Maciej Albert Borodo: Wielki mistrz zakonu krzyżackiego Johann von Tieffen

29 maja 1493 – Wielki mistrz zakonu krzyżackiego Johann von Tieffen złożył w Poznaniu hołd lenny królowi Janowi I Olbrachtowi.

W 1492 Jan I Olbracht wysunął pomysł przeniesienia Krzyżaków z Prus na Podole.

 Zamierzeniom tym sprzeciwił się Johann von Tieffen, który rozumiał, że taka decyzja oznaczałaby definitywny koniec autonomii zakonu. Zwrócił się z prośbą o poparcie do cesarza Maksymiliana I Habsburga i udało mu się przekreślić plany królewskie. Zaproponował, żeby następni wielcy mistrzowie byli wybierani spośród książąt. Wielki mistrz nie sprzeciwił się natomiast żądaniom złożenia hołdu lennego wobec króla.

Johann von Tieffen w 1497 r. na wezwanie króla Jana Olbrachta miał uczestniczyć w wyprawie przeciw Turcji, której celem było zdobycie portów czarnomorskich. Na wyprawę poprowadził oddział 400 rycerzy. 

W wojsku szerzyły się choroby, które nie oszczędziły von Tieffena; podczas podróży wzdłuż Dniestru Johann von Tieffen zachorował na czerwonkę. Postanowił zawrócić i udał się do Lwowa, gdzie zmarł 25 sierpnia 1497 r. Został pochowany 22 września 1497 w katedrze w Królewcu

Микола Бандрівський: Поділля у складі Османської імперії

З яких причин значні частини сьогоднішніх Тернопільської, Чернівецької і Хмельницької областей, майже три десятиліття, перебували у складі османської Туреччини..?

 Сьогодні Туреччина щораз більше нарощує свою військову могутність і вже невідомо: буде вона (Туреччина) для України другом, чи ворогом...

Дехто з нас вже призабув, що триста років тому, гетьман Дорошенко переконав османського султана Мегмеда ІV утворити потужний військово-політичний союз проти Московії і Польщі, і взяти Україну під свій протекторат. Згідно з цим Договором, який був ухвалений на Корсунській Раді 1669 року, Україна зберігала повну автономію, право вільного вибору гетьмана, була повністю звільнена від данини і отримувала, від турків, військову допомогу для з"єднання усіх українських земель в єдину державу під владою Війська Запорозького.

Спільна реалізація цього важливого мегапроекту, розпочалася  вже через три роки, коли дві об"єднані: українська і турецька армії, під особистим проводом своїх очільників - правобережного гетьмана Петра Дорошенка і османського султана Мегмеда ІV, рушили на Поділля, громлячи, один за одним, польські гарнізони у тутешніх фортецях.

Впродовж тижня боїв, в серпні 1672 року, впав Кам"янець-Подільський та прилегла округа, а вже 2 вересня султан Мегмед ІV здійснив п"ятничний намаз у колишньому кафедральному соборі Кам"янця.

Замість ліквідованого "Подільського воєводства" Речі Посполитої, було утворено Подільський ейялет (пашалик) на чолі з Галіль-пашою, який зайняв посаду бейлербея, тобто, губернатора. А ще через вісім років до цього еялету була приєднана Чортківська округа на Тернопільщині, а сам Чортків став осідком османського паші.

У тому всьому, є кілька речей, на які хотів би окремо звернути увагу:

По-перше, турецька адміністрація і її військо, поводилося досить пристойно і коректно з українцями Поділля: ніхто нікого не грабував і не палив, новоприбулі мусульманські чиновники лояльно ставилися до  Православної Церкви, а турецькі яничари здійснювали охорону краю (!) від татарських набігів;

По-друге, для всіх тутешніх українців була скасована панщина. На території утвореного пашалику, станом на 1681 рік, проживало близько 40 тисяч мешканців, а у самому Кам"янці-Подільському було 280 українських родин, які повністю зберегли своє колишнє самоуправління. Крім того, константинопольський Патріарх призначив для українського населення Подільського пашалика, православного єпископа;

І, по-третє (хоча це й малосуттєве): перші кав"ярні в Кам"янці-Подільському відкрилися на два роки раніше, аніж у Відні і у Львові (так, станом на 1681 рік у згаданому Кам"янці вже працювало вісім кав"ярень).

