Амвросий фон Сиверс: Антюр как эпоним и исторический персонаж

Множество архаических персонажей оцениваются как несущестующие или собирательные образы. Иногда им приписываются качества чисто эпонимов, а не реальных личностей. Возможно, сие справедливо к неких случаях, когда банально не понятны тексты или переведены некорректно. Но, на наш взгляд, большинство персонажей, объявляемых чуть ли не баснословными, есть реальные люди. Несомненно, что их образы радикально искажены, хотя и сохраняют некие детали из подлинных биографий.

Одним из таких таинвенных фигур является прочти мифологический прародитель венадалов и герулов. Нами уже замечалось, что герулы, скорее всего, являлись некоей очень специфической кастой, близкой всем вандалам, но каким-то образом отличной от оных.

Среди первых «королей вандалов и герулов» называются некий Антюр (Anthyr) или Антюрий (Anthyrius), коему приписывается служба Александру Македонскому и кораблю «Буцефал», родоначальник сего славного рода. В «Анналах Вандалов и Герулов» (кн.2) отмечается, что он рожден амазонкой, но отец не назван. Там же отмечается, что его супругу звали Orethyia, коя являлась дочерью царя сарматов. «Король вендов и верлов Антирий вырос в Скифии, у Танаиса (Дона) и Меотского озера (Азовского моря)», – сообщает С. Мюнстер, автор знаменитой «Космографии» XVI века. Однако годы жизни легендарного конунга точно не определены. Даже век в разных источниках указывается по-разному. Здесь уместно также привести цитату из редкой исторической хроники Кристофа Энцельта (XVI век), где речь идёт об экспансии венетов в земли сенонов (от реки Сена – фр. Seine) в начале христианской эры: «Ободриты, племя венетов, получившее имя от своих пестрых одежд, построили город Мехельбург. Их первый король Антецирто (Антирий) владел Висмаром, Циссином и Ростоком. При их короле Воттеро родился Христос. Его сын Визислав 1 истреблял швабов за Эльбой. Сын Визислава Висиланис захватил Бранденбург в 90 г.». По вышеуказанным «Анналам» за Антюром последовали Анав и Алимер, а затем Антюр II и Утер.

Очевидно, что составители средневековых родословий не просто всё выдумывали, но основывались и на преданиях и на неких текстах, кои, более чем вероятно, могли восходить к руническим записям. Указанные Анав и Алимер – вполне определяемы исторически, они жили в эпоху гуннов, так что сей анахронизм вызван не ложью, а существующим пробелом. Очевидно, что их отца звали также Антюр, но он не был тождественен первопредку династии.

Амвросий фон Сиверс: Готы: предыстория и ранняя история

    Народ Готов остается таинственным по многим своим параметрам до сего дня. Практически всеми авторами отмечается его наибольший, среди северных народностей, уровень развития во всех смыслах. Не вполне понятно даже его происхождение. Так еще античные авторы одни относили его к германцам, то более поздние — нет, выделяя в нечто особое. Из современных ученых практически никто не сомневается в принадлежности готов по языку и культуре к восточногерманской группе племен, на что вполне определенно указывают, прежде всего, рунические надписи, лексика «Готской Библии» Вульфилы, «Готского календаря» и другие источники. Но, как сие ни парадоксально, в отличие от гутонов Плиния и готонов Тацита, ни один позднеантичный автор не причислял готов III—IV вв. к германцам, хотя среди последних они пользовались особым авторитетом! Более того, внешнему наблюдателю готы и германцы представлялись разными народами. О сем, в частности, свидетельствует известная надпись персидского царя Шапура из «Каабы Зороастра», в коей «гутты и германцы», служившие в римском войске, упоминаются раздельно как равные этнические единицы. Да, и Иордан не раз подчеркивал отличие готов от других германцев.

     Сохраняется полемическое напряжение среди историков в отношении определения изначального разселения готов. В 19 веке некоторые ученые полагали, что первоначально они обитали на побрежье Балтики, и лишь потом переселились в Скандинавию. Одновременно имелось представление — нами полностью разделяемое, — что готы изначально проживали в Скандинавии и уже оттуда переселились на континент. Но возникает весьма оправданный вопрос: как и какими путями? Иордан дает нам понимание, скорее, в эпической форме: «Meminisse debes me in initio de Scandzae insulae gremio Gothos dixisse egressos cum Berich rege suo, tribus tantum navibus vectos ad ripam Oceani citerioris, id est Gothiscandza.» («Гетика» 96). Вне всякого сомнения, его сообщение донесло до нас самое древнее известие. Даже трехчастное деление по кораблям вполне соответствует древнему боевому образцу. Но откуда происходило сие первоначальное движение по переселению?

       Существуют устойчивые предположения, что данное передвижение осуществлялось или непосредственно в устье Вистулы, или в устье Одера, или кружным путем через Кимврский полуостров. В каждом случае имеется вполне  оправданное обоснование.

    До сего дня устье Вислы полно готских топонимов и именно там Иордан помещает сей народ. Сему соответствует и обнаруженная археологами Вальбарская культура, атрибутируемая именно готам. 

Ярослав Пилипчук: Как гунны подвинули готов

 Историк Иордан указывал племена, которые гунны гнали перед собой, – алпидзуры, алкидзуры, итимары, тоносуры, боиски. Они были изгнаны из Северного Причерноморья, а затем из Паннонии во владения Византийской и Римской империй. Нужно отметить, что сами гунны были неоднородны. Аммиан Марцеллин указывал, что правитель гревтунгов (остготов) опирался на «другое племя» гуннов. Гунны долгое время не были объединены под властью единственного вождя.

Тот же Марцеллин сообщал, что они вымотали многочисленными столкновениями аланов и распространили на многих из них своё имя. Первыми из алан, ставших гуннами, были, по его мнению, аланы-танаиты. Те же аланы, которые не пожелали покориться власти гуннов, были уничтожены. Под впечатлением победы гуннов над аланами правитель гревтунгов Эрманарих предпочёл добровольную смерть, то есть самоубийство. Витимир же с помощью гуннов некоторое время воевал с аланами, но погиб в битве.

Далее историк переходит к описанию гуннского вторжения в землю тервингов (вестготов): что Атанарих выставил сторожевые посты под руководством Мундериха и Лагаримана у Днестра, но гунны обошли их и неожиданно ударили по лагерю Атанариха. Тервинги отошли к горам и реке Гераз (Прут). Между Прутом и Дунаем вблизи земель тайфалов Атанарих соорудил укрепления. Слухи о воинственных гуннах привели к тому, что многие люди оставили его. Они бежали к ромеям на южный берег Дуная. Гунны же чрезвычайно обогатились добычей.

***

Проспер Тирон Аквитанский сообщал, что гунны опустошили земли готов, и те бежали к римлянам. Исидор Севильский в «Истории готов» отмечал, что гунны изгнали готов с их земли, вследствие чего те вторглись в земли римлян и причинили там большее опустошение. Беда Достопочтенный указывал, что гунны изгнали готов, и те переселились в землю римлян и нанесли поражение войску императора Валента.

Ю. О. Карпенко: Проблеми германської гідронімії Українських Карпат

Окремі гідроніми регіону Українських Карпат більш-менш упевнено тлумачаться на германському матеріалі. 

Це передусім дві Піскави [6:425],розташовані як у Прикарпатті (басейн горішнього Дністра в Рожнятівському районі Івано-Франківської області), так і в Закарпатті (басейнТиси у Міжгірському районі Закарпатської області). О. Трубачовзапропонував для гідроніма Піскава германську етимологію *fisk-ahw(a)“рибна ріка” [8:50], визнавши його імовірним германізмом. Порівнянонедалеко від обох річок з назвою Піскава є й слов’янський відповідникцієї назви - права притока Пруту Рибниця у Верховинському та Косівському районах Івано-Франківської області [6:461]. Написання назви Піскава і фіксує її зближення (вторинне?) з лексемою пісок. До речі,[6:425-427] фіксує 21 гідрооб’єкг з назвою Піщана, 5 - Піщаний, 3 -Піщанка, 6 - Пісочна, 5 - Піскувата, по одному - Піски, Піскуваня,Піскуватий, Піскуваха, Піщадь, Піщанець.

Дністерська Піскава впадає в річку Молоду, назву якої О.Трубачов теж уважає імовірним германізмом, виводячи її з герм. *muldan “земля” [8:79-80]. Незручним для такої інтерпретації фактом є те, що на р . Молода знаходиться с. Осмолода, та й саму річку теж іноді називають Осмолода [6:372]. Гадаємо, що саме цю темну назву Осмолода й слід уважати вихідною. Форма Молода - її скорочений варіант. Назва ця імовірно є до-слов’янською. Але певність в її германських зв’язках зникає. 

Разом з Молодою О.Трубачов зводить до того ж германського слова назву Молдова [пор. ще 4:272]. Однак Й. Йордан називає більше десятка аналогічних топонімів і виводить назву ріки та країни Молдова з рум. molid “вид сосни”, посилаючись на Н. Йокля та характеризуючи слово molid як етимологічно неясне, присутнє також і в албанській мові [ 11:478]. Отже, тут виникає питання про даків-фракійців, яке може поширюватисяй на Молоду - Осмолоду. Втім, чеську річку Молдова разом з лівою притокою Ельби нім. Mulde дехто пояснює як праєвропейську (тобто до-індоєвропейську) неясного змісту [12:201]. Ця інтерпретація на фоні запропонованої О.Трубачовим етимології видається надмірно ускладненою. До речі, М.Павлович упевнено реконструює іллірійську лексему *mal/*mol “гоонімів типу Malibarth та ін. і саме з нею пов’язує назву Молдова [13:34- Осмолода є не “земляною” чи “сосно). 14:180]. Може, й Молода "гірською” і не германськоючи фракійською, а іллірійською?

Складність германської гідронімічної проблеми в Карпатах добрепростежується і на тлумаченні назв Стинавка (ліва притока Стрия наЛьвівщині, на якій знаходиться й с. Стинава, що зберігає давнішу формуназви, пор. 6:530), й Танев (права притока Сяну в Польщі, у джерелахсвідчиться в давнішій формі Tnew, пор. 10:114). Перший з цих гідронімів О. Трубачов визначає як германський (навіть без застереження “імовірний”), посилаючись на В. Ташицького й польську паралель Styna-wa/Scinawa, а для другого припускає зв’язок з іє. *dänu - “(велика) вода”, з германським пересуненням d-t [8:52,264], Але ж не можна позбутисядумки, що в усіх цих назвах приголосний m є етимологічним (а не наслідком германського фонетичного процесу) і, відповідно, самі назви є слов’янськими, що з приводу Танева зазначив Я. Рігер. Варіант Tnew явно має вважатися вихідним, а його важко вирізнити зі слов’янського контексту і за коренем (пор. тнути: йдеться про річку, що протинає собішлях крізь перешкоди), і за формантом (рефлекс й-основ, які важкоприпасовувались до іноземних слів, пор. і суч. пол. Tanew, жін. р., род.відм. Tanwi). У цьому зв’язку й зближення Стинава - стинати набуваєпевного етимологічного сенсу. Втім, цей сенс, не виключено, є тільки народноетимологічним, що можна досить упевнено говорити щодо форми Tanew (на фоні Tnew), пор. пол. tani “дешевий” чи tany “танці” —зрештою, германізми. 

На заході досліджуваного регіону маємо, можливо, найвиразнішийгерманізм — найбільшу словацьку ріку, ліву притоку Дунаю Ваг, якийдосить одностайно виводять з герм, wäg “бурхлива вода”, пор. нім. Woge“хвиля” [15:306-307; 3:28; 12:320). У зв’язку з цим гідронімічним фактомособливого сенсу набуває назва Вага, яку В. Стефаник ужив стосовно буковинської річки Виженки [2:110]. Ім’я це більш ніде не зафіксоване, але В. Стефаник був дуже спостережливим та уважним до деталей. Можливо, Виженка мала й паралельну рідковживану германську' назву Вага. Слід вказати й на Вагу в басейні Десни в Чернігівській області [6:80]. Ця назва істотно розширює германський гідронімійний ареал України [8:286] на північний схід. 

Говорячи про карпатські гідронімійні германізми, не можна оминутипроблеми наймення Агалінг, яким займалося чимало вчених, а особливо докладно В.Петров. Ця ріка,  Agaling згадується в Певтінгерових таблицях III ст. (відбивають стан першого ст.) і з високою імовірністю ототожнюється з Дністром. Власне, тут маємо ситуацію, схожу на щойно розглянуте іменування Виженки. Ріка повсюдно називається Дністром, давніше ще й Тирасом, а в одному джерелі - інакше. Можливо, що і вцьому випадку інакша назва є германською. Від В.Томашека (1889) до Лер-Сплавінського (1946) гідронім Агалінг інтерпретується як германський, конкретно готський, похідний від гот. я£Іпя “важкий” ізгерманським же суфіксом -інг [5:89-90]. Цю етимологію поставив підсумнів М. Фасмер (1923) і рішуче відхилив В. Петров. Однак пропонованед ослідником балтійське розуміння із структурою А-гал-інг [5:90-99] видається значно слабкішим за готське. Скоріше вже назву Agaling (беручи до уваги, що йдеться про фіксацію іноземцем вимови початкунової ери) можна тлумачити як слов’янську й розуміти опозицію Онут [3:12] - Агалінг як локальні наймення одного об’єкта із сенсом “закритий”- “відкритий”. Однак германську інтерпретацію назви Агалінг доводиться визнати найбільш у засад некою. 

Погано, що нібито готська назва Агалінг фіксується раніше (І ст.), ніж на території України з’явилися готи [ІІІ-ГУ ст.: пор. 1:144-145]. Вихідз цього хронологічного нонсенсу вказав ще Ф.Брун: бастарни. Бастарни були на території України, зокрема на карпатському підгір’ї, ще до нашої ери і належали до германців, чого не заперечує такий знавець давньої етнонімії, як О. Стрижак [7:34].

Так чи інакше древня германська /конкретніше: готська, а можливой басгарнська/ присутність в Українських Карпатах гідронімічно загалом підтверджується. Ця присутність має кваліфікуватися як інфільтрація. Вона не була ні масовою, ні довготривалою. І при цьому вона накладалася на вже наявну в Карпатах слов’янську основу. Германські гідроніми карпатського регіону (можливо, разом з кельтськими), гадаємо, найдавніший суперстратний, а не субстратний шар щодо слов’янських географічних назв.

Микола Бандрівський: Про Готську та Скіфську єпархії

Про скіфів і готів - ми чули, що таке єпархія - теж знаємо, а, от, що можемо сказати про Готську і Скіфську єпархії? (питання до владик українських Церков від історика й археолога)

Чий Крим? Наш? Якщо наш, то чому сьогоднішні українські Церкви не признаються до нашої церковної спадщини в Криму і на півдні України..?

Адже, Готська єпархія, як всім відомо, виникла в Криму наприкінці ІІІ століття зі столицею у Фео-Доросі на Мангупському плато, а у VIII століття Константинопольський Патріархат підніс її до рівня митрополії. Вірянами ж Готської єпархії були представники різних етносів - скіфи, сармати, гуни, готи, алани та ін., що було типовим для релігійного життя того часу. Більше того, готського єпископа Унілу висвятив сам св. Йоан Златоустий, а єпископ Ульфіла, теж гот, який переклав Святе Письмо готською мовою, навіть був присутній на Константинопольському соборі у 381 році.

