Андрій Сошніков: Аніматор із Піднебесної: Андрій Дев’ятов та його «небополітична» іграшка

У специфічній екосистемі пострадянської думки існує особливий заповідник — світ «китаєзнавців у погонах». Найяскравішим експонатом тут, безумовно, є Андрій Петрович Дев’ятов. Дивлячись на нього, бачиш типового дідуся з радянського НДІ, який раптом вирішив, що він — перероджений Лао-цзи з мандатом полковника ГРУ.

Для розуміння феномену Дев’ятова потрібно усвідомити, що таке «радянський китаєць». Це не дослідник культури, а випускник ВІІЯ (Військового інституту іноземних мов), який звик дивитися на світ крізь проріз прицілу або, в кращому разі, крізь зведення спецслужб. Але Дев’ятов пішов далі простого перекладу ієрогліфів. Він зайнявся стилізацією.

Його «небополітика» — це, власне, «нескінченне оповідання» для бідних. Там, де російський філософ шукає коріння у Розанова та Достоєвського, Дев’ятов наводить тінь на тин за допомогою гексаграм та «космічних енергій». Це дуже характерний прийом: якщо не можеш пояснити, чому реальна політика тріщить по швах, залий усе густим соусом східної містики. Небо, як відомо, нот протесту не надсилає, а отже, на нього можна звалити будь-яку дурість.

Сама назва «небополітика» — це класичний радянський карго-культ. Політика — це завжди про гроші, гармати та зв’язки. У світі Дев’ятова — це «димова завіса» з пахощів. Коли суб’єкт не має реальних важелів впливу на курс юаня чи рішення Пекіна, він оголошує, що діє в «гармонії з космосом».

Інструментарій тут відповідний: змішати в одній склянці календар майя, китайський зодіак, «число звіра» та цикли Ротшильдів. Це спроба ворожити на кавовій гущі, використовуючи логарифмічну лінійку. Поки довірливий читач намагається обчислити, чому «рік чорного кролика» обіцяє велич, повз нього проносять ящики з реальними активами. Небополітика — ідеальний спосіб заплутування слідів для тих, хто не хоче помічати очевидного.

Найкумедніше в побудовах Дев’ятова — це роль, яку він пропонує РФ. Він наполегливо просуває ідею, що порятунок — у добровільному підпорядкуванні «Червоному Дракону». У його термінах це звучить красиво: Росія як «жіноче начало» (Інь) при «чоловічому началі» Китаї (Ян).

З погляду реальної історії, яку ми вивчаємо, це просто запрошення до капітуляції, упаковане в обгортку «сакрального шлюбу». Це поведінка приживалки, яка називає своє принизливе становище «духовним служінням господарю». Будь-який гімназист до 1917 р. розумів, що Китай — це величезна комунальна квартира, де управдом розмовляє англійською. Дев’ятов же пропонує заїхати в цю квартиру на правах меблів, видаючи це за вищу мудрість.

Навіщо цей балаган потрібен системі? Відповідь проста: для каналізації безумства. У будь-якому суспільстві є відсоток людей, схильних до конспірології. Якщо їх не очолить «полковник із таємним знанням», вони можуть почати ставити неприємні запитання про земні справи.

Дев’ятов виконує роль аніматора в пансіонаті для ветеранів спецслужб. Він розповідає їм казки про те, що їхнє життя мало великий сенс, визначений рухом зірок, тоді як справжні господарі життя в Лондоні чи Вашингтоні просто перевернули дошку. Небополітика — це геополітика для грибників: безпечно, красиво і абсолютно марно для реальності, але вкрай зручно для тих, хто продовжує грати у справжні шахи.

Андрій Сошніков: Пергамський маневр: як Британія та Україна будують нову Євразію на уламках імперій

Ми звикли оцінювати події на мапі крізь призму ідеологій, національних інтересів або емоцій. Проте справжня історія часто пишеться не в штабах воюючих армій, а в кабінетах старих фінансових метрополій. Цей текст — спроба поглянути на конфлікт в Україні не як на трагедію двох народів, а як на масштабний «Пергамський маневр». Це історія про те, як Велика Британія, майстерно граючи на амбіціях молодих хижаків та ілюзіях старих васалів, переформатовує простір від Ла-Маншу до Жовтого моря. Пропонуємо зазирнути за лаштунки «криптоуправління», де на уламках звичного світу народжується нова ієрархія наглядачів та акціонерів.

У сучасній геополітичній м'ясорубці заведено бачити або безкорисливу допомогу Заходу, або проксі-війну до останнього українця, проте при пильнішому погляді відкривається складний процес взаємного використання, де кожна сторона вирішує свої історичні завдання коштом іншої. Це не просто альянс, а симбіоз, у якому Британія повертає собі статус світового арбітра, а Україна вибудовує фундамент для нової східноєвропейської гегемонії.

Для Лондона Україна стала ідеальним важелем, що дозволив після Брекзиту перехопити лідерство в Європі та перетворити ЄС на структуру, яка фактично оплачує британську стратегію. Створюючи «євразійський замок», Острів отримує контроль над ключовим вузлом, де сходяться шляхи з Азії до Європи та з Росії на південь. Британії не потрібні території — їй потрібні ключі від дверей. Руками України вона планомірно сточує потенціал Росії, перетворюючи її на ізольований сировинний масив.

Андрій Поцелуйко: "Пастух буття" як Індовропейська степова сутність

Гайдеґґерівський «пастух буття» — це не етнографічний тип і не опис конкретного суспільства. Це радше спосіб відкритості до світу, де людина не прагне підпорядкувати суще своїм цілям, не зводить його до ресурсу, а дозволяє йому розкриватися у власній даності. 

Це позиція, що передбачає певну внутрішню стриманість, відмову від тотального панування, здатність слухати і бути у світі без нав’язування йому остаточних схем. Інакше кажучи, це не просто «жити в природі», а перебувати у такому відношенні до буття, де людина не є його господарем, а радше тим, хто його оберігає, не привласнюючи.

Якщо ж звернутися до цивілізації Великого степу, то ми бачимо зовсім інший рівень реальності — не філософську установку, а матеріальні умови існування. Світ кочових суспільств формувався під тиском простору, клімату і постійної рухливості. Від Чорноморсько-Каспійських степів до Центральної Азії, життя тут було немислиме без адаптації до мінливого середовища, без тонкого відчуття сезонів, без постійного балансування між ресурсами і потребами. У таких умовах будь-яке радикальне «панування» над природою було не просто складним — воно було практично неможливим. Люди не «обирали» співіснування з довкіллям — вони були в нього вплетені.

У цьому сенсі спосіб життя степових культур об’єктивно формував певний тип відношення до світу, який ззовні нагадує гайдеґґерівський ідеал. Людина, що постійно рухається разом із ландшафтом, не закріплює себе у камені, не накопичує монументальних структур, а живе у ритмі відкритого простору, перебуває у більш безпосередньому контакті з плинністю буття. Вона змушена слухати вітер, слідкувати за небом, відчувати траву і воду як умови власного існування. Така залежність виробляє не лише практичні навички, а й певну форму чутливості до світу — ту, що не дозволяє повністю редукувати його до інструменту.

Але ця близькість до того, що можна було б назвати «пастушим» відношенням до буття, виникає не як результат свідомого вибору. Вона не є філософською позицією, не є рефлексивною відмовою від технічного панування. Вона є наслідком обмеження. У степу не можна ігнорувати середовище, бо це загрожує виживанню; не можна повністю підкорити його, бо воно завжди вислизає; не можна закріпитися остаточно, бо сама структура простору не дозволяє цього зробити. Тому «відкритість» до світу тут є не етичним чи онтологічним вибором, а умовою життя.

 Для Гайдеґґера «пастух буття» — це відповідь на надлишок, на історію, у якій людина вже перетворила світ на об’єкт і тепер шукає спосіб відступити від цього панування. Це жест, що виникає після дистанції, після розриву між людиною і світом. 

Натомість у цивілізації Великого степу такої дистанції ще не було у сучасному сенсі: люди не стояли «поза» світом, щоб вирішити, як до нього ставитися, — вони були всередині нього настільки, що сама можливість тотального контролю не поставала як проблема.

 Степові культури знали конфлікти, експансії, ієрархії; вони могли бути войовничими і жорсткими. Їхня взаємодія зі світом не була чистою гармонією, а радше постійною напругою між необхідністю пристосування і прагненням утвердитися. Їхня «уважність» до природи була продиктована не споглядальністю, а ризиком помилки. Це була уважність того, хто залежить, а не того, хто свідомо обирає не панувати.

І все ж ця різниця не заперечує продуктивності самої аналогії. Вона радше підкреслює, що те, що у філософії постає як складний і пізній жест — відмова від тотального контролю, повернення до слухання, — у певних історичних умовах може виникати як структурна риса життя. Це дозволяє побачити, що «пастух буття» має не лише теоретичний вимір, а й екзистенційний ґрунт у формах існування, де людина ще не відокремила себе від світу настільки радикально, як у техногенній цивілізації.

Отже, можна сказати, що спосіб життя цивілізації Великого степу дійсно міг об’єктивно наближати людину до стану, який Мартін Гайдеґґер описував як «пастуха буття», але ця наближеність була несвідомою і невибраною. Вона виникала не з філософського розуміння буття, а з конкретних обмежень і контексту існування. І, можливо, саме в цьому полягає парадокс: те, що сучасна людина намагається віднайти через рефлексію і мислення, колись було просто способом життя — не ідеалом, а необхідністю, не вибором, а формою буття, продиктованою самим простором.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропа залишила у спадщину: структури мислення, соціальні моделі, мовні системи

 Дискусії навколо так званої «курганної гіпотези» можуть тривати — це нормальна практика науки. Але є речі, які вже вийшли за межі гіпотез. У степах Понтійсько-Каспійського регіону в добу неоліту–енеоліту сформувався людський масив, який не можна звести до «однієї з культур». Це був цілісний біокультурний комплекс — система, здатна до експансії, відтворення і трансформації світу навколо себе.

І ця експансія відбулася.

Не локально. Не частково. А в масштабі континентів.

Саме звідси — з простору, який сьогодні значною мірою збігається з територією України — розгорнувся процес, що визначив мовну, культурну і значною мірою соціальну архітектуру Євразії. Індоєвропейський світ — це не абстракція. Це сотні народів, тисячі років історії і фундамент тієї цивілізації, яку ми досі називаємо «сучасною».

Це не предмет віри. Це предмет знання.

І якщо це знання ігнорується або маргіналізується — це вже не наукова обережність. Це інтелектуальна капітуляція.

Територія України в цьому процесі — не окраїна і не транзит. Це один із ключових центрів. Простір, де формувалися моделі, що потім масштабувалися на півсвіту.

Степ — це не «порожнеча» між цивілізаціями.

Степ — це те, що ці цивілізації запустило.

Це платформа мобільності, ризику і прориву. Простір, де народжувались не імперії в камені, а імпульси, які робили імперії можливими.

Саме тому класики й дослідники знову і знову повертаються до цього сюжету — навіть коли говорять різними мовами і з різних позицій.

Андрій Поцелуйко: Психотехнології «вольності»: як запорозька «простота» формувала безстрашного воїна

 У науковій статті Тетяни Кузик «З ПИСЬМА ТА ПИСЬМЕННИХ ЛЮДЕЙ НЕМА ДОБРА»? ЗАПОРОЗЬКА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ, ВІЙСЬКОВА «ПРОСТОТА» Й «ПРОСТА ВОЛЬНИЦЯ» розкривається глибоко парадоксальний світ Запорозької Січі — світ, у якому зовнішня «простота», зневага до праці, гротескна поведінка і навіть демонстративна «дурість» набувають зовсім іншого значення. Якщо поглянути на ці явища не як на прояв хаосу чи відсталості, а як на цілісну систему, стає можливим інше прочитання: перед нами — своєрідна психотехнологія, спрямована на формування особливого типу воїна.

Ключ до розуміння цієї системи дає концепція карнавальної культури, розроблена Михайлом Бахтіним. Його ідея «карнавальної дурості» — це не буквальна глупота, а форма культурного перевертання норм, де серйозне висміюється, ієрархії руйнуються, а світ постає у гротескному вигляді. Саме таку атмосферу бачимо у запорозькому середовищі: кепкування над офіційним, знецінення статусів, демонстративна зневага до матеріального та соціального порядку.

Запорозька «вольність» означала не просто свободу від законів — вона передбачала звільнення від звичних соціальних прив’язок. Відмова від систематичної праці, гордовите дистанціювання від ремесел і господарювання створювали принципово інший спосіб життя. «Справжній» козак не мав бути прив’язаним до землі, майна чи стабільного заробітку. Його існування будувалося на ризику, випадку, військовій здобичі. Така модель життя формувала психологію, в якій відсутність гарантій ставала нормою, а небезпека — природним станом.

Андрій Сошніков: Називати речі своїми іменами: "Антропологічна Катастрофа"

Те, що часто називають «страшною штучною деформацією», я називаю "антропологічною катастрофою", яку Оператор (у даному випадку - "червоний проект") провів з хірургічною жорстокістю.

Давайте подивимося прямо на цей жах: те, що відбувалося на наших теренах протягом XX століття, — це не просто політика, це була свідома селекція з метою виведення «службової людини». 

Комунорежим не просто вбивав, він систематично випалював саме той прошарок, який міг бути носієм суб’єктності: господарів-куркулів, інтелектуалів, офіцерство, духовенство. 

Це була негативна селекція, де виживав найбільш пристосований до рабства, найбільш мовчазний або найбільш підлий.

Нащадки тих комуністів, які сьогодні перефарбувалися в «лібералів», «технократів» чи навіть «патріотів», продовжують справу своїх дідів, але вже іншими методами. 

Якщо раніше був Голодомор і ГУЛАГ, то сьогодні це - демографічна пустеля, вимивання мізків за кордон та створення умов, де чесна праця чи власна думка є економічно нерентабельними. 

Це і є продовження того самого проекту — перетворення України на територію без суб'єктного населення, де залишаться лише «обслуга» та «адміністратори».

Чому ми не можемо «рипнутися», як ті ж поляки чи турки? Тому що в них не було такого рівня антропологічного випалювання. У Польщі Костел і приватна власність на землю вижили навіть при комуністах, зберігши коріння. У нас же коріння було перебите сокирою. 

Ми сьогодні - це суспільство, яке намагається вирости з пня, в той час як нас продовжують поливати токсичними отрутами зовнішнього управління та внутрішнього мародерства.

Саме тому я так скептично ставлюся до закликів «почати з себе» чи «слухати совість». У деформованому, понівеченому селекцією суспільстві совість - це надто крихкий інструмент. 

Тут потрібна не терапія, а жорстке протезування. Потрібно штучно, майже лабораторним шляхом, створювати нову еліту, нову касту, яка буде захищена від цієї демографічної та ментальної деградації герметичними кодами та власною Канцелярією.

Ми живемо в наслідках страшного експерименту, і першим кроком до одужання є визнання того, що ми — пацієнти в руках дітей своїх катів. 

І поки ми не створимо власну «імунну систему» у вигляді закритих інтелектуальних структур, ми будемо лише сировиною для нових експериментів великих гравців.

Ranko Lemberger: Наполовину галичанин, який став візантійським імператором

 У травні 1182 року відбувся тріумфальний в'їзд у Константинополь Андроніка І Комніна. 

Його матір'ю була Ірина - донька перемишльського князя Володаря Ростиславича. 

Життя Андроніка, сповнене пригод та несподіванок, стало джерелом художніх творів та легенд, як і сама постать правителя, що вирізнялася красою та атлетичною статурою.

Певний час він провів у Галичі - у свого двоюрідного брата князя Ярослава Осмомисла. 

Ставши імператором, Андронік розмістив у храмі Сорока мучеників (поблизу свого палацу) картини, що зображували його життя як простого мисливця в горах Прикарпаття. 

Коротке правління Андроніка, мабуть, було вершиною міжнародного престижу Галицького князівства та свідченням його впливу на тогочасну світову політику.

Андрій Сошніков: Мезоєвразійський гамбіт: чому Україна приречена стати гегемоном Східної Європи

Зрозуміло, що коли ми говоримо про Україну, ми говоримо не про географію, а про геометрію. Причому геометрію не евклідову, а радше лобачевську, де паралельні прямі інтересів Лондона та Парижа не просто перетинаються, а зав’язуються у тугий вузол на дніпровських порогах.

Для розуміння «українського питання» слід відкинути шкільні карти та підручники історії, написані для внутрішнього вжитку сільських учителів. Справжня історія — це історія Криптоколоній та Великих Гравців, які пересувають фігури на дошці під назвою «Євразія», ліниво попиваючи херес у клубах Сент-Джеймса.

Що таке Східна Європа в уявленні «білих людей»? Це величезний, пухкий лімітроф, «сіра зона», призначена для того, щоб європейські монархії не стикалися безпосередньо з азійським хаосом. Довгий час на роль «наглядача» за цим пустирем призначали то Польщу (проєкт занадто галасливий і шляхетсько-безтолковий), то Росію (проєкт занадто небезпечний і схильний до деменції самодержавства). Але у XXI ст. розклад змінився. Старі імперії видихнулися. І тут на сцену виходить Мезоєвразія — серединна земля.

Гегемонія України — це не питання «волі народу» чи «патріотизму» (залишимо ці казки для мітингів). Це питання фізики.

Україна — це величезний склад запчастин для згасаючої Європи: від літію до чорнозему. Але головне — це люди. П’ятсот років негативного відбору створили унікальний тип: неймовірно живучий, адаптивний і, що важливо, позбавлений імперської пихи, яка заважає інтеграції у «світову систему».

Британія завжди шукала «непотоплюваний авіаносець» у підчерев’ї Євразії. Крим і степова зона — ідеальний плацдарм для контролю над Чорним морем і Кавказом. У логіці Гранд-Стратегії Україна перетворюється на гігантську ПВК на службі в атлантизму.

 Москва припустилася фатальної помилки — вона спробувала грати в суверенітет, не маючи на те ліцензії. У світі «дорослих дядьків» таке карається передачею активів більш лояльному сусідові. Україна — це і є «Нова Росія», тільки виправлена, доповнена і перекладена латиницею (ментально, якщо не графічно).

Нинішній «Мезоєвразійський гамбіт» полягає в тому, що Україну свідомо накачують суб’єктністю. Польща в жаху, Франція в подиві, Німеччина в комі. Україна ж стає «поліцейським Сходу».

Уявіть собі державу з найдосвідченішою армією на континенті, величезним аграрним потенціалом і повною підтримкою англосаксонського капіталу. Це і є гегемонія. Решта країн регіону — Румунія, Угорщина, країни Балтії — неминуче потраплять під гравітацію цього нового центру сили. Не тому, що вони цього хочуть, а тому, що такий наказ із «Центру управління польотами».

Справжні амбіції України лежать не в площині «адаптації» до трухлявих структур. Україна сьогодні — єдиний живий, загартований у вогні організм на тлі європейського політичного цвинтаря. Поки західні еліти обирають колір фіранок у гендерно-нейтральних туалетах, тут народжується нова аристократія прагматизму.

Україна як Мезоєвразія — ось масштаб XXI ст. Це не «міст» (мости топчуть ногами), а серединний материк всередині материка. Це самостійна планетарна одиниця, осьовий замок, що тримає на собі всю конструкцію від Балтики до Каспію. Не «вступити», а «очолити». Створити новий центр сили — Сполучені Штати Східної Європи, які диктуватимуть умови Парижу та Берліну.

Гійом Фай: Суть політики історична. Вона полягає в побудові цивілізації з народу

"... Суть політики, яка втілює якості справжнього глави держави, є естетичною та архітектурною. Йдеться про уявлення, у довгостроковій перспективі, колективного майбутнього. Справжній політик – це митець, будівник проектів, скульптор історії. Спочатку вони відповідають на питання: хто належить до мого народу і які його цінності? Потім на це: хто його вороги і як з ним можна боротися та перемогти? І по-третє: яку долю слід обрати, щоб здобути владу та тривалий вплив в історії? Суть політики історична. Вона полягає в побудові цивілізації з народу". — Гійом Фай, Археофутуризм (1998)

"... L'essence du politique ─ qui résume les qualités du véritable chef d'État ─ est d'ordre esthétique et architectural. C'est imaginer, à long terme, un avenir collectif. Le vrai politique est un artiste, un bâtisseur de projets, un sculpteur de l'Histoire. Il répond d'abord à la question : qui fait partie de mon peuple et quelles sont ses valeurs ? Puis à celle-ci : quels sont ses ennemis et comment les combattre et les vaincre ? Et en troisième lieu : quel destin choisir pour acquérir la puissance et la pérennité dans l'Histoire ? L'essence du politique est historiale. Elle consiste à construire une civilisation à partir d'un peuple. " — Guillaume Faye, L'Archéofuturisme (1998)

Чухліб Тарас. ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Вибрані праці до 35-річчя наукової творчості. - Київ, 2026. - 1588 с.

Чухліб Тарас. ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. Вибрані праці до 35-річчя наукової творчості. - Київ, 2026. - 1588 с.

 До книги "ГЕОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ" увійшли вибрані історичні праці, статті, розвідки та рецензії доктора наук Тараса Чухліба, які побачили світ впродовж 1990 – 2025 років у провідних вітчизняних й іноземних наукових виданнях.

Авторські дослідження методологічно структуровані за такою науковою проблематикою: «Історична геополітика, історія цивілізацій та потестарна імагологія», «Міжнародні відносини, зовнішня політика та дипломатія», «Війни за територію, кордони і простір», «Орієнталістика і українсько-турецькі відносини», «Кримознавство та українсько-кримськотатарські відносини», а також «Полоністика та українсько-польські відносини».

Книгу доповнено оригінальними текстами й зображеннями віднайдених автором документів та матеріалів, а також історичними картами і схемами.

Розраховано на науковців, державних діячів, дипломатів, військовослужбовців, політиків, викладачів університетів, студентів й усіх, хто цікавиться історією геополітики України, а також міжнародних відносин держав Європи та Малої Азії.

Електронна версія у вільному доступі - https://www.academia.edu/166012743

Taras Chukhlib . The Geopolitical History of Ukraine Selected works on the 35th anniversary of scientific activity. 

The book by this contemporary scholar includes his selected historical works, articles, research papers, and reviews, which were published in leading domestic and foreign scientific publications between 1990 and 2025. 

The author's research is methodologically structured according to the following topics: “historical Geopolitics, history of Civilizations and Imagology”, “International Relations, Foreign Policy and Diplomacy”, “wars for territory, borders and space”, “Oriental studies and Ukrainian-Turkish relations”, “Crimean studies and Ukrainian-Crimean Tatar relations” and “Polish studies and Ukrainian-Polish relations”. 

The book is supplemented with original texts and images of documents and materials found by the author, as well as historical maps and diagrams from the 1400s to the 1800s. 

It is intended for scholars, government officials, diplomats, military personnel, politicians, university professors, students, and anyone interested in the history of Ukraine's geopolitics, as well as the international relations of the states of Europe and Asia Minor. 

Борис Явір: Розгром печенігів і освоєння галичанами пониззя Дністра та Дунаю

29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. 

Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен?

Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади – і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території.

Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.

На тлі цих поразок і катастроф 4 квітня 1081 р. на трон зійшов Олексій Комнін, успішний молодий генерал, який бився проти турків із чотирнадцяти років. За словами Джона Норвіча, значення піднесення Олексія полягало в тому, що "... вперше за понад пів століття імперія перебувала в здатних руках". Олексій вирішив за будь-яку ціну відновити Візантійську імперію. 

Навесні 1087 р. до візантійського двору дійшли новини про величезне вторгнення з північно-західного Причорномор'я печенігів загальною кількістю 80 тисяч осіб. [10]

Приблизно в той же період внаслідок послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11-го століття почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. 

Андрій Сошніков: Сполучені Штати Східної Європи: Чому Україна — це єдиний дорослий у кімнаті

Історія — це не підручник для середньої школи з картинками про козаків, а шахова партія, де фігури мають прізвища, що губляться в архівах лондонських банків. Те, що ми бачимо зараз, — це не «криза», це велике розпакування подарунка, який готували двісті років. 

Україна як Сполучені Штати Східної Європи? Це не мрія, це арифметична неминучість, яку просто соромно було не помітити раніше.

Давайте подивимося на карту без ідеологічних окулярів. Що таке Східна Європа останні триста років? Це був такий собі величезний чулан, завалений старими німецькими меблями та зламаними петербурзькими іграшками. 

Але господарі пішли, іграшки розсипалися в труху, і раптом з’ясувалося, що ключі від усього цього складу — у Києва. Не тому, що ми «найкращі», а тому, що ми — єдині, хто зберіг біологічну вітальність і, даруйте на слові, нахабство взяти на себе функцію диспетчера.

Сполучені Штати — це не про прапор, це про метод. Це про те, як зібрати найрозумніших, найзліших і найголодніших, дати їм зброю і сказати: «Робіть справу, ми вас прикриємо». Україна зараз стає саме таким магнітом. 

Подивіться на ці «осколки імперії» навколо. Куди побіжить молодий інженер з Казані чи філософ з Мінська? У вмираючу Європу, де йому запропонують мити підлогу і каятися за гріхи, яких він не скоював? Ні, він побіжить сюди, у «східний Нью-Йорк», де пахне порохом, великими грошима і можливістю побудувати майбутнє без дозволу паризької бюрократії.

Київ стає фінансовим хабом не тому, що тут «гарні каштани», а тому, що сюди стікаються капітали всіх, хто хоче вижити. Ми створюємо «правовий офшор» — такий собі Сингапур на Дніпрі, де англійське право захищене українськими дивізіями. Це ідеальна комбінація: м’яка сила британських юристів і твердий кулак ветеранів. Капітал обожнює такий коктейль. 

Ви ж не думали, що ми робимо це самі? У великій грі завжди є «старший партнер», який сидить у тумані на берегах Темзи і лагідно посміхається. Британія, яка століттями грала в «стримування континууму», нарешті знайшла свій ідеальний інструмент. Україна для Лондона — це можливість нарешті закрити «російське питання» і водночас тримати в тонусі надто самовпевнений Берлін. Ми — це британський проект у слов’янській обгортці.

Що таке Київ у цій системі координат? Це Вашингтон на Дніпрі. Місто, яке диктує правила гри на просторі від Варшави до Владивостока. Ми будемо призначати губернаторів у Твері та Смоленську не за допомогою танків — це надто вульгарно, — а за допомогою культурної дифузії. 

У цьому новому східноєвропейському коктейлі мов, де на вулицях змішуються діалекти від Балтики до Каспію, українська мова посяде природне місце на вершині харчового ланцюга — вона стане мовою звітів, протоколів, суворих законів і холодних банківських транзакцій. Якщо ти хочеш, щоб твоє слово мало юридичну силу, воно має бути вимовлене українською.

Москва перетвориться на великий етнографічний музей під відкритим небом. Ми не будемо їх завойовувати — ми зробимо їх «провінцією». Київський університет стане для мешканця Тули Оксфордом. 

Ми створимо навколо себе «санітарний кордон» з територій, які будуть змагатися за право постачати нам ресурси в обмін на нашу «цивілізаційну парасольку». 

Забудьте про «шаровари». Новий українець — це технократ у камуфляжі від кутюр. Це людина, яка зранку перевіряє котирування літію на біржі, вдень керує роєм дронів десь над Каспієм, а ввечері обговорює з британським послом доцільність інвестицій у відбудову Смоленська.

Це і є модель США. Ви думаєте, Техас став великим через молитви? Ні, через нафту, зброю і відсутність страху перед майбутнім. 

Україна сьогодні — це територія максимальної вітальності. Ми — це європейська аристократія, що нарешті повернулася додому і виявила, що слуги за час її відсутності все розікрали і пересварилися. 

Ми не «вступаємо» в історію. Ми її нарешті починаємо писати власною кров’ю та чужим золотом. Бо, як кажуть у правильних вітальнях: якщо ви не сидите за столом, значить, ви в меню. Україна нарешті сіла за стіл. І, здається, вона дуже зголодніла.

Калю Патустава: Арктичні ворота до підземного світу: чи був Аїд розташований на Кольському півострові?

 Арктичні ворота до підземного світу: чи був Аїд розташований на Кольському півострові? Чи можуть міфічні річки мертвих бути реальними географічними об'єктами на Крайній Півночі?

Нове дослідження показує захопливий зв'язок між «Одіссеєю» Гомера та ландшафтом саамської Арктики.

У своїх дослідженнях «Нордичне походження Одіссеї та Іліади: переселення міфів» Феліче Вінчі наводить переконливі докази розташування царства Аїда в саамській Арктиці: вічна темрява, яка переслідує кіммерійців Гомера, явно пов'язана з періодом полярної зими на Крайній Півночі; збіги в географічних описах Гомера, Йордана та Саксона Грамматика; надзвичайна схожість лапландських шаманських ритуалів викликання душ померлих та алгоритмів, які чаклунка Цирцея використовує разом з Уліссом, відправляючи його до точки входу в Підземний світ.

Феліче Вінчі, однак, не зовсім впевнений у точному місці, описаному Гомером. У початковій публікації Вінчі пов'язував річку Стікс із стародавнім річковим водним шляхом від Білого моря до Ботнічної затоки. Згідно з цією старою гіпотезою, Улісс мав здійснити довгу подорож, починаючи з острова Цирцеї на крайній півночі Норвегії, обігнути весь Кольський півострів і дістатися Кандалакші, ймовірного входу до річки Стікс. Однак в оновленій версії свого дослідження Вінчі переніс точку, до якої Цирцея спрямувала Улісса – до священної 35-метрової скелі Сімаланго на перетині фіордів Бурфйорден та Йокельфйорден на північному заході Норвегії, пов'язавши ці фіорди з «двома ревучими річками, що зливаються біля скелі»:

Іди до гнилого дому Аїда,
тут Пірифлегетон впадає в Ахерон
з Кокітом, який витікає з вод Стікса,
і там стоїть скеля на місці злиття двох галасливих річок. (Одіссея 10.512-515)

Під час перекладу дослідження Феліче Вінчі ми неодноразово шукали карту всього узбережжя Норвегії та Кольського півострова, переглядаючи її вздовж і вниз, шукаючи альтернативне місце, де дві окремі великі річки злилися б помітною скелею, поки не знайшли його... зовсім поруч із сучасним містом Мурманськом.

Між гирлами двох могутніх річок, Туломи та Коли, коли їхні води зливаються та одночасно впадають у довгу Кольську затоку, височіє знаменита 80-метрова скеля Суоловарра (а під нею, на низинному мисі, утвореному цими двома річками, стоїть стародавній порт і фортеця Кола).

П'ять річок царства Аїда на Кольському півострові:

Річка Тулома (лапп. Tuållâmjokk) – це, можливо, «калькова» назва річки Флегетон, або Піріфлегетон, що буквально означає «вогняна річка» грецькою мовою. Порівняйте з лапп. dolla, карельсько-фінським tuli – «вогонь».

Річка Кола (лапп. Kuollāk) – можливо, річка «мертвих», легендарний Стікс. Порівняйте з фінським kuolla, естонським koolma – «вмирати». Хоча часто етимологізується як «рибний» (kala/guolli), риби в стародавніх міфологіях є істотами Підземного світу, що мають ту саму лексичну основу, що й «смерть» та «страх».

Кіца, найбільша притока річки Коли, ймовірно, відповідає Кокиту, «річці сліз». За словами Гесіода, Кокит впадав у Стікс, так само як Кіца впадає в Колу.

Ахерон можна ідентифікувати як довгу, вузьку Кольську затоку, що веде до Баренцевого моря (кінцевої частини Гольфстріму / Річкового океану), утворену злиттям Флегетона (Тулома) та Стікса (Кола).

Лета, «річка забуття», ймовірно, є річкою Лотта (фін.: Lutto joki), найбільшою притокою Туломи довжиною 235 кілометрів.

Чому Північ?

На відміну від цих арктичних місць, річки в Греції (Ахеронт і Коцит) не відповідають описам Гомера. У Середземномор'ї немає «вогняного» Флегетону, немає злиття двох могутніх річок на високій скелі, а Стікс і Лета залишаються суто міфічними, а не матеріальними.

Чи може «гнила домівка Аїда» бути ближче до Північного полюса, ніж ми коли-небудь уявляли?

МЕЗОЄВРАЗІЯ: ПОМЕЖІВ'Я ВІЧНОСТІ І СПАДКУ

МЕЗОЄВРАЗІЯ: ПОМЕЖІВ'Я ВІЧНОСТІ І СПАДКУ

Есе-маніфест

I. Простір, що не зводиться до карти

Мезоєвразія не є територією. Вона не має чітких меж, бо її кордони - це не лінії, а зони переходу. Це простір, який існує там, де зустрічаються рух і пам’ять, де немає чистоти походження, але є густина нашарувань.

Це не Схід і не Захід. Це середина, яка не прагне рівноваги, а живе напругою. Вона не примирює - вона утримує протилежності в стані постійного взаємопроникнення.

Мезоєвразія - це вузол часу, в якому минуле не відходить, а накопичується, створюючи глибину, в якій сучасність втрачає свою однозначність.

II. Час як повернення без повторення

У Мезоєвразії час не є лінійним. Тут немає остаточних початків і кінців. Є цикли, але кожен цикл змінений.

Кочові народи, імперії, кордони, мови - усе повертається, але ніколи не тим самим. Вічність тут не є застиглою, вона - рухлива. Вона проявляється як пам’ять, що не дає остаточно забути і водночас не дозволяє повністю відтворити.

Тому спадок тут - не дар. Це тягар і сила одночасно. Його не можна просто прийняти - його потрібно витримати.

III. Людина як носій перетину

Людина Мезоєвразії - не є “чистою”. Вона завжди складена з кількох шарів: мов, вірувань, історій. Вона не може говорити одним голосом - у ній звучить хор.

Її ідентичність - не корінь, а перехрестя. Вона не належить повністю жодному початку, але причетна до багатьох.

Це породжує напругу, але саме в ній виникає здатність бачити більше, ніж одну перспективу. Тут народжується мислення, яке не шукає простих відповідей.

IV. Міфологія межі

Мезоєвразія має своїх богів — не як істот, а як сили.

Бог Степу - безмежний і мовчазний. Він не говорить словами, але диктує рух. Його закон - горизонт. Його істина - відсутність остаточного притулку.

Богиня Лісу - глибока і багатоголоса. Вона зберігає пам’ять, приховує і відкриває одночасно. Її закон - укриття і забуття, яке не є знищенням, а перетворенням.

Хранитель Річок - той, хто з’єднує. Він не належить ні одному берегу. Його сила - у переході, у здатності переносити форми, мови, людей.

Тінь Імперії - не бог, але присутність. Вона повертається у різних формах: як порядок, як насильство, як спокуса єдності. Вона завжди обіцяє завершення - і завжди його не дає.

Голос Праху - найдавніший. Це пам’ять тих, хто не залишив письма. Він звучить у землі, у курганах, у безіменних місцях. Його не можна почути прямо, але він визначає межі можливого.

V. Етика напруження

Мезоєвразія не пропонує гармонії. Вона вимагає витримки.

Жити тут означає не уникати протиріч, а тримати їх. Не зводити різне до одного, а дозволяти йому співіснувати.

Це етика, яка відкидає прості ідентичності і приймає складність як норму. Вона не обіцяє спокою, але дає глибину.

VI. Вічність як досвід, а не обіцянка

У цьому просторі вічність не є чимось поза людиною. Вона проявляється через повторення і пам’ять, через повернення мотивів, форм, трагедій.

Але ця вічність не заспокоює. Вона відкриває безперервність, у якій кожне покоління знову стає на межу.

VII. Вузол

Мезоєвразія - це вузол, у якому сходяться шляхи, що не мають спільного початку і не мають спільного кінця.

Увійти в нього - означає відмовитися від простих ліній.

Залишитися - означає прийняти багатоголосся.

Зрозуміти - означає більше не шукати єдиної відповіді.

Це не простір, який можна завоювати.

Це простір, який потрібно витримати.

Андрій Поцелуйко: Відлуння палеоліту: як спільне глибинне коріння створює оманливу подібність

Історія тохарів у Таримському басейні є однією з найзагадковіших і водночас найпоказовіших для розуміння поширення індоєвропейських мов, адже вона демонструє складний і багатошаровий процес взаємодії культур, мов і генетичних компонентів у глибокій давнині, який не вкладається у спрощені моделі міграцій чи одномірних пояснень походження мовних родин. У центрі цієї історії перебуває регіон сучасного Сіньцзяну — віддалена й сувора територія, де пустеля Тарим і оази вздовж її країв стали своєрідним архівом людської історії, зберігши унікальні свідчення як матеріальної культури, так і біологічної спадщини населення, що мешкало тут тисячоліття тому. Особливо важливими для дослідників стали так звані таримські мумії, датовані III–II тисячоліттями до нашої ери, які завдяки сухому клімату збереглися у винятковому стані й дозволили не лише реконструювати зовнішність цих людей, а й проаналізувати їхній генетичний склад. Вражаючим відкриттям стало те, що ці ранні мешканці Таримського басейну майже не мали тієї генетичної домішки, яку зазвичай пов’язують зі степовими популяціями бронзової доби, зокрема носіями культур, споріднених із Ямною культурою, що вважається ключовим джерелом поширення індоєвропейських мов. Ба більше, у їхньому геномі відсутній компонент, пов’язаний із ранніми землеробами Анатолії, який також часто розглядається як один із важливих чинників у формуванні багатьох євразійських популяцій. Натомість ці люди демонструють генетичну близькість до значно давніших північноєвразійських мисливців-збирачів, іноді асоційованих із так званими давніми північними євразійцями — популяцією, що існувала ще в палеоліті й залишила слід у генетичному профілі різних народів від Європи до Америки. Цей факт сам по собі є надзвичайно цікавим, адже він свідчить про тривалу ізоляцію або специфічний шлях розвитку ранніх мешканців Тариму, які, попри географічну близькість до великих міграційних потоків, зберегли унікальний генетичний профіль, що не відповідає типовим моделям змішування, характерним для бронзової доби.

Однак ситуація кардинально змінюється, коли ми звертаємося до пізніших періодів і намагаємося пов’язати археологічні та генетичні дані з появою тохарських мов — однієї з найсхідніших гілок індоєвропейської мовної родини, представленої так званими тохарськими мовами A і B, відомими нам із письмових пам’яток першого тисячоліття нашої ери. Ці мови, зафіксовані в буддійських текстах і адміністративних документах, є несподіваним свідченням того, що індоєвропейські мови проникли значно далі на схід, ніж це можна було б припустити, виходячи лише з класичних уявлень про їхній ареал. І саме тут генетика дає ключ до розуміння цього явища: пізніші популяції Таримського басейну, які вже можуть бути пов’язані з носіями тохарських мов, демонструють помітну домішку, пов’язану зі степовими культурами, зокрема з такими, як Афанасьєвська культура, яка, у свою чергу, вважається східною гілкою або похідною від Ямної культури. Афанасьєвська культура, що існувала на Алтаї та суміжних регіонах у ранню бронзову добу, є одним із найважливіших кандидатів на роль переносника індоєвропейських мов далеко на схід, і її носії, ймовірно, стали тим посередником, через якого степовий генетичний і мовний компонент проник у Таримський басейн. Цей процес, однак, не був прямолінійним чи одномоментним; радше йдеться про поступове проникнення, змішування і, можливо, культурну асиміляцію, внаслідок якої місцеве населення з давнім північноєвразійським корінням перейняло нову мову, не втрачаючи при цьому повністю своєї генетичної специфіки.