В'ячеслав Артюх: Про ще один призабутий сценарій українського етнотворення

Йдеться про ситуацію, що склалася наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. на території Малоросії (землі колишньої Гетьманщини, пізніше Полтавська та Чернігівська губернії) та Слобідської України (Харківське намісництво, Слобідсько-Українська губернія, Харківська губернія). Тоді це були назви історичних територій (і, зрозуміло, що крім регіональної ідентичності більше ні про яку іншу тут не йшлося). Тому й населення, яке на них проживало називалося малоросами й українцями. Як тут не згадати Григорія Савича з його: «мати моя Малоросія, а тітка – Україна». 

Між іншим, на Правобережжі, у поляків, теж була своя Україна. Це креси на південь від Києва – Брацлавщина, Черкащина (тому Шевченко, коли пише про Україну, то знає, що говорить: бо він справді народився на території польської України). Бог його знає, але чомусь не пішли поляки за традицією, озвученою ще Гійомом де Бопланом, який всі Дикі поля поза межами провінцій називав Україною. 

Через півстоліття з цим називанням «Україною» ситуація зміниться, але наприкінці XVIII ст. було саме так. 

Так ось, Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму нарисі «Українці» (1841) чітко розрізняє українців і малоросів вже й за мовною та етнічно-побутовою ознаками. Хоча, звичайно, на початку українці, які населяли Харківську губернію, як вихідці з Правобережжя, «имели с малороссиянами один язык и одни обычаи», ось тільки тепер уже не те, різниця між ними досить помітна, навіть на рівні мови. 

Та й німецький мандрівник Отто фон Гун, проїжджаючи в 1805 р. через Малоросію й Україну, у своєму описі твердив, що «не одним только названием различаются страны сии, они различаются всем, как то: наречием, обычаями, одеждою и самим даже видом людей, жизнию их, земледелием и кряжем земли; одним словом так, что переехав Сейм, кажется, въедешь в совсем другую землю…».

Тобто, відповідний рівень мовно-культурної іншості між жителями Малоросії й України був на початку ХІХ ст. вже таким, що його важко було не помітити. А значить «матеріальна» основа для сприйняття національної ідеології була створена. Залишилося небагато – дочекатися місцевому населенню на свою інтелігенцію-«будителів», які б створили і запліднили голівоньки козаків і посполитих двома різними типами національної самосвідомості – малоросійською та українською. Але «будителі» чомусь на цей проєкт не поспішали. І в цьому випадку територіальна ідентичність так і не була перетворена на національну. Натомість Костомарови-Куліші з’явилися років так через 30 на організацію іншого проєкту і в ньому вже фігурувала не стільки Україна та Малоросія, скільки «українці» та «малороси». Але й питання у цьому випадку стояло вже інакше: не про два народи, а про один (або малоросійський, або український).

Справа цих «будителів» на початку виглядала майже безнадійною: малоросійський проєкт Юзефовича-Гогоцького-Лінниченка за підтримки всієї імперської машини видавався всесильним. Але доля до українців була милостивою: на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що малоросійство зазнало остаточної поразки. І тут, наостанок, непогано було б ще й більшовикам подякувати.

Роман Коваль: Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?!

 14 грудня 1918 р. зрікся булави останній Гетьман України Павло Скоропадський

Гетьманат Павла Скоропадського українські історики оцінюють по різному. Але в одному вони змушені таки погодитись: за його правління більшовиків в Україні не було. Більше того, через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського Христіан Раковскій на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В.Антонов-Овсєєнко склав з себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні. 

І друге, що неможливо заперечити: під час правління Павла Скоропадського Україна не вела воєн з сусідніми державами. 

Але українські демократи, збаламучені класовою пропагандою винниченків, не захотіли підтримати Гетьмана у його спробі збудувати самостійну українську державу. 

“Ну, де є ті українці? — вигукнув якось Гетьман. — Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!.”. А далі сказав: “Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!”. 

Ці слова стали пророчими. 

Протигетьманське повстання і наступне зречення Павла Скоропадського (14 грудня 1918 р.) відкрили шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну. 

Якщо добровольців з великими зусиллями вдалося витурити з України, то більшовиків, впустивши до хати, українці — попри героїчні зусилля кількох років — вже не змогли вигнати. Тому вважаю участь отаманів у протигетьманському повстанні їхнім первородним гріхом. 

Хоч і не можна сказати, що повстанці не мали рації, розпочавши бойові дії проти Гетьмана. Павло Скоропадський, позбавлений підтримки з боку задуреного соціалістичними формулами політичного українства, змушений був шукати кадри в тому середовищі, з якого вийшов. Своїм опертям на великих землевласників великоросійської орієнтації і відповідною політикою на селі він настроїв проти себе селян. Але для історії кожного народу важливіші не мотиви помилок, а їхні наслідки. Наслідки ж повстання проти “пана-Гетьмана” були такі: 

- після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину; 

- на третій день після зречення Павла Скоропадського Антанта висадилась в Одесі і почалась окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з україн­ськими відділами; 

- на сьомий день зречення Павла Скоропадського (21 грудня 1918 р.) Красна армія окупувала Куп’янськ і почала переможну ходу Україною: за кілька тижнів до її лаптів упали Білгород, Харків, Чернігів, Полтава, Богучар, Луганськ, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка, Київ. 

Незабаром розпочалася україно-польська війна. 

Дмитро Донцов зафіксував політичну ауру “переможного” вступу Директорії до Києва. Цитую його книгу “Рік 1918. Київ”. 

«21 грудня 

...Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в’язниць большевиків... Тенденція — порозумітися із Совєтами проти ”антантських імперіалістів”... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське — не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центрально-радівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, ”косоворотки” московські і ”товариші” в гетьманськім палаці... 

Засідання Директорії... у п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття “хліборобам”. Скінчив свою промову так: ”Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії”... 

23 грудня 

В колах Директорії — безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля... 

31 грудня 

Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних. 

5 січня 

Пізно ввечері — продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: ”З соціалістами держави не збудувати!”». 

Вибита зі столиці своїми союзниками у протигетьманському повстанні — російськими більшовиками — Директорія залишила Київ і почала нескінченні мандри Україною і, врешті, докотилася, до Польщі. 

Якщо за 9 місяців Україна Скоропадського, як я вже зазначав, ні з ким не воювала, то з приходом “до влади” Директорії Україна змушена була вести війни на кілька фронтів. І першопричиною агресивної політики сусідніх народів була внутрішня слабість України: українська держава Гетьмана Скоропадського була замінена на безвладдя Директорії. 

Причиною ворожого ставлення до України з боку Антанти був лівий, соціалістичний характер Директорії. Західні альянти небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони вже оголосили війну... 

Однією з важливих причин безвладдя Директорії стала оголошена нею мобілізація для боротьби проти “пана-Гетьмана”. Відсутність відповідного апарату призвела до того, що мобілізацію проведено злочинно-хаотично. Директорія не зчулась, як озброїла десятки загонів збільшовичених селян, які після зречення Гетьмана повернули зброю проти української держави. 

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. “...Їх (демосоціалістів — Р.К.) протигетьманські аргументи, — говорив він, — були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня. 

Що гетьман був ”царським генералом” і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії... 

Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти... 

”Каральні” загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю.Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. 

Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. 

Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища — був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...”. І не розуміли, що без пана держави не збудувати. 

А тих, хто розумів цю просту істину — Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших — піддавали остракізму. 

Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?! 

Илья Плеханов: 11 американских наций

Колин Вудард, социолог и журналист, написал новую статью про географическое разделение в Америке по продолжительности жизни. 

Это вернуло нас и к его основной идее: Колин утверждает, что с момента основания первых колоний в Северной Америке общество не представляло собой единства ни в этническом, ни в религиозном, ни в культурном отношении, и что США могут быть разделены на 11 государств-наций с различными культурами, влияющими на всё, от политических предпочтений, уровня преступности и до отношений к социальным вопросам и роли правительства. 

«Причем знаменитая мобильность американцев усиливает, а не сглаживает различия между 11 американскими нациями, поскольку люди склонны мигрировать в сообщества, близкие к ним по духу», – считает Колин.

Вудард расписал идею в своей книге American Nations: A History of the Eleven Rival Regional Cultures of North America ( https://amzn.to/3RDyZ77 ). Он разделяет США на следующие государства-нации:

— Царство янки (Yankeedom): ведущие свое происхождение от пуритан, жители северовосточных штатов и промышленного Среднего Запада гораздо лучше относятся к государственному регулированию. Они ценят образование и общее благо больше, чем другие регионы.

— Новая Голландия (New Netherland): Нидерланды были самым комплексным обществом Западного Мира в момент основания Нью-Йорка, поэтому неудивительно, что регион превратился в центр мировой торговли. Также это регион, лучше других принимающий исторически преследуемые меньшинства.

— Средиземье (Midlands): Простирающееся из земель квакеров на запад через Айову и в более населенные территории Среднего Запада, Средиземье «плюрастично и организовано вокруг среднего класса». Здесь не приемлют вмешательства правительства, а этническая и идеологическая чистота мало что значат.

— Страна приливов (Tidewater): Прибрежные регионы английских колоний Вирджинии, Северной Каролины, Мэриленда и Делавера больше других уважают власть и традицию. Эта когда-то самая мощная нация в США стала приходить в упадок после начала экспансии на запад континента.

— Великие Аппалачи (Greater Appalachia): расселившиеся от Западной Вирджинии через Грейт-Смоки-Маунтинс и до северо-западного Техаса, потомки ирландских, английских и шотландских поселенцев ценят индивидуальную свободу. Местные жители крайне подозрительно относятся к «аристократам из долин и социальным инженерам янки».

— Глубокий Юг (Deep South): дикси до сих пор могут обнаружить свои корни в кастовой системе рабовладельцев, пытавшихся скопировать устройство рабских обществ Вест-Индий. Старый Юг ценит права штатов и местное самоуправление, изо всех сил сопротивляясь усилению власти федерального правительства.

— Эль-Норте (El Norte): Юго-западный Техас и приграничные регионы — самая старая и самая лингвистически разнообразная нация в составе США. Упорный труд и самодостаточность — вот что уважают в Эль-Норте.

— Левое Побережье (Left Coast): Гибрид независимости Аппалачей и страсти янки к утопизму, ограниченный с одной стороны Тихим Океаном, а с другой — горными цепями вроде Каскадных гор и Сьерра-Невады. Независимость и изобретательность первых поселенцев продолжает проявляться в Кремниевой долине и высокотехнологичных компаниях, сгруппированных вокруг Сиэттла.

— Дальний Запад (Far West): Великие Равнины и Горные Штаты покоятся на развитой промышленности, ставшей необходимой из-за малогостеприимных климатов. Дальнезападники — выраженные либертарианцы, не доверяющие большим организациям, вне зависимости от того, железнодорожные ли это компании, монополии или федеральное правительство.

— Новая Франция (New France): Бывшие французские колонии в Новом Орлеане и Квебеке тяготеют к консенсусу и эгалитаризму, «они одни из самых либеральных на всем континенте, с необычно высокой толерантностью к геям и людям всех рас. Также они приветствуют государственное вмешательство в экономику».

— Первые люди (First Nation): Наций коренных американцев, не сдавшихся под натиском колонистов, осталось совсем немного — и главным образом они проживают на суровом севере Канады и на Аляске. Они сохраняют суверенность над своими исконными землями, но их население всего лишь в районе 300 000 человек.

Борис Межуев и Олег Гуцуляк: Дискусия на тему будещего (государства-цивилизации или нации-цивилизации)

Некоторые аналитики считают, что время наций-государств прошло и наступило время государств-цивилизаций. 

То есть "коллективный Запад" идет на смену США, Франции, Германии. 

В какой-то мере "русский мир" идет на смену России, но пока непонятно, в какой форме это будет происходить, но будет происходить точно. 

Рано или поздно возникнет китайский цивилизационный блок с Северной Кореей, вероятно, Тайванем и, возможно, другими государствами, которые примут китайскую гегемонию. 

В этом смысле Байден олицетворяет тот вектор истории, за которым будущее, а Трамп с его неприятием всей этой атлантистской элиты, которая стоит за проектом "коллективного Запада", силу деструкции. 

Силы деструкции могут победить и отдалить этот проект на долгое время, и для России это было бы хорошо. Но едва ли они удержатся надолго. "Коллективный Запад" рано или поздно воспроизведется.

Комментарий Олега Гуцуляка: 

все же, думаю, будущее за "нациями-цивилизациями". Так как государство - это бюрократия, "посредник". А Новая геополитическая и политэкономическая Реформация состоит именно в отказе от "посредника". 

Государства-цивилизации на этом пути - лишь промежуточный этап, и да, Китай будет именно держаться за него до последнего. 

"Интермаиум" под эгидой Польши и Украины - это тоже такой "гос-цив", но затем неприменно придет доминанта "нац-цив" "Мезоевразии" (в форме симфонии-синергии этносов в нацию-цивилизацию, а внутри неё будут свои разновидности, как вот в Мусульманской Умме есть Арабский, Туранский, Иранский, Малайский и др. этно-сегменты).

Володимир Вятрович: Про націогенез і будівництво держави

Прочитав багато текстів про «формування модерної української нації» на рубежі ХІХ-ХХ. Але досі не маю відповідей на важливі питання. 

Чому мешканці Галичини та Наддніпрянщини, чи – особливо – Закарпаття, які століттями жили в різних державах, стали вважати себе українцями? 

Переконали місцеві активісти, письменники та поети? Але ж навряд, чи у них були для цього кращі можливості, ніж у держав, які тут панували (Російської чи Австро-Угорської імперій) і мали в своєму розпорядженні інструменти освіти, пропаганди, врешті репресій. 

Поширилася грамотність і вони почали читати? Але ж отримати до рук текст українською мовою тоді ще було нелегко, зважаючи на обмеження, а то й повну   заборону владою друкованого українського слова.  

Чому вони «уявили» себе саме українцями? 

Людині властиво обирати для уяви щось краще. Часом, саме уява кращого мобілізує до втілення його в життя. Що такого привабливого для мешканців цих країв було в уяві себе саме українцями? 

Нічого. Від цього конкретна особа не отримувала вигод у житті, навпаки, наражалася на можливі неприємності: покарання або, як мінімум, обмеження у самореалізації.

Мені здається, що в тезі про нації як «уявлені спільноти» відчувається  надмірна пиха людини сучасності, впевненої, що може творити все.  «Бог помер» — місце творця стало вакантним, тож до роботи: «Хай буде нація!».

Але нації не винаходяться, а віднаходяться. Їх неможливо вигадати, уявити і штучно сконструювати. Хоч можна знищити цілеспрямованими зусиллями.  Уявлення про себе як частину ширшої спільноти важливе для формування нації. Але воно не фундамент для цього процесу, а лише один з його інструментів. 

Нація - це радше рослина, яка проростає із зерна, ніж будівля, яку споруджують по архітектурному плану. Зерно вже має закладену в собі на рівні ДНК програму, змінити яку складно, а то й неможливо, а головне — навряд чи варто це робити, бо можна нашкодити. Особливості ж майбутньої будівлі обмежуються лише фантазією архітектора та вмінням будівельників. 

Тому нації не будують, а вирощують. Будують держави, для вирощування націй. 

Найкраще, що може зробити садівник — змінити умови на більш сприятливі. Таким чином процес можна дещо пришвидшити і забезпечити кращий його результат. 

Процес визрівання нації як спільноти тривалий і не завжди завершується успішно. Він може перерватися із зовнішніх (знищення іншою спільнотою) чи внутрішніх (вичерпання потенціалу росту самої спільноти) причин. 

Це виглядає приблизно так: певна група людей є носієм особливих ознак, що вирізняють її від інших груп. Ці особливості формувалися історично, спершу обумовлені природніми чинниками (такими, зокрема, як клімат, рельєф, наявність чи відсутність певних ресурсів). Згодом важливішу роль починають відігравати політичні фактори (система організації влади, своя вона, чи чужа) та економічні (способи використання, накопичення та обміну ресурсами). 

Група спершу не усвідомлює притаманних лише їй особливостей, допоки не зіткнеться з іншою, наділеною іншими особливостям. Результатом зіткнення є вирізнення чужого, іншого, не свого. 

Лиш згодом дехто пробує зрозуміти, чим саме його група відрізняється від інших. Вони починають описувати відмінності, аналізувати, а потім і пропагувати як щось краще. Це, звісно, впізнається, сприймається в групі, бо інтуїтивно своє завжди вважається кращим. Це те, з чим ти ріс, знайоме змалку, зручне, допомагає орієнтуватися в довколишньому світі, не вимагає змінюватися, а лиш спонукає зберігати наявне. 

Так групу консолідує вже не лише розуміння того, чим вона не є, але й усвідомлення, чим вона є, якими особливостями наділена. 

Згодом ці особливості (мова, традиції, культура, спосіб співіснування з природою та іншими групами, погляди на минуле, віра у майбутнє) стають предметом гордощів. Їх фіксують, зберігають і передають нащадкам в артикульованому вигляді — літератури, пісень, історичних переказів, молитв, катехизмів чи просто порадників із ведення господарства. Іноді намагаються навʼязати їх іншим групам, щоб розширити і посилити власну і таким чином забезпечити від загрози зникнення. Зрештою, для збереження національних особливостей групи, яка є їх носіями (нації), вибудовують державу.

Розуміння потреби створювати та розбудовувати державу є ознакою зрілості нації. І навіть якщо історії її створення не була успішною, держава припиняла існування (як це було в українців), памʼять про неї стає важливим елементом національної свідомості, який штовхає до повторення спроб. І так триває або до моменту їх успішної реалізації, або до цілковитого краху і зникнення нації як окремої особливої спільноти.

Андрей Шуман: О практике "искусственной неисторичности"

 Большинство современных наций неисторичны. 

Проблема в том, что они созданы в XX в. Одни из древнейших политических наций -- США (1783) и Великобритания (1707). 

Много наций создано в начале XX в. -- Турция (1923). Но большинство наций создано в середине XX в. -- Индия (1947), Израиль (1948), КНР (1949). Тем не менее хватает наций совсем молодых -- Украина (1991), Беларусь (1991), Россия (1991). Хотя у них есть некоторая предыстория -- УНР (1917) и УССР (1922), БНР (1918) и БССР (1922), Российская Демократическая Федеративная Республика (1918) и РСФСР (1922). Выводить эти нации из Российской империи нельзя. Эта нация была уничтожена в ходе гражданской войны.

А неисторичность многих наций в том, что не имея истории, они эту историю фальсифицируют, делая свою нацию искусственно очень древней. Индия не была нацией до 1947. На формирование нации сыграли важную роль не столько маратхи, сколько ост-индские компании, которые модернизировали право, позволив сформироваться современной нации. Но в индийском публичном дискурсе индийская нация была единым целым до ост-индских компаний, а те лишь эту нацию угнетали. 

Самым интересным экспериментом в неисторичности была концепция истории в СССР. Чтобы попасть в историю, нужно было пройти проверку. Например, чтобы стать писателем, который войдет в историю, нужно было войти в Союз писателей и т.д. Книги таких писателей печатали не потому, что их покупали, а потому, что печатали именно их, прошедших проверку. И в этом плане самая интересная историческая роль узбекского писателя Хамзы Хакимзаде Ниязи. Его сделали всенародным узбекским культурным деятелем. В 1977-1984 сняли даже телесериал "Огненные дороги" об этом поэте. Но с распадом СССР он исчез. Испарился. Как и не было. Больше такого деятеля в Узбекистане не знают и не помнят, а тогда каждая вторая улица была названа в его честь.

Почему в Индии получается, а в СССР не получилось? В Индии неисторичность -- свойственный индийской культуре тренд ещё с античности. А в СССР этот тренд хотели создать искусственно. Так называемая "искусственная неисторичность". А в таком виде это не работает. Потому что историчность или неисторичность начинаются с живой памяти. С меня и вас. Насильно придуманную историю сделать нельзя.

Володимир Єрмоленко: Тарас Шевченко як наш батько-засновник

Тарас Шевченко - точно наш батько-засновник

він створив деякі речі, на яких наша країна і досі тримається.

- він зробив ідею України інклюзивною. "Козацький міф" він поширив на широкі маси людей, передусім на селян. 

- він дав хліборобам відчуття належності до воїнства. Може, не дав, як нагадав. І цей ейдос хлібороба-воїна -- людини, яка піклується про майбутнє, вирощуючи живе, але коли треба, то візьме шаблю, мушкет чи джавелін у руки і піде воювати - він і досі огого, як з нами живе

- він створив огого який "вірусний контент". Причому вірусний на сотні років уперед. Особливість його поезії - в тому, що її повторюють, "мемизують" і співають. Це література, яка проникає в тіла (бо стає співом) і яка виходить далеко за межі автора (бо повторюється великою кількістю людей). Мабуть, Тарас - найбільш "мемизований" письменник у світовій літературі. Хіба що після Христа

- він довів, що нація може творитися без суверена і до суверена. І тоді вона суверену може диктувати правила гри. І може вижити без держави якийсь час, якщо має сильні низові інстинкти і низову комунікацію. Наша нація не зовсім політична і не зовсім етнічна, вона ботанічна

- він показав, що Україна справді здатна постати з попелу. Шевченко зʼявився тоді, коли в росімперії вже встигли оголосити епітафію по Україні - зробив це Пушкін у "Полтаві", зробив це, певною мірою, навтіь Гоголь, на жаль. Про це писав Маланюк, і правильно писав. І саме Шевченко і Кирило-Мефодіївці (Костомаров, зокрема) це заперечили. Тому, так, Україна в його особі - постала з мертвих

- можливо, ця здатність до регенерації - одна з особливостей нашої історії. Мабуть, не лише нашої. Так буває - спільноти повстають з довгої сплячки і довгого забуття - якщо мають десь усередині, в глибині, ті сили, які ховаються під землею, а потім проростають. 

