Амвросий фон Сиверс: О колониализме и quasi-колониализме

    Как правило, я пишу то, что многим не нравится - по очень многим, и зачастую противоположным, причинам. Однако, сие востребовано по долгосрочным причинам, ибо не является конъюктурным. НА аналитику не претендую, но отмечаю определенные мало понимаемые детали.

      Некоторое время назад читал лекцию перед т.н. "Молодыми Британскими Политиками", чем остался весьма доволен. Почему? Нет, не потому что самовыражался, а потому что они многие понимали, задавали важные вопросы, спорили и т.д.

    Тезисы из своего доклада я сформировал в небольшую статью и предложил ее своему долголетнему френду Вадиму Штепе опубликовать в его region.expert, что было принято к разсмотрению но впоследствии отвергнуто по очевидным причинам. Посему ныне выкладываю сей текст в ФБ.

QUASI-КОЛОНИАЛИЗМ

         Казалось бы, минуло много лет после анти-колониального дискурса, и вот вновь многие авторы обращаются к нему. Непоятно даже, справеливо или несправедливо, надуманно или истинно. Существует весьма отчетливая тема утверждающая, что колониализм имеет место быть. И оный непосредственно связывается с т. н. «империализмом», - буквально по Ленину, некогда написавшему «Империализм как высшая стадия капитализма», и продолженную Кваме Крума «Неоколониализм как последняя стадия империализма» (1965). Минуло достаточно времени, дабы провести определенную ревизию данных взглядов, как бы отстраненно, с нашей точки зрения, т. е. в совершенно иной исторической обстановке. Собственно, стоит поставить самый важный, а что есть колониализм по существу? 

Тарас Чухліб: Головна причина Волинської трагедії 1943 року

"У ЧОМУ ГОЛОВНА ПРИЧИНА ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ 1943 РОКУ?", - експертний висновок доктора історичних наук Тарас Чухліба.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає.

От чому у 1943 році українці Волині підняли велике постання проти поляків? 

А тому, що Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив "Акт про надання землі воякам Війська Польського". 

Цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель польським військовим на Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині -  особливо тим добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на Волині. Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. Адже регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними  угодами) владою Польщі, то виступи місцевого сільського люду проти іноземців не мали спочатку масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 роках на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині.  Але польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже через два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" 1920 року на українській Волині спалахнуло національно-визвольне повстання 1943 року проти такого несправедливого закону у результаті якого у збройній боротьбі загинуло, за різними підрахунками, від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська історіографія чомусь трактує тільки як "мирне населення". 

Насправді, це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу.

Кирилл Серебренитский: Совершается яростная, нарастающая колонизация прошлого

... В ХХ веке всё рухнуло: они не смогли удержать Южную Америку, Африку, Азию и Океанию, - уползли назад, домой, ободранные и униженные, - но так ничего и не поняли; не справившись с чужими континентами, они точно так же, то с нахраписто зубастым пиратским рёготом, то с угрюмо насупленным тартюфьим миссионерским изуверством, - ринулись на собственную историю, на прошлое. 

То, что существует некая современность, которая неизмеримо выше всего досовременного, донынешнего, то, что в прошлые столетия люди были грубее, страшнее, грязнее, темнее и свирепее, чем живущие сейчас - это заявление совершенно недоказуемое. К тому же рекомая современность и по природе своей косноязычна и глупословна, ( --- меркнет, хиреет и мертвеет Логос, - именно это вот, пожалуй, и высвечивается как единственная отчётливая необратимость, в своём роде ---),  и всё, заявляемое от имени современности - прежде всего невнятно, сбивчиво, - не отчётливыми дискурсами, а, скорее, гнусавыми воплями, кривляниями и жестами. 

Но само это слово, - "современность", - превратилось в непрерывно атакующую силу, - которая по отношению к прошлому действует даже не так,  как в былые времена французы в Африке, британцы в Индии, голландцы в Индонезии, испанцы в Америке, - а, скорее, проносится по прошлому, как гунны Атиллы, - наслаждаясь уничтожением ради уничтожения.   

Их пьянит и обезумливает то, что История, - в отличие от давних аборигенов, с их отравленными стрелами и внезапно вылетающими из чащи дротиками, - кажется совершенно беззащитной.  Им кажется, - они ведь такие болваны, - что с бестелесными призраками Истории можно проделывать абсолютно всё, что угодно, в отличие от живых упругих и опасных тел. XIX век, XVIII, XIV, IX, VI, - им мнится, что уж тут-то их власть безгранична; в своих исторических конструктах они, - снисходя, как им чудится, в эти тёмные бездны с высот своего божественного Третьего Тысячелетия, - немедленно переделывают прошлое под свои вкусы, правила и законы. Так же, как столетия два-три назад они вламывались в параллельные мироустройства, крушили всё, чего не понимали, и насильно втискивали свои дары: ром, парламентаризм, сифилис и латиницу. 

... Но: на самом деле призраки Прошедшего намного опаснее живых, - именно тем, что они невидимы, неощутимы, непонятны. Их безмолвные ночные внезапные нападения намного страшнее, и неощутимый яд их стрел - разрушительнее. 

