Андрій Поцелуйко: Релігія та пантеон калашів: архаїчна традиція Гіндукушу

 Калаші — невеликий індоіранський народ, який живе у високогірних долинах Читралу на північному заході сучасного Пакистану. Їхня традиційна релігія посідає виняткове місце в історії релігій Південної та Центральної Азії, оскільки, на відміну від більшості сусідніх народів, калаші зберегли політеїстичну систему вірувань, ритуалів і міфологічних уявлень, яка не була повністю витіснена ісламом. Саме тому каласька традиція протягом XIX–XX століть привертала увагу мовознавців, етнографів, антропологів та істориків релігії.

Особливо важливе місце в сучасному дослідженні калашів займає італійський антрополог Аугусто С. Какопардо (Augusto S. Cacopardo). Його багаторічна польова робота в калаських долинах, особливо в Бірірі, дала змогу перейти від фрагментарних описів окремих звичаїв до систематичного дослідження релігійного календаря, ритуалів, міфології та пантеону. Найважливішою його працею є монографія Pagan Christmas: Winter Feasts of the Kalasha of the Hindu Kush (2016), якій передувала стаття The Winter Solstice Festival of the Kalasha of Birir: Some Comparative Suggestions (2008). Важливими доповненнями до цього корпусу досліджень є праця Anthropomorphic Representations of Divinities among the Kalasha of Chitral (Pakistan) та публікація Texts from the Winter Feasts of the Kalasha of Birir.

У працях Какопардо каласька релігія постає не як випадковий набір забобонів або ізольованих культів, а як складна космологічна система. Вона поєднує уявлення про богів, предків, природний світ, ритуальну чистоту й нечистоту, сезонний цикл, худобу, землеробство, сексуальність, народження та смерть. Особливо важливо, що ця система існує не лише у формі міфів: вона буквально відтворюється в календарі та щорічних обрядах.

Каласька релігія та проблема її походження

У популярній літературі калашів нерідко пов'язували з армією Александра Македонського. Звідси походить відома легенда про те, що калаші нібито є нащадками македонських воїнів, які залишилися в Гіндукушу після походів Александра. Однак ця гіпотеза не має достатньої історичної чи генетичної основи. Какопардо спеціально розглядає проблему походження калашів і відкидає спрощену «македонську» теорію.

Значно продуктивнішим є інший підхід — розглядати калашів як частину давнього індоіранського культурного світу. Їхня мова належить до індоарійської групи, однак сама культура сформувалася в особливому середовищі Гіндукушу, на перехресті індійських, іранських та центральноазійських впливів.

Важливими попередниками Какопардо були такі дослідники, як Georg Morgenstierne — норвезький мовознавець, який здійснював польові дослідження в Читралі, — а також J. Biddulph, G. W. Leitner, J. Davidson та інші ранні етнографи, які залишили цінні свідчення про калаські вірування.

Особливе значення має Morgenstierne. Його записи та замальовки дали Какопардо матеріал для важливого висновку: каласька релігія в минулому могла мати більш виражену антропоморфну іконографію, ніж це видно з сучасної етнографічної картини. Отже, сучасний каласький пантеон не можна механічно ототожнювати з пантеоном минулих століть.

Лев Зимой: Степь не только нападала. Очень часто сначала враги сами приходили в Степь

 Когда домашняя овца появилась в Степи, произошла настоящая хозяйственная революция. До этого мясо надо было найти, догнать и убить. Теперь оно само ходило рядом с человеком, паслось и размножалось. Стадо стало запасом пищи, капиталом и гарантией выживания. Богатство больше не лежало в амбаре и не росло на поле  оно ходило на четырёх ногах.

Следующей революцией стала лошадь. Она дала человеку скорость и превратила огромное пространство из препятствия в ареал существования. Пастух получил возможность контролировать большие стада и пастбища, воин - проходить огромные расстояния, власть  связывать между собой территории, которые пешее общество удерживать практически не могло. Современная домашняя линия лошади сформировалась именно в западноевразийских степях, прежде всего в районе Нижней Волги и Дона, а массовая конная мобильность начинает быстро распространяться примерно с конца III тысячелетия до н. э.

Баран дал Степи мясо. Лошадь дала ей пространство. Вместе они создали огромное подвижное богатство.

И вот здесь возникает сторона истории, которую обычно пропускают. Скот был слишком большим соблазном для оседлых соседей. Чтобы ограбить земледельческую область, надо было брать города, вскрывать склады, вывозить зерно. В Степи достаточно было разбить аул и угнать стадо: имущество само шло вслед за победителем. Поэтому на протяжении тысячелетий армии оседлых держав сами снова и снова шли в Степь.

Олексій Дудченко: Корінні американці та їхній генетичний спадок повернулися до Сибіру: про це свідчать розшифровані геноми

Секвенована палеоДНК проливає світло на заплутану історію людства в Північній Азії після завершення льодовикової епохи. Рештки трьох індивідів, які знайшли свій останній спочинок на березі річки на півострові Камчатка у північно-східному Сибіру близько 500 років тому, приховували дивовижну таємницю. Згідно з науковим дослідженням, їхній ДНК-профіль демонструє виразний північноамериканський предківський компонент. Якщо розглядати ці дані в контексті інших давніх та сучасних геномних панелей, отримані результати свідчать: хоча пращури нинішніх корінних американців дійсно вирушили у свою мандрівку з Азії, цей трансконтинентальний шлях не був квитком в один бік. Натомість регіон Берингового моря постає ареною тривалих інтерконтинентальних контактів, де люди упродовж тисячоліть регулярно курсували на шкіряних байдарках та уміаках між обома материками. 

Близько 20 000 років тому, на піку Останнього льодовикового максимуму (LGM), палеолітичні громади Сибіру вирушили через Берингію — гігантський сухопутний міст завширшки понад тисячу кілометрів, який виник через опускання рівня Світового океану на 120 метрів нижче сучасного. Тікаючи від суворих умов випаленого морозом сибірського суходолу, мисливці-збирачі пройшли на Аляску і згодом розселилися у південному напрямку обома американськими континентами — як через розконсервований вільний від льоду коридор бездеревної тундри, так і вздовж тихоокеанського узбережжя на примітивних плавзасобах. 

Коли близько 11 500 років тому завершилася плейстоценова епоха й льодовикові щити почали танути, талі води затопили берингійські рівнини. Води Берінгової протоки відокремили два материки, перетворивши Берингію на океанічну перепону. 

Проте хвилі мігрантів продовжували прибувати: арктичні морські мисливці культурних традицій Дорсет, Туле та палеоескімосів рухалися на схід, асимілюючись із попередніми групами або заміщуючи їх, що в підсумку сформувало сучасний складний генетичний ландшафт корінного населення Америки.

 Близько 5000 років тому людські спільноти вже опанували суворі простори від Аляски до північно-східної частини Канади та Гренландії.

Андрій Поцелуйко: Від усного звичаю до федеративної держави: еволюція Швейцарської конфедерації

Рання Швейцарська конфедерація не була державою в сучасному розумінні цього слова. Вона виникла не як централізована політична організація з єдиним урядом, професійною бюрократією та уніфікованим законодавством, а як союз місцевих громад і кантонів, що поступово розвивався. Її ранній розвиток можна розглядати як приклад переходу від переважно звичаєво-правової, значною мірою усної політії до складнішої системи з письмовими нормами та інституціями.

У середньовічному суспільстві право не обов'язково існувало у формі законів, ухвалених централізованою владою. У багатьох громадах воно було передусім сукупністю звичаїв, традицій і усталених способів розв'язання конфліктів. Люди знали, «як заведено», а легітимність такого правила випливала з його давності та загального визнання громадою. Саме тому право значною мірою передавалося через пам'ять, усну традицію, судову практику та безпосередню участь членів громади у прийнятті рішень.

Ця характеристика особливо важлива для розуміння ранніх лісових кантонів — Урі, Швіцу та Унтервальдену. У них політичне життя було тісно пов'язане з місцевими громадами. Влада не була відокремленою від суспільства у вигляді розгалуженого державного апарату. Значну роль відігравали громадські збори, на яких члени громади безпосередньо обговорювали та приймали рішення. Таким чином, політичний порядок підтримувався не стільки бюрократичною адміністрацією, скільки самою громадою.

Андрій Поцелуйко: Міф між інтуїцією і раціональністю: когнітивні механізми масової свідомості

Міф у масовій свідомості часто сприймають як щось протилежне раціональному мисленню — як вигадану історію, стереотип або емоційний образ, який люди приймають без критичної перевірки. Проте таке розуміння є надто спрощеним. Якщо застосувати до аналізу міфу когнітивну модель Даніеля Канемана, стає очевидним, що міфологічні конструкти можуть апелювати не лише до швидкої та інтуїтивної Системи 1, а й до повільнішої, аналітичної Системи 2. Більше того, найбільш стійкі міфи масової свідомості нерідко поєднують обидва режими мислення.

Система 1, за Канеманом, функціонує швидко, автоматично й асоціативно. Вона не потребує тривалого аналізу: людина бачить загрозливий образ і майже миттєво реагує страхом; чує знайоме твердження і сприймає його як знайоме й тому потенційно правдоподібне; зустрічає символ «ворога» і автоматично активує цілий комплекс пов'язаних із ним уявлень. Саме тому пропагандистський міф є надзвичайно ефективним інструментом впливу на масову свідомість.

Наприклад, твердження «ворог хоче знищити нас» є когнітивно дуже простим. Воно не потребує складного пояснення міжнародної політики, економіки чи історії. Складна реальність редукується до бінарної опозиції: «ми — жертви або добро; вони — агресор або зло». Така конструкція легко засвоюється, емоційно насичена і може багаторазово повторюватися в різних формах — у політичній промові, новинах, плакатах, фільмах, соціальних мережах. З часом повторюваний образ стає когнітивно знайомим, а знайомість сама по собі може створювати суб'єктивне відчуття достовірності.

Іншим прикладом є міф про «золотий вік минулого»: колись суспільство нібито було морально чистим, справедливим, сильним і гармонійним, а сучасність усе це втратила. Для Системи 1 такий міф привабливий тому, що він створює просту емоційну картину: минуле — добре, сучасність — занепад. Не потрібно аналізувати величезну кількість історичних даних. Достатньо кількох яскравих образів — героїчного предка, «традиційних цінностей», сильної держави, чистої культури.

Проте на цьому функціонування міфу не закінчується. Людина може поставити запитання: «А чому саме минуле було кращим?» І тут міф здатний перейти на рівень Системи 2. З'являється ціла аргументативна конструкція: статистичні показники, історичні приклади, економічні порівняння, посилання на документи, цитати авторитетів. Міф уже не просто викликає емоцію — він пропонує пояснення.

Саме тут виникає принципово важливий феномен: міф може маскуватися під раціональну теорію.

Андрій Поцелуйко: Культурний об’єкт без «об’єкта»: як різні способи сприйняття конструюють різні феномени культури

 Культурний об’єкт на перший погляд здається чимось очевидним і самототожним. Опера є опера, картина є картина, міф є міф, а музичний твір залишається тим самим твором незалежно від того, хто його слухає. Проте гуманітарна думка ХХ століття поставила під сумнів цю очевидність. Постструктуралізм, рецептивна естетика, семіотика та соціальна теорія по-різному показали, що культурний об’єкт не існує для людини як абсолютно нейтральна і завершена даність. Він набуває конкретного значення лише в певному культурному, інтелектуальному та соціальному контексті.

У цьому сенсі можна розрізнити фізичний або матеріальний об’єкт і культурний феномен, який виникає в його сприйнятті та інтерпретації.

Найпростіше це побачити на прикладі опери. Уявімо, що професор музикознавства і людина без спеціальної музичної освіти сидять в одному оперному театрі й слухають ту саму виставу. Фізично вони перебувають перед одним і тим самим об’єктом: тією самою сценою, тими самими виконавцями, тією самою музикою, тим самим текстом. Але чи справді вони сприймають один і той самий культурний феномен?

Для музикознавця опера може постати як складна система музичних і драматургічних відношень. Він може чути тематичні зв’язки, розпізнавати жанрові моделі, помічати гармонічні особливості, історичні алюзії, цитати, стилістичні відхилення, специфіку оркестровки, характер виконавської інтерпретації. Одна музична фраза для нього може бути пов'язана з цілою історією музичної теорії.

Для непідготовленого слухача та сама фраза може бути просто красивою або сумною музикою. Він може переживати драматичну ситуацію, співпереживати персонажам, захоплюватися голосами або сценографією. Те, що для музикознавця є структурним елементом композиції, для іншого слухача може взагалі не існувати як окремий феномен.

Отже, відмінність полягає не лише в обсязі інформації, якою володіють два реципієнти. Вони фактично конституюють різні об’єкти досвіду.

Це не означає, що один із них «чує правильно», а інший — «неправильно». Їхні сприйняття організовані різними системами культурних кодів. Професійна компетентність дозволяє диференціювати те, що для непідготовленої людини залишається нерозчленованим потоком звуків. Знання створює нові об'єкти сприйняття.

Можна сказати, що культурна компетентність збільшує не лише кількість інформації, яку людина отримує від твору, а й кількість самих феноменів, які вона здатна в ньому побачити або почути.

Андрій Поцелуйко: Політичне бачення Пітера Тіля: між лібертаріанством і техноелітизмом

 Пітер Тіль є однією з найбільш суперечливих постатей сучасного технологічного та політичного світу. Як підприємець і венчурний інвестор, він став відомим завдяки участі у створенні PayPal та ранній підтримці Facebook, однак його вплив виходить далеко за межі бізнесу. Тіль активно висловлюється про майбутнє демократії, держави, технологій і свободи. Саме поєднання його радикального лібертаріанства, критики масової демократії та віри в технологічний прогрес стало причиною того, що деякі дослідники й критики характеризують його погляди як «технофашистські». Водночас таке визначення є дискусійним і не означає, що Тіль прямо підтримує класичний фашизм.

В основі політичного світогляду Тіля лежить глибока недовіра до надмірного державного регулювання. Він виходить із припущення, що індивідуальна свобода та інновації найкраще розвиваються тоді, коли держава має обмежений вплив на економічне й суспільне життя. Для Тіля особливо важливими є приватна власність, підприємницька свобода та можливість окремої людини або невеликої групи створювати нові технології й компанії без надмірних бюрократичних обмежень.

Проте його позиція не зводиться до традиційного економічного лібертаріанства. Однією з найбільш незвичних рис його поглядів є критика демократії. Тіль звертає увагу на можливий конфлікт між демократичним принципом політичної рівності та принципом індивідуальної свободи. На його думку, демократична політика може стимулювати державу розширювати свої повноваження, оскільки політики прагнуть задовольняти вимоги широких мас населення. У результаті, на його погляд, демократія не завжди гарантує свободу, а іноді може ставати механізмом її обмеження.

Андрій Поцелуйко: Від конкуренції до сангхи: один із можливих сценаріїв майбутнього людства

 Майбутнє людства може розвиватися без катастроф, великих воєн і цивілізаційних обвалів. Технології можуть поступово ставати дедалі потужнішими, виробництво — дедалі автоматизованішим, а базові потреби людини — їжа, житло, тепло, одяг, медицина — дедалі дешевшими й доступнішими.

 Водночас населення планети може скорочуватися. Якщо більшість сімей матиме одну дитину, а тривалість життя зростатиме, людство через кілька поколінь може перейти від мільярдів людей до значно меншої чисельності.

На перший погляд це виглядає як демографічна проблема. Але можна уявити інший погляд: можливо, це стане одним із моментів, коли сама логіка цивілізації почне змінюватися.

Сьогодні людське суспільство значною мірою побудоване на конкуренції. Люди конкурують між собою, компанії — між компаніями, держави — між державами. Значна частина економічного розвитку виникла саме завдяки цій конкуренції. Вона змушує винаходити, виробляти, ризикувати, ставати ефективнішими. 

Але в ній є і величезна ціна: конфлікти, нерівність, боротьба за ресурси, прагнення до влади, дублювання зусиль і постійна необхідність перемагати когось іншого.

