Андрій Сошніков: Анатомія республіканського фіаско: ілюзія трампізму і залізні закони політичної механіки

Поразка Республіканської партії на проміжних виборах до Конгресу зумовлена системною кризою «Трампізму 2.0», посиленою економічним тиском через конфлікт з Іраном, провалом ключових адміністративних реформ та глибоким нерозумінням законів імперського управління. Попри всі гучні заяви консерваторів, Демократична партія повернула собі повний контроль над Капітолієм, отримавши більшість як у Палаті представників (228 місць), так і в Сенаті (54 місця).

У пристойному товаристві про американські вибори прийнято говорити з придихом. Вважається, що там, за океаном, відбувається велике таїнство: «зіткнення ідей», «вибір шляху», «торжество народної волі». Нам малюють величну картину, де благочестивий фермер з Айови та витончений айтівець із Каліфорнії, зваживши всі «за» і «проти», визначають долю планети. Це, звісно, нісенітниця. Дитяча казка для тубільців, щоб ті старанно будували у себе картонні парламенти та гралися в «незалежні інститути». Реальна американська політика — це величезний, дорогий, чудово зрежисований механічний театр. І те, що відбулося на проміжних виборах до Конгресу, де Республіканська партія з тріском програла, повернувши Демократичній партії повний контроль над Капітолієм — це не «вибір народу». Це закономірний підсумок поламки однієї конкретної шестірні, яка уявила себе головним двигуном. По суті, перед нами розгортається класичний сюжет пізньої Римської імперії, де черговий провінційний імператор, піднятий на щитах легіонерів-регбів з глибинки, вирішив, що він став повноправним наступником Августа, забувши, що справжня влада у Римі завжди належала таємній канцелярії, хлібним складам Остії та грецьким банкірам. Подивимося на крах «Трампізму 2.0» холодним поглядом людини, яка розуміє, як влаштовані світові лаштунки і як механіка античного Риму досі керує вашингтонськими пагорбами.

Андрій Поцелуйко: Первісна прабатьківщина індоєвропейців у концепції Жана Одрі: пам’ять про сакральну Північ. Космічний порядок, вічність і людське призначення: філософський вимір концепції Жана Одрі

У своїх роздумах про походження індоєвропейців французький індоєвропеїст Жан Одрі пропонує звернутися до джерела, яке, на його переконання, тривалий час залишалося недооціненим у дослідженнях давньої історії, — до міфологічних і релігійних традицій індоєвропейських народів.

 Якщо мовознавство дає змогу реконструювати їхню спільну мовну спадщину, а археологія допомагає простежити переміщення давніх спільнот, то традиція, вважає дослідник, може зберігати пам’ять про найдавнішу прабатьківщину народу, а можливо, навіть про місце його первісного формування.

На думку Одрі, свідчення про північне походження індоєвропейців не слід відкидати лише тому, що вони дійшли до нас у міфологічній формі. Він звертає увагу на паралелі між індійською, іранською, кельтською та іншими індоєвропейськими традиціями, у яких, як він вважає, збереглися відгомони давнього світу, пов’язаного з тривалою зимовою ніччю, особливим ритмом небесних світил і сакральним значенням Півночі.

Одним із таких свідчень Одрі вважає ірландську традицію про Туата Де Дананн — міфічний народ, який, згідно з наведеним ним переказом, походив з островів північного світу, де опановував знання, магію, друїдську мудрість і мистецтво. Для дослідника цей сюжет є не просто фантастичною оповіддю, а можливим відображенням уявлень про далеку північ як первісний осередок особливого знання та духовної традиції.

Не менш важливим аргументом він вважає свідчення «Авести», священного тексту давньоіранської релігії. У ній згадується земля, яка колись була першою серед усіх прекрасних країн, але згодом стала місцем, де зима тривала десять місяців, а літо — лише два, причому навіть літні місяці залишалися холодними. Одрі наголошує, що такі кліматичні умови важко узгодити з географією Іранського нагір’я. Звідси він робить висновок про можливість існування давнішої північної прабатьківщини, пам’ять про яку збереглася в релігійній традиції.

Особливе місце в його концепції посідає ведична та брахманічна космологія. Одрі звертає увагу на уявлення, згідно з яким рік людей відповідає дню богів і складається з двох частин — світлої та темної. На його думку, така символічна відповідність набуває особливого сенсу в умовах полярних широт, де день і ніч можуть тривати протягом надзвичайно довгих періодів. У цій перспективі космологічні образи постають не лише результатом абстрактного споглядання небес, а й можливим відображенням конкретного природного досвіду, закарбованого в колективній пам’яті.

Андрій Поцелуйко: Жан Одрі та індоєвропейці як ключ до минулого й майбутнього Заходу

 (за матеріалами передмови до чеського перекладу книги JEAN HAUDRY ‘’INDOEVROPSKÁ TRADICE KOŘENY NASí IDENTITY’’, написаної Ivo T. Budil)

Невелика за обсягом книжка «Індоєвропейська традиція: корені нашої ідентичності», яка вперше стає доступною читачеві в чеському перекладі, не є суто фаховою чи енциклопедичною працею про далеке минуле Євразії. Ті, хто цікавиться проблематикою виникнення та експансії популяцій індоєвропейського походження, можуть звернутися, наприклад, до ґрунтовних праць Бернара Сержана, Дж. П. Меллорі, Коліна Ренфрю, Гаральда Гаармана та багатьох інших мовознавців, археологів, антропологів та істориків.

Понад тридцять років тому Мартін Бернал, дотримуючись духу ревізіоністських постколоніальних досліджень, стверджував, що індоєвропейське коріння західної цивілізації було штучно сконструйоване на зламі XVIII–XIX століть європейськими орієнталістами, які керувалися расистськими поглядами. На його думку, вони нібито не хотіли визнавати, що Захід завдячує основами своєї цивілізації Стародавньому Єгипту, населеному семітськими та африканськими народами. Саме тому вони звернули увагу на центральноазійські степи та високогір'я, де шукали гіднішу колиску західного суспільства, яке саме перебувало на світанку імперської доби. 

Зрозуміло, що вся ця проблематика набагато складніша.

Андрій Поцелуйко: Еволюція людського мислення: від міфологічного світосприйняття до раціонального мислення

 Історія людства — це не лише історія розвитку суспільств, держав і технологій, а й історія зміни способів мислення та пізнання світу. У різні історичні періоди людина по-різному пояснювала навколишню дійсність, намагалася зрозуміти своє місце у Всесвіті, походження життя, природу добра і зла. У цьому процесі можна виділити міфологічне мислення, мистецько-художнє сприйняття, раціоналізацію релігійних традицій та формування раціонального мислення.

На ранніх етапах розвитку людства провідну роль відігравало міфологічне мислення. Людина пояснювала світ через міфи, легенди, богів і надприродні сили. Природа сприймалася як жива та одухотворена, а природні явища пов'язувалися з діяльністю божеств. Наприклад, грім міг пояснюватися гнівом бога, а зміну пір року — боротьбою або взаємодією надприродних сил. Міф виконував не лише пояснювальну, а й світоглядну функцію: він формував уявлення про походження світу, суспільні норми, мораль і місце людини в ньому. Істинність міфу ґрунтувалася передусім на традиції та авторитеті предків.

Важливе місце у формуванні людського світогляду посідало мистецько-художнє сприйняття світу. Людина осмислювала дійсність не тільки через міфи, а й за допомогою образів, символів, метафор і творчості. Мистецтво давало можливість передавати емоції, переживання, уявлення про красу, життя, смерть і надприродне. Це проявлялося в наскельних малюнках, скульптурах, ритуальних танцях, музиці, епосі та літературі. Художнє сприйняття не вимагало суворих логічних доказів, адже його основою були образність, інтуїція та емоційне переживання світу. Водночас мистецтво часто було тісно пов'язане з релігією та міфологією.

Андрій Поцелуйко: Від раціоналізації релігійних традицій до символічної математичної логіки: історичний розвиток людського мислення

 Історія логіки нерозривно пов'язана з історією розвитку людської свідомості, філософії та науки. Вона відображає поступове становлення здатності людини не лише сприймати навколишній світ, а й осмислювати його, шукати причинно-наслідкові зв'язки, обґрунтовувати власні переконання та перевіряти істинність суджень. Шлях розвитку логіки можна розглядати як перехід від міфологічного світосприйняття до раціональної аргументації, від філософського аналізу до формалізації мислення математичними засобами.

На ранніх етапах розвитку людства провідну роль у поясненні світу відігравало міфологічне мислення. Людина сприймала природу як одухотворений світ, у якому природні явища пов'язувалися з діяльністю богів, духів та надприродних сил. Міфологія виконувала важливу функцію: вона пояснювала походження світу, життя, смерті, суспільного порядку та місця людини у Всесвіті. Водночас існувало й мистецько-художнє сприйняття дійсності, яке дозволяло осмислювати світ через образи, символи, метафори, ритуали та емоційні переживання. Ці способи мислення не вимагали формального логічного доведення, проте вже містили елементи спостереження, порівняння, узагальнення та причинного пояснення.

Важливий перелом у розвитку людської свідомості відбувся в період, який німецький філософ Карл Ясперс назвав "вісьовим часом" (приблизно VIII–III століття до нашої ери). У цей період у Стародавній Індії, Китаї та Греції відбувалися глибокі духовні й інтелектуальні перетворення. Людина почала критично переосмислювати традиційні релігійні уявлення, ставити питання про природу буття, походження світу, сенс життя, мораль, добро і зло. Відбувалася раціоналізація релігійних традицій, тобто спроба осмислити релігійні переконання за допомогою розуму, філософської рефлексії та аргументації.

Андрій Поцелуйко: Морфологічна типологія людини та феноменологічний підхід у фізиці: опис явищ поза межами їхнього генетичного пояснення

У науковому пізнанні важливо розрізняти опис явища та пояснення механізмів його виникнення. Ці два рівні не обов'язково збігаються і не завжди розвиваються одночасно. Дослідник може виявити певну закономірність, описати її властивості, класифікувати спостережувані феномени й побудувати модель їхньої організації, ще не маючи достатніх знань про фундаментальні причини їхнього існування.

Подібний принцип можна побачити у феноменологічному підході, який застосовується у фізиці. Феноменологічна модель описує спостережувані властивості системи та закономірності їхньої взаємодії, не обов'язково претендуючи на пояснення фундаментальних механізмів, що породжують ці властивості. Вона може бути науково продуктивною навіть тоді, коли її теоретичне обґрунтування залишається неповним.

Аналогічну методологічну перспективу можна застосувати до історичної фізичної антропології та її спроб морфологічної типологізації людства.

1. Морфологічний опис як самостійний рівень пізнання

Історична фізична антропологія використовувала поняття антропологічних типів, зокрема нордичного, альпійського, середземноморського, австралоїдного та інших типів.

Ці категорії були спробою систематизувати спостережувану людську морфологічну варіативність за комплексами зовнішніх ознак: пропорціями обличчя, формою черепа, будовою носа, пігментацією, особливостями волосся та іншими характеристиками.

Методологічно тут можна виділити окрему дослідницьку операцію: дослідник спочатку фіксує морфологічні характеристики, потім виявляє подібності й відмінності між ними та створює описову класифікацію.

Така класифікація не обов'язково повинна претендувати на відображення генетичної спорідненості між групами. Морфологічна подібність сама по собі не доводить спільного недавнього походження, так само як морфологічна відмінність не обов'язково означає відсутність генетичної спорідненості.

Саме тут виникає можливість провести аналогію з феноменологічним моделюванням у фізиці: описова система може фіксувати реальні спостережувані закономірності, не будучи водночас повноцінною моделлю їхнього причинного походження.

В Организации тюркских государств нет места врагам тюркских народов!

 Рефат Чубаров раскритиковал предложение президента Казахстана Касым-Жомарта Токаева пригласить РФ в Организацию тюркских государств (ОТГ). Он назвал инициативу частью предполагаемой операции Кремля, направленной на усиление российского влияния на объединение.

В заявлении, опубликованном в Facebook'е, Чубаров обратил внимание на то, что предложение Токаева получило положительную оценку в Москве. По его мнению, совпадение позиций президента Казахстана и Кремля может свидетельствовать о согласованности их действий.

«Убеждён, что Токаев озвучил именно то, чего добивается Москва», — заявил Чубаров.

Правительство независимого Татарстана в изгнании поддерживает лидера крымскотатарского народа Рефата Чубарова; тюркские народы не должны допустить, чтобы государство-агрессор — а именно Россия — приблизилось к Организации тюркских государств (ОТГ).

С уважением,

Пресс-служба Правительства Независимого Татарстана в изгнании

Мурат Бей Борса: Япония сегодня могла бы быть сверхдержавой мира. Ошибка, допущенная в 1985 году, изменила всё

 Япония сегодня могла бы быть сверхдержавой мира. Ошибка, допущенная в 1985 году, изменила всё.

В 1985 году Япония была фабрикой мира.

Американские компании не могли конкурировать с японскими соперниками.

В автомобилестроении, электронике, полупроводниках. Япония лидировала в каждой отрасли.

Семь из десяти крупнейших банков мира были японскими.

Японские компании скупали американскую недвижимость. Рокфеллеровский центр был продан японской компании. Антияпонские настроения в Америке достигли пика.

Точно так же, как с сегодняшним Китаем.

Всё, что сейчас делает Китай, тогда делала Япония. Производила дешевле. Захватывала американский рынок.

Затем было подписано соглашение. Японскую валюту укрепили. Экспорт мгновенно рухнул.

До этого момента большинство людей в курсе. Но настоящая история начинается после.

Albayım: О роде Ататюрка

В школе мы всегда слышали одну и ту же фразу. У Ататюрка не было детей.

Верно. Но его род не прервался.

В генеалогическом древе, извлечённом из архивов, по отцовской линии значится 184 имени. По материнской — ещё более ста...

Корни дерева уходят в западную Македонию, недалеко от границы с Албанией, в село Коджаджик. Там жили три брата и сестра. Кызыл Хафыз Ахмет Эфенди, его брат Хафыз Мехмет Эмин Эфенди и их сестра Нимети Ханым.

Отцовская линия Ататюрка сегодня ветвится от этих трёх братьев и сестры.

Первая ветвь была недолгой. Сын Ахмета Эфенди — Али Рыза, его сын — Мустафа. Зюбейде Ханым родила шестерых детей. Фатма, Ахмет и Омер ушли из-за оспы, Наджие — в двенадцать лет от туберкулёза.

Остались только Мустафа и Макбуле.

У Макбуле Ханым не было детей. За два года до смерти она удочерила по решению суда двоих, выросших под опекой её брата. Когда она умерла в январе 1956 года в Анкаре, ничего ценного не оставила.

Потому что её брат, вместо того чтобы оставить имущество ей, хотел завещать его нации. Для этого он даже подготовил специальный закон.

Сегодня тот, кто заполучит кресло, первым делом ищет место для племянника... А он даже сестре своей не оставил наследства.

Линия самого основателя оборвалась там, в могиле на кладбище Джебеси.

Но дерево не закончилось там.

Василь Тулай: Рашизм – продукт, який створений усім російським населенням

 Роман Василя ТУЛАЯ «Пластилін імперії», завершений напередодні повномасштабного вторгнення, сьогодні звучить із моторошною пророчою силою. Те, що ще вчора могло здаватися художнім осмисленням природи російського імперіалізму, нині стало кривавою реальністю. В. Тулай у своєму романі «Пластилін імперії» препарує анатомію російського рашизму – від кремлівських кабінетів до суспільного дна, від імперських міфів до людської безвольності, з якої виростає покора злу. Його головний герой Прохор Лєвадов – не фанатичний імперець, а людина, яка розпізнала фальш системи, проте так і не знайшла в собі сили їй протистояти. Саме в цій драмі особистої відповідальності письменник оголює одну з найстрашніших властивостей тоталітаризму: він не лише ламає людину, а й робить її співучасником злочину. Імперія, на переконання автора, ліпить своїх підданих із пластиліну байдужості, страху та культу «вєлічія». І поки одні ліплять, інші дозволяють себе ліпити… Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, ця книжка звучить не лише як діагноз імперії, а й як застереження світові про небезпеку байдужості, безвідповідальності та культу «вєлічія».

– Пане Василю, у Вашій книжці «Пластилін імперії» головний персонаж Прохор Лєвадов – колишній злочинець, який опиняється в монастирській богадільні, а згодом добровільно вирушає на війну проти України, хоча розуміє її загарбницьку суть. Чому Ви зробили головним героєм не переконаного імперця, а людину, яка бачить брехню, проте все ж стає частиною злочинної системи?

– Роман «Пластилін імперії» завершено якраз в переддень повномасштабної війни 2022 року. Ми часто запитуємо себе, що стало головним чинником, подразником для нападу на Україну? Маразматик Путін? Шовіністичне суспільство, бажання російських можновладців відновити імперію? Почасти так і є: всі ці причини стали складовими початку війни, але найвагоміша ознака, як на мене, це здатність московитів сліпо вірити у свою богообраність, «вєлічіє», яке дає право на зневагу і ворожість до решти світу. Насправді, так звана «богообраність» є порожнім звуком, вигадкою, яку російські шовіністи придумали для себе, щоб приховати свою нікчемність і абсолютну бездуховність… Назвати народ, який ледь не стовідсотково підтримав війну проти українського «братнього» народу, боголюбивим – це нонсенс, який шовіністи вирішили пришити на свої прапори… І ось такий собі Прохор Лєвадов з кримінальним, злодійським минулим, сирота, для якого Росія – це країна, де можна красти, алкашити, знову красти і вкотре сісти за грати, стає головним героєм роману. Сьогодні він уже не злодій, і навіть не алкаш, після трагічної втрати дружини від самотності тікає у богадільню, де вперше дивиться на своє життя і долі інших безпритульних крізь призму російської дійсності… І раптом з подивом визначає для себе, що се не він злодій і дегенерат, а його «матушка-Росєя» пустила по світу голодранцем і ніколи не подарувала ні крихти співчуття, допомоги, чи якоїсь мізерної, людської опіки … Його гнали російськими дорогами, як прокаженого різні чиновники, урядовці, судді, вихователі. Ніхто й ніколи не назвав його Людиною. Але, вдивляючись у вікна богадільні, будучи на суспільному дні, він раптом глянув на себе збоку, аби зрозуміти, чому він прожив так, а не інакше, чому в цій країні, окрім дружини, ніхто зроду йому ні в чому не допоміг, не пожалів, не підтримав не спровадив на добру стежку… Що се за країна така – Росія? Чому найбільші злочинці, кровожерливі сатаністи, народжувались в Московії як не царями, то імператорами?

– У Вашому романі колишні в’язні стають матеріалом для створення нової категорії імперських героїв. Чи не закладено тут суперечності російської держави: суспільство, яке не спроможне забезпечити людині гідне життя, раптом обіцяє їй велич через участь у війні?

Андрій Сошніков: Крук і Слон над Тибром. Анатомія одного корпоративного перевороту, замаскованого під народження Республіки

Офіційна антична історія, вигадана німецькими професорами для виховання слухняних європейських чиновників, страждає на дивовижне недоумство. Нам пропонують повірити, ніби на порожньому місці, серед боліт Лація, якісь латинські пастухи раптом збудували мегаполіс із надскладним державним устроєм, винайшли римське право, створили регулярну, бездоганно озброєну професійну армію і почали завойовувати світ. 

Будь-яка притомна людина, яка хоч раз стикалася з будівництвом реальних державних інститутів, розуміє: без колосального припливу готового капіталу, готових технологій та століттями відпрацьованої логістики таке неможливо в принципі. Держава — це дуже дорога іграшка. Рим не міг виникнути сам по собі. Він був створений і оплачений.

Щоб зрозуміти реальну механіку Античності, потрібно назавжди забути про «народи» і «нації». Жодних римлян, карфагенян чи етрусків як етносів не існувало. Це були касти. Перед нами тризуб єдиної глобальної семітсько-середземноморської цивілізації, де кожна група виконувала свою сувору сословну функцію. Фінікійці (Карфаген) — це каста торговців та банкірів, що тримала в руках золото Ойкумени. Етруски — це каста жерців, яка забезпечувала сакральне право, хронологію та культурну легітимність. Римляни — це каста воїнів, груба силова корпорація, найнята для охорони торгових шляхів. 

Карфаген не був ворогом Риму; він був його структурним попередником. Ба більше, якщо зчистити з хронології триста років вигаданого німецькими кабінетними кротами «сміття», історія Карфагена і раннього Риму повністю накладається одна на одну. Це частини одного організму.

Похід Порсени близько 508–507 рр. до н. е. був жорсткою, хірургічною спецоперацією касти Жерців (етрусків), спрямованою на примусове повернення контролю над Римом, де місцева військово-купецька латинська ПВК спробувала здійснити несанкціоноване захоплення влади.

Щоб розкрити приховану механіку цього конфлікту, потрібно подивитися, чим насправді було вигнання останнього царя Тарквінія Гордого у 509 р. до н. е. Тарквіній, хоч і був етруском за походженням, здійснив фатальний кастовий зсув — він увімкнув режим одноосібного військового тоталітаризму, спершись на касту Воїнів (латинських найманців) та золото касти Торговців, повністю проігнорувавши сакральні інтереси вищої етруської жрецької ложі патриціїв.

Андрій Сошніков: Крипто-Селевкіди на Сицилії. Анатомія однієї високотехнологічної спецоперації античних інтелектуалів

Офіційні підручники з Античності, написані для виховання наївних європейських гімназистів, описують Перше сицилійське повстання рабів (135–132 рр. до н. е.) як зворушливий, але хаотичний бунт пригнічених пастухів та знедолених сільськогосподарських робітників. Нам малюють картини диких невільників, які зійшли з розуму від знущань римських латифундистів, взяли в руки коси і пішли безглуздо палити вілли. 

Будь-яка притомна людина, яка розуміє, як влаштовані реальні військові та логістичні структури, знає: утримувати три роки під контролем величезний, стратегічно важливий острів, розбивати кілька регулярних римських преторських та консульських армій, створювати власну державну канцелярію, карбувати монету і налагодити безперебійне постачання зброї натовп безграмотних рабів на порожньому місці не здатний в принципі. 

Повстання Євна було не бунтом, це була високотехнологічна спецоперація касти Інтелігенції (греків) з перехоплення глобальної влади.

Щоб зрозуміти приховану механіку цього Сицилійського гамбіту, потрібно уважно придивитися до постаті самого лідера повстання — Євна. Офіційні джерела крізь зуби згадують, що він був уродженцем сирійської Апамеї, пророком, магом і... «цирковим артистом», який пускав вогонь із рота. Насправді Апамея — це не просто провінційне містечко, це військове серце і головна база армії еліністичної імперії Селевкідів, де утримувалися бойові слони та виховувалися вищі кадри. Євн був висококласним ідеологічним оператором, релігійним містиком сирійсько-грецького зразка, засланим або використаним місцевими грецькими елітами Сицилії для мобілізації людського ресурсу.

І що ж робить цей «раб», ледве захопивши владу в Енні?

Борислав Береза: Росія неодноразово зазнавала ганебних поразок

Росіяни живуть думкою, що Росія, ніколи не програвала війни і що її не здолати. 

Це хибна думка. Росія (у різні історичні періоди — Московське царство, Російська імперія, СРСР) неодноразово зазнавала поразки у великих війнах і конфліктах. І переважно це були ганебні поразки, про які рашисти воліють не згадувати. А я згадаю. 

* Лівонська війна (1558–1583) — завершилася втратою позицій на Балтиці, втратою виходу до Балтійського моря та важкою економічною кризою.

* Російсько-польська війна (1609–1618) та інтервенція Смутного часу — призвели до втрати Смоленських і Чернігівських земель, а польські війська певний час займали Москву.

* Прутський похід / Російсько-турецька війна (1710–1713) — Росія втратила Азов і південний флот.

* Російсько-пруссько-французька війна (1806–1807) — завершилася підписанням невигідного для Росії Тільзитського миру.

* Кримська війна (1853–1856) — поразка коаліції на чолі з Російською імперією у війні проти Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинії; Росії заборонили мати військовий флот на Чорному морі.

* Російсько-японська війна (1904–1905) — поразка Росії, втрата південної частини Сахаліну (згодом повернута) та Порт-Артура та ганебна втрата флота у битві при Цусимі

* Перша світова війна (1914–1918) — внаслідок внутрішньої кризи та революції Росія вийшла з війни, підписавши важкий Брестський мир і втративши величезні території.

* Радянсько-польська війна (1919–1921) — завершилася підписанням Ризького мирного договору, за яким західні землі України та Білорусі відійшли до Польщі.

* Радянсько-фінська війна (Зимова війна) (1939–1940) — формально СРСР домігся територіальних поступок, але зазнав колосальних втрат і не зміг приєднати всю Фінляндію (отримавши виключення з Ліги Націй).

* Холодна війна (1946–1991) — глобальне геополітичне протистояння СРСР і США, яке завершилося розпадом Радянського Союзу.

* Радянська війна в Афганістані (1979 - 1989). Закінчилася примушенням СРСР до підписання Женевських угод та повним виведенням радянських військ під керівництвом генерала Бориса Громова. За офіційними даними СРСР, безповоротні втрати становили близько 15 000 військовослужбовців (включаючи Радянську армію, прикордонників та співробітників КДБ/МВС), а десятки тисяч отримали поранення. 

* Перша чеченська війна (1994–1996) — військова кампанія всередині РФ завершилася підписанням Хасав'юртівських угод і фактичним виведенням федеральних військ.

Росія вміє програвати. Про це не варто забувати. Росіянам в першу чергу.

Андрій Бондар: Як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення щодо українців

Цікаво, як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення щодо українців, що вкидалися в соцмережі для внутрішнього вжитку.

Почалося все зі "свидомых/свидомитов". Потім були "вышиватники/вышивата". Сьогодні це вже "мовнюки".

Прикметною тут є тенденція до звуження характеристики. 

"Свидомые" – це політичне означення. Слово, що окреслювало якісь не такі політичні погляди, які входили в контри з Москвою.

"Вышиватники" – це культурне означення. Слово, що окреслювало якусь не таку культуру, яка не приймалась і не схвалювалась Москвою.

"Мовнюки" – це мовне означення. Слово, що окреслює мову, яка не приймається Москвою.

Але найцікавіше в останніх тенденціях з "мовнюками" те, що вони переважно окреслюються як люди культурно обмежені. Мовляв, мова – чинник ізольованості та загумінковості. Тоді як насправді – нам усім це відомо зі щоденної практики життя тут – якщо і є в Україні двомовні люди, то це насамперед україномовні. Тобто це наскрізь облудна характеристика, яка будується на культурному приниженні за мовною ознакою, що, навпаки, розширює можливості людини, а не звужує їх.

Адже люди, які на щодень користуються українською, за замовчуванням знають російську, маючи достатні компетенції нею послуговуватися – розмовляти, читати, писати. До того ж російська україномовних людей буває і чистішою, і грамотнішою навіть за російську росіян, уже не кажучи про носіїв цієї мови тут. А от ті, що воліють у житті користуватися тільки російською, часто-густо українську знають на недостатньому рівні.

А суть у тому, що всі ці пейоративні дефініції в Україні насправді нікого не збурюють і не працюють. Все це гроші на вітер. Бо слова "жлоб", "рагуль", "мовнюк" були і залишаються маркерами зникомої постсовєтської аномалії, яка насамперед характеризує того, хто цими словами користується.

Tatiana Sand: Україна, яка так довго потребувала опори Європи, сьогодні сама стала для неї опорою

 Ну, що, мої любі українці?  Ми стали свідками, як наш змучений президент виграв цей  важкий тритижневий двобій  з Білим домом Трампа,  з Пентагоном Гегсета, з міністерством фінансів Бессента…. 

Виграв, не підвищуючи голосу, не грюкаючи дверима і не принижуючи Трампа. Після його демонстративної «дизельної оборудки» з хуйлом,  Зеленський розгорнув справжню дипломатичну контратаку - активну, наполегливу, але без жодного публічного випаду проти американського президента. Він не вступив у гру на емоціях, а просто перехопив ініціативу. 

І не просто перехопив ініціативу, він повернув Україну в центр міжнародного порядку денного, змусивши партнерів знову рахуватися з його позицією. Замість грати роль ображеного Трампом,  наш президент  сам почав задавати темп і порядок денний. А в дипломатії це важить більше, ніж найгучніші заяви. Чи думаєте, що Ердоган запросив нашого президента з жалю? 

Але ж скільки ґвалту було, що Зеленський нікчемний псих. Що він підставляє Україну….. памʼятаєте всі  ці соплі-воплі порохні і не тільки? 

Олег Чеславський: Що буде, якщо Росія спробує "обсуверенитися" по-справжньому

На полях саміту Росія-Африка Володимир Путін оголосив, що у світі є лише 3 країни з повним набором суверенних цифрових технологій: США, Китай і Росія. Більше, за його словами, "ні в кого немає".

 Фактчекери одразу пішли перевіряти залізо і знайшли те, чого й чекали: найбільший російський виробник мікросхем "Мікрон" пишається топологією 90 нанометрів, тобто рівнем 2004 року, а "вітчизняні" процесори "Ельбрус" і "Байкал" до 2022 року друкувалися на Тайвані, у тієї самої TSMC, яка сьогодні освоїла 2 нанометри. Усе це правда, і все це важливо. 

Але суперечка про нанометри відводить від питання, яке для Кремля значно неприємніше. Припустімо на хвилину, що Росія завтра навчиться друкувати чипи не гірше за тайванців. Чи стане вона від цього цифровим сувереном? Ні. Бо суверенітет у цифровому світі впирається не в кремній, а в мову. А мова цього світу одна, і вона не російська.

Володимир Цісар: Ілюзія компромісу: крах російського міфу про «зовнішнє управління»

«Нація, яка хоче панувати, повинна мати волю бути суб’єктом, а не об’єктом чужої волі», — Дмитро Донцов.

У сучасному геополітичному дискурсі дедалі чіткіше кристалізується усвідомлення того, що Російська Федерація принципово не налаштована на рівноправні та конструктивні домовленості з Україною. 

Коріння цієї відмови від діалогу криється не в поточній кон’юнктурі чи окремих політичних розбіжностях, а в глибоко укоріненій імперській ментальності. 

Для російського політичного та культурного істеблішменту Україна ніколи не розглядалася як самостійний суб’єкт — суверенна держава з власною волею, історією та правом на вибір. 

Натомість її традиційно сприймали лише як «об’єкт»: територію для експансії, буферну зону, розмінну монету у протистоянні з іншими державами або фундаментальний наріжний камінь для конструювання власної імперської ідентичності, яка без поглинання сусіда просто не здатна сформулювати концепцію самої себе. 

Прагнення домовлятися виникає лише тоді, коли визнається суб’єктність іншої сторони, а ставлення до сусіда як до безвольного тіла виключає саму ідею компромісу, замінюючи її мовою ультиматумів та диктату.

Цей об’єктивістський підхід формувався століттями через інструменти русифікації, міфологізації історії та заперечення української самобутності. 

Остап Сливинський: Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях?

Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях? Чому ми постійно говоримо як крізь стіну з вати? 

Відповідь очевидна: попри невеличкі острівці відкритості і взаєморозуміння, у ширшому масштабі, на рівні суспільств і політичних еліт, це – ніколи не діалог на рівних. Неможливо дійти до консенсусу там, де одна сторона постійно знецінює думку іншої.

Ну, гаразд, до XVIII століття існувала ягеллонська Річ Посполита, яку в польських середовищах чомусь досі люблять вважати багатонаціональним раєм, а насправді  вона була феодально-колоніальним утворенням з домінантною роллю носіїв польської культури. Польські просвітники ще на початку ХІХ століття описували польські шляхетські маєтки на Сході як острівці культури, оточені варваризмом. Так робив, наприклад, Станіслав Трембецький, яким захоплювалися за його прегарні «описи України».

Як контраргумент проти називання польської форми панування на східних теренах Речі Посполитої колоніалізмом часто можна почути те, що частина польських магнатських родів мала українське (руське) походження, тобто вони начебто докладалися до «спільного» творення «держави багатьох народів». На жаль, крім походження, там більше нічого не було. Культурно і мовно вони існували як польська шляхта. Тобто цей аргумент не заперечує, а якраз підтверджує типову колоніальну модель: асиміляція – здобуття високого соціального і економічного статусу – визиск колишніх одноплемінців.

Але чому досі існує цей погляд згори? Історик Даніель Бовуа, якого всім дуже раджу читати, зауважує одну цікаву річ.

У  ХХ столітті дуже багато поляків, які походили з селян, почали ототожнювати себе з шляхетською культурою, «одягати на себе костюм пана». Таким чином класово-етнічна ієрархія, характерна для імперсько-колоніальної моделі,  перетворилася на чисто етнічну зверхність (яка вже не знає ні суспільно-класових, ні економічних рамок, а може існувати незалежно ні від чого, сама по собі). Замість того, щоб розвивати свою «низову» культуру, поляки її майже цілком задавили і поширили на все суспільство її шляхетську модель. У «низ» автоматично з’їхали всі гамузом українці, литовці, білоруси.

Чому так сталося? Крім звичайного бажання поляків здаватися собі кращими, благороднішими, велику роль зіграла ще й шкільна освіта, яка передбачала обов’язкове захоплення Словацьким, Сенкевичем та іже з ними, які власне поставили знак рівності між шляхетською моделлю культури та «польськістю». Особливо токсичним чином тут доклався Сенкевич із його «Вогнем і мечем». Бо сентиментальні поеми Трембецького або романтизм Словацького і, скажімо там, Ґощинського – це було одне. Емоція, фікція, просто собі «література». А Сенкевич написав буцімто «реалістичний» роман, який розповідає "все як було": освічена, благородна польська шляхта, справжні європейці, і козаки – варварський набрід, із яким не те, що мирно, по-партнерськи співіснувати неможливо, його навіть «окультурити» не вдасться. Чому? Бо такими вони вже народилися.

Це остаточно підвело риску під – хай ілюзорною, але бодай декларативно правильною – «ягеллонською» ідеєю співтворення культури і легітимізувало етнічне знецінення. Це – два зовсім різні підходи, які відрізняються так, як відрізняються між собою «звичайний» економічний визиск і геноцид.

Цікаво, що в польській культурі час від часу з’являються спалахи інтересу до власного «селянського» елемента (на рівні соціального осмислення, а не поверхового «фольку»): думаю, наприклад, про рок-гурт R.U.T.A. або гучну книжку «Селянки» (Chłopki) Йоанни Куцель-Фридришак. Це – дуже добрі спроби усвідомити власну класово-культурну різноманітність і подолати цю монологічну псевдоаристократичну зверхність. Але це – поодинокі явища. 

Звичайно, Менцен, Браун і сучасна польська «патоправиця» з їхніми антиукраїнськими меседжами не виросли на порожньому місці, і це не тимчасова політична кон’юнктура «сьогоднішнього дня». Це – отруйні квіти на гумусі довгої традиції. І не треба казати, що це – внутрішня польська справа, що вони самі мають із цим розібратися. Ні, нас це дуже і дуже стосується.

Усе це – одне з пояснень, чому ті історичні вибачення, які були з українського боку, розбивалися об глуху стіну. Бо вони звучали з позиції рівноправного партнера, яким ми собі себе уявляли. Але це не означає, що ми маємо закритися у такому самому зверхньому мовчанні. Хоча це вже наступна дуже складна тема.

Новая политика, введённая Мелони для прекращения беспорядков в Италии, ошеломила всю Европу.

 Премьер-министр Италии Джорджа Мелони сделала за 24 часа то, чего мужчины Евросоюза не смогли добиться за последние тридцать лет!

Новая политика, введённая Мелони для прекращения беспорядков в Италии, ошеломила всю Европу.

Для контроля над насильственными протестами, проводимыми от имени студентов, она представила жёсткий план под названием «Доктрина против беспорядков».

Мелони ясно заявила:

«Если ты выйдешь на улицы и распространишь хаос, мы опустошим банковские счета твоих родителей!»

Любой, кто участвует в насильственных протестах, столкнётся с 5 годами тюрьмы и штрафом в 20 тысяч евро (примерно 18 лакх рупий).

Она поняла, что бунтовщиков, замаскированных и финансируемых из-за рубежа, нельзя остановить только слезоточивым газом. Она решила устранить логистическую и финансовую поддержку за их спиной.

Когда она начала налагать тяжёлые штрафы на родителей бунтовщиков и направила 500 военнослужащих в город Милан, внезапно никто больше не знал, куда исчезли все эти молодые активисты, которых раньше видели на улицах, или в каких пещерах они спрятались!

Это едкий ответ на заговоры «нового мирового порядка» миллиардеров, которые финансируют неправительственные организации для подрыва стабильности независимых государств и используют молодёжь как щиты.

Когда были закрыты финансовые и юридические лазейки, доступные под видом протестов, правда вышла наружу о тех, кто разыгрывает драму под именем революции.

По моему мнению… этот подход нужно применить точно так же и во всем мире тоже!

Букеле: Это не ненависть, это порядок. Это защита семьи, которая действительно работает,

 В Аргентине Букеле спросили, как они вырвали молодежь из модели наркокартелей: большой дом, дорогая машина, смартфон... когда честный труд приносит плоды только через годы. Его ответ ранит, потому что он правдив.

«Правительство опаздывает, если ждет, чтобы реинтегрировать того, кто уже нарушил закон, уже убил и уже отрубал головы. Жизнь шестилетнего или восьмилетнего ребенка еще можно изменить. А тому, кто уже выбрал зло... юноше, который продает помидоры на рынке, потеет, таскает тяжести, зарабатывает 5 долларов... и на углу бандит отбирает все это. Какой стимул у него остается? Продавать помидоры или стать тем, кто собирает дань? Поэтому войну стимулов никогда не выиграешь, если преступник все еще на улице.

Потому что государство не может платить ему утроенный минимум, чтобы он оставил преступность. Это не правительство, а дорогая наивность. Одна организация сказала мне: «нельзя покончить с преступностью одним махом, это 70 тысяч рабочих мест, эти деньги доходят до семей и тратятся легально». То, что они подразумевали, — это позволить раку жить, чтобы не навредить экономике. Букеле ответил им другой аналогией: если у меня рак с метастазами и мне предлагают операцию, химию и слабость после... но жизнь, я оперируюсь. Я не останусь просто так, надеясь, что опухоль станет вежливой».

Ему сказали, что ВВП может упасть на 10% из-за избавления от этой грязной экономики. Не упал. Вырос. Потому что страх — это тоже налог. И этот налог мы платили каждый день. Они убрали бандита из уравнения — не только чтобы наказать его, но чтобы парень, который еще не вошел в этот мир, увидел другое меню. Теперь это не: «стану бандитом и заработаю». А: «стану бандитом и потеряю свободу». Это не ненависть, это порядок. Это защита семьи, которая действительно работает, той, что присылает переводы, той, что никогда не имела большого дома, потому что не собирала кровавую ренту. 30 лет речей. 7 лет результатов. Остальное — теория для интеллектуалов.

Может, нам нужен Букеле во всем мире.