Есе про те, як силове походження стало одним із джерел формування сучасної соціально-економічної еліти
Вступ: зникнення, якого не було
У суспільній пам’яті пострадянських країн «спортсмени» залишилися насамперед як персонажі дев’яностих років. Люди в спортивних костюмах, боксери, борці, самбісти, важкоатлети, охоронці, рекетири, учасники «стрілок», силових захоплень підприємств і боротьби за територію. Цей образ став настільки впізнаваним, що почав функціонувати як культурний символ цілої епохи. Коли сьогодні згадують дев’яності, часто мають на увазі саме їх — людей, які уособлювали грубу фізичну силу, неформальні правила, приватне насильство та руйнування старої державної системи.
Проте історична проблема полягає в тому, що цей образ створює ілюзію завершеності. Здається, ніби «спортсмени» були короткочасним кримінальним явищем, яке існувало лише у перехідний період між СРСР і сучасністю, а потім просто зникло. Але якщо поставити питання не про кримінальну історію, а про соціальну еволюцію, картина радикально змінюється.
Найцікавіше полягає в тому, що вони майже не зникли. Зникла лише їхня найпомітніша форма.
Те, що у дев’яностих роках було окремою силовою групою, поступово перетворилося на одне з найважливіших середовищ походження сучасної пострадянської еліти. Вони не залишилися окремою кастою. Вони розчинилися у великому бізнесі, девелопменті, логістиці, аграрному секторі, місцевому самоврядуванні, безпекових структурах, спортивних федераціях, благодійних фондах і навіть військовій інфраструктурі. Саме тому сьогодні їх важко впізнати.
Перед нами не історія зникнення. Перед нами історія успішного соціального маскування.
Від групи до середовища
Соціологія знає принципову різницю між групою і середовищем.
Група має чіткі межі. Вона знає, хто є «своїм», а хто — «чужим». Вона має символіку, стиль поведінки, внутрішню ієрархію, територію, механізми входу та виходу.
Середовище — інша річ. Воно не завжди має формальні межі. Воно існує як мережа походження, знайомств, взаємної довіри, репутації, неформальних зв’язків і способів рекрутування.
У дев’яностих роках «спортсмени» були саме групою.
Їх можна було впізнати за спортивними секціями, клубами боротьби, боксу, самбо, важкої атлетики, за охоронними структурами, за територіальними бригадами, за участю у рекеті, силовому супроводі бізнесу, «дахуванні», вибиванні боргів, контролі ринків, складів, транспортних вузлів, будівельних майданчиків.
Вони мали спільний стиль життя.
Спільну мову.
Спільний спосіб заробітку.
Спільне уявлення про силу, честь, лояльність і ризик.
Але вже на початку двотисячних років починається процес, який можна назвати деідентифікацією.
Успішні представники цього середовища перестають бути «спортсменами» в соціальному сенсі.
Вони більше не ходять на «стрілки».
Вони більше не вибивають борги особисто.
Вони більше не контролюють ринок фізично.
Вони починають контролювати підприємства, земельні ресурси, будівельні проєкти, логістичні мережі, охоронний бізнес, митні потоки, фінансові схеми, регіональні адміністративні рішення.
Тобто вони перестають бути бійцями і стають організаторами.
А згодом — власниками.
І саме в цей момент окрема силова група починає перетворюватися на середовище походження.
Соціальне маскування успішних груп
Історія знає багато прикладів, коли найуспішніші соціальні групи переставали бути впізнаваними.
Лицарі середньовічної Європи не залишилися людьми в обладунках.
Норманські завойовники Англії не залишилися вікінгами.
Монгольські військові еліти не залишилися кочівниками.
Успішна група майже завжди проходить однаковий шлях: вона конвертує свою первісну спеціалізацію у власність, статус, освіту і культурний капітал.
Тому її нащадки вже не нагадують своїх предків.
Саме це сталося з пострадянськими «спортсменами».
Їхні діти навчаються у престижних університетах.
Отримують юридичну, економічну, міжнародну освіту.
Працюють у корпоративному управлінні.
Створюють інвестиційні компанії.
Очолюють спортивні академії.
Займаються девелопментом.
Керують логістичними операторами.
Працюють у міжнародному бізнесі.
Зовні вони майже не відрізняються від класичної великої буржуазії.
Але їхній соціальний капітал дуже часто походить саме з того силового середовища, яке сформувалося у дев’яностих роках.
Розпорошення як ознака успіху
Тут виникає парадокс.
Більшість людей вважає, що група перестає існувати тоді, коли вона розпадається.
Насправді елітні групи часто перестають бути впізнаваними саме тоді, коли вони досягають найбільшого успіху.
Якщо сьогодні нащадки колишніх силових бригад представлені у будівельному бізнесі, аграрному секторі, логістиці, охоронній індустрії, місцевій владі, спортивних федераціях, благодійності, оборонній промисловості та корпоративному управлінні, це означає не те, що група зникла.
Це означає, що вона втратила необхідність існувати окремо.
Вона більше не потребує власної символіки.
Не потребує власної форми одягу.
Не потребує демонстративного насильства.
Вона розподілила своїх представників по всіх ключових інституціях суспільства.
Саме тому правильніше говорити не про збереження окремої касти, а про існування мережевого середовища.
Мережа походження
Сучасне силово-економічне середовище не є єдиною організацією.
Воно не має центрального штабу.
Не має єдиного лідера.
Не має формального членства.
Його структура нагадує радше переплетення багатьох мереж.
Колишні спортсмени.
Колишні військові.
Ветерани силових структур.
Власники охоронних компаній.
Забудовники.
Логістичні оператори.
Аграрні підприємці.
Місцеві політичні патрони.
Керівники спортивних клубів.
Федерацій боротьби.
Боксу.
Самбо.
Бойових мистецтв.
Їх не обов’язково об’єднує спільна політична програма.
Їх часто об’єднує інше.
Спільна соціалізація.
Спільний спортзал.
Спільна секція.
Спільний тренер.
Спільний військовий або охоронний досвід.
Спільні ризики минулого.
Спільні люди, які можуть поручитися один за одного.
Тобто вони існують як екосистема взаємної впізнаваності.
Репутація як форма сили
У класичному капіталізмі головним активом є контракт.
У силово-економічному середовищі контракт дуже часто спирається на репутацію.
Причому репутацію не лише чесності.
А й здатності забезпечити виконання домовленостей.
Саме тому багато представників цього середовища зберігають особливий інтерес до сфер, пов’язаних із контролем.
Охоронний бізнес.
Приватна безпека.
Логістика.
Транспорт.
Будівництво.
Спорт.
Військова інфраструктура.
Ці сфери потребують не лише капіталу.
Вони потребують організаційної дисципліни.
Здатності швидко мобілізувати людей.
Управляти конфліктами.
Забезпечувати фізичний контроль.
Тобто вони природно тяжіють до тих видів діяльності, де силове походження перетворюється на конкурентну перевагу.
Організаційний капітал
Найбільша помилка — зводити це середовище лише до грошей.
Насправді воно накопичило ще один ресурс — організаційний капітал.
У багатьох пострадянських регіонах саме люди такого типу виявилися здатними дуже швидко:
зібрати команду;
організувати охорону;
налагодити логістику;
домовитися між конкуруючими групами;
забезпечити дисципліну;
вирішити конфлікт без довгих формальних процедур.
Тобто вони накопичили практичне знання організації людей.
Саме тому після 2014 року, а особливо після 2022 року, значна частина цього середовища досить швидко інтегрувалася у добровольчі формування, територіальну оборону, військову логістику, охорону критичної інфраструктури, оборонний бізнес і волонтерські мережі.
Держава фактично почала повторно інкорпорувати той силовий ресурс, який колись вийшов із-під її контролю.
Середовище без класової свідомості
І тут з’являється ще одна цікава риса.
Це середовище майже не має класової свідомості.
Його представники можуть бути політичними союзниками.
А можуть бути конкурентами.
Можуть підтримувати різні партії.
Різних мерів.
Різних губернаторів.
Різні бізнес-групи.
Вони можуть конфліктувати між собою.
Судитися.
Конкурувати за землю.
За будівельні проєкти.
За транспортні маршрути.
За державні підряди.
Тобто вони не є єдиною корпорацією.
Але навіть у стані конкуренції вони нерідко зберігають спільну культурну матрицю.
Персональні домовленості.
Висока роль особистої лояльності.
Неформальні гарантії.
Репутація.
Взаємні рекомендації.
Повага до сили.
Недовіра до абстрактних інституцій.
Схильність вирішувати проблеми через мережу знайомств.
Саме тому вони нагадують не клас, а середовище.
Одна з генеалогій пострадянської еліти
Сучасна пострадянська еліта походить не з одного джерела.
Її можна уявити як результат змішування кількох історичних родоводів.
Партійна номенклатура дала адміністративну еліту.
Директори радянських підприємств дали промислових власників.
Науково-технічна інтелігенція дала технократичний і високотехнологічний сектор.
Торгівля і кооперативний бізнес дали комерційний капітал.
