Пошук на сайті / Site search

24.10.2026

Андрій Сошніков: Таємна реставрація священного Карфагена

Офіційна історія Античності, написана німецькими професорами XIX ст. для гімназистів середньої руки, дивовижно зворушлива. Нам пропонують повірити, ніби величезний, пронизаний торгівельними артеріями світ Середземномор’я століттями керувався якимись суворими селянами з Лація, які вміли лише марширувати фалангою та цитувати закони Дванадцяти таблиць. 

А витончені пунічні банкіри та левантійські судновласники, що тримали у своїх руках усе золото Ойкумени, просто взяли й зникли після 146 р. до н. е. Розчинилися в повітрі. Сципіон Еміліан посипав Карфаген сіллю — і фінансові клани, які триста років кредитували половину відомого світу, слухняно лягли в могилу. 

Звісно, це нісенітниця. Серйозно вірити в «повне знищення Карфагена» — це все одно що вірити, ніби після падіння Третього рейху німецькі промисловці пішли в монастирі, а Круппи почали шити фартухи. Капітали не зникають, вони змінюють юрисдикцію. Фінікійські клани просто перенесли операційний центр. І перенесли його туди, де була груба військова сила, — до Риму.

Toma Zigh - Сни про Візантію (дві версії)





Сни про Візантію

[Intro]
Ой-ой
Ой-ой-ой

[Verse 1]
Місто стояло на семи горбах
Я ношу його в своїх снах
Золото стін і синій туман
Я мала дівчинка і цілий храм
Мама казала не бійся дитино
Візантія в серці не вмерла вона

[Pre-Chorus]
Я чую дзвони крізь тисячу літ
Я чую дзвони

[Chorus]
Сни про Візантію сни про Візантію
Я не забуду ці сни
Сни про Візантію сни про Візантію
Мене ведуть вони
Ой-ой
Ой-ой-ой

[Verse 2]
Купол під небом тримає світ
Я запалю на вікні цей вогник
Дід мій молився тут уночі
Я продовжую його мотив
Руки тремтять та я стою рівно
Візантія в мені живе

[Pre-Chorus]
Я чую дзвони крізь тисячу літ
Я чую дзвони

[Chorus]
Сни про Візантію сни про Візантію
Я не забуду ці сни
Сни про Візантію сни про Візантію
Мене ведуть вони

[Bridge]
Я не сама
Я не сама
Крізь попіл і зими
Я не сама
Я не сама
Ми знову молоді

[Chorus]
Сни про Візантію сни про Візантію
Я не забуду ці сни
Сни про Візантію сни про Візантію
Мене ведуть вони

[Post-Chorus]
Ой-ой
Ой-ой-ой
Ой-ой
Ой-ой-ой

Острівець миру в охопленому страйками Парижі: архієрейська вечірня в соборі Нотр-Дам

Значима подія відбулася під час масових страйків у Парижі, і Каріна Андронікова (Багратіон) хвилювалася, чи зможе взагалі туди дістатися.
Проте в неділю, 18 жовтня 2026 року, у свято святого Діонісія Ареопагіта, собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам) прийняв понтифікальну вечірню Асамблеї православних єпископів Франції, і вона стала островом миру посеред неспокійного міста. Ця об'єднавча служба відбувається раз на рік і збирає під одним дахом духовенство, членів дипломатичного корпусу, політиків і міжнародних журналістів.

Каріна мала честь бути присутньою як співзасновниця асоціації «Візантійських Хорів» та як представниця свого чоловіка, Його Світлості Князя Олексія Андронікова. Під час служби вона отримала благословення для обох від митрополита Дімітріоса Вселенського (Візантійського) патріархату. Вона також мала змістовні розмови з гостями та прихильниками про значення візантійської духовної спадщини й відповідальність за її збереження та передачу далі.

Для Каріни ця подія також відобразила дух проєкту «Візантійські хори»: православні традиції та культури зустрічаються в одному місці, в молитві та в співі. У час глибоких поділів такі миті показують, що діалог цивілізацій і культур — не абстрактна ідея, а жива практика. Візантійський спів, що століттями формувався грецькими, арабськими, сирійськими, грузинськими, слов'янськими та румунськими голосами, зберігає пам'ять про цивілізацію, яка поєднувала Схід і Захід, а сьогодні об'єднує спільноти з багатьох країн і традицій в одному спільному просторі молитви та взаємної поваги. Асоціація вже багато чого досягла. 9 травня 2026 року вона провела свій установчий концерт у кафедральній базиліці Сен-Дені за участі 100 хористів з візантійських традицій Парижа, під почесним головуванням єпископа Гійє із Сен-Дені. Асоціація також є членом Музичної конфедерації Франції.

Як почесна покровителька Інституту стратегічних досліджень імені Андроніка Комніна Візантійської імперії, прямого предка княжого роду Андроніковів, і як ректорка Швейцарського Інституту Культурної Дипломатії, Каріна Андронікова (Багратіон) прагне підтримувати ініціативи, що зберігають цю духовну й культурну спадщину, сприяють діалогу між цивілізаціями та культурами й передають її всьому світові.

***

An Island of Peace in a Striking Paris: Pontifical Vespers at Notre-Dame

The event took place during massive strikes in Paris, and I was worried whether I would be able to get there at all. Yet on Sunday, 18 October 2026, on the feast of Saint Denys the Areopagite, Notre-Dame de Paris hosted the pontifical vespers of the Assembly of Orthodox Bishops of France, and it became an island of peace in the midst of a restless city. This unifying service takes place once a year and gathers clergy, members of the diplomatic corps, politicians and international journalists under one roof.

I was honoured to attend as a founding member of the Byzantine Choir and as a representative of my husband, HSH Prince Alexis Andronikof. During the service I received blessings from Metropolitan Dimitrios of the Ecumenical (Byzantine) Patriarchate for us both. I also had meaningful conversations with guests and supporters about the importance of the Byzantine spiritual legacy and the responsibility to preserve and pass it on.

For me, this event also reflected the spirit of the Byzantine Choirs project: Orthodox traditions and cultures meeting in one place, in prayer and in song. In a time of deep divisions, such moments show that civilizational and cross-cultural dialogue is not an abstract idea but a living practice. Byzantine chant, shaped over centuries by Greek, Arab, Syriac, Georgian, Slavic and Romanian voices, carries the memory of a civilization that connected East and West, and today it brings together communities from many countries and traditions in one shared space of prayer and mutual respect. 

The association has already achieved a great deal. On 9 May 2026, it held its founding concert at the Cathedral Basilica of Saint-Denis, with 100 choristers from the Byzantine traditions of Paris, under the honorary presidency of Bishop Guillet of Saint-Denis. The association is also a member of the Confédération musicale de France.

As Honorary Patron of the Institute of Strategic Studies named after Andronic Komnene of the Byzantine Empire, a direct ancestor of the Princely Andronikof Family, and as Rector of the Swiss Institute of Cultural Diplomacy, I am committed to supporting initiatives that preserve this spiritual and cultural heritage, foster dialogue between civilizations and cultures, and share it with the wider world.








Андрій Сошніков: Становлення та еволюція Боспорської держави

Сучасний погляд на історію античного Причорномор’я вимагає рішучої відмови від застарілих романтичних шаблонів XIX ст. Глибинний аналіз геополітичних та економічних процесів у регіоні доводить, що за класичним еллінським фасадом ховалися жорсткі, прагматичні бізнес-моделі раннього капіталізму. Стародавня Таврида, гирла великих річок Скіфії та степові простори контролювалися не просто засновниками міст, а глобальними гравцями, які прораховували логістичні ризики та будували суверенні безпекові контури. Саме тому це не романтична сага про «грецьку колонізацію диких степів», а суворий, прагматичний і глибоко ешелонований процес створення офшорних митних терміналів та військово-політичних синдикатів.

Матеріальним відправним пунктом цієї системи став сакрально-митний фільтр на мисі Такіль — гігантський зольник хтонічного характеру площею близько 2 000 м², що функціонував на самому виході з протоки як обов’язкова станція для розвантаження, перепочинку та сплати перших сакральних мит моряками, які щойно подолали виснажливий шлях до Боспора. Цей простір від самого початку розгортався на перехресті інтересів трьох титанів: евакуйованого капіталу іонійського Мілета, агресивної протекторатної матриці Скіфського царства та стрімко висхідного військового холдингу Одріської держави у Фракії.

Стрижнем цього унікального простору стала Боспорська держава, яка розвинулася з колонії мілетців Пантікапей над протокою між Чорним та Азовським морями. Географічно вона розгорнулася на території півострова Крим (чи, як звучить його історична назва, Тавриди). Це був ідеальний ключ до панування над Чорним морем. Взагалі, півострови в геополітиці — це символ тенденції суходолу до панування над водними просторами. Таке ж значення має й потужна, жадібна долоня Тавриди з її розчепіреними пальцями: не раз в історії цими пальцями були міцно натягнуті керівні віжки до всіх найважливіших пунктів чорноморського узбережжя (Пантікапей, Херсонес). Як влучно вказує геополітик Ю. Липа, «Крим — це осередок торгівельних і політичних доріг Чорного моря. Врешті, Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Сильна влада на Кримі може діяти й глибше: спираючись на Дон, замкнути і волзьке гирло на Каспію, і просуватися на Каспій. Врешті, вздовж рік території Кубані влада на Кримі може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії — Вірменського узгір'я».

23.10.2026

Андрій Сошніков: Протокол «Зеленський»: Чому київське прокляття б’є лише по вихованцях КДБ

Уважний спостерігач, не позбавлений смаку до метафізики та архівних пошуків, давно помітив одну дивну закономірність. Варто якомусь респектабельному європейському лідеру потиснути руку колишньому коміку з Кривого Рога, як його кар’єра перетворюється на гарбуз.

 Політичний. Борис Джонсон, Ліз Трасс, Ріші Сунак, Кевін Маккарті, Еммануель Макрон (який утратив більшість), Марк Рютте (змушений піти в НАТО на пониження) — список жертв «прокляття Зеленського» великий і, на перший погляд, хаотичний. 

Обиватель, вихований на дешевих голлівудських трилерах, бачить тут містику або, боронь Боже, просте збіг обставин. 

Але ми з вами люди дорослі. Ми розуміємо, що у світі серйозної політики жодних збігів не буває. Бувають погано прочитані формуляри. Якщо накласти список постраждалих від цього «прокляття» на старі відомості обліку Першого головного управління КДБ СРСР та його східноєвропейських філій (на кшталт Штазі чи Секурітате), то картина з містичної миттєво стає строго науковою. Кришталево прозорою. «Прокляття» б’є снайперськи. Але виключно по чинному резерву та агентури Комітету.

Обиватель думає, що Зеленський сам вирішує, кого проклясти. Це наївність. За спиною артиста стоїть складний, багатоярусний апарат — «Контора глибокого буріння навпаки». 

Перший контур (Аналітичний) розташований у Лондоні, в районі Вайтголла. Скромні люди в сірих костюмах вивчають старі мікрофільми, вивезені з Прибалтики та Берліна у 1991 р. Вони вираховують, у якого європейського міністра дідусь служив у вішистській поліції, а папка в КДБ має гриф «Зберігати вічно». 

Другий контур (Режисерський) — це офіс на Банковій у Києві. Тут сухі аналітичні довідки перетворюються на сценарій «візиту солідарності». Сюди спускають таймінг: «Обійняти прем'єра Х рівно на 4 секунди довше, ніж зазвичай». Це хронометраж для медіатригера. 

Третій контур (Виконавчий) — підрозділи компромату в західній пресі (The Times, Le Monde, Spiegel). Щойно маркер (рукостискання) поставлено, цей контур миттєво публікує розслідування про «незадекларовану віллу» або «дивні зв’язки з російським бізнесом».

Що таке сучасний європейський політик вищого ешелону?

Василь Танасийчук: Квадробика: защита и инициация

Чтобы понять квадробинг, нужно вспомнить, как Эрих Нойманн в своем фундаментальном труде «Происхождение и развитие сознания» описывает эволюцию человеческого Эго.

​В начале жизни, и в филогенезе, и в онтогенезе, человеческая психика погружена в уроборический этап. Это состояние слияния с природой, с матерью, с инстинктивным миром, где еще нет жесткой границы между «я» и «не-я», между человеком и животным. Ребенок живет в мире образов, сказок и телесных ощущений, где он легко может быть котенком, волком или птицей.

Но современная цивилизация требует от ребенка невозможного. Мы подвергаем растущую психику жесточайшей ранней детерриториализации и интеллектуализации. В пять-шесть лет ребенка сажают за парту, заставляют смотреть в экраны гаджетов, тестируют, оценивают и заставляют удерживать жесткую вертикаль рационального контроля. ​Эго ребенка оказывается заперто в гипер-цивилизованной, стерильной, чисто ментальной клетке. 

А что происходит с тем животным, инстинктивным базисом, на котором стоит эта хрупкая психика? Оно оказывается вытесненным в подвал бессознательного. 

Квадробинг - это компенсаторный прорыв инстинкта. Тело, измученное гиподинамией и школьными партами, взбунтовалось. Через маску зверя и бег на четвереньках детская психика отчаянно пытается пробить асфальт городской рациональности и вернуться к живой, хтонической связи с Землей.

Посмотрите на важнейший элемент этого движения — маску. Квадроберы почти всегда скрывают лицо за мордой кошки, лисы или собаки. ​

В архаичной психологии маска зверя никогда не была «игрой» в современном профанном смысле. Маска - это священный инструмент трансформации. Когда первобытный человек надевал звериную шкуру или маску, он временно умирал как социальный индивид и позволял силам коллективного бессознательного или архетипу животного войти в свое тело. 

​Для подростка переходный возраст - это момент глубочайшего экзистенциального кризиса. Старое детское «Я» уже умерло, а новое взрослое «Я» еще не родилось. Это страшная зона междумирья.

​Надевая маску зверя и опускаясь на четвереньки, подросток интуитивно совершает архаический ритуал инициации. Он временно сбрасывает бремя человеческой идентичности, школьных ожиданий и социального давления. В образе животного он обретает право на силу, ловкость, скорость, на свободное проживание эмоций, которые цивилизация запрещает человеку (агрессия, дикость, грация, уединение). Это безопасное пространство для проживания своей Тюремной Тени.

21.10.2026

Андрій Поцелуйко: Від Варуни до Перуна: індоєвропейські архетипи у фольклорних образах святих Миколи та Касьяна

 Одним із найцікавіших явищ слов'янської народної релігійності є своєрідна опозиція між святими Миколою та Касьяном. Незважаючи на їхнє спільне походження з християнської агіографічної традиції, у народній уяві вони перетворилися на двох майже антиподів. Святий Микола виступає як милосердний заступник людини, захисник знедолених, покровитель мандрівників, худоби та землеробської праці. Натомість Касьян постає суворим, відчуженим і навіть небезпечним святим, чий погляд приносить лихо, а пам'ять про нього пов'язується з неврожаями, хворобами та всілякими нещастями. 

Подібна полярність давно привертає увагу дослідників, адже вона дивовижно нагадує одну з фундаментальних моделей індоєвропейської міфології.

Французький історик релігій Жорж Дюмезіль, розробляючи теорію трьох функцій індоєвропейського суспільства, показав, що верховна влада у багатьох індоєвропейських традиціях мала дуалістичний характер. Вона розподілялася між двома взаємодоповнювальними божествами — Мітрою та Варуною. Перший уособлював добровільний порядок, договір, взаємну довіру, справедливість і соціальну гармонію. Другий представляв містичну, сакральну та грізну сторону суверенності, був володарем космічного порядку, хранителем клятв і невблаганним карачем їхніх порушників.

Дюмезіль наголошував, що ці два принципи не протистоять один одному як добро і зло. Вони утворюють єдину систему влади, у якій мирний порядок не може існувати без можливості суворого покарання, а кара втрачає сенс без самого закону. Саме тому Мітра і Варуна майже завжди згадуються разом.

Якщо перенести цю модель на слов'янський фольклор, стає зрозуміло, чому образи Миколи та Касьяна настільки часто виступають парою. Микола незмінно допомагає людині. Він втручається у складні життєві ситуації, рятує від небезпеки, заступається перед Богом, проявляє милосердя навіть до грішників. У народних легендах він ніби наближений до людського світу й добре розуміє людські потреби. Саме ця функція посередника між небесним порядком і земним життям дозволяє побачити у ньому типологічну відповідність мітрівському образу.

Касьян, навпаки, перебуває ніби на периферії людського світу. За народними переказами, він через свою суворість або небажання допомагати людям був покараний Богом, тому його день припадає лише один раз на чотири роки. Його пам'ять пов'язували з небезпечним часом, а сам він часто виступає носієм кари. У цьому легко впізнається інший полюс суверенної влади — варунічний. Подібно до Варуни, Касьян не є доброзичливим покровителем людини; він радше символізує силу, що стоїть над людиною і нагадує про непорушність вищого порядку.

Саме тому зіставлення Миколи з Мітрою, а Касьяна з Варуною видається цілком обґрунтованим на типологічному рівні. 

Однак уважне читання народних легенд виявляє обставину, яка істотно ускладнює таку реконструкцію.

Андрій Поцелуйко: Охоронці наукових стандартів: Джеймс А. Джонсон і невидимий внесок редактора в розвиток сучасної індоєвропеїстики»

У розвитку будь-якої наукової дисципліни існують постаті, чиї імена пов'язують із великими відкриттями, новими теоріями або революційними методологічними підходами. Проте не менш важливою є діяльність тих учених, які забезпечують саме функціонування науки як системи. Вони рідко стають авторами гучних концепцій, однак саме від їхньої праці значною мірою залежить якість наукових досліджень, рівень академічної дискусії та збереження високих стандартів доказовості. До таких дослідників належить Джеймс А. Джонсон, Associate Editor одного з найавторитетніших спеціалізованих видань світу — Journal of Indo-European Studies. Його внесок у сучасну індоєвропеїстику полягає передусім не у створенні нової теоретичної школи, а у підтримці тієї інтелектуальної інфраструктури, без якої жодна наука не може успішно розвиватися.

