Не дивно й те, що ті, хто прагне стерти історичну пам’ять українців, намагаються приписати «вигадування» України чи то Володимирові Леніну, чи Яну Потоцькому, чи то австрійському генштабові. Та облишмо несмішні анекдоти. Важливі запитання потребують серйозних відповідей. А для цього треба розуміти, про що, власне, йдеться – про історію певного етносу чи держави, чи про минувшину жителів різних походження й віри тієї землі, на якій розташована наша Батьківщина.
Про Україну як єдиний, окреслений географічний і культурний простір ми цілком можемо говорити принаймні зі скіфських часів. Зрештою, описана Геродотом Велика Скіфія територіально майже цілком збігається із сучасною Україною, точніше – «землею від Сяну до Дону» (та від Чорного моря до поліських боліт – додамо). А ось з історією української державності складніше. Бо держава тих же скіфів виникла набагато пізніше – і в Криму, тобто на південній периферії тієї самої Великої Скіфії. Та й територія цієї держави – навіть за часів її найвищого піднесення – не виходила далеко за межі Чорноморського узбережжя. Звісно, про те, що скіфи, безумовно, не були етнічними українцями, годі й казати.
Про етнічних українців важко говорити і в ранньому середньовіччі. Хоча населення тієї ж Русі було таки переважно слов’янським, на відміну від кримської Скіфії. Саме з київських князів зазвичай починають й історію української державності. Але ж варто нагадати, що й Русь насправді була лише північною периферією літописної Великої Скіфії. Руська земля у початковому (або ж «вузькому») розумінні цього слова охоплювала Київщину, Переяславщину і Чернігівщину, тобто лише «далеку Північ» сучасної України. Поза нею перебували навіть Волинь з Галичиною, а про Поділля і степові землі й казати поготів.
З часом Русь, звісно, стала більшою. Але за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого експансія відбувалася насамперед на захід та на північ – тобто за обрії й геродотової Скіфії, й теперішньої України. Степ же постійно залишався «за межею», під контролем кочовиків – печенігів і половців. Навіть династичні шлюби останніх з князями Русі не перетворювали ці землі на єдине державне ціле з володіннями Рюриковичів.
Не подолало поділу між двома «світами» й Королівство Руське – ні за часів короля Данила, ні тим більше за його нащадків. Та й як могло бути інакше, коли його володарі мали справу вже навіть не з половцями, а з монголами, які підпорядкували собі не лише степ, а й уже згадану «начальну Русь» з Києвом.
З другого боку, саме під владою Улусу Джучі (або ж Орди [Золотої. - Ред.], як цю державу йменують у пізніших літописах та популярній літературі) було зроблено перші кроки до стирання тієї самої «степової межі» – хоча й під примусом «згори». Показово при цьому, що внутрішній устрій руських князівств завойовники фактично не змінювали, натомість у степу активно засновували міста, заселяючи їх зокрема й вихідцями з півночі. Робили це суто із практичних міркувань, але тим самим хани готували наступний крок – поширення ладу, який у загальних рисах вже склався на Русі, далі на південь. Сучасною мовою це б назвали «освоєнням» або ж навіть «поглинанням» Руссю колишнього «половецького поля».
