Кирилл Из Петербурга: Клюквитизация культуры - это даже намного хуже

Когда народы России, татары, карелы, башкиры, чуваши, эрзря, якуты думают, что их "русифициуют", они несколько ошибаются. Их клюквизируют.

Это даже много хуже. Это не навязывание чужой культуры, это навязывание лжекультуры. Оно даже соглашается на существование других национальных культур - НО в форме которую этнографы и фольклористы между собой называют "развесистая клюква" или просто "клюква".

Вот почему.

Дело в том, что российское государство враг всякой национальной культуры, потому что по сути враждебно любой национальной идентичности, поскольку через национальную идентичность формируется политическая субъектность. А российское государство принципиально враждебно любой политической субъектности, кроме субъектности бюрократического аппарата страны.

Потому российское государство стремится целенаправленно кастрировать любую живую культуру, или как минимум жёстко контролировать. Для чего под видом сохранения культуры ведётся "клюквизация" национальной культуры, то есть создание таких "образцов народной культуры", которые бы у реально культурного человека, не чуждого эстетики, вызывали бы брезгливое отвращение.

Более того, ведётся целенаправленное насаждение "клюквы" под видом культуры .

Объяснение крайне простое.

Российское государство - враг человеческого в человеке.

Потому когда г-н Баунов  во время встречи в Сенате Италии заявил что "Путин - главный враг российской культуры" и "Путин - главный русофоб", он прав.

Но я, как мне кажется, вижу ситуацию глубже. Не сам только Путин, а весь чекистский режим враг человечности в человеке.

А уж украинофобом, русофобом, татарофобом...етс.  он делается в процессе реализации его людоедской сущности.

Володимир Єшкілєв: «Будуйте таємниці, зливайте іміджі!»

За архаїчного світу все визначало походження. Тоді питали не персональні дані, а «Чий ти?», «Якого роду?», «Якої віри?» та вимагали рекомендацій від людей з доброю репутацією. Тобто від тих відомих, чиє походження і віросповідання не викликали сумнівів. Чиї герби, печатки та підписи були освячені високим родом, спадковим місцем або ж давньою традицією. Й навіть видатні особисті досягнення були під ризиком множення на «зеро», якщо персона була з простаків, «неправильної» віри, або ж записаною до якоїсь упослідженої громади. Архаїчній людині було важко уявити, що хтось «без роду, без племені» може втнути щось значне й корисне.

І так було протягом усього класичного періоду. Революції Нового часу похитнули цей принцип «делегованої репутації», утім, попри все, станова система у суспільному оцінюванні особи дожила аж до світанку Модерну. Себто до початку ХХ століття.

Й лише за Модерної доби особисті якості, харизма та кар’єрні досягнення стали козирями у грі репутацій. Та й то не усюди. В архаїчних анклавах Східної Європи, де глибиняки й далі бурмотять свої мантри про походження та родові переваги, й досі підходять до особи далеко не з мірилом кар’єрних здобутків. 

Тут, звісно, виринає допитливий читач і хитро запитує: «А Галичина – це ж архаїчний східноєвропейський анклав? Чи ні?»

І автор мимрить щось про «перехідні часи, які затягнулися», про те, що Модерн довго йшов, йшов, але поки дійшов, то вже став усеїдним неперебірливим Постмодерном, про те, що «не вся Галичина» і «треба ж розібратися». 

А, насправді, розбиратися довго не варто, бо за кожним рогом в нас знайдеться творець чужих реноме, що пильно вдивляється у форму черепа, довжину носа та відтінок шкіри. А коли чує прізвища, то відразу складає ближнім і дальнім родоводи від волохатих мешканців неоліту й аж до найближчих предків, що, бач, за Брежнєва і Черненка не туди носили відро зі сміттям, бо й самі народилися не там де треба.

Тому й виникає потреба в іміджмейкерах. Гостра потреба у швидких хлопцях, що раніше за тебе прочитали ті п’ять інструкцій, де пояснюють як обійти глибиняк городами та лісом. Як правильно надутися і полетіти до вищих сфер. Як бути своїм серед своїх, лисим серед голомозих і правдиво хвостатим серед рептилоїдів.

Як, зрештою, бути метамодерним. Не – фу-фу! – модерним, не постмодерним, або й – ні-ні-ні, нізащо! – архаїчним дурбеликом, що й далі мимрить про «духовність» й не відрізняє дискурсу від цвинтарика.

Імідж – наше все. Не реноме, не репутація, не CV у прозорій течці, а ІМІДЖ. Він і лише він.

Іміджева сфера чи не першою відчула «розриви називання» та «розриви розуміння», притаманні Метамодерну. З одного боку, кочова настанова цього дискурсу нібито не передбачає якоїсь специфічної уваги до репутацій, котрі – а куди дітися? – також стають «кочовими» й десь-якось «фінально-необов’язковими». 

Скажімо, на біографічному базисі з специфічним ароматом можна побудувати імідж борця з рутиною. Або ж борця з корупцією. Або ж просто борця, що також непогано для сурових воєнних часів. Збулося напівзабуте пророцтво чорноокої поліської відьми: «Чим далі в ліс, тим товщі партизани». 

