На перший погляд культура здається спільним надбанням усього суспільства. Якщо плем'я володіє певною технологією, можна припустити, що нею володіють усі або принаймні значна частина його членів. Проте складні технології влаштовані інакше. За кожною з них стоїть ланцюг спеціалізованих навичок: хтось знає, як добувати матеріал, хтось — як його обробляти, хтось — як виготовляти інструмент, а хтось володіє практичними деталями, які неможливо повністю зафіксувати у вигляді простого правила. У результаті існування технології залежить не від середнього рівня знань суспільства, а від наявності достатньої кількості її носіїв.
Саме тут виникає феномен, який можна умовно назвати демографічним вузьким місцем знань. У великій популяції втрата одного майстра зазвичай не має катастрофічних наслідків: його знання дублюються десятками інших людей. Але в маленькій ізольованій групі певну складну навичку можуть підтримувати лише кілька осіб. Якщо вони помирають, разом із ними може зникнути цілий фрагмент культурної системи.
Отже, культурна спадщина розподілена між людьми нерівномірно. Деякі знання є масовими й легко передаються: як користуватися простим знаряддям, як приготувати звичайну їжу або де знайти воду. Інші знання є рідкісними: виготовлення складного інструмента, будівництво певної конструкції, обробка специфічного матеріалу чи складна лікувальна практика. Чим більше спеціалізації потребує технологія, тим більше вона залежить від невеликої групи носіїв.