 170 см. Он жил в период с I века до н.э. до I первого века н.э.

Сарматы представляли собой конгломерат кочевых племён, живших с 6 в. до н.э. до 4 в. н.э. В него входили: роксоланы, аланы, аорсы, ираноязычные племена. Сарматы с Урала доходили до Чёрного моря. Это были ираноязычные племена европеоидной внешности. За несение наёмной военной службы они получали золотые украшения, сервизы или артефакты – необычные предметы, не характерные для их культуры.

Ігор Галущак: Пересопницьке Євангеліє – духовна Першокнига України

Невеличке село Пересопниця, що на Рівненщині, нині належить до Верхівської сільської ради. А колись воно було велелюдним центром одного з удільних князівств періоду протистоянь київських та волинських Рюриковичів за Погорину, землю, яка продовжувала історію та традиції першої слов’янської держави – Дулібія. Нині науковці гіпотетично припускають, що в XIII ст. древня Пересопниця була зруйнована монголо-татарськими військами, хоча чітких даних про цю подію немає. До того ж відомо, що монголи не прагнули руйнувати культові центри інших народів без вагомих на те причин. Тому, скоріше за все, Пересопниця тоді не зазнала якихось надзвичайних поневірянь. Натомість сучасна руйнація до цього села наприкінці XX ст. вже підходила впритул. І, мабуть, його б спіткала доля багатьох поступово вимираючих сьогодні невеликих сіл українського Полісся, коли б воно не було батьківщиною нині відомого всім рукописного Пересопницького Євангелія, створеного у середині XVI ст. в місцевому монастирі. Щоправда, завдячувати тому пересопнівчани, мабуть, мають насамперед першому Президентові Незалежної України Леонідові Кравчукові, уродженцеві цих країв. Адже саме він започаткував традицію приносити присягу на вірність Україні на означеному рукописному святому письмі. До речі, нині в новозбудованому культурно-археологічного центрові «Пересопниця», що функціонує як відділ Рівненського обласного краєзнавчого музею, автентичного Євангелія немає. Це – факсимільна копія. Оригінал зберігають в Києві, в бібліотеці імені Вернадського. І тільки раз на п’ять років його доторкається рука кожного новообраного президента України.

Іван Миронюк, Роман Смеречанський, Олександр Каглян: Цікава знахідка римських монет

Іван Миронюк, Ігор Коваль: Свинцеві пломби княжої доби з літописного міста Биковен

Галина Дземан: Про археолога Прикарпаття та Буковини Богдана Петровича Томенчука (біобібліографічний аспект)

Вивчення історії рідного краю займає провідне місце у дослідженнях науковців Прикарпатського університету імені В. Стефаника і є пріоритетним напрямком розвитку історичного краєзнавства в нашому вузі. Одним з них є Томенчук Богдан Петрович — кандидат історичних наук, доцент є відомим спеціалістом в галузі археології, історії та туризму. Автор численних наукових публікацій, присвячених проблемі державотворчих та містотворчих процесів на території Галицької землі, а також проблемам транскарпатських і трансєвропейських шляхів.
Народився Богдан Петрович 3 вересня 1950 р. в с. Ценява Коломийського району Івано-Франківської області. В 1971–1976 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З 1970-х рр. спеціалізувався по археології, проходив щорічні стажування у археологічних експедиціях Чернівецького державного університету та наукових закладах Києва і Москви. Особливо плідною стала багаторічна співпраця із Західноукраїнською експедицією Ленінградського державного Ермітажу. Набутий досвід дав можливість самостійно керувати археологічними експедиціями, спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчого музеїв, де протягом 1976-2000 рр. працював науковим співробітником та завідуючим відділом археології.
Наприкінці 1990 рр. Богдан Томенчук починає працювати в Прикарпатському університеті. Свої перші лекції з археології та культури Галицької землі він прочитав студентам художнього факультету, там же викладає спецкурс «Археологічна консервація та реставрація». Пізніше Богдан Петрович продовжив свою роботу на філософському факультеті, де викладав курси біблійної та церковної археології. А 1998 року Б. Томенчук починає працювати в Інституті історії і політології, спочатку на кафедрі всесвітньої історії, а в 2005 році займає посаду доцента кафедри етнології і археології. У 2002-2009 рр. Б. Томенчук успішно поєднує викладацьку роботу з діяльністю наукового співробітника і члена Польового комітету Інституту археології НАН України ( м. Київ). З 2006 року Богдан Петрович очолює також за сумісництвом відділ археології Науково-дослідного інституту історії, етнології і археології Карпат, є заступником директора. В інституті веде такі науково-дослідні проблеми, як транс карпатські шляхи ( міграційні і торгові), середньовічні городища і замки.
Під час роботи в музеях Богдан Петрович здійснив велику кількість археологічних розвідок та експедицій. Було відкрито десятки археологічних пам’яток – різночасових поселень, городищ, виробничих комплексів, давніх поковань тощо. Крім розкопок, які здійснювались у рамках розробки наукових тем, Богдан Петрович проводив охоронні археологічні дослідження в Маняві, печерно-скельному комплексі в Бубнищі, Івано-Франківську. Зокрема, в історичній частині обласного центру Прикарпаття досліджено рештки Галицької брами Станіславської фортеці.

Борис Мозолевський. Скіфський степ

Борис Мозолевський. Скіфський степ. — К.:Наукова думка, 1983.– 200 с.

Ссылка на этот файл: http://my-files.ru/q64pfe
Длинная ссылка на этот файл: http://my-files.ru/q64pfe.sk750826.pdf
Прямая ссылка на файл: http://my-files.ru/Download/q64pfe/sk750826.pdf

Зустріч з відомим сходознавцем, фахівцем з шумеро-вавилонської писемності Анатолієм Кифішином

22 квітня 2013 р. у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника відбулась зустріч з відомим сходознавцем, шумерологом, фахівцем з шумеро-вавилонської писемності Кифішином Анатолієм Георгійовичем, в ході якої пройде вручення йому диплому “Почесний доктор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника” та презентація його книги “Стародавнє святилище Кам’яна Могила”. 

Науковий доробок Кифішина А. Г. має високий рейтинг у наукових колах. Він є автором понад 60 наукових та науково-популярних праць, з них 6 монографій. Багато років дослідник працював в Інституті сходознавства, Інституті філософії та Інституті етнографії АН СРСР.

Варто наголосити, що А. Г. Кифішин створив власний  міфо-ритуальний науковий напрям з вивчення шумерології. Також значну увагу у своїй діяльності науковець приділяє питанням етногенезу українців, давньої історії України.

Свідченням цього є праця “Стародавнє святищие Кам’яна Могила”, яка являє собою перший у світовій науці – і поки що єдиний – досвід прочитання найдавніших протошумерських текстів. Автор детально розглядає наскельні надписи із 62 гротів і печер Кам’яної Могили – величезного святища-архіву, що функціонувало від епохи палеоліту до середніх віків. А. Г. Кифішин на основі грунтовного осмислення та вивчення наукових здобутків своїх попередників у сфері шумерології виходить на якісно новий рівень аналізу стародавньої писемності, яка є культурною спадщиною невідомої досі сучасній науці палеолітичної етнокультури.

Останнім часом А.Г.Кифішин, поряд з Кам’яною Могилою, звернув увагу на дослідження Карпатського регіону, який, на його думку, є ареалом скупчення стародавніх культових пам’яток. У зв’язку з цим, відбувається інтенсивна співпраця відомого дослідника з Інститутом історії, етнології і археології Карпат в особі його директора,  професора М.В.Кугутяка.