Василь Тулай: Рашизм – продукт, який створений усім російським населенням

 Роман Василя ТУЛАЯ «Пластилін імперії», завершений напередодні повномасштабного вторгнення, сьогодні звучить із моторошною пророчою силою. Те, що ще вчора могло здаватися художнім осмисленням природи російського імперіалізму, нині стало кривавою реальністю. В. Тулай у своєму романі «Пластилін імперії» препарує анатомію російського рашизму – від кремлівських кабінетів до суспільного дна, від імперських міфів до людської безвольності, з якої виростає покора злу. Його головний герой Прохор Лєвадов – не фанатичний імперець, а людина, яка розпізнала фальш системи, проте так і не знайшла в собі сили їй протистояти. Саме в цій драмі особистої відповідальності письменник оголює одну з найстрашніших властивостей тоталітаризму: він не лише ламає людину, а й робить її співучасником злочину. Імперія, на переконання автора, ліпить своїх підданих із пластиліну байдужості, страху та культу «вєлічія». І поки одні ліплять, інші дозволяють себе ліпити… Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, ця книжка звучить не лише як діагноз імперії, а й як застереження світові про небезпеку байдужості, безвідповідальності та культу «вєлічія».

– Пане Василю, у Вашій книжці «Пластилін імперії» головний персонаж Прохор Лєвадов – колишній злочинець, який опиняється в монастирській богадільні, а згодом добровільно вирушає на війну проти України, хоча розуміє її загарбницьку суть. Чому Ви зробили головним героєм не переконаного імперця, а людину, яка бачить брехню, проте все ж стає частиною злочинної системи?

– Роман «Пластилін імперії» завершено якраз в переддень повномасштабної війни 2022 року. Ми часто запитуємо себе, що стало головним чинником, подразником для нападу на Україну? Маразматик Путін? Шовіністичне суспільство, бажання російських можновладців відновити імперію? Почасти так і є: всі ці причини стали складовими початку війни, але найвагоміша ознака, як на мене, це здатність московитів сліпо вірити у свою богообраність, «вєлічіє», яке дає право на зневагу і ворожість до решти світу. Насправді, так звана «богообраність» є порожнім звуком, вигадкою, яку російські шовіністи придумали для себе, щоб приховати свою нікчемність і абсолютну бездуховність… Назвати народ, який ледь не стовідсотково підтримав війну проти українського «братнього» народу, боголюбивим – це нонсенс, який шовіністи вирішили пришити на свої прапори… І ось такий собі Прохор Лєвадов з кримінальним, злодійським минулим, сирота, для якого Росія – це країна, де можна красти, алкашити, знову красти і вкотре сісти за грати, стає головним героєм роману. Сьогодні він уже не злодій, і навіть не алкаш, після трагічної втрати дружини від самотності тікає у богадільню, де вперше дивиться на своє життя і долі інших безпритульних крізь призму російської дійсності… І раптом з подивом визначає для себе, що се не він злодій і дегенерат, а його «матушка-Росєя» пустила по світу голодранцем і ніколи не подарувала ні крихти співчуття, допомоги, чи якоїсь мізерної, людської опіки … Його гнали російськими дорогами, як прокаженого різні чиновники, урядовці, судді, вихователі. Ніхто й ніколи не назвав його Людиною. Але, вдивляючись у вікна богадільні, будучи на суспільному дні, він раптом глянув на себе збоку, аби зрозуміти, чому він прожив так, а не інакше, чому в цій країні, окрім дружини, ніхто зроду йому ні в чому не допоміг, не пожалів, не підтримав не спровадив на добру стежку… Що се за країна така – Росія? Чому найбільші злочинці, кровожерливі сатаністи, народжувались в Московії як не царями, то імператорами?

– У Вашому романі колишні в’язні стають матеріалом для створення нової категорії імперських героїв. Чи не закладено тут суперечності російської держави: суспільство, яке не спроможне забезпечити людині гідне життя, раптом обіцяє їй велич через участь у війні?

Андрій Сошніков: Крук і Слон над Тибром. Анатомія одного корпоративного перевороту, замаскованого під народження Республіки

Офіційна антична історія, вигадана німецькими професорами для виховання слухняних європейських чиновників, страждає на дивовижне недоумство. Нам пропонують повірити, ніби на порожньому місці, серед боліт Лація, якісь латинські пастухи раптом збудували мегаполіс із надскладним державним устроєм, винайшли римське право, створили регулярну, бездоганно озброєну професійну армію і почали завойовувати світ. 

Будь-яка притомна людина, яка хоч раз стикалася з будівництвом реальних державних інститутів, розуміє: без колосального припливу готового капіталу, готових технологій та століттями відпрацьованої логістики таке неможливо в принципі. Держава — це дуже дорога іграшка. Рим не міг виникнути сам по собі. Він був створений і оплачений.

Щоб зрозуміти реальну механіку Античності, потрібно назавжди забути про «народи» і «нації». Жодних римлян, карфагенян чи етрусків як етносів не існувало. Це були касти. Перед нами тризуб єдиної глобальної семітсько-середземноморської цивілізації, де кожна група виконувала свою сувору сословну функцію. Фінікійці (Карфаген) — це каста торговців та банкірів, що тримала в руках золото Ойкумени. Етруски — це каста жерців, яка забезпечувала сакральне право, хронологію та культурну легітимність. Римляни — це каста воїнів, груба силова корпорація, найнята для охорони торгових шляхів. 

Карфаген не був ворогом Риму; він був його структурним попередником. Ба більше, якщо зчистити з хронології триста років вигаданого німецькими кабінетними кротами «сміття», історія Карфагена і раннього Риму повністю накладається одна на одну. Це частини одного організму.

Похід Порсени близько 508–507 рр. до н. е. був жорсткою, хірургічною спецоперацією касти Жерців (етрусків), спрямованою на примусове повернення контролю над Римом, де місцева військово-купецька латинська ПВК спробувала здійснити несанкціоноване захоплення влади.

Щоб розкрити приховану механіку цього конфлікту, потрібно подивитися, чим насправді було вигнання останнього царя Тарквінія Гордого у 509 р. до н. е. Тарквіній, хоч і був етруском за походженням, здійснив фатальний кастовий зсув — він увімкнув режим одноосібного військового тоталітаризму, спершись на касту Воїнів (латинських найманців) та золото касти Торговців, повністю проігнорувавши сакральні інтереси вищої етруської жрецької ложі патриціїв.

Андрій Сошніков: Крипто-Селевкіди на Сицилії. Анатомія однієї високотехнологічної спецоперації античних інтелектуалів

Офіційні підручники з Античності, написані для виховання наївних європейських гімназистів, описують Перше сицилійське повстання рабів (135–132 рр. до н. е.) як зворушливий, але хаотичний бунт пригнічених пастухів та знедолених сільськогосподарських робітників. Нам малюють картини диких невільників, які зійшли з розуму від знущань римських латифундистів, взяли в руки коси і пішли безглуздо палити вілли. 

Будь-яка притомна людина, яка розуміє, як влаштовані реальні військові та логістичні структури, знає: утримувати три роки під контролем величезний, стратегічно важливий острів, розбивати кілька регулярних римських преторських та консульських армій, створювати власну державну канцелярію, карбувати монету і налагодити безперебійне постачання зброї натовп безграмотних рабів на порожньому місці не здатний в принципі. 

Повстання Євна було не бунтом, це була високотехнологічна спецоперація касти Інтелігенції (греків) з перехоплення глобальної влади.

Щоб зрозуміти приховану механіку цього Сицилійського гамбіту, потрібно уважно придивитися до постаті самого лідера повстання — Євна. Офіційні джерела крізь зуби згадують, що він був уродженцем сирійської Апамеї, пророком, магом і... «цирковим артистом», який пускав вогонь із рота. Насправді Апамея — це не просто провінційне містечко, це військове серце і головна база армії еліністичної імперії Селевкідів, де утримувалися бойові слони та виховувалися вищі кадри. Євн був висококласним ідеологічним оператором, релігійним містиком сирійсько-грецького зразка, засланим або використаним місцевими грецькими елітами Сицилії для мобілізації людського ресурсу.

І що ж робить цей «раб», ледве захопивши владу в Енні?

Борислав Береза: Росія неодноразово зазнавала ганебних поразок

Росіяни живуть думкою, що Росія, ніколи не програвала війни і що її не здолати. 

Це хибна думка. Росія (у різні історичні періоди — Московське царство, Російська імперія, СРСР) неодноразово зазнавала поразки у великих війнах і конфліктах. І переважно це були ганебні поразки, про які рашисти воліють не згадувати. А я згадаю. 

* Лівонська війна (1558–1583) — завершилася втратою позицій на Балтиці, втратою виходу до Балтійського моря та важкою економічною кризою.

* Російсько-польська війна (1609–1618) та інтервенція Смутного часу — призвели до втрати Смоленських і Чернігівських земель, а польські війська певний час займали Москву.

* Прутський похід / Російсько-турецька війна (1710–1713) — Росія втратила Азов і південний флот.

* Російсько-пруссько-французька війна (1806–1807) — завершилася підписанням невигідного для Росії Тільзитського миру.

* Кримська війна (1853–1856) — поразка коаліції на чолі з Російською імперією у війні проти Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинії; Росії заборонили мати військовий флот на Чорному морі.

* Російсько-японська війна (1904–1905) — поразка Росії, втрата південної частини Сахаліну (згодом повернута) та Порт-Артура та ганебна втрата флота у битві при Цусимі

* Перша світова війна (1914–1918) — внаслідок внутрішньої кризи та революції Росія вийшла з війни, підписавши важкий Брестський мир і втративши величезні території.

* Радянсько-польська війна (1919–1921) — завершилася підписанням Ризького мирного договору, за яким західні землі України та Білорусі відійшли до Польщі.

* Радянсько-фінська війна (Зимова війна) (1939–1940) — формально СРСР домігся територіальних поступок, але зазнав колосальних втрат і не зміг приєднати всю Фінляндію (отримавши виключення з Ліги Націй).

* Холодна війна (1946–1991) — глобальне геополітичне протистояння СРСР і США, яке завершилося розпадом Радянського Союзу.

* Радянська війна в Афганістані (1979 - 1989). Закінчилася примушенням СРСР до підписання Женевських угод та повним виведенням радянських військ під керівництвом генерала Бориса Громова. За офіційними даними СРСР, безповоротні втрати становили близько 15 000 військовослужбовців (включаючи Радянську армію, прикордонників та співробітників КДБ/МВС), а десятки тисяч отримали поранення. 

* Перша чеченська війна (1994–1996) — військова кампанія всередині РФ завершилася підписанням Хасав'юртівських угод і фактичним виведенням федеральних військ.

Росія вміє програвати. Про це не варто забувати. Росіянам в першу чергу.

Андрій Бондар: Як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення щодо українців

Цікаво, як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення щодо українців, що вкидалися в соцмережі для внутрішнього вжитку.

Почалося все зі "свидомых/свидомитов". Потім були "вышиватники/вышивата". Сьогодні це вже "мовнюки".

Прикметною тут є тенденція до звуження характеристики. 

"Свидомые" – це політичне означення. Слово, що окреслювало якісь не такі політичні погляди, які входили в контри з Москвою.

"Вышиватники" – це культурне означення. Слово, що окреслювало якусь не таку культуру, яка не приймалась і не схвалювалась Москвою.

"Мовнюки" – це мовне означення. Слово, що окреслює мову, яка не приймається Москвою.

Але найцікавіше в останніх тенденціях з "мовнюками" те, що вони переважно окреслюються як люди культурно обмежені. Мовляв, мова – чинник ізольованості та загумінковості. Тоді як насправді – нам усім це відомо зі щоденної практики життя тут – якщо і є в Україні двомовні люди, то це насамперед україномовні. Тобто це наскрізь облудна характеристика, яка будується на культурному приниженні за мовною ознакою, що, навпаки, розширює можливості людини, а не звужує їх.

Адже люди, які на щодень користуються українською, за замовчуванням знають російську, маючи достатні компетенції нею послуговуватися – розмовляти, читати, писати. До того ж російська україномовних людей буває і чистішою, і грамотнішою навіть за російську росіян, уже не кажучи про носіїв цієї мови тут. А от ті, що воліють у житті користуватися тільки російською, часто-густо українську знають на недостатньому рівні.

А суть у тому, що всі ці пейоративні дефініції в Україні насправді нікого не збурюють і не працюють. Все це гроші на вітер. Бо слова "жлоб", "рагуль", "мовнюк" були і залишаються маркерами зникомої постсовєтської аномалії, яка насамперед характеризує того, хто цими словами користується.

Tatiana Sand: Україна, яка так довго потребувала опори Європи, сьогодні сама стала для неї опорою

 Ну, що, мої любі українці?  Ми стали свідками, як наш змучений президент виграв цей  важкий тритижневий двобій  з Білим домом Трампа,  з Пентагоном Гегсета, з міністерством фінансів Бессента…. 

Виграв, не підвищуючи голосу, не грюкаючи дверима і не принижуючи Трампа. Після його демонстративної «дизельної оборудки» з хуйлом,  Зеленський розгорнув справжню дипломатичну контратаку - активну, наполегливу, але без жодного публічного випаду проти американського президента. Він не вступив у гру на емоціях, а просто перехопив ініціативу. 

І не просто перехопив ініціативу, він повернув Україну в центр міжнародного порядку денного, змусивши партнерів знову рахуватися з його позицією. Замість грати роль ображеного Трампом,  наш президент  сам почав задавати темп і порядок денний. А в дипломатії це важить більше, ніж найгучніші заяви. Чи думаєте, що Ердоган запросив нашого президента з жалю? 

Але ж скільки ґвалту було, що Зеленський нікчемний псих. Що він підставляє Україну….. памