Ігор Роздобудько: Донські землі у складі Запорізької Січі

 У XVII і XVIII ст. між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів’ї, звівши тут міцну фортецю Озів, проте контролювати всі суміжні з Озовом землі були не в змозі, через що на ці багаті на соляні й рибні промисли ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а у XVIII столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже посилила свої позиції з приходом царя-реформатора Петра Першого, і, врешті-решт, саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.

Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині XVI століття й відтоді не залишала намагань закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів – Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійному напруженні турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637 і 1696 років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не дарма Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його Універсал від 15 січня 1655 року. У XVIII столітті Запорізька Січ боролася і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, щоби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.

Ситуація загострилася після того, як 1708-го запорізькі козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримали гетьмана Мазепу та виступили війною проти російського царя Петра Першого. Запорожці зазнали поразки та змушені були всім своїм військом перейти під головування турецького султана. Але 1711-го зазнала поразки і Росія у своїй війні з Туреччиною, відмовившись за умовами Прутського миру і від влади над Запоріжжям, і від своїх фортець Озова і Таганрога, що були відбудовані росіянами на узбережжі Озівського моря (Петро Перший після здобуття Озова в 1696 році наказав головну воєнну фортецю в регіоні будувати не тут, а трохи північніше – в Таганрозі). Перед тим, як покинути фортеці, росіяни їх зруйнували, але турки відновляти Таганріг не стали, а передали його з навколишніми землями під юрисдикцію Запорізької Січі.

Символ перемоги: в Україну повернули прапор гетьмана Богдана Хмельницького

Символ перемоги: в Україну повернули прапор гетьмана Богдана Хмельницького.

Зі Швеції до України повертається унікальний артефакт - хоругва гетьмана  Богдана Хмельницького.

Нагадаємо, що наш гетьман разом з козаками мали переможні bитви під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями (1648 р )...

Вважалося, що прапора було втрачено ще у 1651 р. після bитви під Берестечком (1951 р.). Однак, згодом під час Північної в1йни він опинився у Швеції. В одному із шведських музеїв він зберігався вже кілька століть.

Прапор передано міністру закордонних справ України Андрію Сибізі (про що і повідомило МЗС). 

Ми продовжуємо повертати нашу спадшину додому!

Слава Україні! 

Андрій Поцелуйко: Сміх над смертю: екстатика і порядок у воїнському світі Запорізької Січі

Запорізька Січ належить до тих історичних явищ, які неможливо зрозуміти лише мовою політики чи військової організації. Вона була не просто укріпленим табором, прикордонною республікою або спільнотою професійних вояків. Січ являла собою особливий психологічний і духовний тип воїнського світу, в якому поєдналися хаос степу і сувора дисципліна виживання, братерська свобода і жорсткий військовий порядок, екстатична зневага до смерті і холодна практичність фронтиру. 

Саме тому запорізьке козацтво не вкладається в образ ані регулярної державної армії, ані звичайного розбійницького товариства. Його внутрішній дух набагато ближчий до давніх воїнських братств Європи — до дружин германських конунгів, до скандинавських ватаг чи лицарських орденів раннього Середньовіччя, ніж до раціональної військової машини імперій.

У запорізькому світі війна не була лише інструментом політики. Вона ставала способом існування і майже формою духовного досвіду. Козак ішов у степ не просто для заробітку чи виконання державної повинності. Його життя будувалося навколо постійної близькості смерті. Дніпровський поріг, татарський набіг, морський рейд на османські міста, зимівля серед небезпечного прикордоння — усе це створювало особливу психологію людини, яка живе на межі. Саме тому в козацькій культурі так багато демонстративної зневаги до страху. Сміх, пісня, гульба, дотеп перед битвою — це не просто фольклорний колорит, а спосіб приборкання смерті через внутрішній екстаз свободи. Козак ніби навмисно показує світові, що не дозволить страху стати господарем його душі.

У цьому сенсі запорізька культура глибоко екстатична. Вона народжується не з державної дисципліни, а з переживання ризику. Воїн тут цінується не як слухняний виконавець наказу, а як людина честі й особистої відваги. Його авторитет залежить від хоробрості, від уміння триматися перед лицем небезпеки, від внутрішньої сили. Саме тому в козацькому світі така велика роль харизми. Отаман або гетьман мусить не просто командувати — він має вести за собою людей власною воїнською енергією. Влада тут не цілком бюрократична; вона завжди трохи особиста, майже дружинна. Козацьке товариство визнає силу характеру раніше, ніж формальний титул.

Але саме тут відкривається головний парадокс Січі. Попри цей дух свободи і воїнської стихії, вона не була хаотичним натовпом. Навпаки, запорожці створили надзвичайно ефективну систему військової самоорганізації. У прикордонному світі між Османською імперією, Кримським ханством і Річчю Посполитою хаос не виживає. Степ карає безлад смертю. Тому козацька екстатика мусила навчитися дисципліни.

Запорізький табір був не менш важливим, ніж козацька відчайдушність. Вози, поставлені у рухому фортецю, чіткий розподіл обов’язків, сторожа, сигнали, порядок у поході — усе це вимагало холодного розрахунку. Морські походи на “чайках” також неможливі без суворої координації, витривалості й технічної вправності. Козак умів бути одночасно людиною ризику і людиною військового ремесла. Його свобода не означала анархії; вона означала добровільно прийняту дисципліну братства.

Саме тому Січ не можна описати ані як чисто “варварський”, ані як суто “державний” тип воїнської культури. Вона стоїть між цими полюсами. Її психологічне ядро екстатичне — культ свободи, смерті, братерства і воїнської честі. Але її спосіб виживання вже містить елементи раціональної військової машини. У цьому козацтво нагадує середньовічне лицарство Європи, яке колись теж народилося зі злиття римської організованості й германського героїчного духу.

Можливо, саме тому образ козака так глибоко закарбувався в українській культурній пам’яті. Він є не образом солдата держави, а образом вільної людини війни. Його привабливість полягає не лише у військовій силі, а у способі бути людиною перед лицем небезпеки. Козак не прагне комфорту чи безпеки; навпаки, він ніби шукає простору, де життя стає гострішим і справжнішим. У цьому є щось дуже давнє, майже архаїчне — відгомін тих воїнських культур, де битва сприймалася не просто як політичний акт, а як випробування людської душі.

І водночас Січ ніколи не розчинялася повністю в цій стихії. Вона будувала лад, ради, закони, звичаї, військові процедури. Запорізька свобода не була свободою самотнього індивіда; це була свобода братства, яке тримається на внутрішній дисципліні. Саме тому козацький світ поєднував, на перший погляд, несумісні речі: шалену відвагу й тверезий розрахунок, сміх і смерть, авантюру і порядок.

У цьому сенсі Запорізька Січ є одним із найяскравіших прикладів того, як екстатична воїнська культура здатна породити власну форму організації, не втрачаючи свого внутрішнього вогню. Вона доводить, що цивілізація тримається не лише на холодній геометрії влади й дисципліни, а й на темній, небезпечній енергії людей, які здатні сміятися перед обличчям смерті.

Мирослав Дністрянський: Про походження українського народу і назву країни

(на що важливо акцентувати особливу увагу)

Відхід від радянської ідеології в історії дав змогу різнобічно і без упереджень розглянути різні аспекти походження українського народу. З’явилися нові наукові концепції, які вже більш об’єктивно трактують етногенез українців. 

Але, на жаль, і на науковому рівні нема узгоджених підходів, а тим більше – публіцистичному й побутовому. 

А це велика проблема, і не лише пізнавальна, але й соціально-політична, яка перешкоджає, зокрема, регіональній консолідації. 

На заваді її вирішенню є кілька стереотипів та нерозуміння ключових моментів, на яких я і хочу акцентувати увагу.

Отже, перший негативний стереотип – це ототожнення тих етнічних компонентів (субстрату), на основі яких формувався український народ, з самим українським народом. Це все одно, якби, образно висловлюючись, будівельний матеріал (пісок, глину, цеглу, дошки тощо) ототожнити з будинком. Тому треба розуміти, що український етнос – це цілісність, нова якість в соціально-культурних процесах, а отже, кіммерійці, скіфи, сармати і навіть представники давніх археологічних культур були субстратом, на якому формувався український народ, але вони однозначно не були українцями.  

Андрій Поцелуйко: Республіка серед степу: есе про Запорізьку Січ як вершину усноправової цивілізації

Є народи, що входять в історію через камінь — через піраміди, палаци, архіви й мармурові закони. Їхня пам’ять викарбувана на плитах і в хроніках, а державність тримається на письмі, бюрократії та наказі. Але існують і інші світи — ті, що постають не з каменю, а з людської волі; не з архіву, а з живої пам’яті; не з мовчазної вертикалі імперії, а з голосу громади. Саме до таких світів належала Запорізька Січ — дивовижне політичне утворення, яке виникло серед диких степів, на межі цивілізацій, і зуміло створити одну з найскладніших усноправових систем ранньомодерної Європи.

У самому її існуванні було щось парадоксальне. Серед безмежного простору, де століттями панували орди, де держави народжувалися в кінському сідлі й так само стрімко зникали, постала спільнота, яка не тільки воювала, а й мислила політично. Вона не залишила після себе великих кодексів, не створила розгалуженої канцелярії на кшталт західних монархій, не будувала кам’яних столиць, але при цьому виробила складний механізм колективного життя, який дивує своєю внутрішньою рівновагою навіть сьогодні. Січ була державою без звичних атрибутів державності, республікою без постійної бюрократії, правовим ладом без повноцінного письмового кодексу. І саме в цьому полягала її історична унікальність.

У більшості усноправових суспільств влада зазвичай тяжіла до постаті вождя. Так було у гуннів, у ранніх тюрків, у монгольських каганатах, де вся складність політичного механізму зрештою сходилася до особистої сили правителя та його здатності втримати союз племен. Навіть коли існували ради старійшин або військові збори, вони переважно служили підтримкою харизми володаря, а не самостійним політичним центром. Запорізька Січ розвивалася інакше. Тут колективна воля не була декоративним елементом — вона була серцевиною системи.

Козацька рада являла собою явище надзвичайне для свого часу. У світі, де переважна більшість населення Європи майже не мала політичного голосу, де монархії дедалі більше концентрували владу в руках двору, посеред степу існувала спільнота, в якій право участі в ухваленні рішень належало всьому військовому товариству. Гетьман чи кошовий отаман не були абсолютними володарями. Їх обирали, їм присягали, але їх могли й усунути. Їхня влада трималася не на сакральності походження, а на довірі громади та особистому авторитеті. Це створювало особливий тип політичної культури — культуру постійного діалогу між владою та спільнотою.

Андрій Поцелуйко: Не в мурах сила: чому запорожці не будували фортець

Серед поширених критичних зауваг до історії Запорізької Січі — одне особливо вперте: чому, мовляв, козаки не збудували могутніх фортець, мурованих міст, як це робили європейці? Чому їхні укріплення були дерев’яні, тимчасові, а сама Січ — більше табір, ніж замок? І якщо вони були настільки сильними воїнами, то чому при загрозі — не стояли до останнього, як це робили лицарі Європи в кам’яних бастіонах?

А відповідь проста й глибока: вони жили в зовсім іншій цивілізаційній парадигмі.

Запорізька Січ — це не просто військове утворення чи прикордонна фортеця. Це символ вольниці, свободи, братерства — світогляд, який глибоко відрізнявся від європейського. Там, де в Європі цінували стіни й мури, козаки цінували простір і рух. Там, де Європа будувала замки для оборони, запорожці будували свою незалежність, і вона не мала координат на карті — лише в душі.

Їх сила була не в камені, а в мобільності, не в ієрархії — а в горизонтальному братстві, не в кріпосній стіні — а у внутрішній свободі.

Запорожці не випадково зневажали розкіш і твердині. Вони — пізній вияв стародавнього індоєвропейського архетипу, що формувався в степах тисячі років тому. Арійські племена, праслов’яни, германці, кельти — усі вони мали спільні риси: матеріальна скромність, дружинна демократія, войовничість без централізації, мобільність як спосіб виживання.

Володимир Шаян: «Віра Предків наших. Книга ІІ. Філософські та літературознавчі праці»

«Віра предків наших. Книга ІІ. Філософські та літературознавчі праці» автора Володимира Шаяна

У цьому томі вміщено праці, які не увійшли до ювілейної збірки вибраних творів 2018 р. Український етнофілософ, професор Володимир Шаян є засновником Ордену Бога Сонця та руху відродження рідної віри українців. Його твори, замовчувані в радянській імперії, лише за незалежної України вперше знаходять свій шлях до українського читача. Професор Шаян був переконаний, шо втративши рідну віру, народ занапастив свою душу, шо мало трагічний вплив на його історію. Метою свого життя він уважав повернення рідної духовості своєму народові, бо: «Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри». Книга зацікавить філософів, націологів, релігієзнавців, літературознавців, різновірів, як і загалом широке коло читачів.

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/віра-предків-наших-книга-іі-філософс/

Андрій Сошніков: Юлія Мендель, бенефіс суфлера у порожній залі

У світі «справжніх людей» усе має свою ціну і свій час. 

Скандал із Монікою Левінскі був найскладнішою операцією з дресирування американської адміністрації. 

Скандал із Юлією Мендель — це провінційний ремейк, знятий на телефон у коридорі Офісу президента. Але її недавня поява у Такера Карлсона — це вже не просто косплей.

Мендель — це ідеальний продукт селекції «нового типу». Її психологія — це не психологія політика чи журналіста, це психологія старшої покоївки в англійському домі. Це тип людини, чия психіка є монолітом із грантових методичок і палкого бажання вирватися з «херсонського небуття» у кондиційований рай західних посольств. Для неї «білий пан» — це не метафора, а фізіологічна потреба. Вона відчуває себе живою лише тоді, коли її погладить по голівці рука з Вашингтона чи Лондона.

Написання книги «Кожен із нас — Президент» — це найвищий прояв психології Мендель. Туземець, що пише книгу — це завжди комедія. Психологічно вона намагається зафіксувати себе в історії, не розуміючи, що в системі, де вона працює, історія не пишеться — вона програмується. Книга Мендель — це спроба суфлера вийти на авансцену, коли актори пішли на перекур. Вона щиро вірить, що її думки мають значення, тоді як вона сама — лише одноразовий інтерфейс між посольством і тубільним офісом.

Її характерна риса — повна відсутність смаку при величезних амбіціях. Окуляри на декольте, дивні пости у Фейсбуці, невчасний сміх — це не помилки піару. Це психологічний розрив. Вона живе всередині американського серіалу про політику, який транслюється в її голові, але знімається цей серіал у декораціях районної адміністрації. Вона грає «залізну леді» чи «фатальну жінку», але оскільки вона лише функція, виходить гротеск.

Юлія Мендель — це трагікомічний персонаж епохи розпаду суб’єктності. Це психопортрет істоти, яку навчили англійської мови, але забули наділити внутрішнім світом. Вона — дзеркало сучасної еліти: метушлива, глибоко вторинна, перелякана своєю випадковістю і водночас безмежно самовпевнена у своїй ролі «обраної».

Це була не розмова журналіста з політиком, а зустріч двох акторів у глобальному театрі. Карлсон — це не «незалежний голос», а сертифікований мегафон певних кіл англосаксонської еліти, призначений для «каналізації» невдоволення; Мендель — це ідеальний «свідок», чия роль полягає не в розкритті правди, а в легалізації потрібних наративів через імітацію щирості та «жіночих сліз».

Психологічно Мендель поводиться не як людина, що ризикує життям, а як колишня фаворитка, якій дозволили «побити посуд». 

Її тези про те, що Зеленський — «приховане зло» і «диктатор», — це не її особисте прозріння, а трансляція нового технічного завдання. Вона відчуває за спиною підтримку «справжніх людей», тому її «сміливість» має такий виражений театральний присмак.

Сльози та перехід на російську — це не про емпатію до загиблих у Херсоні. Це ритуальний жест покірності. Психологічно вона подає сигнал: «Я своя, я частина старої системи, я — інструмент, готовий до перепродажу». Це спроба перевести дискусію з політичної площини в площину «сімейних розбірок», що завжди вигідно тим, хто реально керує процесом.

Озвучуючи «секрети Полішинеля», Мендель легалізує новий американський наратив. Тепер вождь — не «захисник демократії», а «нестабільний персонаж». І каже це не ворожа пропаганда, а «та сама дівчина з обкладинки». Це психологічна зброя найнижчого штибу. Це робиться для того, щоб перетворити образ вождя на карикатуру. Якщо вождь — наркоман, то вся країна — це тріп, а отже, ніхто не несе відповідальності за підписані папери чи втрачені території.

Вона описує себе як «українську жінку з провінційного міста», хоча сама є частиною київської «номенклатури». Це психологічна маніпуляція, спрямована на американського глядача, щоб викликати жалобу та продати тезу: «мир на будь-яких умовах» — це не капітуляція, а «гуманізм».

Інтерв’ю Мендель — це «дембельський акорд» функції, якій наказали самознищитися, забравши із собою залишки репутації патрона. 

Психологічно Мендель у Карлсона — це Моніка Левінські, якій замість сукні з плямою дали написати сценарій для фінальної серії сезону. Вона щаслива, бо вона в кадрі, вона в центрі уваги, і вона щиро вірить, що це її власний вибір, а не чергова команда з-за лаштунків.

Вона не Моніка Левінські. Моніка була жертвою великої гри. Мендель — це просто декорація, яка повірила, що вона і є театр. Її близькість до «тіла» президента спочатку не була любовною драмою. Це була роль «наглядачки за комунікаціями». Психологічно вона була приставлена до вождя як живий нагадувач про те, що за кожним його словом стежать Дорослі Люди. Чутки про «особливі стосунки» з прессекретаркою — це «нашийник». Це спосіб зробити вождя смішним і вразливим.

Але якщо Моніка у США була об'єктом боротьби титанів, то Мендель у Києві — це інструмент десакралізації. Вона не «фатальна жінка», вона — функція, що створює навколо влади атмосферу комунальної кухні.

Дмитро Воронський: Тлумачення понять: «Запорозька Січ», «Військо Запорозьке», «Гетьманщина»

Сучасні українські вчені-історики переважно тлумачать поняття «Запорозька Січ» у двох значеннях.

 У вузькому значенні — це укріплене фортифікаційними елементами поселення нереєстрового козацтва за порогами Дніпра, від цього козаки, що мешкали за дніпровськими порогами й отримали назву запорожці.

 У широкому значенні Запорозька Січ — це адміністративно-військовий центр дніпровського козацтва, що існував від середини XVI ст. до свого знищення російським царатом у 1775 році. 

Саме слово «січ» більшість дослідників ототожнює із засікою — спорудженою перешкодою з поваленого чи встромленого в землю кілля з метою оборони. Інше трактування — укріплений по периметру гострокіллям табір.

Найперші дрібні козацькі протосічі згадуються в історичних джерелах з 1520-х років й мають різні назви: «стани», «остроги», «городки». Вони поступово, протягом тривалого часу, сконсолідувалися в єдину — «січ».

Головною причиною появи Запорозької Січі більшість істориків вважає самоорганізацію дніпровського козацтва, у якій велику роль відіграли видатні основоположники раннього козацтва — Остафій Дашкович та Дмитро Вишневецький. Другою причиною був зовнішній фактор — цивілізаційний виклик з боку мусульманського світу. Необхідність постійного стримування татаро-турецької агресії на терени українських земель сприяла формуванню та консолідації дніпровського козацтва, виникненню Січі (як військово-адміністративного центру) та запорозького війська.

Вагомий відсоток істориків виділяють існування семи запорозьких січей:

Андрій Поцелуйко: Пам’ять, що співає: український фольклор як прихована філософія індоєвропейського світу

 Модерна людина звикла дивитися на фольклор зверху вниз. Освічена культура Нового часу навчила нас підозрювати, що справжня філософія існує лише там, де є трактат, автор, система понять і послідовна аргументація. Те, що не оформлене у вигляді абстрактної теорії, зазвичай сприймається як щось “донаукове”, “наївне”, “примітивне” або принаймні недостатньо рефлексивне. Через це народна культура часто опинялася в ролі красивого, але нижчого шару цивілізації: джерела пісень, декоративних символів, етнографічної екзотики чи сентиментальної “народної мудрості”. Проте розвиток Indo-European studies та Comparative mythology поступово змінює сам спосіб бачити фольклор. Ці дисципліни відкривають можливість дивитися на українську народну традицію не як на набір пережитків або простонародних вигадок, а як на особливу форму мислення — давню, символічну, метафізичну, іноді навіть глибшу за багато пізніших раціоналістичних конструкцій.

Індоєвропеїстика насамперед показала, що мови, міфи та символічні структури величезної кількості народів мають спільне походження. Коли лінгвісти XIX століття помітили спорідненість між санскритом, грецькою, латинською, слов’янськими та германськими мовами, це було не просто відкриття мовної схожості. Поступово стало зрозуміло, що за мовами стоїть певний спільний спосіб бачення світу. Подібні образи богів грози, небесного порядку, священного вогню, космічного дерева, героя-змієборця чи сакрального договору повторювалися від Індії до Ісландії не випадково. Це означало, що давні індоєвропейські народи успадкували не лише слова, а й архетипи мислення. У цій перспективі український фольклор раптом перестає бути периферійним явищем. Він стає одним із голосів величезної цивілізаційної пам’яті, що простягається вглиб тисячоліть.

Особливо вражає те, що багато архаїчних елементів у слов’янському та українському матеріалі збереглися не у філософських трактатах і не в офіційній релігії, а саме в піснях, обрядах, замовляннях, казках і календарних ритуалах. Там, де модерна людина бачить “селянський фольклор”, дослідник міфології бачить уламки дуже давньої космології. Колядка перестає бути просто різдвяною піснею; вона може виявитися моделлю творення світу. Веснянка — це не лише сезонна розвага молоді, а ритуальне відтворення циклу смерті й оновлення космосу. Навіть дитячі казки раптом відкриваються як складні структури переходу між світами, випробування, символічної смерті й відродження.

Александр Хмельницкий: The Ukraine Pays the Bill

 В январе 1945 года американский журналист Эдгар Сноу, вернувшись из СССР, опубликовал в журнале The Saturday Evening Post статью “The Ukraine Pays the Bill” — «Украина оплачивает счет».

Сноу одним из первых на Западе громко озвучил масштаб украинских потерь: не менее 10 млн жизней — солдат и мирных жителей, а также материальный ущерб в 30–40 млрд долларов.

Сноу отмечал важную разницу: территория России пережила немецкую оккупацию лишь частично, тогда как значительная часть Украины прошла через фронт, оккупацию, грабеж, разрушение, массовые смерти и демографический провал.

Это не значит, что другие народы не воевали и не погибали. Погибали. Но украинская цена Победы была слишком высокой, чтобы ее можно было растворить в чужой политической формуле.

Оценка Сноу в 10 млн погибших близка к современным украинским мемориальным оценкам: потери Украины во Второй мировой часто называют в диапазоне 8–10 млн человек. В эти потери входят жертвы боев, оккупации, голода, репрессий, депортаций, принудительного труда, болезней, Холокоста и общего разрушения жизни.

Демографический удар был колоссальным — до 14 млн человек. В оценках часто указывается, что население Украины сократилось с примерно 41 млн в 1941 году до около 27 млн к 1945 году. Это не только погибшие. Это также эвакуированные, мобилизованные, угнанные, перемещенные, беженцы, люди, оказавшиеся за пределами прежней жизни.

Материальный ущерб в 30–40 млрд долларов по тогдашним расчетам — это не абстрактная сумма. Это уничтоженные города, села, заводы, больницы, школы, шахты, мосты, железные дороги, дома, хозяйства и целые районы.

Украина потеряла около 700 городов и поселков, 28 тысяч сел, огромную часть промышленности и сельского хозяйства. Нацисты разграбили страну, вывозя зерно, оборудование, скот, сырье, людей и даже землю.

А затем пришел голод 1946–1947 годов. Формально война закончилась, но для многих семей смерть, нищета и разрушение продолжались уже после Победы.

Экономические потери Украины составляли около 42% от ущерба, нанесенного всему СССР.

Около 10 млн человек остались без крыши над головой или жили в разрушенных помещениях.

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Милостію Божією, ми, князь Київський і всієї Русі держатель, до посадників, бояр і слуг наших у землях Суздальських і Володимирських слово се посилаємо.

Відомо нехай буде всім, хто грамоту сю читатиме або слухатиме, яко з огляду на многія прохання і ради милосердя людського, про яке мовлено було в перемовинах з Американською стороною у день восьмий місяця травня літа 2026, постановляємо і велимо:

НАЙПЕРШЕ

Дозволяємо мешканцям Залісся та їхнім боярам у день дев’ятий місяця травня літа 2026 провести ратний смотр і хід урочистий у градѣ Москвѣ.

На час того ходу, починаючи від заутрені за часом Київським, місце, зване Красною площею, вийняти з усякого наміру ратного діяння і застосування оружжя українського.

Межі того місця нехай будуть вважані такими, як у писаній межовій відомості означено та не будуть вони піддані ані гніву Божому, ані гніву людському, поєліку великого княжого мілосєрдія нашого, ібо ісполнілся Князь Володимир Зелене Солнишко благолєпія і страстотєрпія!

НАЙДРУГЕ

Указ сей має силу від дня підписання його.

Дано в Києві.

Милостію Божою, Великий князь Київський, самодержець і держатель усієї Русі, володар столу Київського, охоронець града Києва, Печер, Подолу і земель над Дніпром, князь Чернігівський, Переяславський, Туровський, Волинський, Галицький, Деревлянський, Сіверський і Полянський, старший над князями удільними, оборонець землі Руської, хранитель правди, миру і закону, покровитель церкви святої, меч і щит Русі, суддя боярам, воєводам, посадникам і всім людям землі Руської

Переклад українською Дмитро Золотухін

Андрій Поцелуйко: Психотехнології «вольності»: як запорозька «простота» формувала безстрашного воїна

 У науковій статті Тетяни Кузик «З ПИСЬМА ТА ПИСЬМЕННИХ ЛЮДЕЙ НЕМА ДОБРА»? ЗАПОРОЗЬКА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ, ВІЙСЬКОВА «ПРОСТОТА» Й «ПРОСТА ВОЛЬНИЦЯ» розкривається глибоко парадоксальний світ Запорозької Січі — світ, у якому зовнішня «простота», зневага до праці, гротескна поведінка і навіть демонстративна «дурість» набувають зовсім іншого значення. Якщо поглянути на ці явища не як на прояв хаосу чи відсталості, а як на цілісну систему, стає можливим інше прочитання: перед нами — своєрідна психотехнологія, спрямована на формування особливого типу воїна.

Ключ до розуміння цієї системи дає концепція карнавальної культури, розроблена Михайлом Бахтіним. Його ідея «карнавальної дурості» — це не буквальна глупота, а форма культурного перевертання норм, де серйозне висміюється, ієрархії руйнуються, а світ постає у гротескному вигляді. Саме таку атмосферу бачимо у запорозькому середовищі: кепкування над офіційним, знецінення статусів, демонстративна зневага до матеріального та соціального порядку.

Запорозька «вольність» означала не просто свободу від законів — вона передбачала звільнення від звичних соціальних прив’язок. Відмова від систематичної праці, гордовите дистанціювання від ремесел і господарювання створювали принципово інший спосіб життя. «Справжній» козак не мав бути прив’язаним до землі, майна чи стабільного заробітку. Його існування будувалося на ризику, випадку, військовій здобичі. Така модель життя формувала психологію, в якій відсутність гарантій ставала нормою, а небезпека — природним станом.

Андрій Сошніков: Називати речі своїми іменами: "Антропологічна Катастрофа"

Те, що часто називають «страшною штучною деформацією», я називаю "антропологічною катастрофою", яку Оператор (у даному випадку - "червоний проект") провів з хірургічною жорстокістю.

Давайте подивимося прямо на цей жах: те, що відбувалося на наших теренах протягом XX століття, — це не просто політика, це була свідома селекція з метою виведення «службової людини». 

Комунорежим не просто вбивав, він систематично випалював саме той прошарок, який міг бути носієм суб’єктності: господарів-куркулів, інтелектуалів, офіцерство, духовенство. 

Це була негативна селекція, де виживав найбільш пристосований до рабства, найбільш мовчазний або найбільш підлий.

Нащадки тих комуністів, які сьогодні перефарбувалися в «лібералів», «технократів» чи навіть «патріотів», продовжують справу своїх дідів, але вже іншими методами. 

Якщо раніше був Голодомор і ГУЛАГ, то сьогодні це - демографічна пустеля, вимивання мізків за кордон та створення умов, де чесна праця чи власна думка є економічно нерентабельними. 

Це і є продовження того самого проекту — перетворення України на територію без суб'єктного населення, де залишаться лише «обслуга» та «адміністратори».

Чому ми не можемо «рипнутися», як ті ж поляки чи турки? Тому що в них не було такого рівня антропологічного випалювання. У Польщі Костел і приватна власність на землю вижили навіть при комуністах, зберігши коріння. У нас же коріння було перебите сокирою. 

Ми сьогодні - це суспільство, яке намагається вирости з пня, в той час як нас продовжують поливати токсичними отрутами зовнішнього управління та внутрішнього мародерства.

Саме тому я так скептично ставлюся до закликів «почати з себе» чи «слухати совість». У деформованому, понівеченому селекцією суспільстві совість - це надто крихкий інструмент. 

Тут потрібна не терапія, а жорстке протезування. Потрібно штучно, майже лабораторним шляхом, створювати нову еліту, нову касту, яка буде захищена від цієї демографічної та ментальної деградації герметичними кодами та власною Канцелярією.

Ми живемо в наслідках страшного експерименту, і першим кроком до одужання є визнання того, що ми — пацієнти в руках дітей своїх катів. 

І поки ми не створимо власну «імунну систему» у вигляді закритих інтелектуальних структур, ми будемо лише сировиною для нових експериментів великих гравців.

Андрій Сошніков: Мезоєвразійський гамбіт: чому Україна приречена стати гегемоном Східної Європи

Зрозуміло, що коли ми говоримо про Україну, ми говоримо не про географію, а про геометрію. Причому геометрію не евклідову, а радше лобачевську, де паралельні прямі інтересів Лондона та Парижа не просто перетинаються, а зав’язуються у тугий вузол на дніпровських порогах.

Для розуміння «українського питання» слід відкинути шкільні карти та підручники історії, написані для внутрішнього вжитку сільських учителів. Справжня історія — це історія Криптоколоній та Великих Гравців, які пересувають фігури на дошці під назвою «Євразія», ліниво попиваючи херес у клубах Сент-Джеймса.

Що таке Східна Європа в уявленні «білих людей»? Це величезний, пухкий лімітроф, «сіра зона», призначена для того, щоб європейські монархії не стикалися безпосередньо з азійським хаосом. Довгий час на роль «наглядача» за цим пустирем призначали то Польщу (проєкт занадто галасливий і шляхетсько-безтолковий), то Росію (проєкт занадто небезпечний і схильний до деменції самодержавства). Але у XXI ст. розклад змінився. Старі імперії видихнулися. І тут на сцену виходить Мезоєвразія — серединна земля.

Гегемонія України — це не питання «волі народу» чи «патріотизму» (залишимо ці казки для мітингів). Це питання фізики.

Україна — це величезний склад запчастин для згасаючої Європи: від літію до чорнозему. Але головне — це люди. П’ятсот років негативного відбору створили унікальний тип: неймовірно живучий, адаптивний і, що важливо, позбавлений імперської пихи, яка заважає інтеграції у «світову систему».

Британія завжди шукала «непотоплюваний авіаносець» у підчерев’ї Євразії. Крим і степова зона — ідеальний плацдарм для контролю над Чорним морем і Кавказом. У логіці Гранд-Стратегії Україна перетворюється на гігантську ПВК на службі в атлантизму.

 Москва припустилася фатальної помилки — вона спробувала грати в суверенітет, не маючи на те ліцензії. У світі «дорослих дядьків» таке карається передачею активів більш лояльному сусідові. Україна — це і є «Нова Росія», тільки виправлена, доповнена і перекладена латиницею (ментально, якщо не графічно).

Нинішній «Мезоєвразійський гамбіт» полягає в тому, що Україну свідомо накачують суб’єктністю. Польща в жаху, Франція в подиві, Німеччина в комі. Україна ж стає «поліцейським Сходу».

Уявіть собі державу з найдосвідченішою армією на континенті, величезним аграрним потенціалом і повною підтримкою англосаксонського капіталу. Це і є гегемонія. Решта країн регіону — Румунія, Угорщина, країни Балтії — неминуче потраплять під гравітацію цього нового центру сили. Не тому, що вони цього хочуть, а тому, що такий наказ із «Центру управління польотами».