Яростная, нарастающая колонизация прошлого, -  прежде всего, безусловное свидетельство того, что гносеологический прогресс - это то ли враньё, то ли искренний бред, и что во главе глобальных процессов орудуют тупоумные дикари, которые, по крайней мере, ничем не лучше тех, кого они почитают дикарями.

Карина Левин: О том, как Сибирь потеряла независимость и стала колонией России

До сих пор державой, владеющий колониями, является Россия.

О том, как Сибирь потеряла независимость и стала колонией России.

4 ноября 1582 года Ермак в сражении на Чувашском мысу (близ совр. г. Тобольск) разгромил хана Кучума. 

Войска Ермака подошли к врагу и начали стрелять из пищалей.  У хана тоже были пушки, правда, без пороха. Воеводы Кучума спрятали своих воинов за выстроенными на берегу засеками из бревен, так что серьезного вреда сибирским татарам обстрел не приносил.

Но воевода Магметкул совершил ошибку: вывел войско из-за засеки и приказал атаковать казаков. Он рассчитывал добраться до построения русских и втянуть их в рукопашную схватку, чтобы выиграть численно. Но огонь пищалей не давал им шанса приблизиться. Одной из пуль был ранен сам воевода Кучума. Началась паника, и они стали повально разбегаться. Сам хан Кучум, наблюдая за сражением с горы, бежал, бросив столицу Искер.

Воины Ермака выдержали бой лицом к лицу с превосходящими силами противника. Эта победа открыла путь для развития обширных территорий Сибири для русских купцов, промышленников и ученых.

Но это оккупация и апартеид народов Сибири.

Володимир Єрмоленко: Дилема ХХІ століття

ХХІ століття - на роздоріжжі. І це роздоріжжя впирається в питання, чи збереже Україна свою незалежність і цілісність.

Бо якщо збереже - імперіалізм як ідеологія зазнає удару. А якщо не збереже - він матиме тріумф.

Ця війна - зокрема і про майбутнє світу. 

ХХ століття було століттям зіткнення імперій та їхнього розпаду. Воно було століттям незалежностей. 

Росія хоче зробити ХХІ століття часом нових імперій. Часом реімперіалізації. Часом примусових залежностей.

Отже, дилема: ХХІ століття буде століттям деколонізації чи реколонізації? Все вирішується зараз у цій війні.

***

У російському дискурсі є звичка презирливо вживати слово «самостійна» щодо України. У цьому презирстві заховане і презирство до самої ідеї бути своїм власним господарем. Ідею, що люди можуть бути власними господарями, що можна бути собою, а не «чьих будете». Цього російська політична ідея ніколи не прийме. І тому вона так жорстоко бореться проти того, що вважає вірусом свободи. Бо те, чого вона вчить своїх людей, - це обирати між різними типами рабства.

Якщо ця модель переможе, гірше буде всім. Гірше буде всьому світові.

Повернення імперій можливе. Ніщо не вирішено наперед. Тому ставки такі високі. Тому ця війна важлива для всієї планети.

Навіть якщо планета цього поки не цілком зрозуміла.

Монтень писав, що чеснота не є чеснотою, якщо вона дається легко. Тому свобода не є свободою, якщо вона дається легко.

Але якщо вже її виборюєш - тоді вона стає справжньою. Без домішків.

Деколонізація РФ

Чому Захід боїться деколонізації РФ?

По-перше, Захід боїться безконтрольного розповсюдження ядерної зброї.

По-друге, він передбачає війну всіх проти всіх, етнічні чистки, гуманітарну катастрофу й масштабну кризу біженців.

По-третє, він боїться зростання радикального ісламізму.

Нарешті, четвертий страх Заходу – страх посилення Китаю внаслідок захоплення російських ресурсів.

Але ці страхи не мають підґрунтя, якщо відбудеться деколонізація, а не хаотичний розпад.

Всі новоутворені держави здадуть ядерну зброю в обмін на економічну підтримку й міжнародне визнання – без цих двох речей вони не виживуть. Ми розуміємо, що серед частини українців зараз є прагнення, аби Україна не здавала свою ядерну зброю після розпаду СРСР, – але правда полягає в тому, що вибору тоді не було, так само як і не буде вибору у нових незалежних держав. Помилкою Заходу було тоді передати цю зброю не міжнародній агенції, а РФ. Нині ніхто не схильний збирати всю зброю з теренів РФ та передавати її Москві. До речі, ядерна зброя локалізована лише в кількох регіонах. Про без’ядерність нових незалежних держав вже підписана низка декларацій.

Всі новоутворені держави захочуть стати осередками безпеки, порядку й стабільності, щоб якомога швидше отримати міжнародні статуси та інвестиції. Хоча етнічні кордони майже ніде не співпадають з адміністративними, ніхто не буде воювати, як не воювали новоутворені держави у 1991 (а якщо конфлікт станеться, він буде швидко погашений миротворцями, головне, щоб вони були з міжнародної організації, а не з Москви). Вже зараз інтелектуальні еліти поневолених націй ведуть переговори про взаємне визнання кордонів.

