Юрій Горліс-Горський: “Ave diktator!”

Ave, Caesar! Morituri te salutant / “Живи, Цезаре! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!” 

Стрункими рядами проходять перед ложею деспота гладіатори, кидаючи йому болючо-іронічний привіт… Жадібно вглядається пересичений володар у корчі поваленого мечем тіла, відчуває на собі погляд, повний благання й надії. І повільно, з насолодою, схиляє палець додолу:

— Добий його!

Кровожерливі тирани, що посилали на смерть людей для забави, понурі тіні історії, — якими мізерними і безбарвними виглядають вони в порівнянні з тобою, всевладний Диктаторе! Ти своєю постаттю в кривавому сяйві затемнюєш усіх! Ти, могутній, що прийшов у світ урятувати бідних, — довгі роки ідеш шляхами, залитими кров'ю і сльозами, переступаючи через мільйони трупів, до "святої мети". Хвала тобі, незрівнянний!

Не знає рівних тобі історія, хіба подібних… Ось підіймаю край її заслони.

Середньовіччя… Понурі мури замку Шіфож… Зі стомлено-ласкавим обличчям приймає маршал Жіль Ре (Gilles de Retz, маршал Франції (1404–1440). — Ю. Г.-Г.) бездомних, жебраків, дітей — щедро обдаровує їх сріблом і ласощами… Побачивши гарне, прозоро-бліде від голоду личко, маршал бере дитину на коліна, цілує, пестить її.

— Ти більше не знатимеш холоду, голоду, нужди. Я залишаю тебе в себе. Будеш гарно одягатися, їсти що захочеш.

Зворушена дитина, позбавлена материнської ласки, довірливо припадає до свого покровителя і зі сльозами вдячності цілує його руки. Маршал, передає її вірному слузі, той веде до замку і… перелякану, вкидає до підземного каземату. А коли ніч покривала замок, нетерпляче дожидав великий демономан чергову жертву, з насолодою мучив і вбивав її. Пересичений фізичними тортурами, знаходив вибагливі знущання над дитячою душею.

Безмежний був маршал Ре у своєму кривавому винахідництві. Сімсот жертв нарахував суд "Святої інквізиції". Огидна, страшна постать! Чорна пляма на тлі середньовіччя. Але якою дитиною, яким жалюгідним фігляром виглядає той Чорний Маршал у порівнянні з тобою, великим Майстром!

За всієї жадності й "артистичності" він лише вбивав чужу дитину. Попри ненаситність, він загубив "лише" сімсот. А ти?!.

Роксана Харчук: Про повноту української літератури

У нас склалося хибне враження, наче ми бачимо українську літературу, зокр. літературу 20 ст., уповні. 

Думаю, це велика помилка. Напр., відкрила для себе цього літа еміграційного письменника Федора Дудка, автора роману-тетралогії з доби української революції 1917--1921 рр. «В заграві». Однак найцікавішим мені видається його історичний роман про Мазепу "Великий гетьман", що витримав 2 вид.: 1936 р. і 1948 р. 

Українські видавці роблять кардинальну помилку, коли переважно свої зусилля спрямовують на перекладну літературу (хоча я розумію, що під перекладну літературу вони отримують гранти, тому займатися перекладами вигідно). 

Аналогічно ми прагнемо перекладати найсучасніших наших письменників іноземними мовами, оминаючи класиків. Класики мертві, тому слово за живими. Однак часто мертві класики мають більшу вагу для культури і для розуміння України, ніж живі. 

Федір Дудко  (7 травня 1885 - 1 березня 1962) однозначно має значення для української літератури, бо він написав роман про Мазепу, потрактувавши історичну місію цього гетьмана адекватно. Однак що означає "адекватно" для інтелектуалів, для яких поняття історичної правди не має жодного значення? 

Саме тому в Україні й немає видавця, який спроможний перевидати традиціоналіста Федора Дудка чи авангардиста Андрія Крижанівського. Підкреслю: ніхто їх не перевидасть, окрім самих же українців. 

Сучасні письменники і видавці мають розуміти, що з таким підходом до літератури їх теж забудуть. Бо гарно писати про пам'ять теоретично, але складно втілювати теорію в практику. 

Дуже сумно дивитися на так званий український книжковий ринок, в якому визначено зовсім не ті пріоритети, в якому панують ідеї, які зазнали краху, який не здатний формулювати ідеї власні. Поки що зацікавлені можуть прочитати роман про Мазепу Федора Дудка на Діаспоріані.

Андрій Поцелуйко: Український дроновий феномен: не технологічне диво, а інженерно-експлуатаційне диво

 У сучасному інформаційному просторі часто можна почути вислів про «українське технологічне диво» у сфері безпілотних систем. Ця формула звучить ефектно, але потребує уточнення. Якщо під технологічним дивом розуміти створення принципово нових фундаментальних технологій — нових фізичних принципів, унікальних матеріалів, власної елементної бази, революційних процесорів чи сенсорів — тоді таке визначення є перебільшенням. Український феномен у сфері дронів має іншу природу. Його сутність полягає не стільки у винаході окремих технологій, скільки у винятковій здатності поєднати, адаптувати й ефективно використати вже існуючі технологічні можливості.

Саме тому точнішим визначенням було б інженерно-експлуатаційне диво.

Це диво не лабораторії, де створюється новий фізичний закон. Це диво інженерів, конструкторів, програмістів, виробничників та військових практиків, які з різних компонентів створили дієву систему, здатну змінювати характер сучасної війни.

Сучасний дрон — це не окрема деталь і не один винахід. Це складний комплекс, який складається з багатьох елементів: електроніки, програмного забезпечення, систем зв'язку, навігації, камер, акумуляторів, двигунів і конструкційних матеріалів. Більшість цих компонентів існує завдяки глобальній технологічній промисловості. Але сама наявність деталей ще не створює переваги. Перевага виникає тоді, коли хтось здатен перетворити набір деталей на ефективний інструмент.

Саме тут проявляється інженерний аспект українського досягнення.

Сергій Чаплигін: Про підвалини національної деструкції : до річниці Декларації про державний суверенітет

19-23 червня 1990 року відбувся ХХVIII з’їзд Комуністичної партії України, який прийняв резолюцію про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки. Комуністів, які були депутатами Верховної Ради УРСР, з’їзд зобов’язав втілити волю партії в державний акт. 16 липня 1990 року воля партії була втілена - Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Але одразу ж виникла суттєва термінологічна розбіжність між резолюцією з’їзду Комуністичної партії та Декларацією Верховної Ради: хто саме став суб’єктом суверенітету - УРСР чи Україна?

Відповідь криється в самому тексті Декларації: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Отже, Верховна Рада проголосила суверенітет саме УРСР, а не України.

Згідно з Декларацією, ця суверенна УРСР нібито мала власне громадянство, а також верховенство Конституції та республіканських законів на своїй території. Проте вона залишалася без власних збройних сил, без реальних дипломатичних відносин із країнами поза радянським блоком і без права самостійно визначати свій суспільно-політичний лад. Ба більше, Декларація містила пряме положення про те, що її принципи мають стати основою для укладання нового союзного договору.

Щодо подальших суперечностей в Декларації.

В ній сказано, що суверенна Українська РСР є національною державою. Спробуємо з’ясувати, про яку націю йдеться? Законодавці запевнили, що йдеться про українську націю, яка здійснює своє право самовизначення.

В УРСР була єдина нація, волю якої втілювала Верховна Рада УРСР, і в контексті інтересів якої Декларація набувала чинності. Комуністи її трактували, як “соціалістичну”, як таку що «виросла з нації або народності капіталістичного суспільства в процесі ліквідації капіталізму і перемоги соціалізму нова соціальна спільність людей».

Звернемося до класиків. В своїй праці «Марксизм і питання мовознавства» товариш Сталін пише «З падінням капіталізму сходять зі сцени і буржуазні нації. На руїнах старих, буржуазних націй розвиваються нові, соціалістичні нації, що являють собою принципово новий тип націй. Ці нації складаються на основі ростучого соціалізму. Силою, яка скріплює ці нові нації, керує ними, є робітничий клас і його інтернаціоналістська партія».

Якщо ознакою «буржуазної» нації є спільність (культурна, релігійна, мовна, тощо), то для соціалістичної нації ця спільність є буржуазною надмірністю. 

Умовою існування і панування соціалістичної нації є тоталітарний режим - скріплений і керований тільки однією інтернаціоналістською партією - комуністичною.

Андрій Плетінка: Типові проблем українства у романі П. Куліша "Чорна рада"

В романі “Чорна рада” П. Куліш зображує дуже типові для українського суспільства і зараз проблеми.

Доля самого Куліша показує, що його сприйняття Запорозької Січі і козацтва впродовж життя змінилося від позитивного до негативного. В романі він подає загалом позитивний образ козацтва. Він дуже характерно, як справжнього богатиря, свободолюбця, зображує, наприклад, козака з Січі Кирила Тура. Але, в той же час, він співчуває магнатам, у яких під час козацької революції козаки відібрали маєтки: «І Єремі (тобто Яремі Вишневецькому) дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?», – говорить один з персонажів. Він співчуває польській княжні, яку взяв собі за дружину один з учасників козацької революції, який в її ході розбагатів – козак Черевань. 

На сторінках роману Куліш зображує ситуацію, що склалася після смерті Б. Хмельницького – т. зв. Руїну, що характеризувалась гострими конфліктами між козацькою старшиною, “черню” і міщанами. Цією ситуацією хоче скористатися Іванець – Іван Брюховецький, ніби смиренна і тиха людина, а насправді великий маніпулятор і шахрай, прагнучий влади. Він використовує цей пануючий безлад в Гетьманщині, щоб здобути повагу у січового товариства. Але з Січі всі притомні козаки пішли під час Хмельничиични, і туди збрелись «Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба». Іванець розворовує гетьманську скарбницю після уходу Юрка Хмельницького, і цими грошима сипле на Січі: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім' я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?». Але, таким чином здобуваючи собі гетманство на Чорній раді в Ніжині, він прагне ще більше зміцнити свою владу і знищити конкурента – Я. Сомка, якого Куліш зображує як ідеал державного мужа. Але, програвши на Чорній раді, Сомко відмовляється повернути собі булаву, коли йому пропонують це старшина і козаки, які розчарувались в Брюховецькому і знову хотіли переобрати гетьмана. Він мотивує це тим, що не хоче, щоб на Вкраїні знову лилась кров. 

У романі простежується тема «хуторянства», притаманного українцям і зараз – моя хата з краю, нічого не знаю. Але слід пам’ятати, що в XIX ст., коли вийшов цей твір Куліша, це явище було цілком закономірним і поширеним, тому що козацька старшина, шляхта були на периферії Російської імперії, і вони зачинялися у себе на хуторі, таким чином ізолюючись і намагаючись зберегти свої традиції.

Андрій Поцелуйко: Без держави, але з землею: феномен української селянської еміграції

 Українська еміграція ХІХ і початку ХХ століття була одним із найяскравіших прикладів переселення народу, який шукав не стільки нове місто чи нову професію, скільки нову землю для продовження власного способу життя. На відміну від багатьох інших міграційних потоків, які часто формувалися навколо промислових центрів, торгівлі чи ремесел, український переселенський рух значною мірою залишався селянським. Люди вирушали за океан не як представники міської культури, а як носії сільської традиції — із досвідом землеробства, звичкою до громадського життя та прагненням мати власний клаптик землі.

Особливість української еміграції полягала в тому, що вона розвивалася без власної держави, яка могла б організувати переселення, забезпечити колонізаційні програми чи створити політичний захист для своїх громадян. Українці часто виїжджали з територій, які належали різним імперіям, і самостійно шукали кращої долі. Селянин продавав майно, позичав гроші на дорогу, залишав рідне село і вирушав у невідомість, сподіваючись не просто вижити, а відтворити свій світ у новій країні.

Саме тому українські громади за кордоном часто набували форми не міських кварталів, а сільських поселень. У Канаді, Бразилії, Аргентині та інших країнах виникали українські колонії, де поруч із хатами з’являлися церкви, школи, читальні, кооперативи. Переселенці ніби переносили частину старого села на новий континент. Земля ставала не лише економічним ресурсом, а основою збереження ідентичності. Через працю на землі українці підтримували мову, звичаї, релігійні традиції та відчуття спільності.

Роксана Харчук: Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні

Прочитала розмову з Іллею Авербухом в "Українському тижні"  про те, як він викладає українську літературу в Мічигані. 

Головна думка: показати Україну не як травмовану й цікаву країну, а як складний культурний світ. Авербух наголошує на мультикультурності України. Саме цим, а не травмою, на його думку, вона й цікава його студентам. 

Можливо. Але мені здається, що так дослідник не вперше створює ідеалізовану, пасторальну картинку українського світу. 

Насправді український світ -- це постійна боротьба, боротьба навіть в плісняві Застою. Після 1991 року вже чимало писалося про постколоніальну ситуацію України, про рожеві окуляри, крізь які варто дивитися на світ. Щоправда, подивитися на світ крізь рожеві окуляри не вийшло, бо світ живе поки що за зовсім іншими законами -- на жаль, звірячими. Доба гуманізму взагалі скінчилася з російсько-українською війною, якщо хтось іще цього так  і не зрозумів. Права людини поступаються перед правами політичних націй. Національні інтереси правлять світом. 

Становлення ж України як політичної і постколоніальної нації має характерну особливість: фактично Україна була б стерта вже у 1980-х завдяки денаціоналізації в СССР. Випадковість (Чорнобиль) змінила ситуацію докорінно. Чорнобиль відродив Україну як майбутнього політичного гравця. Всі радянські громадяни (незалежно від свого походження) ідентифікували себе як радянських людей, тобто русскіх. Мене абсолютно не переконує теза, наче Хрущов, Брежнєв, Громико і т.д. були українцями і будували СССР як українці. Були вони радянськими людьми, будували СССР як радянські люди. 

До речі, Бандера попри те, що був громадянином 2 Речі Посполитої, почувався таки українцем, і то політичним українцем. Бо українці у 19 ст. були нацією волонтерів (громад), у 20 ст. -- нацією дисидентів. 

Що я хочу цим сказати? Прикро, що Ілля Авербух, який є все ж одним із найвідоміших викладачів української літератури в США, так і не розуміє особливості української літератури, яку визначив Сергій Єфремов. Ця література в умовах не тільки імперської Росії, а й у сприятливіших умовах Австро-Угорщини була головним мотором формування української політичної нації. В СССР українська література зберегла українську мову як головний маркер нації, що існувала винятково на папері під назвою УРСР. 

Прекрасно, що в нас є авангард типу Хвильового, Семенка, Шкурупія. Однак американським студентам треба донести, що ці авангардисти підпорядковувалися вимогам соцреалізму. Вони фальшували історичну правду. Петлюра для них не був українським героєм, хоча і Петлюра, і Мазепа, і Бандера (хай вони потерпіли поразку) нині є для українців героями, бо вони заплатили власним життя задля ідеалу української держави. Далекоглядність Шевченка полягає саме в тому, що й після поразки він вважав Мазепу героєм України. І цим він творив не міф, а українську суб'єктність. 

Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні. Усі ми почуваємося українцями. Ми жертвуємо (кожен по-своєму) заради України -- вільної країни вільних людей. Країни, що протистоїть авторитарній Росії й цілій цивілізазії диктатур: Китаю, Північної Кореї, Ірану і їм подібним. 

Ілля Авербух звертає увагу на те, що український націоналізм є визвольним. Саме так. Свобода Україні і всім народам -- саме в цьому й полягає сенс української національної ідеї, яка, як казав один політик, не спрацювала. Він помилився: українська національна ідея чи не єдина нині реальна ідея, ідея, за яку платиться життям, яка працює на всі 100. Тому вона й переможе. 

Розмову з Авербухом читати цікаво, але в силу власного архіїзму я з ним сперечаюся)))

Андрій Поцелуйко: Україна Середземноморська: пошук власної цивілізаційної місії

 Стаття Олега Гуцуляка «Україна Середземноморська» (розділ фундаментальної праці автора монографії «Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття», Киїів, вид-во Арт-Економі, 2016) є своєрідною історіософською та геополітичною рефлексією над місцем України у світовій історії та сучасному цивілізаційному просторі. Автор прагне не лише осмислити українське минуле, але й окреслити можливі шляхи майбутнього розвитку української нації. 

Центральною ідеєю праці виступає твердження про те, що Україна не повинна розглядатися виключно як периферія Заходу чи як складова євразійського простору, а має усвідомити власну самобутню цивілізаційну місію, пов'язану із Середземноморським світом.

На думку автора, історична доля України значною мірою визначалась її особливим географічним положенням. Українські землі з найдавніших часів були відкритими до взаємодії різних культур, народів і цивілізацій. Саме тому українська історія не може бути зведена до простого протистояння Заходу і Сходу. 

О. Гуцуляк наголошує, що Русь-Україна історично формувалася як морська та річкова цивілізація, тісно пов'язана з Чорним морем і системою великих водних шляхів. Торговельний шлях «із варяг у греки» став не лише економічною артерією, а й потужним культурним каналом, через який українські землі інтегрувалися у широкий середземноморський культурний простір. На відміну від Московії, яка історично розвивалася як суходільна держава, Україна, на думку автора, зберігала таласократичний, тобто морський характер своєї цивілізації.

Андрій Поцелуйко: Українці як поезієцентрична нація: архетип Кобзаря від ведичних ріші до козака Мамая

 Українську культуру надзвичайно важко зрозуміти, якщо розглядати її виключно крізь політичну чи соціально-економічну призму. У самій серцевині українського світу лежить явище, яке можна назвати поезієцентризмом — особливим типом цивілізаційної свідомості, у якому саме поетичне слово стає найвищою формою духовного самовираження народу. Для українця поет ніколи не був лише літератором. Він був пророком, мудрецем, хранителем пам'яті, моральним авторитетом, речником історичної правди й навіть духовним провідником нації. Не випадково найвизначніша постать української культури — це не полководець, не державний діяч, не філософ-систематик і навіть не релігійний реформатор, а поет — Тарас Шевченко, якого сам народ назвав Кобзарем.

Саме слово «Кобзар» є надзвичайно промовистим. Воно не означає просто автора поетичних творів. Кобзар — це співець, музикант, носій сакральної традиції, мандрівний мудрець, який словом і музикою формує духовний простір народу. Символічно, що головна книга Шевченка також отримала назву «Кобзар». У цьому акті самоназви закладено глибоку архетипічну програму: Шевченко не просто писав вірші — він продовжив тисячолітню традицію сакрального співця, який уособлює голос самого народу.

Андрій Поцелуйко: Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

У кожній культурі існують місця, яких формально не існує, але які всі розуміють. Це не географічні об’єкти, а символи. Вони живуть у мові як своєрідні «антикарти» — простори, куди відправляють усе небажане: нудьгу, відсталість, провінційність, безнадію.

У російському мовному середовищі такими символами стали назви на кшталт Мухосранськ, Зажопинськ, Хуево-Кукуево, Ебеня, Пиздопропащенськ. Вони звучать як пародія на справжні міста, ніби десь далеко існує населений пункт, де немає цивілізації, перспектив і зв’язку зі світом.

Цікаво, що це не просто грубий гумор. За цими словами стоїть певна модель сприйняття простору: існує центр, де відбувається «справжнє життя», і існує периферія, яка визначається через свою віддаленість від цього центру.

Саме тут виникає питання: чому в російській культурі така модель набула настільки яскравої форми? Чому образ «забутого міста на краю світу» став настільки потужним? І чому українська культура виробила дещо інший тип подібного гумору?

1. Священний центр: простір як ієрархія

Імперські культури майже завжди створюють вертикаль простору. Не всі місця є рівними: одні стають центрами сенсу, інші — периферією.

У Російській імперії, а пізніше в радянській системі, існувала дуже сильна символічна роль столиці. Москва була не просто великим містом — вона сприймалася як політичний і культурний центр. Санкт-Петербург певний час виконував іншу, але також центральну роль як «вікно до Європи».

Поза цими центрами існував величезний простір, який часто описувався через відсутність:

Мирослав Чайковський: Дніпро-донецька культура – «останні могікани» обухівського неоліту

Зараз дуже модно шукати «предків українців». Склалося так, що на їх роль записали «трипільців» - не індоєвропейців і не слов’ян. Замість, приміром, носіїв неолітичної дніпро-донецької культури, котрі за всіма параметрами більше підходять на неї.

Втім, моя задача – дослідження пам’яті території, а не глорифікація її окремих маніфестацій і феноменів. Відтак, сьогодні розберемо знахідки племен, котрі тривалий час жили біля «трипільців і в їх тіні. Історичній, передусім. Для цього проаналізуємо працю Д.Я. Телегіна «Дніпро-донецька культура» (до історії населення епохи неоліту – раннього металу півдня Східної Європи), Київ, 1968.

Носії дніпро-донецької культури — це велика спільність неолітичних племен, які мешкали на території України та Білорусі (Подніпров’я, Полісся, Донеччина) у V–III тисячоліттях до н. е..

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ТИП: це були пізні кроманьйонці — масивні північні європеоїди, що відзначалися високим зростом (в середньому 171,7 см), великим об’ємом черепа та широким обличчям.

«ЕТНІЧНА ПРИНАДЛЕЖНІСТЬ»: дослідники пов’язують їх з індоєвропейською мовною сім’єю. Племена цієї культури (особливо її північних груп) вважаються одним із найдавніших компонентів у формуванні балто-слов’янської спільності.

СПОСІБ ЖИТТЯ І ГОСПОДАРСТВО: відпочатково вони були мисливцями, рибалками та збирачами. Проте вони одними з перших у своєму регіоні почали переходити до відтворюючого господарства: приручали тварин (биків, свиней, овець) та освоювали примітивне землеробство (ячмінь).

КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ: їх легко впізнати за гребінцево-накольчастим орнаментом на кераміці та використанням специфічних знарядь, таких як кам’яні «човники»

Згідно з джерелом, племена дніпро-донецької культури активно заселяли територію сучасної Київської області, особливо долину Дніпра та його приток.  На території сучасного Обухівського району та в безпосередній близькості до нього зафіксовано низку важливих пам'яток, які Телегін відносить переважно до черкаської локальної групи.

ТАЦЕНКИ: поселення, зафіксоване під номером 44 на карті поширення культури. Воно розташоване в межах сучасної Обухівської міської громади.

ДЕРЕВ’ЯНА: село, де було знайдено один із найхарактерніших артефактів культури — тальковий «човник» (знаряддя для полірування). Ця знахідка є важливим етнографічним маркером дніпро-донецьких племен у цьому регіоні.

УКРАЇНКА: також позначена як місце знахідки пам'яток цієї культури (№48 на карті).

ВІТА ЛИТОВСЬКА: одне з найбільш досліджених поселень. Тут знайдено залишки наземного житла (3х2,5 м) із вогнищем у центрі. Саме на кераміці з Віти Литовської було виявлено унікальні відбитки зерен культурного ячменю, що свідчить про початки землеробства.

Сусідство племен дніпро-донецької культури з іншими спільнотами, особливо з трипільцями, було тривалим і відіграло ключову роль у їхньому господарському та культурному розвитку. Межа між ними на Київщині проходила по Дніпру, але вона була дуже рухливою.

Трипільські племена були західними сусідами дніпро-донецьких громад. Основна територія трипільців — це лісостепове Правобережжя, дніпро-донецьких – Лівобережжя.

У районі Обухова та вздовж річки Стугна племена обох культур тривалий час мешкали поруч, вступаючи у господарські та культурні контакти, доки трипільці остаточно не витіснили або не асимілювали дніпро-донецьке населення на цих територіях у середині IV тисячоліття до н. е

ГЕОГРАФІЧНА МЕЖА між культурами проходила +- в районі Києва та Канева. 

ЧАС КОНТАКТІВ: Найінтенсивніші контакти зафіксовані протягом IV–III тисячоліть до н. е.. 

Імпорт кераміки: У дніпро-донецьких шарах на Київщині знайдено трипільський посуд.

МЕТАЛЕВІ ВИРОБИ: мідні прикраси, знайдені у дніпро-донецьких могильниках, за складом міді  подібні до трипільських.

Знахідка зерен ячменю на кераміці у Віті Литовській (південна околиця Києва) вважається прямим результатом контактів із трипільцями або буго-дністровцями, від яких місцеве населення отримало перші культурні злаки.

1. Жили на Стугні між Обуховом і Трипіллям племена дніпро-донецької культури. Їжі в заплаві Стугни було більш ніж досить, соми і свині забезпечували білок в кількості «Містер Олімпія» +.

2. Приходять трипільці і починають освоювати неширокі вододіли в районі Верем’я, Халеп’я, Трипілля, Обухова. 

3. У них різні екологічні ніші – перші ловлять білок (тварин), другі розводять вуглеводи (зернові).

4. Так триває значний проміжок часом, наприкінці котрого економічна модель дніпро-донецьких племен колапсує і вони асимілюються технологічно розвинутішими трипільцями.

5. Котрі, в свою чергу, з часом не витримують змін клімату (аридизації, передусім) і асимілюються нащадками дніпро-донецьких племен з Лівобережжя Дніпра, всіма цими ямниками.

Процес нешвидкий, від появи трипільців  до зникнення – біля 2000 років. 

Олег Гуцуляк: Україна як колонія

Заперечення того, що "Україна ніколи не була колонією" - це класична реакція, яка насправді лише підтверджує, наскільки глибоко вкорінені імперські міфи навіть серед частини нашого суспільства та закордонних дослідників. Це якраз і є пряма ілюстрація того, чому  Інститут деколонізації життєво необхідний — щоб професійно, мовою фактів і міжнародного права розбивати ці ілюзії.

Коли кажуть, що Україна «ніколи не була колонією», зазвичай використовують застарілу, суто класичну оптику XIX століття, порівнюючи Україну з Британською Індією чи Французьким Алжиром (де була очевидна расова, географічна та релігійна відмінність між метрополією та колонією, а управління здійснювалося заморською адміністрацією).

Проте сучасна світова наука про постколоніалізм (Едвард Саїд, Гаятрі Співак, а в Україні — Микола Рябчук, Оксана Забужко та інші) давно довела, що імперії бувають різними. Російська та радянська імперії — це імперії континентального (сухопутного) типу, які ділилися на «внутрішні колонії», і їхні методи були куди витонченішими та жорстокішими.

Ось чотири залізобетонні аргументи (деколоніальний аудит), якими майбутній Інститут має озброїти громадськість для відповіді на ці «верески»:

1. Економічне висмоктування (Колоніальна експлуатація)

Опоненти кажуть: «Але ж в Україні будували заводи, залізниці, Харків був столицею УРСР!»

Контраргумент: Колоніальний статус визначається не наявністю чи відсутністю заводів, а тим, хто контролює ресурси та куди йде додана вартість. Український хліб, вугілля, метал, а згодом газ і людський капітал століттями викачувалися в імперський центр для фінансування завоювань та розбудови Москви й Петербурга. Україна не мала власної фінансової системи, бюджету та права розпоряджатися тим, що сама виробляла. Це класична ознака економічної колонії.

2. Лінгвоцид та культурний асиміляційний тиск

Опоненти кажуть: «Українці ж робили кар'єру в імперії — он Розумовський, Безбородько, Хрущов, Брежнєв!»

Контраргумент: Так, але ціною цієї кар'єри була повна асиміляція та відмова від власної ідентичності. Про колоніальний статус свідчать понад 130 актів обмеження та заборони української мови (від Валуєвського циркуляру до радянського зросійщення). Імперія свідомо маркувала все українське як «провінційне», «сільське» та «недолуге», а російське — як «величне» та «всесвітнє». Це класичний механізм культурного імперіалізму, спрямований на те, щоб колонізований народ сам добровільно захотів стати схожим на колонізатора.

3. Брак політичної суб'єктності та терор

Опоненти кажуть: «УРСР була співзасновницею ООН, яка ж це колонія?»

Контраргумент: Це була цинічна ширма. Усі ключові рішення — від призначення голови колгоспу на Полтавщині до оголошення війни чи укладання міжнародних угод — приймалися виключно в Москві. Як тільки українська еліта намагалася виявити хоч краплю самостійності, її тотально знищували (Розстріляне відродження, ліквідація дисидентського руху). Голодомор 1932–1933 років — це найжахливіший у світовій історії акт колоніального упокорення бунтівної нації через штучний голод.

4. Погляд з боку інших сусідів

Колоніальні зазіхання не обмежувалися лише Сходом. Концепти на кшталт польських «Східних Кресів» або угорські претензії на Закарпаття (через ідеологему Тріанону) так само розглядали українські території як простір для цивілізаційної місії, асиміляції та утримання у своїй орбіті впливу, відмовляючи українцям у праві на самостійне політичне буття.

Висновок:

Те, що Україна не була «заморською» колонією, не означає, що вона не була колонією взагалі. Вона була підкореною, розчленованою та експлуатованою територією.

Ті, хто сьогодні кричать, що України не була колонією, несвідомо (або свідомо) повторюють тези імперських методичок. Саме тому створення Інституту — це не просто наукове завдання, це інформаційна деокупація мізків. Ми маємо навчити суспільство бачити колоніальні травми та називати речі своїми іменами.

Nik Bron: "Пугу-пугу, козак з Лугу!"

На цьому зображенні представлений портрет Федора Полоуса, козацького військового діяча, непримиренного противника Речі Посполитої, кошового отамана та гетьмана запорізького козацтва кінця XVI – початку XVII століття. 

Федір Полоус увійшов в історію як один із перших козацьких лідерів, хто чітко розмежував інтереси вільного запорозького лицарства та заможної реєстрової еліти, яка шукала компромісів із ворогом.

Федір Полоус вперше згадується в історичних архівах у 1590 році, коли із козацьким загоном перебував у Бихівській волості Білорусі, де від імені гетьмана Чановицького вимагав податку на ко­заків, зброю і продовольство. 

У 1594 році згадується Федір Полоус як отаман загону реєстрових козаків, що стояв залогою недалеко від Січі на острові Хортиця. 

Навесні 1594 року схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. На чолі загону козаків брав участь у морському поході на Білгород у складі війська гетьмана Григорія Лободи. Загін Полоуса діяв як у морі, так і при штурмі фортеці з суші надзвичайно успішно, а сам отаман здобув добру славу на Січі.

У червні 1594 року полк Полоуса у складі війська гетьмана Богдана Микошинського штурмував Очаків. 

Федір Полоус обирався кошовим отаманом Запорозької Січі у 1595–1596, 1598–1599, 1601–1603, 1606–1608 роках. 

Навесні 1595 року кошового отамана Федора Полоуса обирають Гетьманом Війська Запорозького. 

Федір Полоус відіграв помітну та безкомпромісну роль у козацьких війнах кінця XVI століття, будучи яскравим представником радикального, незаможного козацтва (так званої «голоти»). Його діяльність у період повстання Наливайка 1594–1596 років та одразу після нього демонструє глибокий внутрішній розкол у козацькому середовищі. 

Андрій Поцелуйко: Коріння і стовбур: про гармонію народництва та державництва

 Іноді народництво і державництво зображають як дві протилежні сили. 

Перше пов’язують із громадою, місцевою ініціативою, самоорганізацією та живою творчою енергією народу. 

Друге — з владою, адміністрацією, законами та політичними інститутами. 

У такому баченні між ними нібито існує природний конфлікт: чим сильніша держава, тим менше свободи залишається громаді, а чим активніше діє народна стихія, тим слабшими стають державні структури. 

Проте історичний досвід багатьох народів свідчить, що таке протиставлення є надто спрощеним. 

Насправді життєздатне суспільство часто виникає саме завдяки гармонійній взаємодії народництва і державництва.

Народ є джерелом будь-якої політичної організації. Саме в громадах формуються звичаї, моральні норми, форми взаємодопомоги та колективної відповідальності. Без цього соціального фундаменту держава перетворюється на порожню оболонку, яка може існувати певний час завдяки примусу, але поступово втрачає внутрішню силу. Закони працюють лише тоді, коли спираються на суспільну довіру, а інститути залишаються ефективними лише тоді, коли громадяни відчувають їх своїми.

Водночас і народна самоорганізація має свої межі. Громада може успішно вирішувати локальні питання, але для захисту великої території, підтримання безпеки, розвитку інфраструктури чи проведення складної зовнішньої політики потрібні інститути ширшого масштабу. Держава виникає не як заперечення громади, а як форма координації багатьох громад, які усвідомлюють свої спільні інтереси. Вона дозволяє спрямувати розрізнені сили до досягнення загальних цілей.

Олександр Бугела: Ідеологічний фундамент новітньої української державност. Частина І: тризуб і троянда

Ідеологічний фундамент новітньої української державності під час Визвольних змагань 1917-1921 років та вплив на сучасність.

Частина І: тризуб і троянда

«Українська революція, яку надихали мрії про національне визволення, так саме як і ідеали соціалізму, привела до створення національної держави (1917-1920), а відтак і радянської республіки (1923)» [1]

Доба Визвольних змагань 1917–1921 років є одним з найцікавіших етапів новітнього українського державотворення. Стрімке розгортання подій, відкриття численних вікон можливостей та величезна підтримка населення. Здавалось що може піти не так? Як виявилось багато чого. Завжди щось може, а скоріш за все обов’язково піде не так. 

Одне з моїх зацікавлень є ідеї та їх історія. В Україні ідеї мають свою історію. Сьогодні може здаватись, що наша країна має націоналістичні ознаки. Принаймні такою хочуть бачити Україну націонал-патріотична спільнота. Ультранаціоналістичною, фашистською і навіть нацисткою Україну намагаються показати московити та їх посіпаки. Іноді те саме провертають і сусіди поляки, чи то борячись зі своїми історичними травмами/міфами чи то заграючи з популістськими настроями посполитих. 

Водночас ті самі московити показають нас прогресистами та гендеристами, а деінде у країнах Європи та в США всі ці візії рясно дублюються тими самими посіпаками або «проконсервативними» політичними або громадянськими силами (насправді політичними фарисеями, які граються у популізм). Але яка Україна насправді? Націоналістична чи прогресистська? Чи можливо націонал-прогресистська? 

І на це питання є відповіді. Однак, спочатку потрібно спробувати проаналізувати ідейний та світоглядний фундамент новітньої української державності, породжену ними культуру, встановити причинно-наслідкові зв’язки та порівняти з сучасністю. 

Нація, як політична спільнота збиралась не у вакуумі. Існував конкретний соціально-політичний контекст. Весна народів (Весна націй) [2], що відбувалась у Європі у 1848–1849 років породила численні національні рухи, деякі з яких одразу взяли курс на відокремлення від імперій і побудову власних держав, а інші задовольнялись ідеями культурних автономій. У ті часи національне не завжди співпадало з державним. Частіше національне ототожнювалось з культурою, мовою і традиціями. Повсюди популярним стають національні культура і фольклор, причому абсолютно не обов’язково, щоб люди, які щиро цікавились національною мовою та культурою були націоналісти. Наприклад серед російських дворян було не мало поціновувачів української культури, наприклад сім’я майбутнього гетьмана Павла Скоропадського або численні комуністичні рупори по типу Хвильового. Одні були монархістами-консерваторами, а інші республіканцями-більшовиками і ніхто з них не був українським націоналістом. Сьогодні це явище яскраво представлено в Каталонії, населення якої у масі своїй будучи ультралівим бореться за створення власної національної держави. 

Софія Дніпровська: Вдосконалення форм політичної організації та кристалізація політичної ідеології - цілком у межах нашої волі і суб'єктивних можливостей

 Україна, говорячи мовою психології, пропустила сензитивний період формування громадянської й національної свідомості, бо в сер. XIV ст., коли в Європі прискорився процес коагуляції етнічно споріднених регіонів, нас розшматували і наш народ опинився в неволі, де регулярно проціджувався крізь криваве сито негативного добору. 