Олег Однороженко: Нація перед обличчям вічності / Oleg Odnorozhenko: A nation in the face of eternity

Нація перед обличчям вічності

Чи відчуваєте ви значимість нинішнього історичного моменту? Всю його невимовну величність та трагічну невідворотність? Якщо ні, то мусите відчути! Теперішня війна - це не просто чергове мілітарне протистояння, яких в історії України була незліченна кількість. Вперше ми ведемо війну, до якої прикута увага всього світу. І результат якої буде справді поворотним пунктом цілої світової історії, як ІІ Пунічна, Тридцятирічна чи обидві Світові. 

За всю нашу пребагату історію таке з нами трапляється вперше. І річ не лише в тому, що в цій війні вирішується саме наше право на існування як Нації. Для нас вирішується значно більше – як саме викарбується в світовій історії пам’ять про Україну. У нашого народу багато було славних перемог і героїчних чинів, але вперше нам випав шанс назавжди вписати своє ім’я на скрижалі головних подій світової історії. 

Попри те, що нам у поміч стали всі країни Цивілізації, боротьбу з екзестенційним злом ми ведемо самотужки, власними кров’ю і життями. Лише від нашої рішучості й незламності залежить, які ідеали та смисли будуть визначати майбутнє людства в найближчі століття. Наші перемоги стануть в один ряд із Каннами, Гавгамелами, Лас-Навас-де-Толоса, Віднем та Аустерліцем. Наші полководці мають всі шанси зайняти місце поруч із Александром, Цезарем, Карлом, Фрідріхом, Наполеоном. 

Все це буде. І буде скоро. Є лише одна умова. Ми маємо не просто перемогти. Наша звитяга має бути чистою і бездоганною. Кожний наш вчинок, кожний крок на шляху до мети має нести відбиток шляхетністі й величі. Здобуваючи результат ми не маємо заплямувати себе негідною поведінкою та безглуздим розбратом, малодушними хитаннями та сумнівними компромісами. Українська сторінка книги Буття може стати неперевершеним зразком благородства, жертовности й волелюбности. 

Вічність дивиться на нас. Це вартує того аби здійснити неможливе.

---------------

A nation in the face of eternity

Do you feel the significance of the current historical moment? All its indescribable majesty and tragic inevitability? If not, then you must feel it! The current war is not just another military confrontation, of which there have been countless in the history of Ukraine. For the first time, we are waging a war that has attracted the attention of the whole world. And the result of which will truly be a turning point in the entire world history, like the II Punic, Thirty-Year or both Worlds.

This is the first time this has happened to us in our rich history. And the fact is not only that our right to exist as a nation is decided in this war. Much more is being decided for us - how exactly the memory of Ukraine will be engraved in world history. Our people had many glorious victories and heroic deeds, but for the first time we had the chance to permanently inscribe our name on the tablet of the main events of world history.

Despite the fact that all the countries of Civilization came to our aid, we fight against existential evil alone, with our own blood and lives. What ideals and meanings will determine the future of humanity in the coming centuries depends only on our determination and indomitability. Our victories will be in a row with Cannes, Gaugamela, Las Navas de Tolosa, Vienna and Austerlitz. Our generals have every chance to take a place next to Alexander, Caesar, Charles, Frederick, Napoleon.

All this will be. And it will be soon. There is only one condition. We don't just have to win. Our victory must be clean and flawless. Each of our actions, each step on the way to the goal should bear the imprint of nobility and greatness. In achieving results, we must not tarnish ourselves with unworthy behavior and senseless discord, cowardly wavering and dubious compromises. The Ukrainian page of the book of Genesis can become an unparalleled example of nobility, sacrifice and love of freedom.

Eternity is watching us. It is worth doing the impossible.

Кирилл Серебренитский: Дилеммы современных этнолога и историка

... Современный этнолог или историк: 

- с одной стороны: он знает, например, что не в какие-то там страбоновы или плиниевы времена, а - совсем недавно, уже под строгим наблюдением современной академической науки, - неожиданно возникли Румыния, Словакия, Латвия, - а каких-то двести лет назад, при дедушках наших дедушек, и слов таких никто не знал;  уже  при наших дедушках жмудь и ятвяги перетащили на себя, к северу, как одеяло, древнее слово Литва; а оставшиеся без одеяла литвины натянули на себя с востока Белоруссию и превратились в белорусов; этнолог-историк знает, что сто лет назад, в 1920х, ещё были кайтаги,  большой и сильный народ, а двести лет назад у этого народа было своё государство Кайтаг, в нынешнем Южном Дагестане; а сейчас - нет кайтагов, их записали в даргинцы; но что сто лет назад не было никаких долганов, долганы сложились, как этнос, ближе к 1910ым, а уже в 1930ом по приказу из Москвы для них создали Долгано-Ненецкий автономный округ.   

Ну, то есть: 

этнолог точно знает, что Великий Этногенез длится и сейчас, так же, как во времена ранних эллинов и первых фараонов. Бесконечную этническую трансформацию никто не отменял, ни одно правительство не смогло остановить этот процесс. Этногенез нельзя оштрафовать, загнать в концлагерь, расстрелять. Он не слышит приказов диктатора и неподвластен подсчёту голосов на выборах. Но можно распорядиться, чтобы историки и этнологи помалкивали, или наоборот, шумели по команде, заглушая, по мере сил, шелест и журчание этой изменнической изменчивости. 

Историку известно, что государства - это не более чем политические конструкты, творение человеческой воли и сочетания антропогенных факторов, чаще всего хаотичных; ни трава, ни облака, ни кошки, ни птицы понятия не имеют, где они сейчас находятся, в России или в Монако; это знают только люди. 

Но при этом: этнолог и историк обязан верить и другим проповедовать,  что нации - это тысячелетние, а лучше и многотысячелетние организмы, что государства существуют уже очень давно: и Рюрик жил в России, и Путин - в России, и от Рюрика до Путина непрерывно длится одна сплошная Россия. А то, что она в разные времена занимала разные территории, по-разному называлась и разнообразно идентифицировалось - это всё малозначительно, юридически ничтожно и вообще не важно. Это мелкие подробности, которые лучше снести в примечания мелким шрифтом и спрятать в офисе общества книголюбов. 

Я готовился к экзаменам по хрестоматии "История СССР с древнейших времён". Недавно кто-то напечатал учебник по истории Луганской народной республики со времён энеолита. 

Румынский историк обязан изучать историю Румынии XIII века, именно Румынии, и ничего иного, а то, что в XIII веке никакой Румынии не было - это как раз та профессиональная проблема, которую историк обязан решить, за то ему и деньги платят. 

Словенский этнолог вынужден трепетно балансировать между определениями "далматинцы" (которых нет сейчас) и "словенцы" (которых не было раньше). 

Современная историческая этнология по-прежнему находится в заложниках у политиков и натужно комбинирует свой нарратив - из непрерывной этногенетической сыпучести-текучести, и одновременно - из статичных гранитных громад тысячелетних наций. 

Собственно, - это очень похоже на астрономию, которая вынуждена жить в режиме биполярного расстройства, где с одной стороны, вне всяких сомнений, имеется безграничный Космос и звёзды на расстоянии миллионов световых лет, а с другой стороны, нельзя отрицать, что звёзды - это дырочки в твёрдом небосводе, через которые за нами наблюдают ангелы, а солнце на ночь Илья Пророк выключает...

Сергій Чаплигін: Два розуміння націоналізму

Останнім часом нам почали активно втюхувати якусь соціальну абстракцію -  проєкт існування громадян без національної держави, побудову «креольської нації», зміст без форми, без позитивної колективної ідентифікації та прив‘язки до свого етносу, традиції, культури чи моралі.

Мовляв, саме територія, а не культура, є характерною національною ознакою.

Секст Емпірик говорив мудрі речі - «без відсутності чіткого критерію стає неочевидним і істинне, а розбіжність у думках про істину призводить до утримання від судження».

Тому давайте визначимося.

Націоналізм, і як ідеологічна доктрина, і як політична практика, формувався в різних регіонах в унікальних, властивих конкретної території та історичному відрізку часу умовах. В тому числі і в Україні. Така історична різноманітність вплинула на появу безлічі підходів і теорій, які прагнуть пояснити феномени нації та націоналізму, виявити умови їх виникнення, сутнісні риси, види та типи.

Для початку розглянемо два полярні погляди на сутність «нації» - органічний (примордіалістський) і механічний (конструктивістський). 

З XIX століття і до середини XX в., в осмисленні питання сутності нації переважає примордіалістський підхід, який і досі залишається одним із провідних поглядів. Він розглядає «націю», як відпочаткову природну спільність людей, поєднаних постійними ознаками (те, що сьогодні прийнято називати грецьким терміном «етнос»). Тут приналежність до нації є вродженою характеристикою індивіда.

Але у другій половині XX ст. до аналізу цього питання з‘являється новий підхід - конструктивізм, який розглядає суспільні феномени не як заздалегідь об'єктивно задану реальність, а як продукт людської свідомості та діяльності, - тобто штучні соціальні конструкти.

Початок становлення конструктивізму пов'язують із виходом 1967 р. праці П. Бергера і Т. Лукмана під назвою «Соціальне конструювання реальності». Велику роль тут відіграв професор Бенедикт Андерсон, який в 1983 р. опублікував працю під назвою «Уявлені спільноти». У ній він говорить, що нація - це уявна цілісність, мислимий конструкт, а не заздалегідь сформована біологічна чи соціально-історична даність.  Тут нація розглядається як феномен Нового часу та епохи капіталізму - поява нації відтворює для індивіда осмислену та зрозумілу картину світу, втрачену після занепаду цілісної складової релігійного світогляду монархічно-станової системи в епоху Реформації та Просвітництва.  Такий собі продукт штучної організації, заснованої на договорі та колективній волі громадян. А оскільки основою національної ідентичності є трактування нації її носієм, то ми маємо дати відповідь на те, що ми розуміємо під «нацією»?

Амвросий фон Сиверс: Рождение нации происходит через несколько фактроров (здравохранение, нравственность, война)

Израиль был ли нацией изначально? Как его идентифицировать? Каковы его истоки и структура?

Данные вопросы ставились неоднократно. Но внятных ответов не давалось. Точнее, отдельные изследователи вполне точно описывали сей феномен. Израиль является своего рода античным амфиктионом с четко указываемой религией, сформированный из 12 племен и конкурировавший с иными союзами и племенами, имевшими общее происхождение, минимум от патриарха Авраама. Из отдельных упоминаний. Можно только догадываться о внутренней структуре Израиля. Похоже на то, что Сихем считался его политическим центром минимум колена Симеона. 

Из Библии не вполне понятно, кто конкретно переселился в Египет. Голод, конечно, сильный мотив, но он всего не разъясняет. Маловероятно, что переселился тотально весь союз Израиль. Реалистичнее было бы предположить, что немало представителей практически всех колен оставались в Ханаане и прилегающих территориях. Также вполне законно допускать, что представители израильтян свободно уходили из Египта до перемены династии в оном, когда к власти пришел тот фараон, что был чужд наследия Иосифа и фактически закабалил евреев.

Исход евреев из Египта не так ясен, как сие может показаться из Библии. Если маршрут и мотивы еще более- менее понятны, то состав народа  и дальнейшие события — нет. В Книге Исход имеем весьма таинственное замечание: «и множество разноплеменных людей вышли с ними, и мелкий и крупный скот, стадо весьма большое» (Исх.12:38). О существовании среди вышедших из Египта евреев иноплеменников упоминают и другие места Пятокнижия, называемые «пришельцами», что в контексте значится как "gerim”, т. е. родственные лица, но не члены амфиктиона.

Адинатх Джайядхар: О нации аристократов и подлом сословии

Польская шляхта, особенно во времена шляхетской республики, не считала польских крестьян принадлежащими к той же нации, что и она сама. Крестьяне ведь стали рабами, покорились чужой воле, из страха, под натиском чужой силы, а для шляхты такое поведение было неприемлемым. Поэтому сильные духом шляхтичи считали себя не некими исконными славянами, но потомками древних сарматов, вольных воинов.

То же самое было и у казаков: свободолюбивая, гордая и отважная гетманская старшина не считала малодушных крестьян принадлежащими к той же нации, что и она сама.

То же самое наблюдалось в варно-кастовом индийском обществе: сильные духом кшатрийские кланы были одной нацией, а наёмные работяги были другой нацией, невзирая на общность языка, религии и кулинарных традиций.

То же самое наблюдалось и у воров в законе, объединённых в «блатное племя». Они не считали фраеров своими соплеменниками, и потому обворовать фраера, лоха, считалось среди воров делом нормальным, даже почётным: удалец взял трофеи у чужака-иноплеменника.

Похожее было и у русских дворян, которые в один прекрасный день вообще перешли с русского на французский язык, ещё сильнее отмежевав себя от порабощённых холопов. Правда тут с оговоркой: эти дворяне в определённый период времени именовали себя холопами царя, так что в них не было полностью изжито холопское.

Во всех этих случаях прослеживается одно явление: сильные духом свободолюбивые, смелые люди, способные побеждать страх и рисковать, объединялись между собой… и не считали своими соплеменниками людей трусливых, не склонных к свободе, неспособных на убийство, несмотря на то что те родились с ними в одной стране и говорили на том же языке. И если по отношению к учёным мужам и священнослужителям делалось исключение, им многое прощалось за грамотность и религиозность, то к подневольному люду относились как «подлым сословиям».

Будучи далёким от восхваления угнетателей, я признаю факт стремления сильных духом, свободолюбивых, гордых и отважных к обособленности от негордых, малодушных и боязливых. Немецкий рыцарь и английский рыцарь по сути были большей роднёй друг другу, нежели немецкий рыцарь и немецкий же холоп.

Александр Волынский: О смыслах, целях и целевых функциях (вопросы к дискуссии)

Сложные   объекты  нуждаются  в  управлении. В  отличии  от  акта  физического  воздействия  и  разных  форм  движения, управление  находится  не  в  модусе  актуального, но  в  модусе  потенциального. 

Проще  всего  различить  потенциальное и  актуальное  в  электронно-вычислительных  устройствах. Движения электронов   актуальны, программы  потенциальны. Метафизический  вопрос  о  психофизическом  единстве  решается  в  ЭВМ  просто – программа  загружается  в  память. Смысл  действиям  ЭВМ  задает  программа. Но  цель  программы  лежит  вне  процессора. Если  я  хочу, чтобы  машина  управляла  внешним  для  нее  процессом  я  должен  дать  машине    информацию  о  реальном   ходе  процесса  и  задать   целевую  функцию. Программы  бывают  разные, смыслы  бывают  разные. У  некоторых  программ  есть  цель - управлять  внешним  процессом. В  рамках  этой  цели  определяется  целевая  функция, на  основе  которой  в  программу  вносятся  конкретные  значения  переменных.

Живые  организмы   имеют  только  один  смысл -  продолжение  жизни  в  процессе  копирования  генетического  кода. 

Люди  тоже  живые  организмы, но  они  могут  сами  себе  придумывать  смыслы, даже  самые  разрушительные. Эта  способность изобретать  смыслы резко  отличает  человека  от  всех  других  живых  организмов, и, лишившись  свободы  выбора, личность  страдает. 

Социальные  системы   возникают  на  основании   общих  смыслов, общих  целей  и  общих  целевых  функций. 

Личность  может  следовать  общественным  целям, а  может  предпочесть  собственные  эгоистические  интересы.   Отпетых  эгоистов  социум  изгоняет, изолирует,  казнит. Большинство  эгоистов  маскируются  и  спокойно  паразитируют  на  социуме, но  сам  по  себе  этот  паразитизм  менее  опасен для  социума,  чем  открытый  протест. Более  того, в  ситуации   человеческого  неравенства   эксплуатация  одних  групп  другими  группами  делает   социальный  паразитизм  институциональным.

Рассмотрим  категории  народ, этнос, нация,  государство  с  точки  зрения  смыслов, целей  и  целевых  функций.

Ярослав Гнатюк: Національна ідея в концептуальному просторі України

У статті описується сутність і структура української національної ідеї. Досліджується наявний негативний дискурс філософії української національної ідеї. Обґрунтовується позитивна програма побудови майбутньої філософії української національної ідеї.

  Ключові слова: українська національна ідея, філософія української національної ідеї, негативний дискурс філософії української національної ідеї, позитивна програма побудови майбутньої філософії української національної ідеї. 

  У сучасному світі філософія має статус мистецтва створення концептів і концептуального простору. Концептом вважається точка смислу в концептуальному просторі. Сам ж концептуальний простір постає мережею серій точок смислів та їхніх комбінацій. З такої перспективи, ключовим концептом української філософії є українська національна ідея, а її провідним напрямом – філософія української національної ідеї. Українську національну ідею можна розуміти як напрям розвитку української людини культурними засобами української нації. Вона постає єдністю онтологічного, гносеологічного та ідеологічного аспектів. В онтологічному аспекті українська національна ідея є ідеєю історичного буття української нації та її призначення. У гносеологічному й водночас ідеологічному аспектах українська національна ідея постає національним ідеалом історичного українства, який полягає у набутті культурою української нації світової значущості та міжнародного визнання.

  Підставою філософії української національної ідеї, яка ідеологічно репрезентує українську національну ідею, слугує українська національна філософія свободи. Національна філософія свободи в Україні є традицією негативної свободи. Сутність цієї філософії описує концепт «свобода від». Він конкретизується через такі негативні конструкти, як «втеча від світу» у Г. Сковороди, «втеча в утопію» у М. Гоголя, «втеча в індивідуальність» у П. Юркевича, «втеча у міф» у Т. Шевченка, «втеча на хутори від цивілізації» у П. Куліша, «втеча у праця» у І. Франка, «втеча в історію» у М. Грушевського, «втеча у шляхетність» у В. Липинського, «втеча в українство» у М. Міхновського, «втеча у дух традиції» у Д. Донцова, «втеча до психологічної Європи» у М. Хвильового. 

  Національна філософія свободи в Україні, слугуючи підставою для розбудови і розвитку філософії української національної ідеї, накладає свої специфічні риси на саму українську національну ідею та її численні дефініції. Звідси такі негативні формулювання української національної ідеї, як «бездержавність української нації», «непідвладна українська нація», «українська незалежна держава», «двоподіл України», «Україна-Русь», «Русь-Україна», «культурний розкол України», «цивілізаційний розлам в Україні», «Геть від Москви!», «Україна – не Росія», «Україна як анти-Росія» тощо. 

        Заради об’єктивності й справедливості й справедливості слід зазначити, що існують й позитивні формулювання української національної ідеї, виражені у концепті «свобода для». Однак прикладів позитивних формулювань української національної ідеї, її позитивного філософського дискурсу значно менше. Це вирази на зразок «Україна для українців», «Українська Україна», «Україна – це Європа», «Крим – це Україна». 

Отже, у структурі української національної ідеї співвідношення негативного і позитивного на користь негативного. Такий дисбаланс спричинений українською національною філософією негативної свободи. Тому у концептуалізаціях української національної ідеї свобода від чогось як негативна свобода переважає над свободою для чогось як позитивною свободою, дискурс деструкції як негативний дискурс має першість перед дискурсом конструювання як позитивним дискурсом. Внаслідок цього постає потреба в українській національній філософії позитивної свободи, позитивному дискурсі філософії української національної ідеї. Його можна започаткувати на підставі позитивної програми побудови філософії української національної ідеї, фундаментальними принципами якої мають бути зв’язаність, цілісність і справедливість. 

  Першим позитивним фундаментальним принципом майбутньої філософії української національної ідеї має бути принцип зв’язаності. Його можна сформулювати у вигляді концепту «розламаної цілісності». За цим принципом, Україна у релігійному, культурному, цивілізаційному і лінгвістичному аспектах є механічно розламаною. Механічні розлами, які постають суспільними відповідями на історичні виклики, відображають регіональну специфіку України. Водночас Україна в економічному, соціальному, політичному і правовому аспектах є органічно цілісною. Механічна розламаність й органічна цілісність характеризують різні рівні зв’язаності – механічну та органічну солідарність. 

Владимир Вернадский: Ноосфера за национализм и расизм!

"... В каждом государстве и народе есть раса высшая, творящая творческую созидательную работу, и раса низшая — раса разрушителей или рабов. Несчастие, если в их руки попадает власть и судьба народа или государства. Будет то, что с Россией. Нация в народе или государстве состоит из людей высшей расы. Демократия хороша, когда обеспечено ею господство нации"

Владимир Вернадский, Из дневника. 16 марта 1918 года. [Полтава].
(https://public.wikireading.ru/22879).

Софія Дніпровська: Проблема кшатріїв

Жахливим наслідком бездержавності було "зачищення" українського суспільства від прошарку кшатріїв, яких почасти було асимільовано, почасти просто фізично знищено.

А саме кшатрії - воїни і управителі є каркасом держави, бо здатні чинити організоване насильство (тобто державу).

У нас є вайшії-гречкосії, схильні до егалітаризму і горизонтального типу організації.

Є високочолі брахмани - національно-свідома інтелектуальна еліта.

А воїна-державника, здатного формувати ієрархічні вертикальні структури і діяти субординаційно, як ТИПОВОГО явища - нема.

Жадібний, світоглядно обмежений, приземлений вайш'я не слухає брахмана, бо нема на нього кшатрія з мечем, що міг би погамувати його примітивні інстинкти.

Тому нація - як "паралітик на роздорожжі" (Іван Франко). Сигнали від голови не рухають тіло, бо перебитий хребет.

І поношеніє Хмельниччини, яка була спробою створення абсолютної спадкової монархії, продовженням справи Романа Мстиславича і Данила Романовича і наверненням України на європейський, передовий шлях (що у всіх успішних могутніх країн пролягав через концентрацію й централізацію влади), і стигматизація потомственного воїна Скоропадського, затирання його діяльності свавільними й жадібними писарчуками-різночинцями, є превентивними заходами з недопущення відновлення природних функцій національного організму через регенерацію клітин, що забезпечують його рухливість і опірність.

Також кшатрії, які оберігають цих селян від зайд, гамуючи їхню жадібність,  ще більше ненависні визискувачам іншонаціонального походження.

Сергій Чаплигін: Коли етнос стає народом

Госе Ортега-і-Гассет говорить про відмінності “етносу” (того, що нам залишили предки) та “народу” (те, що ми залишимо нащадкам). Ключовим моментом в цьому є розуміння перетворення “етносу” на “народ”.

Якщо ми говоримо про “етнос”, то розуміємо під цим інерціональне культурно-біологічне історичне існування, в тому чи іншому господарському циклі та ландшафтній складовій, групи людей, поєднаних спільним походженням, мовою, зовнішнім виглядом, єдністю біологічного типу та ін.

“Народом” для нас є етнос, який “прокинувся” та почав вольове творення нової соціально-політичної дійсності, усвідомлючи свою роль (історичну місію) та цінність в історії людства.

Відмінності полягають в відмінностях процесів пасивного усвоєння світу (етнос) та активного творення через історичне діяння (народ).

А оскільки колективна психологія передається через культурні коди та цінностні системи, то, безумовно, в процесах перетворення “етносу” на “народ”, одну з найголовніших ролей відігравали релігійні уявлення.

В язичницьких уявленнях божество є тотожнім світу, присутнє в житті напряму та приймає в ньому співучасть. Питання морального вибору та свободи, не ставляться на порядок денний, оскільки всі процеси, які відбуваються в житті, залежать від божества. Тут ми бачимо пасивне освоєння світу, яке притаманне етносу.

Християнство, яке змінило язичницькі вірування, говорить про Бога, як Творця, творення Ним світу з “нічого” та принципову різницю буття Бога та буття світу. Існування, створеного Богом, світу отримує “лінійний” напрямок – з моменту його твореня до кінця. В співвідношенні Творця (Бога) та творіння (людини) існує проблема виконання (добро) чи заперечення (зло) волі Творця, породжує питання як морального вибору, так і свободи вибору – або скріплювати божественний порядок в світі, або, заперечивши його, йти шляхом занепаду.

Завдяки цьому уявленню історичне буття “етносу”, віднині направлене в майбутнє, і набуває як морального сенсу (спасіння) так і лінійного часу – досягнення фінальної мети (кінця світу), перетворюючи його на “народ”. Саме християнізація Русі дала поштовх на перетворення “етносу” на “народ” – надала йому усвідомлення його історичного буття. 

«Козаки» і «свинопаси»: що насправді відбулося на виборах і як діяти далі

Як перетворити Рух-25 на ядро новітньої української нації? Підказку дають 5 фундаментальних ознак націоналізму. І це саме той випадок, коли нема нічого практичнішого за хорошу теорію.

Кожні 532 роки (сонячно-місячний цикл) геосоціальний організм Україна народжує новий український етнос. Зазвичай цей процес триває багато десятиліть. Проте в наш час інформаційні процеси прискорилися в тисячі разів.  Відтак можемо прямо зараз спостерігати, як зі старого українського етносу народжується новий. Він швидко структуруються і перетворюється на суверенну націю.

«Козаки» і «свинопаси»
Попередній сонячно-місячний цикл тривав протягом 1483–2015 років. Що відбулося після 1483 року? Це час народження Україною козацького етносу. Через Запорізьку Січ та козацькі війни пройшли сотні тисяч найактивніших українців. В результаті відбулося розділення на «козаків» і «свинопасів». Козаки сформували новий етнос, який так і називався – «козаки», що означає «озброєні вільні люди», «лицарі» (від слова «кес» – меч, звідси укр. «косак» – великий ніж). Тобто слово «козаки» стало етнонімом – так українці називали себе і так інші народи називали українців «козацького циклу».

Етнос: новітнє козацтво
Новітнє українське етнотворення почалося у 2014 році – з початком війни проти російської агресії. Воно проявилося у вигляді руху добровольців,  волонтерів і тих, хто їм допомагав – роботою і грошима, фізично і духовно.  До цього процесу долучилося до 10% дорослого населення України. Водночас для решти населення війни наче й не існувало – і не існує до сьогодні.

Проте офіційне розділення на «козаків» і «свинопасів» відбулося під час президентських виборів 2019 року.

У першому турі виокремилася група з 16% виборців, які проголосували за Порошенка. Це ті, що в умовах шаленої інформаційної атаки зберегли адекватне мислення. Цим вони показали стійкість своєї психіки, спроможність захистити її від ворожого «зламу». Це група шляхетних. У ситуації виборчого психозу вони не опустилися до образ опонентів і брехні. 

Група 16% складається з двох частин. Приблизно 5% – це ті, для кого властиве самостійне, критичне, стратегічне мислення. Решта 11% – це ті, що зберегли повагу до авторитетів і здорового глузду.

Тобто під час першого туру над загальною масою електорату оформився «другий поверх» з потенціями «голови» (5%), спроможної керувати народним «тілом» (11%) силою свого авторитету.

У другому турі до цих 16% шляхетних приєдналися ще 9%, які між українцем Порошенком і євреєм Зеленським вибрали українця. Це люди, яким вдалося зберегти українську етнічну самосвідомість, тобто базовий інстинкт розпізнавання «свої – чужі». Відтак чисельність народного «тіла» зросла майже удвічі (11+9) і досягла 20% виборців. Разом з «головою» (5%) це складає 25%, тобто чверть усіх виборців.

Рух-25 як протонація
Важливо, що згадані 25% чітко усвідомлюють свою відмінність від решти 75%. Група 25% – це наші, а решта 75% – це чужі або, принаймні, не наші. Розділення на своїх і чужих є проявом етнічної самосвідомості, відтак група 25% є новим українським етносом – «новими козаками».

При цьому цей етнос, по-перше, має два структурні рівні – голова (5%) і «корпус» (20%). По-друге, цей етнос чимраз більше усвідомлює свої політичні цілі. Усе це вказує на те, що маємо справу вже не з аморфним етносом, а з протонацією, тобто нацією, яка перебуває на етапі первинного формування. Повноцінною нацією вона стане тоді, коли створить цілісну політичну структуру, яка охопить весь етнос.

Нація-25 твориться як масовий рух українського середнього класу

Президентські вибори 2019 року здійснили селекцію «козаків» і «свинопасів». Населення розділилося на шляхетну меншість, спроможну чинити опір, і податливу, безхребетну більшість.

22 квітня 2019 року народилась нова українська нація. Це відбулося під час мітингу, коли тисячі громадян висловили щиру подяку президенту Петру Порошенку. Вдячність – це характерна ознака шляхетних людей.

5 років тому – у 2014 році – почав формуватися новий український етнос. До нього за покликом серця увійшли  добровольці і волонтери. Етнос – це «спільнота своїх людей», а головна його риса – розрізнення своїх і чужих. Своїми стали ті, які включилися у війну за незалежність. За різними оцінками, це була приблизно чверть населення: добровольці, волонтери і всі, що їм допомагали. 25% активних громадян на відміну від решти пасивного населення.

У 2019 році процес новітнього етнотворення набув стрибкоподібного прискорення. У першому турі виборів Президента виділилася група самостійно мислячих людей, яким вдалося зберегти самоконтроль під шквальним вогнем ворожої інформаційної атаки. Це ті, які зробили вибір на основі реальних справ Петра Порошенка, а не обіцянок і видовищ інших кандидатів.

Таких набралося 16%. Це ті, які складають основу українського середнього класу – людей мислячих і самодостатніх. У другому турі до них приєдналися ті, в яких спрацював етнічний інстинкт солідарності зі своїми. Відтак Петро Порошенко отримав підтримку 25% виборців.

Природно, що етнічні росіяни і євреї у своїй масі підтримали Зеленського. До них приєдналися люди без етнічної самосвідомості. Всього таких набралося 73%.

Переструктурування
В ході виборів відбулося стрімке переструктурування суспільства. На наших очах відбувся масовий розрив соціальних зв’язків між прихильниками обох кандидатів. Водночас у таборі Порошенка відбулося вибухоподібне формування нових соціальних зв’язків. Їх об’єднало відчуття солідарності, довіри і спільної долі. Гостре відчуття своїх і чужих, а це характерна ознака оформлення нового етносу.

Нація
А що таке нація? Нація – це політично організований етнос. Якщо етнос – це сукупність горизонтальних зв’язків, то нація – це багаторівнева мережа з власною динамічною ієрархією лідерів. Головне прагнення етносу – самозбереження. Натомість нація – це розвиток і чіткі політичні цілі.

22 квітня новостворений український етнос проголосив політичні цілі – формування політичної партії, потужне входження в парламент і обрання Петра Порошенка прем’єр-міністром.

Надзавдання Нації-25 – формування конституційної більшості і проведення докорінних реформ усього суспільно-політичного устрою.  

Тому День Подяки Президенту 22 квітня став днем народження нової української нації – етносу, який усвідомив себе як політичну одиницю. За великим рахунком, йдеться про перезаснування держави – творення постіндустріальної держави шляхетних людей.


Таке вже було
Подібна ситуація відбулася в 17 столітті. В ході національно-визвольної війни народився український етнос козаків, який перетворився на козацьку націю. Відбулося чітке розділення на «козаків» і «свинопасів». Вони прагнули жити зі своїми – тому були козацькі і кріпацькі села. Вони відрізнялися антропологічно – зазвичай козаки мали вищий зріст. Використовували літературну мову і не вживали лайку. Відрізнялися освіченістю, гарним одягом і шляхетною поведінкою, були озброєними і економічно самодостатніми. Слово «козак» стало етнонімом: українців почали називати козацькою нацією, а Український край – Terra Cosacorum.

Як і три століття тому, новий український етнос народився в ході гібридної війни проти Росії за українську незалежність – за Віру і Волю. Президентські вибори 2019 року також здійснили селекцію «козаків» і «свинопасів». Населення розділилося на шляхетну меншість, спроможну чинити опір, і податливу, безхребетну, маніпульовану більшість.

Число Перемоги
Символом меншості стало число 25. Згідно з європейською традицією, 25 – це число Перемоги, а в езотериці – число боголюдської реалізації. Найсильніші лікувальні настої робили з 25 компонентів, найпотужніші магічні ритуали здійснювали 25 священиків. 25 грудня – день народження Сина Божого, а 25 березня – день його Воскресіння. 

Відкрита система
Основну масу «постіндустріального козацтва» складають ті, які мають українських предків і вважають рідною українську мову.

Проте етнос – це відкрита система. До нього можуть влитися всі, хто цього бажає – незалежно від походження. Головним є відчуття того, що приєднуєшся до своїх.

Ключовими етнічними ідентифікаторами є:

звичний зовнішній вигляд – це те, що ми розпізнаємо з першого погляду,
українська мова – це те, що ми розпізнаємо з перших слів,
солідарність зі своїми – це те, що ми розпізнаємо з першої спільної справи.
Починається стрімкий, творчий і надзвичайно цікавий процес кристалізації нової української нації – нації шляхетних людей. Він відбувається у формі масового руху середнього класу.

Хай нам щастить!

Алексей Широпаев: Русский передел

Часть II. Новая личность

Измена "родине" как спасение

Как уже было сказано, идея России — это ментальная ловушка, которая делает русских пленниками Империи. Причем пленниками активными, обороняющими и совершенствующими свой плен, строящих апологетические идеологемы плена, создающих культуру плена, провозглашающих себя патриотами плена.

Показательно, что идея России мирила, казалось бы, непримиримые лагеря. За что бились белые? Известно, за Россию. Как только выяснилось, что красные, пусть поначалу и не ведая того, бьются за то же самое — за Россию, за Империю — очень многие белые прекратили борьбу. И более того, пошли на сотрудничество с большевиками: в качестве военспецов, идеологов и даже тайных агентов ГПУ. Безотказная вербовочная формула Лубянки: "Вы нужны России. Подчеркиваю, не нам, а России. Режимы приходят и уходят, а Россия остается". И, в общем-то, Лубянка права: сменяется листва, а "заколдованный, дикий" лес Империи пребывает вовеки.

Наверное, не случайно, что самой непримиримой частью антисоветского спектра остались антиимперцы, враги России — национал-сепаратисты, прежде всего балтийские и украинские, которых совдеп и не пытался перевербовать. Уж на что Борис Савинков психологически и идейно был близок к национал-демократии, так ведь и он навернулся на идее России! Увидев, что большевизм стал Россией, Савинков признал большевизм.

Про Колчака и Юденича, отказавшихся признать независимость финнов и эстонцев в обмен на их удар по Петрограду, я и не говорю. Родиной, мол, не торгуем. Целостность Великой России оказалась весомее будущего ГУЛАГа.

Но издавна были и те, кто стремился разорвать этот заколдованный круг. Преодолеть морок. Изменить "родине". Следует признать очевидное. Начиная с возвышения Москвы национальные интересы русских лежали в плоскости государственной измены. И даже ранее — с Батыя. Уже тогда лучшие русские люди, поневоле будучи вассалами сарайских "царей", изменяли Монгольской империи — этой Прото-России. Они искали политической поддержки и военной помощи в борьбе против татар на Западе, в Европе — в родном культурно-расовом мире. Из них стоит назвать, прежде всего, князя Андрея Ярославича, окончившего свои дни эмигрантом в Швеции. Эта фигура пребывает в мрачной тени своего знаменитого брата-евразийца — Александра Невского, который в лице Батыя обрел себе нового отца, став ханским приемным сыном. Александр вошел в российскую историю как патриот № 1, а его брат Андрей — как изменник, предтеча двух будущих Андреев — Курбского и Власова. Измена князя Андрея состоит в его нежелании изменить своей европейской Руси и войти в "монгольский суперэтнос", подобно брату-предателю.