Не варто боятися також радикального ісламізму: він зростає там, де люди охоплені відчаєм, безпорадністю й відчуттям несправедливості. Люди, які мріють жити в незалежних національних державах і зберегти національну ідентичність, є природними опонентами тих, хто хотів би, аби всі мусульмани жили в одній великій країні без народів, ідентичностей та кордонів. Сучасний Іслам не суперечить національним ідентичностям і державам, адже у світі повно мусульманських країн, серед них є дуже розвинені й квітучі.

Так само не варто боятися, що нові незалежні держави орієнтуватимуться на Китай. Тюркські та монгольські народи, поневолені Москвою, не люблять і побоюються Китаю, бо прекрасно бачать, яка доля спіткала уйгурів, тибетців тощо. Китайська асиміляція жорсткіша за московську, якій не вдалося знищити ідентичності за сотні років, попри геноциди й депортації. Нема сенсу тікати від Москви, щоб потрапити до лап Пекіну.

Чотири страхи надумані. А що ми маємо нині, коли деколонізація РФ ще не стала реальністю?

Ми маємо ці чотири страхи повністю втілені. Ми маємо війну, в якій Москва постійно загрожує ядерною зброєю. Ми маємо гуманітарну катастрофу в усіх місцях, куди Москва спрямовує свій погляд, але також і в російських регіонах. Маємо підтримку Кремлем тероризму по всьому світі та фактичну залежність РФ від Китаю, що поглиблюється день за днем. Всі найгірші страхи Заходу реалізувалися не через деколонізацію РФ, а саме тому, що вона затримується.

Проблема в Москві. Причиною лиха є імперія зла, а рішенням – її деколонізація.

Володимир Вятрович: Світ рухається до визнання необхідності днколонізації та деімперіалізації Росії

26 червня 2024 р. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про протидію стиранню культурної ідентичності (доповідачка народний депутат України Євгенія Кравчук). В цілому резолюція присвячена злочинам, які РФ вчиняє в Україні, але там є важливий параграф про колоніальну політику щодо поневолених народів РФ:

"Російська Федерація проводить політику русифікації щодо численних корінних народів країни, поступово стираючи їхню культурну ідентичність шляхом обмеження використання їхніх мов, особливо в системі освіти, скорочуючи сфери їхнього культурного самовираження, спотворюючи їхню історію та позбавляючи їх  історичної пам’яті, а також шляхом ув'язнення та переслідування активістів національних меншин".

Світ поступово рухається до визнання РФ колоніальною імперією, а відтак до необхідності її деколонізації та деімперіалізації -- про це вже записано в кількох резолюціях, про це все частіше говорять західні політики.

Дякуємо всій українській парламентській делегації під керівництвом Maria Mezentseva.

Максим Розумний: Глобальний Південь став на бік агресора. А отже, він втратив моральне право оперувати поняттями міжнародного права, справедливості, гуманізму

 Максим Розумний, доктор філософських наук

Після Саміту миру в патріотичних колах легке розчарування. Як після новорічної ночі із "запечатаним" в порожній пляшці з-під шампанського бажанням.

Формально кажучи, є певний регрес із світовою підтримкою. Порівняно із резолюціями Генасамблеї ООН, нинішнє комюніке і слабше,  і отримало менше голосів за. Але це не вся картина.

Росія і Китай опинилися в захисній позиції. Путін змушений відмовитися від риторики "нелегітимної влади", "нацизму" і фактично визнав загарбницький характер війни. Сі теж "дав задню" в питанні Тайваню. 

Але для нас головним є інше.

Фактично своїм ігноруванням українських вимог/прохань про підтримку Глобальний Південь став на бік агресора. А отже, він втратив моральне право оперувати поняттями міжнародного права, справедливості, гуманізму. На нього лягає відповідальність за злочини Росії, яку він не захотів зупинити.

Минув час, коли ми мали їх у чомусь переконувати чи мотивувати. Наша дипломатія стосовно "світового болота" має стати набагато жорсткішою.

Зрештою,  нам тут вже нема чого втрачати...

Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію щодо деколонізації Росії

 Імперія мусить померти. 

Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію щодо деколонізації Росії:

- Росія є федерацією лише формально,

- корінні народи  русифікуються, піддаються репресіям і дискримінації,

- втрати корінних народів в російській армії непропорційно великі, і це є кампанією знищення,

- деколонізація Росії є необхідною умовою для встановлення демократії,

- європейські держави, ЄС та ООН мають звернути увагу на численні порушення прав людини та прав народів на шкоду корінним поневоленим народам Росії.

Alexei Navalny's death and the need to counter Vladimir Putin's totalitarian regime and its war on democracy

Resolution 2540 (2024) | Provisional version

Author(s): Parliamentary Assembly

Origin

Assembly debate on 17 April 2024 (11th sitting) (see Doc. 15966, report of the Committee on Legal Affairs and Human Rights, rapporteur: Mr Emanuelis Zingeris). Text adopted by the Assembly on 17 April 2024 (11th sitting).

1. The Parliamentary Assembly pays tribute to the courage and sacrifice of Alexei Navalny, a leading Russian opposition politician, civil society activist, anti-corruption campaigner and political prisoner persecuted, and ultimately killed, by the Russian State for his opposition to Vladimir Putin’s regime. The Assembly expresses its heartfelt condolences to the family, associates and supporters of Mr Navalny.

2. Vladimir Putin has been in power in the Russian Federation as President or Prime Minister without interruption since 2000, and the amendments to the Russian Constitution adopted in July 2020 and recognised as illegitimate by the European Commission for Democracy through Law (Venice Commission) and the Assembly allow him to remain in office until 2036. Since coming to power, Vladimir Putin has been constructing a regime whose aim is to wage a war against democracy and redraw the European and global order established after the collapse of the former Soviet Union. Occupation of Transnistria, invasion of Georgia in 2008, the war in Ukraine since 2014, the illegal annexation and occupation of territories, the destruction of freedom of expression inside the Russian Federation, the disinformation war around the world, the persecution and assassination of its political opponents inside and outside the Russian Federation and the creation of a system of legislation that criminalises political views are just a few but not all of the features of Vladimir Putin’s regime. The unlawful imprisonment and, as a result, the death of Alexei Navalny is a continuation of the policy of Vladimir Putin's regime and its war against democracy.

Tina Polek: Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг

Цю статтю я прочитала на одному диханні, але спершу думала не писати про неї тут, адже вона адресована не нам, а західним антропологам, які висловлюються щодо війни в України. Однак зараз я бачу, що нам також важливо розуміти, яка величезна прірва лежить сьогодні між тим, як говорять про війну українські дослідники, і тим, як її описують чимало іменитих західних колег.

Йдеться про статтю Julia Buyskykh  (клянусь, вона мені не платить, просто справді дуже багато робить важливого для української антропології) “Старі-нові колоніальні тенденції в соціальній антропології: емпатія в часи війни”. Це вперше, коли саме українська антропологиня дала публічну академічну відповідь англійською у фаховому журналі на всі некомпетентні закиди західних колег з приводу російсько-української війни.

Вмістити в цей короткий пост всі думки Юлії не вийде, але ось найголовніші:

Західна антропологія є водночас пост- і неоколоніальною.

Антропологи від початку допомагали в розбудові імперій, і при цьому вони свято вірили, що захищають інтереси корінних культур. Тому виникла велика суперечність, яка лежить в ядрі нашої науки.

Західна антропологія вже давно розпочала процес деколонізації. Однак деколонізуючи свої методологічні підходи та теоретичні рамки, що стосуються західної імперської спадщини (наприклад, британської, французької чи бельгійської), антропологи так і не навчились бачити ту саму проблему, коли йдеться про Російську (нео)імперію.

Ієрархія знань та ієрархічні холівари

Величезною проблемою сучасної антропології є трансляція ідей із “Заходу” на “Схід”. Західні вчені сприймаються авторитетними “світовими експертами”,  тоді як східні вважаються “місцевими”, “тубільними”, не достатньо кваліфікованими для теоретичного аналізу.  

Майже двадцять років тому польський антрополог Міхал Буховський розпочав епічний холівар щодо «ієрархії знань» з  британським антропологом Крісом Ханном. 

Буховський дорікав західній антропології колоніальністю, звинувачуючи «західних» вчених у тому, що вважають себе «кращими», ніж  колеги зі «сходу». Він критикував західних дослідників за те, що вони використовують науку Центрально-Східної Європи лише як джерело етнографічних даних, а не як місце з гідною теоретичною базою. 

У відповідь Кріс Ханн демонстративно наголосив, що ці ієрархії існують через «нижчу» якість роботи «місцевих» вчених, мовляв, їм треба спершу навчитись писати монографії «еквівалентної глибини і витонченості». Тому східні вчені мусять «підтягуватися» до рівня західних колег, інакше вони не мають права претендувати на місце на науковому «ринку». Вчені зі сходу спершу мусять стати справжніми антропологами, тобто вивчитись на заході, і лише після того проводити дослідження в себе вдома.

Буховський у відповідь на це розлютився і ткнув Ханна носом у те, що  такі неоліберальні терміни, як «ринок», «конкуренція», «суперництво», справді є елементами мислення західних колег, однак вони все ще не вторглися в академічні кола Центрально-Східної Європи. До того ж, навіть вивчаючи Центрально-Східну Європу, західні антропологи посилаються виключно на своїх західних колег, повністю ігноруючи напрацювання місцевих дослідників. 

Пізніше Буховський звинуватив вестернів в упередженості, мовляв вони сприймають постсоціалістичних антропологів як пережитки комуністичного минулого: фольклористів, теоретично-відсталих емпіриків і вузьколобих націоналістів. 

Кріс Ганн на це задекларував початок «нової академічної холодної війни» між дисциплінарними традиціями академічного Сходу та Заходу. На його думку, антропологія/етнографія в усій Східній Європі нині є полем міжусобних сутичок.

З часу цієї дискусії минуло вже два десятиліття, але всі ці розбіжності досі гострі, як і тоді. У 2014 році польська антропология Аґнєшка Пасєка писала про те, що в західному середовищі одних науковців сприймають як «місцевих вчених» — тих, хто ледь може висвітлити місцеву специфіку, а інших — як «глобальних експертів», здатних пролити світло на універсальні явища та проблеми. «Місцеві» вчені при цьому часто сприймаються виключно як інсайдери або «національні лінзи», які допомагають побачити місцеву специфіку.

Сьогоднішній Саїдівський орієнталізм можна сміливо назвати вестплейнінгом, адже західні інтелектуали зверхньо демонструють свою заступницьку та привілейовану позицію, висловлюючи свої претензії щодо «відсталих» східноєвропейців, які «не здатні» зрозуміти ситуацію у своїх країнах і не мають базових знань про свій регіон.

Як долати колоніалізм?

Щоб подолати колоніалізм, треба спершу дати чесну відповідь на низку важливих запитань. Як на антропологію впливає російсько-українська війна? Чи відбудеться деколонізація антропології, яка подолає бар’єри між «місцевими вченими» та «глобальними експертами»? 

Одним зі способів подолання кордонів, породжених інтелектуальним колоніалізмом в західній академії, є активна емпатія. Це не просто співчуття як вміння бачити чужий біль, а й вміння співвідносити себе з ним і відчувати його. 

Як зазначив Тім Інголд, «антропологія — це філософія з людьми», сьогодні цей заклик слід прочитати як заклик до антропології зі співчуттям до цих людей.

Посилання на статтю - https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315

The Anti-Colonial Union of Peoples

Психолог о колонизации и русификации в России / СССР / РФ

Игорь Эйдман: Почему началась война

Кто-то говорит, российская верхушка просто хочет с помощью войны сохранить свою власть. Другие считают, что Путин сошёл с ума, решил, что он Екатерина 2, и пытается возродить  империю. Третьи, что во всем виновата коррупция, а власти нужно прикрыть войной своё воровство.

Все это отчасти так, но у путинской войны есть и более глубокие культурно-исторические корни.

Не случайно, что именно и только Россия в 21 веке пытается аннексировать чужие территории и ведёт откровенно империалистическую войну в Европе. Все другие "великие державы" давно отказались от политики колониальных захватов, ставших нерентабельными ещё в середине 20 века, а Россия активно прирастает захваченными землями, которые ей приносят одни убытки.

Британский, Французский, Бельгийский, Голандский империализм были эгоистично рациональны. Колониальные войны велись, колонии захватывались как коммерческие проекты, ради прибыли метрополии. Бельгийское Конго было, например, формально частным предприятием короля Леопольда, который на нём просто обогощался. Колониализм умер тогда, когда стал не выгоден.

Российский империализм имеет другую природу, поэтому он возродился в то время, когда другие колониальные империи давно распались. Им движет не расчёт, а мания величия и нарциссизм. Он иррационален и садо-мазохичен. Российская колониальная империя ведёт экспансию не ради прибыли, а ради амбиций, гордыни, бредовых идей величия и мессианства. 

При этом, русским как нации ничего реального от этой экспансии не достаётся. В СССР, например, в русских областях уровень жизни был ниже, чем во многих т.н. "национальных республиках" (т.е. фактически колониях России). Вместо хлеба россиянам в разное время скармливали гордость за "великую православную империю", "первое в мире социалистическое государство, несущее свет всему человечеству", "мощную сверхдержаву, которую все уважают и боятся", "страну-победителей, спасшую мир от нацизма"; православный, панславянский или коммунистическийи мессианизм.

Самый популярный российский идеолог Достоевский писал: "Москва еще третьим Римом не была, а между тем, должно же исполниться пророчество, потому что четвертого Рима не будет, а без Рима мир не обойдется".

"Всякий великий народ верит и должен верить, что в нем-то и только в нем одном и заключается спасение мира, что живет он на то, чтоб стоять во главе народов, приобщить их всех к себе воедино и вести их, в согласном хоре, к окончательной цели, всем им предназначенной…».

Мессианские претензии продолжаются веками. После краха утопии "Третьего Рима" была коммунистическая утопия, которой сталинские голодные рабы хотели облагодетельствовать человечество. Сейчас путинская Россия опять спасает Африку от неоколониализма, а традиционные ценности во всем мире от ЛГБТ. Путинских рабов посылают "спасать братьев на Украине", убивая и калеча их.

Российский ирррациональный садо-мазохистский империализм, как алкоголизм или наркомания, плохо поддаётся лечению и грозит рецидивами.

В 90-е Запад пытался помочь стране выздороветь, но она после робкой попытки остепениться, выкинула в ближайшую придорожную канаву цивильный костюм демократических институтов и ценностей, и опять ушла в кровавый имперский запой.

Tamara Hundorova: Жадання теорії

Слухала в Princeton University Gayatri Chakravorty Spivak.  Ця жінка викликає  лише захоплення! Попри те, що їй важко ходити і вік бере своє, вона така ж гостра, активна і тримає аудиторію, як візниця коней. 

Дискусія була присвячена формуванню локального знання і йшлося про англомовний переклад книги латиноамериканського філософа-марксиста  Luis Tapia, в якій він аналізує і відкриває світові ім'я болівійського соціолога Rene Zavaleta Marcado.  Зокрема, всі учасники дискусії і зала намагалися перекласти англійською поняття  "motley society", яке запропонував Завалета. 

І притягальним центром виявилася саме Співак. Вона традиційно підриває усталене та замкнене академічне середовище,  апелюючи до вироблення нових інтелектуальних дискурсів. 

Вона говорила про творення локального знання і його революційне значення для західного інтелектуального середовища. Колись вона ввела Жака Деріда в американський інтелектуальний світ, і це стало поштовхом для нових методологій (і нової моди) на деконструкцію. Її поняття "субальтерна" і його права говорити важко переоцінити для гедерних і постколоніальних студій. Вона фактично підривала західне знання  теоріями, поняттями та іменами, беручи їх із іншого культурного і національного середовища і тим самим розширюючи  епістемологічний горизонт знання. Як вона підкреслювала, важливо  підривати тотальність, продукувати протилежності, відкриватися зовнішньому, щоб народилося нове знання. 

Мене особливо зачепили її міркування про роль іншого / локального / геокультурного / інонаціонального в цих процесах. Цього разу дискусія була організована департаментом  латиноамериканських студій і на ній було мало слухачів. Співак прямо сказала, що якби це була дискусія навколо англомовних авторів чи ідей, то зацікавлення було б більше і людей було б більше. Тим важливіше проштовхувати інакші ідеї, імена, дискурси, взяти з інонаціонального грунту. 

Коли йдеться про дискусії на українську тематику, то по великому рахунку слухати приходять самі українці, або публіка, переважно повязана з Україною. Звичайно, якщо це політичні дискусії, ситуація трохи краща. Безперечно і те, що в ситуації нинішньої російсько-української війни інтерес є значно ширший. Але яке українське ім'я (не політика, а філософа, мислителя, вченого) може викликати зацікавлення західної інтелектуальної публіки, тим більше якось революціонізувати його? Думаю, це зробили слова і явища, пов'язані з Україною, як наприклад Чорнобиль, Голодомор, Євромайдан. 

Але чи можемо ми знайти ідеї, імена, які можна було б "вкинути" в західний дискурс, щоб розпочати дискусію, діалог, відкрити новий епістемологічний горизонт? Звичайно, це питання риторичне. Причому справа не лише в тому, чи є достойні. Але це мусить бути так запакована ідея і бути запропонованою такою людиною, відомою у світі,  щоб бути почутою - притягальною/екзотичною/актуальною.  Я говорю саме про знання, теорію, методологію. Оце жадання теорії, про яке говорила Співак, продукування знання, його циркулювання та трансфер є надзвичайно цікавими процесами. Зрештою, це також питання деколонізації, яка мусить заторкувати і нашу неприсутність у західному інтелектуальному дискурсі.

«Избавиться от комплекса младшего брата»: интервью с Алексеем Улько

 Развязанная Россией война в Украине — колониальная. Относится ли эта тема к Узбекистану? Еще как.

К годовщине военного вторжения мы поговорили с самаркандским культурологом и лингвистом Алексеем Улько о деколонизации сознания, российской пропаганде в Узбекистане, колониальных практиках СССР и ориентализме. И, самое главное, о том, повлияет ли эта война на крах колониальных отношений в регионе и как нам начинать избавляться от российской пропаганды уже сейчас.

Алексей Улько – культуролог, арт-критик, международный консультант. Родился в Самарканде. Преподавал в Самаркандском Институте Иностранных Языков. Окончил магистратуру в Университете Эксетера. Автор двадцати экспериментальных фильмов и свыше сорока статей по культуре и современному искусству Центральной Азии. Член международных ассоциаций историков искусств и центральноазиатских исследований.

— Что такое вообще постколониальные исследования?

Постколониальные исследования — это не какая-то дисциплина, не часть социологии, философии или антропологии. Это платформа, оптика, междисциплинарное направление, часть общей критической теории общества. Четкого определения, что такое постколониальное исследование, нет. Но основная идея такая — общества, которые сформировались к настоящему моменту, так или иначе несут в себе наследие колониального периода. И это наследие часто не осознается и воспринимается как норма, как якобы естественное положение вещей.

Это наследие касается как обществ, которые были колонизированы, так и обществ, которые колонизировали. Важно то, что это не работает в одну сторону как влияние более развитого общества на менее развитое — что, собственно, и есть основа колониальной оптики — нет, здесь есть серьезные взаимные определения, и колонизация определяет оба эти сообщества. Одно не может быть без другого. Современная Британия не была бы Британией, если бы она не колонизировала Соединенные Штаты, Африку и половину Азии и не прошла затем опыт собственной деколонизации.

Здесь нужно различать два понятия. Колонизация — это вопрос истории: обстоятельства, причины и эффекты завоеваний; методы колониального управления; наличие или отсутствие борьбы против колониализма и т. д. А вот колониальность — это уже вопрос формирования мировоззрения, восприятия мира, нуждающийся в анализе и рефлексии.

— Можно ли вообще применять слово «колониальный» к Советскому Союзу? Есть такое мнение, что колонии, колониализм — все это было «до», во времена Российской Империи, а то, что дальше — уже нет, «в Союзе все были равноправными».

— На этот счет консенсуса нет, есть разные точки зрения, но, на мой взгляд, они совершенно не равноправны и не равноценны. И ничто это не доказывает лучше, чем нынешняя российская война в Украине — которая является войной прежде всего колониальной, хотя о ней так не часто говорят. Но в России вы сейчас можете прочитать огромное количество текстов, которые отрицают колониальный характер не то, что СССР, а даже имперских завоеваний. Настойчиво пропихивается тезис, что «это другое».

Однако, само понятие «Центральная Азия», и все, что о ней говорится — это и есть последствие именно колониальной практики и оптики. Потому что сам по себе факт, что мы это обсуждаем и ставим вопрос: а была ли колонизация — это и есть свидетельство того, что она во многим продолжается, и не только в политике или экономике, но и в умах. Ведь даже вся терминология, которая в таких дискуссиях используется, различные взгляды на этот счет — они являются подтверждением существования доминирующего взгляда, который утверждает, что колонизации не было, а было лишь «добровольное присоединение» народов ЦА к России, которое затем плавно перетекло в социалистическое братство, в котором народы ЦА обрели блага цивилизации, свою государственность и т. д.

Интересно, что в поддержании этого мифа в той или иной его форме заинтересованы и левые с их апологетикой советскости, и правые, стремящиеся обелить Россию.

Максим Демченко: Советским историкам просто не удалось сделать выбор между "крестик снять, или трусы надеть".

К вопросу о "переписывании истории". 

Читал я в юности учебник "История Казахстана" начала 1930-ых годов, написанный тов. Санджаром Джафаровичем Асфендиаровым (репрессирован в 1937, реабилитирован в 1956). И вот наткнулся на него вновь. Он - нагляднейшая иллюстрация того, как радикально изменился взгляд на историю дореволюционной России в период с 1930 по 1970-ые годы. Нынешняя "каноническая" её версия, которую "нельзя переписывать" - это более-менее то, что мы видим в учебниках 1970-ых и 80-ых с поправкой на реабилитацию и пропаганду роли церкви: именно здесь Пётр I и Екатерина II - великие реформаторы, освоение Сибири - мирное, а вхождение в Империю азиатских республик - добровольное. 

А вот советская историография 1930-ых придерживалась диаметрально противоположных взглядов, считая царизм исключительным злом, а прирастание землями "колониальной политикой", сравниваемой с британской или голландской (далее идут цитаты из работ К. Маркса и Ф. Энгельса о том, почему и не может быть иначе). Вот пара отрывков из этого учебника (ещё раз подчеркну, официально одобренного Туркестанским бюро ЦК РКП(б), а сам автор с 1925 г. - член президиума и зам.секретаря ВЦИК - короче, официальный советский учебник).

"Принятие добровольного подданства казахами... - это извращение и ложь, ибо российский капитализм вырос на костях и крови миллионов русских крестьян, а также на костях и крови миллионов трудящихся, населявших бывшую Российскую Империю, в том числе и казахских трудящихся масс. После падения Казанского и Астраханского ханств царизм повёл хищническую политику ограбления так называемых инородцев и иноверцев. Экспедиция Ермака в 1580 году, снаряжённая купцами Строгановыми, произвела колоссальнейший грабёж и избиение народов Западной Сибири... Этот мрачный период в истории царской России сопровождался ужасами истребления целых народов Сибири, ужасами ограбления, убийств, насилия в отношении татар, башкир и других народов. В этих событиях часть феодальной верхушки побеждённых народов вступала в блок с господствующими классами победителей, помогала завоеванию ради сохранения своих привилегий. Так создавались татарские и башкирские помещики - "дворяне" Тевкелевы, Юсуповы и проч." (стр. 130).

"Торговые пути в Среднюю Азию шли через казахские степи; поэтому русская экспансия неизбежно должна была направиться на Казахстан для захвата торговых путей в Китай, Среднюю Азию и Индию. И действительно, при Петре I экспансия царизма в отношении Казахстана усиливается" (стр. 131). 

"Легенда о добровольном подданстве казахов, распространяемая великодержавными шовинистами и националистами, разоблачается фактами, приводимыми Рычковым, царским чиновником того времени, которого обвинить в пристрастии в этом вопросе едва ли кому-нибудь придёт в голову" (стр. 137).

Далее приводятся описания этим Рычковым восстаний казахов против присоединения к РИ и жестоких расправ с зачинщиками - кого повесили за рёбра, кому вырвали нос и язык... 

Почему в Российской империи перед 1917 годом стали сожалеть о завоевании Средней Азии

 В 1860-1870-х годах происходил процесс, по сей день именующийся в учебниках «покорением Средней Азии». Русские войска наносили поражение слабо вооружённым и не разбирающимся в тактике войскам Хивинского и Кокандского ханств, Бухарского эмирата, присоединяя к Российской империи одну за другой территории Средней Азии.

В то время почти никто в России не сомневался в полезности и неизбежности этого процесса. Во-первых, Россия выходила с тыла к британским владениям в Индии, создавая угрозу своему самому главному геополитическому врагу. Во-вторых, очень многие в России верили, что их страна, подобно другим европейским державам, несёт «отсталым» народам просвещение и культуру.

Но прошло немного времени, и в России стали глядеть на совершившееся иначе.

Прекращение экспансии

Уже император Александр III, считая Россию и без того достаточно могущественной, фактически остановил её экспансию в Средней Азии. Он только занял жёсткую позицию в 1885 году во время конфликта с Афганистаном, подстрекаемым Англией, за Кушкинский оазис. Но конфликт разрешился заключением договора об окончательной демаркации границы, и Россия больше не стремилась перенести её дальше к югу.

При Александре III был также проложен Памирский тракт вдоль новой границы Российской империи в горах. Но это было необходимо для обеспечения связности владений, хотя в Англии и по этому поводу поднялась тревога, будто Россия готовится напасть на Индию.

В остальном же Александр III не предпринимал никаких попыток расширить российские земли. Он подтвердил самостоятельность Бухарского эмирата и Хивинского ханства – правда, территориально урезанных и под российским протекторатом – и этот их статус оставался неизменным до 1917 года. Даже до 1920-го.

А в 1908 году Россия и Великобритания заключили между собой договор о разделе сфер влияния на Востоке. В Первую мировую войну эти страны, бывшие заклятые соперники, вступили союзниками. Многие, наверное, думали, что, может быть, зря пролилось столько русской крови, чтобы досадить Британии, которая теперь выступала вместе с Россией против общего врага. Впрочем, о целесообразности для России среднеазиатских колоний некоторые задумывались ещё раньше.

В России регионам запретили распоряжаться национальными алфавитами

Конституционный суд России запретил республикам, входящим в состав Российской федерации, определять строение алфавита своего национального языка.

В постановлении, оглашенном во вторник, КС признал конституционной норму федерального закона "О языках народов РФ", которая предписывает носителям национальных языков народов РФ использовать лишь алфавит на основе кириллицы.

При этом суд уточнил, что выбор иной графической основы алфавитов государственных языков возможен, однако носители языков республик РФ "не вправе действовать по своему усмотрению". Такое изменение допустимо, только если оно "преследует конституционно значимые цели и отвечает историко-культурным социальным и политическим реалиям" страны.

Поводом для рассмотрения вопроса о строении национальных алфавитов послужили запросы Госсовета и Верховного суда республики Татарстан, считающих, что республика вправе сама определять, на какой основе - кириллицы или латиницы - должен строиться ее национальный алфавит. Теперь, согласно постановлению КС, Татарстану запрещено самовольно переходить на латинский алфавит.

Конституционный суд также постановил, что изучение русского и татарского языков в равных объемах не противоречит российской конституции.

Как сообщает телеканал "Россия", накануне слушаний более тридцати известных деятелей культуры, спортсменов, ученых из числа этнических татар выступили с обращением, в котором призвали еще раз взвесить все последствия возможного перевода татарского языка на латинскую графику.

В конце 2003 года Конституционный суд Татарстана постановил, что власти республики обладают полномочиями на перевод татарского алфавита на латинскую графику.

https://lenta.ru/news/2004/11/16/alphabet/

Юлия Галямина: 9 августа - Международный день коренных народов

9 августа - Международный день коренных народов. День, когда мы думаем о таких понятиях, как колониализм и уважение к другой культуре.

Я не хочу рассуждать о других странах. Везде своя ситуация. В России же богатый опыт колониализма. И, к сожалению, опыт не отрефлексированный.

Сегодня в России большинство коренных народов тех или иных территорий теряют свои языки и культуру. Кто-то быстрее, кто-то медленнее. Однако, появились новые тенденции: лингво и этно активизм. Желание людей развивать то особенное, что им досталось от предков. Иметь собственную, уникальную идентичность.

К сожалению, государство гражданам в этом не помогает, оно только мешает. Причем достаточно жестко. Происходит это под соусом борьбы с сепаратизмом, а на самом деле — нынешним элитам, захватившим власть, с одной стороны — непонятны такие мотивы, как любовь к языку и культуре предков, а с другой — они боятся любой неподконтрольной активности граждан, любых неофициальных объединений.

Но общество это не остановит. Ведь это глубокая культурная тенденция, которую не развернешь: тенденция, обусловленная поиском уникальных идентичностей в эпоху глобализации и стандартизации. Мы все носим джинсы, пьем кока-колу и смотрим чемпионат мира по футболу. Но мы все разные. И это удивительное сочетание, которое вызывает лично у меня бесконечный восторг. И я уверена, что движение коренных народов, возрождение языка, трансформация культуры под современные тренды будет только развиваться. И я стараюсь стать частью этого процесса. 

PS: На фотографии я в экспедиции. 

Деколонизировать Армению от России!