Арістотель жив у IV столітті до н. е. у світі античного поліса, приватної власності, рабства та натурального господарства.
Радянський Союз був індустріальною державою XX століття, заснованою на марксизмі, суспільній власності на основні засоби виробництва та централізованому плануванні.
Проте на рівні фундаментального питання — для чого існує економіка? — між цими двома традиціями можна побачити несподівану спорідненість.
Арістотель одним із перших у західній філософії принципово розділив ойкономію та хрематистику. Ойкономія — мистецтво ведення господарства — повинна забезпечувати умови для життя людини та політичної спільноти. Багатство тут є засобом, а не кінцевою метою. Домогосподарство потребує землі, їжі, одягу, житла, інструментів та інших благ, але його потреби мають природну межу. Коли ж накопичення перестає мати межу і саме багатство стає метою, виникає хрематистика в її неприродній формі.
Саме тут з'являється одна з найглибших арістотелівських інтуїцій: економічна діяльність може бути підпорядкована двом принципово різним логікам. Перша — логіка достатності: виробляти й обмінюватися для того, щоб жити. Друга — логіка безмежного накопичення: накопичувати для того, щоб накопичувати. У першому випадку гроші є інструментом господарства; у другому господарство поступово перетворюється на інструмент примноження грошей.
У цьому пункті арістотелівська думка дивовижно перегукується з марксистською, а через неї — з радянською економічною ідеологією.