Олександр Зінченко: Українці не є нацією вбивць. Українці є нацією борців!

"Українці - нація вбивць", - стверджують польські шовіністи.

Буквально дослівно: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав". 

Послідовність подій була така: 

У 1918 році Польща встала на шляху української незалежності.

У 1921 році Польща Пілсудського та Росія Леніна розділили між собою українські землі у Ризі. Решту шматків "українського пирога" дісталася Румунії та Чехословаччині. 

Потім були десятиліття геноцидної політики Кремля стосовно українців, яка коштувала нам мільйонів життів. І два десятиліття польської асиміляційної політики, яка була спрямована на тотальне зачищення усього українського на підконтрольних землях заселених українцями Галичини та Волині. 

І під нацистською окупацією стався вибух. Нікому в Україні не приходить в голову виправдовувати масові вбивства поляків. Але не треба робити з українців націю вбивць! 

Українці є не більшими вбивцями, ніж поляки. У цій історії українські діти Сагриня чомусь не є жертвами геноцида. 

Майже 30 тисяч українців убили поляки у цій кривавій історії. Але Сагринь - це не геноцид. А от українці - геноцидники. 

Президент Дуда вимагає від українців спокути більшої, ніж від росіян. Ви не почуєте у польському пердвиборчому дискурсі про провини росіян, або нацистів: тільки про українців. 

Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за свої гріхи перед поляками? Ні. 

У Варшаві за пару днів у листопаді 1794 року російські війська перерізали за різними оцінками від 20 до 30 тисяч поляків. Чи ви колись чули у цій передвиборчій компанії, що треба визнати цю різанину геноцидом і вимагати від росіян спокутувати цей геноцид? 

Протягом "Польської операції" НКВД 111 тисяч поляків було розстріляно. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за цей геноцид перед поляками? Ні. 

Протягом кількох місяців навесні 1940 року були без суду розстріляні 22 тисячі польських військовополонених офіцерів. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за ці вбивства поляків? Ні. 

Протягом кількох днів на початку серпня 1944 року у Варшаві в районі "Воля" нацисти знищили поляків більше, ніж загинуло поляків на всій Волині за весь час нацистської окупації. Чи польські політики вже проголосували за визнання геноцидом вбивств поляків нацистами у Варшаві і кожного року нагадує про цю подію семовими резолюціями? Ні. 

Це аморально - спочатку встати на шляху незалежності української державності, а потім коли ця держава виборола цю незалежність та продовжує боротьбу за свою державність від ворогів, - пред'являти голові цієї держави моральні рахунки за наслідки власних помилок в минулому: якби Польща не окупувала українську Волинь у Галичину - тих жахливих подій просто не було б. Хронологічно перша причина цього конфлікту - це помилкові рішення Юзефа Пілсудського у 1918 році. 

Абсолютна більшість причин польсько-українського конфлікту народилися у кордонах польської держави міжвоєнного часу. Але поляки не готові визнавати свої помилки на окупованих українських землях. 

Тарас Чухліб: Головна причина Волинської трагедії 1943 року

"У ЧОМУ ГОЛОВНА ПРИЧИНА ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ 1943 РОКУ?", - експертний висновок доктора історичних наук Тарас Чухліба.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає.

От чому у 1943 році українці Волині підняли велике постання проти поляків? 

А тому, що Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив "Акт про надання землі воякам Війська Польського". 

Цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель польським військовим на Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині -  особливо тим добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на Волині. Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. Адже регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними  угодами) владою Польщі, то виступи місцевого сільського люду проти іноземців не мали спочатку масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 роках на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині.  Але польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже через два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" 1920 року на українській Волині спалахнуло національно-визвольне повстання 1943 року проти такого несправедливого закону у результаті якого у збройній боротьбі загинуло, за різними підрахунками, від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська історіографія чомусь трактує тільки як "мирне населення". 

Насправді, це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу.

Володимир Вятрович: Не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії

Чи є історія однією з причин нинішнього погіршення стосунків між Україною та Польщею? Так. 

Але я точно не маю на увазі примітивного пояснення, ніби історія демонструє «вони нас завжди не любили». Тому що насправді стосунки між українцями і поляками в минулому нічим не відрізняються від взаємин між будь-якими іншими сусідніми народами. Тут можна знайти все що хочеш - ворожнечу, ненависть, війни, співпрацю та спільну боротьбу. 

І лише ми, нинішні, відповідаємо як скористатися цим досвідом, що з нього варто відтворювати і плекати, а що навпаки памʼятати, щоб «ніколи знову». 

То ж насправді не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії. 

І саме те, що за останніх років пʼятнадцять польські політики представляли взаємини  між нашими народами в минулому  майже лише через призму конфлікту,  справді створює сприятливу для непорозуміння атмосферу, утверджуючи тезу про українців як сусідів, яким не можна довіряти. 

Але проблема не лише в зосередженні на конфлікті в історії, але й в тому, що він розглядається в односторонньому вимірі - винні лише українці, жертви лише поляки. Це не лише спотворення історичної правди про давнє протистояння двох націй, але й закріплення моделі відносин,   коли одна сторона як жертва цілковито знімає із себе відповідальність за власні помилки, налаштовується на те, що опонента нема чого слухати, все що він говорить - це брехня і свідоме приховування злочинів. 

В політичних дискусія про минуле був присутнім ще одним деструктивний елемент, який відтворюється у нинішніх стосунках далеко поза історією - впевненість у тому,  що Польща може і навіть мусить навʼязати своє бачення українцям, бо без цього співпраця не можлива. 

Але якраз навпаки з підходом «або як я сказав, або ніяк» неможливо  вибудовувати рівні стосунки, які є запорукою плідної співпраці. 

Чи може правильне розуміння нашого важкого минулого допомогти вирішити нинішні труднощі у відносинах? Певен, що так. Бо головний висновок з нашого спільного минулого залишається вкрай актуальним - у польсько-українському протистоянні завжди виграє третій, і цим третім була і може бути Росія.

Олена Семеняка: Знакова зустріч з батьком великого українського філософа і геостратега Олександра Маслака

Приємна і знакова зустріч українських і польських друзів Олександра Маслака з його батьком - Олександром Івановичем Маслаком, під час якої ми запланували спільні кроки і формати для продовження спадку цього великого українського філософа і геостратега, що так передчасно загинув у автокатастрофі в 2017 р. разом із чотирма іншими громадськими діячами, повертаючись із конференції у Варшаві на тему солідарної протидії країн Інтермаріуму гібридній агресії Кремля.

Говорили про те, наскільки невипадкова ця "ДТП", адже більше за все рф боїться ось таких архітекторів Інтермаріуму, які працюють на примирення й співпрацю польського та українського народів, а також про абсолютну непотрібність наших конфліктів минулого століття, що виснажили український спротив червоній загрозі (до 100 000 українських військовополонених у польських таборах станом на 1919-20 рр.) напередодні успішного, але не остаточного звільнення Києва від більшовиків об'єднаною армією Петлюри і Пілсудського і мають назавжди відійти в минуле. 

Власне, програма заснованої азовськими ветеранами ГО Intermarium Support Group під моїм керівництвом ніколи й не пропонувала нічого іншого, якими би неоднозначними не були фази сучасних польсько-українських відносин, а намір вивести нашу геополітичну синергію через актуалізацію ідей Олександра я озвучила щонайменше торік і запрошую всіх зацікавлених до його втілення тут і зараз.

Невипадково й те, що, попри належність до різних інтелектуальних традицій, консервативної і ліберальної, наші польські гості реалізують цю саму лінію. Так, однойменну збірку творів Олександра тримає Маріуш Патей, багаторічний учасник наших конференцій, економіст, добре знаний своєю якісною аналітикою та конструктивними ідеями, в т.ч. як подолати нинішню експортну кризу в стосунках України й Польщі. Як він пожартував, "Польща все одно продовжила би поставляти зброю Україні проти рф, навіть якби її очолив сам Степан Бандера".

А Казімєж Вуйціцький, відомий польський історик і публіцист, професор Варшавського університету, подарував присутнім примірники своєї праці "Коротка історія УПА для поляків. Чи примирять нас історики?", на тему конкретних шляхів цього взаєморозуміння і примирення.

Дякуємо Олександру Івановичу за теплий прийом, що так припав до душі нашим гостям ❤️ А також за регулярну підтримку фронту, зокрема, азовських підрозділів.

Глибока подяка й Польщі і польським добровольцям за допомогу українському народу в нашій спільній боротьбі проти російського агресора, плодом якої має стати Міжмор'я.

Maciej Albert Borodo: Wielki mistrz zakonu krzyżackiego Johann von Tieffen

29 maja 1493 – Wielki mistrz zakonu krzyżackiego Johann von Tieffen złożył w Poznaniu hołd lenny królowi Janowi I Olbrachtowi.

W 1492 Jan I Olbracht wysunął pomysł przeniesienia Krzyżaków z Prus na Podole.

 Zamierzeniom tym sprzeciwił się Johann von Tieffen, który rozumiał, że taka decyzja oznaczałaby definitywny koniec autonomii zakonu. Zwrócił się z prośbą o poparcie do cesarza Maksymiliana I Habsburga i udało mu się przekreślić plany królewskie. Zaproponował, żeby następni wielcy mistrzowie byli wybierani spośród książąt. Wielki mistrz nie sprzeciwił się natomiast żądaniom złożenia hołdu lennego wobec króla.

Johann von Tieffen w 1497 r. na wezwanie króla Jana Olbrachta miał uczestniczyć w wyprawie przeciw Turcji, której celem było zdobycie portów czarnomorskich. Na wyprawę poprowadził oddział 400 rycerzy. 

W wojsku szerzyły się choroby, które nie oszczędziły von Tieffena; podczas podróży wzdłuż Dniestru Johann von Tieffen zachorował na czerwonkę. Postanowił zawrócić i udał się do Lwowa, gdzie zmarł 25 sierpnia 1497 r. Został pochowany 22 września 1497 w katedrze w Królewcu

Maciej Albert Borodo: O Polaku który stworzył ukraińską narrację

Franciszek Henryk Duchiński (ur. 1816, zm. 13 lipca 1893) – polski etnograf i historyk, działacz emigracyjny.W czasie Wiosny Ludów we Włoszech w 1848 wstąpił do Legionu Włoskiego gen. Władysława Zamoyskiego, gdzie rozwinął antyrosyjską akcję propagandową. W Bolonii wydał drukiem swoje wykłady, nawiązując w nich do wykładów literatury słowiańskiej Adama Mickiewicza.

W Turynie założył w 1849 r. Società per l’Allianza Italo-Slava. Pisywał też artykuły do wielu pism francuskich.

Wraz z generałem Zamoyskim wyjechał do Turcji, gdzie nie ustawał w swojej pracy propagandowej, licząc na rychły wybuch wojny turecko-rosyjskiej. Współpracował z Michałem Czajkowskim, przez krótki czas był przedstawicielem Hotelu Lambert w Belgradzie. W czasie wojny krymskiej był prelegentem w obozach alianckich na Krymie. Wygłosił tam serię wykładów dla żołnierzy francuskich, brytyjskich i tureckich o wielowiekowej cywilizacyjnej walce Polski i Rusi z państwem moskiewskim. W Stambule wydał wówczas trzy traktaty: Questions D’Orient (1853), Les Moscovites Grand-Russes d'après leurs origines, éléments et tendences ... avec remarques et carte (1854), La Moscovie et la Pologne (1855).

Z Turcji udał się do Londynu, gdzie wydał swoją pracę Polacy w Turcji. W latach 1860-1864 przebywał w Paryżu. Tam rozwinął bardzo aktywną działalność publicystyczną, podważając podstawy panslawizmu, w wydaniu rządu rosyjskiego. Został wiceprezesem Francuskiego Towarzystwa Etnograficznego, był też wybrany na członka wielu francuskich towarzystw naukowych (antropologicznego, geograficznego i azjatyckiego). Dzięki swoim wpływom w środowisku naukowym doprowadził do wyłączenia z francuskich programów szkolnych historii Rusi jako części historii Wielkiego Księstwa Moskiewskiego. Wykładał historię w polskiej szkole na Montparnasse.

W 1871 na skutek zbliżenia Francji i Rosji, zmuszony był osiedlić się w Szwajcarii, w Argowii. Tam redagował Révue historique, éthnographique et statistique, jedno z najważniejszych pism światowej etnologii. W 1872 został konserwatorem Muzeum Narodowego Polskiego w Rapperswilu. Dwukrotnie przebywał w Galicji, gdzie w 1875 w Krakowie założył Przegląd Etnograficzny.

Pochowany został na cmentarzu w podparyskim Montmorency.

Jakkolwiek niektóre jego tezy zostały odrzucone przez współczesną etnologię i historiografię, to jego kontrowersyjna teoria o niesłowiańskim pochodzeniu Rosjan wywarła wpływ na dyskurs naukowy drugiej połowy XIX wieku. Krytycy zarzucali mu antyrosyjskie zaślepienie, które nie pozwalało mu zauważyć niektórych przesłanek źródłowych, zarzucano mu też, że jego praca naukowa nosi znamiona propagandy politycznej. Zwolennicy podnosili jego wielki wkład we wprowadzenie do dyskursu naukowego kwestii odrębności dziejów Rusi Kijowskiej i państwa moskiewskiego. Niewątpliwie działalność publicystyczna Duchińskiego spowodowała, niechętne przyjęcie przez zachodnioeuropejską opinię publiczną idei panslawizmu, popieranego przez Rosję.

Duchiński wywarł też wielki wpływ na historyków francuskich, m.in. Henriego Martina pod wpływem jego teorii napisał jedno z najważniejszych swoich dzieł La Russie et l'Europe, gdzie obficie cytował przywoływane w pracach Duchińskiego źródła do historii Rosji, a także na polskiego naukowca Feliksa Konecznego, który w swoich pracach kontynuował częściowo założenia Duchińskiego.

Jego teorię przyjęli także historycy ukraińscy. Pasowała ona bowiem do lansowanego przez Ukraińców od II poł. XIX wieku założenia o ich odrębności etnicznej od Rosjan. Teoria Franciszka Henryka Duchińskiego stała się jednym z filarów historiografii ukraińskiej i nie zmieniła się po dzień dzisiejszy.

Maciek Borodo: Śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler

13 marca 1810 w Czerninie urodził się  śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler.

 Był wydawcą książek religijnych oraz prac etnograficznych opisujących śląską gwarę, folklor oraz obyczaje miejscowej ludności. Współpracował z wielkopolskimi czasopismami wydawanymi w języku polskim; leszczyńskim „Przyjacielem Ludu” oraz poznańską „Szkołą Polską” Ewarysta Estkowskiego. Zaangażował się w działania mające na celu utrzymanie języka polskiego w kaznodziejstwie oraz w szkolnictwie na Śląsku.

Bronił polskości na Śląsku oraz domagał się przywrócenia w kościele protestanckim na Dolnym Śląsku nabożeństwa w języku polskim. 5 grudnia 1844 roku zabrał w tej sprawie głos wysyłając petycję do synodu we Wrocławiu gdzie postulował „Dobro tych braci moich w Chrystusie szczepu słowiańskiego mając na uwadze wnoszę o większe odtąd uwzględnianie ich potrzeb religijnych i kościelnych, a to pod trojakim względem: 1) co do obsadzenia probostw, 2) co do ścieśnienia nabożeństw, 3) co do opatrzenia szkół (...) Nawet wtenczas kiedy tylko mała część gminy jest polską, nie wolno zaniechać nabożeństwa polskiego ani całkiem jej odejmować sposobności zbudowania się w świątyni pańskiej... Bo jedynie mowa ojczysta przemówić może do serca”. Synod wrocławski z 1884 roku przyjął postulaty Fiedlera i zadeklarował po niemiecku „dass polnische Kinder auch fomlich polnischen Unterricht erhalten mochten” (pol. „aby dzieciom polskim także w języku polskim dawano nauki”).

