Олег Гуцуляк: Кто такие русины

Нет никакого отдельного народа "русины".

Есть об этом академическое решение Института украинского языка Национальной Академии наук Украины. См., например, экспертный доклад в Верховном Суде Украины его директора (в видео о "русскоязычном населении" на минуте 32.29 - http://www.youtube.com/watch?v=PK-R9lPVCY4&t=147s).

Под термином "русины" понимались просто украинцы, которые состоят из этнографическо-диалектных групп (гуцулов, бойков, лемков, буковинцев, волынян, закарпатцев, покутян, ополян, подолян, полещуков (правобережных и левобережных), надднепрян (тоже правобережных и левобережных), слобожан, причерноморцев).

Термин "русины" введен официально польской (rusyn) и австро-венгерской (ruthenischen, ruten) окупационными администрациями (с 14 века и до 1939/1945 гг.) для определения подданых, принадлежащих к Греко-Славяно-Русьской православной церкви и платящих налог по "русьскому праву" (осенью, с урожая).

Тех, кто платил подати по "волошскому праву" (весной, по приплоду скота), т. е. больше были животноводами (овцы и крупный скот), определялись как "волошины" (вариант: "волощуки", "волохи"), хотя одновременно считались и "русинами", так как принадлежали к Греко-Славяно-Руськой православной церкви.

Группа украинских переселенцев в 19 веке из Закарпатья в Сербию (живут в Воеводине, входившей ранее в Австро-Венгрию) частью определяют себя еще как "русины-украинцы" из-за традиции в память об именовании их в период Австро-Венгрии. Аналогичным образом "шифруются" и некоторые закарпатские украинцы в Венгрии и Словакии.

Галичане - термин политический, охватывает подданых бывшего (до 1918 г.)  Королевства Галиции и Лодомерии Австро-Венгерской империи (украинцев, поляков, евреев, немцев, караимов). После 1918 г. Западная Галичина (с центром в г. Краков) отошла к Польше, как Южная Малопольша, Восточная Галичина (с центром в г. Львов) - к Украине, как часть Западной Украины (вместе с Волынью, Закарпатьем, Буковиной и Опольем).

Розповідь гуцулів про боротьбу церковників зі старожитніми колядками

Из первовітку аж до половини ХІХ столітя в нас у горах ніхто ни переслідував наших колєдників за їх колєди. Колєдували вни їх так, єк уміли. Учілиси колєд берези вид березів. Передавали старовіцкі колєди предіди своїм превнукам. Первовічьні колєди переходили з поколіня в поколінє. Тоти старовіцкі колєди люде найліпше любили, тай до сегодне їх люб'єт.

Старовіцкі колєди -- це були первовічьні Божі слова. Ними ж зпоконвіку наші предки, тай ми славили Бога-Сонце тай величєли ними Боже Риздво.

Церковних колєд гуцули ни переймали, ни любили їх, тай ни вчілиси їх ніколи. И дотепер старі гуцули ни вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церкві колєдуют на Риздво дєки. Навіть посміваютси из тої колєди тай ни мают її нізашо. Уни колєдували тай колєдуют и до сегодне колєди свойов стародавнов гуцулсков арійов -- сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Тай держєтси шє й до сегодне в колєдниках своїх старовіцких колєдницких звичєїв.

Колєдницкі звичєї задержєлиси шє й дотепер майже вірно такі, єк бували стародавно в нас, лиш колєди богато поперемінювано (поперероб'ювано на нові). Тай богато полишено старовіцких колєд, а заступлено їх новоуложеними колєдами, бо протів старовіцких колєд страшно боролиси попи вид другої половини минулого (ХІХ) столітя. Тай удалоси їм богато колєд переиначіти.

Вид половини минувшого столітя попи на приказ своїх владик страшно були си напосіли на старовіцкі колєди, аби їх цілком зпомиж народу викоренити. Уни так само хотіли скасувати й старі гуцульскі колєдницкі звичєї, але це си їм так ни вдало легко, єк из колєдами.

Попи кричєли з наказниц у церквах, шо гуцульскі старовіцкі колєди -- то поганцкі, а ни хрестіянскі колєди. Казали, шо в тих колєдах укриваєтси поганска віра, тай тимунь їх гріх колєдувати.

Одного разу цілком були зперли колєдників попи, єк берези ни уміли так колєдувати, єк хотіли попи. Тай ни пустили дотів колєдників у своїх парафіях, доків берези ни склали нові колєди, уложені полудь Ангелія.

Микола Бандрівський: Спалювання людей живцем: досвід Галичини

В Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь»  осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.

   Спалювали жінок і чоловіків за чаклунство і в Галичині, причому останню «відьму» у нас спалили якихось півтораста літ тому. 

Про це, з усією скрупульозністю справжнього вченого-етнографа, описує секретар комісії НТШ і дійсний член Празької і Віденської академій наук, Володимир Гнатюк у своїй праці «Купанє і паленє відьм у Галичині» (1912; лінк на повний виклад його праці див. нижче цього тексту). 

Далі подаю фрагменти його записів, які стосуються подій на території сьогоднішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей.

   Отже, село Нагуєвичі (сьогодні – Дрогобицького району). Під час епідемії холери 1821 року, коли в селі люди почали масово помирати, один хлопчина признався у тому, що він є упирем і вказав на низку односельчан які, ніби-то, теж є упирями і умертвляють людей.  Перелякані тою звісткою селяни зібрали схід села і на тій громадській раді вирішили спалити усіх названих «упирів» на вогнищі з тернини.  Тоді зігнали на майдан посеред села тих «упирів», зв’язали і почали по одному кидати у вогонь. За розповідями очевидців, деякі з них помирали швидко, а дехто зумів якось визволитися і втекти. Однак, після цього спалення, холера не вщухла, а організаторів було притягнуто до відповідальності і позасуджувано на різні терміни. Тоді ж, у сусідньому селі Ясениці Сільній було спалено одного чоловіка, а решта людей не дав попалити місцевий священник, який втрутився у цю справу.

   Не менш трагічні речі діялися й на Гуцульщині. Так, біля села Микуличин біля Яремча, останню «відьму» спалили 1827 року, а у селі Верхній Березів на Косівщині, на околиці села навіть було окреме місце, яке називали «Згарище» і на якому спалювали мертвих «упирів». Далі подам зі слів Семена Бойчука із сусіднього села Текуча, за словами якого «…тут, за горбком, у Березові була відьма…її вночі впіймали, завинули у верету і понесли на Згарище. Положили терня, підпалили та й кажуть, щоби признала, що вона відьма. А вона  ні, та ні. Проситься, плаче…Йо! Не помогло. Спалили… А потім сиділи по криміналах за тото, бо хтось вчув, як вона кричала та й доніс у Коломию знати».

   Ще один гуцул – Дмитро Малкович зі села Зібранівці біля Коломиї розповідав, що «…там у нас, в Березові, звідки я родом, був один чоловік, може й не упир, та й помер надворі через сильний мороз. Коли його поховали, то він потім ходив і кричав…Відьма, що звалася Маруся Перцова сказала, що треба його відкопати, кинути у вогонь і спалити. І, після цього як його спалили на терновому вогні за селом, то вже не чути було ні вівкання, ні нічого».

   Зі слів гуцула Ілька Стовп’юка зі села Іспас, коли у сусідньому селі в черговий раз виявляли відьм, то їх вели на сусідню гору Готарь «…і там розкладали терновий вогонь, і зв’язували, і кидали їх до того огню…То були чоловіки, жінки й дівчата, бо вони не пускали йти дощу…А тато мій казали, що пригадують, як їх дідо ходив туди дивитися, бо від нас багато людей ходило. Відти давали знати, коли тото буде, як тепер віче, та й хто хотів, то і йшов».

   Не менш цікаву розповідь, але вже - про відьму Кошулиху, записав Володимир Гнатюк від 60-літньої Афії Антоняк зі села Голови, що біля Косова. 

В Карпатах прозвучала остання цьогорічна коляда

 В Карпатах прозвучала остання цьогорічна коляда.  Таке хочеться бачити наживо. Неймовірна атмосфера.

Дякуємо за відео @Olga Kovalevska

Пан'Європейська Солідарність в Україні 1902 року

Пан'Європейська Солідарність в Україні ще до того, як це стало мейнстрімом ))

Гуцул, Мадяр, Ром;
Липован, Єврей, Поляк, Шваб;
Румун, Русин.

Фото 1902 року.

Микола Бандрівський: Перший Гуцульський полк морської піхоти і чому він був створений на Західній Україні у 1919 році

Здавалось би, що може бути більш абсурдніше: карпатська Гуцулія і морська тематика? От, і я, так само думав, однак історія всього цього, виявилася ще більш цікавішою, ніж я гадав.

Так, згідно з документами, 9 травня 1919 року в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську) морський міністр Української Народної Республіки затвердив штат Першого Гуцульського полку морської піхоти флоту УНР. А, ще через два тижні, в тому ж Станіславові, згідно з Наказом №231/236 від 22 травня 1919 року, була сформована дивізія морської піхоти, до складу якої увійшов згаданий 1-ий Гуцульський полк морської піхоти і 1-ша батарея при ньому

То, все ж таки, чому ті "морські справи" молодої Української Народної Республіки, вирішувалися не десь на березі моря, а в... Галичині? Відповідь доволі проста: усі порти і Чорноморське узбережжя України, на той час, окупували війська Антанти і тому (а також під натиском більшовицьких військ зі сходу), армії УНР відступили у західні регіони - на тодішню територію Західно-Української Області Української Народної Республіки, де й відбулося вищезгадане формування морських полків

Примітка №1: Офіційною датою створення 1-го Гуцульського полку морської піхоти армії УНР вважається 3 березня 1919 року, коли в Бродах на Львівщині, командиром цього підрозділу було призначено підполковника Омеляна Гемпеля. А, вже 21 травня Перший Гуцульський полк морської піхоти з Бродів було передислоковано до Чорткова під Тернополем.

Штат гуцульського полку морської піхоти затвердив 9 травня 1919 року в Станіславі капітан І рангу 3лобін, що виконував тоді обов' язки Морського міністра УНР. Полк складався з куренів, кінної та кулеметної сотні.

До куреня входили 4 піших сотні, кожна з яких ділилася на 2 чоти, а ті, в свою чергу, - на 4 рої. В сотні нараховувалося по 151 вояку. Штат полку нараховував 2374 особи, з яких: старшин - 63, лікарів - 5, урядовців - 9, козаків - 2297. Коней 415, з яких: муштрових - 142; обозних - 273 (за інформацією Володимира Сергійчука).

Журнал військових подій Гуцульського полку морської піхоти з 25 травня 1919 року, написаного осавулом полку сотником Заболотним (опубліковано Володимиром Сергійчуком)
24 березня. Наказом по Морському Міністерству (Число 2) почав формуватися Перший Гуцульський полк морської піхоти в м. Броди.
21 травня. Полк вирушає до Чорткова за наказом Морського Міністерства (ч. 169 від 17 травня) для формування.
23 травня. По дорозі на Чортків у Тернополі за наказом Головного отамана Петлюри (ч. 679, 23.05) полк підпорядкований в оперативному відношенні Січі.
25 травня. Полк вирушає походом на станцію Богданівку.
До 1 червня полк готувався до наступу на Волочиськ: здійснює розвідку, розгортає техніку,
1 червня. За наказом штабу Січі полк похідним маршем пересувається до села Черничувка, яке послужило вихідним бойовим пунктом для наступу на станцію і місто Волочиськ.
2 червня. Полк переправився під ворожим вогнем через Збруч вбрід на 200 метрів північніше Оржехівця і закріпив за собою переправу.
3 червня. Розвідка веде перестрілку з ворогом і просувається до станції Волочиськ.
Полк захопив станцію і місто Волочиськ. Відбив у ворога кулемет, набої для рушниць і гарматні. В полку втрат немає, ворог залишив 7 чоловік убитими.
4 червня. Полк вирушив о 7 годині ранку з Волочиська бойовим порядком до станції Войтівці Проскурівського повіту і після недовгої перестрілки з ворогом захопив село Войтівці.

Волошины / Волощуки и Русины Галицких Карпат

В Карпатах опришки - это выходцы из скотоводческих сел (платившие налог по "волошскому праву", т.е. весной, когда приплод) и рекетировали они села земледельцев (платящих дань по "русскому праву", т.е. осенью, когда урожай). Затем, с 17 в. они переориентировались на рекет польского панства, у которого можно было забрать в любое время и много.

--------------
Відомий опришок Григір Пинтя [Пинтя Хоробрий] був за походженням румуном. До початку бандитської кар’єри він служив в австрійському гарнізоні.
В одному з архівів земського суду Австрії знайдено оголошення 1837 року про розшук карпатських опришків Мойши Янкеля Райзнера, Сруля Мендель Шора, Герша Мендона і Берля Леві. Дата збігається з черговою хвилею активності опришків. В деяких легендах йдеться про співпрацю опришків з циганами, але конкретних свідчень цього не знайдено.

----------------------

Під час походу на Борщів [зараз – Тернопільська область] Олекса Довбуш напав на садибу польського магната Костянтина Злотницького, відомого садистським ставленням до селян. Довбуш довго катував пана, перед тим як вбити. У слідчих матеріалах офіційно зафіксована фраза Довбуша: «…Не за грошима твоїми я прийшов-сми суди, а по твою душу – щоби ти людей бірше не мучив. І не проси, і не витрачай слів даремно – все одно помреш в лютих муках». Після смерті магната опришки нічого не взяли з його дому.

----------------------

Влітку 1704 року на Косів напали опришки Григора Пинті. В день нападу орендар Гдаль Мошкович галасливо справляв в місті одруження сина Лейби. Опришки влаштували тут справжнє «Червоне весілля»: нареченому відрубали руку і голову, дружині і синові одного з гостей відтяли голову, кількох дітей з родин багатих орендарів зарубали.
В Центральному історичному архіві Львова зберігається протокол зі списком награбованого: «В будинку Гдаля взято перлин… шнурів дванадцять, за які отримані золотих тисячі двісті… коралів шнурів два, на яких було дукатів чотири, в кожному дукаті по два червоних золотих, вартістю золотих тридцять п’ять; корони одна золота, інша срібна, отримано за них золотих дев’яносто; піховки срібні дві вартістю золотих тридцять чотири… Синові гдалевому Лейбі взято з шухляди ложок срібних вартістю золотих тридцять два, кубків срібних два вартістю золотих п’ятдесять п’ять, два шнура коралів з перлами, між якими була золота штучка, обцяцькована рубінами, вартістю золотих двісті двадцять; жупан з камки [іранська шовкова тканина з кольоровими візерунками] вартістю золотих вісімнадцять».

Повістування про бабу Пігулівску

На фото: Николай Могорук (Штефанів) і Харук Василина (Пігулівска) на весіллю у Зеленчук Полагни, 1959 рік.

"Моцна баба... А такий голос мала... Йкийс такий, шо ни траба було їй кричєти - співати, вна просто та', єк би просто говорила, співала, але можна було чути дуже здалеку. Така голосна жинка була... Тай ця баба де пиде на весіллє - там фіґлі правит. А такі пльотки співає, шо най си преч каже. Тай курила люльку...". Записано від Зеленчук Василини, с. Криворівня Верховинського р-ну.

Олекса Довбуш

Оспіваний від усього серця народом в легендах Олекса Довбуш народився 4 вересня 1700 року в селі Печеніжин побіля Коломиї. 

Вже більше 300 літ він залишається для українців тою легендою, яка давно переступила межі реальності, наблизившись більше до епічно-літературного персонажу, ніж до історичного. А якщо той чи інший діяч є частиною народного епосу впродовж трьох століть поспіль, то ніякі зміни політичної кон'юнктури вже не зможуть вплинути на сприйняття його образу нащадками.

У нашій історичній пам'яті Олекса набув образу "шляхетного розбійника" - героя, який уособлював силу, спритність, розум, справедливість, сміливість, честь, безкорисливість. А ще до сьогодні також символізує незламний народний дух, поєднуючи в собі найкращі риси національного характеру! Любимо!

Дєкувати Богу, нашя Параска дочікаласи ПРЕДЧІТИ, тобто ПРАПРАВНУЧКИ!

Сталася радісна родинна новина в Криворівні! 

Поважна 88-річна пані Параска Зеленчук, з роду Потяк, дожила до того часу, що її ПРАВНУЧКА 25-річна Русланка Семенюк народила донечку! Пяте покоління !!! 

