Андрій Сошніков: "Прекрасне Далеко" як Галактичне пекло: Криптоісторична деконструкція «Гості з майбутнього»

Коли радянська людина 1984 р. дивилася на екран телевізора, де витончена дівчинка з величезними очима обіцяла їй «Прекрасне далеко», вона бачила утопію. Ситу, чисту, безкоштовну копію сталінського ВДНГ, де замість тракторів літають фліпи, а замість черг за дефіцитом — безкоштовні автомати з морозивом. 

Але якщо ми увімкнемо холодну оптику європейського аналізу і подивимося на цей світ очима людини, знайомої з технологіями управління та прихованими архівами спецслужб, картинка розпадеться. Ми побачимо не початок комунізму. Ми побачимо фінал. Кінець біологічної історії людства. Постапокаліптичний «Світ Голограм», що пережив грандіозну катастрофу — Галактичну війну, в якій біологічна людина програла. 

Світ Кіра Буличова — це світ після «Зоряних війн». «Гостя з майбутнього» — це, панове, зовсім не дитячий серіал, як може здатися на перший погляд. Це швидше своєрідний антропологічний звіт про взаємодію двох різновидів радянської утопії: «затишного застою» 1984 р. та «стерильної досконалості» 2084-го.

Перше, що вражає стороннього спостерігача в Москві 2084 р. — це абсолютна, гробова порожнеча. Перед нами величезний мегаполіс, у якому повністю зникло населення. За п'ять серій фільму ми бачимо на вулицях заледве пару десятків людей. Де тридцять мільйонів жителів? Де китайці, де індійці, де нарешті радянський пролетаріат? Їх немає. Місто вимерло. Це класична зона відчуження.

Коля Герасимов знаходить машину часу не в сучасному науковому центрі, а в підвалі напівзруйнованого, покинутого дерев’яного будинку в центрі Москви 1984 р. Це так звана «точка сполучення». У майбутньому цей будинок так само стоїть у руїнах. Нова влада навіть не спромоглася прибрати сміття минулої епохи. Чому? Тому що немає робочих рук. Цивілізація перебуває в стані глибокої демографічної деградації.

Коля Герасимов, хлопчик, який вирушив по кефір, а несподівано знайшов машину часу, — це символ того, як звичайна людина випадково отримує доступ до таємниць суспільної системи. Він виступає своєрідним «чистим полотном», на якому майбутнє експериментує. Його подорож у рік 2084 — це не просто екскурсія, а радше інспекція штаб-квартири корпорації під назвою «Майбутнє». Там він бачить ідеальний світ без політики, лише з функціональними інститутами, роботами-бібліотекарями та нескінченним опівднем. Це умовний «Рим 2.0», де навіть пірати нагадують акторів із провінційного театру.

Warden Null: Конец колеи: Почему империя больше не восстанет из пепла

Почему империя больше не восстанет из пепла

Русская история веками напоминала заезженную пластинку. Скрип, треск, кровавый хаос, обнуление — и снова старая песня о главном. Рухнула романовская империя — из ее ошметков, умывшись кровью, выстроили еще более жуткую, красную империю. Сдох Советский Союз, страна похлебала свободы в девяностые — и снова радостно нырнула в теплое болото персоналистской диктатуры.

Из-за этого проклятого эффекта колеи у многих людей сегодня опускаются руки. Кажется, что это замкнутый круг. Что когда нынешний режим схлопнется (а он схлопнется с оглушительным треском), на его руинах непременно вылезет новый упырь с погонами, закрутит гайки и погонит страну на очередной круг исторического ада.

Расслабьтесь. И одновременно — ужаснитесь.

Никакого нового круга не будет. Колея закончилась. Она уперлась в бетонную стену физической, биологической и исторической невозможности. То, что мы наблюдаем сегодня — это не очередная спираль, с которой можно зайти на новый виток величия. Это предсмертные судороги некогда могучей империи-людоеда. Левиафан издохнет. И на то есть пять причин, против которых бессильны любые хотелки политтехнологов и силовиков.

ПРИЧИНА ПЕРВАЯ: Пир на трупе, или Конец совковой инерции

Нужно честно признать: последние двадцать пять лет Россия не строила новую империю. Она доедала труп предыдущей.

Весь этот имперский косплей, геополитические понты и бряцание железом базировались исключительно на колоссальном ресурсе, оставленном Советским Союзом. Инфраструктура, ТЭЦ, мосты, железнодорожные узлы и гидроэлектростанции были построены дедами. Огромные арсеналы бронетехники и миллионы тонн снарядов, которые сейчас радостно жгут, лежали на складах с семидесятых годов. Научные школы, космос, авиация — всё это было проеданием старого жира.

Своего фундамента за четверть века так и не заложили. Режим умел только качать нефть из советских скважин по советским трубам и покупать на эти шальные деньги лояльность и западные технологии.

Сегодня этот жир вычерпан до дна. Инфраструктура деградирует, техногенные катастрофы становятся нормой, склады пустеют. Для нового имперского рывка нужен колоссальный стартовый капитал. А его нет. В кассе пусто. Станки изношены, трубы гнилые. Инерция закончилась.

