Олександр Зінченко: Українці не є нацією вбивць. Українці є нацією борців!

"Українці - нація вбивць", - стверджують польські шовіністи.

Буквально дослівно: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав". 

Послідовність подій була така: 

У 1918 році Польща встала на шляху української незалежності.

У 1921 році Польща Пілсудського та Росія Леніна розділили між собою українські землі у Ризі. Решту шматків "українського пирога" дісталася Румунії та Чехословаччині. 

Потім були десятиліття геноцидної політики Кремля стосовно українців, яка коштувала нам мільйонів життів. І два десятиліття польської асиміляційної політики, яка була спрямована на тотальне зачищення усього українського на підконтрольних землях заселених українцями Галичини та Волині. 

І під нацистською окупацією стався вибух. Нікому в Україні не приходить в голову виправдовувати масові вбивства поляків. Але не треба робити з українців націю вбивць! 

Українці є не більшими вбивцями, ніж поляки. У цій історії українські діти Сагриня чомусь не є жертвами геноцида. 

Майже 30 тисяч українців убили поляки у цій кривавій історії. Але Сагринь - це не геноцид. А от українці - геноцидники. 

Президент Дуда вимагає від українців спокути більшої, ніж від росіян. Ви не почуєте у польському пердвиборчому дискурсі про провини росіян, або нацистів: тільки про українців. 

Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за свої гріхи перед поляками? Ні. 

У Варшаві за пару днів у листопаді 1794 року російські війська перерізали за різними оцінками від 20 до 30 тисяч поляків. Чи ви колись чули у цій передвиборчій компанії, що треба визнати цю різанину геноцидом і вимагати від росіян спокутувати цей геноцид? 

Протягом "Польської операції" НКВД 111 тисяч поляків було розстріляно. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за цей геноцид перед поляками? Ні. 

Протягом кількох місяців навесні 1940 року були без суду розстріляні 22 тисячі польських військовополонених офіцерів. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за ці вбивства поляків? Ні. 

Протягом кількох днів на початку серпня 1944 року у Варшаві в районі "Воля" нацисти знищили поляків більше, ніж загинуло поляків на всій Волині за весь час нацистської окупації. Чи польські політики вже проголосували за визнання геноцидом вбивств поляків нацистами у Варшаві і кожного року нагадує про цю подію семовими резолюціями? Ні. 

Це аморально - спочатку встати на шляху незалежності української державності, а потім коли ця держава виборола цю незалежність та продовжує боротьбу за свою державність від ворогів, - пред'являти голові цієї держави моральні рахунки за наслідки власних помилок в минулому: якби Польща не окупувала українську Волинь у Галичину - тих жахливих подій просто не було б. Хронологічно перша причина цього конфлікту - це помилкові рішення Юзефа Пілсудського у 1918 році. 

Абсолютна більшість причин польсько-українського конфлікту народилися у кордонах польської держави міжвоєнного часу. Але поляки не готові визнавати свої помилки на окупованих українських землях. 

Михайло Косів: Апофеоз провокації і наклепів

Трактуючи на свій лад право на свободу слова, письменник з Івано-Франківщини Дмитро Іванців написав роман “МИ – ВОНИ” (348 сторінок), у якому подіям шістдесятих років минулого століття надаються зовсім нові оцінки. Явища, факти, дійові особи, що набули вже, здавалося, остаточного визначення в українській історії, трактуються інакше. Іванців наново усе сортує на два протилежні табори, у яких ВОНИ – це не московська “імперія зла”, до розвалу якої докладали усіх можливих зусиль дисиденти-шістдесятники, а таки самі шістдесятники стали НИМИ, бо “Народний Рух – це проект КГБ” (стор. 261), а когорта найвідоміших рухівців – кагебістська агентура. Натомість “МИ – сильні, а там, за межами цього острова – ВОНИ – вороги”. (Стор.58).

Ми стали ВОНИ, і є ворогами. Отакий “переворот”. Головним героєм групи МИ є учитель музики, диригент, автор музичного оформлення кількох пісень Вадима Смогителя (це про нього написаний “біографічний роман”), а організатори, учасники, керівники Клубу Творчої Молоді у Києві і Львові, засновники ТУМ “Просвіта” й НРУ, видавці підпільного журналу “Український вісник” – це ВОНИ. Вороги.

Ярослав Кендзьор на своїй ФБ-сторінці 14 квітня опублікував статтю “Українське шістдесятництво. Провокативне сортування: МИ – ВОНИ”, в якій читаємо: “Уся ця “бабранина” героя, а відтак і автора роману – суцільна антиукраїнська провокація”. На цю публікацію вже відгукнулося понад півсотні читачів. Зокрема, відомий шістдесятник – політик-політв’язень-парламентарій Олесь Шевченко каже про Смогителя: “Говорити про персонажа рівня олеся бузини, як про щось існуюче у пристойному світі, не вважаю припустимим. Натомість чекаю, що скаже Національна Спілка письменників України про майструвача книжки Іванціва і про рецензента Барана. А, до речі, що скаже наш легендарний бандерівський край?”.

Не знаю, що скаже керівництво НСПУ та колеги в Івано-Франківську, але мені, як представникові Правління Львівської письменницької організації, до того ж – уродженцеві “легендарного бандерівського краю”, та ще й – літературному критикові, напевно, таки треба щось сказати.

Благословляючи видання цієї книжки, Євген Баран одразу ж – у заголовку – стверджує, що вона – це “Правда Вадима Смогителя”. Воно могло б так бути (життя кожної людини є настільки різноманітним, неповторним, що може стати предметом для написання роману), якби сюжет оповіді стосувався самого облюбованого франківцями персонажа. Але ж бо мова йде про епоху “Руху опору шістдесятників”. А тому “правда“ про цю епоху не може бути виявом будь-чиїх суб’єктивних амбіцій. Ставити так питання – історичний абсурд, нехай навіть це художній твір.

Юлія Філ: Індія скотилася в моральний релятивізм

 The Hindu на вечір принесло резюме сьогоднішнього дня з першим заголовком «Чому Індія відмовилася підтримати комюніке саміту щодо України?». Далі будуть міркування радше філософські, ніж політологічні чи геополітичні. 

Міністерство закордонних справ дало свої короткі пояснення, але The Hindu присвятило цьому окрему велику статтю, яку почало зі слів:

«Дводенний міжнародний мирний саміт щодо України, який проходив на курорті Бюргеншток у Швейцарії [...], виявив лінії розлому в поглядах світу на війну, замість того, щоб продемонструвати єдину відповідь». 

Цей розлом, як видно з думки Індії й низки інших держав, що не підписали комюніке, пролягає по лінії відсутності діалогу з рф. Мовляв, як ми можемо підписувати документ про мир на саміті, на якому не було однієї «сторони конфлікту». 

От у зв’язку з цим я подумала, яка ж зручна позиція, прямо не причепишся. Бо поза контекстом заклики до діалогу звучать дуже благородно і обґрунтовано. Ну що може бути поганого в закликах до діалогу? Не я придумала, але термін «леопольдизм» (Кіт Леопольд. - ред)) тут дуже доречний – «Рєбята, давайте жить дружно!». Ми ж за все хороше проти всього поганого, які до нас можуть бути претензії?  

Теж дуже цікаво, як парадигма діалогу і леопольдизму узгоджується з парадигмою міжнародного права і закликами до поваги територіальної цілісності суверенних держав. Виходить, що діалог в очах країн, що не підписали комюніке, передбачає легітимізацію вимог росії, тобто легітимізацію окупації територій? Питання, чи країни, які відмовилися підписувати документ, свідомо не помічають цю суперечність? Про неї The Hindu не написало.

Таку позицію, яка поза контекстом виглядає дуже благородно і справедливо, і навіть позірно апелює до моральності й універсальних цінностей, а в контексті перетворюється на свою протилежність, тобто підтримання зла, можна назвати МОРАЛЬНИМ РЕЛЯТИВІЗМОМ. Це позиція, яка створює ілюзію морального і етичного вибору, тимчасом як насправді ігнорує моральний і етичний вимір проблеми. Уже не кажучи про те, що така позиція найчастіше спрямована на уникнення відповідальності.

І ця проблема є не лише на рівні держав і суспільств, вона присутня також на рівні індивідів. Зокрема, я бачила таку позицію у представників деяких українських конфесій – «ми за мир», «ми поза політикою, бо політика – це брудно, а ми – духовні», або у плакальників з приводу бідних палестинців – «ми захищаємо слабких», «нам жаль слабшого», або у лівих борців з колоніалізмом – «Америка – неоколоніальна сила, фу-фу-фу». 

Цікаво, коли Росія з Китаєм замутять свій саміт миру, Індія буде послідовною і теж не підпише комюніке такого саміту через те, що на ньому не буде України?

Юрій Чорноморець (Павлович): Бау як "бульбофюрер" українофобського популізму

Найголовніше, що зачепило у відео Бау (Андрій Баумейстер, https://uk.wikipedia.org/wiki/Баумейстер_Андрій_Олегович, - Ред.) про хейт від українських інтелектуалів.

Головний посил Бау щодо українських інтелектуалів дуже простий, це тотальне знецінення. Досягається це надзвичайно примітивним прийомом. Про себе Бау розповідає що він мислить, про опонентів говорить, що вони повторюють ідеологічні штампи. Варіації цієї позиції можуть бути різними. Бау може заявити, що мислить складно, а ось опоненти примітивно – бо в полоні ідеологій. Коли йому відповідають, що будь-яке мислення – якщо це мислення – вже є складним і його дихотомія не працює – він навіть не знає що сказати. Але найголовніший момент, що дивує мене до глибини души такий. Бау говорить: ось я мислю – про українських інтелектуалів, про опонентів, про ситуацію у світі, про долю України – і всі ми очікуємо мислення, все ж таки пам’ятаємо Бау як серйозного філософа. Але він замість демонстрації того як він мислить починає витягувати як раз таки ідеологічні штампи. І робить це систематично і затято, без критичного самоаналізу аж що ж таке він власне несе. І це відверто лякає, бо нагадує вихваляння бульбофюрера «я Вам покажу звідки готувалося на нас нападеніє». І все це триває доволі давно, десь з 2018 року, коли почалося заробляння грошей на ютубі за будь-яку ціну. Період коли Бау намагався триматися хоч якихось норм моралі був навесні 2022го року коли він сидів посеред Києва під ракетами. Саме тоді він випустив кілька відео про Путіна, Дугіна, русмір, закликав до співчуття українцям. Як тільки він перестав сам відчувати на собі небезпеку війни та переселився в Німеччину заробітчанство тут же знову розцвіло.

Звичайно, що можна видавати фокус «я тут мислю, а мої опоненти продукують ідеологічні штампи», а самому гратися у ідеологічні маніпуляції перед аудиторією, що не є професійними філософами, не знає реальну ситуацію в Україні – і це йому вдається. Але у професійних філософів всі ці фокуси Бау давно вже викликають сміх, оскільки дійсно це дуже смішно. І останнє відео Бау викликане обуренням – як же так можна сміятися з мене публічно? Але справа у тому, що все давно відбувається, і як Арестович став смішним для дуже багатьох, так і Бау давно є смішним для філософів. 

"Дегуманізація образу українців у російському пропагандистському дискурсі : нарис"

4 січня 2024 р.на сайті Інституту історії України було розміщене видання із серії "Сучасна російсько-українська війна у координатах історії":

Лисенко О. Є., Маєвський О. О. Дегуманізація образу українців у російському пропагандистському дискурсі: Нарис / За ред. В. Смолія. НАН України. Інститут історії України. Київ: Інститут історії України, 2023. 82 с.

Анотація:

Центральним об’єктом дослідження став один з провідних векторів російської мілітаристської пропаганди, пов’язаний з системною негативізацією образу України та українців в очах світової свідомості та громадян Російської Федерації. В обох випадках ідеться про засіб легітимації експансіоністської політики Кремля, який поставив за мету повернути Україну до орбіти власного виняткового впливу. У тексті розкриваються ідеологічні настанови російського лідера В. Путіна, який окреслює головні напрями діяльності розгалуженої мережі органів пропаганди в Росії та за її межами, інституційне забезпечення цих зусиль на тимчасово окупованих територіях України, насамперед у Криму й Донбасі. Характеризуються специфічні форми впливу на масову свідомість "глибинного російського" і зарубіжної громадськості. Простежується місце і роль Російської православної церкви у підтримці імперських амбіцій російського керівництва завдяки реалізації доктрини "русского міра". Показано, у який спосіб інструменталізується креолізована продукція, що слугує мобілізаційним ресурсом Москви у гібридній війні проти України.

Матеріал призначений для науковців, студентів, військовослужбовців та широкого читацького загалу."

Переглянути зміст та завантажити текст видання можна за лінком: 

http://resource.history.org.ua/item/0017851

Андрій Бондар: Стокгольмський синдром Орбана і Фіцо

У якомусь сенсі існування в Центральній Європі таких політиків, як Орбан чи Фіцо, можна пояснити Стокгольмським синдромом. Особливо це стосується, звісно, Орбана, бо в нього вилучений слов'янський елемент, що вшитий у Фіцо. 

І ця суто слов'янська прив'язка словаків до росії дозволяє відповідним чином діяти там російській пропаганді. Діяти і заходити там у стосунки, побудовані на звичному принципі, сказати б, культурного васалітету, в якому постулюється вищість російської культури і її лагідне покровительство через два кордони і територію війни над такими собі гірськими слов'янами без особливих здобутків і амбіцій в історії, таких собі білорусів Центральної Європи. Думаю, саме так росіяни й бачать словаків. Приблизно як обслугу на гірськолижних курортах словацьких Татр. 

Поразку "Празької весни"і совєтську окупацію словаки пережили разом із чехами, практично як "адіннарод", але були значно в менш протестній позиції, ніж чехи. Тому Стокгольмський синдром на словацькому ґрунті втрачає свою вагу. Бо це щось більше, ніж просто синдром. Це інша міра наближення до русского міра. Образно висловлюючись, словаки грають з росіянами в один хокей. 

Натомість Орбан і його ідеологія дружби з росією – це насамперед чистої води Стокгольмський синдром, бо Угорщина була тричі в минулому столітті проти росії – під час І світової як частина Австро-Угорщини – ворога росімперії, ІІ світової як союзниця Гітлера і 1956 року, коли було придушене угорське повстання проти Совєтів. Той ресентимент, на якому Орбан будує поки що віртуальний "угорський світ", є прямим наслідком "російської травми": Угорщина саме в таких кордонах, бо так визначила росія, чи то пак сталін з олівчиком. 

Але їх обох із Фіцо об'єднує те, що вони, точнісінько як перші секретарі своїх компартій за совєтських часів, шукають у москві альтернативного суверена, який зрозуміє їхні амбіції. Цей суверен досить фантомний, бо ніяк не окреслений. Але гроші від нього надходять не фантомні, а цілком реальні. І це чудово лягає на політиків з амбіціями. І це амбіції популістів-націоналістів і популістів-демагогів, які не влізають своїм розумінням власної ролі в історії і сьогоденні в ідеологію сучасного Євросоюзу, що якраз і створювався, аби більше не вилазили нагору, ці хворобливі амбіції переписати історію і перекроїти постялтинські кордони. Не влізають, тому, вочевидь, будуть у цій війні грати трохи проти нас. 

Я не кажу категорично, що вони наші вороги. Ні. Але тепер вони точно нам не друзі. У нас нема з ними такої "хімії", як із поляками чи литовцями. 

Інша справа, що їх варто розглядати не лише як партнерів у єдиній європейській родині, а й чинник, керований прямою російською агентурою. Стає складніше. І нам нічого не залишається, крім мудрості і терпіння. І надії на те, що претензії Орбана на словацьке Кошице стануть для Фіцо набагато більшою проблемою, ніж вилизування путінського ануса заради процвітання його популістської сили.

Олег Однороженко: Меч "Коваль ЮА": до питання методики турбо-деконструкторів

Перипетії довкола переатрибуції та вилучення з експозиції Національного музею історії України (National Museum of the History of Ukraine) старожитного меча з вірогідним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» викликав неабиякий резонанс серед української громадськості (матеріал Ірина Костенко та Irena Chalupa на сайті «Главком»). 

Заперечуючи закиди щодо провокативності своїх дій, директор НМІУ Ф. Андрощук заявив, що «”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження» [відповідь Ф. Андрощука на сайті НМІУ], й на підтвердження цих категоричних висновків послався на власну англомовну статтю 2003 р. в шведському часописі «Fornvännen» [Androshchuk F. The Hvoshcheva sword. An example of contacts between Britain and Scandinavia in the Late Viking Period // Fornvännen. Journal of Swedish Antiquarian Research. – Vol. 98. – Stockholm, 2003. – P. 35–43].

Майже той самий текст було опубліковано й в Україні, але під іншою назвою [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? (An Episode of Contacts Between Britain and Scandinavia in the Late Viking Age) // Ruthenica. – Vol. ІІ. – Київ, 2003. – С. 15–25]. Як випливає з відповіді Ф. Андрощука на сайті НМІУ в цій статті/статтях було ґрунтовно спростовано висновки російського історика А. Кірпічнікова про наявність на мечі ХІ ст., що був знайдений поблизу с. Хвощове на Полтавщині, кириличного напису. На цю статтю/статті активно посилалися в дискусіях і співробітники музею, що стали в обороні професійних чеснот і неупередженості свого керівника. 

Звернення до змісту розрекламованої статті (далі розглядаємо варіант опублікований у часописі «Ruthenica»), втім, породжує більше питань ніж відповідей. У вступі до неї Ф. Андрощук робить несподівану заяву про те, що до нього руків’я меча «ніколи не вивчалося»: «Probably because of its evident uniqueness, the hilt of the sword has never been studied» [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? – P. 15]. Попри те, що оздобленню меча з Хвощового присвячена окрема стаття А. Кірпічнікова [Кирпичников А. Древнейший русский подписной меч // Советская археология. – Москва, 1965. – № 3. – С. 196–201], на яку Ф. Андрощук у своїй спростувальній статті жодного разу не покликається. І це, як побачимо далі, не випадково. 

Олег Однороженко: Казус Андрощука: звідки беруться та чого прагнуть "руйнівники міфів" (турбо-деконструктори)

Фахова думка доктора історичних наук, визнаного фахівця-медієвіста Олега Однороженка про ситуацію щодо «денацифікованого» Національного музею історії України, Фьодора Андрощука та загальну ситуацію в українській науці.

Суто випадково антиукраїнське спрямування «оголтєлого норманізма» ленінградського розливу, яке вже перейшло межі адекватності, привернуло увагу громадськості. Спливли численні випадки непрофесійності, упередженості, українофобії. Додам, що й виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи», що стала збіговиськом для легалізації україножерів і нефахових фальсифікаторів, у тому числі у грайливих лосинах, теж була прикметною.

Скандал із п. Фьодором Андрощуком, що як директор Національного музею історії України взявся денацифікувати очолюваний ним заклад, зусиллями Ірина Костенко та Irena Chalupa вийшов на новий рівень. Призвідця скандалу замість того аби, як і личить науковцю, дати розгорнуте обґрунтування своєї надто вже вразливої позиції, у своєму фірмовому стилі перейшов до лайки та хамства. 

В силу тієї обставини, що з п. Андрощуком у мене була нагода спілкуватися особисто, його поведінка не стала для мене несподіванкою – передусім його антиукраїнські погляди та войовнича та показова некомпетентність. Свого часу він написав статтю зі сфрагістики, під час обговорення якої було вказано на його численні неточності, на що він відповів, що це все неважливо – адже «источники нужны исключительно для построения общих концепций и интерпретаций». Тобто – при вивченні проблеми не історик має йти за джерелами, а навпаки «історик»-доктринер має тягти факти та джерела на підтвердження наперед визначеної концепції. У цих псевдо-наукових «пошуках» важать лише світоглядно-політичні «якості» самої концепції. «Постмодерніський дискурс» (перепрошую за уживання нецензурної лексики), що пропагує «відносність істини» та й будь якого знання, розмиває критерії достовірності, відкриває найширші можливості для довільних маніпуляцій і фантастичних інтерпретацій. За такої ситуації, коли все «фальсифікуєме» за визначенням, єдиним реальним ґрунтом, на яке спирається «дослідження», є «внутрішні переконання» самого автора – його ідейно-світоглядні чи «правильні» політичні переконання. Утім, проблема значно ширша, адже не Андрощуком єдиним всіяно постмодерніське поле... 

Мало хто до кінця розуміє, що ж саме є рушійною силою в нестерпному бажанні повалення «національних міфів» і «стереотипів», і на чому ґрунтується пафос численних «деконструкторів». 

Мотивація у візаві останніх, назвемо це середовище «наїв-патріотами», більш-менш зрозуміла – аматори, які не мають належної фахової підготовки, але дотримуються патріотичних чи націоцентричних поглядів, беруться за конструювання вітчизняної історії в найбільш героїчних і піднесених тонах, наївно вважаючи, що такі підходи служать справі «гідного уславлення Вітчизни» чи «патріотичного виховання молоді», а найбільш самовпевнені – що цим здійснюють «неоціненний внесок» в історичну науку. Переконати таких людей, що реальна історія, вивчення якої ґрунтовано на всебічному опрацюванні джерел і сукупності фактів, є незрівнянно цікавішою за будь-які, навіть «найпатріотичніші» фантазії, буває доволі важко, а часто-густо й геть неможливо. По-за тим, хоч як би не ставитися до людини, яка з патріотичного сентименту, намагається підфарбувати історію яскравішими барвами, виповнити білі плями більш чи менш достовірними здогадками, чи притлумити не надто приємні епізоди, мотиви такої людини доволі прозорі та зрозумілі – патріотичне почуття пробує ламати реальність для певної «вищої мети».

Зовсім не те з прозорістю мотивів у стані деконструкторів. Звісно, з їхнього боку декларуються цілі найбільш шляхетні – «боротьба за чистоту наукового знання, не затьмареного національними упередженнями», «неприпустимість псевдопатріотичного міфотворення» тощо. Між тим, цей пафос має цілком іншу природу. Його походження наступне: 

Софія Дніпровська: "Синдром Тарпеї"

Те, що нині відбувається з мільйонами електоральних одиниць, можна умовно назвати "синдромом Тарпеї". 

Була в Давньому Римі така легендарна громадянка, що під час війни з сабінами розмінувала... соррі ... відчинила ворота нападникам і ті віддячили їй по повній: закидали залізними щитами, забивши до смерті. (Згодом римляни назвали скелю на її "честь", з якої потім скидали зрадників і державних злочинців). 

Чи була Тарпея жертвою агресії? Так, була. Не наскочили б сабіни на Рим, вона б так нагло не загинула. Чи була вона НЕВИННОЮ жертвою? НІ. 

Любителі поморалізувати на тему "жертва-аб'юзер" часто ігнорують одну просту істину: окремо взятий суб'єкт (в т.ч. колективний) може бути одночасно і жертвою і злочинцем. Характеристики жертви (дурна, жадібна, злодійкувата, неохайна) не можуть бути виправданням аб'юзу, і навпаки: статус жертви не звільняє від відповідальності за скоєний злочин. 

Якщо 2 злодія побилися за здобич і 1 другому проломив макітру, то перший іде під суд ще й за вбивство (тяжкі тілесні), а другий, якщо виживе, - за крадіжку.  

Метою засудження девіантних форм поведінки є не зловтішання порядних людей емоційними й фізичними стражданнями злочинців, а підтримання балансу в соціумі. Бо те, що не підлягає осуду, стає нормою. А коли нормою стає деструктивне, це веде до повної деградації і розпаду людських колективів. 

Українці, які з середини 14 ст. опинилися під владою чужих народів (і продовжили їм коритися навіть після формального проголошення Незалежності в 1991 р.), віками варилися в чужому історичному й етичному дискурсі, де борці за Україну (Хмельницький, Мазепа, гайдамаки, українські націоналісти) кваліфікувалися як зрадники й бузувіри, а ренегати (яреми, носи, галани, галагани, чалі) - як приклади для наслідування. 

Тому не дивно, що маса народу, поплавлена в чужих казанах, не вбачає нічого страшного й ганебного в зраді власної держави і етносу, в оббріхуванні й зреченні національних лідерів із вузькоособистих, шкурних мотивів. І дивується, коли їй за це "прилітає". 

Але якщо не називати речі своїми іменами заради якоїсь примарної "єдності", тоді деструктивні стратегії поведінки й надалі будуть унормовуватися й призводити до поразок і розриву соціальних зв'язків, що в перспективі веде до зникнення нашої держави і нації з карти світу.

Софія Дніпровська: Слід протистояти антиукраїнському паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту!

Військові знають, що є такі стратегічні позиції/висоти/плацдарми, після втрати яких утримати певну ділянку фронту вже неможливо і треба триматися за ці позиції, поки є сили триматися, а втративши, відступати й перегруповуватися, щоб не палити резерви, бо програний бій ще не означає програш у війні. 

Це стосується не тільки війська, а й (гео)політики, бізнесу й звичайного життя. 

У мене стійке враження, що проти нас працюють цілі інформаційні центри, метою яких є знищення української нації. 

Спочатку вони підбивають українців здати важливі стратегічні позиції (хуже-не-буде/хотьпосмійомся/станемо на коліна - договоримось посередині/розведемо війська/скоротимо армію/розмінуємо шляхи, накладемо асфальту/наваримо холодцю, насмажимо шашликів і будемо єднатися), а коли ключові позиції втрачені і ворог увірвався у фортецю, підбивають лізти на рожен, формуючи абсолютно неадекватне уявлення про співвідношення сил, спекулюючи на анархізмі й хворобливому самолюбстві, притаманному всім поневоленим націям. 

Ця тактика була обкатана ще в 14-15 р.р., коли "небайдужа громадськість" тисла на владу і вимагала: то закрити кордон (як???), то водички на блок-пост принести, то не зупинятися і тримати аеропорт (Янукович же залишив нам могутню армію - як можна з нею не перемогти і не дійти до Москви). 

І продовжує застосовуватися. Тільки тепер ті ж самі "рішучі й непокірні" люди виправдовують авантюрні й злочинні дії чинного керівництва. 

Вирахувати, хто цим займається, не вельми складно. Значно складніше знайти управу на цих негідників у рамках "стандартів", нав'язаних нам лицемірними "союзниками". 

Але протистояти цьому паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту слід доти, доки стане сил. І доки не відкриється сприятливе вікно можливостей. 

Бо це просто питання життя і смерті. Do or die.

Чи винні українці у війні?

Максим Розумний

Концепт "провини за війну" з легкої руки Олексія Толкачова опинився у центрі суспільних дискусій. Очевидно, що в популярному дописі він використаний радше як риторична фігура, що називається, "ради красного словца". Але отримав потужний резонанс в колективній психіці.

Насправді, в той чи інший спосіб, пошук винних за війну ведеться всередині українського суспільства постійно і наполегливо. Для когось це Порошенко, а для когось Зеленський, для когось російськомовні, а для когось націоналісти. Хтось бачить причину війни в "ресентименті", а хтось у присутності радянської символіки та/або в намаганні більшості жити мирним життям у період 2014-2022.

За цими звинуваченнями, майже завжди, стоїть чиясь образа або травма, тому їх важко спростувати або взагалі оперувати в цьому дискурсі раціональними категоріями. Тим більше, коли колективними емоціями маніпулюють з політичною або ідеологічною метою.

На жаль, усе це дає ефект. Українське суспільство схильне засуджувати, а не розуміти, впадати у відчай, а не шукати шляхи виходу з кризи. З моральної точки зору, така реакція є зрозумілою, але якщо ми застрягнемо в цій трясовині хворобливої емоційності, то ми ніколи не вийдемо назустріч своєму спільному майбутньому.

Нам потрібна культура відповідальності, а не культура провини.

Andrij Bondar 

Фраза "українці заслужили на війну" в моїй травмованій свідомості еквівалентна фразі "українці не мають права на існування". І я думаю, що в багатьох саме таке враження. Це типовий геноцидний наратив, звичний для практик імперського садо-мазо, який пробують нам згодувати під виглядом внутрішньої, прекраснодушної типу-самокритики: ви винні, тільки ви винні в усьому, а найголовніше в тому, що наважились дожити до сьогоднішнього дня.

Igor Holfman

Війна по суті для нас вітчизняна, антиколоніальна, національно-визвольна. Говорити, що українці "заслужили на війну", це все одно що говорити "українці не заслужили на суверенітет". 

Андрій Бондар: Наш гнів проти ворогів – це гнів інтернаціоналістів

Остання стаття Дубинянського в УП – маніпуляція, в якій правда і неправда розподілені приблизно в однакових пропорціях. І де неправда (наприклад, повна відсутність якихось соціологічних даних, які ним лише "уявляються") маскується під прекраснодушне моралізаторство, що зводиться до перевіреного наративу "подвійного геноциду". 

Саме так було в Руанді, яку автор наводить як приклад, за яким неодмінно в нас мусить усе повторитися.

Саме там, у Руанді, після геноциду тутсі 1994, було вкинуто (здебільшого католицькими ієрархами – але не тільки) схожий, "рятівний" ("об'єднавчий") наратив про те, що, виявляється, був "інший геноцид" – уже тутсі проти хуту. Тоді як в тих подіях втрати хуту і тутсі були приблизно 1 до 9. Смерть понад 100 тисяч хуту була реакцією на те, що вони перед тим влаштували по всій країні кількадесят "бабиних ярів" для тутсі. Ну, реально, були місця, де за один-два дні від мачете, мотик і палиць хуту гинуло по 50 тисяч тутсі (наприклад, у Мурамбі). 

І штука в тому, що цей "подвійний геноцид" (або "уявний геноцид"), пропагований нашим улюбленим автором нібито як прекраснодушна пересторога ("ми не мусимо уподібнюватися до своїх ворогів") на шляху до омріяної ним євроінтеґрації (де так само будуть рахуватися з носіями великої культури проханова і прілєпіна і зазирати їм у їхнє імперське гузно), вже сьогодні виглядає як спроба врівноважити страждання ката і жертви. Зробити ката ще більшою жертвою, ніж ми. Бо ось, бачте, ми обов'язково колись дійдемо до того, що захочемо їсти їхніх дітей. І це після десятків тисяч викрадених цими людоловами українських дітей на Півдні та Сході!

Дубинянський малює "етнічних росіян" як уявну жертву українців – і тут я підходжу до головної, магістральної, неправди тексту Дубинянського: він малює українців русофобами за етнічною ознакою. Мовляв, за рівнем ентофобії ми нічим не ліпші за росіян. 

Але це найбільш грандіозна і кричуща маніпуляція, бо українці ставляться до росіян не за ознаками їхньої етнічності, а за ознаками їхньої імперськості та хворобливої агресивності, вираженої в конкретних діях, які вже сьогодні – після Бучі та Маріуполя з Херсоном – можна кваліфікувати як геноцид українського народу. На що й натякають висунуті звинувачення МКС, разом із ордерами на арешт путіна і львової-бєлової. 

І це ще огидніше в контексті сьогодення, коли нам навіть не дозволяють стріляти по їхній території. Для нас ворог – будь-який представник країни ворога, який виступає за елімінацію українців, підтримує або замовчує її і заперечує право українців на їхню державність, самостійний розвиток і культуру. Без жодної різниці, хто він етнічно – бурят, вологодець, кадировець, осетин, самарець, москвич чи калмик.

Тому наш гнів проти них – це гнів інтернаціоналістів: нам байдуже, яка в них тече кров, якої вони релігії, культури чи мови. Бо ми теж тут далеко не всі етнічні українці і ходимо до різних церков. Нам важливо одне: що в них чорні, невиліковні душі, сповнені до нас патологічної ненависті просто тому, що ми наважилися бути собою і бажаємо жити у своїй країні без них. Ось природа нашого ресентименту.

Тому не варто плутати звичайну імперську хуцпу з європейськими цінностями. І вестися на ці наративи не варто. Бо те, що пише сьогодні Дубинянський, абсолютно нічим не відрізняється від провідного кремлівського наративу про "геноцид русскоязычного населення Юго-Востока Украины". 

Відмінність лиш у тому, що Дубинянський нас застерігає від того, що в голові Путіна вже давно відбулося. Просто тому, що він і думає так само, як Путін, і належить з ним до одного світу, де сумління дозволяє такі чудеса мисленнєвої еквілібристики, як "уявний геноцид". Для Дубинянського і Путіна це очевидно. А для мене очевидно, що маніпуляторів потрібно виводити на чисту воду.

Звідки взялося “російськомовне населення” України / Откуда взялись "русскоязычные" в Украине

Олександр Жуков: Рашисти та укрвїнофоби у освітніх закладах України

За постійними дискусіями про академічну доброчесність та плагіат минають без уваги дійсно важливі події. Так, у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара привітали з ювілеєм відомого професора, фундатора соціології в ДНУ Віктора Георгійовича Городяненка. Городяненко довів, що соціологія – це дійсно наука, так як володіє здатністю до наукового прогнозу. Про все, що зараз відбувається, Віктор Георгійович може сказати: «а я попереджав!». Він «науково» довів, що 

«С 1991 г. возник комплекс проблем, касающихся положения русскоязычного населения, начиная с кадровой политики и проблем образования, языка и заканчивая всплесками вандализма, направленными в адрес деятелей культуры и церкви Московской патриархии» (тут та далі – цитати з Городяненко, 2009 https://naukarus.com/polozhenie-russkih-v-ukraine-i-problemy-ih-identichnosti).

Ставлення до України відомого професора позначається наступною тезою: 

«Сегодня Украина представляет собой конгламерат (загалом, конгломерат – ну то таке) разнородных областей со своей спецификой в демографическом и языковом составе, а также с разными экономическими условиями» (уточнення – конгломерат за академічним словником це «механічне, випадкове поєднання чого-небудь різнорідного»).

Хто не знав, а в Україні існує апартеїд: 

«Украинские государственные деятели последовательно придерживаются только одной политики -деления граждан на титульную нацию и остальных. Более того, Украина сегодня в сфере национальных культур и языков нарушает около 10 международных договоров, ратифицированных парламентом страны (Конвенция о защите прав человека и основополагающих свобод, Европейская конвенция о защите прав национальных меньшинств, Конвенция о борьбе с дискриминацией в области образования, Европейская хартия региональных языков и языков меньшинств и др.). Имеет место дискриминация русских в праве на имя; в области образования и культурного развития. Желание отделиться от всего русского носит прямо-таки русофобский характер».

«Не имея стратегической позитивной программы развития общества, консолидирующей идеи, сплачивающей украинцев и живущих в Украине русских, власти видят перспективу своего сохранения только в перманентном разжигании антироссийских и даже антирусских настроений. Такая политика поощряется США и рядом стран Евросоюза, причем "независимость" от России оборачивается зависимостью украинской властвующей элиты от Запада».

Це вже з підручника «Соціологія» цього автора:

«Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної»

Теза про народ-селюк:

«Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців».

Теоретичне обґрунтування федералізма та практично пророцтво: 

«На наш взгляд, от позиции русских и русскоязычных граждан Украины во многом будет зависеть процесс федерализации страны» (Городяненко, 2012). 

Не думав, безумовно, що усі громадяни України будуть боротися проти не тільки федералізації України, але й Росії, але це інша історія.

Вітаємо ювіляра?

В українському законодавстві є чітке визначення українофобії

Відтепер в українському законодавстві є чітке визначення українофобії. Воно міститься в Законі «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», яке днями підписав президент. 

http://www.golos.com.ua/tmp/0krxz2_270423.pdf

«Українофобія – дискримінаційні дії, публічно висловлені заклики, у тому числі в медіа, у літературних та мистецьких творах, що заперечують суб’єктність Української держави, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції Українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру».

Олег Короташ: "Квантовий коловорот" українського питання

«Уже немає сили, щоб подолати ці ракові пухлини – Донбас і Крим... Але навіть для націоналістів це – вища математика. Вони готові боротися за цей Крим. Мені це не потрібно. Мені потрібна країна в межах моєї мови.» (с) В. Шкляр, 2009 р.

«Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема... Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися.» (с) Ю. Андрухович, 2010 р.

«Тобто для мене Крим що є, а чи його нема – по цимбалах. Може і не бути. Я взагалі так собі думаю: а навіщо нам така велика держава?» (с) Ю. Винничук, 2010 р.

«От Крим – він ніколи не був українським. Його подарував нам Хрущов.» (с) В. Шкляр, 2010 р.

«А що ми з вами хотіли: після того, як Андрухович зі Шклярем базікали про від’єднання частини українських областей, то аби Донбас і Крим по тому приїхали захищати українську мову?» (с) О. Короташ, 2012 р.

«Я розумію, що це неправильно, але Донбас потрібно відпустити. Неправильно, тому що це порушення територіальної цілісності. Але я до сих пір думаю, що так краще.» (с) Т. Прохасько, 2015 р.

«Ми можемо говорити про патріотів російськомовних, які стоять на передку. Але в цьому теж немає нічого дивного. Чому б їм не захищати території, на яких їм жилося краще, ніж україномовним?» (с) В. Шкляр, 2018 р.

«А коли отак, як тепер, що приєднати хочуть не Донбас до України, а Україну до Донбасу, то це мене не влаштовує. Тим більше ціною життя найкращих наших синів.» (с) В. Шкляр, 2018 р.

«Деяким письменникам, які не бралися за зброю, краще взагалі не говорити про державу і про від’єднання територій. Маю на увазі Андруховича, Винничука, Шкляра, Бойченка, Прохаська… Уявіть: сидять Юрій Ігорович Андрухович, Василь Шкляр та Сашко Бойченко за круглим столом. Перед ними лежить піца у вигляді держави. Відрізають звідти по шматку: людей, долі, дітей, сім’ї, коханих. Для них це абстракція. Не знаю чим керуються люди, коли про тисячі людських доль говорять категоріями «треба віддати».» (с) О. Короташ, 2018 р.

…Допоки суспільство не осягне причинно-наслідкові зв’язки, доти на війні гинутимуть діти моїх друзів. Це карма, яку я називаю «квантовим коловоротом». Я не вірю в ідею «прощення за гріхи», бо енергія слів, яку ми продукуємо, є усвідомленою ненавистю до ближнього.

Александр Волынский: Пример украинофобского рашизма

Уже  в  2020 году  рашисты  планировали  очистить  Украину  от  украинцев. Там  прямым  текстом рашистский  подонок Школьников призывает  к  этническим  чисткам, так  называемой  денацификации.

Школьников А. Ю. Национальные стратегии: геостратегический взгляд на будущее  мира и России. — СПб.: Corvus, 2020. — 544 с.

Воссоединение земель ближнего круга необходимо проводить под флагом воссоединения и ответных действий на casus belli, к сожалению, проблем с последним не будет. Необходимо четко заявить принципы внешней национальной  политики, вводя личные и коллективные санкции, заводя уголовные  дела, разрывая экономические и политические связи, жестко, резко и демонстративно в отношении любых русофобских действий. Распад  глобального мира на панрегионы процесс не сиюминутный, наша задача — подготовить почву/обоснование к последующей зачистке, изгнанию чужеродных русофобских элементов.

Диаспоры, составленные из эмигрантов, интересуют нас мало, так как без сильной сетевой составляющей и отсутствия серьезных барьеров для интеграции в страны проживания за 1–2 поколения связи с  исторической родиной становятся эфемерными. Внуки, а чаще и дети, уже не знают языка и традиций, да и сами эмигранты, что раз в год надевают национальную одежду на праздник, да не собираются возвращаться — отрезанный ломоть.

Политика Украины первых двадцати лет была в русле мягкой ассимиляции и проблем у них не было, но выплеск национализма в 2014 году полностью уничтожил всю предыдущую работу. Исторический casus belli у России теперь есть. После вхождения большей части бывшей Украины в наш панрегион (ориентировочно 2021–2023 годы) начнется политика денацификации. В рамках которой будет проводиться тотальная и плавная деукраинизация:

■ люстрация запятнавших себя национализмом и открытые границы для отъезда всех недовольных;

■ жители Украины будут разделены на несколько народов  — русские, русскоязычные, говорящие на суржике, малороссы, русины, галичане, казаки и т. д.;

■ пассионарии будут или выдавливаться за границу или притягиваться в центр России для последующей ассимиляции;

■ остальное население постепенно будет ассимилироваться — если нет достаточного количества желающих учиться на украинском языке, то закрываем классы с преподаванием на украинском языке и т. д.

Pascal Lassalle: Revue du nouveau numéro du magazine "Elements"

J’ai commencé à lire cette dernière livraison du «Magazine des idées », dont la couverture résume effectivement le contenu.

Un long édito convenu, mais prévisible, d’AdB avec tous les poncifs et les éléments de langage de la vulgate propagandiste made in Moscow, paresseusement assénés ad nauseam, qui se réduit purement et simplement à un calque de la vulgate douguinienne, comme d’habitude.

C’est ce qu’il y a de pire dans ce numéro et d’autant plus décevant de la part d’un homme qui a contribué à la formation de nombre d’entre nous et au renouveau de notre corpus doctrinal, avec des positionnements d’ordinaire stimulants, sinon pertinents.

Mais sur cette question, c’est un naufrage  intellectuel avec un alignement pur et simple sur la Russie, ce qui n’est bien sûr pas nouveau (cf. notamment un entretien donné en 2012  à la revue italienne Eurasia, repris dans son dernier recueil paru, « Contre l’esprit du temps », p: 206-216) avec les vaticinations sur le coup d’état américain de Maïdan, l’offensive de Poutine justifiée (ayant préventivement empêché une offensive ukrainienne prétendument envisagée dans le Donbass) et le « malheureux peuple ukrainien » réduit au statut de figurant et de proxy d’une guerre américaine. 

Bref, une évocation hollywoodiennement binaire de ce conflit sous le prisme de l’alignement inconditionnel sur une vision fantasmatique de la Russie et d’un anti-américanisme obsessionnel et hystérique, pour reprendre l’expression malheureusement pertinente de Guillaume Faye. 

La dimension identitaire, historique et mémorielle déterminante dans cette guerre et que je m’efforce de souligner pour, ad minima, un débat qui n’a jamais eu lieu dans les colonnes du magazine ,  est opportunément jetée, une fois de plus, aux oubliettes, ce qui fait que l’on repassera pour la défense de la «  civilisation européenne » (dans laquelle s’inscrit la question ukrainienne) qui s’arrête aux frontières mouvantes d’une Russie eurasiatique revanchiste, objet de toutes les complaisances et de tous les renoncements.

On trouve ensuite un entretien avec L. Schang qui est relativement objectif ( encore que l’on apprend que le régiment Azov est une unité de «supplétifs étrangers »), un article de Juvin qui nous fait du Juvin puissance 1000 et un entretien avec Douguine, égal à lui-même, au ton moins exalté que d’accoutumée, pas inintéressant de son point de vue naturellement, déjà résumé dans l’édito de son grand ami français.

Михайло Видейко: Рашистські "вологі фантазії"

Казка від москлів, яку вони, схоже, перетворюють на життя просто зараз. 2007 року  5000 тиражем видрукувано твір «Третя імперія» Михайла Юр'єва. Це не просто письменник, але істота, яка тривалий час оберталася в найвищих ешелонах російської влади, що була в 90-ті – президентом ліги промисловців Росії, та була членом Ради з підприємництва при президенті шишкостану. У «Третій світовій» Юр'єв переноситься в майбутнє, у 2053 рік, де світ розділений між чотирма величезними наддержавами: Російською Імперією, Американською Федерацією, Ісламським Халіфатом та китайською Піднебесною, які контролюють свої сфери впливу. 

Конфлікт майбутнього почався, у викладі автора, з парламентської кризи в Україні, яка привела до влади в Києві антиросійське угруповання. У відповідь 80 тисяч російських «добровольців» увійшли до Східної України, щоб допомогти проросійськи налаштованим силам. Потім дев'ять областей (Донецька, Харківська, Запорізька, Луганська, Дніпропетровська, Херсонська, Одеська, Миколаївська та республіка Крим) оголосили про невизнання української державності та проголошення Донецько-Чорноморської республіки. Усіх представників центральної київської влади, крім тих, хто перейшов на бік повсталих, було зміщено, після чого було проведено референдум про вихід цих областей зі складу України та входження їх до складу Росії. Українська влада спробувала придушити повстання, але більшість військ перейшла на бік повсталих, а ті, хто намагався воювати, були блоковані та розгромлені, після чого повсталі разом із російськими добровольцями дійшли до західних кордонів України, громячи вогнища опору противника так, що «місто Львів припинило своє існування». Як і українці – у ХХІ столітті такої нації не існує. 

Причинами ж неймовірного патріотичного піднесення росіян у романі стало те, що їм набридло дивитися, як Захід тисне на Росію, внаслідок чого «самоприниження змінилося поверненням національної самоідентифікації та самоповаги, на зміну деморалізації та розпачу прийшли впевненість та озлобленість». Слідом за таким успішним возз'єднанням України з Росією знову були засновані стани, олігархи та продажні чиновники були вигнані, Росія стала царством, а першим царем нової Росії став «Володимир собіратєль». Ще за кілька років, якщо вірити книжці, Росія вийшла з усіх міжнародних організацій, включаючи ООН, продовживши експансію на Захід і захопивши всі європейські землі, включаючи Гренландію. І ніде доблесні російські війська не зустріли скільки-небудь значної відсічі, тільки у Великій Британії. Але опір англійців було придушено ядерними ударами. 

Така ось казка. Спостерігаємо за подіями.

Олег Гуцуляк: Рашизм ("Русский мир") как оружие межнародного военно-государственного терроризма Кремля

 Идеологов «рашизма»  воодушевляет аналогия с империей Александра Македонского, которая, хотя и распалась, но родила «эллинистическую цивилизацию» от Памира и Инда до Сахары и Атлантики:

«... Эллинами, – цитирует П. Струве Исократа, – называются скорее те, кто принимает участие в нашей культуре, нежели те, кто имеет с нами общее происхождение» [Вехи. Из глубины. –  М., 1991. – С. 475] («самое имя эллина становится уже обо­ значением не происхождения, но культуры. Эллинами чаще на­ зывают получивших одинаковое с нами образование, чем лю­дей одного и того же происхождения» (Isocr. Paneg. 50. пер. K.M. Колобовой));

«… именно язык создал империю. Ибо империи удерживаются не политическими и ни военными силами, а языками… Империи – прежде всего культурные образования; и связующую функцию выполняет именно язык, а не легионы» [Бродский И. Об Одене / пер. с англ. – СПб.: Азбука-классика. 2007. – С.19];

«... Русским я называю того, кто любит Россию, кто живет в ее языке и культуре» [Мамлеев Юрий. Параллельые миры есть (интервью) // Московская неделя. – 2009. – 19 июня. – С.17];

 «… И слова Набокова: “быть русским – это значит любить Пушкина”, весьма точны. Поскольку Пушкин был первым, кто соединил самосознание личностное и национальное, нашел адекватные способы его языкового выражения. Потому Россия и в самом деле “Пушкинский дом без его курчавого постояльца» [Шушарин Дм. Век «Вех» // http://infoart.udm.ru/magazine/novyi_mi/redkol/sh/vek.htm];

 «… русские, – провозглашает директор Центра геополитических экспертиз Валерий Коровин, –  это не происхождение, не кровь, а культурно-цивилизационный тип. Это общая культура, язык, общая история, общие цели и взгляды на будущее для множества народов и этносов. Поэтому русским можно стать в результате русификации. Нельзя стать великороссом, им нужно родиться, или малороссом, или таджиком, или киргизом – это всё признаки происхождения, крови. Но русский, как культурно-цивилизационный тип, включает в себя и великороссов, которых большинство, которые превалируют, но так же и другие народы – малороссов, белорусов. В том числе и ассимилировавшихся таджиков, узбеков, которые влились в культурно-цивилизационное пространство большого русского народа, приняли его социальные и культурные модели и считают себя частью этого большого русского пространства. Вот всё это и есть большой русский народ, который живёт за счёт своей постоянной экспансии – культурной и цивилизационной и постоянного включения в себя все новых и новых пространств и новых народов, государств, территорий, этносов, общин и т.д. Этот прирост новыми народами и есть основа существования жизни большого русского народа. Без этого прироста, замирая, русский народ останавливается и начинает стагнировать, разлагаться и деградировать. И только таким постоянным приростом он растет, живёт и развивается» [Коровин В. Путин окончательно причислен к лидерам государств американской «оси зла» // http://www.nakanune.ru/articles/17326];

«… русские – категория моральная и культурная… Согласно опросу, который я проводила этой осенью среди студентов РГПУ им. Герцена (18-23 года), 74% полагают, что русскими делает людей не этническое происхождение, а русская культура, а еще 12% – указывают на то, что русскими их делает служение на благо России. Итого – 86%. Этнический фактор в качестве ведущего указывают 8% опрошенных, и 6% тех, кто считает национальность неважной» [Лурье С. Русские – это категория моральная! // Русская идея. – 2020. – 1 дек. – https://politconservatism.ru/blogs/russkie-eto-kategoriya-moralnaya].

На Конгрессе Русских Общин в Москве (2001 г.) президент России В. Путин использовал понятие «соотечественники» [Герд А.С. Кто такой соотечественник? // Русская речь. – 2006. – №5. – С.68-71]. Далее это же понятие российская власть использует в межгосударственном шантаже:

«… Путин, по словам Ушакова, рассказал Обаме о текущей ситуации взаимоотношений России с этими двумя странами. В частности, российский премьер напомнил, что на Украине проживает 17 млн российских граждан, привел другие аргументы, которые, по словам Ушакова, «позволяют американской стороне лучше понять ситуацию» [http://www.epochtimes.ru/content/view/26103/3/].

Само понятие «соотечественника» толкуется в соответствие с Федеральным законом «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом» (1999), согласно которому «соотечественниками» признаются все уроженцы всех бывших союзных республик, как и их потомки. Более того, согласно этому закону (ст. 1 п.3) соотечественниками признаются люди, получившие гражданство государств, созданных на месте бывших союзных республик.