Дмитрий Мариничев: Государство будущего должно быть устроено иначе

Долго думал, публиковать это или нет. Но такие тексты бессмысленно держать в столе. Мы привыкли смотреть на войны, революции и кризисы как на отдельные события, хотя на самом деле это лишь поверхностные проявления куда более глубокого сдвига. Мир уже меняет свою несущую конструкцию, а государства и элиты во многом продолжают жить в логике прошлого века. Ниже прикладываю текст об этом. О том, почему старые системы управления перестают соответствовать реальности, как рождаются новые элиты и почему главный конфликт нашего времени идет не только за территории и ресурсы, а за саму архитектуру и смысл власти.

Тектонический государственный сдвиг

Когда извергается вулкан, людям кажется, что катастрофа началась в тот момент, когда из кратера пошли огонь, пепел и лава. Глаза видят именно это. Грохот, дым, разрушение, поток раскаленной массы, вырывающийся наружу. Но вулкан не начинается с лавы. Лава, это уже следствие. Видимая сцена того, что давно произошло в глубине. Настоящее событие случилось раньше, там, внизу, где медленно смещались пласты, росло давление и менялась сама геометрия земли. Извержение лишь делает это скрытое движение зримым.

С войнами и революциями происходит то же самое. Нам всегда показывают лаву. Выстрелы. Штурм. Колонны. Падение правительства. Горящие города. Перекройку границ. Нам предлагают смотреть на момент разрыва так, будто именно он и есть начало истории. Но это удобная ложь для учебников и телевидения. Ни одна революция не начинается с толпы на улице. Ни одна война не начинается с первого залпа. Это уже поверхность. Это уже выброс наружу того, что давно сдвинулось в глубине. 

Именно поэтому мне так важны Малапарте и Троцкий. Не потому, что один писал о технике государственного переворота, а другой о технике революции. И даже не потому, что оба были людьми большой исторической воли. Они важны потому, что оба, каждый по-своему, чувствовали одну и ту же боль. Политическая форма рушится не тогда, когда ее атакуют словами. Она рушится тогда, когда внутреннее устройство мира уже изменилось, а старая система власти этого еще не поняла. Когда элита продолжает жить в прежней логике, а сила уже собирается по другим законам, быстрее, жестче, точнее, в соответствии не с прошлым, а с тем, что уже выросло под ним.

Малапарте увидел, что государство его времени держится уже не только на троне, парламенте и кабинете министров. Оно держится на узлах, на связи, транспорте, электричестве, банках, городской инфраструктуре. Троцкий увидел другое, но по сути пришел туда же. Революцию выигрывает не тот, у кого красивее теория, а тот, кто лучше собран для нового мира. Не в моральном смысле лучше, а в историческом, в техническом, в организационном. В способности быть адекватным эпохе. И в этом оба говорили об одном. Старый порядок погибает не потому, что его кто-то ненавидит. Он погибает тогда, когда перестает  соответствовать несущей конструкции времени.

Андрій Сошніков: Шарукань: Половецька галюцинація харківських професорів

Коли сучасна людина чує слово «Шарукань», в її уяві постає образ величної степової столиці — половецького Парижа, де хани відпочивали в шовкових шатах, попиваючи кумис із золотих чаш, споглядаючи безкраї горизонти Слобожанського краю. Це казковий образ. 

Але насправді «Шарукань» — лише продукт творчості радянських історичних фантазій, своєрідний археологічний міф, ретельно вирощений у лабораторії радянських інститутів історії. 

Спробуймо розібратися, як романтика половецької епохи перетворилася на інструмент пропаганди та дезінформації в радянський час.

Чому ж для «харківського інженера» було настільки важливо вірити в те, що під його багатоповерхівкою похований древній хан, а не просто шар будівельного сміття із домішками імперського цементу? Якщо бути чесними, усе дуже просто. Коли на порожньому полі виникає величезний індустріальний гігант на кшталт Харкова — місто-завод, місто-креслення, створене наказами московських воєвод і британськими інженерними спільнотами, рано чи пізно з'являється відчуття дискомфорту. Настає момент, коли «нові господарі життя» — технократичний харківський клан — починають мріяти про «славну давнину». Буденність доби XVII ст. стає для них занадто тісною. Їм хочеться коріння, яке сягає далеко в домонгольську історію, в темряву міфічного степу. Саме тут на сцену виходять археологи — сучасні «дизайнери минулого» на державному утриманні. Вони знаходять кілька битих глиняних черепків або уламок старовинного ґудзика й урочисто оголошують: «Тут був Шарукань!».

