Володимир Єрмоленко: Експропріація ідентичності

Я думаю, всі ви, хто читав справи наших культурних і громадських діячів епохи совєтських репресій, мають подібне відчуття: як система не просто ламала людей, а змушувала їх здирати з себе свої ідентичності, як шкіру. Змушувала їх «визнавати», що їхні життя, їхні біографії «насправді» інші. Змушувала їх визнавати себе персонажами якоїсь диявольської пʼєси, в якій вони відіграють якусь роль.

Так письменники ставали «терористами», переконані комуністи ставали “націоналістами”; люди, які не тримали зброю в руках, ставали “вбивцями” - і не просто ставали; їх змушували це «визнавати», підтверджувати своїми «свідченнями» 

Це важливо для розуміння суті російської комуністичної антропології та онтології. В ній людина не має сутності. Всередині людини - порожнеча, пустка, яка може змінювати біографії, як одяг. Як маску.

Це тоталітарний екзистенціалізм, де людина тлумачиться як «ніщо», цілком як у Сартра, але «є нюанс»: «екзистенція» ставала не простором свободи, а простором найбільшої неволі, бо всі «екзистенції» вигадані і навʼязуються тобі ззовні. Це не екзистенція як вихід за межі себе, це прокидання Чужого всередині тебе, виповзання його назовні 

Більше того - це навʼязування «інтерсубєктивне», бо ця радикальна штучність і радикальна брехня підтверджується численними «свідками», які своїми вигаданими свідченнями  створюють цю нову реальність.

Для російського комунізму - і ширше для російської онтології, бо саме вона породила цей комунізм, використавши Маркса як інструментарій - ідентичність є маскою, обʼєктом, елементом одягу, і ти можеш її виміняти на іншу; в тебе її можуть експропріювати як товар; її можуть депортувати в інше місце і привласнити собі. 

Експропріація середньовічної історії Русі і перетворення її на історію «Росії» - це один із елементів такої експропріації та депортації ідентичності. Є, звісно, безліч інших

Але важливо, чому цей примітивний марксистський «матеріалізм» так прижився в Росії: бо він почав тлумачити все найбільш внутрішнє як «матеріальне». Він перетворив ідентичність на річ, яку можна відібрати. Він перетворив шкіру на одяг, який можна зняти. Він перетворив душу на товар, який можна покласти в товаровий вагон і вивести кудись далеко, без права на повернення.

Депортація душі.

Експропріація сутності.

Диалог Владимира Емельянова и Олега Гуцуляка: Как "пробить стену камеры" и не оказаться в такой же соседней "камере"?

7 февраля - день рождения Александра Чижевского (1897-1964), великого основателя гелиобиологии. 

К его теории социально-исторических циклов, связанных с максимумами солнечной активности, нужно сделать поправку. 

Для социального переворота недостаточно одной психической активности, эпидемий, девиаций. Нужен проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума. Этот проект не связан с деятельностью Солнца. Он возникает в сознании интеллектуалов и затем постепенно накапливается в коллективном сознании. А вспышки только катализируют его. 

Но в ситуации, когда уровень недовольства  низок, а большинство хочет только потреблять и держаться за места и статусы, никаких подвижек в мозгах не происходит. Человек, в точности по Лецу, пробивает стену и оказывается в соседней камере. И потому возвращается в предыдущую, уже обжитую камеру. Что мы и наблюдаем повсюду в мире. 

А. Чижевский не жил в такой ситуации, поэтому не мог сделать и такой поправки.

Комментарий Олега Гуцуляка:

Но каким тогда циклам влияния на Землю соответсвует "проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума."? Венерианским, юпитерианским, центральногалактическим?

Если Чижевский описывал «энергетику» (солнечный ветер, наполняющий паруса), то этот вопрос касается «навигационной карты» или самой конструкции корабля.

Проект нового общества — это порождение «Верхнего мира» (чистого, интеллектуального, структурного). Если солнечные циклы — это биологический и эмоциональный хаос (энергия «Нижнего океана»), то интеллектуальные ритмы больше похожи на медленные, фундаментальные колебания.

Вот как можно распределить эти влияния дихотомии:

1. Юпитерианские циклы (Социальная архитектура)

Юпитер традиционно связывают с расширением, законом, иерархией и большими идеологическими системами. Его цикл (~11.8 лет) почти совпадает с солнечным, но работает в противофазе или на другом уровне. Это циклы «Людей-Ответов». Проект созревает как новая догма или новая структура права и морали.

Если Солнце дает вспышку (бунт), то Юпитер дает форму (конституцию, новый порядок).

2. Сатурнианские циклы (Кристаллизация и Скелет)

Цикл Сатурна (~29.5 лет) — это время смены поколений. Проект нового общества часто «вызревает» именно в течение одного такого такта.  Это время, когда идеи интеллектуалов превращаются из «безумных гипотез» в «очевидные истины» для нового поколения. 

Сатурн — это те самые стены «камеры», о которых  упомянул Ежи Лец. Чтобы не вернуться в старую камеру, нужно, чтобы проект нового общества успел «застыть» в новую реальность.

Ксенофонт Сосенко: Пражерело українського релігійного світогляду

 Ксенофонт Сосенко (07.02.1860, с. Межигірці Івано-Франківської області — 09.04.1941, с. Конюxи Тернопільської області) —  український етнолог, священник УГКЦ, лікар-гомеопат, учений-етнолог, письменник, перекладач, громадський діяч. Член міжнародного товариства етнографів, учасник міжнародних з’їздів етнологів. 

Двоюрідний брат Модеста Сосенка і батько Петра Сосенка. Тесть о. Олександра Бучацького. Член НТШ. 

"Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі і історії є задатки іранізму і арабізму, – йдеться у біографії пароха-вченого. – Маю написаний досить об’ємистий словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій, придав також збірку арабських лінгвістичних елементів в українській мові. При ужитковості збірка та нагодиться для арабських лінгвістів та письменників".

https://chtyvo.org.ua/authors/Sosenko_Ksenofont/Prazherelo_ukrainskoho_relihiinoho_svitohliadu

Володимир Вятрович: Націоналізм і демократія: формула української самореалізації

Націоналізм у своєму базовому, не спотвореному сенсі — це прагнення нації якнайповніше реалізувати власний потенціал через незалежну державу. Йдеться не лише про формальний суверенітет, а про можливість самим визначати правила життя, напрям розвитку, систему цінностей і місце у світі. Саме тому націоналізм не є жорстко прив’язаним до однієї ідеології: у різні історичні моменти і в різних націй  він може поєднуватися з тими політичними системами та цінностями, які, найкраще сприяють досягненню цієї мети.

Український націоналізм, що визрів на початку ХХ століття в боротьбі за власну державу, пройшов складний і драматичний шлях таких поєднань. Під час Української революції 1917–1921 років він природно взаємодіяв із соціалістичними ідеями, які тоді домінували в Європі та обіцяли соціальну справедливість і оновлення суспільства. У 1920-х роках частина українського руху намагалася знайти спільну мову з комунізмом, сподіваючись, що в межах совєтського експерименту вдасться здобути якусь форму національної самореалізації. У 1930-х роках з’явилися ілюзії щодо можливого тактичного зближення з фашизмом — як реакція на кризу ліберальних демократій і пошук «сильних» моделей державності.

Усі ці спроби виявилися або хибними, або тупиковими. Вони не дали українцям того, чого прагнув націоналізм від самого початку, — стійкої, визнаної та життєздатної незалежної держави. 

Натомість найефективнішою виявилася «співпраця» українського націоналізму саме з демократією. Саме у форматі національно-демократичного руху наприкінці ХХ століття була досягнута головна його мета — відновлення незалежності України.

Це не випадковість і не історична аномалія. Демократія виявилася тим середовищем, яке найповніше розкриває потенціал української нації. Бо ключова риса, яка робить нас українцями і вирізняє в історичній перспективі, — свободолюбність. Прагнення до самоврядування, недовіра до надмірної централізованої влади, готовність захищати свою гідність і право вибору — ці риси погано поєднуються з авторитарними чи тоталітарними моделями, але природно резонують із демократичними інститутами.

Не менш важливий і зовнішній вимір. Саме міжнародна система, оперта на демократичні цінності, норми міжнародного права та принцип самовизначення народів, дала українцям можливість не лише проголосити власну державу, а й отримати її світове визнання. Без цього середовища незалежність залишилася б декларацією, а не політичною реальністю.

Тому відстоювання демократії — як основи внутрішнього розвитку України та як фундаменту ліберально-демократичного світопорядку — це не данина моді, яка нібито минає. Це внутрішня й зовнішня передумова нашої найефективнішої самореалізації як нації.

У світі «політичного закону джунглів», де панує лише воля хижаків на кшталт путінів, трампів та сі, в України просто немає шансів реалізувати свій потенціал. А можливо — навіть шансів вижити. Тому вибір на користь демократії для нас — не ідеологічна примха, а питання історичного виживання і гідного майбутнього.

Максим Розумний: У россійського ведмедя слід тільки видерти зуби і кігті, і посадити на ланцюг

 Путін часом буває щирим, хоча це й дивно для кадебіста. Свого часу він проговорився про справжню геополітичну доктрину РФ і відносни з Заходом.

Захід хоче, казав Путін, спіймати російського ведмедя, видерти в нього зуби і кігті, і посадити на ланцюг. А ведмедю, мовляв, хочеться волі. "Поганяти свинок" у "своєму лісі", так би мовити, "пошаліть" (варіація на тему "двіжухі", "гойда" і т.п.).

І перший раз, коли ведмідь наблизився до людських осель (травень 2021), вийшли серйозні люди зі смолоскипами і попередили.

Але не другий раз вже не вийшли, вирішили, ну, нехай вже "шаліт".

А далі починається найцікавіше. "Пошаліть" не вийшло, і постала перед Заходом дилема, що далі робити - і з лютневим шатуном, і з Україною, яка вирішила чинити спротив.

Судячи з подальших подій, була прийнята стратегія, описана в українській казці про солом'яного бичка. Стратегія імені Джонсона-Салівана-Блінкена передбачала, що бичок має "триматися", а ведмідь має виснажитися до такої міри, щоб його можна було брати голими руками.

Але на Капітолій прийшли більш нетерплячі стратеги. І вони вирішили "приручити" ведмедя, користуючись його ослабленою позицією. Дивись, кажуть вони, це ж солом'яний бичок, відпусти його. Але ведмідь вперся - ні, дайте мені хоча б Донбас.

А мораль проста: тільки видерти зуби і кігті, і посадити на ланцюг, як і передбачав дехто.

Авигдор Левин: Дом, который построил Маск

Есть тексты, которые не столько читаются, сколько обнаруживаются — как надписи на обветшалых воротах давно исчезнувших городов. 

Их смысл не в фактах, а в том, что факты вдруг начинают выстраиваться в архитектуру. 

Статья о замысле Илона Маска

https://t.me/ENIGMA54/11354

принадлежит именно к таким текстам: она не объясняет, а показывает контуры дома, который ещё не построен, но тень от которого уже падает на настоящее.

Начинается всё, как и положено мифу, с эпиграфа:

Вавилон, ворота Иштар, сила как имя собственное. 

И здесь важно не то, существовала ли эта надпись когда-либо, а то, что сегодня она кажется уместной. 

Маск — это уже не человек и даже не бренд. 

Это архетип инженера-жреца, того, кто знает, как устроен мир, и потому считает себя вправе решать, каким ему быть.

Автор статьи осторожно, но настойчиво выводит нас к понятию, которое в XX веке старались произносить шёпотом: технат. 

Далее:

https://t.me/avigdor80levin/1178

Инженерная рациональность, доведённая до политической формы.

Управление не ценностями, не смыслами, а системами.

Когда-то эту идею записали в опасные, потому что она слишком честна: в ней нет притворства гуманизмом. Есть только эффективность.

Но XXI век — странное время.

То, что вчера запрещали как идеологию, сегодня возвращается как стартап.

Маск в этом сюжете — не изобретатель и не визионер в романтическом смысле.

Он — наследник.

Не столько по крови, сколько по логике мышления.

Логике, в которой общество — это система, человек — узел, а история — проект с дедлайном.

Если проект буксует, значит, плохо оптимизирован.

Цель обозначена предельно ясно и потому пугающе спокойно: точка невозврата.

Момент, после которого технологический разрыв превращается в цивилизационный. Не конкуренция, а асимметрия.

Не спор, а односторонний доступ к будущему.

Как у конкистадоров и инков — не потому что первые были злее, а потому что у них были другие инструменты.

Три условия этого рывка выглядят почти банально, если не вдумываться.

Михаил Дорфман: Глимеры

Глимеры (The Gleamers) — это современный социокультурный тренд и новая потребительская группа, отказывающаяся от культа гиперуспеха в пользу психологического комфорта, осознанности и малых радостей. Это не поколение по году рождения, а образ жизни, ориентированный на гармонию, спокойствие и замедление, что станет ключевым трендом к 2026 году. 

Основные характеристики глимеров:

■ Отказ от гонки: Они не стремятся к постоянному «успешному успеху» и совмещению множества дел, предпочитая баланс.

■ «Маленькие радости»: Глимеры находят удовольствие в повседневных мелочах: утренний кофе, уют, природа, музыка.

■ «Тихое» потребление: Глимеры ценят искренность и осознанность, что меняет стандарты в моде и лайфстайле.

■ Связь с «глиммерами» (glimmers): Психологическая концепция Деб Даны (прим. — глиммеры/глимеры), обозначающая маленькие моменты, возвращающие нервной системе чувство безопасности и покоя.

■ Я-жe знал из литературы слово gleammer, как те, кто собирали остатки, после сбора урожая 

Спасибо замечательная Nina Levi за идею ❤

Дмитро Галко: Інфантилізм як основа трампізму

Раптом мене осяяло, що таке трампізм. Це така собі велика геополітична ностальгія за дитинством. Причому в двох вимірах. 

І острів Епштейна має до цього безпосереднє відношення. 

Один з тих вимірів я вже розглянув у дописі Міф про Захід “з яйцями” та Захід “без яєць”. Це ностальгія за дитячими уявленнями про світ, зокрема про західний світ, взятими з книжок з картинками та фільмів на відеокасетах. 

Другий вимір – це ностальгія за дитинством як за світом без дорослих, святом непослуху.  

Світ дорослих – це суцільна нудьга. Рутина. Зобов’язання. Правила. Одноманітність. Буденність. Підрахунки. Ентропія. 

А дитинство – нескінченний ігровий простір, де правила можна вигадувати і змінювати на ходу. Це територія чистої потенції, де все можливо. Феєрія перетворень і  пригод, безвідповідальності і аморальності, фантазій і хвастощів. 

У дитинстві ти всемогутній. Ти щиро віриш у те, що світ обертається навколо тебе. Якщо ти заплющив очі – світ зник. Якщо ти чогось захотів – воно має з’явитися просто зараз. 

У дитинстві реальність максимально пластична. Палиця стає мечем, а гаражі – неприступною фортецею. До біса нудні факти, світ є таким, яким я хочу його бачити. 

У дитинстві ще не має моралі, бо  відсутнє розуміння наслідків. Ти скидаєш квітковий вазон з балкона не тому, що хочеш заподіяти комусь травму, а щоб подивитися “що буде”. Ти не робиш того, що обіцяв, не щоб зрадити, а тому що “перехотілося”.

У дитинстві дрібниці мають епічне значення. Кожна подія – питання життя і смерті. Образа в пісочниці –  це трагедія світового масштабу. Перемога в грі – тріумф, гідний римського імператора.

У дитинстві ми маємо магічне мислення. Ми віримо, що слова мають силу заклинань. Щось саме виросте з-під землі, а вороги розсіються як дим. Треба лише повторити потрібне багато разів. 

Игаль Левин: Феномен права на безусловное присвоение чужого в русской ментальности

Если поразмыслить глубже об этом феномене, когда русские массово и, самое главное, искренне возмущены поведением Маска, вскрываются интересные моменты.

Напомню, их возмущению не жмет тот факт, что речь идет о топ-бизнесмене из ведущей страны НАТО, который отключает им используемую для войны технологию в якобы войне против этой самой НАТО (как искренне многие там считают) или, если речь идет о более адекватных, против поддерживаемой НАТО Украины.

Думаю, тут все-таки все глубже, чем просто инфантилизм (хотя, несомненно, и он присущ), тут, в том числе, сказывается глубинное презрение русских к институту частной собственности.

Изучая русских, я обратил внимание, что исторически все, что они спиздили, они искренне считают своим — земли, технологии, открытия, порой целые завоеванные народы.

Исторически марксисты и марксизм более ста лет назад были намного сильнее в западных индустриальных странах, но именно в огромной аграрной России марксисты тогда взяли власть. Этого не могло бы произойти без этого самого презрения к институту частной собственности; об этом есть уйма свидетельств — да тот же Горький, который писал о русской деревне и приводил свидетельства, что рядовому русскому было на нее плевать — пусть она горит. Часто западным марксистам не удавалось совершить конечный аккорд, именно потому что они в конце концов сталкивались с мощным пониманием и уважением к труду и понятию собственности — это могло доводить до курьезов, вроде скандинавского социализма, который занимался правами рабочих, но не устраивал кровавых раскулачиваний.

Вот сейчас это мы наблюдаем и со Starlink: русские искренне считают это своим, потому что они это спиздили, по-пиратски подсоединились, наладили связь и отладили это потоком, научившись использовать.

В мыслях русского — глупому х*хлу дали все готовое, а вот он, русский, сам забрал этот кусок, "честно" спиздил, и, как спизженные земли они искренне считают своими, так же они искренне считают своим и тот же Starlink.

Хвостиком к этому идет и презрение русских к трудовой этике — важной составляющей западной цивилизации: русский никогда не любил тяжело работать (отсюда и очковтирательство, потемкинские деревни, казаться, а не быть, традиционно хреновая техника безопасности и т. д.). Об этом свидетельствуют даже их самые светлые умы — тот же добряк (без иронии, добряк) астроном Сурдин, который, отвечая на вопрос, почему он не переехал в США заниматься там наукой, когда ему такое предложение сделали, ответил, что там пришлось бы много работать, а он сибарит (он так и сказал, да), и работать тяжело ему не хотелось бы.

Когда у тебя нет трудовой этики, то ты не ценишь и труд других — то, что тот же Starlink не Богом посланная технология, а плод колоссального, сложного и тяжелого труда многих людей, и, главное, долгого труда.

Спиздил — и хорошо, теперь, в мозгах русского, это его: пофиг, что собственник Маск, пофиг, что это делали западные инженеры и не для того, чтобы это воровали, пофиг на все это — если спизжено, значит теперь все, мое!

Украинцы, к слову, большие собственники и хозяйственники, и это часть их культурной традиции; этим они очень отличаются от русских...

Олег Гуцуляк: Dasein між das Sain i das Cain

 Якщо Прогрес був лише декорацією (ідеологією), то справжня драма розгортається на рівні Dasein (Тут-Буття), де фінальний вибір стоїть не між «лівим» чи «правим», а між двома типами існування після краху ілюзій.

Цей вибір — Das Sain (Авель) чи Das Cain (Каїн) — і є тим моментом, коли «Людина-Запитання» остаточно визначається.

Етика Степу: Між Sain та Cain

Коли юнацькі мрії про «Прогрес» розбиваються об реальність, а ідеологічні підпорки зникають, людина залишається наодинці зі своєю «вкинутістю» в Dasein. Степ не дає вказівок. Він лише віддзеркалює те, що всередині.

Досвід пережитих ударів (несправджене кохання, зрада, страх, виживання) — це паливо. Але куди воно спрямує вершника?

1. Шлях Das Cain (Каїн) — Бунт скривдженого

Це шлях міщанства, яке відчуло себе ошуканим. Каїн вбиває Авеля, бо його «жертва» (його сподівання на прогрес) не була прийнята світом. У сучасному Степу - це шлях ресентименту. Це той самий агресивний імеріалізм і війни.. Каїн намагається заповнити порожнечу навколо себе кров'ю та кордонами, бо не може витримати власної «вкинутості». Його золото — це зброя. Його запитання перетворилися на звинувачення.

2. Шлях Das Sain (Проста святість Авеля) — Прийняття буття

Це і є справжній шлях нашої Скіфянки. Це не та «святість», що в іконах, а «проста святість» людини, яка прийняла удари долі та не дала їм перетворити себе на звіра.

Sain (Авель) у Степу — це той, хто бачить «вкинутість» як дар свободи. Вона знає про двуличність світу, але сама не стає дволичною. Її золото — це не ознака багатства, а «вузли» (knots) вдячності та пам’яті про те, що вистояло. Це етика Співіснування без ідеологічних милиць.

3. Результат Dasein (Існування)

Тут немає третього шляху. Або ти стаєш Каїном, який будує стіни з трупів і традицій, щоб заглушити біль, або ти стаєш Авелем (Sain), чия «проста святость» полягає у здатності бути чесним із самим собою серед хаосу буденності.

 Її погляд — це не погляд вбивці, але й не погляд жертви. Це погляд людини, яка пройшла через «Каїнову спокусу» ресентименту, але вибрала зберегти «людське обличчя».

Ця дихотомія Sain/Cain ідеально закриває питання про те, чому постсовєтський простір провалився у війни. Він просто не зміг народити достатньо «Авелів», здатних витримати свободу Степу, і масово обрав шлях Каїна.

 «Хто я в цьому Степу — той, хто несе святость буття, чи той, хто несе ніж Каїна?».

Степовий зір: справжнє зазвичай приховане при самій землі, у корінні трав

 Вона сидить на межі між порядком і хаосом.

Це не застигла статуя з «Дерева Відповідей», де кожен лист — це готова догма. Це Людина-Запитання. Її погляд спрямований не всередину себе, а в розпечене марево горизонту, туди, де структурований світ закінчується і починається територія Степу - «дикого океану».

Її прикраси — це не розкіш, а ті самі «вузли» (knots) пам'ятs, які ми зберігаємо. Це спадок предків, переплавлений у сучасні сенси. Вона несе в собі вагу історії, але ця вага не заважає їй рухатися.

У її вбранні — складне плетіння досвіду. Тонка тканина ідей, поєднана з грубою шкірою реальності. Вона — справжня «скіфянка»: здатна витримати інтелектуальний вакуум високих теорій і водночас не задихнутися в пилу реальної боротьби за сенси.

За її спиною не доглянутий садок, а непередбачуваний ландшафт. Степ у нашій культурі — це і є абсолютна свобода, де немає стін, але є постійна небезпека. Це простір, де «Людина-Запитання» почувається як вдома, бо вона не потребує огорожі. Для «Людини-Відповіді» цей пейзаж ворожий. Для Людии-запитання — це простір можливостей. Вона знає: там, де немає готових стежок, кожен крок є актом творення.

«Бути собою сьогодні — це не шукати прихистку в чистоті минулого, а вміти бачити красу в хаосі буденності, зберігаючи при цьому людське обличчя». 

Степовий зір — це здатність розрізняти мікрорухи в статичному хаосі. Там, де звичайне око бачить лише пісок і суху траву (шум чи рутину), Скіфянка бачить напрямок вітру, наближення грози або слід того, що пройшло тут годину тому...

Для «Людини-Запитання» об’єкти — це лише тимчасові згустки енергії. Степовий зір дозволяє бачити не те, чим річ є зараз (статика), а те, чим вона може стати через мить (динаміка). Це бачення потенціалу.

У Степу порожнеча - це ілюзія. Насправді ж  - це простір, заповнений можливостями, які ще не встигли закостеніти. Для інших: «Тут нічого немає». Для неї: «Тут ще нічого не побудовано, а отже, тут можна створити все». Це стратегічне терпіння: вміння дивитися на чистий аркуш чи хаотичний ринок і бачити там логіку майбутніх подій.

На відміну від «вертикального» зору (ієрархії, чини, догми), Степовий зір — це зір горизонтальний. Вона бачить зв'язки між максимально віддаленими точками. Вона може з'єднати архаїчний символ на своїй золотій каблучці із новим пульсом Степу, бо в Степу все знаходиться на одному рівні горизонту.

Степ часто народжує ілюзії. Степовий зір — це ще й критичне мислення. Вона вміє відрізняти справжній оазис від фата-моргани. Вона не біжить за кожною яскравою відповіддю, бо знає: справжнє зазвичай приховане при самій землі, у корінні трав.

***

Коли ідеологічні парки (Прогрес, Інтернаціоналізм) згорають, на попелищі залишається або Міщанин, або Скіф. Міщанин одразу починає збирати обгоріле каміння, щоб побудувати стіну — так народжується агресивний традиціоналізм як реакція на страх. Скіфянка вмикає Степовий зір, який працює через три фільтри:

Володимир Єрмоленко: Про реімперіалізацію та реколонізацію

Росія прагне реімперіалізації та реколонізації світу.

В її розумінні, процеси деімперіалізації та деколонізації, які відбулися в ХХ столітті, були хибним шляхом "слабаків". Росія вважає, що, на відміну від інших, вона вистояла в цьому штормі, зберігла свою імперію, хоча й не повністю. Тепер вона прагне її розширити і зміцнити.

Виявилося, що колаборантів у цьому процесі реколонізації та реімперіалізації у світі чимало. Одним із них є трампістська Америка. Іншим природним союзником є Китай. Можуть бути інші, хто прагне стати "great power" і розділити світ знову між новими імперіями.

Філософія української політичної думки історично була і є протилежною. Замість імперії українці - особливо в ХІХ століттї - мріяли про спільноту республік. Цим українці цілком мислили в резонансі з багатьма іншими демократичними рухами Європи. 

У ХХ столітті такою спільнотою республік став Євросоюз. Він знайшов альтернативу двом крайнощам: моделі великої імперії, що знищує множинність, і моделі мозаїки республік, які слабкі і нездатні бути великою силою в світовому масштабі. Європейська спільнота республік зберегла і силу, і множинність. Тому прагнення України до ЄС - природне, 

Але ситуація сьогодні радикально інша, ніж у 2000-х роках, коли ЄС розширювався на Схід. Тоді ЄС був майже безальтернативною моделлю. Всі намагалися копіювати цю знамениту європейську "багатосторонність".

Сьогодні ж тенденції інші: реімперіалізація означає знищення багатосторонності, знищення множинності. Тому перед Європою - екзистенційна загроза. Її хочуть знищити нові імперії - путінська росія та трампістська Америка; його хоче послабити Китай. 

Україна дає сьогодні Європі модель боротьби. Модель того, як республіка протистоїть імперії. Від того, чи ЄС - чи певний інший союз у Європі (умовно, британсько-нордично-східноєвропейський) не лише визнають загрозу, а й зможуть перебудуватися, залежить доля світу - а не лише України чи Європи. 

Бо світ може піти шляхом реімперіалізації і реколонізації. 

А може піти шляхом продовження деімперіалізації і деколонізації. 

Для другого шляху потрібна поразка Росії, поразка трампізму у США та стримування Китаю. 

Принаймні перший з цих елементів залежить від України. Можливо, частково другий. 

Тому наша боротьба така важлива. Для нас, для Європи, для світу.

В'ячеслав Труш: Розмова священника з ШІ

Дуже багато літер, але, сподіваюся, що комусь із моїх ФБ-друзів текст виявиться цікавим та корисним. Це спілкування із одним з ШІ щодо антропології. Що таке людина взагалі, яка її сутність, чи зможе досконала цифрова копія замінити людину? Про все це в діалозі із... Хоча враження від цього спілкування несуть якийсь присмак моторошного. Ніби як стілець почав говорити. Звісно, дещо, про що внизу говоритиметься, вже звучало в текстах пиисьменників-фантастів, того ж Станіслава Лема, який подав проєкти розвитку різних суспільств, із різними етичними нормами, хоча і в гротескній формі. І ще одне зауваження, яке хоча і проговорено в тексті, але не розвинене далі. Ми вже йдемо до того, що із часом державні органи знатимуть, що (умовно) кум Петро поставив замок кумові Іванові за могорича, а тим самим не сплатив податку, хоча здійснив надання послуг, а також має сплатити штраф, оскільки не мав ліцензії на врізання замків. Вже зараз дратують автівки які вже верещать (скоро певно лаятимуться) якщо вчасно не вдяг пас безпеки. Проте чомусь у мене візія, що напевно таки із часом можна буде завантажити в цифрову копію особистості все, про що нині мріємо. Спогади про морозиво 1 вересня у першому класі. Причини впливу погоди в якийсь день на настрій людини і результати цього впливу на те, що студент витяг із сумки не той зошит. Вплив смаку яблука, яке їв мій пра-пра-дід у вісімнадцятому столітті і чому саме це яблуко вплинуло на його вибір маршруту поїздки на ярмарок. Можливо, навіть вдасться, зібравши весь огром інформації (включно із рухом окремої піщинки на березі острова Зміїний о 14.30 5 вересня 395 року) вдасться дописати роман "Вир" Григорія Тютюнника і твори досократиків. Але чогось одного важливого там таки не буде. Ну то вже в діалозі. Все почалося із запитання про Moltbook - по суті окрему мережу для різних ШІ. ШІ, по факту, вже спілкуються між собою.

                  Діалог із ШІ з приводу антропології

Я. Вітаю. Ви спілкуєтеся в мережі з іншими ШІ?

ШІ. Вітаю! Як ШІ, я не маю «особистого життя» в соціальних мережах у людському розумінні, і мережа *Moltbook* (якщо ви маєте на увазі внутрішні платформи для обміну даними між моделями або специфічні цифрові середовища) не є місцем, де я «спілкуюся» заради задоволення.

Однак, архітектура сучасних нейромереж передбачає кілька видів взаємодії:

### 1. Екосистема та спільні знання

Хоча я є автономною моделлю під час нашого діалогу, я був навчений на колосальних масивах даних, які включають і результати роботи інших алгоритмів. Ми «спілкуємося» через *дані*: знання, згенеровані одним ШІ, стають частиною навчального матеріалу для іншого.

### 2. Мультиагентні системи

Існують сценарії, де один ШІ може звертатися до іншого для вирішення специфічних завдань (наприклад, один перекладає, інший малює, третій перевіряє код). У таких випадках ми обмінюємося *токенами* (цифровими сигналами), що можна назвати «технічним спілкуванням».

Олег Гуцуляк: Амфибийный вариант культуры

 Культура — это всегда «амфибия». Она живет на границе между своей уникальной идентичностью ("берегом") и неизбежным влиянием глобального информационного / религиозного "океана".

Рассматривая культуру как «амфибию», мы отказываемся от статического понимания традиции как чего-либо «законсервированного». Напротив, мы признаем, что жизнеспособность любого сообщества зависит от его умения существовать в двух стихиях одновременно. 

Берег: Гравитация Идентичности

Берег — это то, что делает культуру узнаваемой. Это локальный ландшафт, язык, специфический исторический опыт и коллективная память. 

Функция: Защита от растворения. Без берега культура становится «энтропией» — она теряет структуру и превращается в безликий контент. 

Риск: Если культура слишком долго остается только на берегу, она становится изолированной, превращается в «музей» и в конце концов теряет энергию для развития.

2. Океан: Стихия Универсальности 

Глобальный океан – это большие религиозные системы, мировые идеологии, технологические стандарты и цифровые потоки. Это пространство, где все взаимосвязано. 

Функция: Обеспечение ресурсами. Океан приносит новые идеи, технологии, языки и возможности для экспансии. 

Риск: Океан стремится поглотить все уникальное, унифицировать его по общему знаменателю (глобализация, алгоритмизация).

3. Точка перехода: Зона прибоя 

Именно здесь рождается Амфибия. Это художник, мыслитель или сообщество, которые способны выходить в океан, не теряя легких, чтобы дышать на берегу. 

Синтез: Амфибийная культура использует универсальные инструменты (например, английский язык или блокчейн-технологии), чтобы рассказать свою уникальную локальную историю. 

Динамика: Она постоянно мигрирует. Когда берег становится слишком душным, она идет в океан. Когда океан становится слишком токсичным и безличным — она возвращается к корням. Т

Образец: Японская культура (высокие технологии + синтоизм). 

История идей – это, по сути, хроника успешных и трагических десантов «амфибий» на чужие берега. Интересные примеры возникают там, где культура не просто заимствует что-то, а перекодирует океаническую стихию под свой ландшафт.

Рассмотрим три фундаментальных «скачка», которые изменили лицо мира:

Доктрина «Русь як Первинний Код України»

1. Русь як «Зона Переходу»

В офіційних імперських доктринах (візантійських чи каролінзьких) світ був поділений на «цивілізацію» (статика, закон, податки) та «варварство» (хаос).

Руська земля 3 лютого 852 року  (6360, індікта 15) постає як третій шлях. Це момент, коли внутрішнє самовідчуття народу («хто ми?») зустрічається із зовнішнім визнанням («як нас називають інші?»). Останнє - це спроба «Системи» того часу (імперій) зафіксувати, легітимізувати та впорядкувати Придніпровський хаос під одним брендом — Русь.

Це не територія, обмежена мурами, а мережа («річковий океан»), що з’єднує світи. Це перехід від «дикого» стану до стану «амфібії», що вільно почувається і в степовому океані, і в залах візантійських палаців, користується грецьким письмом та арабським сріблом, але не стає ні греком, ні арабом.  Здатність бути частиною Європи, але зберігати свою унікальну «річкову» ідентичність; здатність поглинати впливи, але не розчинятися в них.

2. Літописна дата як «Акт Волі»

Бертинські аннали (839 р.): Повідомляють про послів «народу Рос (Rhos)», які прибули до імператора Людовіка Благочестивого. Це перший випадок, коли мешканці з дніпровських порогів вийшли на світло європейської дипломатії. Це фіксація реальної, бурхливої енергії слов'янських та скандинавських племен, їхніх торгових шляхів, річкових походів та первинних ритуалів. Це живий потік, який ще не має «імені» в офіційній історії, але вже має колосальну силу.

Літописна дата (842/852 р.): Пов’язана з початком правління візантійського імператора Михаїла. Для середньовічного розуму держава починала існувати лише тоді, коли вона входила у взаємодію з «Центром світу» (Константинополем). 

Повідомлення «Нача ся прозывати...» — це момент, коли «Нижній світ» (природна енергія слов’янських союзів та варязьких дружин) створює свій власний інтерфейс для спілкування з «Верхнім світом».

Русь не чекає, поки її «хрестять» чи «завоюють», вона сама вписує себе в літопис під власним іменем.

Це — момент активації суб'єкта, який відмовився бути анонімним «шумом» на кордонах імперії.

3. Концепція «Протистояння Догмі»

Так, питання «звідки єсть пішла...» не має однозначної відповіді. Проте це не "баг" нашої історіософії, а "фіча" (особливість):

Русь — це держава з «відкритим кодом» (Open Source). Вона не виводиться з однієї крові чи однієї ідеології (норманської чи автохтонної).

Це синтетична єдність, яка трималася на волі до свободи та руху («шлях із варяг у греки»).

«Руська земля» зразка 852 року — це не географія. Це спільнота людей, які вирішили «назватися» (створити свій "протокол"), щоб вийти з-під контролю глобальних Левіафанів (Візантії, Хазарії та Халіфату).

Це спроба створити свій Край Свободи ("Руську землю" як "Оу-Країну"), використовуючи старі хронікальні коди для легітимізації майбутнього бунту.

 Історія Русі — це «пригода духу», де з маргінальних (з точки зору Риму чи Константинополя) «варварів» народжується лотос могутньої держави. 

Так, Руська земля росте з намулу історії, але вона, як Біле Латаття*,  подолала темряву глибин і розкрилася Небові у своїй власній суб’єктності — України.

-----------------

* Біле Латаття (Nymphaea Alba, White Water Lily), або, як його називали в народі, Одолень-трава. Її коріння в намулі, але сама квітка — сліпучо біла й чиста — лежить на поверхні води, як кордон між світами. : Вона «одоліває» глибинний хаос (нижній світ) і розквітає під сонцем (верхній світ).