Дюмезіль починав як філолог і компаративіст, але поступово його робота перетворилася на щось значно масштабніше. Аналізуючи міфи індоєвропейських народів — римлян, скандинавів, індійців, іранців, кельтів — він дійшов висновку, що ці культури мають спільну символічну організацію. Найвідомішим результатом цього пошуку стала його теорія трьох функцій: суверенно-сакральної, військової та продуктивної. На думку Дюмезіля, індоєвропейські суспільства організовували свій світ не випадково, а через повторювану тріадичну схему. Суверенна функція пов’язувалася з правом, магією, священною владою і жерцями; військова — з насильством, героїзмом, ризиком і воїнськими братствами; третя — з родючістю, ремеслом, господарством і матеріальним виробництвом. Ці функції проявлялися всюди: у пантеонах богів, епосах, соціальних інститутах, ритуалах, легендах. Для Дюмезіля міф переставав бути хаотичною фантазією або примітивною релігією; він ставав структурованою системою, де кожен елемент набуває значення лише через своє місце у цілому.
Саме ця ідея — що культура є системою відношень, а не набором ізольованих змістів — стала вирішальною для структуралізму. У певному сенсі Дюмезіль підготував інтелектуальний ґрунт, на якому пізніше працював Леві-Строс. Хоча структуралізм зазвичай асоціюють із лінгвістикою Фердинанда де Соссюра та структурною фонологією Романа Якобсона, саме Дюмезіль одним із перших продемонстрував, яким чином можна читати міфи як структури трансформацій і опозицій. Для нього важливим було не те, чи “правдивий” міф, а те, як він організований. Він шукав повторення, симетрії, функціональні відповідності. У цьому сенсі його праця була структурною ще до того, як структуралізм став модним філософським напрямом.
Леві-Строс побачив у Дюмезілі приклад нового типу гуманітарної науки. Він зрозумів, що міфи можуть аналізуватися не психологічно й не історично, а формально — як мови, що мають власну граматику. У своїх “Міфологіках” Леві-Строс радикалізує цю інтуїцію. Якщо Дюмезіль шукав переважно індоєвропейську структуру, то Леві-Строс прагнув відкрити універсальні механізми людського мислення. Але сам жест був дюмезілівським: за поверхнею різноманітних історій існує глибинний порядок. Структуралізм загалом успадкував від Дюмезіля недовіру до індивідуалістичного пояснення культури. Не окремий геній, не “дух народу” і не психологія суб’єкта створюють міф; міф виникає з системи відношень, яка передує індивіду.
Це мало далекосяжні наслідки. Французька теорія середини ХХ століття дедалі більше відмовлялася від класичного гуманізму. Суб’єкт втрачав центральне місце. Людина більше не була прозорим джерелом смислу; вона сама ставала ефектом структур. У цьому інтелектуальному русі Дюмезіль відігравав важливу, хоча й часто непомітну роль. Його роботи показували, що символічні системи живуть довше за окремих людей і навіть довше за окремі цивілізації. Міфологічна схема може переходити через століття, змінюючи форми, але зберігаючи структурний каркас. Для французьких структуралістів це стало моделлю того, як функціонує культура загалом.
Водночас Дюмезіль вплинув не лише на структуралізм, а й на тих мислителів, які згодом почали його руйнувати. Саме тут починається його парадоксальна роль у постструктуралізмі. Найцікавішим прикладом є Фуко. Між ними існували не лише інтелектуальні, а й особисті зв’язки: Дюмезіль підтримував академічну кар’єру Фуко, а Фуко присвятив йому “Історію безумства”. Проте важливіше інше: Фуко успадкував від Дюмезіля спосіб мислення, у якому індивідуальна свідомість відступає перед анонімними системами правил. Для Фуко це вже не міфи, а дискурси, епістеми, режими знання. Але логіка схожа: те, що люди думають і говорять, визначається не їхньою внутрішньою сутністю, а історичними структурами, які вони самі не контролюють.
Проте Фуко радикально трансформує цей спадок. У Дюмезіля структура відносно стабільна; вона триває через епохи й повторюється у різних варіаціях. У Фуко ж структури стають історично нестабільними. Його цікавлять розриви, зміни, мутації епістем. Якщо Дюмезіль шукає порядок, то Фуко дедалі більше зосереджується на історичній випадковості та боротьбі. Але навіть у цьому розриві видно спадковість: і Дюмезіль, і Фуко мислять культуру як систему, яка перевищує окрему людину.
Ще складніший і продуктивніший зв’язок виникає між Дюмезілем і Дельозом. У “Тисячі плато”, написаній разом із Ґваттарі, Дельоз прямо звертається до Дюмезіля, особливо у знаменитому розділі “Трактат про номадологію — Машина війни”. Тут дюмезілівська тріада перетворюється на матеріал для постструктуралістської революції. Дельоз і Ґваттарі беруть індоєвропейську воїнську функцію й виривають її з традиційної соціальної рівноваги. У Дюмезіля воїнська каста є частиною структури суспільства; вона небезпечна, але все ж інтегрована у загальний порядок. У Дельоза ж “машина війни” стає силою, зовнішньою щодо держави. Вона кочова, нестабільна, детериторіалізована. Якщо держава прагне фіксованого порядку, то машина війни породжує рух, потоки, лінії втечі.
Це переосмислення є характерним жестом постструктуралізму. Дюмезіль відкрив структурні форми, але постструктуралісти почали розкладати їх зсередини, перетворюючи стабільні функції на рухомі процеси. Дельоз і Ґваттарі використовують дюмезілівські матеріали — скандинавських богів, індоєвропейські воїнські братства, міфи про вовків, собак, берсерків — але читають їх уже не як елементи порядку, а як прояви кочової енергії, що вислизає від державної організації. Саме тому у “Машині війни” Дюмезіль є не просто джерелом фактів, а співрозмовником, через якого Дельоз і Ґваттарі формулюють власну теорію влади, насильства і номадизму.
У певному сенсі вся історія переходу від структуралізму до постструктуралізму може бути прочитана через долю дюмезілівської спадщини. Структуралізм побачив у ньому мислителя порядку; постструктуралізм — мислителя сил і трансформацій. Для структуралістів важливими були його системи відповідностей; для постструктуралістів — приховані напруження всередині цих систем. Але і в тих, і в інших Дюмезіль залишався фундаментальною фігурою "антигуманізму". Він допоміг зруйнувати уявлення про культуру як про творіння автономного суб’єкта. У його світі людина вже не є центром; центр зміщується до структур, функцій, символічних порядків.
Водночас Дюмезіль залишався дивною постаттю. На відміну від Фуко чи Дельоза, він не вважається великим теоретиком сучасності. Він працював із давніми міфами, мовами, ритуалами. Його стиль був стриманим, майже класичним. Він не писав маніфестів і не проголошував “смерть людини”. Але саме ця дистанція зробила його таким важливим. Він створив модель аналізу, яка дозволила наступному поколінню мислителів радикально переосмислити культуру. Його роботи показали, що навіть найбільш архаїчні міфи мають складну логіку, а отже, культура не є хаотичним нагромадженням традицій. Звідси вже був лише крок до структуралізму, а потім — до його вибухового розкладання у постструктуралізмі.
Тому Дюмезіля можна вважати однією з прихованих осей французької теорії ХХ століття. Його ім’я рідше згадують у популярних історіях філософії, ніж імена Фуко чи Дерріди, але без нього сама інтелектуальна атмосфера, у якій виникли структуралізм і постструктуралізм, була б неможливою. Він навчив французьку думку бачити структури там, де раніше бачили лише історії, характери або релігійні фантазії. А його спадкоємці — Леві-Строс, Фуко, Дельоз — перетворили це бачення на одну з найпотужніших інтелектуальних революцій ХХ століття.
Комментариев нет:
Отправить комментарий