Сергій Чаплигін: Метаполітика неминуче знаходитиме нові засоби вираження і поширення ідей

Жозеф де Местр ще у 1814 році влучно визначив «метаполітику» як «метафізику політики».  

Це не сама політика, а її фундамент - інтелектуальні, культурні та моральні процеси, які визначають напрямки політичних змін.   

Тобто мова йде не про гасла партій чи виборчі кампанії, а про те, як ідеї, цінності та культурні зрушення створюють передумови для політичних перетворень.  

Для прикладу. Французька революція не могла б статися без попередньої роботи філософів Просвітництва - Вольтера, Руссо, Дідро. Так само пізніше ліві ідеї 1960–70-х через університети, кіно, журналістику і масову культуру сформували новий «дух епохи», який згодом матеріалізувався в політичних змінах.  

Отже, метаполітика - це місце, де ідеї стають силою, яка змінює світ, оскільки будь-яка політична трансформація є результатом еволюції, яка вже відбулася в моралі та свідомості. Саме інтелектуальна та культурна робота сприяє цій еволюції, популяризуючи цінності, о́брази та теми, які поривають з існуючим порядком. А це важливіше за всі передвиборчі гасла всіх партій.  

«Без добре структурованої теорії немає ефективних дій» - це правило, справедливе і для політики, і для будь-якої іншої сфери.  

У світі, де емоції та алгоритми домінують, саме теорія дозволяє не розчинитися в потоці інформації, а виокремити довготривалі тенденції й запропонувати альтернативний образ майбутнього, бо вона є не абстрактними міркуваннями, а інструментом, який допомагає зрозуміти свій час і знайти шляхи його зміни.  

Метаполітика і політика - це два різні, але взаємопов’язані рівні. Тут ідеться не про співвідношення теорії та практики, а про причинно-наслідковий зв’язок.  

Андрей Шуман: Важен всегда пласт альтернативной культуры

Мы спорили о феноменах анти-советской и несоветской культурах в СССР. Я спорил, что важен всегда пласт альтернативной культуры, а не контркультуры или антикультуры. Не надо требовать от человека быть героем на баррикадах, например, быть диссидентом-антисоветчиком. Их всегда будет мало. А перелом в обществе случается благодаря не контр-культуре, а альтернативной культуре, когда она набирает силу.

Почему Перестройка оказалась неизбежной? Не потому, что Горбачев дурак, не стал закручивать гайки, а потому, что несоветская культура широко оформилась к середине 1980х гг. Это сеть самиздата. Это интерес к несоветским темам в целом. Были те, кто участвовал в формировании несоветской культуры в большей или меньшей степени. Это культура, в которой не было советской идеологии. Это по своему огромный труд создавать альтернативную культуру в условиях, когда это никак не поощряется, а иногда может быть опасно.

Уже в начале 1980х гг. с несоветскими темами нельзя было не столкнуться любому читающему интеллигенту. И это огромная разница, например, с 1950ми гг., когда все интеллектуальное пространство зачистили под ноль.

Ценность несоветской культуры в том, что это лаборатория независимого мышления в условиях тоталитарного режима. Тема не осмысленная, но важная.

В споре со мной утверждалось, что не было несоветской культуры. Ты либо боролся с большевиками, либо с ними жил в симбиозе. Такие завышенные критерии, на мой взгляд, оправдывают в реальности зло. Хотя кажется, что это важная декларация непринятия зла. Но нет. 

В тоталитарных обществах важнее имннно малые шаги. Да, их делать в целом безопасно, в отличие от прямой борьбы с режимом. Но эти малые шаги, которые ты делаешь каждый день, это огромный труд сохранения не только своей автономии, но и возможности автономии для круга близких людей. 

Если ты, как Яков Друскин, ходишь каждый день проводить уроки музыки для советских школьников, ни с кем не борешься, живёшь тихой жизнью нищего интеллигента, но при этом сохраняешь архив несоветских авторов, таких как Даниил Хармс, а сам оставляешь после себя образцы философской рефлексии, совершенно несоветской, не только без Ленина и Маркса, но и без академической философии СССР в целом, то вклад этого в сохранении и продолжении высокой культуры в условиях тоталитарного общества сильно выше вклада авторов антисоветских листовок. То, что делал Друскин, интеллектуально много сложнее антисоветских текстов периода СССР. Потому что это не призыв поменять, а сама перемена. 

Игнорировать режим в своём творчестве и творить без любых коннотатов с официальной идеологией -- это и есть настоящая борьба. Хотя за это садить не будут. И вроде это как и не борьба.

Володимир Єшкілєв: Проблема "культурного героя"

Існує так звана «проблема культурного героя». Деякі наші інтелектуали у приватному спілкуванні припускають, що цивілізаційна революція у такому консервативному та поділеному на дрібні касти суспільстві як українське неможлива без «цивілізаційного тригера». Без знакової особи, котра б виступила символічним центром змін.

Класична позиція культурного героя (героя-просвітителя, Culture hero, Heros civilisateur, Heilbringer) історично пов’язана з міфологією. Легенди зберегли імена реформаторів та шукачів, яким приписували божественне походження або ж, навпаки, проголошували богами після смерті. Гільгамеш, Імхотеп, Орфей, Гермес, Кетцалькоатль є прикладами культурних героїв сивої давнини.

Проте коли проблему культурного героя обговорюють сучасні «планувальники майбутнього» та соціальні технологи, вони мають на увазі не дітей богів і не засновників імперій, а постаті іншого типу. Відомо, що за Нової доби позицію культурного героя займали письменники, філософи, революціонери і публіцисти. Їхні портрети тепер на монетах і купюрах. Свого часу для України культурними героями посмертно стали Григорій Сковорода та (більш маніфестально) Тарас Шевченко.

