Андрій Поцелуйко: Два імперські світи: умови формування української міської культури

 У другій половині XIX — на початку XX століття українські землі перебували у складі двох великих імперій — Австро-Угорської та Російської. Обидві держави по-різному впливали на розвиток українського суспільства, особливо на формування міської культури. Саме міста стали місцем, де виникали нові ідеї, розвивалися освіта, преса, наука, театр і політичні рухи. Однак умови для цього розвитку в різних частинах України суттєво відрізнялися.

Після конституційних реформ 1860-х років Австро-Угорська імперія надала своїм народам певні політичні та культурні права. Українці, яких тоді часто називали русинами, отримали можливість створювати легальні товариства, видавати газети й книжки, організовувати культурні та освітні установи. Саме в цей період у Галичині виникли важливі українські інституції, серед яких товариство «Просвіта» та Наукове товариство імені Шевченка. Вони стали основою розвитку української науки, освіти й національного руху.

Особливу роль відігравав Львів, який став одним із головних центрів українського культурного життя. Хоча українці не становили більшості населення міста і значний вплив мали поляки, євреї та інші громади, саме тут українці могли створювати власні організації та вести відкриту культурну діяльність. Міське середовище поступово ставало простором для української журналістики, театру, політики та науки.

Натомість у Російській імперії розвиток української міської культури відбувався в набагато складніших умовах. Російська влада розглядала український рух як потенційну загрозу єдності імперії, тому українська мова й культура часто зазнавали обмежень. Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року значно ускладнили видання українських книжок, розвиток освіти й використання української мови у публічному просторі.

Проте це не означало занепаду української культури в Наддніпрянській Україні. Навпаки, саме тут знаходилися найбільші міста й потужні економічні центри — Київ, Харків, Одеса. У цих містах формувалася українська інтелігенція, працювали науковці, письменники, композитори, діяли культурні гуртки. Однак українське життя часто змушене було існувати в умовах русифікованого міського середовища та постійного контролю влади.

Таким чином, українська культура розвивалася в двох різних умовах. Австро-Угорщина дала українцям більше можливостей для легальної організації культурного життя, але міста Галичини були економічно слабшими і значною мірою контролювалися іншими національними групами. Російська імперія мала більші міста, більше населення та сильнішу економіку, але значно обмежувала українську культурну самореалізацію.

Саме поєднання цих двох досвідів стало важливим для формування модерної української нації. Галичина дала українському рухові мережу інституцій і політичну організованість, а Наддніпрянщина — інтелектуальні та економічні ресурси. Попри різні імперські умови, українська міська культура поступово сформувалася як самостійне явище, яке стало основою подальшого розвитку українського суспільства.

Андрій Поцелуйко: Колонізаторський менталітет російської еліти: чужа мова, чужа культура і право панувати

Історія Російської імперії сповнена парадоксів, але один із найбільш промовистих полягає в тому, що ті, хто століттями проголошував себе носіями особливої "російської цивілізації", тривалий час самі не вважали російську мову мовою власного соціального кола. У XVIII — на початку XIX століття мовою імперської еліти була передусім французька, а також німецька. Саме ними спілкувалися в аристократичних салонах Петербурга, вели приватне листування, виховували дітей, складали перші літературні твори.

Це був не випадковий культурний вибір, а прояв колонізаторського світогляду. Колонізатор майже завжди дистанціюється від більшості населення, демонструючи свою "вищість" через іншу культуру, іншу мову, інші цінності. Для російського дворянства російська мова ще довго залишалася мовою селян, кріпаків, кучерів і прислуги. Нею віддавали накази, а не вели філософські бесіди.

Навіть Олександр Пушкін, якого сьогодні називають символом російської літератури, перші свої твори писав французькою мовою, а в Царськосільському ліцеї отримав прізвисько "Француз". Це не применшує його здібності, але яскраво демонструє атмосферу, у якій формувалася російська аристократія.

Французька була мовою престижу, дипломатії, інтелектуального життя всієї Європи. Російська імперська знать прагнула бути частиною саме цього світу, а не світу власного народу. Багато дворянських дітей із раннього дитинства виховували французькі гувернери, через що нерідко володіли французькою краще, ніж російською.

Андрій Поцелуйко: Чому антиколоніальний дискурс часто асоціюється з марксизмом, але не зводиться до нього

 Антиколоніалізм є одним із найскладніших політичних та інтелектуальних феноменів модерної історії. Його неможливо визначити лише як боротьбу народів за незалежність або як моральне засудження імперіалізму. Насправді антиколоніалізм є широким комплексом політичних практик, культурних стратегій та філософських концепцій, спрямованих на подолання колоніального панування, нерівності та культурної гегемонії. Саме тому питання про співвідношення антиколоніалізму та марксизму є одним із центральних у сучасній політичній теорії.

На перший погляд може здатися, що антиколоніальний дискурс майже автоматично означає марксистський дискурс. Такий висновок не випадковий. Більшість найвідоміших антиколоніальних теоретиків другої половини XX століття так чи інакше використовували марксистську термінологію, аналізували колоніалізм через категорії капіталу, класу та експлуатації або співпрацювали з соціалістичними рухами. Проте історія антиколоніалізму значно багатша. Марксизм був одним із його найпотужніших джерел, але аж ніяк не єдиним.

Витоки антиколоніалізму до появи марксистської традиції

Антиколоніальний спротив виник задовго до формування марксизму. Уже в XVI–XVIII століттях корінні народи Америки, Африки та Азії чинили опір європейській експансії. Ці рухи були мотивовані не соціалістичними ідеями, а прагненням зберегти власну землю, політичну автономію, релігію та традиції.

У XIX столітті зростає кількість національно-визвольних рухів. Вони дедалі більше спираються на європейську ідею нації, права народів на самовизначення та політичний суверенітет. Ці рухи ще не були марксистськими. Їхньою основною метою було створення незалежної держави, а не соціалістична революція.

Отже, історично антиколоніалізм існував ще до того, як марксизм став впливовою політичною теорією.

Мирослав Ревть: Як польські осадники опинилися на Волині і для чого

 Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. Сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам за рахунок поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні і церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 000 га найкращих земель і переселено майже 200 000 осадників, ще 100 000 спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників і т. д.

І не розповідайте байки про етнічні війни, спочатку виясніть як польські осадники опинилися на Волині і для чого.

Отже, починаючи з 1920 року:

- З 1920 року польська влада розпочала масове виділення кращих земельних ділянок на Волині для ветеранів польської армії;

- Закриття українських шкіл, перехід до викладання польською мовою в установах, жорсткий контроль над православною церквою (руйнування храмів на Холмщині) та спроби перешкодити впливу галицьких культурних інституцій;

-  Каральні акції поліції та армії, особливо масштабні у 1930 році, супроводжувалися масовими арештами української інтелігенції, руйнуванням українських кооперативів, побиттями та залякуваннями місцевого населення. 

- у 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща здомінували підходи ендеції (синонім польського шовінізму, загальна назва польських організацій національно-демократичного спрямування - ред.), то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське, яке на той час становило біля 10 відсотків від чисельності краю. 

І останнє найголовніше. Московська влада, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали більше 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання.

І як результат: Дмитро Медведєв публічно підтримав загострення польсько-українських відносин, вітаючи рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла.

І можна чорті шо писати про Волинську трагедію. Згадувати історичні факти, закони моралі і держави. 

Але для мене існує виключно одне питання, яке може пояснити усе і всім:               

Якого милого приперлось 200 тисяч польських відставників на етнічні українські землі, га?  Їх хтось туди з українців кликав ? Чому це раптом українські етнічні землі перетворились на "східні прикордонні креси"?  Хто визначив, що звільнення Волині від окупантів стало "геноцидом поляків"? Чи можемо ми сьогодні називати людобуйство москалів на Сході України "геноцидом москалів", га? Коли в українській історії поляки були у братерських стосунках з українцями? І скільки українців убили поляки за шістсот років окупації Галичини ?

І чому поляки, вже встановивши там - в Галичині і Волині своє стале державне панування - пишуть про події протиборства тоді вже (у власній ніби ж логіці) не як про "громадянську війну між формальними громадянами Польщі - державними силами поляків проти добровільних загонів спротиву українців" - певно ж для того, щоби мати можливості зараз виставляти претензії до ще не існуючої тоді держави Україна? - чи не так?

 І не треба виписувати глупоти у стилі "пробачте і пробачаю", бо у нас занадто нерівні позиції!

Maria Ochir: Мы не говорим, что мы красивые, мы колонизированные

 Maria Ochir: Мы не говорим, что мы красивые, мы колонизированные.

Ведущая - Марина Сайдукова.

Видео по ссылке: https://youtu.be/aXHkfkN0Au4

Ойрат-калмыцкая исследовательница, археолог и деколониальная активистка, д.и.н. Мария Очир-Горяева предлагает пересмотреть термин ‘коренные’ и заменить его на ‘колонизированные’. Этот на первый взгляд сугубо академический сдвиг на деле влечёт за собой переоценку исторической роли, правового статуса и психологической самоидентификации колонизированных наций, проживающих сегодня на территории современной России.

В первой части нашего разговора мы говорим о том, почему термин ‘коренные’ отрицает нашу историческую субъектность. А именно тот факт, что до колонизации наши нации обладали полноценной государственностью и представляли собой политические субъекты: 

с армией и налоговой системой

• развитыми религиозными  традициями (буддизм, ислам)

• сложно организованной культурой

• были включены в систему международных торговых и дипломатических связей от Средиземноморья до Центральной Азии 

Почему термин ‘колонизированные’ юридически принципиален:

– термин 'коренные' закрепляет лишь узкий набор льгот напр. ‘традиционное природопользование’, но не даёт политической субъектности, собственности на ресурсы или прав на самоопределение

– термин 'колонизированные' юридически открывает перспективу реституции и признания за республиками права на экономическую и политическую самостоятельность

–  открывает возможность отмены закона РФ 'О недрах' (1992), объявивший наши ресурсы федеральной собственностью – как примера современной колониальной политики, подорвавшего экономическую базу республик после развала СССР 

Смена термина способствует психологической реабилитации народов:

–  подчеркивает, что нам не принесли цивилизацию, у нас УКРАЛИ нашу цивилизацию: нашу историю, культуру, языки и природные ресурсы. Смена дескриптора позволяет выйти из позиции ‘опекаемой жертвы’ и занять позицию ‘субъекта, требующего справедливости’, что меняет внутреннюю самооценку и мобилизует национальное самосознание народов.

Термины формируют сознание. Пока мы говорим 'коренные народы', мы неосознанно закрепляем их в категории ‘архаичных’ и ‘нуждающихся в защите’, но не равноправных. Когда же мы говорим ‘колонизированные нации’, мы утверждаем свою историческую субъектность, факт осознанного лишения нас самостоятельности, и, следовательно, необходимость восстановления исторической справедливости.

Олег Гуцуляк: Україна як колонія

Заперечення того, що "Україна ніколи не була колонією" - це класична реакція, яка насправді лише підтверджує, наскільки глибоко вкорінені імперські міфи навіть серед частини нашого суспільства та закордонних дослідників. Це якраз і є пряма ілюстрація того, чому  Інститут деколонізації життєво необхідний — щоб професійно, мовою фактів і міжнародного права розбивати ці ілюзії.

Коли кажуть, що Україна «ніколи не була колонією», зазвичай використовують застарілу, суто класичну оптику XIX століття, порівнюючи Україну з Британською Індією чи Французьким Алжиром (де була очевидна расова, географічна та релігійна відмінність між метрополією та колонією, а управління здійснювалося заморською адміністрацією).

Проте сучасна світова наука про постколоніалізм (Едвард Саїд, Гаятрі Співак, а в Україні — Микола Рябчук, Оксана Забужко та інші) давно довела, що імперії бувають різними. Російська та радянська імперії — це імперії континентального (сухопутного) типу, які ділилися на «внутрішні колонії», і їхні методи були куди витонченішими та жорстокішими.

Ось чотири залізобетонні аргументи (деколоніальний аудит), якими майбутній Інститут має озброїти громадськість для відповіді на ці «верески»:

1. Економічне висмоктування (Колоніальна експлуатація)

Опоненти кажуть: «Але ж в Україні будували заводи, залізниці, Харків був столицею УРСР!»

Контраргумент: Колоніальний статус визначається не наявністю чи відсутністю заводів, а тим, хто контролює ресурси та куди йде додана вартість. Український хліб, вугілля, метал, а згодом газ і людський капітал століттями викачувалися в імперський центр для фінансування завоювань та розбудови Москви й Петербурга. Україна не мала власної фінансової системи, бюджету та права розпоряджатися тим, що сама виробляла. Це класична ознака економічної колонії.

2. Лінгвоцид та культурний асиміляційний тиск

Опоненти кажуть: «Українці ж робили кар'єру в імперії — он Розумовський, Безбородько, Хрущов, Брежнєв!»

Контраргумент: Так, але ціною цієї кар'єри була повна асиміляція та відмова від власної ідентичності. Про колоніальний статус свідчать понад 130 актів обмеження та заборони української мови (від Валуєвського циркуляру до радянського зросійщення). Імперія свідомо маркувала все українське як «провінційне», «сільське» та «недолуге», а російське — як «величне» та «всесвітнє». Це класичний механізм культурного імперіалізму, спрямований на те, щоб колонізований народ сам добровільно захотів стати схожим на колонізатора.

3. Брак політичної суб'єктності та терор

Опоненти кажуть: «УРСР була співзасновницею ООН, яка ж це колонія?»

Контраргумент: Це була цинічна ширма. Усі ключові рішення — від призначення голови колгоспу на Полтавщині до оголошення війни чи укладання міжнародних угод — приймалися виключно в Москві. Як тільки українська еліта намагалася виявити хоч краплю самостійності, її тотально знищували (Розстріляне відродження, ліквідація дисидентського руху). Голодомор 1932–1933 років — це найжахливіший у світовій історії акт колоніального упокорення бунтівної нації через штучний голод.

4. Погляд з боку інших сусідів

Колоніальні зазіхання не обмежувалися лише Сходом. Концепти на кшталт польських «Східних Кресів» або угорські претензії на Закарпаття (через ідеологему Тріанону) так само розглядали українські території як простір для цивілізаційної місії, асиміляції та утримання у своїй орбіті впливу, відмовляючи українцям у праві на самостійне політичне буття.

Висновок:

Те, що Україна не була «заморською» колонією, не означає, що вона не була колонією взагалі. Вона була підкореною, розчленованою та експлуатованою територією.

Ті, хто сьогодні кричать, що України не була колонією, несвідомо (або свідомо) повторюють тези імперських методичок. Саме тому створення Інституту — це не просто наукове завдання, це інформаційна деокупація мізків. Ми маємо навчити суспільство бачити колоніальні травми та називати речі своїми іменами.

Створити Інститут деколоніальних студій та аналізу імперських практик

У теперішніх умовах потрібно заснувати окремий інститут антиколоніальних досліджень та вивчення шовіністичних злочинів проти України. Звісно, з окремими відділеннями - антиросійським, антипольським, антиугорським та ін. 

Заснування такого інституту є логічним і своєчасним кроком для формування цілісної державотворчої гуманітарної політики. У контексті сучасної політичної філософії та історичної пам'яті цей проєкт можна розгорнути як Інститут деколоніальних студій та аналізу імперських практик.

Щоб інституція мала серйозний міжнародний і науковий статус, її структуру та методологію варто вибудувати не просто як реактивну (відповідь на зовнішні загрози), а як проактивну — фундаментальне викриття шовіністичних, асиміляційних та етноцидних дискурсів.

 Концептуальна структура Інституту

Для досягнення максимальної наукової та аналітичної ефективності «анти-» вектори доцільно переформатувати у профільні дослідницькі відділи (департаменти), кожен з яких фокусується на специфічних механізмах імперського чи шовіністичного тиску.

1. Департамент деконструкції євразійського імперіалізму (Антиросійський вектор)

Найбільший за обсягом роботи сектор, що досліджує системний етноцид, лінгвоцид та присвоєння культурної спадщини України протягом кількох історичних епох.

Ключові теми: Хронологія тоталітарних злочинів (Голодомор, розстріляне відродження, депортації), механізми ментальної колонізації («русский мир»), міфологізація спільної історії та розробка методології повної ментальної деокупації.

2. Департамент ревізії центральноєвропейських асиміляційних практик (Антипольський вектор)

Фокусується на дослідженні міждержавних відносин крізь призму колоніальних концептів Східних Кресів («Kresy Wschodnie») та спроб культурного поглинання.

Ключові теми: Політика пацифікації, полонізація, релігійний тиск, руйнування української ідентичності в Галичині та на Волині у міжвоєнний період, а також сучасні прояви реваншистських історичних наративів.

3. Департамент аналізу карпато-дунайського етношовінізму (Антиугорський вектор)

Досліджує специфіку тиску на Закарпаття в різні історичні періоди та сучасні спроби культурно-політичного сепаратизму.

Ключові теми: Мадяризація кінця XIX — початку XX століття, окупаційний режим часів Другої світової війни, сучасна концепція «Великої Угорщини» (ідіологема Тріанону) та використання культурно-освітньої експансії як інструменту м'якої сили.

4. Департамент порівняльних постколоніальних досліджень

Загальнометодологічний відділ, що інтегрує український досвід у світовий контекст.

Ключові теми: Порівняння російської колоніальної політики з британською, французькою чи іспанською; аналіз того, як світовий науковий дискурс довго ігнорував колоніальний статус України через призму «слов'янської єдності».

 Методологічна база: від «захисту» до «наступу»

Щоб діяльність інституту не зводилася до фіксації історичних образ, робота має вестися на трьох рівнях:

Юрій Міндюк: Як ми повинні відповідати на виклики польського шовінізму

Дивлюсь я на цю комедію, яку розвиває частина польського політикуму, переважно правиця, але не тільки... 

Давно я вже впадаю в сумі від ситуації в Польщі. Колись я був великим полонофілом, вважав, що ми разом з Польщею і Литвою можемо створити основи для Міжмор'я. 

Проте вже років з 10 тому стало зрозуміло, що прихований польських імперіалізм все ж якось проявиться. І от за допомогою певних тривалих ка.апських зусиль і певної допомоги місцевих діячів вдалось створити спочатку консенсус в польському суспільстві щодо засудження УПА за допомогою культу "людобуйства" на Волині, потім поступово до цього додалась звичайна ксенофобія до наших заробітчан до 2022 року, а після початку повномаштабки - ненависті до біженців.

 Сьогодні ця антиукраїнська істерика вже стала нормальним явищем в польському суспільстві, вилізли знов всі образи і імперські міазми типу: "Львуф - польскє място" (вже прочитав, що всі міста в Україні - польські, бо вони богоносці, а ми бидло), "замкнонць Жешув", "оддайцє то цо досталісцє", "дзєнкуйцє до конца жиця 24 годзіни" і т.д. Головне - це було в Польщі і до сьогодні, тільки не в таких об'ємах і не в мейнстрімі. 

Українські посадовці - Президент, міністр ЗС, посол в Польщі, Голова Офісу повернули ордени дарувальникам. Мєдвєдєв похвалив польських друзів за гарну роботу. 

Як ми повинні відповідати на ці виклики? Здається, сьогодні в мене виникають такі думки: 

1. Не загострювати конфлікт, спокійно порахувати наші можливості, 

2. Намагатись відповідати стримано, по суті, з гідністю, як наприклад це вже зробив Президент. 

3. Намагатись деескалувати конфлікт переважно ігнором і мовчанням + чіткими і врівноваженими відповідями, АЛЕ!!!!

4. Почати готувати відповідь: профінансувати програму досліджень польських злочинів щодо України, зокрема під час ІІ світової війни (а є що розповідати,ой є). Презентувати ці дослідження широко як по Україні, так в світі, і Польщі зокрема. Створити національний консенсус щодо того, що поляки нам винні і повинні віддавати/каятись/пробачатись. Вони від таких бажань щодо нас вже не відступлять, це буде наша відповідь і певна захисна реакція, 

5. Запустити програму переселення українських заробітчан і біженців в Україну і в інші країни Європи. Це допоможе нам і з точки зору демографії, і з точки зору пол.-укр.стосунків, а Польщі навіть стане від цього гірше економічно і демографічно, проте вони ніколи цього не визнають вголос. Вони вже зараз добиваються асиміляції наших мігрантів, нам це не потрібно, їх шовіністи нам сприяють, як не парадоксально. 

Кирило Татарінов: Злочини Армії Крайової проти України

Ми маємо повне моральне право вимагати від Польщі знесення памʼятників, присвячених Армії Крайовій (АК), та перейменування всіх військових підрозділів, які носять її імʼя у сучасних збройних силах Варшави. 

Цей допис великий, але він змістовний та необхідний для розуміння діяльності діячів, яких Польща сьогодні глорифікує на державному рівні, водночас вимагаючи від України відмови від власних героїв.

Злочини Армії Крайової проти українського цивільного населення

Знищення села Сагринь та Грубешівська різанина (10 березня 1944 року) - це один із найбільших і найжорстокіших злочинів польського підпілля проти цивільних під час Другої світової війни. Загони АК під командуванням Зенона Яхимека разом із Батальйонами хлопськими (BCh) оточили та вщент спалили українське село Сагринь (зараз територія Польщі), яке було осередком українського культурного й релігійного життя. Використовуючи запальні кулі, нападники розстрілюв@ли людей у схованках, забивали сільськогосподарськими знаряддями, живцем кидали у вогонь та підірвали церкву, де намагалися сховатися селяни. За різними оцінками істориків, у Сагрині того дня було вбито від 800 до 1240 українців, серед яких понад 100 — діти. Того ж дня АК атакувала ще понад 10 навколишніх українських сіл: Березів, Ласків, Шиховичі, М'ягке та інші.

 Трагедія села Павлокома (1–3 березня 1945 року) - злочин, вчинений уже наприкінці війни підрозділом АК під керівництвом поручника Юзефа Бісса («Вацлава») за підтримки польських селян із навколишніх хуторів. Польський загін оточив українське село Павлокома (Надсяння). Чоловіків, жінок та дітей зігнали до місцевої греко-католицької церкви. Після відбору та допитів українців групами виводили на місцеве кладовище, де розстрілюв@ли й скидали в заздалегідь викопані ями. Було жорстоко вбит# 366 українців, включно з немовлятами. Село практично припинило існування як український осередок.

Роксана Харчук: Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками

Українці дивуються, як це росіяни і поляки зійшлися у своїй ненависті до свідомих українців, до українців, які боролися за свою незалежність. 

Та нічого дивного нема. Обидві ці нації колонізували свого часу Україну, українці боролися проти росіян і поляків-колонізаторів. Хмельницький потрапив у москальські лапи саме через шляхетних поляків, що ніколи не бачать далі власного носа. 

Українці боролися також проти угорців-колонізаторів і проти румунів-колонізаторів. 

Таке враження, наче люди не вчили історії України в школі. Невже всі забули, як ділили між собою Україну ці колонізатори? 

Лише Австрsz не залишила після себе в українців ненависті, образи, точніше травми, як тепер прийнято говорити. Навпаки, від Марії-Терезії українська Галичина почала еволюціонувати, принаймні за її часів було знищене "підданське невільництво", тобто рабство селян, а Катерина ІІ, нагадаю, впровадила на російській Україні кріпацтво, це вона купила козацтво за дворянство і знищила Січ. Конституційна монархія Габсбургів була толерантною до всіх національних меншин, тому саме в Галичині розвивалася українська справа, коли в російській частині навіть книгодрукування українське було неможливим. 

Нагадаю про "нову еру", угоду з поляками, яку конструював Володимир Антонович. Довго ця ера не протривала. Поляки завжди були національно сильнішими за українців, навіть у часи поділів Польщі. 

Поляки були і залишаються нацією шовіністичною. І їхня проблема в тому, що вони не хочуть цього визнати. Ото Словацький Юліуш писав про Польщу, що є павичем серед народів, Гомбровіч Вітольд намагався боротися з цією польською манією величі. Однак все це -- як горохом об стінку. Що праві, що ліві, що центристи. Дуже все це сумно. 

Українці, звичайно, не янголи. Українці полякам ніколи друзями не були і не будуть -- я це збагнула у досить молодому віці, навіть в часи, коли поляки гралися в українофільство. 

Але поляки просто поза будь-яким прагматизмом, бо руйнують свій захист від росіян. Руйнують в ЄС усю шляхетну політику паразитування на українцях, що стримують російський вал. Кая Каллас, мабуть, в шоці. 

Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками. Віршики, сльози і розчулення тут недоречні.

Brivael Le Pogam: Цивилизацию восстанавливают строители, а не комментаторы

Я хочу извиниться от имени французского народа за то, что породил французскую теорию (которая, в свою очередь, породила худший идеологический мусор: вокизм).

Мы подарили миру Декарта, Паскаля и Токвиля. А затем, в интеллектуальных руинах эпохи после 1968 года, мы подарили Фуко, Деррида и Делёза. Три блестящих человека, которые с изяществом нашего языка создали идеологическое оружие, парализующее сегодня Запад.

Мы должны понять, что они сделали. Фуко учил, что истины не существует, что есть только властные отношения, замаскированные под знание. Что наука, разум, справедливость, медицина, школа, тюрьма, сексуальность — всё это лишь инсценировка господства. Деррида учил, что тексты не имеют стабильного значения, что каждый знак ускользает, что каждое прочтение — это предательство, что автор мертв, и что правит читатель. Делёз учил, что следует предпочитать корневище - дереву, кочевника - оседлому образу жизни, желание - закону, становление - бытию, различие - идентичности.

Взятые по отдельности, эти тезисы спорны. В совокупности, экспортированные, популяризированные, они образуют систему. И эта система — яд.

Вот что произошло. Эти тексты, нечитаемые во Франции, пересекли Атлантику. В 1980-х годах их поглотили факультеты Йельского, Беркли и Колумбийского университетов. Там они нашли плодородную почву, которой не было во Франции: американский пуританизм, его расовая вина, его одержимость идентичностью. Французская теория соединилась с этим субстратом, и дитя этого союза называется вокизмом.

Джудит Батлер читает Фуко и изобретает перформативный жанр. Эдвард Саид читает Фуко и изобретает академический постколониализм. Кимберли Креншоу унаследовала эту структуру и изобрела интерсекциональность. На каждом этапе основополагающий принцип французский: нет истины, есть только власть, следовательно, вся иерархия подозревается, все институты угнетают, все нормы жестоки, все идентичности сконструированы и, следовательно, подлежат обсуждению, а все большинства виновны.

Так три парижских философа, которые, вероятно, никогда не представляли себе практических последствий, предоставили программное обеспечение целому поколению активистов, академических бюрократов, менеджеров по персоналу, журналистов и законодателей. Так мы пришли к цивилизации, которая больше не может сказать, является ли женщина женщиной, стоит ли защищать её собственную историю, существует ли заслуга или истина отличается от мнения.

Это чушь по одной простой причине, и об этом нужно говорить спокойно. Цивилизация зиждется на трёх столпах: вере в существование истины, доступной разуму, вере в существование добра, отличного от зла, и вере в существование наследия, которое нужно передавать. 

Французская теория поставила перед собой цель взорвать все три. Не из-за злобы. Это интеллектуальное упражнение, вызванное увлечением подозрительностью, ненавистью к буржуазии, которая их взрастила. Но результат неоспорим. Целое поколение научилось деконструировать и никогда не научилось строить. Целое поколение умеет подозревать и больше не умеет восхищаться. Целое поколение видит власть повсюду и красоту нигде.

Я прошу прощения, потому что мы, французы, несем особую ответственность. Именно наш язык, наши университеты, наши издательства, наш престиж придали этому нигилизму его шикарную упаковку. Без легитимности Сорбонны и Венсенна эти идеи никогда бы не пересекли океан. Мы экспортировали сомнение так же, как другие экспортируют оружие.

То, что строится сейчас в Силиконовой долине, в лабораториях ИИ, в стартапах, в мастерских, во всех местах, где люди все еще создают вещи, а не разбирают их, — это ответ. Цивилизацию восстанавливают строители, а не комментаторы. Те, кто верит, что истина существует и что ее стоит искать. Теми, кто придерживается иерархии красоты, истины и добра и не стесняется ею делиться.

Так что простите меня. И давайте приступим к работе.

Norton Herskár: Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації

Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації. Головною метою і виправданням існування держави Україна є забезпечення безпеки та створення умов для розвитку українців.

Протягом останніх десятиліть у популярному політичному дискурсі щодо поняття "нація" утвердилося те, що Умланд називає "конструктивістським консенсусом". Це домінування модерністських теорій, які трактують нації як продукт індустріальної модернізації, масового друку, капіталізму та політичної інженерії. Праці Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти" та Ернеста Ґеллнера "Нації та націоналізм" сформували парадигму, в якій нації постають як принципово модерні феномени, що виникають не раніше кінця XVIII століття.

Ця парадигма, попри свою певну евристичну цінність для розуміння західноєвропейського націотворення, наштовхується на серйозні обмеження при аналізі досвіду "бездержавних" та поневолених народів. Зокрема, її ліберальна версія, концепція "політичної нації" як спільноти громадян, об'єднаних юридичними зв'язками та громадянським патріотизмом, виявляється "ексклюзивною" щодо тих самих націй, які вона начебто прагне зробити "інклюзивними".

Модерністські концепції нації є західноцентричними, створені імперськими народами та слабо застосовними до поневолених націй. Вони абсолютизують досвід імперій і не враховують досвід бездержавних, поневолених народів.

Модерністські теорії породили нормативну концепцію "політичної" або "громадянської" нації, особливо популярну в ліберальному дискурсі. Згідно з цією моделлю, нація визначається не через етнічну приналежність, а через громадянство та лояльність державі, національна ідентичність є добровільним вибором, а не успадкованою даністю, мова, культура, релігія є приватною справою індивіда, а не конститутивним елементом нації, а держава має бути "нейтральною" щодо етнічних культур.

Для поневолених народів ця модель особливо небезпечна. Вона фактично легітимізує імперіалістичну логіку, коли імперія пропонувала підкореним народам інтегруватися як громадяни імперії, відмовившись від етнічної окремішності. Російська імперія створювала категорію "росіян", совєтський режим "совєтського народу", сучасна росія намагається замінити "росіян" на "рускіх". Концепція політичної нації структурно подібна до цих імперських проєктів асиміляції. Чи є випадковістю, що авторами модерністської концепції нації є британці - представники однієї з найбільших імперій в історії людства?

Андрій Сошніков: Називати речі своїми іменами: "Антропологічна Катастрофа"

Те, що часто називають «страшною штучною деформацією», я називаю "антропологічною катастрофою", яку Оператор (у даному випадку - "червоний проект") провів з хірургічною жорстокістю.

Давайте подивимося прямо на цей жах: те, що відбувалося на наших теренах протягом XX століття, — це не просто політика, це була свідома селекція з метою виведення «службової людини». 

Комунорежим не просто вбивав, він систематично випалював саме той прошарок, який міг бути носієм суб’єктності: господарів-куркулів, інтелектуалів, офіцерство, духовенство. 

Це була негативна селекція, де виживав найбільш пристосований до рабства, найбільш мовчазний або найбільш підлий.

Нащадки тих комуністів, які сьогодні перефарбувалися в «лібералів», «технократів» чи навіть «патріотів», продовжують справу своїх дідів, але вже іншими методами. 

Якщо раніше був Голодомор і ГУЛАГ, то сьогодні це - демографічна пустеля, вимивання мізків за кордон та створення умов, де чесна праця чи власна думка є економічно нерентабельними. 

Це і є продовження того самого проекту — перетворення України на територію без суб'єктного населення, де залишаться лише «обслуга» та «адміністратори».

Чому ми не можемо «рипнутися», як ті ж поляки чи турки? Тому що в них не було такого рівня антропологічного випалювання. У Польщі Костел і приватна власність на землю вижили навіть при комуністах, зберігши коріння. У нас же коріння було перебите сокирою. 

Ми сьогодні - це суспільство, яке намагається вирости з пня, в той час як нас продовжують поливати токсичними отрутами зовнішнього управління та внутрішнього мародерства.

Саме тому я так скептично ставлюся до закликів «почати з себе» чи «слухати совість». У деформованому, понівеченому селекцією суспільстві совість - це надто крихкий інструмент. 

Тут потрібна не терапія, а жорстке протезування. Потрібно штучно, майже лабораторним шляхом, створювати нову еліту, нову касту, яка буде захищена від цієї демографічної та ментальної деградації герметичними кодами та власною Канцелярією.

Ми живемо в наслідках страшного експерименту, і першим кроком до одужання є визнання того, що ми — пацієнти в руках дітей своїх катів. 

І поки ми не створимо власну «імунну систему» у вигляді закритих інтелектуальних структур, ми будемо лише сировиною для нових експериментів великих гравців.

Олексій Білязе: Колоніалізм та історичний ревізіонізм

Цей текст розглядає історичні процеси в межах епохи до формування масових ідеологій, расових теорій, тотальної мобілізації та вульгарного тоталітаризму. Логіка, аргументи й порівняння, викладені нижче, не застосовні до катастроф і злочинів індустріального ХХ століття, яке потребує окремої аналітичної рамки.

Сучасна дискусія про колоніалізм дедалі частіше перетворюється не на аналіз історичних процесів, а на безперервний моральний трибунал.

Минуле судять за нормами теперішнього, історію замінюють риторикою, а складні структурні явища - спрощеними етичними ярликами. Такий підхід не прояснює історію й не допомагає майбутньому. Він лише продукує ревізіонізм, що підміняє розуміння засудженням.

Прагматична консервативна перспектива виходить із іншого: історія - це сукупність процесів, обмежених можливостями своєї епохи, а не набір моральних тестів для сучасників.

1. КОЛОНІАЛІЗМ ЯК ПРОЦЕС, А НЕ ІДЕОЛОГІЯ

Колоніалізм не був цілісним моральним чи філософським проєктом. Він являв собою сукупність процесів, що виникали на перетині технологічних, біологічних, військових та інституційних асиметрій. Його динаміка визначалася можливостями епохи, а не стандартами ХХІ століття. Спроба інтерпретувати колоніалізм як «свідомий змовницький проєкт зла» так само хибна, як і його романтизація мовою прогресу.

2. БІОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР ЯК ЧИННИК СМЕРТНОСТІ

Демографічні катастрофи в колоніях у переважній більшості випадків були наслідком імунологічних асиметрій. Хвороби - віспа, кір, грип, сифіліс - знищували цілі суспільства задовго до інституційного підпорядкування і без цілеспрямованого насильства. Це не знімає відповідальності за експлуатацію й примус, однак руйнує хибну тезу про «геноцид як основний інструмент» колоніального розширення.

3. ЕКОНОМІЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ

Імперії потребували робочої сили, податкової бази та стабільності. З погляду раціонального управління масове знищення населення було контрпродуктивним. Насильство було присутнім, іноді в крайніх формах, але воно вписувалося в логіку контролю та вилучення ресурсів, а не в логіку самодостатнього знищення. Геноцид як ідеологічна мета відтворився в індустріальну добу та не був притаманним колоніальній епосі.

Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Амвросий фон Сиверс: О колониализме и quasi-колониализме

    Как правило, я пишу то, что многим не нравится - по очень многим, и зачастую противоположным, причинам. Однако, сие востребовано по долгосрочным причинам, ибо не является конъюктурным. НА аналитику не претендую, но отмечаю определенные мало понимаемые детали.

      Некоторое время назад читал лекцию перед т.н. "Молодыми Британскими Политиками", чем остался весьма доволен. Почему? Нет, не потому что самовыражался, а потому что они многие понимали, задавали важные вопросы, спорили и т.д.

    Тезисы из своего доклада я сформировал в небольшую статью и предложил ее своему долголетнему френду Вадиму Штепе опубликовать в его region.expert, что было принято к разсмотрению но впоследствии отвергнуто по очевидным причинам. Посему ныне выкладываю сей текст в ФБ.

QUASI-КОЛОНИАЛИЗМ

         Казалось бы, минуло много лет после анти-колониального дискурса, и вот вновь многие авторы обращаются к нему. Непоятно даже, справеливо или несправедливо, надуманно или истинно. Существует весьма отчетливая тема утверждающая, что колониализм имеет место быть. И оный непосредственно связывается с т. н. «империализмом», - буквально по Ленину, некогда написавшему «Империализм как высшая стадия капитализма», и продолженную Кваме Крума «Неоколониализм как последняя стадия империализма» (1965). Минуло достаточно времени, дабы провести определенную ревизию данных взглядов, как бы отстраненно, с нашей точки зрения, т. е. в совершенно иной исторической обстановке. Собственно, стоит поставить самый важный, а что есть колониализм по существу? 

Тарас Чухліб: Головна причина Волинської трагедії 1943 року

"У ЧОМУ ГОЛОВНА ПРИЧИНА ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ 1943 РОКУ?", - експертний висновок доктора історичних наук Тарас Чухліба.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає.

От чому у 1943 році українці Волині підняли велике постання проти поляків? 

А тому, що Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив "Акт про надання землі воякам Війська Польського". 

Цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель польським військовим на Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині -  особливо тим добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на Волині. Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. Адже регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними  угодами) владою Польщі, то виступи місцевого сільського люду проти іноземців не мали спочатку масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 роках на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині.  Але польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже через два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" 1920 року на українській Волині спалахнуло національно-визвольне повстання 1943 року проти такого несправедливого закону у результаті якого у збройній боротьбі загинуло, за різними підрахунками, від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська історіографія чомусь трактує тільки як "мирне населення". 

Насправді, це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу.

Кирилл Серебренитский: Совершается яростная, нарастающая колонизация прошлого

... В ХХ веке всё рухнуло: они не смогли удержать Южную Америку, Африку, Азию и Океанию, - уползли назад, домой, ободранные и униженные, - но так ничего и не поняли; не справившись с чужими континентами, они точно так же, то с нахраписто зубастым пиратским рёготом, то с угрюмо насупленным тартюфьим миссионерским изуверством, - ринулись на собственную историю, на прошлое. 

То, что существует некая современность, которая неизмеримо выше всего досовременного, донынешнего, то, что в прошлые столетия люди были грубее, страшнее, грязнее, темнее и свирепее, чем живущие сейчас - это заявление совершенно недоказуемое. К тому же рекомая современность и по природе своей косноязычна и глупословна, ( --- меркнет, хиреет и мертвеет Логос, - именно это вот, пожалуй, и высвечивается как единственная отчётливая необратимость, в своём роде ---),  и всё, заявляемое от имени современности - прежде всего невнятно, сбивчиво, - не отчётливыми дискурсами, а, скорее, гнусавыми воплями, кривляниями и жестами. 

Но само это слово, - "современность", - превратилось в непрерывно атакующую силу, - которая по отношению к прошлому действует даже не так,  как в былые времена французы в Африке, британцы в Индии, голландцы в Индонезии, испанцы в Америке, - а, скорее, проносится по прошлому, как гунны Атиллы, - наслаждаясь уничтожением ради уничтожения.   

Их пьянит и обезумливает то, что История, - в отличие от давних аборигенов, с их отравленными стрелами и внезапно вылетающими из чащи дротиками, - кажется совершенно беззащитной.  Им кажется, - они ведь такие болваны, - что с бестелесными призраками Истории можно проделывать абсолютно всё, что угодно, в отличие от живых упругих и опасных тел. XIX век, XVIII, XIV, IX, VI, - им мнится, что уж тут-то их власть безгранична; в своих исторических конструктах они, - снисходя, как им чудится, в эти тёмные бездны с высот своего божественного Третьего Тысячелетия, - немедленно переделывают прошлое под свои вкусы, правила и законы. Так же, как столетия два-три назад они вламывались в параллельные мироустройства, крушили всё, чего не понимали, и насильно втискивали свои дары: ром, парламентаризм, сифилис и латиницу. 

... Но: на самом деле призраки Прошедшего намного опаснее живых, - именно тем, что они невидимы, неощутимы, непонятны. Их безмолвные ночные внезапные нападения намного страшнее, и неощутимый яд их стрел - разрушительнее. 

Яростная, нарастающая колонизация прошлого, -  прежде всего, безусловное свидетельство того, что гносеологический прогресс - это то ли враньё, то ли искренний бред, и что во главе глобальных процессов орудуют тупоумные дикари, которые, по крайней мере, ничем не лучше тех, кого они почитают дикарями.

Карина Левин: О том, как Сибирь потеряла независимость и стала колонией России

До сих пор державой, владеющий колониями, является Россия.

О том, как Сибирь потеряла независимость и стала колонией России.

4 ноября 1582 года Ермак в сражении на Чувашском мысу (близ совр. г. Тобольск) разгромил хана Кучума. 

Войска Ермака подошли к врагу и начали стрелять из пищалей.  У хана тоже были пушки, правда, без пороха. Воеводы Кучума спрятали своих воинов за выстроенными на берегу засеками из бревен, так что серьезного вреда сибирским татарам обстрел не приносил.

Но воевода Магметкул совершил ошибку: вывел войско из-за засеки и приказал атаковать казаков. Он рассчитывал добраться до построения русских и втянуть их в рукопашную схватку, чтобы выиграть численно. Но огонь пищалей не давал им шанса приблизиться. Одной из пуль был ранен сам воевода Кучума. Началась паника, и они стали повально разбегаться. Сам хан Кучум, наблюдая за сражением с горы, бежал, бросив столицу Искер.

Воины Ермака выдержали бой лицом к лицу с превосходящими силами противника. Эта победа открыла путь для развития обширных территорий Сибири для русских купцов, промышленников и ученых.

Но это оккупация и апартеид народов Сибири.

Володимир Єрмоленко: Дилема ХХІ століття

ХХІ століття - на роздоріжжі. І це роздоріжжя впирається в питання, чи збереже Україна свою незалежність і цілісність.

Бо якщо збереже - імперіалізм як ідеологія зазнає удару. А якщо не збереже - він матиме тріумф.

Ця війна - зокрема і про майбутнє світу. 

ХХ століття було століттям зіткнення імперій та їхнього розпаду. Воно було століттям незалежностей. 

Росія хоче зробити ХХІ століття часом нових імперій. Часом реімперіалізації. Часом примусових залежностей.

Отже, дилема: ХХІ століття буде століттям деколонізації чи реколонізації? Все вирішується зараз у цій війні.

***

У російському дискурсі є звичка презирливо вживати слово «самостійна» щодо України. У цьому презирстві заховане і презирство до самої ідеї бути своїм власним господарем. Ідею, що люди можуть бути власними господарями, що можна бути собою, а не «чьих будете». Цього російська політична ідея ніколи не прийме. І тому вона так жорстоко бореться проти того, що вважає вірусом свободи. Бо те, чого вона вчить своїх людей, - це обирати між різними типами рабства.

Якщо ця модель переможе, гірше буде всім. Гірше буде всьому світові.

Повернення імперій можливе. Ніщо не вирішено наперед. Тому ставки такі високі. Тому ця війна важлива для всієї планети.

Навіть якщо планета цього поки не цілком зрозуміла.

Монтень писав, що чеснота не є чеснотою, якщо вона дається легко. Тому свобода не є свободою, якщо вона дається легко.

Але якщо вже її виборюєш - тоді вона стає справжньою. Без домішків.