Справжні амбіції України лежать не в площині «адаптації» до трухлявих структур. Україна сьогодні — єдиний живий, загартований у вогні організм на тлі європейського політичного цвинтаря. Поки західні еліти обирають колір фіранок у гендерно-нейтральних туалетах, тут народжується нова аристократія прагматизму.

Україна як Мезоєвразія — ось масштаб XXI ст. Це не «міст» (мости топчуть ногами), а серединний материк всередині материка. Це самостійна планетарна одиниця, осьовий замок, що тримає на собі всю конструкцію від Балтики до Каспію. Не «вступити», а «очолити». Створити новий центр сили — Сполучені Штати Східної Європи, які диктуватимуть умови Парижу та Берліну.

Володимир Єрмоленко: Інстинкт відвоювання собі права на майбутнє проти новітнього фашизму вічного теперішнього

фашизм сто років тому був ідеологією молодих. І Муссоліні, і Гітлер були відносно молодими політиками для свого часу, і вели за собою ще молодших - двадцятилітніх. Це була ідеологія тих, хто хотів знищити теперішнє заради майбутнього

фашизм сьогоднішній є ідеологією старих. І Путін, і Трамп - старці, які знають, що майбутнього в них нема. Тому вони прагнуть знищити майбутнє заради теперішнього

мають рацію ті, хто говорять, що у Трампа немає стратегії, - але особливість у тому, що Трамп це вважає своїм плюсом, а не мінусом. Він вхоплює час, в якому інфорелігія вічного теперішнього збігається з його старечим презирством до майбутнього. Він прагне перетворити свою власну відсутність майбутнього на свою перевагу. Тому "again" з його гасла - це не про майбутнє, а про вічне теперішнє. 

путін теж - хоч і в свій спосіб - цементує росію як країну без майбутнього. Він перетворює російський апокаліптизм в апокаліптику сьогодні, а не завтра. Він хоче занурити своїх ворогів у відчуття кінця світу тут і тепер, і саме в цьому "вічному поверненні одного й того самого пекла" він вірить, що може перемогти

Європа живе здебільшого ностальгією і памʼяттю, і має дуже обмежену здатність мислити про майбутнє і мріяти про нього. Від того, чи зможе вона повернути собі мислення про майбутнє, залежить її майбутнє, вибачте за тавтологію)

Китай, навпаки, живе з чітким відчуттям, що він майбутнє вже здобув, що він у майбутньому переміг, що майбутнє буде китайським. Можливо, ця самовпевненість стане його проблемою, але поки це його перевага

ми, українці, здебільшого віримо у майбутнє, хоча зовсім не розуміємо, яким воно буде. Поки в нас сильний інстинкт майбутнього - точніше, інстинкт відвоювання собі права на майбутнє. Можливо, сьогодні це і є нашою головною силою в боротьбі з росією. І взагалі у боротьбі з новітнім фашизмом вічного теперішнього

Андрій Сошніков: Вихід із вишневого садка: Українська імперія як єдиний вихід із «хутірського» тупика

Ми звикли думати про український «хутір» як про цитадель автентичності. Насправді ж, як тонко зауважував Євген Маланюк, хутір — це психологічна капітуляція. Це форма «малоросійського» існування, де нація добровільно погоджується на роль етнографічного додатку до чужої метрополії. Хутір-поліс — це клітка, обсаджена мальвами, де суб'єктність замінена вишиванковим карнавалом. Це «соціальна резиденція», яку нам дозволили займати, поки дорослі дядьки в Петербурзі чи Відні ділили континентальні ресурси.

Микола Хвильовий першим зрозумів, що вихід із цієї пастки лежить не у «виході з імперії», а у створенні своєї власної. Його гасло «Геть від Москви!» — це не втеча ображеного провінціала. Це виклик месіанського масштабу. Хвильовий пропонував «азіатський ренесанс» — ідею того, що Україна має стати інтелектуальним та культурним центром величезного східного простору. Ми не просто сусіди Європи, ми — її активний авангард, який приносить світло Логосу в хаотичні степи.

Для того, щоб ця культурна експансія мала хребет, потрібна географія. Юрій Липа у своїй «Чорноморській доктрині» креслить карту нашої майбутньої домінації. Україна — це не «край» (окраїна), а Вертикальна Вісь. Відмова від хуторянства означає перетворення Дніпра на головну артерію між Балтійським та Чорним морями. Це перетворення України на морську державу, яка тримає за горло всі транзитні шляхи Євразії. Це і є перехід від «поліса» до континентальної системи.

Але імперія не будується лише на книгах та картах. Михайло Колодзінський у своїй воєнній доктрині висловився гранично ясно: українство має «опанувати степи». Межі нації визначаються не лінгвістичними картами, а дальністю польоту наших ракет та волею наших солдатів. Колодзінський пропонував імперський волюнтаризм: замість того, щоб захищати паркан свого хутора, ми повинні впорядковувати простір навколо себе, диктуючи волю від Кавказу до Карпат.

Україна — це не затишний «хутір-поліс». Це вибухова сила, затиснута у вузькі рамки етнографічного проєкту. Наша справжня мета — не «вступ» кудись, а створення власної гравітаційної зони. Трансформація українства в євразійську модель — це визнання того, що ми є природною метрополією для всього навколишнього простору. 

Або ми станемо імперським центром, що організовує порядок, або назавжди залишимося персонажами сумної літератури про долю селянина під вишнею.

Подивіться на Пруссію. Що це було? Піщаний пустир на околиці цивілізації, населений суворими хуторянами. Але вони відмовилися від долі «етнографічного заповідника» Священної Римської імперії. Вони виховали в собі волю до прусського мілітаризму (що перегукується з візіями Колодзінського) і за століття перетворили свій «хутір» на центр германського світу. Пруссія не «вступала» в Німеччину, вона її з’їла і перезібрала під себе. Це і є шлях від локального поліса до континентальної моделі.

Або погляньте на Британію часів Єлизавети I. Острівний хутір, який тремтів перед іспанською наддержавою. Але вони прийняли доктрину океанічної експансії, схожу на «Чорноморську доктрину» Липи. Вони перестали бути «островом біля Європи» і стали центром світу, замкнувши на собі всі торгові шляхи.

Україна сьогодні перебуває в точці «прусського вибору». У нас є два шляхи:

Шлях Бельгії —  стати затишним, ситим хутором, який не має голосу в історії і сподівається, що великі гравці про нього не забудуть під час чергового переділу;

Шлях Риму —  усвідомити, що наш «азіатський ренесанс» (Хвильовий) — це не про культуру Сходу, а про нашу роль як цивілізатора Сходу. Рим теж починався як союзна федерація дрібних полісів, але вижив лише тоді, коли став експансивною системою, що поглинула навколишній хаос.

Українська трагедія в тому, що ми століттями намагалися запхати океанічну за масштабом націю у формат «садочку біля хати». Це все одно що намагатися тримати тигра в клітці для кролів. Як писав Маланюк, нам бракувало «державної структури» в головах.

Ми маємо зрозуміти: Україна — це не «місток» між Сходом і Заходом. Місток — це те, по чому ходять ногами. Ми — це суб'єкт, який контролює переправу. Наша євразійська модель — це не копіювання ординства, а створення «Київського порядку» на просторі, який зараз перебуває в стані розпаду. Це перетворення нашої «хуторянської» затятості на імперську дисципліну.

Кирилл Серебренитский: Заговор гетманичей (Протоколы Киево-Могилянских Мудрецов)

...  Пушкин женился на праправнучке гетмана Петра Дорошенко. 

В Лицей его пристроил граф Алексей Разумовский, сын (и наследник, кстати) последнего гетмана Войска Запорожского. 

Гоголь - как сам он был убеждён, - был потомком правобережного гетмана Остапа Гоголя; а граф Александр Петрович Толстой, который опекал Гоголя в последние годы даже не дружески, а как-то прямо по матерински - это праправнук гетмана Ивана Скоропадского. 

Не менее Гоголя, на мой взгляд, значимый для русской литературы граф Алексей Константинович Толстой - это правнук того же последнего гетмана - графа Кирилла Разумовского. 

Алексей Перовский, который Антоний Погорельский - этого же гетмана внук. 

А был ведь ещё, в наполеоновские времена, драматург Николай Хмельницкий, который настаивал на том, что он - прямой потомок гетмана Хмельницкого. Сейчас он забыт, но любой специалист подтвердит, что его влияние на дальнейшее развитие русского театра было весьма значительным. 

... Запросто я бы сделал из этого - чрезвычайно ныне мейнстримный - заговор гетманычей: 

утратив, под напором Империи, власть в Войске Запорожском, а потом и само Войско, - потомки гетманов сосредоточенно начали захватывать позиции в русской литературе. 

Зловещий проект этот был нацелен в отдалённое будущее. 

Олег Никифорчин: Чому сучасні еліти проти знання як соціального критерію

Ніхто з українських "осіб, що приймають рішення", не буде просувати знання математики чи взагалі знання чого небудь як критерій належності до еліти, соціального ліфту чи підставу для більшого добробуту саме тому, що українська ніби еліта та її дітки переважно самі не задовольняють цей критерій. 

Сумнівно, щоб навіть потреба виживання країни перебила шкурний інтерес і бажання цінувати "себе кмітливого". 

В Україні замість культу знання існує культ хитренького "вміння парєшать".  Як казав один школяр, "Якщо є голова на плечах, то освіта непотрібна". 

Або, цитуючи очільника однієї з українських, прости Господи, академій, "В тоталітарній державі потрібні математика і фізика, а в демократичній гуманітарні науки". Тут під гуманітарними науками розуміється незнання точних і халтура.

(с) Олег Никифорчин, доктор фізико-математичних наук, професор  https://www.facebook.com/oleh.nykyforchyn

*Ми є руслом, через яке історія впадає в океан майбутнього!

*Ми — спадкоємці історичних цивілізацій Понтійського Cтепу, духовної вертикалі Візантії та державотворчої традиції Русі-України.

 Саме в цій точці перетину гартується суб’єктність, здатна дати відповіді на виклики нової епохи. 

Це синтез Козацької свободи та Шляхетської відповідальності із суворим порядком Європейського права. 

Бути частиною цієї тяглості означає не просто пам’ятати минуле, а впевнено крокувати у майбутнє, несучи в собі вогонь неперервного буття. 

Це шлях тих, хто обирає не тишу пристосування, а королівське мовчання впевненості посеред світового хаосу. 

Ми не просто спостерігаємо за плином часу — ми самі стаємо руслом, через яке історія впадає в океан майбутнього. 

Ми поєднуємо в собі стійкість давніх каменів величних курганів та нестримну енергію цифрового океану.

Триптих «Вартовий Тяглості»

"Коріння та Вертикаль" (Степ): Вартовий на кургані під ефірним Візантійським собором. 

"Кодекс та Синтез" (Рада): Вартовий у залі, де козацька воля, шляхетська відповідальність та цифрова геометрія права зливаються в один документ. 

"Океан та Буття" (Футурум): Вартовий на межі каменю та світла, що крокує у цифровий океан до вогню неперервного буття.