І острів Епштейна має до цього безпосереднє відношення.
Один з тих вимірів я вже розглянув у дописі Міф про Захід “з яйцями” та Захід “без яєць”. Це ностальгія за дитячими уявленнями про світ, зокрема про західний світ, взятими з книжок з картинками та фільмів на відеокасетах.
Другий вимір – це ностальгія за дитинством як за світом без дорослих, святом непослуху.
Світ дорослих – це суцільна нудьга. Рутина. Зобов’язання. Правила. Одноманітність. Буденність. Підрахунки. Ентропія.
А дитинство – нескінченний ігровий простір, де правила можна вигадувати і змінювати на ходу. Це територія чистої потенції, де все можливо. Феєрія перетворень і пригод, безвідповідальності і аморальності, фантазій і хвастощів.
У дитинстві ти всемогутній. Ти щиро віриш у те, що світ обертається навколо тебе. Якщо ти заплющив очі – світ зник. Якщо ти чогось захотів – воно має з’явитися просто зараз.
У дитинстві реальність максимально пластична. Палиця стає мечем, а гаражі – неприступною фортецею. До біса нудні факти, світ є таким, яким я хочу його бачити.
У дитинстві ще не має моралі, бо відсутнє розуміння наслідків. Ти скидаєш квітковий вазон з балкона не тому, що хочеш заподіяти комусь травму, а щоб подивитися “що буде”. Ти не робиш того, що обіцяв, не щоб зрадити, а тому що “перехотілося”.
У дитинстві дрібниці мають епічне значення. Кожна подія – питання життя і смерті. Образа в пісочниці – це трагедія світового масштабу. Перемога в грі – тріумф, гідний римського імператора.
У дитинстві ми маємо магічне мислення. Ми віримо, що слова мають силу заклинань. Щось саме виросте з-під землі, а вороги розсіються як дим. Треба лише повторити потрібне багато разів.