А спортивно-силове середовище дало регіональних патронів, власників охоронної індустрії, девелоперів, логістів, частину великого підприємництва та значний сегмент неформальних мереж влади.
Тобто «спортсмени» не стали єдиною елітою.
Вони стали одним із головних родоводів еліти.
Однією з ліній її походження.
Пострадянська аристократія сили
Найцікавіше питання полягає в тому, чи можна говорити про формування нового типу аристократії.
Європейське дворянство виникло не як культурний клас.
Воно виникло як військова еліта.
Його первісний ресурс був дуже простим — монополія на організоване насильство.
Лише згодом ця сила була оформлена юридично, економічно, культурно й освітньо.
У пострадянському просторі можна побачити подібний, хоча й значно менш романтизований процес.
Колишні «спортсмени» були початковою фазою формування власницького прошарку, що походить не зі старої партійної номенклатури і не з академічної інтелігенції, а саме із силового середовища.
Їхній історичний шлях можна описати майже як соціологічну формулу:
спортивна секція → силова бригада → охоронна структура → контроль підприємства → власність → корпоративна мережа → регіональна економічна еліта.
Це не класична буржуазія західного типу, що виникла з торгівлі чи промисловості.
Це буржуазія, яка значною мірою виникла з організованого примусу.
Висновок: розчинення як форма історичної перемоги
Феномен пострадянських «спортсменів» не завершився у дев’яностих роках.
Завершилася лише його найбільш видима кримінальна форма.
Насправді відбулася довготривала еволюція, у ході якої автономні силові групи поступово інституціоналізувалися, накопичили власність, інтегрувалися в економіку, сформували корпоративні мережі і розподілили своїх представників по ключових інституціях суспільства.
Сьогодні вони вже не є окремою соціальною групою.
Вони є середовищем походження.
Мережею.
Екосистемою.
Одним із найважливіших механізмів рекрутування сучасної регіональної та корпоративної еліти.
Саме тому історично правильніше говорити не про зникнення «спортсменів», а про їхнє розчинення в еліті.
Вони перестали бути людьми у спортивних костюмах.
Вони стали забудовниками, логістами, аграріями, власниками активів, корпоративними менеджерами, меценатами, керівниками спортивних академій, учасниками оборонної економіки та регіональними патронами.
Їхня найбільша історична перемога полягала не в тому, що вони виграли війну дев’яностих років.
А в тому, що суспільство перестало помічати, що значна частина його нової еліти походить саме з цього середовища.
І, можливо, через кілька десятиліть про них говоритимуть так само, як сьогодні говорять про старі дворянські родини, — не як про окрему касту, а як про один із головних історичних родоводів власності, влади та соціального престижу пострадянського світу.
***
Від партизанів силового вакууму до корпоративної еліти: еволюція «спортсменів» пострадянського простору
Есе про трансформацію силового капіталу після розпаду держави
Історія пострадянських «спортсменів-рекетирів» зазвичай описується як історія криміналу. У масовій пам’яті вони залишилися людьми у спортивних костюмах, які займалися рекетом, силовими захопленнями підприємств, «дахуванням» бізнесу, вуличними конфліктами та боротьбою за територію. Такий образ став майже культурним архетипом 1990-х років. Проте ця картина, хоч і не позбавлена реальних підстав, надто поверхова. Вона фіксує лише початкову фазу процесу, не помічаючи його історичної логіки.
Якщо відмовитися від моральної оцінки й поставити питання інакше — ким були ці люди як соціальна формація і ким стали їхні наступники через тридцять років, — то відкривається зовсім інша перспектива. «Спортсмени» постають не як випадковий кримінальний епізод, а як один із механізмів формування нової пострадянської економічної еліти. Вони були продуктом силового вакууму, що виник після розпаду СРСР, а їхня подальша еволюція нагадує процес перетворення воїнів на землевласників, а польових командирів — на корпоративних власників. Це історія не лише про злочинність, а про трансформацію організованого насильства у власність, капітал і соціальний статус.
Силовий капітал як історичний ресурс
Будь-яка держава існує не лише завдяки законам чи економіці, а й завдяки монополії на організоване насильство. Макс Вебер визначав державу як інституцію, що претендує на монополію легітимного фізичного примусу. У Радянському Союзі ця монополія була надзвичайно концентрованою. Армія, міліція, спецслужби, військово-промисловий комплекс, мережа спортивних товариств, секцій самбо, боротьби, боксу, важкої атлетики та військово-патріотичних організацій становили єдину систему виробництва дисциплінованого силового ресурсу.
Спортивні клуби не були лише місцем фізичного розвитку. Вони були школою колективної дисципліни, ієрархії, підпорядкування, витривалості, взаємної довіри та готовності до насильницького конфлікту. Держава інвестувала в цей ресурс, оскільки потребувала мобілізаційного резерву, військової підготовки та соціального контролю.
Інакше кажучи, радянська система створювала не лише спортсменів, а носіїв того, що можна назвати силовим капіталом — здатності організовано застосовувати примус.
Поки існувала держава, цей капітал був інтегрований у централізовану систему. Але коли держава розпалася, сам капітал нікуди не зник. Зник лише центр його координації.
Розпад вертикалі та народження автономних груп
Розпад СРСР означав не лише зміну прапора чи економічної моделі. Він означав руйнування механізмів, які надавали силовим навичкам легітимність, фінансування та соціальну функцію. Тисячі людей, підготовлених до виконання силових завдань, опинилися в ситуації, коли держава більше не могла забезпечити їх роботою, статусом чи перспективою.
У цей момент виникло те, що можна назвати силовим вакуумом.
У соціологічному сенсі це ситуація, коли потреба в силових функціях залишається, але інституція, що має монополію на їх виконання, втрачає ефективність. Бізнес потребував захисту, власність — охорони, договори — примусового виконання, конфлікти — арбітражу. Проте держава вже не могла повною мірою виконувати ці функції.
Саме тоді почали формуватися автономні групи, які складалися з людей зі спортивного, військового або силового середовища. Їхньою основою була не ідеологія, а особиста довіра, спільний досвід тренувань, дисципліна та готовність діяти колективно.
Ці угруповання дивовижно нагадували механізм виникнення партизанських формувань. Партизани виникають тоді, коли регулярна армія перестає контролювати територію. Військові навички не зникають разом із державою; вони переходять у мережеві, локальні, автономні форми організації.
Так само і «спортсмени» стали своєрідними партизанами силового вакууму. Вони не чекали наказів від держави; вони самі визначали свої цілі, ресурси, території та правила.
Партизанська приватизація насильства
У 1990-х роках головним ресурсом цих груп була безпосередня фізична сила.
Вони контролювали ринки, кооперативи, транспортні вузли, склади, будівельні майданчики, промислові підприємства, фінансові потоки. Вони забезпечували охорону, вибивали борги, супроводжували угоди, організовували силові захоплення.
Їхню діяльність можна описати як партизанську приватизацію державних функцій.
Там, де держава не могла забезпечити порядок, вони забезпечували власний порядок. Там, де суд не працював, вони пропонували неформальний арбітраж. Там, де поліція була слабкою, вони створювали власну систему примусу.
Вони не проголошували нову державу, але фактично виконували частину державних функцій.
У цьому сенсі вони були не просто злочинцями. Вони були недержавними силовими акторами, які виникли внаслідок глибокої інституційної кризи.
Неможливість вічного насильства
Проте силовий капітал має фундаментальне обмеження: він не може залишатися чистим насильством нескінченно довго.
Постійне застосування сили дороге, ризиковане і руйнує економічне середовище. Територія, де триває безперервний силовий конфлікт, перестає генерувати стабільний дохід.
Тому майже всі історичні групи, що виникли як воєнні або кримінальні структури, проходять однакову еволюцію: насильство поступово конвертується у власність.
Саме це сталося зі значною частиною пострадянських «спортсменів».
Спочатку вони збирали «данину». Потім почали контролювати підприємства. Далі стали співвласниками бізнесу. Пізніше — власниками нерухомості, будівельних компаній, логістичних структур, аграрних підприємств, торговельних мереж, охоронних агентств, спортивних клубів.
Відбулася фундаментальна трансформація: силовий капітал був перетворений на економічний капітал.
Еволюцію цього середовища можна умовно поділити на три покоління.
Перше покоління: бійці
Це люди 1990-х років.
Їхня легітимність ґрунтувалася на особистій фізичній перевазі, спортивній підготовці, бойовому досвіді, готовності до ризику та насильства.
Вони самі брали участь у конфліктах.
Вони були безпосередніми виконавцями силових функцій.
Друге покоління: організатори
На початку 2000-х років значна частина активних бійців уже не потребувала особисто виходити на «стрілки».
Їхньою функцією стало управління.
Вони почали контролювати підприємства, будівництво, логістику, митні схеми, охоронні структури, земельні ресурси, фінансові потоки та зв’язки з державними інституціями.
Це покоління стало містком між кримінальним середовищем і легальним бізнесом.
Третє покоління: спадкоємці
Сьогодні багато представників цього прошарку можуть взагалі не нагадувати «спортсменів».
Вони мають університетську освіту, міжнародні контакти, корпоративні структури, юридичні компанії, інвестиційні механізми.
Вони можуть бути забудовниками, аграрними підприємцями, власниками логістичних операторів, спортивних академій, медичних центрів чи мереж охорони.
Їхній спосіб життя майже не відрізняється від класичної великої буржуазії.
Проте їхній соціальний капітал часто походить саме з того силового середовища, що сформувалося у 1990-х роках.
Сучасні нащадки цих угруповань уже не є просто кримінальними структурами.
Їх доцільніше описувати як силово-економічні корпорації.
Їх об’єднує специфічний тип соціального походження та особливий спосіб накопичення капіталу.
Для них характерні:
висока роль особистої лояльності;
мережеві зв’язки;
неформальні механізми довіри;
здатність організовувати примус;
контроль над людськими ресурсами;
тісний зв’язок між бізнесом і безпекою.
У класичному корпоративному капіталізмі головним активом є контракт.
У цьому середовищі контракт часто спирається на репутацію сили.
Саме тому багато таких структур зберігають особливий інтерес до охоронного бізнесу, спорту, бойових мистецтв, приватної безпеки, військової логістики та інших сфер, пов’язаних із контролем.
На перший погляд може здатися, що ці групи стали політичними.
Проте їхній зв’язок із політикою має іншу природу.
У радянській системі політика була окремою вертикаллю — партія, ідеологія, державне управління.
Після її руйнування політика значною мірою перетворилася на інструмент захисту економічних активів.
Для цього прошарку партії, депутати, місцева влада, адміністративні рішення, суди чи регуляторні органи часто є не носіями світогляду, а механізмами управління ризиками.
Тому правильніше говорити не про політичний клас, а про економічний клас із силовим походженням.
Політика для нього є функцією економіки.
Після 2014 року, а особливо після 2022 року, відбулася ще одна важлива трансформація.
Частина людей із цього середовища інтегрувалася в добровольчі формування, територіальну оборону, Збройні сили України, військову логістику, оборонну промисловість, волонтерські мережі та структури безпеки.
Держава, яка у 1990-х роках втратила контроль над значною частиною силового ресурсу, почала його реінституціоналізувати.
Це означає, що сучасний силово-економічний прошарок дедалі менше існує окремо від держави.
Він переплітається з військовими структурами, безпековими інституціями, оборонним бізнесом, логістикою та великим підприємництвом.
Таким чином завершується історичне коло: те, що виникло як автономна реакція на розпад державної вертикалі, поступово повертається до взаємодії з державою, але вже на зовсім інших умовах.
Пострадянська аристократія сили
Можливо, найцікавіше питання полягає в тому, чи не сформувався за ці десятиліття новий тип еліти.
Європейська аристократія походила від військових дружин і лицарства.
Її влада спочатку ґрунтувалася на монополії на організоване насильство.
Лише згодом вона була оформлена юридично, економічно та культурно.
У пострадянському просторі можна побачити подібний, хоча й значно менш романтизований процес.
«Спортсмени» 1990-х були початковою фазою формування нового власницького прошарку, що походить не зі старої номенклатури і не з академічної інтелігенції, а саме із силового середовища.
Їхній історичний шлях можна описати майже як соціологічну формулу:
спортивна секція → силова бригада → охоронна структура → контроль підприємства → власність → корпоративна мережа → регіональна економічна еліта.
Це не класична буржуазія західного типу, яка виникла з торгівлі чи промисловості.
Це буржуазія, що значною мірою виникла з організованого примусу.
Висновок: від польового командира до корпоративного патрона
Феномен «спортсменів» не завершився у 1990-х роках.
Завершилася лише його найбільш видима кримінальна форма.
Насправді відбулася довготривала еволюція, у ході якої автономні силові групи поступово інституціоналізувалися, накопичили власність, інтегрувалися в економіку, сформували корпоративні мережі та перетворилися на частину пострадянської еліти.
Сьогодні вони вже не є партизанами силового вакууму.
Вони є нащадками польових командирів, які стали власниками активів, забудовниками, логістами, аграріями, охоронцями, корпоративними менеджерами та регіональними патронами.
Саме тому їх доцільно розглядати не як кримінальний пережиток минулого, а як один із фундаментальних механізмів формування сучасної пострадянської соціально-економічної структури — структури, в якій сила перестала бути самоціллю і стала джерелом власності, а власність, своєю чергою, стала джерелом нової форми влади.
Комментариев нет:
Отправить комментарий