Гуцули кажуть так: Дєкувати Богу, нашя Параска дочікаласи ПРЕДЧІТИ, тобто ПРАПРАВНУЧКИ! На Гуцульщині зберігся унікальний стровіцький Християнський народний обряд "ПРОШШІ ПРЕДЧІТ". 

За Християнською народною традицією, після здійснення обряду "Прошшів предчіт", прапрабабуся Параска Зеленчук уважатиметься Безгрішною, тобто Праведницею. 

Фото Марії Пошивайло.

Гуцулы. Пасха. 28 апреля 2019 г.

С.В. Ильницкий: Образ общественной жизни Карпатской Руси (в повести Ивана Франко "Захар Беркут")

Иван Франко в повести «Захар Беркут» представил образ общественной жизни Карпатской Руси в XIII веке, память о которой сохранилась в Карпатах до сих пор.

В повести сквозь фабулу борьбы карпатских русичей с аван­гардом экспедиционного корпуса монголов в 1241 году рисуется образ свободного общества свободных людей. Вот его описание в символах со знамени тухольской общины:

 «... Из одного большого пня изготовлена вся эта сплошная цепь, сильная и будто замкнутая в себе, однако свободная в каждом отдельном кольце, готовая принять разные связи. Это цепь – наш русинский род, такой, каким вышел из рук добрых творческих духов. Каждое кольцо в этой цепи – это одна община, неразрывно по самой природе связанная со всеми другими, и при этом свободная сама по себе, как будто замкнута сама в себе, живет своей собственной жизнью и удовлетворяет свои потребности. Только такое единство и свобода каждой отдельной общины делает всю целостность единой и сво­бодной» [с. 49–50].

«... Почему она красная [ткань знамени]? Ибо означает кровь. До последней капли крови должна оборонять общи­на свою свободу, свое святое устройство» [с. 51].

Не вызывает сомнения, что этот образ общинной жизни может быть реализован лишь тогда, когда община будет состоять из личностей-носителей этого образа. Ибо кто же выступит гарантом справедливости, как не сами общинники?! Но смогут ли они рас­познать справедливость, если не будут носителями её?

А теперь перечислю, какими чертами должны были обладать и обладали общинники Руси XIII века:

Олег Гуцуляк: Карпатские скалы Олексы Довбуша как святилище Локи Туисто

О соответствиях скальных комплексов и народной орнаментации карпатской Гуцульщины и скандинавской Готсулии существует обширная литература (см.: Ber W. Sledy kultury gockiej na Huculszczyznie // Wiedza i zicie (Warszawa). — 1936. — Rok. XI, zeszyt 6-7. — S. 456—459; Бандрівський Й.С. Знаки-ідеограми в петрогліфах Писаного Каменя на Гуцульщині // V Наукова геральдична конференція, 9-10 листопада 1994. Матеріали / Ред і уклад.  А. Гречило. — Львів: Укр.геральд.т-во, 1995. — С.3-4). Это — один из аргументов в пользу гипотезы о готском происхождении гуцулов, горцев Карпат.

По нашему мнению, известный карпатский комплекс «Скалы Олексы Довбуша», посвященный гуцульскому разбойнику и колдуну Олексе Довбушу,  — это древнее святилище готского бога огня и трикстера-шамана Локи Туисто.  Вероятно, после ухода готов на запад, оставшееся в Восточных Карпатах славянское население сохранило и переосмыслило представление о могучем шамане-колдуне, приписав затем его черты реальной исторической личности.

Готсульский Туисто означает «двойное (двуполое) существо», что даёт основания для его сближения  с культом близнецов у древних германцев (Тацит в главе XLIII «Германии» сопоставляет их с римским Кастором и Поллуксом). От Туисто происходит первый человек (Манн), а от Манна — родоначальники трёх племенных или культовых групп германцев — истевоны, герминоны, ингевоны.

Но одновременно двуполое существо в скандинавской мифологии - это шаман-трикстер Локи. Он и выступает как храбрый муж, но также как женщина порождает мифологических существ.

Локи выступает как комический дублёр  бога Одина в космогонии и его демонический противник в эсхатологии. У них обоих есть шаманские черты, но шаманские странствия Локи ограничены горизонтальной проекцией (Моровой Рекой), тогда как образ Одина тесно связан с вертикальным  (Мировым Древом).  Условно Одина и Локи можно соотнести как белое и чёрное шаманство.

В качестве позитивного творца Один — отец богов-асов, а Локи — отец хтонических чудовищ, Один — хозяин небесного царства мёртвых для избранных, а Локи — отец хозяйки подземного царства мёртвых и тайный виновник первой смерти (смерти Бальдра), которая является одиническим жертвоприношением (реальный убийца Хёд — также, возможно, дублёр Одина).

В процессе эволюции скандинавской мифологии, по-видимому, очень существенным было всё большее выдвижение на первый план Одина и всего одинического комплекса, как небесной воинской мифологии (Один при этом оттеснял наследника индоевропейского бога неба Тюра и отчасти индоевропейского громовника Тора в качестве небесных богов), а также эсхатологических мотивов, буквально пронизывающих скандинавскую мифологию, по крайней мере в её «эддической» стадии.

Но, вероятно, во времена похода скандинавов в Европу и их пребывания в Карпатах еще не произошло негативизации образа Локи Туисто, он  выступал только как представитель "левой стороны" (Один - "правой стороны")  единой мифологической культуры древних германцев.

Ярослав Ляхновський: XIX Гуцульский фестиваль, Косів, 2011

В Косові Івано-Франківської бласті відбувся XIX Міжнародний гуцульський фестиваль.  Дійство тривало 27–28 серпня 2011 р.. В рамках фестивалю відбулися науково-практична конференція «Гуцульський феномен: мистецтво життя і творчості», вернісаж-виставка  ліжникарства «Барвограй», конкурсні мистецькі програми художніх колективів та інші заходи. Оргкомітет з проведення фестивалю очолив заступник голови ОДА Роман Іваницький.

Гуцу́ли — субетнос українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, південна частини Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області й Рахівський район Закарпатської області). Територія Гуцульщини в Україні — 6,5 тис. км². На півночі Румунії — мармароські гуцули. Український лінгвіст Б. Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту та історичних даних висунув гіпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена східних слов’ян — уличів (південь Наддніпрянщина від Дністра) і тиверців (край між Дністром і Карпатами), які переселилися в Карпати і асимілювались з місцевим населенням.

Кода: Ушел последний карпатский шаман…

17 июля 2011 г. в селе Верхний Ясенив Ивано-Франковской области похоронили известного украинского мольфара (вещуна и целителя) Михаила Нечая. Мольфар — в гуцульской культуре так называют наделенного сверхъестественными способностями человека, наподобие волшебника или народного мага.

Похороны прошли по всем прикарпатским традициям, с трембитами и ходом. Отпевал покойного православный священник.

81-летний народный целитель Михаил Нечай, который считался последним карпатским мольфаром, был найден мёртвым в своем доме в селе Верхний Ясенив в пятницу, 15 июля.

В тот же день по подозрению в совершении преступления милиция задержала 33-летнего мужчину, который последним заходил в жилище Нечая. Подозреваемый пытался скрыться от правоохранителей, но безуспешно.

Как оказалось, это житель Львова и прихожанин Московского патриархата, который приехал в село Верхний Ясенив 13 июля и поселился в туристической палатке близ усадьбы Михаила Нечая. Мужчина был ранее судим за убийство женщины, а после освобождения проходил лечение в психиатрической больнице с диагнозом «шизофрения».

При обыске у него обнаружили большое количество религиозной литературы. По предварительным свидетельствам задержанного, он убил деда Нечая за то, что тот не воспринимал и не уважал обряды и нормы традиционного христианского вероисповедания, а исповедовал язычество. Якобы накануне убийства он целую ночь провел в молитвах, и высшие силы сказали ему, что «деда надо наказать».

Олег Гуцуляк: Гуцулы – от сарматов-языгов

Название карпатских горцев «гуцулы» происходит от осетинского (сарматского) «гыццыл» — «малый, младший», и зафиксировано письменными источниками как “гыццыл чизг/языг” — название части языгов – сарматского племени Прикарпатья и Галиции первых веков н. э., которые остались вместе с готами-грейтунгами (”малыми готами”, Geti Minores, по Иордану) и гепидами в Галиции и не приняли участие в походе сармат-алан в Европу.

