Анжела Гандабура: Чи веде використання Штучного Інтелекту до деградації?

Я поспілкувалася зі своїм чатом GPT. Питання було приблизно таке: чи не чекає на нас деградація у зв'язку з тим, що ти став частиною нашого життя?

Він видав мені таке: деградація людей існувала і до мене. Просто люди тоді ділилися на тих, хто читав книги, ходив у театри, думав над творами класиків… І на тих, хто віддавав перевагу телевізору, пліткам у газетах, посиденькам із друзями у вихідні за чарочкою «біленькою». Нині нічого не змінилося. Будуть люди, які просто закидатимуть у мене промт із установкою: напиши мені…, виріши… дай…

А будуть ті, яким від мене потрібні будуть ідеї, зачіпки, потрібна фраза чи потреба зібрати свої думки у логічний текст – а решту вони зроблять самі. Отакі люди завжди будуть попереду на крок. Я для них буду поштовхом до зростання та інструментом до розвитку.

Ось приблизно в такому руслі мені відповів мій чат. І я вважаю, що той самий інструмент може служити як на благо, так і на зло. Сокирою можна вбити людину, а можна побудувати будинок або міст. Все залежить від того, хто використовує цей інструмент. З чатом gpt та ж фішка.

Ярослав Романчук: Закон джунглей и конец Западной цивилизации

Запад заразился варварством социализма и проиграл. Будет ли возрождение?

 5- 7 марта 2026г. в индийской столице Нью-Дели прошёл 11-ый Raisina Dialogue. Это главная конференция Индии по проблематике мировой политики и экономики. В первый день форума с приветствием выступил президент Финляндии Александр Стубб (Alexander Stubb). Честный, профессиональный, глубокий политик, что в сегодняшнем мире большая редкость. Тот факт, что руководство Индии пригласило именно его, говорит о его авторитете в нынешней мировой политике. Его достоинство и таланты точно не в том, что он умеет играть в гольф и спокойно разговаривать с Д. Трампом. В политике он приверженец ценностей Запада, а не политиканского оппортунизма. Он реалист, осознаёт настоящие риски и угрозы Европе и миру. Как человек образованный и культурный, он признаёт ошибки и предлагает свои решения. Он не опускается до оскорблений, до поиска стрелочников, не перекладывает ответственность на других, тем более не хочет сбрасывать груз принятий очень сложных решений на будущие поколения. 

 А. Стубб указывает на три ошибки, которые склонны совершать люди. Первая – «мы чрезмерно рационализируем прошлое». Людям кажется, что в прошлом всё прекрасно работало, что нужно лишь продлить долгие тренды на будущее – и снова будет «нормально». Немецкая историческая школа крепко зубами вцепилась в мозги и сознание не только обычных людей, но и большинства элит. В эту методологию анализа исторических процессов и нынешней ситуации вошла марксистская чушь про развитие по спирали и исторический детерминизм. Мол, что бы вы ни делали, людишки и народцы, всё равно история закончится победой социализма. И, мы политические, интеллектуальные элиты, аристократы духа и фавориты в бизнесе, будем вас направлять, вами управлять, чтобы вы не наделали глупостей, не заблудились по пути в светлое будущее. 

 А. Стубб прав. Идеализация, романтизация прошлого, его агрегация и обобщение в единый блок «прошлое» - грубая ошибка. Те проблемы, с которыми сегодня сталкивается Запад и мировая экономика, не появились в результате падения гигантского метеорита (одиночное действие), природного катаклизма (форс-мажор) или варварского иностранного завоевания. Они стали результатом длинной цепочки ошибочных оценок, диагнозов, решений и действий, которые шаг за шагом разрушали фундамент самого Запада. 

Четыре звезды апокалипсиса Запада 

 Всё началось с социалистов-утопистов. Дело социального инжиниринга во имя всеобщего благоденствия, равенства и социальной справедливости продолжил К. Маркс. Он при помощи мощной команды жрецов-маркетологов, идеологов-шулеров упаковал свои утопические бредни в обёртку «наука». И понеслось. Понеслось, по наивным, неокрепшим мозгам пролетариата и крестьян, которые получили всеобщее избирательное право, а через него доступ к ресурсам и активам практически каждого гражданина. Потом на сцене идей и смыслов появился ещё один нарцисс, который назвал себя революционером в науке «экономика». Да, революция у него получилась. Место настоящей экономической науки на десятилетия заняла economics от Самуэльсона и Со. 

 Так сошлись четыре звёзды тотального разрушения идейного, культурного и научного фундамента Запада. 

Імперія, що не зникла: візантійська традиція від Андроніка I Комніна до Андронікових XXI століття

Історія династій — це не лише низка правлінь і дат, а передусім пам’ять, що переходить із покоління в покоління, переживаючи падіння імперій і зміну епох. Рід Андронікових належить до тих рідкісних сімей, чия родова традиція пов’язує їх із візантійською імператорською династією Комнінів і насамперед з ім’ям Андроніка I Комніна.

Правління Андроніка I Комніна завершилося трагічно: у 1185 році в Константинополі спалахнув заколот, імператора було повалено й страчено. В умовах переслідувань представники його роду опинилися у смертельній небезпеці. Згідно з династичною традицією, частина сім’ї була змушена залишити Візантію, рятуючись від розправи. Їхній шлях пролягав на Кавказ — до православної Грузії, яка в той час переживала епоху розквіту. Там вигнанців прийняла велика цариця Тамара. Саме в грузинському середовищі закріпилася лінія, що згодом стала відома як Андронікашвілі — «діти Андроніка».

Сімейна історія знайшла відображення в родовому гербі. Одним із його ключових елементів є корабель — символ морського шляху з Візантії до Грузії. Цей знак нагадує про вимушений вихід із Константинополя та про новий початок на кавказькій землі. У геральдиці корабель означає шлях, спасіння й наступність. У поєднанні з князівською короною та християнською символікою герб стає візуальним літописом родини — розповіддю про збережену імператорську традицію.

У XX столітті візантійське коріння кавказьких династій отримало академічне осмислення. Історик і генеалог Кирило Туманов (Туманішвілі) присвятив цій темі фундаментальну працю Manuel de généalogie et de chronologie pour l’histoire de la Caucasie chrétienne (Arménie, Géorgie, Albanie), видану в Римі в 1976 році. У монархічній традиції видання пов’язують із підтримкою кола останнього короля Італії — Умберто II. У праці розглядалося походження Андронікашвілі від лінії Андроніка I Комніна, і в низці монархічних кіл визнається наступність роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів.

У XX столітті живим утіленням цієї наступності став Костянтин Андроніков. Народившись у 1916 році та опинившись після революції у Франції, він присвятив життя дипломатії, богослов’ю й науковій праці. Усвідомлюючи своє походження від Андроніка I Комніна, він використовував літературний псевдонім Андрій Комнен (André Comnène). Через переклади богословських праць і гуманітарну діяльність він продовжував візантійську традицію вже як культурну та інтелектуальну спадщину.

Особливу роль в історії родини відіграв рід де Куріс. Куріси походили із середовища понтійських греків — православних громад Причорномор’я, які після падіння Візантії та османського завоювання поступово розселялися уздовж узбережжя Чорного моря. У XVIII столітті представники грецьких родин, рятуючись від нестабільності Османської імперії, переселялися на територію Російської імперії. Частина понтійських і малоазійських греків опинилася на півдні України — у Новоросії, Одесі, Херсонській губернії. У цьому середовищі формувалися купецькі, військові й дворянські лінії, багато з яких вступали в родинні зв’язки з козацькою старшиною.

Саме так рід Курісів опинився пов’язаним з українською гетьманською традицією. У їхній родовідній історії підкреслюється зв’язок із гетьманським родом і козацькою елітою Гетьманщини, що відобразило поєднання грецького та українського православного аристократичного середовища. Таким чином, у родині Андронікових переплелися візантійська, грузинська, понтійська та українська гетьманська лінії — рідкісний приклад історичного синтезу.

Серед відомих сучасних носіїв прізвища Куріс згадується Габріель Атталь — французький державний діяч, який обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Його прізвище відображає грецьке походження роду Атталь, пов’язаного зі східносередземноморською та діаспорною традицією. У публіцистичних і родових інтерпретаціях іноді підкреслюється його належність до ширшого грецького історичного середовища, до якого відносять і Курісів.

Продовженням династичної лінії став шлюб князя Олексія Андронікова, онука князя Костянтина, з княгинею Кариною Багратіон, представницею князівського дому Багратіонів. У декреті, виданому з нагоди одруження, Його Царська Високість Князь Нугзар Петрович Багратіон-Грузинський зазначив, що Його Царській Високості відомо про визнання деякими монархічними колами наступності роду Андронікових від візантійських імператорів династії Комнінів. Водночас було наголошено, що ні князь Олексій, ні княгиня Карина не мають жодних династичних амбіцій; їхній союз розглядається як родинне поєднання ліній, а не як політичний проєкт.

Сьогодні Андронікови живуть у XXI столітті поза троном і державною владою. Однак через герб із кораблем, через наукову працю Туманова, через гуманітарну діяльність Костянтина Андронікова та через нові покоління продовжується імператорська візантійська традиція. Імперії відходять у минуле, але традиція — якщо вона справді жива — продовжує існувати в людях.

***

Науковий семінар «Сучасне мовознавство: традиції, інновації, міжкультурні перспективи (з нагоди 65‑річчя професора Фергада Туранли)»

6 березня 2026 року кафедра загального і слов’янського мовознавства НаУКМА провела науковий семінар «Сучасне мовознавство: традиції, інновації, міжкультурні перспективи (з нагоди 65‑річчя професора Фергада Туранли)». Захід об’єднав дослідників різних напрямів і показав широкий спектр сучасних мовознавчих практик.

Доктор філологічних наук, професор Алла Лучик відкрила семінар доповіддю «Науковий діалог із Copilot: відкриття граматичних горизонтів тюркських мов», присвяченою ролі штучного інтелекту в сучасних тюркологічних дослідженнях. 

Доктор історичних наук, професор Фергад Гардашкан Оглу Туранли, ювіляр заходу, виступив із темою «Арабографічне дзеркальне письмо», розкривши історичні та культурні аспекти цього феномена. 

Завідувач кафедри, к.н. соц. комунікацій, доцент Світлана Куранова представила доповідь «Дискурс президентської кампанії США 2024 як цикл політичних історій: комунікативно‑когнітивна модель аналізу (з елементами AI‑асистованої аналітики Copilot)».

Цифровий вимір мовознавчих досліджень презентували кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник УМІФ НАН України Маргарита Надутенко, а також студенти НаУКМА Юлія Давидюк, Вікторія Джим і Валерія Ходасевич у доповіді «Цифрові технології у лінгвістичних дослідженнях: від методології до практичного застосування». 

До когнітивної семантики звернувся кандидат філологічних наук, доцент Лідія Непоп‑Айдачич, розкривши у своїй доповіді багатовекторну взаємодію концептуальних кодів у польських мовних образах квітів. 

Кандидат філологічних наук, доцент Наталя Тома розглянула ідейно‑змістові аспекти проповідницької діяльності Петра Могили та Іоаникія Галятовського.

Кандидат філологічних наук, старший викладач Катерина Близнюк представила результати дослідження «Вербальна репрезентація образу Польщі в мовній картині світу української молоді». 

Старший викладач Айше Арнаутова представила зіставний аналіз сполучників причини в українській і кримськотатарській мовах. 

Проблематику формування лінгвосоціокультурної компетентності майбутніх філологів в іспанськомовному діалогічному мовленні окреслила старший викладач Анастасія Чабан. 

Аспірант Мар’яна Грабчак розповіла про принципи побудови лексико‑семантичного поля футбольного фанатського дискурсу, тоді як аспірант Антоніна Меренич проаналізувала гендерно марковану лексику у спогадах Тіни Пекарчук, хорунжого Армії УНР. 

Завершила програму аспірант Олеся Потаржевська доповіддю про онімний простір американського кіномистецтва у контексті репрезентації російсько‑української війни.

Семінар став змістовним майданчиком наукової взаємодії, продемонструвавши методологічне й тематичне розмаїття сучасного мовознавства та забезпечивши плідний діалог між досвідченими науковцями й молодими дослідниками.

(с)  Кафедра загального і слов'янського мовознавства НаУКМА

Ferhad Turanly

"Дорогі колеги й друзі! Маємо приємність констатувати, що зазначений науковий семінар відбувся як вагомий науковий захід, організований названою кафедрою з нагоди Дня науки університету. Тематика доповідей вирізнялася значною різноманітністю та міждисциплінарним характером, що сприяло змістовним і плідним науковим дискусіям навколо порушених у виступах проблем. Принагідно висловлюю щиру вдячність усім учасникам за виявлену увагу та теплі привітання. З глибокою пошаною, Ф. Туранли".

Проблема генезиса ямной и катакомбной культур

Из-за отсутствия письменности мы уже никогда не узнаем, как называли себя эти люди. В начале II тысячелетия до н.э. они жили на огромной территории − от Дунайского региона и почти до Волги, а на юге их памятники известны на Кубани и Тереке. Эти родственные племена скотоводов оставили после себя редкие поселения и курганы, но многочисленные погребения в уже возведённых насыпях своих предшественников. Поэтому и получили название по одному из элементов погребального обряда: за основу классификации была взята форма ямы и создана таким образом относительная хронология для степных памятников Восточной Европы. Вторая хронологическая группа была определена как «катакомбная». В итоге получил название и народ, живший в начале среднего бронзового века.

Само слово «катакомба» имеет латинские корни и означает подземную гробницу. И это не случайно, ведь почти все захоронения этой культуры были совершены в ямах, у дна которых имелись различной формы подбои.

Другими словами, катакомба представляет собой входной колодец и погребальную камеру, сооружённую в её стенке. В неё помещались умерший и сопровождающий его инвентарь, а отверстие в камеру, или дромос (проход в неё в виде туннеля), закладывалось деревом, камнем или замуровывалось особой земляной пробкой. После этого входная яма засыпалась материковой глиной и найти захоронение было крайне сложно. Благодаря конструктивным особенностям погребального сооружения она получила название катакомбной. Соответственно и её носители стали называться в научной среде катакомбниками. Как они называли сами себя − также не известно, ведь этот народ не имел письменности и безымянным ушёл с исторической арены. Но, судя по оставленным им памятникам, он сыграл огромную роль в истории степей.

Олег Гуцуляк: Причина табуїзації ведмедя в окремих індоєвропейських гілках

Табуїзація початкових індоєвропейських назв звірів – це. свого роду, перша Реформація у праіндоєвропейській релігії: перемога магічності (волхвів-друїдів) у частини праіндоєвропейців над анімістично-тотемним первинним варіантом індоєвропейської релігії.

Також, іноді, назву переносили з одного звіра на іншого, якщо потрапляли у нову екологічну нішу, де звірі з попередньої не водилися, але назву памятали.

Отже, лінгвістичні зміни не просто філологічний дрейф, а ідеологічний зсув, де мова стає інструментом сакрального контролю. Ця «перша Реформація» виглядає як спроба стабілізувати хаос нижнього світу (дикої природи) через кодування мови.

1. Перемога Магічності над Анімізмом

Перехід від тотемізму до магічного контролю (волхвів/друїдів) пояснює, чому пряма назва звіра стала небезпечною.

• Анімістичний етап: Звір – це родич, предок або божество. Його ім'я – це його суть.

• Магічна Реформація: Знання «справжнього імені» дає владу. Щоб уберегти соціум від гніву звіра або не закликати його передчасно, вводиться табу. Табуїзація – це не просто страх, а створення дистанції між людиною та істотою іншого світу (лісу, гір, води). 

• Роль «волхвів-друїдів»: саме вони, сидячи «на дереві» ієрархії, зафіксували ці евфемізми, перетворивши живу стихію на систему закритих символів.

Олег Гуцуляк: Два типи Анарха

Концепція Анарха в «Евмесвілі» Юнгера — це справді не про хаос, а про радикальну внутрішню суверенність. Якщо анархіст бореться з владою (і тим самим залежить від неї), то Анарх просто ігнорує її претензії на свою душу, перебуваючи в стані очікування сенсу.

Від кого прийде сенс?

Коротка відповідь: від самого себе, але через контакт з «метафізичним нулем». Юнгерівський Анарх не чекає на месію, нового тирана чи соціальну реформу. Сенс приходить з двох джерел:

1. З глибини власної «приватної сфери»: Юнгер вважав, що сенс виникає в точці, де людина залишається абсолютно самотньою. Це не дар ззовні, а «видобуток» із власної глибини.

2. З «Світового лісу» (Wald): Це звернення до позаісторичних, міфічних сил. Сенс «явиться» від природи, богів або космосу, але тільки тоді, коли Анарх очистить свій внутрішній простір від шуму «світу, що кричить».

Якого саме сенсу?

Сенс для Анарха — це не ідеологія і не відповідь на питання «як нам облаштувати світ». Це онтологічний сенс:

• Буття як таке: Відчуття того, що ти є, і це буття не підвладне державі, цифровій левіафанізації чи часу.

• Сенс як «центр циклону»: Це стан абсолютної рівноваги посеред хаосу. Якщо світ навколо перетворюється на попіл, сенс Анарха — залишатися Саламандрою, яка зберігає вогонь усередині.

• Сенс як якість, а не кількість: Це не «багато знань», а «чисте бачення». Це здатність бачити світ без посередників (ідеологів, медіа, соціальних конструктів).

Анарх — це ідеальний мешканець обох світів. Він присутній у «нижньому світі» (цифровому океані, соціальному хаосі), але не розчиняється в ньому. Він бере енергію з хаосу, але зберігає «чистоту верхнього світу» всередині своєї свідомості.

Анарх не чекає, що сенс принесе «Людина-Відповідь». Він сам стає тією точкою, де питання і відповідь зливаються в «Королівське Мовчання».

Коли світ навколо починає «кричати» (через медіа-шум, політичну істерію чи цифрову агресію), Анарх активує режим «Королівського Туману» (Royal Fog). Це не втеча, а стратегічне розчинення.

У Юнгера Анарх – це той, хто володіє простором, який влада не може просканувати. 

Сергій Чаплигін: Ернст Юнґер: морфологія духу в епоху техніки

XX століття породило багато ідеологій, але небагато фігур, здатних мислити епоху як форму. 

Ернст Юнґер був саме таким мислителем. 

Його книги - це не романи і не трактати у звичному сенсі. Це сейсмографи, що фіксують тремтіння ґрунту під ногами цивілізації. 

Світ у нього не хаотичний потік подій, а арена, на якій розгортаються архетипи. Не характери, а Gestalten - фігури, що втілюють спосіб Буття.

Він не аналізує свій час соціологічно. Він бачить його морфологічно: як зміну форм духу. І ця зміна проходить через чотири постаті (фігури) - Солдата, Робітника, Бунтаря та Анарха. 

Це не просто типи людей. Це етапи внутрішньої метаморфози людини в епоху, коли техніка стала новою титаномахією - боротьбою між гармонією форм і хаосом волі до влади.

Першою постає фігура Солдата фронту - народжена з досвіду Першої світової війни і зафіксована в книзі «In Stahlgewittern». 

Це вже не лицар і не герой епосу. Це свідок руйнування класичної війни. Машини, артилерія, газ - техніка витісняє індивідуальну доблесть.

І все ж у цьому механізованому пеклі Юнґер бачить не лише жах, а й трансмутацію. Солдат втрачає індивідуальність, але здобуває тип. Він стає частиною великого анонімного тіла. Його героїзм - без імені. Його подвиг - у поставі.

Це «героїчний реалізм»: прийняття долі без ілюзій. Війна стає алхімією, де страждання очищує, а поразка готує нову форму сили. У цій фігурі вже звучить ніцшеанський мотив подолання «останньої людини» - буржуа, що живе комфортом і прибутком.

Але Солдат ще пасивний перед технікою. Він витримує її удар. 

Наступна фігура піде далі - і прийме її.

Каріна Андронікова: Спробувати заново відкрити наш власний внутрішній Константинополь — місце віри, мудрості та миру

Візантійська спадщина більша, ніж сама лише Греція. Протягом понад 1100 років (330–1453) Імперія пропонувала світові взірець співіснування різних народів, мов та вірувань. Вона простягалася від України та Херсонеса до Єгипту і навіть далі, об'єднуючи землі Європи, Азії та Африки. Її цивілізація була римською за ідентичністю, грецькою за мовою та універсальною за духом. 

У розколотому світі Візантія нагадує нам, що різноманітність не обов'язково означає розділення. У ці важкі часи ми повинні спробувати заново відкрити наш власний внутрішній Константинополь — місце віри, мудрості та миру.

The Byzantine legacy is greater than Greece alone. For more than 1,100 years (330–1453), the Empire offered the world a model of coexistence among different peoples, languages, and faiths. It stretched from Ukraine and Chersonesus to Egypt and even beyond, uniting lands across Europe, Asia, and Africa. Its civilization was Roman in identity, Greek in language, and universal in spirit. 

In a fractured world, Byzantium reminds us that diversity does not have to mean division. In these difficult times, we must try to rediscover our own inner Constantinople — a place of faith, wisdom, and peace.

L’héritage byzantin dépasse largement la Grèce seule. Pendant plus de 1 100 ans (330–1453), l’Empire a offert au monde un exemple de coexistence entre peuples, langues et religions. Il s’étendait de l’Ukraine et de Chersonèse jusqu’à l’Égypte, et même au-delà, reliant l’Europe, l’Asie et l’Afrique. Sa civilisation était romaine par identité, grecque par langue et universelle par esprit. 

Dans un monde fragmenté, Byzance nous rappelle que la diversité ne signifie pas division. En ces temps difficiles, nous devons chercher à retrouver notre Constantinople intérieure — un lieu de foi, de sagesse et de paix.

Александр Волынский: Свободный мир находится лицом к лицу перед варваром с ядерной бомбой

В  последнем  своем  интервью  Витьков  рассказал, как  Аракчи  в  самом  начале  переговоров  заявил, что  у  Ирана  есть  возможность  произвести  11  ядерных  зарядов  и  есть  полное  право  продолжать  обогащать  уран. Аракчи  так  и  сказал – это  наша  стартовая  позиция, теперь  будем  обсуждать, что  может  Трамп  предложить  Ирану.

Я  лично  уверен, что  Иран  мог  иметь  ядерное  оружие  и  раньше, но  оно  только  связывало  бы  ему  руки,  ибо  Иран  вел  агрессивную  политику, грозить  атомной  бомбой  при  наступательных  действиях  до  2022  года  было  не  принято. 

После  того,  как  Путин  придумал, что  ядерный  потенциал  можно  пускать  в  ход  и  при  наступлении, даже   в  качестве    шантажа,  ситуация  поменялась. Все арабские  соседи  Ирана  поняли, что    гонка  ядерных  вооружений  входит  в  решающую  фазу. Еще  Обама  хотел  заморозить  эту  гонку, однако  Трамп, еще  в  первую  свою  каденцию, разорвал  договор и  усилил  санкции  против  Ирана. Израиль  начал  убивать  иранских  физиков  и  Иран    форсировал  свою  ядерную  программу, сжимая  «огненное  кольцо»  вокруг  сионистского  государства.

Нападением  на  Украину  Путин  не  только  изменил  отношение  к  ядерному  оружию, но  и  показал  насколько  Россия  реально   слаба  для  конкуренции  с  Западом  на  равных. Героическое  сопротивление  украинского  народа   освободило  и  Израиль  от  страха. Трамп  тоже  понял, что  имеет  дело  не  с  обычными  мотивациями  расчета  прибыли  и  убытка, но  с   мышлением  варваров. 

Основное  противоречие  в  эволюции  человечества  - это  противоречие  между  формами  социального  и   материального  бытия. Разрешаются  эти  противоречия  по  разному, точно,  как  в  живой  природе, в  которой  формы  жизни  должны  приспосабливаться  друг  к  другу  и к  среде.  Переселения  народов, новые  религии, новые  государства, разрушение  старых  государств, реформы, революции  и  войны  - это  всегда  ответы  социума, на  вызовы  среды, как  показал  еще  Тойнби. В  этих  изменениях  нет  четких  правил  и  однозначных  ответов,  чем  ближе  к  событию, тем  выше  неопределенность, отсюда  глупость  всех  политических  аналитиков, которые  могут  все  пояснить  задним  числом  и  ничего  не  могут  предсказать.

Эпоха  Средних  Веков  была  важнейшей  эпохой  поиска той системы, которая  сможет  обуздать  варварство,  погубившее  античную  цивилизацию. Христианство, Ислам, Буддизм  стали  ответом  на  вызов. Тут  можно  вспомнить, что  языческие  религии  были  призваны  обуздывать  родовую дикость, консолидируя  отдельные  роды  в   храмовые  конфедерации. 

Модернизация  подорвала    основы  средневековых  религий  и  варварство  вместе  с  дикостью  стали    усиливаться. Римская  Империя  тоже  подорвала  основы  племенной  солидарности  и  не  смогла  заменить  ее  гражданской. Варвары,  перенявшие  лучшие  достижения  Рима, Китая, Ирана,  разрушили  Империи  и  погрузили   мир  в  темные  века. 

Однако  на  протяжении  всех  этих  веков  шел  процесс  усиления  религий, пока  океанский  флот, огнестрельное  оружие   и  печатный  станок  не  изменили  материальный  базис. 

Идеологии  Модерна  не  смогли  заменить  религии,  Постмодерн  превратил  и  религии  и  идеологии  в  карнавал  масок  и  симуляций. На  этом  фоне  варварство  уже  не  сдерживается    и  прет  из  всех  щелей, нет  никакого  права, кроме  права  сильного. Ужас  в  том, что  теперь  варвары  уже  не  просто  вооружены  мечами  и  катапультами, они  все  хотят  иметь  термоядерное  оружие.  Если  после  1945  года  ядерную  войну   тормозило  равновесие  страха, страха воевавших  перед  новой  войной, то  сегодня  поколения, родившиеся  после  Второй  Мировой  Войны  страх  потеряли.

Человеческая  природа  несет  в  себе  мощное  животное  начало. Обуздать  его  может только  культура. Когда  я  наблюдаю  людей, которые  прославляют  войну, которые  считают, что  война    очищает  кровь  социума, делает  людей  чище, сплачивает, уравнивает, то я  понимаю, что  они  рассуждают  в  рамках  варварской  культуры. Но  что  может быть  страшнее  макаки  у  ядерной кнопки?

Я  не  люблю  Такера  Карлсона, за  его  вранье. Одако, я  уважаю  главную  мысль  Карлсона.  Такер  Карлсон    руководствуется  естественным  страхом  перед  варварством, для  него  Израиль  - это  воплощенное  племенное  варварство, а  США  - это  последняя  цитадель  белого  либерального  христианства. 

Почему  Трамп  пошел  за  фашистом  Натаниягу, а  не  за  Такером  Карлсоном?  Я  думаю, Трамп  понял, что  спрятаться  за  двумя  океанами  у  США  не  получится. Китай  захватит  с  помощью  России  Европу, с  помощью  Ирана - Ближний  Восток, изолирует  с  помощью Пакистана  Индию  и  взорвет  Латинскую  Америку. Захватывать  США  никто  не  будет, но  утратив  импульс  экспансии,  США  погрузятся в  пучину  гражданских  войн. Такер  Карлсон  вполне  сознательно  предпочитает  Гражданскую  Войну, но  прикрывает  это  враньем.

Успеет  ли  человечество  создать  материальную  базу  и  выработать  идею   для  создания  более  устойчивой   глобальной  системы? Я  не  знаю. Я  знаю, что  надо  понять  в  каком  мире  мы  живем  и  куда  надо  идти, вопреки  той  лжи  и глупости, которая  нас  всех  окружает.

Veaceslav Cunev: Короткий дофамин возвращается, - и он злой

Есть один эффект от ИИ, про который пока мало говорят вслух - потому что звучит как самооправдание человека, который всю ночь пялится в в экран, потому что не может оторваться, вместо того чтобы спать. Буквально вчера на семинаре, посвященному эффективной работе с ИИ, его автор рассказывал, что просто не мог оторваться от экрана, когда у него «перло» и он делал за ночь то, что его программисты делали ему месяцами.

***

Что происходит?

ИИ, судя по всему, делает кое-что с нашей нейрофизиологией. Не в смысле «перепрошивает мозг». Но в смысле того, что он реанимирует дофаминовый паттерн, который цивилизация последние несколько тысяч лет методично душила подушкой.

***

Короткий дофамин как самая древняя прошивка

Охотник-собиратель работал на коротких циклах вознаграждения - это не метафора, а задокументированный факт. Исследование 2024 года сравнивало поведение людей с СДВГ (синдром дефицита внимания и гиперактивности) и без него в задаче на собирательство ягод: люди с СДВГ раньше покидали истощённые кусты и в итоге собирали больше ягод -  именно благодаря тому качеству, которое в современном офисе называется "неусидчивость".

Мозг доволен, племя сыто, эволюция продолжается.

Генетические данные это подтверждают. Анализ ДНК 20 000 пациентов с СДВГ, 35 000 контрольной группы и образцов древних Homo Sapiens и неандертальцев показал: аллели (это разные версии одного и того же гена), связанные с СДВГ, были широко распространены у охотников-собирателей, а их частота начала снижаться именно с приходом земледелия и оседлого образа жизни. 

Александр Волынский: Иранская победа и Русская победа

Трамп  спросил  у  своего  другана  Витькова  почему  Иран не  хочет  уступать  давлению. Я  не  знаю, что  мог  ему  ответить  Витьков. Я  знаю, что  для  любого  шиита  страдания  за  веру  и  смерть  за  веру - это  самая  высшая  доблесть. Каждый  год  шиитские  фанатики  полосуют себе  спины  чтобы  вспомнить  как  страдали  имамы  Али, Хасан  и  Хусейн.  И  вот  вчера  они  встретили  нового  шиитского  мученика  рахбара  Хаменаи. 

Сторонники  убитого  тридцатью  ракетами  Хаменаи  уверены, что  они  победят, потому, что  готовы  умереть  в  борьбе  с  мировым  злом. Россия  победит  потому, что русская  мифология   пропитана  иранским  дуализмом, как  славянские  языки  иранизмами.  Талмудический  иудаизм  тоже  набрался    иранского  дуализма  в  Вавилоне  и  Сузах. 

История  Пурима  писалась  вовсе  не  в  Иерусалиме, а  в  Вавилоне. Само  слово  «пур»  означает  жребий, типа  враги  евреев думали,  что  выпадет  их  сторона, но  жребий  выпал  иначе  и  вместо  Мордехая (покровитель  Вавилона  - это  бог  Мардук)  повесили  его персидских  врагов. 

Иранцы и  русские  уверены, что  ведут  постоянную   борьбу  с  мировым  злом, - как и  рассуждают  все  дуалисты. 

Монотеизм  утверждает, что  никакого  самостоятельного  зла  в  мире  нет. Зло -  это  естественное  следствие  эгоизма, когда  именно  себя  человек  или  общество  рассматривает  в  качестве  абсолюта, а  всех  кто  этому  эгоизму  противостоит  считает  злодеями: "Я  украл  корову - это  добро, у  меня  украли  корову – это  зло".  

Из  трех  главных  идеологий  Модерна,  Либерализм,   ближе  к  монотеизму, а  Фашизм  откровенно  дуалистичен. Победа  Ирана  и  победа  России - это  победа  фашистского  дуализма над монотеистическим  либерализмом.  Поэтому  суннитские  страны  поддерживают  США.

То,  как  русские  любую  идею  превращают  в  дуализм,  показывает  ленинский  большевизм  и  сталинская  теория  усиления  классовой  борьбы. Талмудисты  тоже  делят  мир  не  просто  на  гоев  и  иудеев, но  считают  гоев  воплощением  мирового  зла. 

Настоящий  монотеизм   - это  прежде  всего  гуманизм: к  человеку  надо  относится   как  к  человеку.

Дуализм  приводит  русских, иранцев и  всех  остальных  фашистов  к  отрицанию  человеческой   природы  своих  врагов. Победа  дуалистов  - это  гарантированная  гибель  человечества, но  именно  дуалисты  смерти  никогда  не  боялись, героическая  смерть -  это  и  есть  смысл  существования  дуалиста. Как  сказал  Путин,: "Во  время  ядерной  войны  враги  России  сдохнут, а  русские  попадут  в  рай".

Главная причина, по которой Трамп бомбит Иран, - это  предупреждение России, которая ослеплена дуалистическим культом смерти и начинает грозить всем вокруг ядерным ударом.

Справжня історія людей, які відмовилися здатися й обрали йти крізь неможливе

 У 401 році до н. е. величезне військо грецьких найманців прийняло, здавалося б, звичайне завдання: підтримати Кіра Молодшого, перського принца, який прагнув скинути свого брата й захопити трон Ахеменідівської імперії.

Їх було близько десяти тисяч гоплітів. Загартовані ветерани нескінченних битв. Люди з різних міст, об’єднані не спільним прапором, а досвідом і ремеслом війни. Вони воювали за платню. За честь. За виживання.

Вони не уявляли, що цей контракт приведе їх у саме серце чужої імперії… і в одну з найнеймовірніших одіссей античності.

Похід розпочався без потрясінь. Військо просувалося злагоджено й дисципліновано. Але все змінилося в одну мить у битві при Кунаксі. Кір загинув у бою. Разом із ним загинула й сама мета експедиції.

Греки залишилися самі. За тисячі кілометрів від дому. Оточені ворогами. Без союзників, без платні, без шляху назад.

І тоді настав найжорстокіший удар. Перси запропонували переговори. Пообіцяли безпеку. Запросили грецьких командирів на перемовини. Це була пастка. Майже всі генерали були вбиті. Військо залишилося без керівництва. Обезголовлене. Розгублене. Приречене.

Саме тоді вперед вийшов молодий афінянин — Ксенофонт. Він не був ані найстаршим, ані найвищим за рангом. Але мав те, що тоді було важливіше за все: ясність розуму, дисципліну й волю до життя. Він перегрупував ряди. Позбувся зайвого. Говорив до воїнів не як до найманців, а як до товаришів по спільній долі.

Рішення було сміливим, майже безумним: іти вперед. Не здаватися. Не благати пощади. Рухатися на північ. До гір. До невідомих земель. Туди, де можна буде знову побачити море.

Почався марш довжиною близько 2 500 кілометрів.

Вони проходили крізь крижані ліси. Дерлися в гори, де сніг доходив до пояса. Ворожі племена нападали з урвищ. Бурхливі ріки перекривали шлях. Голод, хвороби, ночі настільки холодні, що солдати спали, притиснувшись одне до одного, аби не замерзнути.

І все ж вони йшли вперед. Кожен світанок був перемогою. Кожен крок — актом опору. І ось одного дня, після місяців пекла, сталося неймовірне. З передніх рядів пролунав крик, що прокотився хвилею: «Thálassa! Thálassa!» Море! Море!

Перед ними відкривалося Чорне море. Шлях додому. Грецький світ. Реальна надія на виживання.

Вони не завоювали міст. Не захопили тронів. Не змінили історію Перської імперії.

Вони зробили щось рідкісніше. Вони пройшли через цілу імперію й не зламалися.

Цей марш був описаний самим Ксенофонтом в «Анабазисі» — творі, що є не міфом і не легендою, а безпосереднім свідченням. Справжньою історією людей, які відмовилися здатися й обрали йти крізь неможливе.

Десять тисяч не виграли війну. Виграти війну складно.

Але вижити там, де здається, що немає виходу, — ще складніше.

І вони це зробили. Крок за кроком. До самого моря.

Іван Пелипишак: Скіфо-іранський слід у галичан

Коли ми заглиблюємося в хащі прадавньої історії, часто виникає відчуття, що офіційні хроніки навмисно ігнорують найочевидніші підказки, які лежать прямо на поверхні нашої мови та зовнішності. Якщо ви думали, що історія - це лише нудні дати у підручнику, то ви глибоко помиляєтесь, хоча б у тому, що все те, що було в підручнику є лише потрібними оповіданнячками з історії, а саме типовою держпропагандою на історичні теми і розраховано все те на середньостатистичного обивателя, який має мати чітку думку з приводу. 

Щодо власне цікавості, а історія є таким собі детективом зі всіма витікаючими, то ви просто не пробували читати історичні розвідки, які намагаються віднайти не тільки джерело істини, яке є на поверхні, а й дізнатись те, де саме і як зарита собака. 

Щодо історичних таємниць, то нині ми попробуємо поглибитись в одну із них і спробувати розглянутиати таємницю скіфів, які з’явилися в наших степах тільки раптово, але й із таким пафосом, що дослідники досі ламають голови і руки сперечаючись на теми: чи вони прийшли на все готовеньке, чи просто вміло орендували пасовища у місцевих мешканців. 

Почнімо з того, що сама назва "скіфи/скити" звучить для слов’янського вуха настільки зрозуміло, що грецькі етимологічні викрутаси з їхнім skuda здаються зайвим ускладненням. Якщо ми припустимо, що в ті далекі часи місцеве населення вже розмовляло протослов’янськими говорами, що потрохи клеїлись у протодіалекти, то стає цілком очевидним, що прибульців, які не мали постійних домівок і вічно кудись прямували на своїх конях, називали просто - скитами, тобто скитальцями. Це не була назва одного могутнього етносу, а радше влучна характеристика способу життя нечисленних кочових груп, які, мов перетикотиполе, вешталися степами, поки автохтонні хлібороби протослов'яни спокійно доглядали свої ниви.

Уявіть ситуацію: ви спокійно орете поле, аж раптом повз проноситься ватага в позолочених обладунках. Вони не будують міст, не садять бурячки, не сіють жито та не садять ріпку, а постійно кудись сунуть, змінюючи ліси поля та горизонти. Звісно, це скитальці-скіфи, така собі каста професійних безхатченків античного світу, які жили поряд із осілими первісними слов’янами, виконуючи роль то військового "даху" (судячи з усього, місцеве населення користувалось захистом цих варягів, відплачуючи їм певними податками у вигляді сільгосппродукції), то торгових посередників (те що вони туда-сюда сувались не може не вказувати на те, що вони постійно вели певний обмін товарами із місцевим населенням). Ця нечисленність 'справжніх' зайд пояснює, чому вони так швидко розчинилися в історії, хоча насправді вони нікуди не зникали, а лише мігрували далі, залишивши за собою генетичні маячки. 

Сьогодні ми точно знаємо, що верхівка скіфів була іраномовною, і це ріднить їх із давніми персами не лише лінгвістично, а й антропологічним типом, так би мовити генетично. Якщо ви уявляєте собі скіфа як кремезного бороданя з реклами вікінгів - забудьте це. Справжній скіф, скоріш за все, виглядав як гість із Давньої Персії, таким собі дарієподібним чувачком. На золотих пекторалях ми бачимо не слов’янських витязів, а людей з тонким перським профілем, специфічною горбинкою носа та глибоко посадженими очима, що витріщаються на вас мудрістю Заратустри.

Але де ж шукати ці народи сьогодні?

