Андрій Поцелуйко: Три онтологічні стрибки еволюції: від реплікативної хімії до космічної цивілізації

Історію Всесвіту часто описують як безперервний процес ускладнення матерії. Від елементарних частинок до атомів, від атомів до молекул, від молекул до живих організмів, від організмів до людської цивілізації — цей ланцюг здається плавним і поступовим. Проте уважніший погляд показує, що ця безперервність є лише зовнішньою.

 Насправді еволюція містить надзвичайно рідкісні моменти, коли відбувається не просто кількісне накопичення змін, а виникає принципово новий спосіб існування матерії. Такі моменти можна назвати онтологічними стрибками, адже вони змінюють не лише форму організації речовини, а й сам характер буття.

Онтологічний стрибок означає народження нової реальності, яка не зводиться до властивостей попереднього рівня. Кожен із них відкриває новий вимір еволюції, що підпорядковується власним закономірностям. Якщо розглядати історію Всесвіту саме таким чином, можна виділити три великі онтологічні переходи.

Перший із них відбувся тоді, коли звичайна хімія перетворилася на життя.

У перші сотні мільйонів років після формування Землі планета являла собою складну лабораторію хімічних процесів. Молекули взаємодіяли між собою відповідно до законів фізики та хімії. Виникали дедалі складніші органічні сполуки, однак усі вони залишалися лише продуктами реакцій. Вони могли утворюватися й руйнуватися, але не були здатні підтримувати власне існування.

Перелом настав тоді, коли виникла система, здатна відтворювати саму себе.

Саме реплікація стала тією подією, яка розділила неживу та живу природу. Вперше інформація почала передаватися від одного покоління молекулярних структур до іншого. Відтепер еволюція перестала бути лише історією фізичних процесів. Вона стала історією інформації, що накопичує власний досвід через природний добір.

Цей момент був справжньою онтологічною революцією. Матерія отримала нову властивість — здатність до спадковості, мінливості та самозбереження. Саме тому життя не можна розглядати як просто дуже складну хімію. Воно являє собою новий спосіб організації матерії, у якому центральне місце займає інформація.

Тамара Гундорова: Вітальна сила Клавдії Петрівни

Трохи додам про Клавдію Петрівну і від себе, бо також писала про Винниченка та "Записки Кипатого Мефістофеля"  і працювала з його архівом. 

Клавдія Петрівна згідно Винниченкової філософії конкордизму і філософії життя, прибічником якої він був,  уособлює інстинкт продовження роду, еротичний в собі, уособлюваний жінкою, яка продовжує рід і тим інстинктом заполоняє і підкорює чоловіка. Це вітальна сила, те, що у Винниченка є любов'ю, сексом. Від нього народжуються " випадкові" діти, не "підготовлені'" свідомим вибором такої жінки, яку можеш кохати (кохання і любов у Винниченка - різні речі). Лише з обраною жінкою  є кохання, з нею можна народити  дитину, котра буде бажаною і покращить рід. Це пряма алюція до Заратустри і "вищих людей" Ніцше. Такою жінкою у "Записках Мефістофеля" є Біла Шапочка. Але звичайно перемагає біологія, тому Кирпатий Мефістфель  і піддається Клавдії Петрівні, яка не послухалася його і не зробила аборт, а зберегла дитину і тим самим підкорила його.  Аби визволитися з-під її впливу, він готовий навіть  застудити і тим знищити дитину, але в певний момент людське почуття і сила життя перемагають і він здається. Він не шанує Клавдію, але живе з нею.  Вона знову в тяжі наприкінці роману, хоча він знову мріє про Білу Шапочку і цю мрію передає своєму сину. Загалом у романі є пряме відсилання до фройдівського психоаналізу, до біології і етики над-я.  Подібні теми багато разів повторюються у творах Винниченка. У Винниченка тут  і Ніцше, і Дарвін, і Вундт, і Фройд,  і Бергсон і багато всього іншого. Всіх їх Винниченко читав.  Я аналізувала його лектуру.  

 Варто прочитати  і щоденник Винниченка,  де фіксується  його постійне зацікавлення сексуальним життям  - він має навіть спеціальні позначення для цього у щоденнику. А ще - прекрасні студії пані Надії Миронець про романи Винниченка та його стосунки з жінками.  Винниченко - письменник з багатьма  рівнями: політичними, етичними, психологічними, естетичними, філософськими. Поки що загалом публіка знає його лише на поверховому рівні. 

 Я раджу прочитати одну з його геніальних повістей - "На той бік".  Якесь видавництво, здається, перевидало недавно його роман "Хочу!", який не є найкращим, але цікавий як аналіз ідеї "чесності з собою". Але ж є і друга частина роману   - "По свій", хоча його і не знають. А загалом у 1990х я перечитала всього Винниченка і досить багато про нього писала, зокрема про його етику "чесності з собою", яку він до речі протиставляв фройдівському психоаналізу.  Багато є  у моєму  " ПроЯвленні Слова", у статтях,  я навіть опублікувала  його "Конкордизм". 

Загалом, я люблю його ранні оповідання, його "Голоту" - анатомію т. зв. "народу" - без всякої сакральності.   Винниченко активно експериментував над "святинями" та "ідеалами".  Він, до речі,  фактично дискредитував тип т.зв. "революціонера" (більшовика, народника, соціал-демократа), наприклад,  в оповіданні "Купля", де  показує, що все є товаром,  - і черевик, і революційна ідея, і секс. 

А загалом мені дуже подобається Клавдія Петрівна з її піснями, так само як і її маскарад.

Дайсаку Ікеда: Життя — це загадка, безцінний скарб

З книги есе „Пелюстки сакури”

…У снігу є велика місія. Він – посланець, який передає на землю небесну красу, здатну затьмарити собою всю непривабливу реальність оточуючого світу. І людина, яка дивиться на сніг, мимоволі стає поетом.
…Білий колір не має кордонів і дає можливість відтворити на ньому будь-який малюнок. А людська душа – талановитий художник.
Будь-яке суспільство і будь-яке життя – це картини, намальовані душею людини. Кожен із нас є живописцем свого життя, за яке лише він сам може бути у відповіді.
В який яскравий колір пофарбувати своє життя та створити з нього видатний твір, може вирішити лише твоя душа.

…Зміна сезонів благодатна. Людська душа може іноді піддаватися смуткові, застигати від печалі та горя, але пори року завжди йдуть своєю чергою, ні на мить не уповільнюючи власної ходи. Часом саме ці зміни природи сколихують затверділу душу та м’яко підштовхують людину, яка самотньо стоїть, до нового життя…

… Можливо, людина приходить у цей світ саме для того, щоб стати мужньою перед лицем будь-яких перепон та навчитися насолоджуватися життям.
Життя довге. Бувають періоди, які вимагають від людини лише терпіння. У такі часи слід терпіти, молитися та будь-що продовжувати рух до сонця…