Андрій Поцелуйко: Мова міфу і мова поезії: Calvert Watkins і Georges Dumézil у двох інтелектуальних проєкціях індоєвропейського минулого

У межах індоєвропеїстики ХХ століття рідко можна знайти дві постаті, чий внесок так виразно окреслює різні способи наближення до реконструкції давнього культурного світу, як це роблять Georges Dumézil і Calvert Watkins. Обидва мислителі виходять із спільної передумови: індоєвропейські народи зберігають у своїх мовах і традиціях сліди єдиного прадавнього культурного комплексу, який можна частково відновити шляхом порівняння. Однак уже на рівні інтелектуальної інтуїції їхні шляхи розходяться настільки, що фактично утворюють дві різні епістемологічні моделі: одна спрямована на реконструкцію смислових структур міфу і суспільної ідеології, інша — на відтворення формальної архітектоніки поетичної мови.

Dumézil, який сформував свій метод у середині ХХ століття, мислив індоєвропейський світ передусім як систему колективних уявлень, що кристалізуються у міфології та соціальній організації. Його знаменита трифункціональна гіпотеза не є простою класифікацією богів чи соціальних ролей, а радше спробою побачити за різними індоєвропейськими традиціями спільну ідеологічну матрицю, що структурує уявлення про світ, владу і людське суспільство. У цій перспективі міф не є випадковою сукупністю сюжетів; він виступає як символічно закодована модель соціального порядку, в якій функції сакральної влади, воєнної сили та продуктивної праці утворюють цілісну систему взаємодоповнення. Dumézil не стільки реконструює текст у вузькому сенсі, скільки реконструює логіку мислення, яка стоїть за цими текстами. Його метод є структурним і типологічним: він порівнює індоєвропейські міфології, шукаючи не буквальні збіги, а глибинні ізоморфії, які вказують на спільну інтелектуальну спадщину. У цьому сенсі він працює на рівні великих культурних конфігурацій, де міфологічні образи функціонують як елементи соціальної семантики.

Watkins, навпаки, входить у ту саму індоєвропейську проблематику з боку мовної тканини, і саме це визначає принципово інший масштаб його дослідження. Якщо Dumézil прагне зрозуміти, як індоєвропейці мислили свою соціальну і космічну організацію, то Watkins прагне зрозуміти, якими мовними засобами вони цю організацію висловлювали у найархаїчнішій формі поетичного мовлення. Його дослідження зосереджуються на формульній природі давньої поезії, на повторюваних синтаксичних і семантичних конструкціях, які переходять через століття і мови, зберігаючи сліди праіндоєвропейського поетичного коду. У цьому підході поезія не є індивідуальним актом творчості, а радше спадковою системою виражальних форм, де кожна формула має не лише естетичну, але й історико-лінгвістичну вагу. Реконструкція у Watkins — це реконструкція не світогляду як такого, а механізмів його вербалізації, тих глибинних структур мови, які дозволяють поетичним образам зберігати сталість у різних традиціях від ведійської Індії до архаїчної Греції.

Ця різниця у фокусі породжує дві майже несумірні перспективи. 

Dumézil працює у полі порівняльної міфології, де основним інструментом є структурна інтерпретація сюжетів, богів і ритуальних функцій. Його аргументація часто спирається на узгодженість моделей між різними культурами, і переконливість його реконструкцій полягає у виявленні повторюваних схем, що не можуть бути випадковими. 

Watkins, натомість, залишається суворо в межах філологічної доказовості: він аналізує фонологічні відповідності, морфологічні структури і синтаксичні паралелі, які дозволяють з високим ступенем обґрунтованості говорити про спільні праформи поетичних висловів. 

Якщо у Dumézil головним є смислова структура міфу, то у Watkins — формальна структура висловлювання.

Попри цю методологічну різницю, обидва дослідники фактично працюють над однією великою проблемою: як реконструювати втрачений культурний горизонт індоєвропейської спільноти. 

Dumézil відповідає на це питання через реконструкцію ідеологічної архітектури, яка організує міфологічні наративи, тоді як Watkins — через реконструкцію поетичної мови, яка надає цим наративам їхню стабільну форму. У певному сенсі вони описують дві сторони одного процесу: те, що Dumézil бачить як структуру мислення, Watkins показує як структуру мовлення. Один працює з семантичними каркасами культури, інший — з їхнім лінгвістичним втіленням.

Особливо показовим є те, що обидва підходи, попри свою різну природу, сходяться у визнанні глибокої архаїчної спадковості індоєвропейського світу. Вони відкидають уявлення про випадкову подібність і натомість пропонують складну модель історичної тяглості, в якій і міфологічні структури, і поетичні формули можуть бути простежені до спільного джерела. Проте якщо Dumézil іноді схильний до широких інтерпретативних узагальнень, які виходять за межі строгого лінгвістичного доказу, то Watkins свідомо обмежує себе рамками того, що може бути підтверджене мовними даними. У цьому полягає не лише методологічна різниця, але й різниця наукової філософії: перший мислить у категоріях культурних структур, другий — у категоріях текстуальної і мовної реконструкції.

У підсумку їхні інтелектуальні проєкти можна розглядати як дві взаємодоповнювальні оптики, що дозволяють наблизитися до індоєвропейської давнини з різних боків. Dumézil відкриває перед дослідником картину символічного порядку, в якому міфологія функціонує як відображення соціальної і космічної організації. Watkins натомість розкриває внутрішню механіку цієї картини, показуючи, як саме вона була закодована у мові, у стійких поетичних формулах і синтаксичних структурах. Один реконструює смислову архітектуру культури, інший — її мовну матеріальність. І саме в цій взаємній напрузі між міфом і словом, між структурою і формулою, між ідеологією і мовою, постає найбільш повна сучасна уява про те, що ми можемо назвати індоєвропейською спадщиною.