Андрій Сошніков: У затінку Переможного Сонця: Як Малуша-Малфред та Добриня перепрошили Київський сервер

Справжнім інституційним шедевром Готського проєкту на Східному Шляху став масштабний, глибоко прорахований корпоративний реванш Древлянського дому під керівництвом онука Свенельда — воєводи Добрині Амаловича, який переформатував первісний, пухкий воєнно-торгівельний підряд варязьких конунгів роду Рюрика на ультимативний, жорстко централізований державний холдинг Київської Русі.

Для розшифрування внутрішньої природи цього макроекономічного перевороту необхідно провести тотальний ономастичний та правовий аудит джерел, звільнивши їх від пізнішої династичної цензури переписувачів роду Ярославичів. Капітуляція Коростеня у 946 році відбулася на основі почесного договірного компромісу: Мал пожертвував особистою свободою заради збереження своєї інфраструктури й був евакуйований як поважний державний в’язень до Любечського форту, де перетворився на літописного Малко Любечанина. Примусове залучення його дітей Добрині та Малуші до 10-річного рабства при київському дворі Ольги з 946 по 955 р. було жорстоким заложницьким карантином, покликаним гарантувати лояльність Древлянської землі. Добриня пройшов унікальну управлінську школу, послідовно обійнявши рабські посади конюха, придверника та ключника, що дозволило йому досконало вивчити внутрішній фінансовий та логістичний софт Варязького дому. Коли у 955 р. Добриня «отримав коня», це означало не просто свободу, а офіційне актування його як вільного дружинника та повернення Древлянського дому у відкритий політичний контур. Княгиня Ольга, проявивши вищу державну мудрість, тверезо прорахувала, що утримувати великий простір без союзу з міцним готським субстратом неможливо, і запустила процедуру кадрового злиття династій, результатами якої став легітимний шлюб Святослава Ігоровича з Малушою-Амалією, яка поряд з чернігівською Преславою, стала законною дружиною кагана. Цей династичний альянс перетворив Добриню Амаловича на вищого оператора Східного Шляху, чиї прерогативи у 970 р. вивели його на позицію фактичного диктатора Новгородської землі. 

Андрій Сошніков: Контроль над Гієрофантом: Харківський делікатний кейс Сковороди та інструменти шантажу у вищій операційній системі

Розгортання потаємного файлу про так званий «сексуальний скандал» навколо Григорія Сковороди у Харківському колегіумі наприкінці 1760-х рр. переводить наше розслідування у зону чистого, безжального кадрового менеджменту. У вищій геополітичній та орденській грі XVIII ст. жоден оператор такого інтелектуального калібру не може діяти в умовах абсолютної волі без наявності контрольного важеля.

 Офіційний образ «чистого, безгрішного мандрівника», який залишив Колегіум виключно через «небажання приймати чернечий постриг» чи через «сварки з єпископом Феофаном Слотським щодо викладання християнського добронравія», — це бездоганно сконструйована димова завіса. За цим фасадом ховається класична операція з фіксації провідника на гачок делікатного компромату (case-study моральної вразливості), проведена вищими церковно-державними Операторами для повного підпорядкування та блокування його метафізичної автономії. 

Харківський колегіум 1760-х рр. був не просто духовною семінарією, а найважливішим інкубатором та закритим фільтраційним хабом еліти на прикордонні. Сковорода зайшов туди викладати поетику, а згодом — синтаксис і грецьку мову, володіючи вищим розенкрейцерським софтом, отриманим у Бреслау та Токаї. Проте його занадто інтимний, герметичний і неортодоксальний метод індивідуального «обтісування каменю душі» молодих дворян, що базувався на концепції духовного синівства, яку він практикував із Михайлом Ковалинським та іншими учнями, миттєво викликав реакцію у відповідь Системи.

Андрій Сошніков: Анатомія провінційного контракту: Розбір «Цвинтаря домашніх тварин» Стівена Кінга

Стівен Кінг — письменник, безумовно, талановитий, але талант його суто ґрунтовий, провінційний. Кінг усе життя сидить у своєму штаті Мен. Що таке штат Мен? Обивателю здається: тиха американська глибинка, чорниця, сосни, лобстери. Насправді Мен — це сакральне ядро Нової Англії, колишня колонія Массачусетсу. Це земля, дощенту просочена давнім, хтонічним жахом першопоселенців перед диким, нецивілізованим Континентом.

Вітчизняний інтелігент звик думати, що США почалися зі свободи та демократії. Облиште. США почалися з суворих пуританських сект, які втекли з Англії, бо в самій Англії вони здавалися занадто божевільними. І ось Кінг, сам того не розуміючи, намацав глибинну, архаїчну структуру цієї пуританської свідомості — ідею незаконного контракту зі Смертю та витіснення провини.

Головний герой роману, Луїс Крід, вказує на важливий соціальний зріз. Він не просто обиватель, він — лікар, керівник медичної служби університету. В американській ієрархії лікар — це вершина міддл-класу, світський жрець. Медицина в США — це не про допомогу хворим (це вам не радянська поліклініка), це гігантська фінансова корпорація, каста недоторканних. Лікар свято вірить, що за допомогою технологій, пігулок та скальпеля він може контролювати життя і смерть, почуваючись деміургом. І ось цей пихатий технократ переїжджає з цивілізованого Чикаго вглиб штату Мен за стабільністю та пасторальною американською мрією: красивий білий будинок, лужок, любляча дружина, двоє дітей і кіт. Повний комплект із рекламного буклета. 

Але Культура (Чикаго) миттєво пасує, щойно стикається з дикою Природою (лісами Мена), де Кінг вибудовує горизонтальну модель ініціації, що складається з трьох чорних, послідовних кіл. Колом першим стає шосе перед будинком Крідів — федеральна траса, якою цілодобово з шаленою швидкістю мчать гігантські вантажівки корпорації Orinco. Це пульс капіталізму, безжальна машина американської модернізації, яка переїжджає все живе і постачає «матеріал» для подальших кіл. Другим колом виступає дитячий цвинтар (Pet Sematary) з граматичною помилкою у вивісці, збудований дітьми. Обиватель розчулюється від того, як дітки ховають папужок, але насправді це інституціоналізація смерті. Дітей змалечку привчають до думки, що за фасадом затишного буржуазного побуту ховається утилізація, і це перший рівень упокорення перед Системою. Третє ж коло — це давній індіанський цвинтар мікмаків, розташований за таємним бар'єром із повалених дерев. І тут ми знову бачимо «англійський слід». Індіанці мікмаки — це плем'я, яке британські колонізатори спочатку використовували у хутряній торгівлі, а потім акуратно стравили з іншими племенами і практично знищили. Земля залишилася, і на цій землі живе Вендіго — давній дух північних лісів.

Андрій Сошніков: Маніфести пустоти, або Про користь мовчання під час землетрусу

Сучасна людина влаштована дивно, щоб не сказати комічно. Коли навколо рушиться світ, тріщать стіни й стеля готова поховати під собою залишки її нехитрого побуту, вона не шукає очима найближчу опорну балку і не хапається за відро з водою. Ні, вона виходить на середину кімнати, відкашлюється і гучним, добре поставленим голосом вимагає від архітектора будівлі — який у цей самий момент із закривавленими руками намагається втримати фундамент — детального плану внутрішнього оздоблення кімнат на наступне 30-річчя. З обов’язковим зазначенням кольору фіранок і сорту паркету, який буде покладено у вітальні після того, як стихія вщухне. Якщо, звісно, взагалі буде кому той паркет топтати. Це дивовижний психічний феномен нашого часу: непохитна віра в те, що папірець із печаткою здатний скасувати закони фізики та логіку історичного процесу.

Під час війни, коли кожен день є лише низкою випадковостей, що дивом склалися у відносно стерпний візерунок, від верховної влади вимагають «маніфестів», «програм», «стратегій післявоєнного відновлення» та концептуальних відповідей на запитання: «За що ми сидимо під бомбами і як ми будемо жити далі?». Читати такі вимоги у стрічках соціальних мереж чи чути їх на нескінченних експертних круглих столах — задоволення специфічне, що межує з антропологічним дослідженням у психіатричній лікарні. Створюється враження, що люди щиро вірять, ніби президент чи міністри володіють магічним кристалом, у якому чітко видно обриси майбутнього миру, але підступно приховують цей кристал від населення з чистої шкідливості чи політичного егоїзму.

Viking Music

 Aeysa. Viking music https://x.com/Aeysamusic

Loved performing my song “Rætur mínar” from my debut album AEYSA. I absolutely love how this dress turned out!

Listen to  debut album AEYSA:

Spotify: https://open.spotify.com/album/6GRwcplmEYos2jGVMmfs5H

Apple Music: https://music.apple.com/us/album/aeysa/6819606436

YouTube Music: https://music.youtube.com/search?q=AEYSA

Thank you so much for all your love and support!

Aeysa.Radio: https://open.spotify.com/playlist/37i9dQZF1E4w3n5NLNnh9U?si=AJGz0glnSJuUjY-0lrcoWQ

***

Frayvra. Viking music 

Apple Music: https://music.apple.com/us/artist/freyvra/6775623478

Андрій Сошников: ГРУзія духу, або Анатомія дугінського симулякра

В лоб міркувати про «російську хтоничну ідею» та Олександра Гелійовича Дугіна — це робити класичну помилку інтелігента, який намагається сперечатися з текстом, якого насправді немає. Дугін — це не мислитель, не пророк і навіть не божевільний сектант, а в межах нашої специфічної реальності він є ідеальним «літературним негром» на окладі у Відомства, штатним скоморохом-криптографом, призначеним зображати «російську філософію» для зовнішнього та внутрішнього вжитку.

Якщо розбирати цю конструкцію холодно — тобто через призму станового генезису, апаратних ігор та колоніального контексту — то насамперед слід дивитися на паспорт і батьків. Олександр Дугін є сином Гелія Абрамовича Дугіна, генерал-лейтенанта Головного розвідувального управління Генштабу СРСР, а в радянській системі координат син цілого генерала ГРУ з елітної номенклатури в принципі не міг бути «антисистемним підпільником», який копирсається в підвалах просто так заради чистого мистецтва.

Весь цей «Южинський гурток» навколо Мамлеєва, Головіна та Джемаля, де формувався ранній Дугін і який радянська інтелігенція досі наївно вважає осередком містичного підпілля, у нашій оптиці постає класичним кураторським проєктом Відомства. Це був контрольований номенклатурний «бульйон», заповідник для золотої молоді та специфічних суб'єктів під щільним ковпаком органів, створений для випуску пари, відпрацювання мовних моделей майбутнього на випадок смерті марксизму та збору компромату на дітей вищої партноменклатури. 

Син генерала ГРУ Дугін прийшов туди не як бунтар, а як молодий стажист у спецархів, де його «ерудиція» зводилася до банального доступу до номенклатурних спецсховищ. Чоловік просто переписував від руки недоступні простим радянським інтелігентам переклади Рене Генона, Юліуса Еволи та німецьких геополітиків на кшталт Карла Хаусхофера і Карла Шмітта, механічно замінюючи в них «німецький дух» на «євразійство» і видаючи цей сурогат за автентичну «російську думку».

Олександр Сапронов: Махно і українське питання

Цей текст я написав ще перед повномасштабною війною. Хочеться його трохи доповнити та знову дістати на світ Божий. Великий тест, який буде цікавим для всіх, хто цікавиться постаттю Махна. Я давно цікавлясь історією ідей, тому можу розповісти не тільки «що робив Махно», бо це факти доволі відомі, а «чому він так робив».

Головним мірилом «хорошості» чи «поганості» Махна є три моменти:

1. Махно воював проти УНР.

2. Махно не українець, бо дивись пункт 1

3. Махно був в союзі з більшовиками, з чого випливають пункти 1 і 2.

Є факти, які ми не можемо заперечити.

Так, воював з УНР. Так, кілька разів був союзником більшовиків. Так, вважав Центральну Раду ворожою структурою. Так, підняв постання проти гетьмана Павло Скоропадського (але, заради справедливості, покажіть, хто восени 1918 року не підняв проти нього повстання)

Коли ми говоримо про Махна і махновський рух, ми одразу потрапляємо в пастку державницького світогляду (іншого в нас, в більшості своїй, немає).

Всі дії Махна і махновців, про які йшлося вище, були не тому, що він погано ставився до України, українців чи українства, а тому, що для Махна і його оточення УНР, УЦР, УД були уособленням державної влади, з якою він, як анархіст, мав боротись.

Тобто Махно воював проти Української держави не тому що вона УКРАЇНСЬКА, а тому що вона ДЕРЖАВА.

Війна українських анархістів у 1917-1919 рр. проти УНР/УД є неприйнятною з точки зору нашого сучасного погляду на ту революцію, але цілком закономірною, виходячи з логіки тих подій, ідей та ідеологій, які представляли УНР і анархісти.

Андрій Поцелуйко: Чи справді числівник «один» міг походити від займенника «він»?

 На перший погляд, спроба виводити праіндоєвропейський числівник «один» від українського займенника «він», яку свого часу пропонував польський мовознавець і філолог Францішек Красуський, може здаватися доволі незвичайною, навіть абсурдною. Адже числівник позначає кількість, а займенник указує на особу або предмет. Проте, якщо поглянути на це питання з позицій історичного мовознавства, така ідея вже не видається цілком безпідставною.

У сучасній індоєвропеїстиці існують гіпотези, які пов'язують походження числівника «один» із давніми займенниковими та вказівними основами. Зокрема, праіндоєвропейську форму *h₁óynos, від якої походять латинське oinos, давньоірландське óen та інші відповідники, деякі дослідники пов'язують із давньою займенниковою основою зі значенням «той», «саме той», «той самий».

Тут можна побачити цілком зрозумілий шлях розвитку значення. Спочатку слово могло вказувати на певний предмет: «той», «саме він». Згодом таке виділення одного конкретного предмета могло перерости в значення «один», тобто окремий, єдиний предмет серед інших. Іншими словами, перехід від значення вказівного займенника до значення числівника не є чимось неможливим із погляду мовної еволюції.

Звичайно, це не доводить безпосереднього походження слова «один» від  займенника «він», яке на думку вченого було праіндоєвропейським, а також не підтверджує автоматично етимологію, запропоновану Красуським. Для такого висновку потрібні регулярні звукові відповідності та історичні проміжні форми. Проте сама ідея шукати витоки числівника в давніх займенниках цілком відповідає одному з напрямів серйозних етимологічних досліджень.

Отже, Красуський, можливо, помилявся у своєму конкретному поясненні, але сама постановка питання не була такою вже безглуздою. Адже цілком можливо, що числівник «один» на дуже давньому етапі розвитку мови був пов'язаний не стільки з абстрактним поняттям кількості, скільки з уявленням про окремо виділений предмет — «той», «саме він», «єдиний».

Андрій Поцелуйко: Трипілля, Сардинія та генетична загадка українців: що приховує наша давня спадщина?

Історія походження сучасних українців набагато складніша й цікавіша, ніж може здатися на перший погляд. Особливо коли ми намагаємося зрозуміти, яке місце в цій історії посідає Трипільська культура, що існувала на території сучасної України та сусідніх земель приблизно сім тисяч років тому.

Одна з найбільш інтригуючих загадок археогенетики полягає в тому, що в геномах сучасних українців поки не вдалося однозначно виділити генетичний внесок саме трипільського населення. Натомість ми бачимо спадковість від давніх європейських землеробів, які прийшли до Європи з Анатолії через Балкани.

І тут виникає принципове запитання: якщо в наших генах є спадковість від анатолійських землеробів, які були одними з предків трипільців, то чому ми не можемо говорити про трипільську спадщину?

Відповідь полягає в тому, що спільне походження не тотожне прямому походженню.

Від Анатолії до Трипілля

Приблизно в VII–VI тисячоліттях до нашої ери давні землеробські спільноти, пов'язані з Анатолією, поширювалися Європою через Балкани. Вони приносили із собою землеробство, нові технології, традиції та частину своєї генетичної спадщини.

На Балканах, у Центральній та Східній Європі ці люди змішувалися з місцевим населенням, утворюючи нові популяції. Трипільська культура була однією з таких історичних спільнот. Її носії мали значну спадковість від ранніх землеробів, але також зазнавали впливу інших популяцій.

Олексій Дудченко: Магія вогню, води і крові: як хетти змивали прокляття поразок та вели діалог із богами ворогів

Для армії Стародавнього Близького Сходу поразка на полі бою означала набагато більше, ніж просто втрату території, зброї чи загибель товаришів. У суворому світогляді могутньої Хеттської імперії війна мала невидимий, містичний вимір: вважалося, що після гіркоти програшу на військо падає важкий тягар ритуальної нечистоти та зловісного прокляття. Щоб позбутися цього незримого лиха, хетти вдавалися до обрядів, які за сучасними мірками здаються моторошними та похмурими. У новому дослідженні в науковому журналі Colloquium Anatolicum, Мелтем Доган-Алпарслан зі Стамбульського університету детально аналізує десять клинописних фрагментів із фондів Музею анатолійських цивілізацій в Анкарі. 

Протягом бронзової доби хетти створили одну з найгрізніших військово-політичних систем стародавнього світу. Проте вони ніколи не пояснювали перемоги чи поразки виключно чисельністю війська або талантом полководців. 

Результат битви завжди інтерпретувався через призму прихильності чи гніву богів. У цій парадигмі воєнна поразка сприймалася як подія, що залишала на воїнах тавро ритуальної нечистоти. Простого перегрупування сил чи поповнення лав було недостатньо, адже потрібно було відновити порушений релігійний порядок і стерти негативні наслідки програшу. 

Важливим свідченням цієї практики є фрагмент клинописної таблички Bo 7425, який належить до групи текстів CTH 426, присвячених ритуалам для переможених армій. Хоча ця пам'ятка періоду Середнього Хеттського царства дійшла до нас у пошкодженому вигляді, споріднений і добре відомий текст KUB 17.28 розкриває моторошні деталі очисного процесу. У четвертій колонці цього тексту описується сувора церемонія. Спочатку здійснювалося сакральне розчленування, під час якого людину, цапа, цуценя та порося розрубували навпіл. Частини тіл жертв викладали по обидва боки проходу, створюючи своєрідний коридор. Додатково цей прохід обрамляли гілками колючих чагарників, на яких розпалювали священні вогні. Переможені солдати мусили пройти крізь цей вогняний коридор між розрубаними тілами. Після цього воїни виходили до берега річки, де їх окроплювали водою, а завершувався обряд черговим жертвоприношенням на відкритій місцевості. У цьому контексті вогонь, вода та жертви виконували роль не буденних елементів, а інструментів метафізичної трансформації. Перехід воїнів з одного боку коридору на інший означав їхнє очищення та символічне друге народження, тобто повне звільнення від скверни поразки.

Андрій Поцелуйко: Якудза: організаційна структура, публічна присутність та образ етичного співтовариства

 Японська якудза є прикладом організованого співтовариства, яке історично мало власну структуру управління, ієрархію, систему внутрішніх правил і публічну присутність у суспільстві. Особливістю якудзи було те, що вона не завжди діяла конспіративно: її представники могли відкрито використовувати назви угруповань, мати штаб-квартири, проводити зустрічі та підтримувати контакти з місцевими громадами.

Штаб-квартири якудзи виконували функції адміністративних і організаційних центрів. Там відбувалися зустрічі керівництва, приймали членів угруповань, підтримували зв'язки між підрозділами та проводили внутрішні церемонії. Наприклад, одна з найбільших японських організацій — Yamaguchi-gumi — мала штаб-квартиру в місті Кобе. Наявність таких приміщень не означала, що угруповання мало статус зареєстрованої юридичної особи. Воно існувало як фактична організаційна структура з керівництвом, членством, внутрішньою ієрархією та територіальними підрозділами.

Важливою складовою самоідентифікації якудзи була система внутрішніх цінностей. Представники угруповань традиційно апелювали до понять честі, вірності, обов'язку, дисципліни та взаємної підтримки. Особливе місце посідала модель відносин «оябун-кобун», яка передбачала зв'язок між старшим покровителем і молодшим підлеглим. Такі відносини символічно будувалися за принципом батьківсько-синівської спорідненості та передбачали взаємні зобов'язання, повагу й відданість.

Наиб Букеле — единственный, кто понял концепцию реалистического каудильизма

 Наиб Букеле — единственный, кто понял концепцию реалистического каудильизма.

Он воплощает принципы Франсиско Морасана и по-настоящему противостоит доктрине Монро.

Поэтому существует жестокая разница между этой продажной правой и националистической правой, к которой Букеле искренне принадлежит.

Этот парень обладает знанием иберо-американской монархической истории и вместо того, чтобы отвергать её, он принимает такое культурное наследие как часть своей политики государства.

А эти другие негодяи не способны быть ничем иным, кроме как лакеями финансовой системы, которая презирает самые глубокие традиции Латинской Америки.

Bukele é o único que entendeu o conceito de caudilhismo realista. Ele incorporar os princípios de Francisco Morazan e se opõe de verdade a doutrina Monroe. Por isto há uma diferença brutal entre esta direita entreguista para uma direita nacionalista a qual Bukele faz parte genuinamente. O cara tem conhecimento da história monárquica ibero-americana e invés de rejeita-la ele abraça tal legado cultural como parte de sua política de Estado. Já estes outros patifes não conseguem ser nada além de lacaios de um sistema financeiro que despreza as tradições mais profundas da América Latina.

— Ação Realista Brasileira (@gasparbrazilian) November 6, 2026

В Европе тоже существует «синто»

 В Латвии, одной из стран Балтии, имеется исконная религия «диевтуриба», известная как «латвийское синто».  

Она почитает природу — леса, деревья, солнце — как священное, чтит предков и отмечает смену сезонов праздниками. Её мировоззрение, а также стиль деревянных святилищ, гармонирующих с природой, поражают своим сходством с японским синто.

Это религия, которая пришла в упадок из-за христианизации и была «реконструирована» в 1920-х годах на основе народных песен и преданий. Она связана с подъёмом латвийского национализма в Новое время и может считаться одним из видов так называемого неопаганизма. В Латвии после распада СССР число последователей заметно выросло, и в их собственных храмах проводятся свадьбы и обряды.

На противоположном краю Евразии люди, чья история развивалась совершенно иначе, чем у японцев, находили священное в лесах, каменных источниках и предках точно так же, как это делают японцы.

https://x.com/chinyubo/status/2118969555074822357?a=waww7cugUfbvFeZ5DPg&s=20

Андрій Сошніков: Тріумф порожнечі: постмодернізм як вища форма інтелектуальної колонізації

У гуманітарних університетах усього світу студентам уже пів століття розповідають одну й ту саму зворушливу казку. Мовляв, у другій половині XX ст. людство нарешті подолало «тиранію великих ідей», звільнилося від диктату суворих ідеологій і увійшло в прекрасну епоху Постмодерну. Епоху, де немає єдиної правди, де панує плюралізм, іронія, свобода самовираження та захоплива гра смислами. 

Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Мішель Фуко, Жиль Дельоз — ці імена вимовляються з придихом, як імена визволителів людського духу від пут «репресивного модерну». 

Однак, якщо зняти з цих концептів рожеві окуляри ліберальної професури й поглянути на світ крізь оптику безжального метаісторичного цинізму, картина виявиться абсолютно іншою. 

Нічого в історії інтелектуальної думки не виникає просто так, унаслідок «раптового прозріння» групи лівих французьких інтелектуалів у кав'ярнях Сен-Жермен-де-Пре. Філософія — це завжди софт, який пишеться під конкретне залізо (економіку, армію, геополітику). І з цього погляду постмодернізм — це не філософський напрям, а найдосконаліша, високоточна психотропна зброя, створена для демонтажу суверенних ієрархій і зачистки смислового поля в інтересах реальних суб'єктів глобального управління. Це історія про те, як витончена інтелектуальна «грибниця» зуміла розчинити залізобетонні імперії та перетворити сучасну людину на ідеального, позбавленого волі споживача симулякрів.

Щоб зрозуміти, яку саме диверсію вчинив постмодерн, потрібно повернутися на крок назад — в епоху Модерну. Що таке Модерн?

Олексій Дудченко: Хто був найбільшою популяцією в історії людства?

 Південноафриканські мисливці-збирачі койсани, які мешкають переважно в регіоні пустелі Калахарі, сьогодні поступаються за чисельністю багатьом іншим групам, зокрема народам банту. Проте фундаментальне дослідження повних геномів, свідчить про те, що протягом більшої частини історії сучасних людей саме койсани та їхні предки були найчисленнішою популяцією на планеті.

Міжнародна група дослідників під керівництвом Гі Лім Кім та Стефана Шустера секвенувала та проаналізувала повні геноми п'яти представників койсанських народів, зокрема носіїв мов джу та туу з Намібії, а також одного носія мови банту. Отримані дані порівняли з масивом із 420 тисяч однонуклеотидних поліморфізмів (SNP) від 1 448 людей з усього світу. Аналіз виявив унікальну генетичну особливість, адже геноми двох представників народу джу/'хоансі (зразки NB1 та NB8) містять виключно чисту койсанську генетичну лінію без жодних домішок пізніших міграцій чи схрещувань. Це дозволило вченим зазирнути в глибоке минуле людства, оскільки решта популяцій часто несли сліди давніх або недавніх генетичних контактів. За допомогою моделі парної сукупності марковського коалесцентного аналізу (PSMC) вчені реконструювали зміни ефективного розміру популяції протягом останнього мільйона років. 

Близько 100–150 тисяч років тому стався найдавніший поділ у сучасній популяції людей, коли предки койсанів відокремилися від предків усіх інших сучасних людей. Після цього розколу долі популяцій склалися по-різному. 

Предки койсанських народів зберегли найвищий рівень генетичного різноманіття серед усіх людей на Землі, а їхня ефективна чисельність залишалася стабільно високою протягом десятків тисяч років. 

Предки інших популяцій, зокрема пращури сучасних носіїв мов банту та позаафриканських груп, пережили серйозне скорочення чисельності в період між 30 і 120 тисячами років тому. Вони втратили понад половину свого генетичного різноманіття. Наприклад, популяція йоруба в Західній Африці скоротилася значно сильніше, а предки європейців та азіатів зменшилися до критичних показників через подальшу міграцію за межі Африки під час «Виходу з Африки». 

Автори дослідження пов'язують ці еволюційні розбіжності з масштабними кліматичними та екологічними змінами на Африканському континенті. У період між 80 і 100 тисячами років тому в Південній Африці кількість опадів збільшилася, тому регіон став вологішим і сприятливішим для виживання мисливців-збирачів. 

Водночас у Західній і Центральній Африці клімат став значно сухішим. Це могло спричинити важку кризу для місцевих популяцій, зокрема предків сучасних народів банту, чия чисельність різко впала. 

Лише близько 4 000 років тому з поширенням сільського господарства та початком так званої експансії банту чисельність носіїв цих мов стрімко зросла і згодом перевищила чисельність традиційних корінних спільнот койсанів. 

Це дослідження демонструє парадокс, адже попри порівняно невелику сучасну чисельність койсанів на тлі мільйонних народів банту чи європейських популяцій, саме вони є носіями найдавніших генетичних ліній людства. Їхні геноми слугують ключем до розуміння того, як наші предки пережили глобальні кліматичні виклики кам'яної доби. 

Детальніше: Khoisan hunter-gatherers have been the largest population throughout most of modern-human demographic history. Nature. 2014

Семья, правившая Азией, половиной Европы и Африки

 Очень естественно, что у человека с такой обширной семьей есть те, кто не любит её и хочет настроить её членов друг против друга.

Семья, правившая Азией, половиной Европы и Африки. Посмотрите на эту красоту.

Кокум — хустка, що з’явилася в індіанців Канади після того, як поруч із ними оселилися перші українські мігранти.

 Губернаторкою Нью-Мексико в США стала індіанка Деб Голанн (плем'я пуебло).

На шиї у неї кокум — хустка, що з’явилася в індіанців Канади після того, як поруч із ними оселилися перші українські мігранти. 

Згодом кокум поширився серед багатьох корінних народів Північної Америки.

Гааланд вже неодноразово вписувала своє ім’я в історію США. У 2018 році вона стала однією з двох перших жінок корінного походження, обраних до Конгресу США.

Згодом вона стала першою представницею корінних народів, яка увійшла до складу уряду США, очоливши Міністерство внутрішніх справ в адміністрації президента Джо Байдена.

Тепер вона досягла ще однієї історичної віхи: стала першою жінкою корінного походження, обраною губернаторкою штату США.

Вітаю, Деб Гааланд! Це визначне досягнення та історичний момент для представництва корінних народів в американській політиці.

Також Пенні Фленген  (плем'я оджибве) стає першим сенатором (від Міннесоти).

Обидві - члени лівого крила Демократичної партії США.

Митрополит Епіфаній: 4 ноября - почитание иконы Божией Матери «Оранта-Непорушная стена»

4 ноября, в день памяти освящения собора Святой Софии Киевской в XI веке, мы также совершаем почитание иконы Божией Матери «Оранта-Непорушная стена». 

Для нашего народа особенно значимым и глубоко символичным является этот славный тысячелетний мозаичный образ Богоматери Оранты, что высится над главным алтарем Софийского собора в историческом сердце нашей столицы еще со времен княжеской Киевской державы.

«Оранта» с латинского языка означает «Та, что молится, молит, умоляет», это очень древний тип изображения Богоматери, что берет начало еще из римских катакомб II–III века. 

В древней Софии Киевской, в своде главного алтаря, предстает величественная шестиметровая фигура Богородицы Оранты, Которая изображена с поднятыми в молитве руками в знак сильной заступнической молитвы за людей.

Ныне, когда продолжается многолетняя война против нашего народа, мы с особым умилением сердца возносим молитвы перед нашей великой киевской святыней, перед образом Богородицы Оранты-Молитвницы. 

Мы искренне благодарны Господу и Его Пречистой Матери за помощь, за то, что мы смогли устоять, и просим впредь не оставлять наш многоболезненный народ. 

Мы просим помощи в защите от нашествия захватчиков, просим уберечь нас от всех недобрых замыслов, просим победы над злом и справедливого мира. 

Пресвятая Богородица, помоги нам и спаси нас!

Андрій Сошніков: Анатомія республіканського фіаско: ілюзія трампізму і залізні закони політичної механіки

Поразка Республіканської партії на проміжних виборах до Конгресу зумовлена системною кризою «Трампізму 2.0», посиленою економічним тиском через конфлікт з Іраном, провалом ключових адміністративних реформ та глибоким нерозумінням законів імперського управління. Попри всі гучні заяви консерваторів, Демократична партія повернула собі повний контроль над Капітолієм, отримавши більшість як у Палаті представників (228 місць), так і в Сенаті (54 місця).

У пристойному товаристві про американські вибори прийнято говорити з придихом. Вважається, що там, за океаном, відбувається велике таїнство: «зіткнення ідей», «вибір шляху», «торжество народної волі». Нам малюють величну картину, де благочестивий фермер з Айови та витончений айтівець із Каліфорнії, зваживши всі «за» і «проти», визначають долю планети. Це, звісно, нісенітниця. Дитяча казка для тубільців, щоб ті старанно будували у себе картонні парламенти та гралися в «незалежні інститути». Реальна американська політика — це величезний, дорогий, чудово зрежисований механічний театр. І те, що відбулося на проміжних виборах до Конгресу, де Республіканська партія з тріском програла, повернувши Демократичній партії повний контроль над Капітолієм — це не «вибір народу». Це закономірний підсумок поламки однієї конкретної шестірні, яка уявила себе головним двигуном. По суті, перед нами розгортається класичний сюжет пізньої Римської імперії, де черговий провінційний імператор, піднятий на щитах легіонерів-регбів з глибинки, вирішив, що він став повноправним наступником Августа, забувши, що справжня влада у Римі завжди належала таємній канцелярії, хлібним складам Остії та грецьким банкірам. Подивимося на крах «Трампізму 2.0» холодним поглядом людини, яка розуміє, як влаштовані світові лаштунки і як механіка античного Риму досі керує вашингтонськими пагорбами.

Андрій Поцелуйко: Первісна прабатьківщина індоєвропейців у концепції Жана Одрі: пам’ять про сакральну Північ. Космічний порядок, вічність і людське призначення: філософський вимір концепції Жана Одрі

У своїх роздумах про походження індоєвропейців французький індоєвропеїст Жан Одрі пропонує звернутися до джерела, яке, на його переконання, тривалий час залишалося недооціненим у дослідженнях давньої історії, — до міфологічних і релігійних традицій індоєвропейських народів.

 Якщо мовознавство дає змогу реконструювати їхню спільну мовну спадщину, а археологія допомагає простежити переміщення давніх спільнот, то традиція, вважає дослідник, може зберігати пам’ять про найдавнішу прабатьківщину народу, а можливо, навіть про місце його первісного формування.

На думку Одрі, свідчення про північне походження індоєвропейців не слід відкидати лише тому, що вони дійшли до нас у міфологічній формі. Він звертає увагу на паралелі між індійською, іранською, кельтською та іншими індоєвропейськими традиціями, у яких, як він вважає, збереглися відгомони давнього світу, пов’язаного з тривалою зимовою ніччю, особливим ритмом небесних світил і сакральним значенням Півночі.

Одним із таких свідчень Одрі вважає ірландську традицію про Туата Де Дананн — міфічний народ, який, згідно з наведеним ним переказом, походив з островів північного світу, де опановував знання, магію, друїдську мудрість і мистецтво. Для дослідника цей сюжет є не просто фантастичною оповіддю, а можливим відображенням уявлень про далеку північ як первісний осередок особливого знання та духовної традиції.

Не менш важливим аргументом він вважає свідчення «Авести», священного тексту давньоіранської релігії. У ній згадується земля, яка колись була першою серед усіх прекрасних країн, але згодом стала місцем, де зима тривала десять місяців, а літо — лише два, причому навіть літні місяці залишалися холодними. Одрі наголошує, що такі кліматичні умови важко узгодити з географією Іранського нагір’я. Звідси він робить висновок про можливість існування давнішої північної прабатьківщини, пам’ять про яку збереглася в релігійній традиції.

Особливе місце в його концепції посідає ведична та брахманічна космологія. Одрі звертає увагу на уявлення, згідно з яким рік людей відповідає дню богів і складається з двох частин — світлої та темної. На його думку, така символічна відповідність набуває особливого сенсу в умовах полярних широт, де день і ніч можуть тривати протягом надзвичайно довгих періодів. У цій перспективі космологічні образи постають не лише результатом абстрактного споглядання небес, а й можливим відображенням конкретного природного досвіду, закарбованого в колективній пам’яті.