Андрій Поцелуйко: Від структури до трансформації: фольклор, Дюмезіль і постструктуралістська критика

 Фольклор посідає особливе місце в історії структуралізму не випадково. Його матеріал самою своєю природою створює сприятливі умови для структурного аналізу: один і той самий сюжет, мотив або функціональний зв'язок може існувати в численних варіантах. У різних версіях змінюються персонажі, місце дії, предмети, формулювання, культурні деталі, але водночас зберігається певна організація відносин. Саме ця співвіднесеність повторення й варіації дозволяє дослідникові відсіяти випадкові особливості конкретної реалізації та побачити структуру, яка організує множину варіантів.

У цьому сенсі фольклор можна розглядати як своєрідну лабораторію структуралізму. Він пропонує не один завершений і неповторний текст, а множину реалізацій, які можна зіставляти між собою. Якщо в одному варіанті казки героєм є юнак, в іншому — дівчина, в одному йому допомагає тварина, в іншому — надприродна істота, а конкретне випробування щоразу має іншу форму, це ще не означає, що перед нами цілком різні структури. Навпаки, саме через такі відмінності можна побачити те, що залишається стабільним: послідовність функцій, систему опозицій, типи відносин між персонажами.

Звідси виникає характерна для структуралізму логіка: варіанти → порівняння → повторення → інваріант → структура. Значення конкретного елемента визначається не лише ним самим, а його місцем у системі відносин. Тому структураліста цікавить не стільки питання про те, що саме відбувається в конкретній казці чи міфі, скільки питання про те, які відносини дозволяють різним сюжетам бути варіантами певної організації.

Саме в цьому контексті особливо важливим стає дослідження Жоржа Дюмезіля. Його порівняльна міфологія виходить із припущення, що за різноманітністю конкретних богів, героїв і міфологічних сюжетів можуть стояти повторювані функціональні відносини. Не обов'язково шукати тотожних персонажів або однакові сюжети; значно важливіше встановити, яку функцію виконує той чи інший елемент у загальній системі.

Таким чином, один персонаж може змінюватися від культури до культури, його характеристики можуть бути зовсім іншими, а його місце у функціональній системі водночас залишатиметься впізнаваним. У цьому полягає один із найважливіших структурних жестів: перенести увагу від конкретного змісту до відносин, від персонажа до функції, від одиничної оповіді до системи її можливих реалізацій.

Проте саме тут виникає питання, яке структуралізм залишає відкритим: що відбувається зі структурою, коли вона реалізується в конкретному тексті? Якщо структура існує як інваріант, який ми реконструюємо через порівняння варіантів, то чи кожна нова реалізація просто відтворює вже наявну систему? Чи, можливо, саме повторення структури водночас її змінює?

Це питання відкриває шлях до постструктуралістської проблематики.

Андрій Поцелуйко: Термін не має бути досконалим: про «індоєвропейців», «індогерманців» і «арійців»

 У науці часто виникає спокуса шукати для кожного поняття абсолютно точний, бездоганний термін — такий, який буквально відображав би сутність явища і не допускав жодних альтернативних тлумачень. Проте історія науки переконує у протилежному: практично жоден великий науковий термін не є досконалим. 

Термін є передусім інструментом класифікації та комунікації, а не дзеркалом реальності. Його цінність визначається не тим, наскільки буквально він описує об'єкт, а тим, наскільки ефективно наукова спільнота може використовувати його для позначення певного поняття.

Це особливо добре видно на прикладі позначення давнього мовно-культурного комплексу, який сьогодні найчастіше називають індоєвропейським. Сам цей термін є цілком умовним. Не існувало народу, який називав себе «індоєвропейцями», так само як не існувало держави, племені чи етнічної спільноти з такою назвою. Це сучасна наукова конструкція, створена для позначення спорідненості великої групи мов і пов'язаних із ними культурних явищ.

Проте умовність терміна не робить його неправильним.

У різних наукових традиціях для цього самого або близького поняття використовувалися інші назви. Німецькомовна наука тривалий час послуговувалася терміном Indogermanen — «індогерманці». Він був не менш науковим і функціональним, ніж французьке Indo-Européens чи англійське Indo-Europeans. Різниця полягала лише у способі концептуалізації географічного простору: одні називали крайніми точками Індію та Європу, інші — Індію та германський світ.

В середині собору Святої Софії в Константинополі виявлено руни вікінгів

У верхніх галереях собору Святої Софії збереглися рунічні графіті скандинавів, які залишили свої імена на мармурі в XI-XII століттях: археологи виявили написи з іменами Гальвдан, Арні та Арінбард.

Майже тисячу років тому скандинавський відвідувач, стоячи у верхніх галереях собору Святої Софії, видряпав на мармурі ім'я Гальвдан. Хто він був, залишається невідомим, але його графіті збереглося як незвичайний слід північних воїнів, які колись зробили Константинополь частиною свого світу.

Для скандинавів, котрі подорожували на схід в епоху вікінгів, Константинополь був відомий як Міклагард, «Велике місто». Вони приїжджали сюди у пошуках можливостей, інші надходили у службу до візантійським імператорам. Наприкінці X століття північні воїни стали важливою частиною імперських військ, особливо знаменита Варязька гвардія. Імператор Василій II покладався цих іноземних солдатів, і гвардія перетворилася на елітний корпус.

Ці солдати боролися у далеких походах, охороняли імператора та ставали частиною візантійського двору. Серед них був і Гаральд Сігурдарсон, майбутній король Норвегії, котрий довгі роки служив у Візантії, перш ніж повернутися на батьківщину.

Сліди їхньої присутності залишилися не лише в літописах, а й у самому камені: у 1964 році на балюстраді південної галереї собору виявили рунічний напис — ім'я Гальвдан. Пізніше, у 1975 році, знайшли ще один, який можна прочитати як «Арні» чи «Арі», — ймовірно, ще одне скандинавське ім'я. А в пізніший час дослідники розібрали ще один напис, що належить, судячи з усього, людині на ім'я Арінбард. Всі ці імена висічені в XI-XII століттях, коли варяги були частиною повсякденного життя Константинополя.

Вчені не можуть точно сказати, чи були ці люди воїнами гвардії, чи просто опинилися в місті випадково. Написи не розповідають про подвиги, не містять дат та вказівок на звання. Але в цьому і їхня сила — вони дуже особисті. За грандіозними подіями історії стоять звичайні люди, котрі, потрапивши у дивовижне місце, хотіли сказати: «Я був тут». Як і сьогодні хтось залишає автограф або робить селфі, так і тоді — вирізати ім'я на стародавньому мармурі було способом заявити про себе.

(с)  History of the world and Ukraine / Історія світу та України

Андрій Сошніков: Оператор Орди: 1382 рік як дзеркало російської державності

 Російська історія, якщо дивитися на неї не через каламутне скло казенного підручника, а ясним, тверезим поглядом європейця, нагадує нескінченний, кепсько зрежисований спектакль. Актори плутають репліки, декорації розвалюються на ходу, а режисер — завжди за лаштунками, і обличчя його ретельно приховане. Обивателю вселяють: ось велика дата, ось нищівний тріумф, ось національне відродження. Але варто зробити крок убік, зазирнути в суфлерську будку, як відкривається картина зовсім іншого штибу. Картина механічна, холодна і, загалом, глибоко колоніальна.

Взяти хоча б канонічну зв'язку: 1380 р. — Куликове поле, і 1382 р. — нашестя Тохтамиша на Москву. У шкільному зошиті це записано як «зигзаг історії». Мовляв, щойно Дмитро Іванович (якого слухняні літописці заднім числом нарекли Донським) розгромив Мамая, щойно «встала земля Руська», як раптом, звідки не візьмись, прийшов «законний цар» Тохтамиш, і все повернулося на свої місця. Знову данина, знову покірність, знову рабство. Розумієте, в чому фокус? Нам пропонують вірити в історичну амнезію та колективне безумство. Великий князь, який щойно розгромив величезну армію степовиків, при наближенні нової орди раптом кидає столицю і їде в Кострому «збирати війська». Війська, які він чомусь не зібрав у самій Москві, що мала найпотужніші кам’яні стіни. Сама Москва відкриває ворота після банального обману з боку суздальських князів — рідних братів великої княгині Євдокії! Це не історія держави. Це сценарій для ярмаркового балагану, де глядача тримають за круглого дурня. Давайте розберемося, що ж сталося насправді того дивного, задушливого серпня 1382 р., і чий сценарій розігрували ці маріонетки в парчевих каптанах.

Андрій Бондар: Балада про легкість і важкість

Українцю буває легко, коли він мертвий.
А коли живий, йому дуже хочеться жерти.
А коли живий, йому хочеться взяти півлітру
І залити її у бідову свою макітру.

Українець живий – це проблема екзистенційна.

Він пропаща сила і криза інституційна.
Як писав колись відомий лінгвіст Шевельов:
"Для життя ми ніколи не мали кращих умов".

Українець живий гарантовано кличе війну
І проживає війну за одною одну.
Як одного разу писав публіцист Юрій Шерех:
"Українець самому собі океан і берег".

Українцю буває легко, коли він забутий,
Коли не питає, бути йому чи не бути.
Коли ж він живий, ведеться йому нівроку,
Як тридцять другого і тридцять третього року.

Українцю буває легко, коли він стертий
Аж настільки, що вже ніколи не зможе померти.
Як писала одна українка: "Ясна холера,
Хера вам лисого, суки. Сontra spem spero".

Олексій Дудченко: Звідки походять германські народи? Історія, палеогенетичні відкриття та мовні трансформації

 Германський етногенез довго уявляли як одномоментне вторгнення войовничих вершників із Євразійського степу.

 Проте сучасні дані давньої ДНК (aDNA) та археології розкривають значно складнішу та захопливішу картину: генофонд та культура германців стали результатом багатовікового синтезу потужних степових потоків бронзової доби, які зустрілися в Північній Європі й асимілювали місцеве мезолітичне населення. Це був багатовіковий процес культурної, лінгвістичної та генетичної еволюції, що розгортався на просторах Північноєвропейської низовини та Південної Скандинавії впродовж трьох послідовних археологічних епох.

1. Культура шнурової кераміки / Поодиноких поховань (бл. 2900 — 2300 рр. до н. е.) –

Індоєвропейський корінь та степовий імпульс.

