Тодд Проновост: Двуглавый орёл, использовавшийся сельджуками Рума

 Двуглавый орёл был культовым символом Сельджукского султаната Рума (XI–XIV века), широко использовавшимся в Анатолии в качестве герба, королевской эмблемы и архитектурного мотива. Он символизировал власть, силу и господство над Востоком и Западом, часто появляясь на монетах, тканях и каменных рельефах в таких городах, как Конья и Диярбакыр.

Ключевые аспекты двуглавого сельджукского орла:

Символизм: Он представляет собой единство Востока и Запада, обозначая всеобщий суверенитет и защиту от зла. Его часто интерпретируют как «дух-хранитель».

Принятие и использование: Этот мотив стал стандартом для сельджуков, особенно при таких правителях, как Ала ад-Дин Кай Кубад I (правил в 1220–1237 годах), который использовал его на стенах цитадели Коньи.

Внешний вид: Он встречается на каменных рельефах XIII века, монетах (особенно Артукидов), плитках и держателях для Корана.

Происхождение: Хотя он похож на символы, используемые византийцами и более ранними цивилизациями, такими как хетты, сельджуки приняли его для утверждения своей имперской власти и контроля над центральными районами Анатолии.

Значение: Он считался официальной эмблемой или гербом Сельджукского государства, представляющим верховную власть султана.

Едуард Юрченко: Зустріч Його Імператорської Високості Шахзаде Кір Реза Пехлеві з Президентом України Володимиром Зеленським

"... Боротьба  за  Іранський  поміст  —  це  найважніше  завдання  чорноморських  країн.  Бо  Чорне  море  —  внутрішнє  море  і  зв'язане протоками  з Середзем'ям,  теж  внутрішнім  морем.  Здобуття  Царгородської  протоки  —  це  не  вихід,  потім  треба  здобувати  вихід  з Егейського,  а  пізніше  із Східного  Середзем'я.  Тою дорогою  йшов Митридат Евпатор  і  мусив  затриматись коло  Родосу.  Там  задержиться кожен  завойовник.  Є  один вихід у  широкий  світ  для  чорноморських  країн  – Іранським  помостом" (Юрій Липа).

Дещо несподівана та дуже приємна й важлива подія.

По - перше, явна демонстрація української суб'єктнрсті. Ісламська Республіка припустилась помилки кинувши виклик Києву. Отже, Київ обрав шлях заміни режиму на більш вигідний українцям. Ми не реагуємо на навколишній світ як примітивна одноклітинна форма життя, ми впливаємо на нього у власних інтересах.

По - друге, грамотна ставка саме на монархічну іранську опозицію. Це має суто прагматичний вимір, адже про - шахська опозиція відчутно сильніше за ліву. Але також важливо зі світоглядної та стратегічної точки зору. 

Насправді міжнародні ліві та ліволіберальні кола симпатизують іранським лівим, колишнім партнерам ісламістів по революції 1979 року, які потім щє й відзначились війною проти Ірана на боці Саддама Хусейна (монархісти тоді відмовились від збройної боротьби, адже це була загроза для Ірану як такого).  Антирейтинг ліваків є колосальним і більшість іранців їх ніколи не прийме. Але вони гарно вписуються в "хотілки прогресивної громадськості"

Дуже важливо, що Україна зробила ставку саме на національні іранські сили, а не підписалась на черговий лівацький цирк. 

І третє, можливо найголовніше. Хоча нинішня монархічна опозиція позиціонує себе як прозахідна та демократична, сама логіка її боротьби та потенційної реставрації Шахіншахської державності виведе її на національний та суб'єктний шлях. 

Отже, ми маємо шанс не просто на "не ворожий про західний режим", а на новий Іран конкретно зорієнтований на союз з Києвом, а не з абстрактною "світовою демократичною спільнотою". 

Саме на цьому наполягали класики української геополітики. 

Володимир Грицевич: Омелян Терлецький про роль політико-географічного положення України в її розвитку у різні історичні епохи

13 лютого, у річницю смерті згадуємо Омеляна Терлецького (1873-1958) - галицького педагога, громадського діяча, історика.

Геополітичні ідеї та прогнози вченого щодо політичного майбутнього Української держави.

Для початку і першої половини ХХ століття характерною була активізація наукової думки свідомої частини української інтелігенції щодо перспектив суверенності та майбутності української держави. Це було викликане геополітичними зрушеннями внаслідок Першої світової війни, появою на світовій карті великого монстра СРСР, як спадкоємця Російської імперії, першою за кілька століть можливістю (хоча й не реалізованою) створення незалежної Української держави. 

Саме тому в цей час з’явилася когорта українських дослідників, які своєю працею заклали наукове підґрунтя суверенітету України, обґрунтували територіальне розташування її етнічних земель, показали її історичну спадкоємність та видатне місце в історії Європи, зафіксували і розвинули культурно-цивілізаційні надбання нашого народу.

У сузір’ї таких вчених можна назвати Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Степана Рудницького, Григорія Величка, Мирона Кордубу, Юрія Липу, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича та інших. На них великий вплив справила діяльність Івана Франка, Миколи Міхновського, Бориса Грінченка і т.д. Кожен з цих вчених заслуговує окремої наукової розвідки та публікації. Водночас, деякі імена поки-що залишаються невідомими, або маловідомими для української та світової спільноти. Тому сьогодні згадаємо Омеляна Терлецького, який зробив свій унікальний внесок у скарбницю геополітичного усвідомлення українського народу.

Він був тим інтелігентом, який своєчасно виступив на захист української ідентичності з розгорнутими науковими публікаціями. Як за університетською освітою, так і за практичним спрямуванням, Терлецький поєднав у собі два фахи: історію та географію, що виявилося дуже цінним для його наукових досліджень. 

Геополітичні ідеї Омеляна Антоновича актуальні і в наш час, їх можна вважати інтелектуальним надбанням української науки. Розглянемо такий аспект його творчої спадщини, як політико-географічне положення України в контексті наукових думок інших авторів того часу.

Олег Гуцуляк: Як називали себе трипільці (гіпотеза про нагів-"змій" та священну Бхагаваті)

 Як теоретично могли себе називати трипільці, якщо врахувати, що їхня мова могла входити до циркумпонтійської мовної сім'ї (Балкани-Україна-Кавказ-Анатолія), реліктами якої залишилися північнокавказькі мови, абхазька. хаттська і, можливо, споріднена з ними баскська і те. що у старогрецькій мові в якості субстрату присутній великий пласт північно-кавказької лексики (відкриття Ніколаєва-Старостіна-Ткаченка)?

***

Дана ідея спирається на концепцію «сино-кавказької макросім'ї» або ширшого «циркумпонтійського» ареалу. Якщо трипільці розмовляли мовою, спорідненою з північнокавказькими (абхазо-адигськими та нахсько-дагестанськими), ми можемо спробувати реконструювати їхню самоназву, спираючись на спільні корені цих мов.

Ось кілька теоретичних моделей того, як вони могли себе називати:

1. Модель «Люди» (Універсальна)

У більшості архаїчних культур самоназва перекладається просто як «люди» або «справжні люди».

Корінь -wi / -nu: У північнокавказьких мовах часто зустрічаються основи для позначення людини.

Гіпотетична назва: «Наху» або «Нітху». В інгушській та чеченській мовах нах означає «народ/люди». Якщо трипільці були частиною цього континууму, вони могли називати себе подібним терміном (Nakh), що підкреслював їхню спільність.

2. Модель «Землероби» або «Осілі»

Оскільки трипільці були радикально відмінними від оточуючих мисливців-збирачів своєю аграрною культурою:

Хаттський вплив: Хаттська мова (давня мова Анатолії) вважається спорідненою з абхазо-адигськими. У хаттській мові самоназва могла бути пов'язана з поняттям землі або місця.

Гіпотетична назва: «А-тшу» або «Хатті». Враховуючи, що трипільці прийшли з Балкан, а їхні предки — з Анатолії, вони могли зберегти корінь, що пізніше проявився у хаттів (Khatt).

3. Модель «Річкові» або «Долинні»

Трипільські мега-поселення завжди прив'язані до терас річок.

Баскський та догрецький паралелізм: У баскській мові ur означає «вода». У догрецькому субстраті багато топонімів на -ssos (Кносс, Галікарнас). Цей суфікс вважається типовим для давнього середземноморського (циркумпонтійського) шару.

Гіпотетична назва: «Тарса» або «Тісса». Цікаво, що назви річок Тиса, Тирас (Дністер) можуть містити цей прадавній корінь.

Підсумок: Найімовірніший варіант

Враховуючи, що в догрецькому субстраті та кавказьких мовах домінують глухі проривні та специфічні сибілянти, самоназва трипільців могла звучати як:

«Кхатх», «Нах-ті»

***

Оскільки трипільці шанували вужів, а у прааріїв сусідній народ (з яким і ворогували, і родичалися) нзивався "наги" (їхня країна Патала = Поділля) і ця ж лексема означала "змії" і культ праматері-змії характерний для Північного Причорномор'я, то дійсно можливо, що самоназва трипільців близька до Nakhti / Nakhwy?

Андрій Сошніков: Доктрина Безперервного Управління: Світ як Машина та Текст

Суть філософії історії зводиться до розвінчання гуманістичних міфів. Перед нами постає холодний, інженерний погляд на людство як на «біологічну сировину», що протягом епох незмінно обробляється технологічними інструментами. У рамках цієї концепції історія виглядає не як шлях до прогресу чи свободи, а як еволюція методів прихованого контролю. Культура, релігія й ідеологія стають не полем духовного пошуку, а функціональним «софтом», тоді як піраміди, храми, заводи та соціальні мережі виконують роль «заліза». Рушійною силою історичного процесу виступають не ідеї, а трансформація операційних систем, покликаних управляти суспільними масами. 

Світова структура ніколи не ґрунтувалася на рівності між народами. Це завжди була замкнена система «гравців» (акціонерів) з одного боку та широкого простору «філій» (прихованих колоній) з іншого. Реальні рішення ухвалюються в «лондонському тумані» чи «вашингтонських дата-центрах», тоді як решті світу демонструють спектакль демократії, виборів і патріотизму. 

Основним завданням будь-якої держави, починаючи від Нармера і завершуючи Цукербергом, є контроль і облік. Сама суть влади — це здатність позначати реальність: вести реєстри земель, худоби, пергаментів, а тепер навіть цифрових лайків. Хто володіє реєстрами — той визначає долю світу. Людина в контексті цієї парадигми постає не як «вінець творіння», а як біоробот, чиї реакції запрограмовані за допомогою освіти, засобів масової інформації та соціальних умовностей. Свобода ж виявляється лише тимчасовим проміжком у довжині повідка, що регулюється Глобальним Оператором у відповідності до його економічних інтересів. 

Насправді ми ніколи не покидали межі Нільської Соціальної Машини. Змінювалися тільки її зовнішні прояви: в давнину нами керували за допомогою каменю та страху смерті (Єгипет); далі все перейшло під контроль паперу і права (Рим); потім настала доба ідеологічного гіпнозу (Візантія та Церква); її змінили ритм виробничих станків і дисципліна часу (індустріальна епоха); нині ж настала черга цифрових кодів і дофамінових пасток (інформаційна епоха).

Історія є тотальним Глобальним Симулякром — ілюзією, яка служить прикриттям, аби відволікати маси від усвідомлення того, що за кулісами кілька могутніх родинних династій і елітарних орденів продовжують тримати у своїх руках ресурси планети. Світ функціонує як комп’ютерна система, де людина є лише даними. 

І єдиним способом уникнути видалення з цього цифрового ландшафту стає прагнення осягнути мову, якою написаний код реальності.

Марина Шаповалова: Специфика первобытного жития-бытия (и комментарий Олега Гуцуляка)

Маршалл Салинз в «Экономике каменного века» так описывает первобытное изобилие охотников-собирателей, что нельзя не вспомнить того аборигена из анекдота, который поучающим его европейцам-отпускникам отвечает, что и так лежит под пальмой на пляже. Не прошедшие через неолитическую революцию редкие племена, вроде бушменов и австралийских аборигенов, действительно ведь живут в природных условиях, где под каждый кустом, казалось бы – и стол, и дом. На самом деле автор (а он не только историк, но и антрополог, этнограф) отлично знает, что в буше не всегда комфортно быть догола раздетым, и двух-трёхдневная голодовка – почти норма в «диете» беспечных дикарей. Он их спрашивает, почему бы не сделать минимальные продуктовые запасы на случай неудачной охоты, но ответом ему – смешливое недоумение: как это, зачем? Бушмены не слышат в словах странного чужеземца подсказки (а они все странные: приезжают и пристают с вопросами) – чужеземцы всегда говорят какие-то несуразные глупости. А бушмен точно знает, что еды всегда хватит, если не сегодня, так завтра или послезавтра, и есть надо всю сразу. Хватит на всех, потому что численность племени традиционно регулируется инфантицидом и геронтоцидом. Да, вы правильно поняли: старым жить вредно, а до истечения трёх лет после последних родов рождаются «неправильные» дети.

Более продвинутые туземцы, к векам колонизации уже перешедшие к оседлому образу жизни и примитивному земледелию, удивляли колонизаторов специфической «неприспособленностью к труду». Их, живших в нищете и почти впроголодь, «белые господа» убеждали воспользоваться ростом цен на зерно, чтобы создать себе денежные и материальные запасы на будущий год. Те уже знали, что такое деньги, приобретали себе европейские товары, от одежды и предметов быта до орудий труда. Работали на своих делянках они отнюдь не от зари до зари, а по многолетним наблюдениям, от трёх до пяти часов в день, не более. Повышение цен на единственный свой рыночный товар их весьма обрадовало – они стали работать меньше и больше отдыхать. Зерна собрали ровно столько, чтобы выручить за него, как в прошлом году. А остальное, стало быть, не пригодилось.

Андрій Богданович: Метафізика цивілізаційного розлому: між жертвою Авеля та містом Каїна

 Історія людства — це не лише хронологія винаходів, а передусім розгортання прадавнього архетипу, закладеного в біблійному сюжеті про двох братів. Розглядаючи рустикальну сільську цивілізацію та урбаністичну технократію через призму образів Авеля та Каїна, ми виявляємо фундаментальний онтологічний конфлікт. 

Авель, пастух і споглядач, уособлює органічне буття. Його світ — це простір відкритого неба, де людина не панує над природою, а вписується в її ритми. Сільська цивілізація в своїй основі є «авелевою»: вона тримається на циклічності, прийнятті сакрального порядку та мінімальному втручанні в ландшафт. Жертва Авеля — це плоди живої природи, що символізують гармонію між творцем і творінням, де техніка є лише допоміжним інструментом, а не самоціллю.

Натомість Каїн, землероб, що став братовбивцею, постає першим архітектором штучного світу. Після вигнання саме він будує перше місто, закладаючи фундамент урбаністичного, технологієцентричного шляху. Місто Каїна — це спроба автономії від Бога та природи, створення «другої натури» за допомогою стін і заліза. Якщо Авель покладається на благодать, то Каїн — на розрахунок і дію. Технологія в цьому контексті виступає як компенсація втраченого раю: людина, що відчуває себе вигнанцем у дикому світі, змушена захищатися бронею з бетону та механізмів. Нащадки Каїна стають майстрами металу та музики, перетворюючи світ на простір енергії та експансії. Це шлях лінійного прогресу, який не знає зупинки, бо в його основі лежить тривога вигнанця.

Конфлікт між цими типами цивілізації є трагічним, адже в історичній перспективі Каїн неминуче перемагає Авеля. Урбаністичний світ, озброєний технологією, поглинає рустикальний простір, нав’язуючи йому свою волю та швидкість. Проте ця перемога є пірровою: відриваючись від «авелевої» тиші та природних коренів, людина потрапляє в полон власних винаходів. Сучасна технократія — це апогей каїнічного духу, де ефективність замінила сенс, а алгоритм — молитву. 

Ми живемо в епоху, коли «місто» стало глобальним, проте десь у глибині культури все ще живе туга за авелевою простотою — за тим станом буття, де людина не була оператором машини, а була свідком буття. Ця дуальність залишається головним викликом нашого часу: чи зможемо ми, мешканці міст Каїна, зберегти в собі жертовну щирість Авеля?

Сергій Чаплигін: Нації, як і люди, живуть мріями...

У 1919 році, після поразки Німеччини у Першій світовій війні, Польща отримала невеликий вихід до Балтійського моря з містом-портом Пуцьк.

10 лютого 1920 р. генерал Юзеф Галер організував в Пуцьку перші «заручини» Польщі з морем аби підкреслити символічну важливість відновлення доступу Польщі до Балтійського моря, вихід до якого був надовго втрачений після розділу Речі Посполитої в 1793 році.

Під час церемонії польський військовий прапор був занурений у Балтійське море, у той час як командувач вдягнув на держак прапора обручку. 

У ці ж роки народився і був частково втілений в життя Польський план заморської колонізації. Польський уряд також виношував плани створення Східноєвропейської конфедерації Міжмор'я (територія між Чорним і Балтійським морями), в якій провідну роль відігравала б Польща.

Бо нації без мрії — це лише адміністративні одиниці історії. Польща у ХХ столітті наважилася мріяти масштабно: про море, про флот, про місце у великій геополітичній грі. Навіть тоді, коли ресурсів бракувало, а реальність опиралася, мрія працювала як магніт — вона збирала волю, сенси й енергію.

Україна сьогодні знову опинилася у точці історичного вибору. Ми вже заплатили надто високу ціну, аби задовольнитися лише виживанням. Нам потрібна не тільки стратегія оборони, а й горизонт — образ майбутнього, заради якого варто тримати стрій. Держава-межа чи держава-цивілізація? Буфер чи суб’єкт? Тимчасовий фронтир чи центр нового простору між морями?

Тарас Чухліб: Український козак

Як виглядали українські козаки у 16 - 17 століттях - це не дуже таке й просте питання, як воно спочатку думається.

Зважаючи на буремні події Першої Світової війни та Другої Світової війни, які неодноразово пройшли своїми "хвилями" через нашу Україну ми втратили дуже багато історичних пам'яток, в т. ч. й гравюр, малюнків, портретів, де були зображені наші давні воїни - козаки.

І ось в одному з мистецьких зібрань Польщі вдалося віднайти ось цей цікавий малюнок польського художника 19 століття, який перемалював нашого українського козака з старовинного краківського зображення 1661 року.

Записано, правда, що "козак польський", але тоді поляки і європейці усі так записували наших українських козаків за місцем їхнього перебування.

Як завжди з вами на бойовому посту історичного фронту - доктор наук, сержант резерву ЗСУ Тарас Чухліб.

Олексій Білязе: Колоніалізм та історичний ревізіонізм

Цей текст розглядає історичні процеси в межах епохи до формування масових ідеологій, расових теорій, тотальної мобілізації та вульгарного тоталітаризму. Логіка, аргументи й порівняння, викладені нижче, не застосовні до катастроф і злочинів індустріального ХХ століття, яке потребує окремої аналітичної рамки.

Сучасна дискусія про колоніалізм дедалі частіше перетворюється не на аналіз історичних процесів, а на безперервний моральний трибунал.

Минуле судять за нормами теперішнього, історію замінюють риторикою, а складні структурні явища - спрощеними етичними ярликами. Такий підхід не прояснює історію й не допомагає майбутньому. Він лише продукує ревізіонізм, що підміняє розуміння засудженням.

Прагматична консервативна перспектива виходить із іншого: історія - це сукупність процесів, обмежених можливостями своєї епохи, а не набір моральних тестів для сучасників.

1. КОЛОНІАЛІЗМ ЯК ПРОЦЕС, А НЕ ІДЕОЛОГІЯ

Колоніалізм не був цілісним моральним чи філософським проєктом. Він являв собою сукупність процесів, що виникали на перетині технологічних, біологічних, військових та інституційних асиметрій. Його динаміка визначалася можливостями епохи, а не стандартами ХХІ століття. Спроба інтерпретувати колоніалізм як «свідомий змовницький проєкт зла» так само хибна, як і його романтизація мовою прогресу.

2. БІОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР ЯК ЧИННИК СМЕРТНОСТІ

Демографічні катастрофи в колоніях у переважній більшості випадків були наслідком імунологічних асиметрій. Хвороби - віспа, кір, грип, сифіліс - знищували цілі суспільства задовго до інституційного підпорядкування і без цілеспрямованого насильства. Це не знімає відповідальності за експлуатацію й примус, однак руйнує хибну тезу про «геноцид як основний інструмент» колоніального розширення.

3. ЕКОНОМІЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ

Імперії потребували робочої сили, податкової бази та стабільності. З погляду раціонального управління масове знищення населення було контрпродуктивним. Насильство було присутнім, іноді в крайніх формах, але воно вписувалося в логіку контролю та вилучення ресурсів, а не в логіку самодостатнього знищення. Геноцид як ідеологічна мета відтворився в індустріальну добу та не був притаманним колоніальній епосі.

Володимир Єрмоленко: Експропріація ідентичності

Я думаю, всі ви, хто читав справи наших культурних і громадських діячів епохи совєтських репресій, мають подібне відчуття: як система не просто ламала людей, а змушувала їх здирати з себе свої ідентичності, як шкіру. Змушувала їх «визнавати», що їхні життя, їхні біографії «насправді» інші. Змушувала їх визнавати себе персонажами якоїсь диявольської пʼєси, в якій вони відіграють якусь роль.

Так письменники ставали «терористами», переконані комуністи ставали “націоналістами”; люди, які не тримали зброю в руках, ставали “вбивцями” - і не просто ставали; їх змушували це «визнавати», підтверджувати своїми «свідченнями» 

Це важливо для розуміння суті російської комуністичної антропології та онтології. В ній людина не має сутності. Всередині людини - порожнеча, пустка, яка може змінювати біографії, як одяг. Як маску.

Це тоталітарний екзистенціалізм, де людина тлумачиться як «ніщо», цілком як у Сартра, але «є нюанс»: «екзистенція» ставала не простором свободи, а простором найбільшої неволі, бо всі «екзистенції» вигадані і навʼязуються тобі ззовні. Це не екзистенція як вихід за межі себе, це прокидання Чужого всередині тебе, виповзання його назовні 

Більше того - це навʼязування «інтерсубєктивне», бо ця радикальна штучність і радикальна брехня підтверджується численними «свідками», які своїми вигаданими свідченнями  створюють цю нову реальність.

Для російського комунізму - і ширше для російської онтології, бо саме вона породила цей комунізм, використавши Маркса як інструментарій - ідентичність є маскою, обʼєктом, елементом одягу, і ти можеш її виміняти на іншу; в тебе її можуть експропріювати як товар; її можуть депортувати в інше місце і привласнити собі. 

Експропріація середньовічної історії Русі і перетворення її на історію «Росії» - це один із елементів такої експропріації та депортації ідентичності. Є, звісно, безліч інших

Але важливо, чому цей примітивний марксистський «матеріалізм» так прижився в Росії: бо він почав тлумачити все найбільш внутрішнє як «матеріальне». Він перетворив ідентичність на річ, яку можна відібрати. Він перетворив шкіру на одяг, який можна зняти. Він перетворив душу на товар, який можна покласти в товаровий вагон і вивести кудись далеко, без права на повернення.

Депортація душі.

Експропріація сутності.

Диалог Владимира Емельянова и Олега Гуцуляка: Как "пробить стену камеры" и не оказаться в такой же соседней "камере"?

7 февраля - день рождения Александра Чижевского (1897-1964), великого основателя гелиобиологии. 

К его теории социально-исторических циклов, связанных с максимумами солнечной активности, нужно сделать поправку. 

Для социального переворота недостаточно одной психической активности, эпидемий, девиаций. Нужен проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума. Этот проект не связан с деятельностью Солнца. Он возникает в сознании интеллектуалов и затем постепенно накапливается в коллективном сознании. А вспышки только катализируют его. 

Но в ситуации, когда уровень недовольства  низок, а большинство хочет только потреблять и держаться за места и статусы, никаких подвижек в мозгах не происходит. Человек, в точности по Лецу, пробивает стену и оказывается в соседней камере. И потому возвращается в предыдущую, уже обжитую камеру. Что мы и наблюдаем повсюду в мире. 

А. Чижевский не жил в такой ситуации, поэтому не мог сделать и такой поправки.

Комментарий Олега Гуцуляка:

Но каким тогда циклам влияния на Землю соответсвует "проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума."? Венерианским, юпитерианским, центральногалактическим?

Если Чижевский описывал «энергетику» (солнечный ветер, наполняющий паруса), то этот вопрос касается «навигационной карты» или самой конструкции корабля.

Проект нового общества — это порождение «Верхнего мира» (чистого, интеллектуального, структурного). Если солнечные циклы — это биологический и эмоциональный хаос (энергия «Нижнего океана»), то интеллектуальные ритмы больше похожи на медленные, фундаментальные колебания.

Вот как можно распределить эти влияния дихотомии:

1. Юпитерианские циклы (Социальная архитектура)

Юпитер традиционно связывают с расширением, законом, иерархией и большими идеологическими системами. Его цикл (~11.8 лет) почти совпадает с солнечным, но работает в противофазе или на другом уровне. Это циклы «Людей-Ответов». Проект созревает как новая догма или новая структура права и морали.

Если Солнце дает вспышку (бунт), то Юпитер дает форму (конституцию, новый порядок).

2. Сатурнианские циклы (Кристаллизация и Скелет)

Цикл Сатурна (~29.5 лет) — это время смены поколений. Проект нового общества часто «вызревает» именно в течение одного такого такта.  Это время, когда идеи интеллектуалов превращаются из «безумных гипотез» в «очевидные истины» для нового поколения. 

Сатурн — это те самые стены «камеры», о которых  упомянул Ежи Лец. Чтобы не вернуться в старую камеру, нужно, чтобы проект нового общества успел «застыть» в новую реальность.

Ксенофонт Сосенко: Пражерело українського релігійного світогляду

 Ксенофонт Сосенко (07.02.1860, с. Межигірці Івано-Франківської області — 09.04.1941, с. Конюxи Тернопільської області) —  український етнолог, священник УГКЦ, лікар-гомеопат, учений-етнолог, письменник, перекладач, громадський діяч. Член міжнародного товариства етнографів, учасник міжнародних з’їздів етнологів. 

Двоюрідний брат Модеста Сосенка і батько Петра Сосенка. Тесть о. Олександра Бучацького. Член НТШ. 

Ксенофонт Сосенко досліджував прадавню релігійну ідеологію українського народу, обряди та звичаї. Докладно описав і пояснив сутність, символіку й містику Різдва й Щедрого Вечора, а також Великодня, Купала та ін. 

У своїх дослідженнях обгрунтував даввність і,самобутність українського народу, зараховуючи його до найдавніших народів Євразії, доводив свої погляди про самостійність та оригінальність і автохонність українського народу на його території. 

Вважав і обгрунтував спорідненість української й іранської мови і культури.

"Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі і історії є задатки іранізму і арабізму, – йдеться у біографії пароха-вченого. – Маю написаний досить об’ємистий словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій, придав також збірку арабських лінгвістичних елементів в українській мові. При ужитковості збірка та нагодиться для арабських лінгвістів та письменників".

https://chtyvo.org.ua/authors/Sosenko_Ksenofont/Prazherelo_ukrainskoho_relihiinoho_svitohliadu

Володимир Вятрович: Націоналізм і демократія: формула української самореалізації

Націоналізм у своєму базовому, не спотвореному сенсі — це прагнення нації якнайповніше реалізувати власний потенціал через незалежну державу. Йдеться не лише про формальний суверенітет, а про можливість самим визначати правила життя, напрям розвитку, систему цінностей і місце у світі. Саме тому націоналізм не є жорстко прив’язаним до однієї ідеології: у різні історичні моменти і в різних націй  він може поєднуватися з тими політичними системами та цінностями, які, найкраще сприяють досягненню цієї мети.

Український націоналізм, що визрів на початку ХХ століття в боротьбі за власну державу, пройшов складний і драматичний шлях таких поєднань. Під час Української революції 1917–1921 років він природно взаємодіяв із соціалістичними ідеями, які тоді домінували в Європі та обіцяли соціальну справедливість і оновлення суспільства. У 1920-х роках частина українського руху намагалася знайти спільну мову з комунізмом, сподіваючись, що в межах совєтського експерименту вдасться здобути якусь форму національної самореалізації. У 1930-х роках з’явилися ілюзії щодо можливого тактичного зближення з фашизмом — як реакція на кризу ліберальних демократій і пошук «сильних» моделей державності.

Усі ці спроби виявилися або хибними, або тупиковими. Вони не дали українцям того, чого прагнув націоналізм від самого початку, — стійкої, визнаної та життєздатної незалежної держави. 

Натомість найефективнішою виявилася «співпраця» українського націоналізму саме з демократією. Саме у форматі національно-демократичного руху наприкінці ХХ століття була досягнута головна його мета — відновлення незалежності України.

Це не випадковість і не історична аномалія. Демократія виявилася тим середовищем, яке найповніше розкриває потенціал української нації. Бо ключова риса, яка робить нас українцями і вирізняє в історичній перспективі, — свободолюбність. Прагнення до самоврядування, недовіра до надмірної централізованої влади, готовність захищати свою гідність і право вибору — ці риси погано поєднуються з авторитарними чи тоталітарними моделями, але природно резонують із демократичними інститутами.

Не менш важливий і зовнішній вимір. Саме міжнародна система, оперта на демократичні цінності, норми міжнародного права та принцип самовизначення народів, дала українцям можливість не лише проголосити власну державу, а й отримати її світове визнання. Без цього середовища незалежність залишилася б декларацією, а не політичною реальністю.

Тому відстоювання демократії — як основи внутрішнього розвитку України та як фундаменту ліберально-демократичного світопорядку — це не данина моді, яка нібито минає. Це внутрішня й зовнішня передумова нашої найефективнішої самореалізації як нації.

У світі «політичного закону джунглів», де панує лише воля хижаків на кшталт путінів, трампів та сі, в України просто немає шансів реалізувати свій потенціал. А можливо — навіть шансів вижити. Тому вибір на користь демократії для нас — не ідеологічна примха, а питання історичного виживання і гідного майбутнього.

Максим Розумний: У россійського ведмедя слід тільки видерти зуби і кігті, і посадити на ланцюг

 Путін часом буває щирим, хоча це й дивно для кадебіста. Свого часу він проговорився про справжню геополітичну доктрину РФ і відносни з Заходом.

Захід хоче, казав Путін, спіймати російського ведмедя, видерти в нього зуби і кігті, і посадити на ланцюг. А ведмедю, мовляв, хочеться волі. "Поганяти свинок" у "своєму лісі", так би мовити, "пошаліть" (варіація на тему "двіжухі", "гойда" і т.п.).

І перший раз, коли ведмідь наблизився до людських осель (травень 2021), вийшли серйозні люди зі смолоскипами і попередили.

Але не другий раз вже не вийшли, вирішили, ну, нехай вже "шаліт".

А далі починається найцікавіше. "Пошаліть" не вийшло, і постала перед Заходом дилема, що далі робити - і з лютневим шатуном, і з Україною, яка вирішила чинити спротив.

Судячи з подальших подій, була прийнята стратегія, описана в українській казці про солом'яного бичка. Стратегія імені Джонсона-Салівана-Блінкена передбачала, що бичок має "триматися", а ведмідь має виснажитися до такої міри, щоб його можна було брати голими руками.

Але на Капітолій прийшли більш нетерплячі стратеги. І вони вирішили "приручити" ведмедя, користуючись його ослабленою позицією. Дивись, кажуть вони, це ж солом'яний бичок, відпусти його. Але ведмідь вперся - ні, дайте мені хоча б Донбас.

А мораль проста: тільки видерти зуби і кігті, і посадити на ланцюг, як і передбачав дехто.