Дмитро Воронський: Тлумачення понять: «Запорозька Січ», «Військо Запорозьке», «Гетьманщина»

Сучасні українські вчені-історики переважно тлумачать поняття «Запорозька Січ» у двох значеннях.

 У вузькому значенні — це укріплене фортифікаційними елементами поселення нереєстрового козацтва за порогами Дніпра, від цього козаки, що мешкали за дніпровськими порогами й отримали назву запорожці.

 У широкому значенні Запорозька Січ — це адміністративно-військовий центр дніпровського козацтва, що існував від середини XVI ст. до свого знищення російським царатом у 1775 році. 

Саме слово «січ» більшість дослідників ототожнює із засікою — спорудженою перешкодою з поваленого чи встромленого в землю кілля з метою оборони. Інше трактування — укріплений по периметру гострокіллям табір.

Найперші дрібні козацькі протосічі згадуються в історичних джерелах з 1520-х років й мають різні назви: «стани», «остроги», «городки». Вони поступово, протягом тривалого часу, сконсолідувалися в єдину — «січ».

Головною причиною появи Запорозької Січі більшість істориків вважає самоорганізацію дніпровського козацтва, у якій велику роль відіграли видатні основоположники раннього козацтва — Остафій Дашкович та Дмитро Вишневецький. Другою причиною був зовнішній фактор — цивілізаційний виклик з боку мусульманського світу. Необхідність постійного стримування татаро-турецької агресії на терени українських земель сприяла формуванню та консолідації дніпровського козацтва, виникненню Січі (як військово-адміністративного центру) та запорозького війська.

Вагомий відсоток істориків виділяють існування семи запорозьких січей:

Андрій Поцелуйко: Пам’ять, що співає: український фольклор як прихована філософія індоєвропейського світу

 Модерна людина звикла дивитися на фольклор зверху вниз. Освічена культура Нового часу навчила нас підозрювати, що справжня філософія існує лише там, де є трактат, автор, система понять і послідовна аргументація. Те, що не оформлене у вигляді абстрактної теорії, зазвичай сприймається як щось “донаукове”, “наївне”, “примітивне” або принаймні недостатньо рефлексивне. Через це народна культура часто опинялася в ролі красивого, але нижчого шару цивілізації: джерела пісень, декоративних символів, етнографічної екзотики чи сентиментальної “народної мудрості”. Проте розвиток Indo-European studies та Comparative mythology поступово змінює сам спосіб бачити фольклор. Ці дисципліни відкривають можливість дивитися на українську народну традицію не як на набір пережитків або простонародних вигадок, а як на особливу форму мислення — давню, символічну, метафізичну, іноді навіть глибшу за багато пізніших раціоналістичних конструкцій.

Індоєвропеїстика насамперед показала, що мови, міфи та символічні структури величезної кількості народів мають спільне походження. Коли лінгвісти XIX століття помітили спорідненість між санскритом, грецькою, латинською, слов’янськими та германськими мовами, це було не просто відкриття мовної схожості. Поступово стало зрозуміло, що за мовами стоїть певний спільний спосіб бачення світу. Подібні образи богів грози, небесного порядку, священного вогню, космічного дерева, героя-змієборця чи сакрального договору повторювалися від Індії до Ісландії не випадково. Це означало, що давні індоєвропейські народи успадкували не лише слова, а й архетипи мислення. У цій перспективі український фольклор раптом перестає бути периферійним явищем. Він стає одним із голосів величезної цивілізаційної пам’яті, що простягається вглиб тисячоліть.

Особливо вражає те, що багато архаїчних елементів у слов’янському та українському матеріалі збереглися не у філософських трактатах і не в офіційній релігії, а саме в піснях, обрядах, замовляннях, казках і календарних ритуалах. Там, де модерна людина бачить “селянський фольклор”, дослідник міфології бачить уламки дуже давньої космології. Колядка перестає бути просто різдвяною піснею; вона може виявитися моделлю творення світу. Веснянка — це не лише сезонна розвага молоді, а ритуальне відтворення циклу смерті й оновлення космосу. Навіть дитячі казки раптом відкриваються як складні структури переходу між світами, випробування, символічної смерті й відродження.

Александр Хмельницкий: The Ukraine Pays the Bill

 В январе 1945 года американский журналист Эдгар Сноу, вернувшись из СССР, опубликовал в журнале The Saturday Evening Post статью “The Ukraine Pays the Bill” — «Украина оплачивает счет».

Сноу одним из первых на Западе громко озвучил масштаб украинских потерь: не менее 10 млн жизней — солдат и мирных жителей, а также материальный ущерб в 30–40 млрд долларов.

Сноу отмечал важную разницу: территория России пережила немецкую оккупацию лишь частично, тогда как значительная часть Украины прошла через фронт, оккупацию, грабеж, разрушение, массовые смерти и демографический провал.

Это не значит, что другие народы не воевали и не погибали. Погибали. Но украинская цена Победы была слишком высокой, чтобы ее можно было растворить в чужой политической формуле.

Оценка Сноу в 10 млн погибших близка к современным украинским мемориальным оценкам: потери Украины во Второй мировой часто называют в диапазоне 8–10 млн человек. В эти потери входят жертвы боев, оккупации, голода, репрессий, депортаций, принудительного труда, болезней, Холокоста и общего разрушения жизни.

Демографический удар был колоссальным — до 14 млн человек. В оценках часто указывается, что население Украины сократилось с примерно 41 млн в 1941 году до около 27 млн к 1945 году. Это не только погибшие. Это также эвакуированные, мобилизованные, угнанные, перемещенные, беженцы, люди, оказавшиеся за пределами прежней жизни.

Материальный ущерб в 30–40 млрд долларов по тогдашним расчетам — это не абстрактная сумма. Это уничтоженные города, села, заводы, больницы, школы, шахты, мосты, железные дороги, дома, хозяйства и целые районы.

Украина потеряла около 700 городов и поселков, 28 тысяч сел, огромную часть промышленности и сельского хозяйства. Нацисты разграбили страну, вывозя зерно, оборудование, скот, сырье, людей и даже землю.

А затем пришел голод 1946–1947 годов. Формально война закончилась, но для многих семей смерть, нищета и разрушение продолжались уже после Победы.

Экономические потери Украины составляли около 42% от ущерба, нанесенного всему СССР.

Около 10 млн человек остались без крыши над головой или жили в разрушенных помещениях.

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Грамота княжа о смотрѣ ратномъ въ градѣ Москвѣ!

Милостію Божією, ми, князь Київський і всієї Русі держатель, до посадників, бояр і слуг наших у землях Суздальських і Володимирських слово се посилаємо.

Відомо нехай буде всім, хто грамоту сю читатиме або слухатиме, яко з огляду на многія прохання і ради милосердя людського, про яке мовлено було в перемовинах з Американською стороною у день восьмий місяця травня літа 2026, постановляємо і велимо:

НАЙПЕРШЕ

Дозволяємо мешканцям Залісся та їхнім боярам у день дев’ятий місяця травня літа 2026 провести ратний смотр і хід урочистий у градѣ Москвѣ.

На час того ходу, починаючи від заутрені за часом Київським, місце, зване Красною площею, вийняти з усякого наміру ратного діяння і застосування оружжя українського.

Межі того місця нехай будуть вважані такими, як у писаній межовій відомості означено та не будуть вони піддані ані гніву Божому, ані гніву людському, поєліку великого княжого мілосєрдія нашого, ібо ісполнілся Князь Володимир Зелене Солнишко благолєпія і страстотєрпія!

НАЙДРУГЕ

Указ сей має силу від дня підписання його.

Дано в Києві.

Милостію Божою, Великий князь Київський, самодержець і держатель усієї Русі, володар столу Київського, охоронець града Києва, Печер, Подолу і земель над Дніпром, князь Чернігівський, Переяславський, Туровський, Волинський, Галицький, Деревлянський, Сіверський і Полянський, старший над князями удільними, оборонець землі Руської, хранитель правди, миру і закону, покровитель церкви святої, меч і щит Русі, суддя боярам, воєводам, посадникам і всім людям землі Руської

Переклад українською Дмитро Золотухін

Андрій Поцелуйко: Психотехнології «вольності»: як запорозька «простота» формувала безстрашного воїна

 У науковій статті Тетяни Кузик «З ПИСЬМА ТА ПИСЬМЕННИХ ЛЮДЕЙ НЕМА ДОБРА»? ЗАПОРОЗЬКА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ, ВІЙСЬКОВА «ПРОСТОТА» Й «ПРОСТА ВОЛЬНИЦЯ» розкривається глибоко парадоксальний світ Запорозької Січі — світ, у якому зовнішня «простота», зневага до праці, гротескна поведінка і навіть демонстративна «дурість» набувають зовсім іншого значення. Якщо поглянути на ці явища не як на прояв хаосу чи відсталості, а як на цілісну систему, стає можливим інше прочитання: перед нами — своєрідна психотехнологія, спрямована на формування особливого типу воїна.

Ключ до розуміння цієї системи дає концепція карнавальної культури, розроблена Михайлом Бахтіним. Його ідея «карнавальної дурості» — це не буквальна глупота, а форма культурного перевертання норм, де серйозне висміюється, ієрархії руйнуються, а світ постає у гротескному вигляді. Саме таку атмосферу бачимо у запорозькому середовищі: кепкування над офіційним, знецінення статусів, демонстративна зневага до матеріального та соціального порядку.

Запорозька «вольність» означала не просто свободу від законів — вона передбачала звільнення від звичних соціальних прив’язок. Відмова від систематичної праці, гордовите дистанціювання від ремесел і господарювання створювали принципово інший спосіб життя. «Справжній» козак не мав бути прив’язаним до землі, майна чи стабільного заробітку. Його існування будувалося на ризику, випадку, військовій здобичі. Така модель життя формувала психологію, в якій відсутність гарантій ставала нормою, а небезпека — природним станом.

Андрій Сошніков: Називати речі своїми іменами: "Антропологічна Катастрофа"

Те, що часто називають «страшною штучною деформацією», я називаю "антропологічною катастрофою", яку Оператор (у даному випадку - "червоний проект") провів з хірургічною жорстокістю.

Давайте подивимося прямо на цей жах: те, що відбувалося на наших теренах протягом XX століття, — це не просто політика, це була свідома селекція з метою виведення «службової людини». 

Комунорежим не просто вбивав, він систематично випалював саме той прошарок, який міг бути носієм суб’єктності: господарів-куркулів, інтелектуалів, офіцерство, духовенство. 

Це була негативна селекція, де виживав найбільш пристосований до рабства, найбільш мовчазний або найбільш підлий.

Нащадки тих комуністів, які сьогодні перефарбувалися в «лібералів», «технократів» чи навіть «патріотів», продовжують справу своїх дідів, але вже іншими методами. 

Якщо раніше був Голодомор і ГУЛАГ, то сьогодні це - демографічна пустеля, вимивання мізків за кордон та створення умов, де чесна праця чи власна думка є економічно нерентабельними. 

Це і є продовження того самого проекту — перетворення України на територію без суб'єктного населення, де залишаться лише «обслуга» та «адміністратори».

Чому ми не можемо «рипнутися», як ті ж поляки чи турки? Тому що в них не було такого рівня антропологічного випалювання. У Польщі Костел і приватна власність на землю вижили навіть при комуністах, зберігши коріння. У нас же коріння було перебите сокирою. 

Ми сьогодні - це суспільство, яке намагається вирости з пня, в той час як нас продовжують поливати токсичними отрутами зовнішнього управління та внутрішнього мародерства.

Саме тому я так скептично ставлюся до закликів «почати з себе» чи «слухати совість». У деформованому, понівеченому селекцією суспільстві совість - це надто крихкий інструмент. 

Тут потрібна не терапія, а жорстке протезування. Потрібно штучно, майже лабораторним шляхом, створювати нову еліту, нову касту, яка буде захищена від цієї демографічної та ментальної деградації герметичними кодами та власною Канцелярією.

Ми живемо в наслідках страшного експерименту, і першим кроком до одужання є визнання того, що ми — пацієнти в руках дітей своїх катів. 

І поки ми не створимо власну «імунну систему» у вигляді закритих інтелектуальних структур, ми будемо лише сировиною для нових експериментів великих гравців.

Андрій Сошніков: Мезоєвразійський гамбіт: чому Україна приречена стати гегемоном Східної Європи

Зрозуміло, що коли ми говоримо про Україну, ми говоримо не про географію, а про геометрію. Причому геометрію не евклідову, а радше лобачевську, де паралельні прямі інтересів Лондона та Парижа не просто перетинаються, а зав’язуються у тугий вузол на дніпровських порогах.

Для розуміння «українського питання» слід відкинути шкільні карти та підручники історії, написані для внутрішнього вжитку сільських учителів. Справжня історія — це історія Криптоколоній та Великих Гравців, які пересувають фігури на дошці під назвою «Євразія», ліниво попиваючи херес у клубах Сент-Джеймса.

Що таке Східна Європа в уявленні «білих людей»? Це величезний, пухкий лімітроф, «сіра зона», призначена для того, щоб європейські монархії не стикалися безпосередньо з азійським хаосом. Довгий час на роль «наглядача» за цим пустирем призначали то Польщу (проєкт занадто галасливий і шляхетсько-безтолковий), то Росію (проєкт занадто небезпечний і схильний до деменції самодержавства). Але у XXI ст. розклад змінився. Старі імперії видихнулися. І тут на сцену виходить Мезоєвразія — серединна земля.

Гегемонія України — це не питання «волі народу» чи «патріотизму» (залишимо ці казки для мітингів). Це питання фізики.

Україна — це величезний склад запчастин для згасаючої Європи: від літію до чорнозему. Але головне — це люди. П’ятсот років негативного відбору створили унікальний тип: неймовірно живучий, адаптивний і, що важливо, позбавлений імперської пихи, яка заважає інтеграції у «світову систему».

Британія завжди шукала «непотоплюваний авіаносець» у підчерев’ї Євразії. Крим і степова зона — ідеальний плацдарм для контролю над Чорним морем і Кавказом. У логіці Гранд-Стратегії Україна перетворюється на гігантську ПВК на службі в атлантизму.

 Москва припустилася фатальної помилки — вона спробувала грати в суверенітет, не маючи на те ліцензії. У світі «дорослих дядьків» таке карається передачею активів більш лояльному сусідові. Україна — це і є «Нова Росія», тільки виправлена, доповнена і перекладена латиницею (ментально, якщо не графічно).

Нинішній «Мезоєвразійський гамбіт» полягає в тому, що Україну свідомо накачують суб’єктністю. Польща в жаху, Франція в подиві, Німеччина в комі. Україна ж стає «поліцейським Сходу».

Уявіть собі державу з найдосвідченішою армією на континенті, величезним аграрним потенціалом і повною підтримкою англосаксонського капіталу. Це і є гегемонія. Решта країн регіону — Румунія, Угорщина, країни Балтії — неминуче потраплять під гравітацію цього нового центру сили. Не тому, що вони цього хочуть, а тому, що такий наказ із «Центру управління польотами».

Справжні амбіції України лежать не в площині «адаптації» до трухлявих структур. Україна сьогодні — єдиний живий, загартований у вогні організм на тлі європейського політичного цвинтаря. Поки західні еліти обирають колір фіранок у гендерно-нейтральних туалетах, тут народжується нова аристократія прагматизму.

Україна як Мезоєвразія — ось масштаб XXI ст. Це не «міст» (мости топчуть ногами), а серединний материк всередині материка. Це самостійна планетарна одиниця, осьовий замок, що тримає на собі всю конструкцію від Балтики до Каспію. Не «вступити», а «очолити». Створити новий центр сили — Сполучені Штати Східної Європи, які диктуватимуть умови Парижу та Берліну.

Володимир Єрмоленко: Інстинкт відвоювання собі права на майбутнє проти новітнього фашизму вічного теперішнього

фашизм сто років тому був ідеологією молодих. І Муссоліні, і Гітлер були відносно молодими політиками для свого часу, і вели за собою ще молодших - двадцятилітніх. Це була ідеологія тих, хто хотів знищити теперішнє заради майбутнього

фашизм сьогоднішній є ідеологією старих. І Путін, і Трамп - старці, які знають, що майбутнього в них нема. Тому вони прагнуть знищити майбутнє заради теперішнього

мають рацію ті, хто говорять, що у Трампа немає стратегії, - але особливість у тому, що Трамп це вважає своїм плюсом, а не мінусом. Він вхоплює час, в якому інфорелігія вічного теперішнього збігається з його старечим презирством до майбутнього. Він прагне перетворити свою власну відсутність майбутнього на свою перевагу. Тому "again" з його гасла - це не про майбутнє, а про вічне теперішнє. 

путін теж - хоч і в свій спосіб - цементує росію як країну без майбутнього. Він перетворює російський апокаліптизм в апокаліптику сьогодні, а не завтра. Він хоче занурити своїх ворогів у відчуття кінця світу тут і тепер, і саме в цьому "вічному поверненні одного й того самого пекла" він вірить, що може перемогти

Європа живе здебільшого ностальгією і памʼяттю, і має дуже обмежену здатність мислити про майбутнє і мріяти про нього. Від того, чи зможе вона повернути собі мислення про майбутнє, залежить її майбутнє, вибачте за тавтологію)

Китай, навпаки, живе з чітким відчуттям, що він майбутнє вже здобув, що він у майбутньому переміг, що майбутнє буде китайським. Можливо, ця самовпевненість стане його проблемою, але поки це його перевага

ми, українці, здебільшого віримо у майбутнє, хоча зовсім не розуміємо, яким воно буде. Поки в нас сильний інстинкт майбутнього - точніше, інстинкт відвоювання собі права на майбутнє. Можливо, сьогодні це і є нашою головною силою в боротьбі з росією. І взагалі у боротьбі з новітнім фашизмом вічного теперішнього

Андрій Сошніков: Вихід із вишневого садка: Українська імперія як єдиний вихід із «хутірського» тупика

Ми звикли думати про український «хутір» як про цитадель автентичності. Насправді ж, як тонко зауважував Євген Маланюк, хутір — це психологічна капітуляція. Це форма «малоросійського» існування, де нація добровільно погоджується на роль етнографічного додатку до чужої метрополії. Хутір-поліс — це клітка, обсаджена мальвами, де суб'єктність замінена вишиванковим карнавалом. Це «соціальна резиденція», яку нам дозволили займати, поки дорослі дядьки в Петербурзі чи Відні ділили континентальні ресурси.

Микола Хвильовий першим зрозумів, що вихід із цієї пастки лежить не у «виході з імперії», а у створенні своєї власної. Його гасло «Геть від Москви!» — це не втеча ображеного провінціала. Це виклик месіанського масштабу. Хвильовий пропонував «азіатський ренесанс» — ідею того, що Україна має стати інтелектуальним та культурним центром величезного східного простору. Ми не просто сусіди Європи, ми — її активний авангард, який приносить світло Логосу в хаотичні степи.

Для того, щоб ця культурна експансія мала хребет, потрібна географія. Юрій Липа у своїй «Чорноморській доктрині» креслить карту нашої майбутньої домінації. Україна — це не «край» (окраїна), а Вертикальна Вісь. Відмова від хуторянства означає перетворення Дніпра на головну артерію між Балтійським та Чорним морями. Це перетворення України на морську державу, яка тримає за горло всі транзитні шляхи Євразії. Це і є перехід від «поліса» до континентальної системи.

Але імперія не будується лише на книгах та картах. Михайло Колодзінський у своїй воєнній доктрині висловився гранично ясно: українство має «опанувати степи». Межі нації визначаються не лінгвістичними картами, а дальністю польоту наших ракет та волею наших солдатів. Колодзінський пропонував імперський волюнтаризм: замість того, щоб захищати паркан свого хутора, ми повинні впорядковувати простір навколо себе, диктуючи волю від Кавказу до Карпат.

Україна — це не затишний «хутір-поліс». Це вибухова сила, затиснута у вузькі рамки етнографічного проєкту. Наша справжня мета — не «вступ» кудись, а створення власної гравітаційної зони. Трансформація українства в євразійську модель — це визнання того, що ми є природною метрополією для всього навколишнього простору. 

Або ми станемо імперським центром, що організовує порядок, або назавжди залишимося персонажами сумної літератури про долю селянина під вишнею.

Подивіться на Пруссію. Що це було? Піщаний пустир на околиці цивілізації, населений суворими хуторянами. Але вони відмовилися від долі «етнографічного заповідника» Священної Римської імперії. Вони виховали в собі волю до прусського мілітаризму (що перегукується з візіями Колодзінського) і за століття перетворили свій «хутір» на центр германського світу. Пруссія не «вступала» в Німеччину, вона її з’їла і перезібрала під себе. Це і є шлях від локального поліса до континентальної моделі.

Або погляньте на Британію часів Єлизавети I. Острівний хутір, який тремтів перед іспанською наддержавою. Але вони прийняли доктрину океанічної експансії, схожу на «Чорноморську доктрину» Липи. Вони перестали бути «островом біля Європи» і стали центром світу, замкнувши на собі всі торгові шляхи.

Україна сьогодні перебуває в точці «прусського вибору». У нас є два шляхи:

Шлях Бельгії —  стати затишним, ситим хутором, який не має голосу в історії і сподівається, що великі гравці про нього не забудуть під час чергового переділу;

Шлях Риму —  усвідомити, що наш «азіатський ренесанс» (Хвильовий) — це не про культуру Сходу, а про нашу роль як цивілізатора Сходу. Рим теж починався як союзна федерація дрібних полісів, але вижив лише тоді, коли став експансивною системою, що поглинула навколишній хаос.

Українська трагедія в тому, що ми століттями намагалися запхати океанічну за масштабом націю у формат «садочку біля хати». Це все одно що намагатися тримати тигра в клітці для кролів. Як писав Маланюк, нам бракувало «державної структури» в головах.

Ми маємо зрозуміти: Україна — це не «місток» між Сходом і Заходом. Місток — це те, по чому ходять ногами. Ми — це суб'єкт, який контролює переправу. Наша євразійська модель — це не копіювання ординства, а створення «Київського порядку» на просторі, який зараз перебуває в стані розпаду. Це перетворення нашої «хуторянської» затятості на імперську дисципліну.

Кирилл Серебренитский: Заговор гетманичей (Протоколы Киево-Могилянских Мудрецов)

...  Пушкин женился на праправнучке гетмана Петра Дорошенко. 

В Лицей его пристроил граф Алексей Разумовский, сын (и наследник, кстати) последнего гетмана Войска Запорожского. 

Гоголь - как сам он был убеждён, - был потомком правобережного гетмана Остапа Гоголя; а граф Александр Петрович Толстой, который опекал Гоголя в последние годы даже не дружески, а как-то прямо по матерински - это праправнук гетмана Ивана Скоропадского. 

Не менее Гоголя, на мой взгляд, значимый для русской литературы граф Алексей Константинович Толстой - это правнук того же последнего гетмана - графа Кирилла Разумовского. 

Алексей Перовский, который Антоний Погорельский - этого же гетмана внук. 

А был ведь ещё, в наполеоновские времена, драматург Николай Хмельницкий, который настаивал на том, что он - прямой потомок гетмана Хмельницкого. Сейчас он забыт, но любой специалист подтвердит, что его влияние на дальнейшее развитие русского театра было весьма значительным. 

... Запросто я бы сделал из этого - чрезвычайно ныне мейнстримный - заговор гетманычей: 

утратив, под напором Империи, власть в Войске Запорожском, а потом и само Войско, - потомки гетманов сосредоточенно начали захватывать позиции в русской литературе. 

Зловещий проект этот был нацелен в отдалённое будущее. 

Олег Никифорчин: Чому сучасні еліти проти знання як соціального критерію

Ніхто з українських "осіб, що приймають рішення", не буде просувати знання математики чи взагалі знання чого небудь як критерій належності до еліти, соціального ліфту чи підставу для більшого добробуту саме тому, що українська ніби еліта та її дітки переважно самі не задовольняють цей критерій. 

Сумнівно, щоб навіть потреба виживання країни перебила шкурний інтерес і бажання цінувати "себе кмітливого". 

В Україні замість культу знання існує культ хитренького "вміння парєшать".  Як казав один школяр, "Якщо є голова на плечах, то освіта непотрібна". 

Або, цитуючи очільника однієї з українських, прости Господи, академій, "В тоталітарній державі потрібні математика і фізика, а в демократичній гуманітарні науки". Тут під гуманітарними науками розуміється незнання точних і халтура.

(с) Олег Никифорчин, доктор фізико-математичних наук, професор  https://www.facebook.com/oleh.nykyforchyn

*Ми є руслом, через яке історія впадає в океан майбутнього!

*Ми — спадкоємці історичних цивілізацій Понтійського Cтепу, духовної вертикалі Візантії та державотворчої традиції Русі-України.

 Саме в цій точці перетину гартується суб’єктність, здатна дати відповіді на виклики нової епохи. 

Це синтез Козацької свободи та Шляхетської відповідальності із суворим порядком Європейського права. 

Бути частиною цієї тяглості означає не просто пам’ятати минуле, а впевнено крокувати у майбутнє, несучи в собі вогонь неперервного буття. 

Це шлях тих, хто обирає не тишу пристосування, а королівське мовчання впевненості посеред світового хаосу. 

Ми не просто спостерігаємо за плином часу — ми самі стаємо руслом, через яке історія впадає в океан майбутнього. 

Ми поєднуємо в собі стійкість давніх каменів величних курганів та нестримну енергію цифрового океану.

Триптих «Вартовий Тяглості»

"Коріння та Вертикаль" (Степ): Вартовий на кургані під ефірним Візантійським собором. 

"Кодекс та Синтез" (Рада): Вартовий у залі, де козацька воля, шляхетська відповідальність та цифрова геометрія права зливаються в один документ. 

"Океан та Буття" (Футурум): Вартовий на межі каменю та світла, що крокує у цифровий океан до вогню неперервного буття.

Андрій Богданович: Дух Світового Степу: Архаїка українського козацтва

Коли ми вдивляємося в суворі обличчя запорозьких лицарів, ми бачимо не просто селян-втікачів чи продукт соціальних збурень XV століття, як того тривалий час вимагала канонічна історіографія. 

Перед нами постає значно глибша, майже метафізична картина: реінкарнація прадавнього воїнського архетипу, що тисячоліттями визрівав у розпечених кузнях Великого Степу. 

Генезис українського козацтва неможливо збагнути без занурення у праіндоєвропейську давнину, адже козацтво — це не випадковий епізод модерної історії, а пряма культурна та антропологічна спадщина воїнів-скотарів епохи бронзи та заліза. Козацька Січ у своїй суті є досконалим реліктом архаїчного «чоловічого союзу» (Männerbünde), де безшлюбність, сувора ініціація та випробування духу відтворювали прадавню модель за закритої військової громади. 

Виборність отаманів на колі та принципи військової демократії — це не винахід низового товариства, а прямий відгомон зборів воїнів давніх германців, слов’ян та іранців-скіфів. 

Особливої ваги набуває містичний зв’язок козака з образом звіра. Культ вовка, що пронизував ініціації праіндоєвропейців, де молодий воїн мав символічно «стати вовком», аби знайти справжню лють і відвагу, дивовижним чином трансформувався в українське характерництво. Здатність козаків-перевертнів обертатися сірими хижаками є не просто фольклорним мотивом, а видозміненим магічним кодом, що сягає глибин арійської давнини. 

Навіть зовнішні атрибути козака — славнозвісний оселедець, що прикрашав голови знатних воїнів від гунів до князя Святослава, та сакральне ставлення до коня як до бойового побратима — маркують приналежність до єдиного індоєвропейського лицарського стану. 

Козацьке поняття «волі» та етика героїчної смерті у бою як вищого призначення є тими самими моральними орієнтирами, що вели у бій колісничих бронзового віку та скіфських вершників.

Отже, козацтво — це останній великий сплеск прадавньої степової енергії, що зумів пронести крізь віки «архетип воїна», сформований в українських степах за тисячі років до перших письмових згадок про Січ. Це живий міст між архаїчним минулим та нашою національною ідентичністю, який доводить, що дух волі є спадковим і незнищенним.

Андрій Поцелуйко: Характерники Цифрового Степу: архетип мага у владі майбутнього

Історія України часто рухається по колу, але щоразу — на новому технологічному витку. У 2026 році ми стали свідками дивовижного антропологічного перевтілення: стародавній дух характерництва, що дрімав у генетичній пам’яті, прокинувся в руках людей із джойстиками та ноутбуками. Сучасний дроновод — це не просто фахівець із БпЛА. Це пряма реінкарнація воїна-мага, який перерізає пуповину між фізичною силою та перемогою, замінюючи «м’ясо» інтелектом.

Це перетворення — не лише питання військової тактики. Це те «ядерне паливо», на якому нова технологічна еліта в’їжджає в політичний простір країни, руйнуючи монополію старих «феодалів» сировинного світу.

ТІНЬ НАД ПОЛЕМ: ВПЛИВ НА ВІДСТАНІ

Колись про характерників казали, що вони вміють «наводити морок» та бачити за горизонт, не полишаючи куреня. Сьогодні цей міф став повсякденністю. Оператор дрона — це людина, чиє тіло залишається в бліндажі, але чий зір і воля ширяють у небі. Це цифрова астральна проєкція.

Для стороннього спостерігача, вихованого на телевізійних образах «міцних господарників», така дистанційна ефективність виглядає як магія. Коли техноеліта йде в політику, вона несе з собою цей ореол надлюдської результативності. Виборець бачить не чиновника, що тоне в паперах, а мага, який одним «натисканням кнопки» — одним елегантним програмним кодом — здатен перетворити іржаву державну машину на брухт, звільнивши простір для нового.

АСИМЕТРІЯ РОЗУМУ: ХАРАКТЕРНИЦТВО ПРОТИ МАСИ

Українське характерництво ніколи не було про лобову атаку. Це була культура асиметрії: один проти сотні, хитрість проти чисельності. Сьогодні ця філософія стала фундаментом MilTech. Ми визнали: нам не перемогти масою, але ми можемо перемогти алгоритмом.

В політичному вимірі цей архетип трансформується у найпотужніше гасло епохи: «Ми не будемо витрачати ваші життя та ваші податки дарма». Технократ-характерник обіцяє не «стабільність», а «оптимізацію». Він пропонує комфортну країну, де безпека гарантується не кількістю парканів, а точністю систем стеження та швидкістю реакції. Це мова нової, технологічної Європи, де інтелектуальна перевага є єдиною справжньою валютою.

ТЕХНОЛОГІЧНА ЕЗОТЕРИКА ТА ОРДЕН МАГІВ

Старі еліти — це власники біржових товарів, сучасні феодали, чия влада тримається на володінні матеріальним: землею, металом, зерном. Техноеліта ж — це Орден Магів. Їхні «заклинання» — це частоти зв’язку, обхід РЕБ та прошивки, що дозволяють залізу «думати».

Стріми з камер дронів у Telegram-каналах сьогодні сприймаються як сучасне священнодійство. Це формує особливий вид довіри — не політичної, а майже релігійної. Людям не потрібні передвиборчі обіцянки того, хто володіє кодом. Вони вірять, що той, хто «хакнув» війну, зможе «хакнути» і державу.

ПАТЧ ДЛЯ СИСТЕМИ

Коли такий «маг» заходить у кабінет міністра, він не грає за старими правилами. Він дивиться на державний апарат як на забаговану програму. Його аргумент убивчо прагматичний:

«Я бачу систему наскрізь. Я знаю, де тут помилки в коді, і я маю патч, щоб усе запрацювало за секунду».

Саме ця віра в «магічну силу» технологій дає новій еліті мандат на радикальну дерегуляцію. Суспільство готове дозволити їм знести старі інститути, бо вірить: інженери майбутнього не просто руйнують — вони проєктують досконаліший світ.

Ми більше не чекаємо на допомогу ззовні. Ми чекаємо, поки наші власні «цифрові характерники» нарешті перепишуть код нашої країни під стандарти вільного світу, де людина — це не ресурс, а творець.

Віктор Ягун: Війна в Україні - це перехід цивілізації в іншу військово-політичну епоху

Якщо звести виступ Валерій Залужний у Chatham House до стратегічної формули - це не просто аналіз війни росії проти України, а опис переходу цивілізації в іншу військово-політичну епоху. І головний висновок тут жорсткий, але абсолютно логічний з точки зору військової теорії, економіки війни і того, що ми вже бачимо на фронті й у тилу.

Головний висновок такий: майбутні війни виграватимуть не армії, а системи.

Не чисельність, не навіть окремі технології, а здатність держави синхронно керувати п’ятьма контурами - військовим, економічним, технологічним, демографічним і союзницьким. Це класична логіка тотальної війни ХХ століття, але не на цифровому рівні ХХІ.

Україна вже воює у війні наступного покоління. Те, що Залужний назвав robotized kill zone, ми бачимо щодня: тотальна прозорість поля бою, сенсорні мережі, дешеві БПЛА, алгоритмічні удари по логістиці. Це той самий процес, про який я не раз писали у своїх аналізах щодо Replicator, swarm-warfare і ролі економічної мобілізації - фронт стає лише вузькою ділянкою ширшої системної війни.

Звідси випливає перший стратегічний висновок: перемога - це функція економічної витривалості плюс технологічної швидкості адаптації. Росія це зрозуміла раніше - мілітаризувала економіку, перевела промисловість у воєнний режим, використовує дешеві засоби виснаження. Україна відповідає інноваціями і союзами. Хто швидше масштабуватиме рішення - той виграє.

Другий висновок: людський ресурс стає найдефіцитнішим фактором війни. Це переворот у військовій історії. Якщо у ХХ столітті переважала логіка масових армій, то тепер виживання залежить від того, наскільки держава може зберегти людей, автоматизуючи бій. Це пояснює і фокус на дронах, і на автономних системах, і на розподіленій енергетиці. Людина стає стратегічним активом, а не витратним матеріалом.

Третій висновок: енергетика і логістика - це новий фронт. Тут мої постійні аналізи щодо "Дружби", Adria, атак по підстанціях і ролі розподіленої генерації повністю збігаються з логікою Залужного. Централізовані системи - вразливі. Децентралізація - це не модернізація, а оборона держави.

Четвертий висновок: альянси стають технологічними, а не лише політичними. Україна як лабораторія війни створює новий тип партнерства - кооперація виробництво NASAMS, об’єднані дрон-програми, супутникові мережі, санкційні коаліції. Це нова архітектура безпеки, де союзник - це той, з ким у тебе інтегровані алгоритми і ланцюги виробництва.

І нарешті головне політичне попередження Залужного - ризик "Мюнхена XXI століття". Світ стоїть перед вибором: або зупинити агресію так, щоб вона не повторилася, або отримати більшу війну через кілька років. Це класичний урок історії, від Мюнхенської угоди до сьогодення. 

Тому якщо сформулювати одним реченням: Війну XXI століття виграє не той, у кого більше танків і солдатів, а той, хто швидше перетворить державу на інтегровану систему технологій, економіки й союзів, здатну воювати довго і адаптуватися швидше за противника.

Україна вже в цій реальності. І саме тому наш досвід уважно читають від Лондона до Джакарти - бо це не лише наша війна, це прототип майбутніх конфліктів.

Наталия Кирхаджи: О названии "Украина"

Рассматривая значение слова "украина"!, очень много зависит от того, "вам украинский или нет?".

Есть ли вот та языковая чуйка, которая присутствует уже у детей? У русских детей она будет иная. Принципы словотворения иные. Поэтому украинцам так странно все эти споры. Для носителей языка все очевидно. Для русских - нет. Если «край» можно переводить как «межа», то есть граница, предел, то «країна» - это то, что всередине этих пределов. Если лингвистически - основа ( пространственное слово) + суффикс ина (іна)= пространство, которое характерезуется тем, что в основе. Напр. край - країна, верх - верховина, глиб - глибина.

Кроме того само понятие предлога «У» у русских и украинцев будет разным. «У» =«в», просто «в» редко употребляется, если за ним стоит согласный звук. Если в русском языке буде «у», украинцы его никогда не переведут как «у» или «в», только «біля», «поруч» и т.д. 

Русский же, поскольку глаз видит вроде как понятный ему предлог, не будет пытаться перевести иначе. "Потому что он это слово же знает". Поэтому так зашло массово это пресловутое «Окраина».

 Поэтому и «встрана», как некоторые русские переводят, и кажется абсурдным. Для украинца, носителя языка это настолько органично, что любое сомнение в этой органичности вызывает недоуменную улыбку. "Україна" - это не просто мы так привыкли, а это органичное словообразование. И лексически, и лингвистически. А иностранца, даже носителя словянской языковой группы, может приводить в удивление.

Получается, что то, как это русские воспринимают сейчас, - это нормально, а то как сами украинцы воспринимают, - это не имеет значения? 

Украинский язык один из самых архаичных. В нем остались многие старые формы, способы словотворения, обороты. Русским кажется, что 800 лет - это "ого-го!". В отличии от русских украинцам намного более понятен язык летописей. Даже если слово непривычное. Вот именно из-за той чуйки, которая дает право носителю играть с родным языком

Едуард Юрченко: Зустріч Його Імператорської Високості Шахзаде Кір Реза Пехлеві з Президентом України Володимиром Зеленським

"... Боротьба  за  Іранський  поміст  —  це  найважніше  завдання  чорноморських  країн.  Бо  Чорне  море  —  внутрішнє  море  і  зв'язане протоками  з Середзем'ям,  теж  внутрішнім  морем.  Здобуття  Царгородської  протоки  —  це  не  вихід,  потім  треба  здобувати  вихід  з Егейського,  а  пізніше  із Східного  Середзем'я.  Тою дорогою  йшов Митридат Евпатор  і  мусив  затриматись коло  Родосу.  Там  задержиться кожен  завойовник.  Є  один вихід у  широкий  світ  для  чорноморських  країн  – Іранським  помостом" (Юрій Липа).

Дещо несподівана та дуже приємна й важлива подія.

По - перше, явна демонстрація української суб'єктнрсті. Ісламська Республіка припустилась помилки кинувши виклик Києву. Отже, Київ обрав шлях заміни режиму на більш вигідний українцям. Ми не реагуємо на навколишній світ як примітивна одноклітинна форма життя, ми впливаємо на нього у власних інтересах.

По - друге, грамотна ставка саме на монархічну іранську опозицію. Це має суто прагматичний вимір, адже про - шахська опозиція відчутно сильніше за ліву. Але також важливо зі світоглядної та стратегічної точки зору. 

Насправді міжнародні ліві та ліволіберальні кола симпатизують іранським лівим, колишнім партнерам ісламістів по революції 1979 року, які потім щє й відзначились війною проти Ірана на боці Саддама Хусейна (монархісти тоді відмовились від збройної боротьби, адже це була загроза для Ірану як такого).  Антирейтинг ліваків є колосальним і більшість іранців їх ніколи не прийме. Але вони гарно вписуються в "хотілки прогресивної громадськості"

Дуже важливо, що Україна зробила ставку саме на національні іранські сили, а не підписалась на черговий лівацький цирк. 

І третє, можливо найголовніше. Хоча нинішня монархічна опозиція позиціонує себе як прозахідна та демократична, сама логіка її боротьби та потенційної реставрації Шахіншахської державності виведе її на національний та суб'єктний шлях. 

Отже, ми маємо шанс не просто на "не ворожий про західний режим", а на новий Іран конкретно зорієнтований на союз з Києвом, а не з абстрактною "світовою демократичною спільнотою". 

Саме на цьому наполягали класики української геополітики. 

Володимир Грицевич: Омелян Терлецький про роль політико-географічного положення України в її розвитку у різні історичні епохи

13 лютого, у річницю смерті згадуємо Омеляна Терлецького (1873-1958) - галицького педагога, громадського діяча, історика.

Геополітичні ідеї та прогнози вченого щодо політичного майбутнього Української держави.

Для початку і першої половини ХХ століття характерною була активізація наукової думки свідомої частини української інтелігенції щодо перспектив суверенності та майбутності української держави. Це було викликане геополітичними зрушеннями внаслідок Першої світової війни, появою на світовій карті великого монстра СРСР, як спадкоємця Російської імперії, першою за кілька століть можливістю (хоча й не реалізованою) створення незалежної Української держави. 

Саме тому в цей час з’явилася когорта українських дослідників, які своєю працею заклали наукове підґрунтя суверенітету України, обґрунтували територіальне розташування її етнічних земель, показали її історичну спадкоємність та видатне місце в історії Європи, зафіксували і розвинули культурно-цивілізаційні надбання нашого народу.

У сузір’ї таких вчених можна назвати Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Степана Рудницького, Григорія Величка, Мирона Кордубу, Юрія Липу, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича та інших. На них великий вплив справила діяльність Івана Франка, Миколи Міхновського, Бориса Грінченка і т.д. Кожен з цих вчених заслуговує окремої наукової розвідки та публікації. Водночас, деякі імена поки-що залишаються невідомими, або маловідомими для української та світової спільноти. Тому сьогодні згадаємо Омеляна Терлецького, який зробив свій унікальний внесок у скарбницю геополітичного усвідомлення українського народу.

Він був тим інтелігентом, який своєчасно виступив на захист української ідентичності з розгорнутими науковими публікаціями. Як за університетською освітою, так і за практичним спрямуванням, Терлецький поєднав у собі два фахи: історію та географію, що виявилося дуже цінним для його наукових досліджень. 

Геополітичні ідеї Омеляна Антоновича актуальні і в наш час, їх можна вважати інтелектуальним надбанням української науки. Розглянемо такий аспект його творчої спадщини, як політико-географічне положення України в контексті наукових думок інших авторів того часу.

Володимир Єрмоленко: Про реімперіалізацію та реколонізацію

Росія прагне реімперіалізації та реколонізації світу.

В її розумінні, процеси деімперіалізації та деколонізації, які відбулися в ХХ столітті, були хибним шляхом "слабаків". Росія вважає, що, на відміну від інших, вона вистояла в цьому штормі, зберігла свою імперію, хоча й не повністю. Тепер вона прагне її розширити і зміцнити.

Виявилося, що колаборантів у цьому процесі реколонізації та реімперіалізації у світі чимало. Одним із них є трампістська Америка. Іншим природним союзником є Китай. Можуть бути інші, хто прагне стати "great power" і розділити світ знову між новими імперіями.

Філософія української політичної думки історично була і є протилежною. Замість імперії українці - особливо в ХІХ століттї - мріяли про спільноту республік. Цим українці цілком мислили в резонансі з багатьма іншими демократичними рухами Європи. 

У ХХ столітті такою спільнотою республік став Євросоюз. Він знайшов альтернативу двом крайнощам: моделі великої імперії, що знищує множинність, і моделі мозаїки республік, які слабкі і нездатні бути великою силою в світовому масштабі. Європейська спільнота республік зберегла і силу, і множинність. Тому прагнення України до ЄС - природне, 

Але ситуація сьогодні радикально інша, ніж у 2000-х роках, коли ЄС розширювався на Схід. Тоді ЄС був майже безальтернативною моделлю. Всі намагалися копіювати цю знамениту європейську "багатосторонність".

Сьогодні ж тенденції інші: реімперіалізація означає знищення багатосторонності, знищення множинності. Тому перед Європою - екзистенційна загроза. Її хочуть знищити нові імперії - путінська росія та трампістська Америка; його хоче послабити Китай. 

Україна дає сьогодні Європі модель боротьби. Модель того, як республіка протистоїть імперії. Від того, чи ЄС - чи певний інший союз у Європі (умовно, британсько-нордично-східноєвропейський) не лише визнають загрозу, а й зможуть перебудуватися, залежить доля світу - а не лише України чи Європи. 

Бо світ може піти шляхом реімперіалізації і реколонізації. 

А може піти шляхом продовження деімперіалізації і деколонізації. 

Для другого шляху потрібна поразка Росії, поразка трампізму у США та стримування Китаю. 

Принаймні перший з цих елементів залежить від України. Можливо, частково другий. 

Тому наша боротьба така важлива. Для нас, для Європи, для світу.

Доктрина «Русь як Первинний Код України»

1. Русь як «Зона Переходу»

В офіційних імперських доктринах (візантійських чи каролінзьких) світ був поділений на «цивілізацію» (статика, закон, податки) та «варварство» (хаос).

Руська земля 3 лютого 852 року  (6360, індікта 15) постає як третій шлях. Це момент, коли внутрішнє самовідчуття народу («хто ми?») зустрічається із зовнішнім визнанням («як нас називають інші?»). Останнє - це спроба «Системи» того часу (імперій) зафіксувати, легітимізувати та впорядкувати Придніпровський хаос під одним брендом — Русь.

Це не територія, обмежена мурами, а мережа («річковий океан»), що з’єднує світи. Це перехід від «дикого» стану до стану «амфібії», що вільно почувається і в степовому океані, і в залах візантійських палаців, користується грецьким письмом та арабським сріблом, але не стає ні греком, ні арабом.  Здатність бути частиною Європи, але зберігати свою унікальну «річкову» ідентичність; здатність поглинати впливи, але не розчинятися в них.

2. Літописна дата як «Акт Волі»

Бертинські аннали (839 р.): Повідомляють про послів «народу Рос (Rhos)», які прибули до імператора Людовіка Благочестивого. Це перший випадок, коли мешканці з дніпровських порогів вийшли на світло європейської дипломатії. Це фіксація реальної, бурхливої енергії слов'янських та скандинавських племен, їхніх торгових шляхів, річкових походів та первинних ритуалів. Це живий потік, який ще не має «імені» в офіційній історії, але вже має колосальну силу.

Літописна дата (842/852 р.): Пов’язана з початком правління візантійського імператора Михаїла. Для середньовічного розуму держава починала існувати лише тоді, коли вона входила у взаємодію з «Центром світу» (Константинополем). 

Повідомлення «Нача ся прозывати...» — це момент, коли «Нижній світ» (природна енергія слов’янських союзів та варязьких дружин) створює свій власний інтерфейс для спілкування з «Верхнім світом».

Русь не чекає, поки її «хрестять» чи «завоюють», вона сама вписує себе в літопис під власним іменем.

Це — момент активації суб'єкта, який відмовився бути анонімним «шумом» на кордонах імперії.

3. Концепція «Протистояння Догмі»

Так, питання «звідки єсть пішла...» не має однозначної відповіді. Проте це не "баг" нашої історіософії, а "фіча" (особливість):

Русь — це держава з «відкритим кодом» (Open Source). Вона не виводиться з однієї крові чи однієї ідеології (норманської чи автохтонної).

Це синтетична єдність, яка трималася на волі до свободи та руху («шлях із варяг у греки»).

«Руська земля» зразка 852 року — це не географія. Це спільнота людей, які вирішили «назватися» (створити свій "протокол"), щоб вийти з-під контролю глобальних Левіафанів (Візантії, Хазарії та Халіфату).

Це спроба створити свій Край Свободи ("Руську землю" як "Оу-Країну"), використовуючи старі хронікальні коди для легітимізації майбутнього бунту.

 Історія Русі — це «пригода духу», де з маргінальних (з точки зору Риму чи Константинополя) «варварів» народжується лотос могутньої держави. 

Так, Руська земля росте з намулу історії, але вона, як Біле Латаття*,  подолала темряву глибин і розкрилася Небові у своїй власній суб’єктності — України.

-----------------

* Біле Латаття (Nymphaea Alba, White Water Lily), або, як його називали в народі, Одолень-трава. Її коріння в намулі, але сама квітка — сліпучо біла й чиста — лежить на поверхні води, як кордон між світами. : Вона «одоліває» глибинний хаос (нижній світ) і розквітає під сонцем (верхній світ).