Олексій Дудченко: ДНК-революція III тисячоліття до н. е.: Феномен дзвоноподібних келихів і геномна трансформація Північно-Західної Європи

У період приблизно з 2750 до 2500 року до н. е. археологічна культура дзвоноподібних келихів набула широкого розповсюдження у Західній та Центральній Європі, перш ніж зникла між 2200 та 1800 роками до н. е. 

Загадкова кераміка у формі перевернутих дзвонів, мідні кинджали та кам’яні щитки для захисту зап’ястя — майже два століття ця проблема залишається предметом гострих дискусій в науковій спільноті. Що насправді являла собою археологічна культура дзвоноподібних келихів — міграцію нового населення чи лише поширення модної технології та речей? 

Результати дослідження, опубліковані міжнародною групою палеогенетиків у журналі Nature, виявилися значно радикальнішими, ніж припускали найсміливіші гіпотези. Щоб зрозуміти вагу цієї революції, варто поглянути на сама поховання. Культура дзвоноподібних келихів залишила по собі виразний «пакет престижу». В чоловічих похованнях зі зброєю археологи знаходять не просто багатий орнаментований посуд, а й цілий набір високостатусного спорядження: мідні кинджали, витончені крем'яні наконечники стріл із бічними виїмками, а також відшліфовані кам'яні прямокутники з отворами — захисні щитки для зап'ястя. Вони захищали передпліччя стрільця від тетива лука і часто слугували символом військового рангу. Особливою маркою якості були V-подібно просвердлені ґудзики з бурштину або гагату, а також самі келихи, виготовлені з високою майстерністю та прикрашені геометричним штампованим орнаментом. 

Втім, головне питання полягало у тому, хто саме користувався цим престижним імпортом.

На рубежі III тисячоліття до н. е. Європа опинилася в епіцентрі масштабних культурних трансфjрмацій. Зі сходу, з євразійських степів, у Центральну Європу увірвалася хвиля скотарів ямної культури, принісши із собою «комплекс шнурової кераміки» та нове генетичне коріння. Майже одночасно із заходу та півдня поширився феномен дзвоноподібних келихів.

Олексій Дудченко: Сардинці є головними спадкоємцями перших хліборобів Європи

 Близько 8 500 років тому перші землеробські спільноти з Анатолії розпочали масштабну експансію вглиб Європейського континенту. Вони рухалися двома основними шляхами: дунайським коридором у Центральну Європу та середземноморським узбережжям. 

Ці переселенці принесли із собою не лише окультурену пшеницю, ячмінь, одомашнених кіз та овець, але й революційний аграрний уклад. Головне ж — вони принесли власний генофонд, що назавжди трансформував генетичний ландшафт континенту. У сучасній палеогенетиці цих людей називають анатолійськими неолітичними землеробами (Anatolian Neolithic Farmers, або ANF). Завдяки дослідженням стародавньої ДНК (aDNA) вчені довели, що фенотипово вони суттєво відрізнялися від корінних європейських мисливців-збирачів: землероби мали переважно світлу шкіру, темне волосся, карі очі та характерні генетичні маркери адаптації до вуглеводного раціону (зокрема підвищену копійність гена AMY1, що відповідає за розщеплення крохмалю). Сьогодні найбільший відсоток аутосомної спадковості цих давніх хліборобів зберегли сардинці.

Тарас Чухліб. Слово «УКРАЇНА» - назва краю, народу та держави Східної Європи (XІI – XVIII віки): Історико-лінгвістичні студії

 

Тарас Чухліб. Слово «УКРАЇНА» - назва краю, народу та держави Східної Європи (XІI – XVIII віки): Історико-лінгвістичні студії. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2026. – 560 стор.

 Зважаючи на те, що книга вийшла обмеженим накладом – автор росповсюджує її електронний варіант! - https://www.academia.edu/175269154/

У книзі розкривається історико-лінгвістичний процес уживання назви «Україна» у середньовічну та ранньомодерну добу історії Східної Європи. Автор стверджує, що слово «Україна» впродовж ХІІ – XV ст. використовувалося для означення окремих частин («краю», «землі», «уділу») Києво-Руської держави, а згодом – Київського і Чернігівського князівств, Сіверської та Волинської землі Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтійського. Наприкінці XVІ – першій половині XVII ст. слово «Україна» в межах Речі Посполитої у багатьох випадках вживалося як синонім щодо назви великої території старожитньої Русі, де проживав «руський народ» та вживалася «руська мова». Вже у середині революційного XVII ст. хоронімічна назва «Україна» стає політонімімом й функціонує в офіційному дискурсі для ідентифікації новопосталої на теренах Східної Європи держави Військо Запорозьке. Також протягом другої половини XVII – XVIII ст. старовинний етнополітонім «руський народ» поступово змінювався на ранньонаціональну назву – «український народ». Книга доповнена оригінальними історичними документами та матеріалами. Видання розраховане на усіх, хто цікавиться історією України та Східної Європи.

 Taras Chukhlib. The word "UKRAINE" - the name of the land, people and state of Eastern Europe (XII - XVIII centuries): Historical and linguistic studies. - Kyiv: Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, 2026. - 555 p. 

