Юрій Міндюк: Як ми повинні відповідати на виклики польського шовінізму

Дивлюсь я на цю комедію, яку розвиває частина польського політикуму, переважно правиця, але не тільки... 

Давно я вже впадаю в сумі від ситуації в Польщі. Колись я був великим полонофілом, вважав, що ми разом з Польщею і Литвою можемо створити основи для Міжмор'я. 

Проте вже років з 10 тому стало зрозуміло, що прихований польських імперіалізм все ж якось проявиться. І от за допомогою певних тривалих ка.апських зусиль і певної допомоги місцевих діячів вдалось створити спочатку консенсус в польському суспільстві щодо засудження УПА за допомогою культу "людобуйства" на Волині, потім поступово до цього додалась звичайна ксенофобія до наших заробітчан до 2022 року, а після початку повномаштабки - ненависті до біженців.

 Сьогодні ця антиукраїнська істерика вже стала нормальним явищем в польському суспільстві, вилізли знов всі образи і імперські міазми типу: "Львуф - польскє място" (вже прочитав, що всі міста в Україні - польські, бо вони богоносці, а ми бидло), "замкнонць Жешув", "оддайцє то цо досталісцє", "дзєнкуйцє до конца жиця 24 годзіни" і т.д. Головне - це було в Польщі і до сьогодні, тільки не в таких об'ємах і не в мейнстрімі. 

Українські посадовці - Президент, міністр ЗС, посол в Польщі, Голова Офісу повернули ордени дарувальникам. Мєдвєдєв похвалив польських друзів за гарну роботу. 

Як ми повинні відповідати на ці виклики? Здається, сьогодні в мене виникають такі думки: 

1. Не загострювати конфлікт, спокійно порахувати наші можливості, 

2. Намагатись відповідати стримано, по суті, з гідністю, як наприклад це вже зробив Президент. 

3. Намагатись деескалувати конфлікт переважно ігнором і мовчанням + чіткими і врівноваженими відповідями, АЛЕ!!!!

4. Почати готувати відповідь: профінансувати програму досліджень польських злочинів щодо України, зокрема під час ІІ світової війни (а є що розповідати,ой є). Презентувати ці дослідження широко як по Україні, так в світі, і Польщі зокрема. Створити національний консенсус щодо того, що поляки нам винні і повинні віддавати/каятись/пробачатись. Вони від таких бажань щодо нас вже не відступлять, це буде наша відповідь і певна захисна реакція, 

5. Запустити програму переселення українських заробітчан і біженців в Україну і в інші країни Європи. Це допоможе нам і з точки зору демографії, і з точки зору пол.-укр.стосунків, а Польщі навіть стане від цього гірше економічно і демографічно, проте вони ніколи цього не визнають вголос. Вони вже зараз добиваються асиміляції наших мігрантів, нам це не потрібно, їх шовіністи нам сприяють, як не парадоксально. 

Кирило Татарінов: Злочини Армії Крайової проти України

Ми маємо повне моральне право вимагати від Польщі знесення памʼятників, присвячених Армії Крайовій (АК), та перейменування всіх військових підрозділів, які носять її імʼя у сучасних збройних силах Варшави. 

Цей допис великий, але він змістовний та необхідний для розуміння діяльності діячів, яких Польща сьогодні глорифікує на державному рівні, водночас вимагаючи від України відмови від власних героїв.

Злочини Армії Крайової проти українського цивільного населення

Знищення села Сагринь та Грубешівська різанина (10 березня 1944 року) - це один із найбільших і найжорстокіших злочинів польського підпілля проти цивільних під час Другої світової війни. Загони АК під командуванням Зенона Яхимека разом із Батальйонами хлопськими (BCh) оточили та вщент спалили українське село Сагринь (зараз територія Польщі), яке було осередком українського культурного й релігійного життя. Використовуючи запальні кулі, нападники розстрілюв@ли людей у схованках, забивали сільськогосподарськими знаряддями, живцем кидали у вогонь та підірвали церкву, де намагалися сховатися селяни. За різними оцінками істориків, у Сагрині того дня було вбито від 800 до 1240 українців, серед яких понад 100 — діти. Того ж дня АК атакувала ще понад 10 навколишніх українських сіл: Березів, Ласків, Шиховичі, М'ягке та інші.

 Трагедія села Павлокома (1–3 березня 1945 року) - злочин, вчинений уже наприкінці війни підрозділом АК під керівництвом поручника Юзефа Бісса («Вацлава») за підтримки польських селян із навколишніх хуторів. Польський загін оточив українське село Павлокома (Надсяння). Чоловіків, жінок та дітей зігнали до місцевої греко-католицької церкви. Після відбору та допитів українців групами виводили на місцеве кладовище, де розстрілюв@ли й скидали в заздалегідь викопані ями. Було жорстоко вбит# 366 українців, включно з немовлятами. Село практично припинило існування як український осередок.

Андрій Бондар: Абсурдність усього, що відбувається нині в Польщі

Якось звернув увагу знайомому, що найбільшими публічними ксенофобами в Польщі є люди з німецькими прізвищами – Міллер, Браун, Менцен, Фріц, Корвін-Мікке, Віплер... 

Крім українофобії, ці люди мають антинімецькі погляди. І антилитовські. І загалом антиєвропейські/євроскептичні. І антисемітські/антиізраїльські, звісно, теж. А от найбільшим "німцем" для них є теперішній прем'єр, етнічний кашуб Дональд Туск, якого вони на своїх мітингах регулярно посилають до Берліна.

Однак ніхто з них не є русофобом. Жоден. 

Росія, Кремль, Путін – це якісь такі абстрактні явища для них, що нібито не становлять жодної небезпеки. Навпаки – з ними потрібно "домовлятися" і "ладнати", послаблювати санкції і менше допомагати українцям (Браун). 

До росіян не висувається жодних претензій – ні в плані історії, ні в плані сучасності. Жодних закидів, ескапад, порахунків. А тому і загроза Росії нівелюється і відсувається на дальній план. Вони, либонь, переконані, що "домовляться" зі своїм "стратегічним противником" Путіним (Менцен).

Поляки завше вирізнялися чутливістю до власних історичних травм і увагою до вітчизняної історії. Остання масова нагінка на Україну та українців – парад польського ресентименту, який переказувався з покоління в покоління впродовж усієї ПНР і далі, вже за Третьої Речі Посполитої, а надто в 2010-ті роки й дотепер.

Аж настільки, що в певний момент політична еліта Польщі усвідомила: без бодай декоративної українофобії (а краще – демонстративної і технологічної) практично неможливо потрапити до вищого ешелону польської політики. Нині це вже не "добрий тон" і не тимчасовий концепт, а буквально ідеологічний цемент для польського політичного класу. Все зайшло настільки далеко, що за параваном – лише репресії та погроми. Бо депортації вже почались.

Тож найбільше сьогоднішнє "диво на Віслі" – те, що провідні "історики" від політики зненацька забули, хто на понад століття розділив між трьома імперіями Першу Річ Посполиту, хто безжально придушував польські повстання ХІХ століття, хто 1920 року хотів поставити хрест на відновленій незалежності Польщі (і хто посприяв, щоби цього не сталось!), хто разом з Гітлером розділив Другу Річ Посполиту 1939 року, хто знищив 1940-41 рр. у Катині та різних тюрмах і концтаборах СССР їхню військову еліту... 

Я вже мовчу про антипольські репресії в самому СССР під час сталінських чисток. Це взагалі "сліпа зона". Тут тепер нема жодних претензій.

Та навіть знищений біля Смоленська 2010 року літак із президентом Лєхом Качинським і частиною політичної та військової еліти нині ніхто не згадує. Бо від того вже не іскрить. 

Іскрить від України та українців, які вже п'ятий рік відбиваються від їхнього історичного ворога і ката.

Вибірковість цього ресентименту просто вражає. 

Насамперед тому, що вона медійно і віртуально напомпована і керована. Росія, росіяни та їхні людожерські режими різних епох виводяться за дужки. Якщо раніше ПіС ще тримався за "дух Пілсудського", то сьогодні там лише "дух Дмовського". А все збіговисько так званих консерваторів праворуч від ПіСу (а насправді, будьмо чесними – відвертих нацистів) – це криптопроросійські сили, які під копірку повторюють усі технологічні ходи Кремля перед війною з нами і під час війни. 

І якщо Польща отримає після наступних виборів прем'єра Менцена чи Брауна, це означатиме для нас щось набагато гірше, ніж орбанівська Угорщина.

Знайомий тоді відповів, мовляв, це нічого не означає, а німецькі прізвища – це вельми поширене явище в Польщі. Це зрозуміло. Поширене. Але від цього історичного факту абсурдність усього, що відбувається нині в Польщі, аж ніяк не меншає. Вона лише набуває химерних рис, які поволі стають пекельними. 

Сподіваюся, полякам вдасться якось із цим усім впоратися. Бо інакше ця поки що польсько-польська війна може погано скінчитися. І для них, і для нас. 

Роксана Харчук: Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками

Українці дивуються, як це росіяни і поляки зійшлися у своїй ненависті до свідомих українців, до українців, які боролися за свою незалежність. 

Та нічого дивного нема. Обидві ці нації колонізували свого часу Україну, українці боролися проти росіян і поляків-колонізаторів. Хмельницький потрапив у москальські лапи саме через шляхетних поляків, що ніколи не бачать далі власного носа. 

Українці боролися також проти угорців-колонізаторів і проти румунів-колонізаторів. 

Таке враження, наче люди не вчили історії України в школі. Невже всі забули, як ділили між собою Україну ці колонізатори? 

Лише Австрsz не залишила після себе в українців ненависті, образи, точніше травми, як тепер прийнято говорити. Навпаки, від Марії-Терезії українська Галичина почала еволюціонувати, принаймні за її часів було знищене "підданське невільництво", тобто рабство селян, а Катерина ІІ, нагадаю, впровадила на російській Україні кріпацтво, це вона купила козацтво за дворянство і знищила Січ. Конституційна монархія Габсбургів була толерантною до всіх національних меншин, тому саме в Галичині розвивалася українська справа, коли в російській частині навіть книгодрукування українське було неможливим. 

Нагадаю про "нову еру", угоду з поляками, яку конструював Володимир Антонович. Довго ця ера не протривала. Поляки завжди були національно сильнішими за українців, навіть у часи поділів Польщі. 

Поляки були і залишаються нацією шовіністичною. І їхня проблема в тому, що вони не хочуть цього визнати. Ото Словацький Юліуш писав про Польщу, що є павичем серед народів, Гомбровіч Вітольд намагався боротися з цією польською манією величі. Однак все це -- як горохом об стінку. Що праві, що ліві, що центристи. Дуже все це сумно. 

Українці, звичайно, не янголи. Українці полякам ніколи друзями не були і не будуть -- я це збагнула у досить молодому віці, навіть в часи, коли поляки гралися в українофільство. 

Але поляки просто поза будь-яким прагматизмом, бо руйнують свій захист від росіян. Руйнують в ЄС усю шляхетну політику паразитування на українцях, що стримують російський вал. Кая Каллас, мабуть, в шоці. 

Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками. Віршики, сльози і розчулення тут недоречні.

Мирослав Дністрянський: У чому суть принципових відмінностей геополітичної свідомості українського та польського суспільств

На різних інформаційних каналах продовжуються дискусії з проблематики українсько-польських взаємин, зумовлені різними заявами колишніх і теперішніх керівників Польщі. 

Українці при цьому не можуть зрозуміти, чому поляки в ході дискусії продовжують виявляти до України й українського народу якісь претензії, адже ні українські політичні утворення, ні збройні підрозділи ніколи не розпочинали проти Польщі воєнних дій. 

Навпаки, польська держава та збройні сили розпочали війну проти Західноукраїнської Народної Республіки у 1918 році і, зрештою, зруйнували цю державу (а це великий геополітичний злочин), обдурили Антанту і замість надати автономію Галичині, створили тут у міжвоєнний період окупаційний режим, переселили на Волинь десятки тисяч колишніх військових польської армії. 

В часи Другої світової війни польський емігрантський уряд спрямував на Волинь свої збройні підрозділи для подальшого відновлення польської держави, що спричинило гострий збройний конфлікт з українськими повстанськими загонами, в результаті якого загинула значна кількість українського й польського мирного населення. 

У повоєнні роки польський комуністичний режим провів акцію «Вісла», а підпільні польські збройні підрозділи, насамперед армія крайова, організували справжній терор проти українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини.

Але широкий загал польського суспільства усього цього не помічає і не сприймає, а щиро вірить, що саме українці завдали полякам якихось кривд. 

Чим це зумовлено? Насамперед відмінностями геополітичної свідомості українського і польського суспільств, які визначалися підходами до розуміння державності, сформованими ще в часи Першої світової війни.  

Сергій Чаплигін: Нації, як і люди, живуть мріями...

У 1919 році, після поразки Німеччини у Першій світовій війні, Польща отримала невеликий вихід до Балтійського моря з містом-портом Пуцьк.

10 лютого 1920 р. генерал Юзеф Галер організував в Пуцьку перші «заручини» Польщі з морем аби підкреслити символічну важливість відновлення доступу Польщі до Балтійського моря, вихід до якого був надовго втрачений після розділу Речі Посполитої в 1793 році.

Під час церемонії польський військовий прапор був занурений у Балтійське море, у той час як командувач вдягнув на держак прапора обручку. 

У ці ж роки народився і був частково втілений в життя Польський план заморської колонізації. Польський уряд також виношував плани створення Східноєвропейської конфедерації Міжмор'я (територія між Чорним і Балтійським морями), в якій провідну роль відігравала б Польща.

Бо нації без мрії — це лише адміністративні одиниці історії. Польща у ХХ столітті наважилася мріяти масштабно: про море, про флот, про місце у великій геополітичній грі. Навіть тоді, коли ресурсів бракувало, а реальність опиралася, мрія працювала як магніт — вона збирала волю, сенси й енергію.

Україна сьогодні знову опинилася у точці історичного вибору. Ми вже заплатили надто високу ціну, аби задовольнитися лише виживанням. Нам потрібна не тільки стратегія оборони, а й горизонт — образ майбутнього, заради якого варто тримати стрій. Держава-межа чи держава-цивілізація? Буфер чи суб’єкт? Тимчасовий фронтир чи центр нового простору між морями?

Тарас Чухліб: У чому головна причина Волинської трагедії 1943 року

Тарас Чухліб, доктор історичних наук.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає. 

От чому у 1943 році наші предки-українці на Волині підняли велике постання проти Польщі? 

А тому що за 23 роки до того Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив спеціальний закон - "АКТ ПРО НАДАННЯ ЗЕМЛІ ВОЯКАМ ВІЙСЬКА ПОЛЬСЬКОГО". 

І все може було б добре, але цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель на т. зв. Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині - особливо тим воякам Війська Польського, добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy Wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на українській Волині. 

Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. 

Адже перед тим регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними угодами) владою Польщі, то початкові виступи місцевого сільського люду не мали масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 році на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині. А польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже, через більш ніж два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" у 1920 році на українській Волині у 1943 році спалахнуло національно-визвольне повстання проти такого несправедливого закону, у результаті якого у збройній боротьбі загинуло за різними підрахунками від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська націоналістична історіографія чомусь трактує як "мирне населення". 

Насправді ж це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу, бо народився у родині військових і входив до польської Армії Крайової.

Ото така наша спільна історія і якщо сучасний польський народ не знає своєї справжньої історії - то українські історики їм допоможуть дізнатися правду.

Слава Польщі! Слава Україні! Смерть російським окупантам! 

Як завжди з вами на бойовому посту історичного фронту - доктор наук, полоніст, сержант резерву ЗСУ Тарас Чухліб

Олександр Зінченко: Українці не є нацією вбивць. Українці є нацією борців!

"Українці - нація вбивць", - стверджують польські шовіністи.

Буквально дослівно: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав". 

Послідовність подій була така: 

У 1918 році Польща встала на шляху української незалежності.

У 1921 році Польща Пілсудського та Росія Леніна розділили між собою українські землі у Ризі. Решту шматків "українського пирога" дісталася Румунії та Чехословаччині. 

Потім були десятиліття геноцидної політики Кремля стосовно українців, яка коштувала нам мільйонів життів. І два десятиліття польської асиміляційної політики, яка була спрямована на тотальне зачищення усього українського на підконтрольних землях заселених українцями Галичини та Волині. 

І під нацистською окупацією стався вибух. Нікому в Україні не приходить в голову виправдовувати масові вбивства поляків. Але не треба робити з українців націю вбивць! 

Українці є не більшими вбивцями, ніж поляки. У цій історії українські діти Сагриня чомусь не є жертвами геноцида. 

Майже 30 тисяч українців убили поляки у цій кривавій історії. Але Сагринь - це не геноцид. А от українці - геноцидники. 

Президент Дуда вимагає від українців спокути більшої, ніж від росіян. Ви не почуєте у польському пердвиборчому дискурсі про провини росіян, або нацистів: тільки про українців. 

Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за свої гріхи перед поляками? Ні. 

У Варшаві за пару днів у листопаді 1794 року російські війська перерізали за різними оцінками від 20 до 30 тисяч поляків. Чи ви колись чули у цій передвиборчій компанії, що треба визнати цю різанину геноцидом і вимагати від росіян спокутувати цей геноцид? 

Протягом "Польської операції" НКВД 111 тисяч поляків було розстріляно. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за цей геноцид перед поляками? Ні. 

Протягом кількох місяців навесні 1940 року були без суду розстріляні 22 тисячі польських військовополонених офіцерів. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за ці вбивства поляків? Ні. 

Протягом кількох днів на початку серпня 1944 року у Варшаві в районі "Воля" нацисти знищили поляків більше, ніж загинуло поляків на всій Волині за весь час нацистської окупації. Чи польські політики вже проголосували за визнання геноцидом вбивств поляків нацистами у Варшаві і кожного року нагадує про цю подію семовими резолюціями? Ні. 

Це аморально - спочатку встати на шляху незалежності української державності, а потім коли ця держава виборола цю незалежність та продовжує боротьбу за свою державність від ворогів, - пред'являти голові цієї держави моральні рахунки за наслідки власних помилок в минулому: якби Польща не окупувала українську Волинь у Галичину - тих жахливих подій просто не було б. Хронологічно перша причина цього конфлікту - це помилкові рішення Юзефа Пілсудського у 1918 році. 

Абсолютна більшість причин польсько-українського конфлікту народилися у кордонах польської держави міжвоєнного часу. Але поляки не готові визнавати свої помилки на окупованих українських землях. 

Тарас Чухліб: Головна причина Волинської трагедії 1943 року

"У ЧОМУ ГОЛОВНА ПРИЧИНА ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ 1943 РОКУ?", - експертний висновок доктора історичних наук Тарас Чухліба.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає.

От чому у 1943 році українці Волині підняли велике постання проти поляків? 

А тому, що Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив "Акт про надання землі воякам Війська Польського". 

Цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель польським військовим на Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині -  особливо тим добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на Волині. Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. Адже регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними  угодами) владою Польщі, то виступи місцевого сільського люду проти іноземців не мали спочатку масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 роках на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині.  Але польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже через два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" 1920 року на українській Волині спалахнуло національно-визвольне повстання 1943 року проти такого несправедливого закону у результаті якого у збройній боротьбі загинуло, за різними підрахунками, від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська історіографія чомусь трактує тільки як "мирне населення". 

Насправді, це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу.

Володимир Вятрович: Не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії

Чи є історія однією з причин нинішнього погіршення стосунків між Україною та Польщею? Так. 

Але я точно не маю на увазі примітивного пояснення, ніби історія демонструє «вони нас завжди не любили». Тому що насправді стосунки між українцями і поляками в минулому нічим не відрізняються від взаємин між будь-якими іншими сусідніми народами. Тут можна знайти все що хочеш - ворожнечу, ненависть, війни, співпрацю та спільну боротьбу. 

І лише ми, нинішні, відповідаємо як скористатися цим досвідом, що з нього варто відтворювати і плекати, а що навпаки памʼятати, щоб «ніколи знову». 

То ж насправді не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії. 

І саме те, що за останніх років пʼятнадцять польські політики представляли взаємини  між нашими народами в минулому  майже лише через призму конфлікту,  справді створює сприятливу для непорозуміння атмосферу, утверджуючи тезу про українців як сусідів, яким не можна довіряти. 

Але проблема не лише в зосередженні на конфлікті в історії, але й в тому, що він розглядається в односторонньому вимірі - винні лише українці, жертви лише поляки. Це не лише спотворення історичної правди про давнє протистояння двох націй, але й закріплення моделі відносин,   коли одна сторона як жертва цілковито знімає із себе відповідальність за власні помилки, налаштовується на те, що опонента нема чого слухати, все що він говорить - це брехня і свідоме приховування злочинів. 

В політичних дискусія про минуле був присутнім ще одним деструктивний елемент, який відтворюється у нинішніх стосунках далеко поза історією - впевненість у тому,  що Польща може і навіть мусить навʼязати своє бачення українцям, бо без цього співпраця не можлива. 

Але якраз навпаки з підходом «або як я сказав, або ніяк» неможливо  вибудовувати рівні стосунки, які є запорукою плідної співпраці. 

Чи може правильне розуміння нашого важкого минулого допомогти вирішити нинішні труднощі у відносинах? Певен, що так. Бо головний висновок з нашого спільного минулого залишається вкрай актуальним - у польсько-українському протистоянні завжди виграє третій, і цим третім була і може бути Росія.

Олена Семеняка: Знакова зустріч з батьком великого українського філософа і геостратега Олександра Маслака

Приємна і знакова зустріч українських і польських друзів Олександра Маслака з його батьком - Олександром Івановичем Маслаком, під час якої ми запланували спільні кроки і формати для продовження спадку цього великого українського філософа і геостратега, що так передчасно загинув у автокатастрофі в 2017 р. разом із чотирма іншими громадськими діячами, повертаючись із конференції у Варшаві на тему солідарної протидії країн Інтермаріуму гібридній агресії Кремля.

Говорили про те, наскільки невипадкова ця "ДТП", адже більше за все рф боїться ось таких архітекторів Інтермаріуму, які працюють на примирення й співпрацю польського та українського народів, а також про абсолютну непотрібність наших конфліктів минулого століття, що виснажили український спротив червоній загрозі (до 100 000 українських військовополонених у польських таборах станом на 1919-20 рр.) напередодні успішного, але не остаточного звільнення Києва від більшовиків об'єднаною армією Петлюри і Пілсудського і мають назавжди відійти в минуле. 

Власне, програма заснованої азовськими ветеранами ГО Intermarium Support Group під моїм керівництвом ніколи й не пропонувала нічого іншого, якими би неоднозначними не були фази сучасних польсько-українських відносин, а намір вивести нашу геополітичну синергію через актуалізацію ідей Олександра я озвучила щонайменше торік і запрошую всіх зацікавлених до його втілення тут і зараз.

Невипадково й те, що, попри належність до різних інтелектуальних традицій, консервативної і ліберальної, наші польські гості реалізують цю саму лінію. Так, однойменну збірку творів Олександра тримає Маріуш Патей, багаторічний учасник наших конференцій, економіст, добре знаний своєю якісною аналітикою та конструктивними ідеями, в т.ч. як подолати нинішню експортну кризу в стосунках України й Польщі. Як він пожартував, "Польща все одно продовжила би поставляти зброю Україні проти рф, навіть якби її очолив сам Степан Бандера".

А Казімєж Вуйціцький, відомий польський історик і публіцист, професор Варшавського університету, подарував присутнім примірники своєї праці "Коротка історія УПА для поляків. Чи примирять нас історики?", на тему конкретних шляхів цього взаєморозуміння і примирення.

Дякуємо Олександру Івановичу за теплий прийом, що так припав до душі нашим гостям ❤️ А також за регулярну підтримку фронту, зокрема, азовських підрозділів.

Глибока подяка й Польщі і польським добровольцям за допомогу українському народу в нашій спільній боротьбі проти російського агресора, плодом якої має стати Міжмор'я.

Maciej Albert Borodo: Wielki mistrz zakonu krzyżackiego Johann von Tieffen

29 maja 1493 – Wielki mistrz zakonu krzyżackiego Johann von Tieffen złożył w Poznaniu hołd lenny królowi Janowi I Olbrachtowi.

W 1492 Jan I Olbracht wysunął pomysł przeniesienia Krzyżaków z Prus na Podole.

 Zamierzeniom tym sprzeciwił się Johann von Tieffen, który rozumiał, że taka decyzja oznaczałaby definitywny koniec autonomii zakonu. Zwrócił się z prośbą o poparcie do cesarza Maksymiliana I Habsburga i udało mu się przekreślić plany królewskie. Zaproponował, żeby następni wielcy mistrzowie byli wybierani spośród książąt. Wielki mistrz nie sprzeciwił się natomiast żądaniom złożenia hołdu lennego wobec króla.

Johann von Tieffen w 1497 r. na wezwanie króla Jana Olbrachta miał uczestniczyć w wyprawie przeciw Turcji, której celem było zdobycie portów czarnomorskich. Na wyprawę poprowadził oddział 400 rycerzy. 

W wojsku szerzyły się choroby, które nie oszczędziły von Tieffena; podczas podróży wzdłuż Dniestru Johann von Tieffen zachorował na czerwonkę. Postanowił zawrócić i udał się do Lwowa, gdzie zmarł 25 sierpnia 1497 r. Został pochowany 22 września 1497 w katedrze w Królewcu

Maciej Albert Borodo: O Polaku który stworzył ukraińską narrację

Franciszek Henryk Duchiński (ur. 1816, zm. 13 lipca 1893) – polski etnograf i historyk, działacz emigracyjny.W czasie Wiosny Ludów we Włoszech w 1848 wstąpił do Legionu Włoskiego gen. Władysława Zamoyskiego, gdzie rozwinął antyrosyjską akcję propagandową. W Bolonii wydał drukiem swoje wykłady, nawiązując w nich do wykładów literatury słowiańskiej Adama Mickiewicza.

W Turynie założył w 1849 r. Società per l’Allianza Italo-Slava. Pisywał też artykuły do wielu pism francuskich.

Wraz z generałem Zamoyskim wyjechał do Turcji, gdzie nie ustawał w swojej pracy propagandowej, licząc na rychły wybuch wojny turecko-rosyjskiej. Współpracował z Michałem Czajkowskim, przez krótki czas był przedstawicielem Hotelu Lambert w Belgradzie. W czasie wojny krymskiej był prelegentem w obozach alianckich na Krymie. Wygłosił tam serię wykładów dla żołnierzy francuskich, brytyjskich i tureckich o wielowiekowej cywilizacyjnej walce Polski i Rusi z państwem moskiewskim. W Stambule wydał wówczas trzy traktaty: Questions D’Orient (1853), Les Moscovites Grand-Russes d'après leurs origines, éléments et tendences ... avec remarques et carte (1854), La Moscovie et la Pologne (1855).

Z Turcji udał się do Londynu, gdzie wydał swoją pracę Polacy w Turcji. W latach 1860-1864 przebywał w Paryżu. Tam rozwinął bardzo aktywną działalność publicystyczną, podważając podstawy panslawizmu, w wydaniu rządu rosyjskiego. Został wiceprezesem Francuskiego Towarzystwa Etnograficznego, był też wybrany na członka wielu francuskich towarzystw naukowych (antropologicznego, geograficznego i azjatyckiego). Dzięki swoim wpływom w środowisku naukowym doprowadził do wyłączenia z francuskich programów szkolnych historii Rusi jako części historii Wielkiego Księstwa Moskiewskiego. Wykładał historię w polskiej szkole na Montparnasse.

W 1871 na skutek zbliżenia Francji i Rosji, zmuszony był osiedlić się w Szwajcarii, w Argowii. Tam redagował Révue historique, éthnographique et statistique, jedno z najważniejszych pism światowej etnologii. W 1872 został konserwatorem Muzeum Narodowego Polskiego w Rapperswilu. Dwukrotnie przebywał w Galicji, gdzie w 1875 w Krakowie założył Przegląd Etnograficzny.

Pochowany został na cmentarzu w podparyskim Montmorency.

Jakkolwiek niektóre jego tezy zostały odrzucone przez współczesną etnologię i historiografię, to jego kontrowersyjna teoria o niesłowiańskim pochodzeniu Rosjan wywarła wpływ na dyskurs naukowy drugiej połowy XIX wieku. Krytycy zarzucali mu antyrosyjskie zaślepienie, które nie pozwalało mu zauważyć niektórych przesłanek źródłowych, zarzucano mu też, że jego praca naukowa nosi znamiona propagandy politycznej. Zwolennicy podnosili jego wielki wkład we wprowadzenie do dyskursu naukowego kwestii odrębności dziejów Rusi Kijowskiej i państwa moskiewskiego. Niewątpliwie działalność publicystyczna Duchińskiego spowodowała, niechętne przyjęcie przez zachodnioeuropejską opinię publiczną idei panslawizmu, popieranego przez Rosję.

Duchiński wywarł też wielki wpływ na historyków francuskich, m.in. Henriego Martina pod wpływem jego teorii napisał jedno z najważniejszych swoich dzieł La Russie et l'Europe, gdzie obficie cytował przywoływane w pracach Duchińskiego źródła do historii Rosji, a także na polskiego naukowca Feliksa Konecznego, który w swoich pracach kontynuował częściowo założenia Duchińskiego.

Jego teorię przyjęli także historycy ukraińscy. Pasowała ona bowiem do lansowanego przez Ukraińców od II poł. XIX wieku założenia o ich odrębności etnicznej od Rosjan. Teoria Franciszka Henryka Duchińskiego stała się jednym z filarów historiografii ukraińskiej i nie zmieniła się po dzień dzisiejszy.

Maciek Borodo: Śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler

13 marca 1810 w Czerninie urodził się  śląski pisarz religijny, polski pastor ewangelicki i folklorysta Robert Aleksander Fiedler.

 Był wydawcą książek religijnych oraz prac etnograficznych opisujących śląską gwarę, folklor oraz obyczaje miejscowej ludności. Współpracował z wielkopolskimi czasopismami wydawanymi w języku polskim; leszczyńskim „Przyjacielem Ludu” oraz poznańską „Szkołą Polską” Ewarysta Estkowskiego. Zaangażował się w działania mające na celu utrzymanie języka polskiego w kaznodziejstwie oraz w szkolnictwie na Śląsku.

Bronił polskości na Śląsku oraz domagał się przywrócenia w kościele protestanckim na Dolnym Śląsku nabożeństwa w języku polskim. 5 grudnia 1844 roku zabrał w tej sprawie głos wysyłając petycję do synodu we Wrocławiu gdzie postulował „Dobro tych braci moich w Chrystusie szczepu słowiańskiego mając na uwadze wnoszę o większe odtąd uwzględnianie ich potrzeb religijnych i kościelnych, a to pod trojakim względem: 1) co do obsadzenia probostw, 2) co do ścieśnienia nabożeństw, 3) co do opatrzenia szkół (...) Nawet wtenczas kiedy tylko mała część gminy jest polską, nie wolno zaniechać nabożeństwa polskiego ani całkiem jej odejmować sposobności zbudowania się w świątyni pańskiej... Bo jedynie mowa ojczysta przemówić może do serca”. Synod wrocławski z 1884 roku przyjął postulaty Fiedlera i zadeklarował po niemiecku „dass polnische Kinder auch fomlich polnischen Unterricht erhalten mochten” (pol. „aby dzieciom polskim także w języku polskim dawano nauki”).

Fiedler był również przeciwnikiem germanizacji oraz miłośnikiem miejscowego dialektu śląskiego, zwalczanego wówczas przez władze pruskie jako słowiańskiego. Zebrał też i opisał sporo pieśni w miejscowym dialekcie.

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my!

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my! 

 Zhuravel Yuriy

Сподіваюсь, що ми будемо справді незалежними! І ви, і ми! 

Журавель Юрій 

Kiedyś Sarmacja, teraz Wielka Lechia? Dlaczego potrzebujemy mitów historycznych | dr Joanna Orzeł

Lubimy śmiać się z polskich szlachciców podkręcających wąsa i pyszniących się mitem o sarmackim pochodzeniu. Czy słusznie? – Mit sarmacki był potrzebny tak jak był potrzebny, tak jak były potrzebne wszystkie mity założycielskie – mówi w Radiu Naukowym dr Joanna Orzeł, historyczka z Uniwersytetu Łódzkiego, badaczka mitu sarmackiego. – Wszystkie społeczeństwa europejskie wymyślały swoje mity. W czasach średniowiecznych tak zrobiła Francja, Anglia, Szkocja i wreszcie padło na nas. Musieliśmy sobie znaleźć jakichś przodków i padło na Sarmatów.

Mity służyły odróżnianiu się od innych, pomagały w samostanowieniu. Na przykład Litwini pielęgnowali osobny wobec Królestwa Polskiego i Rusi mit pochodzenia wprost z rodów rzymskich. – Głównym bohaterem był Palemon, którzy zabrał ze sobą 500 notabli rzymskich i jak Odyseusz przypłynął do swojej ziemi obiecanej. Wylądował na dzisiejszych terenach litewskich. Litwini chcieli pokazać Polakom i Rusinom, że są im równi – opowiada dr Orzeł.

Mit sarmacki ewoluował, a nawet się rozwarstwiał. Magnateria z czasem, im bogatsza, tym bardziej antycznych przodków sobie wynajdywała. Nie miało znaczenia czy byli oni postaciami rzeczywistymi, sięgano nawet po Achillesa. – Średnia szlachta podśmiewywała się  z tych wyobrażeń magnaterii – dodaje badaczka.

A czy mit sarmacki ma coś wspólnego z popularnym ostatnio fenomenem tzw. Wielkiej Lechii? – To brzmi podobnie – mówi dr Orzeł i przyznaje, że turbolechici są wśród nas… prawdopodobnie także wśród studentów historii. – To pokazuje siłę tych mitów. Mamy o sobie wysokie mniemanie, ale ono jest jednak powodowane kompleksami – ocenia badaczka. – Czyli to maska? – pytam. – Tak, często nieuświadomiona – mówi dr Orzeł.

Сарматский миф был нужен именно так, как был нужен, как и все основополагающие мифы, - говорит в эфире Научного радио доктор Йоанна Орзел, историк из Лодзинского университета, исследователь сарматского мифа. - Все европейские общества придумали свои мифы. В средние века так поступали Франция, Англия, Шотландия, и в конце концов это пало на нас. Нам нужно было найти каких-то предков, и это выпало на долю сарматов.

Мифы служили для отличия себя от других, помогали в самоопределении. Например, у литовцев культивировался миф о происхождении непосредственно из римских семей, отдельных от Царства Польского и Руси. - Главным героем был Палемон, который взял с собой 500 римских знатных людей и, подобно Одиссею, отплыл в свою землю обетованную. Он высадился на территории сегодняшней Литвы. Литовцы хотели показать полякам и русинам, что они равны, - говорит доктор Орзел.

Сарматский миф эволюционировал и даже расслоился. Магнаты со временем, чем богаче, тем более древних предков они находили. Неважно, были ли они реальными людьми, даже Ахиллес был достигнут. - Среднее дворянство смеялось над этими идеями магнатов, - добавляет исследователь.

И имеет ли сарматский миф какое-либо отношение к популярному в последнее время явлению т.н. Великая Лехия? «Звучит похоже», — говорит доктор Орзел и признает, что среди нас есть турболехиты… возможно, и среди студентов-историков. - Это показывает силу этих мифов. Мы высокого мнения о себе, но оно все же вызвано комплексами, — говорит исследователь. - Так это маска? - Я спрашиваю. - Да, часто не подозревая, - говорит доктор Орзель.

Кирилл Серебренитский: Стратегический анализ исторических нарративных систем

... В любом историческом сюжете я отчётливо вижу три регистра:

фактологический,

юридический,

эпический.

То есть: существует, на самом деле, не одна история, а три параллельных нарративных конструкта: история де-факто, история де-юре, и, так сказать, история de heroice.

Между этими феноменами - если присмотреться, - пролегают отчётливые границы, - хотя бы потому, что это разные когнитивные сферы, разные направления исследования, и - главное, самое драматичное: это разные востребованности.

Это - три плохо совместимых социальных заказа, которые тянут, собственно, "историю" - в разные стороны, и тем постоянно рушат целостность нашего восприятия.

Еxempli gratia:

Школьный учебник - это эпическая история (к тому же, непрестанно подвергаемая идеологической трансформации, ком пластилина в жёстких пальцах актуальности).

Территориальные претензии, например, и вообще всё это "седьмое колено", исторические иски, требования от потомков расчёта за преступления предков - это юридическая история.

Научный трактат, который из всех сил пытается, - при условии академической добросовестности исследователя, - воспроизвести реалии исторического события, собрать в единую индуктивную структуру все наличные обрывки фактов и ошмётки первоисточников, - это история фактологическая.

Во второй половине XIX века в академических науках якобы восторжествовала диалектика, рациональный аналитический скептицизм размахивал победными знамёнами на обугленных руинах и готовился к роли властного оккупанта.

Эпос и легитимация оказались как бы в подчинении фактологии, и смиренно отошли в тень.

Но:

это создало только новые нагромождения дикой эклектики и сбитая с толку читательская аудитория начала посматривать на историческую науку в целом всё более подозрительно, - каждый раз, когда выяснялось, что неоспоримые документы не втискиваются в героический эпос, а комплексное изучение фактов превращает документальную реальность в недостижимый мираж, в отчуждённую аллегорию.

По моему убеждению, эти три регистра нужно отчётливо разделять именно в исследовании.

Историк это разграничение должен сделать первым, на опережение.

И - более того: эти фронталы могли бы открыть совершенно новые горизонты, - именно там, где, казалось бы, всё настолько истоптано, исхожено, взрыто и перепахано исследованием, что и пяди нетронутой не осталось.

Украина-Польша-Великобритания создают военно-политический альянс

 Министр иностранных дел Дмитрий Кулеба назвал факты, которыми уже можно поделиться.

1. С инициативой создания такого трехстороннего сотрудничества в октябре прошлого года выступила Украина

2. Этот новый формат является частью нашей стратегии малых альянсов как проактивной внешней политики. Отдельное внимание уделено им и в Стратегии внешнеполитической деятельности. Напомню: суть в том, что мы не можем ждать безопасности и процветания в будущем, когда станем членами ЕС и НАТО. Они нужны нам уже сегодня. Поэтому мы уже сегодня достигаем практического укрепления, сплачивая дружеские и близкие по духу страны в малые альянсы.

Мы создаем пояс безопасности и процветания и усиливаем Балто-Черноморскую ось. Так появились Люблинский треугольник с Польшей и Литвой, Квадрига с Турцией, Ассоциированное трио с Грузией и Молдовой. Все они успешно развиваются, приобретают вес, уже сегодня приносят Украине конкретные преимущества.

3. Новый формат не привязан к локальной географии – это объединения стран, разделяющих общие принципы, стремящиеся укреплять безопасность и развивать торговлю, готовые к конкретным действиям. Варшава, Киев и Лондон обладают не только реалистическим осознанием угроз безопасности Европе и стратегией противодействия вызовам со стороны РФ, но и большим потенциалом трехстороннего сотрудничества в областях торговли, инвестиций, энергетики, в том числе возобновляемого. Соединяя своими усилиями Атлантику, Балтику и Черное море, мы создаем новые возможности для наших стран и региона в целом.

P.S. Велика Британія офіційно підтримує українські претензії на Східну Слобожанщину і Таганріжчину!!!

«Міністр закордонних справ Великої Британії заявила очільнику МЗС РФ про необхідність відводу російських збройних сил від українських кордонів. Сергій Лавров на це відповів, що військові знаходяться на території своєї країни. Ліз Трасс повторила, що вони мають бути відведені. На це російський міністр знову заперечив, що військові нічого не порушують, оскільки мають право на території РФ проводити будь-які маневри. 

Після цього він сам звернувся з питанням до британської колеги: «Ви ж визнаєте суверенітет Росії над Ростовською та Воронезькою областями?»

«Велика Британія ніколи не визнає суверенітету Росії над цими регіонами», - після короткої паузи відповіла очільниця МЗС». 

Цитуємо за: https://www.kommersant.ru/doc/5207486

Андрій Парубій: З Днем Незалежності Польщі!

В ці тяжкі часи, коли Польща і Україна потерпають від Московської навали, щиро вітаємо друзів по боротьбі з Днем Незалежності Польщі.

У нас були й складні відносини, але й були спільні перемоги. Друг пізнається в біді! 

Тримаймо стрій!

Разом встоїмо!

7 жовтня 1620 р. розгром війська Речі Посполитої під Цецорою

7 жовтня 1620 р., розгромом війська Речі Посполитої на чолі великим гетьманом коронним С.Жулкевським османсько-татарським військом завершився погано підготовлений похід у Молдавію. Багатоденна битва, яка розпочалася біля с.Цецора 18 вересня, завершилася 7 жовтня 1620 р. неподалік від м.Могилів. Цецорська битва стала прологом польсько-турецької війни 1620-21 рр. (інша назва – «Хотинська війна»).

У першій половині XVII ст. однією з головних джерел напруги у стосунках між Річчю Посполитою та Османською імперією, крім козацького, було молдавське питання. Суперництво з Османами за вплив на Молдавію переросло у відкрите збройне протистояння у 1620 р. Інтриги господаря Молдавії Г. Граціані, який, начебто мав плани звільнитися з-під влади Порти, призвели до того, що у Молдавію вступило коронне військо. Очолив його досвідчений полководець, гетьман великий коронний Станіслав Жулкевський (у послужному списку якого були бої у Лівонії з шведами, придушення повстання С.Наливайка та гучна перемога над московитами під Клушином). Коронне військо налічувало бл. 10 тис. бійців (кварцяного війська та загонів магнатів) – бл. 400 гусарів, бл. 2600 панцирної кінноти, 200 рейтарів, 3000 чол. піхоти, в тому числі найманської (угорці, німці), 1200 лісовчиків (легка мобільна кіннота, на зразок козацької), 1600 реєстровців. Граціані, попри обіцянки привести декілька тисячне військо, мав всього лише 600 молдован і сербських найманців. З артилерії було 16 гармат і бл. 20 гаківниць.

Молдавський господар переконував, що у османців військо невелике і перемога безсумнівна. Однак через кілька днів з'ясувалося, що інформація неправдива, і османці переважають коронне військо як мінімум вдвічі. У силістрійського паші Іскандера, який очолив похід проти Жулкевського, разом з частиною кримських військ на чолі з калгою Девлет-Гераєм та частиною Білгородської орди на чолі з мурзою Кантеміром було всього понад 20 тис. бійців.

С.Жолкевський зайняв позицію біля с.Цецора (нині с.Цуцора, Румунія) на правому березі р.Прут, перекривши османцям шлях на Ясси. 

17-18 вересня відбулись перші сутички між супротивниками, а 19 вересня 1620 р. дійшло до генеральної битви. 

Османська армія вишикувалась наступним чином: на лівому фланзі розташувались кримці під проводом калги Девлет-Ґерая, на правому – ногайці під проводом Кантемира-мурзи і піхота, а по центрі – піхота та нечисельна артилерія під командуванням Іскандера-паші. У тилу залишались ще частина кримських татар.

Жулкевський застосував доволі цікаву та нестандартну тактику – в центрі він розташував основну ударну силу – кавалерійські полки, а на флангах побудував два рухомих табори (вагенбурги). Ідея в теорії була непоганою, оскільки не дозволяла обійти військо з флангів – атакуючий противник потрапляв під вогонь піхоти обох таборів.

Однак щоб реалізувати задум, обидва вагенбурги та центр мали рухатися синхронно…