Андрій Поцелуйко: Історія як доля: квазіеволюціоністська метафізика марксизму

 У марксистській традиції історія постає не просто як сукупність випадкових подій, боротьби і рішень окремих людей, а як процес, що має внутрішню логіку та певну спрямованість. У "Anti-Dühring" Friedrich Engels формулює ідею, що соціалізм не є лише моральним побажанням чи утопічним проєктом, а випливає з об'єктивного розвитку суспільства. Саме ця теза — про соціалізм як закономірний етап історичного розвитку — стала одним із найбільш суперечливих положень марксистської філософії.

Її можна критикувати як форму квазіеволюціонізму: перенесення схеми природного розвитку на історію людства, де суспільства нібито проходять визначені стадії до певної кінцевої форми. Такий підхід надає історії рис не просто процесу змін, а руху до наперед заданого результату.

Еволюція чи історичний сценарій?

Еволюційне мислення XIX століття сильно вплинуло на інтелектуальне середовище, у якому формувалися ідеї Маркса та Енгельса. Віра в розвиток, прогрес і закономірність змін була характерною для багатьох філософських систем того часу. Марксизм успадкував цю атмосферу, але замінив біологічну боротьбу за існування на боротьбу суспільних класів.

Згідно з марксистською схемою, форма суспільного устрою визначається способом виробництва. Зміна економічних відносин породжує зміну політичних та соціальних структур. Тому історія людства розглядається як послідовність формацій: від первісних форм через рабовласництво і феодалізм до капіталізму, який зрештою має поступитися соціалізму.

Проблема виникає тоді, коли опис тенденцій перетворюється на твердження про необхідність. Між тим, що певні явища створюють умови для можливих змін, і тим, що вони неминуче ведуть до конкретного результату, існує велика різниця.

В. А. Сендеров: Памяти марксизма

Советская власть приучила нас держаться подальше от книг Маркса. И трудно в России найти человека, который хотя бы внимательно перелистывал «Капитал». А жаль. Пророчества этого труда вызывают, конечно, лишь улыбку. Но о фактуре — о конкретике, которой порождены эти пророчества, — этого не скажешь никак.

«Капитал» дает картину жизни рабочих в Англии XIX в. Впечатляющую картину. Свободный английский рабочий мог лишь завидовать крестьянам Салтычихи и североамериканским рабам. Особенно впечатляют описания детского труда. Тысячи детей работали по 16 часов в день, на ночную смену их запирали в цехе, где они нередко погибали во время пожаров. Некоторых не выпускали из рудников, и они слепли, как рудничные лошади. Условия труда взрослых рабочих были… еще хуже: от взрослого крепкого мужчины можно ведь больше и получить.

Во все это плохо верится. Но перед нами не позднейшие жульнические спекуляции Ульянова. Немарксистские источники — такие как Джемс Майлс или Томас Хилл Грин — полностью подтверждают наблюдения Маркса. На фоне такой жизни и абсурдные постфактум пророчества Основоположников выглядят уже не комически. Чем, в самом деле, кроме сокрушительной революции, все это могло завершиться?

Был, однако, один важнейший фактор, которого Маркс не учел: презираемое им буржуазное общество обладало еще колоссальным потенциалом выживания. Потенциалом возможных перемен. И на вызовы истории оно в XIX в. умело еще реагировать оперативно. Именно таким вызовом и оказался «Капитал». Трудно представить себе политика или бизнесмена, осилившего этот труд. Но у здорового общества есть неформализуемые способы усвоения информации: нужное оно вылавливает откуда-то из воздуха.

Буржуазная Европа отреагировала на марксизм. Рабочий вопрос монополизирует прессу, сотрясает стены парламентов. С выводами, разумеется. Европа понимает: возможность революции — чересчур опасная тема для болтовни. И марксистский капитализм исчезает обвально: в начале XX в. рабочее движение — уже главная контрреволюционная сила Запада. И когда спартаковщина в Германии поднимет голову — рабочее правительство раздавит ее. И когда скопища леваков в Америке превзойдут критическую отметку — отряды строительных рабочих разгонят их.