А, з іншого боку, Метамодерн, як усі ми побачили, ознаменувався низкою переоцінок іміджів. Файли Епштейна та репутаційні присмерки «юних орлів» демонструють, що новий дискурс не дуже й то зважає на товщину партизанів, якщо йдеться про потреби популістів і політичну доцільність. Ми є свідками створення цілої галузі, адепти якої йдуть шляхом промислового знецінення публічних репутацій. Глибинний народ ненавидить успішних людей й радо вітає кожне таке знецінення.

Це наслідок того, що у свіжому світі метамодерної Пітьми умовні цінності (інших немає) концентруються навколо тієї майже невловимої миті, коли здійснюються найпотаємніші вологі бажання глибиняк. Звідси випливає наріжна парадигма «метамодерної присутності»: невловиму мить дарують невловимі люди.

А репутації, навпаки, якраз і пов’язані з тим, що усім відомо, що виставлено на вітрину (на стрічку, на афішу, на візитку). Репутації є етикетковими, фронтальними. Репутація – така собі концентрована біографія.

А  теперішня Епоха Розривів, доба дрібненьких, сірих і мстивих гівнюків, що діють нишком й нападають з-за рогу. Вона, ця епоха, принципово не сприймає таких«концентратів». Вона хоче уривків, до яких кожний невдаха зможе дописувати свої смисли та сподівання. Вона хоче мозаїчності, з якою можна гратися в пазли. Тому її перше гасло: «Будуйте іміджі, зливайте репутації!»

Проте, набагато важливішим є друге гасло: «Будуйте таємниці, зливайте іміджі!».

Вже нині, на наших очах, з’являється метамодерна субкультура анонімності, субкультура «таємниці розмитого імені» як стрижньової «кочової» практики ХХІ ст. Субкультура, блискучо описана Робертом Ґелбрейтом у «Чорнильно-чорному серці». 

Одночасно, безупинно (хоча й неочевидно) втрачають свою вартість іміджі фронтального типу. Тоскні й нудні, одноманітні й штучні, зроблені для обміну і делегування, для розміну, хайпу і хейту, репутації-етикетки вже невдовзі не збуджуватимуть цікавості ані референтних кіл громади, ані, тим більше, обивателів.

А укоханими ідолами майбутнього глибиняцького натовпу стануть не оцінені, зважені та іменовані, а ті Безликі, кого за жодних обставин не вдається оцінити, зважити чи назвати. Ті, котрі блискавично зникають за краєм галявини, забираючи з неї усе, що на ній росте і бігає. Тобто, забираючи з собою усі наші ілюзії і сподівання щодо цієї умоглядної (й, зрозуміло, неіснуючої) «галявини». Залишаючи нам лише загальний принцип умоглядної «галявини», як можливої порожнечі у можливому лісі.

Бо є ще одне гасло Епохи Розривів: «Якщо ти назвав якесь місце «своїм», то воно вже є місцем твоєї іміджевої поразки». І це гасло зовсім не таке сумне, як може здатися на перший погляд.

Александр Волынский: Четыре года дальнейшего погружения в мрак

Мировая Война  антилиберальной  коалиции  во  главе  с  Китаем  против   либерального  Запада  продолжается  уже  четыре  года. 

Несмотря  на  то, что  Запад  будет  еще  долго  отступать, наносить  ответные  удары -  его  либеральная  суть  будет  плавно  переходить  в  антилиберальную.  Глобальная  мир-система  развалится  на    закрытые  экономические  зоны  планетарного  капиталистического  концлагеря. Естественная  неравномерность  распределения  ресурсов  планеты  будет   обострять  противоречия  между  этими  зонами. 

Смогут  ли  правители  новых  империй  удержаться  на  пороге  ядерной  войны  и  создать  новые  правила  для  победившего  фашизма? 

В  Средние  Века  герцоги, короли  и  императоры  Европы   придумали    такие  правила. Если  в  Азии  победители  вырезали  правящие  кланы  и  полностью  уничтожали  государства  или  заставляли  старых  правителей  стать    сборщиками  дани  для  победителей, то  в  Европе  королевства, герцогства  и  даже  графства   были  стабильными  единицами  в  составе  феодальной  системы. Войны  велись  по  правилам  рыцарской  чести. Понятно, что  правила  нарушались, но  они  были. В  Азии  над  любыми  правилами  всегда  смеялись.

Европейцы, когда  пришли  в  Азию  в  ходе  колониальной  экспансии, тоже  не  вели  себя  как  европейцы,  с  дикарями  нет  смысла  вести  себя  по  рыцарски. В  Западной  Европе  даже  нацисты  Гитлера  пытались  изображать  из  себя  рыцарей. До  разгрома  под  Сталинградом  большинство  население  Франции   не  оказывало  немцам  никакого  сопротивления, всей  северной  Францией  управляла  небольшая  администрация, помещавшаяся  в  одном  парижском   отеле. Все  остальное  французы  делали  сами. Чудовищное  кровопролитие  в  Восточной  Европе  произошло  потому, что  Гитлер  решил очистить  для  немцев  жизненное  пространство  за  счет  славян.  Ни  о  каких  правилах  на  Востоке  речи  не  шло.

Судьба  человечества  сегодня  зависти  от  кого  какими  методами  будет  вестись  война. Одичание  войны  разрушает  все  правила. Чем  дольше  длится  война  тем  более  дикие  формы  она  принимает. Если  одичание    сделает   гибель  и разрушение  нормой, то  человечество  погрузится  в  долгую  тьму. 

Ну,  а  главным  вестником  тьмы  сегодня  выступают  русские. Более  безумного  и  варварского  дискурса  нет  даже  среди  исламских  террористов. Исламисты    верят  в  нормы  Ислама, русские  не  верят  ни  во  что,  кроме  голого  насилия. Разговоры  о  правилах  русские  воспринимают, как  манипуляцию  и  сами  активно  манипулируют  разговорами  о  Справедливости  и  Правде, будучи  при  этом  самым  лживым  народом  в  мире. Именно  лживость  и  жестокость  русских  не  оставляют  Украине  никаких  шансов  на  мирное  сосуществование  с  Россией. И  пока  война  будет  продолжаться  мир  будет  все  сильнее  погружаться  во  мрак.

Андрій Богданович: Останній титан порівняльної міфології: Жан Одрі в оцінці Жоржа-Жана Піно

Наукова спадщина Жана Одрі, систематизована у працях Жоржа-Жана Піно, постає перед нами як велична реконструкція індоєвропейського світу, де лінгвістика нерозривно сплітається з космічною міфологією. Одрі, якого Піно справедливо називає одним із останніх титанів класичного порівняльного мовознавства, зумів вийти за межі сухого аналізу фонем, аби віднайти в самій структурі мови живий космос і цілісну ідеологію давніх народів. Найбільш оригінальним внеском Одрі в інтелектуальну скарбницю є його теорія «Трьох Небес», яка стала логічним розширенням відомої трифункціональної моделі Жоржа Дюмезіля. Якщо Дюмезіль зосереджувався на соціальній ієрархії жерців, воїнів та виробників, то Одрі надав цій структурі космічного виміру, стверджуючи, що вона дублює кольорову гаму небосхилу: Біле Небо дня символізує сакральну істину та вищу владу, Червоне Небо сутінків — силу та військову звитягу, а Чорне Небо ночі — родючість та багатство підземного світу.

Ця кольорова символіка, на думку дослідника, пронизує всі індоєвропейські мови та ритуали, перетворюючи спостереження за світловими циклами на справжню «космічну релігію». На відміну від багатьох сучасників, Одрі повернувся до натуралістичної школи, припускаючи, що релігійне мислення праіндоєвропейців базувалося на ритмах дня і ночі, літа та зими, що згодом привело його до підтримки арктичної гіпотези прабатьківщини. Він обґрунтовував північне походження лінгвістичною палеонтологією — аналізом назв флори та фауни, а також міфологічними сюжетами про «нескінченний день», що притаманні лише високим широтам. Проте ключем до розуміння цього мислення для Одрі був не лише словник, а передусім синтаксис. Його фундаментальна робота про вживання відмінків у ведійському санскриті продемонструвала, що структура речення є справжнім архівом світогляду, де законсервована соціальна ієрархія та етичні норми.

Андрій Богданович: Сакральна гра на межі світів: Куртизанка в індоєвропейській традиції за Жаном Одрі

У розвідці, опублікованій у Journal Asiatique, видатний лінгвіст Жан Одрі пропонує неординарний погляд на інститут куртизанок у давніх індоєвропейських суспільствах. Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, автор виходить за межі вузького розуміння цієї професії як сфери розваг, розкриваючи її глибоку інтегрованість у сакральну та ідеологічну структуру давнього світу. Постать куртизанки постає перед нами не як ознака морального занепаду, а як складний функціональний елемент індоєвропейської космології, нерозривно пов’язаний із концепцією «Трьох Небес».

Фундаментом аналізу Одрі є етимологічне дослідження статусів грецької hetaira та індійської gaṇikā. Автор зазначає, що ці жінки займали парадоксальне, майже лімінальне місце в соціальній ієрархії. Перебуваючи поза традиційною сімейною структурою, вони не підпорядковувалися владі батька чи чоловіка, що дарувало їм унікальний для того часу ступінь свободи. Куртизанка в індоєвропейському контексті часто постає як «чужинка» (alibi) або постать, що перебуває «на межі». Саме цей статус дозволяв їй бути інтелектуальним та культурним партнером чоловіка, на відміну від законної дружини, чия роль була суворо обмежена репродукцією та веденням господарства.

У межах знаменитої трифункціональної моделі Одрі пов’язує куртизанок із «Треттім Небом» — нічним або чорним небом, яке відповідає сфері багатства, задоволення та плодючості. Вони виступали живим втіленням «привабливості» (корінь *ǵʰer-), яка, згідно з давніми уявленнями, мала магічну силу притягувати удачу та процвітання до міста. Таким чином, куртизанка виконувала важливу сакральну функцію: через ритуальні ролі та зв'язок із символікою золота й розкоші вона ставала земною представницею богинь пристрасті, забезпечуючи вітальну енергію та родючість усієї громади.