Софія Дніпровська: Унікальність європейської цивілізації полягає у здатності знаходити баланс між силою і винахідливістю

Коли турки знищили Візантію і закрили європейським купцям шлях на Схід, Європа пішла іншим шляхом - і відкрила Америку, обігнула Африку, а згодом і Індію підкорила, і османів укоротила. 

Коли китайські імператори почали вередувати й перешкоджати вільній торгівлі, європейці самі налагодили виробництво шовку, порцеляни, чаю...

Коли арабські шейхи наклали ембарго й паралізували світову економіку, Abendlandes запустили програми енергозбереження і розвитку ядерної енергетики.

У термінах Тойнбі це можна описати як виклик - відповідь. 

Унікальність європейської цивілізації полягає у здатності знаходити баланс між силою і винахідливістю. Як тільки баланс порушується - цивілізація зазнає поразки. 

Блокада Ормузької протоки - черговий виклик, який потребує рішучої і творчої відповіді. І цей виклик або закриє Америку, або відкриє нову сторінку історії Заходу.

Андрій Поцелуйко: Характерники Цифрового Степу: архетип мага у владі майбутнього

Історія України часто рухається по колу, але щоразу — на новому технологічному витку. У 2026 році ми стали свідками дивовижного антропологічного перевтілення: стародавній дух характерництва, що дрімав у генетичній пам’яті, прокинувся в руках людей із джойстиками та ноутбуками. Сучасний дроновод — це не просто фахівець із БпЛА. Це пряма реінкарнація воїна-мага, який перерізає пуповину між фізичною силою та перемогою, замінюючи «м’ясо» інтелектом.

Це перетворення — не лише питання військової тактики. Це те «ядерне паливо», на якому нова технологічна еліта в’їжджає в політичний простір країни, руйнуючи монополію старих «феодалів» сировинного світу.

ТІНЬ НАД ПОЛЕМ: ВПЛИВ НА ВІДСТАНІ

Колись про характерників казали, що вони вміють «наводити морок» та бачити за горизонт, не полишаючи куреня. Сьогодні цей міф став повсякденністю. Оператор дрона — це людина, чиє тіло залишається в бліндажі, але чий зір і воля ширяють у небі. Це цифрова астральна проєкція.

Для стороннього спостерігача, вихованого на телевізійних образах «міцних господарників», така дистанційна ефективність виглядає як магія. Коли техноеліта йде в політику, вона несе з собою цей ореол надлюдської результативності. Виборець бачить не чиновника, що тоне в паперах, а мага, який одним «натисканням кнопки» — одним елегантним програмним кодом — здатен перетворити іржаву державну машину на брухт, звільнивши простір для нового.

АСИМЕТРІЯ РОЗУМУ: ХАРАКТЕРНИЦТВО ПРОТИ МАСИ

Українське характерництво ніколи не було про лобову атаку. Це була культура асиметрії: один проти сотні, хитрість проти чисельності. Сьогодні ця філософія стала фундаментом MilTech. Ми визнали: нам не перемогти масою, але ми можемо перемогти алгоритмом.

В політичному вимірі цей архетип трансформується у найпотужніше гасло епохи: «Ми не будемо витрачати ваші життя та ваші податки дарма». Технократ-характерник обіцяє не «стабільність», а «оптимізацію». Він пропонує комфортну країну, де безпека гарантується не кількістю парканів, а точністю систем стеження та швидкістю реакції. Це мова нової, технологічної Європи, де інтелектуальна перевага є єдиною справжньою валютою.

ТЕХНОЛОГІЧНА ЕЗОТЕРИКА ТА ОРДЕН МАГІВ

Старі еліти — це власники біржових товарів, сучасні феодали, чия влада тримається на володінні матеріальним: землею, металом, зерном. Техноеліта ж — це Орден Магів. Їхні «заклинання» — це частоти зв’язку, обхід РЕБ та прошивки, що дозволяють залізу «думати».

Стріми з камер дронів у Telegram-каналах сьогодні сприймаються як сучасне священнодійство. Це формує особливий вид довіри — не політичної, а майже релігійної. Людям не потрібні передвиборчі обіцянки того, хто володіє кодом. Вони вірять, що той, хто «хакнув» війну, зможе «хакнути» і державу.

ПАТЧ ДЛЯ СИСТЕМИ

Коли такий «маг» заходить у кабінет міністра, він не грає за старими правилами. Він дивиться на державний апарат як на забаговану програму. Його аргумент убивчо прагматичний:

«Я бачу систему наскрізь. Я знаю, де тут помилки в коді, і я маю патч, щоб усе запрацювало за секунду».

Саме ця віра в «магічну силу» технологій дає новій еліті мандат на радикальну дерегуляцію. Суспільство готове дозволити їм знести старі інститути, бо вірить: інженери майбутнього не просто руйнують — вони проєктують досконаліший світ.

Ми більше не чекаємо на допомогу ззовні. Ми чекаємо, поки наші власні «цифрові характерники» нарешті перепишуть код нашої країни під стандарти вільного світу, де людина — це не ресурс, а творець.

Башкортостан перестане бути московською колонією та стане північним фасадом Центральноазіатського блоку

 Only full independence – no other options.

Bashkortostan will cease to be a Moscow colony and will become the northern façade of the Central Asia bloc.

In particular, Bashkortostan's petrochemical and mechanical engineering industries will ideally complement #Kazakhstan's extractive economy. In 2024–2025, we've already seen the intensification of roadmaps between Ufa and Astana, and after regaining independence, Kazakhstan will become for Bashkortostan what Germany became for Poland in the 1990s: a major market, a financial hub & "window" to the world.

And Ufa, as the capital, will also become a key financial, trade, cultural & economic center at the intersection of corridors & routes.

Тільки повна незалежність – жодних інших варіантів.

Башкортостан перестане бути московською колонією та стане північним фасадом Центральноазіатського блоку.

Зокрема, нафтохімічна та машинобудівна промисловість Башкортостану ідеально доповнять видобувну економіку Казахстану. У 2024–2025 роках ми вже спостерігаємо активізацію дорожніх карт між Уфою та Астаною, і після відновлення незалежності Казахстан стане для Башкортостану тим, чим Німеччина стала для Польщі в 1990-х роках: великим ринком, фінансовим центром та «вікном» у світ.

А Уфа, як столиця, також стане ключовим фінансовим, торговим, культурним та економічним центром на перетині коридорів та маршрутів.

Free Nations PostRussia Forum

@freenationsrf

https://x.com/freenationsrf

Independent Sakha (future capital -Djokuuskai) / Незалежна Саха (майбутня столиця - Джокуускай)

Independent Sakha (future capital -Djokuuskai), after de-occupation from the insane colonialism of imperialistic Moscovia-Russia, as a new successful free state will become a reliable partner in the spheres of economy, trade & security for Japan, R. Korea, USA, Taiwan, Canada, Mongolia & Australia, as well as the future independent United States of Siberia, Buryatia, Khakassia, Tuva, Republic of Kamchatka and Chukotka, Altai and Pacific Federation (and also, after decolonization of the PRC - and the newly independent Manchuria, EastTurkestan, Tibet and South Mongolia). Independent Sakha (which has everything, literally everything, necessary for success), like most of the 41 newly independent states of PostRussianSpaces, will be a rich, free & comfortable country for its citizens to live in.

Незалежна Саха (майбутня столиця - Джокуускай), після деокупації від божевільного колоніалізму імперіалістичної Московії-Росії, як нова успішна вільна держава стане надійним партнером у сферах економіки, торгівлі та безпеки для Японії, Республіки Корея, США, Тайваню, Канади, Монголії та Австралії, а також майбутніх незалежних Сполучених Штатів Сибіру, ​​Бурятії, Хакасії, Туви, Республіки Камчатка та Чукотка, Алтаю та Тихоокеанської Федерації (а також, після деколонізації КНР - і новонезалежних Маньчжурії, Східного Туркестану, Тибету та Південної Монголії). Незалежна Саха (яка має все, буквально все, необхідне для успіху), як і більшість із 41 новонезалежних держав PostRussianSpaces, буде багатою, вільною та комфортною країною для життя її громадян.

Free Nations PostRussia Forum

@freenationsrf

https://x.com/freenationsrf

Андрониковы: династическая память и судьбы в европейской истории

Алине де Са Карнейро Леао, главный редактор журнала Gotha.news

История династий — это не сухой список имен и дат. Это память, передаваемая из поколения в поколение, способная пережить распад империй, изменение границ и эпох. Семья Андроников принадлежит к числу тех, чья традиция объединяет византийское имперское наследие, грузинскую аристократию, русскую историю и европейскую культуру XX века.

Византийское имперское наследие

Традиция семьи Андроников прослеживает возможное происхождение рода до византийской имперской династии Комнинов и фигуры императора Андроника I Комнина. После его трагической смерти в 1185 году часть семьи покинула Константинополь и нашла убежище на Кавказе — в православной Грузии, в период ее расцвета.

Старшая ветвь, при поддержке своей ближайшей родственницы — царицы Тамары, — основала Трапезундскую империю. Младшая ветвь осталась в Грузии. Именно к этой родословной присоединилась фамилия Андроникашвили, или Андроников — «сыновья Андроника». После пресечения трапезундской линии первенство в династии Комнинов перешло к ветви Андроников.

Корабль на семейном гербе стал символом миграции и новых начинаний — знаком путешествия, спасения и преемственности. В геральдике это изображение интерпретируется как символ движения и исторической преемственности.

Согласно грузинской традиции, род происходит от императора Андроника Комнина, правившего в Константинополе с 1183 по 1185 год. Его матерью была грузинская княгиня Ката (Катай), дочь Давида Строителя. Во время правления своего кузена Мануэля (1143–1180) Андроник посетил родину своей матери — Грузию, где его с большими почестями принял другой кузен, Георгий III, который даровал ему «города, крепости и земли» в Кахети.

После смерти императора его дети — Мануэль, Иоанн, Алексей и Ирина — бежали в Грузию и нашли убежище при дворе своей троюродной сестры, царицы Тамары. В 1204 году Тамара отвоевала Трапезунд у Ангелов и посадила на императорский трон внука Андроника — Алексея, сына Мануэля. Остальные Комнины поселились в кахетийских владениях, дарованных Георгием III, а другой внук императора — Андроник, сын Алексея — стал основателем династии Андроникашвили.

Исследование Кирилла Туманова

В XX веке византийские корни кавказских династий стали предметом академических исследований. Историк и генеалог Кирилл Туманов (Туманишвили) посвятил этой теме основополагающий труд — «Руководство по генеалогии и хронологии истории христианского Кавказа (Армения, Грузия и Албания)», опубликованный в Риме в 1976 году.

Исследование проводилось в монархическом контексте и было опубликовано при поддержке окружения последнего короля Италии Умберто II. В работе рассматривались генеалогические линии кавказских аристократических домов, включая происхождение семьи Андроникашвили от рода Андроника I Комнина.

В некоторых монархических кругах выводы Туманова рассматриваются как подтверждение династической преемственности семьи Андроника с византийской имперской традицией. Таким образом, родословная семьи получила не только семейное признание, но и историко-научную основу.

XX век: Испытания и культура

Судьба семьи в XX веке отражает драму той эпохи. Одной из её видных фигур был князь Яссе Николаевич Андроников — русский офицер, воевавший в Первой мировой войне и награждённый Георгиевским крестом 4-й степени. Революция и Гражданская война стали для него поворотным моментом. Позже он работал в театре, но в годы репрессий стал жертвой трагических обстоятельств своего времени. Его биография стала символом поколения, оказавшегося между имперским прошлым и новой реальностью.

Анжела Гандабура: Чи веде використання Штучного Інтелекту до деградації?

Я поспілкувалася зі своїм чатом GPT. Питання було приблизно таке: чи не чекає на нас деградація у зв'язку з тим, що ти став частиною нашого життя?

Він видав мені таке: деградація людей існувала і до мене. Просто люди тоді ділилися на тих, хто читав книги, ходив у театри, думав над творами класиків… І на тих, хто віддавав перевагу телевізору, пліткам у газетах, посиденькам із друзями у вихідні за чарочкою «біленькою». Нині нічого не змінилося. Будуть люди, які просто закидатимуть у мене промт із установкою: напиши мені…, виріши… дай…

А будуть ті, яким від мене потрібні будуть ідеї, зачіпки, потрібна фраза чи потреба зібрати свої думки у логічний текст – а решту вони зроблять самі. Отакі люди завжди будуть попереду на крок. Я для них буду поштовхом до зростання та інструментом до розвитку.

Ось приблизно в такому руслі мені відповів мій чат. І я вважаю, що той самий інструмент може служити як на благо, так і на зло. Сокирою можна вбити людину, а можна побудувати будинок або міст. Все залежить від того, хто використовує цей інструмент. З чатом gpt та ж фішка.

Ярослав Романчук: Закон джунглей и конец Западной цивилизации

Запад заразился варварством социализма и проиграл. Будет ли возрождение?

 5- 7 марта 2026г. в индийской столице Нью-Дели прошёл 11-ый Raisina Dialogue. Это главная конференция Индии по проблематике мировой политики и экономики. В первый день форума с приветствием выступил президент Финляндии Александр Стубб (Alexander Stubb). Честный, профессиональный, глубокий политик, что в сегодняшнем мире большая редкость. Тот факт, что руководство Индии пригласило именно его, говорит о его авторитете в нынешней мировой политике. Его достоинство и таланты точно не в том, что он умеет играть в гольф и спокойно разговаривать с Д. Трампом. В политике он приверженец ценностей Запада, а не политиканского оппортунизма. Он реалист, осознаёт настоящие риски и угрозы Европе и миру. Как человек образованный и культурный, он признаёт ошибки и предлагает свои решения. Он не опускается до оскорблений, до поиска стрелочников, не перекладывает ответственность на других, тем более не хочет сбрасывать груз принятий очень сложных решений на будущие поколения. 

 А. Стубб указывает на три ошибки, которые склонны совершать люди. Первая – «мы чрезмерно рационализируем прошлое». Людям кажется, что в прошлом всё прекрасно работало, что нужно лишь продлить долгие тренды на будущее – и снова будет «нормально». Немецкая историческая школа крепко зубами вцепилась в мозги и сознание не только обычных людей, но и большинства элит. В эту методологию анализа исторических процессов и нынешней ситуации вошла марксистская чушь про развитие по спирали и исторический детерминизм. Мол, что бы вы ни делали, людишки и народцы, всё равно история закончится победой социализма. И, мы политические, интеллектуальные элиты, аристократы духа и фавориты в бизнесе, будем вас направлять, вами управлять, чтобы вы не наделали глупостей, не заблудились по пути в светлое будущее. 

 А. Стубб прав. Идеализация, романтизация прошлого, его агрегация и обобщение в единый блок «прошлое» - грубая ошибка. Те проблемы, с которыми сегодня сталкивается Запад и мировая экономика, не появились в результате падения гигантского метеорита (одиночное действие), природного катаклизма (форс-мажор) или варварского иностранного завоевания. Они стали результатом длинной цепочки ошибочных оценок, диагнозов, решений и действий, которые шаг за шагом разрушали фундамент самого Запада. 

Четыре звезды апокалипсиса Запада 

 Всё началось с социалистов-утопистов. Дело социального инжиниринга во имя всеобщего благоденствия, равенства и социальной справедливости продолжил К. Маркс. Он при помощи мощной команды жрецов-маркетологов, идеологов-шулеров упаковал свои утопические бредни в обёртку «наука». И понеслось. Понеслось, по наивным, неокрепшим мозгам пролетариата и крестьян, которые получили всеобщее избирательное право, а через него доступ к ресурсам и активам практически каждого гражданина. Потом на сцене идей и смыслов появился ещё один нарцисс, который назвал себя революционером в науке «экономика». Да, революция у него получилась. Место настоящей экономической науки на десятилетия заняла economics от Самуэльсона и Со. 

 Так сошлись четыре звёзды тотального разрушения идейного, культурного и научного фундамента Запада. 

Імперія, що не зникла: візантійська традиція від Андроніка I Комніна до Андронікових XXI століття

Історія династій — це не лише низка правлінь і дат, а передусім пам’ять, що переходить із покоління в покоління, переживаючи падіння імперій і зміну епох. Рід Андронікових належить до тих рідкісних сімей, чия родова традиція пов’язує їх із візантійською імператорською династією Комнінів і насамперед з ім’ям Андроніка I Комніна.

Правління Андроніка I Комніна завершилося трагічно: у 1185 році в Константинополі спалахнув заколот, імператора було повалено й страчено. В умовах переслідувань представники його роду опинилися у смертельній небезпеці. Згідно з династичною традицією, частина сім’ї була змушена залишити Візантію, рятуючись від розправи. Їхній шлях пролягав на Кавказ — до православної Грузії, яка в той час переживала епоху розквіту. Там вигнанців прийняла велика цариця Тамара. Саме в грузинському середовищі закріпилася лінія, що згодом стала відома як Андронікашвілі — «діти Андроніка».

Сімейна історія знайшла відображення в родовому гербі. Одним із його ключових елементів є корабель — символ морського шляху з Візантії до Грузії. Цей знак нагадує про вимушений вихід із Константинополя та про новий початок на кавказькій землі. У геральдиці корабель означає шлях, спасіння й наступність. У поєднанні з князівською короною та християнською символікою герб стає візуальним літописом родини — розповіддю про збережену імператорську традицію.

У XX столітті візантійське коріння кавказьких династій отримало академічне осмислення. Історик і генеалог Кирило Туманов (Туманішвілі) присвятив цій темі фундаментальну працю Manuel de généalogie et de chronologie pour l’histoire de la Caucasie chrétienne (Arménie, Géorgie, Albanie), видану в Римі в 1976 році. У монархічній традиції видання пов’язують із підтримкою кола останнього короля Італії — Умберто II. У праці розглядалося походження Андронікашвілі від лінії Андроніка I Комніна, і в низці монархічних кіл визнається наступність роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів.

У XX столітті живим утіленням цієї наступності став Костянтин Андроніков. Народившись у 1916 році та опинившись після революції у Франції, він присвятив життя дипломатії, богослов’ю й науковій праці. Усвідомлюючи своє походження від Андроніка I Комніна, він використовував літературний псевдонім Андрій Комнен (André Comnène). Через переклади богословських праць і гуманітарну діяльність він продовжував візантійську традицію вже як культурну та інтелектуальну спадщину.

Особливу роль в історії родини відіграв рід де Куріс. Куріси походили із середовища понтійських греків — православних громад Причорномор’я, які після падіння Візантії та османського завоювання поступово розселялися уздовж узбережжя Чорного моря. У XVIII столітті представники грецьких родин, рятуючись від нестабільності Османської імперії, переселялися на територію Російської імперії. Частина понтійських і малоазійських греків опинилася на півдні України — у Новоросії, Одесі, Херсонській губернії. У цьому середовищі формувалися купецькі, військові й дворянські лінії, багато з яких вступали в родинні зв’язки з козацькою старшиною.

Саме так рід Курісів опинився пов’язаним з українською гетьманською традицією. У їхній родовідній історії підкреслюється зв’язок із гетьманським родом і козацькою елітою Гетьманщини, що відобразило поєднання грецького та українського православного аристократичного середовища. Таким чином, у родині Андронікових переплелися візантійська, грузинська, понтійська та українська гетьманська лінії — рідкісний приклад історичного синтезу.

Серед відомих сучасних носіїв прізвища Куріс згадується Габріель Атталь — французький державний діяч, який обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Його прізвище відображає грецьке походження роду Атталь, пов’язаного зі східносередземноморською та діаспорною традицією. У публіцистичних і родових інтерпретаціях іноді підкреслюється його належність до ширшого грецького історичного середовища, до якого відносять і Курісів.

Продовженням династичної лінії став шлюб князя Олексія Андронікова, онука князя Костянтина, з княгинею Кариною Багратіон, представницею князівського дому Багратіонів. У декреті, виданому з нагоди одруження, Його Царська Високість Князь Нугзар Петрович Багратіон-Грузинський зазначив, що Його Царській Високості відомо про визнання деякими монархічними колами наступності роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів. Водночас було наголошено, що ні князь Олексій, ні княгиня Карина не мають жодних династичних амбіцій; їхній союз розглядається як родинне поєднання ліній, а не як політичний проєкт.

Сьогодні Андронікови живуть у XXI столітті поза троном і державною владою. Однак через герб із кораблем, через наукову працю Туманова, через гуманітарну діяльність Костянтина Андронікова та через нові покоління продовжується імператорська візантійська традиція. Імперії відходять у минуле, але традиція — якщо вона справді жива — продовжує існувати в людях.

***

Науковий семінар «Сучасне мовознавство: традиції, інновації, міжкультурні перспективи (з нагоди 65‑річчя професора Фергада Туранли)»

6 березня 2026 року кафедра загального і слов’янського мовознавства НаУКМА провела науковий семінар «Сучасне мовознавство: традиції, інновації, міжкультурні перспективи (з нагоди 65‑річчя професора Фергада Туранли)». Захід об’єднав дослідників різних напрямів і показав широкий спектр сучасних мовознавчих практик.

Доктор філологічних наук, професор Алла Лучик відкрила семінар доповіддю «Науковий діалог із Copilot: відкриття граматичних горизонтів тюркських мов», присвяченою ролі штучного інтелекту в сучасних тюркологічних дослідженнях. 

Доктор історичних наук, професор Фергад Гардашкан Оглу Туранли, ювіляр заходу, виступив із темою «Арабографічне дзеркальне письмо», розкривши історичні та культурні аспекти цього феномена. 

Завідувач кафедри, к.н. соц. комунікацій, доцент Світлана Куранова представила доповідь «Дискурс президентської кампанії США 2024 як цикл політичних історій: комунікативно‑когнітивна модель аналізу (з елементами AI‑асистованої аналітики Copilot)».

Цифровий вимір мовознавчих досліджень презентували кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник УМІФ НАН України Маргарита Надутенко, а також студенти НаУКМА Юлія Давидюк, Вікторія Джим і Валерія Ходасевич у доповіді «Цифрові технології у лінгвістичних дослідженнях: від методології до практичного застосування». 

До когнітивної семантики звернувся кандидат філологічних наук, доцент Лідія Непоп‑Айдачич, розкривши у своїй доповіді багатовекторну взаємодію концептуальних кодів у польських мовних образах квітів. 

Кандидат філологічних наук, доцент Наталя Тома розглянула ідейно‑змістові аспекти проповідницької діяльності Петра Могили та Іоаникія Галятовського.

Кандидат філологічних наук, старший викладач Катерина Близнюк представила результати дослідження «Вербальна репрезентація образу Польщі в мовній картині світу української молоді». 

Старший викладач Айше Арнаутова представила зіставний аналіз сполучників причини в українській і кримськотатарській мовах. 

Проблематику формування лінгвосоціокультурної компетентності майбутніх філологів в іспанськомовному діалогічному мовленні окреслила старший викладач Анастасія Чабан. 

Аспірант Мар’яна Грабчак розповіла про принципи побудови лексико‑семантичного поля футбольного фанатського дискурсу, тоді як аспірант Антоніна Меренич проаналізувала гендерно марковану лексику у спогадах Тіни Пекарчук, хорунжого Армії УНР. 

Завершила програму аспірант Олеся Потаржевська доповіддю про онімний простір американського кіномистецтва у контексті репрезентації російсько‑української війни.

Семінар став змістовним майданчиком наукової взаємодії, продемонструвавши методологічне й тематичне розмаїття сучасного мовознавства та забезпечивши плідний діалог між досвідченими науковцями й молодими дослідниками.

(с)  Кафедра загального і слов'янського мовознавства НаУКМА

Ferhad Turanly

"Дорогі колеги й друзі! Маємо приємність констатувати, що зазначений науковий семінар відбувся як вагомий науковий захід, організований названою кафедрою з нагоди Дня науки університету. Тематика доповідей вирізнялася значною різноманітністю та міждисциплінарним характером, що сприяло змістовним і плідним науковим дискусіям навколо порушених у виступах проблем. Принагідно висловлюю щиру вдячність усім учасникам за виявлену увагу та теплі привітання. З глибокою пошаною, Ф. Туранли".

Проблема генезиса ямной и катакомбной культур

Из-за отсутствия письменности мы уже никогда не узнаем, как называли себя эти люди. В начале II тысячелетия до н.э. они жили на огромной территории − от Дунайского региона и почти до Волги, а на юге их памятники известны на Кубани и Тереке. Эти родственные племена скотоводов оставили после себя редкие поселения и курганы, но многочисленные погребения в уже возведённых насыпях своих предшественников. Поэтому и получили название по одному из элементов погребального обряда: за основу классификации была взята форма ямы и создана таким образом относительная хронология для степных памятников Восточной Европы. Вторая хронологическая группа была определена как «катакомбная». В итоге получил название и народ, живший в начале среднего бронзового века.

Само слово «катакомба» имеет латинские корни и означает подземную гробницу. И это не случайно, ведь почти все захоронения этой культуры были совершены в ямах, у дна которых имелись различной формы подбои.

Другими словами, катакомба представляет собой входной колодец и погребальную камеру, сооружённую в её стенке. В неё помещались умерший и сопровождающий его инвентарь, а отверстие в камеру, или дромос (проход в неё в виде туннеля), закладывалось деревом, камнем или замуровывалось особой земляной пробкой. После этого входная яма засыпалась материковой глиной и найти захоронение было крайне сложно. Благодаря конструктивным особенностям погребального сооружения она получила название катакомбной. Соответственно и её носители стали называться в научной среде катакомбниками. Как они называли сами себя − также не известно, ведь этот народ не имел письменности и безымянным ушёл с исторической арены. Но, судя по оставленным им памятникам, он сыграл огромную роль в истории степей.

Олег Гуцуляк: Причина табуїзації ведмедя в окремих індоєвропейських гілках

Табуїзація початкових індоєвропейських назв звірів – це. свого роду, перша Реформація у праіндоєвропейській релігії: перемога магічності (волхвів-друїдів) у частини праіндоєвропейців над анімістично-тотемним первинним варіантом індоєвропейської релігії.

Також, іноді, назву переносили з одного звіра на іншого, якщо потрапляли у нову екологічну нішу, де звірі з попередньої не водилися, але назву памятали.

Отже, лінгвістичні зміни не просто філологічний дрейф, а ідеологічний зсув, де мова стає інструментом сакрального контролю. Ця «перша Реформація» виглядає як спроба стабілізувати хаос нижнього світу (дикої природи) через кодування мови.

1. Перемога Магічності над Анімізмом

Перехід від тотемізму до магічного контролю (волхвів/друїдів) пояснює, чому пряма назва звіра стала небезпечною.

• Анімістичний етап: Звір – це родич, предок або божество. Його ім'я – це його суть.

• Магічна Реформація: Знання «справжнього імені» дає владу. Щоб уберегти соціум від гніву звіра або не закликати його передчасно, вводиться табу. Табуїзація – це не просто страх, а створення дистанції між людиною та істотою іншого світу (лісу, гір, води). 

• Роль «волхвів-друїдів»: саме вони, сидячи «на дереві» ієрархії, зафіксували ці евфемізми, перетворивши живу стихію на систему закритих символів.

Олег Гуцуляк: Два типи Анарха

Концепція Анарха в «Евмесвілі» Юнгера — це справді не про хаос, а про радикальну внутрішню суверенність. Якщо анархіст бореться з владою (і тим самим залежить від неї), то Анарх просто ігнорує її претензії на свою душу, перебуваючи в стані очікування сенсу.

Від кого прийде сенс?

Коротка відповідь: від самого себе, але через контакт з «метафізичним нулем». Юнгерівський Анарх не чекає на месію, нового тирана чи соціальну реформу. Сенс приходить з двох джерел:

1. З глибини власної «приватної сфери»: Юнгер вважав, що сенс виникає в точці, де людина залишається абсолютно самотньою. Це не дар ззовні, а «видобуток» із власної глибини.

2. З «Світового лісу» (Wald): Це звернення до позаісторичних, міфічних сил. Сенс «явиться» від природи, богів або космосу, але тільки тоді, коли Анарх очистить свій внутрішній простір від шуму «світу, що кричить».

Якого саме сенсу?

Сенс для Анарха — це не ідеологія і не відповідь на питання «як нам облаштувати світ». Це онтологічний сенс:

• Буття як таке: Відчуття того, що ти є, і це буття не підвладне державі, цифровій левіафанізації чи часу.

• Сенс як «центр циклону»: Це стан абсолютної рівноваги посеред хаосу. Якщо світ навколо перетворюється на попіл, сенс Анарха — залишатися Саламандрою, яка зберігає вогонь усередині.

• Сенс як якість, а не кількість: Це не «багато знань», а «чисте бачення». Це здатність бачити світ без посередників (ідеологів, медіа, соціальних конструктів).

Анарх — це ідеальний мешканець обох світів. Він присутній у «нижньому світі» (цифровому океані, соціальному хаосі), але не розчиняється в ньому. Він бере енергію з хаосу, але зберігає «чистоту верхнього світу» всередині своєї свідомості.

Анарх не чекає, що сенс принесе «Людина-Відповідь». Він сам стає тією точкою, де питання і відповідь зливаються в «Королівське Мовчання».

Коли світ навколо починає «кричати» (через медіа-шум, політичну істерію чи цифрову агресію), Анарх активує режим «Королівського Туману» (Royal Fog). Це не втеча, а стратегічне розчинення.

У Юнгера Анарх – це той, хто володіє простором, який влада не може просканувати. 

Сергій Чаплигін: Ернст Юнґер: морфологія духу в епоху техніки

XX століття породило багато ідеологій, але небагато фігур, здатних мислити епоху як форму. 

Ернст Юнґер був саме таким мислителем. 

Його книги - це не романи і не трактати у звичному сенсі. Це сейсмографи, що фіксують тремтіння ґрунту під ногами цивілізації. 

Світ у нього не хаотичний потік подій, а арена, на якій розгортаються архетипи. Не характери, а Gestalten - фігури, що втілюють спосіб Буття.

Він не аналізує свій час соціологічно. Він бачить його морфологічно: як зміну форм духу. І ця зміна проходить через чотири постаті (фігури) - Солдата, Робітника, Бунтаря та Анарха. 

Це не просто типи людей. Це етапи внутрішньої метаморфози людини в епоху, коли техніка стала новою титаномахією - боротьбою між гармонією форм і хаосом волі до влади.

Першою постає фігура Солдата фронту - народжена з досвіду Першої світової війни і зафіксована в книзі «In Stahlgewittern». 

Це вже не лицар і не герой епосу. Це свідок руйнування класичної війни. Машини, артилерія, газ - техніка витісняє індивідуальну доблесть.

І все ж у цьому механізованому пеклі Юнґер бачить не лише жах, а й трансмутацію. Солдат втрачає індивідуальність, але здобуває тип. Він стає частиною великого анонімного тіла. Його героїзм - без імені. Його подвиг - у поставі.

Це «героїчний реалізм»: прийняття долі без ілюзій. Війна стає алхімією, де страждання очищує, а поразка готує нову форму сили. У цій фігурі вже звучить ніцшеанський мотив подолання «останньої людини» - буржуа, що живе комфортом і прибутком.

Але Солдат ще пасивний перед технікою. Він витримує її удар. 

Наступна фігура піде далі - і прийме її.