Что касается Европы: теперь это по-настоящему земля свободных людей

 The Economist выдал прикольную статью о Европе. Чувствительные люди могут даже заплакать от умиления от такой наивности, а с другой стороны... 

**

Что касается Европы: теперь это по-настоящему земля свободных людей

Реальные проблемы Европы в сравнении не кажутся такими уж плохими

Специфика Европы, — говорят скептики, — заключается в её чрезмерной зарегулированности. Тонны бюрократии и карательные налоги мешают появлению во Франции или Германии предпринимательских гигантов вроде Amazon, Google или Tesla. Но дело не только в этом. В Европе также нет и «бролигархов», возглавляющих колоссы, которые порой сильнее цепляются за власть, чем за реальность. На континенте нет своих «европейских Распутиных», вливающих миллионы в избирательные кампании, присутствующих на инаугурациях лидеров или возглавляющих специально для них созданные министерства. В Европе, увы, мало «единорогов» (компаний с оценкой выше миллиарда долларов) и недостаточно инноваций. Но зато здесь точно нет руководителей технологических компаний, которые в соцсетях хвастаются, как проводят выходные, «скармливая по кусочкам государство пилораме».

Специфика Европы — в нерешительности, в медлительности. Каждому кризису сопутствует череда саммитов глав стран ЕС, нередко затягивающихся до глубокой ночи. Утомительные процессы управления на основе консенсуса способны замедлить Евросоюз до черепашьей скорости: так, на согласование последнего семилетнего бюджета в 2020 году ушло четыре дня и четыре ночи споров. Однако в Европе не бывает, чтобы государственные органы внезапно закрывались на неопределённый срок из-за невозможности договориться о бюджете, оставляя миллионы госслужащих в неоплачиваемых отпусках, а базовые услуги — недоступными. Управление на основе консенсуса также означает, что капризные твиты одного-единственного неразумного политика — например, о введении 125% пошлин против Китая — не способны обрушить мировые фондовые рынки. Высшие чиновники ЕС не избираются и подчас не подотчётны. Зато они не осмелились бы позволить себе быть сфотографированными за игрой в гольф после того, как обесценили сбережения миллионов соотечественников.

Специфика Европы в том, что она полагается на чужую защиту, недостаточно тратя на собственные вооружённые силы, чтобы в одиночку отражать угрозы. И это продолжится ещё долго, несмотря на рост военных бюджетов по всему континенту. Но это также отражает другое понимание того, что такое «оборона». Ни одна страна Европы — за исключением разве что России — даже в шутку не намекает на планы вторжения в другие государства. В Брюсселе никто не подшучивает над тем, чтобы сделать из не желающего этого соседа «наше 28-е государство» (наоборот, многие соседи Евросоюза отчаянно пытаются в него вступить). И нет здесь европейских вице-президентов, которые без приглашения летают в регионы, что собираются аннексировать, под предлогом, что их супруге захотелось посмотреть гонки на санях. Европа, возможно, сэкономила на разведке, но её лидеры прекрасно знают, кто именно начал войну в Украине (подсказка: это не Украина). Многие из них заранее предвидели последствия вторжения в Ирак.

Специфика Европы — в отсутствии абсолютистской приверженности свободе слова. Судьи в Румынии и Франции безжалостно разрушили карьеру ультраправых политиков, которые до сих пор убеждены (без всяких на то оснований), что во всем виновата их идеология, а не их преступления. Однако для многих европейцев идея, что свобода выражения находится под угрозой, кажется странной. Здесь можно высказываться практически по любому поводу — как в теории, так и на практике. Европейские университеты так и не превратились в оплоты борьбы со «свободой слова» со стороны того или иного лагеря «культурных воинов». В любом европейском кампусе (разве что кроме Венгрии) можно высказывать спорные идеи без страха потерять должность или грант. Здесь нет лагерей для иностранных студентов, имеющих «неправильные» взгляды по вопросу Газы; средства массовой информации не судят за интервью с оппозиционными политиками. Юридические фирмы не обязаны публично каяться за работу с оппонентами действующей власти.

Специфика Европы — в демографическом кризисе. Резкого падения численности населения удаётся избежать лишь за счёт привлечения мигрантов, часть из которых слабо интегрировалась в общество. Такая иммиграция свидетельствует о привлекательности европейского образа жизни, а для беженцев от войн — о щедрости европейцев (иногда излишней). И хотя европейцы иногда демонстративно «закручивают гайки» в отношении нелегальных мигрантов, в основном они полагаются на легальных — например, чтобы собирать урожай.

Специфика Европы заключается в том, что её экономика застряла в вечной стагнации, и это — предостережение для остального мира. И неудивительно: европейцы отдыхают весь август, выходят на пенсию в расцвете сил и больше времени проводят за едой и с семьёй, чем жители любого другого региона мира. Парадоксально, но опросы показывают, что ценность такого досуга признаётся как в богатых, так и в бедных странах; а европейцам каким-то образом удалось заставить работодателей предоставлять им больше свободного времени. И несмотря на то, что это сдерживает рост ВВП, жители Европы сумели сохранить относительно низкий уровень неравенства, тогда как в остальном мире за последние 20 лет оно резко возросло. Здесь никто не проводит неделю, уткнувшись в биржевые котировки, гадая, хватит ли теперь средств на обучение детей в университете. Европейцы не знают, что такое «банкротство из-за медицинских счетов». И да, ни один лидер ЕС ещё не запускал свою собственную криптовалюту.

Специфика Европы — в наивности: это единственное глобальное торговое объединение, приверженное моральным нормам. Оно настаивает на соблюдении правил Всемирной торговой организации или, скажем, на участии в борьбе с изменением климата. Это не то место, где союзников заставляют «приползать на коленях», вымаливая тарифные уступки.

Специфика Европы заключается в том, что она похожа на музей под открытым небом, на континент из вчерашнего дня. А жизнеспособна ли вообще её модель? Хороший вопрос.  И он уже подразумевает, что европейская модель стоит того, чтобы её защищать. Здесь — города, по которым можно ходить пешком, высокая продолжительность жизни, привитые дети, которым не нужно учиться прятаться от стрелков в школах. Это пространство со множеством недостатков, многие из которых укоренились. Но в своей неторопливой манере европейцы построили место, где у людей есть то, к чему другие лишь стремятся: право на жизнь, свободу и стремление к счастью. 

https://www.economist.com/europe/2025/04/10/the-thing-about-europe-its-the-actual-land-of-the-free-now

Ярослав Грицак: Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность?

Моё субъективное убеждение, что вопрос демократии не является сегодня центральным в глобальном мире. Этот вопрос утратил свое значение в десятых годах, когда мы имели волну революций по всему миру, которые этот вопрос ставили. Арабская весна, восстания в Иране, в Беларуси и т.д. Практически везде эти революции проиграли. За исключением Украины и Туниса. 

Закончилось десятилетие революций и началось десятилетие войн. Если бы эти революции победили, то демократия имела бы более твердые корни и не было бы войн.

Главным вопросом в нынешнем десятилетии стал вопрос безопасности. Даже в демократических странах возникает новый, очень опасный консенсус: делайте с нами что хотите, только обеспечьте нам безопасность! Отсюда имеем успех AfD, Ле Пен и т.д., да и Трамп в США. Наша повестка борьбы за демократию постепенно вытесняется на задний план теми политиками и тем населением, которые хотят иметь безопасность любой ценой.

Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность? 

Украина доказывает, что свобода является ценностью! Украину на Западе слышат образованные люди, которые собираются, к примеру, на книжные форумы. Но обыватели все громче и громче говорят: «Мы хотим безопасности! Поэтому мы будем голосовать за Трампа, а не за прекрасную Камалу Харрис!»...

Как я вижу, на Западе уже нет страха перед государствообразующим национализмом. Появляется представление, что национализм может быть хорошим и конструктивным. В Италии недавно вышла книжка, в которой сказано, что Украина дает пример… Что европейцам нужно возродить старые добрые чувства… В Европе понятие «родина» после второй мировой войны стало плохим понятием. Мол, родина – это Folk, это Reich, с этого началась война. Поэтому не нужно говорить ни про родину, ни про защиту родины, это все милитаризм. А лучше быть пацифистом… Есть еще страх перед национализмом, но есть и переосмысление, что национализм не всегда плох. Второй тип «хорошего национализма» - это Израиль, в котором нормальный, гражданский национализм способствует демократии.

Софія Дніпровська: Хунта любить тишу

Коли Наполеон Бонапарт вирішив, що Францією мають керувати ті, хто її захищає, він не став кричати про це день у день публічно на кожному розі, не друкував листівок, не наймав крикунів базарних. Він з друзяками тихенько вшився з Єгипту, прибув таємно до Парижа, стакнувся з зацікавленими особами, скасував Директорію і розігнав багнетами Балаканину. Десь у такому ж дусі діяли Франко і Піночет. 

Хунта любить тишу. Людина у формі, яка дуже багато виступає й балакає, викликає підозру й недовіру, бо розмови й промови - це уділ "піджаків" - цивільних політиків і високочолих прохвесорів. Військова людина віддає команди. А команди містять мінімальну кількість слів. 

Поява у інфопросторі цілих легіонів балакунів кольору хакі (абсолютна більшість із яких не є кадровими військовими, а дехто взагалі просто ряжений), які безперервно плещуть язиками, вештаються по студіях, роблять стріми і говорять, говорять, говорять, комусь погрожують (попрострілювати коліна), обіцяють колись у майбутньому прийти й порядок навести (тут Родос, тут стрибай) - це не провісник страшної-престрашної Хунти, яку так бояться адепти "цивілізованого європейського життя" на теплому унітазі. Це - провісник значно страшнішої отаманщини і чергового електорального волевиверження, де цілком собі цивільні особи з тугими гаманцями будуть укомплектовувати свої політичні/парамілітарні проекти піксельною клієнтелою для дограбування недограбованої країни. 

І попробуй розібратися, хто з них дійсно герой війни, а хто просто купив форму у воєнторзі. Для манюпаса, який і досі поняття зеленого не має, якою сотнею керував герой майдану парасюк, - це питання з багатьма зірочками, над яким він не буде замислюватися, а проголусує, як завше, за красиву картинку й гучну фразу. 

І приборкати це розперезане й знавісніле хамство й крикливе лицемірство беззубими теревенями про "демократію", "європейський вибір", "цивілізовані форми буття" так само реально, як зупинити "пахомію" дипломатією. 

Приструнити це "Сомалі" може тільки той, хто робить більше, ніж говорить і не афішує свої політичні плани.

Кирилл Серебренитский: Отождествление гражданина с избирателем - грандиозное, и, по последствиям своим, катастрофическое враньё, планетарный мошеннический фокус

... Пробую в очередной раз сформулировать порочную концепцию, - точнее,  концептуальную ошеломляющую дурь, - того, что принято, ( -   почему, Босх их знает), 

 именовать эллинским термином "демократия".

Избиратель и гражданин - это, на самом деле, разные функциональные паттерны. 

 Не только не совпадающие, но и противостоящие. 

Избиратель бродит в поисках зрелищ. 

Ему важно услышать и увидеть то, что он хочет. 

Гражданин ходит в поисках хлеба. Ему нужно то, что он хочет, получить, в самом  прямом смысле, в руки, осязаемо. 

Отождествление гражданина с избирателем - грандиозное, и, по последствиям своим, катастрофическое враньё, планетарный мошеннический фокус. 

В основе которого: подмена хлеба зрелищем. 

... Собственно, все нынешние бедствия - из-за этого.

Володимир Єшкілєв: Вузька група, або Що таке deep state (глибинна держава)

 Ще до війни Україна була дуже близька до остаточної консолідації в нас deep state (глибинної держави). Фінальному акорду заважало лише примітивне налаштування кількох ключових чиновницьких груп виключно на швидке збагачення. Але війна прискорила події. Є ознаки того, що “пілотний варіант” deep state в нашій державі вже функціонує. Поки що не надто ефективно й тонко, проте функціонує.

Ідея “глибинної держави” не містить у собі нічого складного. Вона базується на припущенні, що в кожній системі, яку ми звикли іменувати “демократичною державою”, рано чи пізно з’являються впливові й владні люди, що ставлять собі за мету контролювати всю систему із “секретної кімнати”. Здійснювати непублічне, проте ефективне та “благотворне” управління державою. Ці люди можуть належати до різних верств і кланів, можуть керуватися різними мотивами. Хтось із них буде вважати, що лише таємний і вільний від демократичної процедури орден “лицарів державності” спроможний вберегти країну від ворогів. Когось буде тішити роль “сірого кардинала”. Ну а ще хтось вперто триматиметься за крісло в “секретній кімнаті” лише заради того, щоб до неї не запросили його конкурентів.

Щодо корисності deep state для суспільства є різні думки. Прихильники республіканізму, ліберали та сповідники ідеалів класичної демократії розглядають глибинну державу як нелегітимну та злочинну владу неоголошеної олігархії, як виклик демократичним інституціям та екзистенційну загрозу свободі. Критики ліберального суспільства, навпаки, вважають deep state органічним та “охоронним” утворенням, що “центрує” хаотичність класичної демократії і працює на утримання фундаментальних смислів у тих ситуаціях, коли чергова хвиля популізму або ж якась свіжа психічна епідемія загрожує наріжним принципам існування “зовнішньої держави”.

У нас проблему глибинної держави довший час розглядали як далеку й абстрактну. Травмоване браком національної держави українство ще з 90-х років минулого століття ототожнювало “державність” як таку передовсім із символічними атрибутами, ритуалами та церемоніями “зовнішньої держави” й не вдавалося в деталі. Після довгих століть бездержавності навіть та карикатура на демократичну державу, що існувала за часів Кравчука й Кучми, багатьом була "за щастя".

Одночасно й у ті простуваті піонерські часи можна було зустріти тутешніх “свідків глибинності”, які пропонували: “Брати й сестри, а нумо створимо таку владну (проте тіньову) структуру, яка буде служити тисячолітній меті державній, буде контролювати публічну владу, викорінювати зраду та карати корупціонерів”.

Аргументи щодо “браку легітимності”, “не підконтрольності суспільству” тощо для багатьох не мали належної ваги. Адже нам відомо, що в Україні немає вкоріненої суспільної поваги до законів та інституцій.

Також додавало плутанини ототожнення deep state із секретною сферою державного управління. Справжня держава, як відомо, повинна мати те, що називають “непрозорою компонентою”. Тобто в справжній державі мусять бути такі “секретні кімнати”, про які не має знати ніхто, окрім вузького кола персон із відповідними допусками та дозволами. Тим більше так має бути під час війни.

В Україні із цим були проблеми. У нас зрадники, що встановлювали та обслуговували “жучки” в президентському кабінеті, підносилися як герої, іноземні громадяни обіймали ключові посади в силових структурах, а простацьке бажання заглядати до кожної шпарини десятиліттями видавалося за органічну потребу громадянського суспільства.

Наслідком деградації секретної сфери державного управління стало “мережеве” заохочення до створення паралельної влади. Навіть в експертних колах з’явилися саморобні адвокати deep state, які казали: “Якщо українській державі бракує «непрозорої компоненти», якщо зрада проїла все до самого верху, то нехай виникне «волонтерська» глибинна влада, недосяжна для вух та очей ворога. І не біда, якщо вона буде незаконною. Також не біда, якщо її не контролюватимуть парламентські структури, антикорупційні органи та незалежні медіа. Бо й ворог до такої влади не дотягнеться. І це буде позитивом для спільної справи”.

Адвокати deep state, звісно, не договорювали. І не лише про те, що двох влад в одній країні бути не може. Але і про те, що в нашому випадку концентрація реальної влади у якійсь “секретній кімнаті” несе в собі колосальні ризики. Адже ворогові технічно куди легше поставити під контроль (або ж на зарплату) вузьку групу таємних “ляльковиків”, аніж диктувати свою волю всім компонентам, установам та інституціям парламентсько-президентської держави з її процедурною складністю, з владними противагами та з медіа, що системно пов’язані з публічною владою.

Свого часу Гітлер дуже вдало скористався слабкістю deep state у країнах Центральної й Східної Європи. Нацисти фактично без бою, лише залякуваннями та військовими демонстраціями підкорили Австрію, Чехословаччину, частину балканських держав. Тамтешні демократії виявилися “вітринними”, рішення про капітуляцію фактично ухвалювалися в закритих політичних клубах, де панував тваринний страх і перед німецькою воєнною машиною, і перед “політичною вулицею”.

Те саме відбулося вже в наші часи в Грузії, де кланова глибинна держава нав’язала демократичному суспільству капітулянтський курс. У Європі яскравим прикладом деградації демократичного суспільства під впливом партійного deep state є Угорщина. Те, що глибинні держави в Грузії та Угорщині політично зорієнтовані на Москву, не є випадковим. Путінська автократія вже понад два десятиліття відверто (на рівні концептуальних стратегій) підтримує ті глибинні держави, які сприяють згортанню у себе демократії і стають на автократичні рейки. Адже ці процеси об’єктивно звужують політичний базис влади, послаблюють національну державність, перетворюють її на легку здобич для імперської експансії.

Вузька владна група (клан, корпорація, партія, орден) завжди та всюди вразливіша за систему правових інституцій, що й довела історія краху СРСР. А перед тим і після того зникла ще низка режимів, у яких за спиною ховалися різні неофіційні “комітети національного спасіння”, “чорні полковники” та “святі мудреці”.

Відповідно, формування в Україні deep state створює нові ризики для нашого майбутнього. І це не лише занепад базових демократичних інституцій, який ми вже спостерігаємо, дивлячись на напівпаралізовану Верховну Раду та на фінансово обідране місцеве самоврядування. Ми, на жаль, не можемо бути до кінця впевненими, що теперішня українська deep state, яка є незаконнонародженим “дитям війни”, згодом не вийде на стежку порозуміння з ворогом чи не спокуситься застосувати для ефективного управління каральні методи.

Можна, звісно, сподіватися на те, що демократичний (поки що) Захід сформує для української глибинної держави свій “тренерський штаб”. Проте, хай там як, ми однаково ніколи не побачимо прізвищ тих “тренерів” у виборчих бюлетенях.

Софія Дніпровська: Україні слід очиститися від висліду демократичних експериментів і шукати релевантні форми суспільної організації

Колись у тоталітарному СССР усі гуманітарні дисципліни були заточені на обґрунтування базових переваг соціалізму, що призводило до глибокого викривлення картини світу і жахливого розчарування тих, хто повірив у побрехеньки совіцького агітпропу. 

Сучасний посттоталітарний/ліволіберальний дискурс, на жаль, теж не вільний від тенденційності - тільки тепер він заточений на доведення базових переваг ліберальної демократії тією ж самою ціною - ціною викривлення історичних фактів і логіки, що дуже небезпечно, бо формує в нашого інфантильного суспільства ілюзорне уявлення про демократію як про чарівну паличку чи амулет, що завжди гарантує перемогу, бо "так завжди було" і воно не використовує весь наявний організаційний і ресурсний потенціал. 

Насправді ніяких базових переваг безвідносно до конкретної історичної ситуації жодна форма суспільно-політичного устрою не має, а результат цивілізаційного зіткнення обумовлюється цілим рядом різноманітних чинників. 

Греко-перське протистояння V ст. до н.е., яке свідки демократії так люблять наводити в приклад, не може бути потрактоване як "чисте" змагання народовладдя й тиранії, бо крім демократичних Афін у ньому брало участь іще 30 грецьких полісів, і далеко не всі з них були демократичними. Спарта, що грала 1 з провідних ролей, аж ніяк не була. Перемогу грекам принесла їхня винахідливість, гнучкість розуму і етнічна солідарність. Коли ж солідарність розпалася - авторитарна Спарта швидко розколошкала демократичних одноплемінників, яких згодом остаточно добила архаїчна Македонська монархія. 

Демократична Британія заборола диктаторську-імператорську Францію на поч. 19 ст., бо діяла в союзі з самодержавною Росією. Саме об Росію розбилася велика армія Наполеона, потім її вже всі гамузом добивали. 

У І і ІІ СВ європейські демократи знову ж таки мали в союзниках авторитарну Росію, яка й забезпечила корінні переломи у 1916 і 42 р.р., після яких німців залишилося тільки добити. 

У 80-ті роки ХХ ст. союзником "демократичного світу" були патріархальні ісламісти-моджахеди і тоталітарний Китай (що став далеко не останнім чинником, який спонукав СССР до зміни курсу). 

Зараз у світової демократії нема авторитарних союзників, які б могли узяти на себе брудну й неприємну роботу. А її авторитарні противники не виснажені війною (як у ІІ половині 40-х років ХХ ст.) і мають ЯЗ. 

