Андрій Поцелуйко: Трипілля як європейський полюс світового розвитку IV тисячоліття до н. е.

 Історія людства не розвивалася навколо одного-єдиного центру. У IV тисячолітті до нашої ери на карті Старого Світу існувало кілька великих осередків культурного й соціального розвитку, кожен із яких виробляв власну модель організації суспільства. Серед них особливе місце посідали Південна Месопотамія, долина Нілу, Балкано-Карпатський регіон, Північне Причорномор'я та Український Лісостеп. Саме останній став ареною розквіту Трипільської культури.

Якщо поглянути на світ тієї епохи, можна побачити дивовижну картину. У Месопотамії виникали перші міста-держави. Урук поступово перетворювався на політичний і релігійний центр, де зароджувалися адміністрація, храмове господарство й писемність. Саме цей шлях привів людство до класичної цивілізації.

У долині Нілу ще не існувало єдиної держави, але вже формувалися передумови майбутнього царства фараонів. Зростала політична централізація, виникали перші великі культові центри, посилювалася влада місцевих правителів.

Балканський регіон залишався одним із головних осередків технологічних інновацій. Саме тут з'явилися перші масштабні центри металургії міді, а культура Варна залишила найдавніші відомі людству вироби із золота. Балкани були своєрідною лабораторією нових технологій, які поступово поширювалися на північ.

На Північному Кавказі формувалася культура Майкопу — суспільство, що вирізнялося розвиненою металургією, багатими похованнями еліти та широкими контактами із Закавказзям і Передньою Азією. Вона стала важливою ланкою між степовим світом і цивілізаціями Близького Сходу.

На цьому тлі трипільська культура представляла іншу модель розвитку.

Її головним досягненням були не царські палаци, не піраміди й не величезні храми, а здатність організувати життя десятків тисяч людей без явних ознак жорсткої централізованої влади. Найбільші трипільські поселення були співмірними з раннім Уруком за площею та кількістю населення. Проте вони майже не демонструють археологічних ознак різкої соціальної нерівності.

Саме це робить Трипілля унікальним явищем світової історії.

Андрій Поцелуйко: Городища як свідчення формування переддержавних структур на території України

Формування державності не відбувається раптово. Йому передує тривалий етап розвитку суспільства, коли окремі племена об'єднуються у великі політичні союзи, виникають сталі центри влади, розвиваються ремесла, торгівля, військова організація та культові осередки. Саме такі утворення історики називають переддержавними або протодержавними. 

На території сучасної України археологічні дослідження дозволяють виділити низку великих городищ VIII–X століть, які були не просто укріпленими поселеннями, а центрами складних ранньополітичних організацій.

Найвідомішим із них є Київ — центр полянського союзу племен. Його вигідне розташування на Дніпрі, потужні укріплення, ремісничі квартали, міжнародна торгівля та концентрація політичної влади створили підґрунтя для виникнення Русі. Однак Київ не був єдиним осередком ранньої державності на українських землях.

Не менш визначним археологічним комплексом є Пліснеськ на Львівщині. Площа слов'янського городища IX–X століть сягала приблизно 400–450 гектарів, що робить його одним із найбільших слов'янських укріплених центрів Центрально-Східної Європи. Тут існувала складна система оборонних валів, культовий центр, численні поселення, ремісничі майстерні та великий курганний могильник. Більшість дослідників розглядає Пліснеськ як один із головних політичних центрів білих хорватів — великого племінного об'єднання Прикарпаття.

Андрій Поцелуйко: Від протоміст до Києва: зіткнення двох логік цивілізаційного розвитку

 Історію виникнення Київської Русі традиційно пояснюють через діяльність окремих князів, варязької дружини, розвиток торгівлі або процеси державотворення у східних слов'ян. 

Проте ці чинники можна розглядати і в ширшій перспективі — як прояв переходу від одного типу цивілізації до іншого. У такому випадку Київська Русь постає не просто продовженням розвитку слов'янських племінних центрів, а якісно новою моделлю політичної, економічної та соціальної організації.

До появи Києва як столиці великої держави територія сучасної України була вкрита мережею великих городищ. Серед них особливе місце займали Стільсько, Пліснесько, Зимне та інші укріплені центри. Археологічні дослідження свідчать, що багато з них за площею не поступалися ранньому Києву, а іноді навіть перевершували його. У цих центрах мешкали тисячі людей, існували ремесла, торгівля, укріплення, культові споруди та адміністративні функції.

Проте їхня роль суттєво відрізнялася від ролі міста у більш пізньому середньовічному розумінні. Протоміста були передусім політичними та сакральними центрами племінних союзів. Вони організовували життя навколишньої сільської округи, були місцем проведення культових обрядів, зборів знаті, зберігання запасів, військовим притулком для населення під час небезпеки. Вони не існували окремо від сільського світу, а були його органічною частиною.

Економічною основою цих центрів залишалося землеробство. Багатство визначалося кількістю землі, худоби, врожаю та людьми, які працювали на цій землі. Ремесла й обмін були важливими, однак вони обслуговували насамперед внутрішні потреби громади. Головною функцією протоміста було не безперервне зростання, а підтримання стабільності.

Саме тому їх можна розглядати як центри аграрної цивілізації. Їхня головна місія полягала у відтворенні вже існуючого порядку — господарського, соціального та сакрального. Зміни відбувалися повільно, а політична влада значною мірою спиралася на традицію, авторитет роду та релігійні уявлення.

Поява Києва як столиці Русі означала народження іншої моделі розвитку.

Київ, безперечно, також спирався на землеробське оточення. Проте його значення визначалося вже не лише місцевою округою. Він опинився на одному з найважливіших міжнародних шляхів раннього середньовіччя — шляху «із варяг у греки», що поєднував Балтійське та Чорне моря. Через Київ проходили товари, срібло, зброя, раби, ремісничі вироби, предмети розкоші та культурні впливи. Місто стало вузлом величезної мережі обміну, що простягалася від Скандинавії до Візантії та арабського світу.

Віктор Ягун: Путін озвучив не прогноз. Він сформулював доктрину ліквідації України

26 липня 2026 року путін зробив заяву, яку в Україні не мають права сприймати як черговий набір псевдоісторичних фантазій російського диктатора.

Під час зустрічі з російськими військовими моряками він заявив, що Україна нібито рано чи пізно втратить свої західні області, які мають "повернутися" Польщі, Угорщині та Румунії. Одночасно путін назвав росію єдиним гарантом української територіальної цілісності та звинуватив Київ у тому, що той нібито сам зробив москву ворогом і офіційно оголосив росіян "нетитульною нацією".

Це не випадкова обмовка і не чергова лекція з альтернативної історії. Перед нами стислий виклад російської державної доктрини щодо України.

Її кінцева мета полягає не лише у захопленні певної кількості українських областей. Ідеться про позбавлення України історичної легітимності, міжнародної суб’єктності та права самостійно визначати власне майбутнє.

Кремлівська конструкція тримається на трьох основних операціях.

Перша — представити Україну не цілісною державою, а тимчасовою сукупністю нібито чужих земель.

Друга — перекласти відповідальність за російську агресію на саму Україну та Захід.

Третя — заперечити державотворчу роль української нації, підмінивши її концепцією "єдиного російського народу".

Ця схема не виникла вчора. У статті путіна про "історичну єдність" росіян та українців 2021 року, у його промові 21 лютого 2022 року та в подальших виступах послідовно повторюється одна й та сама думка: українська окремішність нібито є штучною, українська державність — історичною помилкою, а територія України — результатом рішень російських царів, більшовицьких керівників або західних держав.

Отже, нинішня заява — це не нова політика, а подальший розвиток уже сформованої імперської доктрини.

Розгорнутий реферат статті: Pócs, Éva. Traces of Indo-European Shamanism in South East Europe

>

Розгорнутий реферат статті: Pócs, Éva. Traces of Indo-European Shamanism in South East Europe // Folk Belief Today. – Tartu: Institute of the Estonian Language & Estonian Folklore Archives, 1995. – P. 366–373.

1. Вступ та постановка проблеми

Стаття Єви Поч присвячена дослідженню залишкових явищ архаїчних шаманських практик у традиційній культурі народів Південно-Східної Європи (балканських слов'ян, румунів, угорців, албанців).

Головна дискусійна проблема розвідки полягає в питанні витоків цих феноменів: чи є південно-східноєвропейський «шаманізм» результатом пізніх запозичень від алтайських/уральських кочових народів (через аварський, гунський, печенізький або османський впливи), чи він являє собою автохтонний субстрат індоєвропейського (та палеосередземноморського) походження.

Авторка аргументовано відстоює концепцію існування специфічної індоєвропейської шаманської традиції, яка збереглася в балканському та центральноєвропейському ареалах у формі особливих демонологічних персонажів, народних магічних фахівців та екстатичних обрядів.

2. Ключові феномени та локальні традиції

Дослідниця виділяє кілька специфічних етнографічних і фольклорних комплексів Південно-Східної Європи, що демонструють виразні шаманські риси:

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2008. – Vol. XI. – S. 115–126.

1. Вступ та теоретико-методологічна база

У цій праці Емілі Лайл продовжує розробку своєї оригінальної реконструктивної моделі загальноіндоєвропейського пантеону та його зв'язку із часовими (календарними й космічними) циклами. Головна мета статті — застосувати авторську теоретичну концепцію структурного співвідношення «боги – час – соціум» до слов'янського міфологічного матеріалу та перевірити її продуктивність на слов'янському ґрунті.

Дослідниця спирається на синтез кількох наукових напрямів:

Трьохфункціональну теорію Жоржа Дюмезіля (поділ суспільства й пантеону на три сфери: 1. Жрецька/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Власну модель розширеної індоєвропейської космологічної системи, яка додає до дюмезілівської тріади елементи дуалізму (чоловіче/жіноче, старше/молодше покоління, світло/темрява) та прив'язує їх до сакрального часу (пір року, сонцестоянь, циклів поколінь).

Реконструйований слов'янський язичницький матеріал (пантеон князя Володимира, дані писемних джерел, топоніміку та народну обрядовість).

2. Основний зміст та реконструктивна модель Емілі Лайл

2.1. Структура індоєвропейського пантеону: Покоління та функції

Е. Лайл виходить із того, що класична трифункціональна система Дюмезіля є лише частковим зрізом значно складнішої сакральної матриці. Дослідниця пропонує модель, що враховує генеалогічну та часову градацію божеств:

Старше покоління богів (Хтонічний/Первинний пласт): Пов'язане з первісним хаосом, потойбіччям, зимовим періодом, підземними водами та витоками багатства.

Молодше покоління богів (Космізований/Солярний пласт): Пов'язане з упорядкованим космосом, світлом, літом, зброєю, ростом та захистом спільноти.

У цій системі кожен часовий відрізок (квартал року, сезон, фаза космічного циклу) перебуває під патронатом відповідного божества або божественної пари.

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat

 Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2009. – Vol. XII. – S. 147–152.

1. Вступ та актуальність теми

Стаття Емілі Лайл присвячена переосмисленню одного з найвідоміших конструктів слов'янського міфознавства — «основного міфу» (про поєдинок Перуна та Велеса/Волоса), розробленого В'ячеславом Івановим та Володимиром Топоровим.

Замість того, щоб сприймати протистояння Громовержця та його хтонічного супротивника виключно як просторову або статично-семіотичну опозицію («верх/низ», «сакральне/профане», «небо/земля»), Е. Лайл пропонує розглядати його в контексті індоєвропейських уявлень про циклічний час, календарні структури та космічний порядок. Дослідниця вписує слов'янську дуалістичну пару Перун–Велес у власну загальноіндоєвропейську концептуальну модель часово-космологічних циклів.

2. Ключові теоретичні положення та концептуальні рамки

2.1. Переосмислення «Основного міфу» Іванова–Топорова

Е. Лайл віддає належне багатству зібраного В'яч. Івановим та В. Топоровим етнографічного та фольклорного матеріалу, проте вказує на обмеженість їхньої двочленної (бінарної) схеми.

На думку авторки, поєдинок Перуна і Велеса - це не просто лінійний чи хаотичний конфлікт, а ритуалізований календарний процес, що відображає зміну пір року  та сакральних часових інтервалів.

2.2. Індоєвропейська модель потрійного та тринадцятирічного циклу

Емілі Лайл застосовує свою компаративістську теорію про часову структурованість індоєвропейського міфу, яка базується на кількох фундаментальних принципах:

Потрійна структура (триадичність): Зв'язок із трьохфункціональною гіпотезою Жоржа Дюмезіля (1. Сакральна/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Чергування космічних періодів: Час ділиться на космічні епохи або сезонні блоки, якими почергово правлять чи опікуються різні міфологічні персонажі.

Полярна дихотомія року (Зима / Літо, Хаос / Порядок): Поєдинок між богоподібними супротивниками маркує критичні точки переходу (рівнодення, сонцестояння або календарний злам року).

Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa

 Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa : Etnolingwistyczna próba rekonstrukcji fragmentu słowiańskiego tradycyjnego mitologicznego obrazu świata // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2012. – Vol. XV. – S. 169–178.

1. Вступ та методологічна база

Дослідження Михала Лучинського присвячене реконструкції образу давньослов’янського бога Велеса/Волоса на основі методології етнолінгвістики та когнітивної лінгвістики, розробленої Люблінською етнолінгвістичною школою (Єжи Бартмінський та його послідовники).

Замість класичних порівняльно-історичних моделей (наприклад, теорії «основного міфу» В'яч. Іванова та В. Топорова, яку автор піддає критичному перегляду) М. Лучинський застосовує інструмент когнітивного визначення (категоризації). Мета праці - побудувати когнітивне визначення Велеса/Волоса як структурованої концептуальної одиниці, що відображає слов'янський мовний та міфологічний образ світу (SJSW – Słowiański Językowy Obraz Świata).

Джерельною базою розвідки є:

Давньоруські писемні пам'ятки («Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», житійна література, ходіння, поучення проти язичництва).

Слов'янська топоніміка, мікротопонімія та онімія.

Етнографічні, фольклорні та фразеологічні матеріали (зокрема, пізніші народні вірування про лісовиків, чортів, святого Власія, Миколу тощо).

2. Структура когнітивного визначення Велеса~Волоса

Відповідно до принципів когнітивної етнолінгвістики, концепт «Велес~Волос» аналізується через систему специфічних фасет (аспектів / тематичних категорій), які разом формують цілісний науковий портрет божества в традиційній свідомості.

2.1. Фасета «Назва та етимологія» (Nomination & Etymology)

Автор розглядає фонетичні варіанти імені: праслов. *Velesъ (давньорус. Велесъ) та *Volsъ (давньорус. Волосъ).

Розгорнутий реферат статті: Kropej, Monika. Horse as mythological Creature

 Розгорнутий реферат статті  Kropej, Monika. Horse as mythological Creature // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 1998. – Vol. I. – S. 153–167.

1. Вступ та актуальність теми

У слов'янській та загальноіндоєвропейській міфопоетичній традиції кінь посідає одне з найважливіших місць серед зооморфних персонажів. Дослідження Моніки Кропей присвячене комплексній реконструкції та аналізу міфологічних уявлень, вірувань, обрядів і фольклорних мотивів, пов'язаних із конем у слов'янській культурі (з особливим акцентом на південнослов'янський та альпійсько-словенський матеріали в порівнянні з загальнослов'янським контекстом).

Основне завдання праці - продемонструвати дуалістичну та багатошарову природу коня як медіатора (посередника) між різними рівнями міфологічного космосу: небесним (солярним), земним та підземним (хтонічним).

2. Основна тематична структура та ключові положення

2.1. Солярний та космологічний аспекти

Кінь у міфології тісно пов'язаний із солярним культом і рухом небесних світил:

Солярна колісниця: Відповідно до давніх індоєвропейських уявлень, Сонце рухається небом у колісниці, яку запряжено вогняними або білими конями.

Світлі та золоті коні: Білий і золотий кольори масті коня у фольклорі уособлюють денне світло, весняне пробудження природи, плодючість і перемогу над темрявою.

Зв'язок із язичницькими богами: Автор розглядає роль коня в культах слов'янських божеств:

Святовит (Свантевіт) в Арконі (Аркона, о. Рюген) - культовий білий кінь, на якому бог вночі виїжджав на боротьбу з ворогами.

Триглав у Щеціні - культовий вороний/вороно-чорний кінь.

Ярило / Зелений Юрій (Zeleni Jurij) - весняний вершник на білому коні, що відмикає землю й приносить урожай та біоенергетичну силу весни.

2.2. Хтонічна функція та кінь-психопомп

Паралельно із солярними рисами кінь володіє вираженою хтонічною (підземною) природою:

Психопомп (провідник душ): Кінь виступає як засіб пересування душі померлого до потойбічного світу («іншого царства» / Вирію). Дослідниця вказує на давні поховальні обряди (курганні поховання з конями) та збережені у фольклорі мотиви, де кінь допомагає герою подолати межу між світом живих і світом мертвих.

В'ячеслав Артюх: Звідкіля взялася українська філософія

Образи національних філософських процесів, що конструюються в історії філософії, починаючи з доби Романтизму, включають вибудовування стану «витоку» таких філософій.

 Для багатьох сучасних істориків філософії український філософський процес також обов’язково повинен мати свої власні витоки, він повинен бути продовженням попередніх форм духовності, якими за аналогією з ґенезою давньогрецької філософії постають давньослов’янські, форми розвинутої міфології.

 Вже у першому навчальному посібнику з історії української філософії часів політичної самостійності України стверджується, що якщо українська національна філософія базується на специфіці світогляду і національного світосприйняття, то вона повинна мати «глибинне коріння» [1, c. 11]. Після цього описуються архетипові елементи українського національного світогляду. Або, як пише ще один відомий український філософ: «Філософія ніколи не виникала на пустому місці. Вона завжди постає як результат попереднього духовного розвитку. Основним джерелом, на грунті якого формувалася українська  філософська думка, є народна культура, що в усній народній творчості зберігає попередні світоглядні уявлення» [3].

Фактично ж мова йде про спроби відтворення на нашому вітчизняному інтелектуальному «грунті» міфогенної гіпотези походження філософії, яка втілилася в формулі німецького історика філософії Вільгельма Нестле (1865–1959): «від міфу до логосу» [5]. Актуалізована ця формула була вже у «совєтські» часи у відомій книзі Феохарія Кессіді [4].

Роксана Харчук: Про повноту української літератури

У нас склалося хибне враження, наче ми бачимо українську літературу, зокр. літературу 20 ст., уповні. 

Думаю, це велика помилка. Напр., відкрила для себе цього літа еміграційного письменника Федора Дудка, автора роману-тетралогії з доби української революції 1917--1921 рр. «В заграві». Однак найцікавішим мені видається його історичний роман про Мазепу "Великий гетьман", що витримав 2 вид.: 1936 р. і 1948 р. 

Українські видавці роблять кардинальну помилку, коли переважно свої зусилля спрямовують на перекладну літературу (хоча я розумію, що під перекладну літературу вони отримують гранти, тому займатися перекладами вигідно). 

Аналогічно ми прагнемо перекладати найсучасніших наших письменників іноземними мовами, оминаючи класиків. Класики мертві, тому слово за живими. Однак часто мертві класики мають більшу вагу для культури і для розуміння України, ніж живі. 

Федір Дудко  (7 травня 1885 - 1 березня 1962) однозначно має значення для української літератури, бо він написав роман про Мазепу, потрактувавши історичну місію цього гетьмана адекватно. Однак що означає "адекватно" для інтелектуалів, для яких поняття історичної правди не має жодного значення? 

Саме тому в Україні й немає видавця, який спроможний перевидати традиціоналіста Федора Дудка чи авангардиста Андрія Крижанівського. Підкреслю: ніхто їх не перевидасть, окрім самих же українців. 

Сучасні письменники і видавці мають розуміти, що з таким підходом до літератури їх теж забудуть. Бо гарно писати про пам'ять теоретично, але складно втілювати теорію в практику. 

Дуже сумно дивитися на так званий український книжковий ринок, в якому визначено зовсім не ті пріоритети, в якому панують ідеї, які зазнали краху, який не здатний формулювати ідеї власні. Поки що зацікавлені можуть прочитати роман про Мазепу Федора Дудка на Діаспоріані.

Андрій Сошников: Реставрація Оюму: Князь Бравлін як спадкоємець Германаріха та архітектор первинного каркаса

Офіційний історичний канон пропонує масовому споживачу надзвичайно примітивну картину середньовічного простору Східної Європи, малюючи хронологічну прірву між гунською катастрофою IV ст. та літописним міфом 862 р. Кабінетна професура століттями переконувала, що після загибелі великого готського конунга Германаріха прадавня германська державність Оюму безслідно розчинилася в автохтонному племінному хаосі. Проте сухий інфраструктурний аудит Черняхівських лож викриває масштабну ономастичну цензуру, покликану приховати закономірний і неминучий реванш східногерманського управлінського софту. Імперія Германаріха не зникла; вона перейшла в інкубаційний режим підпільного збереження фінансових та мілітарних кодів, чекаючи на оператора вищого пасіонарного рангу, яким на рубежі VIII–IX ст. постав князь Бравлін.

При першому же лінгвістичному демонтажі ім’я Бравлін повністю скидає слов’янофільський грим і розпадається на прагерманські інженерні корені braw- / brand- (загартоване вогняне залізо деміургів, звідси німецьке Brand) та lin- / hlin- (опора, жорсткий фортечний каркас, вал). Бравлін (Brand-lin) постає не випадковим ватажком, а ультимативним воєнно-технічним рангом «Зберігача залізного каркаса» — прямим нащадком королівського роду Амалів, наділеним первісною генетичною ліцензією на володіння простором від Балтики до Понту.

Глибинне коріння його мілітарного софту викриває безпосередній зв'язок із прадавніми боранами (Boranoi). Пізньоримський хроніст Зосим прямо фіксував, що в середині III ст. саме борани очолили перші й найпотужніші морські походи германців із Приазов’я на чорноморські центри Візантії (взяття Пітіунта й Трапезунда), діючи спільно з готами, але виступаючи як вища військово-технічна корпорація з унікальною технологією суднобудування.

Александр Ерёменко: Блеск и нищета исторических параллелей

 

Проводятся параллели между событиями и деятелями истории Древней Греции и событиями идеятелями нынешней войны Украины с Россией. Показывается вероятностный характер этих параллелей. Раскрывается смысл некоторых уроков истории.

Андрій Поцелуйко: Етика як аксіоматична система: чому мораль, подібно до геометрії, потребує вихідних принципів

 Коли ми говоримо про математику, мало хто заперечує, що будь-яка складна теорія починається з певних фундаментальних припущень. Геометрія не виводить саму себе з нічого. Вона починається з аксіом — тверджень, які приймаються як вихідні й на основі яких будують усю подальшу систему знань. Ми не доводимо, що через дві точки можна провести пряму, або що певні властивості простору є такими, якими ми їх приймаємо в межах конкретної геометрії. Ми просто задаємо фундамент, а вже потім вибудовуємо на ньому складну споруду теорем.

Але подібна структура властива не лише математиці. Етика — наука про належне, добро, справедливість і моральний вибір — також неминуче спирається на певні початкові припущення. Жодна моральна система не може виникнути без фундаменту, який сам не є просто наслідком попередніх моральних міркувань. Будь-яка етика має свої «аксіоми» — базові принципи, з яких починається розгортання моральної логіки.

Це не означає, що моральні принципи є довільними вигадками. Аксіома в науці — це не просто випадкове твердження. Вона має відповідати певним вимогам: бути несуперечливою, дозволяти будувати цілісну систему, пояснювати значну кількість явищ. Так само й етичні основи оцінюються за їхньою здатністю створювати послідовну картину людського співжиття.

Наприклад, принцип «людське життя має цінність» є своєрідною моральною аксіомою. Якщо його прийняти, з нього можна виводити багато інших положень: необхідність захисту від насильства, засудження безпричинного вбивства, повагу до людської гідності. Але сам цей принцип не може бути доведений у такому ж сенсі, як математична теорема. Він є фундаментальним прийняттям певного бачення людини та світу.

Інший приклад — принцип свободи волі та відповідальності. Якщо ми вважаємо людину істотою, здатною робити вибір, то з цього випливають поняття провини, обов’язку, права та відповідальності. Якщо ж ми повністю заперечуємо автономність особи, то традиційна моральна система починає втрачати сенс.

Саме тут виникає подібність між геометрією та етикою. У геометрії зміна аксіом змінює весь тип простору. Евклідова геометрія описує світ, де через точку поза прямою можна провести лише одну паралельну пряму. Неевклідові геометрії відмовляються від цього припущення і створюють інші, але внутрішньо послідовні системи.

Так само в етиці різні вихідні принципи породжують різні моральні теорії.

Андрій Поцелуйко: Чому жодна етична система не може повністю довести себе власним практичним результатом

 У природничих науках ми часто перевіряємо теорії через їхні наслідки. Якщо фізична теорія дозволяє правильно передбачати рух планет, поведінку частинок або результати експериментів, це є сильним аргументом на її користь. 

Виникає спокуса застосувати такий самий принцип до етики: якщо певна моральна система створює успішне, справедливе і щасливе суспільство, хіба це не доводить її правильність?

Але з етикою все складніше. Причина полягає в тому, що етична система не просто описує світ — вона визначає, що саме вважати добром. Вона містить оцінку, а не лише факт.

Якщо певне суспільство стало багатим, стабільним і могутнім, це ще не відповідає на питання, чи є воно морально правильним. Історія знає приклади держав, які демонстрували високу організацію, економічну ефективність або військову силу, але водночас здійснювали дії, які багато людей вважають глибоко аморальними.

Отже, сам успіх не є достатнім критерієм. Потрібно ще визначити: успіх у чому?

Андрій Поцелуйко: Гільйотина Юма: чому факти не створюють моральних законів

Однією з найважливіших проблем етики є питання про те, як перейти від опису світу до висновків про те, яким світ повинен бути. Люди постійно роблять моральні судження, але далеко не завжди помічають, що між двома типами тверджень існує принципова різниця.

Одні твердження описують реальність: що існує, що відбувається, як люди поводяться, які наслідки мають певні дії. Інші твердження мають нормативний характер: що є правильним, справедливим, добрим або обов’язковим.

Саме на цю проблему звернув увагу шотландський філософ Девід Юм у XVIII столітті. Він помітив, що багато філософських міркувань непомітно переходять від тверджень про факти до тверджень про моральні обов’язки. Автор спочатку описує, як влаштована природа людини чи суспільство, а потім раптом робить висновок, як люди повинні діяти. Але сам перехід від «є» до «має бути» потребує додаткового принципу.

Наприклад, можна сказати:

«Люди природно прагнуть власної вигоди».

Це описовий факт. Але з нього не випливає автоматично:

«Тому люди повинні завжди діяти лише у власних інтересах».

Для такого висновку необхідна додаткова моральна аксіома: наприклад, що особистий інтерес має найвищу цінність. Але ця аксіома вже не є просто фактом — це оцінка.

Так само:

«У природі сильніші організми часто витісняють слабших».

Це може бути біологічним спостереженням. Але з нього не випливає:

«Отже, людське суспільство повинно будуватися за принципом боротьби сильних проти слабких».

Щоб зробити такий висновок, треба додати припущення, що природний порядок автоматично є моральним зразком. Але це вже філософська позиція, а не науковий факт.

Саме тут проходить одна з головних меж між природничими науками та етикою.

Андрій Поцелуйко: Український дроновий феномен: не технологічне диво, а інженерно-експлуатаційне диво

 У сучасному інформаційному просторі часто можна почути вислів про «українське технологічне диво» у сфері безпілотних систем. Ця формула звучить ефектно, але потребує уточнення. Якщо під технологічним дивом розуміти створення принципово нових фундаментальних технологій — нових фізичних принципів, унікальних матеріалів, власної елементної бази, революційних процесорів чи сенсорів — тоді таке визначення є перебільшенням. Український феномен у сфері дронів має іншу природу. Його сутність полягає не стільки у винаході окремих технологій, скільки у винятковій здатності поєднати, адаптувати й ефективно використати вже існуючі технологічні можливості.

Саме тому точнішим визначенням було б інженерно-експлуатаційне диво.

Це диво не лабораторії, де створюється новий фізичний закон. Це диво інженерів, конструкторів, програмістів, виробничників та військових практиків, які з різних компонентів створили дієву систему, здатну змінювати характер сучасної війни.

Сучасний дрон — це не окрема деталь і не один винахід. Це складний комплекс, який складається з багатьох елементів: електроніки, програмного забезпечення, систем зв'язку, навігації, камер, акумуляторів, двигунів і конструкційних матеріалів. Більшість цих компонентів існує завдяки глобальній технологічній промисловості. Але сама наявність деталей ще не створює переваги. Перевага виникає тоді, коли хтось здатен перетворити набір деталей на ефективний інструмент.

Саме тут проявляється інженерний аспект українського досягнення.

Андрій Поцелуйко: Три архетипи влади: чому Сталін досі притягує росіян

Якби Сталін був лише злочинцем, історична оцінка його постаті була б значно простішою. Злочини можна документувати, засуджувати, розслідувати. Але історія не живе лише фактами. Вона живе ще й міфами, символами та архетипами, які нерідко виявляються сильнішими за історичну правду.

Сталін став не просто політичним діячем. Для багатьох він перетворився на символ абсолютної влади — влади, яка не визнає жодних обмежень, не потребує виправдань і сама визначає, що є законом. У цій постаті оживає давній близькосхідний, майже ассирійський архетип володаря, який утверджує себе через безмежну силу. Його велич вимірюється не справедливістю, а масштабом підкорення. Піраміда його могутності стоїть на кістках переможених, але саме це і сприймається як доказ величі.

Другий архетип — розбійник, що став царем. Це образ людини, яка не отримує владу у спадок і не здобуває її через закон, а вириває її силою. Він походить із низів, порушує всі правила, але зрештою сам стає правилом. У фольклорі різних народів цей мотив часто набуває романтичного звучання: благородний розбійник кидає виклик несправедливому порядку. Проте у випадку Сталіна цей архетип набуває моторошного змісту. Розбійник не відмовляється від насильства після приходу до влади — він робить його основою держави.

Третій архетип ще давніший і ще могутніший. Це образ імператора-помазаника, володаря, чия влада має не лише політичне, а й сакральне походження. Давньокитайський "Син Неба", візантійський василевс, московський цар — усі вони постають не просто керівниками держави, а посередниками між небом і землею. Їхня влада набуває характеру майже релігійної необхідності. Якщо правитель є носієм вищої істини, то сумнів у ньому стає не лише політичною незгодою, а майже святотатством.

У постаті Сталіна ці три архетипи дивним чином поєдналися. Безжальний завойовник, розбійник, який захопив трон, і сакралізований володар злилися в єдиний образ. Саме це поєднання створило міф, який пережив самого диктатора. Адже архетипи звертаються не до раціонального мислення, а до глибинних шарів колективної уяви. Вони пояснюють світ простими й сильними символами.

Саме тому культ Сталіна не можна пояснити лише незнанням історії або політичною пропагандою. Він живиться глибшими культурними механізмами, що наділяють владу сакральністю, насильство — героїзмом, а успіх будь-якою ціною — ознакою історичної правоти. 

Трагізм у тому, що для російського суспільства цей міф залишається привабливим саме тому, що поєднує три найпотужніші образи влади: тиранічного завойовника з троном на горі кісток, переможця-зухвальця, який силою здобув трон, і помазаника, чия влада здається освяченою самою історією або вищим призначенням. Саме в цьому полягає найбільша небезпека російської колективної  душі: цей образ не просто виправдовує минуле — він готує ґрунт для повторення цього минулого.

Андрій Поцелуйко: «Чарлі і шоколадна фабрика» як платонівська притча: архетип сакрального царя та Ідея Блага

Фільм "Чарлі і шоколадна фабрика" (англ. Charlie and the Chocolate Factory) (2005 року),  знятий режисером Тімом Бертоном, зазвичай сприймають як чарівну дитячу казку про дивовижну шоколадну фабрику, ексцентричного винахідника та щасливого хлопчика, якому усміхнулася доля. Створений він на основі дитячого фентезійного роману валлійського письменника Роальда Дала, виданого у 1964 р. Український переклад - Дал Р. Чарлі і шоколадна фабрика / переклад з англійської: Віктор Морозов (за ред. Олекси Негребецького та Івана Малковича). — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2005. — 240 с.  Книга вперше була адаптована у художньому фільмі в жанрі мюзикл за назвою «Віллі Вонка та Шоколадна фабрика» (1971). Мюзикл за мотивами однойменного роману «Чарлі та шоколадна фабрика» вперше був показаний у травні 2013 року в театрі «Роял» на Друрі-Лейн у Вест-Енді.

 Проте за зовнішньою простотою сюжету приховується складна символічна конструкція, яку можна читати як сучасний філософський міф. Якщо застосувати архетипний підхід і звернутися до філософії Платона, історія набуває зовсім іншого змісту. Вона перестає бути оповіддю про винагороду за добру поведінку і перетворюється на розповідь про пошук людини, яка здатна втілити найвищий моральний принцип — Ідею Блага.

Уся композиція фільму нагадує давній ритуал вибору нового правителя. Віллі Вонка не просто організовує екскурсію фабрикою і не проводить конкурс серед дітей. Насправді він шукає спадкоємця величезного світу, який створив власною уявою. Фабрика є не лише підприємством із виробництва шоколаду, а символічним космосом — упорядкованим світом творчості, фантазії та гармонії. Передати такий світ можна лише тому, хто сам є внутрішньо впорядкованим.

Саме тому п'ятеро дітей проходять низку випробувань.

Зовні всі вони дуже різні, однак із погляду архетипної психології кожна дитина є втіленням однієї надзвичайно розвиненої людської якості.

Август Глуп символізує ненаситність. Його життя визначається владою тілесних бажань. Він не здатний керувати власними потягами і стає їхнім полоненим.

Верука Солт є архетипом безмежної жадібності та прагнення володіти світом. Для неї не існує поняття достатності. Усе повинно належати їй.

Вайолет Борегард уособлює культ досягнення та перемоги. Вона готова ризикувати будь-чим заради чергового рекорду, адже її життя повністю визначає честолюбство.

Майк Тіві представляє іншу крайність — абсолютизацію технічного розуму. Для нього реальність є лише механізмом, який можна пояснити, виміряти й підкорити технології.

Кожен із цих персонажів є своєрідною психологічною гіпертрофією. Їхні чесноти перестають бути чеснотами саме тому, що втрачають міру. Коли одна людська здатність починає панувати над усіма іншими, вона руйнує особистість.

На цьому тлі Чарлі Бакет здається майже непомітним. Він не має видатних талантів, не демонструє виняткового інтелекту, не прагне перемагати інших і навіть не намагається привернути до себе увагу. Проте саме ця звичайність виявляється його найбільшою силою.

Чарлі не є людиною однієї пристрасті.

Його душа перебуває у стані гармонії.

Саме тут відкривається можливість платонівського прочитання фільму.

Валерий Бочков: Запрет — это тоже признание. Признание страха

ПУТИН ЗАПРЕТИЛ ТРАМПУ ПОСТАВЛЯТЬ ОРУЖИЕ УКРАИНЕ. Нет, вы не ослышались. И НЕТ, я не охуел - ИМЕННО ЗАПРЕТИЛ - и это юридический факт. ЭТО случилось сегодня 23 июля 2026 года. Сергей Лавров встретился в Маниле с государственным секретарём США Марко Рубио и передал ему распоряжение Кремля: вооружать Украину дальше — «недопустимо».

Именно так.

Не нежелательно. Не опасно. Не мешает переговорам. Недопустимо.

Слово удивительное. Так завуч говорит семикласснику, которого поймали с сигаретой за школьным туалетом. Так строгая тётка в музее одёргивает ребёнка, протянувшего руку к мраморному Аполлону. Так хозяин командует прислуге: сюда не ставить, туда не ходить, это не трогать.

Москва давно разговаривает с миром интонацией районного участкового. Ей не приходит в голову просить, убеждать или доказывать. Она запрещает. Даже тогда, когда запретить ничего не может.

Путин запретил Америке вооружать Украину. Ранее он запретил НАТО расширяться, Европе — вводить санкции, Украине — существовать, Финляндии — вступать в НАТО, российским матерям — спрашивать, где их сыновья, а мёртвым солдатам — считаться мёртвыми. Результаты этих запретов известны: НАТО расширилось, санкции множатся, Украина сопротивляется, Финляндия стала членом альянса, матери ищут сыновей, а кладбища растут быстрее российской экономики.

Однако Кремль не унывает. Если реальность не подчиняется приказу, тем хуже для реальности.

В самом деле, какое нахальство: Украина, которую Россия ПЯТЫЙ год пытается уничтожить, продолжает получать оружие. Украинцы почему-то не хотят покорно лечь в приготовленную для них могилу. Они стреляют в ответ, сбивают российские ракеты, топят корабли, жгут нефтебазы и иногда даже долетают туда, куда, согласно телевизору, долететь совершенно невозможно.

Вот это и есть главное преступление Украины.

Не национализм. Не НАТО. Не выдуманные биолаборатории. Не свергнутый Янукович и даже не призрак Бандеры, которого российская пропаганда вытаскивает из шкафа всякий раз, когда заканчиваются аргументы.

Украина виновата в том, что отказалась быть жертвой.