Остап Сливинський: Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях?

Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях? Чому ми постійно говоримо як крізь стіну з вати? 

Відповідь очевидна: попри невеличкі острівці відкритості і взаєморозуміння, у ширшому масштабі, на рівні суспільств і політичних еліт, це – ніколи не діалог на рівних. Неможливо дійти до консенсусу там, де одна сторона постійно знецінює думку іншої.

Ну, гаразд, до XVIII століття існувала ягеллонська Річ Посполита, яку в польських середовищах чомусь досі люблять вважати багатонаціональним раєм, а насправді  вона була феодально-колоніальним утворенням з домінантною роллю носіїв польської культури. Польські просвітники ще на початку ХІХ століття описували польські шляхетські маєтки на Сході як острівці культури, оточені варваризмом. Так робив, наприклад, Станіслав Трембецький, яким захоплювалися за його прегарні «описи України».

Як контраргумент проти називання польської форми панування на східних теренах Речі Посполитої колоніалізмом часто можна почути те, що частина польських магнатських родів мала українське (руське) походження, тобто вони начебто докладалися до «спільного» творення «держави багатьох народів». На жаль, крім походження, там більше нічого не було. Культурно і мовно вони існували як польська шляхта. Тобто цей аргумент не заперечує, а якраз підтверджує типову колоніальну модель: асиміляція – здобуття високого соціального і економічного статусу – визиск колишніх одноплемінців.

Але чому досі існує цей погляд згори? Історик Даніель Бовуа, якого всім дуже раджу читати, зауважує одну цікаву річ.

У  ХХ столітті дуже багато поляків, які походили з селян, почали ототожнювати себе з шляхетською культурою, «одягати на себе костюм пана». Таким чином класово-етнічна ієрархія, характерна для імперсько-колоніальної моделі,  перетворилася на чисто етнічну зверхність (яка вже не знає ні суспільно-класових, ні економічних рамок, а може існувати незалежно ні від чого, сама по собі). Замість того, щоб розвивати свою «низову» культуру, поляки її майже цілком задавили і поширили на все суспільство її шляхетську модель. У «низ» автоматично з’їхали всі гамузом українці, литовці, білоруси.

Чому так сталося? Крім звичайного бажання поляків здаватися собі кращими, благороднішими, велику роль зіграла ще й шкільна освіта, яка передбачала обов’язкове захоплення Словацьким, Сенкевичем та іже з ними, які власне поставили знак рівності між шляхетською моделлю культури та «польськістю». Особливо токсичним чином тут доклався Сенкевич із його «Вогнем і мечем». Бо сентиментальні поеми Трембецького або романтизм Словацького і, скажімо там, Ґощинського – це було одне. Емоція, фікція, просто собі «література». А Сенкевич написав буцімто «реалістичний» роман, який розповідає "все як було": освічена, благородна польська шляхта, справжні європейці, і козаки – варварський набрід, із яким не те, що мирно, по-партнерськи співіснувати неможливо, його навіть «окультурити» не вдасться. Чому? Бо такими вони вже народилися.

Це остаточно підвело риску під – хай ілюзорною, але бодай декларативно правильною – «ягеллонською» ідеєю співтворення культури і легітимізувало етнічне знецінення. Це – два зовсім різні підходи, які відрізняються так, як відрізняються між собою «звичайний» економічний визиск і геноцид.

Цікаво, що в польській культурі час від часу з’являються спалахи інтересу до власного «селянського» елемента (на рівні соціального осмислення, а не поверхового «фольку»): думаю, наприклад, про рок-гурт R.U.T.A. або гучну книжку «Селянки» (Chłopki) Йоанни Куцель-Фридришак. Це – дуже добрі спроби усвідомити власну класово-культурну різноманітність і подолати цю монологічну псевдоаристократичну зверхність. Але це – поодинокі явища. 

Звичайно, Менцен, Браун і сучасна польська «патоправиця» з їхніми антиукраїнськими меседжами не виросли на порожньому місці, і це не тимчасова політична кон’юнктура «сьогоднішнього дня». Це – отруйні квіти на гумусі довгої традиції. І не треба казати, що це – внутрішня польська справа, що вони самі мають із цим розібратися. Ні, нас це дуже і дуже стосується.

Усе це – одне з пояснень, чому ті історичні вибачення, які були з українського боку, розбивалися об глуху стіну. Бо вони звучали з позиції рівноправного партнера, яким ми собі себе уявляли. Але це не означає, що ми маємо закритися у такому самому зверхньому мовчанні. Хоча це вже наступна дуже складна тема.

Олексій Мустафін: Коли Русь стала Україною, або Як одна литовська родина змінила хід нашої історії (до річниці з дня смерті короля Ягайла)

Питання про початки національної історії – одне з головних для кожного народу. Недарма ж наш перший вітчизняний літопис починається із запитань: «Звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити?». 