Ситуація безпрецедентна й дуже для нас небезпечна. Тому нам слід припиняти самозаспокійливі мантри про демократію яка завжди перемагає, а шукати релевантні форми суспільної організації. Але спершу слід очиститися від "зелен(ськ)ого" висліду демократичних експериментів 5-літньої давності - ходячого символу нашої ганьби і розстріляних ілюзій.

Софія Дніпровська: Нащо українським людям знати закони суспільного розвитку

Однією з головних ознак карго-культу демократії (що має такий же стосунок до демократії, як кава з цикорію - до кави, чай з моркви - до чаю, фарш із сурімі - до крабів, а навушники з дерева - до засобів зв'язку) - байдужість і навіть ворожість до питань політичної генези.

Як тільки починаєш розбирати історію становлення сучасних європейських держав, до яких свідки демократії так прагнуть приєднатися, це викликає в них різке неприйняття, агресію і потік шаблонних аргументів: "це було давно (і неправда) - гляньте на календар - XXI століття!/назвіть хоч одну успішну європейську державу, де.., і.т.д. і.т.п..." 

Ну так усі великі й успішні держави тому й успішні, що кожна з них у СВІЙ час, у СВОЄМУ темпі пройшла всі необхідні їй етапи розвитку - абсолютизм, бонапартизм, громадянські війни, суворі виборчі цензи - і ніхто їх не підганяв, не моніторив, не силував, не ставив на розтяжку, не втручався в природний хід суспільно-політичних процесів. 

І завжди - "коронний" аргумент, ультіма так би мовити раціо, щоб збити опонента з пантелику, звинуватити в пустопорожніх мріях, або спровокувати на висловлювання, які можна потрактувати як замах на конституційний устрій: "і що ви пропонуєте?" 

От коли вам повідомляють, що Земля - куля, яка обертається навколо Сонця, ви теж питаєте: що ви пропонуєте? Пропонуємо не ходити не шукати край землі, де сідає сонце. На Землі діє сила тяжіння. Що ви пропонуєте? Пропонуємо не стрибати з 9 поверху і обережно вікна там мити та одягати каску на будівництві, бо як летітиме на голову цеглина з прискоренням 9,8 м/с2, то будуть непереливки. Метали - провідники струму. Що ви пропонуєте? Пропонуємо не встромляти гвіздок у розетку...

Що нам пропонували Ньютон, Герц і Фарадей? Вони пропонували закони природи. Нащо нам знати закони природи? А щоб легше було в тій природі виживати, щоб довше й комфортніше жити. 

Закони суспільного розвитку - такі ж об'єктивні й невблаганні, як і закони фізики, хімії, біології. Їх не може скасувати ні Сорос, ні Блумберг, ні Ротшильд, ні Фукуяма, ні ООН, ні ПАРЄ, ні Венеційська комісія, ні Ната, ні USAID. 

Нащо українським людям знати закони суспільного розвитку? А щоб легше було виживати в міжнародних джунглях і будувати успішну, суверенну, заможну державу. 

Тому всі ненависники українського народу і противники нашого суверенітету, який не поміщається на шаховій дошці, виструганій іноземними гросмейстерами, так стараються, щоб політично активна частина суспільства не знала, не поважала, не враховувала в своїх планах об'єктивні закони історії. 

Бо уярмлена, але освічена спільнота, за першої-ліпшої нагоди скине ярмо і стане в повний зріст, порушивши чийсь злотий спокій і позбавивши когось гешефтів. А невігласи так і сидітимуть з дерев'яними навушниками на макітрах в очікуванні "траншів" від Бога Демократії до остаточного вирішення українського питання.

Дмитрий Некрасов: Ворюги, кровопийцы и барон Жувенель

Нынешняя война не первая в истории человечества, как не новы и попытки проанализировать причины очередной бойни. Крупнейший французский философ и политолог Бертран де Жувенель, находясь в оккупированной немцами Франции 1940-х, задавался вопросом, как вдруг так получилось, что Европа 1930-х под разговоры об общественном благе, народовластии и социальной справедливости умудрилась начать гораздо более разрушительную и требующую большей мобилизации ресурсов войну, нежели Первая мировая, которую, по общему мнению, развязали империалисты и спесивые аристократы. 

Некоторые выводы, к которым он приходит в написанной в этот период книге «Власть. Естественная история ее возрастания», покажутся современному читателю весьма неожиданными и неприятными. И я возьму на себя смелость пересказать одну из линий его рассуждений, сдобрив ее некоторым количеством отсебятины.  

1. Исходный тезис де Жувенеля звучит так: власть, которая, по убеждению большинства, несправедлива и действует в интересах узкого круга немногих, не может потребовать от большинства населения такого напряжения сил и таких жертв, каких может потребовать власть, которую большинство считает своей и справедливой. И если вдруг к власти пришел кто-то, кого большинство населения считает выразителем собственных интересов и, не дай бог, героем, то вероятность того, что большинство скоро окажется в окопах и будет получать хлеб по карточкам, резко возрастает.

Сравним масштаб власти непопулярных Карла Стюарта, Людовика XVI и Николая II с масштабом власти пришедших им на смену гораздо более популярных Кромвеля, Наполеона и Сталина.

Английская революция 1640 года начинается с протеста против небольшого территориального налога как нарушающего право собственности. Вскоре новая популярная власть уже обременяет графства налогом в десять раз тяжелее. Стюартов упрекали в ряде незначительных конфискаций, однако новая популярная власть не только систематически обирает церковь, но и захватывает под разными политическими предлогами изрядную долю частной собственности, и в результате Кромвель может позволить себе содержать армию, отсутствие которой предрешило падение Стюартов. Он строит флот, о котором Карл I не мог и мечтать, и ведет в Европе войны, на которые у Карла не было и десятой доли от доступных Кромвелю средств. 

Накануне Французской революции король обсуждает необходимость всеобщей воинской повинности, но не решается ее ввести, как не решается повысить налоги или отменить дворянские привилегии. Французская революция тут же ставит «освобожденных крестьян» под ружье и «бросает мобильные колонны на борьбу с уклоняющимися от военной службы», пишет де Жувенель. Численность армии возрастает в несколько раз. Ради ее содержания вводятся налоги, конфискации и трудовые повинности такого масштаба, которые невозможно было помыслить при старом режиме. Новая популярная власть «втягивает нацию в военную авантюру против всей Европы и, предъявляя народу неслыханные требования, извлекает из страны столько ресурсов, что выполняет программу завоевания естественных границ, от которой до этого пришлось отказаться монархии». 

Вся нация в течение нескольких лет работает больше, а потребляет значительно меньше, чем в период абсолютизма. Однако нация полна надежд и веры в светлое будущее. И несколько ослабившая давление коррумпированная Директория меняется на популярного Наполеона, который закончит военным призывом подростков, потому что взрослые призывники к тому времени закончатся.

Сравнивать Российскую империю со сталинским СССР подробно не буду. Не нужно глубоко знать историю, чтобы понимать, что непопулярный Николай II не мог и мечтать ни о таком масштабе эксплуатации населения, ни о международном влиянии, достигнутом с помощью этой эксплуатации, которые получил в свое распоряжение Сталин под радостные возгласы большинства. 

Есть множество менее радикальных примеров того, как смена власти на более популярную и менее зависимую от аристократии/олигархии без особых потрясений и революций также приводила к большему изъятию ресурсов у населения, чем во времена их непопулярных предшественниц. Но не будем уходить в дебри истории. 

Для нас важен принцип: пускай непопулярная власть не застрахована от развязывания катастрофических войн, а популярная не всегда их устраивает, однако вероятность того, что популярная власть начнет сомнительный эксперимент или крупную авантюру, заметно выше. И самое главное – если вдруг это все же случится, популярная власть мобилизует и пожертвует во имя такой авантюры гораздо большие ресурсы подданных, чем  непопулярная. Власть в царской России или кайзеровской Германии обрушились там, где их более популярные наследники из СССР и Третьего рейха имели возможности оплачивать миллионами жизней лишние месяцы своего существования.

Анатолий Несмиян: Базовые основы понимания социального проектирования и неминуемый крах России

... Социальные проекты (иначе говоря — образ будущего) выдвигаются двумя группами в обществе — элитой и контрэлитой. Разница между ними лишь в том, что элита обладает доступом к ресурсам, позволяющим воплотить ее проект, контрэлита имеет проект, но не имеет доступа к ресурсам. 

Есть и третья группа в обществе. Ее условно можно назвать антиэлитой — у нее нет проекта и образа будущего, нет доступа к ресурсам, но она выступает против проектов элиты и контрэлиты и по возможности нацелена на противодействие им любыми методами — активными или пассивными.

В России, безусловно, элита есть. И у нее точно есть проект и образ будущего. Нюанс в том, что это проект бесконечного возобновления настоящего с постепенным откатом в прошлое. Здесь нет никаких вопросов: правящая в России страта пришла к власти вопреки всем историческим закономерностям. Это не просто маргиналы советского периода, это криминал и срощенная с ним силовая составляющая правящего режима. В любой сколь-либо нормальной стране любая власть делает все возможное, чтобы криминал не смог захватить власть просто потому, что в этом случае на стране можно ставить крест. Криминал по своему генезису неспособен к развитию чего-либо, он способен только перераспределять имеющееся, а это означает, что внутренний ресурс страны будет постоянно убывать, заводя страну вначале в структурный, затем в системный кризисы, а затем разрушая ее через катастрофу. Что мы на примере несчастной России сегодня и наблюдаем — никаких отклонений от графика нет.

Поэтому для правящего режима нет задачи развития страны, он просто не понимает, что это такое. Во-вторых, эти люди прекрасно отдают себе отчет в том, что в любой нормальной системе они немедленно проиграют конкурентную борьбу и будут сброшены обратно в маргинальное состояние. Логично, что ни о каком развитии и ни о каком будущем в таком случае говорить не приходится, задача режима — удерживать настоящее любой ценой. Что неизбежно приводит к вынужденному возвращению в прошлое, так как ресурс развития и устойчивости уже проедены, система деградирует и на ее месте возникают архетипичные реликты. Неудивительно, что под конец своего существования президент поехал на исторической тематике, а мейнстримной квази-идеологией стала адская смесь из «традиционных ценностей» и «патриотизма».

Софія Дніпровська: Реалізація ідеології Zero Growth

Якщо ви читали "Велику Шахівницю", то для вас нема секрету, чому міжнародно-фінансові (глобалістичні) кола, чиїм трубадуром був "Біг Збіг", так активно просувають ідею євроінтеграції. Чому фонд Відродження заварював каву на Євромайдані, а Нуланд возила туди пєчєньки. У книзі про це дуже чітко, чорним по білому, написано. 

Щоб підважити дойче орднунг і запобігти відродженню німецького націоналізму - фантомного жаху як Бжезінських, так і Шорошів, Блумбергів, Ротшильдів і Епплбомів. 

Розширення ЄС і НАТО за рахунок народів Сх. Європи, що мають глибокі історичні образи як на німців, так і на росіян, і ще з версальських часів орієнтовані на англосаксів, сприяло б посиленню впливу останніх у спільних проектах.  (Розбавлення організації новими членами - старий, як світ, спосіб підвищити її керованість, що ким тільки не використовувався - від римських імператорів до генсеків). 

А матеріальне забезпечення велетенської наддержавної бюрократичної машини і фінансова підтримка малопродуктивних східноєвропейських економік потребує збільшення відрахувань у спільний казан, що тягне за собою... правильно: ріст податків. А високі податки ніколи не сприяли розвитку приватного підприємництва - локомотиву економічного зростання, що чудово вкладається в ідеологію zero growth, широко сповідувану в міжнародно-фінансових колах. 

(Утримання розореної війною України, схоже, теж ляже на плечі шольців - оцініть "красоту ігри")/

Добре, а де тут цимес для українців? 

Очередное рашистское откровение: "Кант имеет «прямое отношение» к конфликту на Украине"

 По мнению Алиханова, родившийся в Кенигсберге (Калининград) Кант имеет «прямое отношение» к конфликту на Украине. Философ считал, что залог вечного мира — всеобщая демократия и международное сотрудничество.

"Иммануил Кант виноват в войне в Украине — так считает губернатор Калининградской области Антон Алиханов.

Прежде всего он сказал, что философ, «родившийся тут, имеет почти прямое отношение к глобальному хаосу, глобальному переустройству, с которым мы сейчас сталкиваемся, и больше того, он имеет прямое отношение к военному конфликту на Украине».

Согласно дальнейшему ходу мысли губернатора, Канту удалось «положить начало немецкой классической философии», заодно «прокачать немецкую волю» и в то же время отрезать ее от «высших ценностей». Таким образом, из-за его деятельности, по мнению Алиханова, была развязана не только Первая мировая война, но и война России против Украины, поскольку «Запад с давних времен нарушал все договоренности, которые были достигнуты».

Губернатор региона обосновал необходимость высказаться по этому вопросу тем, что «когда постоянно живешь и работаешь в Калининградской области, невозможно не задумываться о мировой политике и о международных отношениях»".

Софія Дніпровська: Римо-германська цивілізація вже вступила в стадію глибокого перезрівання. Залишилася тільки Східна Європа, найбільшою й найперспективнішою часткою якої є Русь-Україна.

З найбільших загроз західній цивілізації полягає в блаженній і ситій зарозумілості сучасної Західної Людини, просякнутої непорушною вірою в те, що матеріальний добробут, особиста безпека і вибори-перевибори є абсолютною, універсальною цінністю для кожного представника виду Homo sapiens. А якщо десь, колись в якійсь країні завелася дихтатура з тиранією, то це тому, що лихий диктатор з поплічниками силою і хитрістю уярмив якийсь волелюбний народ і якщо цьому народу помогти повалити тирана, то там одразу запанує свобода, демократія і благорастворєніє воздухов. 

Ця омана вже дорого коштувала євроатлантичній спільноті в багатьох куточках земної кулі, які вона демократизувала, демократизувала та й не видемократизувала, але відмовлятися від неї вона принципово не збирається. 

Біда в тому, що цей хибний наратив поширюються й в українському суспільстві, яке зараз ударними темпами "європеїзується" і бездумно наслідує все, що йде з "цивілізованого світу". 

Тому величезна кількість наших громадян була абсолютно впевнена, що як тільки в РФ скакне долар і пропаде Макдональдс, вона рухне. А коли Путін мобілізацію оголосив, то тут уже останні сумніви пропали: звіздєц мангусту! 

А мангуст узяв та й не звіздонувся. І шо ти тепер будеш робити? Плану Б у свідків краху "недоімперії", як виявилося, нема. Є план Зе і Є, але вони нікуди не годні. 

Як би це прикро не було визнавати, в спільнотах, які ми маркуємо як "варварські", авторитарні, злиденні, значно краще, ніж у "цивілізованому світі" поширене розуміння, що економіка і технології - це лише ЗАСІБ для підкорення світу. Дуже-дуже важливий і необхідний засіб - палицею-копачкою Землю не підважиш і до зірок не дотягнешся. Але натовкування кендюхів, кишень, клунь і комор не може бути остаточним сенсом ЛЮДСЬКОГО буття. Тому попри свою злиденність і жорстокість вони такі живучі і такі диявольськи везучі.

А постіндустріальний Захід - як той янгол Лаодикійської церкви - ані холодний, ані гарячий, ані риба, ані м'ясо, ані чоловік, ані жінка, а щось таке середнє, мнякеньке і літепле. Він багатий, і збагатів, і не потребує нічого. А не знає, що він нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий і голий...

Римо-германська цивілізація, чий вищий злет припадає на XVI-XIX ст., вже вступила в стадію глибокого перезрівання. Ця стадія така ж закономірна й незворотна, як стадія перезрівання греко-римської цивілізації у ІІІ-V ст. н.е. І її минулі культурні й технологічні досягнення не повинні вводити нас в оману й затуляти від нас її теперішній стан.  

Ф. Франко свого часу позиціонував авторитарну, традиційну Іспанію як духовний резерв Європи. На жаль, цей резерв Європа вже вичерпала, а каудильйо викинула з Меморіалу. 

Залишилася тільки Східна Європа, найбільшою й найперспективнішою часткою якої є Русь-Україна. І від того, наскільки творчо ми підійдемо до запозичення іноземних практик, наскільки ретельно відокремлюватимемо зерна від полови, без перебільшення залежить доля всього світу.

Анатолий Несмиян: Почему рушаться недемократические режимы и почему сейчас наступил кризис демократии

Смысл любой демократии заключается в безусловном праве большинства на продвижение своих интересов при соблюдении интересов меньшинства. То есть, поиск точки баланса этих интересов, смещенных, конечно, в сторону большинства. Сбалансированная система всегда наиболее оптимальна с точки зрения расхода ресурса на поддержание своей устойчивости, поэтому демократия по сравнению с любыми иными системами управления наиболее эффективна. Речь, конечно, идет о периодах эволюционного развития, а во время системных кризисов и катастроф система переходит в качественно иное состояние, поэтому критерии эффективности в таком состоянии совершенно иные.

Этим, кстати, и объясняется тот факт, что все недемократические системы управления так тяготеют к нескончаемым кризисам, провоцируя и создавая их искусственным образом: только так они могут легитимизировать свое право на власть. Как только кризисы прекращаются и наступает время нового эволюционного цикла, недемократические институты немедленно демонстрируют свою несостоятельность и неэффективность.

Здесь стоит оговориться. Сама по себе демократия неотделима от понятия прав и свобод. Даже в рабовладельческом обществе свободные люди обладают ими в достаточно широком объеме. Поэтому для сословного общества в одном социуме могут уживаться несколько демократий — внутри правящего сословия, внутри сословий нижестоящих (ну, за исключением, видимо, чисто орденских структур, построенных на чистой иерархии вроде церкви). Иначе говоря — там, где люди равны между собой (пускай даже в пределах одной социальной группы), там демократические принципы возникают буквально стихийно. Другой вопрос, что сословное общество — оно в первую очередь про долг. Каждое сословие обременено своим собственным уникальным долгом, и как только этот долг обнуляется, сословное общество начинает размываться эрозией. 

В России указ Екатерины, разрешивший дворянскому сословию не служить, стал в конечном итоге причиной краха империи, так как правящее сословие перестало ассоциировать себя с долгом служения. 

Советский Союз, будучи таким же сословным обществом, утратил целеполагание, когда номенклатура, управлявшая общенародной собственностью (в чем, в общем-то, и заключался ее долг служения) приняла неформализованное решение о приватизации этой собственности в частное пользование. 

Нынешняя правящая знать не имеет перед страной вообще никакого долга, что в целом обуславливает ее крах, так как у нее в таком случае нет легитимного права на власть, она способна поддерживать его только силой, что само по себе чудовищно затратно и бесполезно.

Александер фон Ган: Хотели, как лучше. Получили загогулину. На ней вертимы будем. Без удовольствия, но уж как есть

Говорят о том, что надо было действовать в 90-е, что если и был шанс возродить Россию, он был тогда.

Может быть. Но в те самы 90-е, когда все вдруг получили и свободу, и средствА быть, жить, путешествовать никому  в голову не могло придти, что события могут развиваться по-другому. Что придёт некто, кто станет вас уверять, что "тогда" было лучше. И таки уверит, если не всех, то большую часть.

Была гордость за победу над ГКЧП, уверенность, что ельцинизм это только этап, ступенька в Европу, к новой России, без братков и коммуняк. Что все эти перестрелки-переделки всего лишь результат перестройки, временный крен, устранимый и вполне себе безопасный. Никто не мог себе даже представить, что расстрел Думы, фиктивные выборы, контроль над СМИ --  "оправданные меры", призванные "недопустить возврата" -- и есть тот самый возврат. Конец, как тот айсберг, подкрался незаметно и пропорол брюхо корабля новой демократии по самые никуда.

Пока оптимисты докладывали лёд в стаканы с Адбергом, ушлые ребята из ЧК набивали сейфы компроматом, посылали молодЁж на запад, пообтереться и освоить манеры. Освоили манеры, обжили виллы, протоптали дорожки в парламенты и кабмины. Встроились в систему, малой кровью и по самой доступной цене. На взаимовыгодных условиях. Кого надо обогатили, кого не надо прижали к ногтю. И, поняв как всё работает, сделали выбор в пользу тов. Си, а не друга Билли. Ну получилось так, склалось, ничего личного.

Фашизм - наше всё. Единение вокруг и по поводу. Скрепяя скрепми, скрепляя небоскрёп. 

Не было у нас шансов, господа! Право было и есть, а вот шансов - ни одного. Надо было не дихфирамбы петь и не пироги печь на именинах  новой демократии, а кулаком по столу -- или так, или никак.  Нам нужно русское государство, а не Хасбулатов с Гайдаром. Отдайте страну народу, раздайте землю, пооткрывайте счета персональные, чтоб не на водку и не в фонд, а детям; проведите люстрацию, отправьте всех коммуняк по монастырям, на покаяние. И выбросите собакам труп вождя мирового пролетариата.

Не забудем, но простим. Себя, что дали маху. По  обстоятельствам, а не со зла. Хотели, как лучше. Получили загогулину. На ней вертимы будем. Без удовольствия, но уж как есть

Margarita Dudka-Bulyha: Мають з‘явитися нації та держави, які готові брати відповідальність за долю людства з позиції не рівності, але цілісного взаємоіснування народів Землі

Щодо скандального виступу Славоя Жижека (Slavoj Žižek) на церемонії відкриття Франкфуртського книжкового ярмарку 18 жовтня 2023 року. - https://politcom.org.ua/potribno-borotysya-na-oboh-storonah-odnochasno

Зрозумілий підхід. Але він все одне веде до урівняння.

Ми також можемо зрозуміти розпач німців після поразки у перший світовій. І розуміємо їхній захват ідеями нацизму. Як реванш за програш. Але зрозуміти винищення мільйонів людей в газових камерах не зможемо.

Ми можемо співчувати мільйонам німців, що загинули під час бомбардування Берлину в 45м. Але не можемо спростувати необхідність в той час припинити існування нацистскої держави. І необхідність Нюрнберга також.

Жижек не туди спрямовує увагу. І його опоненти не тим засмучені. Він не виказує антисемітизму. Він виказує дитячу хворобу лівацькості - пошук з постраждалих, хто більше постраждалий. Це повна відсутність здорового соціального імунітету.

Зараз питання не в тому, хто більш постраждалий, а в тому, як за кілька десятків років купа розвинених країн вигодували спільноту людоїдів, з якою не знають, що робити. Це маленьке, але болюче питання. Так хочеться скинути його на Ізраїль, нехай вони розберуться, тільки так, щоб світові не страждати від занепокоєння.

Але за цим питанням можна побачити більше. Як так званий цивілізований світ спокійно співіснував останні десятиліття зі світом диктаторських режимів, які не бентежили його, доки тим режимам не стало тісно в їхніх кордонах? Маємо очевидний провал усієї сучасної цивілізації. І культура відміни зараз - це як температура при загостренні хронічної хвороби. Вона не є здоров‘ям, але вона лише прояв давно запущеного в поганому сенсі процесу.

Зараз не культурні досягнення треба обговорювати, а безсилість усього, що вважалося досягненнями цивілізації. І усвідомити, що потрібні кризові міри і новий рівень обговорення у світі.

Мають з‘явитися нації та держави, які готові брати відповідальність за долю людства з позиції не рівності, але цілісного взаємоіснування народів Землі.

З такої точки зору я сприймаю цей виступ як запит дитини до дорослих, які мають урегулювати світоустрій. Питання: хто ті дорослі?

Судячи з останньої промови Байдена США мають намір лідерства у дорослішанні землян. Подивимося на їхні дії.

Станислав Кукарека: Историософское о кастовой системе, военной демократии и неудачных попытках строительства "рая на земле"

Во времена моего детства практически единственной идеологией (и версией истории) был марксизм, того или иного толку. И думаю это не только меня коснулось, даже на Западе он стал довольно популярен. Если даже не в том смысле популярен что он правилен, а в том смысле что "внимания заслуживает". И потому те или иные нарративы этого марксизма - плотно укоренились в массовом сознании, и в подсознании, кстати тоже. 

Марксизм как таковой - был посвящен критике капитализма. В основном. Да, на момент появления марксизма именно капитализм был доминирующей силой и тенденцией в мире, и посвятить основное внимание ему - выглядело логично. Но там вкралась мелкая, но очень зловредная ошибочка одна, довольно характерная для системотехники и проектного менеджмента, наук, что появились позже. Синдром ложной цели. Мол капитализм - лучше, чем "все остальное", что априорно, ведь капитализм всех разгромно побеждает что объективно. А если марксизм, лучше чем капитализм, значит марксизм лучше всех. 

Снова таки априорно. Это ошибка. Там все сложней на самом деле, но это уже дебри математики. 

Дело в том, что ни история человечества, ни даже его состояние (как на времена Маркса, так и сегодня) одним капитализмом далеко не ограничиваются. Как впрочем и демократией (или диктатурой) тех или иных сортов. Даже классики марксизма вскользь упоминали "азиатский способ производства", но только по касательной, и через призму, опять таки, марксизма. То есть недобросовестно упоминали. И это было проявлением той самой ошибки системотехнической. 

Если мы взглянем на историю (мировую - особенно), то мы увидим, что "старые" цивилизации, живущие достаточно долго без особых потрясений - склонны к образованию каст, сословий и.т.д. И это важно. 

Это нельзя сводить к одному лишь голому рабовладению (еще и в строго производственном аспекте), как это характерно для марксистов. Так было в древних Греции и Риме, в определенной степени это повторилось и в "послеримской" Европе. Но кроме того существовала Азия еще, огромная. И там тоже было дофига всего, включая например Египет. Была к примеру Индия, Китай, Япония и еще много всего. Цивилизации, что не переживали "мировых войн" (или чего то близкого по смыслу) каждые 300-400 лет. Были, в конце концов, арабы, а потом османы. И там были свои тенденции и своя конструкция. 

Итак, выдвину "сильное предположение", что любое "достаточно стабильное общество" склонно к формированию кастовых систем, и это явление не экономическое (и даже технологическое), как утверждали нам марксисты, а именно что социальное и политическое. Что доказали нам сами марксисты, на практике. И в СССР, и в прочих странах "победившего марксизма" мы видим явные тенденции к построению кастового общества, все эти вот "номенклатуры", "силовики", "крестьянство приписное" и "ущемленная интеллигенция", все как обычно. Как и при фараонах. Хотя и на совсем другом уровне развития производственных сил и отношений, совсем в других технологических и экономических реалиях. И это не случайность. 

Yigal Levin: О моральной эквивалентности со Второй мировой войной

 Лауреат премии по экономике памяти Альфреда Нобеля Пол Кругман в своей статье для The New York Times сравнивает украинское контнаступление с высадкой Союзников в Нормандии, 79 лет назад: "Мы ожидаем морального эквивалента Дня "Д", который произойдет когда Украина начнет свое долгожданное контрнаступление против российских захватчиков".

Приведем некоторые цитаты из его материала на NYT:

- Вторая мировая война была одной из немногих войн, которая была явной борьбой добра со злом. Но хорошие парни отнюдь не были хорошими во всем. Многим американцам тогда отказывали в основных правах и иногда убивали из-за цвета кожи, а Британия на тот момент все еще правила, иногда жестоко, огромной колониальной империей. Но если великие демократии слишком часто не соответствовали своим идеалам, у них, тем не менее, были правильные идеалы: они стояли, пусть и несовершенно, за свободу против сил тирании, расового превосходства и массовых убийств.

- Украина - несовершенная, но реальная демократия, надеющаяся присоединиться к более широкому демократическому сообществу. Россия Владимира Путина - злонамеренный актор, и друзья свободы во всем мире должны надеяться, что он будет полностью разгромлен.

- Хотя большинство американцев поддерживают помощь Украине - лишь меньшинство готово поддерживать эту помощь столько, сколько потребуется. Общественное мнение США о помощи Украине сейчас удивительно похоже на опросы начала 1941 года - то есть задолго до Перл-Харбора - о программе военной помощи Великобритании по ленд-лизу.

- Некоторые из тех, кто выступает против западной помощи, просто не видят моральной эквивалентности со Второй мировой войной. В частности, среди левых есть люди, для которых это всегда 2003 год, когда Америка была втянута в войну под надуманным предлогом - и они не видят, что ситуация отличается.

- Среди правых, напротив, многие из тех, кто выступает против помощи Украине - назовем это фракцией Такера Карлсона – прекрасно понимают, в чем смысл этой войны. И они сознательно на стороне плохих парней. "Путинское крыло" Республиканцев давно восхищается авторитарным режимом России и ее нетерпимостью. До войны республиканцы, такие как сенатор Тед Круз, противопоставляли то, что они воспринимали как российскую жесткость, "ослабленным, выхолощенным" вооруженным силам США. Военные неудачи России угрожают всему мировоззрению этих людей, и они будут унижены украинской победой.

- Дело в том, что ставки в Украине сейчас очень высоки. Если контрнаступление Украины будет успешным, силы демократии укрепятся во всем мире, и не в последнюю очередь в Америке. Если оно провалится, это будет катастрофой не только для Украины, но и для всего мира. И не нужно быть военным экспертом, чтобы понимать, что атаковать укрепленные оборонительные сооружения - а именно это должна сделать Украина - очень сложно.

- Накануне Дня "Д" Дуайт Эйзенхауэр сказал экспедиционным силам: "На вас смотрит весь мир". Теперь взоры всего мира обращены к вооруженным силам Украины. Будем надеяться, что они преуспеют.

Кирилл Серебренитский: Последний из могикан. Как это было

... Знаменитый приключенческий роман "Последний из могикан" был опубликован в 1826 году. 

Повествование это создавалось по мотивам исторических событий семидесятилетней давности.  Но в те времена научное могикановедение ещё только зарождалось., так что Фенимор Купер располагал весьма ограниченным набором первоисточников и переврал очень многое, строго говоря - почти всё. 

На самом деле происходило всё так. 

*** 

Прежде всего следует отметить, что native american tribes на вторжение бледнолицых отреагировали по-разному. 

Гуроны по ночам налетали на бревенчатые казармы и скальпировали задремавших часовых. Делавары же решили не впускать агрессию в свою карму, ушли в прерии и предались медитациям и поискам дистанционных способов охоты на буйволов. 

Могикане на некоторое время были в недоумении и в поисках  идентичности: одни принялись было точить томагавки, как гуроны, другие начали разбирать вигвамы и готовиться в дальний путь, как делавары. 

Но тут появился великий вождь, собрал могикан и воскликнул: 

- Не смейте поддаваться страху и унынию, о могикане. Смотрите все на меня: я не боюсь, и вы не бойтесь. Эти земли - наши земли, ещё с тех времён, когда наши палеомонголоидные первопредки пришли сюда с Алтая через Аляску. Мы здесь власть. Чингачгук всё сказал. 

- Хуг, - хором сказали те, кто точил томагавки. 

- Хуг-то, конечно, хуг, - сказали те, кто разбирал вигвамы, - только вот у бледнолицых - регулярная армия, огнестрельное оружие и артиллерия, а это вот совсем не хуг. Вон, у гуронов все скво уже рыдать по убиенным не могут, охрипли. 

- Так Чингачгук ещё не всё сказал, - сказал Чингачгук. - Это всё потому, что ни у гуронов, ни у делаваров на самом деле до сих пор нет никакой политической программы, одна болтовня и неизжитое прошлое. Восемнадцатый век на дворе, великая французская революция через тридцать лет будет, а они всё дышат идеалами нижнего палеолита. Нет, мы должны быть в моменте и действовать в соответствии с требованиями времени. Мы разработаем собственную политическую программу и швырнём её в бледное лицо агрессора. 

Владимир Емельянов: Почему России нужна демократия

Народ у нас прикипел к стабильности. Он не хочет частой смены руководства. Кроме того, он не доверяет самому себе как источнику принятия решений. В результате демократия представляется ему нежелательным строем, потому что при нем нет защиты и покровительства сверху, ведь все власти временщики, а политические решения принимаются неквалифицированным большинством. 

Однако все это общие рассуждения. Конкретика монархии в России такова, что это всегда абсолютизм, самодурство, бездумная трата людских ресурсов, неистовый блуд и гонения на инородцев. 

Демократия и республиканский строй дают хотя бы призрачную надежду на то, что следующий глава государства не унаследует черт предыдущего. И что он будет происходить из другого региона, из другого круга, чем предыдущий. И что он будет подотчетен хотя бы своему ближнему кругу. Это уже большое благо.  Ну, и, разумеется, священный статус царя, религиозный ореол вокруг него больше невозможен. 

Мы знаем, как лихо летят царские головы из-под разных гильотин. Следовательно, монархия не сама по себе, а именно в своей российской специфике была бы для России хуже республики.

Тисячолітній спадок Української Державності

 Український інститут національної пам'яті 

Які атрибути держави сучасна Україна успадкувала від державних формувань українців із попередніх періодів своєї історії?

Історія української державності – це не 30 років незалежності. І навіть не 100 років, як могло б здатися, якщо починати відлік від Української Народної Республіки, яка постала в 1917 році.

Українській державності – понад 1000 років. У середньовічній Київській Русі вкорінені не тільки культурні, а й державні традиції українців. З того часу походять деякі вагомі атрибути нашої держави сьогодні:

- знак тризуба, який став Державним гербом України,

₴    назва нашої грошової одиниці,

☦️ прийняття християнства, яке стало найпоширенішим віросповіданням на українських землях, зумовило нашу включеність у європейську цивілізацію ще в Середні віки,

 - навіть назва «Україна» вперше згадується в Іпатіївському літописі в 1187 році,

 - врешті Київ – політичний і культурний центр Київської Русі – залишається політичним і культурним центром сучасної України. І  щоб відчути свою приналежність до спадку Київської Русі, нам сьогодні не потрібно покидати меж ані своєї країни, ані її столиці.

За століття після Київської Русі на українських землях змінювалися державні формування, які тією чи іншою мірою творили наші предки: Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Гетьманщина, державні формування початку 20 століття – УНР, ЗУНР та Українська Держава гетьмана Скоропадського. Що сучасна Україна успадкувала від кожного з цих державних утворень – дивіться в інфографіці⤵️