Окрему увагу автор приділяє цивілізаційній місії куртизанок як хранительок високого мистецтва. У ведійській Індії та класичній Греції вони були чи не єдиною категорією жінок, що мали доступ до високої освіти, музики, поезії та танцю. Жан Одрі вбачає у цьому акт впорядкування: куртизанка перетворює грубий біологічний інстинкт на естетичну форму. Це відповідає засадничому індоєвропейському прагненню до гармонізації хаосу через етикет та мистецьке вираження.

Завершуючи свій аналіз, Одрі вибудовує чітку бінарну опозицію, де дружина та куртизанка є двома полюсами єдиного цілого. Якщо дружина належить до сфери «Денного Неба», закону та тяглості роду, то куртизанка є володаркою «Сутінкового Неба», моменту та гри. Проте ці ролі не є ворожими; вони доповнюють одна одну, створюючи повноту соціального космосу. Куртизанка, поглинаючи надлишкову енергію та хаос, фактично захищає стабільність сімейного інституту. У системі Жана Одрі вона постає медіатором між сакральним світом богів та профанним світом людських бажань, уособлюючи витонченість культури та саму насолоду від життя.

Андрій Богданович: Космологія пресу та колісниці у праіндоєвропейській традиції

У серії досліджень 2024 року Шон Вейлен формує цілісну візію праіндоєвропейського світу як динамічної системи, де технологія, лінгвістика та міф зливаються у єдину «культуру тиску та швидкості». В основі цієї системи лежить ідея циркуляції життєвої енергії, яку автор розкриває через метафору «гідравліки» — від витискання сакрального соку до обертання сонячного колеса. Винахід колеса та колісниці постає тут не просто як засіб пересування, а як матеріальне втілення космології, «машина, що імітує сонце». Вейлен проводить сміливу паралель між круглою формою кам’яного преса для виготовлення Соми та формою колеса, де процес створення спиць технологічно та символічно віддзеркалює розходження сонячних променів. У цьому контексті колесо стає інструментом, що «витискає» швидкість із простору так само, як прес вилучає життєдайний сік із рослини, перетворюючи сировину на концентровану енергію.

Ця енергетична єдність простежується і в постатях богів, де ведичний Агні та кельтський Огма виступають як різні грані одного архетипу вогню та осяяння, що трансформує думку в слово, а земне — у божественне. Колісниця в цій системі стає рухомим троном Сонця, а індоєвропейські воїни, керуючи нею, ритуально ототожнювали себе з сонячним божеством. Вісь колеса сприймалася як нерухомий центр світу, Axis Mundi, навколо якого обертається хаос, а швидкий біг коней по степу створював візуальний ефект «палаючих коліс», єднаючи вершника з вогняною природою богів. Лінгвістичний аналіз кореня *kʷel- (обертатися) підтверджує, що для давніх людей час не був лінійною стрілкою, а являв собою коло, яке постійно «пресує» події, повертаючи їх до витоків, де колісниця давала людині ілюзію контролю над цим циклічним плином.

Водночас гуркіт колісниці по землі трактувався як земне відлуння небесного грому, що дозволяло людині метафорично «приручити» голос Громовержця — Індри чи Перуна — і використовувати його як сакральну зброю. Кожен елемент колісниці мав свою міфологічну відповідність: спиці розподіляли сонячну енергію, обод окреслював межі горизонту, а коні втілювали нестримну силу вітру та думки. Цей всесвіт Вейлена замкнений у вічному колообігу, де вогонь Агні вивільняє енергію, прес Соми концентрує її в сакральний субстрат, а колісниця перетворює на чистий рух. На межах цього процесу стоять дикі охоронці — Артеміда-ведмедиця або хижий Вовк, які контролюють перехід енергії та охороняють сакральне табу «сонячного соку». Таким чином, індоєвропейська культура постає перед нами як нерозривна єдність сакрального і технічного, де кожен оберт колеса був водночас і технологічним актом, і глибоким релігійним ритуалом підтримки космічного порядку.

Андій Богданович: Вартові межі: Сакральне табу та метаболізм сонячної сили

 У космологічній моделі Шона Вейлена поняття «охорони сакрального табу "сонячного соку"» постає як ключовий механізм, що регулює взаємодію між людським буттям та первісною божественною енергією. У центрі цієї концепції лежить «сонячний сік» — розлога метафора концентрованої життєвої сили, етимологічно висхідна до праіндоєвропейського кореня *su-. Ця субстанція не знає суворих меж між фізичним та духовним: вона проявляється як сакральний напій Сома, як золото сонячного світла, як жертовний жир чи навіть сама кров, що пульсує у жилах. Сонце в цій системі перетворюється на велетенський небесний резервуар, з якого через промені-канали на землю невпинно витікає есенція безсмертя для богів та джерело екстатичної люті для героїв.

Однак доступ до такої колосальної творчої та водночас руйнівної сили обмежений «сакральним табу», що виконує роль запобіжника у світовій системі. Це табу діє на декількох рівнях: від лінгвістичного приховування справжнього імені сили через евфемізми — як це видно у випадку з ведмедем, чия прадавня назва стала забороненою, щоб не «пролити» силу звіра даремно, — до суворих ритуальних обмежень на споживання священних субстанцій. Для непідготовленої людини прямий контакт із «чистим сонцем» або неочищеною Сомою є фатальним, ведучи до миттєвої смерті або безумства, адже людська природа не здатна витримати нерозбавлений тиск божественного соку без посередництва ритуалу.

Роль «митників» на цьому енергетичному кордоні Вейлен відводить таким фігурам, як Артеміда та Міфологічний Вовк, що діють як своєрідна імунна система всесвіту. Артеміда, у своєму архаїчному аспекті Ведмедиці-мисливиці, виступає господаркою «живої води» та дикої природи, яка є земним вмістилищем цього соку. Вона пильно охороняє священні гаї, караючи за будь-яке несанкціоноване вторгнення, що порушує баланс видобутку енергії. Водночас Вовк уособлює динамічний аспект поглинання: він переслідує сонце, виступаючи метафорою повернення енергії назад у стан первісного хаосу. Вовк гарантує, що життєвий сік не застоюватиметься, агресивно «витискаючи» старе життя заради нового оберту космічного колеса.

Ці божества-охоронці стоять на самому краї «колісничного шляху» цивілізації, там, де закінчується впорядкований людський простір і починається некерована дикість. Охороняти сакральне табу — означає підтримувати крихку рівновагу в космічному обміні речовин. Будь-яка спроба людини привласнити «сонячний сік» через гординю, насильство або порушення ритуального протоколу негайно активує цих вартових. У формі ведмедиці, що роздирає, або вовка, що пожирає, вони вступають у гру, щоб покарати порушника і повернути вкрадену частку енергії назад до божественного джерела, запобігаючи енергетичному перегріву та колапсу світового порядку.

Андрій Богданович: Метафізика нев'янучого слова: Слава як паливо космічного руху

У праіндоєвропейській традиції поняття *ḱléwos ápʰtʰitom («слава нев'януча») трактувалося як прагнення воїна залишитися в пам'яті поколінь. Проте в межах «гідравлічної» моделі Шона Вейлена слава постає як щось набагато матеріальніше — як метафізичний концентрат енергії, що видобувається через жорна героїчного чину. Слава перестає бути простою пам’яттю; вона стає реальним паливом, пальним, що живить самі механізми всесвіту, підтримуючи рух небесних тіл та циклічну зміну сезонів.

Для давнього індоєвропейця існував прямий зв'язок між «сонячним соком» (*su-) та звуком слави. Коли герой здійснює подвиг, він перебуває в стані найвищого внутрішнього тиску — стану furor, де його внутрішній вогонь Агні досягає піку. У момент героїчної смерті або тріумфу цей тиск вивільняється, але він не розсіюється безслідно. Через пісні поетів та ритуальне прославлення цей досвід «перемелюється» в жорнах колективної пам'яті, перетворюючись на *ḱléwos. Ця слава — це очищена, дистильована енергія життя, яка повертається у загальнокосмічний резервуар.

Вейлен припускає, що світ праіндоєвропейців працював за принципом термодинаміки слави: щоб Сонце мало силу продовжувати свій шлях за колом *kʷel-, воно потребувало постійного підживлення з боку земного світу. Героїчні вчинки людей були тими «вибухами енергії», які надавали імпульс світовому колесу. Слава воїна була тим самим «сонячним соком», але в його акустичній та моральній формі. Без *ḱléwos світ би просто зупинився, охолов і завмер, оскільки зникло б джерело, що поповнює небесний запас вогню.

У цьому контексті поети-співці виступали не просто як хронікери, а як оператори «пресів слави». Своїм словом вони «витискали» з короткого людського життя вічну субстанцію, вплітаючи її в загальну Нитку Долі. Таким чином, індивідуальна доля воїна, перемелена в жорнах битви, ставала частиною космічної енергетики. Слава була гарантією того, що «сік» життя продовжуватиме циркулювати між небом і землею, а колесо колісниці всесвіту ніколи не припинить свій біг, доки на землі звучить слово про героїв.

Віктор Ягун: Війна в Україні - це перехід цивілізації в іншу військово-політичну епоху

Якщо звести виступ Валерій Залужний у Chatham House до стратегічної формули - це не просто аналіз війни росії проти України, а опис переходу цивілізації в іншу військово-політичну епоху. І головний висновок тут жорсткий, але абсолютно логічний з точки зору військової теорії, економіки війни і того, що ми вже бачимо на фронті й у тилу.

Головний висновок такий: майбутні війни виграватимуть не армії, а системи.

Не чисельність, не навіть окремі технології, а здатність держави синхронно керувати п’ятьма контурами - військовим, економічним, технологічним, демографічним і союзницьким. Це класична логіка тотальної війни ХХ століття, але не на цифровому рівні ХХІ.

Україна вже воює у війні наступного покоління. Те, що Залужний назвав robotized kill zone, ми бачимо щодня: тотальна прозорість поля бою, сенсорні мережі, дешеві БПЛА, алгоритмічні удари по логістиці. Це той самий процес, про який я не раз писали у своїх аналізах щодо Replicator, swarm-warfare і ролі економічної мобілізації - фронт стає лише вузькою ділянкою ширшої системної війни.

Звідси випливає перший стратегічний висновок: перемога - це функція економічної витривалості плюс технологічної швидкості адаптації. Росія це зрозуміла раніше - мілітаризувала економіку, перевела промисловість у воєнний режим, використовує дешеві засоби виснаження. Україна відповідає інноваціями і союзами. Хто швидше масштабуватиме рішення - той виграє.

Другий висновок: людський ресурс стає найдефіцитнішим фактором війни. Це переворот у військовій історії. Якщо у ХХ столітті переважала логіка масових армій, то тепер виживання залежить від того, наскільки держава може зберегти людей, автоматизуючи бій. Це пояснює і фокус на дронах, і на автономних системах, і на розподіленій енергетиці. Людина стає стратегічним активом, а не витратним матеріалом.

Третій висновок: енергетика і логістика - це новий фронт. Тут мої постійні аналізи щодо "Дружби", Adria, атак по підстанціях і ролі розподіленої генерації повністю збігаються з логікою Залужного. Централізовані системи - вразливі. Децентралізація - це не модернізація, а оборона держави.

Четвертий висновок: альянси стають технологічними, а не лише політичними. Україна як лабораторія війни створює новий тип партнерства - кооперація виробництво NASAMS, об’єднані дрон-програми, супутникові мережі, санкційні коаліції. Це нова архітектура безпеки, де союзник - це той, з ким у тебе інтегровані алгоритми і ланцюги виробництва.

І нарешті головне політичне попередження Залужного - ризик "Мюнхена XXI століття". Світ стоїть перед вибором: або зупинити агресію так, щоб вона не повторилася, або отримати більшу війну через кілька років. Це класичний урок історії, від Мюнхенської угоди до сьогодення. 

Тому якщо сформулювати одним реченням: Війну XXI століття виграє не той, у кого більше танків і солдатів, а той, хто швидше перетворить державу на інтегровану систему технологій, економіки й союзів, здатну воювати довго і адаптуватися швидше за противника.

Україна вже в цій реальності. І саме тому наш досвід уважно читають від Лондона до Джакарти - бо це не лише наша війна, це прототип майбутніх конфліктів.

Володимир Єрмоленко: За усієї разючої подібності Трампа і Путіна, між ними є суттєва відмінність

За усієї разючої подібності Трампа і Путіна, між ними є суттєва відмінність.

Трамп - продукт суспільства надлишку. Стилю життя, для якого немає обмежень. Роби, що хочеш, бери від життя все. Переступай всі перепони, зокрема й моральні. Коли зникають обʼєктні перепони (бо вже доступні всі речі, яких хочеться), постає ілюзія зникнення і субʼєктних перепон. Інші люди перетворюються на інструменти та обʼєкти. Вони - речі, які нічого не відчувають. Їм не треба співчувати. Так надмірний гедонізм перетворюється на жорстокість.

Путін - продукт суспільства нестачі. Його ключовий міф - «блокада Ленінграда». Його головне слово - «лішенія». В суспільстві «лішеній» народжуються російські «лішніє люді». У цій психології страждання зникає ідея радості та насолоди. Єдина моя насолода - що інший страждає більше, ніж я. І тому коли «лішніє люді лішеній» дістають владу, вони хочуть, шоб інші теж страждали. «Ми страждали, тепер страждайте ви». Ви маєте «лішиться» найдорожчого, маєте випробувати «лішенія». Так надмірний культ страждання перетворюється на жорстокість.

На виході маємо дві жорстокості, дві системи презирства до людської гідності, які, однак, випливають з різних джерел. «Страждальницька», однак, сильніша за «гедоністичну». Вона має більше витримки і вміє терпіти. Її садизм не спонтанний, а добре спланований і витриманий. Він уміє маніпулювати гедоністичною жорстокістю, підсовуючи їй постійні «насолоди», зокрема і епстін-стайл.

А от витримка українців цей садопутінізм бісить. Бо як би нам не було боляче, ми не збираємося страждати більше, ніж вони. Ми бережемо в собі здатність радіти життю, навіть попри біль і втрати. І це російського колективного путіна бісить. Він не знає, що з цим робити.

Володимир Єрмоленко: Це війна між світами життя і смерті

Український світ, як частина європейського, тримається за життя. Вважає, що життя має втілення в особистості. Вважає, услід за Сковородою, що природа персональна. Що кожна людина має право на свою природу і на своє природне / сродне буття, і тому неможливо добре прожити чуже життя. Життя неможливо купити і продати, його не можна замінити, воно незамінне.

