Якщо ви все ж такі готові піти далі існуючих в ваших колах спрощених філософських поглядів, а я, як філософ бачу в євангельських колах це спрощення скрізь, то ось кілька слів про найкращу книгу, яка допоможе розібратися в темі. Мова йде про працю британського автора Пері Андерсона (р.1934) «Витоки постмодерну» (The Origins of Postmodernity) 1998 року. Вона є англійською і російською. Нажаль українською не перекладена. Автор зробив те, що ніхто раніше до нього не робив. Він звернувся до витоків терміна «постмодерн» (яким, в свій час, позначався стан соціуму), щоб дослідити як виник цей термін, в якому контексті він використовувався і чому став актуальним в соціальній філософії. Варто пам’ятати, що витоки поняття «постмодерн» знаходяться в літературі, а сходження, до своєї «слави» постмодерн починає з архітектурного стиля. Але задовго до книг та будівель, всі основні риси постмодерна можна було знайти в живописі (досяг свого піку в поп-арті, творчість пізнього Енді Воргола), скульптурі, а отже в естетиці.
Есе Андерсона, яке спочатку було вступом до книги «Культурний поворот» американського теоретика культури Фредріка Джеймісона (р.1934), згодом переросло в повноцінну книгу. Зазначу, що американець Джеймісон відомий в Україні своєю книгою «Постмодернізм або Логіка культури пізнього капіталізму» (укр. переклад Київ: КУРС, 2008). Сам Андерсон вважає, що обговорювати поняття постмодерну без обговорення книги Джеймісона є, на сьогодні, абсолютною безглуздим заняттям. Це як обговорювати становлення християнства, ігноруючи роботи отців церкви. Книга Андерсона розмотує клубок терміну «постмодерн», який перед тим як стати філософською категорією, пройшов довгий шлях в культурі, обріс різноманітними змістами, які в кінці кінців кристалізувалися в теорії Джеймісона. Основними авторами з якими працює Андерсон у визначенні терміна «постмодерн», є постаті, які розмірковували про цей феномен і зробили «постмодерн» предметом свого аналізу, а саме: Ігаб Хасан, Ж.Ф. Ліотар, Ю. Габермас, Ф. Джеймісон. Припущу, що більшість людей в євангельських колах чула лише про критику метанаративів Ліотаром (хоча, скоріш за все, не читаючи його книгу).
Зазначений французький філософ Жан Франсуа Ліотар (1924-1998) (автор книги «Стан постмодерну», французький оригінал La condition postmoderne 1979, яка є must read для освітян…але це ще + 1 тиждень на читання) не є, за визначенням Андерсона, філософом постмодерністом, він філософ, який зробив постмодернізм необхідною теоретичною оптикою для пояснення інтелектуального стану сучасності (а саме сфери знання в сучасних розвинених суспільствах). Саме тому я раджу і цю книгу всім тим, хто займається освітньою діяльністю. За словами Андерсона, саме Джеймісон запропонував найбільш адекватну теоретичну конструкцію пояснення постмодерну, пов’язавши в одне ціле мистецтво, культуру, соціальну теорію, економіку. Варто зазначити, сьогодні Джеймісон стверджує, що слово глобалізація більш адекватніше описує те, що раніше було описано словом «постмодерн».
Простіше кажучи, Андерсон вважає, що якщо ви хочете зрозуміти значення терміна, зверніться до праці Джеймісона (це ще + місяць, а може і два на читання 450 сторінок академічного тексту). Але ця книга, на відміну від книги Андерсона є українською і гріх її не прочитати. Отже, в своїй книзі, Андерсон проводить генеалогію постмодерну, починаючи з часів, коли цей термін виник в іспаномовному світі в 30-ті роки XX ст (Федерко де Оніс). Цікаво, що термін «постмодерн» він застосував описуючи консервативну течію в межах самого модернізму (як руху в середині естетики). Оніс пише про ідею «постмодерністького» стилю в мистецтві. Далі, слідуючи часовій хронології Андерсон досліджує те, як і в якому значенні з’являється термін «постмодерн» у історика Арнольда Тойнбі, поета Чарльза Олсона, соціолога Ч. Райта Міллза, критика Ірвінга Хоуі. Я не буду перелічувати всіх ключових теоретиків, з якими працює Андерсон, зазначу лише те, що в роботі він намагається показати, хто були ці перші провісники (Оніс, Тойнбі, Олсон, Хоуі, Міллз) «постмодерну» (ви здивуєтеся, але Ніцше серед них нема, і бути не може), завдяки кому відбувалася кристалізація постмодерну (Хасан, Дженкс, Ліотар, Габермас).
Третю, головну, частину книги Андерсона, яка має назву «Схоплення», відкриває постать Джеймісона. Саме американець Джеймісон, а не французи Деріда, Фуко чи Ліотар, схоплює значення поняття «постмодерн» в своїй книзі «Постмодернізм або Логіка культури пізнього капіталізму», яку, звісно, євангельські критики «постмодерну» не читали. Якщо спростити, то маємо наступне твердження: для того, щоб зрозуміти що таке постмодерн – потрібно зрозуміти що таке капітал (природу капіталізму).
Четверта, остання, частина книги має назву «Наслідки». Тут Андерсон міркує про те, як можна зрозуміти постмодерн. Постмодерн – це культурне поле, яке завдане трьома історичними координатами. По-перше, доля панівного порядку, коли після 2 Світової війни аристократична традиція втратила владу по всій континентальній Європі. Але зберігалася буржуазія, яка протягом 20 наступних років поступово зникла. На місце буржуазії прийшли проектанти, менеджери, аудитори, коменданти, керівники та біржові ділки сучасного капіталу. Як називає їх Андерсон: функціонери всесвіту грошей, який не має соціальної сталості та стабільної ідентичності. По-друге, це еволюція техніки. Наукових прогрес, після Другої світової війни прийняв погрозливий вигляд, бо саме технічне удосконалення дало життя жахливим інструментам вбивств та руйнувань (створення ядерної бомби, як квінтесенція цього процесу). Не зважаючи на повальну індустріалізацію, ентузіазм модерну повільно собі зникав. Далі з’явилося телебачення – перший технологічний прорив всесвітньо-історичного значення післявоєнної епохи. В межах засобів масової інформації, телебачення відібрало у радіо та друкованої продукції, функцію інструмента соціального поневолення. Якщо раніше модерн був одержимий образами машинерії, то тепер наступила епоха машинерії образів. Телевізор, а потім і комп’ютер народжували образи, з якими не було в змозі конкурувати жодне мистецтво. Постмодерн став показником критичної зміни у відношенні між різними технологіями та уявою мас. По-третє, це політичні трансформації після Другої світової війни: підтримка лівих рухів в Європі, послаблення Хрущовим репресивної моделі СРСР після смерті Сталіна, деколонізація країн третього світу, боротьба з бюрократизація Китаю за часів Мао. Слід згадати і за революційні спалахи освіченої молоді в розвинених капіталістичних країнах, робочі страйки, послаблення традиційного морального порядку. Але всі ці зміни тривали не довго. Політичні мрії 60-х були зруйновані, травневі заворушення у Франції стихли (почався застій 70-х), радянська «оттепель» заморожена Брежнєвим. Празька весна, як найбільш смілива спроба комуністичних реформ, була розчавлена військами Варшавського договору. Китайська культурна революція випустила на ззовні терор. Британський неомарксист Тері Іглтон (1945) зазначає, що саме досвід поразок став джерелом постмодерна. В 80-ті роки праві (Рейган, Тетчер) пішли в контрнаступ. Відбувся підйом західного неолібералізму. Проходить демонтаж комунізму у Східній Європі та СРСР, який був не в змозі конкурувати економічно з Заходом і політично демократизуватися у себе вдома. В світі запанував капіталізм (а отже і постмодерн), глибинним сенсом якого була ліквідація всіх політичних альтернатив.
Модерн завершився, як пише Джеймісон, коли був втрачений останній антонім. Саме наявність іншого соціального порядку було основним горизонтом модерну. Коли зникла альтернатива – настала епоха постмодерну. Постмодерн народжується з поєднання déclassé (декласованого) соціального порядку, медіатизованої технології та монотонної політики. Все це відбувається в 70-ті. Капіталізм (вже транснаціональний за своїм характером), як ціле, вступив в нову історичну фазу. В 80-ті відбувається так званий «рейгановський економічний підйом» (з усіма витікаючи з нього наслідками). В цьому підйомі в одній точці зійшлися всі розрізнені елементи постмодерну: рознузнані хвастощі nouveau riche (нових багатіїв), управляння державою через картинку в телебаченні, консенсус консервативних південних-демократів. Саме ейфорія цієї нової кон’юктури, пише Андерсон і породила перший реальний сплеск постмодерна. Отже постмодерн виникає, як культурна домінанта в заможному капіталістичному середовищі з дуже високим рівнем споживання. Постмодерн (за Джеймісоном) – це стадія розвитку капіталізму, коли культура тісно переплітається з економікою.
Підсумовую. Андерсон в хронологічній послідовності досліджує, як в соціологічних та історичних теоріях розумівся постмодерн: від критика Ігаба Хасана до архітектора Чарльза Дженкса і до філософів Ліотара та Габермаса. Але важливо додати і ще одну думку, а саме те, що Андерсон написав свою книгу в 1988 р. за кілька років до того, як всі почали визнавати кінець постмодерну (який, скоріш за все, вже залишився в минулому) і почався так званий постпостмодерн (одним з представників якого я би назвав словенського філософа Славоя Жижека (р.1949)). Але це вже інша тема і інша купа книжок про які я напишу згодом.
Комментариев нет:
Отправить комментарий