Warden Null: Одноразовая империя: почему отменяется табакерка

Общество обожает успокоительные сказки. Главная из них — это миф о прагматичной и хитрой элите, которая в критический момент достанет из широких штанин шарфик, тяжелую табакерку и элегантно решит проблему спятившего диктатора. Аналитики годами предрекают верхушечный переворот. Обыватели верят, что у людей, укравших миллиарды, должен быть инстинкт самосохранения.

Это ошибка. Опасная, наивная, инфантильная ошибка.

Никакой табакерки не будет. Инстинкт самосохранения у этих людей атрофировался, уступив место животному страху и параличу. То, что выстроено сегодня — это не традиционная диктатура и не авторитарная монархия с правилами престолонаследия. Это абсолютно стерильная, персоналистская, одноразовая система. Она спроектирована ровно с одной целью: сдохнуть в один день со своим создателем. И когда этот день настанет, никакого изящного транзита власти не предвидится. Будет только кровавая баня, в которой вчерашние хозяева жизни и их вылупки станут основным блюдом.

Давайте вскроем эту тушу и посмотрим, как работает механизм гарантированного самоуничтожения.

ЗВЕНО ПЕРВОЕ: Монополия на арбитраж и институциональная пустыня

Чтобы понять, почему элита обречена, нужно осознать фундамент конструкции. В нормальном государстве элиты придумывают институты — суды, выборы, парламенты — не ради демократии. Они придумывают их ради себя. Это их гарантия, что если один клан проиграет, его просто отстранят от кормушки, а не поставят к стенке с конфискацией имущества. Это страховка.

В нашей реальности эта страховка была осознанно уничтожена.

Андрій Поцелуйко: Арістотель і радянське розуміння економіки: несподівана спорідненість

На перший погляд, між античною філософією Арістотеля та радянською економічною системою лежить величезна історична й інтелектуальна прірва. 

Арістотель жив у IV столітті до н. е. у світі античного поліса, приватної власності, рабства та натурального господарства. 

Радянський Союз був індустріальною державою XX століття, заснованою на марксизмі, суспільній власності на основні засоби виробництва та централізованому плануванні.

 Проте на рівні фундаментального питання — для чого існує економіка? — між цими двома традиціями можна побачити несподівану спорідненість.

Арістотель одним із перших у західній філософії принципово розділив ойкономію та хрематистику. Ойкономія — мистецтво ведення господарства — повинна забезпечувати умови для життя людини та політичної спільноти. Багатство тут є засобом, а не кінцевою метою. Домогосподарство потребує землі, їжі, одягу, житла, інструментів та інших благ, але його потреби мають природну межу. Коли ж накопичення перестає мати межу і саме багатство стає метою, виникає хрематистика в її неприродній формі.

Саме тут з'являється одна з найглибших арістотелівських інтуїцій: економічна діяльність може бути підпорядкована двом принципово різним логікам. Перша — логіка достатності: виробляти й обмінюватися для того, щоб жити. Друга — логіка безмежного накопичення: накопичувати для того, щоб накопичувати. У першому випадку гроші є інструментом господарства; у другому господарство поступово перетворюється на інструмент примноження грошей.

У цьому пункті арістотелівська думка дивовижно перегукується з марксистською, а через неї — з радянською економічною ідеологією.

Андрій Поцелуйко: Соціальність, ієрархія і насильство у приматів

 Порівняння різних видів приматів показує цікаву закономірність: соціальність створює не лише можливість для співпраці, а й можливість для конфлікту. Чим більше особин регулярно контактують між собою, тим більше виникає соціальних зв'язків, суперництва, боротьби за ресурси, статус і партнерів. Тому на рівні простої статистики цілком логічно припустити: там, де контактів менше, буде менше й абсолютних випадків агресії. 

Проте з цього ще не випливає, що менш соціальний вид за кожного окремого контакту є менш агресивним.

Саме тут важливо розділяти кількість контактів і ймовірність агресії. Якщо одна група має десять тисяч соціальних взаємодій і сто агресивних епізодів, а інша — тисячу взаємодій і тридцять агресивних епізодів, то в другій групі абсолютного насильства менше. Але частка агресивних взаємодій у ній буде вищою. Отже, для порівняння різних видів недостатньо просто порахувати бійки: потрібно враховувати кількість можливостей для конфлікту, тривалість спільного перебування та кількість соціальних контактів.

Це особливо добре видно при порівнянні великих людиноподібних мавп. Орангутани значно менш соціальні, ніж шимпанзе або бонобо. Вони часто ведуть відносно самітний спосіб життя, тому просто мають менше постійних соціальних взаємодій. Через це у них менше можливостей для внутрішньогрупового конфлікту. Горили живуть більш соціально, але їхні групи мають іншу структуру: вони часто організовані навколо домінантного самця. Шимпанзе утворюють складні багаторівневі спільноти, у яких численні соціальні зв'язки поєднуються з конкуренцією та коаліціями.

Особливо цікавим є порівняння шимпанзе і бонобо. Бонобо також живуть у складних соціальних спільнотах, тому їхній приклад спростовує просту формулу «більша група — більше насильства». Розмір групи сам по собі не визначає рівень агресії. Важливо те, як організовані відносини всередині цієї групи, хто з ким утворює коаліції, як розподілена влада і які наслідки має конфлікт.

Андрій Поцелуйко: Історіософія Мавро Орбіні

 Історіософська концепція Мавро Орбіні є одним із найцікавіших прикладів ранньомодерного слов’янського історичного мислення, у якому історія перестає бути лише хронікою подій і перетворюється на засіб колективного самоствердження. Його книга «Царство слов’ян» (1601) була не просто історичним трактатом, а масштабним проектом створення символічного минулого для всього слов’янського світу. Орбіні прагнув дати слов’янам те, чого, на його думку, їм бракувало, — величну історію, співмірну з історією римлян, греків, германців чи біблійних народів. Його концепція є водночас історіософією, політичною програмою та культурним маніфестом.

Історія як відновлення втраченої величі

Для Орбіні історія не є нейтральним дослідженням минулого. Вона є актом відновлення справедливості. Він виходить із переконання, що слов’яни — один із найдавніших, наймогутніших і найславетніших народів людства, але їхня справжня роль була прихована або викривлена чужими авторами. Уже сама повна назва книги — «Царство слов’ян, сьогодні помилково званих склавонами» — містить історіософську тезу: сучасний стан слов’ян є наслідком забуття, а завдання історика полягає у відновленні істинної пам’яті.

У цьому сенсі Орбіні діє як мислитель епохи Відродження. Гуманісти XVI–XVII століть постійно зверталися до античності, шукаючи величне походження своїх народів і держав. Італійці виводили себе від римлян, французи — від галлів або троянців, британці — від легендарного Брута Троянського. Орбіні робить те саме для слов’ян: він наділяє їх глибокою стародавністю, глобальною присутністю та цивілізаційною місією.

Андрій Поцелуйко: Скіфія та готський Оюм: порівняння давніх соціополітичних систем

 На думку деяких істориків Скіфія та готський Оюм являють собою два різні типи соціополітичної організації давніх кочових і напівкочових суспільств, хоча обидві системи були усноправовими та не мали основних атрибутів класичної держави (бюрократії та писаного закону). Їх порівняння дає змогу простежити, як у давнину племінні об’єднання поступово могли перетворюватися на складніші політичні системи. Якщо Скіфію частина істориків характеризує як ранньодержавне утворення, то готський Оюм  розглядається ними як вождівство або велике племінно-політичне об’єднання.

За цією візією скіфська політична система відзначалася значним рівнем централізації. На її чолі стояла царська влада, яка мала не лише військовий, а й політичний та сакральний авторитет. Скіфське суспільство було соціально неоднорідним: у ньому існувала знать, воїни, рядові общинники та залежні категорії населення. Влада скіфських царів поширювалася на значну територію та різні племінні групи, що свідчить про формування надплемінного політичного центру. Важливу роль відігравали контроль над ресурсами, військова організація та зв’язки з осілими землеробськими районами й торговельними центрами Північного Причорномор’я. Саме ці ознаки дають підстави деяким дослідникам говорити про Скіфію як про ранню державу або ранньодержавне суспільство.

Готський Оюм мав дещо іншу структуру. За традицією, пов’язаною з розповіддю Йордана, готи на чолі з Філімером переселилися до нових земель, які називалися Оюм. Проте Оюм не обов’язково слід розуміти як централізовану державу в сучасному або навіть вузькому давньоісторичному значенні. Його можна трактувати як значне племінне об’єднання, у якому влада спиралася передусім на авторитет вождя, військову силу, родоплемінні зв’язки та особисту відданість знаті. За таких умов політична організація залишалася більш персоналізованою, а її стабільність значною мірою залежала від авторитету конкретного правителя та військової верхівки.

З Днем незалежності, Індіє!

З Днем незалежності, Індіє!

Нехай ця велика країна продовжує розвиватися й зберігати свій головний скарб - здатність об’єднувати різноманіття, не знищуючи його.

А нам варто дивитися на її історію, щоб чесніше побачити власні помилки — і не повторювати їх.

Голова ГО «Товариство Україна - Індія» Олег Торгало

Василий Танасийчук: Ричард Рорти и усталость западного интеллекта

Ричард Рорти в качестве новой парадигмы предложил американскому либерализму и всей западной мысли конца XX века, следующее: давайте перестанем искать истину и займемся полезной беседой. 

С точки зрения классической метафизики, предложение Рорти звучит кощунственно. Представьте себе платоновского философа, который веками карабкался по крутому склону пещеры к ослепительному свету Идеи Истины и тут снизу раздается вежливый голос Рорти: «бросьте карабкаться, там наверху ничего нет, кроме сквозняков. Давайте лучше попьем чаю внизу и обсудим, как сделать так, чтобы всем было комфортно».

Нас не интересует, «прав» Рорти или «неправ»... Нас интересует другое. Производством каких машин желания является неопрагматизм? Симптомом какой планетарной мутации выступает этот призыв забыть онтологию и отдаться чистой прагматике языковых игр?

Рорти начинает свою знаменитую книгу с удара молотка по образу философии как «зеркала природы». Веками философы воображали себя полировщиками зеркал: мол, наш разум отражает объективную структуру реальности. ​Что делает Рорти? Он говорит, что никакого зеркала нет. Есть бесконечные потоки языка, есть слова, сцепляющиеся со словами, есть социальные практики, которые работают или не работают. Если концепция помогает нам эффективнее договариваться в рамках либерально-демократического консенсуса это значит, что она «истинна». А если не помогает — в топку ее.

Тамара Гундорова: Наближається ювілей Івана Франка - виповнюється 170 років з дня його народження

 Наближається ювілей Івана Франка - виповнюється 170 років з дня його народження. Колись мені наполегливо запропонували  писати свою кандидатську дисертацію про Івана Франка. На цьому наполіг тодішній директор Інституту літератури Микола Шамота - досить зловісна постать в українському науковому середовищі кінця 1970-х років.  Я мусила згодитися, хоча Франка на той не знала і мені довелося досить довго  вглиблювати в його постать та вивчати його спадщину.  Але зрештою і сьогодні я вдячна долі, що вона привела мене до Франка. 

Я пізнала його лише на якусь дещицю, а глибина його міркувань, гностична закоріненість, психоаналіз не перестають мене приваблювати і сьогодні. Зрештою, це інша іпостась, ніж та, що всі називають "каменярем", - хоча "каменяр" для мене значить також зовсім інше (див. мою статтю про масонство Франка). 

Хочу, аби ви відчули тонкощі і складнощі його духовногностичного світу. Колись у виданні "НЕвідомий Франко: Грані Ізмагагду" (2006) я назвала його "феноменологією духу", бо Франко справді має свою глибинну культурософську систему.   У "НФ" я виділила кідька основних сиволічних ключів до його культурософії, а також зібрала деякі тексти, які їх ілюструють. 

Шкода, що видання "Невідомий Іван Франко" лишилося невідомим. Хоча ні, я розгорнуласвої ідеї у своїй монографії, але відміність була та, що у антології я подавала і самі тексти Франка на підтвердження свого аналізу. Видання мали розсилати по біблотеках в УКраїні. Я чомусь думала, що це  лише на папері, як це часто буває. Але на моє глибоке здивування вона є в багатьох бібліотеах, а одного разу на презентації до мене підійшов якийсь молодий чоловік і сказав, що йому трапилася моя книга "Невідомий Іван Франко" в якійсь сільській бібліотеці і вона змінила його долю. Отож, якщо навіть на одну людину вона так вплинула, значить моя робота не була зайва. 

Хочу сьогодні помістити тут лонгрід для бажаючих - мій есей про поему "Іван Вишенський" (1900) - одну з найцікавіших поем Івана Франка. Це есей про "аскета".

Андрій Сошніков: Печенізький бартер Претича: Таємниця Чорної могили та створення незалежної Чернігівської держави

Унікальний фактологічний пласт, законсервований у курганних реєстрах Подесенья, здійснює радикальне розгерметизування офіційного міфу про початок Чернігівського престолу. Традиційний академічний канон століттями стверджував, що Чернігів здобув суверенну державну коробку лише у 1024 р., коли Мстислав Хоробрий розгромив варязькі контингенти Ярослава Мудрого під Лиственом і змусив Новгородський консорціум піти на дуалістичний розподіл Русі по Дніпру. 

Проте прагматичний крос-культурний та археологічний аудит Чернігівського хабу повністю деконструює цей симулякр чернечих хронік. Знахідки в знаменитій Чорній могилі, сопряжені з антропонімічним аналізом постаті воєводи Претича, доводять існування на Східному Шляху потужної, суверенної та повністю автономної від Києва «чернігівської династії», чий правовий софт і шлюбні контракти тривалий час диктували умови самому варязькому Палатію Рюриковичів.

Масштабні розкопки кургану Чорна могила в Чернігові явили світу вищий символічний та військовий капітал території Х ст. Традиційна белетристика побожно оголосила цей грандіозний сорокаметровий курган упокоренням нібито «міфічного князя Чорного», засновника міста. Проте прагматичний аудит матеріальної бази повністю знищує цей камуфляж. Ключовим артефактом, знайденим в збройному затворі склепу, стала унікальна печенізька шабля, інкрустована золотом та східним орнаментом хорезмського типу. В оптиці нашого розслідування ця шабля — не випадковий трофей, а офіційний посадовий сертифікат і правовий пропуск, виданий печенізьким консорціумом чернігівському воєводі Претичу.

Літопис під 968 р. випадково проговорює механіку отримання цієї ліцензії під час знаменитої печенізької облоги Києва: «І сказав печенізький князь Претичу: «Будь мені другом». Він же відповів: «Нехай так буде!» І подали руки один одному, і дав печенізький  князь Претичу коня, шаблю і стріли, А він дав йому кольчугу, щит і меч». 

Харун Вадим Сидоров: Об "украинском Кадырове" и "Украинской мечте"

Казалось бы, это уже несколько лет как перестало быть актуальным, но порой приxодится читать/слышать рассуждения о том, что не сумев победить Украину военным путем, Кремль может поддержать в Украине украинский аналог "Грузинской мечты". Или же нечто вроде Кадырова - силу, внешне не прорусскую, а националистическую, но национализм которой будет направлен прежде всего против Запада. 

Это колоссальная ошибка в оценке ситуации, причем, с потенциально далеко идущими последствиями, если начать отталкиваться от нее. 

Целью Кремля как центра и точки сборки русского мира в русско-украинской войне уже является не абстрактное превращение украинцев в поxожиx на россиян или лишение иx свободолюбия и т.п. абстракции, которые приxодится слышать в такиx случаяx. Этой целью является уничтожение украинскиx нации и национального государства. 

Именно поэтому Кремль не устроит в Украине ни аналог "Грузинской мечты", ни даже аналог Кадырова, про которыx, особенно про Кадырова, можно сказать, что они деформируют свои этносоциумы, но точно не стремятся слить иx с русским и растворить иx в нем. 

В Украине целью Кремля является именно последнее, то есть превращение украинцев не в аналог русскиx, как приxодится в такиx случаяx слышать, а просто в русскиx. Что может быть достигнуто как с помощью военного и оккупационно-репрессивного уничтожения украинской идентичности в лице ее активныx носителей, так и с помощью ее культурного и идеологического уничтожения посредством завоевания русским миром украинскиx обывателей в капитулировавшей "денацифицированной и демилитаризированной" Украине. 

Следовательно, никакой украинско-националистический авторитаризм, обеспечивающий господство в Украине украинскиx языка, культуры, исторического и национального саомосознания, Кремль и русский мир не устроят, ибо они уже ведут войну за уничтожение всего этого, а не просто какой-то особой украинской политической культуры. 

От понимания этой цели Кремля и сущности русско-украинской войны я бы и советовал отталкиваться всем, кто рассматривает описанное как экзистенциальную угрозу для себя. В том числе и в оценке теx или иныx вариантов, которые позволят украинцам сорвать эти планы и соxранить себя как нацию, а Украину как свое национальное государство (последнее и является условием первого). 

Потому что, в противном случае может возникнуть риск перепутать цели и средства или причины и следствия и невольно поспособствовать врагу в достижении его задач

Богдан Червак: ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ ВДОМА!

Через 88 років Вождь повернувся до рідного народу, за свободу якого боровся все своє життя. Він залишив по собі Ідею, яку не змогли знищити жодні вороги, які б методи не застосовували, — Ідею Української Самостійної Соборної Держави, відновлення якої відбулося в 1991 році. 

Як зазначив Голова ОУН Богдан Червак:

Здійснилася мрія багатьох поколінь українських націоналістів: засновник і перший голова ОУН полковник Євген Коновалець на рідній землі.

Йому віддає честь незалежна Україна і українська нація.

Нагадаю, що кожен новий голова ОУН, починаючи від Андрія Мельника, мав за обов’язок домагатися повернення його праху в Україну.

І я безмежно радий, що, нарешті, це вдалося зробити."

Це історична мить для сучасного покоління: разом з Євгеном Коновальцем ми повертаємо свою історію, гідність і спадок. Лише та нація має майбутнє, яка шанує своїх Героїв, що боролися за неї і віддали свої життя. В Пантеоні Героїв славетний Вождь займе почесне місце. 

І, як наголосив Голова ОУН — Богдан Червак, повернення Коновальця зробить українців ще сильнішими у війні з Москвою та скріпить нашу віру в перемогу.

Україно, Твій Син вдома, зустрічай з гідністю і честю!

Українці, наслідуймо Чин Вождя!

Боротьба триває! Слава Україні! Вождеві слава!

Василий Танасийчук: Бахтин: академическая ложь о карнавале

Бахтин говорит нам об «улыбке народной культуры», о «веселом времени», о «двух мирах», о смеховой стихии, которая якобы освобождает человека от оков официальной догмы. 

Но ​книжный карнавал Бахтина - это фальшивка, придуманная для того, чтобы убаюкать испуганного обывателя. 

Настоящий карнавал вовсе не радостный праздник. Карнавал - это крик разорванного на куски тела, судорога агонии, мясорубка космической жестокости. Бахтин прославляет «гротескное тело», которое ест, испражняется, совокупляется, открывается навстречу миру, стирая границы между индивидуальным «я» и космосом.

​Средневековый карнавал - это не праздник освобождения. Это травма. Когда толпа на карнавале выворачивает мир наизнанку, коронуя шута и сбрасывая короля в грязь - это не просто смешная игра в переодевания. Это ритуальное убийство порядка, за которым неизбежно следует запах паленого мяса и литургия крови. Человек на подлинном карнавале - это тело без органов, растерзанное, расчлененное, кричащее в припадке чистой эпилепсии. 

