Дониси Човганонь: Кто такие мокши, чего они хотят и зачем их демонизируют?

 Дониси Човганонь  (PhD),
глава Мокшанского национального комитета,
член Президиума Лиги Свободных Наций,
участник Совета объединения «Suur-Suomi Sotilaat»

После 24 февраля 2022 г. в информационном пространстве Украины как гром среди ясного неба посыпались обвинения и проклятия в сторону нашего народа. К сожалению, украинцы (как грамотные, так и не совсем) свалили всю вину за развязанную Москвой войну исключительно на мокшан, которые не живут «на болотах», но имеют очень древнюю культуру, старописьменный язык, самобытные традиции, обычаи и историю. Прошлое этого народа трагическое до сих пор остается «темным пятном».

Итак, Мокши (самоназвание Mókšet) – одна из самых многочисленных (после эрзян) финно-угорских наций мира (по культурно-языковому признаку), не имеющая собственного суверенного государства. В связи со значительным уровнем атомизации и отчужденности, ассимиляции и русификации (московщины) на сегодняшний день мокши не имеют даже автономии в составе так называемой РФ. Кремль нацелился на тотальное перетопление этой самобытной нации на составную и неотъемлемую часть русского народа.

Республика Мордовия, где находится мокшанское этническое ядро, непосредственно контролируется федеральным центром, откуда присылают гауляйтеров. По состоянию на весну 2024 года мордовским руководителем является этнический эрзя Артем Здунов, давно записавшийся в «русские». Мокши проживают в бассейне рек Ока, Цна, Мокша, Сура, Хопер, Волга и Урал, а именно в административных границах Пензенской, Рязанской, Саратовской, Тамбовской, Самарской, Оренбургской и Ульяновской областей, и, конечно же, в Республике Мордовии. Во время всех Всероссийских переписей население мокшей намеренно записывают под этнонимом «мордва», объединяя в одну национальную группу с эрзя, что затрудняет реальный подсчет обоих народов. Вместе с тем общее количество мокшей оценивается Мокшанским национальным комитетом на уровне от 500 000 до 1 500 000 человек по всему миру. Такое расхождение в цифрах состоит в сложности честного и точного подсчета мокшей, которые чаще записывают в «мордву» или «русских».

Мокшанский язык – финно-угорский язык так называемой волжской группы, один из трех государственных языков Республики Мордовия, наряду с эрзянским и русским. Наш народ в большинстве своем исповедует христианство (православие и лютеранство). Кое-где в селах все еще бытуют традиционные верования, связанные с иудейской традицией и/или влиянием манихейства.

Олександр Бригинець: Ми перейшли в еру «гібридного безсилля» великих держав

 Трамп. Це був не просто виступ, це був ретельно зрежисований «інформаційний туман». 

Мета? Я знайшов дві

Легітимізація «виходу» з війни.

Трамп зрозумів, що нафта по $108+ і заблокована протока — це пряма дорога до програшу на виборах. Промова була потрібна, щоб:

 * Оголосити «місію виконаною» (хоча жодна стратегічна ціль, окрім руйнувань, не досягнута).

 * Встановити дедлайн 2–3 тижні. Це сигнал ринку: «Ціни скоро впадуть, не панікуйте».

 * Він «продав» це як перемогу над «ядерним порогом» Ірану, хоча насправді просто підпалив регіон і тепер шукає, як загасити пожежу, не виглядаючи слабким.

Створення «нового ворога» для торгів

Він ввів нову тезу про те, що Ормузьку протоку тепер має охороняти Китай та Європа.

 * Це геніальне (у його стилі) перекладання відповідальності. Він каже: «Я свою роботу зробив (побомбив), а тепер, якщо ви хочете дешеву нафту — ідіть і домовляйтеся з Іраном або воюйте самі».

 * Це важіль для майбутнього торгу з Пекіном та Брюсселем.

Чому промову розкручували як «важливу»?

Тому що це був акт капітуляції Трампа перед реальністю, загорнутий у папірець «тріумфу».

 * Адміністрація Білого дому знала, що Трамп офіційно «вмикає задню» по Ірану. Для світових ринків це новина №1, бо це означає кінець активної фази Epic Fury.

 * Але щоб він не виглядав «лузером», який почав війну і не відкрив протоку, вони створили навколо цього ореол «вирішального звернення до нації».

Ця промова була потрібна лише для того, щоб Трамп міг піти з Близького Сходу, залишивши після себе хаос, але зберігши обличчя «переможця» для внутрішнього споживача.

Це «велика імітація». Трамп півтори години пояснював, чому він йде, так нічого і не досягнувши, крім того, що змусив Україну та саудитів шукати порятунку один в одного.

Який головний висновок цієї війни:

США НІЧОГО НЕ МОЖУТЬ ВДІЯТИ НАВІТЬ ПРОТИ ІРАНА. ЩО ВЖЕ ГОВОРИТИ ПРО КИТАЙ І РОСІЮ. 

Трамп не свариться з Путіним і не стягується в протистояння з ним, бо усвідомлює свою неспроможність. І нього була ілюзія, що він себе покаже в Ірані. 

Він намагається залишити цю ілюзію для інших, хоча насправді вже зрозумів, що він такий само безсилий, як Путін в Україні. 

Період легких воєн, якщо він був, то вже закінчився... 

Третю світову починати безглуздо, бо виграти її неможливо.

Ми перейшли в еру «гібридного безсилля» великих держав.

Але не факт, що ці висновки зробив ще хтось окрім мене.

Софія Дніпровська: Іранська дилема Трампа

 На моє глибоке переконання головною причиною війни в Затоці (а також венесуельської операції і загравання з РФ) є не якісь там файли Епштейна, а багато разів задекларована мета зробити Америку знову великою (монополізувавши доступ до нафтогазового краника, щоб підірвати позиції Китаю і створити сприятливі умови для промисловості США). 

Проблема в тому, що мета ця реалізується в рамках існуючої демократичної системи, яку Трамп і його команда так і не наважилися демонтувати перш, ніж вступити в епічну битву з Драконом. Звідси - поспіх і задіяння явно недостатньої кількості сил, щоб не напружувати вередливий електорат і піднести йому на блюдечку якомога більше блискучих і легких перемог до виборів. Наслідок - геополітична пастка, з якої, може, і є шанс вийти живим, але далеко не 100%. 

Демократи, до речі, поводяться в цьому кейсі не набагато мудріше й відповідальніше, ніж трампісти. Їхня вимога негайно припинити бойові дії (просто_пєрєстать_стрєлять) є черговим популістичним заграванням з недалеким і жлобкуватим виборцем. 

Прибита, але не знищена першим ударом теократія зараз подібна великому хижому звіру, який отримав болюче, але не смертельне поранення і спрямований на ліквідацію екзистенційної загрози навіть ціною свого життя. 

Іранська еліта не така дурна й наївна, аби повірити, що після того, як США з Ізраїлем двічі (!) намагалися її знищити під час переговорного процесу, дипломатія з компромісами є надійним способом зберегти собі життя, здоровля і статки. Та й народ, що все більше страждає від бомбардувань, не зрозуміє і може запросто винести на вилах. 

Вийти з Перської затоки тепер можна тільки або з Шахом у Тегерані, або з усіма військовими базами, петродоларом і Нетаньяхою в обозі, заплативши попередньо солідну контрибуцію (а це - катастрофа в рази глибша, ніж в'єтнамська й афганська поразка разом узяті, що матиме безпрецедентно тяжкі наслідки для економіки й безпеки США й зажене її в статус регіонального гравця).

Американська Республіка, як колись Римська Республіка і Афінська демократія, наближається до точки біфуркації, де перед нею постає вибір: зміна політичного формату, або розпад і втрата суверенітету. 

Афіни до останнього трималися за демократію і втратили суверенітет. Рим зумів виробити нові, більш релевантні актуальним історичним обставинам форми політичної організації і подовжив життя своїй державі майже на півтисячоліття (а якщо рахувати й Візантію, що була законною спадкоємицею Риму, то аж до 1453 р.). 

Що вибере "мудрий американський народ" - покаже час.

Кирилл Серебренитский: Заговор гетманичей (Протоколы Киево-Могилянских Мудрецов)

...  Пушкин женился на праправнучке гетмана Петра Дорошенко. 

В Лицей его пристроил граф Алексей Разумовский, сын (и наследник, кстати) последнего гетмана Войска Запорожского. 

Гоголь - как сам он был убеждён, - был потомком правобережного гетмана Остапа Гоголя; а граф Александр Петрович Толстой, который опекал Гоголя в последние годы даже не дружески, а как-то прямо по матерински - это праправнук гетмана Ивана Скоропадского. 

Не менее Гоголя, на мой взгляд, значимый для русской литературы граф Алексей Константинович Толстой - это правнук того же последнего гетмана - графа Кирилла Разумовского. 

Алексей Перовский, который Антоний Погорельский - этого же гетмана внук. 

А был ведь ещё, в наполеоновские времена, драматург Николай Хмельницкий, который настаивал на том, что он - прямой потомок гетмана Хмельницкого. Сейчас он забыт, но любой специалист подтвердит, что его влияние на дальнейшее развитие русского театра было весьма значительным. 

... Запросто я бы сделал из этого - чрезвычайно ныне мейнстримный - заговор гетманычей: 

утратив, под напором Империи, власть в Войске Запорожском, а потом и само Войско, - потомки гетманов сосредоточенно начали захватывать позиции в русской литературе. 

Зловещий проект этот был нацелен в отдалённое будущее. 

Сокіл: Шляхетний мисливець українського неба.

Сокіл: Шляхетний мисливець українського неба.

  Він не просто птах - він символ найвищої волі, швидкості та княжої честі. Якщо орел у багатьох культурах уособлює важку, імперську владу, то сокіл в українській традиції - це образ вільного воїна, шляхетного лицаря степу, чий політ є синонімом стрімкої атаки та непідкупної зоркості.

  Це історія про архетип "соколятка", який пронизує нашу культуру від княжих ловищ до козацьких дум. Ми досліджуємо цей образ через геральдику, фольклористику та праці західних дослідників середньовічного мисливського етикету, що вбачають у соколярстві фундамент лицарського кодексу.

Княжий птах: Жива зброя та символ влади.

  У добу Русі сокіл був невід’ємним супутником еліти. Соколярство вважалося не просто розвагою, а іспитом на витримку та вміння керувати стихією. 

  Сокіл - це "жива стріла". У "Слові о полку Ігоревім" воїни постійно порівнюються з соколами, а їхня поразка описується як "підрізані крила".

  Найцікавіша гіпотеза, яку підтримують численні історики (від Ореста Субтельного до провідних геральдистів), стверджує, що наш Тризуб - це стилізоване зображення сокола-рарога, що падає в піке на здобич. Це символ блискавичної волі, де птах стає знаком державної сили. Сокіл не просто полює - він захищає свій простір, стаючи втіленням ідеї "краще загинути в небі, ніж жити в клітці".

Козацький сокіл: Вісник волі та далекої розлуки.

  В епоху козацтва сокіл мігрує з княжих гербів у народні пісні та думи. Тут він ідеалізований образ молодого козака. "Соколом" називають того, хто відзначається відвагою, красою та вірністю.

  Він виступає посередником між далеким степом і рідною домівкою. Сокіл приносить вістку матері про сина або дівчині про коханого. Цей птах наділяється людськими рисами: він здатен сумувати, квилити над полеглим героєм і навіть проклинати ворогів. Це символ душі, яка не знає кордонів і завжди повертається до свого гнізда, навіть якщо шлях лежить через пекло битви.

Око сокола: Символ надлюдської зоркості.

  В українських повір’ях сокіл - це той, хто бачить усе. Його зір здатний пробити туман і виявити ворога за багато верст. Саме тому "соколине око" стало синонімом влучності та мудрості.

  Західні дослідники символізму часто порівнюють сокола з сонячним променем. Його падіння вниз на здобич - це удар блискавки, що очищує землю від скверни. Сокіл ніколи не їсть падла, він вбиває лише в польоті, що робить його символом чистої, чесної боротьби. Він вчить нас, що перемога має бути здобута у відкритому небі, з широко розплющеними очима.

 Сокіл вчить нас, що свобода - це не просто відсутність кайданів, а здатність тримати висоту, незважаючи на вітри. Він символ нашої вродженої шляхетності та готовності до захисту свого неба. Шлях Сокола - це шлях безкомпромісної волі. Доки над нашими степами кружляють соколи, ми пам’ятатимемо, що справжня сила не в розмірах, а в швидкості думки та влучності удару.

Олександр Колесніченко: «Технат Америки» повернення США до логіки середньовіччя

Глава Пентагону Піт Гегсет під час виступу в штаб-квартирі Південного командування ЗС США у Флориді представив нову геополітичну доктрину регіональної безпеки Дональда Трампа під назвою «Велика Північна Америка» (Greater North America). Суть концепції полягає у включенні всіх держав на північ від екватора в єдиний оборонний периметр США та повній відмові від їх віднесення до «Глобального Півдня».

Доктрина передбачає, що США розширять свою військову присутність та інфраструктуру по всій північній півкулі у координації з регіональними партнерами. Водночас від країн, розташованих на південь від екватора, Вашингтон очікує значно більшої участі у «розподілі тягаря» оборонних витрат. Згідно з концепцією, вони мають взяти на себе основну відповідальність за безпеку Південної Атлантики та південної частини Тихого океану без повномасштабної опори на США.

По суті, команда Трампа вже офіційно декларує курс «Техната Америки», який ще нещодавно залишався негласним. Його просувають сучасні технократичні еліти, зокрема Пітер Тіль і Ларрі Еллісон. У цьому контексті команда Трампа виступає інструментом демонтажу усталеного міжнародного порядку в їхніх інтересах.

Історичний реверс від чого це пішло

Північноамериканський Технат (англ. Technate of North America) по суті концепція радикальної соціально-економічної реорганізації континету, запропонована організацією Technocracy Inc (діяла у США та Канаді під час великої депресії) під керівництвом інженера Говарда Скотта у 1930-х роках. 

Основна ідея полягала в тому, щоб замінити політиків та фінансистів технічними експертами (інженерами, науковцями, екологами), які керували б суспільством за принципами наукової ефективності та термодинаміки, а не на основі прибутку чи виборів.

1. Географія та територія

Технократи вважали, що для досягнення повної самодостатності (автаркії, якої наприклад перед другою світовою досягали у Німеччині та Радянському Союзі) необхідно об'єднати Північну Америку в єдиний географічний блок. До складу Технату мали увійти:

(Дуже цікаві аналогії сьогоднішньої риторики Трампа 🤣)

Илья Плеханов: Славой Жижек выступил на конференции Europa 2057 и раздал всем оплеухи

Смысл Europa 2057 в том, чтобы задать большой вопрос: что такое Европа и какой она должна стать в долгосрочной перспективе — примерно к середине XXI века. Название отсылает к 1957 году (Римский договор, начало ЕС). Участники исходят из того, что Европа находится в состоянии системного кризиса — геополитического, экономического и ценностного. Отсюда ключевая линия обсуждений: Европе нужно стать более «суверенной» и способной действовать как единый субъект, а не как набор зависимых государств. Там много разговоров про оборону, технологическую независимость, демократию и новую форму европейской идентичности. 

Что говорит Жижек?

💥 Что такое настоящий «конец света» и почему это не катастрофа в кино?

Жижек утверждает, что мы приближаемся к финалу, но это не будет мгновенным взрывом. Настоящий «конец света» — это когда в нашей жизни меняются не просто отдельные события (кто-то победил на выборах или случился кризис), а сами «координаты» ситуации, то есть базовые правила, по которым работает общество. Представьте, что вы живете в мире, где закон защищает слабого, а потом внезапно наступает время, когда закон — это просто прихоть сильного. Это и есть смена координат. Жижек иллюстрирует это анекдотом о встрече лидеров (фон дер Ляйен, Путина и Трампа) с Богом. Когда Бог начинает плакать в ответ на их вопросы, это символизирует крах «большого Другого» — некой высшей инстанции или системы правил, на которую мы все привыкли опираться как на нейтральный фундамент. Когда этот фундамент рушится, мы теряем ориентиры, позволяющие отличить нормальное от безумного, и вынуждены заново переосмыслять само понятие «общественной жизни».

💥 История больше не ведет нас к прогрессу — она ведет в тупик

Традиционно марксисты (как Антонио Грамши) считали, что кризисы — это лишь временные трудности («болезненные явления»), возникающие, когда старый строй умирает, а новый не может родиться. Думали, что это просто «задержка» на пути к светлому будущему. Но Жижек говорит: наш опыт сегодня заставляет сменить эту картину. На самом деле «нормальный» ход нашей истории — это и есть путь к катастрофе. Это не случайная поломка, а закономерный итог: бесконтрольное развитие искусственного интеллекта, экологический коллапс и глобальные войны — это финальные точки, к которым мы движемся по инерции. Если ничего не менять, саморазрушение человечества станет не ошибкой, а финальным продуктом нашей цивилизации. Мы больше не можем верить в линейный прогресс; мы должны признать, что наш нынешний «поезд» едет прямо в пропасть.

Андрій Поцелуйко: Україна як "генетичний космодром" Євразії

У науковому дискурсі питання про роль Понтійсько-каспійського степу в добу неоліту та енеоліту виходить далеко за межі локальної історії. Археогенетичні та археологічні дані свідчать про існування специфічної біо-культурної спільноти, яка сформувала своєрідний генетично-меметичний кластер. Саме ця людність, відома за матеріалами середньостогівської та ямної культур, здійснила масштабну експансію, що мала визначальний вплив на етногенез та культурний розвиток значної частини Євразії. Поширення гаплогруп R1a та R1b, поява курганних поховальних практик, використання колісного транспорту й культу коня стали маркерами процесів, які заклали підвалини індоєвропейських мовних та соціальних систем.

У цьому контексті територія сучасної України постає не як периферійний регіон, а як один із головних центрів глобальних демографічних і культурних трансформацій. Степи Придніпров’я виконували функцію своєрідного «генетичного космодрому», з якого поширювалися біологічні та культурні імпульси, що визначили подальший цивілізаційний розвиток від Атлантики до Гімалаїв. Таким чином, історія України в доісторичний період набуває значення ключового вузла у світовій мережі розселення людства, а її археологічна спадщина є невід’ємною частиною глобального процесу формування сучасної цивілізації.

 Одна з ключових ідей сучасної археології та історичної антропології: незалежно від того, наскільки ми дискутуємо про деталі «курганної гіпотези», факт існування потужного біо-культурного комплексу степів Північного Причорномор’я та Прикаспію є незаперечним. Археогенетика останніх десятиліть показала, що саме звідси відбувалося масове поширення як генів, так і культурних патернів, які стали основою індоєвропейських мовних та соціальних систем.

Ключові моменти для розуміння масштабу цього явища:

Генетичний фактор: аналіз Y-хромосомних гаплогруп (зокрема R1a та R1b) демонструє різке зростання їхньої частки в Європі та Азії саме після хвиль міграцій зі степів.

Культурний фактор: курганні поховальні практики, культ коня, використання колісного транспорту та ранні форми патріархальної організації стали універсальними маркерами індоєвропейських суспільств.

Геополітичний фактор: територія сучасної України була не периферією, а центром, своєрідним «вузлом» у глобальній мережі розселення. Це робить її історію частиною світового процесу, а не лише локальним наративом.

Метафора «генетичного космодрому» : саме тут відбувся «старт» тих культурних і біологічних імпульсів, які сформували цивілізаційний ландшафт від Атлантики до Гімалаїв.

Андрій Поцелуйко: Інтелектуальне відкриття має таку ж колонізуючу та трансформаційну силу, як і географічне

 Порівняння Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем відкриття спорідненості санскриту з європейськими мовами та відкриття Нового світу Христофором Колумбом є однією з найбільш промовистих метафор у його філософії історії. 

Ця аналогія виходить далеко за межі простого захоплення лінгвістичним успіхом Вільяма Джонса чи Франца Боппа; вона відображає фундаментальний зсув у європейській свідомості, який Гегель сприймав як справжню онтологічну революцію. 

Подібно до того, як Колумб розірвав межі середньовічного географічного світу, вивівши людство в океанічний простір, відкриття санскриту розірвало межі вузького, провінційного розуміння історії. 

До цього моменту європейська самоідентичність будувалася переважно на юдео-християнській традиції та античній спадщині, які здавалися ізольованими островами культури. 

Проте раптове усвідомлення того, що мова давньої Індії має спільну граматичну та лексичну структуру з грецькою, латиною та германськими мовами, змусило інтелектуалів того часу визнати існування величезного, раніше невидимого інтелектуального материка.

Для Гегеля це відкриття було актом самопізнання Світового Духу, який раптом «упізнав» себе в глибокому минулому Сходу. 

Якщо Колумб подарував Європі новий фізичний простір для експансії, то філологія подарувала їй нову часову глибину, перетворивши історію з набору розрізнених легенд на цілісний, логічно пов’язаний процес.

 Спорідненість мов стала незаперечним доказом того, що цивілізація не виникала спонтанно в різних місцях, а є єдиним потоком, що бере початок у далекому «дитинстві» людства на Сході та прямує до свого «зрілого» втілення на Заході. 

Цей інтелектуальний прорив радикально змінив масштаб мислення: історія перестала бути лише історією Європи чи Близького Сходу, вона стала справді всесвітньою. 

Більше того, для Гегеля це означало перемогу наукового розуму, здатною через аналіз мовних форм реконструювати родинні зв’язки народів, про які не збереглося жодних письмових свідчень. 

Таким чином, санскрит виступив у ролі того самого горизонту, за яким відкрилася не просто нова територія, а нова істина про єдність людського роду та логіку розгортання розуму в часі. 

Врешті-решт, ця аналогія підкреслює, що для філософа інтелектуальне відкриття має таку ж колонізуючу та трансформаційну силу, як і географічне, адже воно назавжди змінює координати, у яких людство мислить своє місце у всесвіті.

Олег Гуцуляк: Еще раз о России как наследнице Орды

 Цитата: «Без Золотой Орды не состоялась бы государственность Московского царства и в целом России, да и всей российской системы управления и государственности… Москва превратилась в мощный центр именно в золотоордынский период», - отчитал московские власти замглавы Совета муфтиев России Дамир Мухетдинов (сентябрь 2015 года) за то, что в День города (868-летия Москвы 5 сентября 2015 года) на Красной площади ордынский период был показан как эпоха героической борьбы русского народа за независимость и национальное освобождение *).

Темы преемственности между Золотой Ордой и Московским государством занимают центральное место в работах историков евразийского направления (Н. Трубецкой, П. Савицкий) и современных исследователей, таких как Чарльз Гальперин или Дональд Островски.

Влияние Орды на политическую культуру России часто рассматривают через несколько ключевых институтов и принципов управления:

1. Сакрализация и абсолютизация власти

Монгольское завоевание принесло концепцию власти хана как деспотического правителя, чья воля является высшим законом.

Смена статуса князя: Доордынские князья были скорее «первыми среди равных» (зависели от веча, боярского совета и родовых счетов). В ордынской системе князь стал холопом хана, ответственным только перед ним. Позже эта модель транслировалась на отношения царя и его подданных.

Служилый характер знати: В отличие от западноевропейского феодализма с его системой вассальных договоров и прав, в Москве утвердилась система, где статус боярина определялся не его земельным правом, а степенью близости к государю и верностью службы.

2. Принцип «Государство — это собственность» (Вотчинный уклад)

Орда приучила к мысли, что вся земля и ресурсы подконтрольной территории принадлежат правителю. Это легло в основу вотчинного государства, где грань между государственной казной и личным кошельком монарха практически отсутствовала.

3. Фискально-административные механизмы

Многие инструменты контроля над населением были заимствованы напрямую:

Перепись населения (Число): Первая масштабная инвентаризация человеческих ресурсов для налогообложения была проведена монгольскими «численниками».

Ямская служба: Развитая сеть почтовых станций и путей сообщения, позволившая удерживать огромные территории под единым управлением.

Круговая порука: Коллективная ответственность общины за выплату податей (выхода) и правопорядок, что стало фундаментом налоговой системы на столетия.

Володимир Єрмоленко: Різниця між західним та російським імперіалізмом

Західний імперіалізм (умовно, ХІХ ст) був часто варварським назовні, але прагнув бути цивілізованим усередині. Право, розподіл влад, інституції республіки навіть у монархіях, поступове розширення прав на нові верстви, поступове звуження простору для насильства - ось його історія 

У російського імперіалізму все навпаки. Він прагнув бути «цивілізованим» назовні, як рекламний плакат, а всередині залишав за собою глибоке бажання екстремального варварства. У цьому причина того, чому Росія постійно намагалася продавати гарний фасад («культура», «балет», «ввічливість», «театр», «наука» і тд), натомість усередині російського суспільства до всього цього ставилися як до зайвої розкоші. Свою силу Росія бачила (і бачить) не в цивілізації, а у варварстві, діонісійному захопленні ірраціональним, здатності чинити насильство і терпіти насильство. 

Західна ідея побудована на тому, що всередині має бути рай, і якщо назовні треба зробити пекло (хоча б тимчасове), то так і буде. Російська ідея побудована на тому, що назовні можна пограти в цивілізацію і добрі манери, але справжня мудрість і життєва стійкість відкривається тільки тим, хто живе в пеклі. Тобто чортам і «бісам». Тому краще бути бісом. 

Це те, що західний спостерігач ніяк не може розкусити: російські «вежлівиє люді», путінська демонстративна кагебешна ввічливість - це цивілізація на експорт, імітація людяності, фасад пристойності, який в своєму нутрі Росія зневажає, бо вважає цей стиль життя занадто мʼяким, буржуазним, райським, або просто людяним - натомість сама ця глибинна росія шукає собі пекла як середовища проживання, яке «загартовує» по-справжньому, яке тим істинніше, чим нелюдяніше. І час від часу вона займається експортом цього пекла. 

Так звучать глибинна російська мудрість: шоб пізнати «життя», тоеба стати бісом, треба перестати бути людиною, треба перестати любити те, що люблять люди. 

Російський імперіалізм починається зі знелюднення

Це як зневоднення, тільки значно серйозніше

Олег Никифорчин: Чому сучасні еліти проти знання як соціального критерію

Ніхто з українських "осіб, що приймають рішення", не буде просувати знання математики чи взагалі знання чого небудь як критерій належності до еліти, соціального ліфту чи підставу для більшого добробуту саме тому, що українська ніби еліта та її дітки переважно самі не задовольняють цей критерій. 

Сумнівно, щоб навіть потреба виживання країни перебила шкурний інтерес і бажання цінувати "себе кмітливого". 

В Україні замість культу знання існує культ хитренького "вміння парєшать".  Як казав один школяр, "Якщо є голова на плечах, то освіта непотрібна". 

Або, цитуючи очільника однієї з українських, прости Господи, академій, "В тоталітарній державі потрібні математика і фізика, а в демократичній гуманітарні науки". Тут під гуманітарними науками розуміється незнання точних і халтура.

(с) Олег Никифорчин, доктор фізико-математичних наук, професор  https://www.facebook.com/oleh.nykyforchyn

Андрій Поцелуйко: Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики

 Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики займає особливе місце серед гуманітарних дисциплін, поєднуючи в собі елементи мовознавства, історії, релігієзнавства та культурології. Її головною метою є виявлення спільних міфологічних структур, образів і сюжетів у традиціях народів, що належать до індоєвропейської мовно-культурної спільноти, а також реконструкція можливих прадавніх вірувань, які існували ще до розпаду цієї спільноти на окремі етнічні та мовні групи. Такий підхід передбачає не лише фіксацію подібностей, але й їх інтерпретацію в межах ширшої системи культурних зв’язків, що робить методологію цієї дисципліни водночас продуктивною і проблематичною.

Науковий статус порівняльної індоєвропейської міфології часто стає предметом дискусій, оскільки вона значною мірою спирається на реконструкції, які не можуть бути безпосередньо перевірені емпіричним шляхом. Проте це не означає, що її слід вважати ненауковою. У гуманітарних науках, на відміну від природничих, істина нерідко досягається не через експериментальну верифікацію, а через узгодження різних типів даних, логічну несуперечливість і пояснювальну силу запропонованих моделей. Порівняльна міфологія використовує системний підхід, який передбачає аналіз повторюваних мотивів, структурних паралелей і функціональних відповідностей між міфами різних народів. Цей підхід має багато спільного з порівняльним мовознавством, де реконструкція прамови також базується на регулярних відповідностях і закономірностях, а не на прямих свідченнях.

Водночас важливо визнати, що значна частина висновків у цій галузі має гіпотетичний характер. Реконструкції праіндоєвропейських міфів або божеств є результатом інтерпретації фрагментарних даних, що збереглися в різних культурних традиціях. Ці реконструкції не можуть претендувати на статус остаточної істини, але вони виконують важливу евристичну функцію, дозволяючи дослідникам краще зрозуміти внутрішню логіку міфологічних систем і їхній історичний розвиток. Таким чином, спекулятивність у цьому контексті не є недоліком сама по собі, а радше невід’ємною рисою реконструктивного знання, за умови, що вона контролюється чіткими методологічними принципами.

Илья Забежинский: Православие кесаря

Не всегда люди, провозглашающие себя главами православной Церкви, ими являются. Не всегда люди, считающие себя православными, даже в их собрании, являются православными. 

Сколько раз, начиная с 4 века, православным считалось просто то, за чем стоит кесарь, император. Император принимал арианские взгляды и те, кто принимал их вместе с ним, объявлялись православными, а кто был против - еретиками. А потом наоборот. То же самое с несторианами, монофизитами, монофелитами. у императора была та самая власть вязать и решать. У него были средства подавления - армия и полиция. И побеждали те, кто подавлял. Просто в пределах досягаемости объявляли еретиками и вырезали всех несогласных с императором. 

То же самое происходило в истории Русской Церкви. 

Василий Третий не принял подписанную митрополитом Исидором Ферраро-Флорентийскую унию, потому что это был повод скинуть "чужого" греческого митрополита и поставить на кафедру, свою креатуру - русского митрополита Иону. Да и делиться церковной властью с  каким-то там папой ему было ни к чему. Он и с Константинопольским патриархом-то не хотел делиться. Так Русская Церковь не в богословском споре, а волей своего кесаря и из его политических самовластных целей отвергла саму возможность христианского единства.. 

В 17 веке кесарь Алексей Михайлович и его царственные потомки поддержали Никона. Именно царские войска потом угнетали и уничтожали, жгли в срубах староверов. и все это именовалось православием.  Не в богословских спорах, а горящих срубах ковалось наше нынешнее православие. 

В 20 веке один из тогдашних кесарей Лев Давидовидович Троцкий создал обновленческую церковь, которая просуществовала наравне с тихоновской, а позже сергиевской до тех пор, пока именно кесарь Сталин не объявил, что настоящее православие именно у сергианцев. Объявил бы, что оно у "живоцерковников", другие были бы у нас сейчас учебники истории РПЦ. Как было достигнуто после этого единство православной Церкви? Все правильно, репрессиями против обновленцев.  Их властью кесаря всех загнали в сергианскую церковь.

Потом именно кесарь Горбачев разрешил наконец Русской церкви открыто признать гонения на себя и свое униженное положение и дал ей саму свободу. Церковь не взяла ее в боях или партизанском сопротивлении. Ждали решения кесаря. 

Кесарь Путин позже позволил РПЦ объединиться с проклинаемыми и отлученными братьями за границей. И сам же этому содействовал. 

Теперь вся полнота РПЦ следит за губами кесаря Путина и вторит его языческим и антихристианским словам и делам, и провозглашает, что именно путинизм и есть православное христианство. 

Кстати, в правление позднего кесаря Ельцина была написана Социальная концепция и принята на первом году еще пост-ельцинистского Путина. где вполне себе осуждается сергианство и оказывается возможным несогласие Церкви с кесарем. Но при нынешнем кесаре Путине это все забывается.

Наше православие следовало бы назвать кесарианством.  Мы всегда за кесаря. Кесарь, а не Святой Дух ведет нас за собой.

Впрочем, на кой нам этот Святой Дух и сдался.. Какая от него польза. AVE CAESAR!

Юрій Чернявський: Опції погляду на Русь

Київської Русі як держави у сучасному розумінні ніколи не існувало. Те, що ми звикли бачити в підручниках — чіткі кордони, централізована влада, апарат чиновників — значною мірою є «оптичною ілюзією». Цей монолітний образ "государства" був сконструйований істориками XIX століття (зокрема Карамзіним) під запит імперських міфів про спадковість.

В моєму розумінні Русь була динамічною структурою на перетині світів. Її «маска» та суб'єктність змінювалися залежно від того, хто саме на неї дивився.

Для скандинавів це була Gardariki — не країна в класичному сенсі, а логістичний ланцюжок укріплених хабів і торгових форпостів на Східному шляху (Austrvegr). Таке собі корпоративне підприємство у лімінальному просторі, де влада трималася на контракті та військовій силі, а не на походженні чи бюрократії.

Візантія сприймала нас як «архонтію» — небезпечну дику периферію, яку вдалося інтегрувати в імперську систему через релігійний протокол. Для Константинополя ми були духовною провінцією, єпархією Rosia, чия автономія була лише питанням дистанції від центру світу.

Арабський Схід бачив у русах (Al-Rus) закриту військово-торгову касту. Вони не займалися землеробством, а виживали за рахунок екстракції ресурсів і торгівлі «сакалібами» (місцевим населенням). Для ісламських географів не існувало єдиної столиці — вони бачили три рівноправні центри сили.

Степ зрештою перетворив Русь на фіскальну провінцію. Якщо спочатку київські князі наслідували хозарів, Русь як каганат, приймаючи титул «Каган», то з приходом монголів Русь остаточно втратила суб'єктність, ставши Улусом — північною територією, поділеною на «тьми» для зручного збору податків і рекрутів ханом, який єдиним суб'єктом вважав себе. 

Західна Європа бачила Regnum Russiae — потенційного партнера, якого намагалися вбудувати в латинську систему через коронацію Данила Галицького. Але цей проект інтеграції розбився об реальну архітектуру влади Орди.

Сучасна наука, в свою чергу, пропонує відмовитися від терміну «держава» на користь «складного вождівства» або мережевого аналога ранньої держави. Це була складна структура без жорсткої вертикалі, але з надзвичайною адаптивністю.

Але що ще цікаво окрім зовнішніх перспектив щодо того, що таке Русь, існували і внутрішні ідентичності. Те як Русь сприймала себе або самовизначалася з середини, а не ззовні чи для світу. Можу навести такі приклади: 

Як дружина, або зв'язка дружина-князь-віче. 

Як Ковчег - церковний концепт того часу, який обґрунтував факт того що церква вважала Русь  запізнілим народом що не встиг успадкувати бюрократію на відміну від інші, і відтак має зовсім іншу роль у світі - Ковчега. 

Як "середа землі'. Також відомо що літописці називали Русь небагато немало як "середою землі" що означало центр світу. Який, як вони вважали перемістився з Єрусалиму спочатку в Константинополь, а потім в Київ. Відповідно до цього уявлення будувалися золоті ворота. 

Як "град на холмі". Серед інших форм і образів зустрічається біблійний образ сяючого града на холмі - уявлення про Золотоверхий Київ на печерських пагорбах що управляє своїм прикладом. 

Повторюся: форма або образа Русі як государство в той час не виникає. Москва отримала державність від орди, але потім переписала коріння своєї державності з Улан у Д на Київ. Але через цю ідею їх історія і описує Русь як государство, якщо не імперію.

Яка з цих історичних оптик здається вам найбільш релевантною сьогодні? Чи ми досі дивимося на себе крізь імперські лінзи XIX століття?