Державницькі сили через катастрофічно несприятливу міжнародну кон'юнктуру регулярно зазнавали поразки і відсікалися на маргінеси - а виживала й домінувала тенденція вузькогрупової (вузькосімейної/кланової/корпоративної/регіональної) солідарності. 

Тому й досі переважна більшість українців ментально застрягла в XIV-XV ст. і поняття "держава" і "нація" залишається для неї пустим звуком, не наповненим ніякими конкретними алгоритмами поведінки, навіть коли вони ці звуки регулярно виголошують з високих трибун, в ефірах, на площах і майданах. 

Особи, які щиро вважають себе патріотами й націоналістами, можуть грізно скандувати: "пам'ятай, чужинець - тут господар українець!", а потім іти чоломкатися з чужинцями і торпедувати на їхнє замовлення політиків і духовних лідерів українського походження - і не відчувати ніякого когнітивного дисонансу, якщо така поведінка є вигідною для особистої кишені і сімейного добробуту. 

Змінити цю нездорову практику самими лише вербальними практиками неможливо (хоча й роль просвітництва теж не варто применшувати). Тільки переконлива політична перемога свідомої частини суспільства може заохотити широкі народні маси до перегляду своїх світоглядних установок. 

А для такої перемоги потрібні як мінімум 2 умови: сприятлива міжнародна кон'юнктура і добре структурована, енергійна, солідарна й агресивна політична сила. 

І якщо міжнародна кон'юнктура не є предметом нашого вибору, то вдосконалення форм політичної організації та кристалізація політичної ідеології - цілком у межах нашої волі і суб'єктивних можливостей

Роксана Харчук: Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками

Українці дивуються, як це росіяни і поляки зійшлися у своїй ненависті до свідомих українців, до українців, які боролися за свою незалежність. 

Та нічого дивного нема. Обидві ці нації колонізували свого часу Україну, українці боролися проти росіян і поляків-колонізаторів. Хмельницький потрапив у москальські лапи саме через шляхетних поляків, що ніколи не бачать далі власного носа. 

Українці боролися також проти угорців-колонізаторів і проти румунів-колонізаторів. 

Таке враження, наче люди не вчили історії України в школі. Невже всі забули, як ділили між собою Україну ці колонізатори? 

Лише Австрsz не залишила після себе в українців ненависті, образи, точніше травми, як тепер прийнято говорити. Навпаки, від Марії-Терезії українська Галичина почала еволюціонувати, принаймні за її часів було знищене "підданське невільництво", тобто рабство селян, а Катерина ІІ, нагадаю, впровадила на російській Україні кріпацтво, це вона купила козацтво за дворянство і знищила Січ. Конституційна монархія Габсбургів була толерантною до всіх національних меншин, тому саме в Галичині розвивалася українська справа, коли в російській частині навіть книгодрукування українське було неможливим. 

Нагадаю про "нову еру", угоду з поляками, яку конструював Володимир Антонович. Довго ця ера не протривала. Поляки завжди були національно сильнішими за українців, навіть у часи поділів Польщі. 

Поляки були і залишаються нацією шовіністичною. І їхня проблема в тому, що вони не хочуть цього визнати. Ото Словацький Юліуш писав про Польщу, що є павичем серед народів, Гомбровіч Вітольд намагався боротися з цією польською манією величі. Однак все це -- як горохом об стінку. Що праві, що ліві, що центристи. Дуже все це сумно. 

Українці, звичайно, не янголи. Українці полякам ніколи друзями не були і не будуть -- я це збагнула у досить молодому віці, навіть в часи, коли поляки гралися в українофільство. 

Але поляки просто поза будь-яким прагматизмом, бо руйнують свій захист від росіян. Руйнують в ЄС усю шляхетну політику паразитування на українцях, що стримують російський вал. Кая Каллас, мабуть, в шоці. 

Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками. Віршики, сльози і розчулення тут недоречні.

Гетьмани Дубосарські: як Османський султан затверджував українських правителів і чому Росія це приховувала

  Коли ми говоримо «гетьман» — уявляємо Хмельницького, Мазепу, Скоропадського.

Але мало хто знає, що існували ще гетьмани Дубосарські — керівники козацької держави під протекцією Османської імперії.

Ця держава називалася Ханська Україна, і саме вона показала:

українська державність жила навіть тоді, коли Москва вважала, що вже її знищила.

Що таке Ханська Україна?

Після поразки Мазепи під Полтавою (1709) тисячі козаків, старшин та їхніх родин не захотіли присягати царю.

Вони вирушили на південь — під захист кримського хана та османського султана.

На землях між Дністром і Дунаєм постала автономна козацька спільнота — Ханська Україна.

Її центром стали Дубосари (тепер Придністров’я) — місто, де зберігався козацький устрій, проводилися ради, діяла власна канцелярія, а султан затверджував титул «гетьмана українського» 

 Хто були гетьмани Дубосарські?

Це — реальні постаті, зафіксовані в документах і згадані в історичних дослідженнях (зокрема, в Енциклопедії історії України та працях істориків Тараса Чухліба, Дмитра Яворницького, Тетяни Подкупко):

📜 Теодор (Федір) Сулименко — перший відомий «ханський» гетьман (1684–1685), який очолив козацькі громади на Дністровщині.

📜 Яким Самченко — гетьман короткого часу (кінець 1685 р.), керував дубосарськими й ягорлицькими козаками.

📜 Степан Лозинський, знаний також як Стецик Ягорлицький — гетьман 1685–1695 рр., розбудовував оборонні укріплення на Дністрі, мав підтримку османської адміністрації.

📜 Іван (Іванко) Багатий — гетьман 1696–1698 рр., керував козацькими загонами у союзі з татарами проти московських загонів у Молдавії.

📜 Петро Іваненко (Петрик) — найвідоміший із дубосарських гетьманів, 1698–1709 рр.;

вів дипломатію з ханом, султаном, Запорозькою Січчю, шукаючи союз для відновлення незалежної України.

Саме Петрик у своїх універсалах писав:

«Богдан почав, Іван продовжив, а ми не дамо погаснути волі козацькій».

Дубосари — українська столиця на межі імперій

Це був справжній центр українського політичного життя за межами Московії.

Тут діяла військова рада.

Султан видавав фірмани — грамоти, що визнавали гетьманів.

Зберігався устрій Січі: виборність, старшинство, демократичний дух.

І навіть після знищення Січі 1775 р. саме дубосарські традиції перейшли у Задунайську Січ — останній бастіон української козацької державності під османським прапором 

Чому Росія приховувала цю історію?

Тому що вона руйнує головний імперський міф — що після Полтави «Україна назавжди повернулася до Росії».

Дубосарські гетьмани доводили:

Українська політична традиція могла існувати незалежно — навіть під іншим сувереном, але з власною волею.

Саме тому в російських енциклопедіях XVIII–XIX ст. їхні імена зникли, або були названі «зрадниками» і «беглецами».

Цензура стирала з пам’яті все, що нагадувало про українську державність поза царською орбітою.

Чому це важливо сьогодні?

Бо Ханська Україна — це не “чужа” історія під османським стягом.

Це — спроба українців вижити, зберегти свободу, коли її топтали імперії.

Вона показує, що українська політична думка була гнучкою, живою, державотворчою навіть у вигнанні.

У час, коли ми знову відвойовуємо свою історію, важливо знати:

Гетьманів у нас було більше, ніж визнавала Москва.

І серед них були ті, кого затверджував не цар, а султан.

 Символічний висновок

Росія боялася дубосарських гетьманів, бо вони доводили —

що Україна може бути соборною і незалежною, навіть стоячи між двома імперіями.

Це — забутий, але блискучий приклад українського політичного інстинкту свободи.

Дмитро Воронський: Битва під Ольшаницею, або битва під Каневом 1527 рік. Славна сторінка української історії

Битву під Ольшаницею, коло Канева по праву можна назвати найбільшою перемогою над татарами, об’єднаного україно-білорусо-литовського війська в першій половині 16 століття. Відбулася битва 27 січня 1527 року. 35 тисячну орду розгромило 7 тисячне козацько-шляхетське військо покривще себе невмирущою славою.

Взимку 1527 року велике татарське військо біля 35 тисяч за наказом турків вдерлися до України і грабуючи землі дійшли аж до білоруського Пинська. В полон (ясир) було захвачено коло 40 тисяч людей переважна більшість яких були українцями.

Великий гетьман литовський князя Костянтин Острозький вирішив зустріти татар на річковій переправі під Ольшаницею в Київщині (над річкою Гороховаткою, притокою Росі). Гетьман зібрав під свою знамена козацькі і шляхетські загони з України Білорусі і Литви під проводом київського воєводи Андрія Немировича, черкаського старости Остафія Дашковича, князів Юрія Слуцького, Федора Сангушка, Юрія Радзивілла, Івана та Олександра Корибутів-Вишневецьких, Олександра Чорторийського. Ймовірно із семитисячного війська не менше третини були українські козаки. Також в битві ймовірно приймали участь невелика кількість польських шляхтичів.

Козацько-шляхетське військо зуміло зненацька застати татар коли їх коні загрузли в глибоких снігах. В бою загинуло близько 24 тисячі татар, десь із сімсот дісталося в полон, з полону визволено 40 тисяч бранців.

За цю славну перемогу Острозького величали найвищим вождом, «summus cum Tataris belli gerendi imperator», а король Сигізмунд І уладив йому у Кракові тріумфальний в'їзд. Після битви під Ольшаницею, авторитет українського козацтва значно зріс, слава про нього поширилася по всіх усюдах. В бою відбулося хрещення нової потужної сили українського народу, козацтва – особливої військової верстви, котра пізніша стала елітою суспільства і домоглася утворення української держави.

З використанням матеріалів Іван Крип'якевич, Історія українського війська — Частина ІІ: В боротьбі з татарами 1936

Нажаль зображення Ольшаницької битви ще не знайдено.

Ця гравюра, найбільш близька до вказаного часу Битва між поляками і татарами. Титульна сторінка "Опису Сарматії Азійської та Європейської" (Descriptio Sarmatiarum Asianae et Europianae ), 1521 рік

Віталій Бікінеєв: 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко

 31 травня 1628 р. відбувся бій біля Бахчисарая, в якому загинув гетьман Михайло Дорошенко. 

Військо Запорозьке і Кримський ханат уклали у 1624 році договір про взаємний ненапад і військово-оборонний союз. Від імені калги-султана Шагіна Ґерая гетьману Михайлу Дорошенку, осавулам і всьому Війську Запорозькому був надісланий присяжний лист, в якому  кримські татари зобов’язувалися не завдавати козакам «кривд» і «шкод», а також застосовувати суворі покарання до порушників миру. Лист подібного змісту гетьман Дорошенко і козаки надіслали Шагіну Ґераю. Договір також передбачав, що в разі збройного нападу на одного з учасників договору інший повинен був надати йому військову допомогу всіма наявними силами. 

У травні 1628 року, виконуючи умови договору, гетьман Михайло Дорошенко на чолі козацького війська прийшов на допомогу Шагіну Ґерая та його брату, хану Мегмеду Ґераю. Кримський хан разом з калгою боролися у той час проти ставленика Османської імперії Джанібека Ґерая. Без зовнішньої підтримки вони не могли подолати суперника, а їхні сили були обложені в фортеці Чуфут-кале союзниками турецького султана – ногайцями Буджацької орди.

31 травня 4-тисячний козацький загін під проводом Михайла Дорошенка з боями досяг околиць Бахчисарая. Козацьке військо зуміло перемогти об’єднані сили турків-османів та ногайців, а Мегмед та Шагін були визволені з облоги. Проте у бою від ворожої кулі загинув Михайло Дорошенко. 

Практика союзних відносин з Кримським ханатом у подальшому була поглиблена при гетьмані Богдані Хмельницькому. 

Ілюстрація: лист за підписом Михайла Дорошенка.