«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Але я точно не маю на увазі примітивного пояснення, ніби історія демонструє «вони нас завжди не любили». Тому що насправді стосунки між українцями і поляками в минулому нічим не відрізняються від взаємин між будь-якими іншими сусідніми народами. Тут можна знайти все що хочеш - ворожнечу, ненависть, війни, співпрацю та спільну боротьбу.
І лише ми, нинішні, відповідаємо як скористатися цим досвідом, що з нього варто відтворювати і плекати, а що навпаки памʼятати, щоб «ніколи знову».
То ж насправді не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії.
І саме те, що за останніх років пʼятнадцять польські політики представляли взаємини між нашими народами в минулому майже лише через призму конфлікту, справді створює сприятливу для непорозуміння атмосферу, утверджуючи тезу про українців як сусідів, яким не можна довіряти.
Але проблема не лише в зосередженні на конфлікті в історії, але й в тому, що він розглядається в односторонньому вимірі - винні лише українці, жертви лише поляки. Це не лише спотворення історичної правди про давнє протистояння двох націй, але й закріплення моделі відносин, коли одна сторона як жертва цілковито знімає із себе відповідальність за власні помилки, налаштовується на те, що опонента нема чого слухати, все що він говорить - це брехня і свідоме приховування злочинів.
В політичних дискусія про минуле був присутнім ще одним деструктивний елемент, який відтворюється у нинішніх стосунках далеко поза історією - впевненість у тому, що Польща може і навіть мусить навʼязати своє бачення українцям, бо без цього співпраця не можлива.
Але якраз навпаки з підходом «або як я сказав, або ніяк» неможливо вибудовувати рівні стосунки, які є запорукою плідної співпраці.
Чи може правильне розуміння нашого важкого минулого допомогти вирішити нинішні труднощі у відносинах? Певен, що так. Бо головний висновок з нашого спільного минулого залишається вкрай актуальним - у польсько-українському протистоянні завжди виграє третій, і цим третім була і може бути Росія.
Комментариев нет:
Отправить комментарий