Андрій Поцелуйко: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила»: езотеричне прочитання рядків Олега Ольжича

 Рядки Олега Ольжича «Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила» можна розглядати не лише як заклик до мужності та сили волі, а й як своєрідний духовний афоризм, близький до ідей сучасного нью-ейдж. У такому прочитанні вони набувають нового змісту, що виходить за межі психології та звертається до уявлень про приховані можливості людської свідомості.

У філософії нью-ейдж людина розглядається як істота, що володіє значно більшим потенціалом, ніж це здається на перший погляд. Свідомість сприймається не просто як здатність мислити, а як творча сила, яка взаємодіє з навколишньою реальністю. Бажання, думки, наміри й внутрішні переконання нібито формують життєві обставини. Саме тому слова «Захочеш — і будеш» можна трактувати як твердження про те, що щире й усвідомлене прагнення відкриває шлях до здійснення задуманого.

Особливого значення набуває вислів «В людині лежить невідгадана сила». У межах езотеричного світогляду ця сила може сприйматися як прихована духовна енергія, внутрішнє джерело мудрості або зв'язок людини з універсальною свідомістю. Вважається, що більшість людей використовує лише незначну частину своїх можливостей, тоді як через духовний розвиток, медитацію, позитивне мислення та усвідомлене формування намірів вони здатні розкрити свій справжній потенціал.

Таке розуміння перегукується з популярною концепцією «закону притягання». Відповідно до неї, людина притягує у своє життя події, які відповідають її думкам, емоціям і внутрішньому стану. Якщо бажання поєднане з вірою, вдячністю та відсутністю внутрішніх сумнівів, воно нібито починає втілюватися в реальність. Тому слова Ольжича можна інтерпретувати як заклик не лише захотіти, а й внутрішньо стати тією людиною, яка вже живе відповідно до своєї мрії.

У такому прочитанні «невідгадана сила» — це не фізична міць і навіть не лише сила характеру. Це здатність людини змінювати власну свідомість, а через неї — і своє життя. Кожна думка стає своєрідним імпульсом, кожне переконання — насінням майбутніх подій, а внутрішня гармонія — умовою для розкриття прихованих можливостей.

Водночас варто пам'ятати, що таке тлумачення є сучасною інтерпретацією, заснованою на ідеях нью-ейдж. Воно не обов'язково відображає авторський задум Олега Ольжича. Проте саме багатозначність поетичного слова дозволяє різним поколінням читачів відкривати в цих рядках нові сенси. Для прихильників езотеричного світогляду вони можуть звучати як нагадування про безмежний потенціал людської свідомості та про те, що справжня сила починається всередині людини.

Андрій Поцелуйко: «Після мегаполіса: майбутнє етнічної культури в добу глобальних міст»

Мегаполіс як середовище розчинення етнічності

Мегаполіс має властивість послаблювати традиційні форми етнічної культури. Причина не лише у змішаному населенні, а й у тому, що велике місто перебудовує сам спосіб життя. Родинні мережі стають слабшими, покоління живуть окремо, діти соціалізуються через школу, медіа та цифрові платформи, а не лише через громаду. Етнічна культура, яка століттями передавалася через родину, сусідство, місцеві звичаї, релігійні практики та спільну працю, в мегаполісі дедалі більше перетворюється на символічну ідентичність — мову, кухню, свята, фольклор, але не на повний життєвий уклад.

Саме тому багато мегаполісів світу — від Лондона і Торонто до Дубая та Сінгапуру — можна описати як простори множинних ідентичностей, де люди часто належать одночасно до етнічної спільноти, професійної мережі, глобальної англомовної культури та цифрових субкультур.

Сінгапур як парадокс успіху

Сінгапур є особливо показовим прикладом. Це одна з найуспішніших держав світу за рівнем доходів, освіти та ефективності інститутів. Проте його сумарний коефіцієнт народжуваності вже багато років перебуває значно нижче рівня простого відтворення населення. Держава витрачає значні ресурси на підтримку сімей, житла, дитячих програм, але цього недостатньо.

У результаті економіка Сінгапуру значною мірою спирається на імміграцію та іноземну робочу силу. Це не означає автоматичного «заміщення» у політичному сенсі, але означає, що етнодемографічний баланс підтримується вже не природним приростом корінних груп (китайців, малайців, індійців), а постійним припливом нових мешканців. Держава активно регулює цей процес, однак сам факт залежності від імміграції є наслідком низької народжуваності.

Александр Тимошенко: Сергей Радченко о противостоянии в 1945-м, торги в 1985-м, "обман" в 2022-м

Британский историк Сергей Радченко в большом интервью Катерине Гордеевой рассказал, почему советские и российские руководители десятилетиями пытались добиться признания своей страны равной Соединённым Штатам, как долгая власть лишает авторитарных политиков связи с реальностью, а также насколько близко Россия и Украина подошли к соглашению весной 2022 года в Стамбуле.