Зрозуміло, що за півтора століття ситуація зазнала кардинальних змін. В умовах Модерну, Постмодерну і Гіпермодерну суспільна позиція культурного героя безупинно трансформувалася. Тепер вона перетворилася на технологічний «топос уможливлення», на місце розміщення медійних та політично-інструментальних симулякрів.

Дехто, наприклад, вважає, що у минулому столітті позицію культурного героя для Таїланду воленс-ноленс зайняла французька акторка і модель Сільвія Крістель, яка зіграла головну роль у фільмі «Емануель» (1974). Саме ця кінострічка стала неформальним (й несподіваним) тригером того туристичного буму, що вивів Таїланд в економічні лідери Південно-Східної Азії та сформував потужну та оригінальну субкультуру, міцно вписану у глобальний дискурс Постмодерну.

Теперішня війна за Нову Ідентичність зримо переміщує акценти  «культурного героїзму», створює нові позиції і закриває старі для претендентів на роль українського Heilbringer’а. Два роки тому були люди, які реально (реально, People are Good!) вірили: культурним героєм гіпермодерної України (КГГУ) стане Арестович. Та й Зеленський був, є і, можливо, в найближчі місяці залишиться на радарах численних прибічників «широкого проекту України» як претендент на роль КГГУ. 

Проте успіх «широкого проекту» напряму залежить від стабільного домінування на Заході ліво-центристів та від їхнього бажання гарантувати Україні майбутнє. Якщо ж ліво-центристи зазнають поразки, настане час КГГУ іншого штибу. Ситуація впреться у сподівання на «диво». І «диво», як це буває в історії, не забариться. Саме з «топосу дива» й вистрибне під софіти «пробна версія» КГГУ. Версія, що буде виконана у «правому дизайні». У «дизайні спасіння». Є передчуття, що нашим інтелектуалам ця версія не сподобається. Та й не лише інтелектуалам.

Антон Хлебников: Этакий неопанк

Невозможно не заметить однонаправленное движение, иначе говоря, трэнд в РФ-ской массовой культуре (назвать ее русской, или даже российской, не представляется возможным).

Эта тенденция направления на быдлизацию ее потребителей, то есть рецепиентов. ГОПНИКИ ВМЕСТО АКАДЕМИКОВ. 

В музыке - гопник Шнур вместо симфонических оркестров, там же и матершинные рэперы, совершенно адского изготовления, в журналистике вместо писателей и мыслителей - гопница Лена Миро, с фотографией шлюхи, выставившей задницу в мини-шортиках вместо лица на аватарке, в видео-блогах вместо йогов и монахов, учащих жизни, - гопник Эдвард Билл.

У них миллионы просмотров и подписчиков. Благодаря их патологическому поведению, то есть работе в образе "свободного негативного ребенка" (по транзактному анализу), к ним большое внимание.

Подобные хулиганы и шлюхи демонстрируют одну модель поведения, один психологический паттерн - дерзость, агрессия и насмешка, та же ментальная агрессия, по отношению к людям и установившимся традициям, пик-апы и пранки. Они демонстрируют презрение к позитивным общественным отношениям, полностью копируя методику уголовного мира. Но, если раньше эта субкультура была маргинальной, сейчас этот трэнд развивают уже в культуре всеобщей, стараются, чтобы эта "подземная река" вышла наружу, легализовалась в сознании РФ-граждан, то есть рабов, не обладающих правом иметь оружие для самозащиты, в отличие от "пиндосов", его имеющих.

Эта эпатажность и дерзость призвана воздействовать на психику юного поколения, которое старается, естественно, по законам психологии, им подражать. 

Взрослые люди, конечно, не реагируют на такое воздействие, но оно и не на них рассчитано.

Не вызывает сомнения и искусственность этого процесса, созданного и курируемого его изготовителями, специалистами по созданию массовых культов.

Владимир Ермоленко: Русская метафизика дерьма

... Я вот недавно сформулировал для себя, почему так не люблю группу "Ленинград".

Ибо "Ленинград" - это вера в то, что все в мире - дерьмо. Большое, непреодолимое, тоталитарное дерьмо. "Ленинград" - это метафизика дерьма. Это религия дерьма, пантеизм дерьма. "Дерьмо везде, и ты не можешь из него выбраться", - вот "Ленинград" в одной фразе. Власть - дерьмо, оппозиция - дерьмо, Россия - дерьмо, Запад - дерьмо, гламур - дерьмо, антигламур - дерьмо. Все - дерьмо, все за..бало пш нх блт (с)

В конце концов, у россиян есть глубокая духовная традиция пантеистической религии дерьма. Начинается еще с российских "нигилистов" XIX в.

Для романтической наивной украинской души "Ленинград" должен быть непонятным. "Ну, как это так везде дерьмо? Есть же садок вишневый коло хаты. Есть поля и дубравы. Есть освободительная борьба. Есть "Майданы". Есть "Лента за лентой...". Есть "Червона рута"..." Есть куча-классных-вещей-которые-никак-не-есть-дерьмом! К ним стремиться и стремиться. Выше неба!

Украинцы - нация барочная, мы - последователи Лейбница, который верил в множественность миров. И если миров бесконечно много, есть большая вероятность, что некоторые из них - не дерьмо.

Русские - нация абсолютистской монархии от Петра до Екатерины, поэтому они склонны верить в то, что мир - один-единственный и описывается одним простым законом, одной прямой линией. И этот закон - закон дерьма. От которого "скрыться негде", писал классик.

Поэтому для россиян "Ленинград" - это архетип, а для нас - недоразумение.