Ви скажете, що Готська єпархія тому нами не згадується і не пропагується як спадок Української Церкви через те, що вона, хоч і відносилася до ранньохристиянських Церков, але - сповідувала аріанство, яке було засуджене на Нікейському соборі 325 року. Але! Вельмишановні владики, ці теологічні і богословські нюанси - це ваші внутрішні дискусії. Для української ж держави, для її мирян, тут важливим є сам факт, що вже у дуже віддалені ранньохристиянські часи, близько 1700 років тому (!), на півдні сьогоднішньої України ми мали потужні церковні осідки, з керівниками яких - як з рівними і достойними - говорили і в Константинополі, і у Римі.

Допускаю, що факт аріанської єресі у Готській єпархії, для вас є більш визначальним і важливішим, аніж загальноісторичне значення Готської єпархії для давньоукраїнської історії.

Тоді, чому ви не визнаєте і не пропагуєте релігійно-історичний спадок сусідньої - Скіфської єпархії, східна частина якої займала у III-VIII століттях майже всю сьогоднішню Одеську область і прилеглу частину Херсонської і Миколаївської областей?   Столиця Скіфської єпархії була у м.Томи на території сучасної Румунії. Адже, Скіфська єпархія від самих початків, сповідувала канонічний і правдивий Символ Віри і до Халкідонського собору (до 451 року) була самовласною, тобто незалежною в управлінні своїми церквами. І, лише собор у Халкідоні 28-им своїм правилом, підпорядкував Скіфську єпархію Константинопольському Патріархатові.

А, окрім того, за словами ранньохристиянського історика й візантійського адвоката Ермія Созомена, особливістю Скіфської єпархії було те, що у ній постійно зберігався старовинний звичай, згідно з яким, церквами всієї провінції завжди управляв лише один єпископ.

І, наостанок: наприкінці ІІІ-го століття згадується Євангелік - єпископ Скіфської єпархії, який управляв місцевими церквами при римському імператорові Діоклетіані (284-292 роки), тобто в часи найжорстокіших гонінь і переслідувань перших християн. Від цього часу і аж до середини VI-го століття поіменно відомо дванадцять єпископів вищезгаданої єпархії. Ми не знаємо етнічного походження більшості з них, але про єпископа Феотима окремо сказано, що родом він, скіф.

Вищенаведене свідчить про те, що:

по-перше, ще задовго до так званого Володимирового хрещення 988 року (про яке мовчать майже всі європейські письмові джерела того часу) на півдні сучасної України були потужні ранньохристиянські єпархії - Готська, Скіфська та інші, від яких слід виводити першопочатки сьогоднішніх Українських Церков;

по-друге, керівники тих ранньохристиянських Церков на півдні нинішньої України, були настільки освіченими і обізнаними у питаннях віровчення, що вони на рівних виступали на Вселенських соборах.

Коментарі:

Азы/Асы и Азеры – полубоги, предки готов

Иордан в трактате «О происхождении и деяниях гетов» пишет, что готы представителей своей знати провозглашают полубогами – ansis (готическая латинизированная форма – anseis). 

В комментариях Е.Ч. Скржинской к переводу Иордана говориться, что Моммсен в указателе («Index personarum») ссылается на Мюлленгоффа, который вместе с Як. Гриммом сближал термин «anseis» с норманнским названием богов «aesir» (Æsir) и англосаксонским «es». В др.-сканд. это – аss, аs в значении – «боги» (Один, Тор и др.). 

С. Флауерс в «Таинства готов» указывает, что тайные племенные традиции готов всецело коренились в культе божественных предков – anseis, формуле состоявшей из двух частей: 

1. присутствие божественного, бессмертного, совершенного вещества, не ограниченного временем и пространством, стоящего вне мира. 

2. передача этого вещества от человека к человеку, вхождение вещества во время и пространство.  Передача осуществляется «по крови», генетически и посредством символического посвящения (усыновление, принятие в воинскую банду). 

X. Вольфрам в книге «Готы…» приводит исторические описания подобных посвящений – «превращений в готов». При этом в качестве примера он приводит гуннское посвящение. Один из римских купцов, попадая в плен к гуннам, меняет свой образ жизни и становится хорошим воином. Он добывает себе богатство и свободу, вступает в «гуннский брак», делает военную карьеру. Становится Господином. То есть мы видим, что таинство anseis было равно как у готов, так и у гуннов. 

Этимологических вариантов изначального прото-тюркского для готского и скандинавского AS, как предков, может быть, например, др.-тюркское OZA – «прежде, раньше». Также, возможно, подходит хакасское СУС – «луч», как одна из форм души. Или др.-тюркск. AŠ- – «переходить, пересекать», как переход вещества из мира Духа в мир времени и пространства. Или AŠ- – «прибавлять, приумножать», что соотносится с воинскими удачами гунно-готов. 

Но более всего Æsir может указывать на этнонимы. На Azir из ассирийских надписей в титуле медийского царя (хана Han-Azir-Uk). Азер – «высокий, возвышенный; муж из племени Аз». Или, например, на племя Азов. 

А. Котожеков говорит, что из четырех княжеств Кыргызской землицы, центральное княжество в русских сводках называлось Езерским, а по хакасски «Ызырским», а проживали там «АЗ ИРлер», помимо «азир» (азыр) были племена «чыстанг астар» (таежные Асы), а также «ха-асы», где «ха» имеет значение «превосходные» Асы (Азы). В Большой надписи текста памятника Кюль Тегина упоминается племя AZ (Азов). Также вспомним теленгитский сеок тит-ас (dieti-as – семь Асов), телеутский сеок тöрт-ас (четыре Аса).

Олег Гуцуляк: Готы и скифы в этногенетических мифах о происхождении сармат, гуннов, тюркютов и славян

С конца V в. и в IV в. до н.э. отдельные племена савроматов начали теснить скифов и переходили Дон. В IV-III вв. до н. э. у савроматов сложились новые союзы племён. Начиная с III в. до н. э. эти новые племенные группы выступали под общим названием сарматов (1). Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар, прошли  сквозь пески Мавритании. В связи с большим влиянием савроматов на землях Скифии некоторые цари античного Боспорского (Приазовского) царства в первые века нашей эры гордо носили имя Савромат. Славой и происхождением от сарматов гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий.

Но не менее интересно предание о происхождении сармат!

По Геродоту («История», IV,20, 117), скифы отделили ("у-краяли") от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок и в браке с ними создали новый народ – сарматов (2).  Также Страбон пишет: «... Утверждают, что амазонки живут в соседстве с гаргарейцами в северных предгорьях тех частей Кавказских гор, которые называются Керавнийскими... Гаргарейцы вместе с амазонками, как говорят, поднялись в эти места из Фемискиры (город на Фермодонте), затем, однако, начали восстание и стали воевать против амазонок... Впоследствии, прекратив войну, они заключили соглашение на таких условиях: будут общаться друг с другом только для того, чтобы иметь детей, жить же каждое племя будет самостоятельно» (Страбон, «География», XI, V, 1).

Но готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» рассказывает, что готы изгнали из своей среды неких воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от «лесных духов» (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов, которые и принесли в Европу на своих голубых знаменах золотой знак бога Неба – крест. В «Песни о Хильдебранде» старого гота принимают за гунна. Агафий Миринейский считал германцев-бургундов (Βουρούγουνδοι) гуннским племенем.

Таким образом, приазовские амазонки Геродота – это готки-ведьмы Иордана! А "молодые скифы" Геродота - это "лесные духи" Иордана. А потомством их были именно сарматы-гунны! 

А гуннов и сарматов (алан, роксолан) издавна отождествляли. 

И этот генеалогический контекст ложиться легенда о происхождении всех тюрков (тюркютов). 

Один мальчик, оставшийся в живых от  истреблённых прамонголами-жужанями гуннов (по «Бэй ши» и «Суй шу» – живших на правом берегу Сихай, «Западного моря», т.е. Каспийского моря), осеменил волчицу, но затем молодой человек был убит, а волчица ушла в горный Алтай, где и родила десять сыновей – первых тюркютов, которые назвали себя потомками «гуннов» (от «кун» – «солнце»). Все они выросли, женились на местных (турфанских) девушках и стали главами основанных ими родов.