Так от, про мечі. Хочу порівняти розвиток українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча. (Наперед перепрошую за орфоепію, коли щось не так. Я вивчав японську мову дуже давно, а катаною рубав хіба що бур’яни на городі й новорічну ялинку в травні.)
Процедура називається «тамахагане». Складання й обробка шарів сталі різної якості, аби створити меч зі збалансованими характеристиками гостроти та міцності.
Процес охоплює такі кроки:
Вибір сировини. Використовували різні типи руди з високим і низьким вмістом вуглецю. Це давало змогу досягнути балансу між міцністю та гостротою.
Тут — про демографію та генетику. В історичному анамнезі ми мали три касти, якщо узагальнити Донцова й Шевченка (котрий Тарас Григорович). Донцов говорив про козаків і гречкосіїв, Шевченко — про козаків і свинопасів. Хоча аграрний бізнес і тваринництво — трохи різні речі, узагальнимо, що є козаки та «інші» хороші люди, але ні разу не козаки.
Виготовлення брусків (конкетан). Руду плавили й перетоплювали у форми для створення брусків криці «конкетан». Кожен конкетан мав різний вміст вуглецю, а також інших домішок.
Це про наші війни й катастрофи. І не лише про локальні. Кожна національна катастрофа радикально змінює склад суспільства та спосіб подальшого існування. Після Першої й Другої світових воєн, після здобуття Незалежності в національні форми відливалися люди з дуже різними, іноді протилежними уявленнями про майбутнє України. Але вони там застигали.
Складання шарів. Конкетани різного складу та якості розрізали на пластини, потім складали їх одна на одну. Шарування робили, аби створити різні властивості сталі на різних ділянках меча.
Тут маємо справу з кадровою політикою різних режимів і влад. Хтось погоджувався інтегруватися, а хтось випадав у металеву тирсу, хоч іноді з яскравими іскрами. Але випадав назавжди. Напевно, кожен із вас іноді собі думав, як би повелися ті чи ті відомі люди, якби дожили до наших часів. І щира відповідь не завжди приємна.