Василина Орлова: О (де-)/(рас-)федерализации Российской "Федерации"

Конечно, я поддерживаю самоопределение народов и стран, которые в настоящий момент находятся так или иначе под гнетом российского колониализма и империализма. 

При этом страны не обязательно должны формироваться на основании этнического принципа. Гражданство, национальность и этническая принадлежность - это три разные характеристики, которые могут проявляться по-разному в каждом конкретном случае для каждого человека. 

Перспективы независимости от Московского режима — самые впечатляющие. Это и местное самоуправление, и неучастие в колониальных войнах Московии, и возможность использовать свой человеческий капитал и ресурсы непосредственно в границах своих стран. Каждая страна будет иметь возможность представительства во всех остальных странах мира. 

Разукрупнение управления — это тенденция, параллельная с тенденцией глобализации. Глобализация вызывает у многих опасения, но такие аспекты глобализации, как унификация многих делопроизводительных процессов, технологий, каких-то базовых ценностей, как ценность человеческой жизни и право выражать себя, возрастающие обороты культурного обмена и торговли, в перспективе, открытые границы, думаю, при ближайшем рассмотрении могут быть скорее залогом более счастливого будущего, нежели будущего несчастливого. 

Только такая глобализация возможна все-таки при одновременной локализации: когда люди связывают свое будущее непосредственно с местом своего проживания, заинтересованы в локальном самоуправлении, в отлаживании процессов сами для себя там, где они есть, — а такой подход входит в противоречие с идеей центра, находящегося где-то, неизвестно где, за сотни и тысячи километров от места проживания, особенно такого центра, который не в состоянии насытиться ресурсами и людьми, и использует и то, и другое для войны,  экспансии и экспорта насилия. 

Сверхцентрализация - это проблема, давняя проблема Российской Федерации в общем и Московского режима в частности. Авторитарность при сверхцентрализации  - это своего рода побочный инфраструктурный эффект. Локальное самоуправление и радикальная децентрализация - это не мечта, а будущее. 

И, возможно, это будущее наступит значительно быстрее, чем к нему сумеют подготовиться хотя бы на уровне идей. Об этом нужно сейчас думать, писать и говорить. О (де)федерализации Российской "Федерации", — дефедерализации, которая пойдет не из центра. В инфраструктурном измерении же будет состоять и основная трудность такой дефедерализации. Однако, идея — цепкая вещь. Достаточно иметь идею, которая будет сама себя развивать. И расфедерализация Российской Федерации — как раз такая идея. Расфедерализация и деколонизация. 

Мы только в начале развития этого дискурса. Еще и понятия толком не определены. Нужно их определить. Например, чем отличаются друг от друга дефедерализация и расфедерализация? Что такое и как будет практически выглядеть деколонизация? Иногда гораздо интереснее послушать других об этом, чем определить самой, но и до определений дойдем постепенно.

Сергій Чаплигін: Етапи історії незалежності України: з 1991 року було встановлено не незалежність держави українського народу (нації), а незалежність колоніальної адміністрації від метрополії

Щороку, на День Незалежності, пригадуються події минулих років:

24 серпня 1991 року Україна була проголошена незалежною державою. 

Однак незалежність здобула не Українська Нація, а колоніальна адмiнiстрацiя. 

Проголошення незалежності стало актом перемоги колоніальної адміністрації над силами національно-визвольної революції.

Колоніальна адміністрація не побажала встановлювати державу Україна правонаступницею визвольних змагань українського народу. Правове поле вона створила через копіювання правотворчості Московії (СССР) та через запозичання окремих норм західних країн. Жодної адаптації законів до звичаєвого права українського народу не було зроблено. Було знехтувано моральним законом та традиціями українського народу як засадами правової системи. 

Відповідно була створена відсторонена від реального суспільства держава.

Але попри внутрішню суперечливість Акту Проголошення Незалежності, подія 24 серпня 1991 року була безумовно позитивним кроком на шляху національного унезалежнення українського народу. 

Референдум 1 грудня 1991 року встановив державну незалежність України i обрав Президента, якого уповноважив захищати суверенітет держави.

Але колоніальна адмiнiстрацiя, проголошуючи незалежність України, не мала наміру підпорядковуватись волі українського народу. Народ для неї залишився лише фактором легітимації її влади.

Як видно з подальшої історії відмова влади від ядерного статусу держави, мораторію на атомну енергетику, знищення звичайної зброї, що здійснювалася на вимогу США i НАТО, втручання в кадрову та в економічну політику з боку урядів США, Євросоюзу та Московії, нафтогазовий диктат Московії, інвестиційний диктат МВФ, нарешті московсько-українська війна та iншi факти квазісуверенностi влади, то сумніву немає, що національно-визвольна революція не завершилась і досі.

Але повернемося до подій, що передували 24 серпня 1991 року. 

На останньому етапі історії Радянського Союзу його розвалювала декілька груп сил: нацiоналiстичнi рухи та націонал-демократична опозиція в поневолених націях, Єльцинський уряд московщини та антиімперська часитна московитської демократії, а також партійно-державна бюрократія союзних республік.

Найпотужнішою серед поневолених націй була Українська. 

В українському середовищі було два бачення щодо боротьби за незалежність України: революційна та еволюційна.

Революційну лінію представляли націоналісти, еволюційну – націонал-демократи.

Революційна лінія, представлена націоналістами, виходила з наступного:

Ярослав Галущак: З Днем Незалежності України!

 З Днем Незалежності України!

"Здобуття незалежності України. 1991. Історія проголошення, документи, свідчення".

24 серпня 2021 року український народ святкуватиме 30-ту річницю Незалежності України. Річницю здійснення своєї споконвічної мрії-мети, за яку віддали життя, здоров’я, час, кар’єру тисячі й тисячі кращих синів і дочок України, які й сьогодні вже сьомий рік продовжують гинути на фронті визвольної війни від російських окупантів. 

Слід зауважити, що у новітній час народження незалежної України відбулося не одразу з моменту проголошення Акту Незалежності у 1991 році. Цьому процесу передувало багато доленосних для українців історичних подій другої половини 1980-х – початку 1990-х років. Це і занепад і прогнилість СРСР і соціалістичної системи виробництва, і розпад системи країн-сателітів т. зв. «соціалістичного табору», і наростаюча з кінця 1970-х років економічна криза, і аварія нва ЧАЕС у 1986 році, і безглузда «афганська війна» 1979-1989 років, і горбачовські «перебудова», «гласність» і «демократизація» 1995-1991 років, і мітингова демократія невдоволеного населення країни, і політична структуризація суспільства, і утворення неформальних громадських рухів та організацій, і створення Народного Руху України, і перші вибори на багатоальтернативній основі до Верховної Ради України, а також – важливі для українців історичні віхи: 

1) 16 липня 1990 року прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України – політико-правового документу, яким проголошено самостійність і неподільність влади в межах її території та незалежність  і рівноправність у зовнішніх відносинах; 

2) 24 серпня 1991 року позачергова серсія Верховної Ради України в умовах загрози, що нависла при спробі путчу прихильників ДКНС («ГКЧП») 19-21 серпня 1991 року, ухвалила Акт проголошення незалежності України як політико-правовий документ, що спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України шляхом проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави; 

3) 1 грудня 1991 року проведення одночасно Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України й перших виборів Президента України. Більше ніж 90% учасників виборів схвалили Акт проголошення України і першим президентом обрано колишнього голову Верховної Ради України Леоніда Кравчука;

4) 28 червня 1996 року на П’ятій сесії Верховної Ради було прийнято Конституцію (Основний Закон) України, де було закріплено проголошені Актом та схвалені всенародним референдумом принципи, за якими Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальноє і правовою державою.

Ось такі, здавалося б повільні, але важливі і впевнені віхи в тривалій боротьбі з прокомуністичними та промосковськими силами, як всередині країни, так і ззовні. Ці кроки рухали Україну до свободи.

Становлення незалежної України, яка цілком закономірно оголосила себе наступницею державницьких утворень, що мали місце в історії українського народу, й тепер продовжується в умовах пострадянських реалій, політичної, економічної та судової криз, пробудження від комуністично-московського гіпнозу та набуття людської гідності і національної ідентичності. І рушієм-локомотивом процесу розбудови української держави були і залишаються національно-демократичні сили, які визріли як альтернатива в умовах тоталітаризму й вивели Україну на її теперішній шлях незалежного буття.

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар