Ярослав Гнатюк: Український кордоцентризм

 Український кордоцентризм (від лат. cordis – серце; дослівно – українське вчення про цілісність людини) – концептуалізація тенденції української філософської думки, за якою основою існування і розвитку цілісної людини як єдності духу, душі й тіла є дух, духовне народження та вдосконалення. 

Уявлення про цілісну людину екстрапольоване в український кордоцентризм із християнської антропології, за вченням якої людина складена із тіла, душі й духу, який поєднує тіло й душу в єдину цілісну людську істоту, створюючи особистість. Саме дух, який називають серцем, відіграє провідну роль у розвитку особистості в людині. 

Український кордоцентризм як концепт створений на основі поняття «філософія серця» і терміна «кордоцентризм». Творцем поняття «філософія серця» є Д. Чижевський, винахідником терміна «кордоцентризм» – О. Кульчицький, автором концепту «український кордоцентризм» – Я. Гнатюк. 

Український кордоцентризм можна типологізувати за головними філософсько-світоглядними орієнтаціями. Звідси – три типи українського кордоцентризму: креативний, акціональний та інтроспективний. 

Креативний кордоцентризм є філософсько-світоглядною орієнтацією на трансцендентне, метаемпіричну реальність, а два інших типи – на трансцендентальне, емпіричну реальність: акціональний кордоцентризм – на соціальну реальність, інтроспективний кордоцентризм – на людську реальність. 

Креативний кордоцентризм має різновиди – філософсько-теософський кордоцентризм, у якому виражена ідея створення істинної людини, що бере участь в істинному бутті та керується у всіх своїх справах духом, та філософський кордоцентризм, де йдеться про творчу силу як основу людського духу. 

Акціональний кордоцентризм, у свою чергу, також має різновиди. Це – афективно-волюнтаристичний кордоцентризм, заснований на принципі циркуляції любові й вольових зусиллях у соціальній піраміді, й афективний кордоцентризм, підставою якого є ідея емоційно-почуттєвого вчинку. 

Насамкінець, різновидам інтроспективного кордоцентризму є волюнтаристичний кордоцентризм, у якому виявляє себе воля до єднання з природою, як власною, так і Божественною, та волюнтаристично-емотивний кордоцентризм, у якому проявляється напружене емоційно-вольове прагнення до правди і свободи. 

Фундатори українського кордоцентризму Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, Т. Шевченко і П. Куліш обґрунтовували його як ідею першості духу в цілісній людині-особистості. Згодом ця іде була заново відкрита Ч. С. Пірсом – основоположником американського прагматизму. Пізніше вона ще раз була повторена у метафізиці глибокого серця російського філософа Б. Вишеславцева. З цієї перспективи українська філософія, виходячи із схожості її ідей із американською та російською філософіями, є оригінальною і самобутньою, та такою, що має світове значення. 

Феномен українського кордоцентризму досліджували дві конкуруючі між собою школи філософської україністики: психологічна і культурологічна. Фундаторами психологічної школи філософської україністики вважаються І. Мірчук, О. Кульчицький, Д. Бучинський, В. Янів, С. Ярмусь, А. Бичко, І. Бичко. До фундаторів культурологічної школи філософської україністики зараховують В. Олексюка, Є. Калюжного, Т. Закидальського, В. Горського, С. Вільчинську, І. Потаєву, Я. Гнатюка. 

Психологічна школа філософської україністики розглядає український кордоцентризм як унікальне вища світової історії і пояснює його унікальність лише однією обставиною, а саме тим, що він є виразом українського національного менталітету. За її інтерпретацією, український кордоцентризм – це вчення про людину як розколоту ірраціональну істоту, в якій одна частина – емоційно-почуттєва сфера переважає і панує над іншою – розсудково-розумовою сферою. Така неадекватна інтерпретація є найбільш спопуляризованою в української спільноті й український кордоцентризм некоректно ототожнюють саме із нею. 

Культурологічна школа філософської україністики відкидає необґрунтовані припущення та нерозроблену методологію психологічної школи й аналізує український кордоцентризм як явище української культури, що спричинене не однією обставиною – українським національним менталітетом, а багатьма іншими соціокультурними чинниками. За її інтерпретацією, український кордоцентризм – це вчення про цілісну людину-особистість і першість духу перед душею і тілом у людській реальності. Така інтерпретація менш популярна  українській спільноті, але найбільш адекватна, оскільки якнайкраще відповідає біблійному вченню про серце і святоотцівській традиції. 

==Бібліографія==

• Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм в конфлікті міфологій і інтерпретацій / Я. С. Гнатюк. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2010. – 184 с.

• Гнатюк Я. С. Реконструкція кордоцентричної парадигми в українській класичній філософії: постановка проблеми і термінологічні пояснення / Я. С. Гнатюк // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай ПНУ, 2000. – Вип. 4. – Ч. 1. – С. 207-215.

• Гнатюк Я. С. Українська кордоцентрична філософія в допарадигматичній перспективі / Я. С. Гнатюк // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай ПНУ, 2001. – Вип. 6. – Ч. 1. – С. 140-151.

• Гнатюк Я. С. Філософсько-теософський кордоцентризм Григорія Сковороди / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2001. – Вип. ІІ. – С. 21-28.

• Гнатюк Я. Філософсько-теософський кордоцентризм у текстах Григорія Сковороди: історико-типологічний вимір / Я. С. Гнатюк // Людина і політика. – 2001. – №3(15). – С. 114-121.

• Гнатюк Я. С. Особливості філософського кордоцентризму Памфіла Юркевича / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2002. – Вип. ІІІ. – С. 68-76.

• Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм у поліцентричній перспективі / Я. С. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2003. – Вип. V. – С. 40-48.

• Гнатюк Я. Український кордоцентризм як національна філософія / Я. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. 2007. Вип. 18. – С. 39-45.

• Гнатюк Я. С. Філософія українського кордоцентризму / Я. С. Гнатюк // Прикарпатський вісник НТШ. Думка. – 2008. – №3 (3). – С. 21-28.

• Гнатюк Я. Український кордоцентризм, його міфічний та метафілософський виміри / Я. Гнатюк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2009. – Вип. ХІІ. – С. 10-18.

Софія Дніпровська: Слід протистояти антиукраїнському паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту!

Військові знають, що є такі стратегічні позиції/висоти/плацдарми, після втрати яких утримати певну ділянку фронту вже неможливо і треба триматися за ці позиції, поки є сили триматися, а втративши, відступати й перегруповуватися, щоб не палити резерви, бо програний бій ще не означає програш у війні. 

Це стосується не тільки війська, а й (гео)політики, бізнесу й звичайного життя. 

У мене стійке враження, що проти нас працюють цілі інформаційні центри, метою яких є знищення української нації. 

Спочатку вони підбивають українців здати важливі стратегічні позиції (хуже-не-буде/хотьпосмійомся/станемо на коліна - договоримось посередині/розведемо війська/скоротимо армію/розмінуємо шляхи, накладемо асфальту/наваримо холодцю, насмажимо шашликів і будемо єднатися), а коли ключові позиції втрачені і ворог увірвався у фортецю, підбивають лізти на рожен, формуючи абсолютно неадекватне уявлення про співвідношення сил, спекулюючи на анархізмі й хворобливому самолюбстві, притаманному всім поневоленим націям. 

Ця тактика була обкатана ще в 14-15 р.р., коли "небайдужа громадськість" тисла на владу і вимагала: то закрити кордон (як???), то водички на блок-пост принести, то не зупинятися і тримати аеропорт (Янукович же залишив нам могутню армію - як можна з нею не перемогти і не дійти до Москви). 

І продовжує застосовуватися. Тільки тепер ті ж самі "рішучі й непокірні" люди виправдовують авантюрні й злочинні дії чинного керівництва. 

Вирахувати, хто цим займається, не вельми складно. Значно складніше знайти управу на цих негідників у рамках "стандартів", нав'язаних нам лицемірними "союзниками". 

Але протистояти цьому паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту слід доти, доки стане сил. І доки не відкриється сприятливе вікно можливостей. 

Бо це просто питання життя і смерті. Do or die.

Едуард Юрченко: Експансіонізм України - це справжня мета історії людства

Українці зробили значний внесок в космічну експансію? працюючи на інших. Сьогодні, з Ласки Божої, маємо свою державу та власну космічну галузь.

Завтра, коли  сфера панування Золотоверхого Київа вийде за межі нашої, симпатичної? але замалої для українських амбіцій? планети, чужинці працюватимуть на нас.

Подолання "страху перед простором"? до якого закликав великий Колодзинський? - це не просто про кордони по Волзі та Каспію (їх він як раз вважав природними). Це про справжній Експансіонізм. 

Все лише починається і "совраскі" (савєтскіє рускіє) - це ніякий не "одвічний ворог", а лише одне з нещасних приречених племен, яке мало дурість заплутатись під чоботами українського маршу до панування.

Василина Семочко: Історія етноніму "українці"

          ... Українці є досить унікальним народом, який за свою історію з певних причин декілька разів змінював назву своєї національності. Взагалі ж випадки зміни народом самоназви у той час, коли сам народ продовжує існувати, трапляються досить рідко.

     ... Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами.           В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.           Це був ще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності.

          Спричинили ж перетворення терміну «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави.           Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні).    В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український».           Натомість термін «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р.

          Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний.           Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».

          Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України.           Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією (Московією) давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності на той час в українців своєї державності.

          Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів.

Зоя Казанжи: Геть колоніальну освіту!

 Колоніальна освіта - це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам'ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров. Плужник навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі - хто зна.

Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про "велику вітчизняну", бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити "Друга світова", робиш паузу, згадуючи.

Це коли кажеш "Прибалтика", "Киргизія", "Молдавія" замість - країни Балтії, Киргизстан, Молдова.

Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим його їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.

Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.

ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з'їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…

В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року - лише 36! Із 223 письменників - 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 - зникли безвісти, 8 - вчинили самогубство.

Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися Биковим. Мліли від інтерв'ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам'ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки "хороших росіян".

Он які баталії розгортаються з приводу пам'ятників колонізаторам. "Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!". Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць.

Андрей Бондар: Главная ошибка российской оппозиции / Андрій Бондар: Головна помилка россійської опозиції

Все время войны с интересом присматриваюсь к разного рода русским оппозиционным мыслителям. Я делаю это с разными целями и достаточно хорошо изучил все их почесывание и работу рефлексов.

Чтобы долго не мешкать, скажу так: заметил одну общую черту, которая объединяет всю эту демолиберальную антипутинскую фронду.

Они вообще и в принципе не читают никаких украинских авторов.

Нас нет в их жизнемире так же, как нас нет в жизнемире путина и лаврова. И наше мнение, и наши взгляды с убеждениями их совершенно не интересуют. Это этакий необязательный довесок, на который им и взглянуть лень. Не то, что бы преодолеть себя и учить этот инопланетный украинский язык.

Они не читают нас, поэтому проваливаются в какие-то умозрительные миры, где их армия, например, в считанные недели выходит на оперативное пространство по линии "Луцк-Тернополь" (Морозов). Они просто нас не видят. Это какая-то в их мире очень недостойная вещь – понимать, а что же обо всем этом думают те, против кого конкретно и реально ведется эта самая война, против которой в свою очередь эти демолибералы выступают.

Нигде не видел, чтобы они цитировали Мариновича, Рябчука, Грицака, Забужко, Андруховича или даже Портникова. Они живут в своих российских мирах, контекстах и ​​дискурсах, при этом изо всех сил надувая щеки и пытаясь играть в каких-то невероятных политических стратегов.

Ну, но как ты можешь быть стратегом, если ты не знаешь ничего о тех, с кем борется твой домашний сатрап, которому ты проиграл битву без боя, и все, на что тебя хватило – это героически покинуть свою страну? Никак.

Вот именно поэтому русскую культуру и следует отменять. Она слепорожденая и ограниченная. И так – не побоюсь этого слова – тупая.

-----------------

Весь час війни з цікавістю придивляюся до різного роду російських опозиційних мислителів. Я роблю це з різною метою і досить добре вивчив усі їхні почухування та роботу рефлексів. 

Щоби довго не марудити, скажу так: помітив одну спільну рису, яка об'єднує всю цю демоліберальну антипутінську фронду.

Вони взагалі і у принципі не читають жодних українських авторів. 

Нас нема в їхньому життєсвіті так само, як нас немає у життєсвіті путіна і лаврова. І наша думка, і наші погляди з переконаннями їх абсолютно не цікавлять. Це такий собі необов'язковий доважок, на який їм і поглянути ліньки. Не те, що вже перебороти себе і таки вчитати ту інопланетну українську мову.

Вони не читають нас, тому провалюються в якісь умоглядні світи, де їхня армія, наприклад, за лічені тижні виходить на оперативний простір по лінії "Луцьк-Тернопіль" (Морозов). Вони просто нас не бачать. Це якась у їхньому світі дуже негідна річ – розуміти, а що ж про все це думають ті, проти кого конкретно і реально ведеться оця сама війна, проти якої своєю чергою ці демоліберали виступають. 

Ніде не бачив, аби вони цитували Мариновича, Рябчука, Грицака, Забужко, Андруховича або навіть Портнікова. Вони живуть у своїх російських світах, контекстах і дискурсах, при цьому чимдуж надимаючи щоки і намагаючись грати в якихось неймовірних політичних стратегів. 

Ну, але як ти можеш бути стратегом, якщо ти не знаєш нічого про тих, із ким бореться твій домашній сатрап, якому ти програв без бою битву, і все, на що тебе вистачило – це героїчно покинути свою країну? Ніяк.

От саме тому російську культуру і варто скасовувати. Вона сліпонароджена і обмежена. І так – не побоюся цього слова – тупа.

Салман Север: Дакия-Русь / Dacia-Rus

Идею превращения Украины в "восточноевропейский Израиль" приветствуем.

Как и Израилю, Украине нужен свой подпоясок безопасности хотя бы с одной из бочин. Такими Голанскими высотами с неопределённо-протяжённым по времени оккупационным статусом станет Приднестровье.

Установление Киевом оперативного контроля над Приднестровьем (один из де-юре языков которого украинский) - первые репетиции мифоэпической карты Украинского мира, начала геополитического расширения этого пространства.

Это пространство может претендовать на широту от Днестра до Дона, подтверждая экспансивные намерения введением самое малое протектората над Приднестровьем.

Последнее будет раскручиваться как плацдарм показательной борьбы с московитской атрибутикой. Рашистская идентичность должна демонстративно выясняться унизительным для Москвы концептом. Пусть это будет умозрительная мифология Дакийской Руси, не важно.

(Сильной стороной Украины оказалась её многоукладность. Чем больше будет плодиться разнорусья, тем больше выигрывает Киев в сравнении с москвоцентрической одержимостью Москвы).

Оккупированное, принудительно дерусифицируемое Украиной Приднестровье - козырь в имидж-игре Киева с Кремлём. Выкладывая его на стол, Украина торгуется с московитами: или уступки, или мы причиняем вам концептуальную боль там, где "русские своих не бросают".

Или-или предполагает варианты: реинтеграцию раздавленного ПМР с Молдовой (позорный, но приемлемый для Кремля сценарий), или беспощадная украинизация этого глухого совкового анклава (катастрофически для Кремля сценарий, отлуп по почкам).

Оксана Юркова: Про використання Михайлом Грушевським поняття "Україна-Русь"

Зазвичай, говорячи про додавання назви «Русь» до назви країни «Україна»,  апелюють до Михайла Грушевського. Мовляв, визначний історик писав не аби що, а історію «України-Руси».

Справді, писав. Але є кілька «але», про які воліють не згадувати.

Перше. Історик видав перший том «Історії України-Руси» у 1898 році...

Друге. Вже у 1907 році, готуючи до перевидання 4-й том «Історії України-Руси» як opus magnum, Грушевський почав свідомо відмовлятись від «двочленки» «Україна-Русь» та «україно-руський», залишаючи терміни «Україна» та «український».

На це свого часу звернула увагу одна із чільних дослідниць спадщини Грушевського  Світлана Панькова. Готуючи передмову до 4-го англомовного тому «Історії України-Руси», вона уважно вивчала рукописи та помітила, як Грушевський на друкованих аркушах першого видання (1903) у назвах розділів та тексті виправляв власноруч "Україна-Русь" на "Україна", а "українсько-руський" – на "український".

Про це дослідниця докладно написала. Українською мовою передмова до 4-го англомовного тому побачила світ як стаття: Панькова С. Четвертий том "Історії України-Руси" Михайла Грушевського: між двома "українськими крилами в могутнім національнім леті" // Михайло Грушевський. Студії та джерела. Кн. 1. – Київ, 2019. – С.59–100. - http://hrushevsky.nbuv.gov.ua/item/0006984

Для тих, кому нема часу проглядати всю велику статтю, наведу кілька цитат:

Софія Дніпровська: Раціональні, організовані, сердиті українці - це кошмар "русского міра" і всіх, хто наших трупах сподівається вимостити собі злотий спокій

Упослідження Козаччини-Гайдамаччини має ще й на меті збереження монополії окупаційних етносів на насильство на території України. І позбавлення автохтонів морального права його чинити по відношенню до тих, хто став поперек їхніх життєвих інтересів.

Українці, на їхню думку, мають право лише тихо страждати і вмирати, і оплакувати своїх страждальців та мерців. Тут їм можуть навіть "посочуйствувати" і пустити скупу крокодилячу сльозу.

А змінити силою невигідний їм статус кво - зась. Тіко лагідно, "цивілізовано", ринково-конкурентно. А не получається - значить погано старалися - не так припрохували, не те "качество" культурного продукту давали. "Щітєльнєй надо", пани-товаріщі, "щітєльнєй"!

З цих же причин українців привчають вернути носа від гетьмана Скоропадського (прямого нащадка козацької старшини) і дивізійників (а-а-а фашисти!!! шо скажуть наші невермошні євроатлантичні союзники?).

Бо то були раціональні сили, які здатні були тверезо оцінювати ситуацію і співвідношення сил, і за об'єктивною відсутністю оптимального бажаного варіанту обирати менше зло і менш витратний для нації шлях.

Раціональні, організовані, сердиті українці - це кошмар "русского міра" і всіх, хто наших трупах сподівається вимостити собі злотий спокій, а тому атаки на невигідні актуальним і потенційним окупантам тренди будуть продовжуватися або до нашої смерті, або до впорядкування інформаційного простору.

Софія Дніпровська: Поглянути на історію власними очима!

Що було б, якби оспівана Голівудом операція "Валькірія" вдалася, а голландська агентура Абвера не зірвала масштабний наступ англосаксів у вересні 44-го? Історія б, певно, пішла іншим шляхом. Красна Армія зупинилась би десь на лінії Молотова-Ріббентропа (Львів до того часу вже був нею окупований) і Східна Європа була б врятована від комунізму.

От тільки, яка НАМ, українцям, була б із того користь? А ніякої. Як і франкістам, яких просто додавили б блокадою і санкціями, бо тільки потреба протистояння потужному комуністичному блоку в Європі змусила республіканський уряд США пом'якшити своє ставлення до "не такої" Іспанії.

Нема ніяких підстав вважати, що втомлені війною англосакси, повернувшись до довоєнного статус кво, стали б розвивати успіх і пішли б добивати злого русского мішку в його барлозі та визволяти народи, що мали нещастя потрапити в СССР.

Вони його не добили, коли в одностронньому порядку отримали ядерну зброю, попри покушенія на Іран і Грецію, не добили в 90-х, зациклені на політиці стримування, тож на крайняк могли б лише спробувати відновити кордони союзних Польщі й Чехословаччини за наш рахунок, але це не точно.

А Східна Європа без осяжної перспективи оволодіння Західною була для Сталіна і його наступників валізою без ручки: утримання Варшавського Блоку було 1 з головних чинників, що виснажували матеріальні сили Імперії Зла і прискорювали її крах.

Без соціалістичного содружества СССР у закапсульованому стані міг би протриматися значно довше і змолоти нас у м'ясорубці дружби народів без останку. У сер. 80-х років Україна впритул підійшла до межі незворотної денаціоналізації, яку пригальмував лише розпад совка.

З т.з. провіденціалізму події сер. ХХ ст. розгорталися так, ніби якась невидима сила збирала докупи українські землі, проциндрені заколотниками і нерадивим населенням і не давала нам остаточно розчинитися у лоні чужих народів.

І замість того, щоб поглянути на історію власними очима, ми, наївшись макового опіуму, на руїнах ялтинського світоустрою слухняно возносимо хвалу св. Вінні і блаженному паралітику Рузвельту і бурмочемо, як папужки: невермор, невермор, невермор...

Ігор Каганець: На нашій землі зачинається Боголюдство (інтерв'ю)

Ігор КАГАНЕЦЬ (псевдонім - Миро Продум), головний редактор журналу "Перехід - ІУ", завідувач Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України. Він - випускник Івано-Франківського інституту нафти і газу, автор книг "Нація золотих комірців" (1994) і "Психологічні аспекти в менеджменті" (1997), багатьох наукових публікацій.

- Пане Ігоре, в чому полягає мета вашого журналу?

- У створенні науково - світоглядної бази для переходу України до нової екологічної ніші, тобто до якісно вищого рівня стосунків між людиною та Богом, іншими людьми, природою й техносферою. Йдеться , по суті, про формування на наших теренах нової раси, яка створить відповідну цивілізацію. Цей проект називається "Золота Стежка", а його керівник - президент Українського клубу, що діє в Києві, Юрій Збітнєв.

- А чому перехід позначено такою латинською цифрою?

Тому , що процес, який уже розпочався, в історії еволюції Гомо сапієнс є четвертим. Перехід - І завершився формуванням раси перших людей - неоантропів - приблизно 40 тисяч років тому. Перехід - ІІ привів до формування осіб другого психоінформаційного рівня - до так званих європеоїдів - бореалів (кроманьйонців). Це відбулося на теренах Північного Надчорномор'я приблизно 25 тисяч років тому. Перехід на наступний - третій рівень відбувся приблизно 8 тисяч років тому завдяки формуванню на цій же території нової раси, яку називають арійською або, що не зовсім коректно, індоєвропейською. Це сталося в умовах гострої глобальної кризи, викликаної катастрофічним потеплінням на теренах Європи і одночасним похолоданням в Азії.

Нинішня ж криза, яку переживає світ, має завершитися формуванням раси четвертого рівня (мудрої і праведної), яку ми умовно називаємо "новими арійцями". Сказане вище - не фантазії, а наслідок критичного осмислення великого масиву історичних фактів. Ви можете особисто в цьому переконатися, ознайомившись із працею "Арійський стандартт" у другому числі (за 2000 рік) нашого журналу.

- Чим нова раса відрізнятиметься від сучасного людства?

- Нинішні земляни належать до рас усіх трьох рівнів. Але в ньому вже є й особистості, здатні сформувати расу-4. Зовнішньо вони майже не відрізняються від представників попередньої раси. Річ у тому, що еволюція людини чимраз більше переходить з площини фізичної у психічну й духовну, тому нова спільнота відзначатиметься передусім вищою свідомістю, вмітиме поєднувати свою волю з волею Божою (приклад Ісуса Христа, котрий, по суті, став її провісником), кращою організованістю і потужнішим інстинктом пізнання. Щодо фізичних параметрів, то четверта раса буде здоровішою завдяки більш природному способу життя, зокрема правильному харчуванню. Відповідно вона буде вродливішою.