«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Разом з тим, живемо у час стрімких цивілізаційних змін (і технологічних і ментальних), які зумовлюють адекватну відповідь науковців, інтелектуалів, гуманітаріїв. Проблема «не випадання з колії часу» (і традицію плекати і не дисонувати з модерними виявами ) на наш погляд видається дуже знаковою.
Схожі питання постають нині перед Римо-католицькою Церквою, яка також в силу виразних цивілізаційних змін опинилася свого роду між традицією і модернізмом, адже без врахування тенденцій сьогодення Церква за визначенням папи Франциска (Хорхе Маріо Бергольо) «ризикує стати музеєм». З іншого боку, втрата традиції рівнозначна втраті віри. Тож аби глибше усвідомити сутність викликів, що постають нині перед Церквою і перед людським суспільством назагал, не вартує гребувати історичним аналізом.
Здійснюючи історичні екскурси в минуле Римо-католицької Церкви, використовували передусім працю угорського історика Єньо Гергея – «История папства». Ураховано нами також книгу російського історика Ольги Четверикової «Измена в Ватикане, или Заговор пап против христианства». Щоправда робота має відверто «конфесійно-заангажований» характер. Проаналізовано науково-публіцистичну працю відомого католицького ієрарха Марселя Лефевра «Они предали Его. От либерализма к отступничеству». Попри те, що автора складно назвати науковцем, а його роботу витриманою в дусі принципів історизму та об’єктивності, книга дає уяву про позицію католиків-традиціоналістів щодо розвитку Римо-католицької Церкви у постсоборний період. (Як відомо сам автор – архієпископ Марсель Лефевр був відлучений від Церкви папою римським Іваном Павлом ІІ у 1988 р. Незважаючи на те, що за понтифікату папи Бенедикта ХVI анафему було знято, до сих пір папа не визнає цілковитого канонічного спілкування з братством Пія Х, засновником якого був М.Лефевр). Для аналізу нинішнього становища Римо-католицької церкви використано передусім сайти католицьких видань. Разом з тим, фундаментальних науково-аналітичних робіт про сучасне становище Римо-католицької церкви нині однозначно бракує.
Комментариев нет:
Отправить комментарий