* ПРИКАРПАТСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА СТРАТЕГІЧНОГО АНАЛІЗУ НАРАТИВНИХ СИСТЕМ
* PRECARPATHIAN INSTITUTE FOR ETHNO-SOCIAL RESEARCH AND STRATEGIC ANALYSIS OF NARRATIVE SYSTEMS
* VORKARPATEN INSTITUT FÜR ETHNO-SOZIALFORSCHUNG UND STRATEGISCHE ANALYSE NARRATIVER SYSTEME
* ПРИКАРПАТСКИЙ ИНСТИТУТ ЭТНОСОЦИАЛЬНЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ И СТРАТЕГИЧЕСКОГО АНАЛИЗА НАРРАТИВНЫХ СИСТЕМ

Пошук на сайті / Site search

Показаны сообщения с ярлыком католичество. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком католичество. Показать все сообщения

02.12.2023

Basil Lourié: The Route from Joseph de Maistre to Constantine Leontiev: Three First Generations of Russian Catholics, 1800–1860

When, in 1817, Joseph de Maistre (1753–1821) departed from St Petersburg, he felt himself a half-Russian (and of course still half-Savoyard), who was forcibly deprived of his second homeland, where he hoped to die. My intention here is to substantiate the thesis that de Maistre was the first Russian “lay theologian” and the founder of a specific theological tradition. This tradition was continued, within Catholicism but not in its mainstream, by Jean Rozaven, S.J. (1772–1851), and, then, by his and de Maistre’s Russian disciples, especially abroad, including Ekaterina Petrovna Rostopchine (1776–1859), Elizabeth Galitzin, R.S.C.J. (1795–1843), Sophie Swetchine (1782–1857), Jean Gagarin, S.J. (1814–1882), Peter Augustine Shuvalov, B. (1804–1859), and several others, belonging to three generations (although not all Russian Catholics of the time). This theological tradition profoundly affected Orthodox theology too. Not Vladimir Soloviev and the so-called Russian Religious Renaissance, however. Soloviev and his followers were more opposite to its anti-occultist (anti-Böhmian) attitude than agree with its Catholicism, not to say that the “Russian” Catholicism shaped by de Maistre and Rozaven was too rigid, too ascetic, and too little sentimental for these thinkers. In this respect, Soloviev opted for Franz von Baader (formally, Catholic as well) instead of de Maistre. Von Baader did not plan to become a half-Russian but actually became a Russian influence agent on the payroll and dreamed to transform the Russian state religion into his Böhmian “theosophy”. 

For the part of the Russian educated society that had some kind of Christian faith but distrust “Martinism” (as then used to call, in Russia, the entire spectrum of western extra-confessional mystic doctrines), de Maistre and those with him re-established two most fundamental Christian truths: that (1) Christianity is something different and incomparably higher than any patriotism or culture, and that (2) Christianity requires no less than the entire person, which makes monastic or, anyway, ascetic way of life the most natural. The second thesis was implicit in de Maistre but easily understandable (especially with the help of Rozaven), as the intended audience quickly proved. 

In the early 19th-cent. Russia, there existed an Orthodox monastic theological tradition mostly connected with the Romanian monasticism of Paisius Veličkovsky (and, therefore, indirectly also with the Greek Kollyvades), but it was kept underground, and the high society had absolutely no access to it. Even the printed Slavonic Philocalia was, before 1822, a little-known book; the contemporaneous ascetic literature in either Slavonic or Russian was spread without a recourse to printing, not to say that, among the Russian aristocracy whose mother tongue was pre-revolutionary French, the knowledge of Russian was only rudimentary and that of Slavonic was absent. The Russian Orthodox monastic tradition with its theology did not come to the surface even in 1818–1822, when the defeat of masonic extra-confessional mysticism was performed under the leadership of an eccentric and prone to theatrical deception archimandrite Photius (Spassky; 1792–1838).

For Russian aristocracy, the only accessible representatives of a convincing Christianity—that is, ascetic, confessing, passed through martyrdom, and able to explain its theology—was that of the Catholic émigrés. Such were those who arrived in Russia before de Maistre, especially Louise-Emmanuelle, princess de Tarente (1763–1814), and chevalier Jean-Joseph-Dominique de Bassinet d’Augard (ca 1740–1808) in St Petersburg and abbé Adrien Surugue (1753–1812) in Moscow. They planted what de Maistre and Rozaven watered. The fruits that grew as a result were first Russian Catholics. In the third generation, in the early 1840s, these Catholics faced the growing Russian Slavophile movement.

The documents published in the 1980s–2000s demonstrate that Alexey Stepanovich Khomiakov’s (1804–1860) involvement in theological discussion, his anti-Catholicism and his interest in theology was stimulated by his competition with Jean Gagarin for the soul of the future renown Slavophile Yuri Fëdorovich Samarin (1819–1876). Samarin was, at first, heavily influenced by his relative Gagarin but eventually became an admirer of Khomiakov considering him quite seriously as a Doctor of the Church. The competition with Gagarin impacted Khomiakov’s theology from the very beginning in about 1842, even when he managed to avoid, in his writings, explicit mentions of his name, but, in the 1850s, this polemic became explicit. Khomiakov’s theology was, to a great extent, rather especially anti-Catholic than Orthodox in a positive sense (not to say that Khomiakov took theological inspiration in the works of the Calvinist Alexandre Vinet and, in the latest years, in those of the extremely liberal Lutheran Christian von Bunsen). However, the main target of Khomiakov’s anti-Catholicism was Gagarin.

Looking retrospectively at Slavophiles’ and Dostoevsky’s anti-Catholicism, on the one hand, and Catholicism, on the other, Constantine Leontiev (1831–1891)—then a representative, among the European-educated Russians, of  the traditional monastic-inspired Orthodoxy—wrote in 1882: some Russian lay writers in their zeal of defending Orthodoxy against Catholicism, “…most often condemned in Catholicism, because of their ignorance or their liberalism, not the dogmatic and canonical highly important nuances in which it differs from Orthodoxy but, on the contrary, especially the aspects which it has with Orthodoxy in common, or which are, at least, worthy of imitation: asceticism and the optimistic pessimism of the worldview; strong power of the clergy; development of the spiritual care and eldership, female schools organised by the monasteries etc. Thinking to harm the Papacy, these writers harmed very much Orthodoxy…”

Now, looking retrospectively at the entire Russian nineteenth century, one can see that the line of Leontiev, Mikhail Novoselov (1864–1938), and other confessors and martyrs of the Catacomb Church, despite its obvious genetic connexion to Slavophilism, continued the line of the Russian Catholics from de Maistre to Gagarin especially in “asceticism and the optimistic pessimism of the worldview”, as well as in an interest in the Fathers as something absolutely vital (unlike Khomiakov’s purely imitative interest in them). This line was rejected by those who, at the crossroad between von Baader and de Maistre, opted for the first.

15.09.2023

Що таке Новоюліанський календар

Дотримуючись усіх статутних норм, згідно з відповідними рішеннями Священного Синоду та Архієрейського Собору, а також рішенням вищої владної соборної інституції Православної Церкви України – Помісного Собору – було затверджено перехід з 1 вересня 2023 року на новий календарний стиль, де для обчислення нерухомих свят використовується новоюліанський календар, як це є у переважній більшості Помісних Православних Церков. Так, саме у більшості ПРАВОСЛАВНИХ Церков світу. Інші християнські сповідання - католики, англікани, протестанти - послуговуються іншим, григоріанським календарем. 

Тож, загалом нині функціонують три основні системи літочислення, три календарі: юліанський, григоріанський та новоюліанський. 

