Андрій Поцелуйко: Від ямників до Європи: як шнуровики та Bell Beaker стали справжніми агентами великої генетичної експансії

Коли археогенетика на початку XXI століття отримала можливість читати ДНК людей, які жили п’ять чи шість тисяч років тому, перед дослідниками відкрилася картина, що нагадує не повільне просочування населення, а серію великих історичних хвиль. Одним із найважливіших відкриттів стало усвідомлення того, що значна частина сучасного населення Європи походить від людей, пов’язаних із ямною культурою Понтійсько-Каспійського степу. 

Проте ще цікавішим виявилося інше: ця експансія відбулася не переважно прямим переселенням самих ямників, а через посередництво двох могутніх культурних і демографічних утворень — культури шнурової кераміки та культури дзвоноподібних келихів (Bell Beaker). Саме вони стали головними провідниками ямного генетичного компонента по більшій частині Європи.

Це відкриття змінює сам спосіб, у який ми уявляємо історію. Ми звикли мислити великими народами-завойовниками, які безпосередньо підкорюють континенти. Проте реальність бронзової доби була складнішою. Ямники були радше джерелом нового демографічного імпульсу, нової соціальної моделі, нових технологій мобільності, пов’язаних із конем, колісним транспортом і пасторальною економікою. Але основну роботу з поширення цього спадку виконали вже їхні нащадки, змішані з іншими європейськими популяціями, які створили нові культурні світи.

Ямна культура, що існувала приблизно між 3300 і 2600 роками до нашої ери, займала простори від нижнього Дунаю до Поволжя. Її носії були людьми відкритого степу, для яких мобільність була не випадковою рисою, а способом життя. Вони пересувалися великими відстанями, використовували вози, розводили худобу і створили соціальні структури, здатні підтримувати далекі міграції. Археогенетично вони становили особливу суміш східноєвропейських мисливців-збирачів і кавказьких мисливців-збирачів. Саме цей компонент — так званий степовий — пізніше став одним із головних елементів генетичного профілю багатьох європейських народів.

Олексій Дудченко: Палеогеноміка європейських мисливців-збирачів від верхнього палеоліту до неоліту

 Понад 35 тисяч років тому Європу населяли спільноти мисливців-збирачів, чия генетична карта кардинально змінювалася під впливом суворих зледенінь та масштабних міграцій. Промишляючи полюванням та збиральництвом, вони перечекали вкрай скрутні часи, зокрема й максимум останнього зледеніння (19–26,5 тисячі років тому). За знайденими артефактами археологи виокремлюють низку самобутніх культур, які виникали в цей період у різних куточках Європи. Однак через брак людських решток тієї доби міграції та взаємодія окремих груп наших предків тривалий час залишалися оповитими таємницею. Масштабний аналіз 356 стародавніх геномів у журналі Nature  розкриває генетичну історію того, як наші пращури пережили Останній льодовиковий максимум і хто з них залишив слід у сучасному генофонді [Posth, C., Yu, H., Ghalichi, A. et al. Palaeogenomics of Upper Palaeolithic to Neolithic European hunter-gatherers. Nature 615, 117–126 (2023). https://doi.org/10.1038/s41586-023-05726-0].

До настання найсуворішої фази зледеніння більшу частину Європи охоплювала граветська археологічна культура. Вчені виявили, що популяції граветської культури з різних куточків континенту, які мешкали 24–32 тисячі років тому, не мали між собою близького генетичного зв'язку. Це вражаюче відкриття, адже археологічні культури зазвичай ідентифікують за матеріальними артефактами, і з огляду на них культурна спільність здавалася беззаперечною. Однак, навіть якщо певне соціокультурне братерство й існувало, аналіз ДНК досліджених людських решток його не підтверджує. ​Одним із найвиразніших маркерів граветської культури є знахідки палеолітичних Венер. Виходить, що різні групи європейських мисливців-збирачів майстрували напрочуд подібне знаряддя й творили схоже мистецтво, залишаючись при цьому генетично чужими одна одній. Однотипність жіночих статуеток, виявлених від Франції до Сибіру, тривалий час вважалася доказом генетичної спорідненості їхніх творців. Дослідження вчених довели факт існування міжпопуляційного культурного трансферу без генетичного змішування: обмін ідеями, сакральними символами та технологіями обробки кістки й каменю відбувався між племенами, які не вступали між собою в шлюбні зв'язки та мали різне генетичне походження.

Науковці стверджують, що людські спільноти Західної та Південно-Західної Європи (сучасні Франція й Іберія) кардинально відрізнялися від тогочасного населення Центральної та Південної Європи (нинішні Чехія та Італія).

Андрій Поцелуйко: Два шляхи розвитку ранніх землеробських цивілізацій Європи: між ієрархією та егалітаризмом

 Історія людства часто подається як безперервний шлях від невеликих сільських громад до міст, держав, імперій та цивілізацій. Така схема значною мірою побудована на прикладі Месопотамії та Давнього Єгипту, де приблизно наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н. е. виникли перші централізовані держави. 

Проте археологічні дослідження останніх десятиліть дедалі переконливіше демонструють, що цей шлях не був єдино можливим. У різних регіонах Європи енеолітичні суспільства розвивалися за різними моделями, які можна умовно назвати ієрархічною та егалітарною. Обидві вони досягли високого рівня господарського, технологічного й демографічного розвитку, але привели до різних форм організації суспільства.

Першу модель можна назвати протодержавною. Вона найбільш виразно проявилася в культурах Балкан і Північного Кавказу — насамперед у культурі Варна, Майкопській культурі, а частково також у культурі Вінча та споріднених балканських культурах. Археологічні матеріали свідчать, що саме тут поступово формувалися соціальні механізми, які дуже нагадують ранні етапи розвитку цивілізацій Передньої Азії.

Одним із найяскравіших прикладів є знаменитий некрополь Варни на узбережжі Чорного моря. Тут були знайдені сотні поховань, які кардинально відрізняються одне від одного за багатством. Деякі могили майже порожні, тоді як інші містять кілограми золотих прикрас, мідні сокири, коштовні намиста та численні символи високого соціального статусу. Саме тут виявлено найдавніше у світі оброблене золото. Такі знахідки переконливо свідчать про існування суспільства, у якому накопичення багатства та соціальна нерівність уже стали важливими елементами суспільного устрою.

Ще більш виразно цей процес проявився у Майкопській культурі Північного Кавказу. Величезні кургани, поховання військової та політичної еліти, вироби із золота, срібла й дорогоцінного каміння, складна металургія та широкі торговельні зв'язки з Передньою Азією демонструють суспільство, де вже існували впливові вожді або правителі. Хоча держави в сучасному розумінні слова ще не виникли, концентрація багатства та влади навколо окремих осіб і центрів дуже нагадує процеси, які приблизно в той самий час відбувалися у Південній Месопотамії.

Дещо складнішою є ситуація з культурою Вінча. Вона існувала раніше за Варну і характеризувалася великими поселеннями, високорозвинутим ремеслом, ранньою металургією міді та, можливо, найдавнішими символічними системами письма або протописемності. Водночас археологічні свідчення соціальної нерівності тут значно слабші. Однак концентрація населення, спеціалізація виробництва та економічна складність дозволяють припускати, що саме в балканському регіоні формувалися передумови до подальшої централізації суспільства.

Андрій Поцелуйко: Городища як свідчення формування переддержавних структур на території України

Формування державності не відбувається раптово. Йому передує тривалий етап розвитку суспільства, коли окремі племена об'єднуються у великі політичні союзи, виникають сталі центри влади, розвиваються ремесла, торгівля, військова організація та культові осередки. Саме такі утворення історики називають переддержавними або протодержавними. 

На території сучасної України археологічні дослідження дозволяють виділити низку великих городищ VIII–X століть, які були не просто укріпленими поселеннями, а центрами складних ранньополітичних організацій.

Найвідомішим із них є Київ — центр полянського союзу племен. Його вигідне розташування на Дніпрі, потужні укріплення, ремісничі квартали, міжнародна торгівля та концентрація політичної влади створили підґрунтя для виникнення Русі. Однак Київ не був єдиним осередком ранньої державності на українських землях.

Не менш визначним археологічним комплексом є Пліснеськ на Львівщині. Площа слов'янського городища IX–X століть сягала приблизно 400–450 гектарів, що робить його одним із найбільших слов'янських укріплених центрів Центрально-Східної Європи. Тут існувала складна система оборонних валів, культовий центр, численні поселення, ремісничі майстерні та великий курганний могильник. Більшість дослідників розглядає Пліснеськ як один із головних політичних центрів білих хорватів — великого племінного об'єднання Прикарпаття.

Андрій Поцелуйко: Боги як коди космосу: семіотичний підхід Нікоса Чаусідіса

Нікос Чаусідіс, балканіст і дослідник міфології та археології, розширює традиційні межі вивчення давніх вірувань, пропонуючи революційний метод семіотичного аналізу, в якому археологічні знахідки та матеріальні артефакти стають текстами, а божества — не просто персонажами пантеону, а універсальними космологічними принципами, закодованими у формі предметів побуту, прикрас, архітектури та планування поселень. Для Чаусідіса кожен артефакт — це матеріалізована ідея, яка дозволяє реконструювати уявлення давніх людей про структуру світу, і він не обмежується лише описом форми чи функції предмета, а розкриває його символічне значення у межах цілого культурного простору.

В основі підходу Чаусідіса лежить концепція міфо-археологічного синтезу, що поєднує археологічні дані з етнографічними паралелями та фольклором, особливо слов’янським та балканським. Він вважав, що символи зберігають своє смислове ядро протягом тисячоліть, змінюючи лише зовнішню форму, і що будь-який археологічний об’єкт — від керамічної фігурки до планування поселення — може розповісти історію про релігійні та космологічні уявлення давніх людей. Особливу увагу Чаусідіс приділяв просторовій семіотиці, аналізуючи не лише сам об’єкт, а й його положення у просторі, відносно сторін світу, людського тіла або контексту поховання, створюючи своєрідні мікрокосми у межах архітектури та предметів, що дозволяє читати матеріальну культуру як модель Всесвіту.

Центральним у дослідженнях Чаусідіса є аналіз божеств, де він, на відміну від класичного підходу Жоржа Дюмезіля, не сприймає їх як носіїв лише соціальної функції у структурі пантеону, а як універсальні принципи організації космосу. Його методологія ґрунтується на трьох основних стовпах: божество як архітектурна та геометрична модель, бінарні опозиції у богах та антропоморфні деталі археологічних знахідок. Аналізуючи будову язичницьких храмів або ідолів, Чаусідіс вбачав у них відображення структури Всесвіту, де нижній світ репрезентує підземного бога, середній — людський рівень, а верхній — небесних божеств. Найвідоміший приклад цього підходу — Збруцький ідол, який він трактує як семіотичну карту, де вертикальна та горизонтальна осі перетинаються, створюючи модель космосу. Божеств він розглядає як точки перетину цих осей, де кожна деталь предмета або архітектурної конструкції має свій сенс і функцію в системі світу.

Андрій Поцелуйко: Від структур до матеріалу: подорож крізь індоєвропейську традицію

Дослідження індоєвропейської традиції відкриває перед нами складну і багатогранну картину суспільств, що сформувалися на протязі тисячоліть, де мова, культура та матеріальна практика переплітаються у тісній взаємодії. 

Автори аналізують індоєвропейські спільноти не лише як мовні чи етнічні одиниці, а як живі соціальні організми з усталеними структурами, які визначали спосіб життя їхніх членів. Сімейні та родові зв’язки, суспільні інститути та взаємозв’язки між окремими соціальними групами формували базис культурної ідентичності, а ритуали, вірування та символічні практики слугували невидимою тканиною, що підтримувала ці структури. 

У цьому контексті матеріальна культура виступає не просто сукупністю предметів, але дзеркалом, у якому відображаються соціальні ідеали, технологічні можливості та культурні пріоритети індоєвропейців. Кожне знаряддя праці, кожен декоративний елемент чи архітектурна споруда містить у собі інформацію про те, як люди організовували своє життя, що цінували і як прагнули передати свій досвід наступним поколінням.

Аналізуючи матеріальні залишки, археологи та антропологи можуть реконструювати не лише побут, а й світогляд цих спільнот, розкриваючи приховані зв’язки між соціальною організацією та культурними практиками. 

Особливе місце у дослідженні займають порівняльні методи, які дозволяють простежити спільні структурні моделі, ритуальні зразки та способи взаємодії з навколишнім світом у різних індоєвропейських групах. 

Таким чином, підхід авторів є комплексним і інтегративним, оскільки вони поєднують антропологічний, археологічний та лінгвістичний аналіз, демонструючи, що розуміння індоєвропейських традицій можливе лише через одночасне вивчення соціальних структур, культурних практик та матеріальних артефактів. 

Висновки, які пропонують дослідники, свідчать про те, що індоєвропейська традиція являє собою не ізольовану сукупність елементів, а складну мережу взаємопов’язаних структур, у якій мова, культура та матеріальний світ тісно переплетені. 

Розглядати ці елементи окремо, як попередньо робили деякі дослідники, недостатньо, оскільки тільки через цілісне розуміння взаємодії всіх трьох рівнів можна відтворити справжній образ індоєвропейських спільнот і глибше пізнати їхню історію, спосіб мислення та цінності.

 Це дослідження підкреслює важливість інтегративного підходу до вивчення давніх культур, демонструючи, що навіть давні спільноти залишили після себе багатий слід у вигляді матеріальних і символічних артефактів, який дозволяє сучасним дослідникам відкрити вікно у минуле, де структура, культура і матеріальний світ існують як нерозривна єдність. 

Таким чином, індоєвропейська традиція постає перед нами як живий комплекс, у якому історія, соціальна організація та культурні практики взаємно обумовлюють одна одну, і саме через це її вивчення дає унікальну можливість зрозуміти не лише минуле, а й універсальні закономірності людської цивілізації загалом.

Андрій Сошніков: Шарукань: Половецька галюцинація харківських професорів

Коли сучасна людина чує слово «Шарукань», в її уяві постає образ величної степової столиці — половецького Парижа, де хани відпочивали в шовкових шатах, попиваючи кумис із золотих чаш, споглядаючи безкраї горизонти Слобожанського краю. Це казковий образ. 

Але насправді «Шарукань» — лише продукт творчості радянських історичних фантазій, своєрідний археологічний міф, ретельно вирощений у лабораторії радянських інститутів історії. 

Спробуймо розібратися, як романтика половецької епохи перетворилася на інструмент пропаганди та дезінформації в радянський час.

Чому ж для «харківського інженера» було настільки важливо вірити в те, що під його багатоповерхівкою похований древній хан, а не просто шар будівельного сміття із домішками імперського цементу? Якщо бути чесними, усе дуже просто. Коли на порожньому полі виникає величезний індустріальний гігант на кшталт Харкова — місто-завод, місто-креслення, створене наказами московських воєвод і британськими інженерними спільнотами, рано чи пізно з'являється відчуття дискомфорту. Настає момент, коли «нові господарі життя» — технократичний харківський клан — починають мріяти про «славну давнину». Буденність доби XVII ст. стає для них занадто тісною. Їм хочеться коріння, яке сягає далеко в домонгольську історію, в темряву міфічного степу. Саме тут на сцену виходять археологи — сучасні «дизайнери минулого» на державному утриманні. Вони знаходять кілька битих глиняних черепків або уламок старовинного ґудзика й урочисто оголошують: «Тут був Шарукань!».

Тарас Ткачук: Між трипільцями та українцями

У незнанні простими українцями своєї історії є один виняток: чи не кожен із них бодай щось чув про трипільців. Історія з трипільцями розпочалася восени 1897 року, коли археолог-любитель Вікентій Хвойка викопав поблизу села Трипілля на Київщині культурні артефакти, відомі тепер під назвою «трипільська культура». Ця культура, яка в нас поширилася між Карпатами і Дніпром, була між 5000 та 3000-2900 роками до н. е. досить розвиненою, як на свій час. Уже сам розмір трипільських поселень вражає — coтні будинків, розташованих колом, 4–5 м завширшки і до 20 м у довжину, а громадські будівлі мали розмір 60 на 20 м. У поселеннях площею 200 - 450 га на Черкащині було до трьох тисяч будинків і могло проживати 10-15 тисяч осіб. 

Сліди трипільських поселень виявлено й на Франківщині. Які вони були, якими були люди, що в них жили і що вони робили, які уявлення про трипільську культуру відповідають дійсності, чи можна вважати трипільців предками українців і т. і., про це розповість відомий в Україні трипіллєзнавець — івано-франківський історик-археолог, кандидат історичних наук Тарас Ткачук, який у своїх дослідженнях спеціалізується на трипільській тематиці, зокрема на її знакових системах, про що видав кілька друкованих праць. Причому Тарас Ткачук вивчав знахідки трипільських часів не з чужих монографій, а безпосередньо з археологічних артефактів, які тримав у своїх руках. 

— Нашу розмову про ранішні сутінки давньоукраїнської історії хочу розпочати з загального запитання: а чим було спричинене ваше зацікавлення саме трипільською культурою, що ви присвятили себе її професійному дослідженню?

— Для мене це є складним запитанням. Подобається ця стародавня культура та її загадки — хіба що так відповім на нього. 

— А все-таки чому археологія, а не інші історичні науки? 

— Так сталося. 

— Чи можна вважати Прикарпаття добре дослідженою археологічною зоною? І власне, де в нашій області виявлено сліди трипільської культури? 

— Територія Прикарпаття археологічно є не дуже добре  дослідженою, якщо сказати м’яко. Є місцевості зовсім не досліджені. Археологів в області дуже мало. Їх зовсім немає в таких містах, як Калуш, Долина… Тому ми нічого не знаємо, що там відкривають під час земляних робіт, різних будівництв. Там нема осередків археологів, а вони мали б бути, щоб робити розвідку цих територій. Свого часу ми з Клубом української інтелігенції (є в Івано-Франківську така громадська організація), з уже покійним, на жаль, Ярополком Бажалуком та іншими колегами, маючи невеликий грант, ходили на розвідки. Але ті 200 тисяч гривень були витрачені переважно на бензин. На археологічні розкопки потрібні мільйони гривень і багато спеціалістів, щоб робити археологічнi роботи так, як має бути, та ще й з допомогою сучасних технологій.

—  В яких місцевостях виявлено трипільські стоянки?

— Переважно біля Галича — села Сокіл, Мединя, Залуква, Тустань, а також на Тлумаччині та Городенківщині. А далі сліди трипільців ведуть на Буковину і на Тернопілля, де їх також дуже багато.  

Младенец на лебедином крыле

Этой женщине было всего 18, когда она умерла при родах около 7 тысяч лет назад. Её похоронили вместе с младенцем, которого положили на лебединое крыло.

Находки сделаны в 1975 году при строительстве новой школы, в датском местечке Ведбек на побережье к северу от Копенгагена. Удалось обнаружить 17 захоронений эпохи мезолита, относящихся к культуре Бегебаккен, хотя некоторые могилы были повреждены. Кстати, выяснилось, что один из скелетов много лет пролежал под кроватью местного археолога-любителя, нашедшего его в первой половине XX века.

Покойников, судя по расположению орудий и украшений, хоронили в одежде. Во многих могилах найдены следы охры. Кроме того, в мужские могилы клали инструменты - кремневые ножи и топоры, орудия из оленьих рогов. В женских могилах находились украшения из зубов животных и раковин.

"Могила 8" прославилась, пожалуй, больше всего - в ней находилась юная женщина и недоношенный младенец, лежавший на крыле лебедя. Женщина умерла в возрасте 18 лет, по-видимому, при родах. Полагают, что новорожденный был мальчиком, так как на его бедре находился кремневый нож. Исследователи строили догадки, что бы могло символизировать крыло лебедя: чистоту этой птицы, или её способность преодолевать большие расстояния по воздуху и по воде.

Вокруг головы женщины лежало множество бус: 164 из зубов благородного оленя, 10 - кабаньих и 1 - лося, а также около 200 раковин улитки. Полагают, что все эти украшения были пришиты к одежде, которую положили свернутой под голову покойного. Много бус также находилось под тазом женщины - вероятно, они были нашиты на пояс. Археологи посчитали, что для такого количества бусов требовалось убить не менее 37 благодродных оленей и двух кабанов, а особенно интересны найденные зубы лося и медведя. Дело в том, что 7 тыс. лет назад ни лось, ни медведь не встречались в этой местности. Такие охотничьи трофеи могли привезти с другой стороны пролива, откуда, возможно, происходила сама женщина.

А вот статистика по этому древнему кладбищу: 22 скелета, из них 4 новорожденных. Из 17 взрослых 8 мужчин и 2 женщины не дожили до 20 лет и обе, судя по всему, умерли при родах, так как похоронены вместе с новорожденными. Исследователи подсчитали, что уровень младенческой смертности должен был составлять около 35%. 

Иллюстрация: Адам Брокбанк (@ brockbankadam)

Тарас Чухліб: Якого ми роду та хто нас породив як українців

Досить часто запитують мене студенти: - Тарасе Васильовичу, а скажіть, от якщо нас народила мама за допомогою тата, то хто ж тоді народив нас як українців?

 Зазвичай відповідаю дуже просто: 

- Шановні мої допитливі жабенята, нас як українців народили пеньківці (Пеньківська археологічна культура існувала протягом 400 - 900-х років) разом з празькими корчаками (Празько-Корчацька культура існувала у 600 - 800-тих роках), а пеньківців і празьких корчаків, можливо, народили києвці (Київська культура: 200 - 500-ті роки) разом з черняхівцями (Черняхівська культура: 100 - 500-ті роки), а києвців з черняхівцями народили вже зарубинці (Зарубинецька культура існувала у 200 роках до нашої ери - 200 роках н.е.), а зарубинців народили у великих муках археологи разом з істориками... Отже, ми з вами є зарубинецько-черняхівсько-київсько-празько-корчацько-пеньківського роду!

Таблиця: Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки українського народу. — Київ, 2006.

Максим Жих: Индоевропейское завоевание Евразии

В чём причина феноменальных успехов индоевропейцев в период энеолита-бронзового века, позволивших им завоевать значительную часть Евразии и уничтожить целый предшествующих ряд цивилизаций, ведь вроде бы они были ничем не примечательными обычными степняками?

Причины эти в первом приближении выглядят так.

Во-первых, у индоевропейской популяции в результате определённой мутации возникла терпимость к лактозе, в результате чего они могли свободно пить молоко (в то время как у европейских неолитических земледельцев, как показали недавние исследования, терпимости к лактозе не было), благодаря этому у них увеличился рост и физическая сила.

Во-вторых, мясо-молочная диета избавила их зубы от кариеса, от которого страдали земледельцы.

В-третьих, индоевропейцы первыми приручили коня и создали колесницу, что дало им огромное военное преимущество.

В-четвёртых, у индоевропейцев возникла специфическая идеология, ставившая во главу угла достижение славы.

В-пятых, основой религии индоевропейцев был змееборческий миф, согласно которому основное деяние верхового небесного божества - это отъём у своего противника скота и женщин. Соответственно и применительно к себе индоевропейцы считали основной доблестью убийство врагов и захват у них женщин и скота, в то время как религия и идеология земледельцев носила гораздо более "миролюбивый" характер.

И везде мы видим одну и ту же картину.

Микола Бандрівський: Відродження оборонних городищ

Сьогодні відроджують оборонні городища: не бутафорні, а реально необхідні під час бойових дій!

На фото - укріплена база курдів в Сирії (наші дні), при спорудженні якої неусвідомлено використано фортифікаційні прийоми з минулих епох:

1-розміщення укріпленого пункту на ландшафтній домінанті з відкритою територією довкола, яка добре прострілюється;

2-обведення довкруги глибоким оборонним ровом, який переходить у вал з ескарпованим крутим схилом;

3-із внутрішнього боку площадки городища, впритул до валу, вбудовані "вогневі точки", праобразом яким могли служити наріжні оборонні вежі;

4-прохід до городища через вузьку "в"їздну браму" з двох боків контролюється підсиленими розрахунками;

5-основна умова виживання будь-якого городища: водопостачання, у даному випадку, мабуть вирішена за допомогою артез. свердловини.

Схожі, за конструктивними особливостями, оборонні споруди виникали, впродовж кількох тисячоліть, у різний час на різних територіях і, навіть, на різних материках. І ніякого зв"язу (скажімо, традиції спорудження таких фортифікацій) між тими культурами/спільнотами, не було.

Спорудження таких об"єктів було продиктовано життєвою необхідністю конкретного моменту, а логіка і хист військових будівничих кожному з них підказувала те, де, найоптимальніше, звести таку оборонну споруду. І ніяких інших способів, як тільки оточити оборонний пункт, по периметру, глибоким ровом з валом чи укріпленою кам"яною стіною, людство відтоді ще не винайшло.

Отож, підручники з військової тактики і стратегії - то одне, а польові умови, в яких опинився отой підрозділ курдів - то зовсім інше.

У даному випадку жодних "закономірностей розвитку" тут не простежується: курди, не маючи жодного уявлення про голіградські чи ранньослов"янські оборонні городища, відтворили у своїй сирійській пустелі, майже точну копію того, що ми розкопуємо у нас на Північній Буковині, Галичині чи на Волині. Звідси й висновок: необов"язково знати традиції фортифікаційного мистецтва, а достатньо лише того, щоби опинитися в умовах, коли, за всяку ціну, мус вижити... От тоді, й обкопуєш місце своєї дислокації. ровами з валами.

«Царские» курганы тагарцев

Фото: Реконструкция первоначального облика тагарских курганов (по Л.С. Марсадолову).

90 процентов всех видимых курганов в Хакасии принадлежат тагарской эпохе. Курганы этого времени отличаются наибольшим размерами, высокими каменными стелами по углам и стенкам ограды.

«Царские» курганы тагарцев на момент постройки достигали, вероятно, 15-20 метров (на сегодняшний момент - 11-12 метров) в высоту и 70 метров в ширину.

Юго-восточная угловая стела Большого Салбыкского кургана (Хакасия), по подсчетам, по весу достигает 50 тонн, а по высоте - более 5 метров. Другие вертикально установленные стелы по весу - от 20 до 30 тонн, по высоте - до 5 метров. Плиты ограды - от 5 до 20 тонн. Все сооружение насчитывает 83 массивные каменные плиты. Для сравнения, изваяния острова Пасхи по весу варьируются от 5 до 30 тонн, выделяется самое крупное изваяние «Патро» - его вес 82 тонны.

Согласно мнению С. В. Киселева, тагарцы известны в китайских летописях под названием «дин-лин», а их страна - «дин-лин-го». «Го» - покитайски - государство. Признание страны тагарцев государством со стороны высокоразвитой китайской цивилизации свидетельствует о ее высоком политическом положении в регионе.

Еще тагарский курган стал первым в мире научно раскопанным курганом (раскопки Д. Г. Мессершмидта в январе 1722 года).

Литература: В.Я. Бутанаев "Очерки истории Хакасии"

In memoriam

5 травня 2019 р. після важкої хвороби відійшов у кращий світ наш близький друг, чудовий знавець і дослідник старожитностей Галича і Галицької землі Ігор Михайлович Коваль (1960-2019).

Земля пухом і Царство Небесне! Христос Воскрес!

P.S. На світлині - виступ Ігоря Коваля під час Міжнародної наукової конференції серії Colloquia Russica "Релігії та вірування на Русі IX-XVI ст." (15-18 листопада 2017 р., Львів, Україна)

Представляем: Богдан Томенчук

Богдан Петрович Томенчук —  заместитель директора Центра «Мезоевразия», кандидат исторических наук, доцент и заведующий кафедры этнологии и археологии Института истории, политологии и международных отношений Прикарпатского национального университета имени Василия Стефаника, руководитель Галицкой археологической экспедиции.

Томенчук Богдан Петрович, кандидат історичних наук, доцент, є відомим спеціалістом в галузі археології, історії та туризму. Автор численних наукових публікацій, присвячених проблемі державотворчих та містотворчих процесів на території Галицької землі, а також проблемам транскарпатських і трансєвропейських шляхів.

Народився 3 вересня 1950 р. в с. Ценява Коломийського району Івано-Франківської області. В 1971–1976 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З 1970-х рр. спеціалізувався по археології, проходив щорічні стажування у археологічних експедиціях Чернівецького державного університету та наукових закладах Києва і Москви. Особливо плідною стала багаторічна співпраця із Західноукраїнською експедицією Ленінградського державного Ермітажу. Набутий досвід дав можливість самостійно керувати археологічними експедиціями, спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчого музеїв, де протягом 1976-2000 рр. працював науковим співробітником та завідуючим відділом археології. Протягом 2002 — 2008 рр. працював науковим співробітником Інституту археології НАН України. У 90-х рр. приймав участь, як науковий консультант, в дослідженнях місць захоронень жертв сталінських репресій (Дем’янів Лаз, Посіч, Меморіальний сквер в Івано-Франківську).

З 1998 р. працює в Прикарпатському університеті імені В. Стефаника. Нині Томенчук Б.П. є завідувачем кафедри етнології і археології в Інституті історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (з осені 2014 р.) та провідним фахівцем, завідувачем відділу археології у навчально-науковому Інституту історії, етнології і археології Карпат (діє з 2008 р.).

Як керівник експедицій, Томенчук Б.П. провів 40 археологічних сезонів, під час яких, зокрема, досліджувались такі літописні міста як Василів, Кучелмін та Биковен на Дністрі, Олешків на Пруті та Городок на Черемоші. Розкопано десятки оборонних споруд і більше сотні житлово-господарських та ремісничих будівель Х – ХІІІ ст. Крім того, досліджено 5 дерев’яних церков ХІІ – ХІІІ ст. і серед них унікальна в Європі Олешківська ротонда-усипальниця. Загалом Томенчуком Б. вивчено більше 500 давніх поховань періоду ХІІ – ХІІІ ст. З 2000 р. є керівником Галицької археологічної експедиції Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, яка досліджує давній Галич.

В останні роки проводить археологічне обстеження Великого Скиту в с. Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. У результаті цих робіт виявлено залишки двох дерев’яних церков XVII ст., кладовище, монастирські келії та оборонні стіни. Крім цього, в складі Карпатськьої експедиції взяв участь в широкомасштабних обстеженнях на території Гуцульщини городищ, замків, монастирів і транскарпатських шляхів.

За зазначеними проблемами видано понад 150 наукових статей та 6 монографій («Олешківська ротонда. Археологія дерев’яних храмів Галицької землі ХІІ – ХІІІ ст.» (2005), «Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація» (2006), «Прикарпаття: спадщина віків» (2006), «Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень. 1976-2006 рр.» (2008), «Старожитності Гуцульщини. Джерела з етнічної історії населення Українських Карпат. Каталог пам’яток історії та культури. Т.ІІ. Городища, замки, осередки солевидобутку, давні транскарпатські шляхи» (2011)).

Вчений є членом редакційної колегії міжнародного наукового журналу «Карпати: людина, етнос, цивілізація» та вісника «Студентські історичні зошити».

Рахметолла Байтасов: Тагарская культура: древние тюрки

Тагарская археологическая культура эпохи бронзы и железа (IX – I в. до н. э.)была распространена в Минусинской котловине (Хакасия и южные районы Красноярского края) и в северо-восточной части Кемеровской области, в бассейне Среднего Енисея и его притоков – рек Абакана, Тубы, Сыды, Ербы и других и в бассейне реки Чулым и его Урюпа. Названа по топониму – острову Тагарский на реке Енисей. Сменилась таштыкской культурой. В.П. Алексеев [1] отмечал, что население составившее основу таштыкской культуры стало проникать на территорию расселения тагарских племён на шесть веков раннее, прежде чем заняло там преобладающее положение.
Памятники Тагарской культуры — земляные курганы с оградками из каменных плит, по углам оград — вертикально врытые камни. Известны также поселения, медные рудники и наскальные рисунки.
Для Тагарской культуры характерны скифского типа оружие, конский убор, бронзовые котлы и зеркала, звериный стиль в искусстве. Орудия и оружие (кинжалы, чеканы, наконечники стрел, удила, кожи, кельты) изготовлялись из бронзы.
Основой хозяйства были мотыжное земледелие и скотоводство.
Преобладающим у тагарцев являлся европеоидный тип, по всей видимости, восходящий к андроновской (фёдоровской) культуре [2]. Однако черепа с монголоидными признаками обнаруживаются в курганах датируемых началом тагарской культуры, и количество таких черепов постепенно возрастает кташтыкской эпохе [1].
Результаты генетического исследования останков из курганных захоронений Южной Сибири (верхнее течение Енисея, Минусинская котловина)приведены в статье С. Keyser et al., 2009 [3]. 10 образцов представляютандроновскую археологическую культуру (XV — XIII вв. до н.э.), 4 –карасукскую (XIII — VIII вв. до н.э.), 12 – тагарскую (конец VIII до н.э. – I в. до н.э.) и 6 – таштыкскую (II до н. э. – V в. н.э.).

Сергей Путилов: Неандертальские гены, которые помогли людям выжить, способствовали развитию шизофрении и табакокурения

Стэнфордские ученые установили, что неандертальские гены, которые помогли людям выжить, способствовали развитию шизофрении и табакокурения.

В генах современных людей законсервировалась часть ДНК неандертальцев (примерно 2-5%). По оценке специалистов, этот «пережиток», доставшийся нам от человекоподобных существ, вымерших около 40 000 лет назад, позволяет современному человечеству преодолевать ряд вирусных инфекций. Которые в противном случае давно бы собрали свою жатву смерти, прекратив странствования человеческого рода по Земле.

Известно, что наши ближайшие родственники с альтернативной ветки эволюции, homo sapiens neanderthalensis,  населяли преимущественно Европейский континент и вымерли после того, как туда из Африки пришли наши прямые пращуры — homo sapiens sapiins (кроманьонцы). Причина исчезновения древнего рода, физически более сильного чем люди, у которого существовало искусство и верования, до сих пор остается загадкой для ученых. Тем не менее достоверно известно, что две ветви эволюции разумной жизни скрещивались на протяжении сотен, если не тысяч лет. Пока наш вид — кроманьонцы полностью не стал хозяином планеты. Как установили ученые Стэнфорда, приблизительно из 4500 генов, отвечающих за иммунную систему современного человека, неандертальское происхождение имеют по меньшей мере 152. И они спасают от гриппа типа А и гепатита С.

Вместе с тем, далеко не все, что было приобретено человечеством от неандертальцев можно считать положительным. По крайней мере по современным понятиям. Генетики из Вашингтонского университета предположили, что одна из неразгаданных тайн науки — шизофрения во многом объясняется неандертильским наследием человека. Известно, что многие ученых, деятели искусств страдали этой загадочной болезнью. Можно ли предположить на этом основании, что устроенный иначе мозг неандертальцев также был склонен к нетривиальным решениям еще лишь предстоит выяснить. Пока что шизофреники, как вероятные наследники неандертальской расы, отправляются современной цивилизацией преимущественно в «обезьянники» в виде психушек.

Владимир Гарматюк: Тайна древней полигональной (многоугольной) кладки — открыта

В материале изложена простая технология прочного и плотного сочленения огромных каменных блоков, при строительстве различных сооружений (стен, пирамид, соединений мегалитов в фундаментах и прочее), используемая тысячи лет древними строителями во всем мире (Ю. Америке, Азии, Африке, Европе). «Новое это хорошо забытое старое», — по выражению французского писателя Жака Пеше (1758-1830) в его литературном сочинении о том, как одна смышленая портниха перешила королеве её старое платье забытое в гардеробе.

Сотни, а может и тысячи лет тайна плотной полигогнальной (из многоугольных камней) кладки терзает умы многих поколений ученых исследователей. — Ну, как можно уложить огромные каменные глыбы так, чтобы между ними не было никакого зазора?

Прежде чем рассказать, как это всё происходило, надо заметить, что жизнь наших предков была много труднее. В те времена ещё не было накоплено больших научных знаний. Люди больше напрягали разум, чем память. В повседневных делах пользовались доступными простыми материалами, как говорится, тем, что «Бог послал». По выражению французского комедиографа XVII века Мольера, «псевдонаучная галиматья ученых в мантии и шапочке» не могла затмить природный ум и смекалку людей.

Перед созиданиями древних строителей современная научная мысль оказалась бессильна. Чтобы сколько-нибудь сохранить авторитет в глазах общественности в издании «Наука» Академии Наук СССР в 1991 году была выпущена книга профессора и доктора исторических наук из С-Петербурга Ю.Березкина «Инки. Исторический опыт империи». Вот, что пишет российская наука: «Надо сказать, что хотя циклопические постройки инков и упоминаются эпизодически в характерных для нашего времени «новых» мифах (неизвестная высокоразвитая техника, космические пришельцы и т.п.), особые распространения в данном случае сюжеты не получили. Слишком хорошо известны карьеры, где инки вырубали блоки, и пути, по которым камни транспортировали на площадки. Устойчива лишь легенда о том, будто между плитами нельзя просунуть и иглу – так плотно они подогнаны. Хотя зазоров между блоками сейчас действительно нет, причина здесь кроется не в тщательной подгонке, а всего лишь в естественной деформации камня, заполнившего со временем все щели. Инкская кладка как таковая довольно примитивна: блоки нижнего ряда подгоняли под верхние, действуя методом проб и ошибок».

Валерия Седова: Стадии Великого Делания

Великое Делание — название алхимического процесса трансформации Первовещества в философский камень или Эликсир жизни. Усовершенствованием человека достигают воздействия на процессы в микро- и в макрокосме. Алхимию характеризуют как стиль жизни и тип человеческого поведения.

Различается внутренняя и внешняя алхи­мии: внутренняя — является формой внутреннего де­лания и направлена на достижение адептом про­светленного состояния через одухотворение микрокосмоса. Внешняя алхимия работает с очищением космологических сущностей, скрытых под формой вещества. Полагая микро- и макрокосм изоморфными, алхимия работает над принципом «совершенства совершенного космоса».

В основе лежит древнее представление о первоматерии, являющейся субстанцией микро- и макрокосма, способной трансформироваться и образовывать новые формы. «Как все вещи вышли из Одного, вследствие размышления Одного, так все было рождено из этой единственной вещи» (Гермес Трисмегист).

Алхимия — высочайшая ступень символического мышления. Цельная наука, которая учит, как «достичь центра всех вещей». Алхимия работает в системе четырех модусов первоматерии — первоэлементов греческой натурфилософии: воздуха, земли, огня и воды (плюс пятый в греческой алхимии — всепроникающий эфир или металл в китайской) в сочетании с тремя философским элементами: соли, серы и ртути.

Ртутъ (Меркурий) — пассивное женское (инь) — представ­ляет первую очистку и являет собой чувство, воображение. Сера выступает как активное мужское начало (аналогия ян в китайской алхимии) — более тонкая очистка: разум, интуиция.

Ольга Иванникова: «Звериные» тайны сарматского золота

Выставка «Золото сарматов» завораживает с первых секунд: старинные сокровища могут многое рассказать о наших предках. Помимо вездесущих изображений животных – так называемого «звериного стиля» – здесь, в каждом ожерелье и браслете, множество важных деталей.

Коллекция Астраханского краеведческого музея «Золото сарматов» начала формироваться ещё в середине прошлого века. Сегодня в ней порядка 800 единиц. Многие экспонаты были обнаружены случайно. Так, в 1984 году трактористы села Косика Енотаевского района Астраханской области, ремонтируя дорогу, обнаружили настоящий клад. Находки, переданные ими в музей, оказались золотыми украшениями из погребения сарматского вождя I века до нашей эры! Позже выяснилось, что вождь, убитый в возрасте 35 лет в походе, был погребён с большими почестями – в захоронении нашли много золотых украшений, серебряную посуду. Вождь был довольно высок ростом – около 170 см. Он жил в период с I века до н.э. до I первого века н.э.

Сарматы представляли собой конгломерат кочевых племён, живших с 6 в. до н.э. до 4 в. н.э. В него входили: роксоланы, аланы, аорсы, ираноязычные племена. Сарматы с Урала доходили до Чёрного моря. Это были ираноязычные племена европеоидной внешности. За несение наёмной военной службы они получали золотые украшения, сервизы или артефакты – необычные предметы, не характерные для их культуры.