Андрій Поцелуйко, Олег Гуцуляк: Сакральна гра на межі світів: Куртизанка в індоєвропейській традиції за Жаном Одрі

У розвідці, опублікованій у Journal Asiatique, видатний лінгвіст Жан Одрі пропонує неординарний погляд на інститут куртизанок у давніх індоєвропейських суспільствах. Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, автор виходить за межі вузького розуміння цієї професії як сфери розваг, розкриваючи її глибоку інтегрованість у сакральну та ідеологічну структуру давнього світу. Постать куртизанки постає перед нами не як ознака морального занепаду, а як складний функціональний елемент індоєвропейської космології, нерозривно пов’язаний із концепцією «Трьох Небес».

Фундаментом аналізу Одрі є етимологічне дослідження статусів грецької hetaira та індійської gaṇikā. Автор зазначає, що ці жінки займали парадоксальне, майже лімінальне місце в соціальній ієрархії. Перебуваючи поза традиційною сімейною структурою, вони не підпорядковувалися владі батька чи чоловіка, що дарувало їм унікальний для того часу ступінь свободи. Куртизанка в індоєвропейському контексті часто постає як «чужинка» (alibi) або постать, що перебуває «на межі». Саме цей статус дозволяв їй бути інтелектуальним та культурним партнером чоловіка, на відміну від законної дружини, чия роль була суворо обмежена репродукцією та веденням господарства.

У межах знаменитої трифункціональної моделі Одрі пов’язує куртизанок із «Треттім Небом» — нічним або чорним небом, яке відповідає сфері багатства, задоволення та плодючості. Вони виступали живим втіленням «привабливості» (корінь *ǵʰer-), яка, згідно з давніми уявленнями, мала магічну силу притягувати удачу та процвітання до міста. Таким чином, куртизанка виконувала важливу сакральну функцію: через ритуальні ролі та зв'язок із символікою золота й розкоші вона ставала земною представницею богинь пристрасті, забезпечуючи вітальну енергію та родючість усієї громади.

Окрему увагу автор приділяє цивілізаційній місії куртизанок як хранительок високого мистецтва. У ведійській Індії та класичній Греції вони були чи не єдиною категорією жінок, що мали доступ до високої освіти, музики, поезії та танцю. Жан Одрі вбачає у цьому акт впорядкування: куртизанка перетворює грубий біологічний інстинкт на естетичну форму. Це відповідає засадничому індоєвропейському прагненню до гармонізації хаосу через етикет та мистецьке вираження.

Завершуючи свій аналіз, Одрі вибудовує чітку бінарну опозицію, де дружина та куртизанка є двома полюсами єдиного цілого. Якщо дружина належить до сфери «Денного Неба», закону та тяглості роду, то куртизанка є володаркою «Сутінкового Неба», моменту та гри. Проте ці ролі не є ворожими; вони доповнюють одна одну, створюючи повноту соціального космосу. Куртизанка, поглинаючи надлишкову енергію та хаос, фактично захищає стабільність сімейного інституту. У системі Жана Одрі вона постає медіатором між сакральним світом богів та профанним світом людських бажань, уособлюючи витонченість культури та саму насолоду від життя.

--

Якщо ми йдемо за логікою Жана Одрі та його реконструкцією індоєвропейських «Трьох Небес», то структура виглядає так:

Денне (Біле) Небо: Сфера дружини, закону, спадкоємності та чистоти.

Нічне (Чорне) Небо: Сфера куртизанки, багатства, плодючості та насолоди.

Сутінкове (Червоне) Небо: Сфера війни, магії, переходу та люті (furor).

Представницею «Червоного Неба» у цій системі є постать, яку можна назвати Дівою-Воїтелькою або Богинею-Медіаторкою, що володіє руйнівною силою. Якщо дружина — це статика дому, а куртизанка — це естетика насолоди, то жіночий образ Червоного Неба — це динаміка небезпеки.

Ось хто втілює цю іпостась у різних традиціях:

1. Валькірія (германо-скандинавська традиція)

Це ідеальне втілення Червоного Неба. Вона з’являється саме в момент битви (сутінки життя). Вона не належить ні до репродуктивної сфери дружини, ні до сфери задоволення куртизанки. Її функція — відбір та перехід. Вона — медіатор між світом живих та Вальгаллою, вона «заряджає» воїна бойовим шаленством.

2. Маха / Морріган (кельтська традиція)

Ірландські богині війни, які часто з’являються у вигляді ворон над полем бою. Вони уособлюють «червону лють». Цікаво, що вони часто провокують героїв на вчинки, випробовуючи їхню звитягу. Це чиста енергія Червоного Неба, яка може як дарувати перемогу, так і принести божевілля.

3. Богиня-мисливиця (Артеміда / Діана)

Хоча вона асоціюється з дикою природою, її сутність — це суворість і недоторканність. Вона представляє ту частину жіночого сакрального, яка озброєна. Це жіночність, яка не підкоряється чоловікові, а змагається з ним або карає його за порушення кордонів (згадайте долю Актеона).

4. Амазонка (міфологічний статус)

У соціумі амазонка — це та сама «амфібія» Червоного Неба. Вона виходить за межі цивільного порядку «Дерева», щоб жити за законами «Савани» (війни). Вона — це жінка, що обрала другу функцію (силу) замість третьої (плодючості) чи першої (традиції).

Сутність Червоного Неба:

Дружина (Біле Небо) чекає на воїна, щоб повернути його до ладу.

Куртизанка (Чорне Небо) дарує йому забуття та відновлення сил через насолоду.

Воїтелька (Червоне Небо) — це та, хто супроводжує його в самому шаленстві. Це «жінка-дзеркало», яка відображає його власну лють і не дає йому розпастися в хаосі, спрямовуючи його меч.