Індоєвропеїстика є надзвичайно складною міждисциплінарною галуззю знань. Вона об'єднує порівняльно-історичне мовознавство, археологію, історію релігій, міфологію, антропологію, історію культури та дедалі частіше використовує результати генетики й цифрових гуманітарних досліджень. Така багатогранність відкриває широкі можливості для наукового пошуку, але водночас створює ризик появи необґрунтованих гіпотез, надмірно сміливих реконструкцій або побудов, що спираються більше на фантазію автора, ніж на перевірені факти. Саме тому редактори провідних міжнародних журналів відіграють надзвичайно важливу роль як своєрідні гаранти наукової якості.

Діяльність Джеймса А. Джонсона демонструє класичне розуміння академічної відповідальності. Як Associate Editor він бере участь у формуванні редакційної політики журналу, організації рецензування, відборі рукописів та оцінці їхньої відповідності сучасним науковим стандартам. Ця робота майже непомітна широкому загалу, однак саме вона визначає, які дослідження стають частиною міжнародного академічного дискурсу, а які залишаються недостатньо обґрунтованими для публікації.

Андрій Поцелуйко: Світові школи індоєвропеїстики: як університети формують сучасне розуміння праіндоєвропейського світу

Сучасна індоєвропеїстика вже давно перестала бути єдиною дисципліною з однаковими методами дослідження. У XIX столітті вона майже повністю ототожнювалася з порівняльно-історичним мовознавством, коли головною метою була реконструкція праіндоєвропейської мови. 

У XX столітті до неї поступово долучилися міфологія, історія релігії, археологія, антропологія, текстологія, а останніми десятиліттями — ще й археогенетика, комп'ютерна лінгвістика та статистичне моделювання мовної еволюції. Саме тому різні університети світу виробили власні наукові традиції, кожна з яких висвітлює окремий аспект індоєвропейської проблематики. Жоден центр не охоплює однаково сильно всі напрями, зате разом вони формують єдину глобальну мережу досліджень.

Порівняно-історичне мовознавство залишається ядром індоєвропеїстики. Саме воно дозволяє реконструювати звукову систему прамови, її граматику, лексику та закономірності розвитку окремих мовних гілок. Проте сама реконструкція є лише відправною точкою. Питання про те, ким були носії праіндоєвропейської мови, як вони жили, у що вірили, які соціальні структури створювали, неможливо вирішити лише мовними методами. Саме тому різні університетські школи спеціалізуються на різних вимірах індоєвропеїстики.

Одним із найавторитетніших сучасних центрів є University of California, Los Angeles. Каліфорнійська школа традиційно асоціюється передусім із фундаментальним порівняльним мовознавством. Тут сформувалася одна з найсильніших у світі традицій дослідження анатолійських мов — хетської, лувійської, палайської та лікійської. Саме анатолійські мови відіграли революційну роль у сучасній індоєвропеїстиці, адже вони підтвердили багато реконструкцій, які ще наприкінці XIX століття існували лише як теоретичні моделі. Дослідження H. Craig Melchert значною мірою визначили сучасне розуміння фонології та морфології найдавнішої індоєвропейської гілки. Тут також працювали Jaan Puhvel, який поєднав мовознавство з порівняльною міфологією, та Brent Vine, відомий працями з етимології та історичної семантики. Каліфорнійська школа насамперед прагне максимально точного відновлення прамови, тому її головними інструментами залишаються сувора фонетична реконструкція, морфологічний аналіз та текстологія давніх мов.

Андрій Поцелуйко: Методологічна виваженість і реконструкція індоєвропейської спадщини: науковий внесок Робіна Меєра

У сучасній індоєвропеїстиці дедалі помітнішою стає тенденція до переходу від побудови масштабних реконструктивних теорій до ретельного аналізу окремих мовних, культурних та релігійних явищ. 

Якщо класичний період розвитку дисципліни був пов'язаний із формуванням великих синтетичних концепцій, які прагнули відтворити цілісну картину праіндоєвропейської культури, то сучасне покоління дослідників дедалі частіше віддає перевагу поступовому накопиченню добре аргументованих фактів. Саме до цієї дослідницької традиції належить Robin Meyer, який поєднує класичні принципи порівняльно-історичного мовознавства із сучасними міждисциплінарними методами дослідження.

Хоча Робін Меєр ще не став автором фундаментальної теорії, подібної до трифункціональної моделі Georges Dumézil чи історико-етимологічних реконструкцій Calvert Watkins, його діяльність відображає характерну рису сучасної науки: розвиток дисципліни дедалі більше залежить не лише від окремих великих відкриттів, а й від удосконалення дослідницьких методів, критичного аналізу джерел і створення високих стандартів академічної аргументації.

Одним із найважливіших напрямів його роботи є дослідження індоєвропейської поетичної традиції. 

Давня поезія індоєвропейських народів зберегла численні мовні конструкції, які формувалися протягом багатьох століть і нерідко сягають ще праіндоєвропейської доби. Меєр досліджує сталі словосполучення, формульні епітети, сакральні вислови та особливості поетичної композиції, які простежуються у ведійських гімнах, гомерівському епосі, германській, кельтській та інших традиціях.

Андрій Поцелуйко: Homo Technologicus: людина, яка еволюціонує через технології

 Історію людства прийнято описувати через великі війни, держави, релігії, економічні системи чи культурні епохи. Одні мислителі вбачали сутність людини у розумі, інші — у праці, мовленні, грі або творчості. Проте існує ще один спосіб подивитися на людську природу — розглядати людину як Homo technologicus, істоту, яка розвивається насамперед через створення та вдосконалення технологій.

Якщо для Йогана Гейзінги людина є Homo ludens — істотою, що творить культуру через гру, а для Анрі Бергсона — Homo faber, людиною, яка виготовляє знаряддя праці, то концепція Homo technologicus робить ще один крок уперед. Людина не просто використовує технології. Вона еволюціонує завдяки ним. Саме технології є тим середовищем, у якому відбувається справжня історія людського виду.

Біологічна еволюція більшості живих організмів відбувається через природний добір. Зміни накопичуються протягом тисяч і мільйонів років, а виживають ті особини, які краще пристосовані до довкілля. Людина частково вийшла з-під влади цього механізму. Вона не стала чекати, поки природа подарує їй гостріші кігті, міцніші зуби чи швидші ноги. Замість цього вона створила кам'яну сокиру, спис, ніж, колесо, плуг, корабель, парову машину, комп'ютер і штучний інтелект.

Саме в цьому полягає унікальність людини як виду. Вона не змінює насамперед себе — вона змінює свої інструменти. А змінюючи інструменти, змінює власні можливості.

Коли перший представник роду Homo підняв із землі камінь і використав його як знаряддя, розпочалася нова форма еволюції. Відтепер розвиток залежав не тільки від генів, а й від технологічної спадковості. Кожне покоління отримувало не лише біологічну спадщину, а й накопичений арсенал знань, навичок і технічних рішень.

Андрій Поцелуйко: Лайка як еволюційно давня система соціальної комунікації: нейробіологічні основи, символіка домінування та приматологічні паралелі

Довгий час обсценна лексика розглядалася переважно як культурний або моральний феномен. Однак сучасні досягнення нейролінгвістики, клінічної неврології, еволюційної психології та приматології свідчать, що лайка є значно складнішим явищем. Вона не лише використовує мовні засоби, а й спирається на еволюційно давні механізми емоційної регуляції, агресії та соціального домінування. Саме тому дослідження лайки становить інтерес не лише для мовознавства, а й для нейронаук, антропології та біології поведінки.

Одним із найпереконливіших доказів особливого статусу обсценної лексики є клінічні спостереження за пацієнтами з афазіями. Праці неврологів і нейропсихологів, зокрема Antonio Damasio, Steven Pinker та Timothy Jay, показали, що після ураження мовних центрів лівої півкулі хворі можуть втрачати здатність до довільного мовлення, але при цьому зберігати можливість вимовляти автоматичні емоційні вислови, вигуки та лайливі слова. Цей феномен свідчить про існування принаймні двох відносно автономних мовних систем.

Перша система забезпечує свідоме, граматично організоване мовлення. Вона ґрунтується насамперед на роботі кори великих півкуль, передусім класичних мовних зон лівої півкулі. Друга система пов'язана з автоматизованими вокалізаціями та емоційним мовленням. У її функціонуванні важливу роль відіграють базальні ганглії, структури лімбічної системи, зокрема мигдалеподібне тіло, а також інші підкіркові центри, що беруть участь у формуванні афектів, реакцій страху, гніву та агресії. Саме тому обсценна лексика часто зберігається навіть тоді, коли пропозиційне мовлення істотно порушене.

20.10.2026

Андрій Поцелуйко: Чому промислова революція відбулася в Англії, а не в Китаї: історія не технологій, а стимулів

Коли ми згадуємо промислову революцію, часто виникає враження, ніби до XVIII століття Європа стрімко випереджала решту світу в науці й техніці, а Китай залишався відсталою аграрною країною. Проте це один із найпоширеніших історичних міфів.

Насправді протягом багатьох століть Китай був однією з найрозвиненіших цивілізацій світу. Саме тут були винайдені папір, компас, порох, книгодрукування та безліч інших технологій, які згодом змінили людську історію. Китайська металургія, гідротехніка, виробництво шовку, порцеляни та сільське господарство досягли такого рівня, який для багатьох європейських держав залишався недосяжним.

До XVIII століття Китай був не периферією світової економіки, а її центром. Його товари користувалися величезним попитом. Європейці прагнули купувати чай, шовк, порцеляну, лаковані вироби та інші предмети розкоші. Натомість сам Китай майже не мав потреби в європейських товарах. Його економіка була настільки самодостатньою, що іноземні купці змушені були платити сріблом.

Саме ця ситуація стала передумовою однієї з найтрагічніших сторінок світової історії — Опіумних воєн.

Британська імперія зіткнулася з величезним торговельним дефіцитом. Срібло безперервно витікало до Китаю, а європейські товари не знаходили там покупців. Замість того щоб створити продукт, який справді зацікавив би китайський ринок, британські торговці знайшли інший спосіб вирівняти баланс. Вони почали масово постачати до Китаю опіум, який вирощувався в Індії.

Андрій Поцелуйко: Марсель Мельдер і сучасна індоєвропеїстика: методологія критичної реконструкції

 Найбільший внесок Marcel Meulder зробив у галузі історичного мовознавства, кельтології, германістики та порівняльної індоєвропеїстики. Його дослідження вирізняються суворим дотриманням класичного порівняльно-історичного методу, критичним ставленням до надто сміливих реконструкцій і прагненням поєднати лінгвістичний аналіз із даними історії культури. Методологія Мельдера є показовою для сучасної європейської індоєвропеїстики, яка після хвилі масштабних реконструктивних моделей дедалі більше зосереджується на перевірюваності гіпотез, точності мовних даних та міждисциплінарному аналізі.

Однією з центральних рис його наукового підходу є переконання, що реконструкція праіндоєвропейської спадщини повинна ґрунтуватися насамперед на мовних фактах, а не на апріорних культурологічних чи міфологічних схемах. Якщо певна реконструкція не знаходить достатнього підтвердження у фонетичних закономірностях, морфологічних відповідниках або семантичних паралелях, вона, на думку Мельдера, не може вважатися науково обґрунтованою. Такий підхід відображає загальну тенденцію сучасної компаративістики до максимального методологічного контролю.

Особливу увагу дослідник приділяє історичній семантиці. Він виходить із того, що слова не лише змінюють свою фонетичну форму, але й постійно трансформують свої значення під впливом культурних, соціальних і релігійних процесів. Тому реконструкція праіндоєвропейської лексики повинна враховувати не лише формальні відповідності, а й історію розвитку значень у різних мовних гілках. Завдяки цьому його праці демонструють, що семантична еволюція часто дозволяє точніше реконструювати давні концепти, ніж механічне зіставлення словникових відповідників.

Андрій Сошніков: Іранський поверх: модель імперії як сервісу

Давайте нарешті змиємо з очей цей солодкий ієрогліфічний грим і ввімкнемо холодний, цинічний прагматизм системного аналізу. Ніякого «гуманізму» чи «толерантності» у вищій геополітиці Залізного віку не існувало за визначенням. Більше того, якщо ми відкинемо романтичні міфи та поглянемо на тогочасні реалії крізь призму геополітичної прагматики, то побачимо, що за фасадом «м'якої сили» ховався чіткий інструментарій контролю. Іранське нагір’я в системі Глобального Оператора завжди посідало абсолютно особливе, стратегічне місце. Це був Верхній Поверх, Дах Ойкумени та Пост Гірського Наглядача.

Саме звідси розгорталася логіка поширення тієї грандіозної індогерманської або арійської родини народів, чию мовну єдність та спорідненість санскриту, зенду й більшості європейських мов згодом науково довели Франц Бопп, Авг. Потт та брати Грімм. І якщо колишня академічна наука бачила в Азії спільну статичну колиску цієї матриці, порівнюючи відгалуження народів із відділенням планет від космічної речовини або з розгалуженим деревом, то системний аналіз виявляє зовсім іншу динаміку. Безмежний степовий простір від Центральної Азії до Північного моря, позбавлений природних перепон, діяв як ідеальний провідник. Подібно до мовної хвилі Йоганна Шмідта, яка розходиться концентричними колами від центру, однорідна кочова маса заповнювала цей простір, де лише згодом через територіальну відокремленість виникли локальні племінні модифікації софту, що зберегли, проте, єдиний базовий інтерфейс.

Якщо плоскодонна Месопотамія була низинним цехом, де в річковій багнюці порпалися мільйони безликих «термітів», то з високих і суворих іранських хребтів за цим процесом пильно стежила вища адміністрація. Звідти періодично спускалися менеджери з важкими дубинами (або залізними мечами), щоб провести плановий аудит, зачистити збиткові офіси чи повністю змінити тубільну комендатуру.

Ці менеджери належали до унікальної групи зороастрійських народів, які колись спустилися з північних околиць Согдіани і тривалий час жили разом із греками та індусами під спільним ім’ям «aryas». 

Проте запеклі релігійні чвари розкололи цю спільноту, породивши протестантський дух свободолюбства, що відкинув тиранічну брахманську дисципліну та привів до заснування окремих націй. 

Спускаючись на південний захід, частина цих племен змішалася з автохтонним меланійським та хамітським населенням, і лише ті північно-східні та південні гілки — бактрійці, мідійці та перси, чий зендський та перський діалекти найменше постраждали від семітських домішок, змогли зберегти достатньо арійської чистоти й зверхності, щоб очолити подальшу експансію в Передній Азії.

Трансформації Африканських традицій в Америці

 Мапа візуалізує масштабний трансферинг, адаптацію та трансформацію духовних традицій під час трансатлантичної работоргівлі та демонструє, як традиційні вірування Західної та Центральної Африки

▪️перетнули океан, 

▪️трансформувалися під впливом християнства (передусім католицизму)

▪️сформували унікальні синкретичні релігійні системи Північної, Центральної та Південної Америки і Карибського басейну.

 Африканське вихідне ядро (прабатьківщина традицій)

У правій верхній частині мапи позначено регіони-джерела, звідки походять фундаментальні культові системи.

Йоруба (Yoruba) та Дагомея (Dahomey / фон) - стали основою для багатьох найвідоміших традицій (сантерія, кандомбле, вуду), подарувавши пантеони божеств (оріша, воду), складні системи ворожіння та ритуальної музики.

Конго (Kongo) мало величезний вплив на формування духовних практик у Новому Світі, зокрема через акцент на культі предків, роботі з духами природи та магічних предметах (наприклад, традиції пало).

Акан (Akan), Одінані (Odinani / ігбо), Екпе (Ekpe): Доповнили мозаїку африканських субстратів, які перенеслися на американський континент.

Карибський басейн та Центральна Америка — серце синкретизму

Карибські острови та узбережжя стали головним «котлом», де африканські вірування змушені були маскуватися під католицькі канони (це явище називається синкретизмом, коли африканські божества ототожнювалися з християнськими святими)

Гаїтянське вуду (Haitian Vodou) та Домініканський вуду (Dominican Vudú) поєднують елементи традицій фон, йоруба та конго з французьким і іспанським католицизмом.

Сантерія (Santería / Куба) базується переважно на традиціях йоруба, де кожен оріша має свого християнського святого-двійника.

Пало (Palo) та Абакуа (Abakuá) - традиції з сильним впливом бантських (конголезьких) та нігерійських коренів.

Регіон також рясніє локальними течіями: Kumina на Ямайці, Spiritual Baptist на Малих Антильських островах, Quimbois на Мартиніці та Гваделупі тощо.

 Північна Америка (США)

Louisiana Voodoo та Hoodoo - формувалися під впливом як французької/іспанської колоніальної культури Луїзіани, так і міграції з Гаїті. 

На відміну від організованих релігій, Hoodoo часто функціонує як народна магія, травництво та практичний окультизм, що глибоко вкорінився в афроамериканському фольклорі.

Південна Америка (Бразилія та Гвіана)

Південноамериканський регіон зберіг потужні, масові та добре структуровані афро-американські релігії.

Кандомбле (Candomblé) та Кімбанда (Quimbanda / Бразилія) зберігають дуже близький до автентичного зв'язок із пантеонами йоруба, фон та конго.

Умбанда (Umbanda) більш сучасний бразильський синтез, який поєднує африканські вірування з європейським спіритизмом (кардіцизмом), католицизмом та місцевим індіанським шаманізмом.

Шанго (Xango) та Тамбор (Tambor) у регіоні Бразилії та Суринаму відображають специфічні регіональні культи (наприклад, культ божества грому Шанго).

Winti (Суринам) та Comfa - традиції маронів (нащадків біглих рабів у джунглях Гвіани), які зберегли надзвичайно чисті елементи західноафриканських вірувань.

Легенда мапи чітко розділяє складові цих рухів: багатошарові кола показують походження (базовий субстрат) та додаткові впливи (накладені згодом європейські, індіанські чи сусідні карибські елементи).

Андрій Поцелуйко: Зооморфний код індоєвропейської міфології: лев, дракон і пес як символи космічного порядку у дослідженні Martin E. Huld

 У сучасній індоєвропеїстиці дедалі більшого значення набувають дослідження, присвячені символічному світу тварин, оскільки саме зооморфні образи нерідко зберігають найбільш архаїчні елементи світогляду, які переживають зміну мов, релігій і політичних систем. Стаття Martin E. Huld «Lions and Dragons and Hounds, Oh My!» є одним із прикладів такого підходу. Автор прагне показати, що лев, дракон і пес не є випадковими персонажами окремих міфів, а належать до єдиної символічної системи, витоки якої сягають праіндоєвропейської культурної спільноти. Завдяки поєднанню порівняльно-історичного мовознавства, компаративної міфології та аналізу епічних традицій різних народів Huld реконструює глибинну модель мислення, у якій кожна із цих тварин виконує особливу функцію в осмисленні космосу, влади, смерті та героїзму.

Вихідною тезою дослідження є положення про те, що індоєвропейські міфи не становлять випадкового зібрання локальних легенд, а відображають залишки спільної системи уявлень, сформованої ще до розселення індоєвропейських народів. Незважаючи на численні історичні трансформації, ця система зберегла власні структурні принципи, які можна виявити через повторюваність певних сюжетів, образів та мовних формул. Саме тому Huld розглядає лева, дракона та пса не ізольовано, а як взаємодоповнювальні елементи єдиного символічного комплексу, що описує фундаментальні принципи організації світу.

Найбільш універсальним образом у цьому комплексі постає дракон або змій. Автор показує, що майже в усіх індоєвропейських традиціях центральним міфологічним сюжетом є боротьба героя чи верховного божества із чудовиськом, яке персоніфікує хаос. У ведійській традиції Індра перемагає Врітру, у хетів бог Грози долає Іллуянку, у грецькій міфології Зевс перемагає Тифона, у германців Тор бореться зі світовим змієм Йормунгандом, а слов'янський Перун протистоїть Велесу. Незважаючи на різні історичні обставини виникнення цих текстів, їхня структурна подібність свідчить про існування спільного індоєвропейського міфологічного архетипу.

Особливість дракона полягає в тому, що він ніколи не виступає лише як велика небезпечна істота. Він символізує первісний безлад, який загрожує космічному порядку, порушує природний хід речей, затримує води, світло або родючість. Саме тому перемога героя над чудовиськом набуває універсального значення. Вона є не просто військовою перемогою, а повторенням акту космогонії — створення впорядкованого світу шляхом приборкання хаосу. Таким чином міфологічний сюжет набуває космологічного змісту, пояснюючи виникнення самого порядку буття.

Юрій Кисельов: Україна в сучасному глобальному вимірі: геополітичний та геософічний аспекти

Посилення геополітичних позицій деякими великими державами Сходу за одночасного послаблення країн Заходу створило значні безпекові ризики для України, що спричинили війну, розв’язану проти нашої держави китайським «проксі» – росією. Досягнення національної безпеки України в майбутньому можливе завдяки не лише євроатлантичній інтеґрації, а й особливо тісному зближенню з державами Балтійсько-Чорноморської осі та Великого Степу, які разом можуть утворити нову геополітичну та геософічну єдність – Мезоєвразію. Характеризуючись вищою, порівняно із Західним світом, пасіонарністю, країни Мезоєвразії можуть стати потужною й дієвою альтернативою російському євразійству. Мезоєвразія є потенційною третьою силою в ґлобальному людському просторі на противагу аґресивному Сходу та недостатньо сильному Заходу.

Enforcement of geopolitical positions by some great Eastern states with seeking Western countries at the same time created essential security risks for Ukraine that caused the war increased against our state by a Chinese “proxy” – Russia. Winning the national safety of Ukraine in future is possible thanking not to the Euroatlantic integration only, but also to the extremely narrow convergence with the states of the Baltic – Black Sea axis and the Great Steppe, that can together shape a new geopolitical and geosophical essence – Mesoeurasia. Characterizing by a higher, comparing with the Western realm, passionarity, countries of Mesoeurasia can became as a strong and active alternative to the Russian eurasianism. Mesoeurasia is a potential third force in the global human space in contrary to the aggressive East and the not enough strong West.

Вступ. Переломний момент історії, який сьогодні переживає світ і – особливо – Україна, яка понад десять років веде війну за незалежність проти російського аґресора, вимагає пошуку нестандартних шляхів подолання ґлобальної політичної кризи, яка охопила сучасну цивілізацію. Про кризовий характер сьогоднішньої доби свідчить не лише значна кількість воєн, що одночасно тривають у різних частинах світу, а й істотне пришвидшення геополітичних та етногенетичних процесів у антропосфері.

Метою дослідження є геософічне обґрунтування ідеї Мезоєвразії як ймовірної третьої, поряд із Заходом та Сходом, глобальної геополітичної сили. При виконанні дослідження застосовано такі методи, як діалектика, логічні (аналіз, синтез, порівняння), історико-географічний, описовий, картографічний.

17.10.2026

Кирилл Серебренитский: О прогрессорстве

Мы не дождались и не дождемся ни Дед-Мороза, ни Гэндальфа в голубом вертолёте. Мы не поймаем золотую рыбку, не отыщем скатерть-самобранку, не изменим законы физики ради вечного двигателя и не получим сдачи неразменный рублик. 

 Поэтому: не было до сих пор и не будет впредь никакого прогресса социального или экономического. 

И социум, и экономика будут беспощадны по-прежнему. 

Всё, что есть в нашем распоряжении, - то, что обычно кажется социальным или экономическим прогрессом, - это индивидуация. 

Непрерывная война индивидуума с биомассой, Я-сознания с Оно-бессознательным. 

Непрерывный мятеж Эго-сепаратизма. 

В этой войне, - таинственно, неизьяснимо, вопреки всему, - индивидуум иногда одерживает победы, ему удаются некоторые прорывы, контратаки, выходы из окружения и диверсии.

Это, опять же, не бодрый марафонской прогресс в белых спортивных трусах. 

Это - болезненные циклические зигзаги, рваные алгоритмы, достижения фарфорово хрупкие, - 

все это вполне можно не только развернуть вспять, а просто расплющить, обратить в прах и смести в мусорное ведро, словно и не было. 

Конструкты, которые готовились, как подкоп для побега, целые тысячелетия - вполне можно испепелить в течение месяцев или недель. 

***

Поэтому, кстати, по моему убеждению прогрессоры - вот они кто:

это эмигранты, которые в чужих странах всеми силами оберегают свою прежнюю идентичность, - ей живут, ей дышат, ради неё идут и на труды, и на трудности, на нищету и на смерть. 

Прогрессор - это не щупальце антропомассы, тянущееся к другой массе, ради преобразования одного человековещества в другое вещество. 

Это тот, кто - волевым порывом, своей микроскопической, но устремленной, как пуля, волей, - из одной громады выявился, вылелился и вырвался;  

но в другой не растворяется. 

Внутри России часовенки и берёзки, родословная от Рюрика или фотография бородатого прадедушки-ямщика, Пушкин наизусть и Мусоргский в смартфоне - это личный изыск, комнатное увлечение, забава, прихоть, - и то : если только это не пресмыкательство, не выклянчивание пропуска вверх, не школьный рефлекс отличника. 

В изгнании это - подлинные палладиумы. 

Другое дело - то, что в нынешние времена изгнанничество из России не всегда исходит за географические пределы России. 

Изнутри границы изгнанников, возможно, ещё и больше, чем извне. 

Мы безусловно побеждены во всех странах, по всей планете, мы потеряли на только все государства, но и саму государственность, и это процесс необратимый. 

Но: когда мы потеряли государства - то и государства потеряли нас. 

Вместо кодекса поисков Святого Грааля, - который придавал бытию метафизический отсвет даже когда никто этому кодексу не следовал, - наступило время тотальной актуальности, то есть бессмысленного копошения живого ради выживания, бытования ради бытия. 

Власть захватили однодневные суетливые насекомообразные, которые притягивают внимание непрерывным движением, назойливым жужжанием, непрерывным самопоеданием и исходящей от них опасностью, (как осы или слепни), - но за бессмыслием идет скука, отчуждение, отвращение. 

Государства становятся не интересными, ненужными, и потому - рыхлыми, дырявыми, вялыми. Удушливость - это не сила, а вязкость - на прочность.

 Поэтому внутри этих макросистем вполне возможно - и создание любых конструктов, и суверенизация вплоть до автаркии.

Провалы альтернативных проектов - в том, что мятежники не осознают, что миростройство не ухудшилось, а совершенно изменилось. И не нужно следовать эталонам 19 века просто потому, что от 19 века уже не осталось ничего осязаемого. Российская Империя - это уже Атлантида, легенда, сказка, а не руины, которые можно реконструировать. Как и Австро-Венгрия, и Второй Рейх, и тд. 

Пришло время не бороться, а укрываться, не вступать, а уходить.

Андрій Сошніков: Свята Земля без гриму: логістичні коридори, скіфський слід та фабрикація біблійного інтерфейсу

Первісно ізраїльтяни були звичайними суворими залізними варварами, чий базовий алгоритм («око за око, зуб за зуб») та параноїдальні заклики до тотального винищення сусідів нічим не відрізнялися від решти дикунів. Навіть за царя Давида їхній моральний трек лежав на рівні кривавого хаосу, а імена лідерів масово містили коди язичницьких богів Ваала й Астарти. 

Протягом століть Метрополія вела запеклу внутрішню війну з цим хананейським субстратом: царі Аса, Йосафат, Йоас, Амасія, Азарія та Йоатам раз за разом намагалися заблокувати «чужі сервери», проте офіційні звіти сухо констатували системний збій: «тільки висоти не були знищені». 

Традиційний монотеїзм юдеїв є пізньою історичною ілюзією: сотні років у більшості юдейських домівок легально стояли терафіми та тисячі фігурок богині Ашери, а жінки в самому Єрусалимі відкрито місили тісто для пиріжків «Цариці Небесній» і кадили Ваалу (навіть у самому Храмі Яхве стояли предмети культу Ваала й Астарти, а Єремія відкрито заявляв, що число божеств зрівнялося з числом міст Юдеї). 

Проте протягом тисячоліття Оператор запустив через інститут Пророків технологію гуманітарного демпфера, яка не мала аналогів у стародавньому світі.

Науковий перегляд стратиграфії та відкриття в 1993 р. базальтової стели з Тель-Дана з арамейським написом про розгром царем Азаїлом «Дому Давида» остаточно приземлили цей міф. Хоча, якщо зняти маску теологічного пафосу, археологічні факти залізобетонно свідчать: у Х ст. до н. е. ніякої грандіозної «імперії» Давида та Соломона від Євфрату до Ейлата не існувало. 

Не менш скромною за своїми масштабами була й попередня епоха першого царя Ізраїлю Саула (Шауля), чиє умовне правління датується кінцем ХІ ст. до н. е. (близько 1029–1005 рр. до н. е.). Він походив із незначного роду Матрі Беньямінового коліна, і цей колишній орач фактично діяв як типовий племінний вождь — «суддя», висунутий для протистояння філістимлянам, а його воцаріння у Гілгалі чи Міцпі стало результатом компіляції кількох суперечливих біблійних версій. Уся його внутрішня політика зводилася не до створення централізованого адміністративного апарату, а до консолідації племінних ополчень навколо невеликої постійної армії у 3 000 воїнів та роздачі земельних наділів родичам, які й складали кістяк протодержавного управління в його тогочасній столиці Гів'ї. Релігійний конфлікт Саула з пророком Самуїлом через самовільне принесення жертви та виявлену «м’якосердість» до худоби та бранців Амалека лише підкреслює хиткість тогочасних інститутів влади. Кривавий фінал Саула під час битви з філістимлянами на горі Гілбоа, де він кинувся на свій меч, безпосередньо перегукується з долею ключових палестинських центрів: його зброю філістимляни пожертвували у храм Астарти, а обезголовлене тіло вивісили на стіні Бет-Шеана, звідки його таємно зняли вдячні жителі Явеш-Гілада. Сама наявність цієї міської стіни ХІ ст. до н. е., що належала ворогам ізраїльтян, наочно ілюструє межі реального географічного контролю перших єврейських правителів. 

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти