Андрій Поцелуйко: Міф, структура і машина війни: тінь Жоржа Дюмезіля у французькій теорії ХХ століття

Історія французької думки ХХ століття часто подається як послідовність великих інтелектуальних вибухів: структуралізм, постструктуралізм, археологія знання, деконструкція, шизоаналіз, критика гуманізму, нові теорії влади та мови. У центрі цієї історії зазвичай стоять гучні постаті — Клод Леві-Строс, Мішель Фуко, Жак Дерріда, Жиль Дельоз, Фелікс Ґваттарі. Проте за цими іменами часто залишається менш помітна, але фундаментальна фігура — Жорж Дюмезіль. Його рідко називають “батьком” структуралізму чи постструктуралізму, однак без нього французька теорія другої половини ХХ століття виглядала б інакше. Дюмезіль був не просто істориком релігій або спеціалістом з індоєвропейської міфології; він став одним із тих мислителів, які змінили сам спосіб бачення культури, міфу, суспільства і влади. Його вплив полягав не лише в конкретних ідеях, а в методі мислення — у переконанні, що за хаосом історичних форм приховані системи відношень, повторювані структури й формальні закономірності.

Дюмезіль починав як філолог і компаративіст, але поступово його робота перетворилася на щось значно масштабніше. Аналізуючи міфи індоєвропейських народів — римлян, скандинавів, індійців, іранців, кельтів — він дійшов висновку, що ці культури мають спільну символічну організацію. Найвідомішим результатом цього пошуку стала його теорія трьох функцій: суверенно-сакральної, військової та продуктивної. На думку Дюмезіля, індоєвропейські суспільства організовували свій світ не випадково, а через повторювану тріадичну схему. Суверенна функція пов’язувалася з правом, магією, священною владою і жерцями; військова — з насильством, героїзмом, ризиком і воїнськими братствами; третя — з родючістю, ремеслом, господарством і матеріальним виробництвом. Ці функції проявлялися всюди: у пантеонах богів, епосах, соціальних інститутах, ритуалах, легендах. Для Дюмезіля міф переставав бути хаотичною фантазією або примітивною релігією; він ставав структурованою системою, де кожен елемент набуває значення лише через своє місце у цілому.

Саме ця ідея — що культура є системою відношень, а не набором ізольованих змістів — стала вирішальною для структуралізму. У певному сенсі Дюмезіль підготував інтелектуальний ґрунт, на якому пізніше працював Леві-Строс. Хоча структуралізм зазвичай асоціюють із лінгвістикою Фердинанда де Соссюра та структурною фонологією Романа Якобсона, саме Дюмезіль одним із перших продемонстрував, яким чином можна читати міфи як структури трансформацій і опозицій. Для нього важливим було не те, чи “правдивий” міф, а те, як він організований. Він шукав повторення, симетрії, функціональні відповідності. У цьому сенсі його праця була структурною ще до того, як структуралізм став модним філософським напрямом.

Андрій Поцелуйко: C. Scott Littleton і трансляція дюмезілівської теорії в англо-американську антропологію

У другій половині XX століття ідеї Georges Dumézil, попри їхню складність і специфічний філологічно-індоєвропеїстичний характер, вийшли далеко за межі французької академічної традиції та почали активно проникати в англомовну гуманітаристику. Однією з ключових фігур цього процесу став C. Scott Littleton, який відіграв роль не лише посередника, але й інтерпретатора та систематизатора дюмезілівської теорії в контексті американської антропології. Його праця The New Comparative Mythology стала одним із найвпливовіших викладів трифункціональної моделі для англомовної аудиторії, фактично перетворивши складну структурну концепцію Дюмезіля на доступну й аналітично застосовну схему в межах ширшої антропологічної дискусії.

Значення Littleton полягає насамперед у тому, що він здійснив інтелектуальний переклад дюмезілівської теорії з вузького кола індоєвропейської філології у ширший контекст порівняльної міфології та антропології. Dumézil розробляв свою трифункціональну модель, спираючись на складні текстологічні аналізи ведичних, римських, германських та іранських джерел, і його аргументація часто вимагала глибокого знання мов, культурних контекстів і філологічної критики. Littleton, натомість, прагнув зробити цю систему зрозумілою для дослідників, які не обов’язково були індоєвропеїстами, але працювали в галузі загальної антропології, міфології та релігієзнавства. Таким чином він виступив як своєрідний медіатор між європейською структурною міфологією і американською культурною антропологією.

У своїй інтерпретації Littleton не обмежувався простим викладом дюмезілівської теорії. Він активно систематизував її, прагнучи надати їй більш чіткої аналітичної форми. Трифункціональна модель у його викладі набуває рис узагальненої теоретичної схеми, яку можна застосовувати до різних міфологічних традицій як інструмент порівняння. Якщо у Дюмезіля ця модель була тісно пов’язана з конкретними індоєвропейськими текстами і реконструкцією праісторії, то Littleton значною мірою абстрагує її, перетворюючи на універсальний аналітичний принцип. Саме ця операція зробила його працю особливо важливою для американської антропології, де існувала потреба в узагальнюючих моделях для порівняльного аналізу міфів різних культур.

Андрій Поцелуйко: Граматика міфу і архітектура розуму: від структуралізму до когнітивного мислення

Історія сучасної гуманітарної думки другої половини ХХ століття часто виглядає як низка інтелектуальних революцій, що одна за одною підважували попередні уявлення про людину, культуру і смисл. Структуралізм, постструктуралізм, деконструкція, шизоаналіз — ці назви зазвичай сприймаються як позначення радикальних розривів. Проте якщо придивитися уважніше, за цими розривами проступає глибша безперервність: спільна інтуїція про те, що культура не є сукупністю індивідуальних значень, а радше системою відношень, яка передує суб’єкту і формує саму можливість мислення.

У цій прихованій генеалогії особливе місце займає Жорж Дюмезіль — мислитель, який рідко опиняється в центрі філософських канонів, але чия робота заклала одну з найстійкіших інтелектуальних інтуїцій ХХ століття. Його дослідження індоєвропейських міфологій не були просто компаративістською реконструкцією давніх вірувань. Вони містили радикальніше припущення: міф, релігія і соціальна організація не є набором окремих змістів, а становлять структуровану систему, де кожен елемент набуває значення лише через свою позицію в цілому.

Найвідоміша формула Дюмезіля — теорія трьох функцій — сакральної, воїнської та продуктивної — не є просто класифікацією міфологічних персонажів. Вона є спробою показати, що суспільство мислить себе через повторювані структурні розподіли ролей. Сакральна функція пов’язана з правом, владою і священним авторитетом; воїнська — з насильством, ризиком і героїзмом; продуктивна — з працею, ремеслом і відтворенням життя. Важливо, що ці функції не існують як ізольовані сутності: вони набувають сенсу лише у взаємному протиставленні й балансі.

У цій інтуїції вже міститься те, що згодом стане основою структуралізму: ідея, що культура передує індивіду і організує його мислення. Міф у такому розумінні перестає бути оповіддю про надприродне і стає формальною структурою, подібною до мови. Саме цей перехід — від змісту до відношення — відкриває шлях до інтелектуальної революції, яку згодом здійснить Клод Леві-Строс.

Алексей Кущ: О новом типе войн и прогнозах мира

Данный пост стал возможным благодаря прочтению потрясающей книги Дени де Ружмона «Любовь и Западный мир».

Ружмон выводит классическую европейскую теорию войн из далекого Прованса, из точки сплетения кельтского эпоса (Роман О Тристане и Изольде), религии катаров и поэзии трубадуров.

Война уподоблялась отношениям рыцаря и дамы: ухаживания и соблазнение (дипломатия) или насилие (война).

Отсюда все эти реверансы в виде объявления войны, турниров, поединков перед битвой, четкой регламентации мирных переговоров и заключения соглашений.

Цель классической войны - "Захватить Живого", "Захватить Целое/Часть Целого".

Ключевое отличие парадигмы классических войн - это примат рациональных интересов как в ходе начала войн, так и в ходе их завершения. 

В классических войнах активное участие принимали элиты - рыцарство, дворянство.

Все поменялось в 19 веке - в новой парадигме "национальных войн", когда на смену монархиям пришли буржуазные республики.

Войны стали ристалищем мещанства и мелких буржуа.

Национальная война - это Культ Героической Смерти, иррациональный ресентимент и отсутствие рациональных индикаторов завершения войны. Это начало вытеснения рацио из целеполагания войны.

Буржуазная система попыталась вернуть теорию войн в рациональное русло в конце 19 века и временно преуспела в этом. Но не надолго.

Первая мировая война - это трансформация формата "национальный войн" в новую парадигму "тотальной механистической войны".

В парадигме "тотальной", война становится тотальным актом уничтожения противника.

Цель - это захват "мертвого, а не живого соперника".

Не-обладание мертвым/уничтоженным вместо обладания частично или полностью целым/живым.

Тотальная война заключается не в захвате территорий.

Андрій Поцелуйко: Структура і варіативність індоєвропейського міфу: порівняльний аналіз методології Georges Dumézil та Jaan Puhvel

У XX столітті порівняльна індоєвропейська міфологія сформувалася як одна з найважливіших галузей гуманітарного знання, що поєднала філологію, релігієзнавство, антропологію та історію культури.

  Центральне місце у цьому процесі посів Georges Dumézil, чия трифункціональна теорія стала однією з найвпливовіших моделей аналізу індоєвропейських суспільств і міфологій. 

Значний внесок у розвиток цієї традиції зробив також Jaan Puhvel, відомий своїми працями з порівняльної міфології, хеттології та реконструкції індоєвропейської культурної спадщини. Попри очевидний вплив Dumézil на Puhvel, їхні методології не є тотожними: Puhvel водночас продовжує і критично модифікує дюмезілівський підхід, роблячи його більш філологічним, історично гнучким і менш догматично структурним.

Спільною основою методологій Dumézil та Puhvel є насамперед порівняльний індоєвропейський підхід. Обидва дослідники виходять із переконання, що індоєвропейські народи успадкували спільний комплекс міфологічних уявлень, соціальних структур і релігійних моделей, сліди яких можна простежити в індійській, римській, кельтській, германській, грецькій, іранській та анатолійській традиціях. Для обох учених міфологія є системою, а не випадковим набором сюжетів. Саме тому вони прагнуть виявити повторювані структурні елементи, які дозволяють реконструювати певні глибинні принципи індоєвропейського світогляду.

Обидва дослідники також надають великого значення міждисциплінарності. Їхні праці поєднують дані мовознавства, історії релігії, текстології, антропології та історії культури. Подібно до Dumézil, Puhvel активно працював із матеріалами різних індоєвропейських традицій, прагнучи встановити між ними системні відповідності. Особливо важливим для обох був принцип типологічного зіставлення: певні сюжети, божества чи ритуальні моделі розглядалися як варіації спільної індоєвропейської спадщини.

Андрій Сошніков: Щодо гіпотези Олега Гуцуляка про екстраполяцію дихотомії на історії Русі

Проблема походження ранньодержавних структур Східної Європи досі страждає на хронічний романтичний етнографізм. Дослідники XIX–XX ст., а слідом за ними й сучасні автори, наполегливо намагаються розгледіти за середньовічними етнонімами реальні племена, національні коаліції чи суверенні міграційні хвилі «диких людей на човнах». 

Класичним прикладом такого підходу є спроба інтерпретувати зафіксовану в ірландських анналах ІХ ст. дихотомію Dubhghaill («темні іноземці») та Finnghaill («світлі іноземці») як чітке етнічне розділення норманів на датчан та норвежців, з наступною екстраполяцією цієї моделі на Східну Європу (поділ на «Чорну» Русь Новгорода та «Білу» Русь Києва). (див.: Гуцуляк О. Чорна і Біла Русі: спроба підходу до розуміння давньої історії України // https://goutsoullac.blogspot.com/2026/05/blog-post_12.html).

Проте системний субстратний аналіз тогочасних політекономічних структур змушує відмовитися від наївного уявлення про стихійну експансію суверенних племен. Сучасна медієвістика, представлена працями Клер Даунгем (Clare Downham) та Девіда Думвілла (David Dumville), поступово підходить до розуміння того, що «темні» та «світлі» іноземці британських хронік — це не антропологічні чи етнічні категорії. Епоха вікінгів була не народним рухом, а високоефективною мережевою активністю комерційно-військових синдикатів, які діяли в орбіті та в інтересах розвинених держав Західної Європи, Каролінзької імперії та Візантії.

У цьому контексті опозиція Dubhghaill та Finnghaill — це тогочасний аналог фінансово-правового статусу, маркування різних франшиз чи ліцензій на навігацію та збір данини.

  Одні угруповання володіли офіційним консорціумом (міжнародним визнанням та торговими контрактами) у певній акваторії.

Інші — представляли приватні каперські флоти, альтернативні політичні коаліції або проксі-структури, що використовувалися великими європейськими домами у внутрішній міжусобній боротьбі.

Транспозиція цієї моделі на простір Гардаріки (східнослов'янських земель) відкриває абсолютно новий дослідницький горизонт. Існування двох паралельних зон — північної (Ладога — Полоцьк — Новгород) та південної (Київ — Туров — Пінськ) — відбиває не міфічний етнічний конфлікт між «датчанами» та «скандинавами», а жорстку конкуренцію двох різних торговельних операторів.

Північний сектор початково оперував у межах Балто-Каспійського номенклатурного транзиту, контролюючи потік арабського срібла. 

Андрій Поцелуйко: Від мови до міфу: порівняння методологій Ranko Matasovića, Kresimira Vukovića та Жоржа Дюмезіля в ындоэвропейських дослыдженнях

Індоєвропейська лінгвістика та релігієзнавство вже понад століття розвиваються як дисципліни, що прагнуть реконструювати давні мовні, культурні та релігійні практики праіндоєвропейців. Однією з найважливіших проблем цих досліджень є методологічне поєднання мовного аналізу, історичної реконструкції та інтерпретації міфологічних структур. У цьому контексті цікаво порівняти підходи двох сучасних індоєвропеїстів: Ranko Matasovića, Kresimira Vukovića з Карлового університету в Празі та французького міфолога Жоржа Дюмезіля. Хоч усі вони працюють із загальною метою — реконструювати індоєвропейське минуле — їхні методи і підходи суттєво різняться і демонструють різні парадигми індоєвропейських студій.

Ranko Matasović поєднує суворий лінгвістичний аналіз із порівняльним релігієзнавством. Його відомий підручник A Reader in Comparative Indo-European Religion є яскравим прикладом того, як лінгвістика може служити інструментом реконструкції давніх релігійних уявлень. Matasović аналізує міфи та релігійні тексти мов-джерел, звертаючи увагу на етимологію, морфологічні та синтаксичні особливості термінів. Цей підхід дозволяє йому реконструювати праіндоєвропейські концепти, відстежуючи не лише зміст, а й форму, тобто слова, що передавали давні уявлення. Важливим аспектом методології Matasovića є доказовість: кожна гіпотеза про праіндоєвропейські вірування підкріплюється лінгвістичними даними, а не лише порівняльними інтерпретаціями. У цьому сенсі його підхід можна назвати інтердисциплінарним, оскільки він поєднує мовознавство, релігієзнавство та порівняльну міфологію, але завжди зосереджує увагу на первинних джерелах і етимологічних доказах.

Kresimir Vuković, працюючи в Карловому університеті, розвиває схожу строгість у методах, але зосереджується на класичних мовах і текстах античності — грецьких і латинських. Його методологія ґрунтується на традиційній порівняльній лінгвістиці: він реконструює праіндоєвропейські корені, аналізує словотворчі закономірності, фонологічні зміни та морфологічні структури. Вукович також приділяє особливу увагу текстології: при аналізі міфів і релігійних текстів він ретельно вивчає формулювання та нюанси значень у мовах-джерелах, щоб не втратити первинний зміст і контекст. Методологія Вуковича є доволі доказовою і критичною: кожна інтерпретація релігійних або міфологічних елементів повинна бути підтверджена мовними даними. Таким чином, він забезпечує наукову перевірюваність реконструкцій, поєднуючи лінгвістичний аналіз із культурним та історичним контекстом.