Фундаментальний пласт майбутньої германської спільноти сформувався під час масованої експансії скотарів Понтійсько-Каспійського степу (носіїв спадщини ямної культури) на захід. Просуваючись у Данію та Північну Німеччину, ці степові групи зустрілися та інтегрувалися з місцевими неолітичними землеробськими громадами культури лійчастого посуду (TRB). 

Андрій Поцелуйко: Парад майбутнього: як Україна першою у світі вивела на парад не армію роботів, а армію безпілотних систем

 24 серпня 2026 року Україна зробила те, що ще кілька років тому здавалося сюжетом із наукової фантастики. У День Незалежності на вулицях Києва замість традиційної колони військових, танків і бронетехніки з’явилися роботи та безпілотні системи. Хрещатиком пройшли наземні роботизовані комплекси, Дніпром — морські дрони, а в небі над столицею продемонстрували українські безпілотники. Офіс Президента назвав подію першим в історії України парадом повітряних, наземних і морських дронів.

Але значення цієї події набагато ширше за незвичайне святкове шоу. Україна фактично продемонструвала світові новий тип війська — військо, у якому все більшу роль відіграють машини, здатні виконувати бойові завдання без безпосередньої присутності людини на полі бою. Саме тому український парад уже називають першим у світі парадом військових безпілотних і роботизованих систем.

Це особливо символічно тому, що ще нещодавно дрони сприймалися переважно як допоміжний інструмент — засіб розвідки, коригування артилерії чи спостереження. Українська війна перетворила їх на повноцінну складову бойових дій. Сьогодні безпілотні системи можуть перевозити боєприпаси, евакуйовувати поранених, вести розвідку, встановлювати міни, уражати противника та працювати там, де перебування людини є надто небезпечним.

І саме в цьому полягає українське першенство. Україна не просто створила багато дронів — вона першою показала цілу військову систему безпілотних технологій як окреме явище національної оборони. У Києві одночасно були представлені наземні, морські та повітряні комплекси — майже 100 одиниць українського озброєння.

Каріна Андронікова (Багратіон): Виставка «СУМО: Спосіб життя», що проходила в Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції

У День Незалежності України я думаю не лише про нашу свободу та стійкість, а й про талановитих українців, яких відкривають по всьому світу.

Одна з них – художниця Зоя Скоропаденко. Її виставка «СУМО: Спосіб життя», що проходила в Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції з 10 по 21 червня 2026 року, об’єднала Україну, Францію та Японію під час Паризького турніру з сумо.

Через мистецтво, історичні предмети, звуки та особисті історії Зоя представила сумо як більше, ніж просто спорт – як спосіб життя, заснований на дисципліні, балансі, повазі, честі та спільноті.

На відкритті були присутні Вадим Омельченко, посол України у Франції та Монако, постійний представник при ЮНЕСКО; Хідео Сузукі, посол Японії у Франції; дипломати, діячі культури та представники французького сумо.

Для мене було честю дати інтерв’ю національному телебаченню Японії та бути синхронним перекладачем для українських асоціацій, допомагаючи українським голосам бути почутими та зміцнюючи взаєморозуміння між Україною та Японією.

Мій зв'язок з Японією також особистий: багато років я викладав англійську мову майбутнім спеціалістам з японських знавств у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Принц Еммануїл Андронікоф, доктор філософії, батько мого чоловіка, був видатним математиком і послідовником доктора Мікіо Сато.

Від імені Швейцарського інституту культурної дипломатії (https://www.sicd.online/) та Стратегічного інституту імені Андроніка Комніна (https://mesoeurasia.blogspot.com/) ми також передали бібліотеці Центру важливу наукову працю доктора Мирослава Волощука.

На виставці було представлено Аонішікі Арату, уродженого Данила Явгусишина, українця, який побудував надзвичайну професійну кар'єру сумо в Японії.

Виставка Зої показала, як мистецтво долає кордони та об'єднує людей. Наша незалежність — це також свобода творити, говорити своїм голосом і ділитися надзвичайним талантом України зі світом.

***

On Ukraine’s Independence Day, I think not only about our freedom and resilience, but also about the talented Ukrainians being discovered around the world.

One of them is artist Zoia Skoropadenko. Her exhibition  SUMO: The Way of Life, held at the Cultural and Information Centre of the Embassy of Ukraine in France from 10 to 21 June 2026, brought together Ukraine, France, and Japan during the Paris Sumo Tournament.

Through art, historical objects, sounds, and personal stories, Zoia presented sumo as more than a sport—a way of life founded on discipline, balance, respect, honour, and community.

The opening welcomed Vadym Omelchenko, Ambassador of Ukraine to France and Monaco and Permanent Delegate to UNESCO; Hideo Suzuki, Ambassador of Japan to France; diplomats, cultural figures, and representatives of French sumo.

I was honoured to be interviewed by Japan’s national television and to serve as a simultaneous interpreter for Ukrainian associations, helping Ukrainian voices be heard and strengthening understanding between Ukraine and Japan.

My connection with Japan is also personal: for many years, I taught English to future specialists in Japanese studies at Taras Shevchenko National University of Kyiv. Prince Emmanuel Andronikof, PhD,my husband’s father, was a distinguished mathematician and follower of Dr Mikio Sato.

On behalf of the Swiss Institute of Cultural Diplomacy (https://www.sicd.online/) and the Andronik Comnene Strategic Institute (https://mesoeurasia.blogspot.com/), we also donated an important scholarly work by Dr Myroslav Voloshchuk to the Centre’s library.

