Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Сергій Чаплигін: Два розуміння націоналізму

Останнім часом нам почали активно втюхувати якусь соціальну абстракцію -  проєкт існування громадян без національної держави, побудову «креольської нації», зміст без форми, без позитивної колективної ідентифікації та прив‘язки до свого етносу, традиції, культури чи моралі.

Мовляв, саме територія, а не культура, є характерною національною ознакою.

Секст Емпірик говорив мудрі речі - «без відсутності чіткого критерію стає неочевидним і істинне, а розбіжність у думках про істину призводить до утримання від судження».

Тому давайте визначимося.

Націоналізм, і як ідеологічна доктрина, і як політична практика, формувався в різних регіонах в унікальних, властивих конкретної території та історичному відрізку часу умовах. В тому числі і в Україні. Така історична різноманітність вплинула на появу безлічі підходів і теорій, які прагнуть пояснити феномени нації та націоналізму, виявити умови їх виникнення, сутнісні риси, види та типи.

Для початку розглянемо два полярні погляди на сутність «нації» - органічний (примордіалістський) і механічний (конструктивістський). 

З XIX століття і до середини XX в., в осмисленні питання сутності нації переважає примордіалістський підхід, який і досі залишається одним із провідних поглядів. Він розглядає «націю», як відпочаткову природну спільність людей, поєднаних постійними ознаками (те, що сьогодні прийнято називати грецьким терміном «етнос»). Тут приналежність до нації є вродженою характеристикою індивіда.

Але у другій половині XX ст. до аналізу цього питання з‘являється новий підхід - конструктивізм, який розглядає суспільні феномени не як заздалегідь об'єктивно задану реальність, а як продукт людської свідомості та діяльності, - тобто штучні соціальні конструкти.

Початок становлення конструктивізму пов'язують із виходом 1967 р. праці П. Бергера і Т. Лукмана під назвою «Соціальне конструювання реальності». Велику роль тут відіграв професор Бенедикт Андерсон, який в 1983 р. опублікував працю під назвою «Уявлені спільноти». У ній він говорить, що нація - це уявна цілісність, мислимий конструкт, а не заздалегідь сформована біологічна чи соціально-історична даність.  Тут нація розглядається як феномен Нового часу та епохи капіталізму - поява нації відтворює для індивіда осмислену та зрозумілу картину світу, втрачену після занепаду цілісної складової релігійного світогляду монархічно-станової системи в епоху Реформації та Просвітництва.  Такий собі продукт штучної організації, заснованої на договорі та колективній волі громадян. А оскільки основою національної ідентичності є трактування нації її носієм, то ми маємо дати відповідь на те, що ми розуміємо під «нацією»?