Андрій Поцелуйко: Від структур до соціальної функції: еволюція порівняльної індоєвропейської міфології

Вивчення індоєвропейської міфології протягом минулого століття пройшло складний шлях від пошуку формальних структур до аналізу функціональної ролі міфів у житті спільнот. На початкових етапах академічні дослідження зосереджувалися на порівняльному аналізі міфів як літературних та ритуальних текстів, зокрема на виявленні спільних мотивів і повторюваних сюжетних структур серед різних народів, що належали до індоєвропейської мовної сім’ї. Цей підхід дозволяв відтворити певну загальну картину міфологічної свідомості прадавніх громад, але не завжди давав змогу зрозуміти, чому саме такі міфи виникали і яку роль вони відігравали в конкретному соціальному та екологічному контексті.

Одним із піонерів системного підходу до індоєвропейської міфології був Жорж Дюмезіль, який запропонував концепцію трифункціональної організації суспільства, що стала наріжним каменем для багатьох наступних порівняльних досліджень. На думку Дюмезіля, ранні індоєвропейські спільноти діяли за трьома взаємопов’язаними принципами: перша функція включала релігійну та воєнну владу, де жерці і воїни забезпечували сакральну та військову охорону громади; друга відображала владну та юридичну сферу, пов’язану з аристократією та воєнною елітою; третя охоплювала економічну та продуктивну діяльність, до якої належали селяни і ремісники. Міфи, на думку Дюмезіля, відображали цю структурну модель, а боги часто групувалися відповідно до функціональних ролей, які вони виконували у світі людей. Його метод був строго структурним: він шукав універсальні, стабільні архетипи, що повторюються у всіх індоєвропейських міфах, і робив акцент на формальній системності культів та ритуалів. Дюмезіль широко використовував порівняльну лінгвістику, щоб відновити давні концептуальні архетипи, вважаючи, що мовна подібність відображає глибокі культурні та соціальні закономірності. Проте його підхід був переважно консервативним і абстрактним: міфи трактувалися як дзеркало структурної стабільності суспільства, а соціально-психологічні, когнітивні чи адаптивні аспекти залишалися поза увагою.

Набагато пізніше, у 2019 році, Міхал Ціган запропонував суттєво новий підхід, що поєднував порівняльну міфологію з еволюційною антропологією та когнітивною наукою у праці під назвою Priest-King of the Warriors and Witch-Queen of the Others: Cargo Cult and Witch Hunt in Indo-European Myth and Reality. На відміну від Дюмезіля, Ціган розглядав міфи не лише як відображення соціальної структури, а як активні інструменти, які формують поведінку та регулюють соціальні відносини. Його аналіз охоплює як ритуальні практики, так і міфологічні наративи, виявляючи їхню роль у виживанні та адаптації громад у складних екологічних і соціальних умовах. Одним із ключових прикладів є його концепція «Жрець-Король і карго-культ». Йдеться про те, що первісні індоєвропейські спільноти, стикаючись із кризами або нестачею ресурсів, вкладали величезні ритуальні зусилля імітуючи діяльність своїх сусідів анатолійських фермерів, сподіваючись на «божественне втручання» у вигляді матеріального благополуччя. Цей образ карго-культу, натхненний реальними етнографічними спостереженнями, показує, що ритуали та міфи виконували адаптивну функцію: вони не лише символізували порядок і владу, а й мобілізували громаду, зміцнювали соціальну згуртованість та підтримували централізовану владу Жреця-Короля. Аналогічно, у другій частині своєї праці Ціган досліджує «Відьму-Царицю та полювання на відьом», де зовнішні або маргіналізовані жіночі фігури постають як символи загрози. Ці проєкції страхів та конфліктів дозволяли зміцнювати внутрішню солідарність, закріплювати соціальні норми та виправдовувати насильство як інструмент підтримки порядку. Таким чином, у роботах Цігана міфи постають не лише як дзеркало ієрархічних структур, але й як активні механізми соціальної регуляції, що поєднують когнітивні, екологічні та ритуальні аспекти життя спільнот.

Андрій Поцелуйко: Боги як коди космосу: семіотичний підхід Нікоса Чаусідіса

Нікос Чаусідіс, балканіст і дослідник міфології та археології, розширює традиційні межі вивчення давніх вірувань, пропонуючи революційний метод семіотичного аналізу, в якому археологічні знахідки та матеріальні артефакти стають текстами, а божества — не просто персонажами пантеону, а універсальними космологічними принципами, закодованими у формі предметів побуту, прикрас, архітектури та планування поселень. Для Чаусідіса кожен артефакт — це матеріалізована ідея, яка дозволяє реконструювати уявлення давніх людей про структуру світу, і він не обмежується лише описом форми чи функції предмета, а розкриває його символічне значення у межах цілого культурного простору.

В основі підходу Чаусідіса лежить концепція міфо-археологічного синтезу, що поєднує археологічні дані з етнографічними паралелями та фольклором, особливо слов’янським та балканським. Він вважав, що символи зберігають своє смислове ядро протягом тисячоліть, змінюючи лише зовнішню форму, і що будь-який археологічний об’єкт — від керамічної фігурки до планування поселення — може розповісти історію про релігійні та космологічні уявлення давніх людей. Особливу увагу Чаусідіс приділяв просторовій семіотиці, аналізуючи не лише сам об’єкт, а й його положення у просторі, відносно сторін світу, людського тіла або контексту поховання, створюючи своєрідні мікрокосми у межах архітектури та предметів, що дозволяє читати матеріальну культуру як модель Всесвіту.

Центральним у дослідженнях Чаусідіса є аналіз божеств, де він, на відміну від класичного підходу Жоржа Дюмезіля, не сприймає їх як носіїв лише соціальної функції у структурі пантеону, а як універсальні принципи організації космосу. Його методологія ґрунтується на трьох основних стовпах: божество як архітектурна та геометрична модель, бінарні опозиції у богах та антропоморфні деталі археологічних знахідок. Аналізуючи будову язичницьких храмів або ідолів, Чаусідіс вбачав у них відображення структури Всесвіту, де нижній світ репрезентує підземного бога, середній — людський рівень, а верхній — небесних божеств. Найвідоміший приклад цього підходу — Збруцький ідол, який він трактує як семіотичну карту, де вертикальна та горизонтальна осі перетинаються, створюючи модель космосу. Божеств він розглядає як точки перетину цих осей, де кожна деталь предмета або архітектурної конструкції має свій сенс і функцію в системі світу.

Андрій Поцелуйко: Від структур до матеріалу: подорож крізь індоєвропейську традицію

Дослідження індоєвропейської традиції відкриває перед нами складну і багатогранну картину суспільств, що сформувалися на протязі тисячоліть, де мова, культура та матеріальна практика переплітаються у тісній взаємодії. 

Автори аналізують індоєвропейські спільноти не лише як мовні чи етнічні одиниці, а як живі соціальні організми з усталеними структурами, які визначали спосіб життя їхніх членів. Сімейні та родові зв’язки, суспільні інститути та взаємозв’язки між окремими соціальними групами формували базис культурної ідентичності, а ритуали, вірування та символічні практики слугували невидимою тканиною, що підтримувала ці структури. 

У цьому контексті матеріальна культура виступає не просто сукупністю предметів, але дзеркалом, у якому відображаються соціальні ідеали, технологічні можливості та культурні пріоритети індоєвропейців. Кожне знаряддя праці, кожен декоративний елемент чи архітектурна споруда містить у собі інформацію про те, як люди організовували своє життя, що цінували і як прагнули передати свій досвід наступним поколінням.

Аналізуючи матеріальні залишки, археологи та антропологи можуть реконструювати не лише побут, а й світогляд цих спільнот, розкриваючи приховані зв’язки між соціальною організацією та культурними практиками. 

Особливе місце у дослідженні займають порівняльні методи, які дозволяють простежити спільні структурні моделі, ритуальні зразки та способи взаємодії з навколишнім світом у різних індоєвропейських групах. 

Таким чином, підхід авторів є комплексним і інтегративним, оскільки вони поєднують антропологічний, археологічний та лінгвістичний аналіз, демонструючи, що розуміння індоєвропейських традицій можливе лише через одночасне вивчення соціальних структур, культурних практик та матеріальних артефактів. 

Висновки, які пропонують дослідники, свідчать про те, що індоєвропейська традиція являє собою не ізольовану сукупність елементів, а складну мережу взаємопов’язаних структур, у якій мова, культура та матеріальний світ тісно переплетені. 

Розглядати ці елементи окремо, як попередньо робили деякі дослідники, недостатньо, оскільки тільки через цілісне розуміння взаємодії всіх трьох рівнів можна відтворити справжній образ індоєвропейських спільнот і глибше пізнати їхню історію, спосіб мислення та цінності.

 Це дослідження підкреслює важливість інтегративного підходу до вивчення давніх культур, демонструючи, що навіть давні спільноти залишили після себе багатий слід у вигляді матеріальних і символічних артефактів, який дозволяє сучасним дослідникам відкрити вікно у минуле, де структура, культура і матеріальний світ існують як нерозривна єдність. 

Таким чином, індоєвропейська традиція постає перед нами як живий комплекс, у якому історія, соціальна організація та культурні практики взаємно обумовлюють одна одну, і саме через це її вивчення дає унікальну можливість зрозуміти не лише минуле, а й універсальні закономірності людської цивілізації загалом.

Екатерина Волконская: Гибрид и новая официальная «эстетика» - «православие + советскость»

Почему происходит эстетическое сращивание и возникает гибрид и новая официальная «эстетика» - «православие + советскость»?

Православие унаследовало от Византии эстетику мистерии: торжественный ритуал, красоту литургии, ощущение небесного порядка. Советскость же унаследовала прямо противоположное: культ серого бетона и одинаковых лиц, маршевый ритм и культ власти. Там, где Византия возводила купола к небесам, СССР выстраивал колонны к мавзолею.

Сегодня мы видим их уродливое сращивание. Крестный ход напоминает демонстрацию: иконы несут так же, как когда-то транспаранты, хоругви движутся в такт шагу колонн, город превращается в арену политико-ритуального спектакля. Вместо мистического преображения — массовка, а вместо литургической красоты — привычный марш «в ногу».

По мнению протоиерея Георгия Митрофанова из Санкт-Петербурга в современной жизни россиян преобладают черты советского периода. И эти черты есть и в церковной жизни. К примеру, большинство постсоветских людей, пришедших в Церковь, искренне верующими так и не стали. У них нет даже самого элементарного опыта духовной жизни. Такие люди принимают Церковь с одной стороны за «комбинат ритуально-бытовых услуг», а с другой – за организацию, «которая избавит их от тяжелого бремени ответственности и свободы», утверждает отец Георгий.

  «Для многих Церковь представляется именно таким суррогатом советской организации, которая наделяет их новой тоталитарной идеологией, замешанной на их политических, психологических, национальных комплексах, исполненной духа ненависти, духа недоверия к человеку как к таковому, – говорит протоиерей Георгий. – Перепуганные постсоветские обыватели находят в ней, как им кажется, тихую заводь, позволяющую стройными рядами идти теперь уже не в светлое коммунистическое будущее, а в Царство Небесное».

Священник уверен, и далеко не только он, что советский период лишил Россию не только немногочисленных подвижников благочестия, но и представителей более распространенного типа людей – порядочных, честных и духовно трезвых.

«Именно таких людей практически не осталось сейчас, ибо им суждено было принимать насильственную смерть на протяжении многих десятилетий советского периода, когда им были созданы условия, при которых даже попытка остаться порядочным человеком была чревата для многих физической гибелью», – считает протоиерей.

И что пришло, и кто пришел на смену «более распростркане6нного типа людей – порядочных, честных и духовно трезвых»?

Вездесущий хам. Хамы и хамство существуют во всём мире и везде. Но советский климат особенно благоприятен для этой человеческой породы.

 Протоиерей Георгий Николаевич Митрофанов — известный церковный историк, профессор Санкт-Петербургской духовной академии. Его научные интересы сосредоточены на истории Русской церкви XX века, наследии новомучеников и истории русской религиозно-философской мысли. Он автор более 100 статей, посвященных изучению коммунизма, истории церкви и канонизации новомучеников (в рамках деятельности Синодальной комиссии).

 Основные научные труды и монографии

·       Исследования феномена коммунизма в русской религиозной мысли XX в. (защищены в ПСТГУ).

·       Работа, посвященная религиозно-философскому наследию Е. Н. Трубецкого (РАГС).

·       Исследование Русской Церкви первой половины XIX в. и реформационных идей.

·        «Очерки по истории Русской Православной Церкви ХХ века» (2021).

·       «Трагедия России. „Запретные“ темы истории ХХ века в церковной проповеди и публицистике» (2009).

·       «Русская Православная Церковь на историческом перепутье ХХ века» (2011).

·       «Князь Евгений Николаевич Трубецкой — философ, богослов, христианин» (2018).

·       «История Русской Православной Церкви. 1900–1927» (2002)

Андрій Поцелуйко: Реконструйовані голоси пращурів: Методологія Ranko Matasovića

 Ranko Matasović, сучасний хорватський лінгвіст і індоєвропеїст, займає особливе місце в академічному світі завдяки своєму поєднанню строгого лінгвістичного аналізу та глибокого занурення у порівняльне релігієзнавство. Його наукова діяльність охоплює широкий спектр проблем, від реконструкції праіндоєвропейської лексики до систематизації релігійних уявлень і міфологічних структур. Однією з найбільш відомих його робіт є A Reader in Comparative Indo-European Religion, де він зібрав і впорядкував первинні джерела, що дозволяють простежити спільні релігійні мотиви серед індоєвропейських народів, водночас застосовуючи суворі лінгвістичні методи для аналізу термінології та концептів.

Методологія Matasovića ґрунтується на принципах сучасної порівняльної лінгвістики: він прагне до максимальної точності у визначенні етимологічного походження слів, реконструює праіндоєвропейські корені та відстежує закономірності зміни форм і значень у різних мовних гілках. Водночас він не обмежується чисто мовним підходом. Його робота демонструє, що релігійні вірування, міфологічні сюжети та соціальні уявлення можна реконструювати не лише через текстологію та міфологію, а й через мовну структуру, адже саме мова зберігає сліди давніх культурних уявлень.

Цей підхід у певному сенсі продовжує ідейну лінію Жоржа Дюмезіля, одного з найвпливовіших індоєвропеїстів ХХ століття, відомого своєю концепцією трьох функцій. Дюмезіль намагався реконструювати світогляд праіндоєвропейців через порівняння міфів та ритуалів, виявляючи стабільну соціально-релігійну структуру, яка проявлялася у трьох базових функціях: суверенній, військовій та продуктивній. Його метод був надзвичайно впливовим, проте іноді критикувався за недостатню лінгвістичну обґрунтованість та надто узагальнений підхід до джерел, де акцент робився на архетипічних моделях.

Порівняння методів Дюмезіля та Matasovića дозволяє побачити цікаву діалектику між структурним і лінгвістично доказовим підходом. Якщо Дюмезіль оперував концептами і соціальними функціями, Matasović додає до цього мовну строгість: він перевіряє гіпотези про спільні релігійні мотиви через реконструкції праіндоєвропейських слів, етимологічні зв’язки та граматичні закономірності. У такий спосіб Matasović поєднує надбання Дюмезіля як провідника ідей про культурні архетипи з сучасними науковими стандартами доказовості.

Особливістю підходу Matasovića є також його уважність до первинних джерел. На відміну від деяких дослідників, які опираються переважно на узагальнені міфологічні сюжети або вторинні інтерпретації, він працює з текстами мов-джерел, відстежує формулювання та нюанси значень, які можуть втрачатися у перекладах. Це дозволяє йому будувати реконструкції більш обґрунтовано, не обмежуючись лише абстрактними соціальними моделями. У своїх роботах Matasović демонструє, що лінгвістика та релігієзнавство не просто сумісні, а взаємопов’язані, і що одне без іншого не дає повної картини про давні індоєвропейські культури.

Таким чином, Ranko Matasović виступає сучасним продовжувачем традицій Дюмезіля, але на іншому рівні методологічної строгості. Якщо Дюмезіль показав архетипи та структури, Matasović забезпечує їх лінгвістичне і емпіричне підтвердження, роблячи реконструкцію праіндоєвропейської релігії більш надійною та конкретною. Його підхід демонструє, що сучасна індоєвропеїстика потребує синтезу класичних ідей з доказовими лінгвістичними методами, поєднуючи порівняльний аналіз з суворою науковою перевіркою.

Андрій Поцелуйко: Вовки Риму: Луперкалії крізь призму лінгвістики, релігієзнавства та порівняльного аналізу Крешимира Вуковіча

 Свято Луперкалії, одне з найзагадковіших і найменш зрозумілих у римській релігійній традиції, протягом століть приваблювало увагу дослідників різних дисциплін. У своїй статті Wolves of Rome: The Lupercalia from Roman and Comparative Perspectives Крешимир Вуковіч пропонує новий, комплексний погляд на цей давньоримський ритуал, поєднуючи лінгвістичний, релігієзнавчий і порівняльно-міфологічний підхід. Його дослідження демонструє, що Луперкалії не обмежуються римською традицією або поверхневим сприйняттям свята як «екзотичного обряду», а мають глибоке коріння в індоєвропейській культурі, де символи, ритуали і соціальні функції взаємопов’язані.

Основна методологічна риса роботи Вуковіча полягає у використанні мовного аналізу як ключового інструмента реконструкції ритуалу. Автор ретельно досліджує терміни, пов’язані зі святом, зокрема «Lupercalia», «lupus» і «Luperci», та їх етимологічне походження. Виходячи з лінгвістичного аналізу, Вуковіч показує, що «вовк» у назві свята не є випадковим образом: він символізує захисника громади, уособлює силу і родючість, а також пов’язаний із первісними магічними уявленнями про взаємодію людини і природи. Таким чином, етимологія стає не лише академічним вправлянням, а справжнім ключем до розуміння значення ритуалу і його функцій у давньоримському суспільстві.

Другий важливий аспект дослідження — аналіз ритуальної функції Луперкалій. Вуковіч наголошує, що цей обряд поєднує елементи очищення, захисту і забезпечення родючості. Під час Луперкалій жерці, відомі як Luperci, здійснювали символічні дії, які мали на меті захистити місто і його мешканців від злих сил, а також стимулювати родючість як людей, так і тварин. Такий аналіз демонструє, що Луперкалії не були лише святковим заходом чи карнавальним ритуалом, а мали чітко визначену соціальну і магічну функцію, закладену у прадавніх уявленнях римлян і їхніх індоєвропейських предків.

Андрій Сошніков: Юлія Мендель, бенефіс суфлера у порожній залі

У світі «справжніх людей» усе має свою ціну і свій час. 

Скандал із Монікою Левінскі був найскладнішою операцією з дресирування американської адміністрації. 

Скандал із Юлією Мендель — це провінційний ремейк, знятий на телефон у коридорі Офісу президента. Але її недавня поява у Такера Карлсона — це вже не просто косплей.

Мендель — це ідеальний продукт селекції «нового типу». Її психологія — це не психологія політика чи журналіста, це психологія старшої покоївки в англійському домі. Це тип людини, чия психіка є монолітом із грантових методичок і палкого бажання вирватися з «херсонського небуття» у кондиційований рай західних посольств. Для неї «білий пан» — це не метафора, а фізіологічна потреба. Вона відчуває себе живою лише тоді, коли її погладить по голівці рука з Вашингтона чи Лондона.

Написання книги «Кожен із нас — Президент» — це найвищий прояв психології Мендель. Туземець, що пише книгу — це завжди комедія. Психологічно вона намагається зафіксувати себе в історії, не розуміючи, що в системі, де вона працює, історія не пишеться — вона програмується. Книга Мендель — це спроба суфлера вийти на авансцену, коли актори пішли на перекур. Вона щиро вірить, що її думки мають значення, тоді як вона сама — лише одноразовий інтерфейс між посольством і тубільним офісом.

Її характерна риса — повна відсутність смаку при величезних амбіціях. Окуляри на декольте, дивні пости у Фейсбуці, невчасний сміх — це не помилки піару. Це психологічний розрив. Вона живе всередині американського серіалу про політику, який транслюється в її голові, але знімається цей серіал у декораціях районної адміністрації. Вона грає «залізну леді» чи «фатальну жінку», але оскільки вона лише функція, виходить гротеск.

Юлія Мендель — це трагікомічний персонаж епохи розпаду суб’єктності. Це психопортрет істоти, яку навчили англійської мови, але забули наділити внутрішнім світом. Вона — дзеркало сучасної еліти: метушлива, глибоко вторинна, перелякана своєю випадковістю і водночас безмежно самовпевнена у своїй ролі «обраної».

Це була не розмова журналіста з політиком, а зустріч двох акторів у глобальному театрі. Карлсон — це не «незалежний голос», а сертифікований мегафон певних кіл англосаксонської еліти, призначений для «каналізації» невдоволення; Мендель — це ідеальний «свідок», чия роль полягає не в розкритті правди, а в легалізації потрібних наративів через імітацію щирості та «жіночих сліз».

Психологічно Мендель поводиться не як людина, що ризикує життям, а як колишня фаворитка, якій дозволили «побити посуд». 

Її тези про те, що Зеленський — «приховане зло» і «диктатор», — це не її особисте прозріння, а трансляція нового технічного завдання. Вона відчуває за спиною підтримку «справжніх людей», тому її «сміливість» має такий виражений театральний присмак.

Сльози та перехід на російську — це не про емпатію до загиблих у Херсоні. Це ритуальний жест покірності. Психологічно вона подає сигнал: «Я своя, я частина старої системи, я — інструмент, готовий до перепродажу». Це спроба перевести дискусію з політичної площини в площину «сімейних розбірок», що завжди вигідно тим, хто реально керує процесом.

Озвучуючи «секрети Полішинеля», Мендель легалізує новий американський наратив. Тепер вождь — не «захисник демократії», а «нестабільний персонаж». І каже це не ворожа пропаганда, а «та сама дівчина з обкладинки». Це психологічна зброя найнижчого штибу. Це робиться для того, щоб перетворити образ вождя на карикатуру. Якщо вождь — наркоман, то вся країна — це тріп, а отже, ніхто не несе відповідальності за підписані папери чи втрачені території.

Вона описує себе як «українську жінку з провінційного міста», хоча сама є частиною київської «номенклатури». Це психологічна маніпуляція, спрямована на американського глядача, щоб викликати жалобу та продати тезу: «мир на будь-яких умовах» — це не капітуляція, а «гуманізм».

Інтерв’ю Мендель — це «дембельський акорд» функції, якій наказали самознищитися, забравши із собою залишки репутації патрона. 

Психологічно Мендель у Карлсона — це Моніка Левінські, якій замість сукні з плямою дали написати сценарій для фінальної серії сезону. Вона щаслива, бо вона в кадрі, вона в центрі уваги, і вона щиро вірить, що це її власний вибір, а не чергова команда з-за лаштунків.

Вона не Моніка Левінські. Моніка була жертвою великої гри. Мендель — це просто декорація, яка повірила, що вона і є театр. Її близькість до «тіла» президента спочатку не була любовною драмою. Це була роль «наглядачки за комунікаціями». Психологічно вона була приставлена до вождя як живий нагадувач про те, що за кожним його словом стежать Дорослі Люди. Чутки про «особливі стосунки» з прессекретаркою — це «нашийник». Це спосіб зробити вождя смішним і вразливим.

Але якщо Моніка у США була об'єктом боротьби титанів, то Мендель у Києві — це інструмент десакралізації. Вона не «фатальна жінка», вона — функція, що створює навколо влади атмосферу комунальної кухні.

Владислав Оленченко: Як взагалі міг вціліти режим більшовиків?

11 листопада 1918 року Німецька Імперія впала, не витримавши внутрішнього напруження та не втримавши наступ союзників на Західному фронті, на якому зʼявились війська США. 

Німеччина у 1917-ому дуже вдало  вклалась у скупку по всій Європі «російських революціонерів» і їхніми руками змогла вивести Російську Імперію з війни втопивши її у хвилі небаченого терору і пограбування руками всіх цих лєніних, троцкіх, дзєржинскіх, бухаріних тощо. Але допомога Німеччини не дуже допомогла більшовикам: вже через рік після жовтневого перевороту, територія, підконтрольна більшовикам  - це невеликий «острів» на території центральної частини РІ, оточений ворожими фронтами та територіями, що перебували під німецькою окупацією або оголосили про свою незалежність.

Див. фото: 

• Північ: Лінія фронту проходила трохи північніше Петрограда. Архангельськ та Мурманськ були зайняті військами Антанти (Британія, США).

• Схід: Кордон проходив по Уралу. Після повстання Чехословацького корпусу влітку 1918 року вся Сибір та Поволжя (Самара, Казань на певний час) були втрачені. Колчак готував наступ з Омська.

• Південь: Більшовики були відрізані від Чорного та Каспійського морів. Дон і Кубань контролювалися козаками та Добровольчою армією Денікіна. Царицин (майбутній Сталінград) був єдиною вузькою точкою зв'язку з Астраханню.

Захід: Величезні території (Україна, Білорусь, Прибалтика) згідно з Брест-Литовським миром були під німецькою окупацією.

Більшовицький режим за рік втратив контроль над 90% видобутку вугілля, 75% виплавки сталі та чавуну, 85% товарного зерна, 100% видобутку нафти. 

На момент падіння Німеччини більшовики контролювали менше 25% території колишньої імперії. Вони не мали палива, металу та хліба, але поки трималась Німеччина, більшовики були прикриті з Заходу а війська Антанти були звʼязані на Західному фронті і не могли загрожувати походом на Москву. 

А от коли Німеччина впала, коли британський та французький флот увійшов у Чорне море, більшовики зрозуміли, що тепер союзники можуть висадити мільйонну армію, яка пройшла через траншеї Європи, і просто розчавити Кремль.

Як взагалі міг вціліти режим більшовиків у такій ситуації, запитає ошелешений читач?!  

Режим, який контролює лише випалений центр країни без ресурсів, не може виграти війну проти всього світу самотужки. Їх виживання — це не могло бути ніяким  «чудом червоної ідеології» або результатом геніальністі більшовицьких ватажків…