... Сьогодні, мандруючи Подільськими Товтрами, петляючи поміж ярами і байраками Борщівщини, Чортківщини та Заліщанщини, що на самому півдні Тернопільщини, то тут, то там натрапляєш на, до половини вгрузлі у землю, надмогильні вапнякові плити з напівстертими арабськими написами. Оце вони і є - німі, вже, свідки того 27-літнього періоду, коли почав було, реалізовуватися сильний і перспективний союз козацької шаблі і турецького ятагана...

Мусульманський мавзолей часів Золотої Орди на Поділлі

В селі Кісниця на Вінничині виявили мусульманський мавзолей часів Золотої Орди. Все почалося з того, що група любителів старовини з Вінницької області сфотографувала будівлю, яку селяни називають «турецькою баштою».

В основі споруди — масивний шестикутник із каменів, зверху — залишки купола. Побачивши фотографії, відомий український тюрколог з Інституту історії України НАНУ Олександр Галенко заявив: «Це, на перший погляд, — мусульманський мавзолей (тюрбе), скоріше, золотоординського часу (13–15 ст)».

На мапі картографа 17 століття Гійома де Боплана село Кісниця має назву Kouzzenicze, місцева річка Марківка йменується Kouczeniecze, село Велика Кісниця — Kouczenicze. І це не просто так. Український мовознавець Костянтин Тищенко відзначає, що KOUCZENicze походить від тунгусо-маньчжурського Хуǯу — «кланятися в землю». У науковій статті «Слід тунгусів, маньчжурів і монголів в топоніміці України» професор Тищенко також стверджує, що від цього слова походить і назва села Кучманівка на Хмельниччині.

Олег Гуцуляк: Украинское Подолье как Рай предков славян и царство Патала арийских богов-асур

Украинская писанка, «яйцо-райцо», известная ещё со времен палеолита [1],  есть символом, иконой «потеряного райского царства» предков славян [2], «сконденсированого пространства и сконденсированого богатства» [3], разновидность «мандалы» (санскр. mandala «круг»), геометрического символа сложной структуры (внешний круг, вписанный в него квадрат, в который вписан внутренний круг, который часто сегментирован или имеет форму лотоса), который интерпретируется как модель вселенной, «карта космоса» с центральным образом, Луной и Солнцем.

В преданиях восточных славян сохранилось представление о далёкой южной стране, куда на зиму улетают птицы, где царит вечное лето, часто отождествляемой с раем, называемой Ирьем, Ирием или Вырием. Ирей упомянут в «Поучении Владимира Мономаха»: «И семоу подивуемы како птицы небесныя из ирья идуть». Наиболее убедительной представляется этимология слова «ирей», производящая его от древнеиранского *аirуā- (dahyu-) «арийская страна». Сходная параллель наблюдается и в саамском языке: саам. årjel «южный», år’jān «далеко на юге или юго-западе», oar’je- «юго-западный», oarji «юго-запад», (прасаам. *orja «юг»), что представляет собой заимствование из раннеиранского, ср. авест. airyō, airya- «арийский», др.-перс. ariya- «арийский».

У  украинского поэта Богдана Кравціва есть интересный сонет «Вирій»:

Іран, чи Індія, чи Україна?
Зринають назви, як блудні вогні.
Але ж була колись така країна,
Звідкіль ми вийшли. В сизій давнині

Цвіла вона далека, тепла й пишна
За обрієм казкових семи гір –
І боєм рвалася в той світлий мир
Племен довкільних молодість навтишна.

І досі іриця, столітня діва,
Пісень співає про далінь незриму.
Про Райгород багатий, вирій, рай,

Що в тьмі віків нам сниться повен дива…
Туди злітають ластівки над зиму
І серце, тугою налите вкрай.

Некоторые ученые считают, что «рай человечества эпохи палеолита» был именно на территории Украины: «… рай Шелльского периода (ранний палеолит, 3 млн. – 150 тыс. лет назад, – О.Г.) мог быть не в Египте или в болотистой Месопотамии, а на землях Украины, где была ровная и плодородная степь, чистые рыбные воды рек, массы диких зверей и чудесное подсолнечье (стоянки первобытных людей этого времени в Украине – Королёво и Косово в Закарпать, Лука-Врублевецкая в Поднестровье, Лабушино в Одещине, Амвросиевка на Донбассе, 15-ть стоянок в Крыму, – О.Г.). Это была, с наибольшей вероятностью, колыбель человечества и культуры» [4].

Как бы иронично не относиться к этим взглядам, не следует забывать того факта, что Украина была передледниковой зоной: живя у ледников, наши предки не могли не обратить внимание на бурный расцвет жизни у кромки тающего льда, буйную растительность альпийских лугов, чрезвычайную медоносность северных трав, целебные свойства воды горных ручьев, поскольку структура талой воды значительно «качественнее» обычной. Как писал этнолог Л. Гумилев, с тающего ледника стекали струйки чистой воды, которые орошали степи, подступали к леднику, наполняли впадины, превращая их в озера, и создавали тот благодатный климат, в котором развивались культуры  палеолита [5]. Известно, что если и ледник, и окружающая его вода имеют громадные размеры, сравнимые с размером островов, гор, тогда вода может растапливаться и течь поверх ледников, либо же копиться за ледяными стенами и дамбами, потом прорываясь разрушительными наводнениями, как это происходило на северо-западе нынешних США, гда ледниковые озёра Миссула и Колумбия с периодичностью в 40-80 лет затапливали добрую половину сегодняшнего штата Вашингтон.

Да и сам «… ледник вздымался в заоблачную высоту прямо над равниной и имел необозримую протяженность. Можно представить священный трепет человека, созерцавшего эту блистательную корону земли, что вполне отражено в Авесте, Ведах, Тибетских преданиях, и предположить, что грандиозное зрелище породило столь же грандиозные фантазии. На этом, по логике современной науки, скептически относящейся к подобным сообщениям, следовало бы закрыть вопрос о расположенной за ледником Гиперборее, стране блаженных и тому подобном» [6].

Вероятно, и тектонический разлом земной коры в Украинском кристаллическом щите обусловил особенное геомагнитное и иное геофизическое влияние на формирующихся наших предков: «… Росту энергетической мощности украинцев содействовали и интенсивные основания геомагнитной и другой геофизической энергии, наблюдаемое на наших землях, именно в местах разломов Карпатских и Крымских гор, Украинского кристаллического щита, разрезающего Украину, Киевских гор и т.д. На острове Хортица есть глубокий тектонический разлом земной коры. Из него идет такой ураганный смерчь земной энергии, равный которому находится на Земном шаре только в одном месте – в Центральной Америке» [7].

«… Значительный массив украинских земель (примерно Винничина и Житомирщина) со времени появления на земном шаре первых наземных растений и первых животных (Силур) ни разу не был затопляемым водами морей или океанов (подчеркивание наше – О.Г.). Это означает, что в течение сотен миллионов лет здесь сохранялась и накапливалсь плодородная почва и последовательно развивался богатый в мире генетический фонд. Это означает, что на протяжении всей истории нашей планеты земля играла роль нетронутой генетической казны

… гигантского естественного «Ноева ковчега», где формировалась и откуда расселялась по новообразованной суши флора и фауна, а вместе с ними и человечество. Это означает, что именно поприще Украины является … мистическим местом планеты (подчеркивание наше – О.Г.)» [8], аналогично ландшафту Австралийского континента, неизменимого со времени Юрского периода.

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович — український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович-український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Народився у селі Головчинці (нині Кармалюкове) Літинського повіту Подільського воєводства (згодом губернії) в родині кріпака Якима Кармалюка 27 лютого 1787 року. Про ранній період життя відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та в їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії. Проте Устим Кармалюк втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

1813 — разом з Д. Хроньом Кармелюк утік з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському й Ольгопільському повітах.

Ігор Галущак: Дністер: дні стер

 Існує в Західній Україні прадавня легенда, за якою колись замість теперішнього Дністра протікав лише невеликий струмок, уздовж якого жили люди. Вони запровадили свій календар, позначаючи дні на прибережному піску. Але одного разу струмок розлився й затопив все довкола. Коли зранку вода зійшла, вийшли люди на берег, а від їхніх позначок на піску й сліду нема. «Хто дні стер? — бідкались мешканці, й самі ж відповідали, — Та хто?! Струмок дні стер».

З того часу, нібито, й стали називати найбільшу на Правобережній Україні водну артерію — Дністер. Зрозуміло, що сучасні науковці нині мають більш обґрунтовану версію цієї назви. «Дн (е)», твердять вони, — це, безперечно, скіфо-сарматське «dānu» — вода, річка, а ось друга частина слова «-стр» — висхідна до давньоіранського «stūra» — велика, величезна. Проте кожному, хто неодноразово бував на берегах Дністра, починаючи від витоку й закінчуючи чорноморсько-дністровськими лиманами, більш до вподоби народне пояснення. Адже, коли тут мандруєш, то мимоволі втрачаєш лік дням, мов би сідаєш у своєрідну машину часу, занурюючись у різні епохи та віки.

Звісно, починаючи цю подорож, не минеш село Вовче Турківського району Львівської області. Саме тут, на північних схилах Українських Карпат, й розпочинає ця ріка свій величний шлях. Вовче — одне з найбільших сіл Турківщини. У нижній частині села, під старою липою, колись знаходилась криниця з дуже холодною, чистою й смачною водою — її називають Франковою. За переказами, перебуваючи у Вовчому, сюди приходив пити воду Іван Франко, тут він полюбляв поговорити з селянами, вислухати їхні біди, дати поради. Поряд — одна із найстаріших церков району — церква Введення Пресвятої Богородиці, яка збудована у 1680 році й є пам’яткою архітектури. А відстань від Франкової криниці до витоку Дністра — 7 кілометрів. Це джерело чистої карпатської води, яке розташоване на схилі гори Розлуч на висоті 760 метрів. Навколо — пам’ятка природи місцевого значення, яка обіймає площу 54 гектари. Все тут добре впорядковане зусиллями працівників Вовчанського лісництва й є чудовим місцем відпочинку. Звідси відкривається вражаюча панорама Стрийсько-Сянської Верховини й басейну верхів’їв Дністра.

Ігор Галущак: Товтри: мезозойська Україна

Національний природний парк (НПП) “Подільські Товтри” нещодавно було визнано одним із семи природних чудес України. Й цілком виправдано. Адже природа Подільського краю неповторна. Й головною його прикрасою є цей унікальний заповідник. Товтри в народі ще називають Медоборами за густі ліси-діброви, квітучі галявини та напоєні медом трави на мальовничих схилах.

Розташований він у межах Городоцького, Кам’янець-Подільського та Чемеровецького районів Хмельницької області на площі 261316,0 га (12,5% території області). До речі, за площею національний парк «Подільські Товтри» є найбільшим у Європі.

П’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суходолу, завдяки м’якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатими і різноманітними були фауна та флора тодішніх морських глибин. Протягом мільйонів років у теплих мілководних товщах відмирали гігантські колонії коралів, водоростей, молюсків та безлічі інших морських організмів. Їх рештки разом з дрібними частинками гірських порід поступово нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши величезний коралово-рифовий бар’єр завдовжки кілька сотень кілометрів.

Коли внаслідок процесів Карпатського гороутворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А замість його залишилося височіти довге пасмо вапнякових гір, яке називають тепер Товтрами.

Игорь Галущак: Как Будда «отомстил» Ленину

Подолье принадлежит, пожалуй, к числу наиболее живописных регионов всей Украины. Правда, когда речь идет об этом крае, прежде всего, приходит в голову Каменец-Подольский с его историко-ахитектурным комплексом под открытым небом. Между тем здесь хватает и других достопримечательностей, к сожалению, мало известных широкой общественности. И прежде всего — это дворцово-парковый ансамбль «Самчики» с музеем-усадьбой в одноименном селе восточнее райцентра Староконстантинов. К тому же, как оказывается, Самчики, являются «родиной» украинского «ленинопада».

Ведь именно здесь вблизи неспешной реки Иква, между покрытых кувшинками озер и прудов чудом сохранилась почти в первозданном виде жемчужина архитектурного стиля ампир, наверное, единственная такая в Украине. Этим чудом подоляне обязаны полковнику Петру Чечелю (1754 — 1843), гайсинскому старосте, который в конце XVIII века приобрел в Староконстантиновском уезде несколько сел (в том числе и Самчики), где и обустроил свою резиденцию. Чечель решил не только построить здесь дворец, но и вписать его в ландшафт по всем правилам парковой архитектуры. Для развития поместья он пригласил в глушь Подольского края лучших тогдашних архитекторов, зодчих, художников, паркетчиков, столяров. А потом стараниями наследников Чечеля Самчиковский парковый ансамбль превратился в маленький украинский Версаль.