The exhibition highlighted Aonishiki Arata, born Danylo Yavhusishyn—a Ukrainian building an extraordinary professional sumo career in Japan.

Zoia’s exhibition showed how art crosses borders and unites people. Our independence is also the freedom to create, speak in our own voice, and share Ukraine’s extraordinary talent with the world.

Андрій Поцелуйко: Від ведмедя Бодварра до дрона: дві міфології сучасної війни. Меч-самосік: коли мертве залізо стає продовженням живого воїна

Міфологія дозволяє побачити у війні не лише зіткнення армій, технологій та політичних систем, а й зіткнення різних уявлень про людину, смерть і силу. Якщо подивитися на російсько-українську війну крізь архетипи давніх міфів, можна побачити дві дуже різні моделі воїна.

Особливо промовистою тут є паралель із Сагою про Хрольфа Кракі. У ній Бодварр Б'яркі під час вирішальної битви перебуває в особливому стані: його тіло залишається осторонь, але на полі бою з'являється величезний ведмідь, який воює на боці Хрольфа. Це не просто воїн, який перетворився на звіра. Ведмідь постає як своєрідний тваринний двійник героя — матеріалізована сила, яка діє замість нього.

У давньоскандинавській культурі існували уявлення про fylgja — надприродного супутника або двійника людини, який міг постати в образі тварини. Тому образ Бодварра і ведмедя можна розглядати як архетип воїна, який присутній на полі бою не безпосередньо, а через іншу істоту.

Цей образ має несподіваний сучасний відповідник. Український оператор безпілотника або роботизованої системи також може фізично перебувати далеко від поля бою, але його воля, рішення і бойова дія присутні там через інший об'єкт. У давньому міфі таким об'єктом є ведмідь; у технологічній війні — дрон, наземний робот або морський безпілотник.

Звичайно, дрон не є міфологічною fylgja буквально. Але на рівні архетипу структура надзвичайно подібна:

людина → дистанційний стан → двійник → дія на полі бою.

Воїн більше не обов'язково повинен фізично бути там, де відбувається бій. Його сила може бути винесена за межі його тіла.

Андрій Поцелуйко: Економіка світу дешевої енергії: прогноз Ілона Маска

 Уявімо світ, у якому людство створило надійний термоядерний реактор, здатний виробляти електроенергію у сто разів дешевше, ніж сьогодні. Це могло б стати не просто технологічним проривом, а початком масштабної економічної революції. 

Подібні перспективи неодноразово обговорював Ілон Маск, який вважає, що поєднання штучного інтелекту, роботів і надзвичайно дешевої енергії може докорінно змінити наше уявлення про працю та гроші.

Маск висловлював думку, що в далекому майбутньому гроші можуть втратити своє значення і навіть «зникнути як концепція». Його аргумент полягає в тому, що гроші потрібні передусім для розподілу обмежених ресурсів. Якщо штучний інтелект і роботи зможуть виробляти практично все необхідне у величезних кількостях, сама потреба в грошах може суттєво зменшитися. В іншому своєму прогнозі Маск припускав, що приблизно в перспективі наступного десятиліття гроші можуть стати значно менш важливими, якщо продуктивність ШІ та робототехніки продовжить стрімко зростати.

Однак для такого майбутнього потрібна величезна кількість енергії. Саме тому дешевий термоядерний синтез може стати одним із ключових елементів цієї картини. Якщо електроенергія стане у сто разів дешевшою, різко знизиться вартість багатьох виробничих процесів. Стане дешевше виробляти сталь, алюміній, добрива, водень та інші матеріали. Великі обсяги електроенергії можна буде використовувати для опріснення морської води, що особливо важливо для посушливих регіонів.

Дискуссия о касте неприкасаемых

 Maxim Demchenko

В предисловии к книге О. Валмики "Джутхан", которую приобрёл на Калькуттской книжной ярмарке, прочитал любопытную теорию происхождения неприкасаемости. Как институт она появилась в начале V в.н.э. (с чем я в целом согласен), а это Гупты. Примерно тогда же, по мнению Ханса Баккера, возник и рамаизм как самостоятельный тренд (чтобы обслуживать генеалогические изыскания царского двора - ну, светские индологи не знают, что Рам-бхакти вечна, что с них взять). Так вот почему она появилась: потому что придворные жрецы Гуптов впервые объявили тотальный биф-бэн, запрет на убийство коров. Во-первых, в рамках борьбы с буддизмом, а во-вторых (это я уже додумываю) как тест на лояльность властям. Так вот те, кто говядину есть продолжили, утратили право жить в черте города/деревни, а также заниматься квалифицированным трудом. А почему они продолжили есть эту пресловутую говядину (спрашиваю себя я)? Неужели это так принципиально? Ведь есть кура, козлятина и баранина. Видимо, это была показательная для властей декларация оппозиционности! Иными словами, неприкасаемыми стали диссиденты по отношению к режиму Гуптов, выбравшие саботаж запрета на употребление говядины и, возможно, участия в авторизованном властями царском культе Рамы, как символ своего несогласия. Заметка на полях: и сегодня противники биф-бэна, инициированного правящей партией БДП - это оппозиция к правительству Нарендры Моди, а также мусульмане и христиане.