Опрокидывание иерархий не приносит радости. Оно обнажает зияющую пустоту под каждой маской. Под маской шута нет никого, кроме безумия. Карнавал - это истерический припадок культуры, которая поняла, что у нее нет лица.

Бахтин говорит о карнавальном смехе как амбивалентном, универсальном, всепоглощающем, побеждающем страх смерти. 

Но настоящий карнавальный смех — это не веселье. Это истерический смех жертвы, которую ведут на костер инквизиции. Это оскал трупа. Когда толпа гогочет над кривляющимся паяцем, она не празднует жизнь, а глумится над собственной смертью, потому что боится посмотреть ей в глаза.

Андрій Поцелуйко: Асури і Велес: хтонічний полюс індоєвропейського космосу

 Одна з найцікавіших інтелектуальних інтуїцій, яка виникає під час зіставлення індійської та слов’янської міфології, полягає в тому, що асури в індуїстській традиції і Велес у реконструкції В’ячеслава Іванова та Володимира Топорова виконують подібну структурну роль. Це не означає, що вони є тотожними персонажами або що між ними існує прямий історичний зв’язок. Йдеться про глибшу, структурну подібність: в обох випадках ми бачимо хтонічний, земний, підземний, багатий і небезпечний принцип, який не є абсолютним злом, а становить необхідний полюс космічного порядку. 

Саме ця обставина робить історії Прахлади та Махабалі особливо важливими для порівняльної міфології.

Коли сучасний читач чує слово «демон», він майже автоматично уявляє абсолютне зло, ворога Бога, істоту, яку необхідно знищити. Проте індійські асури погано вписуються в таку схему. Вони справді є супротивниками девів, богів небесного порядку, але водночас залишаються нащадками тих самих космічних предків, здійснюють жертвоприношення, практикують аскезу, володіють законною царською владою і нерідко перевершують самих богів силою, мудрістю або духовною дисципліною. Прахлада і його онук Махабалі є найяскравішими прикладами цієї парадоксальної ситуації: царі асурів, які стають взірцями відданості Вішну.

Цей парадокс нагадує не стільки боротьбу добра зі злом, скільки напругу між небесним і хтонічним полюсами космосу, яку Іванов і Топоров реконструювали для праслов’янської міфології як конфлікт Перуна і Велеса.

Андрій Поцелуйко: Від ямників до Європи: як шнуровики та Bell Beaker стали справжніми агентами великої генетичної експансії

Коли археогенетика на початку XXI століття отримала можливість читати ДНК людей, які жили п’ять чи шість тисяч років тому, перед дослідниками відкрилася картина, що нагадує не повільне просочування населення, а серію великих історичних хвиль. Одним із найважливіших відкриттів стало усвідомлення того, що значна частина сучасного населення Європи походить від людей, пов’язаних із ямною культурою Понтійсько-Каспійського степу. 

Проте ще цікавішим виявилося інше: ця експансія відбулася не переважно прямим переселенням самих ямників, а через посередництво двох могутніх культурних і демографічних утворень — культури шнурової кераміки та культури дзвоноподібних келихів (Bell Beaker). Саме вони стали головними провідниками ямного генетичного компонента по більшій частині Європи.

Це відкриття змінює сам спосіб, у який ми уявляємо історію. Ми звикли мислити великими народами-завойовниками, які безпосередньо підкорюють континенти. Проте реальність бронзової доби була складнішою. Ямники були радше джерелом нового демографічного імпульсу, нової соціальної моделі, нових технологій мобільності, пов’язаних із конем, колісним транспортом і пасторальною економікою. Але основну роботу з поширення цього спадку виконали вже їхні нащадки, змішані з іншими європейськими популяціями, які створили нові культурні світи.

Ямна культура, що існувала приблизно між 3300 і 2600 роками до нашої ери, займала простори від нижнього Дунаю до Поволжя. Її носії були людьми відкритого степу, для яких мобільність була не випадковою рисою, а способом життя. Вони пересувалися великими відстанями, використовували вози, розводили худобу і створили соціальні структури, здатні підтримувати далекі міграції. Археогенетично вони становили особливу суміш східноєвропейських мисливців-збирачів і кавказьких мисливців-збирачів. Саме цей компонент — так званий степовий — пізніше став одним із головних елементів генетичного профілю багатьох європейських народів.

Андрій Поцелуйко: Від кіно до цирку і КВН: еволюція політичного використання масових видовищ у СРСР та пострадянському просторі

 Історія радянської культурної політики є водночас історією боротьби за контроль над уявою. Більшовицький проєкт ніколи не обмежувався економічними чи військовими перетвореннями: він прагнув створити нову людину, нову систему символів і нову колективну свідомість. Саме тому мистецтво від самого початку розглядалося не як автономна сфера творчості, а як інструмент формування політичної реальності. Упродовж ХХ століття в СРСР можна простежити характерне зміщення акценту: спочатку головним засобом політичного впливу стало кіно, згодом дедалі важливішу роль відіграв цирк як форма емоційної мобілізації, а в пізньорадянську й особливо пострадянську добу центральне місце посів КВН та споріднені гумористичні формати. Це був не просто перехід від одного виду мистецтва до іншого; це була еволюція самої технології влади — від героїчного наративу до видовища, а від видовища до керованого сміху.

Кіно як головний інструмент революційної держави

Після революції 1917 року більшовицьке керівництво опинилося перед безпрецедентним завданням: потрібно було переконати величезну, переважно неписьменну країну у правомірності нового режиму. Саме в цьому контексті виникла знаменита ленінська формула про те, що найважливішим із мистецтв є кіно. Навіть якщо поширений варіант про «кіно і цирк» не має документального підтвердження, сам пріоритет кінематографа для радянської влади є безсумнівним.

Кіно мало кілька переваг. Воно було зрозумілим без тексту, могло демонструватися в містах і селах, створювало ефект присутності та дозволяло будувати масштабні міфи. У 1920-х роках агітпоїзди й агітпароплави з пересувними кінопроєкторами розвозили радянську ідеологію по всій країні. Фільми Сергія Ейзенштейна, Всеволода Пудовкіна, Дзиґи Вертова не лише розповідали історії — вони формували нову мову революції. Монтаж, масові сцени, героїзація робітників, солдатів і селян створювали відчуття історичної неминучості радянського проєкту.

У сталінську епоху кіно перетворилося на фабрику державних міфів. Історичні фільми про Олександра Невського, Івана Грозного, Петра І чи громадянську війну конструювали образ безперервної російсько-радянської державності. Музичні комедії Григорія Александрова створювали утопічний образ щасливого соціалістичного життя. Кіно стало своєрідною світською релігією, де екран виконував функцію ікони, а кінозал — функцію храму нової ідеології.

Андрій Сошніков: Економічний супромат синдикату: Людвіг Християн Якоб як головний бухгалтер Слобожанщини та архітектор капіталізації надр

Поява німецького професора Людвіга Християна Якоба (1759–1827) у Харківському імператорському університеті у 1806 р. постає як один із найжорсткіших, найбільш прагматичних та інженерно точних актів інсталяції північного Готичного Логосу. Якщо Йоганн Шад переформатовував простір Слобожанщини на рівні чистого, абстрактного філософського Я, то Якоб прибув із німецького ядра із принципово іншим, прикладним квестом. Він виступив як головний бухгалтер Слобожанського економічного контуру, системний модератор капіталу та фінансовий інженер, чиїм завданням було випалювання хаотичного, марнотратного поміщицького побуту та натягування суворої, прозорої математичної матриці обліку на матеріальний субстрат Лівобережжя та майбутнього Донбасу. Розшифруємо інструментальну логіку цього фінансово-кадрового девайса крізь монолітну оптику системного аудиту.

Людвіг Християн Якоб був висококласним оператором, вирощеним всередині Галльського університету — однієї з провідних кузень німецького камералізму (науки про державне фінансове управління) та раціонального інжинірингу еліти. Він належав до найближчого інтелектуального кола Іммануїла Канта та був визнаним європейським експертом із політичної економії. Коли каразінський університетський консорціум, підживлюваний фінансовими субсидіями клану Квіток, шукав топ-менеджера для розгортання економічного факультету, кандидатура Якоба була погоджена на рівні вищих масонських шлюзів як безальтернативний варіант для раціоналізації Сходу Європи.

Андрій Поцелуйко: Карлтон Кун і проблема морфологічної схожості: сучасний погляд антропології та археогенетики

Праця Карлтона Куна "The Races of Europe" (1939) є однією з найвідоміших робіт класичної фізичної антропології XX століття. Спираючись на краніометричні вимірювання, антропометрію та порівняльну морфологію, Кун запропонував реконструкцію походження європейських антропологічних типів. Одним із його припущень було те, що нордичний тип походить від більш південних довгоголових популяцій, а подібність його морфологічних рис до деяких близькосхідних груп може свідчити про спільне походження. 

Однак розвиток популяційної генетики, археогенетики та еволюційної біології суттєво змінив уявлення про історію населення Європи.

Основною проблемою концепції Куна було те, що вона спиралася майже виключно на морфологічну подібність. У сучасній біології подібність фенотипу сама по собі не вважається достатнім доказом спільного походження. Однакові або схожі ознаки можуть виникати незалежно в різних популяціях під впливом однакових екологічних умов, функціональних обмежень або природного добору. Це явище називають конвергентною або паралельною еволюцією.

Форма носа є одним із найкраще досліджених прикладів. Вузький і високий ніс зустрічається як у багатьох популяцій Північної Європи, так і в окремих популяцій Західної Азії та Близького Сходу. Проте сучасні дослідження показують, що ця ознака може формуватися незалежно як адаптація до кліматичних умов або бути результатом дії кількох генів, а не свідчити про нещодавнє спільне походження.

Не менш важливою є й еволюція форми черепа. Сучасна біологічна антропологія показує, що краніальні ознаки є пластичними і залежать не лише від спадковості, а й від розвитку, харчування та інших факторів. Через це подібна доліхокефалія або схожі пропорції обличчя не можуть використовуватися як надійний доказ генетичної спорідненості між популяціями.

