І острів Епштейна має до цього безпосереднє відношення.
Один з тих вимірів я вже розглянув у дописі Міф про Захід “з яйцями” та Захід “без яєць”. Це ностальгія за дитячими уявленнями про світ, зокрема про західний світ, взятими з книжок з картинками та фільмів на відеокасетах.
Другий вимір – це ностальгія за дитинством як за світом без дорослих, святом непослуху.
Світ дорослих – це суцільна нудьга. Рутина. Зобов’язання. Правила. Одноманітність. Буденність. Підрахунки. Ентропія.
А дитинство – нескінченний ігровий простір, де правила можна вигадувати і змінювати на ходу. Це територія чистої потенції, де все можливо. Феєрія перетворень і пригод, безвідповідальності і аморальності, фантазій і хвастощів.
У дитинстві ти всемогутній. Ти щиро віриш у те, що світ обертається навколо тебе. Якщо ти заплющив очі – світ зник. Якщо ти чогось захотів – воно має з’явитися просто зараз.
У дитинстві реальність максимально пластична. Палиця стає мечем, а гаражі – неприступною фортецею. До біса нудні факти, світ є таким, яким я хочу його бачити.
У дитинстві ще не має моралі, бо відсутнє розуміння наслідків. Ти скидаєш квітковий вазон з балкона не тому, що хочеш заподіяти комусь травму, а щоб подивитися “що буде”. Ти не робиш того, що обіцяв, не щоб зрадити, а тому що “перехотілося”.
У дитинстві дрібниці мають епічне значення. Кожна подія – питання життя і смерті. Образа в пісочниці – це трагедія світового масштабу. Перемога в грі – тріумф, гідний римського імператора.
У дитинстві ми маємо магічне мислення. Ми віримо, що слова мають силу заклинань. Щось саме виросте з-під землі, а вороги розсіються як дим. Треба лише повторити потрібне багато разів.
У дитинстві немає жодної толерантності. Принижувати та кривлятися – це норма. А якщо ти не з нашого двору, ти за визначенням лопух вухатий і гарбуз недозрілий.
У дитинстві правила – це лише перешкоди на шляху до задоволення, а відповідальність – докучлива прикрість.
“Чур, моє”. Хто перший встав, того й капці. Хто перший захопив гору з піском – той і головний. Кордони малюються пальцем. Хто не згоден, той сильно борзий і отримує щигля.
“Хочу, і все”. Не хочу броколі та шпинат. Давайте газировку і цукерки. Хочу солодке, жирне і щоб зуби боліли – бо це смак свободи!
“А мені байдуже”. Ми маємо право галасувати, палити багаття і пускати петарди під вікнами сусідів, коли нам заманеться. Хто хоче спати – той “соня-засоня”. Чим голосніше гарчить мотор або реве музон, тим ти крутіший. Ти маєш заявляти про себе так, щоб сусіди здригалися.
“Ти скнара-почвара”. Міняю свою іржаву залізяку на твій новий лісапет. Чому? Бо твій лісапет файний!
“То не я, воно саме!”. Якщо щось зламалося, то це або вітер, або кіт, або невидимий слон, або той поганий хлопець підмовив.
“Ви що, жартів не розумієте”. Коли наплював комусь у тарілку з супом або закинув петарду до туалету.
“Я такого ніколи не казав”. Бо ти хвилину тому і ти зараз – це взагалі не одна й та сама людина, невже це не ясно.
Одне слово, якщо дорослий світ – це берегова охорона, з її нудними квотами на вилов риби та санітарними нормами, дитинство – це піратський корабель, де панує хаос, веселощі, ром і кураж, а Пітер Пен стріляє у повітря з дробовика.
Можна палити все, що горить, бо воно гарно тріщить – і ти подивись, як іскри летять, вау. Можна ламати все, що ламається, бо світ – це безмежний ресурс.
Є тільки драйв, приколи, щоб було круто і мені за це нічого не було.
Трамп саме такий, і його фанати такі, скільки б вони не вдавали з себе “консерваторів”. Достатньо подивитись на соцмережі трампівської адміністрації – абсолютне враження, що їх ведуть діти.
Але реальні діти здебільшого милі та відносно безпечні для оточуючих. Ці “діти” геть не милі, вони з тих, які з’їдають цілий торт самі, руйнують сніговиків і піщані замки, ламають іграшки, мучать тварин і слабших, штовхають у спину, і думають, якщо ти плачеш – значить, вони круті.
Це діти, які зрозуміли, що якщо кричати достатньо голосно і брехати достатньо нахабно, то всі просто розгубляться.
Вони ніколи не нападають поодинці, якщо не впевнені в повній перевазі. Це зграя, яка вибирає “ботаніка” і починає дружно в нього плювати, регочучи.
Вони не хочуть дорослішати, бо дорослішання – це визнання обмежень. А вони хочуть залишатись безвідповідальними бешкетниками, яким усе зійде з рук.
Якщо ми подивимося під цим кутом зору на історію з Островом Епштейна, вона робить метафору ще глибшою та страшнішою.
Острів Епштейна – це Неверленд для тих, хто має мільярди, але зберіг психологію жорстокої дитини. Острів “загублених хлопчиків” без гальм. Закрита дитяча кімната, де замкнено двері і де “батьки” ніколи не з’являться.
Це втілення дитячої фантазії про абсолютну вседозволеність. У дитячому магічному мисленні інші люди – це не особистості з власним болем, а іграшки. А іграшку можна розібрати, зламати або викинути, коли вона набридне. Острів – це простір, де “хочу” стає єдиним законом, а інша людина перетворюється на реквізит для гри.
Ця історія ідеально лягає у вимір “таємного товариства”. Пам’ятаєте, як у дитинстві: “я знаю секрет, а ти – ні”, “у нас є штаб, куди вхід тільки для своїх”? Острів був таким собі “штабом на дереві” для ультрабагатих “дітей”, де вони скріплювали свою єдність спільним порушенням найголовніших табу дорослого світу.
Неверленд у Джеймса Баррі сам по собі був не таким солодким, яким його зробив Дісней.
“Загублені хлопчики” були безжальні до ворогів і абсолютно байдужі до всього, що знаходиться поза їхнім колом. У них не було морального компаса, крім забаганок їхнього ватажка. Життя інших – це лише декорація для їхніх пригод.
Одна з ключових рис Пітера Пена – він миттєво все забуває. Він не пам'ятає своїх обіцянок, не пам'ятає тих, кого вбив, і тих, кого покинув. Острів – це простір без історії та без відповідальності за вчорашній день.
І тут Неверленд переходить у острів з “Володаря мух”, коли діти знімають маски цивілізації і виявляється, що без зовнішнього нагляду їхня “чиста потенція” – це чисте, нерозбавлене зло.
Комментариев нет:
Отправить комментарий