Vladimir Wiedemann· 

Четыре варны

Принято считать, что черыре варны индуизма соответствуют четырем классам общества: брахманы - жрецы (ученые), кшатрии - воины (силовики), вайшьи - торговцы (бизнесмены) и шудры - слуги (обслуживающий персонал). Но это все новодел, внесенный европейцами. Изначально брахманы были шаманами, кшатрии - скотоводами, вайшьи - земледельцами, а шудры - это ремесленники, торговцы и ростовщики. Таким образом, наш мир - это почти повсеместно царство шудр, которое уже шатается под натиском чандал (беспредельщиков).

Oleg Gutsulyak

Есть свидетельство Геродота о том, что агатирсы любят наносить на тело татуировку и что она, её плотность говорят об уровне знатности, священности. Это наталкивает вспомнить свидетельство Ибн-Фадлана о том, что русы наносили на тело татуировку «от края ногтей к шее».

Славой Жижек: Что нас ждет впереди

 Перевод статьи Жижека, опубликованной в Jacobin, о необходимости нового понятия времени для предотвращения катастроф будущего. https://jacobin.com/2023/01/slavoj-zizek-time-future-history-catastrophe-emancipation/

Во французском (и в некоторых других языках, к примеру в моем собственном — словенском) есть два слова для «будущего», которые нельзя адекватным образом переложить на английский: future и avenir. Futur означает будущее как продолжение настоящего, как полную актуализацию уже существующих тенденций, в то время как avenir указывает на радикальный разрыв, прерывность с настоящим: avenir — это то, что грядет (à venir), а не только то, что будет. Если бы Трамп выиграл у Байдена на выборах 2020 года, он был бы (до выборов) будущим президентом, но не грядущим.

В современной апокалиптической ситуации конечным горизонтом futur является то, что философ Жан-Пьер Дюпюи называет антиутопической «фиксированной точкой», нулевой точкой ядерной войны, экологического упадка, глобального экономического и социального хаоса и т.д. Даже если она откладывается на неопределенный срок, эта нулевая точка является виртуальным «аттрактором», к которому стремится наша предоставленная самой себе реальность. 

Способ борьбы с будущей катастрофой — это действия, которые прерывают наш дрейф к этой «фиксированной точке». 

Здесь мы видим, насколько двусмысленным является лозунг «нет будущего»: на более глубоком уровне он обозначает не невозможность изменений, а именно то, за что мы должны бороться — разрушить хватку катастрофического «будущего» над нами и тем самым открыть пространство для чего-то нового, «грядущего».

Идея Дюпюи в том, что если мы хотим правильно противостоять угрозе катастрофы, мы должны ввести новое понятие времени, «времени проекта», замкнутого круга между прошлым и будущим: будущее каузально порождается нашими действиями в прошлом, а то, как мы действуем, определяется нашим прогнозом будущего и нашей реакцией на этот прогноз. Мы должны сначала воспринять катастрофу как нашу судьбу, как неизбежность, а затем, спроецировав себя в нее, приняв ее точку зрения, ретроактивно вставить в её прошлое (прошлое будущего) контрфактические возможности («Если бы мы сделали то-то и то-то, катастрофа, в которой мы сейчас находимся, не произошла бы!»), на основании которых мы можем действовать сегодня.

Юрій Таран: Чи справді Батиєва гора в Києві названа на честь хана Батия?

Здавалося б, відповідь очевидна. У грудні 1240 року військо Батия взяло Київ, а одна з київських височин досі має назву Батиєва гора. За старою київською легендою, саме тут хан поставив свою ставку і звідси спостерігав за штурмом міста.

Але з історичними джерелами все значно складніше.

У відомих писемних джерелах XIII століття немає повідомлення про те, що ставка Батия знаходилася саме на цій горі. Немає й надійно простеженої традиції назви від 1240 року до нового часу.

Натомість у XIX столітті ця місцевість була відома насамперед як Батиєва могила або Батиєві могили.

І назва «могили» тут була зовсім не випадковою.

На високому правому березі Либеді знаходився величезний стародавній некрополь. Археолог Яків Волошинський, один із перших дослідників київських курганів, писав, що в цій частині Києва та його околиць зберігалися сотні насипів. За підрахунками, наведеними ним у праці «Київські кургани», загалом він зафіксував близько 280 курганів.

На Батиєвій горі у 1860–1870-х роках існував великий курганний могильник, який налічував понад дві сотні насипів.

Андрій Поцелуйко: Сома і три функції: ритуальна диференціація сакрального напою у ведійській традиції

У ведійській ритуальній традиції Сома постає не просто як священний напій, що однаково подається всім богам. 

Його приготування, очищення та спосіб подачі могли змінюватися залежно від божества, для якого призначалася конкретна частка. Особливо цікавою в цьому контексті є відмінність між чистим Сомою, Сомою, змішаним із молоком, та Сомою, змішаним із медом. Ця ритуальна диференціація привертає увагу тому, що її адресати — Ваю та Індра, Мітра й Варуна, Ашвіни — можуть бути зіставлені з трьома функціональними сферами, які в інтерпретації Жоржа Дюмезіля становлять основу індоєвропейської трифункціональної ідеології.

