Андрій Поцелуйко: Між інстинктом і перевищенням: “білява бестія” та Надлюдина у філософії Ніцше

У філософії Фрідріх Ніцше часто виникає плутанина між двома сильними образами — «білявою бестією» та Надлюдиною. Вони здаються спорідненими, бо обидва пов’язані з ідеєю сили, переваги й виходу за межі звичного морального горизонту. 

Однак насправді ці концепти належать до різних рівнів ніцшеанської думки: один описує архаїчну історичну енергію панування, інший — філософський проєкт майбутнього людства.

Щоб зрозуміти цю різницю, потрібно розглянути їх не як етапи однієї еволюції, а як дві різні логіки буття: логіку інстинкту і логіку самоперевищення.

I. «Білява бестія»: археологія сили

Термін «білява бестія» (нім. blonde Bestie) з’являється у праці Ніцше «До генеалогії моралі». Це не системне поняття і не концепт у строгому сенсі, а радше метафора історичного типу людини.

Ніцше використовує цей образ для опису ранніх аристократичних спільнот, які існували до формування сучасної моральності. Це були спільноти завойовників, воїнів і правлячих каст, у яких:

сила не потребувала виправдання;

влада була природною, а не морально санкціонованою;

агресія й домінування сприймалися як життєва норма;

«добре» означало «сильне», «шляхетне», «панівне».

У цьому сенсі «білява бестія» — це не романтизований ідеал, а опис первісної форми аристократичної свідомості, де інстинкти ще не були «перекодовані» християнською мораллю чи демократичними цінностями.

Важливо: Ніцше не закликає повернутися до цього стану. Навпаки, він використовує його як аналітичний інструмент, щоб показати, що мораль не є вічною — вона історично сформована.

Андрій Поцелуйко: Поняття імперії: від монархічної форми правління до імперіалізму

Термін «імперія» належить до тих політичних понять, зміст яких змінювався протягом історії. Сьогодні його вживають щонайменше у двох основних сенсах. Перший пов’язаний із формою державного устрою, другий — із характером політичного панування та міжнародних відносин.

У традиційному значенні імперія є різновидом монархічної держави, на чолі якої стоїть імператор. Таке розуміння сформувалося ще в античності та збереглося в середньовічну й нову добу. Римська, Візантійська, Австрійська та Російська імперії були саме такими державами. Їхньою характерною ознакою була верховна влада імператора, яка часто мала сакральне або особливе політичне значення. У цьому випадку поняття «імперія» описує насамперед форму правління та титул глави держави.

Проте в ХІХ–ХХ століттях поширилося інше розуміння цього терміна. Імперією почали називати державу, яка встановлює політичне, економічне або військове панування над іншими народами й територіями. У такому значенні імперія не обов’язково є монархією. Головним стає не титул правителя, а відносини домінування між центром і підпорядкованими периферіями.

Одним із найвідоміших авторів, який вживав термін «імперія» саме в цьому другому сенсі, був британський економіст Джон Аткінсон Гобсон. У праці «Імперіалізм: дослідження» (1902) він розглядав імперію як результат економічної експансії розвинених держав, що прагнули контролювати нові ринки та джерела сировини. Для Гобсона імперія була насамперед політикою панування, а не формою монархічного правління.

Значний вплив на розвиток цього підходу справив Володимир Ленін. У праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916) він аналізував імперії як наслідок розвитку монополістичного капіталізму. На його думку, великі держави прагнули економічного та політичного контролю над слабшими країнами, що призводило до колоніального поділу світу.

Подібного розуміння дотримувалася також німецько-американська дослідниця Ганна Арендт. У своїй книзі «Джерела тоталітаризму» вона розглядала імперіалізм як систему безперервного розширення влади за межі національної держави. Для неї імперія була не лише політичною структурою, а й особливою логікою владарювання.

У другій половині ХХ століття поняття імперії активно використовували історики та соціологи. Едвард Саїд у праці «Культура та імперіалізм» показував, як культурні практики й література сприяли виправданню імперського панування. Іммануїл Валлерстайн, розробляючи світ-системний аналіз, досліджував нерівні відносини між центром і периферією світової економіки, що також наближало його до розуміння імперії як системи домінування.

На початку ХХІ століття нову інтерпретацію запропонували Майкл Гардт і Антоніо Неґрі у книзі «Імперія». Вони стверджували, що сучасна імперія вже не обмежується кордонами окремої держави, а являє собою глобальну мережу політичної та економічної влади.

Таким чином, поняття «імперія» має подвійний зміст. У вузькому історичному значенні воно означає монархічну державу на чолі з імператором. У ширшому політичному та соціологічному значенні імперія — це система панування одних держав, народів або центрів влади над іншими. Саме друге значення сьогодні найчастіше використовується в історичних і політичних дослідженнях, оскільки дозволяє аналізувати відносини нерівності, залежності та контролю незалежно від форми правління конкретної держави.

Андрій Поцелуйко: Традиціоналістичне розуміння імперії

У сучасній політичній науці поняття імперії зазвичай асоціюється або з великою монархічною державою, очолюваною імператором, або з державою, що здійснює політичне та економічне панування над іншими народами. 

Проте існує й інше, менш відоме, але впливове трактування цього поняття, розроблене представниками традиціоналістської філософії. Для традиціоналістів імперія є не просто політичною організацією чи формою правління, а втіленням сакрального порядку, що поєднує земну владу з вищим духовним принципом.

Найбільш повно таке розуміння імперії було сформульоване Рене Геноном і Юліусом Еволою. Обидва мислителі виходили з переконання, що людська історія є процесом поступового занепаду традиційних цивілізацій. На їхню думку, давні суспільства були засновані на священних принципах, які надавали сенс політичному, соціальному та духовному життю. Сучасний світ, навпаки, характеризується секуляризацією, матеріалізмом і руйнуванням традиційних форм влади.

У традиціоналістській перспективі справжня імперія виникає тоді, коли політична влада спирається не лише на силу, закон чи суспільний договір, а на духовну легітимність. Імператор є не просто державним керівником, а символічним центром світу, який підтримує зв'язок між земним і надземним порядком. Його влада має не тільки політичне, а й метафізичне значення. Саме тому традиціоналісти розглядали імперію як інститут, покликаний відображати космічну гармонію в суспільному житті.

Особливе місце в цих уявленнях посідала ідея універсальності імперії. На відміну від національної держави, яка ґрунтується на етнічній або громадянській спільності, імперія в традиціоналістському розумінні об'єднує різні народи навколо спільного духовного центру. Її єдність забезпечується не мовою чи походженням, а визнанням вищого принципу влади. Тому традиціоналісти часто протиставляли імперію модерній національній державі, яку вони вважали продуктом політичної деградації та занепаду універсальних цінностей.

Андрій Поцелуйко: Наука про відмінності та етика рівних прав

У сучасному суспільстві часто можна почути твердження, що всі люди або всі людські популяції є однаковими. Таке формулювання нерідко використовується для обґрунтування рівності прав і людської гідності. 

Проте виникає питання: чи справді наука підтверджує повну однаковість усіх популяцій, і чи повинні права людини залежати від такого твердження?

З наукової точки зору повна однаковість популяцій є малоймовірною. Будь-яка популяція характеризується власною демографічною структурою, культурною історією, соціальними інститутами та генетичним складом. Уже сама вікова структура може істотно впливати на потенціал суспільства. Популяція, у якій переважають молоді люди, має інші можливості та обмеження, ніж популяція зі значною часткою літніх людей. Молодість зазвичай пов'язана з фізичною активністю, готовністю до ризику та швидкою адаптацією до нових умов, тоді як старший вік часто пов'язаний із накопиченим досвідом, але й зниженням певних фізичних можливостей.

Крім того, на розвиток популяцій впливають культурні традиції. Протягом багатьох поколінь різні суспільства заохочують різні типи поведінки. В одних умовах перевагу можуть отримувати войовничість, сміливість і готовність до ризику. В інших — дисципліна, конформність, схильність до довгострокового планування або інтелектуальна діяльність. Такі культурні відмінності впливають на те, які якості вважаються бажаними та винагороджуються суспільством.

Андрій Поцелуйко: Нафтова інфраструктура Росії в умовах війни: уразливість великої системи переробки

Сучасна нафтопереробна галузь Росії є однією з найбільших у світі за масштабами, але водночас — доволі концентрованою і структурно вразливою. Близько тридцяти великих нафтопереробних заводів (НПЗ), кожен із яких має потужність понад мільйон тонн нафти на рік, формують основу виробництва моторного пального, насамперед бензину та дизельного пального. Саме ці підприємства забезпечують переважну частину внутрішнього ринку, і їхня географія та концентрація визначають стійкість усієї системи.

Упродовж останніх років, особливо в умовах повномасштабної війни, ця інфраструктура стала об’єктом регулярного впливу ударів з боку України. За узагальненими оцінками відкритих джерел, із приблизно тридцяти великих НПЗ Росії було уражено близько двадцяти — двадцяти чотирьох. Це означає, що приблизно дві третини ключових підприємств нафтопереробки так чи інакше зазнали пошкоджень або тимчасових зупинок виробництва.

Важливо підкреслити, що поняття «ураження» в цьому контексті не тотожне повному знищенню. У більшості випадків йдеться про локальні пожежі, пошкодження окремих технологічних установок, зупинку частини виробничого циклу або вимушені ремонти. Проте навіть часткові порушення роботи НПЗ мають значний ефект, оскільки нафтопереробка — це безперервний технологічний процес, у якому вихід з ладу одного вузла може впливати на весь виробничий ланцюг.

Структурна особливість російської нафтопереробної системи полягає в її концентрації. Невелика кількість великих заводів забезпечує непропорційно велику частку виробництва пального. Це означає, що навіть часткові збої на кількох ключових об’єктах можуть впливати на баланс внутрішнього ринку, логістику постачання та обсяги експорту. У цьому сенсі система демонструє класичну ознаку централізованої інфраструктури: високу ефективність у мирний час і підвищену чутливість до точкових ударів у кризових умовах.

Андрій Поцелуйко: Від гугенотів до Rolex: як Швейцарія століттями вирощувала одну з найприбутковіших галузей світу

Історія швейцарського годинникарства часто подається як історія талановитих майстрів, красивих механізмів та знаменитих брендів. Проте за зовнішнім блиском дорогих годинників прихована значно цікавіша історія — історія формування складної економічної екосистеми, яка протягом кількох століть накопичувала знання, навички, інституції та людський капітал.

Швейцарська годинникова індустрія є одним із найкращих прикладів того, як високоприбуткова галузь не виникає за наказом уряду, не створюється одноразовими інвестиціями і не з'являється внаслідок геніального бізнес-плану. Вона формується еволюційно, через довгий процес накопичення компетенцій, передачі знань між поколіннями та взаємодії різних соціальних інститутів.

Андрій Поцелуйко: Російська еліта як карго-культ імперської аристократії

 Одним із найбільш парадоксальних явищ сучасної Росії є глибока невідповідність між способом життя правлячої верхівки та ідеологічними наративами, які вона пропонує суспільству. 

На поверхні російська держава часто апелює до колективізму, традиційних цінностей, духовності, особливого історичного шляху та протиставлення Заходу.

 Однак спосіб життя значної частини російської еліти демонструє зовсім іншу систему цінностей — космополітичну, статусну та орієнтовану на глобальні стандарти престижу.

У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.

Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.

Кирилл Данильченко: РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально

Посмотрел трансляцию с 975-летия Лавры. Сибига, Буданов, Минкульт, японские доноры, делегация с Афона. Несмотря на прилеты, идут богослужения, а иностранцы выделяют деньги на восстановление.

Буданов в интервью бьет в одну точку: тысячелетняя традиция православия и тот факт, что Русь — это Киев, а не Москва. Многие из тех, кто меня читает, знают, что я атеист. Поэтому могу смотреть на эти вещи абсолютно прагматично, со здоровой головой, без скрижалей за спиной и незримого Бога.

Внутренняя сплоченность конвертируется в выживаемость государства и боеспособность армии — это аксиома. У нас свобода совести: верьте, во что хотите. Но Киевская Русь и тысячелетнее православие - это исключительно наш исторический капитал. РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально.

Вся эта историческая цепь разматывается не просто так: война за независимость, УПА, УНР, и так вплоть до Руси. Это фундамент. У тех же курдов, например, никогда не было своего государства. У нас — было. И такое, через которое православие дошло до Новгорода и Владимира в те времена, когда Москвы даже в проекте не существовало, а местные племена еще натирали жиром деревянных истуканов. Именно поэтому создание Национального Пантеона — это не формальность, а цемент, который свяжет поколения.

Отбирая у Москвы бренд «Руси» и право на православную гегемонию, мы разрушаем их главный казус белли. Вся концепция «русского мира» и «собирания земель» стоит на краже киевского наследия. Разруби этот узел — и «великие освободители» превращаются в банальных рейдеров, ворующих чужую историю.

Драка идет не просто за территории или границы 1991 года. Она идет за право на физическое и духовное существование нации в истории. Иначе — фильтрационные лагеря, подвалы и вытащенные из руин дети, которым убьют родителей, а потом в пилотках Юнармии заставят любить Путина и слушать байки о том, что украинцев придумал австрийский Генштаб.

И здесь сходятся две реальности. Пока дроны физически выжигают танкеры в Азове и лишают империю ресурсов, на метафизическом уровне идет ровно тот же процесс — выжигание имперских мифов. Без топлива ломается экономика режима. А без украденной истории их «священная война» превращается в то, чем она является на самом деле — захватническую мясорубку ради перетертой в щебень Авдеевки. 

И когда самый упертый Z-патриот стоит в четырехкилометровой очереди за бензином на фоне тридцати сожженных кораблей, до него неизбежно начинает доходить: цена за чужое наследие оказалась несовместимой с нормальной жизнью.

Роксана Харчук: Україна як приклад існування правди

Будь-хто вам скаже, що нинішній світовий хаос - наслідок боротьби за сфери впливу. 

Однак мені здається, що згаданий хаос також є наслідком тези, яка була надмір популярною у 20 ст., особливо після 2 світової війни: ідеться про повну кризу правди, про твердження, наче її нема, бо у кожного індивіда, нації, суспільства правда своя. Людство не може, як бачимо, жити, коли кожний зі своєю правдою. 

А чому, а тому, що за таких умов жодні правила і організації (типу ООН, НАТО, ЮНЕСКО і т.д.) не працюють, а дехто про ці правила ще й напише: правила -- це тоталітаризм, то хай живе анархія! 

Безперечно, історична правда існує. Про неї свідчить час. Приклад України, її етногенез -- це свідчення існування правди, яку не можна заткнути, знищити, перекреслити. 

Звичайно, Україна не є носієм стовідсоткової правди, бо правда завжди десь посередині двох конфліктуючих поглядів, але абсолютна правда у випадку України після падіння УНР полягає в тому, що її поділили між собою СССР і Польща, Буковину анексувала Румунія, Закарпаття на правах автономії увійшло до Чехословаччини. 

Чи є у Європі країна із драматичнішою долею? 

І ніхто й досі не відчуває відповідальності за історичні кривди, завдані Україні. 

І нинішня ЄС не реагує на відгомін цих минулих подій відповідно, а доведеться реагувати. 

Ліві кричать про злочини європейських колонізаторів в Африці. Чого ж ці борці за справедливість не подивляться на Україну, яку в міжвоєнне двадцятиліття 20 ст. колонізувала найвільнолюбніша і найреволюційніша країна світу Польща, а тепер намагається довести, що це поляки -- безневинні жертви власної ж колонізації.

 І все це на тлі смертей українців від російських ракет -- поляки цим смертям радіють, уважають, що це акт історичної справедливості. З польської перспективи, росіяни мстяться за польські кривди. То хто в такому разі поляки? Ясно -- молодші брати росіян. Як це огидно. 

Як можна вірити, що війна закінчиться, якщо світ втратив елементарний моральний орієнтир? 

Польща-Христос народів у часовій перспективі виявилася карикатурою на Христа. Егоїстична нація, лицеміри, класичні єзуїти зі своїми 5 ракетами для Петріот, за які отримають 50 новеньких.. ЄС треба ще більше виділяти коштів Польщі, яка з вдячності цей ЄС колись таки розвалить.

Юрій Пилипенко: Про заселення Америки

Корінні американці (індіанці) походять від злиття двох основних стародавніх груп, яке відбулося в Сибіру:

* стародавні східноазіати Ancestral East Asians. Склали 60-70% генетичного коду. Відокремилися від спільного стовбура східноазійських народів у Китаї.

* стародавні північні євразійці Ancient North Siberians/Eurasian  / ANE. Дали решту 30-40% геному. Сліди цієї зниклої групи вперше знайшли на стоянці Мальта́ біля Байкалу.  ANE генетично були ближчими до тогочасних європейців, ніж до азіатів.

Ці 2 групи змішалися на просторах Сибіру і стали Палеоіндіанцями або "Стародавніми берингійцями". Через наступ льодовика вони опинилися ізольованими на території Берингії.

Берингія - це сухопутний міст, який з’єднував Чукотку й Аляску через низький рівень світового океану. В ізоляції вони провели кілька тисяч років, сформувавшись як окремий антропологічний тип, перш ніж рушити далі на південь углиб Америки.

На момент 24 000 років тому людство вже пройшло величезний шлях диференціації.

Сучасна наука уникає застарілого терміну "раси" через ненауковість і соціальні стереотипи, натомість оперує поняттями генетичних ліній, популяцій або етносів (у контексті культури).

Главные тайны русских летописей, которые переписывали трижды

 Русские летописи — не мёртвые свитки, а живые книги, которые монахи и книжники переписывали, правили и дополняли веками. Они не просто фиксировали события, а отражали взгляды своего времени: княжескую политику, церковные споры, борьбу за первенство между землями.

Самый яркий пример — как один и тот же текст перерабатывали трижды за короткий срок, чтобы он служил новым целям. Именно это создавало загадки, которые историки разгадывают до сих пор.

Повесть временных лет: три редакции за семь лет

Самый известный памятник — «Повесть временных лет» — возник в Киево-Печерском монастыре около 1113 года. Её составителем традиционно считается монах Нестор. Но уже через три года, в 1116-м, игумен Выдубицкого монастыря Сильвестр переписал текст и отредактировал его.

А ещё через два года, около 1118-го, появилась третья редакция — расширенная и дополненная, явно связанная с кругом Владимира Мономаха.

Шахматов, изучивший все сохранившиеся списки, показал: первая редакция (Нестора) заканчивалась 1110 годом — рассказом о чудесном огненном столпе над Печерским монастырём. Сильвестр добавил свою запись и, вероятно, мелкие правки, включая указание на смерть Святополка.

Третья редакция довела повествование до 1117 года: сюда вошли подробности победы над половцами на Салнице, благочестивые размышления о божественном покровительстве и даже «Поучение» Владимира Мономаха. Редактор связал огненный столп 1110-го с позднейшей победой, превратив простое чудо в знак милости Божьей к Мономаху.

Разные списки сохранили разные версии. Лаврентьевский (1377 год) несёт следы смешения Сильвестровой и третьей редакций. Ипатьевский и Хлебниковский дают расширенный текст без записи Сильвестра. Именно это и есть главная тайна: чистого «Несторова» текста не сохранилось. Каждый список — результат осознанной правки, а не механического копирования.

Баски: найдавніша жива культура Європи

 Баски: найдавніша жива культура Європи, їхня таємнича мова, давня ДНК та історія народу, що кинув виклик часу.

Приховані серед суворих гір західних Піренеїв, де північ Іспанії зустрічається з південним заходом Франції, живе один із найбільш надзвичайних народів в історії людства. 

Поки одні королівства поставали і занепадали, імперії підкорювали континенти, а цілі мови зникали з карти Європи, баски тихо зберігали ідентичність, несхожу на жодну іншу на Землі. 

Їхня мова не має доведених родичів. 

Їхні традиції сягають корінням у тисячоліття. 

Їхня батьківщина залишається надзвичайно сталою з доісторичних часів. 

Навіть сучасні генетичні дослідження підтвердили те, що історики давно підозрювали: баски є представниками однієї з найдавніших безперервно ідентифікованих популяцій Європи.

На відміну від англійців, французів, німців, італійців чи слов'ян, чия ідентичність сформувалася через численні міграції та століття культурного змішування, баски обрали зовсім інший шлях. 

Вони засвоювали зовнішні впливи, не втрачаючи основи своєї ідентичності.

Вони пережили римське завоювання, германські вторгнення, ісламську експансію на Піренейський півострів, франкські походи, середньовічні війни, піднесення Іспанії та Франції, індустріалізацію, громадянську війну, диктатуру та глобалізацію. 

Крізь кожну епоху вони продовжували розмовляти еускарою (баскською мовою) — однією з найдавніших мов світу, що збереглися донині, і, можливо, найбільшою лінгвістичною загадкою Європи.

Їхня історія починається задовго до письмових свідчень, а археологічні дані свідчать про те, що люди живуть у баскському регіоні протягом десятків тисяч років. 

Андрій Сошніков: Забутий каган Аскольд: Як християнського володаря Києва замурували в стінах літописних міфів

 Історія Русі, яку ми знаємо з підручників — це не опис реальних подій, а ретельно відредагований комерційний звіт переможців. 

Коли династія Рюриковичів остаточно закріпилася в Києві, її ідеологам знадобилася масштабна легітимація влади, щоб довести нікчемність своїх випадкових попередників. 

Саме так на світ з’явився один із найвідоміших «паперових» правителів — князь Дір, який насправді є класичним кабінетним фантомом, штучно склеєним із літературних непорозумінь, лінгвістичних помилок та пізніших політичних маніпуляцій для розмивання реального масштабу першого київського володаря. 

Головним стовпом, на який традиційно спираються прихильники реальності цього вигаданого персонажа, є цитата арабського географа Х ст. аль-Масуді у праці «Промивальні золота», де згадується перший зі слов'янських царів під іменем «аль-Дір». Проте диявол ховається в арабській графіці (расмі), адже текст Масуді дійшов до нас у пізніх списках, де літери позбавлені діакритичних цяток, через що написання імені «Дір» графічно майже не відрізняється від назви слов’янського племені «Волиняни» (Валінана) або західнослов'янського імені «Вечеслав» (Вацлав). Сучасна текстологія доводить, що у Масуді йшлося про великого правителя західних слов'ян у районі Прикарпаття чи Богемії, тим паче, що арабський автор чітко розрізняв «сакаліба» (слов'ян) та «рус», тож його персонаж не мав жодного стосунку до варязького Києва. Якщо прибрати цю арабську помилку, «князь Дір» залишається лише на сторінках Повісті временних літ (ПВЛ), де він діє як штучний сіамський близнюк Аскольда без власного обличчя: вони разом випрошуються у Рюрика, разом сідають у Києві, разом йдуть на Царгород і разом гинуть, а літописець постійно використовує щодо них подвійні граматичні форми.

Мирослав Дністрянський: Українська Головна Визвольна Рада як передпарламент і конституційний конвент Української Самостійної Соборної Держави

 11–15 липня 1944 року на Самбірщині (с. Сприня) була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – «верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі», фактичного український підпільний парламент з головним виконавчим органом – Генеральним секретаріатом, що стало спробою об’єднання всіх українських політичних сил в боротьбі за самостійну Україну та обґрунтування цілісної програми боротьби й політичної організації української державності. 

УГВР констатувала, що «сучасна війна між двома тоталітарними силами, московсько-більшовицьким та німецько-гітлерівським імперіалізмами, ведеться за володіння насамперед українських земель, як вихідних позицій до панування у Східній Європі і навіть у всій Європі. Вони стоять на позиціях тоталітарної, колоніальної експлуатації українських земель та їх населення. Вириваючи в українців усі матеріальні і господарські засоби, вони нещадно винищують провідні національні сили, нищать національну культуру і національну свідомість у масах, колонізують край чужим населенням, а українське населення масово знищують або вивозять за межі України». А тому «УГВР прагне до відбудови Української Самостійної Соборної Держави на всіх землях українського народу засобами самостійницької боротьби проти всіх ворогів державної самостійності українського народу, зокрема проти більшовицьких і німецьких окупантів та співпраці з усіма прихильниками такої самостійності». 

 УГВР видала Універсал, який проголошував мету побудови Самостійної Української Держави, та прийняла Тимчасовий устрій

Важливо, що до складу УГВР увійшли різні українські політичні сили та представники Центральної і Східної України. 

Головою УГВР було обрано Кирила Осьмака (1890–1960), полтавчанина, колишнього діяча Української Центральної Ради, що засвідчило соборницькі орієнтири нового органу та тяглість політичних традицій боротьби за незалежність. 

 Генеральний Секретаріат очолив Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, а згодом — Василь Кук.

Створення самостійної Української Держави УГВР розглядала як передумову збереження й розвитку української нації та національної культури, гарантуючи при цьому і політичні та громадянські права національних меншин і їхнє право «плекати свою власну по формі і по змісту національну культуру». 

У міжнародно-політичному аспекті зазначалося, що «УГВР провадитиме свою боротьбу за УССД у союзі зі всіма поневоленими народами Європи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність. УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу».

Эдуард Тополь: Весь двадцатый век Россия изгоняла из себя культуру даже яростней, чем изгоняют дьявола

>> В сентябре 1922 года высылкой первого из пяти «философских пароходов» председатель Совета Народных Комиссаров В.И. Ленин начал официальное изгнание культуры из советской России. На пяти пароходных рейсах были высланы, по разным сведениям, от 228 до 272 «инакомыслящих» – профессора-философы Николай Бердяев, Сергей Булгаков, Михаил Осоргин, Питирим Сорокин, Сергей Трубецкой и еще восемнадцать, а также писатели, журналисты, инженеры и другие деятели культуры, искусства и науки.

>>

>> Но еще до этой акции, то есть сразу после октябрьского переворота, из страны бежали наиболее прозорливые – Рахманинов, Прокофьев, Набоков, Бунин, Соколов-Микитов, Гиппиус, Мережковский, Бальмонт, Ремизов, Кандинский, Шаляпин, Цветаева, Шкловский, Берберова, Ходасевич, Шагал и менее знаменитые, но, возможно, не менее одаренные и талантливые. Кроме того, огромное количество профессионально образованных талантов ушли в эмиграцию с белым офицерством. Что позволяет мне не привязываться к конкретной дате отправки «философского парохода», а посмотреть на процесс избавления России от культуры исторически. При этом я не стану писать исследование на тему «Изгнание культуры из царской России», а ограничусь лишь экскурсом в прошлый и нынешний век.

>>

>> От Временного правительства, состоявшего из образованных министров, страна избавилась всего за несколько месяцев, сменив его на Совет Народных Комиссаров, половина которых не только высшего, а даже среднего образования не имела. Зато «железной метлой» и другими радикальными средствами этот Совет принялся гнать из страны «образованных», сделав этот термин ругательным. «Надо поставить дело так, чтобы этих “военных шпионов” изловить и излавливать постоянно и систематически и высылать за границу», – распорядился Ленин.

Володимир Єрмоленко: Історія Росії - це про те, як змінюється все, аби не змінилося нічого

Захід продовжуватиме шукати "другой Росії", "альтернативної Росії", "іншого полюсу" і тд. 

Бо сам Захід століттями був структурований плюралістично. Як арена боротьби. Як агора та агон. Як ніцшеве зіштовхування воль

У цій боротьбі альтернатив - між папою та імператором, між релігією та державою, між королями та баронами, між католицтвом та протестантизмом, між капіталізмом та соціалізмом, між імперіалізмом та антиімперіалізмом, між імперією та республікою і тд - Захід кристалізувався. І він мислить про решту світу так само. 

Але Росія не така. В Росії немає інакшості. Інакшість в ній - частина тотожності. "Демократія" в ній - частина імперськості. Релігія - частина держави. "Антиімперіалізм" - частина імперіалізму. "Пролетаріат" - частина експлуатації  пролетаріату. "Просвітництво" - частина мракобісся. 

"Інакшість" у Росії - це хитрість тирана. "Опозиція" - проєкт імперії. У Росії немає іншого полюсу. Є тільки один, північний.

Росія ніколи не була структурована плюралістично. Вона завжди мріяла будувати монізм. Тотальну гегемонію імперської "єдності". Звідси її асиміляційна енергія. 

Тому будь-яка справжня інакшість у ній буде переслідуватися. А натомість буде створюватися фейкова інакшість - як інструмент тотожності.

Через пошук "альтернативи", іншого полюсу, Захід з надією дивиться на російську культуру та російську "духовність". І дивиться не зараз - він дивиться туди століттями! Мовляв, "але ж є російська культура!". З її глибин, мовляв, постане альтернатива. 

І тут зʼявляються незрозумілі українці, які бачать у російській культурі не ліки від хвороби, а симптоми хвороби. Діагностику хвороби, її анамнез. Її самоопис, її джерельну базу. 

А Захід цього не розуміє та ображається. Жорстокі ви, українці. 

Але українці просто мають довгу памʼять. "Це ж було уже". 

Коротка історія Росії - це історія про те, як на арену історії виходить "альтернатива" тільки для того, щоб ще раз підтвердити безальтернативність тиранії. Це історія про те, як змінюється все, аби не змінилося нічого. Петро перший заперечив азійське московське царство, щоб зробити ще більш тиранічну російську імперію. Більшовики заперечили російську імперію, щоб побудувати ще більш тиранічну совєтську імперію. Путін заперечив совєтську імперію, щоб побудувати ще більш тиранічну рашистську імперію. 

Це ж було уже. 

Коли Захід це зрозуміє? Та ніколи. Бо він проєктує на Росію власні структури мислення, власну історію. 

Що нам варто робити? Показувати, що "інша Росія" можлива тільки як "інше, НІЖ Росія". Тільки як кінець російської імперії. Що країни, які відʼєдналися від російської імперії ХІХ, а потім ХХ століть, нарешті стали європейськими. Фінляндія, Польща, країни Балтії, Україна, країни Кавказу. Деякі з певними нюансами, але все ж. Треба працювати над цією моделлю далі. І тоді у нас є шанс. 

The other Russia can emerge only if we get something OTHER THAN Russia. 

At least, something other than the Russian empire

Андрій Плетінка: Типові проблем українства у романі П. Куліша "Чорна рада"

В романі “Чорна рада” П. Куліш зображує дуже типові для українського суспільства і зараз проблеми.

Доля самого Куліша показує, що його сприйняття Запорозької Січі і козацтва впродовж життя змінилося від позитивного до негативного. В романі він подає загалом позитивний образ козацтва. Він дуже характерно, як справжнього богатиря, свободолюбця, зображує, наприклад, козака з Січі Кирила Тура. Але, в той же час, він співчуває магнатам, у яких під час козацької революції козаки відібрали маєтки: «І Єремі (тобто Яремі Вишневецькому) дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?», – говорить один з персонажів. Він співчуває польській княжні, яку взяв собі за дружину один з учасників козацької революції, який в її ході розбагатів – козак Черевань. 

На сторінках роману Куліш зображує ситуацію, що склалася після смерті Б. Хмельницького – т. зв. Руїну, що характеризувалась гострими конфліктами між козацькою старшиною, “черню” і міщанами. Цією ситуацією хоче скористатися Іванець – Іван Брюховецький, ніби смиренна і тиха людина, а насправді великий маніпулятор і шахрай, прагнучий влади. Він використовує цей пануючий безлад в Гетьманщині, щоб здобути повагу у січового товариства. Але з Січі всі притомні козаки пішли під час Хмельничиични, і туди збрелись «Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба». Іванець розворовує гетьманську скарбницю після уходу Юрка Хмельницького, і цими грошима сипле на Січі: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім' я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?». Але, таким чином здобуваючи собі гетманство на Чорній раді в Ніжині, він прагне ще більше зміцнити свою владу і знищити конкурента – Я. Сомка, якого Куліш зображує як ідеал державного мужа. Але, програвши на Чорній раді, Сомко відмовляється повернути собі булаву, коли йому пропонують це старшина і козаки, які розчарувались в Брюховецькому і знову хотіли переобрати гетьмана. Він мотивує це тим, що не хоче, щоб на Вкраїні знову лилась кров. 

У романі простежується тема «хуторянства», притаманного українцям і зараз – моя хата з краю, нічого не знаю. Але слід пам’ятати, що в XIX ст., коли вийшов цей твір Куліша, це явище було цілком закономірним і поширеним, тому що козацька старшина, шляхта були на периферії Російської імперії, і вони зачинялися у себе на хуторі, таким чином ізолюючись і намагаючись зберегти свої традиції.

Андрій Филипчук: "Плісненське" походження княгині Ольги

 Низка посередніх даних дозволяють убачати батьківщину святої княгині Ольги в Пліснеську.

Про походження святої княгині Ольги говориться у  найдавнішому збереженому літописі «Повісті временних літ» (далі – ПВЛ), під фіктивною датою 903 року: «Ігореви възрастъшю. и хожаше по Ол[е]зѣ и слу[а]ше єго. и приведоша єму жену от Плескова. именемь Ольгу». 

На основі цієї вістки у житії святої та у пізніших літописах запанувала думка про її народження у Пскові або в його околицях. Проте тотожність Плєскова та пізнішого Пскова не є однозначною. Існує низка посередніх даних, що дозволяють вбачати батьківщину Ольги-Олени в Пліснеську (Плѣсньск).

Серед численних напрацювань з історії та археології давнього Пліснеська, окреме місце займає оригінальна гіпотеза про місцеве походження рівноапостольної княгині Ольги (р. н. невідомий – † 969). 

Автор припущення – львівський історик Ігор Мицько. Своїм дослідженням він зацікавив не лише науковців, але й широке коло громадськості. Сенсаційна доповідь була виголошена на перших “Ольжиних читаннях” ще у 2005 р. Згодом, за її матеріалами вийшла праця І. Мицька (Мицько І. Пліснеськ – прабатьківщина княгині Ольги // Матеріали конференції “Ольжині читання”. Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. – Л., 2006. – С. 61–81).

"Для підтвердження версії про походження княгині Ольги з Пліснеська, яку запропонував та відстоює Ігор Мицько, історик залучає чимало цікавих пересічному читачеві аргументів. 

Окремі з них – власні погляди, які базовані на наперед визначеному уявленні автора. Навіть незаангажований у ці питання дослідник, легко зауважить, що пліснесько-підкаменський епос, назва урочища “Покрова” біля замку в Олеську, згадка про Пліснеськ у “Слові о полку Ігоревім” тощо – це далеко непрямі “факти”. Вони можуть слугувати додатковими свідченнями лише при серйозно аргументованій базі. 

Щодо останньої, то вона відсутня. Гіпотетична заміна північно-руськими книжниками Пліснеська на Псков у писемній церковній традиції з політично-релігійних мотивів, коли не відомі самі мотиви – не підтверджена істориком. Більш серйозніші, на перший погляд, саме історико-археологічні студії про походження княгині Ольги (так званий “другий аргумент”). 

Але це лише на перший погляд, адже огляд цієї частини гіпотези І. Мицька вказує на те, що ця ланка базована на дослідженнях Ярослава Пастернака 1940 р. Висновки відомого археолога з цього приводу вже давно застаріли. Матеріали й інтерпретації досліджень Пліснеська, здійснені наступними дослідниками Пліснеська (з 1946 по 2017 рр.) свідчать, що Пліснеськ не засновували варяги, сюди не переселялися ніякі плісняни, вільці/велети. І той факт, що городище входило до складу Великоморавської держави – не доведений. Та й сам Я. Пастернак, у своїй монографії 1961 р., загалом дуже обережно поставився до своїх висновків, здійснених на основі досліджень 1940 р. Це слід би було врахувати, конструюючи сенсаційне відкриття батьківщини рівноапостольної Ольги.

То ж чи походила княгиня Ольга з Пліснеська? – питання, яке ми ставили спочатку цієї праці, питання, яке вже давно турбує широке коло істориків і краєзнавців. Підтверджень цьому, на нашу думку, немає. При всій повазі до ерудиції Ігора Мицька, “пліснеську” версію походження княгині Ольги, прийняти не можна. 

Николай Пегасов: Как создавалась "Калевала"

В 1820-е на волне, как обычно, романтизма, финские интеллектуалы решили, что неплохо бы обзавестись собственным национальным эпосом: не может же его не быть? У всех есть, и у нас где-то был. В конце 1820-х Элиас Лённорт, практикующий врач и финн по национальности (со шведской фамилией), совмещая объезды деревень (для осмотров и вакцинации) с расспросами «а кто у вас знает старинные песни?», выяснил: у его родных суоми (то есть финнов, в древнерусском — «сумь») сохранились только бытовые песни и сказки, и — самое страшное — всё это насквозь пропитано христианской культурой. Такая национальная мифология финским учёным была не нужна. И возникла удивительная идея: поискать мифологию суоми у других этносов.

В 1832 году во время третьей экспедиции по Финляндии Лённорт пересёк границу Великого княжества, попал в российскую Карелию и с восторгом убедился, что карелы поют древние руны (сказания) на архаичном и почти понятном для финнов языке. Лённорт первым из финских фольклористов отправился к беломорским карелам — в Кемский уезд Архангельской губернии (та самая «Кемска волость» из комедии Гайдая). И вот там он открыл несколько талантливых сказителей и десятки сказаний в тысячи строк. Начало «Калевале» было положено: Лённорт выпустил компиляцию рун из Кемского уезда в 1835 году именно под таким наименованием.

Соратник Лённорта, Даниэль Европеус (обожаю эти «цивилизаторские» фамилии, которые шведы выдавали финнам) поехал записывать руны у олонецких карел и его осенило, что можно поискать фольклор и у других финно-угорских народов. И отправился он к инграм (ижорам; по ним названа Ингерманландия), жившим у самого синего моря к западу от Санкт-Петербурга. Там он записывает мощный цикл самобытных рун. Наконец, Лённорт и его последователи послушали, что за руны поют ваты (древнерусская «водь»). На основе новых записей Лённорт дополняет «Калевалу» и издаёт заново в 1849 году, причём её объём текста вырос почти вдвое.

* * *

А теперь обсудим методы Лённрота. Как вы уже поняли, он и его единомышленники собрали песенный фольклор не у суоми (финнов), а у различных малочисленных финно-угорских народов: в середине XIX века численность беломорских карел оценивается в 20000 человек, олонецких — 60000, ингров — 18000, ватов — лишь 5000. При этом беломорские карелы почти не контактировали с олонецкими, а ингры и ваты вряд ли знали об их существовании. С точки зрения лингвистики, ижорский язык — наиболее близок финскому и часто считается его диалектом, карельский относится к финскому примерно как русский к белорусскому, а вот водский язык принадлежит к другой ветви балтийских финских языков — он ближе к эстонскому и не взаимопонятен с финским, примерно как русский с польским.

Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.