Не дивно й те, що ті, хто прагне стерти історичну пам’ять українців, намагаються приписати «вигадування» України чи то Володимирові Леніну, чи Яну Потоцькому, чи то австрійському генштабові. Та облишмо несмішні анекдоти. Важливі запитання потребують серйозних відповідей. А для цього треба розуміти, про що, власне, йдеться – про історію певного етносу чи держави, чи про минувшину жителів різних походження й віри тієї землі, на якій розташована наша Батьківщина.

Про Україну як єдиний, окреслений географічний і культурний простір ми цілком можемо говорити принаймні зі скіфських часів. Зрештою, описана Геродотом Велика Скіфія територіально майже цілком збігається із сучасною Україною, точніше – «землею від Сяну до Дону» (та від Чорного моря до поліських боліт – додамо). А ось з історією української державності складніше. Бо держава тих же скіфів виникла набагато пізніше – і в Криму, тобто на південній периферії тієї самої Великої Скіфії. Та й територія цієї держави – навіть за часів її найвищого піднесення – не виходила далеко за межі Чорноморського узбережжя. Звісно, про те, що скіфи, безумовно, не були етнічними українцями, годі й казати.

Про етнічних українців важко говорити і в ранньому середньовіччі. Хоча населення тієї ж Русі було таки переважно слов’янським, на відміну від кримської Скіфії. Саме з київських князів зазвичай починають й історію української державності. Але ж варто нагадати, що й Русь насправді була лише північною периферією літописної Великої Скіфії. Руська земля у початковому (або ж «вузькому») розумінні цього слова охоплювала Київщину, Переяславщину і Чернігівщину, тобто лише «далеку Північ» сучасної України. Поза нею перебували навіть Волинь з Галичиною, а про Поділля і степові землі й казати поготів.

З часом Русь, звісно, стала більшою. Але за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого експансія відбувалася насамперед на захід та на північ – тобто за обрії й геродотової Скіфії, й теперішньої України. Степ же постійно залишався «за межею», під контролем кочовиків – печенігів і половців. Навіть династичні шлюби останніх з князями Русі не перетворювали ці землі на єдине державне ціле з володіннями Рюриковичів.

Не подолало поділу між двома «світами» й Королівство Руське – ні за часів короля Данила, ні тим більше за його нащадків. Та й як могло бути інакше, коли його володарі мали справу вже навіть не з половцями, а з монголами, які підпорядкували собі не лише степ, а й уже згадану «начальну Русь» з Києвом.

З другого боку, саме під владою Улусу Джучі (або ж Орди [Золотої. - Ред.], як цю державу йменують у пізніших літописах та популярній літературі) було зроблено перші кроки до стирання тієї самої «степової межі» – хоча й під примусом «згори». Показово при цьому, що внутрішній устрій руських князівств завойовники фактично не змінювали, натомість у степу активно засновували міста, заселяючи їх зокрема й вихідцями з півночі. Робили це суто із практичних міркувань, але тим самим хани готували наступний крок – поширення ладу, який у загальних рисах вже склався на Русі, далі на південь. Сучасною мовою це б назвали «освоєнням» або ж навіть «поглинанням» Руссю колишнього «половецького поля».

Кирилл Серебренитский: Крапивин, Грин и Казанцев как потомки польских наполеоновских офицеров

...нет, ну надо же: и Крапивин! 

(... имею же и я иногда право на восклицательный знак?). 

Только вчера обнаружил. 

... вот в этом и кроется мистерия - безмолвная, бесчеловечно ироничная; 

в таких вот сплетениях архивных орнаментов, переходящих, если всматриваться правильно, в метафизические криптограммы. 

... Тот самый Крапивин, Владислав Петрович. 

Википедия монотонно бормочет: 

"...отец - Пётр Крапивин - родился в феврале 1903 года в Пултуске в семье бедных польских дворян...". 

 В том самом "Уральском следопыте", от 14 октября 2021 года - статья "Тайна семьи Крапивиных". 

( Через год после кончины: литератор умер 1 сентября 2020 года). 

Статью опубликовала Лариса Крапивина, - "командор детской парусной флотилии «Каравелла», яхтенный капитан, член Союза журналистов России, кандидат педагогических наук, почётный работник сферы молодёжной политики РФ". 

( Это супруга сына писателя, - которая, похоже, сейчас утвердилась на крапивинском наследии, как Екатерина Великая).

В статье - уточнение:  "В роду Крапивиных смешана польская и русская кровь.... До октябрьской Революции все семьи, в том числе и дворян, были многодетные...  Петр Фёдорович Крапивин родился 6 февраля 1903 года (по новому стилю) в городе Пултуск на реке Нарев в 60 километрах к северу от Варшавы. Его родители: Фёдор Амвросиевич и Фёкла Войцеховна Крапивины – по происхождению из обедневших польских дворян". 

Разумеется, тут уже - некоторый сбой: Крапивин - фамилия не польская, мягко говоря. Но "польские дворяне" несомненно, присутствуют, - через бабушку писателя, по имени Фёкла, - т есть Тэкла, - и прадедушку, по имени Войцех.