Інформація про цей ритуальний розподіл засвідчена в дослідженнях ведійської релігії. Артур Ентоні Макдонелл, описуючи Сому у Vedic Mythology, зазначає, що очищений, незмішаний Сома приносився переважно Ваю та Індрі, тоді як у пізнішому ритуалі Сома для Мітри-Варуни змішувався з молоком, а для Ашвінів — із медом. Сама ведійська традиція також безпосередньо засвідчує молочний Сома для Мітри й Варуни: у Рігведі 1.137 говориться про «світлий Сома», змішаний із молоком, призначений цій божественній парі.

Ця деталь може здатися на перший погляд суто технічною: один різновид Соми готували одним способом, інший — іншим. Проте якщо розглянути не лише склад напою, а й адресатів ритуалу, виникає надзвичайно цікава структура. Перед нами фактично три варіанти одного сакрального напою:

чистий Сома → Індра і Ваю;

Сома + молоко → Мітра і Варуна;

Сома + мед → Ашвіни.

Саме тут відкривається можливість дюмезілівського прочитання.

Андрій Сошніков: Хроніки виходу з Азіатської матриці: Анатомія модерного українства / Andriy Soshnikov: Chronicles of Exiting the Asian Matrix: Anatomy of Modern Ukrainianness

Щоб зрозуміти, чим є модерне українство, треба спочатку скинути з очей полуду чужої софістики. Століттями нас переконували, що історія — це лінійний процес, де великі народи будують держави, а малі — служать для них етнографічним матеріалом. Це витончена брехня. 

Історія — це не лінійка, це картярський стіл. А правила гри за цим столом завжди писали в Лондоні, Парижі чи Берліні. Петербург же завжди був лише галасливим і дещо дикуватим прикажчиком, якому дозволяли збирати недоїдки зі столу справжніх господарів світу.

У цієї глобальній грі Україна застрягла в унікальній текстурній пастці. Нас намагалися назавжди розчинити в Азіатській матриці. Це особлива, вкрай витончена тоталітарна система. Це коли гігантська державна машина копіює європейську форму — будує хмарочоси, купує суперкомп’ютери, шиє дорогу форму для чиновників, — але всередині зберігає суто ординську, деспотичну суть. У цій матриці території безмежні, а людина — ніщо. Її завдання — бути безликою цифрою в чужих геополітичних звітах. 

На світовій карті суб’єктності нашу країну просто зафарбовували в колір цієї тоталітарної пустелі. Вас ніби немає в юридичному полі. Ви — невидимки. 

Модерне українство — це, перш за все, акт раптового і для багатьох дуже неприємного проявлення. Це коли декорація раптом оживає, бере в руки інструменти і починає перебудовувати театр під власні потреби. Це момент, коли етнос, який довго намагалися утилізувати всередині бездушного тоталітарного конвеєра, усвідомлює себе як Технологію Свободи.

Старе, традиційне українство, яке так плекала тоталітарна система, було суто етнографічним. Матриця дуже любила «малоросійські пісні», вареники та вишиванки. Чому? Бо етнографія — це безпечно. Етнографія — це музей. А з музею ніхто не стріляє. Якщо ви зводите свою ідентичність лише до туги за минулим та солов’їної мови у вакуумі, ви вже програли. Вас законсервували всередині азіатського тоталітарного заповідника.

Модерне українство здійснило радикальний розрив із цим хуторянським гетто. Воно перетворило ідентичність із фольклорного додатка на сучасне програмне забезпечення. 

Нація — це не кров і не спільні предки, які тисячу років тому орали одне й те саме поле. Нація — це операційна система для виживання та домінування в XXI ст. Цей новий український софт виявився дивовижно гнучким і смертоносним для азіатської вертикалі. Його головні характеристики — це повна відсутність віри в «доброго царя» чи єдине начальство, мережева структура, де люди здатні збиратися в складні самоорганізовані структури за хвилини через месенджери, а також гіпер-адаптивність. Це здатність миттєво освоювати будь-яку технологію — від крипти до військових дронів — і використовувати її не за інструкцією, а так, як вигідно тут і зараз. Нарешті, це іронічний стоїцизм, коли весь світ може котитися в прірву, але українець поставить на паузу кінець світу, щоб пожартувати про це в соцмережах і зібрати донат на ЗСУ. Ми перетворилися з об’єкта чужих маніпуляцій на суб'єкт, який сам створює нові правила гри на ходу.

Андрій Поцелуйко: Від працівника до споживача: YouTube-модель майбутнього соціуму

Однією з найважливіших проблем, яку породжує роботизація та розвиток штучного інтелекту, є не лише питання про те, скільки людей залишаться без роботи, а значно глибше питання: якою стане економічна роль людини в суспільстві, де для виробництва дедалі меншою мірою потрібна людська праця? Якщо машина здатна виробляти автомобілі, програмне забезпечення, енергію, інформацію і навіть частину інтелектуального продукту, то традиційний зв'язок «праця — заробітна плата — споживання» поступово втрачає універсальність. Саме ця проблема лежить у центрі роздумів про майбутнє соціуму, порушених у праці Олега Гуцуляка «Грядущая социальная революция», де розглядаються трансформація капіталізму, фінансово-корпоративний капітал, управлінські еліти та перспективи автоматизації.

Однак можливий і дещо інший сценарій розвитку. Роботизація може не просто породити масу людей, виключених із виробництва, а сформувати новий тип суспільства, в якому людина перестає бути передусім працівником і дедалі більше стає споживачем, користувачем та потенційним творцем. У цьому сенсі своєрідною моделлю майбутньої економіки може виступити вже знайома нам система YouTube.

YouTube демонструє принципово новий тип економічних відносин. Існує творець контенту, який виробляє певний продукт, існує платформа, яка забезпечує його поширення та монетизацію, і є величезна маса споживачів, які переглядають цей продукт. При цьому глядач не є найманим працівником автора відео. Він може просто дивитися, оцінювати, ставити вподобання, підписуватися, коментувати і тим самим брати участь у формуванні економічної цінності контенту. Водночас принципова особливість цієї системи полягає в тому, що глядач потенційно може сам стати творцем. Він може сьогодні дивитися чужі відео, а завтра створити власний канал, записати ролик, зібрати аудиторію і почати отримувати дохід.

Якщо перенести цю логіку на суспільство майбутнього, можна уявити економічну систему, в якій межа між виробником і споживачем стає дедалі менш чіткою. Людина може певний час працювати на підприємстві, потім втратити роботу через автоматизацію, отримувати гарантований базовий дохід, займатися споживанням, навчанням або творчістю, а згодом створити власний продукт чи послугу і знову повернутися до активної економічної діяльності. Після завершення проєкту вона може знову опинитися поза традиційним ринком праці.

Таким чином, майбутній соціум може складатися не стільки з постійних працівників і постійних безробітних, скільки з постійних учасників економіки, які періодично змінюють свою роль. Людина може бути працівником, споживачем, творцем, підприємцем або одержувачем соціального доходу — причому ці ролі можуть швидко змінювати одна одну.

Саме тут особливого значення набуває ідея безумовного базового доходу. У традиційному капіталізмі основним джерелом доходу більшості населення є продаж власної робочої сили. Людина працює — отримує зарплату — купує товари та послуги. Але якщо роботизація скорочує потребу в праці, виникає структурна проблема: виробничі потужності можуть зростати, тоді як кількість людей, які мають постійний трудовий дохід, скорочується. Тоді базовий дохід може виконувати не лише гуманітарну чи соціальну функцію. Він може стати механізмом підтримання платоспроможного попиту. Людина, яка вже не потрібна виробництву протягом усього робочого тижня або навіть протягом значної частини життя, все одно залишається споживачем. Вона отримує певний гарантований дохід і витрачає його на харчування, житло, транспорт, цифрові послуги, розваги, освіту та інші товари.

Виникає парадоксальна ситуація: чим більше машини звільняють людину від необхідності працювати, тим важливішим може ставати забезпечення людини ресурсами для споживання.

Андрій Поцелуйко: Естетика влади: від племінного пір’я до Rolex

Історію людського суспільства зазвичай розповідають як історію боротьби за матеріальні ресурси: землю, їжу, гроші, власність, засоби виробництва. 

Проте поряд із матеріальним виміром завжди існував інший — символічний. Люди боролися не лише за те, щоб володіти речами, а й за право визначати, які речі, образи та форми поведінки вважаються престижними. Саме тому естетику не варто розглядати лише як сферу мистецтва, моди чи особистого смаку. Вона може бути мовою соціальної ієрархії. Одяг, прикраси, зачіска, татуювання, автомобіль, житло або навіть спосіб говорити повідомляють іншим, хто ми такі, до якої групи належимо і яке місце займаємо в суспільстві. У цьому сенсі між архаїчним племінним суспільством і сучасним споживчим капіталізмом існує несподівана спорідненість. Там, де первісний аристократ отримував право носити певне яскраве пір’я, сучасний представник економічної еліти демонструє свій статус за допомогою дорогого годинника, автомобіля чи одягу. Матеріальні предмети різні, історичні умови радикально відрізняються, але соціальна функція символу може бути подібною: виділити людину серед інших і зробити її становище видимим.

Андрій Поцелуйко: Еволюційне відлуння палеоантропів: Як прадавній страх перед іншими видами Homo трансформувався у расову упередженість в емпатії (Racial Ingroup Bias in Empathy)

 Сучасне людство схильне вважати себе вінцем раціональності, продуктом високорозвиненої культури та гуманістичних цінностей. Проте під тонкою кригою виховання ховається глибокий океан прадавніх еволюційних програм, сформованих мільйонами років жорстокої боротьби за виживання. Одним із найбільш яскравих проявів цього підсвідомого спадку є феномен расової упередженості в емпатії (Racial Ingroup Bias in Empathy).

 Нейробіологічні дослідження початку XXI століття та сучасні когнітивні розвідки 2020-х років наочно демонструють: на рівні автоматичних реакцій мозку людина співпереживає болю представника іншої раси слабше, ніж болю представника своєї групи. Чому виникає цей збій у загальнолюдській солідарності? Поширене пояснення, що звинувачує виключно соціальне виховання чи політичний расизм, є поверхневим. Справжнє коріння цього явища сягає епохи плейстоцену. У часи, коли на планеті одночасно співіснували кілька різних видів роду Homo, зустріч із чужинцем означала контакт не з «іншою культурою», а з іншим біологічним видом. Сучасна інтегральна гіпотеза стверджує: расова упередженість, особливо серед ізольованих верств населення, є нічим іншим, як зміщеною еволюційною реакцією на палеоантропів та архантропів. Мозок автоматично активує прадавні лімбічні програми захисту від міжвидових конкурентів.

Світ до монополії Homo sapiens: Епоха міжвидового сусідства

Щоб зрозуміти архітектуру нашого мислення, необхідно реконструювати середовище, у якому воно формувалося. Протягом більшої частини своєї історії вид Homo sapiens не був єдиним володарем Землі. Ще якихось 40–50 тисяч років тому євразійські простори заселяли неандертальці (Homo neanderthalensis) та денисівці, на території Індонезії доживали свої дні реліктові популяції архантропів (Homo erectus), а на острові Флорес існували мініатюрні «гобіти» (Homo floresiensis). Для нашого пращура-сапієнса зустріч із представником іншої антропологічної лінії була буденною, але критично небезпечною реальністю.

Андрій Поцелуйко: Демографічний парадокс Сінгапуру та України: різні причини однаково низької народжуваності

Сучасна демографічна ситуація Сінгапуру та України являє собою надзвичайно цікавий приклад того, як однаковий статистичний результат може бути породжений принципово різними історичними та соціально-економічними причинами. Обидві країни сьогодні належать до держав із надзвичайно низькою народжуваністю. Однак якщо Україна переживає демографічний спад значною мірою внаслідок війни, масової міграції, невизначеності та руйнування нормального життєвого циклу сімей, то Сінгапур демонструє інший феномен — наднизьку народжуваність саме в умовах економічного успіху, високого рівня життя, безпеки та надзвичайної урбанізації.

На перший погляд така ситуація здається парадоксальною. Здавалося б, країна, яка має високі доходи, розвинену інфраструктуру, ефективну державу, якісну медицину, освіту та безпеку, повинна мати сприятливі умови для створення сім'ї. Проте демографічна поведінка сучасного міського населення демонструє, що між матеріальним добробутом і народжуваністю немає прямої позитивної залежності. Навпаки, на певному етапі модернізації вони можуть розходитися.

Сінгапур є одним із найяскравіших прикладів цього явища. Це невелика міська держава, фактично гігантський мегаполіс, який перетворився на один із провідних фінансових, технологічних і логістичних центрів світу. Його економічна модель вимагає високої концентрації людського капіталу, тривалої освіти, професійної спеціалізації та високої продуктивності праці. Проте саме ця модель створює умови, за яких народження дітей часто відкладається на пізніший вік або взагалі не відбувається.

Олег Никифорчин: З певного моменту інших варіантів не залишиться

Я зазираю вглиб себе і спостерігаю накопичення емоцій, яких я не хотів би відчувати. І не відчував би, якби на різних рівнях не спостерігав messages від осіб, яким трапилась можливість приймати рішення за багатьох: «Ну добре, тобі щось вдалось, молодець. Тепер МИ вирішимо, як МИ будемо з цього користати. Якщо ти хочеш жити і ще чогось досягати, ти будеш грати за НАШИМИ правилами. Нам байдуже, як ти на це дивишся. Ми є там, де ми є, і ми за це заплатили, а ти не там.»

Тепер я розумію Савву Морозова, російського супербагатія, який фінансував революціонерів, що мали знести лад, при якому Морозов був господарем життя. Якщо спостерігаєш тріумф довбо***ів, попри їх внутрішнє убозтво, то готовий погодитись на будь-що, щоб хамуваті пики втратили самовдоволеність і зникли з верхівки суспільної піраміди. У певному сенсі кривавий момент, коли російську царську сім’ю розстрілювали в підвалі, був не тільки виявом ординської дикості, а й платою за рахунками. Незліченним жертвам московської дурості і свавілля мало б стати легше, хоча й платили переважно діти, які не мали уявлення про те, за що виставлено рахунок.

Колись митрополит Андрей Шептицький стверджував, що галицькі українці не будуть успішними в терорі, бо не мають до нього генетичної схильності. Важко заперечити його правоту — за цілий міжвоєнний період жертвами страшенно терористичної організації ОУН стало півсотні людей — половина загиблих, половина поранених, тоді як тільки за Криваву Середу 16 серпня 1906 року польська організація на чолі з майбутнім Naczelnikiem Państwa Юзефом Пілсудським провела біля 100 замахів, у яких загинуло біля 80 осіб. Терор займав значно меншу частку у діяльності ОУН, хоча її лідери і закликали вчитися в поляків — українці більше налягали на культурну і виховну діяльність.

Однак, коли українців достатньо вк*рвили, настала Волинь, якою, хоч-не-хоч, не випадає гордитися — те, що ненависть до колонізаторів природна і шляхетна, не скасовує фактів злочинів проти цивільного населення (з обох сторін). Зрештою, антиколоніальна війна ніколи не виглядала елегантно...

Тому я б не радив нинішнім українським довбо***ам на різних рівнях почуватися настільки певно. Ваше природне бажання жити дуже добре провокує майбутнє бажання шанувальників, щоб ви жили погано (чи не жили взагалі). Це поганий варіант для України, бо руйнування правил підриває ефективність суспільства (як у країнах глобального Півдня), і тоді треба наново дуже довго вибудовувати взаємну довіру. Однак з певного моменту інших варіантів не залишиться... Нащо воно вам?