Олег Гуцуляк: Причина табуїзації ведмедя в окремих індоєвропейських гілках

Табуїзація початкових індоєвропейських назв звірів – це. свого роду, перша Реформація у праіндоєвропейській релігії: перемога магічності (волхвів-друїдів) у частини праіндоєвропейців над анімістично-тотемним первинним варіантом індоєвропейської релігії.

Також, іноді, назву переносили з одного звіра на іншого, якщо потрапляли у нову екологічну нішу, де звірі з попередньої не водилися, але назву памятали.

Отже, лінгвістичні зміни не просто філологічний дрейф, а ідеологічний зсув, де мова стає інструментом сакрального контролю. Ця «перша Реформація» виглядає як спроба стабілізувати хаос нижнього світу (дикої природи) через кодування мови.

1. Перемога Магічності над Анімізмом

Перехід від тотемізму до магічного контролю (волхвів/друїдів) пояснює, чому пряма назва звіра стала небезпечною.

• Анімістичний етап: Звір – це родич, предок або божество. Його ім'я – це його суть.

• Магічна Реформація: Знання «справжнього імені» дає владу. Щоб уберегти соціум від гніву звіра або не закликати його передчасно, вводиться табу. Табуїзація – це не просто страх, а створення дистанції між людиною та істотою іншого світу (лісу, гір, води). 

• Роль «волхвів-друїдів»: саме вони, сидячи «на дереві» ієрархії, зафіксували ці евфемізми, перетворивши живу стихію на систему закритих символів.

Олег Гуцуляк: Два типи Анарха

Концепція Анарха в «Евмесвілі» Юнгера — це справді не про хаос, а про радикальну внутрішню суверенність. Якщо анархіст бореться з владою (і тим самим залежить від неї), то Анарх просто ігнорує її претензії на свою душу, перебуваючи в стані очікування сенсу.

Від кого прийде сенс?

Коротка відповідь: від самого себе, але через контакт з «метафізичним нулем». Юнгерівський Анарх не чекає на месію, нового тирана чи соціальну реформу. Сенс приходить з двох джерел:

1. З глибини власної «приватної сфери»: Юнгер вважав, що сенс виникає в точці, де людина залишається абсолютно самотньою. Це не дар ззовні, а «видобуток» із власної глибини.

2. З «Світового лісу» (Wald): Це звернення до позаісторичних, міфічних сил. Сенс «явиться» від природи, богів або космосу, але тільки тоді, коли Анарх очистить свій внутрішній простір від шуму «світу, що кричить».

Якого саме сенсу?

Сенс для Анарха — це не ідеологія і не відповідь на питання «як нам облаштувати світ». Це онтологічний сенс:

• Буття як таке: Відчуття того, що ти є, і це буття не підвладне державі, цифровій левіафанізації чи часу.

• Сенс як «центр циклону»: Це стан абсолютної рівноваги посеред хаосу. Якщо світ навколо перетворюється на попіл, сенс Анарха — залишатися Саламандрою, яка зберігає вогонь усередині.

• Сенс як якість, а не кількість: Це не «багато знань», а «чисте бачення». Це здатність бачити світ без посередників (ідеологів, медіа, соціальних конструктів).

Анарх — це ідеальний мешканець обох світів. Він присутній у «нижньому світі» (цифровому океані, соціальному хаосі), але не розчиняється в ньому. Він бере енергію з хаосу, але зберігає «чистоту верхнього світу» всередині своєї свідомості.

Анарх не чекає, що сенс принесе «Людина-Відповідь». Він сам стає тією точкою, де питання і відповідь зливаються в «Королівське Мовчання».

Коли світ навколо починає «кричати» (через медіа-шум, політичну істерію чи цифрову агресію), Анарх активує режим «Королівського Туману» (Royal Fog). Це не втеча, а стратегічне розчинення.

У Юнгера Анарх – це той, хто володіє простором, який влада не може просканувати. 

Сергій Чаплигін: Ернст Юнґер: морфологія духу в епоху техніки

XX століття породило багато ідеологій, але небагато фігур, здатних мислити епоху як форму. 

Ернст Юнґер був саме таким мислителем. 

Його книги - це не романи і не трактати у звичному сенсі. Це сейсмографи, що фіксують тремтіння ґрунту під ногами цивілізації. 

Світ у нього не хаотичний потік подій, а арена, на якій розгортаються архетипи. Не характери, а Gestalten - фігури, що втілюють спосіб Буття.

Він не аналізує свій час соціологічно. Він бачить його морфологічно: як зміну форм духу. І ця зміна проходить через чотири постаті (фігури) - Солдата, Робітника, Бунтаря та Анарха. 

Це не просто типи людей. Це етапи внутрішньої метаморфози людини в епоху, коли техніка стала новою титаномахією - боротьбою між гармонією форм і хаосом волі до влади.

Першою постає фігура Солдата фронту - народжена з досвіду Першої світової війни і зафіксована в книзі «In Stahlgewittern». 

Це вже не лицар і не герой епосу. Це свідок руйнування класичної війни. Машини, артилерія, газ - техніка витісняє індивідуальну доблесть.

І все ж у цьому механізованому пеклі Юнґер бачить не лише жах, а й трансмутацію. Солдат втрачає індивідуальність, але здобуває тип. Він стає частиною великого анонімного тіла. Його героїзм - без імені. Його подвиг - у поставі.

Це «героїчний реалізм»: прийняття долі без ілюзій. Війна стає алхімією, де страждання очищує, а поразка готує нову форму сили. У цій фігурі вже звучить ніцшеанський мотив подолання «останньої людини» - буржуа, що живе комфортом і прибутком.

Але Солдат ще пасивний перед технікою. Він витримує її удар. 

Наступна фігура піде далі - і прийме її.

Каріна Андронікова: Спробувати заново відкрити наш власний внутрішній Константинополь — місце віри, мудрості та миру

Візантійська спадщина більша, ніж сама лише Греція. Протягом понад 1100 років (330–1453) Імперія пропонувала світові взірець співіснування різних народів, мов та вірувань. Вона простягалася від України та Херсонеса до Єгипту і навіть далі, об'єднуючи землі Європи, Азії та Африки. Її цивілізація була римською за ідентичністю, грецькою за мовою та універсальною за духом. 

У розколотому світі Візантія нагадує нам, що різноманітність не обов'язково означає розділення. У ці важкі часи ми повинні спробувати заново відкрити наш власний внутрішній Константинополь — місце віри, мудрості та миру.

The Byzantine legacy is greater than Greece alone. For more than 1,100 years (330–1453), the Empire offered the world a model of coexistence among different peoples, languages, and faiths. It stretched from Ukraine and Chersonesus to Egypt and even beyond, uniting lands across Europe, Asia, and Africa. Its civilization was Roman in identity, Greek in language, and universal in spirit. 

In a fractured world, Byzantium reminds us that diversity does not have to mean division. In these difficult times, we must try to rediscover our own inner Constantinople — a place of faith, wisdom, and peace.

L’héritage byzantin dépasse largement la Grèce seule. Pendant plus de 1 100 ans (330–1453), l’Empire a offert au monde un exemple de coexistence entre peuples, langues et religions. Il s’étendait de l’Ukraine et de Chersonèse jusqu’à l’Égypte, et même au-delà, reliant l’Europe, l’Asie et l’Afrique. Sa civilisation était romaine par identité, grecque par langue et universelle par esprit. 

Dans un monde fragmenté, Byzance nous rappelle que la diversité ne signifie pas division. En ces temps difficiles, nous devons chercher à retrouver notre Constantinople intérieure — un lieu de foi, de sagesse et de paix.

Александр Волынский: Свободный мир находится лицом к лицу перед варваром с ядерной бомбой

В  последнем  своем  интервью  Витьков  рассказал, как  Аракчи  в  самом  начале  переговоров  заявил, что  у  Ирана  есть  возможность  произвести  11  ядерных  зарядов  и  есть  полное  право  продолжать  обогащать  уран. Аракчи  так  и  сказал – это  наша  стартовая  позиция, теперь  будем  обсуждать, что  может  Трамп  предложить  Ирану.

Я  лично  уверен, что  Иран  мог  иметь  ядерное  оружие  и  раньше, но  оно  только  связывало  бы  ему  руки,  ибо  Иран  вел  агрессивную  политику, грозить  атомной  бомбой  при  наступательных  действиях  до  2022  года  было  не  принято. 

После  того,  как  Путин  придумал, что  ядерный  потенциал  можно  пускать  в  ход  и  при  наступлении, даже   в  качестве    шантажа,  ситуация  поменялась. Все арабские  соседи  Ирана  поняли, что    гонка  ядерных  вооружений  входит  в  решающую  фазу. Еще  Обама  хотел  заморозить  эту  гонку, однако  Трамп, еще  в  первую  свою  каденцию, разорвал  договор и  усилил  санкции  против  Ирана. Израиль  начал  убивать  иранских  физиков  и  Иран    форсировал  свою  ядерную  программу, сжимая  «огненное  кольцо»  вокруг  сионистского  государства.

Нападением  на  Украину  Путин  не  только  изменил  отношение  к  ядерному  оружию, но  и  показал  насколько  Россия  реально   слаба  для  конкуренции  с  Западом  на  равных. Героическое  сопротивление  украинского  народа   освободило  и  Израиль  от  страха. Трамп  тоже  понял, что  имеет  дело  не  с  обычными  мотивациями  расчета  прибыли  и  убытка, но  с   мышлением  варваров. 

Основное  противоречие  в  эволюции  человечества  - это  противоречие  между  формами  социального  и   материального  бытия. Разрешаются  эти  противоречия  по  разному, точно,  как  в  живой  природе, в  которой  формы  жизни  должны  приспосабливаться  друг  к  другу  и к  среде.  Переселения  народов, новые  религии, новые  государства, разрушение  старых  государств, реформы, революции  и  войны  - это  всегда  ответы  социума, на  вызовы  среды, как  показал  еще  Тойнби. В  этих  изменениях  нет  четких  правил  и  однозначных  ответов,  чем  ближе  к  событию, тем  выше  неопределенность, отсюда  глупость  всех  политических  аналитиков, которые  могут  все  пояснить  задним  числом  и  ничего  не  могут  предсказать.

Эпоха  Средних  Веков  была  важнейшей  эпохой  поиска той системы, которая  сможет  обуздать  варварство,  погубившее  античную  цивилизацию. Христианство, Ислам, Буддизм  стали  ответом  на  вызов. Тут  можно  вспомнить, что  языческие  религии  были  призваны  обуздывать  родовую дикость, консолидируя  отдельные  роды  в   храмовые  конфедерации. 

Модернизация  подорвала    основы  средневековых  религий  и  варварство  вместе  с  дикостью  стали    усиливаться. Римская  Империя  тоже  подорвала  основы  племенной  солидарности  и  не  смогла  заменить  ее  гражданской. Варвары,  перенявшие  лучшие  достижения  Рима, Китая, Ирана,  разрушили  Империи  и  погрузили   мир  в  темные  века. 

Однако  на  протяжении  всех  этих  веков  шел  процесс  усиления  религий, пока  океанский  флот, огнестрельное  оружие   и  печатный  станок  не  изменили  материальный  базис. 

Идеологии  Модерна  не  смогли  заменить  религии,  Постмодерн  превратил  и  религии  и  идеологии  в  карнавал  масок  и  симуляций. На  этом  фоне  варварство  уже  не  сдерживается    и  прет  из  всех  щелей, нет  никакого  права, кроме  права  сильного. Ужас  в  том, что  теперь  варвары  уже  не  просто  вооружены  мечами  и  катапультами, они  все  хотят  иметь  термоядерное  оружие.  Если  после  1945  года  ядерную  войну   тормозило  равновесие  страха, страха воевавших  перед  новой  войной, то  сегодня  поколения, родившиеся  после  Второй  Мировой  Войны  страх  потеряли.

Человеческая  природа  несет  в  себе  мощное  животное  начало. Обуздать  его  может только  культура. Когда  я  наблюдаю  людей, которые  прославляют  войну, которые  считают, что  война    очищает  кровь  социума, делает  людей  чище, сплачивает, уравнивает, то я  понимаю, что  они  рассуждают  в  рамках  варварской  культуры. Но  что  может быть  страшнее  макаки  у  ядерной кнопки?

Я  не  люблю  Такера  Карлсона, за  его  вранье. Одако, я  уважаю  главную  мысль  Карлсона.  Такер  Карлсон    руководствуется  естественным  страхом  перед  варварством, для  него  Израиль  - это  воплощенное  племенное  варварство, а  США  - это  последняя  цитадель  белого  либерального  христианства. 

Почему  Трамп  пошел  за  фашистом  Натаниягу, а  не  за  Такером  Карлсоном?  Я  думаю, Трамп  понял, что  спрятаться  за  двумя  океанами  у  США  не  получится. Китай  захватит  с  помощью  России  Европу, с  помощью  Ирана - Ближний  Восток, изолирует  с  помощью Пакистана  Индию  и  взорвет  Латинскую  Америку. Захватывать  США  никто  не  будет, но  утратив  импульс  экспансии,  США  погрузятся в  пучину  гражданских  войн. Такер  Карлсон  вполне  сознательно  предпочитает  Гражданскую  Войну, но  прикрывает  это  враньем.

Успеет  ли  человечество  создать  материальную  базу  и  выработать  идею   для  создания  более  устойчивой   глобальной  системы? Я  не  знаю. Я  знаю, что  надо  понять  в  каком  мире  мы  живем  и  куда  надо  идти, вопреки  той  лжи  и глупости, которая  нас  всех  окружает.

Veaceslav Cunev: Короткий дофамин возвращается, - и он злой

Есть один эффект от ИИ, про который пока мало говорят вслух - потому что звучит как самооправдание человека, который всю ночь пялится в в экран, потому что не может оторваться, вместо того чтобы спать. Буквально вчера на семинаре, посвященному эффективной работе с ИИ, его автор рассказывал, что просто не мог оторваться от экрана, когда у него «перло» и он делал за ночь то, что его программисты делали ему месяцами.

***

Что происходит?

ИИ, судя по всему, делает кое-что с нашей нейрофизиологией. Не в смысле «перепрошивает мозг». Но в смысле того, что он реанимирует дофаминовый паттерн, который цивилизация последние несколько тысяч лет методично душила подушкой.

***

Короткий дофамин как самая древняя прошивка

Охотник-собиратель работал на коротких циклах вознаграждения - это не метафора, а задокументированный факт. Исследование 2024 года сравнивало поведение людей с СДВГ (синдром дефицита внимания и гиперактивности) и без него в задаче на собирательство ягод: люди с СДВГ раньше покидали истощённые кусты и в итоге собирали больше ягод -  именно благодаря тому качеству, которое в современном офисе называется "неусидчивость".

Мозг доволен, племя сыто, эволюция продолжается.

Генетические данные это подтверждают. Анализ ДНК 20 000 пациентов с СДВГ, 35 000 контрольной группы и образцов древних Homo Sapiens и неандертальцев показал: аллели (это разные версии одного и того же гена), связанные с СДВГ, были широко распространены у охотников-собирателей, а их частота начала снижаться именно с приходом земледелия и оседлого образа жизни. 

Александр Волынский: Иранская победа и Русская победа

Трамп  спросил  у  своего  другана  Витькова  почему  Иран не  хочет  уступать  давлению. Я  не  знаю, что  мог  ему  ответить  Витьков. Я  знаю, что  для  любого  шиита  страдания  за  веру  и  смерть  за  веру - это  самая  высшая  доблесть. Каждый  год  шиитские  фанатики  полосуют себе  спины  чтобы  вспомнить  как  страдали  имамы  Али, Хасан  и  Хусейн.  И  вот  вчера  они  встретили  нового  шиитского  мученика  рахбара  Хаменаи. 

Сторонники  убитого  тридцатью  ракетами  Хаменаи  уверены, что  они  победят, потому, что  готовы  умереть  в  борьбе  с  мировым  злом. Россия  победит  потому, что русская  мифология   пропитана  иранским  дуализмом, как  славянские  языки  иранизмами.  Талмудический  иудаизм  тоже  набрался    иранского  дуализма  в  Вавилоне  и  Сузах. 

История  Пурима  писалась  вовсе  не  в  Иерусалиме, а  в  Вавилоне. Само  слово  «пур»  означает  жребий, типа  враги  евреев думали,  что  выпадет  их  сторона, но  жребий  выпал  иначе  и  вместо  Мордехая (покровитель  Вавилона  - это  бог  Мардук)  повесили  его персидских  врагов. 

Иранцы и  русские  уверены, что  ведут  постоянную   борьбу  с  мировым  злом, - как и  рассуждают  все  дуалисты. 

Монотеизм  утверждает, что  никакого  самостоятельного  зла  в  мире  нет. Зло -  это  естественное  следствие  эгоизма, когда  именно  себя  человек  или  общество  рассматривает  в  качестве  абсолюта, а  всех  кто  этому  эгоизму  противостоит  считает  злодеями: "Я  украл  корову - это  добро, у  меня  украли  корову – это  зло".  

Из  трех  главных  идеологий  Модерна,  Либерализм,   ближе  к  монотеизму, а  Фашизм  откровенно  дуалистичен. Победа  Ирана  и  победа  России - это  победа  фашистского  дуализма над монотеистическим  либерализмом.  Поэтому  суннитские  страны  поддерживают  США.

То,  как  русские  любую  идею  превращают  в  дуализм,  показывает  ленинский  большевизм  и  сталинская  теория  усиления  классовой  борьбы. Талмудисты  тоже  делят  мир  не  просто  на  гоев  и  иудеев, но  считают  гоев  воплощением  мирового  зла. 

Настоящий  монотеизм   - это  прежде  всего  гуманизм: к  человеку  надо  относится   как  к  человеку.

Дуализм  приводит  русских, иранцев и  всех  остальных  фашистов  к  отрицанию  человеческой   природы  своих  врагов. Победа  дуалистов  - это  гарантированная  гибель  человечества, но  именно  дуалисты  смерти  никогда  не  боялись, героическая  смерть -  это  и  есть  смысл  существования  дуалиста. Как  сказал  Путин,: "Во  время  ядерной  войны  враги  России  сдохнут, а  русские  попадут  в  рай".

Главная причина, по которой Трамп бомбит Иран, - это  предупреждение России, которая ослеплена дуалистическим культом смерти и начинает грозить всем вокруг ядерным ударом.

Справжня історія людей, які відмовилися здатися й обрали йти крізь неможливе

 У 401 році до н. е. величезне військо грецьких найманців прийняло, здавалося б, звичайне завдання: підтримати Кіра Молодшого, перського принца, який прагнув скинути свого брата й захопити трон Ахеменідівської імперії.

Їх було близько десяти тисяч гоплітів. Загартовані ветерани нескінченних битв. Люди з різних міст, об’єднані не спільним прапором, а досвідом і ремеслом війни. Вони воювали за платню. За честь. За виживання.

Вони не уявляли, що цей контракт приведе їх у саме серце чужої імперії… і в одну з найнеймовірніших одіссей античності.

Похід розпочався без потрясінь. Військо просувалося злагоджено й дисципліновано. Але все змінилося в одну мить у битві при Кунаксі. Кір загинув у бою. Разом із ним загинула й сама мета експедиції.

Греки залишилися самі. За тисячі кілометрів від дому. Оточені ворогами. Без союзників, без платні, без шляху назад.

І тоді настав найжорстокіший удар. Перси запропонували переговори. Пообіцяли безпеку. Запросили грецьких командирів на перемовини. Це була пастка. Майже всі генерали були вбиті. Військо залишилося без керівництва. Обезголовлене. Розгублене. Приречене.

Саме тоді вперед вийшов молодий афінянин — Ксенофонт. Він не був ані найстаршим, ані найвищим за рангом. Але мав те, що тоді було важливіше за все: ясність розуму, дисципліну й волю до життя. Він перегрупував ряди. Позбувся зайвого. Говорив до воїнів не як до найманців, а як до товаришів по спільній долі.

Рішення було сміливим, майже безумним: іти вперед. Не здаватися. Не благати пощади. Рухатися на північ. До гір. До невідомих земель. Туди, де можна буде знову побачити море.

Почався марш довжиною близько 2 500 кілометрів.

Вони проходили крізь крижані ліси. Дерлися в гори, де сніг доходив до пояса. Ворожі племена нападали з урвищ. Бурхливі ріки перекривали шлях. Голод, хвороби, ночі настільки холодні, що солдати спали, притиснувшись одне до одного, аби не замерзнути.

І все ж вони йшли вперед. Кожен світанок був перемогою. Кожен крок — актом опору. І ось одного дня, після місяців пекла, сталося неймовірне. З передніх рядів пролунав крик, що прокотився хвилею: «Thálassa! Thálassa!» Море! Море!

Перед ними відкривалося Чорне море. Шлях додому. Грецький світ. Реальна надія на виживання.

Вони не завоювали міст. Не захопили тронів. Не змінили історію Перської імперії.

Вони зробили щось рідкісніше. Вони пройшли через цілу імперію й не зламалися.

Цей марш був описаний самим Ксенофонтом в «Анабазисі» — творі, що є не міфом і не легендою, а безпосереднім свідченням. Справжньою історією людей, які відмовилися здатися й обрали йти крізь неможливе.

Десять тисяч не виграли війну. Виграти війну складно.

Але вижити там, де здається, що немає виходу, — ще складніше.

І вони це зробили. Крок за кроком. До самого моря.

Іван Пелипишак: Скіфо-іранський слід у галичан

Коли ми заглиблюємося в хащі прадавньої історії, часто виникає відчуття, що офіційні хроніки навмисно ігнорують найочевидніші підказки, які лежать прямо на поверхні нашої мови та зовнішності. Якщо ви думали, що історія - це лише нудні дати у підручнику, то ви глибоко помиляєтесь, хоча б у тому, що все те, що було в підручнику є лише потрібними оповіданнячками з історії, а саме типовою держпропагандою на історичні теми і розраховано все те на середньостатистичного обивателя, який має мати чітку думку з приводу. 

Щодо власне цікавості, а історія є таким собі детективом зі всіма витікаючими, то ви просто не пробували читати історичні розвідки, які намагаються віднайти не тільки джерело істини, яке є на поверхні, а й дізнатись те, де саме і як зарита собака. 

Щодо історичних таємниць, то нині ми попробуємо поглибитись в одну із них і спробувати розглянутиати таємницю скіфів, які з’явилися в наших степах тільки раптово, але й із таким пафосом, що дослідники досі ламають голови і руки сперечаючись на теми: чи вони прийшли на все готовеньке, чи просто вміло орендували пасовища у місцевих мешканців. 

Почнімо з того, що сама назва "скіфи/скити" звучить для слов’янського вуха настільки зрозуміло, що грецькі етимологічні викрутаси з їхнім skuda здаються зайвим ускладненням. Якщо ми припустимо, що в ті далекі часи місцеве населення вже розмовляло протослов’янськими говорами, що потрохи клеїлись у протодіалекти, то стає цілком очевидним, що прибульців, які не мали постійних домівок і вічно кудись прямували на своїх конях, називали просто - скитами, тобто скитальцями. Це не була назва одного могутнього етносу, а радше влучна характеристика способу життя нечисленних кочових груп, які, мов перетикотиполе, вешталися степами, поки автохтонні хлібороби протослов'яни спокійно доглядали свої ниви.

Уявіть ситуацію: ви спокійно орете поле, аж раптом повз проноситься ватага в позолочених обладунках. Вони не будують міст, не садять бурячки, не сіють жито та не садять ріпку, а постійно кудись сунуть, змінюючи ліси поля та горизонти. Звісно, це скитальці-скіфи, така собі каста професійних безхатченків античного світу, які жили поряд із осілими первісними слов’янами, виконуючи роль то військового "даху" (судячи з усього, місцеве населення користувалось захистом цих варягів, відплачуючи їм певними податками у вигляді сільгосппродукції), то торгових посередників (те що вони туда-сюда сувались не може не вказувати на те, що вони постійно вели певний обмін товарами із місцевим населенням). Ця нечисленність 'справжніх' зайд пояснює, чому вони так швидко розчинилися в історії, хоча насправді вони нікуди не зникали, а лише мігрували далі, залишивши за собою генетичні маячки. 

Сьогодні ми точно знаємо, що верхівка скіфів була іраномовною, і це ріднить їх із давніми персами не лише лінгвістично, а й антропологічним типом, так би мовити генетично. Якщо ви уявляєте собі скіфа як кремезного бороданя з реклами вікінгів - забудьте це. Справжній скіф, скоріш за все, виглядав як гість із Давньої Персії, таким собі дарієподібним чувачком. На золотих пекторалях ми бачимо не слов’янських витязів, а людей з тонким перським профілем, специфічною горбинкою носа та глибоко посадженими очима, що витріщаються на вас мудрістю Заратустри.

Але де ж шукати ці народи сьогодні?

Андрій Поцелуйко, Олег Гуцуляк: Сакральна гра на межі світів: Куртизанка в індоєвропейській традиції за Жаном Одрі

У розвідці, опублікованій у Journal Asiatique, видатний лінгвіст Жан Одрі пропонує неординарний погляд на інститут куртизанок у давніх індоєвропейських суспільствах. Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, автор виходить за межі вузького розуміння цієї професії як сфери розваг, розкриваючи її глибоку інтегрованість у сакральну та ідеологічну структуру давнього світу. Постать куртизанки постає перед нами не як ознака морального занепаду, а як складний функціональний елемент індоєвропейської космології, нерозривно пов’язаний із концепцією «Трьох Небес».

Фундаментом аналізу Одрі є етимологічне дослідження статусів грецької hetaira та індійської gaṇikā. Автор зазначає, що ці жінки займали парадоксальне, майже лімінальне місце в соціальній ієрархії. Перебуваючи поза традиційною сімейною структурою, вони не підпорядковувалися владі батька чи чоловіка, що дарувало їм унікальний для того часу ступінь свободи. Куртизанка в індоєвропейському контексті часто постає як «чужинка» (alibi) або постать, що перебуває «на межі». Саме цей статус дозволяв їй бути інтелектуальним та культурним партнером чоловіка, на відміну від законної дружини, чия роль була суворо обмежена репродукцією та веденням господарства.

У межах знаменитої трифункціональної моделі Одрі пов’язує куртизанок із «Треттім Небом» — нічним або чорним небом, яке відповідає сфері багатства, задоволення та плодючості. Вони виступали живим втіленням «привабливості» (корінь *ǵʰer-), яка, згідно з давніми уявленнями, мала магічну силу притягувати удачу та процвітання до міста. Таким чином, куртизанка виконувала важливу сакральну функцію: через ритуальні ролі та зв'язок із символікою золота й розкоші вона ставала земною представницею богинь пристрасті, забезпечуючи вітальну енергію та родючість усієї громади.

Окрему увагу автор приділяє цивілізаційній місії куртизанок як хранительок високого мистецтва. У ведійській Індії та класичній Греції вони були чи не єдиною категорією жінок, що мали доступ до високої освіти, музики, поезії та танцю. Жан Одрі вбачає у цьому акт впорядкування: куртизанка перетворює грубий біологічний інстинкт на естетичну форму. Це відповідає засадничому індоєвропейському прагненню до гармонізації хаосу через етикет та мистецьке вираження.

Завершуючи свій аналіз, Одрі вибудовує чітку бінарну опозицію, де дружина та куртизанка є двома полюсами єдиного цілого. Якщо дружина належить до сфери «Денного Неба», закону та тяглості роду, то куртизанка є володаркою «Сутінкового Неба», моменту та гри. Проте ці ролі не є ворожими; вони доповнюють одна одну, створюючи повноту соціального космосу. Куртизанка, поглинаючи надлишкову енергію та хаос, фактично захищає стабільність сімейного інституту. У системі Жана Одрі вона постає медіатором між сакральним світом богів та профанним світом людських бажань, уособлюючи витонченість культури та саму насолоду від життя.

--

Якщо ми йдемо за логікою Жана Одрі та його реконструкцією індоєвропейських «Трьох Небес», то структура виглядає так:

Денне (Біле) Небо: Сфера дружини, закону, спадкоємності та чистоти.

Нічне (Чорне) Небо: Сфера куртизанки, багатства, плодючості та насолоди.

Сутінкове (Червоне) Небо: Сфера війни, магії, переходу та люті (furor).

Представницею «Червоного Неба» у цій системі є постать, яку можна назвати Дівою-Воїтелькою або Богинею-Медіаторкою, що володіє руйнівною силою. Якщо дружина — це статика дому, а куртизанка — це естетика насолоди, то жіночий образ Червоного Неба — це динаміка небезпеки.

Ось хто втілює цю іпостась у різних традиціях:

1. Валькірія (германо-скандинавська традиція)

Це ідеальне втілення Червоного Неба. Вона з’являється саме в момент битви (сутінки життя). Вона не належить ні до репродуктивної сфери дружини, ні до сфери задоволення куртизанки. Її функція — відбір та перехід. Вона — медіатор між світом живих та Вальгаллою, вона «заряджає» воїна бойовим шаленством.

2. Маха / Морріган (кельтська традиція)

Ірландські богині війни, які часто з’являються у вигляді ворон над полем бою. Вони уособлюють «червону лють». Цікаво, що вони часто провокують героїв на вчинки, випробовуючи їхню звитягу. Це чиста енергія Червоного Неба, яка може як дарувати перемогу, так і принести божевілля.

3. Богиня-мисливиця (Артеміда / Діана)

Хоча вона асоціюється з дикою природою, її сутність — це суворість і недоторканність. Вона представляє ту частину жіночого сакрального, яка озброєна. Це жіночність, яка не підкоряється чоловікові, а змагається з ним або карає його за порушення кордонів (згадайте долю Актеона).

4. Амазонка (міфологічний статус)

У соціумі амазонка — це та сама «амфібія» Червоного Неба. Вона виходить за межі цивільного порядку «Дерева», щоб жити за законами «Савани» (війни). Вона — це жінка, що обрала другу функцію (силу) замість третьої (плодючості) чи першої (традиції).

Сутність Червоного Неба:

Дружина (Біле Небо) чекає на воїна, щоб повернути його до ладу.

Куртизанка (Чорне Небо) дарує йому забуття та відновлення сил через насолоду.

Воїтелька (Червоне Небо) — це та, хто супроводжує його в самому шаленстві. Це «жінка-дзеркало», яка відображає його власну лють і не дає йому розпастися в хаосі, спрямовуючи його меч.

Андрій Богданович: Тінь вовка та межа порядку: Сакральний парадокс воїна у розвідці Роджера Вударда

У великому інтелектуальному ландшафті, де перетинаються антична історія, лінгвістика та порівняльне міфознавство, праця Роджера Д. Вударда «Myth, Ritual, and the Warrior in Roman and Indo-European Antiquity» постає як монументальне дослідження прихованих механізмів людської культури. Автор не просто описує минуле; він деконструює саму природу воєнної сили, продовжуючи інтелектуальну лінію славетного Жоржа Дюмезіля, проте збагачуючи її гострим ланцетом детального мовного аналізу та фокусом на «темній» стороні героїзму. 

Центральним питанням книги є одвічний парадокс воїна — постаті, чия лють є життєво необхідною для захисту громади, але водночас несе в собі загрозу для самого цивільного порядку, який вона покликана оберігати. Вудард переконливо доводить, що архаїчні ритуали були створені не стільки для того, щоб розпалити бойовий дух, скільки для того, щоб «приборкати» звіра в людині після бою, здійснити сакральне очищення та повернути професійного вбивцю до стану мирного громадянина.

Одним із наріжних каменів авторської аргументації стає глибоке переосмислення римської легенди про Гораціїв та Куріаціїв. У кривавому поєдинку трьох братів Вудард впізнає відлуння прадавнього індоєвропейського міфу про «Третього» (Trito), що долає триголового змія чи ворога. Проте кульмінація цього сюжету — вбивство Горацієм власної сестри, яка оплакувала ворога — розкриває трагічну сутність «гріха воїна». Це момент повної втрати орієнтирів, коли засліплений люттю герой перестає розрізняти своїх і чужих, стаючи небезпечним для власної крові. Ця тема моральної вразливості героя перегукується з ведійським Індрою та концепцією трьох гріхів проти соціальних функцій, які Вудард майстерно віднаходить у біографіях ранніх римських царів, як-от Ромула чи Тулла Гостілія.

Особливе місце в есеїстиці Вударда посідає аналіз Луперкалій — свята, де межа між людиною та вовком стає прозорою. Автор пов’язує луперків із давніми чоловічими союзами (koryos), молодими воїнами-вовками, що існують на маргінесах цивілізації. Біг оголених юнаків, що б'ють перехожих шкіряними пасками, постає не як ексцентрична забава, а як акт магічного очищення міста, де руйнівна агресія воїна переплавляється на благословення плодючості та захисту. У цьому контексті бог Марс постає перед нами не просто як покровитель битв, а як владика переходів. Він стоїть на межі між зораним полем і диким лісом, між культурою та хаосом, маркуючи кордони, які воїн має захищати, але ніколи не повинен переступати без належного сакрального супроводу.

Підбиваючи підсумок, Роджер Вудард руйнує стереотип про римлян як про суто прагматичний народ, позбавлений міфологічної глибини греків. Навпаки, він демонструє, що римський епос — це ретельно замаскований архаїчний міф, а ритуали були частиною складного механізму виживання. Книга доводить, що міф і ритуал — це дві сторони однієї монети, соціальний запобіжник, який дозволяв людству співіснувати з неминучою стихією насильства, перетворюючи «дикого воїна» на «вартового порядку».

Woodard, Roger D. Myth, Ritual, and the Warrior in Roman and Indo-European Antiquity. – Cambridge : Cambridge University Press, 2013. – 304 p. 

Коли ми вчитуємося в рядки дослідження Пер-Йохана Нореліуса «Indra’s Flight and Affliction», перед нами постає не просто каталог архаїчних міфів, а величний маніфест протоіндоєвропейської етики. Те, що на перший погляд здається історією про богів і чудовиськ, насправді є свідченням надзвичайно високого рівня духовного розвитку наших спільних предків. У центрі їхнього світогляду стояло глибоке розуміння того, що ми сьогодні називаємо «моральною відповідальністю», і усвідомлення того, що жодна дія, навіть вчинена заради добра, не залишається без наслідків для душі.

Протоіндоєвропейці створили унікальну етичну систему, в якій сила ніколи не була самоціллю і ніколи не була абсолютно «чистою». У міфі про Індру, який після вбивства Врітри ховається у стеблі лотоса, зашифрована фундаментальна ідея: насильство, навіть справедливе і необхідне для порятунку світу, є «токсичним». Воно створює розрив у світобудові та в самому герої. Той факт, що верховний бог-воїн відчуває провину і змушений проходити через очищення, свідчить про те, що для давніх людей закон моралі стояв вище за божественну волю. Це був зацупковий камінь ідеї верховенства права — принцип, де навіть найсильніший підкоряється космічному порядку.

Ця етична зрілість особливо яскраво проявляється у концепції «страждання воїна» (Affliction). Стародавні індоєвропейці володіли вражаючою психологічною проникливістю: вони розуміли, що людина, яка бачила кров і хаос битви, не може просто повернутися до плуга чи бенкетного столу так, ніби нічого не сталося. Стан Індри або безумство Геракла — це архаїчне формулювання того, що ми сьогодні називаємо посттравматичним стресовим розладом або моральною травмою. Суспільство не просто відверталося від героя, воно розробляло складні механізми його «реабілітації» через ритуали та вигнання, визнаючи крихкість людської психіки перед обличчям смерті.

Більше того, протоіндоєвропейська етика була етикою балансу. Система трьох функцій — магічно-релігійної, військової та господарської — передбачала, що кожна з них має свої межі. Коли воїн переступав межу своєї компетенції, він вчиняв гріх, який потребував спокути. Це свідчить про наявність у предків складного соціального контракту, де жодна група не мала права на абсолютну істину. Герой мусив бути обмежений, бо надмірна сила, не врівноважена мудрістю і законом, неминуче перетворюється на тиранію.

Таким чином, міфи, описані Нореліусом, відкривають нам образ протоіндоєвропейця як філософа-практика. Це була людина, яку глибоко турбували питання справедливості, ціни перемоги та чистоти сумління. Вони розуміли трагічну природу життя: іноді світ потребує героя, щоб знищити змія, але світ також потребує закону, щоб очистити героя після битви. Ця спадщина — усвідомлення того, що велика сила несе велику провину — стала тим етичним фундаментом, на якому згодом виросла вся європейська та індійська філософська думка.

Norelius P.-J. Indra’s Flight and Affliction : A Study of the Old Indo-Aryan Myths of Indra’s Exile and the Symbolism of the Lotus Stalk // The Journal of Hindu Studies. - 2020. - Vol. 13, Issue 2. - P. 164–198. - DOI: 10.1093/jhs/hiaa010.

Андрій Богданович: Потік благ: як народжувалася влада

У наукових розвідках Timothy G. Barnes мова постає не як сухий інструмент опису, а як глибока пам’ять людства. У ній — відлуння доісторичних уявлень про владу, багатство і священний порядок світу. Досліджуючи давні індоєвропейські слова, що означають «пана», «господаря» чи «лорда», він фактично реконструює цілу модель світобачення, у якій влада вимірюється не володінням, а щедрістю.

У найдавніших гімнах Рігведи звучить слово vásu — «добро», «цінність», «благо». Але це не просто річ і не просто майно. Це щось світле, сприятливе, наповнене життєдайною силою. Боги тут — не далекі володарі небес, а «дарувальники vásu», ті, хто виплескують благо у світ, немов дощ на висохлу землю. Люди приносять жертви не для підкупу, а для відновлення потоку: вони віддають, аби світ знову був наповнений.

І ця сама ідея раптом проступає у мовах, розділених тисячами кілометрів і століть. У тохарській мові, що колись звучала на теренах сучасного Китаю, слово saswe означає «господар». У хетській традиції Малої Азії збереглася формула aššu šuwe- — «наповнювати добром». Те, що на перший погляд є випадковим збігом, у лінгвістичному аналізі постає як спільне коріння. Ще до того, як індоєвропейські племена розійшлися від Європи до Індії та Центральної Азії, в їхній свідомості вже існувала формула: правитель — це той, хто наповнює.

Отже, первісний «лорд» — не накопичувач, а розподілювач. Його сила — у здатності тримати потік. Якщо він перестає ділитися здобиччю, урожаєм чи дарами, він втрачає саму основу свого статусу. Влада була не правом привласнювати, а обов’язком віддавати. Бути багатим означало бути щедрим.

У цьому світлі давня економіка постає інакшою, ніж ми звикли її уявляти. Це не ринок і не холодний обмін «купив — продав». Це радше циркуляція енергії, де благо мислиться як рідина. Воно може накопичуватися, переливатися, висихати або знову наповнювати посудину світу. Недарма слова «повний» і «наповнювати» в різних індоєвропейських мовах так часто пов’язані з поняттям господаря. Господар — це той, хто стежить, аби посудина не спорожніла.

Якщо поєднати ці мовні відкриття з археологічними даними про ритуали жертвопринесення, вимальовується ще глибша картина. Жертва — це не хабар богам і не примітивний страх перед стихією. Це акт підтримання космічної рівноваги. Людина віддає частину здобутого, визнаючи, що благо не є її приватною власністю. Воно належить потоку. Віддати означає зберегти рух. А рух — це життя.

Так у темних глибинах праіндоєвропейської давнини народжується ідея влади як служіння циркуляції добра. І сьогодні, коли слово «власність» часто звучить голосніше за слово «щедрість», ця реконструйована картина давнього світу нагадує: справжній господар — не той, хто тримає, а той, хто наповнює.

Андрій Богданович: Відлуння Космічного Ритму: Генезис Права у Дзеркалі Індоєвропейської Традиції

 Фундамент сучасної цивілізації, який ми звикли вбачати у строгих параграфах римського права та логіці юридичних кодексів, насправді сягає корінням у набагато глибші пласти людського буття — у прадавню індоєвропейську культуру, де закон був не просто волею правителя, а живим диханням самого всесвіту. 

Якщо міфічні боги поставали для наших предків «дарувальниками благ», то право стало тим надійним хребтом, що визначав справедливий розподіл цих благ, перетворюючи хаос первісного світу на впорядкований космос. Цей шлях почався з архаїчного поняття Рити — природного порядку, згідно з яким рухаються зірки та течуть ріки, і де соціум вважався здоровим лише тоді, коли він резонував із цим великим космічним ритмом. Саме з цього джерела згодом викристалізувалася індійська Дхарма, що покладала на кожного — від жерця до господаря — священний обов’язок виконувати свою роль заради загальної гармонії, бо будь-яке порушення індивідуальної функції сприймалося як загроза цілісності світового потоку.

Римляни, яких історія запам’ятала як геніальних архітекторів правової думки, не створили свою систему у вакуумі; вони успадкували цю індоєвропейську структуру, майстерно переклавши сакральні смисли мовою раціональної логіки. В основі їхнього права лежить Fides — вірність слову, що є прямим відгомоном архаїчного культу Небесного Батька як гаранта клятв. Навіть класичний римський поділ на «осіб», «речі» та «дії» дивним чином віддзеркалює трифункціональну модель суспільства, де право на владу, захист та власність гармонійно співіснують як різні грані єдиного соціального організму. Ця ідея балансу та відновлення справедливості простежується і в германських Тінґах, де замість каральної ізоляції використовували Вергельд — «ціну крові». Такий підхід розглядав злочин не як абстрактне зло, а як матеріальне порушення «потоку блага», яке необхідно було компенсувати, щоб повернути мир і рівновагу в громаду.

Для індоєвропейця вимовлене слово мало майже фізичну вагу, стаючи непорушним контрактом, що не потребував печаток, адже клятва була сакральним актом зв’язку з істиною. Порушник слова ставав вигнанцем-«вовком», втрачаючи право належати до світу людей, оскільки він розривав той самий «інтерфейс», що тримав суспільство разом. 

Сьогодні, коли ми вживаємо термін «справедливість» (justice), ми несвідомо звертаємося до латинського jus, корінь якого в праіндоєвропейській мові означав «правильне висловлювання» або «ритуальну формулу». Таким чином, сучасні західні правові системи, що стоять на захисті індивідуального права та обов’язку, є прямими спадкоємцями тієї далекої епохи. Вони й досі оберігають ідею, що кожна людина має свою частку в загальному добробуті, а закон — це інструмент, який забезпечує справедливий обіг цієї частки, продовжуючи справу давніх законодавців, що прагнули втілити небесний порядок на землі.

Кирилл Из Петербурга: Клюквитизация культуры - это даже намного хуже

Когда народы России, татары, карелы, башкиры, чуваши, эрзря, якуты думают, что их "русифициуют", они несколько ошибаются. Их клюквизируют.

Это даже много хуже. Это не навязывание чужой культуры, это навязывание лжекультуры. Оно даже соглашается на существование других национальных культур - НО в форме которую этнографы и фольклористы между собой называют "развесистая клюква" или просто "клюква".

Вот почему.

Дело в том, что российское государство враг всякой национальной культуры, потому что по сути враждебно любой национальной идентичности, поскольку через национальную идентичность формируется политическая субъектность. А российское государство принципиально враждебно любой политической субъектности, кроме субъектности бюрократического аппарата страны.

Потому российское государство стремится целенаправленно кастрировать любую живую культуру, или как минимум жёстко контролировать. Для чего под видом сохранения культуры ведётся "клюквизация" национальной культуры, то есть создание таких "образцов народной культуры", которые бы у реально культурного человека, не чуждого эстетики, вызывали бы брезгливое отвращение.

Более того, ведётся целенаправленное насаждение "клюквы" под видом культуры .

Объяснение крайне простое.

Российское государство - враг человеческого в человеке.

Потому когда г-н Баунов  во время встречи в Сенате Италии заявил что "Путин - главный враг российской культуры" и "Путин - главный русофоб", он прав.

Но я, как мне кажется, вижу ситуацию глубже. Не сам только Путин, а весь чекистский режим враг человечности в человеке.

А уж украинофобом, русофобом, татарофобом...етс.  он делается в процессе реализации его людоедской сущности.

Володимир Єшкілєв: «Будуйте таємниці, зливайте іміджі!»

За архаїчного світу все визначало походження. Тоді питали не персональні дані, а «Чий ти?», «Якого роду?», «Якої віри?» та вимагали рекомендацій від людей з доброю репутацією. Тобто від тих відомих, чиє походження і віросповідання не викликали сумнівів. Чиї герби, печатки та підписи були освячені високим родом, спадковим місцем або ж давньою традицією. Й навіть видатні особисті досягнення були під ризиком множення на «зеро», якщо персона була з простаків, «неправильної» віри, або ж записаною до якоїсь упослідженої громади. Архаїчній людині було важко уявити, що хтось «без роду, без племені» може втнути щось значне й корисне.

І так було протягом усього класичного періоду. Революції Нового часу похитнули цей принцип «делегованої репутації», утім, попри все, станова система у суспільному оцінюванні особи дожила аж до світанку Модерну. Себто до початку ХХ століття.

Й лише за Модерної доби особисті якості, харизма та кар’єрні досягнення стали козирями у грі репутацій. Та й то не усюди. В архаїчних анклавах Східної Європи, де глибиняки й далі бурмотять свої мантри про походження та родові переваги, й досі підходять до особи далеко не з мірилом кар’єрних здобутків. 

Тут, звісно, виринає допитливий читач і хитро запитує: «А Галичина – це ж архаїчний східноєвропейський анклав? Чи ні?»

І автор мимрить щось про «перехідні часи, які затягнулися», про те, що Модерн довго йшов, йшов, але поки дійшов, то вже став усеїдним неперебірливим Постмодерном, про те, що «не вся Галичина» і «треба ж розібратися». 

А, насправді, розбиратися довго не варто, бо за кожним рогом в нас знайдеться творець чужих реноме, що пильно вдивляється у форму черепа, довжину носа та відтінок шкіри. А коли чує прізвища, то відразу складає ближнім і дальнім родоводи від волохатих мешканців неоліту й аж до найближчих предків, що, бач, за Брежнєва і Черненка не туди носили відро зі сміттям, бо й самі народилися не там де треба.

Тому й виникає потреба в іміджмейкерах. Гостра потреба у швидких хлопцях, що раніше за тебе прочитали ті п’ять інструкцій, де пояснюють як обійти глибиняк городами та лісом. Як правильно надутися і полетіти до вищих сфер. Як бути своїм серед своїх, лисим серед голомозих і правдиво хвостатим серед рептилоїдів.

Як, зрештою, бути метамодерним. Не – фу-фу! – модерним, не постмодерним, або й – ні-ні-ні, нізащо! – архаїчним дурбеликом, що й далі мимрить про «духовність» й не відрізняє дискурсу від цвинтарика.

Імідж – наше все. Не реноме, не репутація, не CV у прозорій течці, а ІМІДЖ. Він і лише він.

Іміджева сфера чи не першою відчула «розриви називання» та «розриви розуміння», притаманні Метамодерну. З одного боку, кочова настанова цього дискурсу нібито не передбачає якоїсь специфічної уваги до репутацій, котрі – а куди дітися? – також стають «кочовими» й десь-якось «фінально-необов’язковими». 

Скажімо, на біографічному базисі з специфічним ароматом можна побудувати імідж борця з рутиною. Або ж борця з корупцією. Або ж просто борця, що також непогано для сурових воєнних часів. Збулося напівзабуте пророцтво чорноокої поліської відьми: «Чим далі в ліс, тим товщі партизани». 

А, з іншого боку, Метамодерн, як усі ми побачили, ознаменувався низкою переоцінок іміджів. Файли Епштейна та репутаційні присмерки «юних орлів» демонструють, що новий дискурс не дуже й то зважає на товщину партизанів, якщо йдеться про потреби популістів і політичну доцільність. Ми є свідками створення цілої галузі, адепти якої йдуть шляхом промислового знецінення публічних репутацій. Глибинний народ ненавидить успішних людей й радо вітає кожне таке знецінення.

Це наслідок того, що у свіжому світі метамодерної Пітьми умовні цінності (інших немає) концентруються навколо тієї майже невловимої миті, коли здійснюються найпотаємніші вологі бажання глибиняк. Звідси випливає наріжна парадигма «метамодерної присутності»: невловиму мить дарують невловимі люди.

А репутації, навпаки, якраз і пов’язані з тим, що усім відомо, що виставлено на вітрину (на стрічку, на афішу, на візитку). Репутації є етикетковими, фронтальними. Репутація – така собі концентрована біографія.

А  теперішня Епоха Розривів, доба дрібненьких, сірих і мстивих гівнюків, що діють нишком й нападають з-за рогу. Вона, ця епоха, принципово не сприймає таких«концентратів». Вона хоче уривків, до яких кожний невдаха зможе дописувати свої смисли та сподівання. Вона хоче мозаїчності, з якою можна гратися в пазли. Тому її перше гасло: «Будуйте іміджі, зливайте репутації!»

Проте, набагато важливішим є друге гасло: «Будуйте таємниці, зливайте іміджі!».

Вже нині, на наших очах, з’являється метамодерна субкультура анонімності, субкультура «таємниці розмитого імені» як стрижньової «кочової» практики ХХІ ст. Субкультура, блискучо описана Робертом Ґелбрейтом у «Чорнильно-чорному серці». 

Одночасно, безупинно (хоча й неочевидно) втрачають свою вартість іміджі фронтального типу. Тоскні й нудні, одноманітні й штучні, зроблені для обміну і делегування, для розміну, хайпу і хейту, репутації-етикетки вже невдовзі не збуджуватимуть цікавості ані референтних кіл громади, ані, тим більше, обивателів.

А укоханими ідолами майбутнього глибиняцького натовпу стануть не оцінені, зважені та іменовані, а ті Безликі, кого за жодних обставин не вдається оцінити, зважити чи назвати. Ті, котрі блискавично зникають за краєм галявини, забираючи з неї усе, що на ній росте і бігає. Тобто, забираючи з собою усі наші ілюзії і сподівання щодо цієї умоглядної (й, зрозуміло, неіснуючої) «галявини». Залишаючи нам лише загальний принцип умоглядної «галявини», як можливої порожнечі у можливому лісі.

Бо є ще одне гасло Епохи Розривів: «Якщо ти назвав якесь місце «своїм», то воно вже є місцем твоєї іміджевої поразки». І це гасло зовсім не таке сумне, як може здатися на перший погляд.