Марат Цагараты: Бæлдæpæн - празник начала весеннего цикла

В первое воскресенье после весеннего равноденствия справляется традиционный праздник "Балдаран". Это осетинский аналог иранского Навруза - День начала нового сельскохозяйственного (аграрного) года. После Бæлдæpæн начинался земледельческий цикл. 

Наши предки не вели летоисчисление по календарю. Равноденствие не определялось календарной датой, оно определялось положением Солнца, визуально, по импровизированным каменным  абсерваториям обустраиваемым каждой осетинской общиной. Так вот "Балдаран" - праздник пробуждения природы - осетинский аналог иранского Навруза справляли в первое воскресенье после весеннего равноденствия.  И дальнейшие расчеты весених праздников, вплоть до летнего солнцестояния, расчитывались понедельно, считая от Балдаран (а не как сейчас принято от привнесенной православной пасхи/куадзан). Ну и конечно Балдаран не являлся началом календарного года осетин. Он знаменовал собой начало аграрного цикла. А новый год (Ног бон) у осетин совпадал с астрономическим, и отмечался после зимнего солнцестояния, т.е. дня рождения Митры / Хурзарина.

Кто-то задается вопросом, почему осетины не отмечают праздник именно в день астронимического явления (равноденствия или солнцестояния), а переносят празднование на близлежащее воскресенье? Тут стоит понимать, что традиционно неделя у осетин делилась на праздничные, поминальные дни. По этому все праздники расчитывались от ближайшего к астрономической дате - событию воскресенью - дню восхваления Создателя (Хуыцаубон). В традиционной Осетии, не испорченной церковным юлианским календарем - осетины были более верующими чем сейчас. Никому бы и в голову не пришло делать в мæрдты бон (пятница-суббота) какой либо праздник, либо свадьбу.

Мартин Кочесоко: Поздравляем Черкесов всего мира с наступающим Новым, 6235 годом

⚜Согласно черкесскому летоисчислению, наступает 6235 год, в этот день жизнь на земле начинает новый цикл. 

Черкесы праздновали новый год в ночь с 21 на 22 марта. 

🌗Этот день является днем весеннего равноденствия, т. е. продолжительность дня и ночи сравниваются.

🌱Также этот день считается днем, когда оживает природа, когда в растениях начинается движение соков, оживает земля.

Для народа, чья жизнь тесно связано с землей, с природой это был важный, момент.

Празднование Нового года имеет астрономическое обоснование и связано с весенним равноденствием - Гъэрэ щlырэ щызыхэкl. 

С этого момента день начинает прибавлять, знаменуя Новый цикл развития природы - Новый год.

В древности наступление Нового года наблюдали по появлению на небе созвездия Вагъуэбэ - 🌌«Вагъуэбэ щlым къыхэкlащ», а также по наблюдению за точкой восхода Солнца. 

🗿Для этого сооружались специальные мегалитические сооружения. 

На кануне не охотились, т.к в них зарождалась новая жизнь. 

В ночь наступления Нового года ходили друг к другу с поздравлениями.

⚜️Поздравляем Черкесов всего мира с наступающим Новым годом.

Илъэсыщӏэ Махуэ Тхьэм зэрылъэпкъыу тхуищӏ!

Черкесская общественно-политическая организация «Хабзэ»

Фергад Туранли: ЗІ СВЯТОМ НОВОГО 4663 РОКУ – «НОВРУЗ»! (з історії й традиції азербайджанців)

Фергад Туранли, доктор історичних наук, професор

 У світі близько 50 млн. азербайджанців, які проживають у багатьох країнах світу, зокрема в Грузії, Туреччині, Єгипту, Ірані, Україні, США, Франції, Англії, Фінляндії, Німеччині, Росії, Австралії тощо і розмовляють мовою – азербайджанською, яка є однією з найдавніших, почала формуватися ІІІ-І тисячоліттях до н. е.

Поряд із загальновідомими джерелами людської цивілізації Азербайджан (Azərbaycan) теж є однією з територій розселення людини і виникнення давньої культури. Є достатня кількість аргументів для підтвердження того, що землі Азербайджану поруч з регіонами Середземномор’я входить у зону антропогенезу. Історичні матеріали Азихської печери на території названої країни належать до найдавнішої культури на планеті, що їх можна порівнювати з валлоневською культурою на Південно-Східній Франції.

Азербайджанці мають багато вікову культурну, політичну, економічну історію. Важливі відомості про давню історію цієї країни ми знаходимо у наукових доробках істориків, географів, мандрівників анналістів античної Греції та Риму: Геродота, Страбона, Плинія, Аріона, Птоломея, Плутарха й інших, котрі писали про культуру, державну будівлю, міста і економіки. Пізніше ці зведення були доповнені албанськими (азербайджанськими), арабськими, перськими і багатьма іншими джерелами. 

Після того як македонський цар Олександр Македонський (IV ст. до н.е.) завдав поразки перському царю Дарію, відправився убік Каспійського моря, що називали «Гирканською затокою». Про це Плутарх писав: «Олександр підійшов до трупа і з неприхованою скорботою зняв із себе плащ і покрив тіло Дарія, прийняв у своє оточення…» «потім… з кращою частиною війська відправився в Гірканию. Там він побачив морську затоку, вода, у якій була набагато менш солоною, ніж в інших морях». Природно випробувачі були вже знайомі з істиною: за багато років до походу Александра вони писали, що Гирканський чи Каспійськ море, – самий північний з чотирьох заток океану.

Основним джерелом вивчення історії Кавказкою Албанії під час її існування в новій ері є багатотомна літописна історія арабського історика, законодавця і богослова Абу Джафара Мугаммеда ат-Табари (838-923р. н.е.) «Історія пророків і правителів» на основі праць попередніх авторів – Абу Абдалага Магмуда ібн Умара аль-Вакіди, аль-Мадаіни та інших, які самі брали участь у військових походах зокрема на території Азербайджану. Слід підкреслити, що матеріали їхньої роботи дуже важливі для об’єктивного дослідження історії Азербайджану. 

Олег Гуцуляк: Сонячний Новруз

В ряді іранських народів (як от таджики Західного Паміру) зберігся звичай, за яким першу оранку здійснювали на другий день Нового року (Новруз, Навроза, перший день сонячного календаря, весняного рівнодення, що відповідає дню Ормазд місяця Фарвардін, приблизно 21 березня) і одночасно вважалося, що з пробудженням землі та тварин у самого землероба «входить сонце» і в честь цього влаштовували радісне частування. 

О. Знойко запропонував версію, що коли, за скіфською легендою, з неба впав Золотий Плуг (разом із Чашею та Сокирою), то з цього часу зоране ним поле стало втіленням Богині Землі: життя й достаток народжувалися вже від одруження світла (у вигляді Золотого Плуга) й Поля. Так Русь стала уніфікованою державою орачів. З того часу народ зберіг свято Весілля Плуга, де молодою виступає зоране поле. 

Також А. Х. Краппе реконструював загальноіндоєвропейський міф про Царя-Орача, за яким нового правителя посли повинні обрати  саме того, кого застануть за оранкою поля.  У цій низці версій до нього долучається мотив жінки-віщунки, що стає дружиною нового короля. Очевидно, тут ішлося про обряд «священного шлюбу», виконуваний на щойно зораному полі.

У поемі Фірдоусі «Шахнаме»  перший царя Джамшид (арійський Йїма / Яма), «сонцеподібний з людей» (hvarə.darəso.mašyaŋm), син Вівахванта / Вівасвата, бога сонця, правив 700 років і цей період визначався як «золотий вік», протягом якого панувало безсмертя, не було старості, хвороб, вад. Цар (шах) Джамшид відкрив вогонь, запалив перший священний світильник. Шах Джамшид зображений зверненим до неба з чашею в руках на розписі вхідного портика (айву) палацу царя Гуштаспа. Пам'яттю про царювання Джамшида вважається свято Нового року (Новруз), коли він зійшов на царський престол. 

Омар Хайям в «Наврузнома» писав: «Звичай царів Ірану від часу Кай-Хусрау до епохи Йаздігурда, останнього царя Ірану, був такий: в день Науруза перша людина не з родини царя, мубад мубадів (головний жрець), приходив до царя з золотим кубком, повним вином, з перстнем, з дирхемом, жмутком ростків ячменю, мечем, луком та стрілою, чорнильницею та пером, вихваляв і дякував йому перською мовою, як йому належало по чину. Коли мубад мубадів закінчував своє вихваляння, приходили вельможі і пропонували свою службу».

У проекції соціальних реалій для скіфів такими світлими сонячними силами є «скіфи царські» (які єдині з усіх скіфів шанують повелителя копитних Тагімасада), а їх «полюсом» – царська особа як проекція перщопредка-родоначальника Колаксая-«Сонця-царя», забезпечуючого торжество світла над темрявою, плодючості над безпліддям, і діяння якого повторюються під час Новорічного свята (в часі свята Новруз свою перемогу здійснив перський герой Джамшид, і, як описано в «Шахнаме», після цього «він зійшов як сонце, і зазеленіло все те, що висохло»).

Бурятія буде вільною державою / Buryatia will be a free state

 Бурятія буде вільною державою: в Улан-Уде, столиці незалежної Бурятії, будуть посольства Японі, Монголі, Коре, Америк, Тайваня та Канади, але поки що Бурятія ВСЕ ЩЕ перебуває під такою ж колоніальною експлуатацією Московії, як і протягом останніх 300 років, плюс це ще й «корм» для божевільного мілітаризму Росії: для Москви всі регіони — це лише «сировинна база», яка підтримує імперію — експорт нефриту, газу, нафти, золота, урану, вольфраму, цинку, алмазів, деревини тощо збагачує #чекістів, дозволяючи їм реалізовувати свої божевільні імперські плани «проекти», включаючи війну проти України, а незабаром (якщо ми їх не зупинимо) і всієї Європи.

У складі так званої «РФ» усі поневолені Нації приречені на зубожіння, а їхні народи – на поступове вимирання: лише повна незалежність дозволить нам побудувати краще майбутнє. Деколонізація Московії-Росії неминуча, – і наше завдання – її прискорити.

Buryatia will be a free state: there will be Japanes, Mongolia, Korea, America, Taiwanes, and Canadia embassies in Ulan-Ude, the capital of independent Buryatia, but for now, Buryatia is STILL under the same colonial exploitation by Moscovia as it has been for the past 300 years, plus it's also "fodder" for Russia's crazy militarism: for Moscow, all regions are just a "raw material base", which sustains the empire - the export of jade, gas, oil, gold, uranium, tungsten, zinc, diamonds, timber, etc. enriches the #chekists, allowing them to implement their crazy imperial plans "projects", including a war against #Ukraine🇺🇦, and soon (if we don't stop them), all of Europe.

As part of the so-called "RF", all CaptiveNations are doomed to impoverishment, and their people to gradual extinction: only complete independence will allow us to build a better future. The decolonization of Moscovia-Russia is inevitable, - and our task is to accelerate it.

https://x.com/freenationsrf

Андрій Поцелуйко: Індоєвропеїстика як міждисциплінарний дослідницький простір

Сучасна індоєвропеїстика перестала бути вузькою галуззю історичної лінгвістики. Вона трансформувалася у складний міждисциплінарний простір, де різні науки співпрацюють у спробі реконструювати глибоку давнину індоєвропейських народів. Цей простір не є завершеною «палеоетнологічною дисципліною» з єдиною методологією; радше він функціонує як мережа взаємодій, у якій кожна галузь зберігає власні інструменти, але водночас доповнює й коригує результати інших.

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ВИМІР

Історична та порівняльна лінгвістика залишається ядром індоєвропеїстики. Саме вона забезпечує реконструкцію прамови, фонетичних систем, граматичних категорій та семантичних полів. Лінгвісти створюють моделі, що дозволяють простежити еволюцію мовних сімей і виявити спільні риси, які свідчать про давню єдність.

АРХЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Археологія додає матеріальний вимір до мовних реконструкцій. Вона пропонує моделі культур, простежує міграційні шляхи та хронологію розселення. Саме археологічні дані дозволяють співвіднести мовні гіпотези з конкретними артефактами та культурними комплексами.

ГЕНЕТИЧНИЙ ВИМІР

Популяційна генетика стала новим інструментом, що радикально змінив індоєвропейські студії. Дослідження Y-DNA та mtDNA ліній підтверджують або спростовують гіпотези про походження та переміщення індоєвропейських спільнот. Генетика забезпечує емпіричну базу, яка часто коригує традиційні лінгвістичні та археологічні моделі.