The book reveals the historical and linguistic process of using the name “Ukraine” in the medieval and early modern periods of Eastern European history. The author argues that during the 12th–15th centuries, the word “Ukraine” was used to refer to separate parts (“region,” “land,” “share”) of the Kyiv-Rus' state, and later – the Kyiv and Chernihiv principalities, the Siversk and Volhynia lands of the Grand Duchy of Lithuania, Rus', and Zhemoytia. At the end of the 16th and first half of the 17th centuries, the word “Ukraine” was often used within the Polish-Lithuanian Commonwealth as a synonym for the name of the large territory of ancient Rus, where the “Rus people” lived and the “Rus language” was spoken. Already in the middle of the revolutionary 17th century, the chrononymic name “Ukraine” became a political name and was used in official discourse to identify the newly formed state of the Zaporizhian Host in Eastern Europe. Also, during the second half of the 17th and 18th centuries, the ancient ethnopolynym “Rus people” gradually changed to the early national name “Ukrainian people.” The book is supplemented with original historical documents and materials. The publication is intended for anyone interested in the history of Ukraine and Eastern Europe.

Василий Танасийчук: Радужній флаг в зеркале политического метанарратива

В своей истоковой, биополитической реальности этот феномен касается конкретных людей, их психологии, правового статуса и личной драмы. 

Но на уровне политического метанарратива постмодерн превратил LGBT+ в универсальный тотем, вокруг которого левый и правый дискурсы разыгрывают управляемый спектакль.

​Когда лево-либеральный мейнстрим поднимает радужный флаг, происходит чистейшая замена сущности симулякром.

В течение Pride Month крупнейшие транснациональные корпорации от инвестфондов вроде BlackRock до военных концернов вроде Raytheon, меняют логотипы на радужные. Это не «эмансипация». Это маркетинговый экспроприаторский захват. Повестка превращается в товар, а человеческая идентичность — в потребительский сегмент. Пока корпорации и медиа ведут страстные бои за местоимения и инклюзивность в голливудских фильмах, реальные политэкономические проблемы выносятся за скобки. Изначальный «бунт за свободу» утилизируется Системой и превращается в обязательный идеологический loyality-check для корпоративных элит, академических институтов и дипломатических миссий.

В свою очередь Правый популистский дискурс создает зеркальный симулякр, без которого левый просто не смог бы существовать. Для мобилизации правого электората феномен LGBT+ гиперболизируется до масштабов главной и единственной угрозы цивилизации. Сложный комплекс социальных процессов сводится к образу «коварного заговора элит по уничтожению семьи». Консервативный избиратель, страдающий от реальных экономических и цифровых процессов Постмодерна, находит понятный и видимый объект для атаки. Вместо того чтобы анализировать, как цифровой капитализм уничтожает уклад его жизни, он фокусирует весь свой протест на социокультурных симптом-эффектах. Правые политики продают защиту «традиционных ценностей» как электоральный товар, не предлагая при этом никакой альтернативы самому глобальному рынку. Они воюют с радужными флагами, но полностью поддерживают ту самую систему, которая эти флаги и производит.

Таким способом система кормится конфликтом. Левый и правый дискурсы в вопросе LGBT+ являются симбиотическими паразитами. Левый симулякр не может жить без правого «мракобеса», а правый — без левого «радужного радикала». Они подпитывают друг друга, удерживая внимание масс в постоянном состоянии медийной войны. 

В этой войне реальный человек с его уникальной душой, скорбью, поисками и болью исчезает. Он становится лишь метафорическим «патроном», которым обе стороны стреляют друг в друга в информационном пространстве. 

Но корпоративный «индульгирующий» прогрессизм, и политизированный «карательный» традиционализм - это лишь две разные маски одного и того же расколдованного, цифрового Левиафана.

Андрій Поцелуйко: Типологічний аналіз як шлях до гіпотез про генетичну спорідненість культур

 Порівняльне дослідження культурних явищ часто опиняється між двома крайнощами. З одного боку, подібність між традиціями може бути поспішно оголошена доказом спільного походження. З іншого — можливість незалежного виникнення подібних явищ іноді використовується як аргумент проти самого порівняння. Насправді між цими позиціями існує продуктивний проміжний простір: типологічний аналіз, який дозволяє спочатку встановити й описати структурну спорідненість культурних елементів, а вже потім обережно розглядати гіпотезу їхньої генетичної спорідненості.

Важливо передусім розрізняти факт і його можливе пояснення. 

Фактом є те, що в різних традиціях можуть бути засвідчені типологічно споріднені культурні елементи. Наприклад, у різних суспільствах можна зустріти уявлення про здобуття жінки через викрадення, конфлікт між чоловіками, демонстрацію військової доблесті або перемогу над суперником. Сам факт наявності таких елементів у різних культурах є емпіричним матеріалом. Але твердження, що вони походять від єдиної давньої традиції, вже не є фактом: це генетична гіпотеза, яку необхідно обґрунтовувати.

Саме тут типологічний аналіз набуває особливого значення. Його завдання полягає не в тому, щоб одразу встановити походження явища, а в тому, щоб визначити його внутрішню структуру. Недостатньо сказати, що дві традиції містять «викрадення нареченої». Потрібно з'ясувати, що саме стоїть за цим поняттям у кожній із них. Чи є викрадення юридично або ритуально легітимним? Чи має викрадач оголосити про свій намір? Чи передбачає процедура відкритий виклик суперникові? Чи є перемога в поєдинку умовою отримання права на жінку? Чи розрізняється «правильне» і «неправильне» викрадення? Чи пов'язана легітимність союзу саме з проявом військової доблесті?

Таке розкладання явища на окремі ознаки дозволяє перейти від поверхової схожості до структурного порівняння. Дві традиції можуть мати однаковий сюжетний мотив, але зовсім різну соціальну функцію. І навпаки, формально різні сюжети можуть виявляти однакову глибинну структуру. Тому предметом типологічного дослідження має бути не лише сюжет, а комплекс взаємопов'язаних культурних елементів.

Андрій Поцелуйко: Від факту до інтерпретації: філологія, музикологія і межі позитивізму

 Уявлення про розвиток людського мислення як послідовний перехід від теологічного до метафізичного, а від метафізичного до наукового належить Огюсту Конту. У його концепції «закону трьох стадій» людський розум поступово відмовляється від пояснення явищ через надприродні сили, потім — через абстрактні сутності, і зрештою переходить до позитивного знання, заснованого на спостереженні, фактах та встановленні закономірностей. Ця схема, хоча й була сформульована у ХІХ столітті, дає цікавий інструмент для осмислення розвитку гуманітарних наук.

На перший погляд може здатися, що філологія та музикологія не цілком відповідають позитивістському ідеалу науки. Адже їхнім предметом є не тільки матеріальні об'єкти, які можна безпосередньо виміряти, а й тексти, символи, художні форми, культурні значення. Проте значна частина роботи філолога або музиколога цілком може бути описана як фактологічна діяльність. Дослідник насамперед має встановити, що саме ми маємо перед собою.

Для філолога таким фактом може бути конкретне слово в рукописі, його граматична форма, варіант тексту, особливість орфографії, послідовність фрагментів, відмінність між двома списками. Перед тим як інтерпретувати текст, необхідно встановити його матеріальну й текстологічну структуру. Філолог може сказати: у цьому рукописі на певному місці вжито саме таку форму слова; в іншому списку вона має інший вигляд; певний фрагмент відсутній або, навпаки, доданий. Це вже не припущення, а текстуально засвідчений факт.

Подібна ситуація існує й у музикології. Тут фактами можуть бути нота, інтервал, ладова структура, ритмічна формула, мелодичний зворот, кількість тактів, повторення певного мотиву, особливості нотації, варіанти мелодії в різних рукописах. Дослідник може встановити, що певний ірмос записаний у конкретній системі нотації, має певну мелодичну структуру і певну послідовність інтервалів. Усе це становить емпіричний, фактологічний рівень музикознавчого дослідження.

Особливо добре це видно на прикладі історичного дослідження музичних рукописів. Спочатку дослідник встановлює джерело, його датування, походження, склад, систему нотації, текст і музичний матеріал. Потім описує конкретні музичні явища: лад, інтервали, мелодичні формули, каденції, структурні повтори. Лише після цього виникає питання про те, що ці структури означають.

Саме тут проходить принципова межа між фактом та інтерпретацією.

Принцеса Марія Монгольська, Деспіна Хатун

У 1265 році візантійська принцеса вирушила до Персії з однією метою: стати дружиною Хулагу-хана, правителя Ільханату та одного з найвпливовіших людей у ​​відомому світі.

Це була Марія Палеолог, незаконнонароджена дочка імператора Михайла VIII Палеолога. Шлюб був політичним розрахунком, замаскованим під дипломатію. Візантії потрібна була монгольська дружба. Дочка, навіть незаконнонароджена, була ціною. Вона здійснила подорож. Двір прийняв її.

Але Хулагу вже був мертвий. На час прибуття Марії до Персії чоловік, за якого вона перетнула світ, щоб вийти заміж, вже тижнями лежав під землею. Переговори не провалилися. Вони просто внесли корективи. Натомість її віддали Абака-хану, синові та наступнику Хулагу. Вона вийшла за нього заміж.

Майже два десятиліття Марія жила при монгольському імператорському дворі як дружина Абака-хана, відома там як Деспіна Хатун. Вона була християнкою в монгольській родині, візантійкою у світі Ільханідів, жінкою, чиє все життя було організовано чоловіками, які ніколи не питали її про вподобання.

Абака-хан помер в 1282 році. Коли її другий чоловік пішов і вона не мала жодної політичної ролі при монгольському дворі, Марія здійснила довгу подорож назад до Константинополя. Місто, яке вона покинула в молодості, все ще стояло. Імперія, яку її батько відвоював у латинських окупантів, була ледь-ледь цілою.

Вона не повернулася до придворного життя. Вона вступила до монастиря. Вона також побудувала, або відновила, церкву в Константинополі, присвячену Діві Марії. Вона стоїть і сьогодні, в районі, відомому як Фенер у сучасному Стамбулі. Церква Святої Марії Монгольської — єдина візантійська церква в Стамбулі, яка постійно перебуває в руках грецьких православних з моменту її побудови, ніколи не перетворюючись на мечеть. Це її відчутний слід у місті: будівля, яка пережила імперії, окупації та століття знищення. Те, що вона залишила після себе, – це церква, яка стоїть вже близько 700 років.

Андрій Сошніков: Двадцять п’ятий кадр російського сінема: серіал «Штрафбат» як культ безіменної могили

Простір колишнього СРСР влаштований дивовижно: це територія, де люди десятиліттями живуть усередині вигаданих текстів, щиро вважаючи їх історичною хронікою, а телесеріал Миколи Досталя «Штрафбат» (2004) за сценарієм Едуарда Володарського став головним візуальним текстом пострадянської рефлексії про Війну, який дивляться, над яким плачуть і який цитують без найменшого усвідомлення його справжньої суті. 

Ця картина постає як апофеоз пострадянського мазохістського міфу, що тріумфально завершує конструювання образа російської людини як абсолютно безправного, але парадоксально щасливого раба. 

Якщо радянські стрічки лакували утилізацію населення ідеологією, а Олексій Герман оголював сіру адміністративну вивіску, то на початку 2000-х років Системі знадобився новий продукт, покликаний пояснити пострадянському глядачеві, що його право бути знищеним державою — це не історична трагедія, а вища духовна скрепа. Г

оловна таємниця радянського кінематографа і його нинішнього, безпорадно-комерційного відгалуження полягає в тому, що він принципово не здатний зобразити російську людину через відсутність оптичного прицілу, адже після 1917 р. культурний шар був зрізаний під корінь, а на його місце прийшли «хлопці з передмістя», які отримали дипломи ВДІКу і почали знімати кіно про те, як вони собі уявляють «шляхетність».

У «Штрафбаті» цей збій досягає апогею, запускаючи конвеєр подвійної очистки для утилізації «некондиційного» субстрату. Якщо в класичних військових фільмах на кшталт «Гарячого снігу» під танки кидали звичайних радянських громадян, то тут Система виходить на якісно новий рівень рентабельності. Головними героями нам виводять злодіїв у законі, політичних в’язнів, розжалуваних офіцерів, священиків та вуличних шулерів. У даній оптиці цей батальйон — завод з утилізації сміття всередині біоробота, де держава чужими руками ліквідує потенційно небезпечний елемент, у якого ще залишилася хоч якась тінь суб’єктності, й одночасно примудряється отримати від їхнього знищення чисту військову вигоду. 

Откуда берется фашизм

Оказывается, что лидер пророссийской немецкой партии «AfD» Алиса Вайдель — внучка высокопоставленного нациста, эсэсовца Ханса Вайделя, который проводил казни людей в Польше и считал, что на Земле существуют народы, которые не имеют права на существование.  Он вступил в нацистскую партию в 1932 году, вступил в СС в 1933 году, а позже стал военным судьёй Вермахта. С 1941 года он служил военным судьёй в оккупированной нацистами Варшаве, а к 1944 году был повышен до оберштабсрихтера, высшей военной судебной должности.

 «... Часто удивляются: откуда берется фашизм? Да ниоткуда он не берется, он всегда есть, как есть холера и чума, ибо есть охлос, городская потресь и люмпены. Настал час - и закрутилась чумная крыса, настал час - и вырвался из подполья фашизм, уже готовый к действию» (Юрий Нагибин).

Алиса Вайдель - лидер ультра-правой партии  АДГ. Патриотка Германии, но живёт и платит налоги в Швейцарии. Против ЛГБТ, но живёт в гражданском партнёрстве с женщиной. Против мигрантов, но партнёрша родилась в Шри-Ланке. Против усыновления парами ЛГБТ, но усыновила двух детей. 

***

Альтернатива для Германии» выиграла выборы в Саксонии-Анхальт. Ультраправые впервые со времен нацистов получат возможность сформировать региональное правительство.

Единственной партией, готовой к сотрудничеству с AfD, является BSW Сары Вагенкнехт (сокращение от Bündnis Sahra Wagenknecht).  Эти политические противоположности не согласны ни по одному вопросу внутренней политики, но у них есть одна общая вещь — обе любят Россию.

Канцлер ФРГ и лидер ХДС Фридрих Мерц заявил, что "глубоко шокирован" итогами выборов в Саксонии-Анхальт. "Это самое серьезное поражение на выборах, которое ХДС потерпела за последние годы, даже десятилетия. Это затрагивает нас и меня лично", - сказал он.

Правящая партия ХДС в Германии готовится к ужесточению правил получения гражданства, чтобы противостоять растущей популярности партии "Альтернатива для Германии" (AfD). Предложения включают отмену двойного гражданства, ужесточение требований к знанию немецкого языка, требование полной финансовой независимости и усиление требований по осуждению антисемитизма.

Максим Близняк: Магія індоєвропеїстики

"Все, що існує - створили поети"
 Гьольдерлін.

Слово — це не лише дзеркало буття. Це також засіб, яким людина змушує світ набути форми.

Сучасну метафізичну вбогість найяскравіше видно в тому, як ліберально-технократична цивілізація розуміє магію. Для більшості це або примітивне марновірство, або товар із крамниці нью-ейдж. Архаїчний індоєвропеєць бачив світобудову інакше — і глибше. 

Порівняльний метод Жоржа Дюмезіля, Мартіна Веста і Калверта Воткінса дозволяє відновити не просто окремі ритуали, а саму структуру сакрального космосу.

Ключ — перформативність мови. Індоєвропейська магія принципово інша, ніж семітська чи месопотамська. Вона не шукає таємної адреси демона, щоб витягнути з нього бажане. Поет-жрець — ведійський kaví, кельтський fili, скандинавський skald — діє безпосередньо на тканину буття через метрику й істинне слово. Satya і aša/arta — це не моральна «правда», а космічний лад. Формула, витримана в жорсткій алітерації чи розмірі, не описує дійсність — вона її творить, бо виростає з самої структури всесвіту.

Цей космос побудований на трьох функціях сакральної влади. 

На найвищому рівні влада розкривається у фатальній двоїстості: Мітра і Варуна, Тюр і Одін. Денний юридичний договір проти нічного магічного зв’язування. Магія типу defixio — від германського herfjötur до римських devotiones — паралізує ворога ще до бою. Тут немає боротьби добра зі злом. Є лише напруга між Законом і Магією.

Архаїчна магія не ламає природний лад (Ṛta). Вона його налаштовує. Навіть жертва — розчленування Пуруші чи тіла Іміра — це не торг із богом у стилі do ut des. Це магічне повторення космогонії. Метафізичне відновлення макрокосму через мікрокосм.

У світі, що втратив відчуття високого й ритуалу, ця традиція нагадує про просте: хто володіє формою мови — володіє долею.

Рамиз Юнус: "Чужие рецепты, чужие ошибки"

Рамиз Юнус, профессор политологии Международного университета "Хазар"

Я прожил в США ровно четверть века — двадцать пять лет. За это время у меня была возможность не просто наблюдать за американской жизнью со стороны, но и достаточно глубоко изучить политическую систему этой страны, ее институты, особенности принятия решений, механизм формирования внутренней и внешней политики, американскую политическую культуру и, что особенно важно, менталитет американского общества.

До этого значительную часть своей жизни я прожил в Советском Союзе — еще со времен Хрущева и до его распада в 1991 году, а затем много лет работал в высших эшелонах власти независимого Азербайджана — и в правительстве, и в парламенте.

Поэтому сегодня, сравнивая политическую культуру США с политической культурой постсоветского пространства, я все чаще прихожу к одному выводу, который, возможно, кому-то покажется парадоксальным.

Американские политики и политологи очень часто плохо понимают постсоветское пространство, его историю, менталитет, политическую культуру, страхи, комплексы, амбиции и, наконец, географию.

Но и политики и политологи на постсоветском пространстве очень часто не лучше понимают Америку. Они плохо представляют себе, как устроена американская политическая система, как принимаются решения в Вашингтоне, насколько сильно внутренние политические процессы влияют на внешнюю политику США и, самое главное, как американцы сами видят окружающий мир.

Михаил Эпштейн: Два рождения бедной веры в России

В Кембриджском университете  состоялась конференция "Религия, свобода совести и права человека в России и на Западе" ( 4–5 сентября 2026). Привожу  в сокращении и в переводе на русский свое выступление, которым открывалась конференция.

Введение

Моя тема — вера, дважды рождавшаяся в России: однажды на пути к церкви, другой раз — на пути от нее. 

Двадцатый век приучил нас спрашивать, что происходит с верой, когда государство преследует церковь. Сегодняшняя Россия заставляет задать обратный вопрос: что происходит с верой, когда государство обнимает церковь слишком тесно?

Сорок четыре года назад, в 1982 году, в Москве я описал явление, которое назвал бедной верой, или минимальной религией. Оно возникало у людей, выросших вне какой бы то ни было живой религиозной традиции: два-три поколения выросли в СССР без молитвы, Писания и обряда. И вот советский атеизм исчерпал сам себя, вера начала возвращаться. Человек мог внезапно ощутить присутствие Бога, потребность в молитве, реальность запредельного — и при этом не имел унаследованного ответа на вопрос: какой я веры? Такие люди приходили к вере прежде, чем могли прийти к вероисповеданию, — к вере бедной, лишенной обрядов и институций.

Об этом мне приходилось писать  в книге «Религия после атеизма: Новые возможности теологии» (М., 2013) и в главе для Routledge Handbook of Postsecularity (2019). Чарльз Тейлор посвятил этому явлению несколько страниц в книге A Secular Age (2007), увидев в русской минимальной религии особый ответ на секулярное состояние мира. Но лишь теперь, как мне кажется, это понятие получило вторую жизнь. Война, благословленная и вдохновленная Московской патриархией, породила новую волну бедной веры — уже не до восстановления церкви, а по ту сторону от нее.

Эти два движения зеркальны. В 1980-е люди шли к Богу напрямую, потому что у них не было церкви. В 2020-е некоторые отходят от церкви, чтобы не потерять Бога.

Атеистическое государство говорило: Бога нет, и твоя внутренняя жизнь принадлежит нам. Постатеистическое государство говорит: Бог есть, Он на нашей стороне, а твоя внутренняя жизнь принадлежит нам. Утверждения противоречат друг другу; притязание на совесть — одно и то же. 

Elya Om: Роль казахов в т. н. "Великой Отечественной войне советского народа"

Что же, давайте просветим людей 21 века о ВОВ на примере казахской нации, не в обиду другим, не менее героическим народам бывшего СССР. 

Итак, на восьмой день начала войны фашистам был сдан город Минск - столица Белоруссии, на 22 день Кишинёв - столица Молдавии, на 72 день войны пал Киев.

К 30 сентября 1941 года, при численности советской армии в 5,3 млн. человек, в плену у немцев оказались 3 800 000 русских, украинцев, белорусов, погибло свыше 1 000 000 человек.

В октябре 1941 года Москву уже некому было защищать. Взломанное немцами московское радио передавало бравурные фашистские марши, в городе царил хаос, мародёрство, выезды из города на восток были забиты людьми, машинами и гужевым транспортом, русские офицеры переодевались в гражданское и тоже бежали. 

В это же время защищать Москву из Казахстана прибыли 312 Актюбинская дивизия, 316 Алма-Атинская дивизия, 238 Семипалатинская дивизия. Потери личного состава при обороне города составили 80-95%. 

Генерал Афанасий Белобородов в книге «Ратный подвиг» пишет: «Москву спасли три казахстанские и одная сибирская дивизии». 

Об этом также написал маршал Г. Жуков в своих мемуарах «Воспоминания и размышления».

Уровень мобилизации в Казахстане составил выше, чем в Германии. 

Олексій Дудченко: Перші відомі мешканці Ірландії прийшли з території Уельсу (у глиб на 15 000 років назад, що відповідає пізньому палеоліту / добі Мадлен),

Відкриття стародавнього печерного мистецтва свідчить: перші відомі мешканці Ірландії прийшли з території Уельсу. 

Міжнародна група науковців допомогла розкрити найдавніші на сьогодн
і сліди присутності людини на території Ірландії, відсунувши хронологічні межі заселення острова на 5 000 років углиб віків та переписавши палеоекологічну карту Британського архіпелагу. Дослідники переконані: перші люди, які тисячі років тому ступили на ірландську землю, найімовірніше, прийшли з теренів сучасного Уельсу. На такі висновки науковців наштовхнуло вражаюче відкриття стародавнього наскельного живопису та петрогліфів у печерах на південному заході острова.

Під час Останнього льодовикового максимуму (LGM, бл. 26 000–19 000 років тому) та послідуючого Пізньольодовикового інтерстадіалу, коли більша частина Британських островів була скута Британсько-Ірландським льодовиковим щитом, масштабна акумуляція води у глибах криги призвела до падіння рівня Світового океану більш ніж на 100–120 метрів. Це оголило так званий «втрачений сухопутний міст» — суцільне шельфове сухопутне сполучення (палеоландшафт Святого Георгія), що пролягало від території сучасного графства Пембрукшир у південно-західному Уельсі до південно-східного краю Ірландії в районі Рослара. За словами фахівця з первісного наскельного мистецтва д-ра Джорджа Неша з Ліверпульського університету, ресурсні можливості, які відкривав цей екотонний коридор, були надто привабливими, аби тогочасні спільноти мобільних мисливців-збирачів знехтували ними.

Виступ Олега Багана з лекцією про Дмитра Донцова у Молодіжному клубі "Інтеллектуальний Ренесанс"

       30-го серпня 2026 р. з ініціативи клубу "Інтелектуальний Ренесанс" (керівник Назар Косенко) відбулася лекція відомого дослідника українського націоналізму, есеїста-культуролога, літературознавця і франкознавця, доцента Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка Олега Багана, присвячена постаті Дмитра Донцова. 

Дрогобицького науковця можна вважати засновником новітнього донцовознавства, настільки багато вчений зробив для вивчення і вшанування постаті чільного ідеолога українського вольового націоналізму. 

        Лектор, спираючись зокрема й на власний досвід, розповів про непростий шлях повернення цього видатного правого філософа в український інтелектуальний простір. У ході лекції було комплексно розглянуто основні етапи діяльності Донцова, його роль в українському державотворенні та вплив на визвольний рух.

       Окрему увагу Олег Баган приділив ідеологічній спадщині Донцова: його ключовим працям, джерелам та основним засадам концепції чинного націоналізму. Лектор також розкрив феномен вісниківців в українській культурі міжвоєнної доби та показав, яку роль ідеї Донцова відіграли у формуванні світогляду кількох поколінь борців за незалежність України.

      Не обійшлося й без дискусійних моментів — Олег Баган переконливо спростував низку поширених міфів про мислителя, а також поділився маловідомими й цікавими фактами з його особистого життя та політичної діяльності.

Андрій Поцелуйко: Теорія «Десяти богів» Емілі Лайл та її значення для розуміння індоєвропейської міфології

 Емілі Лайл — шотландська фольклористка й дослідниця міфології, яка багато років працювала в Единбурзькому університеті. Її наукові інтереси охоплюють фольклор, народні пісні, міфологію, ритуали, календарну обрядовість та космологічні уявлення індоєвропейських народів. Однією з найбільш оригінальних частин її доробку є теорія, представлена в книзі Ten Gods: A New Approach to Defining the Mythological Structures of the Indo-Europeans. Її мета полягає не стільки в тому, щоб встановити імена конкретних праіндоєвропейських богів, скільки в тому, щоб реконструювати структуру міфологічного мислення, яка могла лежати в основі різних індоєвропейських традицій.

Важливо наголосити, що назва «Десять богів» не означає простого твердження, ніби праіндоєвропейці поклонялися саме десяти богам із певними іменами. Лайл пропонує радше модель, у якій існувало десять основних божественних позицій або функцій. Ці позиції були пов'язані між собою системою протилежностей і відображали фундаментальну організацію людського суспільства та уявлень про світ.

Центральним для підходу Лайл є принцип подвійності. Світ міфології, на її думку, організований через взаємопов'язані опозиції: верх і низ, світло і темрява, сухе і вологе, життя і смерть. Такі протилежності не обов'язково означають абсолютну боротьбу добра і зла. Навпаки, вони утворюють взаємодоповнювальну систему, у якій кожен полюс необхідний для існування іншого. Саме завдяки таким відносинам міфологія може пояснювати зміну дня і ночі, пір року, життя і смерті, родючість землі та відновлення природи.

