Ukraine is not just land, it is a point of reassembly, where the energy of the old world collapses to make room for the new

This is not a thought for idle minds, but for those who seek strength in the whirlwind of events. Understand: the world you knew is an illusion, woven from familiar forms. It was tightly woven, but the threads have frayed.

Ukraine is not just land, it is a point of reassembly, where the energy of the old world collapses to make room for the new. This is a battlefield, not for territory, but for awareness. It is not armies that clash here, but intentions.

Look not at the actions, but at the whirlwind of power that rises from this land. It breaks old ties, destroys dogmas and opens doors to the new. Those who are able to see will understand: this conflict is a test of the spirit. It tests how ready you are to abandon old beliefs and find a new form.

The world is not collapsing. It is reassembling. And those who withstand this tension will become part of the new weave. Do not look for logic, look for strength. She is always there where the old fabric of reality is torn.

-----

Ця думка не для порожніх умів, але для тих, хто шукає силу у вирі подій. Осягни: світ, який ти знав, — лише ілюзія, зіткана зі звичних форм. Він був міцно сплетений, але нитки зносилися.

Україна — це не просто земля, це точка перескладання, де енергія старого світу зхлопується, щоби вивільнити місце для нового. Це поле битви, але не за території, а за усвідомлення. Тут стикаються не армії, а наміри.

Дивись не на дії, а на вихор сили, що здіймається з цієї землі. Він розриває старі зв'язки, руйнує догми і відчиняє двері до нового. Ті, хто здатний бачити, зрозуміють: цей конфлікт є випробуванням для духу. Він перевіряє, наскільки ти готовий відмовитися від старих переконань і набути нової форми.

Світ не руйнується. Він перезбирається. І ті, хто витримає цю напругу, стануть частиною нового плетива. Не шукай логіки, шукай силу. Вона завжди там, де рветься стара тканина реальності.

-----

Эта мысль не для праздных умов, но для тех, кто ищет силу в вихре событий. Постигни: мир, который ты знал, — лишь иллюзия, сотканная из привычных форм. Он был крепко сплетён, но нити износились.

Украина — это не просто земля, это точка пересборки, где энергия старого мира схлопывается, чтобы высвободить место для нового. Это — поле битвы, но не за территории, а за осознание. Здесь сталкиваются не армии, а намерения.

Смотри не на действия, а на вихрь силы, что поднимается из этой земли. Он разрывает старые связи, рушит догмы и открывает двери в новое. Те, кто способен видеть, поймут: этот конфликт — испытание для духа. Он проверяет, насколько ты готов отказаться от старых убеждений и обрести новую форму.

Мир не рушится. Он пересобирается. И те, кто выдержит это напряжение, станут частью нового плетения. Не ищи логику, ищи силу. Она всегда там, где рвётся старая ткань реальности.

Павло Кириленко: До питання нашої ідентичності

Термін Україна як означення держави, а українці як етносу часто викликає насмішки недоброзичливців, мовляв, такої держави ніколи не було, вона вигадана, а українці – це малороси яким прищепили штучну ідентичність.

З іншого боку в парадигмі українства також відсутнє чітке уявлення про власний етнос, бо до нього намагаються прищепити всі народи нога яких коли-небудь тільки ступала на цю землю – так звана теорія автохтонності. Доісторичні археологічні знахідки Трипілля, а далі кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, половці, татари ну і звісно русичі – це така збірна солянка з якої наприкінці ХІХ століття постале поняття української політичної нації. Проте чіткої цивілізаційної картини України та портрету українців так досі у свідомості мас і не закріпилося, якщо звісно не брати до уваги карикатурні шаровари, дивакуваті оселедці й щось ще в цьому роді.

Але потуги були, зокрема у 30-х роках XX століття теоретики українського націоналізму сформулювали парадигму українства, яке стоїть «на грані двох світів аби будувати нове життя», під чим очевидно мається на увазі Україна як форпост Європейської цивілізації, яка є її щитом та протистоїть азіатським ментальним впливам.

Тільки в цій концепції тріщину дала внутрішня суперечність щодо власного минулого стосовно імперій в будівництві яких наш етнос брав безпосередню участь.

Софія Дніпровська: Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів

Хто не може читати історію без брому, той і творить історію, яку без брому неможливо читати. 

Коли українців хтось має намір "макнути", або самі вони вирішать позайматися самоїдством, то завше згадують Руїну як свідчення нашої одвічної неспроможності до державотворення. 

А що, власне, такого безпрецедентного ми тоді творили? Та нічого такого, чого б не робили в аналогічний період (пізнє середньовіччя - ранній модерн) інші європейські народи. 

Наприклад, французи - арманьяки з бургіньйонами, що в розпал 100-літньої війни затіяли громадянський конфлікт і наввипередки  мчали до Лондона, щоб заручитися підтримкою окупаційної влади.

Чи Йорки з Ланкастерами, що після поразки в 100-літній війні 30 років різалися, підриваючи демографію й економіку власної країни. 

Або німецькі князі, що ті ж таки 30 років билися-колотилися, з'ясовуючи, хто матері історіі болєє ценєн: Лютер чи папство, втягнули в свою сварку купу іноземних держав, втратили солідний пласт територій і за різними підрахунками від 1/3 до 2/3 населення.

І це при тому, що всі вони вже мали усталені державні інститути, а українці тільки вибралися з 300-літньої неволі, де нахапалися хибних політичних практик. 

Просто успішні європейські країни мали більш сприятливу географію й не були так щільно обложені сильними й агресивними противниками, які синхронно й послідовно душили в зародку всі спроби відновлення суверенітету. 

Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів. Де є еволюція, там завше буде конфлікт, бо в ході конфліктів здійснюється добір і визначається напрямок подальшого розвитку. І ніякі внутрішні суперечки не є виправданням інтервенції чи свідченням неспроможності якоїсь нації до суверенного існування.  

І якщо з Руїни можна винести якийсь урок, так це той, що не можна втягувати у внутрішні конфлікти чужинців, серед яких так багато любителів потикати нас носом у наші історичні трабли.

Віталій Портников: Боротьба за українську ідентичність

Після вчорашньої (17.07.2025) заяви президента в парламенті я спостерігаю новий сплеск емоційних реакцій. Насамперед — пов’язаних із закликами посилити каральну функцію держави й краще пояснити людям, що з ними буде в разі падіння цієї самої держави.

Мені здається, що ті, хто перебуває в такому розпачі й щиро вірить, що все можна вирішити примусовими методами, не до кінця розуміють, у якій країні живуть. Соціальні мережі з їхніми «бульбашками» лише поглибили ізоляцію різних верств українського суспільства.

Колишня Українська РСР — це країна з множинною ідентичністю, навіть попри те, що більшість населення завжди становили етнічні українці. І така ситуація — не випадковість. Російська імперія ще з часів Катерини ІІ системно працювала над русифікацією й маргіналізацією українських земель. Голодомор часів Сталіна лише посилив цей ефект. Як і подальша русифікація сільського населення, яке згодом потрапляло в русифіковані ще за царських часів міста. Можна, звісно, подякувати Сталіну за його головну «помилку» — включення до складу радянської України Галичини. Але в усьому іншому, з точки зору імперського тиску, помилок майже не було.

У результаті після проголошення незалежності ми успадкували країну з глибоко різними ідентичностями. При цьому кожна з цих ідентичностей вважала, що має монополію на розуміння не тільки майбутнього української державності, а й майбутнього українського народу. Із Казахстану після проголошення незалежності виїхали два мільйони росіян і пів мільйона німців. Уявіть собі! Бо ці люди просто не розуміли, що це за Казахстан, і навіщо їм залишатися в незрозумілій країні, коли вони більше не «старші брати». В Україні нічого подібного не сталося — саме тому, що значна частина громадян, які сприймали Україну як невід’ємну частину «великої радянської цивілізації», вірили, що зможуть зберегти цю ілюзію. І голосували за проросійські сили на всіх президентських і парламентських виборах.

Так, поступово змінювалася ідентичність — через зміну поколінь. Але навіть молодь на сході й півдні України переважно залишалася у російськомовному, культурно російському просторі — в кіно, музиці, соціальних мережах. І ця тенденція зберігається досі — не лише на південному сході. 

Лагідна українізація, яка тільки починалася, була зупинена великою війною. Війною, яка більше не дозволяє сприймати Україну як просто територію. У гру вступили — обстріли, мобілізація, смерть, втрата майна. І постало запитання: «Заради чого все це?».

У перші місяці повномасштабної війни цього, можливо, не було видно — бо люди вірили, що все швидко завершиться. Але з кожним роком війни ця віра зникає. І саме на це робить ставку Путін. Він розраховує на тих, хто втомився. Йому не потрібна соціологія — він знає, що люди відповідають соціологам те, що здається «правильним», але справжню думку висловлюють на кухні.

Коли ви нагадуєте таким співгромадянам про Бучу й те, що станеться, коли росіяни прийдуть до Києва чи Одеси — ви забуваєте, що більшість людей живе не вчорашнім і не завтрашнім, а сьогоднішнім днем. Вони втомлені вже зараз. І їм нецікаво, що буде потім, бо вони бачать, як їхні родичі в Росії чи на окупованих територіях живуть без ракет, без мобілізації — і без вимог говорити мовою, якою вони ніколи не говорили.

Звісно, можна ігнорувати наявність у країні такого населення. Патріотично налаштовані українці завжди це робили — й дивувалися, чому програють вибори. Але найважливіше — позбутися ілюзій і усвідомити: виживання України залежить винятково від тієї частини населення, для якої українська державність є цінністю. І навіть після війни ця частина може не становити більшість. Це доля українського народу ще з часів Хмельницького. І, можливо, іншої долі у нього не буде. Треба скористатися історичним шансом, який ми отримали після 1991 року — хоча б на тій території, яку вдасться зберегти, і з тими людьми, які тут залишаться.

Що ж можна зробити в такій ситуації для виживання держави у найближчі роки?

Перше — це ефективність інституцій. Її немає, бо її не вибороли самі українські громадяни. Але принаймні не треба розвалити те, що ще існує. Без інституцій ми просто програємо.

Друге — це системна робота з партнерами. Україна здатна протистояти Росії лише як частина Заходу. Без підтримки союзників вона дуже швидко стане частиною Росії.

І третє — це розуміння того, як будувати країну після війни. Найімовірніше, вона закінчиться не домовленостями, а виснаженням сторін. І якщо в цей момент будівництво нової України ми знову довіримо тим, кому вона не потрібна, — держава зникне. А з нею — й український народ...

Олег Гуцуляк: О резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне

 Для памяти, основные принципы вчерашней (24.06.2025) принятой единогласно (трое не голосовали) резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне (*за внятное изложение поблагодарим Ээрика Кросса):

1. Война России против Украины является актом агрессии — явным нарушением статьи 2(4) Устава ООН.

2. Беларусь является соучастницей России: она позволила России начать вторжение со своей территории.

3. Северная Корея позднее присоединилась к России— ее войска сражаются вместе с российскими войсками.

4. Украина защищает себя в соответствии со статьей 51 Устава ООН.

5. Лидеры России, Беларуси и Северной Кореи несут личную уголовную ответственность за преступление агрессии.

6. Аннексия Крыма и других оккупированных регионов с 2014 года нарушает основополагающие нормы. Принуждение Украины к этому также нарушит международное право.

 7. Зверства России и ее союзников — пытки, массовые убийства, нападения на мирных жителей — являются военными преступлениями и преступлениями против человечности.

8. Риторика и действия России демонстрируют геноцидное намерение уничтожить украинскую нацию.

9. Эти преступления не могут быть амнистированы или иметь срок давности. Никогда.

10. МУС имеет полную юрисдикцию в отношении этих преступлений. Все государства должны поддерживать и обеспечивать соблюдение его ордеров.

11. Россия нарушила Европейскую конвенцию о правах человека до 2022 года и по-прежнему обязана соблюдать постановления ЕСПЧ.

12. Она нарушила множество других договоров, в том числе против пыток, гражданских прав и защиты детей.

13. Россия должна полностью возместить весь причиненный ущерб в соответствии с резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН ES-11/5.

14. Использование замороженных российских государственных активов для возмещения ущерба является законным ответом на ее преступления.

 15. Военное положение делает выборы невозможными. Зеленский остается законным президентом, пока не будут проведены свободные выборы.

Фергад Туранли: «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною»

 «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною».

За матеріалами круглого столу на тему «Воєнно-політичний союз Туреччини і України як фактор безпеки і стабільності в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні»

Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах.

Тема сьогоднішнього зібрання вже вкотре обговорюється на дуже серйозному рівні.  Всі  присутні мабуть знають, що Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах. Така діяльність заслуговує на увагу з огляду на міжнародне право та інші важливі чинники.  Кримськотатарський фактор, також є одним з ключових у розв’язанні такої нагальної проблеми. І при цьому не можна не брати до уваги історичний чинник.

Доречно нагадати зараз, що ще  у ХVII столітті були подібні воєнні союзи між українською Козацькою державою і Османською турецькою державою. Вони об’єднували свої зусилля в протистоянні з ворогом і перемагали його. Зокрема, відомо, як безумовний факт, на основі архівних документів, і турецьких, і українських, що і у Конотопській війні 1659 року і у 1670-х роках об’єднані військові сили Кримського ханства, османської Туреччини і української Козацької держави завдали нищівного удару московському війську. Ось так в  той час перемагали і змусили тодішню Московську державу підписати мирні угоди.

Якщо вже звертатися до сучасності і мати на увазі геополітичний фактор, то потреба у створенні такого національного союзу обумовлюється світовими змінами геополітичного плану. Так, ми сьогодні вже спостерігаємо і стаємо  свідками того, що старий світовий порядок себе не виправдовує. Це пояснюється і російською агресією з окупацією певних територій України, і підтверджується неспроможністю міжнародних організацій протидіяти такій агресії. А міжнародні організації і держави, які вважалися гарантами безпеки та територіальної цілісності Української держави,  не змогли  виконати свою таку місію і, як наслідок, ця незалежна  держава зазнає російську агресію, що супроводжується окупацією і Криму, і інших українських територій, фізичним знищенням людей, культурних, медичних, освітніх та інших об’єктів, викраденням дітей  тощо.  

Хочу ще раз наголосити, що проблема, яку ми обговорюємо, так би мовити, вже пройшла апробацію, тобто має наукове  обґрунтування. Крім того, пан Березюк  масштабував цю тему, вона вже обговорюється у міжнародному контексті. Звертаю увагу присутніх, що долучається до нашого зібрання поважний закордонний вчений, професор доктор Юрій Леськів, який фундаментально займається такими питаннями, тобто, історією українсько-турецьких відносин, в тому числі воєнними проблемами. Я вдячний, що він сьогодні разом з нами в режимі онлайн.

На що хочу звернути увагу: настав час ухвалити відповідне рішення щодо порушеної теми, тобто, щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною. А згодом розширити такий спектр на рівні Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіону. Маю на увазі Чорноморський вектор стосовно розвитку дипломатичних і воєнних відносин.

Раніше така тема також була актуальною для України. Адже цей вектор розвитку відносин охоплюється тисячолітньою історією. Але вже настав час взятися за вирішення такої проблеми для того, щоб передусім гарантувати безпеку  України, відновити її територіальну цілісність. Вважаю, що у такий спосіб ми, тобто Україна і Туреччина, спільно ще й можемо вивільнити кримських татар від тривалого поневолення, як і українців, які теж потерпають від московського поневолення.

Важливо, щоб сьогодні нам нарешті вдалося ухвалити конкретне  рішення, а на його основі розробити відповідну концепцію чи  програму для подальшого впровадження.

Фергад Туранли.
gрофесор кафедри загального і слов’янського мовознавства
факультету гуманітарних наук Національного університету
«Києво-Могилянська академія», доктор історичних наук, професор

Джерело: https://igp.org.ua/publikacii/prishlo-vremya-prinyat-sootvetstvuyushhee-reshenie-o-sozdanii-voenno-politicheskogo-soyuza-mezhdu-turciej-i-ukrainoj/

Гай-Нижник, Павло. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух: у двох книгах

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух.  К.: Саміт-книга, 2023. Кн. І. 1900–1936 рр. 544 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1020-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh.html

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. К.: Саміт-книга, 2024. Кн. ІІ. 1937–1945 рр.  588 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1083-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh-kniga-ii-19371945.html

Фергад Туранли: Відбувся круглий стіл на тему «Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози та шляхи їх подолання» організованим Інститутом глобальної політики

30 квітня 2025 р. в агентстві Укрінформ відбувся круглий стіл на тему «Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози та шляхи їх подолання» організованим Інститутом глобальної політики (https://igp.org.ua/publikacii/treningi-seminary/kruglij-stil-ekologichya/). 

Висловлюю щиру вдячність Президенту цього інституту пану Олегу БЕРЕЗЮКУ за запрошення мене на цей надзвичайно серйозний захід. 

Учасники поважного зібрання обговорювали проблеми щодо екологічної небезпеки, спричиненою московитсько-російським загарбанням української території, зосібна Кримського півострова, Донбасу, а також захоплення енергетичних об’єктів, зокрема атомних, зруйнування російськими окупантами Каховської ГЕС на Дніпрі та ін. 

Крім того, у порядку денному було питання щодо «Нових контурів європейської безпеки», і в цьому контексті необхідність створення нової міжнародної організації під назвою «БАЛТІЙСЬКО-ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКА ДУГА» на основі ВОЄННОГО СОЮЗУ МІЖ УКРАЇНОЮ Й ТУРЕЧЧИНОЮ з урахування історичного, геополітичного та кримськотатарського чинників. Вважаємо, що така воєнна корпорація безсумнівно може здобути перемогу над ворогами, забезпечити відновлення територіальної цілісності УКРАЇНИ й поверненню кримських татар до рідних домівок. 

У зв’язку із цим заслуговує на увагу матеріал, опублікований Інститутом глобальної політики (https://igp.org.ua/publikacii/osnovnim-partnerom-i-soyuznikom-ukraїni-mozhe-stati-turechchina). 

Примітка: пропонуємо до Вашої уваги наукове дослідження щодо історії означеної проблеми: "Чигиринський похід турецької армії на Правобережну Україну: причини та його історичні наслідки" https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/24485

Олег Кузьмицький: Починається нова епоха. І в цій епосі Україна — один із тих, хто диктує правила

 Макрон ставить крапку в ілюзіях: Європа більше не залежить від США.

Макрон заговорив так, як не говорив жоден європейський лідер після Другої світової. Без евфемізмів, без ілюзій, без надії на Вашингтон. Відтепер Франція бачить реальність: США можуть більше не бути союзниками Європи, Росія готується до нової війни, а майбутнє континенту залежить від готовності боротися.

“Мир не може бути капітуляцією України” — ці слова Макрона хрест на всіх, хто мріє домовитись з Кремлем. Мінські угоди довели: Росії не можна вірити. Єдиний аргумент, який розуміють у Москві — це сила. І Франція готова її показати.

Наступного тижня Париж збере військових начальників країн, які готові гарантувати мир в Україні. Але не папірцями й переговорами, а реальними силами на землі. Європа перестає бути беззубою.

Це не просто про Україну. Це про новий порядок у світі. Франція офіційно заговорила про ядерне стримування для всього континенту. Макрон прямо натякає: якщо США під Трампом кинуть Європу, французький ядерний щит буде на місці. Такого ще не було в новітній історії.

Але найцікавіше навіть не це. Поки Макрон готує армію, в Берліні піднімається ще одна важка фігура. Фрідріх Мерц — новий канцлер Німеччини. Жорсткий, холодний, прямий. Уперше за десятиліття в Європі є тандем лідерів, які не ховатимуться за спинами американців.

Мерц прийшов до влади у момент, коли США під Трампом вже не хочуть тримати Європу за руку. І він це розуміє. “Європа має стати незалежною від Америки” — це не просто фраза, це нова стратегія. Він хоче перекинути центр прийняття рішень у ЄС. Париж, Берлін, Варшава, Лондон — тепер це ядро нового порядку.

Європа вже не буде континентом, який боїться власної тіні. Вона озброюється, вона інвестує у власну безпеку, вона готується до будь-якого розвитку подій. А Україна в цьому процесі — не об’єкт, а ключовий союзник.

Старий світ, де Європа просила у Вашингтона дозволу діяти, закінчився.

Починається нова епоха. І в цій епосі Україна — один із тих, хто диктує правила.

Михаэль Эпштейн: Основные сценарии на 2030 год. Опыт ИИ-прогностики.

Сейчас момент неопределенности и "зависания" в судьбах России и Украины, так что хочется услышать голос "со стороны" — голос нейросети или ноосферы.  Вопрос: "Давай попробуем спрогнозировать, каким будет мир в 2030 году. Если бы ты был футурологом с наивысшим уровнем экспертизы и самыми точными инструментами прогнозирования, как бы, на твой взгляд, завершилась война России против Украины?". Отвечает GPT4o (omni). Ценно то, что каждому из пяти сценариев приписывается определенная вероятность и приводятся исторические аналогии. Промптолог (я) не изменил ни одного слова в ответе.  "Я" в тексте прогноза принадлежит  самому ИИ (типа "на что бы я бы поставил" — это говорит GPT4о).

 I. Методология прогноза

Для построения прогноза на 2030 год используются следующие методы:

• Анализ текущих событий: учёт последних политических решений и международных соглашений. 

• Сценарное моделирование: разработка возможных вариантов развития событий.

• Игровая теория: оценка стратегий ключевых акторов конфликта.

• Исторические аналогии: сравнение с предыдущими международными конфликтами и их разрешением.

• Экономический анализ: прогнозирование влияния санкций и экономических мер на государства-участники.

II. Ключевые сценарии

🎭 СЦЕНАРИЙ 1: Замороженная фрагментация 2.0 (вероятность ~45%)

Что происходит:

К 2027–2028 году активные боевые действия затухают после тяжёлых, но не решающих кампаний. Украина и Россия оказываются в состоянии долговременного противостояния с закреплением линий фронта примерно в пределах осени 2024 — весны 2025 года.

• Россия удерживает части Донбасса и Крым, но не продвигается дальше.

• Украина не может освободить оккупированные территории, но получает частичное членство в ЕС и стратегическое партнёрство с НАТО.

• Линия фронта превращается в "Железный занавес 2.0" с бесконечными кибератаками, дронами, диверсиями и экономической войной.

• Россия остаётся санкционно-изоляционистской и милитаризированной автократией, а Украина превращается в военно-цифровую крепость Европы.

Историческая аналогия:

Корейский полуостров после 1953 года — замороженная война с технологической гонкой и идеологическим противостоянием.

Едуард Юрченко: Новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування

В світі, що будували ліві, для України і українців місця бути не могло.

Ідея лівих це ідея рівності, а рівняння можливе лише по нижчим. Для лівих сила злочинна, а слабкість праведна за визначенням. Чи було місце в цьому майбутньому у народа - воїна?

Це не гарне гасло це просто констатація факту. Всі нормальні люди розбіглись з наших земель задовго до того як ми лише почали формуватись. Зона фронтіру, зона безперервної війни, унікальне місце яке було цікавим всім загарбникам і як плодючі землі, і як географічна розв'язка. 

Війна була для нашого народу нормальним станом, а мир аномалією. Так склалось. Це реальність, подобається вона нам або ні. 

Українець по природі своїй хижак. В світі? де рабом бути престижно, а аристократом - соромно, йому місця не було. 

Ліва "народницька" інтелігенція приклала титанічні зусилля щоб переконати вовка в тому, що він баран. Вона щиро вірила, що тим самим перетягує наш народ на сторону "добра", яке неодмінно повинно перемогти згідно з законами "прогресу". Так вчили божевільні ліві теорії яких вони нахапались в чужинців. 

На щастя "народники" програли. Вони гарненько загадили формальну "українську ідею" й "інтелігентський" рівень культури. Але реальний українець лишився сам собою і його хижа натура чудово проявила себе в 2022 року, коли советська московська  корова, яка уявила з себе ведмедя, полізла бодатись.

Світові ліві теж програли, новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування. 

Зараз, нам може здатись, що все навколо погано. Ми можемо бачити, що світові надсили не зацікавлені в нас або відверто ворожі. Нас можуть переконувати, що ми слабкі і в світі сильних нам не вижити (нічого не пропонуючи в якості альтернативи). Нам дійсно буде важко.

Але наш народ призначений для такого життя і саме такого світу. В ньому ми можемо загинути але можемо й перемогти. В світі де народи перетворені в баранів, вовка терпіти не стали б, скільки "демократичними гаслами" не розмахуй.

Неможливо втекти  від самого себе. Навіть щє більш неможливо ніж від долі. Отже? будемо просто самі собою й цей шлях сам приведе до перемоги.

Дмитро Воронський: Українська історія в художній літературі вітчизняних авторів

 Українська історія в художній літературі вітчизняних авторів – оновлена версія станом на березень 2025 року: хронологічний період від кам’яної доби й до 2001 року. 

Досить часто доводиться читати, що люди шукають вітчизняну історичну прозу. При чому частина читачів бідкається що новітня українська жанрова література в занепаді, хоча за останні 20 років було створено вагомий перелік історико-пригодницьких романів та історичних детективів (ретро-детективів), проте чималий відсоток з них справді лишається маловідомим, навіть для людей що регулярно читають. Тому пропонуємо всім охочим разом з укладачами розширити свої літературні обрії, відкрити нові імена українських письменників, що змальовують жорстоку та водночас величну історію рідної Батьківщини. 

Слід нагадати, що вперше реєстр художньо-історичної літератури уклав журналіст УНІАН Олег Крук близько 2015 року. Ось що писав першоукладач: «Думаю, що цей своєрідний путівник у морі української історичної літератури стане в пригоді і школярам, і студентам, і викладачам, і любителям літератури та історії, всім, кому не байдужа доля України… упорядник не претендує на завершеність: кожен зацікавлений може розширити список на власний розсуд».

Однак потрібно відмітити, що первісний варіант Олега Крука, містив літературні твори російських авторів, а також деякі праці написані в радянські часи, які негативно дивилися на існування української державності. Тому частину творів зі списку було прибрано, так само як театральні поеми, віршовані та науково-популярні праці. 

Згодом перелік творів значно розширив фахівець із вітчизняної історичної прози Микола Бичков, додавши понад 100 нових праць низки талановитих митців: Г. Гороженко, О. Зененко, А. Кокотюхи, Ю. Винничука, В. Краса та багатьох інших. Активно долучився до редагування реєстру й український письменник Дмитро Воронський. Спільними зусиллями й було створено оновлену версію реєстру (станом на березень 2025 року), в якому українські митці пишуть про українську історію, хоча він далеко не повний і в нього потрібно додавати нові праці.

 На нашу думку, Крук хотів створити саме реєстр творів історичної прози українських авторів, які писали саме про українських персонажів, або про історичні події, що переважно відбувалися на теренах України в її сучасних кордонах. 

Варто торкнутися питання критеріїв відбору до цього списку, до реєстру переважно була включена прозова історична література звісно допускаючи у межах розумного ухил у містицизм, або незначний ухил в піджанр наукової фантастики – альтернативна історія. Утім загалом фентезійні чи фантастичні історичні праці у список не включалися, для них треба створювати окремий реєстр, так само як і для нонфікшену. Всі хто бажають, можуть самостійно відредагувати та оновити цей перелік прописавши інші критерії відбору. 

Підтримайте Україну, вітчизняну історію, мову та культуру! Читайте українське, бо воно того варте! 

XVIII-V ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Григорій Бабенко – «Люди з червоної скелі»

Олександр Мироненко – трилогія «Україна: початок великого шляху» повісті «На світанку», «Повернення на Батьківщину», «На шляху до величі».

IV ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Василь Кожелянко – «Третє поле»

ІІІ ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Юрій Хорунжий «Мелодії кам’яної гори», «Перша обсерваторія»

Вадим Карпік – «Останній Арій»

VI СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Валентин Чемерис – «Ольвія»

Іван Білик – «Дикі білі коні»

Вадим Карпік – «Крез» 

Володимир Жмир, Юрій Хорунжий – «Гонитва за мостом» (інша назва «Скіфи»)

Дмитро Білий – серія «Дивовижні пригоди скіфа Атея»: «Таємниця щита Таргитая», «Подорож до міста мерців», «Шлях срібного яструба»

V СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Іван Білик – «Не дратуйте грифонів»

Юліан Опільський – «Гарміоне»

Григорій Бабенко – «В тумані минулого»

Юрій Хорунжий – «Скіфова журба» 

Ігор Кравченко – «Переселенці»

Валентин Чемерис – «Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

IV СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Валентин Чемерис – «Смерть Атея»

I СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Іван Білик – «Цар і раб»

ІІ СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

Юліан Опільський «Під орлами Роми»

І-ІІ СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

Валентин Тарасов – «Чеслав. В темряві сонця» 

III СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

Теодор Микитин – «Поклик серця»

IV СТОЛІТТЯ

Юрій Хорунжий – «Розбрат» 

V СТОЛІТТЯ

Олександр Курись – трилогія: «Шлях Вітра. Слов'янська сварга», «Шлях Вітра. Візантійська віхола», «Шлях Вітра. Гунська круговерть»

Іван Білик – «Меч Арея»

Володимир Малик – «Князь Кий»

VI-VII СТОЛІТТЯ

Дмитро Міщенко – трилогія: «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата»

VIII СТОЛІТТЯ

Валерій Чмир – «Росичі»

Антін Лотоцький – «Наїзд обрів»

Дмитро Білий – «Вершниці Власти» 

IX СТОЛІТТЯ

Раїса Іванченко – «Зрада, або Як стати володарем»

Дмитро Міщенко – «Сіверяни»

Наталена Королева – «Легенди старокиївські»

Петро Угляренко – «Князь Лаборець»

Анатолій Кралицький – «Князь Лаборець» 

Лесь Качковський – тетралогія – «Вибір князя Аскольда», «Рюрик з роду Ск'єльдунгів», «Олег – імператор русів», Х ст. «Ігор – володар Руси»

882-912 – ще Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавіна"

Олександр Зінченко: Українці не є нацією вбивць. Українці є нацією борців!

"Українці - нація вбивць", - стверджують польські шовіністи.

Буквально дослівно: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав". 

Послідовність подій була така: 

У 1918 році Польща встала на шляху української незалежності.

У 1921 році Польща Пілсудського та Росія Леніна розділили між собою українські землі у Ризі. Решту шматків "українського пирога" дісталася Румунії та Чехословаччині. 

Потім були десятиліття геноцидної політики Кремля стосовно українців, яка коштувала нам мільйонів життів. І два десятиліття польської асиміляційної політики, яка була спрямована на тотальне зачищення усього українського на підконтрольних землях заселених українцями Галичини та Волині. 

І під нацистською окупацією стався вибух. Нікому в Україні не приходить в голову виправдовувати масові вбивства поляків. Але не треба робити з українців націю вбивць! 

Українці є не більшими вбивцями, ніж поляки. У цій історії українські діти Сагриня чомусь не є жертвами геноцида. 

Майже 30 тисяч українців убили поляки у цій кривавій історії. Але Сагринь - це не геноцид. А от українці - геноцидники. 

Президент Дуда вимагає від українців спокути більшої, ніж від росіян. Ви не почуєте у польському пердвиборчому дискурсі про провини росіян, або нацистів: тільки про українців. 

Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за свої гріхи перед поляками? Ні. 

У Варшаві за пару днів у листопаді 1794 року російські війська перерізали за різними оцінками від 20 до 30 тисяч поляків. Чи ви колись чули у цій передвиборчій компанії, що треба визнати цю різанину геноцидом і вимагати від росіян спокутувати цей геноцид? 

Протягом "Польської операції" НКВД 111 тисяч поляків було розстріляно. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за цей геноцид перед поляками? Ні. 

Протягом кількох місяців навесні 1940 року були без суду розстріляні 22 тисячі польських військовополонених офіцерів. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за ці вбивства поляків? Ні. 

Протягом кількох днів на початку серпня 1944 року у Варшаві в районі "Воля" нацисти знищили поляків більше, ніж загинуло поляків на всій Волині за весь час нацистської окупації. Чи польські політики вже проголосували за визнання геноцидом вбивств поляків нацистами у Варшаві і кожного року нагадує про цю подію семовими резолюціями? Ні. 

Це аморально - спочатку встати на шляху незалежності української державності, а потім коли ця держава виборола цю незалежність та продовжує боротьбу за свою державність від ворогів, - пред'являти голові цієї держави моральні рахунки за наслідки власних помилок в минулому: якби Польща не окупувала українську Волинь у Галичину - тих жахливих подій просто не було б. Хронологічно перша причина цього конфлікту - це помилкові рішення Юзефа Пілсудського у 1918 році. 

Абсолютна більшість причин польсько-українського конфлікту народилися у кордонах польської держави міжвоєнного часу. Але поляки не готові визнавати свої помилки на окупованих українських землях. 

Два етапи українського націонал-комунізму в українській літературі (до роздумів)

На першому етапі українського літературног націонал-комунізму майже всі довоєнні "націонал-комуністи" (Мазлах, Фітільов-Хвильовий, Блюмштейн-Коряк, Гуревич-Первомайський тощо) не були етнічними українцями. І там був виразний елемент українофобії (зневага до "просвітян", Галичини тощо).

А от повоєнні етнічно українські люди витворюють такий легальний патріотизм, який будується на цілковитому поділянні комуністичних ідей і разом з тим - на безумовній любові до рідної землі, етносу й мови. Туди вписуються і дворяни типу Рильського, і колишні петлюрівці Смолич, Панч, Довженко, Тичина, Яновський, Антоненко-Давидович, Сосюра, і люди з Західної України різного віку з дуже різним, але нерадянським минулим (той же Павличко, Крип"якевич, Козланюк, Лінтур тощо). А головне, виникає нове покоління, що не мало такого нерадянського минулого й писало свою українську рапсодію вже з чистого листа й щиро. Воно мало амбіції, високі запити, почуття власної гідності, в тому числі й національної.

Юрій Сиротюк: Ефект геополітичного доміно путіна

У 2015 році скориставшись оперативною паузою в Україні підписавши Мінськ-2 і заморозивши війну (Путіну потрібно було перетравити окуповані території і підготувати війська до повномасштабної конвенційної війни з Україною), Путін перекинув війська в Сирію і з регіонального розбишаки замахнувся на геополітичного гравця. 

Путін підняв свій геополітичний статус, зробивши Сирію опорним пунктом розповзання на Близькому Сході та Африці. Ще пізніше він посилив градус, демонстративно походивши ногами по доктрині Монро, влізши у Венесуельські справи.

У військовому плані Сирія стала хорошим полігоном підготовки до конвенційної війни. 

Поки в Україні безнаказанно вибухали військові склади, а влада боролася з цинічними бандерами-добровольцями, Путін провів бойове злагодження всіх родів військ з застосуванням усього асортименту озброєння включно з ракетним наземного, повітряного та морського базування, прогнав через Сирію весь офіцерський склад, аж до командирів бригад. 

Зрештою Путін розпочав свою гібридну світову війну проти демократичних країн, постійно демонструючи своє бажання поділу світу на трьох і отримання свого шматка зони недоторканних виключних геополітичних інтересів.

Коли Україна зіскочила зі смертельної інʼєкції мінських угод - аналога Іловайська - тільки тепер дипломатичного, Путін виходячи зі своїх невірних оцінок здатності до опору української нації за мовчазної згоди світової спільноти, перевів війну з гібридної до широкомасштабної, постійно демонструючи, що Україну він захопить без огляду на втрати і наслідки.

І ось в кінці третього року війни геополітична перенапруга далася взнаки. 

Сирія - ключ до підняття геополітичного статусу впала практично ж так миттєво як Афганістан. 

Тепер росія може втратити не лише перевалочні морську базу і аеродроми в ключовому регіоні але й реноме надійної опори для будь-якого союзника.

Отож, російські щупальця просування в Африці можуть бути обрубані, як і дефіляда в Лівії. 

І сил та засобів зупинити це падіння в Росії не має.

Ба більше, росія може втратити позиції і регіонального гравця. 

Тобто не може, а має.

Игорь Эйдман: Уйгурский сценарий под видом финского

Стала модной тема «финского сценария» для Украины. Об этом много говорят, в том числе и  некоторые украинские спикеры. Идея в том, чтобы закончить войну с Россией как Финляндия - с СССР, то есть «обменять территории на мир и дальше счастливо жить и развиваться». Красиво звучит: откупиться от Путина и жить как в Финляндии. Только это опасная утопия, никакие территориальные уступки его не удовлетворят. Надо абсолютно не понимать логику Путина, чтобы на это рассчитывать. Он просто вначале возьмет то, что ему уступят, а потом придет за остальным. Будет вариант не Финляндии, а Чехии. Вначале Гитлер захватил Судеты. Это привело к отставке  Бенеша. А потом новый, слабый президент Гаха поддался немецкому шантажу и сдал немцам всю Чехию, став главой образованного на ее месте протектората. 

Российские власти рассчитывают реализовать именно такой, чешский сценарий, продавая его через своих местных агентов влияния украинцам в качестве финского. Кремль будет пытаться вначале добиться согласия на аннексию части территории, а в случае успеха возьмет всю Украину, в результате этого предательства деморализованную и потерявшую волю к сопротивлению (как было с Чехией в конце 30-х).

Кстати, концепция «финского сценария» основана на фальсификации истории. Финнов спасла не уступка территорий, а готовность французов и британцев вступить на их стороне в войну. Сталин только из-за этого остановил агрессию. 2 марта 1940 года Даладье объявил о готовности отправить в Финляндию для войны против СССР 50 тыс. французских солдат и 100 бомбардировщиков, а правительство Великобритании согласилось послать туда 50 английских боевых самолетов с экипажами. А уже через десять дней СССР, опасаясь войны с англо-французской коалицией, заключил мир с Финляндией. Более того, Сталин и дальше не собирался отстать от финнов. Сразу после разгрома Франции нацистами он начал готовить новый поход против Финляндии, который не состоялся только из-за нападения Германии на СССР. Так что уступка территории не избавила от угрозы полного захвата страны и при «финском сценарии», тем более не спасает она сейчас.

От Путина откупиться не удастся. Его цель уничтожить Украину, а украинцев превратить в подобие уйгуров в Китае - бесправных жертв культурного геноцида и перманентного террора. Путина можно только бить и побеждать. Украинцы это неоднократно делали и будут делать.

Тарас Чухліб: Україна на карті Європи 1613 року

Оце на зображеннях бачимо робочий кабінет видатного картографа світу Герарда Меркатора 1613 року в німецькому місті Дуйсбурзі, що на річці Рейн. 

У ньому він зображений за своїм робочим столом разом зі своїм знаменитим учнем Юдокосом Гондіусом. 

Але цікаві навіть не глобуси на столі, а цікавезна кольорова кабінетна карта на стіні.

На цій настінній мапі бачимо виокремлене зображення нашої України (!!!) жовтим кольором на карті тогочасної Європи.

Мабуть, тогочасні картографи щось знали...

Даний малюнок розміщений на початку Географічного Атласу Світу Меркатора видання 1613 року. 

Цей світовий географічний атлас видали вже вдячні сини Герарда Меркатора, бо він помер ще у 1594 році.

Тарас Чухліб: Є офіційний міжнародний договір XVII ст. між Польщею та Московією про визнання українського народу як такого!

ЗА МІЖНАРОДНИМ ДОГОВОРОМ 1667 РОКУ МІЖ ВАРШАВОЮ ТА МОСКВОЮ БУЛО ВИЗНАНО ІСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Усі знають про січневе Андрусівське перемир'я 1667 року між Московщиною та Польщею про поділ козацької України. 

Однак, лише фахівці-історики знають, що в грудні того ж року між Москвою та Варшавою було укладено додатковий військово-політичний договір про "УСПОКОЄННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ" - читайте на першому зображенні в передостанньому реченн!

Напівтаємний Московський договір 1667 року, оригінал якого нам вдалося віднайти в одному з сучасних архівів Польщі,  мав чітку спрямованість проти османської Туреччини. 

Звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській та світовій історіографії договору, який доповнював положення відомого Андрусівського перемир’я.

Вже на початку першої статті Московського договору 1667 року декларувалася його основна мета

«проти Бусурманського  наступу НА УКРАЇНУ, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я) залишається». 

За цим договором, польський король пробачав всілякі провинності й відступництво «усім козакам по обидві сторони Дніпра» і разом з московським царем закликав 

«щоб КОЗАКИ УКРАЇНЦІ, які противляться, за об’явою обох Великих Государів, чи кого-небудь з них, ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися, і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до Королівської Милості посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства Королю  і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусити їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають».

Ось так Москва разом з Польщею хотіли разом упокорити непокірний український народ, який хотів був збудувати власну державу в 17 столітті! Адже окремою статтею Московського договору 1667 року передбачалося, що московський цар надасть війська на допомогу королю Польщі проти гетьмана Дорошенка, і навпаки король у разі потреби допоможе цареві Московщини польськими військами.

І цього в підручниках, енциклопедіях та вікіпедіях ви не прочитаєте...

А дивіться у чому прикол! Не тільки сучасні росіяни, але й багато сучасних поляків-науковців та політиків доказують неісторичність України та нашого Українського народу...   А тут бац! Є офіційний міжнародний договір між ними ж про визнання нашого народу як такого!

Хто є юристом, то той знає, що у разі потреби сучасні дипломати використовують під час переговорів тексти історичних міжнародних договорів і посилаються на міжнародні історичні прецеденти...

доктор наук, сержант резерву ЗСУ Тарас Чухліб

Володимир Єрмоленко: Кілька думок про наше спілкування зі світом зараз

Кілька думок про наше спілкування зі світом зараз. 

- нам дуже важливо шукати нових союзників і зберігати старих. Бо кількість союзників меншає. На рівні урядів, на рівні суспільств, на рівні індивідів. Цей пошук непростий і буде ще складнішим. Важливо памʼятати, що знаходити союзників - складна і довга робота, а створювати собі ворогів - річ дуже проста і часом миттєва. 

- думаю, важливо позбуватися з наївного враження, що "весь світ за нас". Більшість людей у світі до наших страждань і звитяг в гіршому випадку а) байдужі б) ворожі, в кращому випадку в) нам співчувають чи г) нами захоплюються, але не готові робити щось принаймні мале, щоб допомогти. Це реальність, і вона досить цинічна. Ми теж ведемо себе не краще, коли йдеться про страждання інших. Варто про це памʼятати - і розуміти, що кожен новий союзник, якого ми здобудемо, кожна нова дія підтримка - це коштовність. 

- важливо також забути  казку про "весь цивілізований світ", який зараз трохи натисне, і росія розвалиться. Світ давно змінився, це суміш великих і менших агресивних гравців, в якому наші союзники поки (короткозоро) не дуже відчувають себе в небезпеці. І парадокс у тому що ми дивимося з надією на них, а вони на нас. Ми зараз у хвилі слабшання демократій, сильнішання автократій, тому роль України сьогодні для вільного світу - справді величезна.

- часом зі своїми союзниками варто agree to disagree, погоджуватися на незгоду. Будуть питання, в яких ми будемо розходитися. Головне, щоб ми сходилися в питанні захисту України.

- нас ще довго буде травмувати питання російської культури і російської academia на Заході. ми ще будемо довго доводити нашу позицію, на яку маємо право. Але, мені здається, важливо памʼятати, що наш пріоритет - це розповідати про себе, виводити з темряви українську культуру, показувати, яка вона класна, цікава та значуща. Так, ми (і ще багато інших колонізованих росією націй), можливо, найбільш достовірні критики російської культури, бо бачимо ситуації з іншого боку барикад - але важливо, щоб нас сприймали як носіїв розмаїтої, багатої і цікавезної української культури, а не (тільки) як самотніх воїнів проти культури російської. Я тут передусім про розстановку пріоритетів і концентрацію зусиль. 

- культура - це завжди переклад досвідів, а досвіди завжди  неперекладні. В цьому парадокс. Це постійно пошук мови про те, що мови уникає. Нам важливо вчитися говорити мовами різних досвідів і шукати ці шляхи перекладу. Бо здебільшого ми живемо в своїй мові і своєму досвіді, який, зрозуміло, затьмарює все інше - і інакше бути не може сьогодні; але дуже часто цього мало. Дуже часто, щоб говорити зі світом, ми маємо намагатися зрозуміти цей світ, до якого ми говоримо - а не лише вимагати розуміння нас. 

такі думки. Суперечливі, я знаю. Багато хто не погодиться. І це добре

Сергій Чаплигін: Ми приречені мислити великими просторами...

Завжди цікавила ландшафтна складова. Адже вона беззаперечно впливає на суспільні моделі, форму та швидкість історичного розвитку.

Та позначається  на формуванні історичних областей, які мають не тільки різну природу рельєфу та клімату  чи транспортно-комунікаційні особливості, а ще соціокультурні, соціопсихологічні, конфесійні різниці та, відповідно,  власну енергетику розвитку.

Недарма Лео Фробеніус вважав, що у будь-якої культури є "paideuma" - душа. Бо культури народжуються в природних умовах, - тому кожна з них має свій безпосередній зв'язок з тими географічними регіонами, де вони зародилися, як одночасний та унікальний історичний факт.

Ці різні відношення до простору і закладаються народами в їх ціннісних установках, що і визначають їх подальшу політичну історію.

Інтерфейс України – це стик великих геополітичних просторів - Європи та Євразії.  Це так звана конфліктна Балтійсько-Чорноморська Система. 

Симптоматично, що історія Київської Русі з геополітичної точки зору являла собою діалектику поєднання Лісу (слов'янського, осілого культурного кола) та Степу (туранського, кочового культурного кола).

Київська Русь, яка будувалася з Лісу, по-справжньому великою  стала після того, як змогла встановити контроль над Степом. До цього Ліс знаходився під контролем Степу – під егідою Хозарського каганату. І першим це зробив  Святослав. Тому саме з нього починається історія Київської Русі - коли з маленького локального князівства було створено потужну імперію, змінено баланс сил та накреслені обрії нашої подальшої історичної експансії.  Сьогодення цьому підтвердження. Київська Русь має перемогти Хазарію.

Як сказав, про походи Святослава, академік Б. Рибаков:  «... вони нагадують собою єдиний шабельний удар, який прокреслив на мапі Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію і далі по Північному Кавказу і Причорномор'ю до балканських земель Візантії».

Тому-то ми приречені мислити великими просторами...