Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Гімн Евксинії, Дочці Великого Понту, Праматері України

О, Евксиніє, світлолика,
Дочко безмежного Понту Великого,
Із хвиль чорних і синіх
Ти постала — тиха й грізна.

Море було твоїм лоном,
Вітер — твоїм подихом,
Сіль і глибини — твоєю кров’ю,
А береги — твоїми долонями.

Ти вивела народи до світла,
Ти навчила берег любити степ,
Там, де хвиля цілує землю,
Народилась доля України.

О, Мати шляху і пристані,
Берегине договору й честі,
Ти дала ім’я морю гостинному
І зробила його домом, а не безоднею.

Пам’ятаємо тебе в шумі хвиль,
У співі чайок над лиманами,
У снах мореплавців і хліборобів,
У солі сліз і радості повернення.

Благослови наші води й поля,
Наші міста і кургани пам’яті,
Хай не висохне корінь роду,
Хай не зрадить берег море.

Славимо тебе, Евксиніє,
Мати глибин і землі родючої,

Ти — початок дороги,
Ти — пам’ять, що не тоне.

Слава Евксинії — Матері Моря і України.

Тарас Чухліб: Що нашій сучасній Українській державі потрібно зробити для того, щоб стати супердержавою Європи та усього світу

  Доктор історичних наук, директор Інституту геополітики Тарас Чухліб

Що нашій сучасній Українській державі потрібно зробити для того, щоб стати супердержавою Європи та усього світу.

Нам просто необхідно впровадити у життя доктрину "Велична Україна" та зробити 12 наступних практичних «геополітичних кроків»:

      - 1 крок: забезпечити більш тісну співпрацю і єднання в межах власної Європейсько-Слов’янської цивілізації, особливо в її західній (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Німеччина (лужицькі серби) та південно-східній (Болгарія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Македонія, Боснія) частинах, а також слов’янській діаспорі у всіх державах світу;

      - 2 крок: інтегрувати до Європейсько-Слов’янської цивілізації ті суспільства у Центральній, Східній, Південно-Східній, Північній Європі та Малій Азії, чиї культури наближені до слов’янських культур;

       - 3 крок: забезпечити тісні взаємовідносини з Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Польщею, Латвією, Литвою та Естонією для відновлення історичної геополітичної вісі «Південь – Північ» («з Варяг у Греки»);

       - 4 крок: перемогти Росію на власній території та повернути до геополітичного поля України Білу Русь, Придністров’я, Брянщину, Курщину, Стародубщину, Вороніжчину та Кубань; 

       - 5 крок: обмежити майбутню військову експансію Росії, відновивши ядерний статус України та створити ракетно-космічний щит України;

       - 6 крок: забезпечити військову перевагу за допомогою новітніх військово-технічних технологій на усіх кордонах Української держави;

       - 7 крок: створювати і використовувати труднощі й можливі конфлікти у взаємовідносинах Росії з США та Китаєм;

        - 8 крок: підтримувати групи, які орієнтуються на європейсько-слов’янські та українські цінності та інтереси в інших цивілізаціях;

        - 9 крок: підсилити міжнародні  інститути, що підтримують українські інтереси і цінності та узаконюють їх, забезпечити включення неслов’янських держав у ці інститути;

        - 10 крок: відродити на території Криму, Північного Причорномор’я та Приазов’я автономну державу Кримське ханство у складі України;

        - 11 крок: укласти довголітній союзницький договір з Туреччиною про подвійний протекторат-кондомініум над Кримською державою та спільне домінування над усією акваторією Чорного моря;

        - 12 крок: відновити Чорноморський Торгівельний Флот та створити потужний Військовий Флот України з їхньою присутністю у Середземному морі та постійною можливістю виходу у Світовий Океан.

Україна як стійкий екзархат Візантійської традиції (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

 УКРАЇНА ЯК СТІЙКИЙ ЕКЗАРХАТ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

«Україна - це не пост-радянський простір. Це пост-візантійський простір. Ми є правонаступниками Імперії Ромеїв на берегах Дніпра та в підніжжі Карпат, зберігаючи її політичну гнучкість, духовну висоту та стратегічну глибину».

1. Політична спадковість: Від Галича до сучасної Республіки

Поки інші території, що входили до складу Імперії, пережили повний розрив із візантійським правом або потрапили під вплив деспотичних азійських моделей, Україна (зокрема через Галицько-Волинську державу) зберегла візантійську модель «Симфонії» — балансу між владою, законом та громадою.

Аргумент: Ми не просто «територія», ми — політична провінція, яка переросла в самостійний центр, зберігши код візантійського республіканізму та міського права (що пізніше трансформувалося в Магдебурзьке право з візантійським корінням соборності).

2. Церковний аспект: Канонічна неперервність

Україна — єдина територія Мезоєвразії, яка зберегла прямий, неперервний генетичний зв’язок із Матір’ю-Церквою Костянтинополя.

Аргумент: Отримання Томосу про автокефалію — це не створення чогось нового, а відновлення статусу України як центральної «Київської митрополії» Вселенського Патріархату. Ми є єдиним простором, де візантійська літургійна та канонічна традиція розвивається органічно, а не як штучна імперська декорація.

3. Правова тяглість: Руська Правда як «Номоканон»

Візантійське право (Еклога, Прохірон) не зникло, воно розчинилося в нашому звичаєвому праві та козацьких конституціях.

Аргумент: Україна залишається провінцією Візантії в сенсі юридичного мислення. Наша повага до прав особистості та водночас до інституційного порядку — це спадок, принесений до Галича разом із кодексами, які виконував Андронік Комнін.

4. Наративна стійкість: Опір «Третьому Риму»

Саме статус «останньої провінції справжньої Візантії» робить Україну головним ворогом московського проекту «Третього Риму».

Аргумент: Московія намагалася вкрасти візантійські символи (герб, титули), але Україна зберегла візантійську сутність (свободу, складність, зв’язок із грецьким джерелом). Київ є «Константинополем (Царгородом) Півночі», який не дає фальсифікувати історію Мезоєвразії.

5. Геополітична місія: Реставрація Ойкумени

Як остання жива провінція, Україна має місію знову об’єднати чорноморсько-карпатський простір у нову систему безпеки та співпраці.

Аргумент: Наша війна за суб’єктність — це візантійська «Реконкіста». Ми повертаємо ці землі в лоно європейської, середземноморської цивілізації, де розум і закон домінують над тиранією.

6. Україна як Репозиторій Візантійського Логосу

Україна сьогодні виступає не просто правонаступницею, а єдиним живим Репозиторієм візантійського політичного, юридичного та духовного «коду» (Логосу) у Мезоєвразійському просторі. У той час як інші колишні провінції Імперії зазнали повної асиміляції або цивілізаційного розриву, Україна зберегла візантійську матрицю як дієву операційну систему свого державотворення.

6.1. Збереження «Вихідного Коду» (Original Source Code)

На відміну від проектів-симулякрів (зокрема московського «Третього Риму»), які запозичили лише зовнішню візантійську атрибутику, Україна зберегла внутрішню суть: симфонію влади та громади, примат закону над волею правителя та республіканську складність політичного життя.

Теза: Україна є сховищем (репозиторієм) справжньої візантійської дипломатії та стратегічної гнучкості, що дозволяла Костянтинополю виживати в умовах постійного оточення.

6.2. Канонічна та Юридична Легітимність

Через прямий зв’язок із Вселенським Патріархатом та рецепцію римського права, закладену ще Андроніком I та Ярославом Осмомислом, Україна залишається єдиною зоною, де візантійська правова традиція розвивається органічно.

Теза: Ми не реставруємо Візантію — ми її продовжуємо. Україна є законним «Вічним Екзархатом», що утримує правове поле Мезоєвразії в межах цивілізованого світу (Oikoumene).

6.3. Стратегічний Актив для Майбутнього

Роль України як Репозиторію означає, що саме тут зберігаються ключі до врегулювання конфліктів у Чорноморсько-Балтійському регіоні. Візантійський Логос пропонує інструменти «м’якої сили», релігійної дипломатії та багаторівневих союзів, які є набагато ефективнішими за грубу силу.

Теза: Україна розгортає візантійські стратегічні алгоритми для створення нової архітектури безпеки, де інтелект та системний аналіз стають головною зброєю.

Висновок: «Визнання України Репозиторієм Візантійського Логосу повертає нам цивілізаційну суб’єктність. Ми не шукаємо свого місця в Європі — ми повертаємо Європі її східний фундамент, очищений від імперських спотворень».

7. Візантійський Ісихазм як операційна система Українського Духу

7.1. Григорій Сковорода: Софійний ісихазм

Григорій Сковорода переклав візантійську практику nepsis (тверезості розуму) на мову мандрівного філософа.

Зв'язок: Його «пізнай себе» та «культура серця» — це пряма рецепція вчення Григорія Палами про нетварне світло, що сяє всередині людини. Сковорода довів, що внутрішня свобода (ісихія) є міцнішою за будь-яку зовнішню імперську ієрархію.

7.2. Розстріляне Відродження: Ісихазм дії

На перший погляд, модерністи 1920-х були атеїстами, але їхній «психологічний та вітальний романтизм» (Хвильовий) є формою ісихазму в дії.

Зв'язок: Пошук «загірної комуни» або «блакитної ефірності» — це метафізична туга за тим самим Фаворським світлом. Вони шукали внутрішню вертикаль у хаосі революції. Це ісихазм, що вийшов на барикади, намагаючись одухотворити матерію.

7.3. Шістдесятники: Ісихазм як опір (Тиха молитва)

Для Василя Стуса, Івана Світличного та Ліни Костенко ісихазм став формою екзистенційного виживання в умовах тоталітаризму.

Зв'язок: «Стоїцизм серця». Здатність зберігати внутрішню цілісність (спокій) у камері чи в ізоляції. Вірші Стуса — це сучасні псалми, де «самособоюнаповнення» є технікою ісихастського самопізнання перед обличчям смерті.

7.4. Пост-модерністи: Метафізична іронія та пошук центру

У світі, де «все є текстом», сучасні українські інтелектуали (від авторів «Бу-Ба-Бу» до сучасної метафізичної поезії) використовують ісихастські паузи для пошуку справжнього серед симулякрів.

Зв'язок: Коли світ перетворюється на шум, «візантійська тиша» стає найрадикальнішим актом протесту. Пост-модерний ісихазм — це вміння знайти «порожнечу, що світиться» всередині деконструйованої реальності.

«Український ісихазм — це не втеча від світу, а метод накопичення внутрішньої сили для його трансформації. Це здатність українця зберігати "тишу всередині бурі"».

8. Трансляція Ромейського спадку через Оттоманську імперію та Кримське Ханство

Ми стверджуємо, що вплив Стамбула (Константинополя) та Бахчисарая на Україну був не лише військовим, а насамперед цивілізаційним, оскільки обидві держави були органічними спадкоємцями візантійських державних та правових традицій.

8.1. Оттоманська Порта як «Візантія після Візантії»

Османська імперія не знищила візантійські структури, а «загорнула» їх у нову ісламську оболонку. Мехмед II Фатіх офіційно прийняв титул Qayser-i Rûm (Цезар Риму).

Спадкоємність: Візантійська податкова система, дипломатичний етикет, міське управління та навіть архітектура (Айя-Софія як матриця для мечетей) транслювалися в Україну через оттоманську присутність.

Вплив на Україну: Для українського козацтва та шляхти Порта була зрозумілим ієрархічним партнером. Це була школа «високої політики», де українські еліти вчилися глобальній грі між великими імперіями.

8.2. Кримське Ханство: Степова Візантія

Гіреї вважали себе прямими спадкоємцями не лише Чингізидів, а й володарів Криму — колишньої візантійської провінції.

Спадкоємність: Бахчисарай зберіг візантійську культуру садів, водопостачання, вишукану придворну поезію та правові нюанси взаємодії з християнськими громадами (система мілетів).

Вплив на Україну: Кримське Ханство було для України головним провідником середземноморської культури. Військово-політичні союзи (наприклад, Хмельницького з Іслам-Гіреєм) — це не просто тактика, а взаємодія двох частин єдиного поствізантійського простору, що протистояли зазіханням Півночі.

8.3. Синтез у «Українському бароко»

Стиль життя української еліти XVII–XVIII століть був би неможливим без оттоманського та кримського впливу: від одягу (жупани, шаблі) до архітектурних орнаментів та стратегічного мислення.

Теза: Україна вбирала візантійську спадщину з двох рук: безпосередньо через церкву та право, і опосередковано — через «османський фільтр», який додав нашій культурі розкоші, яскравості та степової динаміки.

9. Синтез Логосу та Стихії: Візантійська рецепція праукраїнської культури

Усталений міф про жорстоке заперечення візантійським християнством давньої слов’янської культури не витримує історичної та метафізичної критики. Насправді прихід візантійського Логосу на українські землі став не актом руйнування, а актом преображення.

9.1. Одухотворення стихії

Давня віра предків була глибоко пов’язана з силами природи, ритмами землі та родовою пам’яттю. Візантійське християнство не відкинуло ці природні енергії, а наповнило їх вищим духовним змістом. Стародавнє відчуття священності космосу (сонця, води, хліба) отримало своє логічне завершення в ідеї Творця та Фаворського світла.

9.2. Естетичне збагачення

Візантія принесла на береги Дніпра найвищу естетику тогочасного світу — архітектурну симетрію, мистецтво мозаїки та складний богослужбовий спів. Ця форма не пригнітила місцеву уяву, а стала для неї «оправою», перетворивши стихійну народну творчість на високе мистецтво. Українське бароко, що розквітне пізніше, є прямим нащадком цього шлюбу між візантійською канонічністю та слов’янською вітальністю.

9.3. Софійність як спільна мова

Концепція Софії (Премудрості Божої) стала ідеальним мостом між двома світами. Вона об’єднала прадавню пошану до Землі-Матері з візантійським інтелектуалізмом. Це дозволило українцям зберегти свій автентичний характер, отримавши при цьому доступ до універсальної цивілізації Ромейського світу.

Висновок: Візантія не стерла ідентичність предків українців — вона надала їй структури та вічності. Християнство стало «свідомістю», яка органічно поєдналася з «підсвідомим» язичницьким корінням, створивши унікальний тип української духовності: глибоко природний і водночас високо інтелектуальний.

10. Бонапартизм, Візантія та Галицьке посередництво

Геополітичний ізоморфізм: Бонапартистська Франція та Візантія представляють дві форми Універсальної Імперії. Наполеон прагнув відродити Римську ідею на Заході, тоді як Візантія (Ромейська імперія) була її живим носієм на Сході. Україна, через Королівство Обох Галіцій, стала точкою перетину цих двох імперських векторів.

Галичина як «Архів легітимності»: Королівство Обох Галіцій Французької Імперії (Królestwo Obydwóch Galicjów, у червні - грудні 1809 р. так називалося Королівство Галичини та Володимирії) зберігало титулатуру та правові рудименти, що виходили від Ярослава Осмомисла та Данила Галицького. Оскільки ці правителі були інтегровані у візантійську систему (династично та ієрархічно), Галичина виступала для Наполеона як законний спадкоємець «східного легітимізму».

Постать Андроніка Комніна як «Золотий ланцюг»: Перебування майбутнього імператора Візантії Андроніка I при дворі в Галичі створило прецедент Візантійсько-Галицького союзу. Для бонапартистської стратегії, яка шукала союзників проти Російської імперії, цей історичний прецедент робив Галичину ключовим елементом «антимосковського валу», що спирався на справжню візантійську традицію.

Кодекс Наполеона vs Канонічне право: У Галичині відбулася унікальна зустріч модерного французького права (через австрійські реформи та вплив наполеонівських воєн) із візантійським за духом церковним та цивільним правом Русі. Це створило специфічну галицьку політичну культуру — синтез західної раціональності та східної глибини.

Проект «Наполеоніда» та Чорноморська ойкумена: Наполеонівські плани щодо створення буферних держав в Україні (зокрема в Причорномор’ї) фактично відтворювали мапу візантійських фем. Галичина в цій системі розглядалася як інтелектуальний хаб, що мав забезпечити кадрами та ідеями нову державність на руїнах «Третього Риму».

Методологічний висновок: Зв’язок «Париж – Галич – Константинополь» є доказом того, що Україна завжди була частиною Великої Європейської Республіки, де візантійська спадщина не суперечила Європейському Модерну, а була його міцним фундаментом.

Дмитро Корчинський: Розмір не має значення

Руда американська мавпа каже, що Україні потрібно капітулювати, бо московія є набагато більшою. Розмір має перемогти. 

Мавпа ненавидить Європу, інакше  мала б знати, що Європа почалася з перемоги маленьких грецьких полісів над величезною Персією. 

Германців було небагато в порівнянні з населенням Римської імперії, але вони перемогли. 

Кілька сотень конкістадорів захопили Америку. 

Кілька тисяч солдатів і службовців Британської Ост Індійської компанії захопили Індію, більша частина якої належала Великим моголам, які збирали мільйонні армії. 

Руда мавпа мала б згадати, що Талібан є трохи меншим, ніж армія США, але він переміг США. 

Кушнір міг би розказати мавпі, що Ізраїль переміг в Шестиденній війні та у війні Судного дня, попри те, що був значно менший за своїх ворогів. 

А ми можемо пригадати, що московія програла в Афганістані, а також програла у першій чеченській війні. 

Звісно, Україні важко воювати проти РФ та її союзників - північної Кореї та США. 

Натомість ми маємо лише одного надійного Союзника - Бога. Але Цей Союзник непереможний.

Yuval Noah Harari: WHY UKRAINE IS WINNING THE WAR (Чому Україна перемагає у війні)

З такою назвою декілька днів тому у Financial Times вийшла стаття ізраїльського історика, філософа, професора Єврейського університету в Єрусалимі і великого друга України — Юваля Ноя Харарі (на фото справа), який постійно закликає людство до усвідомленості та критичного мислення.

Широкому загалу він відомий завдяки декільком світовим бестселерам, де простежує шлях людства від минулого до майбутнього. Досліджує, як уявні міфи об'єднали людей у цивілізації («Sapiens»), попереджає про загрозу втрати людської унікальності перед штучним інтелектом («Homo Deus») і аналізує виклики теперішнього і майбутнього — від інформаційного шуму до кризи сенсів («21 урок для XXI століття»). 

Але повернімось до статті:

«Всупереч російській пропаганді, Україна наразі перемагає у війні. Навіть президент США Дональд Трамп, який у лютому 2025 року повчав Володимира Зеленського, що той має поступитися вимогам Росії, бо «у нього немає козирів», цього тижня заявив, що «Україна за підтримки ЄС здатна боротися й перемагати».

Коли у 2014 році почався конфлікт, Україна здавалася абсолютно безпорадною перед російською агресією — Росія легко завоювала Крим і інші частини східної України. Війна перейшла в більш інтенсивну фазу 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення з метою підкорити всю Україну й покінчити з її існуванням як незалежної держави.

Тоді російське керівництво та багато спостерігачів у всьому світі очікували, що Росія завоює Київ і порве українську армію на шматки впродовж декількох днів. Навіть західні союзники України були настільки не впевнені в шансах України на опір, що запропонували евакуювати президента Зеленського та його команду і допомогти їм створити уряд у вигнанні. Але Зеленський вирішив залишитися в Києві й боротися, заявивши: «Мені потрібна зброя, а не евакуація».

Українські сили, що поступалися за озброєнням, приголомшили світ, відбивши російський наступ на Київ. Потім українська армія перейшла в контрнаступ наприкінці літа 2022 року, здобула дві великі перемоги на Харківщині та Херсонщині і звільнила значну частину території, завойованої росіянами в першій фазі їхнього вторгнення.

Відтоді, незважаючи на обмежені здобутки з обох сторін, лінія фронту майже не змінилася. Росіяни намагаються створити враження, що вони невпинно просуваються, але факт полягає в тому, що з весни 2022 року вони не змогли завоювати жодної цілі великого стратегічного значення, такої як міста Київ, Харків чи Херсон.

Андрій Богданович: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Андрій Богданович: Три європейські вольниці: Голландія, Швейцарія і Україна як острови свободи серед монархічного моря

**Три європейські вольниці: Голландія, Швейцарія і Україна як острови свободи серед монархічного моря**

Упродовж століть Європа була континентом корон, скіпетрів і тронів. Монархії — абсолютні чи конституційні — формували політичний ландшафт, де влада передавалась у спадок, а народ часто залишався без голосу. Та серед цього монархічного моря існували три острівці свободи, три вольниці, що кидали виклик усталеним порядкам: Голландія, Швейцарія і Україна.

### Голландія: республіка купців і мислителів

У XVII столітті Нідерланди стали першою успішною буржуазною республікою Європи — Республікою Об'єднаних провінцій. Після визвольної війни проти Іспанії, голландці створили унікальну модель держави, де влада належала не монарху, а представницьким органам. Це була країна торгівлі, вільнодумства і релігійної терпимості. Амстердам став магнітом для філософів, художників і вигнанців, які шукали притулку від репресій. У часи, коли більшість європейських столиць корилися королям, Голландія демонструвала, що держава може процвітати без корони.

### Швейцарія: конфедерація гірської свободи

Швейцарія — ще один приклад політичної альтернативи. З XV століття вона формувала конфедерацію незалежних кантонів, які зберігали широку автономію. У 1848 році країна офіційно стала федеративною республікою. Швейцарці обрали шлях нейтралітету, прямої демократії та громадянської участі. Їхній політичний устрій — це симфонія самоврядування, де народ не просто голосує, а активно формує політику. У світі, де імперії змагалися за території, Швейцарія залишалася твердинею миру і свободи.

### Україна: козацька демократія на межі імперій

Україна — третя вольниця, менш відома, але не менш значуща. У XVII столітті на теренах сучасної України виникла Гетьманщина — козацька держава з елементами демократії. Гетьмана обирали на раді, а ключові рішення ухвалювалися спільно. Козаки були не просто воїнами, а носіями ідеї свободи, рівності та самоврядування. Гетьманщина існувала між трьома імперіями — Польською, Російською та Османською — і постійно боролася за автономію. Хоча її політична модель не пережила століть, вона залишила глибокий слід у національній пам’яті як символ волі.

### Вольниці як політичні міфи

Ці три країни — Голландія, Швейцарія і Україна — стали не лише політичними феноменами, а й міфами свободи. Вони надихали мислителів, революціонерів і поетів. Їхні приклади доводили, що можлива інша Європа — без королів, без імперій, з народом у центрі. Вони були доказом того, що свобода — не утопія, а реальність, яку можна вибороти і зберегти.

Сьогодні, коли демократія знову стикається з викликами, варто згадати ці вольниці. Вони нагадують нам, що свобода — це не подарунок, а вибір. І що навіть серед монархічного світу завжди є місце для тих, хто обирає волю.

Ukraine is not just land, it is a point of reassembly, where the energy of the old world collapses to make room for the new

This is not a thought for idle minds, but for those who seek strength in the whirlwind of events. Understand: the world you knew is an illusion, woven from familiar forms. It was tightly woven, but the threads have frayed.

Ukraine is not just land, it is a point of reassembly, where the energy of the old world collapses to make room for the new. This is a battlefield, not for territory, but for awareness. It is not armies that clash here, but intentions.

Look not at the actions, but at the whirlwind of power that rises from this land. It breaks old ties, destroys dogmas and opens doors to the new. Those who are able to see will understand: this conflict is a test of the spirit. It tests how ready you are to abandon old beliefs and find a new form.

The world is not collapsing. It is reassembling. And those who withstand this tension will become part of the new weave. Do not look for logic, look for strength. She is always there where the old fabric of reality is torn.

-----

Ця думка не для порожніх умів, але для тих, хто шукає силу у вирі подій. Осягни: світ, який ти знав, — лише ілюзія, зіткана зі звичних форм. Він був міцно сплетений, але нитки зносилися.

Україна — це не просто земля, це точка перескладання, де енергія старого світу зхлопується, щоби вивільнити місце для нового. Це поле битви, але не за території, а за усвідомлення. Тут стикаються не армії, а наміри.

Дивись не на дії, а на вихор сили, що здіймається з цієї землі. Він розриває старі зв'язки, руйнує догми і відчиняє двері до нового. Ті, хто здатний бачити, зрозуміють: цей конфлікт є випробуванням для духу. Він перевіряє, наскільки ти готовий відмовитися від старих переконань і набути нової форми.

Світ не руйнується. Він перезбирається. І ті, хто витримає цю напругу, стануть частиною нового плетива. Не шукай логіки, шукай силу. Вона завжди там, де рветься стара тканина реальності.

-----

Эта мысль не для праздных умов, но для тех, кто ищет силу в вихре событий. Постигни: мир, который ты знал, — лишь иллюзия, сотканная из привычных форм. Он был крепко сплетён, но нити износились.

Украина — это не просто земля, это точка пересборки, где энергия старого мира схлопывается, чтобы высвободить место для нового. Это — поле битвы, но не за территории, а за осознание. Здесь сталкиваются не армии, а намерения.

Смотри не на действия, а на вихрь силы, что поднимается из этой земли. Он разрывает старые связи, рушит догмы и открывает двери в новое. Те, кто способен видеть, поймут: этот конфликт — испытание для духа. Он проверяет, насколько ты готов отказаться от старых убеждений и обрести новую форму.

Мир не рушится. Он пересобирается. И те, кто выдержит это напряжение, станут частью нового плетения. Не ищи логику, ищи силу. Она всегда там, где рвётся старая ткань реальности.

Павло Кириленко: До питання нашої ідентичності

Термін Україна як означення держави, а українці як етносу часто викликає насмішки недоброзичливців, мовляв, такої держави ніколи не було, вона вигадана, а українці – це малороси яким прищепили штучну ідентичність.

З іншого боку в парадигмі українства також відсутнє чітке уявлення про власний етнос, бо до нього намагаються прищепити всі народи нога яких коли-небудь тільки ступала на цю землю – так звана теорія автохтонності. Доісторичні археологічні знахідки Трипілля, а далі кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, половці, татари ну і звісно русичі – це така збірна солянка з якої наприкінці ХІХ століття постале поняття української політичної нації. Проте чіткої цивілізаційної картини України та портрету українців так досі у свідомості мас і не закріпилося, якщо звісно не брати до уваги карикатурні шаровари, дивакуваті оселедці й щось ще в цьому роді.

Але потуги були, зокрема у 30-х роках XX століття теоретики українського націоналізму сформулювали парадигму українства, яке стоїть «на грані двох світів аби будувати нове життя», під чим очевидно мається на увазі Україна як форпост Європейської цивілізації, яка є її щитом та протистоїть азіатським ментальним впливам.

Тільки в цій концепції тріщину дала внутрішня суперечність щодо власного минулого стосовно імперій в будівництві яких наш етнос брав безпосередню участь.

Софія Дніпровська: Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів

Хто не може читати історію без брому, той і творить історію, яку без брому неможливо читати. 

Коли українців хтось має намір "макнути", або самі вони вирішать позайматися самоїдством, то завше згадують Руїну як свідчення нашої одвічної неспроможності до державотворення. 

А що, власне, такого безпрецедентного ми тоді творили? Та нічого такого, чого б не робили в аналогічний період (пізнє середньовіччя - ранній модерн) інші європейські народи. 

Наприклад, французи - арманьяки з бургіньйонами, що в розпал 100-літньої війни затіяли громадянський конфлікт і наввипередки  мчали до Лондона, щоб заручитися підтримкою окупаційної влади.

Чи Йорки з Ланкастерами, що після поразки в 100-літній війні 30 років різалися, підриваючи демографію й економіку власної країни. 

Або німецькі князі, що ті ж таки 30 років билися-колотилися, з'ясовуючи, хто матері історіі болєє ценєн: Лютер чи папство, втягнули в свою сварку купу іноземних держав, втратили солідний пласт територій і за різними підрахунками від 1/3 до 2/3 населення.

І це при тому, що всі вони вже мали усталені державні інститути, а українці тільки вибралися з 300-літньої неволі, де нахапалися хибних політичних практик. 

Просто успішні європейські країни мали більш сприятливу географію й не були так щільно обложені сильними й агресивними противниками, які синхронно й послідовно душили в зародку всі спроби відновлення суверенітету. 

Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів. Де є еволюція, там завше буде конфлікт, бо в ході конфліктів здійснюється добір і визначається напрямок подальшого розвитку. І ніякі внутрішні суперечки не є виправданням інтервенції чи свідченням неспроможності якоїсь нації до суверенного існування.  

І якщо з Руїни можна винести якийсь урок, так це той, що не можна втягувати у внутрішні конфлікти чужинців, серед яких так багато любителів потикати нас носом у наші історичні трабли.

Віталій Портников: Боротьба за українську ідентичність

Після вчорашньої (17.07.2025) заяви президента в парламенті я спостерігаю новий сплеск емоційних реакцій. Насамперед — пов’язаних із закликами посилити каральну функцію держави й краще пояснити людям, що з ними буде в разі падіння цієї самої держави.

Мені здається, що ті, хто перебуває в такому розпачі й щиро вірить, що все можна вирішити примусовими методами, не до кінця розуміють, у якій країні живуть. Соціальні мережі з їхніми «бульбашками» лише поглибили ізоляцію різних верств українського суспільства.

Колишня Українська РСР — це країна з множинною ідентичністю, навіть попри те, що більшість населення завжди становили етнічні українці. І така ситуація — не випадковість. Російська імперія ще з часів Катерини ІІ системно працювала над русифікацією й маргіналізацією українських земель. Голодомор часів Сталіна лише посилив цей ефект. Як і подальша русифікація сільського населення, яке згодом потрапляло в русифіковані ще за царських часів міста. Можна, звісно, подякувати Сталіну за його головну «помилку» — включення до складу радянської України Галичини. Але в усьому іншому, з точки зору імперського тиску, помилок майже не було.

У результаті після проголошення незалежності ми успадкували країну з глибоко різними ідентичностями. При цьому кожна з цих ідентичностей вважала, що має монополію на розуміння не тільки майбутнього української державності, а й майбутнього українського народу. Із Казахстану після проголошення незалежності виїхали два мільйони росіян і пів мільйона німців. Уявіть собі! Бо ці люди просто не розуміли, що це за Казахстан, і навіщо їм залишатися в незрозумілій країні, коли вони більше не «старші брати». В Україні нічого подібного не сталося — саме тому, що значна частина громадян, які сприймали Україну як невід’ємну частину «великої радянської цивілізації», вірили, що зможуть зберегти цю ілюзію. І голосували за проросійські сили на всіх президентських і парламентських виборах.

Так, поступово змінювалася ідентичність — через зміну поколінь. Але навіть молодь на сході й півдні України переважно залишалася у російськомовному, культурно російському просторі — в кіно, музиці, соціальних мережах. І ця тенденція зберігається досі — не лише на південному сході. 

Лагідна українізація, яка тільки починалася, була зупинена великою війною. Війною, яка більше не дозволяє сприймати Україну як просто територію. У гру вступили — обстріли, мобілізація, смерть, втрата майна. І постало запитання: «Заради чого все це?».

У перші місяці повномасштабної війни цього, можливо, не було видно — бо люди вірили, що все швидко завершиться. Але з кожним роком війни ця віра зникає. І саме на це робить ставку Путін. Він розраховує на тих, хто втомився. Йому не потрібна соціологія — він знає, що люди відповідають соціологам те, що здається «правильним», але справжню думку висловлюють на кухні.

Коли ви нагадуєте таким співгромадянам про Бучу й те, що станеться, коли росіяни прийдуть до Києва чи Одеси — ви забуваєте, що більшість людей живе не вчорашнім і не завтрашнім, а сьогоднішнім днем. Вони втомлені вже зараз. І їм нецікаво, що буде потім, бо вони бачать, як їхні родичі в Росії чи на окупованих територіях живуть без ракет, без мобілізації — і без вимог говорити мовою, якою вони ніколи не говорили.

Звісно, можна ігнорувати наявність у країні такого населення. Патріотично налаштовані українці завжди це робили — й дивувалися, чому програють вибори. Але найважливіше — позбутися ілюзій і усвідомити: виживання України залежить винятково від тієї частини населення, для якої українська державність є цінністю. І навіть після війни ця частина може не становити більшість. Це доля українського народу ще з часів Хмельницького. І, можливо, іншої долі у нього не буде. Треба скористатися історичним шансом, який ми отримали після 1991 року — хоча б на тій території, яку вдасться зберегти, і з тими людьми, які тут залишаться.

Що ж можна зробити в такій ситуації для виживання держави у найближчі роки?

Перше — це ефективність інституцій. Її немає, бо її не вибороли самі українські громадяни. Але принаймні не треба розвалити те, що ще існує. Без інституцій ми просто програємо.

Друге — це системна робота з партнерами. Україна здатна протистояти Росії лише як частина Заходу. Без підтримки союзників вона дуже швидко стане частиною Росії.

І третє — це розуміння того, як будувати країну після війни. Найімовірніше, вона закінчиться не домовленостями, а виснаженням сторін. І якщо в цей момент будівництво нової України ми знову довіримо тим, кому вона не потрібна, — держава зникне. А з нею — й український народ...

Олег Гуцуляк: О резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне

 Для памяти, основные принципы вчерашней (24.06.2025) принятой единогласно (трое не голосовали) резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне (*за внятное изложение поблагодарим Ээрика Кросса):

1. Война России против Украины является актом агрессии — явным нарушением статьи 2(4) Устава ООН.

2. Беларусь является соучастницей России: она позволила России начать вторжение со своей территории.

3. Северная Корея позднее присоединилась к России— ее войска сражаются вместе с российскими войсками.

4. Украина защищает себя в соответствии со статьей 51 Устава ООН.

5. Лидеры России, Беларуси и Северной Кореи несут личную уголовную ответственность за преступление агрессии.

6. Аннексия Крыма и других оккупированных регионов с 2014 года нарушает основополагающие нормы. Принуждение Украины к этому также нарушит международное право.

 7. Зверства России и ее союзников — пытки, массовые убийства, нападения на мирных жителей — являются военными преступлениями и преступлениями против человечности.

8. Риторика и действия России демонстрируют геноцидное намерение уничтожить украинскую нацию.

9. Эти преступления не могут быть амнистированы или иметь срок давности. Никогда.

10. МУС имеет полную юрисдикцию в отношении этих преступлений. Все государства должны поддерживать и обеспечивать соблюдение его ордеров.

11. Россия нарушила Европейскую конвенцию о правах человека до 2022 года и по-прежнему обязана соблюдать постановления ЕСПЧ.

12. Она нарушила множество других договоров, в том числе против пыток, гражданских прав и защиты детей.

13. Россия должна полностью возместить весь причиненный ущерб в соответствии с резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН ES-11/5.

14. Использование замороженных российских государственных активов для возмещения ущерба является законным ответом на ее преступления.

 15. Военное положение делает выборы невозможными. Зеленский остается законным президентом, пока не будут проведены свободные выборы.

Фергад Туранли: «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною»

 «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною».

За матеріалами круглого столу на тему «Воєнно-політичний союз Туреччини і України як фактор безпеки і стабільності в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні»

Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах.

Тема сьогоднішнього зібрання вже вкотре обговорюється на дуже серйозному рівні.  Всі  присутні мабуть знають, що Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах. Така діяльність заслуговує на увагу з огляду на міжнародне право та інші важливі чинники.  Кримськотатарський фактор, також є одним з ключових у розв’язанні такої нагальної проблеми. І при цьому не можна не брати до уваги історичний чинник.

Доречно нагадати зараз, що ще  у ХVII столітті були подібні воєнні союзи між українською Козацькою державою і Османською турецькою державою. Вони об’єднували свої зусилля в протистоянні з ворогом і перемагали його. Зокрема, відомо, як безумовний факт, на основі архівних документів, і турецьких, і українських, що і у Конотопській війні 1659 року і у 1670-х роках об’єднані військові сили Кримського ханства, османської Туреччини і української Козацької держави завдали нищівного удару московському війську. Ось так в  той час перемагали і змусили тодішню Московську державу підписати мирні угоди.

Якщо вже звертатися до сучасності і мати на увазі геополітичний фактор, то потреба у створенні такого національного союзу обумовлюється світовими змінами геополітичного плану. Так, ми сьогодні вже спостерігаємо і стаємо  свідками того, що старий світовий порядок себе не виправдовує. Це пояснюється і російською агресією з окупацією певних територій України, і підтверджується неспроможністю міжнародних організацій протидіяти такій агресії. А міжнародні організації і держави, які вважалися гарантами безпеки та територіальної цілісності Української держави,  не змогли  виконати свою таку місію і, як наслідок, ця незалежна  держава зазнає російську агресію, що супроводжується окупацією і Криму, і інших українських територій, фізичним знищенням людей, культурних, медичних, освітніх та інших об’єктів, викраденням дітей  тощо.  

Хочу ще раз наголосити, що проблема, яку ми обговорюємо, так би мовити, вже пройшла апробацію, тобто має наукове  обґрунтування. Крім того, пан Березюк  масштабував цю тему, вона вже обговорюється у міжнародному контексті. Звертаю увагу присутніх, що долучається до нашого зібрання поважний закордонний вчений, професор доктор Юрій Леськів, який фундаментально займається такими питаннями, тобто, історією українсько-турецьких відносин, в тому числі воєнними проблемами. Я вдячний, що він сьогодні разом з нами в режимі онлайн.

На що хочу звернути увагу: настав час ухвалити відповідне рішення щодо порушеної теми, тобто, щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною. А згодом розширити такий спектр на рівні Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіону. Маю на увазі Чорноморський вектор стосовно розвитку дипломатичних і воєнних відносин.

Раніше така тема також була актуальною для України. Адже цей вектор розвитку відносин охоплюється тисячолітньою історією. Але вже настав час взятися за вирішення такої проблеми для того, щоб передусім гарантувати безпеку  України, відновити її територіальну цілісність. Вважаю, що у такий спосіб ми, тобто Україна і Туреччина, спільно ще й можемо вивільнити кримських татар від тривалого поневолення, як і українців, які теж потерпають від московського поневолення.

Важливо, щоб сьогодні нам нарешті вдалося ухвалити конкретне  рішення, а на його основі розробити відповідну концепцію чи  програму для подальшого впровадження.

Фергад Туранли.
gрофесор кафедри загального і слов’янського мовознавства
факультету гуманітарних наук Національного університету
«Києво-Могилянська академія», доктор історичних наук, професор

Джерело: https://igp.org.ua/publikacii/prishlo-vremya-prinyat-sootvetstvuyushhee-reshenie-o-sozdanii-voenno-politicheskogo-soyuza-mezhdu-turciej-i-ukrainoj/

Гай-Нижник, Павло. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух: у двох книгах

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух.  К.: Саміт-книга, 2023. Кн. І. 1900–1936 рр. 544 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1020-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh.html

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. К.: Саміт-книга, 2024. Кн. ІІ. 1937–1945 рр.  588 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1083-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh-kniga-ii-19371945.html

Фергад Туранли: Відбувся круглий стіл на тему «Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози та шляхи їх подолання» організованим Інститутом глобальної політики

30 квітня 2025 р. в агентстві Укрінформ відбувся круглий стіл на тему «Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози та шляхи їх подолання» організованим Інститутом глобальної політики (https://igp.org.ua/publikacii/treningi-seminary/kruglij-stil-ekologichya/). 

Висловлюю щиру вдячність Президенту цього інституту пану Олегу БЕРЕЗЮКУ за запрошення мене на цей надзвичайно серйозний захід. 

Учасники поважного зібрання обговорювали проблеми щодо екологічної небезпеки, спричиненою московитсько-російським загарбанням української території, зосібна Кримського півострова, Донбасу, а також захоплення енергетичних об’єктів, зокрема атомних, зруйнування російськими окупантами Каховської ГЕС на Дніпрі та ін. 

Крім того, у порядку денному було питання щодо «Нових контурів європейської безпеки», і в цьому контексті необхідність створення нової міжнародної організації під назвою «БАЛТІЙСЬКО-ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКА ДУГА» на основі ВОЄННОГО СОЮЗУ МІЖ УКРАЇНОЮ Й ТУРЕЧЧИНОЮ з урахування історичного, геополітичного та кримськотатарського чинників. Вважаємо, що така воєнна корпорація безсумнівно може здобути перемогу над ворогами, забезпечити відновлення територіальної цілісності УКРАЇНИ й поверненню кримських татар до рідних домівок. 

У зв’язку із цим заслуговує на увагу матеріал, опублікований Інститутом глобальної політики (https://igp.org.ua/publikacii/osnovnim-partnerom-i-soyuznikom-ukraїni-mozhe-stati-turechchina). 

Примітка: пропонуємо до Вашої уваги наукове дослідження щодо історії означеної проблеми: "Чигиринський похід турецької армії на Правобережну Україну: причини та його історичні наслідки" https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/24485

Олег Кузьмицький: Починається нова епоха. І в цій епосі Україна — один із тих, хто диктує правила

 Макрон ставить крапку в ілюзіях: Європа більше не залежить від США.

Макрон заговорив так, як не говорив жоден європейський лідер після Другої світової. Без евфемізмів, без ілюзій, без надії на Вашингтон. Відтепер Франція бачить реальність: США можуть більше не бути союзниками Європи, Росія готується до нової війни, а майбутнє континенту залежить від готовності боротися.

“Мир не може бути капітуляцією України” — ці слова Макрона хрест на всіх, хто мріє домовитись з Кремлем. Мінські угоди довели: Росії не можна вірити. Єдиний аргумент, який розуміють у Москві — це сила. І Франція готова її показати.

Наступного тижня Париж збере військових начальників країн, які готові гарантувати мир в Україні. Але не папірцями й переговорами, а реальними силами на землі. Європа перестає бути беззубою.

Це не просто про Україну. Це про новий порядок у світі. Франція офіційно заговорила про ядерне стримування для всього континенту. Макрон прямо натякає: якщо США під Трампом кинуть Європу, французький ядерний щит буде на місці. Такого ще не було в новітній історії.

Але найцікавіше навіть не це. Поки Макрон готує армію, в Берліні піднімається ще одна важка фігура. Фрідріх Мерц — новий канцлер Німеччини. Жорсткий, холодний, прямий. Уперше за десятиліття в Європі є тандем лідерів, які не ховатимуться за спинами американців.

Мерц прийшов до влади у момент, коли США під Трампом вже не хочуть тримати Європу за руку. І він це розуміє. “Європа має стати незалежною від Америки” — це не просто фраза, це нова стратегія. Він хоче перекинути центр прийняття рішень у ЄС. Париж, Берлін, Варшава, Лондон — тепер це ядро нового порядку.

Європа вже не буде континентом, який боїться власної тіні. Вона озброюється, вона інвестує у власну безпеку, вона готується до будь-якого розвитку подій. А Україна в цьому процесі — не об’єкт, а ключовий союзник.

Старий світ, де Європа просила у Вашингтона дозволу діяти, закінчився.

Починається нова епоха. І в цій епосі Україна — один із тих, хто диктує правила.

Михаэль Эпштейн: Основные сценарии на 2030 год. Опыт ИИ-прогностики.

Сейчас момент неопределенности и "зависания" в судьбах России и Украины, так что хочется услышать голос "со стороны" — голос нейросети или ноосферы.  Вопрос: "Давай попробуем спрогнозировать, каким будет мир в 2030 году. Если бы ты был футурологом с наивысшим уровнем экспертизы и самыми точными инструментами прогнозирования, как бы, на твой взгляд, завершилась война России против Украины?". Отвечает GPT4o (omni). Ценно то, что каждому из пяти сценариев приписывается определенная вероятность и приводятся исторические аналогии. Промптолог (я) не изменил ни одного слова в ответе.  "Я" в тексте прогноза принадлежит  самому ИИ (типа "на что бы я бы поставил" — это говорит GPT4о).

 I. Методология прогноза

Для построения прогноза на 2030 год используются следующие методы:

• Анализ текущих событий: учёт последних политических решений и международных соглашений. 

• Сценарное моделирование: разработка возможных вариантов развития событий.

• Игровая теория: оценка стратегий ключевых акторов конфликта.

• Исторические аналогии: сравнение с предыдущими международными конфликтами и их разрешением.

• Экономический анализ: прогнозирование влияния санкций и экономических мер на государства-участники.

II. Ключевые сценарии

🎭 СЦЕНАРИЙ 1: Замороженная фрагментация 2.0 (вероятность ~45%)

Что происходит:

К 2027–2028 году активные боевые действия затухают после тяжёлых, но не решающих кампаний. Украина и Россия оказываются в состоянии долговременного противостояния с закреплением линий фронта примерно в пределах осени 2024 — весны 2025 года.

• Россия удерживает части Донбасса и Крым, но не продвигается дальше.

• Украина не может освободить оккупированные территории, но получает частичное членство в ЕС и стратегическое партнёрство с НАТО.

• Линия фронта превращается в "Железный занавес 2.0" с бесконечными кибератаками, дронами, диверсиями и экономической войной.

• Россия остаётся санкционно-изоляционистской и милитаризированной автократией, а Украина превращается в военно-цифровую крепость Европы.

Историческая аналогия:

Корейский полуостров после 1953 года — замороженная война с технологической гонкой и идеологическим противостоянием.

Едуард Юрченко: Новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування

В світі, що будували ліві, для України і українців місця бути не могло.

Ідея лівих це ідея рівності, а рівняння можливе лише по нижчим. Для лівих сила злочинна, а слабкість праведна за визначенням. Чи було місце в цьому майбутньому у народа - воїна?

Це не гарне гасло це просто констатація факту. Всі нормальні люди розбіглись з наших земель задовго до того як ми лише почали формуватись. Зона фронтіру, зона безперервної війни, унікальне місце яке було цікавим всім загарбникам і як плодючі землі, і як географічна розв'язка. 

Війна була для нашого народу нормальним станом, а мир аномалією. Так склалось. Це реальність, подобається вона нам або ні. 

Українець по природі своїй хижак. В світі? де рабом бути престижно, а аристократом - соромно, йому місця не було. 

Ліва "народницька" інтелігенція приклала титанічні зусилля щоб переконати вовка в тому, що він баран. Вона щиро вірила, що тим самим перетягує наш народ на сторону "добра", яке неодмінно повинно перемогти згідно з законами "прогресу". Так вчили божевільні ліві теорії яких вони нахапались в чужинців. 

На щастя "народники" програли. Вони гарненько загадили формальну "українську ідею" й "інтелігентський" рівень культури. Але реальний українець лишився сам собою і його хижа натура чудово проявила себе в 2022 року, коли советська московська  корова, яка уявила з себе ведмедя, полізла бодатись.

Світові ліві теж програли, новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування. 

Зараз, нам може здатись, що все навколо погано. Ми можемо бачити, що світові надсили не зацікавлені в нас або відверто ворожі. Нас можуть переконувати, що ми слабкі і в світі сильних нам не вижити (нічого не пропонуючи в якості альтернативи). Нам дійсно буде важко.

Але наш народ призначений для такого життя і саме такого світу. В ньому ми можемо загинути але можемо й перемогти. В світі де народи перетворені в баранів, вовка терпіти не стали б, скільки "демократичними гаслами" не розмахуй.

Неможливо втекти  від самого себе. Навіть щє більш неможливо ніж від долі. Отже? будемо просто самі собою й цей шлях сам приведе до перемоги.

Дмитро Воронський: Українська історія в художній літературі вітчизняних авторів

 Українська історія в художній літературі вітчизняних авторів – оновлена версія станом на березень 2025 року: хронологічний період від кам’яної доби й до 2001 року. 

Досить часто доводиться читати, що люди шукають вітчизняну історичну прозу. При чому частина читачів бідкається що новітня українська жанрова література в занепаді, хоча за останні 20 років було створено вагомий перелік історико-пригодницьких романів та історичних детективів (ретро-детективів), проте чималий відсоток з них справді лишається маловідомим, навіть для людей що регулярно читають. Тому пропонуємо всім охочим разом з укладачами розширити свої літературні обрії, відкрити нові імена українських письменників, що змальовують жорстоку та водночас величну історію рідної Батьківщини. 

Слід нагадати, що вперше реєстр художньо-історичної літератури уклав журналіст УНІАН Олег Крук близько 2015 року. Ось що писав першоукладач: «Думаю, що цей своєрідний путівник у морі української історичної літератури стане в пригоді і школярам, і студентам, і викладачам, і любителям літератури та історії, всім, кому не байдужа доля України… упорядник не претендує на завершеність: кожен зацікавлений може розширити список на власний розсуд».

Однак потрібно відмітити, що первісний варіант Олега Крука, містив літературні твори російських авторів, а також деякі праці написані в радянські часи, які негативно дивилися на існування української державності. Тому частину творів зі списку було прибрано, так само як театральні поеми, віршовані та науково-популярні праці. 

Згодом перелік творів значно розширив фахівець із вітчизняної історичної прози Микола Бичков, додавши понад 100 нових праць низки талановитих митців: Г. Гороженко, О. Зененко, А. Кокотюхи, Ю. Винничука, В. Краса та багатьох інших. Активно долучився до редагування реєстру й український письменник Дмитро Воронський. Спільними зусиллями й було створено оновлену версію реєстру (станом на березень 2025 року), в якому українські митці пишуть про українську історію, хоча він далеко не повний і в нього потрібно додавати нові праці.

 На нашу думку, Крук хотів створити саме реєстр творів історичної прози українських авторів, які писали саме про українських персонажів, або про історичні події, що переважно відбувалися на теренах України в її сучасних кордонах. 

Варто торкнутися питання критеріїв відбору до цього списку, до реєстру переважно була включена прозова історична література звісно допускаючи у межах розумного ухил у містицизм, або незначний ухил в піджанр наукової фантастики – альтернативна історія. Утім загалом фентезійні чи фантастичні історичні праці у список не включалися, для них треба створювати окремий реєстр, так само як і для нонфікшену. Всі хто бажають, можуть самостійно відредагувати та оновити цей перелік прописавши інші критерії відбору. 

Підтримайте Україну, вітчизняну історію, мову та культуру! Читайте українське, бо воно того варте! 

XVIII-V ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Григорій Бабенко – «Люди з червоної скелі»

Олександр Мироненко – трилогія «Україна: початок великого шляху» повісті «На світанку», «Повернення на Батьківщину», «На шляху до величі».

IV ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Василь Кожелянко – «Третє поле»

ІІІ ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Юрій Хорунжий «Мелодії кам’яної гори», «Перша обсерваторія»

Вадим Карпік – «Останній Арій»

VI СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Валентин Чемерис – «Ольвія»

Іван Білик – «Дикі білі коні»

Вадим Карпік – «Крез» 

Володимир Жмир, Юрій Хорунжий – «Гонитва за мостом» (інша назва «Скіфи»)

Дмитро Білий – серія «Дивовижні пригоди скіфа Атея»: «Таємниця щита Таргитая», «Подорож до міста мерців», «Шлях срібного яструба»

V СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Іван Білик – «Не дратуйте грифонів»

Юліан Опільський – «Гарміоне»

Григорій Бабенко – «В тумані минулого»

Юрій Хорунжий – «Скіфова журба» 

Ігор Кравченко – «Переселенці»

Валентин Чемерис – «Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

IV СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Валентин Чемерис – «Смерть Атея»

I СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ

Іван Білик – «Цар і раб»

ІІ СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

Юліан Опільський «Під орлами Роми»

І-ІІ СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

Валентин Тарасов – «Чеслав. В темряві сонця» 

III СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

Теодор Микитин – «Поклик серця»

IV СТОЛІТТЯ

Юрій Хорунжий – «Розбрат» 

V СТОЛІТТЯ

Олександр Курись – трилогія: «Шлях Вітра. Слов'янська сварга», «Шлях Вітра. Візантійська віхола», «Шлях Вітра. Гунська круговерть»

Іван Білик – «Меч Арея»

Володимир Малик – «Князь Кий»

VI-VII СТОЛІТТЯ

Дмитро Міщенко – трилогія: «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата»

VIII СТОЛІТТЯ

Валерій Чмир – «Росичі»

Антін Лотоцький – «Наїзд обрів»

Дмитро Білий – «Вершниці Власти» 

IX СТОЛІТТЯ

Раїса Іванченко – «Зрада, або Як стати володарем»

Дмитро Міщенко – «Сіверяни»

Наталена Королева – «Легенди старокиївські»

Петро Угляренко – «Князь Лаборець»

Анатолій Кралицький – «Князь Лаборець» 

Лесь Качковський – тетралогія – «Вибір князя Аскольда», «Рюрик з роду Ск'єльдунгів», «Олег – імператор русів», Х ст. «Ігор – володар Руси»

882-912 – ще Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавіна"