Андрій Сошніков: Іранський поверх: модель імперії як сервісу

Давайте нарешті змиємо з очей цей солодкий ієрогліфічний грим і ввімкнемо холодний, цинічний прагматизм системного аналізу. Ніякого «гуманізму» чи «толерантності» у вищій геополітиці Залізного віку не існувало за визначенням. Більше того, якщо ми відкинемо романтичні міфи та поглянемо на тогочасні реалії крізь призму геополітичної прагматики, то побачимо, що за фасадом «м'якої сили» ховався чіткий інструментарій контролю. Іранське нагір’я в системі Глобального Оператора завжди посідало абсолютно особливе, стратегічне місце. Це був Верхній Поверх, Дах Ойкумени та Пост Гірського Наглядача.

Саме звідси розгорталася логіка поширення тієї грандіозної індогерманської або арійської родини народів, чию мовну єдність та спорідненість санскриту, зенду й більшості європейських мов згодом науково довели Франц Бопп, Авг. Потт та брати Грімм. І якщо колишня академічна наука бачила в Азії спільну статичну колиску цієї матриці, порівнюючи відгалуження народів із відділенням планет від космічної речовини або з розгалуженим деревом, то системний аналіз виявляє зовсім іншу динаміку. Безмежний степовий простір від Центральної Азії до Північного моря, позбавлений природних перепон, діяв як ідеальний провідник. Подібно до мовної хвилі Йоганна Шмідта, яка розходиться концентричними колами від центру, однорідна кочова маса заповнювала цей простір, де лише згодом через територіальну відокремленість виникли локальні племінні модифікації софту, що зберегли, проте, єдиний базовий інтерфейс.

Якщо плоскодонна Месопотамія була низинним цехом, де в річковій багнюці порпалися мільйони безликих «термітів», то з високих і суворих іранських хребтів за цим процесом пильно стежила вища адміністрація. Звідти періодично спускалися менеджери з важкими дубинами (або залізними мечами), щоб провести плановий аудит, зачистити збиткові офіси чи повністю змінити тубільну комендатуру.

Ці менеджери належали до унікальної групи зороастрійських народів, які колись спустилися з північних околиць Согдіани і тривалий час жили разом із греками та індусами під спільним ім’ям «aryas». 

Проте запеклі релігійні чвари розкололи цю спільноту, породивши протестантський дух свободолюбства, що відкинув тиранічну брахманську дисципліну та привів до заснування окремих націй. 

Спускаючись на південний захід, частина цих племен змішалася з автохтонним меланійським та хамітським населенням, і лише ті північно-східні та південні гілки — бактрійці, мідійці та перси, чий зендський та перський діалекти найменше постраждали від семітських домішок, змогли зберегти достатньо арійської чистоти й зверхності, щоб очолити подальшу експансію в Передній Азії.

Андрій Сошніков: Антропологічна шахівниця палеоліту: Спецоперації біологічного заміщення та системний тріумф у праісторії Євразії й Америк

Офіційна антропологія, вигодувана на благосних міфах ХІХ ст. про «лінійний прогрес» та «мирну еволюцію примітивних племен», фатально нездатна зазирнути за лаштунки реального історичного процесу. Те, що кафедральні професори у пишних мантіях звикли описувати як «природне розселення народів», на ділі є хронікою абсолютно немилосердної, залізно герметичної та системної шахової партії, де ставкою було тотальне домінування на планеті.

  Палеолітична ойкумена ніколи не знала гуманізму. Вона знала демографічний тиск, расове витіснення, ритуальні зачистки та технологічне шпигунство. Якщо прибрати наївну радянську термінологію та подивитися на доісторичний світ через призму вищої державної логіки, перед нами розкриється грандіозна панорама біологічного заміщення. Це історія про те, як жорсткі, компактні людські структури — справжні криптичні мурашники — планомірно зжирали, асимілювали або викидали за межі континентального поля будь-яких конкурентів, що мали нещастя покладатися на індивідуальну доблесть, а не на залізну дисципліну системи.

Приблизно 500 тисяч рр. тому в Сивалікських горах, на північному заході Індії, всередині регресуючої та притиснутої до гірських хребтів популяції ранніх палеоантропів Південної Азії відбувся глибокий, фундаментальний біологічний збій — поява сапієнсів, які несли в собі принципово новий, генетично стійкий шкірний пігмент — вони стали першими представниками сино-тибетської раси. Офіційна наука досі дивується «китайському диву», але його секрет був закладений саме тоді, в палеолітичному горнилі. На відміну від примхливих, егоцентричних та схильних до децентралізації антропологічних гілок, сино-тибетська група від самого початку володіла унікальною психічною матрицею — найвищим рівнем групової солідарності та гіпертрофованим колективним аспектом. Це були ідеальні гвинтики для майбутнього державного механізму, що не розпадається від внутрішніх суперечностей.

Сино-тибетці від самого початку діяли не як бродячі індивідуалісти-мисливці, а як системні агрономи. Вони першими в регіоні повністю залишили привласнювальне господарство, заснували міцні осілі структури й запустили в дію механізм безперервного демографічного наводнення. Поки інші палеолітичні клани захоплювалися внутрішніми міжусобицями та лицарськими дуелями, сино-тибетська раса вчилася жити всередині свого кокона в умовах абсолютного, майже лякаючого міжплемінного миру. 

Андрій Сошніков: Юлія Мендель, бенефіс суфлера у порожній залі

У світі «справжніх людей» усе має свою ціну і свій час. 

Скандал із Монікою Левінскі був найскладнішою операцією з дресирування американської адміністрації. 

Скандал із Юлією Мендель — це провінційний ремейк, знятий на телефон у коридорі Офісу президента. Але її недавня поява у Такера Карлсона — це вже не просто косплей.

Мендель — це ідеальний продукт селекції «нового типу». Її психологія — це не психологія політика чи журналіста, це психологія старшої покоївки в англійському домі. Це тип людини, чия психіка є монолітом із грантових методичок і палкого бажання вирватися з «херсонського небуття» у кондиційований рай західних посольств. Для неї «білий пан» — це не метафора, а фізіологічна потреба. Вона відчуває себе живою лише тоді, коли її погладить по голівці рука з Вашингтона чи Лондона.

Написання книги «Кожен із нас — Президент» — це найвищий прояв психології Мендель. Туземець, що пише книгу — це завжди комедія. Психологічно вона намагається зафіксувати себе в історії, не розуміючи, що в системі, де вона працює, історія не пишеться — вона програмується. Книга Мендель — це спроба суфлера вийти на авансцену, коли актори пішли на перекур. Вона щиро вірить, що її думки мають значення, тоді як вона сама — лише одноразовий інтерфейс між посольством і тубільним офісом.

Її характерна риса — повна відсутність смаку при величезних амбіціях. Окуляри на декольте, дивні пости у Фейсбуці, невчасний сміх — це не помилки піару. Це психологічний розрив. Вона живе всередині американського серіалу про політику, який транслюється в її голові, але знімається цей серіал у декораціях районної адміністрації. Вона грає «залізну леді» чи «фатальну жінку», але оскільки вона лише функція, виходить гротеск.

Юлія Мендель — це трагікомічний персонаж епохи розпаду суб’єктності. Це психопортрет істоти, яку навчили англійської мови, але забули наділити внутрішнім світом. Вона — дзеркало сучасної еліти: метушлива, глибоко вторинна, перелякана своєю випадковістю і водночас безмежно самовпевнена у своїй ролі «обраної».

Це була не розмова журналіста з політиком, а зустріч двох акторів у глобальному театрі. Карлсон — це не «незалежний голос», а сертифікований мегафон певних кіл англосаксонської еліти, призначений для «каналізації» невдоволення; Мендель — це ідеальний «свідок», чия роль полягає не в розкритті правди, а в легалізації потрібних наративів через імітацію щирості та «жіночих сліз».

Психологічно Мендель поводиться не як людина, що ризикує життям, а як колишня фаворитка, якій дозволили «побити посуд». 

Її тези про те, що Зеленський — «приховане зло» і «диктатор», — це не її особисте прозріння, а трансляція нового технічного завдання. Вона відчуває за спиною підтримку «справжніх людей», тому її «сміливість» має такий виражений театральний присмак.

Сльози та перехід на російську — це не про емпатію до загиблих у Херсоні. Це ритуальний жест покірності. Психологічно вона подає сигнал: «Я своя, я частина старої системи, я — інструмент, готовий до перепродажу». Це спроба перевести дискусію з політичної площини в площину «сімейних розбірок», що завжди вигідно тим, хто реально керує процесом.

Озвучуючи «секрети Полішинеля», Мендель легалізує новий американський наратив. Тепер вождь — не «захисник демократії», а «нестабільний персонаж». І каже це не ворожа пропаганда, а «та сама дівчина з обкладинки». Це психологічна зброя найнижчого штибу. Це робиться для того, щоб перетворити образ вождя на карикатуру. Якщо вождь — наркоман, то вся країна — це тріп, а отже, ніхто не несе відповідальності за підписані папери чи втрачені території.

Вона описує себе як «українську жінку з провінційного міста», хоча сама є частиною київської «номенклатури». Це психологічна маніпуляція, спрямована на американського глядача, щоб викликати жалобу та продати тезу: «мир на будь-яких умовах» — це не капітуляція, а «гуманізм».

Інтерв’ю Мендель — це «дембельський акорд» функції, якій наказали самознищитися, забравши із собою залишки репутації патрона. 

Психологічно Мендель у Карлсона — це Моніка Левінські, якій замість сукні з плямою дали написати сценарій для фінальної серії сезону. Вона щаслива, бо вона в кадрі, вона в центрі уваги, і вона щиро вірить, що це її власний вибір, а не чергова команда з-за лаштунків.

Вона не Моніка Левінські. Моніка була жертвою великої гри. Мендель — це просто декорація, яка повірила, що вона і є театр. Її близькість до «тіла» президента спочатку не була любовною драмою. Це була роль «наглядачки за комунікаціями». Психологічно вона була приставлена до вождя як живий нагадувач про те, що за кожним його словом стежать Дорослі Люди. Чутки про «особливі стосунки» з прессекретаркою — це «нашийник». Це спосіб зробити вождя смішним і вразливим.

Але якщо Моніка у США була об'єктом боротьби титанів, то Мендель у Києві — це інструмент десакралізації. Вона не «фатальна жінка», вона — функція, що створює навколо влади атмосферу комунальної кухні.

Андрей Баумейстер: Происходит прощание с идеей прогресса

На наших глазах происходит прощание с идеей прогресса. На повседневном уровне это означает постепенную смену ощущений и ожиданий.

- Родители понимают, что их дети не будут жить богаче и счастливее, чем они. Детям вряд ли будет "лучше", чем родителям. Это важный сдвиг общественного сознания. И начался он именно в благополучных странах. В странах неблагополучных возникает сомнение в "будущем" как таковом.

До этого несколько поколений создавали свои жизненные проекты, вдохновляясь идеей постепенного продвижения к "лучшему миру". Исторический процесс выглядел как линейное движение: лучше, больше, сытнее, дольше, безопаснее, удобнее, разумнее, просвещеннее, гуманнее...

Теперь, наверное, и Стивен Пинкер должен усомниться в своих оптимистических  прогнозах 2018 года.

- Мир стал безопаснее? Получите первые проблески третьей мировой.

- Технологический прогресс на службе человечества? Получите дикарей с бомбами и крылатыми ракетами. И сотни тысяч кибер-пиратов, взламывающих государственные и частные пространства.

- Стало больше демократии? Получите усиление авторитарарных и тоталитарных тенденций по всему миру. И потерю навыков слушать друг друга и говорить друг с другом. Как на государственном, так и на индивидуальном уровне.

- Люди стали просвещеннее, стали более образованными? Получите массового человека, обученного грамоте, но полностью порабощенного и раздавленного пропагандами различных мастей. Чем больше говорят о критическом мышлении, тем меньше критически мыслящих.

  Если подняться с бытового на метафизический уровень, можно кратко сформулировать несколько тезисов.

- Изживание идеи прогресса - это симптом заката эпохи светского гуманизма. Никакого непрерывного прогресса нет. Блуждание по Египетской пустыне-2, в этот раз уже без Божьего сопровождения, не привело к Земле обетованной. Оно подвело к краю бездны... 

- Приходит время менять цели путешествия. Нужно держать путь перед лицом свершения времен ("кайроса"), а не перед лицом дурной и бессмысленной бесконечности. Времена легкомысленного туризма проходят. Приближается время Крестного пути. А цель этого пути, как известно, другая: Agnus Dei, qui tollis peccata mundi... С непременным призывом: miserere nobis.

- Это оптимистический сценарий. Он предполагает пробуждение, возвращение к себе и к Отцу. Это активная позиция. Она не имеет ничего общего с пресными призывами к "миру" со стороны Папы. И уж тем более она не имеет ничего общего с камланиями московского патриарха, который кладёт земные поклоны перед убийцей и не решается вознести свой голос в защиту невинных и страждущих. Как ему "молится", когда бомбы падают на Святогорский монастырь?

- Самоуверенное человечество утрачивает контроль над собственной историей. Самое время вспомнить, что мы не одни. И что чистые сердцем Бога узрят. И что от праведных мыслей, намерений и чувств ход истории зависит гораздо больше, чем от бомб и ракет. Один прагматик уже измерял силу и влияние количеством танковых армий...

- Нам подают знаки, которые нужно научиться читать. Мене, текел, фарес, - вновь чертит таинственная рука. Но это не невидимая рука рынка, не рука на ядерном чемоданчике, а рука любящего Отца.

- Надежда исходит из преображенных сердец. Дело не в количестве, а в качестве. Главные революции совершаются в сознании. Время спросить самих себя: кто мы, чего мы хотим и куда мы идём? Quo vadis?

Эти вопросы нужно держать перед собой. На них придётся отвечать завтра. А сегодня для нас здесь, в Украине, важно выстоять и победить. Чтобы настало завтра...

Екатерина Кокова: Создается «этническое оружие»!

Работы над созданием этнического оружия — смертельно опасных вирусов, поражающих людей определенной национальности, — давно ведутся во многих странах мира. Механизм действия таких веществ предельно прост. У каждого народа есть присущие только ему особенности физиологии. Например, серповидная анемия у африканцев, патология углеводного обмена у шведов и канадцев, склонность к гемофилии у ашкенази… Достаточно изменить вирус так, чтобы национальные особенности биохимии организма способствовали его ускоренному размножению, и этническое оружие готово. Поскольку эти работы повсеместно засекречены, об их результатах мало что известно. Между тем, французские специалисты пришли к выводу: США и Великобритания тайно уже приступили к испытанию этнических бомб, в том числе и на населении России.

Французские биологи провели экспертизу поставляемого в Россию продовольствия и нашли в нем 22 пищевые добавки, которых нет в аналогичных продуктах, продаваемых на Западе. Национальная особенность русских — повышенная переносимость алкоголя. Так вот, французы установили: все 22 добавки способствуют замедлению разложения алкоголя в крови, вызывают неправильное усвоение организмом многих минеральных веществ и тем самым приводят к сердечно-сосудистым заболеваниям.

В. Павленко: «Большая игра» Ротшильдов и Рокфеллеров

Статья доктора политических наук, действительного члена Академии геополитических проблем В.Б. Павленко.

30 мая 2012 года появилась информация о соглашении, в соответствии с которым компания «Rothshild Investment Trust «Capital Partners»» («RIT «CP»»), принадлежащая Ротшильдам, приобрела крупный пакет акций компании «Rockefeller Financial services» («RFS»), управляющей семейным бизнесом Рокфеллеров и других богатейших семейств США.

Размещенная практически всеми ведущими мировыми и российскими СМИ, она сопровождалась однотипными и поверхностными комментариями, суть которых сводилась к тому, что два крупнейших клана глобальных олигархов заключили союз для «совместного противодействия новому витку мирового кризиса».

На самом деле нет ничего более далекого от действительности, чем подобные утверждения.

Дело в том, что стратегии обеих олигархических групп в последние годы выстраивались по принципу, сформулированному биографом Ротшильдов Фредериком Мортоном: «Сегодня семья стремится сделать свое присутствие в мире незаметным и неслышным».Это и понятно: большие и, тем более, очень большие деньги предпочитают тишину. Но именно эта тишина и разорвалась 30 мая тем вниманием, которое было приковано к состоявшемуся событию, что наглядно продемонстрировало реальный вес этих ведущих кланов не только в глобальной экономике, но и в глобальной политике.