ЮЛІАНСЬКИЙ – старий календар, який був запроваджений римським імператором Юлієм Цезарем ще в 45 році до Різдва Христового. Він був реформою попереднього римського літочислення. Проблема юліанського календаря полягає в тому, що кожні 128 років в ньому відбувається накопичення розбіжності в 1 добу між астрономічним і календарним рівноденням. У XX і XXI століттях розходження між реальним (астрономічним) рівноденням та датою 21 березня, на яку мало би припадати рівнодення, складає 13 днів. Від 2100 року ця розбіжність складатиме вже 14 днів, а з плином часу – й місяці. Неточність старого літочислення за всі ці роки (понад два тисячоліття) призвела до того, що Різдво Христове, яке Церква вшановує 25 грудня, за старим стилем припадає на 7 січня астрономічного календаря, а з 2100 року – вже на 8-ме. Якщо історія триватиме і далі, то через декілька тисячоліть всі неперехідні свята будуть зсуватися вперед.  І, наприклад, свято Різдва Христового буде припадати на час приготування до Великого посту і навіть на сам піст, що є абсурдним.

Тому необхідність змінювати систему літочислення була очевидною. У 1582 році це стало причиною введення астрономічно точнішого ГРИГОРІАНСЬКОГО календаря. Назву таку він має, бо був запроваджений за розпорядженням Римського папи Григорія XIII. Але на той час Західна і Східна Церкви вже кілька століть існували окремо. Тож Православний Схід, як і на початку протестантські країни, не сприйняв реформу, здійснену від імені Римського папи, яка також супроводжувалася вимогою визнання його релігійної влади та першості. Тому Православна Церква тривалий час залишилася на старому юліанському календарі. Ба більше, старий стиль певною мірою почав сприйматися як один з маркерів православності. В той час як новий календар сприймався як «папський» чи «католицький». 

У православному світі календарну неточність дійшли згоди виправити лише у ХХ столітті. Так, у 1923 році на Синаксі представників Православних Церков в Константинополі під головуванням Вселенського Патріарха Мелетія IV було схвалено оновлений, так званий НОВОЮЛІАНСЬКИЙ календар, який був створений завдяки праці сербського астронома, професора математики Мілутіна Міланковича. Цей календар позбавлений недоліку юліанського календаря і є суттєво точнішим (більше наближеним до астрономічних подій), ніж григоріанський календар.

За фактичним способом обчислення дат новоюліанський та григоріанський календарі збігаються (розбіжність в один день виникне у віддаленому майбутньому). Однак за способом обрахування новоюліанський календар має інші принципи, тому є відмінним від григоріанського, уникаючи помилок обох попередніх календарів щодо календаря астрономічного. 

Нині більшість (10 із 15) Православних Церков (Вселенський Патріархат, Олександрійський Патріархат, Антиохійський Патріархат, Румунський Патріархат, Болгарський Патріархат, Церква Кіпру, Церква Греції, Церква Албанії, Церква Чеських земель і Словаччини, Православна Церква України) використовують новоюліанський календар. Подекуди в межах одної Помісної Церкви є припустимим співіснування різних календарних традицій. 

Дати нерухомих свят у новоюліанському календарі збігатимуться з датами григоріанського календаря до 2800 року (бо новоюліанський календар «пропускає» 7 діб на 900 років, а григоріанський – 3 доби на 400 років). Водночас дата Великодня та залежні від неї рухомі свята обраховуватимуться традиційно, відповідно до усталеної до цього часу практики календарно-астрономічних правил. 

Тому нічого «неправославного» або «католицького», у сенсі, який вживають пропагандисти, отруєні «русскім міром», у новоюліанському календарі немає – ні авторства, ні принципу розрахунку, ні часу запровадження, ні географії поширення, ні інстанції, яка його запровадила. Новоюліанський календар – це вдосконалена форма юліанського календаря, відповідно до потреб і реалій сучасності. А рішення перейти на цей календар, за словами нашого Предстоятеля, Блаженнійшого Митрополита Епіфанія – це підтвердження того, що Українська Церква не погрузла у формалізмі «дотримання звичаю заради самого звичаю», а розуміє реальність, чує своїх вірян і реагує на їхні запити й потреби, зберігаючи єдність з повнотою Православʼя.

Слід підкреслити, що за соборними рішеннями ПЦУ громади, в яких дві третини чи більше парафіян мають бажання зберегти попередню календарну традицію - можуть зробити це. Щоби ніхто не був примушений прийняти реформу календаря, як колись це сталося із календарем григоріанським, але щоби мати можливість сприйняти зміни свідомо і відповідально. 

(с)  Православна Церква України

11.05.2023

Максим Виалков: О переводе Библии на народные языки Европы

Протестантские миссионеры часто рассказывают, что в Католической Церкви было запрещено чтение Священного Писания. Это и так и не так: частные запреты возникали в качестве реакции на переводы, так как Рим в этом видел угрозу высшей и непосредственной власти Римского Папы, на которой настаивал. 

Так, в 880 г. св. Мефодий выполнил церковнославянский перевод Писания по благословению папы Иоанна VIII, но уже в 920-м году Иоанн X запретил этот перевод и последующие Папы, а также поместные соборы и синоды неоднократно запрещали церковнославянский перевод Писания, потому что он стал использоваться как литургический, а не вспомогательный. 

В 1175-м году Педро Вальдо из Лиона перевел Священное Писание на "романский" (франко-провансальский). В 1199 году Папа Иннокентий III в письме к епископу Метца прямо предписывает запрещать чтение Писания на "частных собраниях" (occultis conventiculis) вне церковных стен

По итогам альбигойский войн, Тулузский Собор 1229 года запретил мирянам иметь вообще какие-либо святые книги, кроме Псалтири и Бревиария, и дополнительно запретил перевод Псалтири и Бревиария на какие-либо народные языки. Этот запрет повторил поместный собор в Безье 1246 года, который запретил мирянам иметь вообще любые богословские книги, а священству — любые переводы этих книг на национальные языки. 

В 1369 году Император Священной Римской Империи Карл IV выпустил эдикт против интерпретаций Писания немецкими мистиками — последователями Майстера Экхарта и Иоганна Таулера, запрещая "совращение" мирян и увод и в "ересь". Дело в том, что последователи Экхарта и Таулера выполнили немецкий перевод Нового Завета в 1350-м году, известный как Аугсбургская Библия. 

В 1380-м священник Джон Уиклифф начал перевод Священного Писания с Вульгаты на английский язык. В ходе изготовления перевода, он был осужден сначала Оксфордским Университетом в 1381 году, а затем и Архиепископом Йоркским Томасом Арунделем. Конституция Томаса Арунделя прямо запрещала переводить вообще любой богословский текст на английский язык под страхом отлучения от Церкви. 

В 1415-1418 годах состоялся признаваемый католиками в статусе "вселенского" Собор в Констанце, который осудил Яна Гуса, осудил Джона Уиклиффа как еретика и положил конец Великой Схизме Католической Церкви. Около 1400-го года, предположительно, в гуситской среде в городе Тепл (сейчас — Тепла) был сделан перевод Нового Завета на немецкий — Codex Teplensis, вероятно, вдохновивший в последствии Мартина Лютера на создание нового перевода на немецкий. 

Есть тут ещё один момент: до появления печатного станка монополией на написание священных текстов обладали монастыри и всякое неавторизованное переписывание рассматривалось не только как покушение на монополию монастырей, но и на саму церковную власть как таковую. 

11.02.2023

Efrad Hasanov: Френккардаши

Френккардаши (означает «франки наши братья») — ныне несуществующая этноконфессиональная группа черкесского народа, проживавшая в средние века в Зихии (Черкесии), а также в генуэских колониях в Северном Причерноморье. 

Возникла в результате миссионерской деятельности католической церкви в XII−XV веках и смешанных браков жителей генуэзских колоний черноморского побережья с представителями автохтонного местного населения

Своё название данная этнографическая группа черкесов получила от католических монахов-францисканцев, которые занимались миссионерской деятельностью в Зихии. По своей религиозной принадлежности френккардаши были католиками.

В 1475 году Каффа была взята турками. Постепенно турки завладели остальными генуэзскими колониями черноморского побережья. Влияние Католической церкви при турецком владычестве стало постепенно ослабевать. Общины френккардашей оставались без попечения католических священников, часть уехала в Геную, остальные растворились в местном населении.

К концу XVII века потомки генуэзцев и френккардаши растворились среди местного христианского населения, переняв язык и религию крымских греков (румеев и урумов). 

Уже через век русские войска под командованием Суворова выселили крымских греков в Приазовье, те крымские греки, которые не хотели покидать Крым, перешли в ислам, став составной частью крымскотатарского этноса

08.12.2021

Олег Карелін: Православні і Католики мають жити в любові та злагоді!

Православні і Католики мають жити в любові та злагоді!

55 років тому, 7 грудня 1965 р., Константинопольський патріарх Атенагор I і Римський папа Павло VI зняли взаємні анафеми, накладені 1054 року

"...пам'ять про жалюгідні рішення, дії й події, що у 1054 р. спричинили анафему, висловлену щодо Патріарха Ми­хаїла Керулярія та ще двох осіб легатами Римського Пре­столу, очолених кардиналом Гумбертом, — лега­тами, які, своєю чергою, були піддані анафемі з боку Константинопольського Патріарха й Синоду.

Усе це було, не можна нічого змінити у цих подіях, що відбувалися у цю тривожну та темну історичну епоху. Проте сьогодні, коли можемо розглянути їх більш спокійно й неупереджено, необхідно визнати зловживання, якими позначено тодішні рішення, наслідки яких виявились — як можна бачити — значно серйозніші й гло­бальніші, ніж цього хотіли й очікували самі учасники тих подій, чиї вироки були направлені проти конкретних осіб, а не проти Церков" - сказано в сумісній декларації, прийнятій з ініціативи патріарха Атенагора.



28.09.2021

Микола Бандрівський: Галицька Русь як топархія Візантійської імперії і королівство Латинської імперії

Спочатку кілька слів про нещодавнє знайдення у княжому Галичі частини середньовічної печатки, аналіз якої й став причиною появи цього допису.

Почну з того, що два тижні тому Олександр Алфьоров на своїй сторінці у ФБ опублікував фрагмент печатки, який був знайдений близько півтора роки тому у селі Крилом поблизу Галича на Івано-Франківщині (те, що цей уламок печатки походить саме з Крилоса, я теж можу підтвердити, оскільки перевіряв цю інформацію).

Печатка, як печатка - скажете ви. Що у ній може бути цікавого, адже таких сьогодні немало віднаходять по різних усюдах. Воно то так, але:

По-перше: печатка ця - латиномовна, а їх, на теренах колишньої Галицької Русі, виявлено одиниці. Судячи з реконструйованого Олександром Алфьоровим (за майже ідентичними печатками - див. світлину) напису, цей новознайдений крилоський екземпляр належав канцелярії магістра лицарського ордену Госпітальєрів, Ґарену де Монтеґю, який очолював це чернече згромадження з 1207 по 1228 роки (сам же документ, до якого була підвішена  ця печатка, був надісланий до княжого Галича, на думку згаданого публікатора, у межах, приблизно, 1207-1217 роках);

По-друге: ця новознайдена, у Крилосі, печатка є не просто свідченням дипломатичних (чи, якихось інших) стосунків між княжим Галичем і хрестоносцями, а віддзеркалює щось значно істотніше і важливіше. Що я маю на увазі? Якщо спрощено, то - наступне:

Щонайпізніше від другої половини 12 століття, Галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. До таких припущень спонукає низка тогочасних писемних джерел, зокрема твердження історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про те, що Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії.  Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією  прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.  

Найближча аналогія до щойновиявленої печатки у Крилосі біля Галича 

Але, не лише візантійські автори  називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні і достовірні джерела на які до праці М. Войнара, а нещодавно і І. Паславського, мало зверталось уваги. Наприклад, німецький хроніст Адам Бременський пише, що Русь – це «перлина Константинопольського престолу і найкоштовніша окраса Греції».  Інший тогочасний німецький історик  Отто Фрайґенський  повідомляє, що коли 1142 р. на Русі було вбито  й пограбовано кількох німецьких  міщан-колоністів, то король Конрад ІІІ звернувся до візантійського імператора, щоби той покарав русинів як своїх підданих».  

На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux).  Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 р. галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.

Із падінням Константинополя 13 увітня 1204 року і цілковитого знищення учасниками 4-го Хрестового походу Візантійської імперії, на її руїнах повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала цсі ті королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (напр. Ахайське), герцогства (напр. Афінське) та інші, донедавна підваладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обеhежно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї у 1206 році успадкували (серед підлеглих Візантії, територій), також і Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі церкви, вже був ліквідований.

01.08.2021

Микола Бандрівський: Отці-домінікани на Галичині

Чому на Галицькій Русі нашими князями була заблокована діяльність отців-домініканців?

Всі ми знаємо, що отці-домініканці вже через сімнадцять років після заснування свого ордену (12 грудня 1216 року), рушили на Русь. Наприклад, у 1233 році в Києві отці-домініканці вже мали свій монастир, а у Львові, за повідомленням одного з хроністів ордену, ченець-домініканець Яцек Одровонж у 1234 році керував будівництвом, тут, окремого храму.

Звичайно ж, без запрошення чи спеціального дозволу князя і за погодженням з Римом, ніхто б не дозволив отцям-домініканцям навіть переступити межу Галицької держави, чи, Русі, в цілому. Значить, мусіла бути першопричина або ж проблема, причому - поважна і мабуть доволі пекуча, якщо для її вирішення вирішили запросити саме отців-домініканців (їх інша, офіційна назва: брати-проповідники).

"А при чому тут цей жебручий орден братів-проповідників і Галицька Русь?" - спитаєте ви. 

Почати слід з того, що затверджуючи Статут ордену-домініканців, папа Григорій ІІІ спеціально доручив їм боротися з єретичними вченнями і всім тим, що називаємо сатанинськими проявами. Саме із членів цього ордену Ватикан, в усі наступні століття, призначав Головних інквізиторів (на той момент брати-проповідники вже заповзялися викорінювати антикатолицьку єресь альбігойців на півдні Франції). Одним словом - там, де з"являлися домініканці, невдовзі з"являлися й інквізиторські суди.

Висилаючи отців-домініканці у спеціальну місію на Русь, папа Григорій IX, одночасно, доручив їм з’ясувати можливості утворення римо-католицького єпископату на руських землях. Для цього ще в Римі папа затвердив кількох «єпископів без постійної кафедри». Однак, не всюди на Русі, домініканцям були раді. Так, один з хроністів ордену свідчив, що у середині XIII століття в Києві було вбито 92 домініканських ченці, у Галичі — 27, у Житомирі — 4, у Коломиї — 4, у Теребовлі — 8, Новогрудку — 6, Любартові — 7, а в околицях Жовкви біля Львова, був повішений пріор з усім конвентом...

А, отут, власне, й виникає питання: що ж такого робили чи говорили на Русі ці, вбрані у білі плащі, отці-домініканці, якщо їх присутність викликала такий, немислимий за масштабами, спротив?

Відповідь може бути лише одна: домініканці в Галичині лише сумлінно виконували свою справу, якої вони навчилися у своїх західноєвропейських колегіумах і університетах, а саме: відстежувати і викорінювати "сатанинські прояви".

Наші ж галицькі князі, почавши будувати з початку ХІІ століття  білокам"яні величні і гарно оздоблені храми (причому - десятками), разом з тим зіткнулися зі сильною поганською ортодоксією: галицькі язичники й надалі приносили у своїх капищах людські жертвоприношення, а у своїх загумінкових святилищах жерці відмовляли людей від Христового вчення. Своїх же університетів, Галицька держава в той час, не мала і як побороти те мракобісся, яке дозволяло спалювати людей живцем, не знала...

А, якраз, саме на той момент, отці-домініканці на півдні Франції доводили на практиці ефективність своїх методик, зачистивши "під нуль" єресь катарів у Лангедоку... Отож, вибір - хто б це мав, щось подібне робити, на Русі, був невеликий.

10.02.2021

Андрей Синельников: Величественная Тайдула – жена золотоордынского хана Узбека

из книги Андрей Синельников «Мамай и Донской. История противостояния»

В истории Золотой Орды середины XIV века нет личности более известной и одновременно более загадочной, чем Тайдула. Заинтересованное исследование выявляет имя Тайдулы не только в собственно ордынских, но также в арабских и персидских источниках. Имя ханши и её историческая роль прослеживаются не только в русских, но и в папских, и в венецианских документах той далёкой эпохи. Нужно иметь в виду, что речь идёт только о дошедших до нас письменных источниках. Сохранилось же их ничтожно мало.

***

Вызывает некоторое недоумение уже значение личного имени нашей героини. Её полное имя в транслитерации буквами арабского алфавита представлено в труде персидского историка начала XV века Муинуддина Натанзи. По-тюркски это сложное имя читалось Тагай-Тоглу, где слово тагай понималось как «дядя с материнской стороны (старший или младший брат матери)», а слово «тоглу», которое в том же начертании могло произноситься и «доглу», воспринималось как «рождённая». Вероятно всё сочетание может быть осмысленно как «рождённая в доме дяди». Натанзи приводит и стяжённую форму того же имени – «Тайдолу». В западных источниках XIV века зафиксирована опять-таки форма Тайдолу (Taydolu, Thaythaku). В русской передаче имя Тайдолу трансформировалось в привычную для русского уха форму женского имени – Тайдула.

Мы не знаем, к какому ордынскому княжескому роду принадлежала Тайдула по своему рождению. Неизвестно и время, когда она стала женой ордынского хана Узбека (1313-1341). Русские летописи отметили, что в 1323 году умерла жена Узбека Баялун, которая, согласно показаниям арабских источников, принадлежала к могущественному роду кунграт и сыграла значительную роль в борьбе Узбека за утверждение на ордынском престоле.

Только смерть Баялун открыла перед Тайдулой возможность стать старшей женой хана. Эту возможность Тайдула не замедлила воплотить в жизнь. Старшей и любимой женой Узбека она оставалась до конца дней его жизни. При ордынском дворе ходила молва, которую поведал миру арабский путешественник ибн Баттута, объяснявшая привязанность Узбека к Тайдуле некими анатомическими особенностями её женского естества. В действительности влияние Тайдулы на своего супруга, придворное окружение и даже внутреннюю и внешнюю политику страны в целом объяснялось незаурядностью её личности и постоянной поддержкой ханши со стороны коалиции родовых князей, противостоявшей блоку, который возглавлял род кунграт. Но эта тема ещё ждёт своего исследователя.

***

Современные Тайдуле руководители христианских государств прекрасно знали о её роли «христианской заступницы» при ордынском дворе и постоянно прибегали к её помощи. Летом 1340 года глава католической церкви папа Бенедикт XII (1334-1342) составил в Авиньоне послание «светлейшей императрице Северной Тартарии, достойнейшей государыне» Тайдуле, в котором сообщал, что ему известно, с какой любовью Тайдула относится к христианам-католикам, проживавшим в Золотой Орде, с какой готовностью она оказывает им милости и полезное покровительство.

28.05.2019

Кирилл Серебренитский: 1765. Тамплиеры на Волге. III

АЛЕКСЕЙ МУСИН-ПУШКИН, РЫЦАРЬ СЛОНА.
Первые четверть века Королевский Орден Строго Наблюдения был замкнут в немецкой своей тесноте. Тамплиеры Строгого Наблюдения вещали о себе на все стороны света — только по-немецки. Если и звучали речи на современнейшем французском, и на архаической латыни, — то с таким немецким акцентом, что все было ясно. Разве что в соседней Дании ощущалось некоторое шевеление тамплиеров. Но и это были сплошь датские немцы из Шлезвига и Гольштейна. Лишь один иноязычный голос довольно рано прорезался в немецком хоре — р у с с к и й. И довольно рано первая русская фамилия возникла в капитулярных списках рыцарей св. Андрея: Алексей Семенович Мусин-Пушкин, полномочный министр Российской Империи в вольном городе Гамбурге. Он около 1765 года в упор начал участвовать в возрождении тамплиеров.
Уже 19 августа 1766 года н получил назначение — лично от Геермейстера: орденский командор (комтур) Крейцштейна, — титул, правда, лишь условный. Уже через неделю, 26 августа, он возведен в должность Препозитуса Ивенакского, то есть — поставлен во главе префектуры Ордена в Гамбурге ( Ивенак — античное наименование этого балтийского берега ).
• этот мгновенный взлет — в ряды префектов Ордена, одно может означать: карл фон Хунд ( власть которого тогда в Ордене была безгранична ) — на что угодно был готов, чтобы удержать в рядах тамплиеров русского дипломата. И следовательно, — имел виды на Россию. Секретарь Якоби писал, что Мусин-Пушкин был — «ревностный и умный член Ордена». И действительно — старый шотландский ритуал мало имел таких верных приверженцев, как этот русский дворянин.*
Как префект, «Алекс фрайхерр фон Муссин-Пушкин» немедленно вошел в состав Генерального Капитула Ордена Храма и уже сам мог посвящать в рыцари. Имя ему было присвоено: eques ab Elephante — рыцарь Слона. 57 с. 101. А в январе 1767 он получил еще одну должность, — личный советник Ордена. Звучало это скромно, но означало. что препозитус Ивенакский отныне вошел в самое близкое окружение барона Хунда.
• Алексей Семенович Мусин Пушкин
** родился он в 1737 году, умер в октябре 1817го**
 По крови — совершенно русский человек, древнего новгородского боярского рода, из Радшичей. Отец его Семен Петрович ( или Львович ) Мусин-Пушкин, капитан в отставке 9 с 1741 года ), владел поместьями в Костромском и Ярославском уездах, а мать была урожденная Костюрина.
Вся его родня — три сводных младших брата и сестра, в замужестве княгиня Оболенская, — жила безвыездно в России и ничем особенным не были отмечены, разве что были достаточно богаты. 29 т. 2 с. 129; 103 с. 83.**
Смолоду Алексей Мусин-Пушкин состоял на дипломатической службе, еще до назначения в Гамбург занимал пост посланника в Лондоне, — настолько высокое положение для дипломата, которому и тридцати еще не исполнилось. что назначение в Гамбург можно расценивать, как знак неудовольствия. Совершенно свободно он говорил на всех европейских языках. И, как многие русские дворяне его поколения, в Европе ощущал себя как в давно уже обжитом и отчасти даже прискучившем родном доме. И потому стремился проникнуть в самые тайные, семью печатями огражденные, закоулки этого древнего дома.
Жена его, София ( Алексеевна по-русски), урожденная графиня Вахтмейстер, происходила из знатного прусского рода, и через нее Мусин-Пушкин состоял в родстве со многими самыми знатными тамплиерами. Детей у них не было.

Кирилл Серебренитский: 1765. Тамплиеры на Волге. II

** ТАМПЛИЕРЫ ВЫШЛИ ИЗ РОССИИ.
В примечаниях к книге о русским масонстве Георгия Вернадского, в последнем ее издании — вдруг мне такая встретилась фраза:
«Формирование Стрикт Обсервант, происходило, по существу, с 1755 года в
С а н к т — П е т е р б у р г е, где в разное время жили его основатели — К. фон Хунд, И. А. Штарк, Ф. фон Пранген, Л. Наттер.»
Составитель комментариев — несомненно, человек знающий, — при этом сослался на новейшие исследования: Лигу и Ле Форрестье.
Исследователи этой темы прошлых двух столетий стояли на том твердо, что версия профессора Штарка — Тамплиерский Клерикат, который будто бы шотландские тамплиеры из Флоренции основали в России. — полная ложь. Восходит эта убежденность прямо к масонским спорам начала 19го столетия, — когда многие масоны, некоторые из которых Штарка еще лично знали, стремились развалить тамплиерские системы, и тем очистить истинное Вольное Каменщичество.
Клерикат ордена Храма — существовал действительно во Флоренции, в тени двора короля-изгнанника Карла Эдуарда Стюарта. Где-то на исходе 1740х, после разгрома крестового похода на Лондон, — приступили несколько шотландских рыцарей к созданию всемирного Ордена.
Загадочный лорд Уильямс действительно где-то около 1760го отлаживал связи в Петербурге.
Около 1762го с ним же сносился тихий тогда еще, мало кому известный маг и повелитель духов, — лютеранский пастор Иоганн Христоф Вёльнер. Уже тогда этот велеречивый священник входил в Капитул Ордена Храма Строгого Наблюдения.

• Пастор фон Вёльнер — тамплиер, носивший имя рыцарь Кубо из Берлина. Он родился в 1732 году, умер в 1800ом; позже он — с середины 1770х — воссоздал орден Золотой Розы и Креста, и возглавил его с титулом Мага и Великого Розенкрейцера.

Кирилл Серебренитский: 1765. Тамплиеры на Волге. I

БАРОН РАМСЭЙ.
** В Париже в середине 1730х годов жил один уже немолодой, ближе к пятидесяти, много в жизни повидавший ученый — некто барон Мишель Андре де Рамсэ. Он прожил много лет при дворе герцога Бульонского.

С 1721 года на троне маленького полусуверенного герцогства Буйон пребывал Эммануэль Теодоз I де ля Тур д’Овернь ( 1668 + 1730).
Жена его — герцогиня Мария Арманда Виктория урожденная принцесса де ля Тремуйль. ( 1677 + 1717).

В те годы не особенно удобно, даже небезопасно было принадлежать во Франции к приверженцам Бульонского Дома. Русский посланник Андрей Матвеев, как раз в те годы бывший в столице Франции, в своих записках писал:
«Дом, или фамилиа, дуков де ля Тур д’ Овергни, что называется де Бульон… Сия фамилия не в великой милости королевской есть за досады кардинала де Бульона, брата его родного, которой, быв в Риме, во всяких делех великия препоны чинил и короля с папой ссорил…» .
Кардинал — это старший брат герцога — Эммануэль Теодоз де ля Тур д’ Овернь, кардинал Бульон (1643 + 1715), в то время — третий по иерархии из пяти кардиналов Франции, с 1671 года — Великий Священник Милостыни Франции.В сан кардинала он был возведен в двадцать пять лет, — не такая уж, впрочем, редкость в те времена для принца крови. Сначала он был к королю близок, как никто иной их духовных лиц: в 1682ом именно он окрестил в Версале новорожденного Дофина Людовика, герцога Бургундского. Но однажды кардинал не подчинился приказ Людовика XIV: не осудил книгу Фенелона «L’ Explication des Maximes des saints». Противоречий король не терпел ни от кого. Кардинал де Бульон вынужден был уехать в Рим. И там возглавил Коллегию кардиналов.
В 1700 году король Луи приказал ему вернуться, но Бульон отказался. За это лишен был он всех должностей во Франции.
Матвеев писал:
« … ныне в опале королевской есть за дела, противно бывшия прежде ему при посольстве его в Риме, за что и орден Святого Духа с него снят».
Все семейство было в опале. При герцоге остались самые преданные. В том числе – де Рамсэй. Еще дядя его служил герцогу Бульонам в должности сенешаля. И в гербе члены семьи де Рамсэй носили элементы герба Бульонов.

29.01.2019

Архимандрит Августин (Никитин): Жизнь и деяния святого Франциска Ассизского в оценке русской православной мысли

Мне большего не нужно, сын мой. Я знаю Христа бедного и распятого.
Св.Франциск.

Кажется, совсем еще недавно по призыву ЮНЕСКО весь мир отмечал 800—летие со дня рождения святого Франциска, жизненной миссией которого было «следовать учению Христа и идти по Его стопам». И, сегодня, как и раньше мы помним Святого. В преддверии третьего тысячелетия христианской эры нам следует еще раз обратиться к этой удивительнейшей личности в истории человечества. Тем более, когда наша российская цивилизация и культура находится в столь сложном положении, — нам крайне важно обратиться к этому источнику чистейшей христианской духовности, чтобы с его помощью и с помощью Божией попытаться осмыслить сущность христианской культуры и некоторые особенности христианского исторического пути.

Теперь мы обращаемся к Франциску в связи с публикацией нового перевода «Цветочков» — знаменитых легенд о его духовном подвиге и его жизни. Эта жизнь, этот подвиг настолько уникальны, удивительны и чудесны, что, строго говоря, даже в простых биографических сведениях нам следовало бы поискать знаменательное: в местах его пребывания, в местах молитвы, иногда нам хочется видеть некие знамения для человека и человечества.

28.01.2019

Яв Назаред (Назар Яворский): Полюс — Рим?

Прошло довольно много  времени с тех пор, когда, каждый в свою эпоху  и каждый со своим отличием, но в целом родственно,  Роджер Бекон и Жозеф де Местр высказались по поводу примата христианской веры в лице католицизма и их высокопоставленных носителей как  единственно  возможной  европейской государственности. Объединённой Европы. Наверно последний, кто яростно и страстно апеллировал к апологии  некоего цезаропапизма. был небезызвестный Юлиус Эвола, правда далеко не каждый отважится  причислить его к самим что ни на есть христианским концептуализаторам, наверняка потому, что слишком «католическим» он являлся, или, точнее – позиционировался.

Сегодня мы можем лицезреть объединённую Европу, пускай пока всего лишь частично, не целостно-окончательно,  но, в  связи с рядом исторических и мировоззренческих перемен, уж никак не на христианской основе, хотя, бесспорно, некоторые принципы данной религии вполне успешно утверждаются  и давно закрепились в том обществе. Но основа ли это, спросим?

10.12.2017

Роман Івасів: Волонтерство як служіння

Волонтерська діяльність, день якої у світі відзначають 5 грудня, — жертовна праця людини заради добра ближнього, яка не приносить їй ніякої матеріальної користі; це добровільний внесок в збільшення добробуту певної спільноти чи суспільства. Сьогодні пригадаємо тих окремих жертовних людей та громадські й релігійні організації, яких в Україні побільшало, особливо з війною Росії проти України.

Волонтерський рух допомоги українським військовикам (ЗСУ, Нацгвардії й добробатам), які з 2014 року стримують російську збройну агресію, виник стихійно й охопив усі верстви українського суспільства. Важко означити точну кількість активістів і волонтерських організацій. Наразі держава не веде їх чіткого обліку. Але за даними соціологічного опитування, проведеного у вересні 2014 р. Київським міжнародним інститутом соціології, кошти на рахунки армії переказувала третина жителів України, а ще чверть передавала допомогу через волонтерські організації. При цьому волонтери збирали й доставляли українським бійцям в зону АТО різноманітні ресурси, від харчів, ліків, одягу, амуніції, автотранспорту, військових приладів до ремонту та вдосконалення техніки. Доволі часто під обстрілами й небезпекою для власного життя. Це нагадало первісне значення слова «волонтер» (від фр. volontaire — доброволець) — людину, яка добровільно поступала в позаминулому столітті на воєнну службу у Франції. І хоч наш народ вже втомився четвертим роком війни і добряче зубожів, він не перестає допомагати своїм захисникам.

12.04.2017

Франц Кардинал Кьоніґ: Духовні основи Європи

1976 року в Аахені європейську нагороду було присуджено бельгійському державному діячеві Тіндемансові. У подячній промові-відповіді політик сказав: “Упродовж чотирьох століть Європа говорила від імені усього світу, тепер же – мовчить”. Ось як окреслив лавреат історію Європи, і опосередковано, з погляду повоєнних часів, поставив питання про її духовну цілісність.

Я все ж таки запитую сьогодні: яка Європа мовчить? Чи нинішня, поділена – себто Європа “Спільного Ринку”. Європейської Ради, Західна Європа НАТО, чи Східна Європа Ради Економічної Взаємодопомоги? [Промова проголошена до падіння берлінської стіни (пер.)] А може це – велика Європа, що простягалася колись від Атлантики до Уралу? Можливо, оте мовчання Європи означає, що вона засумнівалася в собі або що її поглинула світова цивілізація. Адже саме про таку світову цивілізацію була мова на Тегеранській конференції. У декларації, що її підписали Рузвельт, Черчілль і Сталін, йдеться, зокрема, про те, що треба прийняти всі країни, “великі чи малі, до великої родини демократичних держав”. Себто на Тегеранській конференції йшлося про світову родину, в якій європейські держави беруться до відома лише як історичний факт.

Додаймо, що сьогодні вказують ще й на ось який факт: багато західних європейців зараховують себе до атлантичної спільноти і вважають, що саме на цю спільноту треба орієнтуватися. Тому й зрозуміло, що східноєвропейські держави та спільноти намагаються вивільнитися від європейських пов'язань, від Заходу. Західні ж європейці, як чуємо, ставляться до цього байдуже. На Заході нібито бракує розуміння, що треба поцінувати та визнавати спільну європейську спадщину в культурі країн Східної Європи.

Тож чи остаточно втратила Європа свою колишню . духовну єдність? Чи існує ще європейська свідомість, чи має ще Європа силу духа, спрямовану в майбутнє?

Що у зв'язку з цим означають Гельсінські акти від 1 серпня 1975 р. – так-бо їх називають офіційно – що це таке: “Нарада з безпеки та співробітництва в Європі”? З тексту й історії т.зв. Гельсінського процесу – з його регулярними конференціями на тему зменшення напружености та можливої співпраці між Сходом і Заходом, конференціями, які, як це визначається в преамбулі Гельсінської угоди, беруть до уваги “спільну історію” – випливає, що тут ідеться не тільки про Західну або тільки про Східну Європу.

09.11.2016

Олег Єгрешій: Римо-католицька церква на сучасному етапі: між традицією і модернізмом (спроба історичної екстраполяції)

Вочевидь, тенденції та ознаки розвитку сучасної цивілізації, повсякденного життя, етосу соціуму диктують логіку та задають тон історичним дослідженням. Науковці, що історично належали до жрецької категорії покликані не лише слідувати моді часу в умовах якого вони розвиваються, а й своїми дослідженнями певною мірою застерігати сучасників, вказуючи на загрози та виклики доби. Ба більше, коли йдеться про науковців-істориків, які можуть, вдаючись до історико-екстраполяційного методу, побачити динаміку змін людської цивілізації, провести історичні паралелі між минулим і сучасним. Історики закликають уважніше вивчати традицію державо- і націотворення аби змогти запозичити (принаймні не втратити) важливих рис предків. Отже, маючи фундамент минулого, іти у ногу з часом. Існує і церковно-релігійна традиція, яка має засадничий характер.

Разом з тим, живемо у час стрімких цивілізаційних змін (і технологічних і ментальних), які зумовлюють адекватну відповідь науковців, інтелектуалів, гуманітаріїв. Проблема «не випадання з колії часу» (і традицію плекати і не дисонувати з модерними виявами ) на наш погляд видається дуже знаковою.

Схожі питання постають нині перед Римо-католицькою Церквою, яка також в силу виразних цивілізаційних змін опинилася свого роду між традицією і модернізмом, адже без врахування тенденцій сьогодення Церква за визначенням папи Франциска (Хорхе Маріо Бергольо) «ризикує стати музеєм». З іншого боку, втрата традиції рівнозначна втраті віри. Тож аби глибше усвідомити сутність викликів, що постають нині перед Церквою і перед людським суспільством назагал, не вартує гребувати історичним аналізом.

Здійснюючи історичні екскурси в минуле Римо-католицької Церкви, використовували передусім працю угорського історика Єньо Гергея – «История папства». Ураховано нами також книгу російського історика Ольги Четверикової «Измена в Ватикане, или Заговор пап против христианства». Щоправда робота має відверто «конфесійно-заангажований» характер. Проаналізовано науково-публіцистичну працю відомого католицького ієрарха Марселя Лефевра «Они предали Его. От либерализма к отступничеству». Попри те, що автора складно назвати науковцем, а його роботу витриманою в дусі принципів історизму та об’єктивності, книга дає уяву про позицію католиків-традиціоналістів щодо розвитку Римо-католицької Церкви у постсоборний період. (Як відомо сам автор – архієпископ Марсель Лефевр був відлучений від Церкви папою римським Іваном Павлом ІІ у 1988 р. Незважаючи на те, що за понтифікату папи Бенедикта ХVI анафему було знято, до сих пір папа не визнає цілковитого канонічного спілкування з братством Пія Х, засновником якого був М.Лефевр). Для аналізу нинішнього становища Римо-католицької церкви використано передусім сайти католицьких видань. Разом з тим, фундаментальних науково-аналітичних робіт про сучасне становище Римо-католицької церкви нині однозначно бракує.

27.03.2016

Михаил Эпштейн: Воскрес человеком

Недавно с амвона Храма Христа Спасителя раздались обличительные слова о «глобальной ереси человекопоклонничества — нового вида идолопоклонства«. Суть ее, враждебная христианству, состоит в том, что «должен быть некий универсальный критерий истины, а таковым может быть только человек и его права, и жизнь общества должна формироваться на основе непререкаемого авторитета человеческой личности«.

На эти слова патриарха уже ответил в свое время папа Иоанн Павел II, которого называют также «папой прав человека». В своей первой энциклике Redemptor hominis (1979) он писал: «Глубокое изумление перед ценностью и достоинством человека называется Евангелием, т. е. Благой Вестью. Оно также называется христианством«.

А еще раньше на слова о человекопоклонстве ответил сам Иисус: «суббота для человека, а не человек для субботы; посему Сын Человеческий есть господин и субботы».

Нет ничего более еретического для христианства, чем противопоставление Бога и человека, ведь сам Христос и есть Сын Человеческий — Бог, ставший человеком. И все ереси, с которыми исторически боролось христианство, от монофизитства до арианства, именно противопоставляли Бога и человека в Христе, умаляя одного за счет другого. Весь смысл евангельской вести состоит в защите прав человека против власти государства, природы, обычаев, даже против власти самих религиозных обрядов, причем столь священных, что они входят в число десяти заповедей: «Помни день субботний, чтобы святить его». Нет, человек священнее субботы.

Это превознесение человека продолжает поражать и сегодня. Христианство как изумление перед достоинством человека сродни великому искусству и великой науке, потому что именно удивление порождает философское вопрошание и художественное вИдение. Об этом писали многие от Аристотеля до В. Шкловского с его теорией искусства как отстранения, умения видеть вещи странными, непривычными. Христианство — это художническая способность непрестанно удивляться человеку, его свободе, разуму и многообразным дарам, пересоздающим мироздание. Да разве и сам человек, созданный по ОБРАЗУ и ПОДОБИЮ Бога, — не метафора, не поэтическое создание?

Пасха напоминает об этом с удвоенной силой. Бог не только родился человеком, но и воскрес человеком. Пройдя через опыт умирания и развоплощения, после пребывания в иных мирах, он возвращается не в виде какой-то природной или иноприродной стихии, не в виде радуги или новой планеты, цветка или формулы, а во плоти человека. Это своего рода рифма, придающая законченность человеку как поэтическому явлению.

С Пасхой тех, кто празднует ее сегодня!

10.01.2015

Екатерина Амеян: Историческая встреча: езидская делегация в Ватикане

Папа Римский Франциск и Баве Шейх

В Ватикане 8 января 2015 г. состоялась встреча езидской делегации с Папой Римским Франциском. Об этом сообщает информационное агентство ÊzîdîPress. Езидскую делегацию представляли духовные лица во главе с Баве Шейхом и лидером езидов Мир Тахсин Саид Али бегом, а также глава Духовного Совета езидов Грузии Пир Дима и философ, журналист из Германии Хошанг Брока. На встрече присутствовал представитель Папы Римского Федерико Ломбарди, который посещал Ирак и видел положение езидов.

Поводом для проведения этой встречи стала трагедия езидского народа в Ираке. Папа Римский неоднократно выступал с осуждением действий преступной группировки «Исламское государство», которая в августе в регионе Шангал (Ирак) учинила геноцид езидского народа, а также других религиозных меньшинств, в том числе и христиан. Папа Франциск подчеркнул, что между христианами и езидами имеются хорошие отношения и пообещал оказать поддержку езидам.

Действительно, на протяжении всей истории езиды жили в соседстве с христианами и неоднократно вместе оборонялись от натиска мусульман. Также известно, что езиды укрывали у себя ассирийцев, армян и других христиан, которые спасались от погони мусульманских соседей, из-за чего езиды  сами подвергались жестокой расправе со стороны врагов.


Езидская делегация в Ватикане

Таким образом, встречу между высшими духовными лицами двух религий можно назвать исторической. Езиды, будучи адептами одной из самых древних религиозных конфессий, ранее не проводили встречи на столь высоком уровне. Но в связи с последними событиями, происходящими в Ираке, езидские диаспоры по всему миру активизировались с целью защиты прав своего народа, который может оказаться на грани исчезновения.


Встреча Папы Римского с езидами

Ранее Духовный лидер езидов Баве Шейх посетил в Вашингтоне индусский храм Муруган. Ранее индусы, совместно с езидами, протестовали против геноцида езидов напротив Белого Дома.



02.02.2005

Заявление архиепископа Марселя Лефевра от 21 ноября 1974 года

Печатается по: «Экон: крестовый поход», [М.,] МГП «Эжва», 1992, стр. 17-18, с редакционной правкой.

Всем сердцем, всей душой, мы принадлежим Католическому Риму, хранителю Веры и традиций, которые необходимы для поддержания этой веры, Вечному Риму, господину мудрости и истины.

Но мы отказываемся и всегда отказывались следовать за Римом, в котором правят неомодернистские тенденции и неопротестанские учения, явно проявившиеся на II Ватиканском Соборе и во всех реформах, определенных им.

Все эти реформы на самом деле содействовали и содействуют только разрушению Церкви, упадку Священства, устранению Пречистой Жертвы Христовой и Таинств, исчезновению духовной жизни; ведут к натуралистическому и Тейардистскому воспитанию в [Католических] Университетах и Семинариях, и таковому же обучению во время катехизации, привели к системе образования, основанной на Либерализме и Протестантизме; все эти учения не единожды были осуждены торжественным Учительством Церкви.

Никакая власть, пусть даже и высшей иерархии, не может принудить нас оставить или ослабить нашу Католическую веру, ясно выраженную и исповедываемую Святою Церковью в Ее извечном Учительстве в течение девятнадцати столетий.

«Но если бы даже мы или Ангел с неба стал благовествовать вам не то, что мы благовествовали вам, да будет анафема» [Гал. 1, 8]. Не то же самое говорит нам сегодня Святой Отец? И если между его словами и делами есть некоторое противоречие, также как и в делах дикастериев [1], – то в этом случае мы выберем извечное учение Церкви и останемся глухи к разрушительным нововведениям.

01.02.2005

Папа св. Пий V: Булла «Quo primum tempore»

В первую очередь, по восшествии Нашем на Апостольский Престол, Мы обратили на то помыслы Наши и силы, чтобы церковное богослужение хранить в чистоте и, с помощью Самого Бога, позаботились приложить к сему всевозможные старания. Итак, среди прочих деяний святейшего Тридентского Собора, нам так же предписано позаботиться об издании и исправлении священных книг, Катехизиса, Служебника и Часослова; издав уже, по воле Божией, Катехизис для обучения верных и для подобающего воссылания Богу славы Часослов исправив, чтоб ему Служебник соответствовал (ut Breviario Missale responderet), дабы всё было подобающим и подходящим (и единообразию псалмопения в Церкви Божией соответствовало бы единообразное чинопоследование Мессы), представляется необходимым, обратить внимание на то, что ещё осталось сделать по этой части, а именно на издание Служебника, и это необходимо совершить как можно скорее.

Поэтому Мы делегировали соответствующие полномочия ученым и чтимым мужам, которые, тщательно сверяясь на каждом этапе своей работы с древними книгами Нашей Ватиканской Библиотеки и с иными оригинальными и исправленными кодексами, а также с писаниями древних и почитаемых авторов, которые об установлениях, касающихся сих святых обрядов, оставили нам источники, восстановили Служебник в первоначальном виде и святоотеческом обряде. Когда результат этой работы был рассмотрен и исправлен, тогда Мы по глубоком размышлении повелели, чтобы конечный итог был отпечатан и издан в Риме, дабы все могли пользоваться плодами сего, чтобы священники знали какие после этого молитвы употреблять и какие обряды и церемонии соблюдать они обязаны. Чтобы данного от Римской Церкви, всех Церквей Матери и Наставницы, правила все и повсюду придерживались и соблюдали, чтобы впоследствии нигде когда-либо в будущем во всего Христианского мира провинциях в церквах и часовнях патриархийных, соборных, коллегиальных и приходских, светских или какого-либо ордена, монастырских, мужской или женской общины, рыцарского ордена, а так же никому не принадлежащих (sine cura), действовала обязанность, либо обычай служить по обряду Римской Церкви конвентуальную Мессу громогласно в пресвитерии, либо тихо, никто не смел служить петь или читать иначе, чем по рубрикам изданного нами Служебника, даже в церквах каким-либо образом ранее изъятых из этого правила индультом Апостольского Престола, обычаем, привилегией, даже присягой или утверждением Апостольского Престола, либо каким-либо иным способом, за исключением только тех Церквей, где иной обряд совершения Божественной Литургии существовал с момента основания с утверждением Апостольского Престола или где он основывается на обычае более чем двухсотлетней давности, у коих вышепоименованных привилегий или обычаев никак не отменяем; но если этот Служебник, который Мы ныне выпускаем в свет, вышеупомянутым общинам более подходит, то, с согласия их епископа, настоятеля или всего капитула, безо всяких других условий, служить по этому Служебнику им дозволяем. Всем же прочим вышепоименованым Церквам надлежит изъять из употребления иные Служебники, их же полностью и явно отвергнуть, а в этом Служебнике изданном Нами ничто нельзя прибавить, убавить или изменить, под страхом Нашего гнева. Так Мы устанавливаем и повелеваем сим Нашим постановлением, действительным навечно.

Наипаче повелеваем всякой и каждой из вышеназванных Церквей правящим Патриархам, администраторам и иным лицам имеющим какой-либо церковный сан, будь то даже Кардиналы Святейшей Римской Церкви, либо обладатели иной степени или поста, им же во имя святого послушания предписываем, чтобы от соблюдения всех остальных обрядов и чинов из иных Служебников, сколь угодно древних, всецело отверглись и отвратились, Мессу же по обряду, образу и норме, ныне Нами в сем Служебнике введенной читали и пели; да никогда при служении Мессы не дерзают добавлять иные церемонии или читать иные молитвы, нежели содержащиеся в данном Служебнике. А так же признаем, что этот Служебник при пении или чтении Мессы в какой-либо церкви может свободно и законно использоваться, безо всякого смущения совести или опасения подпасть под какое-либо наказание, осуждение или прещение и Апостольской властью сим актом дозволяем и разрешаем это навечно. Никакие архиереи, администраторы, канонники, капелланы и кто-либо еще из белого, как-либо титулованного, или черного духовенства не должны быть принуждаемы к служению иной, нежели Нами установлена, Литургии. Подобным образом, повелеваем, что никто не может быть склоняем или принуждаем к изменению этого Служебника, а сие послание никогда не может быть отменено или пересмотрено, но действует вечно и всегда будет иметь силу закона. Этому не могут препятствовать прежние постановления или указы Папские, поместных соборов или синодальных заседаний, ни старинные или незапамятно-давние обычаи вышеупомянутых Церквей, кроме тех, что древнее двухсот лет.

Желаем же и той же властью повелеваем, что после обнародования сего Нашего постановления и издания Служебника, обязаны читать или петь Мессу по этому Служебнику: пресвитеры, состоящие в Римской Курии – через месяц по опубликовании; живущие южнее гор [Альп – Пер.] – через три; живущие за горами – через шесть, или как только сей Служебник будет доступен.

И дабы по всей земле этот Служебник сохранился неискаженным и от ошибок и опечаток чистым, кара печатникам за неисполнение сего: на территориях непосредственно или опосредованно подчиненных Нам и Святой Римской Церкви – конфискация всех их книг и штраф в размере ста золотых дукатов, ipso facto перечисляемый в Апостольскую Сокровищницу, для прочих же, обитающих в иных частях света – отлучение latae sententiae, а так же иные кары на Наше усмотрение. Без разрешения Нашего или Апостольского Комиссара, в означенных частях света Нами поставленного, и без образцового экземпляра, предоставленного вышеозначенным Комиссаром, чтобы быть принятой нормой для прочих экземпляров, а по напечатании должного сравнения их со Служебником, изданным во Граде [Риме – Пер.], дабы ни в чем не было различия, никто да не осмелится, прежде чем совершенно удостоверятся в этом, печатать, издавать или распространять Служебники, что повелеваем Нашей Апостольской властью и в соответствии со звучанием данного документа.

Но, поскольку данное послание затруднительно переслать во все места Христианского миpа и с самого начала уведомить всех заинтересованных лиц, по обыкновению следует обнародовать его и прибить к дверям Базилики Князя Апостолов, Апостольской Канцелярии и на окраине Кампо де’Фьоре; а так же экземплярам оного же послания даже печатным, рукой какого-либо нотариуса заверенным и печатью какого-либо церковного сановника скрепленным, повелеваем верить так же твердо, как верили бы оригиналу, когда хотят выставить и иметь сие послание.

Никоим образом никакому человеку не позволено этого изъявления нашего дозволения, статута, указа, мандата, предписания, концессии, индульта, декларации, воли, декрета и возбранения нарушить или легкомысленно изменить. Ежели кто на сие посягнуть осмелится, гнев Всемогущего Бога и Блаженнейших Апостолов Петра и Павла на себя навлечет.

Дано в Риме, у св. Петра, в лето от Воплощения Господня тысяча пятьсот семидесятое, в канун июльских ид [14 июля – Пер.], в четвертый год Нашего понтификата.

Cрок действия буллы св. Пия V
«Quo primum tempore»
(Реферат статьи свящ. Раймона Дюлака в «Itiniraires», № 162)
Чтобы документ имел силу закона, Законодатель должен ясно выразить то, что он имеет намерение постановить закон, указать срок его действия и отношение к прежде действовавшим законодательным актам и обычному праву. Для того, чтобы выразить вышеназванные намерения существуют юридические принципы и терминология. (К сожалению, модернистам свойственен правовой нигилизм, они презрительно именуют юридическую корректность канонического права «легализмом».) Булла ясно вводит правовую обязанность на общепринятом юридическом языке, указывает каких лиц, времени и места она касается, устанавливает санкции за нарушение и четко указывает какие ранее действовавшие законы и обычаи отменяет. Помимо закона, Булла устанавливает привилегию, т. е. даже если бы Булла не действовала как закон, предписывающий чин Мессы, каждый священник имеет привилегию служить Мессу св. Пия V, невзирая на несогласие своего начальника и действующий закон. Эта привилегия вечна.

Но и как закон означенная Булла действует вечно (в том числе, упомянутая в ней привилегия использовать иные Служебники, на основании обычая древнее 1370 г.). Это видно и из формы Буллы (выражения использованные Законодателем), и из содержания таковой. По содержанию вечность действия Буллы выражается:

а) ясно определенной целью – проявление единства веры единообразием Богослужения;

б) способом установления – не вводится искусственно созданного нового Служебника, но утверждается древний Римский Служебник (Миссал). Опора на прошлое видится как гарантия будущего;

в) авторством – документ исходит от правящего Папы, действующего со всей полнотой Апостольской власти. Последующие Папы не могут отменить его законным образом (licite), даже если бы могли отменить его действительным образом (valide). Par in parem potestatem non habet [Равный над равным власти не имеет].

Кроме того, постановление Павла VI «Missale Romanum» от 3 апреля 1969 г. не содержит юридически четкой формулировки, отменяющей Буллу св. Пия V «Quo primum tempore», ни как закон, ни как (что должно юридически четко особо оговариваться) привилегию. То, что Папа Павел VI (†1978) склонялся de facto к запрещению Тридентской Мессы, было беззаконным превышением полномочий и злоупотреблением властью.
«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти