Кирилл Серебренитский: О прогрессорстве

Мы не дождались и не дождемся ни Дед-Мороза, ни Гэндальфа в голубом вертолёте. Мы не поймаем золотую рыбку, не отыщем скатерть-самобранку, не изменим законы физики ради вечного двигателя и не получим сдачи неразменный рублик. 

 Поэтому: не было до сих пор и не будет впредь никакого прогресса социального или экономического. 

И социум, и экономика будут беспощадны по-прежнему. 

Всё, что есть в нашем распоряжении, - то, что обычно кажется социальным или экономическим прогрессом, - это индивидуация. 

Непрерывная война индивидуума с биомассой, Я-сознания с Оно-бессознательным. 

Непрерывный мятеж Эго-сепаратизма. 

В этой войне, - таинственно, неизьяснимо, вопреки всему, - индивидуум иногда одерживает победы, ему удаются некоторые прорывы, контратаки, выходы из окружения и диверсии.

Это, опять же, не бодрый марафонской прогресс в белых спортивных трусах. 

Это - болезненные циклические зигзаги, рваные алгоритмы, достижения фарфорово хрупкие, - 

все это вполне можно не только развернуть вспять, а просто расплющить, обратить в прах и смести в мусорное ведро, словно и не было. 

Конструкты, которые готовились, как подкоп для побега, целые тысячелетия - вполне можно испепелить в течение месяцев или недель. 

***

Поэтому, кстати, по моему убеждению прогрессоры - вот они кто:

это эмигранты, которые в чужих странах всеми силами оберегают свою прежнюю идентичность, - ей живут, ей дышат, ради неё идут и на труды, и на трудности, на нищету и на смерть. 

Прогрессор - это не щупальце антропомассы, тянущееся к другой массе, ради преобразования одного человековещества в другое вещество. 

Это тот, кто - волевым порывом, своей микроскопической, но устремленной, как пуля, волей, - из одной громады выявился, вылелился и вырвался;  

но в другой не растворяется. 

Внутри России часовенки и берёзки, родословная от Рюрика или фотография бородатого прадедушки-ямщика, Пушкин наизусть и Мусоргский в смартфоне - это личный изыск, комнатное увлечение, забава, прихоть, - и то : если только это не пресмыкательство, не выклянчивание пропуска вверх, не школьный рефлекс отличника. 

В изгнании это - подлинные палладиумы. 

Другое дело - то, что в нынешние времена изгнанничество из России не всегда исходит за географические пределы России. 

Изнутри границы изгнанников, возможно, ещё и больше, чем извне. 

Мы безусловно побеждены во всех странах, по всей планете, мы потеряли на только все государства, но и саму государственность, и это процесс необратимый. 

Но: когда мы потеряли государства - то и государства потеряли нас. 

Вместо кодекса поисков Святого Грааля, - который придавал бытию метафизический отсвет даже когда никто этому кодексу не следовал, - наступило время тотальной актуальности, то есть бессмысленного копошения живого ради выживания, бытования ради бытия. 

Власть захватили однодневные суетливые насекомообразные, которые притягивают внимание непрерывным движением, назойливым жужжанием, непрерывным самопоеданием и исходящей от них опасностью, (как осы или слепни), - но за бессмыслием идет скука, отчуждение, отвращение. 

Государства становятся не интересными, ненужными, и потому - рыхлыми, дырявыми, вялыми. Удушливость - это не сила, а вязкость - на прочность.

 Поэтому внутри этих макросистем вполне возможно - и создание любых конструктов, и суверенизация вплоть до автаркии.

Провалы альтернативных проектов - в том, что мятежники не осознают, что миростройство не ухудшилось, а совершенно изменилось. И не нужно следовать эталонам 19 века просто потому, что от 19 века уже не осталось ничего осязаемого. Российская Империя - это уже Атлантида, легенда, сказка, а не руины, которые можно реконструировать. Как и Австро-Венгрия, и Второй Рейх, и тд. 

Пришло время не бороться, а укрываться, не вступать, а уходить.

Андрій Сошніков: Свята Земля без гриму: логістичні коридори, скіфський слід та фабрикація біблійного інтерфейсу

Первісно ізраїльтяни були звичайними суворими залізними варварами, чий базовий алгоритм («око за око, зуб за зуб») та параноїдальні заклики до тотального винищення сусідів нічим не відрізнялися від решти дикунів. Навіть за царя Давида їхній моральний трек лежав на рівні кривавого хаосу, а імена лідерів масово містили коди язичницьких богів Ваала й Астарти. 

Протягом століть Метрополія вела запеклу внутрішню війну з цим хананейським субстратом: царі Аса, Йосафат, Йоас, Амасія, Азарія та Йоатам раз за разом намагалися заблокувати «чужі сервери», проте офіційні звіти сухо констатували системний збій: «тільки висоти не були знищені». 

Традиційний монотеїзм юдеїв є пізньою історичною ілюзією: сотні років у більшості юдейських домівок легально стояли терафіми та тисячі фігурок богині Ашери, а жінки в самому Єрусалимі відкрито місили тісто для пиріжків «Цариці Небесній» і кадили Ваалу (навіть у самому Храмі Яхве стояли предмети культу Ваала й Астарти, а Єремія відкрито заявляв, що число божеств зрівнялося з числом міст Юдеї). 

Проте протягом тисячоліття Оператор запустив через інститут Пророків технологію гуманітарного демпфера, яка не мала аналогів у стародавньому світі.

Науковий перегляд стратиграфії та відкриття в 1993 р. базальтової стели з Тель-Дана з арамейським написом про розгром царем Азаїлом «Дому Давида» остаточно приземлили цей міф. Хоча, якщо зняти маску теологічного пафосу, археологічні факти залізобетонно свідчать: у Х ст. до н. е. ніякої грандіозної «імперії» Давида та Соломона від Євфрату до Ейлата не існувало. 

Не менш скромною за своїми масштабами була й попередня епоха першого царя Ізраїлю Саула (Шауля), чиє умовне правління датується кінцем ХІ ст. до н. е. (близько 1029–1005 рр. до н. е.). Він походив із незначного роду Матрі Беньямінового коліна, і цей колишній орач фактично діяв як типовий племінний вождь — «суддя», висунутий для протистояння філістимлянам, а його воцаріння у Гілгалі чи Міцпі стало результатом компіляції кількох суперечливих біблійних версій. Уся його внутрішня політика зводилася не до створення централізованого адміністративного апарату, а до консолідації племінних ополчень навколо невеликої постійної армії у 3 000 воїнів та роздачі земельних наділів родичам, які й складали кістяк протодержавного управління в його тогочасній столиці Гів'ї. Релігійний конфлікт Саула з пророком Самуїлом через самовільне принесення жертви та виявлену «м’якосердість» до худоби та бранців Амалека лише підкреслює хиткість тогочасних інститутів влади. Кривавий фінал Саула під час битви з філістимлянами на горі Гілбоа, де він кинувся на свій меч, безпосередньо перегукується з долею ключових палестинських центрів: його зброю філістимляни пожертвували у храм Астарти, а обезголовлене тіло вивісили на стіні Бет-Шеана, звідки його таємно зняли вдячні жителі Явеш-Гілада. Сама наявність цієї міської стіни ХІ ст. до н. е., що належала ворогам ізраїльтян, наочно ілюструє межі реального географічного контролю перших єврейських правителів. 

Анатолий Кабар: Уточнення до ранньої еволюції людини

Вийшов надзвичайно цікавий препрінт Девіда Райха та його лаборатоторії в Гарвардському університеті, що деталізовано розглядає походження людей сучасного виду та їх ранню еволюцію. 

У цій статті пропонується припущення, що критичною подією в еволюції неандертальців було розширення ареалу ранніх сучасних людей у Європі 300 тисяч років тому. У міру поширення груп ранніх сучасних людей вони включили до свого складу архаїчних людей, що зрештою призвело до такого значного змішання, що результуюча популяція мала ~3-7% сучасного походження. 

Автор визначає кілька способів, якими це могло б призвести до високої ймовірності того, що ці прямі предки неандертальців збережуть ранні сучасні людські лінії як на мітохондріальній ДНК, так і на Y-хромосомах, одночасно кластеризуючись з денисівськими людьми по всьому геному.

 Попереднє пояснення цих закономірностей без унікальної популяційної динаміки, пов'язаної з розширенням ареалу, має менше 3% шансів на збіг з даними. В Африці ця гіпотеза також має пояснювальну силу: якщо популяція, що розширюється, також поглинала африканських архаїчних людей, це може пояснити докази того, що всі люди, які живуть сьогодні, змішані між лініями, які розділилися понад мільйон років тому та знову змішалися ~300 тис. років тому. 

Ця гіпотеза про розширення ареалу на два континенти корелює зі спільними археологічними рисами Західної Євразії та Африки, які були набагато менше присутні у Східній Азії, включаючи леваллуазські кам'яні знаряддя, покращене рукояті, використання вогню та охри, а також більші та організованіші місця для створення таборів. 

Мотивовані доказами того, що рання сучасна людська експансія відіграла певну роль в еволюції неандертальців та сучасної людини, я визначив 66 локусів, що охоплюють <0,1% геному, де люди сьогодні мають спільного предка з неандертальцями нещодавно, ніж відокремилися від денисівців. 

Це включає гаплотип FADS1/FADS2, який кодує фермент, що модифікує поліненасичені жирні кислоти рослинного походження, і може відображати адаптацію до більш різноманітного раціону, а також заміну амінокислоти в ARHGAP32, що модулює нейронні зв'язки, що може бути важливим у когнітивній еволюції сучасної людини.

Також додаю дані іншого долідження відповідно до якого лінія А гейдельберзьких людей з Північної Африки та Близького Сходу (Homo heidelbergensis), генетично споріднена з неандертальцями та денисівцями, приймала основну участь у формуванні людей сучасного виду (64-68%), а лінія В (Півіденноафриканська, можливо Homo heidelbergensis/rodesiensis/bodonensis) надала геному сучасних людей лише 32-36% свого генетичного матеріалу. 

Змішування відбулося нерівномірно і не повно. Після чого популяція теж розпалася на 2 лінії - OOA-like та non-OOA-like (африканська архаїка).  

Надалі рештки архаїчних людей з Південної Африки були поглинуті нововиниклими людьми нашого виду (OOA-like) і додали до геному африканських популяцій 20% генетичного матеріалу (non-OOA-like). 

В Євразії архаїчна домішка неандертальця за розселення з Північної Африки склала 3%. 

Помітьте навіть у неандертальця було дві хвилі вливання родезійських генів  лінії В (10% та 3-7%). 

Школа Меньшиковой: Концепция разделения фейри на дворы

 Концепция разделения фейри на дворы известна многим, и многие по умолчанию считают ее довольно древней. В действительности история сложнее, и начинается она в Южной Шотландии с появления Благого двора (Seelie Court), к которому позже добавился Неблагой (Unseelie Court) — как его дополнение и противовес.

В общем виде идея такова, что обитатели Волшебной страны подразделяются на два «двора» — Благой и Неблагой. Нередко это понимают упрощенно, полагая, что к Благому двору относятся «добрые» фейри, а к Неблагому — «злые»; или, как выражается Флоренс Мэриен Макнил в «Серебряной ветви», что речь идет о «созданиях добра» и «порождениях зла».

Шотландское слово seelie в словарях нередко ассоциируется с фейри — и как эпитет эльфийского двора, и как определение характера некоторых отдельно взятых фейри. Спектр значений этого слова — «счастливый, благой, благословенный, удачливый, добрый»; кроме того, оно может означать «приносящий удачу».

Unseelie, напротив, означает «опасный, несчастливый, неблагоприятный, злосчастный, нечестивый, богопротивный».

Как валлийцы называют своих фейри «тилвит тег» (Tylwyth Teg, «прекрасная семья»), а ирландцы — «дини мати» (Daoine Maithe, «добрый народ»), так и у шотландцев выражение Seelie Court, то есть «благой» или «счастливый двор», позволяло говорить о фейри, не подвергая себя лишней опасности: даже если говорящий привлечет внимание фейри, велика вероятность, что отнесутся к нему благосклонно, услышав столь лестное наименование.

Фейри Благого двора необычайно щедры к тем, кому благоволят, и добры к беднякам, которым дают хлеб и зерно. Верили, что они помогают тем, кто смог их умилостивить и расположить к себе; помощь эта может принимать разные формы, включая работу по дому и заботу о домашнем скоте. Но несмотря на общую доброжелательность, Благой двор не спускает людям с рук оскорбления и обиды. Даже такие фейри, которые традиционно считаются «благими», — например, брауни, — становятся опасными, если причинить им зло.

Неблагой двор — противоположность Благого, как явствует из самого названия. Его неизменно описывают как недоброжелательный по отношению к людям. Неблагой двор тесно связан со слуа ши — злобным воинством фейри, которое мучит людей и повсюду несет за собой болезни и смерть.

Описание Фейри Неблагого Двора, их взглядов и морали, которую они исповедуют, в ирландской мифологии отличается от других существ. Их основной идеей является сила, которая по их мнению делает их важными и достойными уважения. Их места обитания — холмы и леса, где они могут заманить в Промежуток («Ши») одиноких путников и использовать свои способности для личных целей.

Seelie и unseelie — достаточно комплексные понятия, но прямых моральных оценок они не содержат. Seelie может означать в том числе и «благой», но не означает «благочестивый» или «праведный»; подобные значения вообще неприменимы к шотландским благим фейри, которые с равным успехом могут и вредить людям, и помогать — в зависимости от мотивации.

Что до unseelie, то это слово и впрямь может означать «нечестивый», но не вызывает более зловещих ассоциаций. Названия «светлый» и «темный», возможно, более выразительны, но вместе с тем и связаны с более прямолинейными моральными оценками, поскольку в английском языке и в современной американской культуре светлое устойчиво ассоциируется с добром, а темное — со злом. Таким образом, замена названий повлекла за собой переосмысление и самих дворов, и относящихся к ним существ.

→ Морган Даймлер “Эволюция дворов фейри: от шотландских баллад до современной городской фэнтези” - https://mage.school/book/58477

→ Морган Даймлер “Благой и Неблагой (Нечестивый) дворы. Шотландская аристократия волшебного мира” -  https://mage.school/book/58202 

 Приглашаем вас посетить раздел “Магические ключи в истории и мифологии кельтов” - https://mage.school/home/library/bookkey/13

Ура, да здравствует Азербайджан!

 Ура, да здравствует Азербайджан!

Мы ни арабы, ни персы. Мы турки, мы следуем турецким традициям

Счастлив тот, кто говорит: «Я - тюрк!».

***

ДРУЗЯМ-АЗЕРБАЙДЖАНЦЯМ

Мій предок був огу́з чи печені́г,
відважний лицар Степу і Поро́гів,
молитву він творив Вогню Доріг,
і був Гир-А́т* у нього прудконогий.

Він знав свій рід у сорок поколінь
у глиб віків. В табун загнав сучасність.
І Сорок Дів на небі в безгомі́нь
ночей йому засяяли атла́снім.

Любив одну. Вона в його шатрі́
і господиня, і вітала танцем.
І відпускала тільки на зорі...
Нащадки нарекли його пога́нцем.

* Гир-Ат – у тюркських легендах магічний кінь-помічник

(с) Олег Гуцуляк

Армянский премьер-министр Пашинян предлагает обмен территориями с Азербайджаном

 Армянский премьер-министр Пашинян предлагает обмен территориями с Азербайджаном.

Армянский премьер-министр обнародовал план передела границ между двумя странами. Таким образом, анклавы и эксклавы исчезнут.

Что предлагает Пашинян?

▪️ Обмен территориями сопоставимого размера.

▪️ Открытие всех транспортных путей между двумя странами.

▪️ Отказ от всех взаимных территориальных претензий.

Пашинян: «Ереван и Баку должны оставить друг друга в покое по всем вопросам — включая Карабах, Гардман, Ширван, Нахичевань или Западный Азербайджан».

По словам Пашиняна, Армения и Азербайджан теперь имеют реальный шанс достичь мира. В августе 2025 года лидеры обеих стран подписали совместное заявление в Вашингтоне при посредничестве Трампа.

Это заявление включает планы транспортного коридора через Армению, соединяющего азербайджанскую материковую часть с Нахичеванью.

Азербайджан требует от Армении прямого соединения с Нахичеванью. На повестку дня может выйти обмен территориями, который объединит Нахичевань с основной территорией.

***

Армения и Азербайджан обменяются анклавами

Армянский эксклав:

— Арцвашен (Башкенд) — 38,2 км².

Азербайджанские анклавы:

— Кярки (Тигранашен) — 8,4 км².

— Юхари Аскипара (Верйн Воскепар) — 25,6 км².

— Софалу и Бархударлы — 10,2 км².

Итого: азербайджанские анклавы — 44,2 км²; армянский эксклав Арцвашен — 38,2 км².

Смысл в том, что статус-кво в отношении этих территорий будет юридически оформлен, при этом каждая сторона сохранит за собой анклавы и эксклав, которые она в настоящее время контролирует. Разница в их общей площади составляет всего около 6 км², что, предположительно, будет учтено.

В любом случае, любой потенциальный территориальный обмен мог бы состояться только после референдума. И референдум пришлось бы провести не только в Армении, но и в Азербайджане.

Премьер-министр Армении обозначил общие рамки мирного урегулирования между Арменией и Азербайджаном, которые должны быть установлены после подписания и ратификации мирного договора:

- Территория Армении должна составлять 29 743 квадратных километра. Делимитация и демаркация границы, основанные на Алма-Атинской декларации, должны осуществляться исходя из этого принципа.

- По обе стороны границы не должно быть никаких анклавов или эксклавов. Армения и Азербайджан должны произвести взаимный территориальный обмен в строго соответствующих пропорциях.

- Все дороги и коммуникационные пути должны быть открыты — в том числе в рамках проекта TRIPP, но не ограничиваясь им. Все коммуникации должны функционировать и быть доступными, включая маршруты, обеспечивающие транспортное сообщение и транзит: из Армении в Армению — через территорию Азербайджана, и из Азербайджана в Азербайджан — через территорию Армении.

- Армения и Азербайджан не должны иметь друг к другу никаких претензий и должны оставить друг друга в покое во всех вопросах и во всех отношениях. Это означает отказ от любых притязаний, основанных как на нарративе о «Карабахе, Гардмане, Ширване и Нахичеване», так и на концепции «Западного Азербайджана».

Премьер-министр особо отметил, что по итогам контактов с азербайджанским лидером в Туркменистане у него сложилось «первое впечатление» о наличии возможности выстроить мир именно на таких принципах.

«В ближайшем будущем мы будем работать над тем, чтобы воспользоваться этой возможностью и воплотить ее в реальность», — заключил Пашинян.

Андрій Сошніков: Сутінки вашингтонського карго-культу: Британський гамбіт і нова архітектура українського прагматизму

Тридцять років українська зовнішня політика розвивалася в парадигмі романтичного інфантилізму та провінційного нерозуміння механіки великих імперій. 

Народившись на руїнах Радянського Союзу, українська еліта миттєво створила карго-культ «Вашингтонського обкому». У межах цього міфу Сполучені Штати сприймалися як безкорисливий лицар на білому коні, зобов’язаний захищати молоду демократію просто за факт її існування. Лекції про «цінності», меморандуми про «наміри» та регулярні візити американських емісарів середньої ланки сприймалися в Києві як скрижалі геополітичного закону. 

Проте в оптиці реальної, цинічної історії, позбавленої обгортки з пресрелізів ООН, світ влаштований інакше. Світ Першого порядку — це простір жорсткого егоїзму, де великі держави мислять категоріями століть, торгівельних балансів та зон стримування. Для Вашингтона Східна Європа ніколи не була суб’єктом. Вона була і залишається далеким фронтиром, зручним полігоном для зв’язування ресурсів геополітичних опонентів і бухгалтерським елементом у глобальній грі проти Євразії. 

Сьогодні, коли трансатлантична єдність тріщить по швах, а американська політична система занурюється в регулярні напади електорального ізоляціонізму, українська дипломатія зобов’язана подорослішати. Подорослішати — означає позбутися американофільських ілюзій, деконструювати старі міфи та переорієнтуватися на тих гравців, чиї історичні та економічні інстинкти роблять їх природними, нехай і гранично цинічними, союзниками Києва. 

Головним архітектором цієї нової реальності покликана стати Велика Британія, що діє в складній зв’язці з континентальною франко-німецькою віссю.

Олег Баган: Консолідація країн Чорноморського макрорегіону6 Українська візія і тратегія

(із виступу на міжнародній конференції в Тбілісі, 05.10. 2026)

Українська держава і нація сформувалися як типово морські. Цьому було кілька причин. Передусім географічна причина: більшість українських рік течуть в Чорне море (Дніпро, Дністер, Донець, Південний Буг, Прут), а це ніби «схиляє» ментально українців до півдня, до Чорного моря. 

Друга причина – цивілізаційна: Україна в Х ст. прийняла з півдня, від Візантії християнство, вищу культуру, писемність. 

Усе це міцно скеровує український погляд в бік Чорного моря. 

Третя причина – історичні процеси. Протягом століть визначальною політикою українських князів, які правили в Київській Русі, українських козацьких еліт, які стали лідерами українського націогенезу, було вперте стремління опанувати південні степи і узбережжя Чорного моря. 

Четверта причина – соціяльний розвиток. У ХІХ ст. українці масово заселили причорноморські степи і перетворили їх на величезну житницю, колосальний аграрний простір, до якого згодом додалися розвинуті економічно причорноморські великі міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь; в Причорномор’я сконцентрована велика індустрія – промислові потужності Придніпровського та Донецького регіонів. 

Ще один глобальний фактор української орієнтації на південь – це історична пам’ять про давньогрецькі колонії на чорноморському узбережжі від VII ст. до н. е.: Ольвію, Тирас, Херсонес, Пантикапей та ін. Присутність еллінів на Чорному морі не тільки пустила ментальні, культурні та духовні струмені в майбутній український простір, але вона через синтез із культурами та суспільствами скіфів та сарматів відбилася на процесах українського етногенезу. Доведено, що ті іраномовні кочівники, які після ІІ ст. н. е. залишилися в причорноморських степах і які несли в собі ментальні впливи еллінізму, вступили в широкі контакти із представниками т. зв. Черняхівської культури, тобто протослов’янами, які в той час почали рухатися із долини ріки Прип’ять в зону Прикарпаття і Подністров’я. Надалі їхня симбіозна суспільність між Дністром і Дніпром, ліпше відома з історичних джерел як Антська протодержава V–VII ст., як перше велике об’єднання слов’ян , відіграла вирішальну роль у формуванні українського етносу. Великий український поет і мислитель Євген Маланюк образно й концептуально називав Україну «Степовою Елладою» або «Скіфською Елладою». 

З утворенням першої української держави – Київської Русі в ІХ ст. –  для неї визначальним стали геополітичні зв’язки саме із великою південною державою – Візантією. Через ці зв’язки давнє українство реально вийшло у міжнародний світ. Існування постійних слов’янських (руських) поселень в Криму, існування Тьмутараканського князівства, постійні походи і зв’язки руських князів із кримським світом, під яким розуміємо грецькі (візантійські) поліси та володіння, готську «внутрішню» державу, генуезькі колонії тощо, усе це переконливо показує, що чорноморський напрямок української давньої політики був пріоритетним. 

Очевидно, більше інтуїтивно руські еліти розуміли, що стратегічний вихід до Чорного моря принесе багато переваг їхній державі, і тому навіть попри такі страшні загрози, як регулярні атаки агресивних кочівників (печенігів, торків, берендеїв, половців), вперто скеровували свою енергетику на південь. 

Андрій Сошніков: Антропологічна шахівниця палеоліту: Спецоперації біологічного заміщення та системний тріумф у праісторії Євразії й Америк

Офіційна антропологія, вигодувана на благосних міфах ХІХ ст. про «лінійний прогрес» та «мирну еволюцію примітивних племен», фатально нездатна зазирнути за лаштунки реального історичного процесу. Те, що кафедральні професори у пишних мантіях звикли описувати як «природне розселення народів», на ділі є хронікою абсолютно немилосердної, залізно герметичної та системної шахової партії, де ставкою було тотальне домінування на планеті.

  Палеолітична ойкумена ніколи не знала гуманізму. Вона знала демографічний тиск, расове витіснення, ритуальні зачистки та технологічне шпигунство. Якщо прибрати наївну радянську термінологію та подивитися на доісторичний світ через призму вищої державної логіки, перед нами розкриється грандіозна панорама біологічного заміщення. Це історія про те, як жорсткі, компактні людські структури — справжні криптичні мурашники — планомірно зжирали, асимілювали або викидали за межі континентального поля будь-яких конкурентів, що мали нещастя покладатися на індивідуальну доблесть, а не на залізну дисципліну системи.

Приблизно 500 тисяч рр. тому в Сивалікських горах, на північному заході Індії, всередині регресуючої та притиснутої до гірських хребтів популяції ранніх палеоантропів Південної Азії відбувся глибокий, фундаментальний біологічний збій — поява сапієнсів, які несли в собі принципово новий, генетично стійкий шкірний пігмент — вони стали першими представниками сино-тибетської раси. Офіційна наука досі дивується «китайському диву», але його секрет був закладений саме тоді, в палеолітичному горнилі. На відміну від примхливих, егоцентричних та схильних до децентралізації антропологічних гілок, сино-тибетська група від самого початку володіла унікальною психічною матрицею — найвищим рівнем групової солідарності та гіпертрофованим колективним аспектом. Це були ідеальні гвинтики для майбутнього державного механізму, що не розпадається від внутрішніх суперечностей.

Сино-тибетці від самого початку діяли не як бродячі індивідуалісти-мисливці, а як системні агрономи. Вони першими в регіоні повністю залишили привласнювальне господарство, заснували міцні осілі структури й запустили в дію механізм безперервного демографічного наводнення. Поки інші палеолітичні клани захоплювалися внутрішніми міжусобицями та лицарськими дуелями, сино-тибетська раса вчилася жити всередині свого кокона в умовах абсолютного, майже лякаючого міжплемінного миру. 

Олексій Дудченко: Звідки взялися перші землероби планети?

Генетики розкрили заплутану таємницю. Довгий час у науковому світі панувало уявлення, що землеробство виникло й культурно поширилося з єдиної ізольованої популяції на території Родючого півмісяця на Близькому Сході. Цей перехід від привласнювального господарства до відтворювального, так звана неолітична революція, докорінно змінив людську цивілізацію, сформувавши основу сучасного світу. 

Проте фундаментальне палеогенетичне дослідження, опубліковане в провідному науковому журналі Cell, демонструє: витоки аграрної ери були значно складнішими, ніж проста культурний вплив чи міграція одного монолітного етносу. 

Команда вчених на чолі з Ніною Маркі з Бернського університету та Швейцарського інституту біоінформатики, а також Йоахімом Бургером із Майнцького університету, дослідила геноми 15 стародавніх людей. Вони жили приблизно від 10 000 до 7 000 років тому — на зламі епох, коли завершувався Льодовиковий період. Поєднавши ці результати з 10 уже відомими високоякісними ДНК-профілями того часу, вчені охопили скелетні рештки з найдавніших могильників Центральної Європи та перших аграрних поселень Егейського басейну. Щоб вилучити вичерпну інформацію з ДНК, яка руйнувалася протягом тисячоліть, науковці застосували метод глибокого аналізу, зчитуючи кожну генетичну послідовність багаторазово. Такий надточний підхід, який автори назвали моделюванням генетичної історії, дав можливість зазирнути далеко вглиб історії людства. «Ми отримали неймовірно точні деталі минулого цих народів. Тепер ми знаємо точний час, коли розділилися різні групи людей, коли відбувалися демографічні вибухи та в які саме епохи відбувалося змішування генів — раніше це було абсолютно неможливим», — пояснює один із провідних авторів дослідження, популяційний генетик Лоран Екскоф'є. 

Комп'ютерна модель дозволила вченим зазирнути ще далі в минуле — у самий розпал Останнього льодовикового періоду, який досяг свого піку близько 23 000 років тому. Дослідники з'ясували дивовижну річ: до настання екстремальних холодів мисливці-збирачі на величезній території (від Західної Європи аж до Родючого півмісяця) не жили ізольовано. Навпаки, вони активно контактували та вільно змішувалися між собою, утворюючи спільний генетичний простір. 

Однак суворий клімат, наступ сухих степів та дефіцит ресурсів розірвали цей цілісний ареал. Колись єдина спільнота розпалася спочатку на дві, а згодом — на три географічно та генетично ізольовані популяції, які знайшли притулок у так званих рефугіумах. 

Першою відокремилася західноєвропейська група, що об'єднувала мисливців-збирачів Західної та Центральної Європи. 

Павло Космачевський: Австралія була найдивнішою сільськогосподарська системою на нашій планеті.

Австралія була найдивнішою сільськогосподарська системою на нашій планеті. Коли британські мореплавці XVIII століття дивилися з палуб своїх кораблів на узбережжя, вони були щиро переконані, що спостерігають примітивних блукачів, котрі живуть у дикому й незайманому хаосі. Капітан Джеймс Кук назвав цей край «континентом диму», не усвідомлюючи, що дивиться на функціонування наймасштабнішої у світі системи вогневого землеробства. Корінні австралійці не чекали дарунків від виснажених пустельних ґрунтів та капризів клімату. Вони пристосувалися до умов та пристосували умови до себе.

На південному сході, у помірній зоні сучасних Вікторії та Нового Південного Уельсу, жінки племені джабвуррунг щороку в липні систематично випалювали сухостій. Мета була абсолютно прагматичною: попіл удобрював землю, а відсутність сухої трави дозволяла легко знаходити й масово викопувати млиновий корінь, або мірнонг (Microseris lanceolata), супліддя бульб якого нагадували людську долоню з пальцями. Одне племя збирало тонни бульб за сезон, забезпечуючи щільність населення від 0,3 до 0,7 особи на квадратний кілометр у прибережних та річкових зонах Вікторії — цифри, немислимі для класичних мисливців-збирачів. Це не були випадкові підпали. Вогонь також контрольовано знищував чагарники, відкриваючи простір для паркових саван, де розмножувалися сірі кенгуру, ему та вомбати. Специфічна кенгурова яблуня (Solanum vescum) взагалі виростала лише після таких піротехнічних стимуляцій, проростаючи з ґрунтового банку насіння й зникаючи через кілька років до наступного вогняного циклу. 

Андрій Сошніков: Шумерський реквієм: як кочівники створили Вавилон, а шумери — таємний світовий уряд

Офіційна історіографія, закріплена в академічних курсах та шкільних програмах, страждає на специфічний методологічний дефект. Вона принципово площинна. Перед нами розгортають лінійну й напрочуд комфортну панораму: послідовну зміну культурних епох, де шумерський субстрат природним чином трансформується в аморейський Вавилон, Хаммурапі кодифікує право, а стародавні артефакти плавно перетікають з одного археологічного шару в інший. 

Ця ілюзія органічної еволюції цивілізацій, де символічні сфінкси безконфліктно передають історичну естафету грифонам, ретельно приховує головне. 

Справжня історія — це завжди історія катастроф, криптоаналізу та радикальних етнічних заміщень. 

Те, що відбулося в Месопотамії у ІІ тис. до н. е., постає класичним, еталонним прикладом того, як висока, але переускладнена цивілізація гине під ударами мобільних номадичних спільнот, проте перед смертю встигає переформатувати інформаційну матрицю буття так, що тріумфуючі переможці неминуче опиняються заручниками мерців. Механіка цього процесу універсальна, оскільки закони історичного субстрату всюди діють однаково.

Хто такі амореї в контексті месопотамської геополітики? У канонічних текстах їх прийнято стримано іменувати семітськими племенами, що фактично означає кочові конгломерати пустелі, позбавлені міської культури, розвиненої писемності та складної інфраструктури. Проте вони мали вирішальну перевагу перед перевантаженою шумерською бюрократією — високу біологічну вітальність та абсолютну відсутність інтелектуальної рефлексії. 

Ярослав Золотарёв: Революционная Сибирь

31 мая 1918 года над Томском подняли бело-зелёный флаг. У Сибири появились своя дума и своё правительство. Через полгода их не стало.

Эта книга о том, как Сибирь семнадцать лет пыталась управлять собой сама. Красноярская и Читинская республики 1905 года, первые в России всеобщие выборы с участием женщин, Сибирская областная дума, партизанские республики, восстание 1921 года под лозунгом «Советы без коммунистов». Здесь нет ни красной, ни белой легенды: есть эсеры и областники, атаманы и каратели, анархисты и мужики, которые воевали против Колчака, а потом против ревкомов.

Последняя часть книги спрашивает: что, если бы Сибирь стала по итогам гражданской войны независимой? Три правдоподобные развилки — 1918, 1919 и 1921 годов — и честный ответ, почему все три раза она такой не стала.

Революция в Сибири не была копией петроградской — у неё был свой голос и свой проект.

Четвёртый том серии «Сибирский социализм».

https://www.litres.ru/book/yaroslav-zolotarev-32943070/revoliutsionnaia-sibir-74603188

Андрій Сошніков: Адміністративна пастка Урука, або Концтабір на очеретяній воді

Паралельно в Месопотамії Убейдський період та епоха Раннього Урука продемонстрували, як перша мідь спричиняє миттєвий вибух тотальної бюрократії, де виникає Місто як специфічна інженерна технологія утримання великих мас. Цей процес спирався на глибокий історичний фундамент, адже саме убейдська культура епохи енеоліту (яка існувала у VI–IV тис. до н. е.) стала базисом для пізніших великих цивілізацій Межиріччя. Географічно вона зародилася на півдні, біля Перської затоки, води якої в ті часи піднімалися значно вище, ніж сьогодні.

Вперше її виділив британський археолог Леонард Вуллі під час розкопок пам’ятки Телль-ель-Убейд, від якої культура й отримала свою назву. Проте першим на цей штучний пагорб поблизу стародавнього Ура звернув увагу археолог Гаррі Голл, який у 1918–1919 рр. очолив експедицію замість раптово захворілого керівника Леонарда Кінга. Голл натрапив на дивовижні руїни храму III тис. до н. е., збудованого на високій терасі з випаленої цегли. До святилища вели багатоступінчасті сходи, обабіч яких стояли величезні лев’ячі голови з бітуму, вкриті міддю, з очима з яшми та черепашнику. На вхідному барельєфі було зображено орла з головою лева — символ богині Нінхурсаг, якій і присвячувався храм.

Л. Вуллі, захопившись цим місцем, продовжив роботу Голла і довершив дослідження. Біля сходів він виявив колони, інкрустовані перламутром і сланцем або обшиті міддю, а також мідних биків. За реконструкцією Вуллі, фігури биків стояли на карнизі вздовж стіни, а між ними у спеціальні отвори вставлялися збережені глиняні квіти на високих стеблах, створюючи ілюзію тварин на луці. Вище розташовувалися три фризи із зображеннями птахів, доїння корів та відпочинку худоби. Нижче сходів стояли статуї телят, що підтримували трон божества із символом баранчика. На цьому епохальному відкритті Вуллі не зупинився і заходився досліджувати сусідній менший пагорб, який виявився давнім цвинтарем.

Спершу бідні могили принесли лише розчарування та величезну кількість уламків посуду, за якими Вуллі склав першу хронологічну таблицю убейдської кераміки. Продовжуючи рух углиб історії, він відкрив гончарну майстерню з гончарним кругом, а в нижніх шарах поховань виявив артефакти, які викликали справжнє потрясіння серед науковців — унікальні глиняні фігурки людей.

Олексій Дудченко: Витоки найзагадковіших мов Європи

 Невелика спільнота сибірських мисливців-збирачів, які тисячі років тому мешкали в тайзі та тундрі за тисячі кілометрів від європейського кониненту, назавжди змінила її лінгвістичну карту. Сьогодні мовами цієї групи послуговуються мільйони європейців. 

Більшість мов сучасної Європи мають спільний генеалогічний корінь і належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Цей прадавній відгомін спільної прамови чітко чути у звуковій подібності: англійське mother, іспанське madre, українське мати, німецьке Mutter чи санскритське mātṛ. 

Утім, на цьому тлі виразно й помітно вирізняються  anya, ema, emä — слова для позначення «матері» у фінській, угорській та естонській мовах, які належать до зовсім іншої, уральської мовної сім'ї. Це — уральські мови, чия коренева система, аглютинативна граматика (в якій відмінкові значення «приклеюються» до кореня у вигляді суфіксів) та гармонія голосних не мають нічого спільного з сусідніми індоєвропейськими системами. Ще дивовижніше те, що вони виявляють вражаючу структурну та лексичну спорідненість із мовами Сибіру (зокрема, самодійськими, як-от ненецька), а певні їхні типологічні риси перегукуються з мовами Центральної Азії та Монголії. Звідки ж узялися носії цих загадкових мов, що нині поширені ізольованими анклавами по всій Європі? 

Игорь Эйдман: Дикари и расстрелы

История с предстоящей в США публичной казнью (расстрелом), которая будет транслироваться в интернете, очень показательна. От банды шарлатанов и жуликов во главе с Трампом, Пита Хегсета, который даже на её фоне смотрится дегенератом, в общем-то, ничего другого ждать не приходится. Это как раз не удивляет. Но они же делают это не ради собственного удовольствия. Они, не поверите, таким образом хотят понравиться своим избирателям. Их поклонникам будет приятно смотреть на расстрел, узаконенное убийство. В Средние века публичные казни были одним из немногих доступных горожанам развлечений. Трампизм — это возвращение в тёмные века человечества, как и другие формы фашизма — преодоление наследия Просвещения. Это же относится и к безумным израильским фашистоидам вроде Бен-Гвира, которые бегают с петлями для виселиц на лацканах пиджаков.

Трамп и компания пробуждают в своих сторонниках дикие традиции и тёмные инстинкты, которые за время развития демократии и гуманизма в странах европейской цивилизации были загнаны в маргинальное подполье.

Сейчас модно говорить, что гуманизм ушёл в прошлое. Так же говорили и во времена торжества нацизма и сталинизма. Но гуманизм не умер тогда, не умрёт он и сейчас. Попытки вернуть мир к племенному противостоянию, клерикальной архаике, освещённой властью жестокости, обречены. А вместе с ними обречены Путин, Трамп и всякие мелкие Смотричи. Европейская цивилизация, несмотря на временные провалы, будет и дальше развиваться в соответствии с идеями гуманизма, прав и свобод человека.

Вся эта трампойдная накипь уйдёт. Думаю, мы увидим начало её конца уже по итогам промежуточных выборов в США, которые состоятся через три недели. Как и предыдущие попытки остановить прогресс, отбросить гуманизм и вернуться в тёмные века, эта тоже провалится.

* Остання законно дозволена публічна покарання в Сполучених Штатах відбулася в 1936 році. Популярісти вирішили публічно вистрілити в голову Нідалу Хасану, колишньому психіатру армії США, який у 2009 році вчинив масову стрілянину на військовій базі Форт Худ у Техасі, в якій загинуло 13 людей і поранено понад 30. Нідал Хасан є мусульманином (він народився в США в сім'ї палестинських іммігрантів). Радикалізація його релігійних поглядів стала головним приводом для вчинення злочинів. Хасан відкрито заявив у суді, що він "переїхав на іншу сторону" і вважав війну США проти тероризму "воєнною проти Ісламу". Дослідження показали, що Хасан довго спілкувався з радикальним іменованим імамом з Ємен у-американським Анваром Аль-Авлаقی, одним із головних ідеологів терористичної мережі Аль-Каїда, під його впливом.

Роман Лифанов: План «Молох»: в случае победы Россия начнет с убийства 4 миллионов украинцев

 Вопреки распространенному заблуждению, российско-украинская война — это не война за территории. Это война на полное стирание украинского народа из истории.

У российского агрессора есть детальный сценарий того, что он будет делать с украинцами в случае победы, и это не оставляет шансов на компромиссы. Конкретное название российского плана нам неизвестно, зато его содержание легко вычленяется из речей российского лидера Путина и его пропаганды. Поэтому можно математически подсчитать примерное количество жертв, которое принесет реализация первых этапов этого документа. Назовем его план «Молох».

Немного истории

Едва успели остыть тела людей, убитых российскими солдатами в Буче, как 3 апреля 2022 года на сайте российского государственного информационного агентства «РИА Новости» появилась статья политтехнолога Тимофея Сергейцева «Что Россия должна сделать с Украиной».

По сути, эта статья является компиляцией речей Путина и явно опубликована с одобрения его администрации.

«Майн Кампф» по-русски, или манифест российского фашизма

В статье Сергейцев очень много говорит о «денацификации», но если разобраться, то за словом «денацификация» скрываются деукраинизация и этнические чистки. Украинская самоидентификация приравнена россиянами к нацизму и, по их мнению, должна быть полностью искоренена.

Для этого Путин устами Сергейцева призывает расчленить Украину на несколько подконтрольных России «народных республик», а на их территории с помощью специально созданных органов в течение 25 лет проводить репрессии и геноцид:

- Физическое уничтожение служащих ВСУ, национальных батальонов и территориальной обороны. Суммарная численность — около 4 миллионов человек. Это та прослойка людей, которую россияне преследуют и убивают на оккупированных территориях в первую очередь. Именно это они называют «демилитаризацией».

Андрій Поцелуйко: «Чужинець серед своїх»: індоєвропейські паралелі культурного героя у статті Вільяма В. Маландри The Stranger in a Strange Land

У статті The Stranger in a Strange Land William W. Malandra пропонує інтерпретацію постаті Заратуштри, яка виходить далеко за межі традиційного історико-філологічного аналізу. Хоча головною темою його дослідження є ранній зороастризм і свідчення Гат, автор розглядає пророка в ширшому індоєвропейському контексті. Маландра показує, що біографічний мотив самотності, вигнання та неприйняття не є випадковою особливістю зороастрійської традиції. Навпаки, він належить до одного з найдавніших індоєвропейських архетипів — образу культурного героя, який приносить людству нове знання, але через це неминуче вступає в конфлікт із власним суспільством.

Вихідною точкою дослідження є уважне прочитання Гат, у яких сам Заратуштра неодноразово говорить про власну ізольованість, відсутність підтримки, ворожість з боку могутніх родів і жерців та необхідність шукати нового покровителя. На думку Маландри, ці тексти не є пізнішою легендарною стилізацією життя пророка, а зберігають автентичну пам'ять про соціальне становище релігійного реформатора. Саме тому образ «чужинця» не слід розуміти буквально як вигнанця з іншої країни. Йдеться передусім про духовне відчуження. Заратуштра стає чужим серед власного народу тому, що його бачення світу більше не збігається з панівними уявленнями про космос, богів, жертву та мораль.

Саме цей мотив Маландра співвідносить із ширшим індоєвропейським культурним типом. У багатьох індоєвропейських традиціях фундаментальні зміни не здійснюють царі чи військові завойовники. Їх започатковують виняткові особистості, які отримують особливе знання або одкровення і стають носіями нового космічного порядку. Спільною рисою таких постатей є те, що вони майже ніколи не знаходять негайного визнання. Навпаки, нове знання спочатку руйнує усталений світогляд, а тому сприймається як загроза традиції. У цьому сенсі Заратуштра постає не лише історичним пророком, а й представником універсального індоєвропейського архетипу реформатора.

Андрій Поцелуйко: Реконструкція індоєвропейської поетичної традиції у працях Emily Blanchard West: методологія, міждисциплінарність і нові горизонти компаративних досліджень

 Сучасна індоєвропеїстика дедалі більше відходить від вузького розуміння своєї предметної сфери як науки виключно про реконструкцію прамови. Якщо впродовж більшої частини XIX і XX століть основний акцент робився на фонетичних законах, морфологічних відповідниках та історичній еволюції мовних систем, то на початку XXI століття дедалі більшого значення набувають дослідження інтелектуальної культури праіндоєвропейців. Сучасні дослідники прагнуть реконструювати не лише мовну систему, але й ті когнітивні моделі, символічні структури, поетичні принципи та міфологічні уявлення, які становили духовне підґрунтя давнього індоєвропейського світу. Саме в цьому напрямі працює американська дослідниця Emily Blanchard West, професорка класичних студій St. Catherine University та головна редакторка Journal of Indo-European Studies. Її наукова діяльність є прикладом гармонійного поєднання класичної філології, історичної лінгвістики, компаративної міфології, історії релігій і теорії усної традиції.

Методологічна своєрідність досліджень Emily Blanchard West полягає насамперед у прагненні подолати традиційний поділ між мовознавством і гуманітарними дисциплінами, що досліджують культуру. Якщо класична індоєвропеїстика реконструювала насамперед мовні форми, то Вест демонструє, що об'єктом реконструкції можуть бути також поетичні формули, сюжетні схеми, образні моделі та особливості міфологічного мислення. Такий підхід значно розширює можливості компаративного аналізу, оскільки дозволяє працювати не лише з окремими словами чи граматичними категоріями, а із цілими системами символічних значень.

Важливою особливістю її методології є переконання, що давні літературні пам'ятки необхідно розглядати не як ізольовані тексти, створені конкретними авторами, а як завершальний етап багатовікового розвитку усної традиції. Письмовий текст у цьому випадку виступає своєрідною фіксацією набагато давнішої культурної пам'яті, яка протягом століть передавалася від покоління до покоління завдяки професійним співцям, жерцям або оповідачам. Подібне розуміння значною мірою спирається на сучасну теорію усної поезії, однак Вест застосовує її безпосередньо до реконструкції праіндоєвропейської культурної спадщини.

Саме тому центральне місце у її працях займає аналіз формульної мови. Для усної традиції характерне багаторазове повторення стійких словосполучень, епітетів, ритмічних конструкцій та композиційних моделей, які полегшували запам'ятовування й відтворення великих епічних текстів. Emily Blanchard West показує, що подібні формули нерідко мають відповідники в різних індоєвропейських традиціях. Якщо такі відповідності одночасно підтверджуються мовними, міфологічними та поетичними даними, вони можуть свідчити про існування спільної спадщини, яка сформувалася ще до розселення окремих індоєвропейських народів.

Андрій Поцелуйко: Епістемологія реконструкції в сучасній індоєвропеїстиці: науковий підхід Стефана Ціммера

 Stefan Zimmer належить до покоління сучасних індоєвропеїстів, чия наукова діяльність зосереджена насамперед на питаннях історичного мовознавства, кельтології та методології порівняльно-історичних досліджень. Його праці, пов'язані з академічною традицією Боннського університету та міжнародною індоєвропеїстичною спільнотою, характеризуються послідовним прагненням поєднати сувору філологічну аргументацію з критичним ставленням до широких культурно-історичних реконструкцій праіндоєвропейського минулого.

Однією з провідних рис його наукового підходу є увага до епістемологічних меж реконструкції. Zimmer не заперечує можливостей порівняльно-історичного мовознавства, однак наголошує на необхідності чіткого розмежування між результатами мовної реконструкції та подальшими історичними або культурними інтерпретаціями. На його думку, лінгвістичний матеріал дозволяє з високим ступенем імовірності реконструювати окремі мовні явища, тоді як спроби безпосередньо пов'язувати реконструйовану прамову з конкретними археологічними культурами або точно визначати час і місце існування праіндоєвропейської спільноти потребують особливої методологічної обережності.

У цьому контексті він звертає увагу на те, що реконструкція праіндоєвропейської мови не є тотожною реконструкції праіндоєвропейського суспільства. Мовні дані становлять самостійний предмет дослідження і не можуть автоматично розглядатися як безпосереднє свідчення соціальної організації, політичних інститутів чи історичних подій. Відтак культурно-історичні моделі повинні спиратися на комплекс незалежних джерел, а не лише на результати порівняльної лінгвістики.