Первісно ізраїльтяни були звичайними суворими залізними варварами, чий базовий алгоритм («око за око, зуб за зуб») та параноїдальні заклики до тотального винищення сусідів нічим не відрізнялися від решти дикунів. Навіть за царя Давида їхній моральний трек лежав на рівні кривавого хаосу, а імена лідерів масово містили коди язичницьких богів Ваала й Астарти.
Протягом століть Метрополія вела запеклу внутрішню війну з цим хананейським субстратом: царі Аса, Йосафат, Йоас, Амасія, Азарія та Йоатам раз за разом намагалися заблокувати «чужі сервери», проте офіційні звіти сухо констатували системний збій: «тільки висоти не були знищені».
Традиційний монотеїзм юдеїв є пізньою історичною ілюзією: сотні років у більшості юдейських домівок легально стояли терафіми та тисячі фігурок богині Ашери, а жінки в самому Єрусалимі відкрито місили тісто для пиріжків «Цариці Небесній» і кадили Ваалу (навіть у самому Храмі Яхве стояли предмети культу Ваала й Астарти, а Єремія відкрито заявляв, що число божеств зрівнялося з числом міст Юдеї).
Проте протягом тисячоліття Оператор запустив через інститут Пророків технологію гуманітарного демпфера, яка не мала аналогів у стародавньому світі.
Науковий перегляд стратиграфії та відкриття в 1993 р. базальтової стели з Тель-Дана з арамейським написом про розгром царем Азаїлом «Дому Давида» остаточно приземлили цей міф. Хоча, якщо зняти маску теологічного пафосу, археологічні факти залізобетонно свідчать: у Х ст. до н. е. ніякої грандіозної «імперії» Давида та Соломона від Євфрату до Ейлата не існувало.
Не менш скромною за своїми масштабами була й попередня епоха першого царя Ізраїлю Саула (Шауля), чиє умовне правління датується кінцем ХІ ст. до н. е. (близько 1029–1005 рр. до н. е.). Він походив із незначного роду Матрі Беньямінового коліна, і цей колишній орач фактично діяв як типовий племінний вождь — «суддя», висунутий для протистояння філістимлянам, а його воцаріння у Гілгалі чи Міцпі стало результатом компіляції кількох суперечливих біблійних версій. Уся його внутрішня політика зводилася не до створення централізованого адміністративного апарату, а до консолідації племінних ополчень навколо невеликої постійної армії у 3 000 воїнів та роздачі земельних наділів родичам, які й складали кістяк протодержавного управління в його тогочасній столиці Гів'ї. Релігійний конфлікт Саула з пророком Самуїлом через самовільне принесення жертви та виявлену «м’якосердість» до худоби та бранців Амалека лише підкреслює хиткість тогочасних інститутів влади. Кривавий фінал Саула під час битви з філістимлянами на горі Гілбоа, де він кинувся на свій меч, безпосередньо перегукується з долею ключових палестинських центрів: його зброю філістимляни пожертвували у храм Астарти, а обезголовлене тіло вивісили на стіні Бет-Шеана, звідки його таємно зняли вдячні жителі Явеш-Гілада. Сама наявність цієї міської стіни ХІ ст. до н. е., що належала ворогам ізраїльтян, наочно ілюструє межі реального географічного контролю перших єврейських правителів.




















