Костянтин Рахно: Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов

Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов - кандидат історичних наук, археолог, культуролог, письменник. Один зі знакових авторів 1990-х - 2000-х, учасник багатьох видавничих проектів.

Світла, добра, щира, буремна людина, носій наукових ідей, які випередили свій час, але наштовхнулися на опір пострадянського Інституту археології. Причина полягала в особистому конфлікті з впливовими угрупованнями в установі, одне з яких очолювала сумнозвісна Софія Березанська. Виклад "дискусії" з розгромом поглядів Шилова друкувався аж у двох номерах фахового журналу, щоб заперечити його право на наукову діяльність, позбавити наукового голосу. Ідей Шилова демонстративно зреклися ті його колеги, що їх поділяли. Зреклися, щоб за пару років знову повернутися до аналогічних досліджень.

Було вправно зрежисовано соціальну смерть для вченого, за якою мала, на думку організаторів, невдовзі настати й фізична. Більше не треба засилати репресованих. Достатньо "скляної стелі".

Вже в наш час було виявлено, що ідеї Шилова, почерпнуті з зарубіжної наукової літератури та археологічного досвіду, відповідають дійсності, що змушені були визнати і його критики, зокрема Сергій Пустовалов. Підходи Шилова без згадки про його прізвище лягли в основу новітніх досліджень зрубної та інших археологічних культур. Але було пізно, бо його кар'єра була зламана. Трагізм долі українського вченого проходить через його наукові й художні твори.

Шилов-археолог поступається місцем талановитому письменнику, філософу, культурологу. Юрій Олексійович намагався осмислити пережите й прочитане, показати вразливість і водночас безсмертя людського буття, як його розуміли представники ямної, катакомбної, зрубної культур. Він був відкритим для нових бачень і джерел. Любив Україну, любив і розумів Степ і його кургани, трипільські праміста Наддніпрянщини. Нещадно критикував як вузьку псевдо-національну обмеженість, "патріотичне" небажання зробити крок за межі вузькопартійного псевдонаціоналістичного бачення, так і всепожираючий соціал-демократичний, ліволіберальний та необільшовицький космополітизм Кравчука, Медведчука, Кучми, Путіна. Вказував на наукові хиби й пристосуванство багатьох сучасників. Прямолінійний, незручний для багатьох, політнекоректний...

Пригадаймо його, як сказано в Рігведі:

Того, хто пішов великими пологими схилами,
Розгледів шлях для багатьох..

https://shylov.org.ua/

https://www.youtube.com/watch?v=J2zIzORJveI

Юрій Шилов: Походження та сутність писанкарства (скорочено)

Публікація С. К. Кульжинським колекції українських писанок Лубенського музею Скаржинської О. М. у 1899 році вперше показала – Москві та й усій Російській імперії – цей величезний скарб народної культури [1]. Його велич та незбагненність, світ почав осягати від 60-х років ХХ століття – коли ЦРУ США, аналізуючи за допомогою ЕОМ символіку всіх часів і народів, з’ясувало: ніколи ніяка етнокультурна навіть не наблизилась до розмаїття символів на писанках України. Тепер тут витоки їхньої орнаментики простежують від трипільської а/к, керамічні моделі – від початку епохи бронзи, а рештки культових яєць – від Скіфії [2].

Проте переважає думка (навіть серед народних майстринь!), що звичай потрапив до Європи «напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував» – тоді як українські пращури-рахмани узнали про те вже у потойбіччі й святкують там свій Великдень, «коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски» до Воскресіння Христова, бо «перші писанки писала Мати Божа. Як Ісус був маленький, то любив гратися писанками» [2, с. 12, 18-19, 30-31]. Такі церковно заангажовані уявлення протирічать науковим фактам, наведеним у даній статті.

Типологічно найпершими мали бути б т. з. каруковані яйця – на білу поверхню яких наносяться розводи різнокольорових фарбників на клею. Порівняння з орнаментикою, почасти й із формою фігурок Праматері-Птиці з кісток мамонтів Мізинської стоянки дозволяє припускати появу писанок у верхньому палеоліті. Припущення підтверджує зображення у «Гроті Собаки» Кам’яної Могили (КМ) Праяйця з ідеограмою IM+TІR всередині (мал. 1: 1). Петрогліфи грота датуються VI-IV тис. до н. е., але знак має місцеву традицію ‘Ішкура’-Мамонта. Разом з ним виник культ згаданого тут і БОГА-Творця Енліля. Інші ж персонажі й загальний сюжет ідеограмних, протошумерських написів грота – хліборобські [3].

Мізинський етап писанкарства, якщо він був, – міг мати подібні IM+TІR розписи, які нагадують письмо. Проте призначення їх різне, і за лексикою архіву КМ зводиться до писанок PI-sangu (‘Розум жерця’) та письма PI-šu-Nam (‘Розум руки/закону Долі’). Йдеться про два інструмента інтелектуальної праці жерців. Першим вони відображували архетипи загальнолюдської підсвідомості (якщо за К.-Г. Юнгом та ще й принагідно до сутності писанкарства), а другим фіксували свідоцтва конкретних подій – що й засвідчує простежений тут А.Г. Кифішиним літопис ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Ігнорування цих обставин трипіллязнавцями посилило нерозуміння ними наявності та дуалізму таких (донині існуючих) систем знаків орнаментики й писемності, – тому дослідники трипільської а/к вважають домінування першої системи показником лише зародження, а то й відсутності другої [4-6]. Насправді ж маємо очевидне свідоцтво переважання в общинній цивілізації Аратта-«Трипілля» образно-інтуїтивного (підсвідомого) світосприйняття над логіко-аналітичним (раціональним) світорозумінням наступних, тоталітарних цивілізацій [7-9].

Юрий Шилов: К вопросу об Атлантиде

по монографии Ю. О. Шилова «Аратта – арийский рубеж» (К., 2019; М.-К.-Мн., 2019):

Эллинов-греков с их эпической поэмой «Илиада» и пр. принято считать основателями европейской цивилизации. Но они не знали ни биографии автора поэмы – Гомера, ни дат жизни свого «отца истории» Геродота – из столпов классической Греции, сомневавшегося в преданиях о происхождении своего народа и его Богов. 

Считают, что истоки той классики высвечивает предание про Атлантиду, оставленное «отцом науки» Платоном (427-347) – которое якобы рассказали его прадеду египетские жрецы, указав на гибель той страны 10 тысячелетий назад. Но – поскольку Платон относил себя к XV поколению мифического Атланта – то получается (с позиции демографии: три дееспособных поколения в столетие): предание коренится в событиях не древнее рубежа ІІ-І тыс. до н. э., спустя примерно 2 тысячелетия от начала Египта. Поэтому указанная Платоном дата неверна. К тому же в «Текстах пирамид» Атлантида не упоминатся, – там есть сведения о другой затонувшей стране, тесно связанные со значительным комплексом иных данных.

Причиной Потопа стал, видно, прорыв «Полесского озера»: условно названного геологами вместилища части талых вод Ледника, запруженной его южными моренами. Одна из них легла поперёк долины пра-Днепра. Геологи полагают, что последний прорыв сей запруды случился 12 тысячелетий назад. С тех или несколько позжих времён хранит название правобережный Псёл. Языковед Ю.Л. Мосенкис увязал гидроним этой реки с дошумерским ‘Море познавшим’ AB-zu (> Аpsu ‘Пресный океан’ как «Бездна начального Хаоса») [16; 20; 33, с. 49-50]. 

А выше по долине Днепра, в подлесной Болоховщине, доныне распространена легенда о Золотой камышине. Растёт она где-то на болотистом торфянике Оврут в стáрике Десны – который 7 тысячелетий назад (по данным геологии и археологии) перестал быть руслом сей ‘Быстрины’. 

В.Н. Гузий предположил отражение здесь катастрофы – соотносимой как с местной трипольской а/к, так и с кораблём «египетского бога Ра» (рис. 7:е и др., [І; 36, с. 40]). К преддверию того же, второго прорыва в Океан-Черноморье вод «Полесского озера» восходит записанное Геродотом [6, IV 51-57] предание о вытекании рек Скифии (от Тираса-Днестра до Танаиса-Дона) из «большого озера», в котором историки донедавна усматривали болотистую область истоков реки Припять. 