Cобственно некоторые топонимы украинского Прикарпатья и Карпат свидетельствуют о пребывании тут в IX-ХІ вв. (и может, раньше) алан-ясов в составе венгерской и печенежской орд, а княжеский Галич родственен собственно иронскому Галиат (Гальятц). И кто знает, может и название испанской Галисии, данное этой иберийской территории прибывшими в составе алано-готского союза свевами, также есть свидетельством-воспоминанием о сакральном центре на Кавказской родине алан.

Аул Галиат (на тагаурском диалекте Гальятц, от осетин «гал» — «бык»; кстати рядом с Галичем Червенским находится Быкова (Бычья) гора), одно из древнейших селений, находится в кавказском ущелии Уаллагком осетинской Дигории (Ирафский район Республики Северная Осетия – Алания). Галиатская администрация включает три селения: Дунта — 17 семей, Камунта — 6 семей и Галиат — 2 семьи (из иронских фамилий в последнем живут только Бессоловы, Арсаговы и Едзиевы). Местные жители говорят, что когда-то галиатцы могли ходить друг к другу по крышам: крыша одного дома был двором другого. Сейчас вы попадаете в призрачный мир древних каменных развалин, среди которых сохранилось несколько жилых строений. Укрепленные полуразрушенные дома напоминают средневековые крепости. Сложенные, в отличие от сторожевых башен, не на известковом, а на глиняном растворе, многие из них были разрушены еще в начале XX в. Их не ремонтировали, так как на смену им из России пришли другие строительные традиции. Сохранились старинные фамильные башни, склепы, древние каменные межевые сооружения. Автобусное сообщение до Галиата прекращено, ближайшая остановка находится в 6 км вниз по склонам. В селениях имеется 12 автомобилей, хотя состояние грунтовых дорог в горах очень плохое. Большая часть этих узких и разъезженных дорог проходит над обрывами в несколько сот метров, поэтому езда с местными жителями на машине — ощущение очень острое. Для горца, как для горной серны, жизнь над обрывами — обычное явление. Человеку же равнинному и особенно городскому все время кажется, что он живет в высотном доме, в котором убрали стену на улицу. Галиатская группа селений, когда-то самая крупная и самая богатая в Горной Дигории, потеряла больше всего населения и находится на грани полного обезлюдения и разрушения.

Ігор Галущак: На «Етновирі» разом зі слов’янами «Аркана» танцюватимуть естонці, турки та індійці

З 24-27 серпня 2017 р. у Львові вже вкотре проходитиме щорічний міжнародний фестиваль фольклору «Етновир», який власне й дасть старт святкуванню Дня Незалежності у столиці Галичини. Нагадаємо «Етновир» відбувається під егідою Міжнародної Ради Організацій Фестивалів Фольклору і Традиційних Мистецтв (CIOFF®) при ЮНЕСКО та Міжнародної Організації Народної Творчості (IOV).

Відтак найвідоміші етноколективи з таких країн, як Македонія, Туреччина, Естонія, Індія, Польща та Україна представлятимуть свою етнічну культуру в трьох найкращих локаціях міста. Кожного дня тут відбуватимуться колоритні концерти на площі Ринок, на площі Музейній та у ТРЦ Victoria Gardens. Родзинкою цьогорічного фестивалю буде унікальна програма «Етно-Моцарт».

Традиційно «Етновир» завершиться виконанням гуцульського бойового танцю «Аркан» танцюристами з усіх запрошених країн.

«Наближається День Незалежності і тепер складно собі уявити його святкування без фестивалю «Етновир». Кожного року в нас окрім виступів фольклорних колективів відбувається й змагання народних оркестрів. Але цього року для музикантів ми ускладнюємо життя. Адже їм потрібно буде не лише виконувати власну етнічну музику — перед ними стоятиме завдання вивчити музику Моцарта та оригінальні старі львівські мелодії – і це буде одним з основних критерієм вибору найкращого оркестру»,- зазначає Андрій Сидор, директор фестивалю «Етновир».

В межах фестивалю буде представлено й програму «Етнофешн» — показ сучасних мод у етностилі.