Можливо, однак, що технологічний розвиток поступово послабить матеріальні підстави цієї боротьби.

Якщо машини й штучний інтелект зможуть виробляти більшість необхідних речей, якщо енергія стане дешевою, якщо автоматизоване сільське господарство зможе годувати суспільство невеликою кількістю людей, а будинки зможуть майже самостійно будуватися, ремонтуватися й обслуговуватися, тоді величезна кількість людської праці більше не буде необхідною для підтримання цивілізації.

Може виникнути парадоксальна ситуація: людей стане менше, але можливостей цивілізації стане більше.

Андрій Поцелуйко: Ріта й арта: від фізичного порядку до космічного закону

У давніх індоєвропейських культурах існували поняття, за допомогою яких люди намагалися пояснити впорядкованість світу, взаємозв’язок природних явищ і моральні принципи людського життя. Одним із таких понять є давньоіндійська ṛta — ріта, якій відповідає давньоіранське arta / aša — арта / аша. Ці слова належать до спільної індоєвропейської мовної та культурної спадщини й демонструють надзвичайно цікавий шлях розвитку значення — від конкретного уявлення про правильне поєднання та впорядкування до абстрактного поняття космічного порядку, істини та праведності.

Етимологічно ṛta та arta пов’язують із праіндоєвропейським коренем h₂r-tó- або ar-, основним значенням якого було «з’єднувати», «упорядковувати», «приганяти одне до одного», «правильно розташовувати». Первісно це могло стосуватися цілком конкретних речей: деталей, які потрібно правильно поєднати, предметів, що мають перебувати на своїх місцях, або частин певної конструкції. Саме тому в основі цього кореня лежить ідея не просто зв’язку, а правильного, гармонійного та стійкого поєднання.

Сліди цього давнього значення можна побачити й в інших індоєвропейських мовах. До спорідненої лексичної групи відносять давньогрецькі слова, пов’язані з поняттями досконалості та зв’язку, латинські ars і artis — «мистецтво», «ремесло», «уміння», а також artus — «суглоб», «з’єднання». У сучасній англійській мові цю давню основу продовжує, зокрема, слово art — «мистецтво». У всіх цих випадках простежується спільна ідея: майстерність полягає в тому, щоб правильно поєднати окремі елементи й надати їм гармонійної форми.

Андрій Поцелуйко: Ініціація у протоіндоєвропейців

Проблема ініціації у протоіндоєвропейців належить до тих тем, які неможливо реконструювати так само безпосередньо, як, наприклад, окремі слова чи граматичні форми. 

У праіндоєвропейській мові не реконструюється надійно спеціальний термін на позначення «ініціації» як обряду переходу. Тому уявлення про давні ініціаційні практики формуються передусім на основі порівняльної міфології, історичних свідчень та реконструкції соціальних інституцій. 

Особливого значення тут набувають дослідження Жоржа Дюмезіля, Отто Хьофлера, Стіга Вікандера, Кіма Мак-Кона та інших компаративістів. При цьому необхідно постійно розрізняти те, що безпосередньо засвідчене джерелами, те, що реконструюється на основі кількох незалежних традицій, і те, що залишається гіпотезою окремого дослідника.

Однією з найважливіших опор для реконструкції є інститут молодіжного воїнського братства. Його часто пов'язують із реконструйованим терміном *koryos, яким позначають загін або ватагу молодих озброєних чоловіків. Похідним від нього вважають також форму на позначення ватажка загону. Із цим комплексом порівнюють германські, кельтські, балтійські та грецькі матеріали: германське *harja- «військо», середньоірландське cuire «загін», литовське kãrias «військо», грецьке koíranos «вождь, повелитель», а також давньоскандинавський епітет Одіна Herjan — буквально «ватажок загону». Показовими є й галльські племінні назви Tricorii та Petrucorii, які можна інтерпретувати як утворення, пов'язані з поняттям *koryos.

Однак саме тут потрібна методологічна обережність. Відповідний термін не має переконливого індоіранського рефлексу, що ставить під сумнів його статус як загальнопраіндоєвропейської лексеми. Тому *koryos доцільніше розглядати як важливий показник давньої західноіндоєвропейської воїнської традиції, а не автоматично як доказ існування тотожного інституту в усіх індоєвропейських суспільствах. Паралельним матеріалом можуть бути германське *druhti- «бойовий загін, дружина» та давньоірландське fían — організація переважно молодих, неодружених і безземельних чоловіків, пов'язаних із полюванням, війною та перебуванням за межами звичайного суспільного порядку.

Олександр Макуха: Генетика українців, хто ми? Частина 2

Чому саме лінія R1a згодом стала домінувати, якщо спочатку в Україні головними були носії I2?

Домінування гаплогрупи R1a над корінною I2 в Україні та загалом у Східній Європі — це результат грандіозного технологічного та культурного перевороту, який відбувся наприкінці неоліту та в бронзову добу (орієнтовно 5000–4000 років тому).

Генетики й археологи виділяють три головні причини, чому носії R1a змогли кількісно перевершити місцеве населення:

1. Військово-технологічна революція (Степова тріада)

Носії прадавніх європейських ліній (I2) на момент зустрічі були або мисливцями-збирачами, або ранніми осілими хліборобами (як-от пізні трипільці). Вони пересувалися пішки і мали обмежений радіус дій.

Натомість прийдешні носії R1a (котрі сформували Середньостогівську та Ямну археологічні культури в степах України) першими у світі опанували три речі:

* Приручення коня: Вони стали першими вершниками в історії.

* Колісний транспорт: Винайдення критих возів дозволило їм пересуватися на величезні відстані разом із родинами та майном.

* Металургія бронзи: Вони мали якіснішу зброю (сокири, списи) та знаряддя праці.

Це зробило носіїв R1a мобільними, ефективними воїнами та пастухами, які могли швидко підпорядковувати собі інші племена.

2. Соціальна структура: Патріархат та полігамія

У племенах носіїв R1a (як і споріднених R1b) панував жорсткий патріархат та високий рівень соціальної нерівності.

* Вожді та успішні воїни мали високий статус, багатство (у вигляді худоби) та багатьох дружин (полігамія).

* Один заможний чоловік із гаплогрупою R1a міг залишити після себе десятки синів у різних поселеннях, які успадковували його статус і його Y-хромосому.

* Водночас чоловіки з корінного населення (I2) часто опинялися в підпорядкованому становищі, мали менше ресурсів та менше можливостей залишити потомство. Це явище в генетиці називають "ефектом засновника" або репродуктивною перевагою еліти.

Андрій Сошніков: Патріарх сакрального Ніґредо: Іван Вишенський як оператор первинного готичного каркаса та архітектор аскетичної деструкції романського симулякру

Введення в архітектуру нашого цивілізаційного розслідування файлу Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1621) переводить велику шахівницю на рівень абсолютних, метафізичних витоків нашого Логосу. Якщо Іоанн Орновський та Семен Климовський структурували Лівобережжя на зламі XVII–XVIII ст. через барокові емблеми та суворе козацьке право, то Вишенський виступив як Генеральний Конструктор первинного готичного каркаса, верховний оператор сакрального Ніґредо та Гієрофант аскетичного пуританізму. Він здійснив грандіозну концептуальну спецоперацію: повністю деконструював пухкий, розніжений, аморфний романський симулякр єзуїтської та уніатської ренесансної культури Речі Посполитої, натягнувши на український простір крижану, безкомпромісну вертикаль вогненого афонського духу, засновану на суворих законах ісихазму та заперечення земної тлінності.

Кадрове вирощування Вишенського підкорялося класичній траєкторії шлюзування у вищому ініціатичному ядрі Галичини — він народився у Судовій Вишні, де його родинне шляхетсько-міщанське коріння забезпечило його ментальному апарату першокласний стартовий субстрат. Базову філологічну та полемічну інсталяцію софту він пройшов у закритих інтелектуальних хабах Острозького академічного консорціуму князів Острозьких, де завантажив вищі коди грецької і латинської мов, логіки та риторики. Проте, зчитавши небезпеку тотального ментального поглинання українського простору єзуїтською латинською матрицею, Вишенський здійснює карколомний логістичний маневр — у 1570-х рр. тікає на Святу Гору Афон (Греція). Це був плановий вивід головного обчислювального процесора у вище містичне ядро православного Сходу.

Владимир Емельянов: Концепция варн-цивилизаций Вивекананды

Читаю Вивекананду (1863-1902). Гениальный был мыслитель. Прожил только 39 лет, а понял бездну всего. Писал, что свобода - это цель человечества, и достигается она только через истину. 

Пренебречь можно чем угодно, но только не правильным объяснением феноменов. 

Если греки совершенно постигли внешний мир и породили западную науку, то индусы совершенно постигли мир внутренний и породили религиозное знание. 

И теперь объективное Запада и субъективное Индии должны породить синтез - универсальную религию, познающую и освобождающую. 

Вивекананда выдвинул неожиданную историософию, согласно которой история цивилизации проходит путь индийских варн. 

Начало государств - это власть брахманов, концентрация знаний. 

Потом наступает эра кшатриев, власть и культура. Это период империй. 

После средних веков образуется эра вайшьев, торговля и информация. 

А двадцатый век станет эрой шудров, когда физический труд будет в почете, а комфорт будут считать целью жизни. 

Вивекананда умер в 1902 году и пролетарской революции не увидел, но ее предсказал. Причем написал, что родиной революции шудров будет Россия. 

А что дальше - того провидец не сообщил. То ли на следующий цикл к брахманам, то ли еще ниже к неприкасаемым.

Гюнтер Фелингер-Ян: «Единая Сербия»? «Единая Россия»? Одна и та же модель, разные флаги

 «Единая Сербия»? «Единая Россия»? Одна и та же модель, разные флаги.

Сербия заслуживает настоящей европейской демократии, а не политической системы, которая всё больше копирует российскую модель.

В России партия «Единая Россия» превратилась в механизм удержания власти вокруг Путина: государственный контроль, доминирование в СМИ, давление на оппозицию, использование административного ресурса, управляемые выборы и культ одного правителя.

Теперь и Сербия опасно движется в том же направлении.

Политическая система Вучича всё больше стирает границы между государством и партией, правительством и предвыборной кампанией, государственными должностями и пропагандой. Чиновники нападают на оппозиционеров. Государственные СМИ подавляющим образом поддерживают правящий лагерь. Критиков шельмуют. Институты власти политизированы. Условия игры оказываются неравными еще до начала дня выборов.

Это не здоровая демократическая конкуренция.

Это логика управляемой политической системы.

Сербия не должна стать балканской копией путинской России.

СВОБОДНАЯ СЕРБИЯ.

СВОБОДНЫЕ СМИ.

НЕЙТРАЛЬНЫЕ ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ИНСТИТУТЫ.

НАСТОЯЩАЯ ОППОЗИЦИЯ.

НАСТОЯЩИЕ ВЫБОРЫ.

ЕВРОПЕЙСКАЯ ДЕМОКРАТИЯ.

Выбор очевиден:

«Единая Сербия» не должна стать «Единой Россией».

Гюнтер Фелингер-Ян, председатель Австрийского комитета за расширение НАТО, кандидат в федеральные президенты Австрии (2028 г.)

***

СПРАВЕДЛИВОСТЬ ДЛЯ СЕРБИИ 

Студенты и граждане Сербии доказывают, что запугивание не способно подавить стремление к свободе, демократии и верховенству права. 

Поступающие из Сербии сообщения свидетельствуют о том, что попытки воспрепятствовать сбору подписей лишь сплотили людей, увеличили очереди и придали новый импульс гражданской активности. 

Моя позиция ясна: Сербия заслуживает справедливости, демократических институтов и европейского будущего. ДА — НАТО. ДА — ЕС. ДА — евро. ДА — признанию и мирной нормализации отношений с Косово. ДА — поддержке Украины. 

Сербия должна выбрать Европу, а не авторитаризм; сотрудничество, а не конфронтацию; свободу, а не страх. 

Демократическая европейская Сербия может стать сильным партнером для всего региона.

Гюнтер Фелингер-Ян, председатель Австрийского комитета за расширение НАТО, кандидат в федеральные президенты Австрии (2028 г.)

Гюнтер Фелингер-Ян, кандидат в федеральные президенты Австрии: Историю нужно помнить, но в настоящем необходимо требовать ответственности.

"... Мое президентское обязательство на 2028 год: Австрия должна твердо выступать за мирное самоопределение, демократию и права человека во всей Южной Азии. 

Индия — великая цивилизация, но ни одно государство не должно полагать, что границы важнее свободно выраженной воли народа. 

От Кашмира и Пенджаба до Северо-Востока и Юга — на политическое недовольство следует отвечать демократией, диалогом и мирным выбором, а не репрессиями или насилием. 

Я поддерживаю принцип, согласно которому различные народы должны иметь возможность открыто и мирно обсуждать свое конституционное будущее. 

Австрия должна использовать свой голос в Европе и на международной арене для защиты прав человека, демократического диалога и мирного урегулирования конфликтов.

Карта на моем плакате — это политическая концепция для обсуждения, а не изображение официально признанных границ. 

Моя цель — не война и не хаос. Моя цель — более свободная, мирная и процветающая Южная Азия, основанная на согласии, а не на принуждении. 

Став федеральным президентом Австрии, я буду последовательно отстаивать этот принцип: свобода, безопасность и процветание для всех народов".— Гюнтер Фелингер-Ян, кандидат в федеральные президенты Австрии.

***

"... НЕТ соглашению о свободной торговле между ЕС и Индией — никакого подписания, никакой ратификации! 

Индия вправе выбрать БРИКС в качестве своей геополитической платформы. Европа столь же свободна в решении вопроса о том, кто получит привилегированный доступ к единому европейскому рынку.

 Реальная картина торговли очевидна: в 2024-2025 финансовом году на рынки ЕС, НАТО и ЕАСТ пришлось около 188,5 млрд долларов (43,1%) индийского товарного экспорта (при подсчете стран, входящих в несколько объединений, только один раз). 

Экспорт в страны - действующие члены БРИКС составил лишь около 80,5 млрд долларов (18,4%). 

Это означает, что демократические европейские и трансатлантические рынки закупают у Индии более чем вдвое больше товаров, чем БРИКС. 

Мой посыл Нью-Дели прост: нельзя рассчитывать на стратегические привилегии со стороны Европы, делая при этом политическую ставку на БРИКС. 

Я призываю Совет ЕС остановить процесс заключения соглашения до его подписания и ратификации и потребовать реальной взаимности, стратегической надежности, честной торговли и уважения к международному порядку, основанному на правилах. 

Европа должна быть сильной, а не наивной. 

НЕТ соглашению о свободной торговле между ЕС и Индией, пока Индия не предпочтет партнерство с демократическими странами участию в БРИКС",  

- Гюнтер Фелингер-Ян | Экономист • Автор • Председатель Австрийского комитета за расширение НАТО | Кандидат в президенты Австрии (выборы 2028 года)

***

"... Я приношу извинения за преступления и несправедливость европейского колониализма XIX века. Европа должна честно взглянуть на свою историю. 

Однако колониализм не может служить вечным политическим алиби для нынешних правительств стран БРИКС. 

Страдания прошлого не оправдывают отрицание геноцида, коррупцию, авторитарное правление, агрессивные войны, поддержку диктаторов или катастрофическое качество управления в наши дни. 

Историю нужно помнить, но в настоящем необходимо требовать ответственности. 

Я отвергаю мысль о том, что любую критику в адрес БРИКС можно просто отмахнуться ссылкой на «колониализм». Ко всем должны применяться одни и те же стандарты: соблюдение прав человека, подотчетность, мир, демократия, верховенство права и эффективное государственное управление. 

Европа должна признать собственные ошибки, но и лидеры БРИКС обязаны отвечать за свои. 

История заслуживает правды, а не оправданий. Нет оправдания отрицанию геноцида. Нет оправдания коррупции. Нет оправдания авторитаризму. Нет оправдания плохому управлению. Нет оправдания агрессивной войне", — Гюнтер Фелингер-Ян, Австрийский комитет за расширение НАТО.

Известный советский и российский режиссёр и писатель ЭДУАРД ТОПОЛЬ (Эдмонд Топельберг) написал открытое письмо президенту США Дональду Трампу

 Известный советский и российский режиссёр и писатель ЭДУАРД ТОПОЛЬ (Эдмонд Топельберг) написал открытое письмо президенту США Дональду Трампу.

«Уважаемый господин Президент! Дорогой Дональд!

Как автор пятидесяти книг и нескольких десятков фильмов о России, я считаю, что имею право проинформировать Вас перед Вашей встречей с Путиным.

Вы должны знать, что он не может остановить войну с Украиной, даже если Вы дадите ему свою виллу Мар-а-Лаго на Палм-Бич, Trump Tower в Нью-Йорке и несколько десятков своих гольф-клубов.

И не потому, что не хочет сделать перерыв в войне, а потому, что не может.

Поскольку он знает русскую историю не из учебника Медведева, а из той, настоящей:

Возвращение русских войск из Европы в Россию после победы над Наполеоном привело к антицарскому восстанию декабристов в 1825 году.

Поражение России в русско-японской войне привело к революции 1905 года.

Бегство миллиона русских солдат с русско-германского фронта во время Первой мировой войны привело к отречению императора Николая II и Февральской революции 1917 года.

Мир, подписанный Лениным с немцами, позволил большевикам расстрелять всю царскую семью.

С возвращением советских войск из Афганистана в феврале 1989 года начался распад СССР.

Зная это, Путин не может завершить войну с Украиной и отправить свои войска домой.

Только возможность оставить почти всю свою армию в Европе в качестве войск оккупации в мае 1945 года помогла Сталину избежать послевоенного переворота.

Поэтому Путин мечтает об оккупации Украины, а также прибалтийских государств, Финляндии, Польши и т. д., чтобы держать свою армию подальше от Москвы.

Он помнит, как 525 тысяч солдат, вернувшихся из Афганистана в 1989 году, превратились в афганских бандитов, терроризирующих всё население СССР.

И он знает, что произойдёт, если полтора миллиона солдат, умеющих профессионально убивать, грабить и насиловать, вернутся с украинского фронта.

Война с Украиной позволила Путину избавиться от двух миллионов своих самых активных противников, которых он заставил бежать из России, а остальных молодых россиян либо бросил на фронт, либо втянул в карательные службы.

Сегодня любая война — с Украиной, с прибалтийскими странами, с НАТО — и с кем угодно ещё — является лучшим способом заставить Россию подчиниться Путину и его хунте.

К сожалению, ни один из Ваших советников не объяснит Вам этого перед встречей с Путиным, но Вы можете проверить мои аргументы с Джеком Матлоком и Майклом Макфолом.

Я не хочу, чтобы Путин, гангстер, вор и убийца миллионов людей, продолжал бесстыдно обманывать Вас, лгать и водить за нос моего Президента.

Конечно, я не военный эксперт и не политолог, но я писатель с хорошей памятью.

Я помню, как Рональд Рейган, Маргарет Тэтчер и папа Иоанн Павел II смогли снизить цену нефти до 9 долларов за баррель, дали афганцам «Стингеры» и таким образом остановили московское завоевание Афганистана и разрушили СССР.

Если Вы хотите остановить Путина и имперские амбиции, которые разделяет как минимум половина российского населения, Вы должны сделать то же самое — снизить цену нефти до как минимум 25 долларов за баррель и дать Украине оружие, которое поможет ей раздавить агрессора.

Что касается Вашего желания установить американо-российские партнёрские деловые отношения, не на словах, а на практике, то это может произойти через сто лет или, в общем-то, никогда.

Если Вас интересует, почему, позвоните мне, я объясню.

С уважением,

ЭДУАРД ТОПОЛЬ, гражданин США и Израиля.

Олексій Дудченко: Ізольовані племена Нілгірі в Індії зберегли сліди прадавніх міграцій із Сибіру

Плато Нілгірі, розташоване у гірській системі Західних Гат на півдні Індії, протягом тривалого часу виконувало функцію природного ізолятора. Огороджений стрімкими природно-географічними бар'єрами та густими тропічними лісами, цей унікальний екологічний анклав став прихистком для автохтонних спільнот, чий традиційний устрій та соціокультурні практики впродовж багатьох десятиліть залишаються об'єктом прискіпливого вивчення та дискусій в антропологічній науці. 

У межах цього екологічного анклаву автохтонне населення сформувало унікальну систему міжетнічного поділу праці. Скотарі тода мешкають у традиційних напівциліндричних бамбукових житлах («мунд») і практикують культ священних буйволів. На генетичному рівні ця популяція демонструє один із найвищих в Азії показників персистентності лактази — здатності розщеплювати лактозу в дорослому віці. Цей феномен є виразною еволюційною аномалією, оскільки генетичний внесок кочових скотарів євразійських степів, становить у тода лише 7,8%, що вказує на дію потужного локального природного добору. 

Інші ендемічні групи регіону займають суміжні ніші: ремісники кота спеціалізуються на ковальстві та гончарстві, а збирачі дикорослого меду курумба відомі як знахарі. Останні мають чітку субкультну та кланову диференціацію, зокрема виокремлюються екзогамні групи джену-курумба («лісовий мед») та бетта-курумба («гори»). 

Масштабний повногеномний аналіз у поєднанні з дослідженням мітохондріальної ДНК (мтДНК) дав змогу реконструювати генетичну історію цих популяцій. Завдяки даним міжнародного консорціуму GenomeAsia 100K та давньогеномним панелям AADR науковцям вдалося з'ясувати дивовижні деталі їхнього походження. Більшість генетичного різноманіття Південної Азії традиційно моделюється як трикомпонентний коктейль:  

Олексій Дудченко: Прадавній стимулятор епохи плейстоцену: як 25 тисяч років тому мисливці-збирачі із Сулавесі відкрили бетель

У той час, коли континентальна Європа була вкрита льодовиками, а в північних широтах панували суворі тундростепи, мисливці-збирачі індонезійського острова Сулавесі вже практикували регулярне вживання природних психоактивних речовин. 

У ході спільного дослідження палеоантропологи та біохіміки отримали перші прямі докази регулярного споживання рослинних психостимуляторів у далекому минулому. Це відкриття не лише зміщує хронологічні рамки фармакологічних практик людства на десятки тисячоліть назад, а й глибоко змінює наші уявлення про пізнавальні здібності та когнітивну складність доаграрного населення. 

Тривалий час у науковій спільноті панував консенсус: свідоме, систематичне вживання наркотичних та стимулюючих речовин увійшло в побут людини разом із Неолітичною революцією (приблизно 10–12 тисяч років тому). Вважалося, що лише із переходом до осілого сільського господарства та появою надлишків продовольства суспільства отримали час, ресурси та глибокі ботанічні знання для виготовлення пива (звареного з ячменю близько 13 тис. років тому в Леванті),  культивації коки (8 тис. років тому в Андах), використання кактуса-психоделіка Сан-Педро (Перу, 10.4 тис. років тому) чи збору псилоцибінових грибів.

Первісних мисливців-збирачів уявляли як людей, що діяли суто в межах стратегій виживання, оминаючи складноадаптивні фармакологічні практики. 

Проте нове дослідження, що ґрунтується на аналізі рідкісних палеоантропологічних знахідок із острова Сулавесі, руйнує цей неолітичний стереотип, переносячи витоки світового наркоспоживання у глибокий пізній плейстоцен — на 25 000 років у минуле.

Олексій Дудченко: ДНК-революція III тисячоліття до н. е.: Феномен дзвоноподібних келихів і геномна трансформація Північно-Західної Європи

У період приблизно з 2750 до 2500 року до н. е. археологічна культура дзвоноподібних келихів набула широкого розповсюдження у Західній та Центральній Європі, перш ніж зникла між 2200 та 1800 роками до н. е. 

Загадкова кераміка у формі перевернутих дзвонів, мідні кинджали та кам’яні щитки для захисту зап’ястя — майже два століття ця проблема залишається предметом гострих дискусій в науковій спільноті. Що насправді являла собою археологічна культура дзвоноподібних келихів — міграцію нового населення чи лише поширення модної технології та речей? 

Результати дослідження, опубліковані міжнародною групою палеогенетиків у журналі Nature, виявилися значно радикальнішими, ніж припускали найсміливіші гіпотези. Щоб зрозуміти вагу цієї революції, варто поглянути на сама поховання. Культура дзвоноподібних келихів залишила по собі виразний «пакет престижу». В чоловічих похованнях зі зброєю археологи знаходять не просто багатий орнаментований посуд, а й цілий набір високостатусного спорядження: мідні кинджали, витончені крем'яні наконечники стріл із бічними виїмками, а також відшліфовані кам'яні прямокутники з отворами — захисні щитки для зап'ястя. Вони захищали передпліччя стрільця від тетива лука і часто слугували символом військового рангу. Особливою маркою якості були V-подібно просвердлені ґудзики з бурштину або гагату, а також самі келихи, виготовлені з високою майстерністю та прикрашені геометричним штампованим орнаментом. 

Втім, головне питання полягало у тому, хто саме користувався цим престижним імпортом.

На рубежі III тисячоліття до н. е. Європа опинилася в епіцентрі масштабних культурних трансфjрмацій. Зі сходу, з євразійських степів, у Центральну Європу увірвалася хвиля скотарів ямної культури, принісши із собою «комплекс шнурової кераміки» та нове генетичне коріння. Майже одночасно із заходу та півдня поширився феномен дзвоноподібних келихів.

Олексій Дудченко: Сардинці є головними спадкоємцями перших хліборобів Європи

 Близько 8 500 років тому перші землеробські спільноти з Анатолії розпочали масштабну експансію вглиб Європейського континенту. Вони рухалися двома основними шляхами: дунайським коридором у Центральну Європу та середземноморським узбережжям. 

Ці переселенці принесли із собою не лише окультурену пшеницю, ячмінь, одомашнених кіз та овець, але й революційний аграрний уклад. Головне ж — вони принесли власний генофонд, що назавжди трансформував генетичний ландшафт континенту. У сучасній палеогенетиці цих людей називають анатолійськими неолітичними землеробами (Anatolian Neolithic Farmers, або ANF). Завдяки дослідженням стародавньої ДНК (aDNA) вчені довели, що фенотипово вони суттєво відрізнялися від корінних європейських мисливців-збирачів: землероби мали переважно світлу шкіру, темне волосся, карі очі та характерні генетичні маркери адаптації до вуглеводного раціону (зокрема підвищену копійність гена AMY1, що відповідає за розщеплення крохмалю). Сьогодні найбільший відсоток аутосомної спадковості цих давніх хліборобів зберегли сардинці.