Тема: Конфлікт ідей М. Артамонова та Б. Рибакова крізь призму онтологічного занепаду
Ключові концепції: Скіфи-орачі, звіриний стиль, автохтонність, метафізична деградація, аридизація.
І. ВСТУП: ПИТАННЯ ПРО «ДНО ІСТИНИ»
У пошуках історичної правди ми часто стикаємося з парадоксом: чи є фінальна точка пізнання («дно») джерелом світла, чи місцем, де виявляється вичерпання сенсу — метафізична деградація. Саме поняття «метафізична деградація» зазвичай означає відхід від вищих принципів (логосу, духу) до нижчих (інстинктів, механіки). Якщо істина — це корінь, тоді деградація не може бути її фундаментом, бо вона є лише відсутністю або псуванням істини.
У межах дослідження «Геродотової Скіфії» це питання трансформується у вибір між Скіфією як самодостатнім піком цивілізації (М. Артамонов) та Скіфією як етапом «застигання» перед народженням нового слов'янського світу (Б. Рибаков).
ІІ. ОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ: АРТАМОНОВ VS РИБАКОВ
Суперечка двох академіків є зіткненням двох типів історичної онтології:
Михайло Артамонов (Метафізика Прориву): Вважав істину Скіфії динамічною та екзогенною. Для нього Скіфія — це яскравий спалах кочової енергії, що створив унікальну державність, яка мала свій початок і закономірний фінал.
Борис Рибаков (Метафізика Тривалості): Шукав «неопалиму купину» слов’янства. Його істина — це автохтонне коріння (скіфи-орачі). Він вірив, що під політичною «плівкою» кочівників зберігається незмінне дно народної культури.
ІІІ. СКІФИ-ОРАЧІ ЯК НОСІЇ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРАВДИ
За Б. Рибаковим, істинним змістом регіону були не «царські» кочівники, а землеробський субстрат Середнього Подніпров’я:
Етимологічний розрив: Б. Рибаков розділяв політичну назву «скіфи» та етнічну суть «орачів» (праслов’ян).
Міфологічний доказ: Наявність у головному скіфському міфі плуга та ярма доводить, що сакральне ядро культури було землеробським, а кочівники лише «привласнили» цей міф.
Географічна сакралізація: Борисфен (Дніпро) виступає як вісь світу, навколо якої концентрується істинне життя, тоді як степ — це простір тимчасових флуктуацій.
IV. МИСТЕЦТВО ЯК ДЗЕРКАЛО ЕНТРОПІЇ (ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ)
Еволюція художніх образів наочно ілюструє шлях від розквіту до деградації:
Архаїка (VII–VI ст. до н. е.): Магічна напруга, лаконізм, звір як живий символ сили.
Класика (V–IV ст. до н. е.): Вторгнення грецького реалізму. Рибаков вбачає в цьому початок «підміни» — звір стає прикрасою, товаром, втрачаючи сакральність.
Фінальне «Застигання» (III ст. до н. е.): Схематизація, розпад форми на орнаментальні лінії. Дух залишає форму, залишаючи лише «мертвий» метал.
V. МЕТАФІЗИЧНА ДЕГРАДАЦІЯ ТА ФІНАЛ СИСТЕМИ
Занепад Скіфії — це момент, коли на «дні істини» панує ентропія:
Економічне виснаження: Кочова еліта перетворилася на паразитарну надбудову, зруйнувавши «ритм» землеробського життя.
Кліматичний чинник: Аридизація (усихання степу) стала фізичним виявом метафізичного вичерпання простору.
Етап «Застигання»: Скіфія втратила свій Логос, застигнувши у формі, яка більше не могла утримувати життєву енергію.
VI. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ХТО БЛИЖЧЕ ДО ІСТИНИ?
Сучасна наука (палеогенетика та археологія 2020-х років) пропонує синтез:
М. Артамонов мав рацію щодо іранського походження політичної еліти скіфів.
Б. Рибаков мав рацію щодо тяглості лісостепового населення, яке справді стало компонентом слов’янського етногенезу.
Фінальна теза: На дні істини Скіфії ми знаходимо не смерть, а «метафізичну паузу». Скіфія деградувала як форма, щоб звільнити місце для нового циклу буття. Істина виявилася не в статичному «золоті», а в здатності субстрату пережити занепад і прорости знову.