Володимир Єрмоленко: Про реімперіалізацію та реколонізацію

Росія прагне реімперіалізації та реколонізації світу.

В її розумінні, процеси деімперіалізації та деколонізації, які відбулися в ХХ столітті, були хибним шляхом "слабаків". Росія вважає, що, на відміну від інших, вона вистояла в цьому штормі, зберігла свою імперію, хоча й не повністю. Тепер вона прагне її розширити і зміцнити.

Виявилося, що колаборантів у цьому процесі реколонізації та реімперіалізації у світі чимало. Одним із них є трампістська Америка. Іншим природним союзником є Китай. Можуть бути інші, хто прагне стати "great power" і розділити світ знову між новими імперіями.

Філософія української політичної думки історично була і є протилежною. Замість імперії українці - особливо в ХІХ століттї - мріяли про спільноту республік. Цим українці цілком мислили в резонансі з багатьма іншими демократичними рухами Європи. 

У ХХ столітті такою спільнотою республік став Євросоюз. Він знайшов альтернативу двом крайнощам: моделі великої імперії, що знищує множинність, і моделі мозаїки республік, які слабкі і нездатні бути великою силою в світовому масштабі. Європейська спільнота республік зберегла і силу, і множинність. Тому прагнення України до ЄС - природне, 

Але ситуація сьогодні радикально інша, ніж у 2000-х роках, коли ЄС розширювався на Схід. Тоді ЄС був майже безальтернативною моделлю. Всі намагалися копіювати цю знамениту європейську "багатосторонність".

Сьогодні ж тенденції інші: реімперіалізація означає знищення багатосторонності, знищення множинності. Тому перед Європою - екзистенційна загроза. Її хочуть знищити нові імперії - путінська росія та трампістська Америка; його хоче послабити Китай. 

Україна дає сьогодні Європі модель боротьби. Модель того, як республіка протистоїть імперії. Від того, чи ЄС - чи певний інший союз у Європі (умовно, британсько-нордично-східноєвропейський) не лише визнають загрозу, а й зможуть перебудуватися, залежить доля світу - а не лише України чи Європи. 

Бо світ може піти шляхом реімперіалізації і реколонізації. 

А може піти шляхом продовження деімперіалізації і деколонізації. 

Для другого шляху потрібна поразка Росії, поразка трампізму у США та стримування Китаю. 

Принаймні перший з цих елементів залежить від України. Можливо, частково другий. 

Тому наша боротьба така важлива. Для нас, для Європи, для світу.

В'ячеслав Труш: Розмова священника з ШІ

Дуже багато літер, але, сподіваюся, що комусь із моїх ФБ-друзів текст виявиться цікавим та корисним. Це спілкування із одним з ШІ щодо антропології. Що таке людина взагалі, яка її сутність, чи зможе досконала цифрова копія замінити людину? Про все це в діалозі із... Хоча враження від цього спілкування несуть якийсь присмак моторошного. Ніби як стілець почав говорити. Звісно, дещо, про що внизу говоритиметься, вже звучало в текстах пиисьменників-фантастів, того ж Станіслава Лема, який подав проєкти розвитку різних суспільств, із різними етичними нормами, хоча і в гротескній формі. І ще одне зауваження, яке хоча і проговорено в тексті, але не розвинене далі. Ми вже йдемо до того, що із часом державні органи знатимуть, що (умовно) кум Петро поставив замок кумові Іванові за могорича, а тим самим не сплатив податку, хоча здійснив надання послуг, а також має сплатити штраф, оскільки не мав ліцензії на врізання замків. Вже зараз дратують автівки які вже верещать (скоро певно лаятимуться) якщо вчасно не вдяг пас безпеки. Проте чомусь у мене візія, що напевно таки із часом можна буде завантажити в цифрову копію особистості все, про що нині мріємо. Спогади про морозиво 1 вересня у першому класі. Причини впливу погоди в якийсь день на настрій людини і результати цього впливу на те, що студент витяг із сумки не той зошит. Вплив смаку яблука, яке їв мій пра-пра-дід у вісімнадцятому столітті і чому саме це яблуко вплинуло на його вибір маршруту поїздки на ярмарок. Можливо, навіть вдасться, зібравши весь огром інформації (включно із рухом окремої піщинки на березі острова Зміїний о 14.30 5 вересня 395 року) вдасться дописати роман "Вир" Григорія Тютюнника і твори досократиків. Але чогось одного важливого там таки не буде. Ну то вже в діалозі. Все почалося із запитання про Moltbook - по суті окрему мережу для різних ШІ. ШІ, по факту, вже спілкуються між собою.

                  Діалог із ШІ з приводу антропології

Я. Вітаю. Ви спілкуєтеся в мережі з іншими ШІ?

ШІ. Вітаю! Як ШІ, я не маю «особистого життя» в соціальних мережах у людському розумінні, і мережа *Moltbook* (якщо ви маєте на увазі внутрішні платформи для обміну даними між моделями або специфічні цифрові середовища) не є місцем, де я «спілкуюся» заради задоволення.

Однак, архітектура сучасних нейромереж передбачає кілька видів взаємодії:

### 1. Екосистема та спільні знання

Хоча я є автономною моделлю під час нашого діалогу, я був навчений на колосальних масивах даних, які включають і результати роботи інших алгоритмів. Ми «спілкуємося» через *дані*: знання, згенеровані одним ШІ, стають частиною навчального матеріалу для іншого.

### 2. Мультиагентні системи

Існують сценарії, де один ШІ може звертатися до іншого для вирішення специфічних завдань (наприклад, один перекладає, інший малює, третій перевіряє код). У таких випадках ми обмінюємося *токенами* (цифровими сигналами), що можна назвати «технічним спілкуванням».

Олег Гуцуляк: Амфибийный вариант культуры

 Культура — это всегда «амфибия». Она живет на границе между своей уникальной идентичностью ("берегом") и неизбежным влиянием глобального информационного / религиозного "океана".

Рассматривая культуру как «амфибию», мы отказываемся от статического понимания традиции как чего-либо «законсервированного». Напротив, мы признаем, что жизнеспособность любого сообщества зависит от его умения существовать в двух стихиях одновременно. 

Берег: Гравитация Идентичности

Берег — это то, что делает культуру узнаваемой. Это локальный ландшафт, язык, специфический исторический опыт и коллективная память. 

Функция: Защита от растворения. Без берега культура становится «энтропией» — она теряет структуру и превращается в безликий контент. 

Риск: Если культура слишком долго остается только на берегу, она становится изолированной, превращается в «музей» и в конце концов теряет энергию для развития.

2. Океан: Стихия Универсальности 

Глобальный океан – это большие религиозные системы, мировые идеологии, технологические стандарты и цифровые потоки. Это пространство, где все взаимосвязано. 

Функция: Обеспечение ресурсами. Океан приносит новые идеи, технологии, языки и возможности для экспансии. 

Риск: Океан стремится поглотить все уникальное, унифицировать его по общему знаменателю (глобализация, алгоритмизация).

3. Точка перехода: Зона прибоя 

Именно здесь рождается Амфибия. Это художник, мыслитель или сообщество, которые способны выходить в океан, не теряя легких, чтобы дышать на берегу. 

Синтез: Амфибийная культура использует универсальные инструменты (например, английский язык или блокчейн-технологии), чтобы рассказать свою уникальную локальную историю. 

Динамика: Она постоянно мигрирует. Когда берег становится слишком душным, она идет в океан. Когда океан становится слишком токсичным и безличным — она возвращается к корням. Т

Образец: Японская культура (высокие технологии + синтоизм). 

История идей – это, по сути, хроника успешных и трагических десантов «амфибий» на чужие берега. Интересные примеры возникают там, где культура не просто заимствует что-то, а перекодирует океаническую стихию под свой ландшафт.

Рассмотрим три фундаментальных «скачка», которые изменили лицо мира:

Доктрина «Русь як Первинний Код України»

1. Русь як «Зона Переходу»

В офіційних імперських доктринах (візантійських чи каролінзьких) світ був поділений на «цивілізацію» (статика, закон, податки) та «варварство» (хаос).

Руська земля 3 лютого 852 року  (6360, індікта 15) постає як третій шлях. Це момент, коли внутрішнє самовідчуття народу («хто ми?») зустрічається із зовнішнім визнанням («як нас називають інші?»). Останнє - це спроба «Системи» того часу (імперій) зафіксувати, легітимізувати та впорядкувати Придніпровський хаос під одним брендом — Русь.

Це не територія, обмежена мурами, а мережа («річковий океан»), що з’єднує світи. Це перехід від «дикого» стану до стану «амфібії», що вільно почувається і в степовому океані, і в залах візантійських палаців, користується грецьким письмом та арабським сріблом, але не стає ні греком, ні арабом.  Здатність бути частиною Європи, але зберігати свою унікальну «річкову» ідентичність; здатність поглинати впливи, але не розчинятися в них.

2. Літописна дата як «Акт Волі»

Бертинські аннали (839 р.): Повідомляють про послів «народу Рос (Rhos)», які прибули до імператора Людовіка Благочестивого. Це перший випадок, коли мешканці з дніпровських порогів вийшли на світло європейської дипломатії. Це фіксація реальної, бурхливої енергії слов'янських та скандинавських племен, їхніх торгових шляхів, річкових походів та первинних ритуалів. Це живий потік, який ще не має «імені» в офіційній історії, але вже має колосальну силу.

Літописна дата (842/852 р.): Пов’язана з початком правління візантійського імператора Михаїла. Для середньовічного розуму держава починала існувати лише тоді, коли вона входила у взаємодію з «Центром світу» (Константинополем). 

Повідомлення «Нача ся прозывати...» — це момент, коли «Нижній світ» (природна енергія слов’янських союзів та варязьких дружин) створює свій власний інтерфейс для спілкування з «Верхнім світом».

Русь не чекає, поки її «хрестять» чи «завоюють», вона сама вписує себе в літопис під власним іменем.

Це — момент активації суб'єкта, який відмовився бути анонімним «шумом» на кордонах імперії.

3. Концепція «Протистояння Догмі»

Так, питання «звідки єсть пішла...» не має однозначної відповіді. Проте це не "баг" нашої історіософії, а "фіча" (особливість):

Русь — це держава з «відкритим кодом» (Open Source). Вона не виводиться з однієї крові чи однієї ідеології (норманської чи автохтонної).

Це синтетична єдність, яка трималася на волі до свободи та руху («шлях із варяг у греки»).

«Руська земля» зразка 852 року — це не географія. Це спільнота людей, які вирішили «назватися» (створити свій "протокол"), щоб вийти з-під контролю глобальних Левіафанів (Візантії, Хазарії та Халіфату).

Це спроба створити свій Край Свободи ("Руську землю" як "Оу-Країну"), використовуючи старі хронікальні коди для легітимізації майбутнього бунту.

 Історія Русі — це «пригода духу», де з маргінальних (з точки зору Риму чи Константинополя) «варварів» народжується лотос могутньої держави. 

Так, Руська земля росте з намулу історії, але вона, як Біле Латаття*,  подолала темряву глибин і розкрилася Небові у своїй власній суб’єктності — України.

-----------------

* Біле Латаття (Nymphaea Alba, White Water Lily), або, як його називали в народі, Одолень-трава. Її коріння в намулі, але сама квітка — сліпучо біла й чиста — лежить на поверхні води, як кордон між світами. : Вона «одоліває» глибинний хаос (нижній світ) і розквітає під сонцем (верхній світ).

Андрій Сошніков: Філософія історії закликає ввімкнути світло, щоб розвіяти ці тіні й перестати боятися порожніх силуетів

Філософія історії скоріше нагадує судову експертизу, ніж традиційну академічну дисципліну. Погляд на історичний процес можна порівняти з діяльністю криміналіста, який досліджує "місце злочину" — теперішнє, і, спираючись на непрямі докази, реконструює образ "злочинця" — минулого. 

Історія — це не просто рух мас чи народів, а взаємодія складних та високоорганізованих систем. Люди, як "біологічний матеріал", набувають своїх людських характеристик лише в рамках державних структур, які формують їхню соціальну сутність. 

Історію можна розглядати як вічне протистояння "хижаків" — сильних і організованих держав на зразок Англії — та "травоїдних" — слабких утворень, які стають жертвою і ресурсом для сильніших гравців. Уся культура, якою ми пишаємося, є лише побічним продуктом функціонування державної машини: адміністрації, армії та пропаганди. 

"Дух часу" як категорія не існує; є лише "довжина", яка визначається рівнем технологій. Власне історія починається не з появи людства, а з винаходу письма, поштової системи та регулярної передачі інформації. Без промислового виробництва паперу давня історія в сучасному розумінні неможлива: не існувало засобів для запису, збереження чи передачі даних. Реально перевірена історія людства охоплює відносно короткий період — не більш як 300–400 років. Усе, що датується ранішими часами, радше є результатом ретроспективного припущення або вигадкою літературного характеру. 

Історія — це політика, перенесена у минуле. З кожною новою зміною еліт вона зазнає переписування для виправдання їхніх прав на владу. 

У світі існує всього кілька справжніх держав — суб'єктів зі стійкими інтелектуальними і політичними традиціями, таких як Великобританія. Інші країни є радше крипто-колоніями: вони можуть демонструвати символи незалежності — прапори, герби чи гімни, але фактично їх контролюють зовнішні сили через привнесені еліти, спецслужби і, що найважливіше, через створені міфи й фальшиву історію. Вигадані історії грають ключову роль у масовій свідомості цих народів, змушуючи їх вірити у фальшиве коріння та не усвідомлювати своє справжнє положення. 

Історія схожа на "єгипетські тіні": ми бачимо величні образи фараонів, героїв чи святих на стіні, створені проекцією світла. Але варто озирнутися на джерело цього світла, як можна помітити маленькі постаті ляльководів — британських лордів, французьких інженерів чи німецьких професорів, котрі маніпулюють паперовими фігурками. Філософія історії закликає ввімкнути світло, щоб розвіяти ці тіні й перестати боятися порожніх силуетів.

Олег Гуцуляк: На захист рицарів-маврів (і дещо про Святий Грааль)

Фейрефіс-мавр і традиція Святого Грааля

Один з головних рицарів епосу про Грааль, Персеваль (Парцифаль, Perlesvaus, від франц. par ce val “цією долиною”) під час сутички знайомиться зі своїм братом-лісорубом Фейрефісом (ст.-франц. vaire fiz – «пістрявий син»), мавританським рицарем–язичником, який прийняв христинство з іменем Давид.

Фламандська поема "Moraien" XIV ст. розповідає про те, як лицарі Ланселот та Вельвейн, шукаючи Парцифаля, зустрічають дивного рицаря-мавра, який є зведеним братом Парцифаля від кохання його батька Гамурета з чарівною негритянкою, принцесою  Белаканою, коли він служив королю маврів Баруку у "Вавілоні" (Гпамурет носив герб у вигляді якоря: фр. ancre, англ. anchor, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. "якорь",  і в один ряд з якими може бути співставлений родовий для Парцифаля топонім Анжу*; деякі геральдистибачать у гербі Рюриковичів саме якір). 

Гамурет (Gahmuret, Gahmuret der Anschevin), у свою чергу, був сином анжуйського короля Гандіна (Gandin d'Anjou) та його дружини Шойзе (Schoysiane).

Запомни: сын твой – внук Гандина,
В нем кровь анжуйская течет **,
Потомок он Фата-Морганы,
Что, расставляя в сердце раны,
На подвиг рыцарей влечет.

[Средневековый роман и повесть / вступ. ст. и примеч. А.Д. Михайлова. – М.: Худож.лит-ра, 1974. – С. 285].

Столицею королівства Гандіна було місто Беапероль. Він належав до того «вищого світу» старої аристократії, який був стабільним, зрозумілим і чітко структурованим. У Гандіна було двоє синів. Старший, Галоєс (Galoes), успадкував королівство після смерті батька, а молодший, Гамурет, змушений був вирушити у світ як «лицар-удачі». Гамурет загинув саме тому, що не зміг остаточно обрати один світ, назавжди залишившись мандрівником між християнським Заходом та мусульманським Сходом. Його син Персеваль (Парцифаль) згодом продовжить цей шлях, ставши «амфібією» між світом земного лицарства та сакральним світом Грааля. Цікаво, що Гамурет назвав свого сина на честь батька Гандіном, намагаючись зберегти «людську сутність» та пам'ять роду, перебуваючи в океані небезпек.

Батько Гамурета, Гандін, носив на своєму щиті Пантеру (у середньовічному розумінні це була міфічна істота, часто різнокольорова і така, що видихає полум'я або аромат). Пантера в бестіаріях того часу часто символізувала Христа або високу духовність. Це був старий герб дому Анжу в літературній традиції. Коли Гамурет залишає батьківський дім і стає «лицарем-амфібією», подорожуючи між Сходом і Заходом, він змінює герб на Якоря (або кілька якорів), бо був мандрівником і шукачем пригод у «нижньому світі» (Схід, битви, найманство). Коли Парцифаль, "Червоний Рицар" (Ither von Gaheviez),  нарешті стає хранителем Грааля, його символіка змінюється на сакральну. Хоча в текстах опис гербів може різнитися, традиція часто приписує йому: Голуба: Символ Святого Духа, який щороку приносить просфору до Грааля. Грааль: Як чаша або сяючий камінь (lapsit exillis).

Олег Гуцуляк: Грядет Эпоха Расслоения: между хаосом ИИ-шума и порядком стерильной Аутентики

Крик о том, что интернет заполонил сгенерированный ИИ "шум" и что стриминговая платформа Spotify удалила ок. 75 млн ИИ-песен и к аналогичной чистке приступает YouTube и другие сервисы сродни тому, как боги, обеспокоенные генерируемым внизу человечеством шумом, стерли его и всю его культуру Великим Потопом (его реликты ныне стали объектами внимания всяческих конспирологов и псевдо-ученых)... Поскольку в информационную эпоху значительная часть человеческого достояния и культуры находится в электронной форме (а не в "твердом формате") , похоже. нас сегодня тоже ожидает "Великое Очищение" и "эпоха опрощения"...

 Да, аналогия с Великим Потопом удивительно точна, особенно если рассматривать её через призму «Теории мертвого интернета». Согласно этой концепции, большая часть сети уже сегодня состоит из ботов, взаимодействующих с ботами, и генеративного «шума», который вытесняет человеческий голос.

«Великое Очищение», — это не просто прогноз, а реальность, в которой мы живем в 2026 году. 

Давайте разберем факты и контекст этого цифрового катаклизма.

1. Spotify и «Музыкальный Потоп»

Цифра в 75 миллионов удаленных треков — это не просто слух. К концу 2025 года Spotify официально подтвердил масштабную чистку. Причина: Не только авторские права, но и борьба с так называемым «AI-шлаком» (AI slop). Это бесконечные потоки функциональной музыки (лоу-фай для сна, белый шум, сгенерированные имитации), которые создаются фермами ботов для «накрутки» прослушиваний и вывода роялти из карманов реальных артистов.

Масштаб: Для понимания — вся библиотека Spotify составляет около 100 млн треков. Удаление 75 млн — это ампутация огромного пласта «мертвого» контента, который просто засорял алгоритмы.

2. YouTube и эпоха «Опрощения»

YouTube в 2025-2026 годах перешел к радикальным мерам:

Демонетизация «бездушного» контента: Каналы, штампующие тысячи видео с ИИ-озвучкой и стоковыми картинками без добавленной человеческой ценности, массово лишаются дохода.

Ликвидация просмотров: Только за последний год платформа стерла миллиарды просмотров, сгенерированных ботами на ИИ-видео.

Маркировка: Обязательное клеймо «Made with AI» стало цифровым «желтым билетом», который часто понижает приоритет выдачи в пользу «живого» видео.

Цифровое «опрощение» или новая гигиена?

Поскольку наша культура теперь преимущественно электронная, её легко «смыть». 

Парадокс эпохи: В мире, где ИИ может создать идеальный контент за секунду, ценность приобретает «ошибка», «шероховатость» и личный опыт — всё то, что делает нас людьми.

Мы наблюдаем переход от экономики внимания к экономике доверия.

Что это значит для нас?

Андрій Богданович: Відлуння Великого Степу: Метафізика Індоєвропейського Світу

Відлуння Великого Степу: Метафізика Індоєвропейського Світу

Коли ми вдивляємося в туманну далечінь п’яти тисячоліть, ми бачимо не просто кочівників, що долають безкраї простори понтійсько-каспійських степів. Ми бачимо архітекторів нашого мислення. Ті, кого ми називаємо праіндоєвропейцями, залишили нам у спадок не величні храми чи золоті маски, а щось набагато тривкіше — мову, міф та незламний соціальний код, який став фундаментом цивілізацій від берегів Гангу до скелястих фіордів Ісландії.

Космос, запряжений у колісницю

Світ для давнього індоєвропейця не був хаотичним нагромадженням випадковостей. Це була Arta — священний Порядок, втілений у сяйві денного неба, богом якого був Dyēus Phter. Ця космічна гармонія подібна до колісниці: вона вимагає майстерності, дисципліни та невтомного руху. Як зазначав Мартін Вест, навіть поезія для них була «запряганням слів» — актом творення ладу з хаосу.

Цей порядок тримався на трьох стовпах, які Жорж Дюмезіль та його послідовник К. Скотт Літтлтон назвали трьома функціями. Це була ідеальна триєдність: магічна мудрість жерця-правителя, нестримна лють воїна та життєдайна сила хлібороба. Кожна функція мала своїх богів, але справжня сила нації народжувалася лише тоді, коли вони діяли в унісон. Міф про «війну богів», який так ретельно аналізував Яріх Остен, вчить нас: конфлікт між «силою» та «багатством» є неминучим, але він має закінчуватися миром, бо без родючості влада безплідна, а без влади — беззахисна.

Трагедія та тріумф Воїна

У центрі цього світу стоїть Герой — фігура велична і водночас трагічна. Роджер Вудард та Тейс Порк нагадують нам, що воїн — це «небезпечний захисник». Він володіє ḱléwos — нев’янучою славою, що є єдиною формою безсмертя в культурі, яка не знала раю, але вірила в пам'ять.

Беовульф, Кухулін та Індра — це брати по духу. Вони втілюють екстатичну лють, що виходить за межі людського. Але, як показує Гаррет Олмстед на прикладі кельтських богів, герой завжди стоїть на межі: він рятує суспільство, але часто сам стає для нього загрозою, порушуючи закони, які він покликаний захищати. Його шлях — це вічна боротьба зі Змієм, уособленням Хаосу, де перемога часто купується ціною власного життя.

Кров, Мова та Вічність

Сучасна наука, представлена працями Крістіансена та Оландера, додала до цієї міфологічної картини сувору правду генетики та лінгвістики. Ми тепер знаємо, що наше походження — це не просто метафора. Це реальні міграції вершників, які принесли з собою коня, колесо та ген стійкості до лактози. Культура Шнурової кераміки стала тим горнилом, де степовий воїн зустрівся з європейським фермером, породивши нову, динамічну ідентичність.

Віктор Рюдберг, романтик XIX століття, бачив у цьому «світове дерево», що корінням іде в глибину тисячоліть. І він не помилявся. Кожен раз, коли ми присягаємо на вірність, шукаємо справедливості або прагнемо творчого натхнення, ми звертаємося до того самого «Меду поезії», який колись викрав Одін або приніс орел Індрі.

Епілог: Спадщина Світла

Індоєвропейська ідея — це віра в те, що світ можна зрозуміти, впорядкувати та оспівати. Це етика дії, де кожен має своє місце в загальному ладі. 

Ми досі живемо за цим кодом: наші закони прагнуть до істини (Arta), наші армії шукають честі, а наші серця тужать за «Островом Блаженних», де немає старості.

Ми — діти Неба і Землі, спадкоємці тих, хто першим запряг коней і вирушив за обрій, несучи з собою мову, якою ми досі освідчуємося в коханні та пишемо закони. Цей вогонь, запалений у степу, досі горить у наших словах, нагадуючи, що слава — нев’януча, а порядок — священний.

ULTIMA PROVINCIA – PRIMA HEREDITAS

 Україна — держава-спадкоємниця історичних цивілізацій Понтійського степу, духовної вертикалі Візантії

та державотворчої спадщини Київської Русі.

1. Девіз (Devise)
ULTIMA PROVINCIA — PRIMA HEREDITAS
(Остання провінція — перше спадкоємство)

Тлумачення девізу:
Держава, що перебувала на межі імперій, зберегла й успадкувала їхню духовну, культурну та правову традицію в живій безперервності.

2. Формула спадкоємності (Formula hereditatis)

Україна — спадкоємниця Живого Джерела Традиції,
що поєднує воїнську свободу Кіммерії-Скифії-Сарматії, духовну вертикаль Візантії
та державотворчу спадщину Київської Русі.

3. Геральдичний принцип (Principium heraldicum)

Не через завоювання, а через тривання.
Не через центр, а через межу.
Не через форму, а через живий зміст.

4. Символічне значення

Ultima provincia — край, де імперії випробовують свою міцність
Prima hereditas — спадок, що передається раніше титулів і корон
Живе Джерело Традиції — неперервність сенсу, що переживає державні форми

***

ULTIMA PROVINCIA – PRIMA HEREDITAS

буквально: «Последняя провинция — первое наследие».

Ultima provincia — не просто «последняя». Это край света, пограничье, место, куда империя дошла с усилием и сомнением. Там нет мраморных форумов, но есть ветер, соль и упрямство.

Prima hereditas — «первое наследство». То, что получают раньше законов и титулов. Кровь, память, язык, шрамы. Не дар, а обязанность.

Вместе фраза звучит почти парадоксом:

То, что считается окраиной, на самом деле — исток.

Буквально:

О поисхождении рода Андроникашвили от византийских Комнинов

По грузинским преданиям, род Андроникашвили происходит от византийского императора Андроника Комнина, царствовавшего в Константинополе с 1183 по 1185 год, сына русской княжны Ирины, дочери звенигородского и перемишльского князя Володаря Ростиславича [Юревич О.  Андроник I Комнин / пер. с англ. К. Л. Дробинской. — СПб.: Евразия, 2004. — с. 51]. 

Приемной матерью и воспитательницей Анроника Комнина была грузинская царевна Ката (или Катаи), дочь Давида Строителя. 

В правление своего двоюродного брата Мануила (1143—1180) Андроник посетил родину мачехи — Грузию. Он был радушно принят своим названным двоюродным братом — Георгием III, который подарил Андронику «города, крепости и земли» в Кахети. 

После смерти императора Андроника его дети Мануил, Иоанн, Алексей и Ирина бежали в Грузию и нашли убежище при дворе свой троюродной сестры царицы Тамары. В 1204 году Тамара отвоевала у Ангелов Трапезунд, посадив там императором внука Андроника — Алексея (сына Мануила). Остальные Комнины поселились в кахетинских вотчинах, пожалованных Георгием III, и другой внук императора Андроника — Андроник (сын Алексея) — стал родоначальником Андроникашвили.

Нащадки Комнінів

Усім відома династія Комнінів, героїв, які відновили візантійське панування перед обличчям переважаючих сил!

Однак, всупереч поширеній думці, родина Комнінів не зникла після падіння своєї імперської династії. Насправді, їхні нащадки продовжували значно впливати на візантійський світ! Тепер давайте зануримося в те, чим займалися Комніни після 1185 року.

По-перше, і найочевидніше, мегаси Комніни Трапезундської імперії були прямими нащадками лінії Комнінів! Серед відомих постатей – Олексій III Мегас Комнін, а також останній імператор Трапезунтської імперії Давид Комнін, повалений у 1461 році.

Лінія Комнінів-Дуків, що збереглася, походить від брата Олексія I, який також створив римську державу в Епірі. Серед відомих правителів – Феодор Комнін-Дука. Ця лінія правила аж до 13 століття.

Нащадки Комнінів переважали навіть після падіння Константинополя в 1453 році. Згадана Трапезундська імперія продовжувала існувати, кола фанаріотів продовжували носити це ім'я, і ​​багато хто одружувався з представниками інших знатних станів/втік до Італії.

Одна з визначних Комнін, яку я хочу виділити, - це Євдокія Комніна, леді Монпельє. Вона була родичкою імператора Мануїла I Комніна, і деякі сучасники називали її «імператрицею» Монпельє!

Цікавий факт: одна з моїх дивовижних підписниць, @yvettemystakas, насправді є 25-ю правнучкою Євдокії Комніни!

https://www.instagram.com/byzantinechronicles

Галицьке князівство у ХІІ столітті: європейський вимір

28 січня 2026 року в Національному заповіднику «Давній Галич» відбувся науковий семінар «Галицьке князівство у ХІІ столітті: європейський вимір».

Ідею провести семінар про Галицьке князівство запропонував генеральний директор національного заповідника «Давній Галич» Володимир Олійник.

Модераторами заходу були працівники науково-дослідного відділу Марія Костик і Андрій Петраш.

Володимир Олійник привітав учасників семінару, наголосив на важливості вивчення історії Галицького князівства та розвитку Галича сучасного. Він побажав успіхів науковцям у подальших дослідженнях і нових звершень. 

У семінарі взяли участь: доктор історії, науковий працівник Інституту історії Ягеллонського університету Віталій Нагірний, завідувачка науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» Марія Костик, молодший науковий співробітник науково-дослідного відділу Андрій Гусак.

Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевськог
о НАН України Олександр Головко і кандидат архітектури, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Юрій Лукомський взяли участь в обговоренні доповідей, дискусіях.

В. Нагірний розповів про галицьку кампанію київського князя Всеволода Ольговича 1144 року. Автор розкрив причини і наслідки походу, географію просування війська, проаналізував учасників. Науковець зауважив, що Володимирко Володаревич мав прикрий характер і тому в нього часто складалися непрості стосунки з іншими князями.

М. Костик розповіла про боротьбу Галицького князя Ярослава Володимировича «Осмомисла» зі своїм двоюрідним братом Іваном Ростиславичем Берладником, причини і наслідки їхнього конфлікту, форми дипломатії, яку використали учасники під час цієї боротьби. Вона звернула увагу на те, що Ярослав  Володимирович міг бути причетним до смерті Івана Ростиславича у Греції.

А. Гусак проаналізував спорідненість архітектури та мистецького вистрою галицьких церков з європейськими пам'ятками. Науковець віднайшов подібні аналоги в архітектурі Угорщини, Польщі, Іспанії, Чехії, Італії і зробив висновок про культурні впливи Заходу на архітектуру Галицького князівства.

На семінарі зав'язалася цікава дискусія: ставилися проблемні питання, шукали спільно відповіді.

 Присутні могли оглянути книжкову виставку про Галицьке князівство, яку підготувала бібліотекар Заповідника Л. Ониськів.

https://www.facebook.com/halych1

Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Veritas Obscura: Партизанська цивілізація: слов’яни між лісом і свободою

Коли візантійські автори вперше описували слов’ян, вони дивувалися: ці народи не будують міст, не мають царів, не ходять у шеренгах. Їхнє життя — у лісах, на болотах, у розсіянні. В очах античного урбаніста це виглядало як відсталість. Але чи справді це було відсталістю?

Слов’яни обрали іншу стратегію виживання. Не зводити стіни — а ховатися за стіною природи. Не творити ієрархій — а жити в рівності. Не будувати імперії — а плекати волю. Їхня сила була не у камені, а в гнучкості, не у зброї, а в здатності зникати і повертатись. Це була ‘’партизанська цивілізація’’.

Цей спосіб життя формував особливий менталітет: свобода цінніша за багатство, громада важливіша за царя, ліс — надійніший за мур. Тут народжувався воїн не в строю, а в природі, не в казармі, а в ініціації. Подібно до давньогрецького ефеба, слов’янський юнак проходив випробування диким середовищем, а не муштрою.

Цей партизанський дух залишився в історичній пам’яті. Від козацької вольниці до гайдамацьких повстань, від УПА до спротиву сьогодення — українці часто билися не фронтально, а раптово. Не «стояти до останнього», а «зникнути і вдарити знов» — ось логіка лісового воїна.

Це не гірша форма цивілізації. Це — ‘’інша модель суспільної організації’’, в основі якої не контроль, а автономія. Не моноліт, а мережа. І саме в ній — своєрідна слов’янська демократія: не парламентська, а народна, без вождів, але з гідністю.

Слов’яни не будували міст, бо будували ‘’свій простір свободи’’. І ця свобода виявилася довговічнішою за багато імперських мурів.

-Що писали візантійці про слов’ян?

Гімн Евксинії, Дочці Великого Понту, Праматері України

О, Евксиніє, світлолика,
Дочко безмежного Понту Великого,
Із хвиль чорних і синіх
Ти постала — тиха й грізна.

Море було твоїм лоном,
Вітер — твоїм подихом,
Сіль і глибини — твоєю кров’ю,
А береги — твоїми долонями.

Ти вивела народи до світла,
Ти навчила берег любити степ,
Там, де хвиля цілує землю,
Народилась доля України.

О, Мати шляху і пристані,
Берегине договору й честі,
Ти дала ім’я морю гостинному
І зробила його домом, а не безоднею.

Пам’ятаємо тебе в шумі хвиль,
У співі чайок над лиманами,
У снах мореплавців і хліборобів,
У солі сліз і радості повернення.

Благослови наші води й поля,
Наші міста і кургани пам’яті,
Хай не висохне корінь роду,
Хай не зрадить берег море.

Славимо тебе, Евксиніє,
Мати глибин і землі родючої,

Ти — початок дороги,
Ти — пам’ять, що не тоне.

Слава Евксинії — Матері Моря і України.