Александр Ерёменко: Запад утратил лидерство в сфере либерально-демократических ценностей

Одной из существенных особенностей великого исторического события является его способность радикально разделять историю на «до» и «после». Исторические периоды, эпохи, эры сменяют друг друга именно благодаря энергийной силе событий. Российско-украиниская война 2014-20.. годов несомненно является великим историческим событием. Мир после войны никогда не будет таким, каким был до войны. 

Аксиология делает вид, что мир высших общечеловеческих ценностей не подвержен воздействию истории. Как бы ни бушевали волны кровавой, грязной и грозной событийности, высшие ценности останутся незапятнанными в хрустальном чертоге подлинного бытия. 

Такая позиция представляется мне ошибочной. Я могу допустить, что в высших ценностях есть некие аисторические, априорные моменты, но то, что они, взятые в целом, аисторичны, - ложно. Ничто не избежит Истории, даже Истина, Добро и Красота. Даже Бог (если он есть) не избежит истории. 

Ещё более это справедливо относительно социально-политических и правовых ценностей. 

Джентльменский набор западных ценностей: демократических свобод, прав человека, правового государства, гуманизма, рационализма и т.п., - является продуктом исторического развития – это несомненно. Кстати, когда говорят, что эти ценности, строго говоря, не являются общечеловеческими, поскольку сформировались и развились в Европе и релевантны лишь для Запада, то это верно. Этим признанием я вовсе не хочу умалить указанные ценности, я просто хочу называть вещи своими именами. И это желание побуждает меня сказать: свобода, демократия, права человека и т.п., - не общечеловеческие ценности, но это хорошие и правильные ценности. Да здравствуют эти ценности и да сгинут те, кто их не признаёт! 

Сразу отвожу упрёк в оценочности моего суждения: в социальном познании оценочность, мол, недопустима. Это неверно, и следует не стесняться оценочности, а честно декларировать её, стараясь обосновать правильность своих оценок. 

Леся Чайка: Ценности передаются из поколения в поколение

Кенийский бегун Абель Мутаи был всего в нескольких метрах от финиша, но запутался в знаках и остановился, думая, что финишировал. 

Испанец из BA, Иван Фернандес, шел сразу за ним и, поняв, что происходит, начал кричать кенийцу, чтобы он продолжал бежать. 

Мутаи не знал испанского и не понимал.

Понимая, что происходит, Фернандес подтолкнул Мутая к победе.

Репортер спросил Ивана: «Зачем вы это сделали?»

Иван ответил: «Я мечтаю, чтобы однажды у нас была какая-то общественная жизнь, в которой мы будем подталкивать себя и других к победе».

Репортер настаивал: «Но почему вы позволили победить кенийцу?» 

Иван ответил: «Я не дал ему выиграть, он выиграл. Гонка была его».

Репортер настаивал и снова спросил: «Но ведь вы могли выиграть!» 

Иван посмотрел на него и ответил: «Но в чем будет смысл моей победы? Что будет за ценность этой медали? Что подумает о ней моя мама?» 

Ценности передаются из поколения в поколение. 

Каким ценностям мы учим наших детей? 

Большинство из нас пользуется слабостями людей вместо того, чтобы помогать им укреплять их сильные стороны.

Анатолий Несмиян: Первичная задача элиты - сформулировать наиболее приемлемое, консенсусное для общества понятие высшей ценности и на его базисе предложить компромиссный образ будущего

Когда произносится словосочетание «образ будущего», в этом месте обычно возникает лингвистический ступор. У Стругацких Рэд Шухарт в «Пикнике» описал его очень образно: «...Это всё равно что стакан кому-нибудь описывать или, не дай бог, рюмку: только пальцами шевелишь и чертыхаешься от полного бессилия...»

Но в нашем случае ситуация на самом деле гораздо проще. И конкретнее. Человек — существо социальное, а потому любое будущее всегда связано с тем социумом, в котором ему будет максимально комфортно чувствовать себя. Но так как человек — не животное, а существо разумное (во всяком случае, те полтора килограмма, что природа вставила сверху всей конструкции, заставляют подозревать именно это), то комфорт — это только часть желаемого. Человек, будучи именно разумным, всегда желает чего-то эдакого, странного. Что и отличает его от вирусов, бактерий, ленточных червей, амёб и прочих соседей по планете.

Образ будущего — это всегда описание идеального социума, который будет одновременно удовлетворять целому перечню зачастую противоположных признаков. И, кстати, хорошо, что противоположных — тем самым возникает разность потенциалов, по которым потечет ток-развитие. Нет разности — нет тока — нет жизни.

При этом подразумевается, что для каждой цивилизации есть своя собственная «зона комфорта», которая в чем-то совпадает с соседской, в чем-то — очень даже не совпадает. Иногда и прямо противоречит до враждебности. И это тоже чрезвычайно хорошо, так как межцивилизационные противоречия — залог выживаемости каждой конкретной цивилизации. Стимул к развитию, борьбе и в конечном итоге — адаптации к меняющимся внешним условиям. Нет противоречий — снова смерть.

Россия, будучи почти уникальной по своему сущностному содержанию страной-цивилизацией (в мире кроме вообще цивилизаций особняком стоят три цивилизации-государства: Россия, Китай и Америка — которая США, хотя она, Америка, и очень молодая, и еще не заслужила до конца это право, но всем признакам страны-цивилизации уже отвечает), в общем, к нам сказанное про цивилизационную «самость» относится в полной мере. Что, кстати, означает вполне конкретное следствие — наш, российский, образ будущего не может сущностно совпадать с китайским, американским и любым иным, относящимся к иным цивилизациям — европейской, африканской или какой еще. Местами — да, но в целом — нет.

Ярослав Гнатюк: Людська реальність як цілісність в українській філософській традиції

У суспільному бутті сучасної України спостерігається протистояння західних і східних регіонів. Воно має історичний характер і постає у вигляді низки зіткнень між католицько-протестантською і православною цивілізаціями, протестантським капіталізмом і православним феодалізмом, Європою і Євразією, Україною і Малоросією, галичанством і малоросійством, свідомою українською і простою радянською людиною. Звідси уявлення про дві України, або дві культури і  цивілізації   в Україні. А в суспільній свідомості сучасної України відбувається світоглядна й ідеологічна війна між матеріалізмом та ідеалізмом, комунізмом і націоналізмом, радянізмом і європеїзмом. Саме тому суспільне буття і суспільна свідомість сучасної України надзвичайно поляризовані.
  За таких обставин не тільки Україна повинна бути для українців, але й, навпаки, українці повинні бути для України. Між Україною як системною цілісністю і українцями як цілісними істотами чи людьми-особистостями має існувати метафізична відповідність, духовна симпатія і душевна спорідненість. Масштаб України як цілісного утворення і масштаб особистості українців, особливо масштаб мислення їхніх лідерів, мають значною мірою відповідати один одному, максимально повно збігатися між собою. Тільки Україна як ціле і українська людина-особистість як цілісність можуть забезпечити буття один одного. Таким чином, ідея самотворення і саморозвитку української людини-особистості як ідеологічний проект сучасної України повинна стати сучасною українською національною ідеєю, а принциповий антропонаціоцентризм засадою її філософії.

Спадщина предків: Українські цінності

Українському народу завжди було властиве шанобливе ставлення до минулого. У нас, українців, споконвіку існує сформована система морально-етичних цінностей, які й визначають націю як окреме неповторне утворення. Ці цінності народжувалися разом з народом, формувалися та кристалізувалися у щоденній праці та запеклій боротьбі за свободу та незалежність. Вони передавалися від покоління до покоління у традиціях, звичаях, обрядах, системі вірувань, світогляді, мові, способі мислення. Ці ознаки сталі і водночас постійно еволюціонують. Сукупно вони визначають сучасне, самобутнє і виразне обличчя українського народу, його національне ДНК.

Українська традиційна культура тісно пов’язана з природою та землею. Український народ має особливо шанобливе ставлення до своєї землі, яку він споконвіку обробляв, плекав, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Українці люблять свою природу, яку оспівують, з якої черпають сили і натхнення. Землю українці вважають своїм найбільшим багатством, бо саме вона з давніх-давен була на наших теренах основною годувальницею, запорукою благополуччя та способом буття українця. Сім’я, родина — святі поняття для кожного українця. Для нас сім’я — це опора і захист, предмет неустанного піклування, базовий пріоритет і фактор стабільності. Споконвіку на нашій землі жили люди, вирощували хліб, виховували дітей, передаючи їм у спадок набутий матеріальний і духовний скарб. Українці завжди з великою відповідальністю підходили до виховання дітей, формуючи їхню індивідуальну свідомість. Натомість пошана до старшого покоління, повага до дітей та батьків, культ предків, глибока закоріненість багатьох поколінь в традицію завжди були основою монолітності та духовної єдності української громади. Усім відома гостинність українців тісно пов’язана з поняттям сім’ї: прийняти гостя в хаті — святий обов’язок. Відкритість українців — це готовність повсякчас відчинити двері свого дому для друзів та родичів.

Отже, духовність, сім’я, земля, життя, традиція — базові цінності українського народу, його соціально значимі орієнтири, які і є одним із важливих факторів розуміння нашої історії.

Плекаймо їх!

Про головне в деталях. Про зміни, які відбуваються в сучасному суспільстві

Гості студії ОТБ «Галичина» - Ярослав Гнатюк, кандидат філософських наук (ПНУ), і Володимир Сабадуха, кандидат філософських наук (ІФНТУНГ)

Франц Кардинал Кьоніґ: Духовні основи Європи

1976 року в Аахені європейську нагороду було присуджено бельгійському державному діячеві Тіндемансові. У подячній промові-відповіді політик сказав: “Упродовж чотирьох століть Європа говорила від імені усього світу, тепер же – мовчить”. Ось як окреслив лавреат історію Європи, і опосередковано, з погляду повоєнних часів, поставив питання про її духовну цілісність.

Я все ж таки запитую сьогодні: яка Європа мовчить? Чи нинішня, поділена – себто Європа “Спільного Ринку”. Європейської Ради, Західна Європа НАТО, чи Східна Європа Ради Економічної Взаємодопомоги? [Промова проголошена до падіння берлінської стіни (пер.)] А може це – велика Європа, що простягалася колись від Атлантики до Уралу? Можливо, оте мовчання Європи означає, що вона засумнівалася в собі або що її поглинула світова цивілізація. Адже саме про таку світову цивілізацію була мова на Тегеранській конференції. У декларації, що її підписали Рузвельт, Черчілль і Сталін, йдеться, зокрема, про те, що треба прийняти всі країни, “великі чи малі, до великої родини демократичних держав”. Себто на Тегеранській конференції йшлося про світову родину, в якій європейські держави беруться до відома лише як історичний факт.

Додаймо, що сьогодні вказують ще й на ось який факт: багато західних європейців зараховують себе до атлантичної спільноти і вважають, що саме на цю спільноту треба орієнтуватися. Тому й зрозуміло, що східноєвропейські держави та спільноти намагаються вивільнитися від європейських пов'язань, від Заходу. Західні ж європейці, як чуємо, ставляться до цього байдуже. На Заході нібито бракує розуміння, що треба поцінувати та визнавати спільну європейську спадщину в культурі країн Східної Європи.

Тож чи остаточно втратила Європа свою колишню . духовну єдність? Чи існує ще європейська свідомість, чи має ще Європа силу духа, спрямовану в майбутнє?

Що у зв'язку з цим означають Гельсінські акти від 1 серпня 1975 р. – так-бо їх називають офіційно – що це таке: “Нарада з безпеки та співробітництва в Європі”? З тексту й історії т.зв. Гельсінського процесу – з його регулярними конференціями на тему зменшення напружености та можливої співпраці між Сходом і Заходом, конференціями, які, як це визначається в преамбулі Гельсінської угоди, беруть до уваги “спільну історію” – випливає, що тут ідеться не тільки про Західну або тільки про Східну Європу.