Андрій Поцелуйко: Анатолія і тінь праіндоєвропейської тріади

 У своїй праці про відображення трифункціональної релігійної ідеології серед індоєвропейських народів III–II тисячоліть до н. е. Фред Вудхейзен (Woudhuizen F. C. Reflections of a Trifunctional Religious Ideology among Indo-European Population Groups of the 3rd and 2nd Millennia BC. Studia Indo-Europaea. 2010. Vol. 4. P. 207–230.) намагається переосмислити місце анатолійських культур у загальній історії індоєвропейської духовної традиції. На відміну від класичної школи індоєвропеїстики, представленої насамперед Жоржем Дюмезілем та Едгаром Поломе, він відкидає уявлення про те, що хетти й лувійці втратили первісну індоєвропейську трифункціональну модель під впливом хаттів і хуритів. Навпаки, Вудхейзен прагне показати, що саме в Анатолії ця система не лише збереглася, а й залишила помітний слід у релігії, символіці та мистецтві бронзової доби.

Основою його інтерпретації є дюмезілівська концепція трьох функцій індоєвропейського суспільства. Перша функція пов’язана із сакральним суверенітетом, владою, законом і космічним порядком; друга — з війною, героїчною силою та бурею; третя — з родючістю, землею, достатком і природним циклом життя. Вудхейзен вважає, що ця структура не була лише абстрактною соціальною моделлю, а становила фундаментальний принцип організації світу, який проявлявся у міфології, культі богів і навіть у візуальній символіці.

В анатолійському матеріалі він бачить чітке відображення всіх трьох функцій. 

Першу функцію репрезентує богиня Сонця Арінни та небесні божества на кшталт Tiwaz або Tarku Kara, пов’язані з верховною владою, правом і сакральним авторитетом царя. Символічним відображенням цієї функції стають сонячні диски й променисті штандарти з Аладжа-Хююк, які Вудхейзен трактує не як локальні культові прикраси, а як знаки сакрального суверенітету. 

Друга функція втілюється у грозових і воїнських богах Tarhunna або Tarhunt, а також Santas, якого античні автори пізніше співвідносили з Марсом. Символами цієї сфери виступають бики — традиційні образи сили, бурі та військової могутності. 

Третю функцію репрезентують божества природи й плодючості, передусім Kuruntas — бог-олень, а також Inara і Kupapa, пов’язані з землею, життєвою силою та достатком. У матеріальній культурі ця сфера відображена у фігурах оленів, що символізують дику природу, відновлення життя та родючість.

Ariel David: Про т. зв. "відсутню ланку" в народженні індоєвропейців

Звідки насправді походять індоєвропейські мови, довгий час залишалося загадкою. Це все ще так, але тепер нові дослідження звузили варіанти та вказують на те, що перші носії, ймовірно, були людьми, які жили десь між Кавказом і східною Анатолією.

Дослідження, засноване на секвенуванні сотень геномів людей, які жили в Західній Азії та Південно-Східній Європі протягом останніх 11 000 років, приносить нову інформацію про народження та поширення індоєвропейських мов, величезної родини мов, яка включає все, від латинської та англійської до фарсі та санскриту. Але це залишає оповитою таємницею точну ідентичність носіїв мови предка більшості мов, які все ще використовуються сьогодні від Європи до Індії.

Дослідження, опубліковане в четвер у журналі Science, повідомляє про генетичні дані, отримані з зубів і кісток понад 700 людей, які жили тисячі років тому в Греції, на Балканах, в Анатолії та на Кавказі. Роботу очолили професор Девід Райх, генетик із Гарвардського університету, та професор Рон Пінхасі, антрополог із Віденського університету – двоє найвідоміших експертів із стародавньої ДНК у світі.

Попередні роботи лінгвістів, а також Райха та інших генетиків уже багато прояснили про історію індоєвропейських мов. Століттями експерти помічали дивну схожість між начебто неспорідненими мовами. Згадайте лише слово «brother» англійською мовою, яке на латині означає «frater», а на санскриті «brather».

Починаючи з 19 століття лінгвісти підозрювали, що протоіндоєвропейська мова, з якої згодом розвинулися всі гілки сім’ї, спочатку була поширена кочівниками, які мігрували зі степів на північ від Чорного моря.

Так звана «степова гіпотеза» отримала величезний поштовх завдяки передовим генетичним дослідженням, які дозволяють нам секвенувати ДНК нинішніх і минулих популяцій і виявити їхнє походження .

У 2015 році дослідження, проведене Райхом та його колегами, показало, що європейці поділяють сильний споконвічний зв’язок із ямною , народом, який мігрував з українських чи російських степів приблизно 5000 років тому, саме тоді, коли, як вважають, індоєвропейські мови почали своє існування. подорож по Євразії. Ця знахідка переконливо свідчить про те, що експансія цих степових скотарів йшла рука об руку з поширенням індоєвропейських мов. Тоді справу закрито? Не так багато.

Андрій Сошніков: Хеттське царство

Великий і далеко виступаючий на захід півострів азійського континенту, який у глибокій старовині отримав, внаслідок свого зв’язку з Азією, назву Малої Азії, з півдня та південного сходу відокремлюється від Сирії та Дворіччя Тавром та його північно-східним продовженням – Антитавром, тоді як з північного сходу і сходу кордон утворюють гірський хребет Паріадр, берег Чорного моря і розташована у верхів’ях Євфрату гірська країна Вірменія. З півночі та заходу кордоном є моря Егейське та Чорне. Мала Азія складається, головним чином, з великого плоскогір’я, що тягнеться Тавром і горами понтійського узбережжя; тільки на заході, між звивистим берегом, рясним гаванями і затоками та різними береговими горами, що становлять перехід до плоскогір’я, простягаються родючі рівнини, порізані річками. З півночі берег Малої Азії знаходиться лише на невеликій відстані від європейського, відокремленого від нього вузькими протоками, Боспором і Гелеспонтом, а на півдні численні, великі та маленькі острови утворюють природний міст в Елладу. Таким чином, Мала Азія, складаючи географічну ланку між Азією та Європою, і в історичному своєму розвитку схильна була до впливу з обох боків, і, не складаючи в географічному відношенні замкнутої одиниці, не досягла ані політичної, ані національної єдності.

Із самого початку ми зустрічаємо тут найрізноманітніші народності. У долині Герма жили меонійці та лідійці; з півдня до них примикали карійці та лікійці. У ущелинах і долинах західного Тавра та його відрогів жили мілійці, солімці, пісидійці та ісаврійці; головні частини того ж хребта з його південними схилами займали кілікійці, тоді як каппадокійці та ліканони населяли плоскогір’я на північ від Тавра. Незважаючи на наші вкрай убогі відомості з цих давніх часів, ми можемо, проте вказати на ще деякі окремі переміщення цієї суміші народів. Так, ім’я Каппадокії та її мешканців зустрічається вперше лише в перську епоху; раніше ці території до Тавра займали тибарени і мосхи, які пізніше мешкали дрібними племенами в горах понтійського узбережжя, а ще раніше звідти спустилися в Північну Сирію племена хетів. Але загалом ці народи завжди жили на одних і тих же місцях і різко відрізняються від фракійських і грецьких племен, що переселилися сюди пізніше. Тому ми можемо вважати їх корінним населенням. Їхня тісна взаємна спорідненість доводиться подібністю мови; на всій займаній області серед географічних імен переважають закінчення -ссос, -нда (Terrmessos – Sagalassos; Oenoanda – Laranda) і багато особистих імен збігаються як у корені, так і в закінченнях. На противагу колишнім спробам зарахувати ці малоазійські племена частиною до семітичної, частиною до індоєвропейської групи народів (причому одні дослідники відносили каппадокійців, лідійців, лікійців і карійців до індоєвропейців, а пісидійців, ісаврійців і кілікійців до семитів, інші ж здійснювали цей розподіл інакше), мало-по-малу, у міру того, як ставала ясною взаємна спорідненість цих народів, переважає переконання, що в цих малоазіатах ми маємо справу з особливою своєрідною народністю. Проте, ще й досі не з’ясовано, наскільки вони споріднені з народами південних схилів Кавказу, іберійцями і албанцями, племенами понтійського походження, які, як ми бачимо, в давнину займали малоазійське плоскогір’я аж до Тавра, з халібами, які отримали своє ім’я від греків завдяки вмінню видобувати залізо і сталь (Χάλυβας) з  залізної руди, що виступала на  поверхню їх гір та з іншими численними племенами цієї області.

Олег Гуцуляк: Двухголовые орлы Апалунаса, Гандаберунда-Вишну и Анзуд

 Хетто-лувийский бог Апалунас изображался как воин-охранник (хетт. laḫḫijala, лид. lailas «герой-воин») с «амазонкским (обоюдоострым) топором» или в виде прибитого над дверьми чучела орла (хетт. hara) с разрубленной на две части головой, откуда происходит геральдический «двуголовый орел».

Правда, есть утверждения, что еще до возведения пирамид жители Древнего Египта вырезали на плоском куске камня двуглавых птиц. Считается, что эти камни были предназначены для того, чтобы сопровождать усопшего, ведь именно в могилах археологи обнаружили эти мистические символы давно забытого прошлого. Позже встречаем изображения двухголового бога Гора, а также изображение крылатого диска Солнца с двумя головами змей.

Предполагаем, что в индоарийской версии этому двухголовому персонажу соответствует Гандаберунда или Берунда (на дравидском языке каннада gaṇḍabheruṇḍa «сыльный двухголовый») – двухголовая птица, которой приписывается огромная магическая сила и способность противостоять силам разрушения. Гандаберунда встречается в декоративном оформлении многих индуистских храмов, в геральдике Майсурского княжества и других средневековых южноиндийских государств; в современной Индии её можно увидеть на гербе штата Карнатака. Гандаберунду обычно изображают с длинным хвостом, похожим на павлиний, несущей слонов и львов в когтях и змею в клюве – таким образом демонстрируется её огромная сила. 

Предание связывает её с богом Вишну: однажды, бог Вишну явился в образе человекольва Нарасимхи (мифологическая интерпретация вед. narām śáṃsaḥ «слава мужей», Narāsaṃsaḥ как прозвища богов Агни и Пушана, авест. теоним Nairjō. saηha < *(ә)nerōm k'ansos[i]), чтобы сразить демона Хираньякашипу (Hiranyakasipu «Золоторунный»!). Убив демона и выпив его кровь, Вишну не смог погасить в себе гнев и удержался в своей ужасной форме. Полубоги боялись его даже больше, чем убитого демона и поэтому попросили заступничества у Шивы. Шива явился в образе Шарабхи (Шарабешвара; некая смесь человека, оленя (первоначально – лося) и птицы, наделенный четырьмя руками с острыми когтями, восьмью ногами, острыми клыками и клювом хищной птицы, а также длинным хвостом и крыльями, которые сформировали его женские энергии – Пратьянгира и Шулини), и тогда Вишну обернулся Гандаберундой и они вступили в сражение. Эта битва угрожала уничтожению всей вселенной – и тогда супруга Шивы Парвати обратилась к богине темной Луны Пратьянгире, чтобы та усмирила сражающихся. В образе Нарасимхики та предстала перед ними: темноликой и ужасной, с мордой львицы с красными глазами, восседающей на тигре, полностью нагой (как вариант – в чёрных одеждах), на себе она носит гирлянду из человеческих черепов, а волосы её переплетены, в своих четырёх руках она держит трезубец, змею, барабан и череп. Своим безумным рыком она прервала сражение богов и, тем самым, спасла мир от уничтожения. В поздних версиях индуизма победу одерживает Шива или Вишну, а побежденный признает первенство победителя.

Думается, «восьминогий» Шарабхи («Лось») – это мифологическое описание боевой колесницы индоиранцев, столкнувшихся в противостоянии с цивилизациями юга (Хараппы, Междуречья, Ближнего Востока), которым покровительствует губительное солнце (Нергал-Эрра, Апалунас, «Демон с разинутой пастью»).