Fiedler był również przeciwnikiem germanizacji oraz miłośnikiem miejscowego dialektu śląskiego, zwalczanego wówczas przez władze pruskie jako słowiańskiego. Zebrał też i opisał sporo pieśni w miejscowym dialekcie.

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my!

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my! 

 Zhuravel Yuriy

Сподіваюсь, що ми будемо справді незалежними! І ви, і ми! 

Журавель Юрій 

Kiedyś Sarmacja, teraz Wielka Lechia? Dlaczego potrzebujemy mitów historycznych | dr Joanna Orzeł

Lubimy śmiać się z polskich szlachciców podkręcających wąsa i pyszniących się mitem o sarmackim pochodzeniu. Czy słusznie? – Mit sarmacki był potrzebny tak jak był potrzebny, tak jak były potrzebne wszystkie mity założycielskie – mówi w Radiu Naukowym dr Joanna Orzeł, historyczka z Uniwersytetu Łódzkiego, badaczka mitu sarmackiego. – Wszystkie społeczeństwa europejskie wymyślały swoje mity. W czasach średniowiecznych tak zrobiła Francja, Anglia, Szkocja i wreszcie padło na nas. Musieliśmy sobie znaleźć jakichś przodków i padło na Sarmatów.

Mity służyły odróżnianiu się od innych, pomagały w samostanowieniu. Na przykład Litwini pielęgnowali osobny wobec Królestwa Polskiego i Rusi mit pochodzenia wprost z rodów rzymskich. – Głównym bohaterem był Palemon, którzy zabrał ze sobą 500 notabli rzymskich i jak Odyseusz przypłynął do swojej ziemi obiecanej. Wylądował na dzisiejszych terenach litewskich. Litwini chcieli pokazać Polakom i Rusinom, że są im równi – opowiada dr Orzeł.

Mit sarmacki ewoluował, a nawet się rozwarstwiał. Magnateria z czasem, im bogatsza, tym bardziej antycznych przodków sobie wynajdywała. Nie miało znaczenia czy byli oni postaciami rzeczywistymi, sięgano nawet po Achillesa. – Średnia szlachta podśmiewywała się  z tych wyobrażeń magnaterii – dodaje badaczka.

A czy mit sarmacki ma coś wspólnego z popularnym ostatnio fenomenem tzw. Wielkiej Lechii? – To brzmi podobnie – mówi dr Orzeł i przyznaje, że turbolechici są wśród nas… prawdopodobnie także wśród studentów historii. – To pokazuje siłę tych mitów. Mamy o sobie wysokie mniemanie, ale ono jest jednak powodowane kompleksami – ocenia badaczka. – Czyli to maska? – pytam. – Tak, często nieuświadomiona – mówi dr Orzeł.

Сарматский миф был нужен именно так, как был нужен, как и все основополагающие мифы, - говорит в эфире Научного радио доктор Йоанна Орзел, историк из Лодзинского университета, исследователь сарматского мифа. - Все европейские общества придумали свои мифы. В средние века так поступали Франция, Англия, Шотландия, и в конце концов это пало на нас. Нам нужно было найти каких-то предков, и это выпало на долю сарматов.

Мифы служили для отличия себя от других, помогали в самоопределении. Например, у литовцев культивировался миф о происхождении непосредственно из римских семей, отдельных от Царства Польского и Руси. - Главным героем был Палемон, который взял с собой 500 римских знатных людей и, подобно Одиссею, отплыл в свою землю обетованную. Он высадился на территории сегодняшней Литвы. Литовцы хотели показать полякам и русинам, что они равны, - говорит доктор Орзел.

Сарматский миф эволюционировал и даже расслоился. Магнаты со временем, чем богаче, тем более древних предков они находили. Неважно, были ли они реальными людьми, даже Ахиллес был достигнут. - Среднее дворянство смеялось над этими идеями магнатов, - добавляет исследователь.

И имеет ли сарматский миф какое-либо отношение к популярному в последнее время явлению т.н. Великая Лехия? «Звучит похоже», — говорит доктор Орзел и признает, что среди нас есть турболехиты… возможно, и среди студентов-историков. - Это показывает силу этих мифов. Мы высокого мнения о себе, но оно все же вызвано комплексами, — говорит исследователь. - Так это маска? - Я спрашиваю. - Да, часто не подозревая, - говорит доктор Орзель.

Кирилл Серебренитский: Стратегический анализ исторических нарративных систем

... В любом историческом сюжете я отчётливо вижу три регистра:

фактологический,

юридический,

эпический.

То есть: существует, на самом деле, не одна история, а три параллельных нарративных конструкта: история де-факто, история де-юре, и, так сказать, история de heroice.

Между этими феноменами - если присмотреться, - пролегают отчётливые границы, - хотя бы потому, что это разные когнитивные сферы, разные направления исследования, и - главное, самое драматичное: это разные востребованности.

Это - три плохо совместимых социальных заказа, которые тянут, собственно, "историю" - в разные стороны, и тем постоянно рушат целостность нашего восприятия.