АНТРОПОЛОГІЯ ТА ЕТНОЛОГІЯ

Антропологічні та етнологічні студії реконструюють соціальні структури, ритуали, економічні практики та світоглядні системи. Вони дозволяють зрозуміти, як індоєвропейські спільноти організовували своє життя та які культурні моделі передавалися наступним поколінням.

МІФОЛОГІЯ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Порівняльна міфологія та літературознавство відкривають спільні архетипи, мотиви й наративні структури. Вони демонструють, що індоєвропейська спадщина — це не лише мова й матеріальна культура, а й глибинні символічні системи, які формували ідеологію та етику давніх суспільств.

ВИСНОВОК

Індоєвропеїстика сьогодні — це плюралістичний дослідницький простір, де різні дисципліни співіснують без остаточного злиття в єдину методологію. Її сила полягає саме у відкритості до багатоголосся наукових підходів. Лінгвістика, археологія, генетика, антропологія та міфологія утворюють складну мережу, яка дозволяє реконструювати не лише мовну, а й культурну, соціальну та біологічну історію індоєвропейських народів. Це робить індоєвропеїстику не завершеною дисципліною, а живим і потужним інтелектуальним простором, що постійно розширюється й оновлюється.

Незалежна Ойратська Республіка (Калмикія) скоро стане вільною!

 De-occupation from the colonial "rule" of imperialistic Moscovia, from exploitation by crazy Kremlin chekists, terrorists & war criminals of the so-called "Russian Federation" will allow such a unique (especially for Europe) culture & nation (still enslaved by Moscow) as the Oirat-Kalmyks to build their own compact, successful, free & independent state.

The ​​Independent Oirat Republic (Kalmykia) will be free soon!

Деокупація з-під колоніального «правління» імперіалістичної Московії, з-під експлуатації божевільними кремлівськими чекістами, терористами та воєнними злочинцями так званої «Російської Федерації» дозволить такій унікальній (особливо для Європи) культурі та нації (досі поневоленій Москвою), як ойрати-калмики, побудувати власну компактну, успішну, вільну та незалежну державу.

Незалежна Ойратська Республіка (Калмикія) скоро стане вільною!

Юрій Могильний: Сахнівський скарб

Сахнівський скарб було знайдено 1900 року на городищі «Дівич-гора» поблизу села Сахнівка на березі річки Рось (Черкаська область). Це один із найбагатших давньоруських скарбів: близько 500 грамів золотих зливків, численні золоті прикраси, елементи трьох князівських жіночих головних уборів, золоті барми (намисто поверх одягу) з емалевими зображеннями святих. Знахідка золотих монет візантійського імператора Мануїла I Комніна датує скарб приблизно 1140-ми роками.

Село Сахнівка має давню історію. У місцевих ярах знаходили кістки та бивні мамонтів (деякі експонати зберігаються в шкільному музеї). За переказами, жителі походять з Батурина. У 1792 році польський король Станіслав Август Понятовський надав Сахнівці статус містечка з магдебурзьким правом, гербом (два осетри навхрест — на згадку про давню назву «Осетрів» або «Осетров»). Пізніше назва еволюціонувала до «Сахнів міст», а потім — Сахнівка. Поблизу села розташовані гори Пастушка, Дівиця (Дівич-гора) та Крутий шпиль. За легендами, на Дівич-горі колись стояв дівочий монастир з церквою та келіями черниць. Тут знаходили хрестики, уламки дзвонів та церковне начиння. Французький художник Жан-Анрі Мюнц у 1780-х роках зобразив Сахнівські гори в своєму альбомі акварелей. У XIX столітті Сахнівка славилася тютюновою промисловістю — виробляли високоякісний «Сахнівський» тютюн (до 10 тис. пудів на рік у період наполеонівських війн). З 1840-х років тютюн витіснили бурякові плантації через розвиток цукрових заводів.

Найцінніша частина скарбу — Сахнівська золота діадема (XII ст.), виготовлена, ймовірно, в Києві в майстерні, де працювали руські та візантійські ювеліри. Вона є частиною парадного князівського вінця (швидше за все жіночого).

- Складається з 7 золотих килеподібних подвійних пластин («кіотців»).

- Загальна довжина з бічними трапецієподібними пластинами — близько 35 см.

- Оздоблена технікою перегородчастої емалі, перлами та золотими інкрустаціями.

Центральна пластина зображує **вознесіння Олександра Македонського** на колісниці, запряженій двома грифонами (сюжет з середньовічного роману «Александрія»). Олександр у короні та імператорському вбранні тримає два скіпетри. Інші пластини прикрашені емалевими розетками з хрестоподібними мотивами, рослинним орнаментом (крини — геральдичні лілії), кольорами: білий, синій, зелений, червоний, жовтий. Популярність Олександра Македонського в Київській Русі, Візантії та Європі X–XIII ст. пояснюється саме «Александрією» — символом величі правителя. Тому діадему вважають князівською реліквією.

Олег Гуцуляк: Гаучо как рыцарь-нация

"Нация" это как раз не толпище, нация - это  это корпус соучастников общего дела, связанных присягой и правом на насилие. Нация - это политическое тело, где владение оружием является не просто правом, а обязанностью, подтверждающей статус свободного человека. Здесь «рогатина» превращается в «копье», а человек — в политическую единицу.

Толпище (Vulgus/Multitudo): это как раз «пребендарии» или «клиентелла», лишенная субъектности и воли к самообороне. Это биологическая масса, ориентированная на потребление и безопасность, делегирующая право на защиту «Левиафану». В такой структуре дубина в руках человека — это признак бунтаря или разбойника, но не воин.

Только свободнорожденный (natio libere) имеет право носить и применять оружие и, таким образом, из солдата с дубиной или рогатиной он превращается снова в рыцаря.

----

Об этом даже Доминго Фаустино Сармьенто («Цивилизация и варварство») писал, но там латиноамериканский вариант возрожденного шевалье - "злой гаучо". Гаучо как «Рыцарь Пустоты» - это человек, чья свобода абсолютна, потому что она ничем не ограничена, кроме его собственного мужества и остроты ножа (facón). «Злость» здесь — не моральная категория, а социальная дистанция. Это отказ быть «полезным» или «удобным» для толпища ("варварства"), он не поддается дрессировке. Трансформация в Шевалье: Как и средневековый рыцарь, гаучо существует в пространстве личной верности и личного вызова. Его оружие — это продолжение его тела, а его конь — залог его экстерриториальности.

Если у классического рыцарства Грааль — это внешний объект (чаша) и сакральный центр, то у гаучо этот «Грааль» интериоризирован. Это этос безупречного присутствия в нигде.

1. Перфекционизм Одиночества (Solitude as Ascesis)

Рыцарский поиск Грааля требовал чистоты помыслов. Для гаучо такой «чистотой» была абсолютная автономность. Его перфекционизм проявлялся в деталях, которые не имели практического смысла для выживания, но имели колоссальное значение для достоинства:

Эстетика снаряжения: Серебряные шпоры и чеканка на ноже (facón) в условиях нищеты — это не хвастовство, а манифест превосходства духа над обстоятельствами.

Ритуал «Пути»: Гаучо никогда не «заблудился», он всегда «находится в пути». Это бесконечный квест, где целью является само сохранение внутренней формы (вертикали) в горизонтальном ландшафте пампы.

2. Метасофическая этика «Пустого пространства»

Если Грааль — это полнота божественного присутствия, то для гаучо высшим этическим достижением была полнота ответственности перед своим Словом. В пампе нет судей, свидетелей или полиции. Единственный свидетель — это Бог или Пустота. «La Palabra» (Слово): Предательство собственного слова для гаучо было равносильно духовной смерти. Это и есть та самая высшая этика индивидуума: я держу закон не потому, что меня накажут, а потому что я и есть Закон в этой точке пространства.

3. Гаучо как «Аскет Саванны»

«Грааль» гаучо — это не ответ, найденный в конце пути, а сама способность выдерживать вопрошание бесконечной равнины, не превращаясь в «толпище». Его «злость» (о которой писал Сармьенто) — это форма священного гнева (furor) против любого упрощения человеческой природы. Он перфекционист в своей дистанции от мира. Если рыцарь охраняет замок или святыню, то гаучо охраняет границу своей суверенности.

4. Трагедия и Метафизика

Как и поиск Грааля, путь гаучо часто заканчивался трагически. В литературе (например, у Борхеса или в «Мартине Фьерро») гаучо часто идет на смерть сознательно, просто чтобы подтвердить свою верность этому внутреннему этосу. Это этика финала: важно не то, сколько ты прожил, а то, остался ли ты «рыцарем» в момент столкновения с неизбежным.

Он живет в хаосе (нижний мир, пампа), но несет в себе структуру высшего мира (честь, этос). 

----

Если перенести эту логику в современную эпоху», то:

Толпище — это те, кто пассивно потребляет алгоритмическую выдачу, чье «оружие» (интеллект и критическое мышление) атрофировано за ненадобностью.

Нация (Knight) — это те, кто сохраняет «право на меч» в информационном пространстве. Это люди, способные на автономное действие и создание собственных смысловых иерархий там, где остальные видят лишь хаос.

Свободнорожденный сегодня — это тот, кто не боится быть «злым гаучо» в мире тотальной информационной вежливости и усредненности.

Кирилл Серебренитский: Аксиологическая значимость наполеоники

Цивилизация шевальри (этос Грааля) начала рушиться, когда Рыцаря оттеснил Солдат. 

Наполеоновское десятилетие премье-ампир каким-то непостижимым волшебством, - (алхимической волей одного человека, артиллерийского лейтенанта), - приостановило разрушение, превратив Солдата в Рыцаря. 

Новое шевальри, - оксидентальная кавалерийская элитарная корпорация,  - продержалось менее столетия: хрупкий гусарско-кирасирский конструкт за какие-то тридцать лет (до 1914) рухнул под ударами новейших изобретений: это - всеобщий воинский призыв. 

Рыцаря-Солдата сменил, на этот раз, - Призывник, срочник, мужик в шинели: не индивидуум, но антропомасса, то есть  нечто, совершенно несовместимое с рыцарской трансцендентной идентичностью. (Следует отметить, что технология тотальной мобилизации также восходит к наполеоновской конскрипции 1813 - 1814). 

Всеобщий призыв породил Мировую войну, тотальные мобилизации,  фронтально-окопную тактику, технологии массового уничтожения, и далее - крушение двухтысячелетнего цезарианско-граалического мироустройства, и далее - эгалитарно-тоталитарные идеократии, ведущие к до-цивилизационному началу времён, к какистократии, о которой стыдливо старалась забыть уже ранняя Эллада. 

(Худший случай - это мелвилловский корабль "Иеровоам": маниократия, то есть власть безумных в прямом смысле, психопатов, живущих в собственной, герметичной, и чаще всего достаточно жуткой, реальности; на то, что подобная вероятность ширится и близится, - слишком многое указывает). 

Тем не менее: аксиологическая значимость наполеоники - это доказанное знание того, что индивидуум, в определённых условиях, способен развернуть и перенаправить глобальные социальные процессы. Собственно, это и есть парадигма шевальри (св. Грааля).

Андрій Богданович: Дух Світового Степу: Архаїка українського козацтва

Коли ми вдивляємося в суворі обличчя запорозьких лицарів, ми бачимо не просто селян-втікачів чи продукт соціальних збурень XV століття, як того тривалий час вимагала канонічна історіографія. 

Перед нами постає значно глибша, майже метафізична картина: реінкарнація прадавнього воїнського архетипу, що тисячоліттями визрівав у розпечених кузнях Великого Степу. 

Генезис українського козацтва неможливо збагнути без занурення у праіндоєвропейську давнину, адже козацтво — це не випадковий епізод модерної історії, а пряма культурна та антропологічна спадщина воїнів-скотарів епохи бронзи та заліза. Козацька Січ у своїй суті є досконалим реліктом архаїчного «чоловічого союзу» (Männerbünde), де безшлюбність, сувора ініціація та випробування духу відтворювали прадавню модель за закритої військової громади. 

Виборність отаманів на колі та принципи військової демократії — це не винахід низового товариства, а прямий відгомон зборів воїнів давніх германців, слов’ян та іранців-скіфів. 

Особливої ваги набуває містичний зв’язок козака з образом звіра. Культ вовка, що пронизував ініціації праіндоєвропейців, де молодий воїн мав символічно «стати вовком», аби знайти справжню лють і відвагу, дивовижним чином трансформувався в українське характерництво. Здатність козаків-перевертнів обертатися сірими хижаками є не просто фольклорним мотивом, а видозміненим магічним кодом, що сягає глибин арійської давнини. 

Навіть зовнішні атрибути козака — славнозвісний оселедець, що прикрашав голови знатних воїнів від гунів до князя Святослава, та сакральне ставлення до коня як до бойового побратима — маркують приналежність до єдиного індоєвропейського лицарського стану. 

Козацьке поняття «волі» та етика героїчної смерті у бою як вищого призначення є тими самими моральними орієнтирами, що вели у бій колісничих бронзового віку та скіфських вершників.

Отже, козацтво — це останній великий сплеск прадавньої степової енергії, що зумів пронести крізь віки «архетип воїна», сформований в українських степах за тисячі років до перших письмових згадок про Січ. Це живий міст між архаїчним минулим та нашою національною ідентичністю, який доводить, що дух волі є спадковим і незнищенним.

Андрій Богданович: Мережеві цивілізації як альтернативна форма складної соціокультури

Термін «цивілізація» у гуманітарних науках має подвійне значення. По-перше, він використовується як синонім до «соціокультури», тобто для позначення певного культурно-історичного типу суспільства, як-от степові цивілізації. По-друге, цивілізація може означати складну соціокультуру, що характеризується розвитком державних інститутів, містобудуванням, писемністю та науково-технічним прогресом. Ця подвійність терміну дозволяє розрізняти урбаністичні та неурбаністичні форми складності у суспільстві.

Мережеві цивілізації великого степу є яскравим прикладом неурбаністичної альтернативної складної соціокультури. Вони представляли собою конгломерати кочових племен, об’єднані через усноправову систему норм і традицій, військові союзи та ритуальні практики. Незважаючи на відсутність міст та писемності, ці суспільства демонстрували високу соціальну організованість, ефективне управління ресурсами і здатність до мобілізації великих територій для військових та економічних цілей.

Особливість мережевих цивілізацій полягає у тому, що їх складність не зводиться до урбанізації чи бюрократії. Усноправова мережа дозволяла підтримувати координацію між численними племінними одиницями, регулювати конфлікти та забезпечувати передачу культурних норм і знань із покоління в покоління. Таким чином, мережеві цивілізації демонструють, що соціальна складність може існувати у формах, які радикально відрізняються від класичних урбаністичних моделей.

Вивчення мережевих цивілізацій важливе для розуміння різноманіття шляхів соціокультурного розвитку людства. Вони ставлять під сумнів традиційне визначення цивілізації через місто та писемність, пропонуючи концепцію складної, але неурбаністичної соціокультури, яка функціонує на основі традиційного права та міжплемінної взаємодії. Ця перспектива розширює наше уявлення про цивілізаційні процеси і дозволяє оцінювати складність суспільства не тільки через інституційні чи матеріальні показники, але й через мережеву організацію та усноправові механізми.

Дмитрий Мариничев: Государство будущего должно быть устроено иначе

Долго думал, публиковать это или нет. Но такие тексты бессмысленно держать в столе. Мы привыкли смотреть на войны, революции и кризисы как на отдельные события, хотя на самом деле это лишь поверхностные проявления куда более глубокого сдвига. Мир уже меняет свою несущую конструкцию, а государства и элиты во многом продолжают жить в логике прошлого века. Ниже прикладываю текст об этом. О том, почему старые системы управления перестают соответствовать реальности, как рождаются новые элиты и почему главный конфликт нашего времени идет не только за территории и ресурсы, а за саму архитектуру и смысл власти.

Тектонический государственный сдвиг

Когда извергается вулкан, людям кажется, что катастрофа началась в тот момент, когда из кратера пошли огонь, пепел и лава. Глаза видят именно это. Грохот, дым, разрушение, поток раскаленной массы, вырывающийся наружу. Но вулкан не начинается с лавы. Лава, это уже следствие. Видимая сцена того, что давно произошло в глубине. Настоящее событие случилось раньше, там, внизу, где медленно смещались пласты, росло давление и менялась сама геометрия земли. Извержение лишь делает это скрытое движение зримым.

С войнами и революциями происходит то же самое. Нам всегда показывают лаву. Выстрелы. Штурм. Колонны. Падение правительства. Горящие города. Перекройку границ. Нам предлагают смотреть на момент разрыва так, будто именно он и есть начало истории. Но это удобная ложь для учебников и телевидения. Ни одна революция не начинается с толпы на улице. Ни одна война не начинается с первого залпа. Это уже поверхность. Это уже выброс наружу того, что давно сдвинулось в глубине. 

Именно поэтому мне так важны Малапарте и Троцкий. Не потому, что один писал о технике государственного переворота, а другой о технике революции. И даже не потому, что оба были людьми большой исторической воли. Они важны потому, что оба, каждый по-своему, чувствовали одну и ту же боль. Политическая форма рушится не тогда, когда ее атакуют словами. Она рушится тогда, когда внутреннее устройство мира уже изменилось, а старая система власти этого еще не поняла. Когда элита продолжает жить в прежней логике, а сила уже собирается по другим законам, быстрее, жестче, точнее, в соответствии не с прошлым, а с тем, что уже выросло под ним.

Малапарте увидел, что государство его времени держится уже не только на троне, парламенте и кабинете министров. Оно держится на узлах, на связи, транспорте, электричестве, банках, городской инфраструктуре. Троцкий увидел другое, но по сути пришел туда же. Революцию выигрывает не тот, у кого красивее теория, а тот, кто лучше собран для нового мира. Не в моральном смысле лучше, а в историческом, в техническом, в организационном. В способности быть адекватным эпохе. И в этом оба говорили об одном. Старый порядок погибает не потому, что его кто-то ненавидит. Он погибает тогда, когда перестает  соответствовать несущей конструкции времени.

Андрій Сошніков: Шарукань: Половецька галюцинація харківських професорів

Коли сучасна людина чує слово «Шарукань», в її уяві постає образ величної степової столиці — половецького Парижа, де хани відпочивали в шовкових шатах, попиваючи кумис із золотих чаш, споглядаючи безкраї горизонти Слобожанського краю. Це казковий образ. 

Але насправді «Шарукань» — лише продукт творчості радянських історичних фантазій, своєрідний археологічний міф, ретельно вирощений у лабораторії радянських інститутів історії. 

Спробуймо розібратися, як романтика половецької епохи перетворилася на інструмент пропаганди та дезінформації в радянський час.

Чому ж для «харківського інженера» було настільки важливо вірити в те, що під його багатоповерхівкою похований древній хан, а не просто шар будівельного сміття із домішками імперського цементу? Якщо бути чесними, усе дуже просто. Коли на порожньому полі виникає величезний індустріальний гігант на кшталт Харкова — місто-завод, місто-креслення, створене наказами московських воєвод і британськими інженерними спільнотами, рано чи пізно з'являється відчуття дискомфорту. Настає момент, коли «нові господарі життя» — технократичний харківський клан — починають мріяти про «славну давнину». Буденність доби XVII ст. стає для них занадто тісною. Їм хочеться коріння, яке сягає далеко в домонгольську історію, в темряву міфічного степу. Саме тут на сцену виходять археологи — сучасні «дизайнери минулого» на державному утриманні. Вони знаходять кілька битих глиняних черепків або уламок старовинного ґудзика й урочисто оголошують: «Тут був Шарукань!».

Софія Дніпровська: Унікальність європейської цивілізації полягає у здатності знаходити баланс між силою і винахідливістю

Коли турки знищили Візантію і закрили європейським купцям шлях на Схід, Європа пішла іншим шляхом - і відкрила Америку, обігнула Африку, а згодом і Індію підкорила, і османів укоротила. 

Коли китайські імператори почали вередувати й перешкоджати вільній торгівлі, європейці самі налагодили виробництво шовку, порцеляни, чаю...

Коли арабські шейхи наклали ембарго й паралізували світову економіку, Abendlandes запустили програми енергозбереження і розвитку ядерної енергетики.

У термінах Тойнбі це можна описати як виклик - відповідь. 

Унікальність європейської цивілізації полягає у здатності знаходити баланс між силою і винахідливістю. Як тільки баланс порушується - цивілізація зазнає поразки. 

Блокада Ормузької протоки - черговий виклик, який потребує рішучої і творчої відповіді. І цей виклик або закриє Америку, або відкриє нову сторінку історії Заходу.