Андрій Поцелуйко: Молодіжні братства, міфологічні близнюки та народження міст в індоєвропейській традиції

 У далекому минулому індоєвропейських народів важливе місце посідали особливі братства молодих воїнів. Це були групи юнаків, які ще не мали повного статусу дорослих членів громади. Під наглядом старших наставників вони на кілька років залишали звичне поселення й перебували на його окраїнах. Їхнє життя було пов’язане з полюванням, воєнними набігами та особливими ритуалами. Вони також наслідували поведінку вовків, що мало не лише практичне, а й символічне значення. Молодий воїн ніби залишав межі звичайного людського суспільства й тимчасово входив у світ дикої природи.

Такий період можна розглядати як своєрідний етап ініціації. Юнак ще не був повноправним членом громади, але вже готувався до дорослого життя воїна, чоловіка та власника майна. Після проходження відповідного обряду він повертався до суспільства й отримував новий статус: міг одружуватися, володіти власністю та брати повноцінну участь у житті племені. Отже, перебування «за межами» суспільства було не просто вигнанням чи військовою підготовкою, а важливою частиною переходу від юності до дорослості.

Особливо цікавим є зв’язок таких молодіжних братств із образом чорного або темного кольору. У деяких індоєвропейських традиціях молоді воїни або їхні міфологічні уособлення пов’язуються з коренем *h₂reh₁mo-, який має значення «чорний» або «темний». Чорний колір тут, очевидно, не слід розуміти буквально чи пов’язувати із сучасними расовими категоріями. Він радше символізує особливий, проміжний стан людини — перебування поза звичайним суспільним порядком, близькість до смерті, дикої природи та небезпечного світу за межами громади.

Ці молодіжні братства могли відіграти важливу роль і в історичному поширенні індоєвропейських народів. Молоді воїни брали участь у набігах і завоюваннях нових територій. Після підкорення землі на ній могли виникати нові поселення, а разом із ними — переселятися нові групи людей. Таким чином, військова діяльність молодіжних братств у міфологічній пам’яті могла перетворитися на образ героїв-засновників, які приходять у нову землю, перемагають ворогів і створюють новий центр людського життя.

Андрій Поцілуйко: Ініціація як народження нового: за висновками Василя Балушка

Ініціація в давній культурі постає не просто як сукупність дивних і часом жорстоких обрядів, а як глибокий символічний шлях людини від одного стану до іншого. У дослідженні Василя Балушка ‘’Ініціації українців та давніх слов’ян’’ цей шлях набуває особливого значення: юнак мав не просто подорослішати, а пройти через випробування, символічну смерть і повернення до громади вже в новій якості. Це був своєрідний перехід через межу між дитинством і дорослістю, між звичайним людським світом і простором сакрального.

Особливе місце в цьому процесі посідав лісовий табір. Відірваний від звичного поселення, він сприймався як простір іншого світу, де діяли інші правила. Тут юнаки навчалися володіти зброєю, полювати, воювати, опановували традиції, міфи, обряди та сакральні знання свого народу. Таким чином, ініціація була не лише фізичним випробуванням. Вона передбачала засвоєння культурної пам'яті та знань, які робили людину здатною стати повноцінним членом спільноти.

Символічний перехід до іншого світу підкреслювали й обрядові дії. Стрижка волосся означала відмову від попереднього стану, своєрідну символічну смерть. 

Кінь у цій системі виступав посередником між світами — він ніби переносив посвячуваного з людського простору в міфічний і згодом повертав його назад. 

Саме перебування в лісовому таборі можна тому розглядати як перебування «між» двома станами: старе життя вже завершилося, а нове ще не настало.

Найвиразнішим символом цього перетворення стає вовк. Юнак, який проходив ініціацію, символічно переставав бути тим, ким був раніше, і «перероджувався» у звіра. Вовк у давній міфологічній традиції пов'язувався із силою, войовничістю, предками та потойбічним світом. Одягання звіриної шкури, особливі танці та ритуальні практики мали допомогти посвячуваному пережити це перетворення не лише розумом, а й усім своїм єством. Він мав на певний час стати «іншим», щоб потім знову повернутися до людського світу.

Важливо, що це перетворення не було кінцевою метою. Після першого етапу юнак ставав членом чоловічого «звіриного» союзу — спільноти молодих воїнів. Тут він мав довести свою силу, мужність, витривалість і здатність захищати громаду. Життя далеко від поселення, військові походи, полювання та фізичні випробування готували його до майбутньої ролі дорослого чоловіка. 

Отже, ініціація була своєрідною школою життя, де особисті якості людини перевірялися не словами, а вчинками.

Андрій Поцелуйко: «Веда Словена»: між фольклорною традицією та міфологічною реконструкцією

«Слов'янська Веда: болгарські народні пісні з доісторичної та дохристиянської епох» — суперечливий збірник народних пісень, виданий боснійським хорватом Стефаном Верковичем у двох томах 1874 і 1881 роках. Збірка вперше представлена в травні 1867 року на Першій Всеросійській етнографічній виставці в Москві, де викликала сенсацію. Тексти передав Верковичу болгарин Іван Гологанов з села Тарліс, який стверджує, що записував їх протягом 12 років. Два томи «Веда словена» містять 23 809 віршів. Села, де зібрані пісні та легенди, лежать в Татаро -Пазарджицькій Каазі (Сельча, Чавдарлі, Касаклі, Доспат, Ціцюво, Плетена) і в Неврокопській Каазі (Джиджево, Теплен, Крушево, Карабула, Дольно -Дряново, Рібниця, Абланіца). https://uk.wikipedia.org/wiki/Слов%27янські_Веди

«Веда Словена» посідає особливе місце в історії вивчення південнослов’янської міфології. Уже понад століття навколо цього корпусу текстів точиться суперечка: чи маємо справу зі справжніми залишками дохристиянської традиції, чи з масштабною містифікацією XIX століття? Однак сама постановка питання в категоріях «автентичність — фальсифікація» дещо спрощує проблему. Навіть якщо відкинути можливість збереження у «Веді Словені» давнього слов’янського епосу в його безпосередньому вигляді, залишається інше питання: чи могли окремі її сюжети походити з реальної народної традиції — легенд, апокрифів, календарних пісень і казкових переказів?

Саме порівняння «Веди Словени» з незалежно записаним болгарським фольклором показує, що така можливість не повинна бути відкинута апріорі.

Найважливішою особливістю цього порівняння є те, що незалежні паралелі набагато частіше виявляються на рівні сюжетів і міфологічних мотивів, ніж на рівні імен богів. Це принципове спостереження. У «Веді» ми зустрічаємо Вишну, Сурву, Огнебога, Білого Бога, Злату Матір, Млада Бога, Живу Юду та інших персонажів. Проте далеко не всі вони мають незалежні відповідники в болгарській народній традиції. Натомість самі структури оповідань іноді виявляють напрочуд близькі паралелі.

Особливо показовим є колядний комплекс Коледи та Млада Бога. У «Веді Словені» Коледа виступає як сакральна постать, пов’язана з оновленням світу, а Млада Бог — як божественна дитина, народження якої має космологічне значення. На перший погляд цей сюжет міг би здатися специфічною конструкцією «Веди». Проте в незалежно записаних болгарських колядних піснях також зустрічається Божа Мати, яка народжує Млада Бога саме в колядному контексті.

Таким чином, перед нами не просто збіг окремих імен, а цілий комплекс: Коледа — сакральний час — Божа Мати — народження Млада Бога — оновлення світу.

Цей факт істотно змінює оцінку відповідного матеріалу «Веди». Він не доводить існування дохристиянського бога Коледи саме в тому вигляді, в якому його описує «Веда Словена». Але він демонструє, що мотив божественного народження в колядному циклі має самостійне фольклорне існування. Отже, автор або укладач «Веди» не обов’язково створював цей мотив ex nihilo; він міг розгорнути в епічну форму вже наявний фольклорний матеріал.

Сергій Клепко: Оттон I Великий (912–973) — одна з найважливіших постатей середньовічної Європи.

Оттон I Великий (912–973) — одна з найважливіших постатей середньовічної Європи. Саме він у 962 році коронувався імператором у Римі, заснувавши державу, яка згодом отримала назву Священна Римська імперія і проіснувала понад вісім століть (до 1806 року).

Його велич полягає не лише у відновленні імперського титулу Заходу після розпаду держави Карла Великого, а й у тому, що він принципово змінив політичну та культурну карту континенту.

За що люди XXI століття можуть бути йому вдячними:

 * Захист та стабілізація Центральної Європи: У 955 році в битві на річці Лех Оттон I розгромив кочові племена угорців (мадярів), які десятиліттями спустошували Європу. Ця перемога поклала край їхнім набігам, змусила угорців перейти до осілого способу життя та інтегруватися в європейську християнську цивілізацію.

 * Закладення фундаменту Оттонівського відродження: Оттон та його спадкоємці активно протегували освіту, книгописання, архітектуру та мистецтво. Це спричинило культурний підйом, завдяки якому збереглася значна частина античної та ранньосередньовічної спадщини.

 * Формування політичного каркаса Європи: Створення імперії зафіксувало зв'язок між німецькими та італійськими землями, створивши складну систему стримань і противаг між світською та церковною владою (т.зв. «Оттонівська система»), яка визначала європейську політику протягом усього Середньовіччя.

 * Дипломатичний міст між Сходом і Заходом: Шлюб його сина Оттона II з візантійською принцесою Феофано сприяв потужному обміну культурою, дипломатією та технологіями між Візантією та Західною Європою.

Його спадщина — це перехід від хаосу роздроблених племінних герцогств до структурованого європейського простору, де інституції та культура почали превалювати над грубою силою.

ps. На зображенні показано колекційну торгівельну картку шоколадної фабрики Stollwerck (серія «Великі правителі», нім. Stollwerck'sche Chocolade — Otto der Grosse), присвячену імператору Оттону I Великому та битві на річці Лех (955 рік).Про зображеного правителя.

Особа: Оттон I Великий (912–973) — король Східно-Франкського королівства та засновник Священної Римської імперії.

Події: Внизу картки зазначено «Schlacht auf d. Lechfeld» (Битва на Лехському полі), де війська Оттона I розбили угорців (мадярів), остаточно зупинивши їхні набіги на Західну Європу.

Видання: Подібні хромолітографічні картки видавалися компанією Stollwerck наприкінці XIX — на початку XX століття як колекційні вкладиші до шоколаду з просвітницькою метою.