Найпереконливіші аргументи проти типологічної моделі Куна надала археогенетика. Починаючи з 2010-х років, аналіз давньої ДНК показав, що сучасні європейці сформувалися внаслідок кількох масштабних хвиль міграцій. Найважливішими компонентами є західноєвропейські мисливці-збирачі, ранні землероби з Анатолії та скотарі Понтійсько-Каспійського степу. Подальші регіональні змішування й адаптації створили сучасне різноманіття фізичних рис. 

Таким чином, історія населення Європи виявилася набагато складнішою, ніж припускали типологічні моделі першої половини XX століття.

Крім того, сучасна генетика демонструє, що окремі фізичні характеристики людини мають різну еволюційну історію. Світла шкіра, світле волосся, колір очей, форма носа та пропорції черепа визначаються різними генетичними механізмами і могли поширюватися незалежно один від одного. Це означає, що морфологічна схожість між двома популяціями не обов'язково відображає їхню близьку генетичну спорідненість.

Таким чином, сучасна наука не підтримує висновок Карлтона Куна про те, що подібність між нордичним типом і окремими близькосхідними популяціями є доказом їхнього спільного безпосереднього походження. Значно краще ці подібності пояснюються незалежною еволюцією окремих морфологічних рис, впливом природного добору та складною історією змішування людських популяцій. 

Праця Куна залишається важливою пам'яткою історії антропології, але її еволюційні реконструкції були суттєво переглянуті завдяки сучасним методам генетичного аналізу.

Рекомендована література

   1. Lazaridis, I. et al. (2014). Ancient human genomes suggest three ancestral populations for present-day Europeans. Nature, 513, 409–413.

    2.Haak, W. et al. (2015). Massive migration from the steppe was a source for Indo-European languages in Europe. Nature, 522, 207–211.

   3. Reich, D. (2018). Who We Are and How We Got Here: Ancient DNA and the New Science of the Human Past.

    4.Coon, C. S. (1939). The Races of Europe.

    5.Stringer, C. (2012). Lone Survivors: How We Came to Be the Only Humans on Earth.

Олег Гуцуляк: Типологічні моделі індоєвропейської міфології у дослідженнях Олексія Фанталова та Андрія Поцелуйка: порівняльний аналіз

 Дослідження Олексія Фанталова «Культура варварської Європи: типологія міфологічних образів» та Андрія Поцелуйка «Загальноіндоєвропейські міфологічно-релігійні архетипи та їх вияв в українській духовній традиції» належать до різних дисциплінарних і методологічних площин, однак їх об'єднує принципове прагнення побачити за різноманітністю конкретних міфологій певну глибинну систему.  

О.Фанталов захищав кандидатську дисертацію з культурології 2001 року і безпосередньо поставив у центр дослідження проблему типологізації міфологічних образів. 

А. Поцелуйко захистив дисертацію з релігієзнавства 2004 року, зосередившись на загальноіндоєвропейських міфологічно-релігійних архетипах та їх відображенні в українській духовній традиції.

Попри близькість проблематики, ці дослідники відповідають на дещо різні питання. 

О. Фанталов передусім запитує: які стійкі типи міфологічних образів можна виявити в культурах давньої Європи і якою є їхня структура? 

А. Поцелуйко ставить питання дещо інакше: які загальноіндоєвропейські соціофункціональні архетипи та міфологеми збереглися в українській традиції і як вони трансформувалися? 

Тому між їхніми моделями існує не стільки суперечність, скільки різниця рівнів аналізу.

1. Від міфологічного образу до архетипу

О. Фанталов будує свою систему навколо поняття типу міфологічного образу. Уже сама структура дисертації показує послідовність його задуму: спочатку визначається поняття «варварської Європи», далі розглядається «структурне ядро» міфологій її народів і соціокультурні детермінанти основних міфологічних типів, після чого ці типи перевіряються на конкретному матеріалі західноєвропейських варварських культур. Отже, О. Фанталов прагне реконструювати систему образів, які можуть мати різні імена й локальні характеристики, але виконувати співвідносні функції. У його моделі на першому плані стоїть саме образ як структурний елемент пантеону.

А. Поцелуйко використовує поняття соціофункціонального міфологічно-релігійного архетипу (парадигми). Це крок у напрямку більш абстрактної типологізації. Архетип у такому підході — це не просто персонаж і навіть не конкретний сюжет, а глибинна функціональна модель, яка може проявлятися через різні персонажі, міфологеми, обряди та епічні мотиви. У дисертації прямо наголошується на аналізі індоєвропейських соціофункціональних архетипів та дослідженні їхньої рефлексії в українській фольклорній традиції.

Тому перша принципова різниця між авторами полягає в масштабі типологічної одиниці:

О.  Фанталов → міфологічний образ → система образів → структурне ядро міфології.

А. Поцелуйко → соціофункціональний архетип → міфологема → конкретна культурна форма.

Ці моделі можна розглядати як взаємодоповнювальні: архетип пояснює глибинну функцію, тоді як образ показує її конкретне міфологічне втілення.