Хорошая и давняя знакомая прислала ссылку на видео. Она совершенно точно знала, что мне это будет интересно не только потому, что мне эти темы тоже любопытны. За что ей респект и уважуха. Не посмотреть почти трёхчасовую беседу я не мог. Даже с моим графиком. Потому что это краткий курс геополитики и международных отношений в одном флаконе в исполнении человека с советским прошлым, британским настоящим и интернациональным академическим будущим.

Разговор под названием "Противостояние в 1945-м, торги в 1985-м, обман в 2022-м" продолжается 157 минут. Сам Сергей описал его как беседу о холодной войне, России и Украине, а также о собственной жизни.

Главный вопрос, который прошёл красной нитью через всю беседу - почему государство, обладавшее огромной территорией, ядерным оружием и статусом постоянного члена Совета Безопасности Организации Объединённых Наций, чувствует себя униженным и вынуждено доказывать своё величие силой. Зачем?

"Россия - это как раз такая страна, которая и сама унижена, и других унижает. Вот надо как-то выходить из этой ситуации", - говорит Радченко.

По его мнению, проблема заключается не только в личных качествах Владимира Путина. Российская политика унаследовала от Советского Союза болезненную потребность в признании со стороны Запада. Москва хотела не просто безопасности или экономического сотрудничества, а подтверждения своего права быть одной из держав, определяющих судьбу мира.

Эта мысль лежит в основе главной книги профессора Радченко Управлять миром: попытка Кремля в период холодной войны захватить мировое господство/To Run the World: The Kremlin's Cold War Bid for Global Power, вышедшей в Cambridge University Press в 2024 году.

На 768 страницах историк прослеживает советскую внешнюю политику от Сталина до Горбачёва, опираясь в том числе на ранее малоизученные российские и китайские архивные документы. В 2025 году книга получила премию Лайонела Гелбера, присуждаемую работам о международных отношениях.

Рав Авраам Шмулевич: Доклад о кризисе американских гуманитарных наук

Доклад называется Report on the State of Scholarship in the Humanities and the Humanistic Social Sciences. Он был заказан в августе 2025 года канцлерами Vanderbilt University (Daniel Diermeier) и Washington University in St. Louis (Andrew Martin). 

Председателем комиссии стал Пол Богоссиан (Paul Boghossian, NYU, философия). 

В состав вошли:

- Kwame Anthony Appiah (NYU)

- Kit Fine (NYU)

- Joseph Henrich (Harvard, биологическая антропология)

- Katherine E. Fleming (NYU / Getty Trust)

- Jason Merchant (University of Chicago)

- Gary Saul Morson (Northwestern)

- Gideon Rosen (Princeton)

- Ashley Rubin (University of Hawaii)

- Sean Wilentz (Princeton)

Это действительно «кто есть кто»: философы первого ряда, крупный эволюционный антрополог, видные историки и филологи. Доклад представлен в апреле 2026 года и опубликован в начале июня.

Ключевые выводы:

1. Политические (в основном прогрессистские) убеждения подрывают академическую добросовестность и традиционные стандарты объективной истины.

2. Цели социальной справедливости (anti-racism, feminism, decolonization) часто вытесняют поиск знания.

3. В наиболее поражённых областях (особенно антропология) сложилась токсичная атмосфера подавления инакомыслия: стигматизация, остракизм, завышенные требования при tenure, блокировка публикаций.

4. Широкий отказ от нейтральности, доказательности и строгости в пользу «социального инженеринга» и релятивизма.

Андрій Поцелуйко: Чи погіршив Парашурама свою карму? Моральний сенс історії про винищення кшатріїв

 Образ Парашурами є одним із найскладніших і найпарадоксальніших в індуїстській традиції. Він народився брахманом, але став великим воїном; вважається аватарою Вішну, але керувався гнівом і жагою помсти; відновлював дгарму, однак робив це через безпрецедентне кровопролиття. Саме тому його історія викликає важливе моральне питання: чи погіршив Парашурама свою карму, винищивши кшатріїв, чи його дії були повністю виправдані?

На перший погляд відповідь здається очевидною. У багатьох вайшнавських традиціях Парашурама є не просто героєм, а аватарою Вішну. Відповідно, він діє не заради власної вигоди, а як знаряддя божественної волі. Коли кшатрії перестають виконувати своє призначення, перетворюючись із захисників суспільства на його гнобителів, саме Парашурама приходить, щоб відновити космічний порядок. Якщо дивитися лише з цієї точки зору, його дії не створюють негативної карми, адже він виконує божественну місію.

Однак самі епічні оповіді значно складніші за таке богословське пояснення. Вони не показують Парашураму як безпристрасного виконавця волі богів. Навпаки, рушійною силою його дій стає особиста трагедія. Після того як цар Картавір'я Арджуна та його люди вбивають його батька, мудреця Джамадагні, Парашурама присягається помститися. За переказом він двадцять один раз винищує кшатріїв по всій землі. Навіть якщо це символічне число, воно підкреслює надмірність його відплати. Він уже не просто карає винних, а здійснює масштабне винищення цілої верстви суспільства.

Саме тут з'являється головна моральна неоднозначність. Індуїстська традиція не прославляє гнів Парашурами. Вона визнає, що беззаконня кшатріїв потребувало покарання, але водночас не робить із масового насильства морального ідеалу. На відміну від Рами, який є взірцем правителя, що застосовує силу лише настільки, наскільки цього вимагає обов'язок, Парашурама постає як постать надзвичайної історичної кризи. Він руйнує старий порядок, але не створює нового.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропейський календар: реконструкція іншого відчуття часу

 Коли ми уявляємо календар, перед очима постає знайома система: дванадцять місяців, сім днів тижня, чотири пори року й Новий рік, прив'язаний до певної дати. Проте ця схема є результатом тривалої історичної еволюції, у якій антична, близькосхідна та християнська традиції поступово наклалися одна на одну. Якщо ж спробувати реконструювати календар найдавніших індоєвропейців, перед нами постане зовсім інша картина — не адміністративний спосіб лічби часу, а ритм життя, підпорядкований природі, господарству й ритуалу.

Найпевніше реконструйованою одиницею часу був місяць. Уже сама праіндоєвропейська назва місяця походить від кореня зі значенням «мірити», що зберігся в санскритському māsa, грецькому mḗn, латинському mēnsis і слов'янському місяць. Місяць був не просто астрономічним явищем, а мірою часу. Саме його фази визначали ритм людського життя, а не абстрактна послідовність днів.

Не менш показовим є те, що час нерідко рахували не днями, а ночами. Давньоірландські тексти говорять про «п'ять ночей» там, де ми сказали б «п'ять днів», а англійське fortnight («чотирнадцять ночей») досі зберігає цей архаїчний спосіб лічби. Навряд чи можна стверджувати, що вся праіндоєвропейська система рахувала виключно ночами, однак ця особливість настільки широко засвідчена в різних гілках індоєвропейського світу, що, ймовірно, належить до дуже давньої спадщини.

Не менш відмінним було й уявлення про сам рік. Найдавніша реконструкція дозволяє говорити насамперед про двочастинний поділ — на літо й зиму. Саме ця вісь проходить крізь германські, кельтські, індоарійські та анатолійські традиції. Звичний нам поділ на чотири пори року з чітко визначеними рівноденнями й сонцестояннями став наслідком пізнішої античної систематизації. Для давнішої традиції вирішальним був не астрономічний момент, а перехід між двома великими сезонами людського життя.

Андрій Сошніков: Ольжин контур: Антикризове перезавантаження Оюму та запуск податкового супромату

Катастрофічний фінал каспійської авантюри конунга Олега у 944 р. занурив Східну Європу в стан глибокого інфраструктурного дефолту. Радикальний балтійський менеджмент утилізував на Каспії та під стінами Константинополя весь військовий і фінансовий капітал Новгородського синдикату, залишивши дніпровські митниці без силового прикриття, а операційну касу в Києві — з гігантськими боргами перед Хазарським каганатом. 

Цим системним збоєм миттєво скористалися міноритарні акціонери території — літописні древлянські еліти, які насправді уособлювали автохтонний, глибоко законсервований у лісових базах Полісся готський клан тервінгів на чолі з князем Малом, прямим нащадком Аскольда з королівського роду Амалів. Страта Ігоря у 945 р. в Іскоростені була не стихійним бунтом диких лісовиків через надмірну данину, а юридично бездоганною, ритуальною кровною помстею Амалів за варязький переворот і вбивство діда Аскольда. Очищення київського престолу від варязьких окупантів відкривало дорогу для повної реставрації первісної готської династії, проте цей маневр загрожував Новгородському синдикату повною фіскальною ізоляцією від південних ринків. У цих умовах на капітанський місток системи виходить княгиня Ольга (Helga — від готського hailags, носій найвищого, екстремального мілітарно-юридичного рангу ложі), чиє завдання полягало у хірургічній ліквідації опозиції та терміновому перезавантаженні всієї трансконтинентальної осі.

Konstantin Khait: Эксплуатация и геноцид - результаты эпохи, образа жизни и социальной системы

Типичный, и в целом единственный (ну ладно, один из двух) довод антиглобалистов звучит так: смотрите, белые завоеватели истребили и загнали в резервации североамериканских индейцев, аборигенов Австралии, перебили тасманийцев, споили полинезийцев, подсадили на наркоту китайцев... и далее длинный список. Цивилизация - следствие непрерывного геноцида и мы, культурные люди, на такое пойти не могём. Поэтому айда сносить памятники рабовладельцу Колумбу и ставить памятники мятежнику Текумсё.

Рассуждения эти в целом верные, если не брать в расчет одну маленькую деталь, которая начисто их перечеркивает.

Дело в том, что до середины ХХ века подавляющее большинство людей просто не могло позволить себе гуманизм. Двести, не говоря уже про пятьсот, лет назад люди жили совершенно не так, как мы сейчас. До аграрной революции и азотных удобрений Европу, а тем паче менее благополучные районы Земли, голод навещал регулярно. "Неурожайный год" был не драмой роста цен с невозможностью обновить машину или выплатить ипотеку, а трагедией вымирания. То же касалось любых болезней до эпохи вакцин (да-да, их самых), антибиотиков и торжества гигиены. Детская смертность переваливала за 50%, смерть женщины при родах была обычной во всех сословиях. Плюс не было ни пособий по безработице, ни пенсий по старости, банкротство не списывало долги, а отправляло прямиком в тюрьму.

Не было самолетов. Не было автомобилей, автобусов и скоростных поездов. Если человек уезжал, он уезжал надолго, иногда навсегда. Письма шли недели и месяцы. Корабли выходили из порта и исчезали бесследно. 

Мир был огромен и беспощаден, а человек мал и в целом беспомощен. Волки в лесах не были милыми зверушками, для которых нужно беречь среду обитания, а угрозой для жизни. Мыши или птицы на фермерском поле означали нужду, иногда гибель. И то же самое относилось к дикарям.

Таня Гукало: Людина є квіткою Всеосяжності та самозосередженням космосу, а вся могутність безмірності в людській волі.

В романі «Вогнесміх» Олесь Бердник продовжує ідею безмірності. І сама книга має складну багатошарову структуру, де переплітаються долі різних людей, різних картин світу та міфологій, а також різних континентів. 

В центрі сюжету знаходиться сімʼя Гуків, кожен член якої уособлює свій окремий вимір і свій шлях до гармонії з Всесвітом. Якщо у «Зоряному корсарі» та «Камертоні Дажбога» Бердник в основу поставив Любов, то у «Вогнесміху» він розвиває ідею Радості і людини як Радісної істоти. 

Радісною людиною Бердник називаю ту людину, яка перебуває в потоці свого призначення, саморозквітає. Людське життя він порівнює з піснею/мелодією. Людина має стати творцем своєї власної унікальної і радісної пісні, а всі пісні разом утворять співзвучність - прекрасну симфонію любові! Людина є квіткою Всеосяжності та самозосередженням космосу, а вся могутність безмірності в людській волі. 

Бердник підкреслює, що кожна людина, як частина великого цілого, впливає на планету і на Всесвіт, і може зіграти вирішальну роль у його долі: 

«Чому ти волієш, щоб хтось взяв на себе тягар відповідальності? Хіба гадаєш, що для цього потрібна виключність? Чи особливий талант? Роби справу там, де ти опинився. Вважай, що на тебе дивиться всесвіт, що ти робиш те, від чого залежить доля планети. Може твоя краплина буде вирішальна в тій чаші, яку наповнюють ентузіасти! І звідки тобі відомо, скільки їх і хто вони? І де?». 

Він красиво описав неповторність людини та її життя: 

«Прекрасне лише те, що зʼявляється один раз. Те, що існує - мить. І воно вічне. Бо вічність - то мить. Те, що повторюється, щезає. Повторення - хвиля. Хвиля смертна. 

Вічне - ціле, монолітне, унікальне, отже - миттєве. Життя - це унікальна мить. Воно уникає повторень, тому воно вічне. 

Мить - єдина, всебуттєва - охоплює космос. Ти завжди з нею, бо ти, твоє життя - це вічна мить радості. 

Кожна людина - вічна мить в індивідуальному вияві, в особистому згущенні, концентрації. Саме життєвість, унікальність дає вияв особистості. І це є основа краси. Повторюване вже позбавляється особисті. Отже, воно позбавлене краси, а відтак - смертне…»

В цьому контексті красиво звучить його опис кохання двох людей: 

«Любов - це бажання такої цілості, коли зникає світ і є лише він і вона! І в одній миті - безмежжя радості.»

Детальний огляд роману «Вогнесміх» дивіться на моєму каналі 💖

‎Aria Rapoport: Наступает эпоха континентальных империй

 Президент США Дональд Трамп разместил в соцсетях изображение карты Южной Америки, где Венесуэла представлена как 51-й штат США. 

Детали

На опубликованной карте Венесуэла окрашена в цвета американского флага, а рядом с её территорией размещена надпись "51st State" ("51-й штат"). Каких-либо комментариев к изображению президент не добавил.

Последние известия 

3 августа 2026 г. 

ВЕЛИКИЙ РАЗДЕЛ. ЗАПАД - ВОСТОК

Август 2026 года стал точкой бифуркации, после которой привычная карта мира перестала существовать. 

Всё началось с Каракаса. 

Заявление Трампа о прямом управлении Венесуэлой поначалу восприняли как очередную политическую экстравагантность. 

Но когда в аэропорту Симона Боливара приземлились транспортные самолёты ВВС США, а Марко Рубио, Пит Хегсет, Стивен Миллер и Джей Ди Вэнс фактически заняли президентский дворец Мирафлорес, мировые столицы поняли: доктрина Монро только что мутировала в нечто абсолютно новое. 

Это была «Доктрина Абсолютного Монро».

Алексей Арестович: Принципиальная разница между Украиной и РФ - в централизации производства и хранения

Принципиальная разница между Украиной и РФ - в централизации производства и хранения.

Поэтому 47 баллистических ракет в Киев, может быть намного менее эффективными, чем четыре дрона в российский НПЗ.

Конечно, они выбивают у нас производство и хранение.

Не имели бы эти удары эффективности, двухмилионные ракеты не тратили бы.

Вопрос, как всегда, в мере и соотношениях.

Мы воюем на чужие деньги, они - на свои.

Россия - в пределе по наращиванию военного производства.

Всегда можно добавить какие-то проценты, но для того, чтобы они превратились в десятки процентов, нужно уже менять общественный договор, строй и тип экономики.

Например, переходить на военное положение и в режим Северной Кореи - все к станку.

Это - годы, даже если подобная задача вообще разрешима.

Кроме того, как я уже писал, станок в России сверхцентрализирован, а значит - сверхуязвим.

А главное - европейский ВПК, работающий на Украину, не то, чтобы не вышел еще на пик производства, он, в известном смысле, еще даже «…не начинал» как следует. 

А что бывает, когда одна сторона уже не может вырасти, а вторая, причем - несоизмеримо более мощная - только начинает расти?..

Правильно. Перспектива большого бо-бо.

Роксана Харчук: Природа історичних міфів однакова, але природа націй, які їх використовують, різна

Прочитала статтю відомого есеїста з УП Михайла Дубинянського про так званий непродуктивний героїзм, до якого він зачислює і АК, і УПА, і Українські визвольні змагання 1917–1921 рр., вважає, що у нинішньому польсько-українському протистоянні зійшлися два однакові міфи. Пропонує відмовитися від непродуктивного героїзму, спиратися натомість на ЗСУ.

Цікаво, як назве Дубинянський ЗСУ і нинішній наш спротив, якщо Україна не отримає очікуваної перемоги? Зрозуміло, це також буде непродуктивний героїзм. 

Яке цинічне формулювання! До речі, в Україні не бʼють, на щастя, російськомовних. Вони не бояться російською розмовляти будь-де. Українців у Польщі за українську мову бʼють. Дубинянському в Польщу взагалі не варто потикатися, бо за ототожнення АК з непродуктивним героїзмом його там просто вбʼють. В Україні ніхто його і пальцем не зачепить. 

Чого можна хотіти від такого цинічного есеїста, що сидить, мабуть, у якійсь Барселоні і шпарить свої нікчемні текстики? Та якби не так званий непродуктивний героїзм українців, поляків, що був спрямований і проти німців, Гітлера було б побороти значно складніше. 

Поляки завдяки своєму непродуктивному героїзму отримали і укр., і німецькі етнічні землі. 

Українці завдяки своєму спротиву отримали Західну Україну, що увійшла до складу УРСР. Сталін нікому нічого не дарував. Усе це вирішувалося на Ялтинській конференції й було оплачено кровʼю українців і поляків. 

Природа історичних міфів однакова, але природа націй, які їх використовують, різна. Одні нації шовіністичні, інші намагаються вижити у постійних війнах і утисках. Хай рос. імперіалізм жахливий, але польські утиски українців не кращі. 

Дубинянський взагалі не розуміє, громадянином якої країни він є. Ніхто від нього не вимагає патріотизму. Але здоровий глузд і елементарні знання у есеїста все ж мають бути.

Миграция сельджуков в Анатолию: как тюркские племена преобразили Малую Азию

В XI веке волны тюркских воинов-огузов, скотоводческих семей и племенных общин двинулись на запад из Центральной Азии в Иран, на Кавказ и в Анатолию. Среди них были сельджуки, династия, создавшая могущественную исламскую империю, простирающуюся от Центральной Азии до восточного Средиземноморья.

Поворотный момент наступил в 1071 году, когда султан Альп Арслан разгромил византийского императора Романа IV в битве при Манцикерте. Битва не привела к немедленному завоеванию Анатолии, но ослабила византийскую власть и открыла внутренние районы для растущего заселения туркменскими группами.

Эти мигранты не представляли собой единое племя. В их число входили многочисленные огузские кланы, возглавляемые независимыми вождями, которые искали пастбища, землю, богатство и военные возможности. Некоторые служили сельджукским правителям, в то время как другие создавали свои собственные княжества.

Тюркские поселения быстро расширялись во время политической борьбы, последовавшей за битвой при Манцикерте. Данишмендиды контролировали части центральной и северо-восточной Анатолии, в то время как Сельджукский султанат Рум стал самым сильным турецким государством в регионе. Его столица, Конья, стала центром торговли, архитектуры, науки и придворной культуры, находившейся под персидским влиянием.

Анатолия не стала турецкой в ​​результате полного замещения населения. Пришельцы смешивались с греками, армянами, курдами, сирийскими христианами, грузинами, арабами и другими местными народами. Языковые изменения, смешанные браки, принятие ислама, политическая власть и неоднократные миграции постепенно преобразовывали регион.

К XIII веку тюркоязычные общины широко распространились по Анатолийскому плато. После монгольских нашествий, ослабивших власть Сельджуков, появились более мелкие турецкие княжества. Одно из них, управляемое Османской династией, в конечном итоге создало империю, простирающуюся на три континента.

Миграция Сельджуков навсегда изменила Анатолию, превратив византийское сердце в основу средневекового турецкого, а затем и османского миров.

Qanat Taraq: Степная правда о Катване и вожде Чалади

История Великой Степи слишком долго писалась придворными летописцами оседлых империй. Они искажали имена наших батыров, прятали их подвиги за безликими иероглифами и отдавали чужую славу громким династийным кланам. Но если сопоставить сухие данные китайской хроники «Ляо ши» (История династии Ляо), мусульманские летописи Рашид ад-Дина и священное казахское шежире, наружу проступает монументальная, замалчиваемая истина.

Пришло время заявить открыто: Легендарную Сельджукскую империю в битве при Катване (1141 г.) сокрушили именно жалайыры, а их великий первопредок из шежире — батыр Жансакал — это реальный исторический герой, поднявший в 910 году знамя свободы против киданьского императора под именем Чалади.

Веками казахи передавали из уст в уста легенду о могучем батыре по имени Жансакал (или Жанпоз), который на полном скаку оторвал гриву дикого айгыра, за что его род навсегда получил имя Жалайыр (жалын - айыру, жала (жал) - айыру и. т. д). Скептики называли это просто красивой легендой - сказкой. Но откроем официальную китайскую хронику «Ляо ши» под 910 годом.

В этот год основатель киданьской империи Ляо, жестокий император Елюй Абаоцзи, растоптал древние законы киданьской - степи став единым ханом всех восьми родов, он объявил себя пожизненным владыкой Ляо. Хроника фиксирует, против этого тирана и его супруги из царской династий - уйгуров вспыхивает мощное восстание на севере, конфедерации Умашань (народа Си) известное ещё как отуз - Датань. И во главе этого бунта «Ляо ши» четко называет личное имя главного лидера народа Си, по имени — Чалади (茶赤剌).

В среднекитайском языке династий Тан и Ляо не существовало чистого звука «Ж». Ближайшим звуком, которым китайские писцы могли передать степное, звонкое тюркское «Жа / Джа», был глухой иероглиф 茶 (Ча). Исходное имя вождя изначально звучало как Жалади (или Джалаир), но в имперском документе застыло как Ча-чи-ла / Чалади.

Символический исторический факт: - «Разрыв гривы коня» в древней кочевой традиции — это не физический фокус, а священный политический ритуал. Отрезание или разрывание гривы означало официальное объявление войны, расторжение союза и уход в свободное кочевье. Вождь Чалади (Жалади) совершил величайший акт неповиновения — разорвал союз с Ляо и увел свой род. Спустя века кыпчакское шежире бережно сохранило эту память, превратив ритуальный политический «разрыв» в овеянный славой подвиг батыра Жансакала.

Андрій Поцелуйко: Історія та історіософія: проблема смислу й цінності історичного процесу

 Людське ставлення до минулого ніколи не обмежувалося простим накопиченням фактів. Людина прагне не лише встановити, що саме відбулося, а й зрозуміти, яке значення ці події мають для сучасності та майбутнього. Саме на цьому ґрунті виникає відмінність між історією як наукою та історіософією як філософським осмисленням історичного процесу. Історія досліджує минуле через аналіз джерел, фактів і причинно-наслідкових зв’язків, тоді як історіософія ставить питання про сенс історії, її напрям, цінності та кінцеве значення для людства.

Історична наука прагне до об’єктивного пізнання минулого. Її завданням є реконструкція подій на основі доказів, визначення умов їх виникнення та наслідків. Історик досліджує, наприклад, причини виникнення держав, перебіг революцій, особливості економічних чи культурних змін. При цьому історія, як і інші науки, може відкривати певні закономірності. Вона може виявляти повторювані моделі розвитку суспільств, взаємозв’язок між політичними, економічними та соціальними процесами. Проте встановлення закономірностей саме по собі не перетворює дослідження на історіософію, оскільки закономірності вивчають також економіка, соціологія, політологія та інші науки.

Історіософія починається там, де виникає питання про смисл історичного процесу. Вона не заперечує значення фактів, але прагне побачити за ними певну загальну картину розвитку людства. Її цікавить не лише механізм історичних змін, а й їхня спрямованість: чи має історія мету, чи є в ній прогрес, чи повторюються цикли занепаду та відродження. Саме тому історіософія неминуче пов’язана з ціннісними судженнями.

Андрій Поцелуйко: Міф про «миролюбних землеробів» і «войовничих скотарів»: що насправді говорить археологія

 Протягом останніх десятиліть у популярній літературі, документальних фільмах і навіть у деяких науково-популярних працях утвердилося досить просте пояснення європейської доісторії. Згідно з ним, перші землероби, які прийшли до Європи з Анатолії приблизно 8–9 тисяч років тому, були мирними хліборобами, що займалися вирощуванням зерна, розводили худобу й будували стабільні поселення. Натомість степові скотарі ямної культурно-історичної спільності, які почали поширюватися Європою близько 3000 року до н. е., нібито були войовничими вершниками, що принесли із собою культ воїна, насильство та панування силою.

Подібна схема є привабливою своєю простотою, однак сучасна археологія дедалі переконливіше демонструє, що вона не відповідає реальності. Насильство не виникло разом із ямною культурою. Воно існувало серед землеробських суспільств задовго до появи степових мігрантів, а війни були невід'ємною частиною життя багатьох ранніх аграрних громад.

Найкращим прикладом є культура лінійно-стрічкової кераміки (Linearbandkeramik, або LBK), яка існувала в Центральній Європі приблизно між 5500 і 4900 роками до н. е. Саме представники цієї культури були прямими нащадками перших анатолійських землеробів. Саме їх найчастіше зображують як мирних колоністів, що освоювали нові землі.

Проте археологічні відкриття останніх десятиліть змусили переглянути цей образ.

Однією з найвідоміших знахідок стало масове поховання в Тальгаймі на території сучасної Німеччини. Тут археологи виявили останки понад тридцяти чоловіків, жінок і дітей, яких було жорстоко вбито ударами кам'яних сокир по голові та стрілами. Судячи з характеру поранень, більшість людей загинула не в бою, а під час нападу на поселення. Це не була випадкова сутичка між окремими людьми — було практично винищено цілу громаду.

Не менш вражаючі знахідки були зроблені в австрійському Аспарн-Шлеці. Тут знайдено залишки сотень людей, чиї кістки зберегли численні сліди смертельних травм. Поселення було зруйноване, а багато тіл залишилися непохованими, що свідчить про масштабний напад і повний розгром місцевого населення.

Андрій Поцелуйко: Два шляхи розвитку ранніх землеробських цивілізацій Європи: між ієрархією та егалітаризмом

 Історія людства часто подається як безперервний шлях від невеликих сільських громад до міст, держав, імперій та цивілізацій. Така схема значною мірою побудована на прикладі Месопотамії та Давнього Єгипту, де приблизно наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н. е. виникли перші централізовані держави. 

Проте археологічні дослідження останніх десятиліть дедалі переконливіше демонструють, що цей шлях не був єдино можливим. У різних регіонах Європи енеолітичні суспільства розвивалися за різними моделями, які можна умовно назвати ієрархічною та егалітарною. Обидві вони досягли високого рівня господарського, технологічного й демографічного розвитку, але привели до різних форм організації суспільства.

Першу модель можна назвати протодержавною. Вона найбільш виразно проявилася в культурах Балкан і Північного Кавказу — насамперед у культурі Варна, Майкопській культурі, а частково також у культурі Вінча та споріднених балканських культурах. Археологічні матеріали свідчать, що саме тут поступово формувалися соціальні механізми, які дуже нагадують ранні етапи розвитку цивілізацій Передньої Азії.

Одним із найяскравіших прикладів є знаменитий некрополь Варни на узбережжі Чорного моря. Тут були знайдені сотні поховань, які кардинально відрізняються одне від одного за багатством. Деякі могили майже порожні, тоді як інші містять кілограми золотих прикрас, мідні сокири, коштовні намиста та численні символи високого соціального статусу. Саме тут виявлено найдавніше у світі оброблене золото. Такі знахідки переконливо свідчать про існування суспільства, у якому накопичення багатства та соціальна нерівність уже стали важливими елементами суспільного устрою.

Ще більш виразно цей процес проявився у Майкопській культурі Північного Кавказу. Величезні кургани, поховання військової та політичної еліти, вироби із золота, срібла й дорогоцінного каміння, складна металургія та широкі торговельні зв'язки з Передньою Азією демонструють суспільство, де вже існували впливові вожді або правителі. Хоча держави в сучасному розумінні слова ще не виникли, концентрація багатства та влади навколо окремих осіб і центрів дуже нагадує процеси, які приблизно в той самий час відбувалися у Південній Месопотамії.

Дещо складнішою є ситуація з культурою Вінча. Вона існувала раніше за Варну і характеризувалася великими поселеннями, високорозвинутим ремеслом, ранньою металургією міді та, можливо, найдавнішими символічними системами письма або протописемності. Водночас археологічні свідчення соціальної нерівності тут значно слабші. Однак концентрація населення, спеціалізація виробництва та економічна складність дозволяють припускати, що саме в балканському регіоні формувалися передумови до подальшої централізації суспільства.

Андрій Поцелуйко: Український етнокультурний та культурно-лінгвістичний простір як історична категорія: аргументи правомірності та межі застосування

Проблема правомірності використання понять «український етнокультурний простір» та «український культурно-лінгвістичний простір» є однією з дискусійних тем сучасної історіографії. Основна складність полягає в тому, що слово «Україна» протягом історії змінювало своє значення. У різні періоди воно могло виступати як географічна назва, назва певного регіону, елемент політичної термінології або назва модерної національної держави.

Тому при дослідженні минулого необхідно уникати ототожнення сучасної політичної України з усіма попередніми історичними періодами. Водночас заперечення існування українського етнокультурного або мовного простору до виникнення незалежної держави також є методологічно проблемним, оскільки культура, мова та історична пам’ять не виникають лише в момент появи політичних інституцій.

1. Співвідношення держави, території та культури

У науковому аналізі необхідно розмежовувати поняття політичної держави, географічної території та етнокультурного простору.

Держава є політичним утворенням із визначеними інституціями, системою влади та юридично встановленими кордонами. У цьому сенсі сучасна Україна як незалежна держава сформувалася у XX столітті.

Натомість етнокультурний простір є іншою категорією. Він визначається поширенням певних мовних, культурних, соціальних і традиційних практик. Такий простір може існувати незалежно від політичного статусу народу.

Історія багатьох європейських народів демонструє, що культурна спільність часто передувала державному оформленню. Німецький, італійський, польський та інші культурні простори формувалися задовго до появи сучасних національних держав. Тому сам факт відсутності української державності в певну історичну епоху не заперечує можливості існування українських культурних і мовних процесів.

Андрій Поцелуйко: Поо формування пострадянської аристократії сили

 Від окремої бригади до бізнесово-владного середовища: розпорошення «спортсменів» і формування пострадянської аристократії сили

Есе про те, як силове походження стало одним із джерел формування сучасної соціально-економічної еліти

Вступ: зникнення, якого не було

У суспільній пам’яті пострадянських країн «спортсмени» залишилися насамперед як персонажі дев’яностих років. Люди в спортивних костюмах, боксери, борці, самбісти, важкоатлети, охоронці, рекетири, учасники «стрілок», силових захоплень підприємств і боротьби за територію. Цей образ став настільки впізнаваним, що почав функціонувати як культурний символ цілої епохи. Коли сьогодні згадують дев’яності, часто мають на увазі саме їх — людей, які уособлювали грубу фізичну силу, неформальні правила, приватне насильство та руйнування старої державної системи.

Проте історична проблема полягає в тому, що цей образ створює ілюзію завершеності. Здається, ніби «спортсмени» були короткочасним кримінальним явищем, яке існувало лише у перехідний період між СРСР і сучасністю, а потім просто зникло. Але якщо поставити питання не про кримінальну історію, а про соціальну еволюцію, картина радикально змінюється.

Найцікавіше полягає в тому, що вони майже не зникли. Зникла лише їхня найпомітніша форма.

Те, що у дев’яностих роках було окремою силовою групою, поступово перетворилося на одне з найважливіших середовищ походження сучасної пострадянської еліти. Вони не залишилися окремою кастою. Вони розчинилися у великому бізнесі, девелопменті, логістиці, аграрному секторі, місцевому самоврядуванні, безпекових структурах, спортивних федераціях, благодійних фондах і навіть військовій інфраструктурі. Саме тому сьогодні їх важко впізнати.

Перед нами не історія зникнення. Перед нами історія успішного соціального маскування.

Від групи до середовища

Соціологія знає принципову різницю між групою і середовищем.

Група має чіткі межі. Вона знає, хто є «своїм», а хто — «чужим». Вона має символіку, стиль поведінки, внутрішню ієрархію, територію, механізми входу та виходу.

Середовище — інша річ. Воно не завжди має формальні межі. Воно існує як мережа походження, знайомств, взаємної довіри, репутації, неформальних зв’язків і способів рекрутування.

У дев’яностих роках «спортсмени» були саме групою.

Їх можна було впізнати за спортивними секціями, клубами боротьби, боксу, самбо, важкої атлетики, за охоронними структурами, за територіальними бригадами, за участю у рекеті, силовому супроводі бізнесу, «дахуванні», вибиванні боргів, контролі ринків, складів, транспортних вузлів, будівельних майданчиків.

Вони мали спільний стиль життя.

Спільну мову.

Спільний спосіб заробітку.

Спільне уявлення про силу, честь, лояльність і ризик.

Але вже на початку двотисячних років починається процес, який можна назвати деідентифікацією.

Андрій Поцелуйко: Слов'янські будителі як творці паралельної національної інфраструктури

 У XIX столітті значна частина слов'янських народів не мала власної державності. Чехи, словаки, словенці, українці, хорвати та інші народи перебували у складі великих імперій, де політична влада належала чужим державним центрам. За цих умов постало питання не лише про політичне визволення, а й про саме існування окремої національної спільноти. Саме тому на історичну арену вийшли слов'янські будителі — інтелектуали, письменники, мовознавці, педагоги й громадські діячі, які фактично перебрали на себе низку функцій, що в модерних суспільствах зазвичай виконує держава.

Найважливішою серед цих функцій була освіта. У модерну добу школа є одним із головних механізмів формування спільної ідентичності. Саме через освіту поширюється літературна мова, передаються історичні знання, формуються уявлення про батьківщину та політичну спільноту. Однак для багатьох слов'янських народів державна школа не виконувала цього завдання. Навпаки, вона часто була інструментом германізації, мадяризації, русифікації чи інших асиміляційних політик. У відповідь будителі створювали власну, недержавну систему освіти: відкривали школи, організовували читальні, засновували культурно-просвітницькі товариства, видавали підручники, словники, граматики та популярну літературу. Таким чином виникала паралельна освітня інфраструктура, що виконувала ті самі націотворчі функції, які в незалежній державі виконує державна школа.