Александр Волынский: Откровенная фашистская ложь и неправда взбесившегося "Многополярного Дугина"

Alexander Volynsky: Blatant fascist lies and untruths of the enraged "Multipolar Dugin"

A twisted vision of a multipolar world, inspired by the radical ideologies of Alexandr Dugin, where fascist ideologies and blatant lies fuel the rage of a charismatic leader, set against a backdrop of dark, ominous skies and foreboding landscapes.

Идеолог  путинской  экспансии   Александр  Дугин  выдал  в  РИА  Новости  очередной  свой  текст  на  тему   многополярности. Все  содержание  текста  можно  свести  к  нескольким  строкам.

"Мюнхенская речь Путина в 2007 году, приход к власти в Китае сильного лидера Си Цзиньпина и стремительный рост китайской экономики, события в Грузии 2008 года, украинский Майдан и воссоединение России с Крымом и, наконец, начало СВО в 2022 году и большой войны на Ближнем Востоке в 2023-м только подтвердили на практике, что осторожный Краутхаммер и предсказавший эпоху "столкновения цивилизаций" Самуэль Хантингтон оказались намного ближе к истине, чем слишком оптимистичный (для либерального Запада) Фукуяма. Сейчас всем здравомыслящим наблюдателям очевидно, что однополярность была лишь "моментом", что она сменяется новой парадигмой: многополярностью или — более осторожно — "многополярным моментом". А не стоит ли допустить, что откровенный и очевидный сегодня всем крах западного лидерства и неспособность Запада быть полноценной универсальной инстанцией легитимной власти несут в себе и идеологическое измерение? Не означает ли конец однополярности и западной гегемонии конец либерализма?  Это соображение подтверждается важнейшим политическим событием: первым и вторым сроком Дональда Трампа как президента США."

Но есть  там  и  более  глубокое  содержание  посвященное  финалистской  сути  любой  идеологии. Дугин  приводит  пример  идеи "вечного  капитализма", "либерального  конца  истории"    и  "окончательной  победы  коммунизма". 

Поскольку  Дугин  проповедует  традиционализм, то  стоит  вспомнить, что  у  традиции  нет цели, традиция  ходит  по  кругу  и  многополярный  мир  Дугина  это  возвращение  к  "естественному  состоянию  человечества". Главным  сторонником  антимодернистской  идеи  "естественного  состояния  человечества"  был  Гитлер. Все  эти  разговоры  про  расу, кровь, почву, дух нации  сводились  к  "борьбе  за  существование"  и  "естественному  отбору". Гитлер  ругал  масонов  и  коммунистов  за  попытку  "остановить эволюцию", по  мнению  Гитлера  духовность  была  расовым  признаком  и  более  сильная  духом  раса, подчиняя  себе  более  слабые  расы  или   уничтожая  вредные  расы, способствовала   поддержания  духовного  состояния   человечества, на  высоком  уровне.

Дугин  прямо  говорит, что  "однополярный  мир"  похоронят  сильные  лидеры  Путин, Си, Трамп, он не  упоминает  о  режимах  в  Иране  и  Северной  Корее, поскольку  статья  направлена  на  западных  читателей.  

Дугин  подходит  к  глобальным  процессам  не  с  точки  зрения  их  цели, а  с точки  зрения  причины. Это  правильный  подход, но  Дугин  не раскрывает  глубокие  причины  деградации  Запада, не  раскрывает  откуда  появился  трансгуманизм  и  woke, как  нигде  не  поясняет  почему  рухнул  "биполярный  мир". 

Свою  Четвертую  идеологию  Дугин  противопоставляет  идеологиям  Модерна – либерализму, коммунизму  и  фашизму. Согласно  Дугину  либерализм  и  коммунизм  уничтожили  фашизм, потом  либералы  уничтожили  коммунизм, ну  а  теперь  гибнет  и  либерализм  т  е  Модерну  пришел  конец  и  начинается  триумфальное  возвращение  Традиции. От  себя  добавлю, что  поскольку  Модерн  был   рационален  и   антирелигиозен, то  его  крушение  будет  торжеством  религии   и  иррационализма.

Но  разве  Трамп, Путин, Си  религиозны и  иррациональны? Вовсе  нет. Модерн, хотя  и  в  форме  Постмодерна  остается  с  нами. Модерн  - это    название   надстройки  капиталистической  формации. Очередной  кризис  капитализма  привел   мир к  возрождению,  проигравшей  в  1945  году, идеологии  фашизма. Дугин, Путин, Си  и  Трамп  это  обыкновенные  фашисты, никакой  "Четвертой  политической  теории" нет.

Анатолій Денисенко: "Витоки постмодерну" Пері Андерсона

Для того щоб зрозуміти витоки постмодерну, про який так багато говорять сьогодні, потрібно прочитати хоча би одну ґрунтовну книгу. Якщо ви не схильні до читання, якщо ви не можете присвятити мінімум тиждень вашого часу для опрацювання книги, тоді не жалійтеся на те, що ваш погляд на предмет «постмодерну» обмежений і абсолютно примітивний. Гортайте далі стрічку новин, не затримуйтеся. Якщо ж ви за інтелектуальну чесність, то вас очікує не простий дослідницький шлях, який в кінцевому випадку приведе вас до обґрунтованої, зваженої, і саме головне, самостійної, відповіді на питання, як виник постмодерн і з чим він пов’язаний.  

Якщо ви все ж такі готові піти далі існуючих в ваших колах спрощених філософських поглядів, а я, як філософ бачу в євангельських колах це спрощення скрізь, то ось кілька слів про найкращу книгу, яка допоможе розібратися в темі. Мова йде про працю британського автора Пері Андерсона (р.1934) «Витоки постмодерну» (The Origins of Postmodernity) 1998 року. Вона є англійською і російською. Нажаль українською не перекладена. Автор зробив те, що ніхто раніше до нього не робив. Він звернувся до витоків терміна «постмодерн» (яким, в свій час, позначався стан соціуму), щоб дослідити як виник цей термін, в якому контексті він використовувався і чому став актуальним в соціальній філософії. Варто пам’ятати, що витоки поняття «постмодерн» знаходяться в літературі, а сходження, до своєї «слави» постмодерн починає з архітектурного стиля. Але задовго до книг та будівель, всі основні риси постмодерна можна було знайти в живописі (досяг свого піку в поп-арті, творчість пізнього Енді Воргола), скульптурі, а отже в естетиці.  

Есе Андерсона, яке спочатку було вступом до книги «Культурний поворот» американського теоретика культури Фредріка Джеймісона (р.1934), згодом переросло в повноцінну книгу. Зазначу, що американець Джеймісон відомий в Україні своєю книгою «Постмодернізм або Логіка культури пізнього капіталізму» (укр. переклад Київ: КУРС, 2008). Сам Андерсон вважає, що обговорювати поняття постмодерну без обговорення книги Джеймісона є, на сьогодні, абсолютною безглуздим заняттям. Це як обговорювати становлення християнства, ігноруючи роботи отців церкви. Книга Андерсона розмотує клубок терміну «постмодерн», який перед тим як стати філософською категорією, пройшов довгий шлях в культурі, обріс різноманітними змістами, які в кінці кінців кристалізувалися в теорії Джеймісона. Основними авторами з якими працює Андерсон у визначенні терміна «постмодерн», є постаті, які розмірковували про цей феномен і зробили «постмодерн» предметом свого аналізу, а саме: Ігаб Хасан, Ж.Ф. Ліотар, Ю. Габермас, Ф. Джеймісон. Припущу, що більшість людей в євангельських колах чула лише про критику метанаративів Ліотаром (хоча, скоріш за все, не читаючи його книгу). 

Тарас Лютий: Клопоти з постмодерн(ізм)ом

Суперечки про постмодернізм, здається, давно відгули, пристрасті довкола нього вляглися, а всі зацікавлені особи вже спрямовують запити на пошуки до нових «ізмів», які мали б заступити попередні. 

Але, виявляється, все ще є чимало тих, кому кортить поквитатися з постмодернізмом, звинувативши його мало не у злочині.

Книжка журналістки Гелен Плакроуз і колишнього математика Джеймса Ліндсея «Цинічні теорії. Про гендер, расу та ідентичність і чому вони згубні для нас усіх» фіксує момент, коли лібералізм наражається на небезпеку з боку постмодерної теорії, яку автори наділяють ознаками авторитарної ідеології. 

Щоправда, темрінологічно вони не розрізняють добу (постмодерн) і її мистецько-інтелектуальні напрями (постмодернізм), змішуючи все докупи. Ба, навіть різних теоретиків, дарма, що дехто з них навіть не вживає цього терміну, сміливо зараховують до «постмодерністів». Одначе важко бодай уявити, що Фуко, Дельоз або Дерида охрестили б себе постмодерністами. Тоді як Ліотар написав розвідку, в якій справді фігурує слово «постмодерн». Тимчасом Бодріяр узагалі закликав «забути Фуко». 

Отже, цей неоформлений різнорідний інтелектуальний тренд автори іменують «постмодернізмом», указуючи на складності, пов’язані з його визначенням. Серед причин виникнення постмодерних ідей вони вказують наслідки двох світових воєн, розчарування в марксизмі, кризу і занепад релігійного та наукового світогляду, неоднозначне сприйняття модерних (просвітницьких) категорій, як-от універсалізм і прогрес, розвій популярної культури та масового споживання, проблеми людської суб’єктності тощо. Недовіра до цих уявлень і явищ спричиняє, на думку авторів, уже не просто спотворений скептицизм, а цілий занепадницький нігілізм або підступний цинізм.

Александр Волынский: Пост-Модерн разрушает семью, частную собственность и государство

Пост-Модерн отличается от Модерна только в модели управления, она усложнилась от детерминистически-иерархической до неопределенно-сетевой. Вместо тотальных идеологий возникли нарративы, вместо национальных государств - либеральные конфедерации, вместо четко определенной частной собственности - размытые корпорации с аутсорсингом, вместо семьи - свободные отношения.

Без всякой коммунистической революции и строго в соответствии с манифестом от 1848 года именно Пост-Модерн разрушает семью, частную собственность и государство.

Все антилиберальные проекты (вроде сталинизма и нацизма) были Супер-Модерными, ибо доводили рационализм до высшей точки - тоталитаризма. Тоталитарное государство - это абсолютное воплощение Модерна. 

Ленин был сторонником Мировой Революции, но когда понял, что Европа не будет делать революцию, то согласился на НЭП, т. е. пошел по стандартному пути социал-демократии - марксисты модернизируют общество. Ленин думал, что плановая экономика более эффективна, что и доказал Сталин, проведя ускоренную и кровавую модернизацию. Но вот Пост-Модерн СССР не выдержал, усложнение системы оказалось фатальным.

Возврат к традиционному обществу можно осуществить, но только изменив суть общественной структуры. Сегодня она завязана на капитал. Капитал - это не деньги, капитал - это все что увеличивает капитал,  т. е. машины и труд. Машины исключить нельзя, а вот отделить труд от машин можно. Пока не будет уничтожен капитал, до тех пор все байки традиционалистов (вроде Дугина) - это не более чем национал-социалистические или сталинистские нарративы Пост-Модерна, типа того же либерального нью-эйдж, но уже с другой стороны Пост-Модерна.

Олег Шинкаренко: Еволюція ідеології культурної парадигми

Архаїчне домодерне суспільство (0 - 1900)

Головним є Бог, а його представники на Землі - Цар, Король і Папа Римський. Вони і тільки вони створюють естетичні орієнтири, аби відрізнити прекрасне від потворного. А хто проти, тому Король накаже відрубати голову.

Модерне суспільство (1900 - 1950)

Головним є щось невідоме, за межами досвіду людини, ми ніколи не зможемо зрозуміти, що це і навіть побачити його, але воно точно існує і скоро, дуже-дуже скоро всі у цьому переконаються. А хто в це не вірить, той ворог народу, зараз наша партія організує суд і винесе вирок, а цей виродок потрапить до ГУЛАГу, Заксенгаузену, буде розстріляний, спалений у крематорії, повішений або закатований. Кому пощастить - потрапить за ґрати років на 10. Без права листування.

Постмодерне суспільство (1950 - 2010)

Вам все набрехали. Немає нічого головного, все однакове, робіть, що хочете, це ніяк не карається, ніхто нікого нікуди не посадить і не розстріляє. Навіть пальці в дверях не защемлять. Немає ніяких обмежень. Цінність мистецтва хоч і виникає на перетині особливого унікального погляду митця та суспільного резонансу доби, але вона не є абсолютною для всіх. Якщо одна людина бачить цінність, то вона існує тільки для неї персонально. Немає жодної переваги смаків мільйонів людей перед смаками одної людини. Взагалі немає ніяких переваг ні в чому. Звісно, відсутність ієрархій провокує аматорство і графоманію, ну то й що? А чим геній краще за графомана? Та нічим. 

Метамодерне суспільство (2010 - сьогодні)

Головним є те, що нам подобається зараз. Через секунду ми можемо про це забути. Але зате ми можемо вважати головними речі, які суперечать одна одній, а можемо й не вважати. Взагалі немає ніяких "ми", не існує особистостей та персоналій, все розпливається і змінюється кожну мить, перемішується, знову зосереджується в той момент, коли в цьому виникає сенс, за мить сенс зникає, а може, його й не було. Ніхто нічого не пам'ятає більше 5 хвилин. А навіщо? Все одно все можна загуглити. Щоправда в мережі багато фейків. Ну то й що? Правда - це те, що нам зараз подобається і приносить задоволення.

Сергій Чаплигін: Соціальний Постмодерн

Як Постмодерн виражається соціально? 

Він руйнує вертикальні відносини (ієрархії) та замінює їх горизонтальними (мережами) - ризомою.

І ми всі вже давно живемо в мережі. 

А мережа - це соціум, єдиний сенс існування якого – комунікації.

А живе вона динамікою передачі інформації (знань, позбавлених сенсу) та є орієнтованою тільки на збільшення її швидкості та усунення перешкод.

В мережі також немає центру – лише вузли.

Можна долучитися  до будь-якого, ігнорувати небажані, створювати власні - в кожному випадку, це більше зв'язків та більше свободи.

Відповідно відсутні жорсткі кордони - географічні, міжособистісні, часові.

Соціальна динаміка - це вже давно не той самий класичний порядок «прогресивного» розвитку, коли все лише вперед і тільки заради покращення. 

Це вже не розвиток по спіралі Геґеля  і, тим більше, не пряма, а хаотичний рух  вгору та вниз, зі злетами та кризами, новими та втраченими можливостями …

Віднині закон суспільного розвитку вже не пряма, єдино правильна дорога, а широка, з закладеними численними вільними стежками.

З  точки зору онтології в соціумі відбувається масове знеречевлення  - матеріальні об'єкти поступаються місцем знакам. Віртуальні об'єкти (симулякри) набувають цінності. 

З цим і пов'язане руйнування класичних опозицій: «добро-зло», «істина-брехня», «прекрасне-потворне». 

Світ більше не мислиться чорно-білим, він кольоровий. І ситуації в ньому, відповідно, не добрі або погані, а різні.

І, відповідно,  людина  в цьому соціумі вже не є класичним мислячим суб'єктом (бо це важко та зобов'язує), а мало до чого прив'язана особистість, яка мандрує між особистим, прихильностями, переконаннями, сім'ями, роботами, професіями, житлами, містами, країнами…

Жан-Люк Нанси: Отсутствие отсылок к чему-то высшему, проблема нигилизма и отказа от него по-прежнему актуальны для всех нас

23 августа 2021 г. на 82-м году жизни умер Жан-Люк Нанси, французский философ, автор теории сообщества как бытия-вместе (être-en-commun). Профессор философии Страсбургского университета, с 1989 по 1997 год он руководил факультетом философии, лингвистики, информатики, образовательных наук. Лауреат Международной премии итальянского Общества Ницше (1990). Почетный член Международного философского колледжа. На русском языке изданы его книги "Бытие единичное множественное" (2004), "Непроизводимое сообщество" (2009), "Сексуальные отношения?" (2011).

В интервью Марусе Климовой в 2005 году Нанси говорил следующее: "... В отличие от очень многих моих коллег, я вовсе не считаю, что сегодня мы живем в мире симулякров и саморазрушительных навязчивых реальностей – я думаю, что сейчас просто рождается новое сознание, перед которым встают совершенно новые вопросы. 

Экономический либерализм, который сейчас торжествует, не особенно убеждает в окончательной победе буржуазии: он остается по-прежнему безумным, разнузданным и циничным, но одновременно очень далек от самоуспокоения, потому что уже не способен игнорировать все более очевидную истину, что его развитие лишено смысла. Вот почему к нам постоянно возвращается вопрос о «смысле»…

Честно говоря, лично мне кажется, что никакого постмодернизма никогда не было. Я вообще не очень хорошо понимаю, что под этим понятием имеют в виду. Конечно, мне известно определение этого концепта, данное Лиотаром, но это ведь был, скорее, некий архитектурный концепт. Постмодернизм – в понимании Лиотара – предполагает отсутствие каких-либо отсылок к прошлому, то есть отсутствие вертикалей или же горизонталей, в историческом смысле. Если же определить модернизм как течение, ориентированное в завтрашний день, то тогда можно сказать, что постмодернизм уже не ждет, когда наступит это «завтра»… Таким образом, можно говорить о более-менее удачной версии, то есть версии Лиотара, либо же о менее удачном варианте, лозунг которого «No future», и т.д. Но, так или иначе, все эти определения предполагают то, что еще Ницше называл нигилизмом – ведь главный смысл этого явления заключается именно в этом. А отсутствие отсылок к чему-то высшему, проблема нигилизма и отказа от него по-прежнему актуальны для всех нас".

(c) Николай Подосокорский:

Володимир Єшкілєв: Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. 

Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. 

Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів. Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.