Сергій Чаплигін: Про Вільфредо Парето та його "ротацію еліт"...

В основі кожного політичного процесу лежить протистояння еліти і контр-еліти.

Контр-еліта - це люди активного пасіонарного типу, яким не знайшлося місця у владі, яких відкидає правляча еліта. Вони збираються, групуються, консолідуються і починають війну з елітою. Якщо їх ізоляція і маргіналізація радикальна, то тим більш радикальним буде їх виклик Системі.

Тому розглядаючи протистояння еліти і контр-еліти нам зовсім не важливо, якою ідеологією виправдовують свій порив контр-еліти, і на який світоглядній платформі стоїть еліта правляча. Це залежить від конкретних історичних обставин та настроїв в суспільстві. З точки зору неомакіявелістської школи, функціональна технологія балансу еліт набагато важливіше схоластики ідеологій, якими прикриваються сили, які ведуть боротьбу за владу. Адже Нікколо Макіявелі перший запропонував винести за дужки ціннісну сторону політичного процесу, зосередивши свою основну увагу на описі технологій отримання та утримання влади.

Давайте і ми розглянемо структурні зміни в Політичному, виносячи за дужки морально-ціннісну риторику будь-яких політичних партій і рухів.

Теорію ротації еліт розробив авангардний італійський соціолог, економіст, політолог та філософ з макіявелістськими симпатіями Вільфредо Парето. Він скептично ставився до демократичних режимів, називаючи їх демагогічною плутократією, вважаючи, що в політичному житті діє універсальний закон, при якому меншість (еліта) завжди обманює маси.

Говорячи про кругообіг еліт, їх постійну зміну, він називав історію «кладовищем аристократії», тобто привілейованих меншин, які борються, приходять до влади, користуються цією владою, занепадають та замінюються іншими меншинами.

Необхідність постійної заміни і циркуляції еліт він обумовлював тим, що колишні еліти втрачають енергію, ту, яка допомогла їм колись завоювати місце під сонцем.

Суть теорії Парето полягає в наступному:

Юлиус Эвола: Пришествие "пятого сословия"

 Одна из неоспоримых заслуг марксистской историографии состоит в попытке определить основное направление хода истории и точно выделить его фазы — выйдя за рамки рассмотрения отдельных событий, на которые иные историографии обращают обычно все свое внимание. Это войны, национальные потрясения, прочие события того или иного типа. Все эти случаи рассматриваются ею не как произвольные, но как вторичные и эпизодические проявления единого процесса глобального развития.

Практически ни одной попытки такого рода до сих пор еще не предпринималось противоположным лагерем, т.е. "правыми". В действительности же, марксистская интерпретация "смысла истории" (как экономически детерминированной последовательности, фатально приводящей к доминации рабочего класса) должна быть начисто отвергнута. Однако такое отвержение может произойти лишь при постановке проблемы на методологически адекватном уровне, где признается необходимость рассмотрения исторических событий в столь же широкой схеме, но — продиктованной совершенно иными, высшими критериями, в отличие от грубых и примитивных подходов исторического материализма.

Тем не менее общая концепция, которая могла бы послужить основой антимарксистской историографии, уже существует. Эта концепция прослеживается в трудах некоторых традиционалистских авторов, в первую очередь, Рене Генона, а также В. Веццани и Г. Берля, частично — О. Шпенглера, и представляет собой рассмотрение особенностей циклического развития цивилизации. В данной статье нас особо интересует выделяемый в этих трудах феномен пришествия "Пятого сословия", Но прежде всего, для правильного понимания проблематики, здесь необходимо осветить стержневую традиционалистскую идею о регрессе, нисхождении доминирующих ценностей в некогда иерархическом, "нормальном" обществе. В процессе этого нисхождения тип цивилизации и политическую власть определяют последовательно четыре сословия: духовная и сакральная элита, военная аристократия, буржуазия, концентрирующая свои интересы исключительно на экономике (каста вайшья в индуизме), и, наконец, работники, "простой народ".

На примере известной нам истории мы можем утверждать, что традиционная иерархическая пирамида рухнула и нисхождение "прошло" через все эти четыре уровня. Цивилизации, где правящее сословие основывало свою власть па сакральном "богоданном праве", и общества, управляемые военной аристократией, составляли, в сущности, единую фазу, которая завершилась с уходом великих европейских династий. В эпоху Французской революции победу одержали принципы индустриализма и либерализма, к власти пришло буржуазное, плутократическое Третье сословие "королей" угля, стали, бензина и т.д. Социалистические и пролетарские движения, которые нашли свое логическое оформление в коммунизме и советизме, возвестили о приходе к власти последнего слоя этой иерархии — Четвертого сословия, и начале глобального противостояния стран, где оно победило, с теми странами, где все еще правит Третье сословие.

Игорь Эйдман: Глупый, послушный, злой, продажный

Российских сторонников войны, которых, при всех поправках на страх, по опросам больше половины населения, можно разделить на четыре большие группы: глупые, послушные, злые и продажные. То есть все они, конечно, в некоторой степени сочетают в себе все эти четыре качества, но какое-то одно в каждом отдельном случае преобладает.

1. Конституционально глупые - самая большая часть лояльной путинской аудитории. Это рабы пропаганды, телезомби. 

Путинские пропагандисты несут такую откровенную ахинею, такой шизофренически противоречивый бред (к тому же постоянно косячат, оставляют очевидные улики против себя), что верить им могут только патологически или, как говорят психиатры, конституционально глупые люди. Они - основная опора режима. Среди них преобладают люди пенсионного и предпенсионного возраста, домохозяйки, мужчины и женщины средних лет с невысоким уровнем образования.

2. Послушные. Если для глупых главная причина поддержки войны - пропаганда, то послушные в ней не особенно нуждаются. Их даже не надо обманывать, они не то чтобы свято верят пропагандистским мифам. Они просто не задумываются о том, что происходит на самом деле.

Послушные твердо убеждены, что власть надо поддерживать всегда и во всем, что это оптимальная жизненная стратегия, иное опасно или даже преступно. Среди послушных преобладает люди средних лет, хотя немало и молодых, больше женщин, хотя и мужчины нередки; много госслужащих, учителей, работников окологосударственных структур.

Среди этих двух категорий практически нет представителей путинской верхушки. Все они принадлежат к одной из следующих групп.

3. Злые. Это самая опасная категория пропутинского большинства. Их не так много, судя по опросам около 15%. Но они активны и агрессивны.

Они буквально излучают ненависть и злобу ко всему "другому". Это идейный имперцы, фашисты, ксенофобы. Они не нуждаются в пропагандистских сказках об освобождении Украины от "нацистов и наркоманов". Они считают, что Украину и украинцев просто надо уничтожить как государство и народ. Им не надо рассказывать чепуху о "точечных ударах по военной инфраструктуре", они рады ковровым бомбардировкам и не прочь применить ядерное оружие. Большинство злых - мужчины. Среди них много силовиков, в том числе бывших, всяких армейских ветеранов и т.д. К ним принадлежит сам Путин и его силовое окружение.

4. Продажные. Это наёмники режима. Им наплевать на всё, кроме денег и привилегий. Среди них большинство пропагандистов, высших чиновников, "патриотично настроенных" поп-звёзд и бизнесменов, немало и силовиков.

Любого сторонника войны, будь то известный человек или просто ваш знакомый, легко определить в одну из этих категорий. Можете попробовать.

Андрей Шипилов: Пацак - Кацап

Мало кто знает, что в сценарии фильма "Кин-Дза-Дза" был вырезанный эпизод. Он объяснял, чем отличаются "Пацаки" от "Чатлан" и что вообще означает слово "Пацак".  В фильм этот эпизод не вошел, видимо, по цензурным соображениям. Тем более будет интересно с ним ознакомиться.

***

"Торговец осторожно ссыпал монеты в мешок и спрятал его в глубине складок одежды.

— Сейчас мало кто знает историю, — сказал он, — потому и никто не смог объяснить вам, чем отличается Пацак от Чатланина. А я — знаю историю. Когда-то здесь все было по-другому, тут была процветающая цивилизация, тут царили мир, счастье, благополучие, но это было так давно, что уже мало кто помнит.

— А что случилось? Куда все делось? – поинтересовался Дядя Вова.

— А потом пришли они, Пацаки. Мы их прозвали «пацаками», «пацак» — это мясник на старом языке, а как они назывались на самом деле, никто уже не помнит. 

Тогда это был другой народ. 

Они убивали, насиловали, грабили, они уничтожали все на своем пути. 

Мы сражались с ними и постепенно делались как они. Нас вела вперед ненависть, и она привела нас к победе. 

А когда мы победили, то никаких других чувств, кроме ненависти, в нас не осталось. 

Все остальные чувства выжгла война. 

Мы прокляли Пацаков на века. 

Мы создали индикаторы, которые показывают наличие пацакской крови у человека, даже если она разбавлена в сто раз. 

Если ты потомок Пацака, красная лампочка покажет это. И так будет у твоих детей, и внуков, до скончания веков. Потому что никто не смешивается с пацаками. 

Но, — торговец сделал паузу и подкинул дров в костер, — это уже не имеет никакого смысла, потому что чатлане сами стали как пацаки. Ты прав, Скрипач, сейчас уже нет никакой разницы.

— Но мы-то не с вашей планеты! — закричал Гедеван, — наши предки не воевали с вами, почему мы Пацаки?

— Значит на вашей планете тоже есть свои Пацаки, — равнодушно сказал торговец, — значит вы тоже способны напасть, грабить, убивать, насиловать. 

Вы можете выглядеть цивилизованными и думать, как цивилизованные люди, но как только обстоятельства поменяются, вы будете вести себя, как и свойственно Пацаку. 

Я уверен, что в вашем языке тоже есть слово для обозначения таких людей".

Адинатх Джайядхар: О нации аристократов и подлом сословии

Польская шляхта, особенно во времена шляхетской республики, не считала польских крестьян принадлежащими к той же нации, что и она сама. Крестьяне ведь стали рабами, покорились чужой воле, из страха, под натиском чужой силы, а для шляхты такое поведение было неприемлемым. Поэтому сильные духом шляхтичи считали себя не некими исконными славянами, но потомками древних сарматов, вольных воинов.

То же самое было и у казаков: свободолюбивая, гордая и отважная гетманская старшина не считала малодушных крестьян принадлежащими к той же нации, что и она сама.

То же самое наблюдалось в варно-кастовом индийском обществе: сильные духом кшатрийские кланы были одной нацией, а наёмные работяги были другой нацией, невзирая на общность языка, религии и кулинарных традиций.

То же самое наблюдалось и у воров в законе, объединённых в «блатное племя». Они не считали фраеров своими соплеменниками, и потому обворовать фраера, лоха, считалось среди воров делом нормальным, даже почётным: удалец взял трофеи у чужака-иноплеменника.

Похожее было и у русских дворян, которые в один прекрасный день вообще перешли с русского на французский язык, ещё сильнее отмежевав себя от порабощённых холопов. Правда тут с оговоркой: эти дворяне в определённый период времени именовали себя холопами царя, так что в них не было полностью изжито холопское.

Во всех этих случаях прослеживается одно явление: сильные духом свободолюбивые, смелые люди, способные побеждать страх и рисковать, объединялись между собой… и не считали своими соплеменниками людей трусливых, не склонных к свободе, неспособных на убийство, несмотря на то что те родились с ними в одной стране и говорили на том же языке. И если по отношению к учёным мужам и священнослужителям делалось исключение, им многое прощалось за грамотность и религиозность, то к подневольному люду относились как «подлым сословиям».

Будучи далёким от восхваления угнетателей, я признаю факт стремления сильных духом, свободолюбивых, гордых и отважных к обособленности от негордых, малодушных и боязливых. Немецкий рыцарь и английский рыцарь по сути были большей роднёй друг другу, нежели немецкий рыцарь и немецкий же холоп.

Сергій Чаплигін: Еліта, контр-еліта, анти-еліта і не-еліта

В основі кожного політичного процесу лежить протистояння еліти і контр-еліти. 

Контр-еліта – це люди активного пасіонарного типу, яким не знайшлося місця у владі, яких відкидає правляча еліта. Вони збираються, групуються, консолідуються і починають війну з елітою. 

Якщо їх ізоляція і маргіналізація радикальна, то тим більш радикальним буде їх виклик Системі. 

З точки зору неомакіявелістської школи, функціональна технологія балансу еліт набагато важливіша схоластики ідеологій, якими прикриваються сили, які ведуть боротьбу за владу. 

Адже Нікколо Макіявелі перший запропонував винести за дужки ціннісну сторону політичного процесу, зосередивши свою основну увагу на описі технологій отримання та утримання влади. 

Тому розглядаючи протистояння еліти і контр-еліти, нам зовсім не важливо, якою ідеологією виправдовують свій порив контр-еліти, і на який світоглядній платформі стоїть еліта правляча. 

Це залежить від конкретних історичних обставин та настроїв в суспільстві.

Давайте і ми розглянемо структурні зміни в Політичному, виносячи за дужки морально-ціннісну риторику будь-яких політичних партій і рухів. 

Андрей Баумейстер: Социальные сети как восстание древних инстинктов

Нет более приятного и даже сладостного (чтобы не сказать сладострастного) занятия на фб и в других социальных сетях, чем замечать и констатировать отсталость, неразвитость и звериную дикость некоторых пород людей.

Как это бодрит! Как укрепляет ряды! Как повышает самооценку индивида и группы! Иногда кажется, что социальные сети для того и созданы. Они поймали в сети весь мир. Они проглотили реальность и даже не поперхнулись.

Для чего социальные сети и "группы общения" "людей доброй воли" и всего "прогрессивного человечества"? 

 - Чтобы скреплять племенную, стадную общность и родство.

- Чтобы метить территории.

- Чтобы гнать, разрывать на части и загрызать насмерть "чужаков", "странных", "других", "зомбированных", дисидентов, недоумков, инакомыслящих, тупых, "выродков", "дебилов" .

Ведь они же отвратительные, они вызывают омерзение, не правда ли? Их инаковость ощутима на запах, на нюх, она ощущается инстинктивно. От них воротит, "тошнит", их "нельзя больше терпеть". 

Как устарели книжки про интеллект, про эмоциональный интеллект, про эмпатию. Надо писать книги об инстинктах, о нюховом интеллекте, об интеллектуальных запахах и ощущениях.

Здравствуй, прекрасный новый век! Где всё становится понятным на нюх, на притирку (шерсть к шерсти), на клык.

Нет, мне очень понятен этот ток сладострастия, бегущий по могучим спинам, когда правоверные травят очередную жертву. От такого удовольствия трудно удержаться.

Это восстание древних инстинктов. Долгожданный возврат к истокам человечества. Ребята, а может тот американец все-таки был прав? История кончается? И начинается великая эпоха до-истории или пред-пост-истории? Эта ошибка природы, человек, таки исправляется? Главный первородный грех биологического мира (отпадение человека от животного) благополучно и победно искупается. Природа залечивает свои раны. 

Кто же искупители? Дым каких всесожжений и жертв возносится на алтарь биологического мира? Может подскажете, а то мне плохо видно. Поднимите мне веки)))!!

Сергій Чаплигін: Oratores, bellatores, laboratores

Теорія трьох станів дуже проста. Суспільство людей розділене на тих, хто воює, тих, хто молиться, і тих, хто працює.

Французький лінгвіст, міфолог і філолог-компаративіст, автор Теорії трьох станів Жорж Дюмезіль відомий своїми порівняльними дослідженнями релігій та міфологій індоєвропейських народів.

Виходячи з тези, що структура релігійно-міфологічних уявлень має відображати соціальну структуру, Жорж Дюмезіль сформулював так звану трифункційну теорію, яка, після запеклих наукових дискусій, стала загальновизнаною серед дослідників міфології.

Ця теорія ґрунтується на загальновідомому факті існування трьох соціальних функцій індоєвропейських народів: культової (представники — жерці), військової (представники — військові вожді) та господарчої (представники — землероби та ремісники). 

Найчіткіше це прадавнє членування збереглося в Індії (три основні варни): «брахмани», «кшатрії» та «вайшії», яким відповідають три гуни: «саттва», «раджас» і «тамас», тобто три форми,  елементи, якісні модуси чи прояви пластичної субстанції, «пракріті».

В кастової модел під виглядом людини можуть є приховані різні реальності. Це різні сутності,  різні світи, у кожного з них - свої власні, відведені їм місця, оскільки вони представляють собою втілення різних енергій і різних сумішей буття. Ці енергії циркулюють крізь них і кожен може досягти досконалості в своєму власному роді, в своєму власному вигляді.

Відповідно до цього Дюмезіль реконструював тричленну структуру пантеону богів у міфологіях кількох індоєвропейських народів.

В давніх римлян це були Юпітер — Марс — Квірін, в аріїв — Мітра та Варуна — Індра — Ашвіни, в скандинавів — Одін — Тор — Фрейр, у скіфів — Колаксай — Ліпоксай — Арпоксай.

Дюмезіль вважає, що повноцінних каст є три, а четверта є змішанням деградованих представників перших трьох.

Оскільки в традиційному суспільстві з торгівлею існувало дуже багато табу та сакральних обмежень, то зберіганням коштовностей займалися брахмани, проблемами розподілу та обміну - кшатрії. Вайшії ж були ремісниками та землеробами.

За  Дюмезілем поява професійних торговців, купців в складі третьої касти стало ознакою деградації індоєвропейської цивілізації. Одним з таких факторів на ці процеси  є вплив юдеїв, які перебуваючи в четвертому вигнанні (“трефному” світі), почали застосовувати у відношенні до нього ті господарські методи, що забороняються в рамках самої юдейської громади.

Середньовічна Європа знала три основні стани — духовенство (лат. oratores), войовників (лат. bellatores) та трудівників (лат. laboratores) — міщан, селян.

Церква також поділяє людей на духовних («пневматики»), душевних («психіки») та плотських («саркіки»).

І вся ціннісна система була заснована саме на цій тричленній структурі суспільства.

Теорія Дюмезіля справила величезний вплив на подальші дослідження в області індоєвропеїстики та на становлення структуралізму (Дюмезіль сприяв просуванню кар'єри молодого Фуко). Також Дюмезіль вплинув на Леві-Стросса (але останнього відрізняє інтерес до структурної динаміки, до механізму варіацій міфологічних конфігурацій). Теорію Дюмезіля підтримував й високо оцінював Мірча Еліаде

«Новий час» скасовував релігію, стани, сакральне розуміння світу і це стало початком занепаду та кінця індоєвропейської цивілізації на зміну якій прийшли капіталізм, матеріалізм, економізм, егалітаризм, фемінізм та ін…

Софія Дніпровська: Причини деградації сучасної римо-германської цивілізації

Епоха найвищих злетів європейського духу припадає на проміжок часу десь між серединою XV і сер. XIX ст. Її інерції вистачило ще років на 100, а далі все пішло на спад. Бо саме в цей період, який іще називають періодом абсолютизму, функціонувало три інтегральних складових індоєвропейського соціуму: духовно-пізнавальна (oratores), військово-адміністративна (bellatores) і економічна (laboratores) перебували в стані найвищої гармонії й рівноваги. 

Військова/земельна аристократія ще зберігала високі політичні й економічні позиції й продовжувала виконувати природну для себе роль каркасу суспільства. У той же час, емансипація третього стану (laboratores), пом’якшення жорсткості станових рамок і перехід до нового — інноваційного (інтенсивного, ринкового) — типу економіки наситили Європу ресурсами й технологіями та відкрили соціальні ліфти для найбільш талановитих і енергійних представників третього стану, що дало європейській спільноті ефективні інструменти для освоєння й підкорення світу (бо як показав провальний досвід хрестових походів, самої лише лицарської доблесті для цього було явно недостатньо) і створили економічну базу для політичної реінтеграції європейських націй, рушійною силою якої був союз монархів і національної буржуазії, що зв’язала етнічні регіони невидимою рукою ринку, помогла верховним сюзеренам здолати феодальний сепаратизм і закласти підвалини національних держав, кристалізувавши й зміцнивши національну ідентичність.  

Радикальне ускладнення й пришвидшення динаміки політичних та економічних процесів збільшило попит на духовні орієнтири й практичні знання, що сприяло стрімкому розвою пізнавальної й творчої сфери та підвищенню престижу розумової праці (дещо занедбаної в період раннього й класичного середньовіччя). Авторитет митців, учених, духовних лідерів, що в означений період часу виробили базові парадигми сучасної європейської культури, злетів на небувалу висоту.

Однак подальша концентрація матеріальних ресурсів у руках буржуазії та лібералізація суспільно-політичних відносин зруйнували плідний баланс сил — і приземлений, жадібний, обачливий Вайш’я перевернув соціальну піраміду, поставивши собі на службу Воїна й Жерця, та й сам став жерцем-протестантом, взявся за зброю й придавив залізним боком родовиту еліту.  

Але як тільки буржуазна система цінностей остаточно заборола й витіснила на маргінеси традиційний кодекс честі, Європа стала втрачати силу і владу. Спочатку розпалася єдність Старого й Нового Світів як наслідок ринкової недоцільності перебування заокеанських колоній і європейських метрополій у рамках єдиної політичної системи. Потім почали відкладатися Азійські й Африканські колонії, а потім експансія знову пішла, але вже в зворотному напрямку (з колишніх Колоній в колишні Метрополії).  

Бо ліберальна демократія — дітище крамарів і мануфактурників — перетворила політичне керівництво з можновладних повелителів на підзвітних “менеджерів” колективного пуза. А черево любить маслечко, тепло і спокій і не переварює гармати і порох. Політична система, яка стоїть на службі ситого, спокійного життя (ідеалу laboratores), приречена на деградацію, бо в її рамках нічого робити суб’єктам з екстраординарними розумовими й вольовими якостями. Такі суб’єкти там послідовно й систематично вибраковуються і витісняються на маргінеси чи в титанічний бунт, а їхнє місце займає малодушна й недалекоглядна aurea mediocritas. 

Система, де проблема низьких людей на високих постах стає хронічною, рано чи пізно втрачає здатність давати адекватну відповідь на складні й загрозливі виклики епохи. Суспільство, яке мірою всіх речей зробило споживчий кошик, запливає жиром і перестає розуміти логіку країн і народів, де продовжує діяти принцип “влада —> власність”, де гарантований статус важливіший за комерційну вигоду, і, як наслідок, втрачає здатність протистояти їхній експансії.

Римо-германська цивілізація, що зародилася на теренах Західної Римської Імперії внаслідок синтезу римського й германського елементів, як колись греко-римська, вступила в стадію перезрівання, що характеризується разючим контрастом між економічною потугою й політичною астенією. І цей процес — незворотний. 

Питання лише в тому, чи зможе Східна Європа стати духовним резервом Континенту, чи стане здобиччю лукавої азійщини з мовчазної згоди втомленої “євроатлантичної спільноти”.

Андрей Шуман: Диффузионизм в истории

Гибель цивилизаций бронзового века связывают обычно с природными катаклизмами. И вот почему.

С XVIII в.  западный мир захватили идеи прогрессизма. Мол всё непременно развивается. И только вперёд "на паровозе".

Но вот в XIX в. выясняют, что в эпохе бронзы были развитые цивилизации. И они... исчезли. 

Как же так? Они ведь должны были развиваться дальше! Посчитали, что всему виной природа. Вулканы, цунами, засуха, пересыхание рек....

Но причины часто внутренние. 

Как итог -- неспособность справиться с пришлыми завоевателями. 

Пример -- эгейская цивилизация. И прогресса нет. Есть накопление технологий через их диффузию. И с технологиями может быть как прогресс, так и деградация.

Благодаря глобализации процесс обмена технологиями экспоненциально вырос. Это создаёт иллюзию существование прогресса. Но вполне не исключен коллапс нашей цивилизации по примеру цивилизаций бронзового века.

Сам диффузионизм обеспечивает прогресс, но никаких законов развития общества нет. Есть вместо них тренды. Они могут быть разными. 

Самый жуткий пример тренда - цивилизация долины Инда. Совершенная городская культура. А потом около 1000 лет чудовищного упадка и разложения. Города оставили, потому что там творился ужас почище Детройта и Йоханнесбурга. Извращенческие убийства и изнасилования каждый день. Обо всем этом свидетельствует археология.  Например, трупы на улицах, и без захоронения. И это не факты захвата города. Или хроны медных и бронзовых изделий. Использовали каменные, а бронзовые закапывали...  Сохранились только маленькие поселения на окраине их зоны расселения. Да и мелкие города сохранились до 14 в до н.э. и плавно перешли в следующую культуру.

В античных культурах изнасилование женщин не считалось серьёзным преступлением. Доказанный факт сулил только штраф. Дети вообще были полной собственностью родителей. Побои были нормой. Причём даже нанесение телесных повреждений детям было моделью воспитания вплоть до начала XX в. В традиционном исламском мире побои женщин и детей до сих пор оцениваются как норма. Даже во время свадьбы если жених даёт наотмашь пощёчину невесте, для гостей - это "мелкий конфликт".

И вот в человеческой цивилизации возник новый тренд. Совсем новый. Изменилось отношение к женщинам и детям. Вместо насилия пришла гиперопека.

Этот тренд нового отношения к женщинам и детям совсем недавний -- около 100 лет. И вот интересно, как долго тренд продлится. Можно ли его считать устойчивым? Причём, тренд довольно ускоренный. Даже моё поколение имело иную модель воспитания. Например, если в моем поколении ребёнок в 4-6 лет сам шёл на улицу играть в песочницу без сопровождения взрослого, это было нормой. Ну а в 10-12 было нормой уйти на улицу играть самому часов на 5. Детство проводили без гиперопеки и мобильных телефонов. Сейчас опека родителями детей исключает все эти факты абсолютно. Понятно, что в процентном отношении -- скажем не менее 90%.

И как сильно эти тренды изменят наши общества? В целом, тренды вполне хорошие. Настолько, что жизнь детей и женщин даже начала 20 в. кажется уже чудовищной.

Стратегический Интегрализм — эпохальная научная инновация

Интегрализм — это идеология, считающая общество единым целым. Поддерживает унионизм, корпоративизм и единое политическое представительство вместо разделения по идеологическому признаку.

Часто рассматриваясь противниками как идеология «крови и почвы», интегрализм утверждает, что наилучшие государственные институты для каждого народа диктуются его культурой, историей и климатом страны. 

Интегрализм обычно ассоциируется с движением Аксьон Франсэз и фашизмом, особенно в Латинской Америке, однако существуют некоторые различия. В Португалии, на родине интегрализма, он является традиционалистическим и монархистским движением.

Понятие «интегрализм» ввел крупнейший макросоциолог XX в. Питирим Сорокин. Научные основы этого учения изложены в его четырехтомной «Социальной и культурной динамике» — своеобразной «библии» интегрализма, тогда как «Главные тенденции нашего времени» служат его «евангелием».

Основы: — понятие макросоциологии. Под ней понимается синтез, вершина всей пирамиды общественных наук, их философия, изучающуя закономерности статики, динамики и генетики в развитии общества, взаимодействие всех его основных элементов — цивилизаций, стран, наций, этносов, классов и других социальных групп, стратификацию и мобильность и т. п. — суть интегрализма, его главные отличительные черты по сравнению с преобладающими течениями социально-экономической мысли индустриальной эпохи:

1. Идя на смену буржуазному либерализму и марксистскому социализму, в историческом плане отрицая их, интегрализм принимает в наследство все ценное, что выработано этими главными течениями индустриальной эпохи и, интегрируя это ценное, переплавляет в новый синтез, свободный от односторонности, крайностей и не отвечающих новым условиям развития общества положений. Это прорыв в научном знании, но прорыв, основанный не на разрушении и отрицании всего прежде достигнутого, а на скачке в кумулятивном накоплении суммы знаний и приведении её в соответствие с радикальным меняющимся обществом, с переходом к гуманитарно-ноосферной постиндустриальной цивилизации и интегральному социокультурному строю. Меняется объект познания — перемены неизбежны и в его познании.

Сучасний портрет українця за результатами опитування Центру Разумкова

- Сучасний портрет українця за результатами опитування Центру Разумкова. Свіжий зріз і шість найбільш цікавих позицій.

1. Українець дізнаєтся інформацію з ТВ (65%), інтернету (52%), і соціальних мереж (45%).

2. Українець використовує Facebook (60%), YouTube (40%), Instagram (27%), Telegram (18%). Майже ніхто в Україні не використовує Однокласнікі або ВКонтакте (по 7%).

3. Українець вважає Росію "агресором, що загрожує існуванню Української держави". І вважає, що влада має всіма силами захищати країну від Росії і не підтримувати з нею жодних відносин (59%). Тільки 24% українців вважають РФ "звичайною країною-сусідом". 9% вважають її братньою.

4. Українець хоче, щоб в Україні була винятково єдина державна і офіційна мова - українська (64%). 18% готові дозволити офіційне використання російською винятково в окремих областях. Тільки 15% хочуть державного статусу російської.

5. Українець прагне інтеграції країни в Європейський Союз і готовий підтримати це рішення на референдумі (58%). Проти інтеграції на Захід виступає лише 27% українців.

6. Українець прагне інтеграції країни до західного оборонного блоку НАТО і готовий підтримати це рішення на референдумі (48%). Проти інтеграції 33%.

Йдемо вірним шляхом.

Юваль Харари: Мир После Коронавируса

Коллективный паралич охватил международное сообщество. В комнате, кажется, нет взрослых.

Решения, которые люди и правительства примут в ближайшие несколько недель, вероятно, будут влиять на мир долгие годы. Они будут влиять не только на нашу систему здравоохранения, но и на нашу экономику, политику и культуру. Действуя быстро и решительно, мы в то же время должны учитывать долгосрочные последствия наших действий.

Выбирая между альтернативами, мы должны задаться вопросом не только о том, как преодолеть непосредственную угрозу, но также и о том, в каком мире мы будем жить после шторма. Да, шторм пройдет, человечество выживет, большинство из нас все еще будут живы, но мы будем жить в другом мире.

Многие краткосрочные чрезвычайные меры станут неотъемлемой частью жизни. Это природа чрезвычайных ситуаций. Они ускоряют исторические процессы. Решения, которые в обычное время могут занять годы обсуждений , принимаются за считанные часы. Незрелые и даже опасные технологии вводятся в действие, потому что риск ничего не делать ещё больше. Целые страны служат морскими свинками в крупных социальных экспериментах.

Что происходит, когда все работают из дома и общаются только на расстоянии? Что происходит, когда целые школы и университеты выходят в интернет? В обычные времена правительства, предприятия и система образования никогда не соглашались проводить такие эксперименты. Но это ненормальные времена.

В это кризисное время мы сталкиваемся с особо важным выбором. Первый - между тоталитарным надзором и расширением прав и возможностей граждан. Второй - между националистической изоляцией и глобальной солидарностью.

Чтобы остановить эпидемию, все население должно соблюдать определенные руководящие принципы. Есть два основных способа достижения этого.
Один из методов заключается в том, что правительство контролирует людей и наказывает тех, кто нарушает правила.

Сегодня, впервые в истории человечества, технологии позволяют постоянно контролировать всех. Пятьдесят лет назад КГБ не мог следить за 240 млн. советских граждан 24 часа в сутки, и КГБ не мог надеяться на эффективную обработку всей собранной информации. КГБ полагался на агентов и аналитиков, но он просто не мог организовать слежку за каждым гражданином. Но теперь правительства могут полагаться на вездесущие датчики и мощные алгоритмы, а не на агентов спецслужб из плоти и крови.

Павел Флоренский: Предлагаемое государственное устройство в будущем (отрывки)

... Построить разумное государство - это значит сочетать свободу проявления данных сил отдельных людей и групп с необходимостью направлять целое к задачам, НЕАКТУАЛЬНЫМ индивидуальному интересу, стоящим выше и делающим историю.

... Все то, что непосредственно ОТНОСИТСЯ к государству, как целому, как форме ... должно быть для отдельного лица ИЛИ ОТДЕЛЬНОЙ группы неприкосновенно и должно без(условно ими) приниматься как условие индивидуального существования, как собственно политика. Напротив, все то, что составляет содержание жизни отдельной ЛИЧНОСТИ и дает интерес и побуждение ... это ДОЛЖНО не просто попускатся государством как нечто не запрещенное, но, напротив, должно уважаться и оберегаться. Государство должно быть столь же монолитным целым (в своем) основном строении, как и многообразно, богато полнотою различных интересов, различных подходов к жизни со стороны различных лиц и групп. Только этим богатством индивидуальных, групповых, массовых проявлений живо государство. Мудрость государственного управления - не в истриблении тех или других данностей и даже не в подавлении их, а в умелом направлении, так чтобы своеобразия (с.96) и противоречия давали в целом государственной жизни (нужный) эффект...

... Капитализм, явление ведущее в конечном счете к смерти, но талантливые капиталисты - естественное богатство страны, которое могло бы быть использовано в нужную сторону, если бы их энергией привести в действие силы, для которых у большинства других людей нет СООТВЕТСТВЕННЫХ способностей.

Из НЕОПРАВДАНОГО смешения задач государства, как формы, и ЗАДАЧ государства, как содержания, вытекает ... и представительство. Задача государства состоит не в том, чтобы возвестить формальное равенство всех его граждан, а в том, чтобы поставить каждого ГРАЖДАНИНА в подходящие условия, при которых он сумеет ПОКАЗАТЬ, на что он способен...

... Политическая СВОБОДА масс в государствах с представительным правлением есть обман и самообман масс, но самообман ОПАСНЫЙ, отвлекающий в сторону от полезной деятельности и вовлекающий в политиканство. Должно быть твердо сказано, что политика есть специальность, столь же недоступная массам, как медицина или математика, и поэтому столь же опасная в руках невежд, как яд или взрывчастое вещество. Отсюда следует и соответственный вывод о представительстве: как демократический принцип оно вредно, и не ДАВАЯ удовлетворения никому в частности, вместе с тем расслабляет целое...

Галина Иванкина: Будущее-то где?

Стоит лишь войти в социальные сети, включить любую программу ТВ, заскочить на кинопремьеру или же увидеть бывшего коллегу, нас тут же погружают в прошлое. В разговоры о прошлом. В полемику о прошлом.

«Как дела?» - это неактуально, ибо озвучивает и подразумевает жизнь-в-настоящем.

«А не зря ли мы разрушили СССР? А можно ли было избежать стрельбы 90-х? Да и вообще — не явилась ли ошибкой война с Наполеоном-то?» Не так важно, кто задаёт подобные вопросы. Важно — почему. В блогах любимая тема для споров и — взаимной ненависти: война за «правильное» понимание советской и до-советской истории.

Эссе на тему «Самое вкусное в мире мороженое» или риторическое жевание «Советская школьная программа — лучше или хуже нынешней?» соберёт больше восторженных и гневных комментариев, чем любая злободневная статья.  Дискуссии о том, кто предал, продал, убил царя-мученика Николая II тоже привлечёт грозные полчища диванных аналитиков.

Чуть меньше будут ругаться насчёт Ивана Грозного, Петра Великого, Николая I и декабристов. Меньше. Но — будут. Люди на полном серьёзе обрушивают тонны «словесной руды» (о, нет, Маяковский тут не годится, ибо субстрат абсолютно другой) на оппонентов, полагающих, что до Революции рабочим жилось отвратительно / хорошо.

Замечу, что позицию никто не проговаривает до конца — все перебивают.  Главное — это поругаться о великом / гадком / тёмном / скучном / отличном / обалденном СССР / Империи/ 1990-х. «Без прошлого нет будущего!» - заученно твердят «свидетели пломбира за 48 копеек», равно как и их враги, полагающие, что хомо-советикус просто не знал ничего вкуснее.

Но пока выходит, что прошлого-то — навалом. Граждане гораздо лучше знают, как правильнее было проводить европеизацию в XVIII столетии; когда следовало отменить крепостное право и кого надо бы расстрелять товарищу Сталину, чтоб ...в 1980-х не случилась клятая Перестройка. Даже на тему поправок в Конституцию почти все смыслообразующие идеи — из около-исторической области.

Слышится беспрестанное «Возродить!» Зачерпнуть из Леты. Жизнь с повёрнутой назад головой. Поиски гармонии — там.  Выбор — велик: от славянского язычества до «социализма с человеческим лицом». Впрочем оно так во всём мире — со своими вариациями, и усталый Голливуд выдаёт ремейки и прочих «Рембо на пенсии». Во фразе Дональда Трампа насчёт great again ведущим словом является этот самый again. Опять, снова. Не как нонеча, а как — давеча.

Получается, что никому не интересно ...будущее.

Иван Москвитин‎: Что на самом деле открыл Ибн Хальдун

Бюст Ибн Хальдуна. Casbah of Bejaia, Алжир

Напомню, гениальный арабский мыслитель Ибн Хальдун (1332-1406), которого называют первым социологом, арабским Марксом и арабским Монтескье, в своем знаменитом трактате «Мукаддима» предпринял первую в историографии попытку выявить внутренние законы развития человеческого общества. 

Проанализировав волны экспансии номадов, раз за разом захлестывавшие родной ему Магриб, он пришел к выводу, что каждая кочевая держава существует не более 120 лет, т. е. не более периода жизни трех-четырех поколений («закон Ибн Хальдуна»). 

При этом он сформулировал т. н. фазы династийного цикла:

1) возникновение новой принудительной власти взамен прежней;

2) сосредоточение верховной власти в одних руках после того, как правитель расправится со всеми своими сподвижниками, помогавшими ему прийти к власти;

3) расцвет государства, в котором господствует порядок, спокойствие и уверенность;

4) переход к насилию и деспотическим методам правления для подавления оппозиции;

5) упадок и гибель государства.

До боли знакомо, правда? По словам одного исследователя, «трудно не отметить удивительного соответствия этой ибн-халдуновской версии описания фаз династийного цикла фазам, через которые прошла Советская власть в России».

Но только ли советская власть? Если задуматься, модель Ибн Хальдуна легко приложима к любому всплеску «завоевательного энтузиазма», будь то империя Тутмоса III, Александра Македонского, Атиллы, Чингис-хана, Наполеона и т. п. (с тем нюансом, конечно, что не все они прошли соответствующие фазы до конца 120-летнего цикла.)

Силу, под воздействием которой бедуины и берберы снова и снова обрушивались на Магриб в 11-14 вв., Ибн Хальдун обозначил арабским словом «асабийя». Дословно оно означает «спаянность» или «истовость», но Ибн Хальдун трактовал его значение несколько шире, подразумевая коллективную солидарность, воинственную сплоченность.

Мне приходилось слышать от гумилевоведов, что ибнхальдунова асабийя это и есть гумилевская пассионарность. Однако, по-моему, отождествлять 120-летний династийный цикл и пассионарный толчок длительностью 1200-1500 лет все равно, что «натягивать сову на глобус»... Совершенно очевидно, что асабийя – это особая форма пассионарности, описания которой мы не найдем у Гумилева.

Сергій Дацюк: Виродження революції

Революція зазвичай протиставляється контрреволюції. При цьому контрреволюція як реакція дозволяє революції взяти паузу для того, аби знайти в собі сили започаткувати новий етап, відкрити так би мовити нове дихання.

Виродження революції є річ більш страшна для революції, бо вона припиняє саму можливість для революції продовжуватись. Виродження революції знищує самі умови виникнення наступного етапу революції. Виродження революції зазвичай пов'язане з інтелектофобськими, обивательскими, ресентиментальними, компрадорськими внутрішніми діями, які також можуть мати зовнішні стимули.

По моїх статтях ви можете побачити усі зміни ставлення до Революції Гідності 2013-2014 років. Перша річниця (2014) – "За лаштунками револції-2014", друга річниця (2015) – "Революцiя Гiдностi – два роки пiсля початку", третя річниця (2016) – "Рушiйнi сили iсторiї та революцiї", четверта річниця (2017) – "Статус революції". На п'яту річницю мені не було чого сказати про революцію, бо аналізуючи свої статті-блоги тих місяців, я бачу, що йшло активне виродження революції. Тогочасна стаття "Розлом" фіксує цей момент вибору. Поступово виродження революції сталося разом з виродженням самих революціонерів.

Шоста річниця Революції Гідності позначена Меморіальним мікро-Майданом Ресентименту, апофеозом якого стала промова Софії Федини, з класично ресентиментальним "Роз'ятріть цю рану". Якщо ран стало ще більше, то початкова рана не здається вже такою болючою, відтак її не має сенсу ятрити, а біль стає нормою життя. "Небесна сотня" Євромайдану була швидко девальвована тисячами жертв від агресії Росії на Донбасі.

Власне стаття "Статус революції" за 2017 рік, де був зроблений структурний аналіз революції, дає нам можливість зрозуміти і структуру виродження революції. Окрім того, до тієї структури ми мусимо додати приховані, раніше слабко видимі і слабко аналізовані структури – компрадорський переворот, неоколоніалізм, глибинна держава.

Виродження геополітичної революції у геополітичну кризу

Геополітична революція була пов'язана зі зміною геополітичної орієнтації з Росії на Європу. Геополітичні досягнення Революції Гідності за шість років звелися лише до безвізового режиму, бо ані членство в ЄС, ані членство в НАТО Україні не світить в найближчій перспективі.

Асоціація України з ЄС, безвізовий режим для України, підтримка України з боку США та ЄС у війні з Росією на тлі олігархізації, корупції, капітуляції перед Росією це все сумнівні досягнення на тлі втрати суверенітету над майбутнім. Без стратегування Україна матиме лише негативні наслідки від цього – посилення зовнішнього управління, шалену еміграцію, борги перед США та ЄС, які будуть конвертовані у позбавлення України її найдорожчих активів.

ЄС і США самі опинилися у вирі катастрофічних для них внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем, і їм стало не до України. Відтак Україна почала сприйматися США та ЄС не як прозахідний протосуб'єкт, а як об'єкт здирництва та жорсткого зовнішнього управління.

Інтеграція у Європу, яка власне була установкою Євромайдану, поступово втрачає свою привабливість.

Григорий Луговский: Грета и шаман

Казалось бы, что общего у экоактивистки Греты Тунберг и шамана Александра Габышева, шедшего из Якутии в Москву изгонять демона-Путина?

Во-первых, и Грета, и шаман – фрики. Идиоты Достоевского. У первой есть справка о психическом заболевании. У шамана такая справка тоже вполне может быть. Но мы должны понимать, что любая подобная справка – продукт сложившихся под влиянием господствующих религий и власти представлений о норме, о здоровье. Любой человек, стремящийся перевернуть сложившийся порядок, с этой точки зрения – псих. Как известно, в СССР диагнозом «вялотекущая шизофрения» легко награждали диссидентов. Поскольку это не нормально – в одиночку бороться со строем, ухудшая тем самым свою жизнь и не имея надежды на победу.

Во-вторых, и Грета, и шаман – сторонники экологии, защиты среды. С Гретой тут все ясно – она и позиционируется как экоактивистка. Как Грета плыла в Америку на яхте, так и Габышев двигался в Москву наиболее экологическим видом транспорта – «на своих двоих». Шаман и не может иначе, ведь его сила опирается на силы природы. Очевидно, если шаман принимает блага цивилизации, то оказывается в чуждой парадигме, теряя силу. Все то же самое можно сказать и об экоактивистах. Ты либо последователен, и тогда твои слова и дела не расходятся, либо лицемеришь, и где-то идешь на компромисс, но тогда теряешь свою силу. Которая заключена, прежде всего, в вере в себя, а затем в доверии людей, которых ты вдохновляешь своим подвижничеством.

В-третьих, и Грета, и Габышев стихийно образовали вокруг себя сообщество. Их сила это не просто популярность, но авторитет, держащийся на вере в их «избранность», священность их безумия. Каждый экоактивист должен быть немного не в себе, то есть подвижником, избирающим трудный путь при наличии легких. Как и любой шаман по своей сути – экоактивист, заботящийся о гармонии бытия своего общества, встроенного в экосистему окружающей среды.

Похоже, у общества всегда был запрос на таких персонажей. А в эпоху интернета, когда медиапространство забито слишком плотно, достучаться до большинства, оказаться в медийной повестке дня можно только тремя путями: а) через покупку медиа, продвижения и пиара за деньги; б) через совершение терактов (своеобразный брэйн-хакинг, приобретающий буквальность); в) через использование архетипа «священного безумца» (это уже брэйн-хакинг с использованием древнейших техник). И этот третий путь видится мне наиболее честным.

Правда, люди могут путать «честных безумцев» с клоунами и актерами, чья искренность – лишь профессиональный прием, а не практика жизни. Зеленский, Трамп – примеры такого рода фейковых фриков.

P.S. от Александра Елисеева: Вот тебе, бабушка, и Гретин культ:
«Казалось бы, что здесь такого — школьница пропагандирует выводы уважаемых и маститых ученых. Но вот появляются книга «Сцены из сердца», это биография Греты в стиле «Жизнь замечательных людей», написанная ее мамой, папой и двумя сестрами. Вот что говорит про Грету ее мама Малена Эрман: «Грета принадлежит к тому малому числу людей, что могут видеть углекислый газ невооружённым глазом. Она видела как парниковые газы потоками вытекают из наших печных труб, парят, поднимаясь вверх с ветрами, и преображают атмосферу в гигантскую невидимую свалку». Иными словами, по версии мамы, Грета — визионер, обладающий сверхъестественными способностями. 

Володимир Єрмоленко: Про бунт мас і колапс мас

Часто суспільства розвиваються за схожою логікою. 1) бунт мас, 2) влада мас, 3) колапс мас.

Так було на початку ХХ ст: бунт мас (Ортега-і-Гассет це описав), влада мас (фашизм, нацизм, комунізм), колапс мас (друга світова війна).

Після другої світової в західному світі відбулася елітарна контрреволюція: хоч культура і освіта стали масовими, управління перейшло до рук технократів: "еліт-які-знають".  Але зараз це призвело до кризи демократії: "нами правлять чиновники і олігархи".

Саме проти цих "еліт" відбувся новий бунт мас: occupy, indignados та ін. Одночасно в деяких країнах на ці соціальні бунти наклалися національні та антиколоніальні: так відбулася арабська весна і наші Майдани

Зараз приходить інша епоха: "популізм". Популізм - це нова влада мас. Точніше, влада нових "еліт", які "чують маси". Їхня головна експертність у тому, що вони "знають маси". Це головне їхнє знання. Зе - це про це.

Вони чогось досягатимуть і вдовольнятимуть маси. Але вони завжди мають межу: чим більше ти йдеш за масами, ти більше ти йдеш у дилетанство. Тобто зневажаєш реальність. Бо знаєш не реальність, а масове (викривлене) сприйняття реальності. І реальність за це мститься.

Коли реальність мститься, відбувається колапс: економічний, безпековий і тд.

Після колапсу до влади знову приходять технократи та "експерти", які правлять певний час, після чого знову викликають бунт мас

І так цикл замикається: бунт мас - влада мас - колапс мас.

Володимир Єшкілєв: Доба коментаторів

ЖУРНАЛІСТ ДМИТРО ФІОНІК ТАК ОПИСУЄ КЛОАКУ ЖУРНАЛІСТИКИ: “ЯКБИ МОЖНА БУЛО ПРОВЕСТИ ЕКСПЕРИМЕНТ: ЛЮДИНА ВРАНЦІ ВИХОДИТЬ З ДОМУ, АБИ ЇХАТИ У СВІЙ ПРОКЛЯТИЙ НЕНАВИСНИЙ ОФІС, А НА СХОДАХ У НЕЇ ЛЕЖИТЬ ТРУП. ДУМАЮ, 90% ЖУРНАЛІСТІВ ПРОСТО ПЕРЕСТУПИЛИ Б ЧЕРЕЗ ТІЛО Й ПІШЛИ НА РОБОТУ, НЕ ЗВЕРНУВШИ УВАГУ. ЇМ НАВІТЬ НА ДУМКУ НЕ СПАДЕ, ЩО ЦЕ ЯКОСЬ СТОСУЄТЬСЯ ЇХНЬОЇ РОБОТИ. РЕАЛЬНОСТІ ДЛЯ НИХ НЕ ІСНУЄ, Є ЛИШЕ ПЕВНЕ КОЛО КОМЕНТАТОРІВ – ОДНИХ І ТИХ САМИХ ЛЮДЕЙ, ЩО КОМЕНТУЮТЬ ОДНЕ Й ТЕ САМЕ”.

Описаний феномен стосується не лише журналістики. Вулиці заповнені людьми, які не бачать нічого навколо себе. Бо дивляться в екран смартфону. Бо, зокрема, читають там коментарі, оціночні судження та відгуки. З кількох пропонованих реальностей пересічна людина здебільшого обирає ту, де між нею і буттям стоїть коментатор. Саме коментатор, а не експерт і не довідкова програма.

Коментування з давніх-давен було популярним заняттям. Адже здебільшого в людей при зіткненні з явищами та подіями світу сього виникає потреба опертися на чиюсь думку. Враховуючи, що опертися на думку знавця не завжди виходить, а часто-густо ще й грошей коштує, експертна роль доручається тим ближнім, які вміють швидко, влучно, а ще бажано – “з хохмочками” звести всю складність явищ та подій до чогось зрозумілого, звичного і приземлено-похабного.

За старих часів коментатор виглядав, як жлоб на лавці, який розглядає кіноафішу та голосно повідомляє потенційним слухачам, що зображена на тій афіші акторка стала відомою, “заслуженою” чи “народною”, бо знала, до кого треба стрибати в ліжко. Потенційних слухачів у жлоба було від одного до двох десятків.

Нині стало веселіше. Спадкоємці жлоба-коментатора, завдяки соціальним мережам, збирають величезні аудиторії – від сотень до десятків мільйонів користувачів інтернету. Найбільш успішні з них переходять на професійну основу, розміщують у своїх блогах рекламу, продаються політичним штабам і стають заможними людьми. Але принцип не змінюється. Від коментаторів і далі вимагається перетворювати складні та багатогранні речі буття на уривки з похабних анекдотів.

І чим успішніше й оперативніше той коментатор обмащує феноменальне брудом сірості, тим більші його рейтинги. Пересічна людина не хоче, щоби хтось був складнішим за неї. Пересічній людині некомфортно й незатишно у світі “високих планок”. Пересічна людина вимагає негайно опустити планку та повідомити їй, хто в кого вкрав, хто з ким переспав і хто кому родич. Інакше пересічна людина відмовляється врівноважено їсти чікена з чіпсами і запивати їх колою. І найголовніше: пересічна людина готова платити за свій світоглядний спокій.

На цьому й ґрунтується розквіт коментаторського племені. Особливо на пострадянському просторі, де колишні гегемони, а тепер просто “терпіли”, ніяк не можуть второпати, що доба почесних дощок з доярками і слюсарями минула безповоротно. Колишні гегемони крутять головами на міцних шиях у пошуках соціально близького коментатора. Буцімто для того, щоби він без понтів пояснив, які-такі рептилоїди вкрали повагу до людей праці й котре там закулісся розсварило братні народи.

У тому плані більшість коментаторів коментує одну й ту саму історію – історію людей, які вірили, що володіють певними цінностями, а відтак виявили, що не володіють нічим. Відповідно, одна група коментаторів пояснює ситуацію тим, що “цінності вкрали”, а друга тим, що “цінності були несправжніми”. Власне, 85% усіх суспільних протистоянь, що відбуваються нині в Україні, можна описати через війну цих двох примітивних “концептів”.