Російський світ, принаймні сьогодні, не вважає життя цінністю. Його можна купити і продати, воно замінне, масово замінне. Життя, як власність, можна експропріювати. Практика масової заміни одних життів іншими - це війни, вбивства, депортації, зміна ідентичності і тд. Тобто смерть. Смерть у російському світі не є чимось сакральним, це просто інструмент - і до того ж головний інструмент управління. Тому Росія сьогодні - танатократія. Правління через смерть. І була нею більшу частину своєї історії.

Успішність танатократіі досягається через баналізацію смерті, насильства і страждання. У танатократії банальним стає не лише субʼєкт зла, а й його обʼєкт. Стражданнями та смертями нікого не здивуєш. Тому відбувається їхня нормалізація.

Сила кожного світу містить, як дзеркало, його слабкість - і навпаки. 

Українська любов до життя історично призводила і призводить сьогодні до героїчних дій - але також до пристосуванства, адаптації, відмови від себе заради виживання і тд. 

Російська любов до смерті призводить до того, що система починає пожирати і вбивати саму себе.

Нам вкрай важливо підсилювати сильні сторони нашої біофілії, і нівелювати її слабкі сторони. І шукати слабкі сторони російської танатократії.

Російський міф великого царя грунтується на тому, шо цар - єдиний хто опанував смерть. Він здатен на екстремальне насильство саме тому, що приручив смерть, став для неї недосяжний. І щойно російська людина стикається з реальністю - що цар старий, немічний, слабкий, смертний - її світ поступово руйнується. Щойно цар перестає бути переможцем, він перестає бути справжнім. А коли нема царя - нема і Росії.

В Україні базовою настановою є недовіра до лідера. Тому лідер тут постійно змагається за підтримку народу. Лідер замінний, народ - ні.

В Росії базовою настановою є презирство царя до народу. Тому народ понад усе боїться втратити царя. І що більше цар убиває, то більше він доводить свою незамінність. Народ замінний, лідер - ні.

Тому Росія рідко переживає поразки у війнах на своїх кордонах. Після цих поразок (а їх було багато) починаються процеси послаблення авторитарної влади. Щоправда потім здебільшого цар повертається.

Але колись він не повернеться.

Благословенный Слог ХУМ в Сиянии Пяти Мудростей / The Blessed Syllable HUM in the Radiance of Five Wisdoms.

 Благословенный Слог ХУМ в Сиянии Пяти Мудростей / The Blessed Syllable HUM in the Radiance of Five Wisdoms.

Римо Занмо, 2026

Холст на картоне, акрил. 20 × 30 см

Представленное полотно являет собой священный образ семенного слога ХУМ (ХУНГ) — самоцветного сердца ума всех Просветленных.

В центре композиции, на фоне бескрайней небесной чистоты, покоится каллиграфический символ глубокого синего цвета. Этот цвет знаменует собой Дхармакаю — безбрежное пространство истины, непоколебимость и преображение обыденного гнева в кристальную Зеркалоподобную Мудрость. Слог ХУМ, воплощающий неразделимость метода и мудрости, выступает здесь как источник защиты и духовной силы.

Священный символ окружен радужным тигле — концентрическими кругами чистого света. Пять цветов радуги символизируют пять изначальных семейств Будд и гармонию пяти элементов, из которых соткано всё сущее. Плавное сияние ореола указывает на то, что просветленная природа присутствует в каждом мгновении, пронизывая собой пространство.

Работа выполнена акрилом с глубоким почтением к каноническим смыслам. Картина создана не только как художественное произведение, но и как объект для созерцания и медитации, приносящий благословение в то место, где она находится. Она служит визуальным напоминанием о чистоте нашего изначального состояния и помогает практикующему устранить препятствия на пути к пробуждению.

The Blessed Syllable HUM in the Radiance of Five Wisdoms.

Rimo Zanmo, 2026

Acrylic on canvas board. 20 × 30 cm

This canvas presents the sacred image of the seed syllable HUM (HUNG) — the jewel-like heart of the mind of all Enlightened beings.

In the center of the composition, against the background of boundless celestial purity, rests a calligraphic symbol of deep blue. This color signifies the Dharmakaya — the vast space of truth, immovability, and the transformation of ordinary anger into crystalline Mirror-like Wisdom. The syllable HUM, embodying the inseparability of method and wisdom, acts here as a source of protection and spiritual power.

The sacred symbol is surrounded by a rainbow tigle — concentric circles of pure light. The five colors of the rainbow symbolize the five primordial Buddha families and the harmony of the five elements from which all existence is woven. The smooth radiance of the halo indicates that the enlightened nature is present in every moment, pervading all space.

The work is rendered in acrylic with deep reverence for canonical meanings. The painting is created not only as an artwork but as an object for contemplation and meditation, bringing blessings to the place where it resides. It serves as a visual reminder of the purity of our primordial state and helps the practitioner remove obstacles on the path to awakening.

Информация / Information:

Цветок Изначальной Мудрости: Мантра Манджушри.

 Цветок Изначальной Мудрости: Мантра Манджушри.

Римо Занмо, 2026

Холст на картоне, акрил. 20 × 30 см

Представленное полотно являет собой священную композицию мантры Бодхисаттвы Манджушри — воплощения запредельной мудрости, отсекающей узы неведения.

Мантра Манджушри, также известная как мантра "Ом Ах Ра Па Ка На Дхих", — это мощное заклинание для получения благословения и руководства Манджушри.

«Ом» символизирует универсальный звук, сущность реальности.

«Ах» указывает на неуязвимость мудрости.

«Ра» символизирует сияющее просветление мудрости.

«Па» символизирует венец мудрости.

«Ca» олицетворяет мудрость проницательности.

«Na» обозначает знание высшей реальности.

«Дхих» стремится к постижению истины, опираясь на знания Манджушри

Работа выполнена акрилом, картина создана не только как художественное произведение, но и как объект для созерцания и медитации, приносящий свет осознанности в то место, где она находится. Она служит напоминанием о том, что истинная мудрость подобна солнцу — она всегда присутствует, ожидая момента, когда тучи омрачений рассеются.

Flower of Primordial Wisdom: The Manjushri Mantra.

Rimo Zanmo, 2026

Acrylic on canvas board. 20 × 30 cm

This canvas presents a sacred composition of the mantra of Bodhisattva Manjushri — the embodiment of transcendent wisdom that severs the bonds of ignorance.

The Manjushri Mantra, also known as the "Om Ah Ra Pa Tsa Na Dhih" mantra, is a powerful invocation to receive the blessing and guidance of Manjushri.

"Om" symbolizes the universal sound, the essence of reality.

"Ah" signifies the invincibility of wisdom.

"Ra" symbolizes the radiant enlightenment of wisdom.

"Pa" represents the crown of wisdom.

"Tsa" embodies the wisdom of discernment.

"Na" denotes the knowledge of ultimate reality.

"Dhih" seeks the realization of truth, drawing upon the knowledge of Manjushri.

Executed in acrylic, this painting is created not merely as a work of art, but as an object for contemplation and meditation, bringing the light of mindfulness to its surroundings. It serves as a reminder that true wisdom is like the sun — ever-present, waiting for the clouds of delusion to dissipate.

Информация для коллекционеров / Information for Collectors:

Владимир Емельянов: Геноцид советского народа был устроен самим советским народом / The genocide of the Soviet people was carried out by the Soviet people themselves

То, что украинцы назвали Голодомором, несомненно, было геноцидом всего советского народа... 

Нет. Гулаг - это позднее явление, он младше самого геноцида. 

Ленинский геноцид элит России, сталинский геноцид целых народов, особый ежовский, стахановский по энтузиазму конвейерный геноцид, военный геноцид немецкой нации, послевоенный геноцид евреев... Да, тут наберется на целый музей. 

А специфика одна: свои уничтожали своих. Геноцид советского народа был устроен самим советским народом, бывшим народом Российской империи, превратившим себя черт знает во что. 

И никто ИЗВНЕ тут не виноват. 

Если же говорить о войне с фашизмом, то со стороны немецких фашистов геноцид евреев и цыган был, а геноцида советского народа не было. Людей не убивали за то, что они граждане СССР. Потому что фашисты писали о славянах, туранцах, монголах, картвелах, и никогда в их построениях не было советского народа. Коммунистов они всегда отождествляли с евреями. И их доктрина состояла в том, чтобы освободить прочие народы от еврейско-коммунистического влияния, а потом поставить их на службу Германии. 

Так что историки геноцида советского народа сходу должны обнаружить сей геноцид в политике властей СССР - преступников военных и гражданских, оккупировавших территорию России.

Тюрки как потомки азиатских скифов (саков)

Скифы никуда не исчезли — это тюрки!

Тюрки — это обновленная версия скифов!

Тюрки — это эволюционная стадия того же степного населения!

С точки зрения исторической логики и биологической преемственности, скифы никуда не испарились — они просто сменили «политическую кожу» и язык.

В науке это называется этнокультурной трансформацией. Вот три главных доказательства того, что скифы — это и есть ранние тюрки:

1. Генетическая эстафета

Палеогенетика подтверждает: население степи между Алтаем и Дунаем 2500 лет назад (саки/скифы) и 1500 лет назад (ранние тюрки) — это одни и те же люди.

Исследования ДНК показывают, что тюркские племена формировались на основе местного сакского субстрата.

Гунны, а затем Тюркские Каганаты не истребляли скифов, они объединяли их под новыми знаменами.

2. Хозяйственный и культурный монолит

Представьте: если бы на место скифов пришли совершенно другие люди (например, из лесов или джунглей), образ жизни бы изменился. Но в степи 2000 лет ничего не менялось:

Та же форма юрты.

Тот же метод пастьбы скота.

Та же одежда (штаны, сапоги, кафтаны).

Та же воинская тактика (стрельба из лука на скаку).

Те же курганы для захоронения вождей.

Тюрки просто довели скифские технологии до совершенства (изобрели стремена и саблю).

3. Лингвистический переход

Это самый тонкий момент. В истории часто бывает так: народ сохраняет кровь и обычаи, но переходит на более «престижный» или удобный язык.