Як переслідується історіософська концепція Юрія Шилова

У 1969 р. археолог Б.М. Мозолевський спробував пояснити людське жертвоприношення в одному із доскіфських курганів пониззя Дніпра. 

Тема отримала розвиток в дослідженнях Ю.О.Шилова, який на 1983-1995 роки закріпив своє відкриття тут арійського варіанту Спаса. 

Відкриття, разом із монографією «Прабатьківщина аріїв» (Київ, 1993 і 1995; укр. набір щез у видавництві, рос. видання було частково конфісковано), було відторгнуто колегами із ІА НАНУ (публікації протоколів обговорення та ін. див. у ж-лі «Археологія» 1996, № 2 та у другому виданні «Прабатьківщина аріїв»» М.-К.-Мн., 2013). 

Напередоденні виставки у Ватикані старожитностей Аратти (Ursulescu N., Dergacev V., Shilov Y. Cucuteni–Trypillia : а Great Civilization of Old Europe // Catalogue. – Rome–Vatican, 2008) на Києвщині у с.Трипіллі було відкрито народний Музей «Аратта – Україна» (див. у монографії: Shilov Y. Ancient Нistory of Aratta–Ukraine. – L.– N.Y: Amazon, 2015). У 2012 р., за правління IV Президента, Музей знищив корупціонер із ВРУ. Ідеологічну підтримку руйнації «антинаукового закладу» забезпечили (відповідною конференцією у Фонді Української культури) провідні фахівці з того ж Інституту археології Національної Академії наук України: директор, вчений секретар, головні трипіллязнавці ІА НАНУ. (Відповідне становище у Болгарії висвітлено у публікаціях 2010-2014 років С. Попова).

Особливо допікали роботі Ю.О. Шилова та створеного за його участі (на чолі з О.С. Поліщуком, почасти А.В. Гайдамакою) Музею такі з отих фахівців: В.В. Отрощенко, Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко іже з ними. Ці особистості мають зберегтися в історіографії України не тільки їхніми вкладами в позитив археології, але і як конкретні руйнівники зазначеного вище шансу вітчизняно-планетарного масштабу. 

Про початок такої руйнації я попереджав (дирекцію та Вчену Раду, на загальних зборах співробітників ІА НАН України) ще в 1995. У моїй заяві (має бути у протоколі від 14.02.1995, опубліковано в Додатку до ІІ видання «ПА») говорилося про шкідливість прагнення колег «закрыть актуальнейшее научное направление, проводимое не мною одним, и не в одной Украине, территория которой является хранилищем научно-культурных сокровищ мирового значения – но освоение которых тормозится, таким образом, в ущерб всему человечеству.  Первобытный отдел Института вправе отказаться от обсуждения моей монографии, но такой шаг должен носить характер научной полемики, а не бесчестной интриги. Данное официальное заявление должно, на мой взгляд, упредить события – не дать предстоящему заседанию Отдела 22.02 вылиться в вышеозначенную интригу (уже обозначившуюся упомянутой выше листовкой {связанной с конфискацией и закрытием издательства «ПА»}). Отдел, а вместе с ним Ученый совет и руководство Института не должны позабыть, что на карту ставится не так судьба монографии и проч. Ю. А. Шилова, как престиж Института, Национальной Академии наук Украины, самой Украины». 

НІ, НЕ ДОСЛУХАЛИСЯ! На тому офіціозна частина колег-археологів (якби ж то тільки їх!) й досі стоїть. І буде стояти до скону. 

До скону курсу на „кінецьСвітовське спалення Революцією державності=цивілізації”. – Це аж ніяк не за «Ведами» та «Ноосферною теорією історії». Це за «Біблією» та «Капіталом» творців теорії історичного матеріалізму – що є нині спільним стадіоном для протилежних команд офіціозних інтелектуалів як РФ, так і України. НА ЖАЛЬ! На превеликий жаль…

Книги: Ю. О. Шилов. Ноосферна теорія історії і проблеми сучасності

Ю. О. Шилов.

Ноосферна теорія історії і проблеми сучасності. - Київ: Археолого-етнологічний музей «Аратта – Україна»; Науково-дослідна лабораторія з вивчення і розроблення гуманітарних ідей академіка В. І. Вернадського, 2023. - 117 с.

ISBN 978-966-1557-52-8 URL :  скачати pdf >>>

Збірник містить статті кандидата історичних наук, почесного доктора історичних наук, почесного професора, почесного академіка кількох наукових установ і університетів України та світу Ю. О. Шилова – присвячені основам цивілізації індоєвропейців, європейців, слов’ян, а також перспективам історичної науки ноосферного напрямку. Для науковців, освітян і широкого кола читачів.

З М І С Т

Замість передмови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Основа ноосферного вчення В. І. Вернадського

та ведичні пам’ятки Кременчуччини . . . . . . . . . . . . . . 7

Ноосферна теорія історичного розвитку :

стан і перспективи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

Ноосферна теорія історії

у освітянській конкретиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Ноосферна теорія історії

і проблеми сучасності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Р е з ю м е . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109

Р е з ю м е . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110

S u m m а r y . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

Замість заключення

ЗВЕРНЕННЯ до вчених, освітян, урядовців,

до всіх народів Світу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113

Ноосферна історіософія Юрія Шилова

Ноосфера Вернадського, сучасна освіта і наука : під час випробувань і надалі :  до 160-річчя від дня народження В. І. Вернадського / за наук. ред. А. П. Самодрина. -- Київ–Кременчук : Вид-во «NovaBook», 2023. Т. 3. – 692 с. ISBN 978-617-639-399-3.

На масштаб книги (вже 3, проте особливого тому-щорічника) вказують установи, від імені яких її видано: НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ; КОМІСІЯ НАН УКРАЇНИ З НАУКОВОЇ СПАДЩИНИ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО; НАУКОВО-ДОСЛІДНА ЛАБОРАТОРІЯ З ВИВЧЕННЯ І РОЗРОБЛЕННЯ ГУМАНІТАРНИХ ІДЕЙ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО.

А знаменність книги для України і Світу означена, зокрема, у Вступному слові до неї: А. П. Самодрин. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ МИНУЛОГО І МАЙБУТНЬОГО У ПРОМЕНЯХ ГУМАНІТАРНИХ ІДЕЙ АКАДЕМІКА В. І. ВЕРНАДСЬКОГО. Де сказано й таке (с. 8, 19-22):

«(...) Значення ноосферної парадигми розвитку науки і освіти у працях В. І. Вернадського та його послідовників на фоні драматичних реалій історичного поступу цивілізації у ХХІ столітті розкрито В. В. Рибалкою. Цим вивищено ноосферну теорію історії Ю. О. Шилова й помічено культурно-цивілізаційний перехід як передумову для прилучення гуманітарної освіти до проєктування майбутнього в особистості. (...)».

 «...  Буде чи не буде знайдено легендарну бібліотеку Ярослава Мудрого, – але маємо вже принаймні три літературних раритети (архів Кам’яної Могили, «Веду словена», «Ріг-Веду»), які безперечно сягають ХІІ-V тис. до н. е. і підтверджують свідчення вавилонського історика Бероса, що найдавніші Святі Книги зберігаються в Скіфії, тобто в Степовому Подніпров’ї. Час вже опанувати нам цю фактологічну позицію», – закликає історик і археолог Ю. О. Шилов.

     На початок ХХ ст., коли народжувалася теорія ноосфери, світова наука й філософія вже визнавали ведичну основу цивілізаційної культури Старого Світу. І в творах В. І. Вернадського знаходимо посилання на збережену в Індії «Ріг-Веду» (гімни якої складалися протягом V–II тис. до н. е.), а також на вчення продовжувача її традиції Будди VІ ст. до н. е. Тодішньою новиною стало відкриття (перші публікації й міжнародне визнання у 1867–1881 рр.) в Македонії збірки обрядово-епічних пісень «Веда словена» VІІ–I тис. до н. е., найдавнішої з Вед.

     Ключові відкриття для здійснення цієї систематизації було зроблено в розвиток досліджень В. І. Вернадським аномальної зони Кременчуччини. Сучасні археологи відкрили тут і в прилеглих регіонах Наддніпрянщини таке, що становить головне зі зробленого Лабораторією у ноосферному розумінні основ цивілізації [Shilov Yuri. Ancient History of Aratta – Ukraine / Tim and Lee Hooker. Prefaces from the Translators. London – N. York: «Amazon», 2015. 469 p.].

     По-перше, з’ясовано історичну конкретику умовних понять «індо-європейська мовна спільнота» і «тандем трипільської і ямної археологічних культур» (5300–2350 рр. до н. е.) – їх утворила взаємодія людини і природи поблизу зручних переправ через Дніпро біля майбутнього Кременчука, а саме племен хліборобів араттів та скотарів аріїв. По-друге, союз Аратти і Аріану створив первинну, притому общинну (дорабовласницьку, відміну від вторинних Шумеру, Єгипту і т. д. з 3200–3000 рр. до н. е.) цивілізацію-державність. Її наявність засвідчили обрядово-епічні пісні араттської «Веди словена» й численні міста-калиці, – а започаткування тут гімнів арійської «Ріг-Веди» було призначено для супроводу перших курганів.

По-третє, звідси цивілізація Аратти–Аріану поширилась далі по світу. Це поширення мало універсальну природно-ноосферну, причому матріархальну основу (надалі обмежену патріархатом вторинних, рабовласницьких і т. д. цивілізацій).

По-четверте, ця основа мала циклічно-календарне підгрунтя, науковість якого тогочасні інтелектуали поєднали зі Спасительством – релігійно-філософським інститутом зняття протиріч в умовах зростаючої цивілізації.

Юрий Шилов: Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в святилищах Карпат и курганах Поднепровья

Шилов Ю. А. Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в скальных святилищах Карпат // Історія в нас і ми в історії: психологія історичної пам’яті. Матеріали другого і третього круглих столів (8 листопада 2018 р., 17 жовтня 2019 р., ІСПП НАПН України) [Електроний ресурс: nauk.org.viddil@ukr.net] / наукова редакція О. В. Яремчук, В. В. Шустя, В. М. Саєнкa. – К.: ІСПП НАПН України, 2020. – 212 с. – С. 87-107. 

Шилов Ю. А. Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в святилищах Карпат и курганах Поднепровья // Знаковедение 2020. Знаковые основы современных наук: методы, методики, материалы. Материалы 5 Международной научно-практической конференции. – СПб.: АНО ВО «Смольный институт Российской академии образования», 2020. – 150 с. – С. 65-85.

Обрядово-эпические песни «Веды словена» и гимны «Риг-Веды» созданы родственными населениями исторических Аратты-и-Ариана – более известными ныне под условными названими: индо-европейская языковая общность,  трипольская и среднестоговская археологические культуры. Óбразы и сюжеты этих Священных книг прослеживаются в символике и курганов степного Поднепровья, и скальных святилищ Карпат.

Полтавщина, Кормилица, Карпаты, Бубнище; курган, святилище; археологическая культура (а/к), языковая общность (я/о); «Веды», Майка, Коледа, Вишну, Индра.

Отражение доиндийских пластов «Риг-Веды» было открыто в курганах Нижнего Поднепровья в 1972-1977, а зарождение того сборника гимнов арийско-индийских племён – у верховья Порогов Днепра, на левобережье Келебердянской переправы – в 1992-1993 [15, 16]. Затем выяснилось, что «РВ» [4, 14] местных ариев, носителей среднестоговской археологической культуры, – зародилась тут под влиянием «Веды словена» [1, 13] эмиссаров Аратты, чей апофеоз государственности отразила трипольская а/к [3, 17; 18, с. 73-101; 19]. Основы двух древнейших курганов (Цегельни да Кормилицы) были святилищами. Материалы их и нескольких следующих захоронений показали использования жрецами  главнейшего мифоритуала араттов (около 5500/5400 и последующих лет до н. э.) для сложение (между 5000-4500 годами) главнейшего же мифоритуала арийской «РВ» [16, 18].

Цель влияния земледельцев-государственников на родственных, однако менее развитых соседей скотоводов-кочевников, – обоюдно составивших ядро-и-оболочку т.н. индо-европейской языковой общности, – заключалась, по-видимому, в структуировании кочевой стихии Ариана, что делало его управляемым правителями Аратты, защищало её от набегов и пр. При этом сакральное воздействие свелось к трансформации доминирующего сюжета с участием БОГА-Спаса-царя Коледы «ВС» в доминирующий же сюжет с Героем-благодетелем Индрой «РВ». А именно [18, с. 77-84]: