Олександр Сапронов: Махно і українське питання

Цей текст я написав ще перед повномасштабною війною. Хочеться його трохи доповнити та знову дістати на світ Божий. Великий тест, який буде цікавим для всіх, хто цікавиться постаттю Махна. Я давно цікавлясь історією ідей, тому можу розповісти не тільки «що робив Махно», бо це факти доволі відомі, а «чому він так робив».

Головним мірилом «хорошості» чи «поганості» Махна є три моменти:

1. Махно воював проти УНР.

2. Махно не українець, бо дивись пункт 1

3. Махно був в союзі з більшовиками, з чого випливають пункти 1 і 2.

Є факти, які ми не можемо заперечити.

Так, воював з УНР. Так, кілька разів був союзником більшовиків. Так, вважав Центральну Раду ворожою структурою. Так, підняв постання проти гетьмана Павло Скоропадського (але, заради справедливості, покажіть, хто восени 1918 року не підняв проти нього повстання)

Коли ми говоримо про Махна і махновський рух, ми одразу потрапляємо в пастку державницького світогляду (іншого в нас, в більшості своїй, немає).

Всі дії Махна і махновців, про які йшлося вище, були не тому, що він погано ставився до України, українців чи українства, а тому, що для Махна і його оточення УНР, УЦР, УД були уособленням державної влади, з якою він, як анархіст, мав боротись.

Тобто Махно воював проти Української держави не тому що вона УКРАЇНСЬКА, а тому що вона ДЕРЖАВА.

Війна українських анархістів у 1917-1919 рр. проти УНР/УД є неприйнятною з точки зору нашого сучасного погляду на ту революцію, але цілком закономірною, виходячи з логіки тих подій, ідей та ідеологій, які представляли УНР і анархісти.

Кокум — хустка, що з’явилася в індіанців Канади після того, як поруч із ними оселилися перші українські мігранти.

 Губернаторкою Нью-Мексико в США стала індіанка Деб Голанн (плем'я пуебло).

На шиї у неї кокум — хустка, що з’явилася в індіанців Канади після того, як поруч із ними оселилися перші українські мігранти. 

Згодом кокум поширився серед багатьох корінних народів Північної Америки.

Гааланд вже неодноразово вписувала своє ім’я в історію США. У 2018 році вона стала однією з двох перших жінок корінного походження, обраних до Конгресу США.

Згодом вона стала першою представницею корінних народів, яка увійшла до складу уряду США, очоливши Міністерство внутрішніх справ в адміністрації президента Джо Байдена.

Тепер вона досягла ще однієї історичної віхи: стала першою жінкою корінного походження, обраною губернаторкою штату США.

Вітаю, Деб Гааланд! Це визначне досягнення та історичний момент для представництва корінних народів в американській політиці.

Також Пенні Фленген  (плем'я оджибве) стає першим сенатором (від Міннесоти).

Обидві - члени лівого крила Демократичної партії США.

Митрополит Епіфаній: 4 ноября - почитание иконы Божией Матери «Оранта-Непорушная стена»

4 ноября, в день памяти освящения собора Святой Софии Киевской в XI веке, мы также совершаем почитание иконы Божией Матери «Оранта-Непорушная стена». 

Для нашего народа особенно значимым и глубоко символичным является этот славный тысячелетний мозаичный образ Богоматери Оранты, что высится над главным алтарем Софийского собора в историческом сердце нашей столицы еще со времен княжеской Киевской державы.

«Оранта» с латинского языка означает «Та, что молится, молит, умоляет», это очень древний тип изображения Богоматери, что берет начало еще из римских катакомб II–III века. 

В древней Софии Киевской, в своде главного алтаря, предстает величественная шестиметровая фигура Богородицы Оранты, Которая изображена с поднятыми в молитве руками в знак сильной заступнической молитвы за людей.

Ныне, когда продолжается многолетняя война против нашего народа, мы с особым умилением сердца возносим молитвы перед нашей великой киевской святыней, перед образом Богородицы Оранты-Молитвницы. 

Мы искренне благодарны Господу и Его Пречистой Матери за помощь, за то, что мы смогли устоять, и просим впредь не оставлять наш многоболезненный народ. 

Мы просим помощи в защите от нашествия захватчиков, просим уберечь нас от всех недобрых замыслов, просим победы над злом и справедливого мира. 

Пресвятая Богородица, помоги нам и спаси нас!

Tatiana Sand: Україна, яка так довго потребувала опори Європи, сьогодні сама стала для неї опорою

 Ну, що, мої любі українці?  Ми стали свідками, як наш змучений президент виграв цей  важкий тритижневий двобій  з Білим домом Трампа,  з Пентагоном Гегсета, з міністерством фінансів Бессента…. 

Виграв, не підвищуючи голосу, не грюкаючи дверима і не принижуючи Трампа. Після його демонстративної «дизельної оборудки» з хуйлом,  Зеленський розгорнув справжню дипломатичну контратаку - активну, наполегливу, але без жодного публічного випаду проти американського президента. Він не вступив у гру на емоціях, а просто перехопив ініціативу. 

І не просто перехопив ініціативу, він повернув Україну в центр міжнародного порядку денного, змусивши партнерів знову рахуватися з його позицією. Замість грати роль ображеного Трампом,  наш президент  сам почав задавати темп і порядок денний. А в дипломатії це важить більше, ніж найгучніші заяви. Чи думаєте, що Ердоган запросив нашого президента з жалю? 

Але ж скільки ґвалту було, що Зеленський нікчемний псих. Що він підставляє Україну….. памʼятаєте всі  ці соплі-воплі порохні і не тільки? 

Андрій Поцелуйко: Козак у шароварах: право народної уяви на власний образ

Коли сьогодні ми уявляємо українського козака, перед очима майже неминуче постає знайомий образ: оселедець, вуса, люлька, бандура або шабля і, звичайно, широкі шаровари. 

Іноді щодо цього образу виникають суперечки: чи справді всі козаки носили саме такі штани? Чи не є надзвичайно широкі шаровари пізнішою художньою вигадкою?

Це питання важливе для історика костюма, але воно не повинно автоматично ставити під сумнів сам образ. Адже існує принципова різниця між тим, що носила конкретна людина в певний історичний момент, і тим, як ця людина та її епоха закарбувалися в народній пам’яті.

Історичні джерела свідчать, що козацький одяг не був одноманітним. Козаки носили різні типи штанів, їхній крій змінювався залежно від часу, місцевості, матеріалу та достатку. Водночас широкі штани однозначно були відомим елементом козацького вбрання вже у XVIII столітті. На зображеннях козаків XVIII століття зустрічаються як відносно вузькі штани, так і широкі шаровари з великою матнею.

Особливе значення тут має образ Козака Мамая. Починаючи з XVIII століття народні картини із зображенням Мамая набувають значного поширення. Упродовж наступних поколінь формується своєрідний візуальний канон: козак-бандурист, що сидить під деревом, поруч його кінь, зброя, люлька — і характерні широкі штани. У XIX столітті цей образ уже настільки міцно закріпився, що широкі шаровари стали одним із найвпізнаваніших атрибутів уявного козака.

І тут виникає важлива думка: народна картина не є фотографією минулого — але це не робить її менш історично цінною.

Андрій Сошніков: Сутінки вашингтонського карго-культу: Британський гамбіт і нова архітектура українського прагматизму

Тридцять років українська зовнішня політика розвивалася в парадигмі романтичного інфантилізму та провінційного нерозуміння механіки великих імперій. 

Народившись на руїнах Радянського Союзу, українська еліта миттєво створила карго-культ «Вашингтонського обкому». У межах цього міфу Сполучені Штати сприймалися як безкорисливий лицар на білому коні, зобов’язаний захищати молоду демократію просто за факт її існування. Лекції про «цінності», меморандуми про «наміри» та регулярні візити американських емісарів середньої ланки сприймалися в Києві як скрижалі геополітичного закону. 

Проте в оптиці реальної, цинічної історії, позбавленої обгортки з пресрелізів ООН, світ влаштований інакше. Світ Першого порядку — це простір жорсткого егоїзму, де великі держави мислять категоріями століть, торгівельних балансів та зон стримування. Для Вашингтона Східна Європа ніколи не була суб’єктом. Вона була і залишається далеким фронтиром, зручним полігоном для зв’язування ресурсів геополітичних опонентів і бухгалтерським елементом у глобальній грі проти Євразії. 

Сьогодні, коли трансатлантична єдність тріщить по швах, а американська політична система занурюється в регулярні напади електорального ізоляціонізму, українська дипломатія зобов’язана подорослішати. Подорослішати — означає позбутися американофільських ілюзій, деконструювати старі міфи та переорієнтуватися на тих гравців, чиї історичні та економічні інстинкти роблять їх природними, нехай і гранично цинічними, союзниками Києва. 

Головним архітектором цієї нової реальності покликана стати Велика Британія, що діє в складній зв’язці з континентальною франко-німецькою віссю.

Роксана Харчук: Український перстень Полікрата

Хто нас ліпше збагне: індієць після гніту Великобританії чи англієць, який сам був колонізатором?

Оскільки Україна – постколоніальна країна, видається, наче індієць збагне нас краще. 

Однак досвід свідчить про інше. Не працює у нашому випадку теорія Саїда, бо Україна – частина Європи, ми не є жодним Орієнтом. Східна Європа також не Орієнт. 

Невже Моді (колективна Індія) нас більше підтримує за Бернема (колективна Великобританія)? Принаймні, наші біженці опинилися на туманних островах, а не на берегах Гангу. 

Наше народництво найпросунутіші укр. інтелектуали вперто й тупо ототожнюють із шароварництвом. Невже батько Максима Рильського Тадей, Антонович з Лисенком, Старицьким і Грінченком шароварники? Куди ж цим "хуторянам" до нинішніх  просунутих інтелектуалок, які не здогадуються, що Північна Європа теж була хутірською і не вважала себе забитим селом.

 Нам доводять, що народництво відстале, його ототожнюють з рос. народництвом, хоча останнє вилилося в тероризм, царевбивство. Наше громадівство ніколи не вдавалося до тероризму. 

Однак чим програма народної освіти (недільних шкіл) громадівства відрізнялася від ідеї вищих народних шкіл у Норвегії? В обох випадках ішлося про особистісний розвиток. Норвезькі просвітники, як і громадівці, збирали фольклор, творили власну мову, бо мали на меті збудувати нац. ідентичність ненасильницьким способом. 

Нац. будівництво у 19 ст., коли модерні нації формувалися, було сенсом життя європейських інтелектуалів, а не шароварництвом. Саме в головах цих інтелектуалів з'являлися уявлення про націю, ті уявні спільноти, з яких виростали модерні нації, що про них писав Бенедикт Андерсон. Мабуть, цей автор також представляє шароварництво у науці.  

Алексей Кущ: Будущее Украины - "аграрная республика"?

Малюнок - Олег Баумейстер "Хлібороби" Полотно/Олія | L`Art Gallery

Похоже, что Украина, как и Франция, пройдет через формат "пяти республик", но есть нюанс...

У нас широко известна концепция, изложенная в книге Бориса Ложкина "Четвертая республика", но она противоречит ряду принципов построения исторических проектов.

Исторические проекты во времени сопрягаются преемственностью и "отрицанием отрицания".

Ложкин выделял четыре республики:

1. УНР (1917-1920).

2. УССР (1921-1991).

3. Украина (1991-2014).

4. Украина (2014- ....).

Очевидно, что проект УНР не смог кристаллизоваться на основном ареале развития украинской нации, институционально оформиться и сформировать историческую преемственность.

Проект УССР после принятия корпуса законов о декоммунизации перестал быть частью нашего официального государственного нарратива, трансформировавшись в "колониальный проект советской оккупации".

На мой взгляд, можно сформулировать следующие исторические проекты в зависимости от формирования надстройки или класса-гегемона:

1. Посткоммунистическая республика (1991-1994) - класс-гегемон в виде партийных правящих групп.

2. Олигархическая республика (1994 - 2014) - класс-гегемон в виде олигархов и их административной обслуги. 

3. Активистская или грантовая республика (2014 - до сегодняшнего времени) - класс-гегемон в виде активистской части общества, финансируемой извне с помощью грантовой инфраструктуры.

4. После войны, вполне возможно, на этапе переходного периода сформируется "военная республика" с классом-гегемоном в виде военной буржуазии.

Но финальной формой, с учетом процессов деиндустриализации, разрушения демографического и инфраструктурного потенциалов, станет "аграрная республика".

Потому что наявных производительных сил хватит лишь для организации аграрного цикла: ветряк вместо АЭС, относительно небольшая часть экономически активного населения, баллон с газом вместо ГТС и т.д.

Классом-гегемоном станут крупные землевладельцы, владеющие по 500 тыс га и более.

В какой-то мере, реализуется идея Липинского, изложенная в его "Письмах братьям-хлеборобам".

Олександр Макуха: Генетика українців, хто ми? Частина 2

Чому саме лінія R1a згодом стала домінувати, якщо спочатку в Україні головними були носії I2?

Домінування гаплогрупи R1a над корінною I2 в Україні та загалом у Східній Європі — це результат грандіозного технологічного та культурного перевороту, який відбувся наприкінці неоліту та в бронзову добу (орієнтовно 5000–4000 років тому).

Генетики й археологи виділяють три головні причини, чому носії R1a змогли кількісно перевершити місцеве населення:

1. Військово-технологічна революція (Степова тріада)

Носії прадавніх європейських ліній (I2) на момент зустрічі були або мисливцями-збирачами, або ранніми осілими хліборобами (як-от пізні трипільці). Вони пересувалися пішки і мали обмежений радіус дій.

Натомість прийдешні носії R1a (котрі сформували Середньостогівську та Ямну археологічні культури в степах України) першими у світі опанували три речі:

* Приручення коня: Вони стали першими вершниками в історії.

* Колісний транспорт: Винайдення критих возів дозволило їм пересуватися на величезні відстані разом із родинами та майном.

* Металургія бронзи: Вони мали якіснішу зброю (сокири, списи) та знаряддя праці.

Це зробило носіїв R1a мобільними, ефективними воїнами та пастухами, які могли швидко підпорядковувати собі інші племена.

2. Соціальна структура: Патріархат та полігамія

У племенах носіїв R1a (як і споріднених R1b) панував жорсткий патріархат та високий рівень соціальної нерівності.

* Вожді та успішні воїни мали високий статус, багатство (у вигляді худоби) та багатьох дружин (полігамія).

* Один заможний чоловік із гаплогрупою R1a міг залишити після себе десятки синів у різних поселеннях, які успадковували його статус і його Y-хромосому.

* Водночас чоловіки з корінного населення (I2) часто опинялися в підпорядкованому становищі, мали менше ресурсів та менше можливостей залишити потомство. Це явище в генетиці називають "ефектом засновника" або репродуктивною перевагою еліти.

Андрій Сошніков: Патріарх сакрального Ніґредо: Іван Вишенський як оператор первинного готичного каркаса та архітектор аскетичної деструкції романського симулякру

Введення в архітектуру нашого цивілізаційного розслідування файлу Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1621) переводить велику шахівницю на рівень абсолютних, метафізичних витоків нашого Логосу. Якщо Іоанн Орновський та Семен Климовський структурували Лівобережжя на зламі XVII–XVIII ст. через барокові емблеми та суворе козацьке право, то Вишенський виступив як Генеральний Конструктор первинного готичного каркаса, верховний оператор сакрального Ніґредо та Гієрофант аскетичного пуританізму. Він здійснив грандіозну концептуальну спецоперацію: повністю деконструював пухкий, розніжений, аморфний романський симулякр єзуїтської та уніатської ренесансної культури Речі Посполитої, натягнувши на український простір крижану, безкомпромісну вертикаль вогненого афонського духу, засновану на суворих законах ісихазму та заперечення земної тлінності.

Кадрове вирощування Вишенського підкорялося класичній траєкторії шлюзування у вищому ініціатичному ядрі Галичини — він народився у Судовій Вишні, де його родинне шляхетсько-міщанське коріння забезпечило його ментальному апарату першокласний стартовий субстрат. Базову філологічну та полемічну інсталяцію софту він пройшов у закритих інтелектуальних хабах Острозького академічного консорціуму князів Острозьких, де завантажив вищі коди грецької і латинської мов, логіки та риторики. Проте, зчитавши небезпеку тотального ментального поглинання українського простору єзуїтською латинською матрицею, Вишенський здійснює карколомний логістичний маневр — у 1570-х рр. тікає на Святу Гору Афон (Греція). Це був плановий вивід головного обчислювального процесора у вище містичне ядро православного Сходу.

Тарас Чухліб. Слово «УКРАЇНА» - назва краю, народу та держави Східної Європи (XІI – XVIII віки): Історико-лінгвістичні студії

 

Тарас Чухліб. Слово «УКРАЇНА» - назва краю, народу та держави Східної Європи (XІI – XVIII віки): Історико-лінгвістичні студії. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2026. – 560 стор.

 Зважаючи на те, що книга вийшла обмеженим накладом – автор росповсюджує її електронний варіант! - https://www.academia.edu/175269154/

У книзі розкривається історико-лінгвістичний процес уживання назви «Україна» у середньовічну та ранньомодерну добу історії Східної Європи. Автор стверджує, що слово «Україна» впродовж ХІІ – XV ст. використовувалося для означення окремих частин («краю», «землі», «уділу») Києво-Руської держави, а згодом – Київського і Чернігівського князівств, Сіверської та Волинської землі Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтійського. Наприкінці XVІ – першій половині XVII ст. слово «Україна» в межах Речі Посполитої у багатьох випадках вживалося як синонім щодо назви великої території старожитньої Русі, де проживав «руський народ» та вживалася «руська мова». Вже у середині революційного XVII ст. хоронімічна назва «Україна» стає політонімімом й функціонує в офіційному дискурсі для ідентифікації новопосталої на теренах Східної Європи держави Військо Запорозьке. Також протягом другої половини XVII – XVIII ст. старовинний етнополітонім «руський народ» поступово змінювався на ранньонаціональну назву – «український народ». Книга доповнена оригінальними історичними документами та матеріалами. Видання розраховане на усіх, хто цікавиться історією України та Східної Європи.

 Taras Chukhlib. The word "UKRAINE" - the name of the land, people and state of Eastern Europe (XII - XVIII centuries): Historical and linguistic studies. - Kyiv: Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, 2026. - 555 p. 

The book reveals the historical and linguistic process of using the name “Ukraine” in the medieval and early modern periods of Eastern European history. The author argues that during the 12th–15th centuries, the word “Ukraine” was used to refer to separate parts (“region,” “land,” “share”) of the Kyiv-Rus' state, and later – the Kyiv and Chernihiv principalities, the Siversk and Volhynia lands of the Grand Duchy of Lithuania, Rus', and Zhemoytia. At the end of the 16th and first half of the 17th centuries, the word “Ukraine” was often used within the Polish-Lithuanian Commonwealth as a synonym for the name of the large territory of ancient Rus, where the “Rus people” lived and the “Rus language” was spoken. Already in the middle of the revolutionary 17th century, the chrononymic name “Ukraine” became a political name and was used in official discourse to identify the newly formed state of the Zaporizhian Host in Eastern Europe. Also, during the second half of the 17th and 18th centuries, the ancient ethnopolynym “Rus people” gradually changed to the early national name “Ukrainian people.” The book is supplemented with original historical documents and materials. The publication is intended for anyone interested in the history of Ukraine and Eastern Europe.

Андрій Бондар: Балада про легкість і важкість

Українцю буває легко, коли він мертвий.
А коли живий, йому дуже хочеться жерти.
А коли живий, йому хочеться взяти півлітру
І залити її у бідову свою макітру.

Українець живий – це проблема екзистенційна.

Він пропаща сила і криза інституційна.
Як писав колись відомий лінгвіст Шевельов:
"Для життя ми ніколи не мали кращих умов".

Українець живий гарантовано кличе війну
І проживає війну за одною одну.
Як одного разу писав публіцист Юрій Шерех:
"Українець самому собі океан і берег".

Українцю буває легко, коли він забутий,
Коли не питає, бути йому чи не бути.
Коли ж він живий, ведеться йому нівроку,
Як тридцять другого і тридцять третього року.

Українцю буває легко, коли він стертий
Аж настільки, що вже ніколи не зможе померти.
Як писала одна українка: "Ясна холера,
Хера вам лисого, суки. Сontra spem spero".

Андрій Сошніков: Хроніки виходу з Азіатської матриці: Анатомія модерного українства / Andriy Soshnikov: Chronicles of Exiting the Asian Matrix: Anatomy of Modern Ukrainianness

Щоб зрозуміти, чим є модерне українство, треба спочатку скинути з очей полуду чужої софістики. Століттями нас переконували, що історія — це лінійний процес, де великі народи будують держави, а малі — служать для них етнографічним матеріалом. Це витончена брехня. 

Історія — це не лінійка, це картярський стіл. А правила гри за цим столом завжди писали в Лондоні, Парижі чи Берліні. Петербург же завжди був лише галасливим і дещо дикуватим прикажчиком, якому дозволяли збирати недоїдки зі столу справжніх господарів світу.

У цієї глобальній грі Україна застрягла в унікальній текстурній пастці. Нас намагалися назавжди розчинити в Азіатській матриці. Це особлива, вкрай витончена тоталітарна система. Це коли гігантська державна машина копіює європейську форму — будує хмарочоси, купує суперкомп’ютери, шиє дорогу форму для чиновників, — але всередині зберігає суто ординську, деспотичну суть. У цій матриці території безмежні, а людина — ніщо. Її завдання — бути безликою цифрою в чужих геополітичних звітах. 

На світовій карті суб’єктності нашу країну просто зафарбовували в колір цієї тоталітарної пустелі. Вас ніби немає в юридичному полі. Ви — невидимки. 

Модерне українство — це, перш за все, акт раптового і для багатьох дуже неприємного проявлення. Це коли декорація раптом оживає, бере в руки інструменти і починає перебудовувати театр під власні потреби. Це момент, коли етнос, який довго намагалися утилізувати всередині бездушного тоталітарного конвеєра, усвідомлює себе як Технологію Свободи.

Старе, традиційне українство, яке так плекала тоталітарна система, було суто етнографічним. Матриця дуже любила «малоросійські пісні», вареники та вишиванки. Чому? Бо етнографія — це безпечно. Етнографія — це музей. А з музею ніхто не стріляє. Якщо ви зводите свою ідентичність лише до туги за минулим та солов’їної мови у вакуумі, ви вже програли. Вас законсервували всередині азіатського тоталітарного заповідника.

Модерне українство здійснило радикальний розрив із цим хуторянським гетто. Воно перетворило ідентичність із фольклорного додатка на сучасне програмне забезпечення. 

Нація — це не кров і не спільні предки, які тисячу років тому орали одне й те саме поле. Нація — це операційна система для виживання та домінування в XXI ст. Цей новий український софт виявився дивовижно гнучким і смертоносним для азіатської вертикалі. Його головні характеристики — це повна відсутність віри в «доброго царя» чи єдине начальство, мережева структура, де люди здатні збиратися в складні самоорганізовані структури за хвилини через месенджери, а також гіпер-адаптивність. Це здатність миттєво освоювати будь-яку технологію — від крипти до військових дронів — і використовувати її не за інструкцією, а так, як вигідно тут і зараз. Нарешті, це іронічний стоїцизм, коли весь світ може котитися в прірву, але українець поставить на паузу кінець світу, щоб пожартувати про це в соцмережах і зібрати донат на ЗСУ. Ми перетворилися з об’єкта чужих маніпуляцій на суб'єкт, який сам створює нові правила гри на ходу.

Андрій Поцелуйко: Демографічний парадокс Сінгапуру та України: різні причини однаково низької народжуваності

Сучасна демографічна ситуація Сінгапуру та України являє собою надзвичайно цікавий приклад того, як однаковий статистичний результат може бути породжений принципово різними історичними та соціально-економічними причинами. Обидві країни сьогодні належать до держав із надзвичайно низькою народжуваністю. Однак якщо Україна переживає демографічний спад значною мірою внаслідок війни, масової міграції, невизначеності та руйнування нормального життєвого циклу сімей, то Сінгапур демонструє інший феномен — наднизьку народжуваність саме в умовах економічного успіху, високого рівня життя, безпеки та надзвичайної урбанізації.

На перший погляд така ситуація здається парадоксальною. Здавалося б, країна, яка має високі доходи, розвинену інфраструктуру, ефективну державу, якісну медицину, освіту та безпеку, повинна мати сприятливі умови для створення сім'ї. Проте демографічна поведінка сучасного міського населення демонструє, що між матеріальним добробутом і народжуваністю немає прямої позитивної залежності. Навпаки, на певному етапі модернізації вони можуть розходитися.

Сінгапур є одним із найяскравіших прикладів цього явища. Це невелика міська держава, фактично гігантський мегаполіс, який перетворився на один із провідних фінансових, технологічних і логістичних центрів світу. Його економічна модель вимагає високої концентрації людського капіталу, тривалої освіти, професійної спеціалізації та високої продуктивності праці. Проте саме ця модель створює умови, за яких народження дітей часто відкладається на пізніший вік або взагалі не відбувається.

Софія Дніпровська: Чи можливий бонапартизм в Україні

У зв’язку з перманентними спекуляціями на тему військових у владі (та сьогоднішніми уродинами Наполеона Бонапарта) розглянемо цю тему в історичному контексті. 

У епоху Середньовіччя і ранню Модерну добу військові були правлячою верствою майже у всіх європейських державах (включно з Давньою Руссю й Гетьманщиною), де “люди меча” мали статус окремої, замкненої, привілейованої касти, що — нота бене(!) — монопольно володіла основними засобами виробництва — земельними фондами, які в ті часи були головним джерелом багатства. Лицарі-феодали (князі, бояри, козаки) були не просто воїнами, а й суб’єктами господарювання, які оперували левовою часткою матеріальних ресурсів, а тому добре розуміли свій економічний інтерес і проводили відповідну внутрішню і зовнішню політику. 

Але вже в кінці Середньовіччя, в Західній Європі, матеріальні ресурси почали поступово перетікати в руки буржуазії, яка після серії революцій витіснила спадкову військову аристократію з системи політичного управління, порубала їй голови, позбавила привілеїв та майна (навіть після реставрації далеко не всі дворяни змогли повернути собі всі свої маєтки і відновити соціальні позиції) і породила такий феномен, як бонапартизм. 

Бонапартизм, що в різних варіаціях у різних країнах Європи та на інших континентах побутував аж до другої половини 20 ст., називають ще військовою диктатурою, хоча цей термін не зовсім точний, бо в часи Наполеона, від якого й походить означений тут історичний термін, військові (попри хороше матеріальне забезпечення і високий соціальний статус), вже не володіли мажоритарним пакетом акцій національної економіки — він належав іншим соціальним групам.

Перш, ніж ліквідувати Директорію і розігнати Парламент, Наполеон зустрічався з чільними представниками фінансових і промислових кіл Франції, від яких і отримав санкцію на переворот. І вся його наступна внутрішня й зовнішня політика була спрямована на стабілізацію фінансів і сприяння місцевій промисловості — тобто на користь національної буржуазії, що була вже достатньо заможною й впливовою, щоб задовольнятися підлеглим і неповноправним становищем у монархії Бурбонів, але ще недостатньо впливовою й організованою, щоб утримувати владу демократичним шляхом — тож шпага генерала Бонапарта, якою він приборкав крайнощі як справа, так і зліва, стала їй у великій нагоді. (Франко і Піночет силою зброї захищали власність латифундистів і фабрикантів від соціалістів і комуністів та впроваджували помірковані ринкові реформи, долаючи запеклий спротив численних прихильників егалітаризму).

Та коли Наполеон зловив зірку і втратив береги, йому швидко нагадали, хто в домі хазяїн: буржуазні кола у 1812 р. зірвали постачання армії, змусивши Імператора відтермінувати похід на Росію, що стало якщо і не єдиною й головною, то принаймні вагомою причиною його поразки й персонального краху. 

Отже, бонапартизм — це притаманний суспільствам перехідного типу політичний режим, де збройні сили виступають інструментом реалізації і закріплення прогресивних(!) соціальних змін. Такий режим є важливим етапом становлення великої національної держави європейського типу (а Україна — велика держава, співмірна з Францією, Іспанією, Німеччиною, Туреччиною). 

Чи можливий такий режим у нашій країні? 

Андрій Поцелуйко: Високотехнологічний mid-market як модель розвитку України

Для України значно реалістичнішим шляхом розвитку високотехнологічного бізнесу може бути створення не гігантських корпорацій на кшталт Nestlé, Roche чи Bayer, а великої кількості спеціалізованих компаній середнього та великого масштабу, орієнтованих на світовий ринок. Такі підприємства часто називають технологічним mid-market.

Створення глобального гіганта потребує величезного капіталу, десятиліть розвитку, потужної міжнародної дистрибуції, масштабних виробничих потужностей та відомого бренду. Компанії рівня Nestlé або інших транснаціональних корпорацій будувалися протягом багатьох десятиліть і сьогодні мають десятки мільярдів доларів виручки. Для України спроба одразу створити подібні корпорації була б надзвичайно складним завданням.

Натомість компанія з виручкою, наприклад, $30–300 млн може бути набагато реалістичнішою ціллю. Вона може мати кілька сотень працівників, володіти унікальною технологією або інтелектуальною власністю та продавати свою продукцію чи послуги клієнтам у США, Європі та інших країнах. При цьому їй не обов'язково домінувати на всьому ринку — достатньо зайняти вузьку, але складну і прибуткову нішу.

Богдан Червак: ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ ВДОМА!

Через 88 років Вождь повернувся до рідного народу, за свободу якого боровся все своє життя. Він залишив по собі Ідею, яку не змогли знищити жодні вороги, які б методи не застосовували, — Ідею Української Самостійної Соборної Держави, відновлення якої відбулося в 1991 році. 

Як зазначив Голова ОУН Богдан Червак:

Здійснилася мрія багатьох поколінь українських націоналістів: засновник і перший голова ОУН полковник Євген Коновалець на рідній землі.

Йому віддає честь незалежна Україна і українська нація.

Нагадаю, що кожен новий голова ОУН, починаючи від Андрія Мельника, мав за обов’язок домагатися повернення його праху в Україну.

І я безмежно радий, що, нарешті, це вдалося зробити."

Це історична мить для сучасного покоління: разом з Євгеном Коновальцем ми повертаємо свою історію, гідність і спадок. Лише та нація має майбутнє, яка шанує своїх Героїв, що боролися за неї і віддали свої життя. В Пантеоні Героїв славетний Вождь займе почесне місце. 

І, як наголосив Голова ОУН — Богдан Червак, повернення Коновальця зробить українців ще сильнішими у війні з Москвою та скріпить нашу віру в перемогу.

Україно, Твій Син вдома, зустрічай з гідністю і честю!

Українці, наслідуймо Чин Вождя!

Боротьба триває! Слава Україні! Вождеві слава!

Віталій Портников: Доти, доки більшість українців однаково відповідає на запитання, чи повинна вона існувати, Україна має майбутнє

Коли Путін починає розповідати про Україну, яку нібито вигадав Ленін, або ж про подаровані Сталіним території, ми сприймаємо це як пропагандистську маячню – адже набагато краще за нього знаємо і, що найголовніше, усвідомлюємо історію України та українського народу.

Проте у висловлюваннях Путіна є посил, адресований не тільки нам. Російський президент відчайдушно намагається розібратися, чому в нього з Україною нічого не вийшло. Адже, здавалося б, ніяких особливих проблем і бути не могло. Величезна кількість російськомовного населення, яке сторіччями жило у складі Російської імперії й СРСР, та й після проголошення незалежності продовжувало голосувати за відверто проросійських політиків і їхній курс. Обрання президентом Володимира Зеленського, який за кілька років до цього вів святкові концерти в Останкіно і знімався у фільмах, розрахованих як на російську, так і на українську аудиторії – за визначенням вважалося, що це одні й ті самі глядачі, «один ринок». Так, з точки зору Путіна, сам Зеленський, як до нього Кучма, міг спокуситися владою або «перелякатися націоналістів». Але ж люди, які його обрали – «електорат» – залишилися тими самими! Чому ж не вдалося ні у 2004-му, ні у 2022 році?

У пошуках відповіді Путін намагається перекласти відповідальність на більшовиків, на Леніна, на саму конструкцію Радянського Союзу. Але що насправді зробив для України Ленін?

Юрій Горліс-Горський: “Ave diktator!”

Ave, Caesar! Morituri te salutant / “Живи, Цезаре! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!” 

Стрункими рядами проходять перед ложею деспота гладіатори, кидаючи йому болючо-іронічний привіт… Жадібно вглядається пересичений володар у корчі поваленого мечем тіла, відчуває на собі погляд, повний благання й надії. І повільно, з насолодою, схиляє палець додолу:

— Добий його!

Кровожерливі тирани, що посилали на смерть людей для забави, понурі тіні історії, — якими мізерними і безбарвними виглядають вони в порівнянні з тобою, всевладний Диктаторе! Ти своєю постаттю в кривавому сяйві затемнюєш усіх! Ти, могутній, що прийшов у світ урятувати бідних, — довгі роки ідеш шляхами, залитими кров'ю і сльозами, переступаючи через мільйони трупів, до "святої мети". Хвала тобі, незрівнянний!

Не знає рівних тобі історія, хіба подібних… Ось підіймаю край її заслони.

Середньовіччя… Понурі мури замку Шіфож… Зі стомлено-ласкавим обличчям приймає маршал Жіль Ре (Gilles de Retz, маршал Франції (1404–1440). — Ю. Г.-Г.) бездомних, жебраків, дітей — щедро обдаровує їх сріблом і ласощами… Побачивши гарне, прозоро-бліде від голоду личко, маршал бере дитину на коліна, цілує, пестить її.

— Ти більше не знатимеш холоду, голоду, нужди. Я залишаю тебе в себе. Будеш гарно одягатися, їсти що захочеш.

Зворушена дитина, позбавлена материнської ласки, довірливо припадає до свого покровителя і зі сльозами вдячності цілує його руки. Маршал, передає її вірному слузі, той веде до замку і… перелякану, вкидає до підземного каземату. А коли ніч покривала замок, нетерпляче дожидав великий демономан чергову жертву, з насолодою мучив і вбивав її. Пересичений фізичними тортурами, знаходив вибагливі знущання над дитячою душею.

Безмежний був маршал Ре у своєму кривавому винахідництві. Сімсот жертв нарахував суд "Святої інквізиції". Огидна, страшна постать! Чорна пляма на тлі середньовіччя. Але якою дитиною, яким жалюгідним фігляром виглядає той Чорний Маршал у порівнянні з тобою, великим Майстром!

За всієї жадності й "артистичності" він лише вбивав чужу дитину. Попри ненаситність, він загубив "лише" сімсот. А ти?!.

Роксана Харчук: Про повноту української літератури

У нас склалося хибне враження, наче ми бачимо українську літературу, зокр. літературу 20 ст., уповні. 

Думаю, це велика помилка. Напр., відкрила для себе цього літа еміграційного письменника Федора Дудка, автора роману-тетралогії з доби української революції 1917--1921 рр. «В заграві». Однак найцікавішим мені видається його історичний роман про Мазепу "Великий гетьман", що витримав 2 вид.: 1936 р. і 1948 р. 

Українські видавці роблять кардинальну помилку, коли переважно свої зусилля спрямовують на перекладну літературу (хоча я розумію, що під перекладну літературу вони отримують гранти, тому займатися перекладами вигідно). 

Аналогічно ми прагнемо перекладати найсучасніших наших письменників іноземними мовами, оминаючи класиків. Класики мертві, тому слово за живими. Однак часто мертві класики мають більшу вагу для культури і для розуміння України, ніж живі. 

Федір Дудко  (7 травня 1885 - 1 березня 1962) однозначно має значення для української літератури, бо він написав роман про Мазепу, потрактувавши історичну місію цього гетьмана адекватно. Однак що означає "адекватно" для інтелектуалів, для яких поняття історичної правди не має жодного значення? 

Саме тому в Україні й немає видавця, який спроможний перевидати традиціоналіста Федора Дудка чи авангардиста Андрія Крижанівського. Підкреслю: ніхто їх не перевидасть, окрім самих же українців. 

Сучасні письменники і видавці мають розуміти, що з таким підходом до літератури їх теж забудуть. Бо гарно писати про пам'ять теоретично, але складно втілювати теорію в практику. 

Дуже сумно дивитися на так званий український книжковий ринок, в якому визначено зовсім не ті пріоритети, в якому панують ідеї, які зазнали краху, який не здатний формулювати ідеї власні. Поки що зацікавлені можуть прочитати роман про Мазепу Федора Дудка на Діаспоріані.