Еxempli gratia:

Школьный учебник - это эпическая история (к тому же, непрестанно подвергаемая идеологической трансформации, ком пластилина в жёстких пальцах актуальности).

Территориальные претензии, например, и вообще всё это "седьмое колено", исторические иски, требования от потомков расчёта за преступления предков - это юридическая история.

Научный трактат, который из всех сил пытается, - при условии академической добросовестности исследователя, - воспроизвести реалии исторического события, собрать в единую индуктивную структуру все наличные обрывки фактов и ошмётки первоисточников, - это история фактологическая.

Во второй половине XIX века в академических науках якобы восторжествовала диалектика, рациональный аналитический скептицизм размахивал победными знамёнами на обугленных руинах и готовился к роли властного оккупанта.

Эпос и легитимация оказались как бы в подчинении фактологии, и смиренно отошли в тень.

Но:

это создало только новые нагромождения дикой эклектики и сбитая с толку читательская аудитория начала посматривать на историческую науку в целом всё более подозрительно, - каждый раз, когда выяснялось, что неоспоримые документы не втискиваются в героический эпос, а комплексное изучение фактов превращает документальную реальность в недостижимый мираж, в отчуждённую аллегорию.

По моему убеждению, эти три регистра нужно отчётливо разделять именно в исследовании.

Историк это разграничение должен сделать первым, на опережение.

И - более того: эти фронталы могли бы открыть совершенно новые горизонты, - именно там, где, казалось бы, всё настолько истоптано, исхожено, взрыто и перепахано исследованием, что и пяди нетронутой не осталось.

Украина-Польша-Великобритания создают военно-политический альянс

 Министр иностранных дел Дмитрий Кулеба назвал факты, которыми уже можно поделиться.

1. С инициативой создания такого трехстороннего сотрудничества в октябре прошлого года выступила Украина

2. Этот новый формат является частью нашей стратегии малых альянсов как проактивной внешней политики. Отдельное внимание уделено им и в Стратегии внешнеполитической деятельности. Напомню: суть в том, что мы не можем ждать безопасности и процветания в будущем, когда станем членами ЕС и НАТО. Они нужны нам уже сегодня. Поэтому мы уже сегодня достигаем практического укрепления, сплачивая дружеские и близкие по духу страны в малые альянсы.

Мы создаем пояс безопасности и процветания и усиливаем Балто-Черноморскую ось. Так появились Люблинский треугольник с Польшей и Литвой, Квадрига с Турцией, Ассоциированное трио с Грузией и Молдовой. Все они успешно развиваются, приобретают вес, уже сегодня приносят Украине конкретные преимущества.

3. Новый формат не привязан к локальной географии – это объединения стран, разделяющих общие принципы, стремящиеся укреплять безопасность и развивать торговлю, готовые к конкретным действиям. Варшава, Киев и Лондон обладают не только реалистическим осознанием угроз безопасности Европе и стратегией противодействия вызовам со стороны РФ, но и большим потенциалом трехстороннего сотрудничества в областях торговли, инвестиций, энергетики, в том числе возобновляемого. Соединяя своими усилиями Атлантику, Балтику и Черное море, мы создаем новые возможности для наших стран и региона в целом.

P.S. Велика Британія офіційно підтримує українські претензії на Східну Слобожанщину і Таганріжчину!!!

«Міністр закордонних справ Великої Британії заявила очільнику МЗС РФ про необхідність відводу російських збройних сил від українських кордонів. Сергій Лавров на це відповів, що військові знаходяться на території своєї країни. Ліз Трасс повторила, що вони мають бути відведені. На це російський міністр знову заперечив, що військові нічого не порушують, оскільки мають право на території РФ проводити будь-які маневри. 

Після цього він сам звернувся з питанням до британської колеги: «Ви ж визнаєте суверенітет Росії над Ростовською та Воронезькою областями?»

«Велика Британія ніколи не визнає суверенітету Росії над цими регіонами», - після короткої паузи відповіла очільниця МЗС». 

Цитуємо за: https://www.kommersant.ru/doc/5207486

Андрій Парубій: З Днем Незалежності Польщі!

В ці тяжкі часи, коли Польща і Україна потерпають від Московської навали, щиро вітаємо друзів по боротьбі з Днем Незалежності Польщі.

У нас були й складні відносини, але й були спільні перемоги. Друг пізнається в біді! 

Тримаймо стрій!

Разом встоїмо!

7 жовтня 1620 р. розгром війська Речі Посполитої під Цецорою

7 жовтня 1620 р., розгромом війська Речі Посполитої на чолі великим гетьманом коронним С.Жулкевським османсько-татарським військом завершився погано підготовлений похід у Молдавію. Багатоденна битва, яка розпочалася біля с.Цецора 18 вересня, завершилася 7 жовтня 1620 р. неподалік від м.Могилів. Цецорська битва стала прологом польсько-турецької війни 1620-21 рр. (інша назва – «Хотинська війна»).

У першій половині XVII ст. однією з головних джерел напруги у стосунках між Річчю Посполитою та Османською імперією, крім козацького, було молдавське питання. Суперництво з Османами за вплив на Молдавію переросло у відкрите збройне протистояння у 1620 р. Інтриги господаря Молдавії Г. Граціані, який, начебто мав плани звільнитися з-під влади Порти, призвели до того, що у Молдавію вступило коронне військо. Очолив його досвідчений полководець, гетьман великий коронний Станіслав Жулкевський (у послужному списку якого були бої у Лівонії з шведами, придушення повстання С.Наливайка та гучна перемога над московитами під Клушином). Коронне військо налічувало бл. 10 тис. бійців (кварцяного війська та загонів магнатів) – бл. 400 гусарів, бл. 2600 панцирної кінноти, 200 рейтарів, 3000 чол. піхоти, в тому числі найманської (угорці, німці), 1200 лісовчиків (легка мобільна кіннота, на зразок козацької), 1600 реєстровців. Граціані, попри обіцянки привести декілька тисячне військо, мав всього лише 600 молдован і сербських найманців. З артилерії було 16 гармат і бл. 20 гаківниць.

Молдавський господар переконував, що у османців військо невелике і перемога безсумнівна. Однак через кілька днів з'ясувалося, що інформація неправдива, і османці переважають коронне військо як мінімум вдвічі. У силістрійського паші Іскандера, який очолив похід проти Жулкевського, разом з частиною кримських військ на чолі з калгою Девлет-Гераєм та частиною Білгородської орди на чолі з мурзою Кантеміром було всього понад 20 тис. бійців.

С.Жолкевський зайняв позицію біля с.Цецора (нині с.Цуцора, Румунія) на правому березі р.Прут, перекривши османцям шлях на Ясси. 

17-18 вересня відбулись перші сутички між супротивниками, а 19 вересня 1620 р. дійшло до генеральної битви. 

Османська армія вишикувалась наступним чином: на лівому фланзі розташувались кримці під проводом калги Девлет-Ґерая, на правому – ногайці під проводом Кантемира-мурзи і піхота, а по центрі – піхота та нечисельна артилерія під командуванням Іскандера-паші. У тилу залишались ще частина кримських татар.

Жулкевський застосував доволі цікаву та нестандартну тактику – в центрі він розташував основну ударну силу – кавалерійські полки, а на флангах побудував два рухомих табори (вагенбурги). Ідея в теорії була непоганою, оскільки не дозволяла обійти військо з флангів – атакуючий противник потрапляв під вогонь піхоти обох таборів.

Однак щоб реалізувати задум, обидва вагенбурги та центр мали рухатися синхронно…

Оголошення: VI міжнародна наукова конференція „Станиславів та Станиславівщина”

VI міжнародна наукова конференція „Станиславів та Станиславівщина”

Від імені організаторів маємо честь запросити на VI міжнародну наукову конференцію „Станиславів та Станиславівщина в українському та польському історичному просторі”. Тема, яка обговорюватиметься, дозволить українським та польським науковцям дискутувати про стан досліджень Станиславова та Станиславівщини, які проводяться в українських та польських наукових осередках. Метою заходу є презентація фактичного стану досліджень та окреслення чітко визначених наукових постулатів з тем та питань, які зазвичай обговорюються окремо або не були повністю проаналізовані раніше.

До участі в заході запрошуємо передусім науковців з України та Польщі, які вивчають історію міста в окреслюваний період, тобто з моменту заснування міста і до сьогодення. Основою дискусії має стати аспект співіснування та співпраці між громадами (з точки зору релігії, політики, війська, культури та економіки), що населяли цю територію з XVII до кінця ХХ-го століття.

Maciek Borodo: Stany Zjednoczone Polski / United States of Poland

Stany Zjednoczone Polski – niezrealizowana koncepcja polityczna odrodzonego państwa polskiego, opracowana przez Ignacego Jana Paderewskiego (ur. 1860, zm. 1941). Po raz pierwszy została zaprezentowana w Memoriale Paderewskiego, przekazanym prezydentowi Stanów Zjednoczonych Thomasowi Woodrowowi Wilsonowi 11 stycznia 1917 roku.

Paderewski postulował odbudowę państwa polskiego jako państwa federacyjnego, w którym konstytucja i prawo miały gwarantować prawa obywatelom, a także różnorodnym grupom etnicznym i religijnym. Terytorium Stanów Zjednoczonych Polski miało obejmować większość obszaru Rzeczypospolitej Obojga Narodów z okresu przed rozbiorami. Biorąc pod uwagę ówczesne zaludnienie i podziały etniczne w Europie, kraj ten liczyłby 54 miliony mieszkańców i byłby, według słów Paderewskiego, tak jednolity jak Francja. Na jego czele stać miał prezydent, który zarazem miał posiadać tytuł króla Polski, Litwy, Polesia i Halicji. 

Злучаныя Штаты Польшчы (польск. Stany Zjednoczone Polski) — нерэалізаваная палітычная канцэпцыя адраджэння незалежнай польскай дзяржавы, створаная польскім палітыкам і культурным дзеячам Ігнацыям Янам Падэрэўскім. Упершыню яна была прадстаўленая ў Мемарандуме Падэрэўскага, які быў перададзены 11 студзеня 1917 года прэзідэнту ЗША Томасу Вудра Вільсану.

Падэрэўскі заклікаў да аднаўлення Польшчы як федэратыўнай дзяржавы, у якой канстытуцыя і закон павінны былі гарантаваць правы грамадзян, а таксама розных этнічных і рэлігійных груп. Тэрыторыя Злучаных Штатаў павінна была пакрыць большую частку Рэчы Паспалітай у межах 1772 года. Улічваючы насельніцтва гэтай тэрыторыі на той час, у новастворанай краіне жыло б каля 54 мільёнаў чалавек. На чале дзяржавы павінен быў стаяць прэзідэнт, які ў той жа час меў бы тытул караля Польскага, Літоўскага, Палескага і Галіцкага.

United States of Poland (Polish: Stany Zjednoczone Polski) was an unrealized political concept of reborn Poland, created by Ignacy Jan Paderewski (1860–1941). It was first presented in Paderewski Memorial, given to US President Woodrow Wilson on 11 January 1917.

Paderewski's idea postulated rebuilding a Polish state as federation, in which constitution and law would guarantee equality to citizens, ethnic and religious groups. Territory would engulf most of pre-partitioned territory. Taking into account of that time population, the country would have 54 million citizens. On its head would be a President with a title of the King of Poland, Lithuania, Polesia and Halych.

Олег Гуцуляк: Империя Грааля (династии Анжу) / Empire of the Grail (dynasty of Anjou)

В 1370 г. на польский престол взошел венгерский король Лайош (Людвик) V Анжуйский под именем короля Людовика І как сын Елизаветы Владиславны, сестры последнего представителя династии Пястов Казимира III Владиславича. Его отцом был Карл-Роберт из неаполитанской ветви Анжуйской династии: сын короля Венгрии Карла и его жены Клеменции Габсбургской, дочери германского короля Рудольфа І.

Сделав столицей своего государства бывшую столицу Атиллы город Буду, он присоединил к Венгрии Далмацию, Неаполь, разгромил Венецию и Болгарию и отсоединил от Польши Червонную Русь (Галицию и Владимерию), также присоединив её к Венгрии. Таким образом пределы соединённых владений Людовика I простирались от Балкан до Балтийского моря и от Чёрного моря до Адриатического. 

Людовик I издал ряд законоположений как о правах короны, так и о правах подданных; последним он оставил местное самоуправление; за дворянами обеспечил обладание поместьями; много сделал для крестьян, заменив работы на помещиков натуральной повинностью в количестве 1/9 крестьянского дохода с земли; заботился о благосостоянии городов, наделяя их привилегиями, дарил им леса и земли, окружал стенами и украшал зданиями. 

Людовик І Анжуйский (1370-1382) сначала принял титул «короля Галиции», но затем, в ходе войны с Любартом, изменил титул на «короля Галиции и Лодомерии». Венгерские короли сохранили этот титул и от них он перешел к австрийским императорам.  

В 1372-1379 и 1385-1387 гг. наместником Галичины был князь Владислав Пяст Опольский (1326-1401)  как вассал Людовика І. Он был правнуком белзского князя Всеволода Мстиславича и своим титулом «Господарь русской земли, вечный дидыч и самодержец» и чеканкой собственной монеты подчеркивал суверенитет Галичины. Он активно занялся экономическим развитием вверенных ему регионов. Особое внимание князь уделял городу Львову, к которому в период управления Владислава был подчинена бывшая столица Галич. На фоне в целом удачной экономической деятельности в качестве наместника его политическая позиция вызвала недовольство галицких бояр: Владислав слишком активно поддерживал католическую церковь на Руси.

Лейсан Амирова: Польско-литовские татары или белорусские татары, липки

Польско-литовские татары или белорусские татары, липки (белор. беларускія татары, лит. lenkijos-lietuvos totoriai) — самостоятельная этнотерриториальная общность татар. Исторически были единой этнической группой в Великом Княжестве Литовском и затем в Речи Посполитой; в Новейшее время являются этническими группами в Белоруссии, Литве и Польше.

Религия

ислам (суннизм), христианство (православие, католицизм, протестантизм)

Родственные народы

крымские татары, ногайцы, татары.

Общая численность — свыше 11 тыс. человек (начало XXI века), из них в Белоруссии — 7,3 тыс., в Литве — около 3,2 тыс., в Польше — 1926 человек. Отдельные представители проживают также в Латвии, Молдавии, Украине, России и других странах. 

Согласно собственной традиции, первые татары пришли в Великое княжество Литовское из Золотой Орды в конце XIV века, вместе с бежавшим в ВКЛ ханом Тохтамышем. В качестве самостоятельной этнической группы татарского народа сформировались в конце XIV — начале XV веков в Великом княжестве Литовском из поступивших на службу в ВКЛ выходцев из Золотой Орды, позже из Большой Орды и Крымского ханства, в том числе потомков Мамая и его воинов (князья Глинские). Расселялись в основном в северо-западной части белорусских земель (совр. Гродненская область) и соседних литовских. В первой половине XV века образовали вассальные ВКЛ княжества — Джаголдаеву тьму и княжество Мансура.

На протяжении веков военная служба являлась основным занятием польско-литовских татар. Татары составляли значительную часть конных войск ВКЛ  (Грюнвальдская битва). В XVIII веке в войске Речи Посполитой насчитывалось несколько татарских полков.

После разделов Речи Посполитой и присоединения её земель к Российской империи в 1797 году, на правах казачьего, был создан Литовско-татарский конный полк. В 1812 году в гвардии Наполеона был сформирован эскадрон литовских татар под командованием Мустафы Мирзы Ахматовича.

В XIX веке несколько публикаций по истории литовских татар сделал видный ориенталист А. О. Мухлинский.

После Февральской революции 1917 года в России возникли структуры литовских татар. 24 марта 1917 года прошло собрание литовских татар Петрограда. 23 апреля 1917 года в Петрограде был создан Временный комитет по организации Союза татар Польши, Литвы, Белоруссии и Украины во главе с М. Полторжицким.

В 1919 году в составе польской армии Юзефа Пилсудского сражался Полк татарской конницы имени Мустафы Ахматовича, а командиром белорусских подразделений был татарин Гасан Конопацкий. Некоторые татары-липки (Матвей Сулькевич, Леон Крычинский) приложили усилия к становлению крымско-татарской и азербайджанской республик.

Микола Кравченко: Майбутнє українсько-польських відносин

Українські та польські націоналісти вже більше 100 років мають напружені відносини. Кремлівське масло ніяк не дає згаснути нашій ворожнечі, але головна причина наших непорозумінь все-таки в нас самих.  

Обом сторонам варто зрозуміти, що ХХ ст. провело кривавий кордон між нашими націями. Цей кордон був проведений дійсно криваво (Волинь-1943 та Вісла-1947 з обох сторін були далекі від пацифізму). Але він вже проведений. Будь-які територіальні претензії один до одного наразі беззмістовні. Тепер на території Польщі не лишилося більше нічого українського, так само як і на території України вже немає нічого польського. 

Нічого, крім могил… І це важливо. Кожен має право шанувати своїх героїв і класти квіти на могили своїх предків і попередників. Це право природне і його не піддати забороні. Зрозумівши все це, варто усвідомити ще один важливий момент. Минуле вже у минулому, а перед нами – майбутнє. Перед українцями і поляками наразі стоять одні й ті самі загрози і тільки спільними зусиллями ми зможемо ці загрози подолати. 

Та якщо ми продовжуватимемо шукати в історії причини до ворожнечі, то ми так і лишимося в цій самій історії. Ці загрози легко переможуть нас поодинці. Тоді ми не зможемо вберегти саме існування наших держав і просто загубимо майбутнє наших дітей.

На фото – герб січневих повстанців 1863 містить герби Польщі, Литви та України-Русі. 

Між українцями і поляками до сих пір не все просто, але шлях до спільних дій є, ми намагаємось формалізувати його у вигляді Групи сприяння розбудові Адріатично-Балто-Чорноморського союзу (InterMarium Support Group).

Пан'Європейська Солідарність в Україні 1902 року

Пан'Європейська Солідарність в Україні ще до того, як це стало мейнстрімом ))

Гуцул, Мадяр, Ром;
Липован, Єврей, Поляк, Шваб;
Румун, Русин.

Фото 1902 року.

V міжнародна наукова конференція „Станиславів та Станиславівщина як простір міжнародної співпраці в 100-річчя союзу Пілсудський – Петлюра”

Від імені організаторів маємо за честь запросити на V міжнародну наукову конференцію „Станиславів та Станиславівщина як простір міжнародної співпраці в 100-річчя союзу Пілсудський – Петлюра”.

Вибір теми конференції організатори пов’язали зі 100-річчям Варшавської угоди – між Річчю Посполитою та Українською Народною Республікою, укладеної у квітні 1920 року у Варшаві, згідно якої Польща надавала військову допомогу українцям у їхній боротьбі з більшовицькою Росією.  Перша світова війна змінила мапу Європи, і ці зміни закріплювалося рядом міжнародних угод. З осені 1919 р. між українською та польською сторонами тривали перемовини, що завершилися підписанням Варшавської угоди, яка поклала початок політичній і військовій співпраці між двома країнами. Цей союз був шансом зберегти українську державність. Згодом цю угоду було анульовано іншим укладеним договором – Ризьким трактатом – між більшовицькою Росією та Польщею, за яким польська сторона відмовилася від визнання Української Народної Республіки. Програш у війні з „червоною” Росією став жорстоким ударом по українцях, яким не судилося тоді стати одним з європейських народів у межах своєї суверенної держави. І все ж Варшавська угода є прикладом прагматичного мислення, яке могло б втілитися у життя. Тодішня політична і військова ситуація, а передовсім

недостатня економічна міцність польської держави, яка щойно почала відроджуватися, завадили реалізації далекоглядного задуму лідерів польського і українського народів.

Організатори конференції хочуть акцентувати увагу на глибшому вивченні та поширення корисних знань з історії багатонаціонального Станиславова та регіону. Відзначення сторіччя Варшавської угоди 1920 р. – це добра нагода започаткувати міжнародну дискусію про те, що впродовж століть єднало мешканців тодішньої Станиславівщини (Покуття). Це може посприяти створенню платформи для співпраці між нашими народами сьогодні і в майбутньому.

Конференція відбудеться 11-12 вересня 2020 р. у Центрі польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську. До участі в конференції можна долучитися також онлайн. Організатори застерігають, що через епідеміологічну ситуацію, можливо доведеться проводити конференцію тільки в режимі онлайн. Про зміни та вимоги будемо інформувати Вас додатково.

Заявку на участь і тему виступу разом з короткою анотацією просимо надіслати на e-mail: konferencja.stanislawow@gmail.com до 23 серпня 2020 року. Просимо надати таку інформацію: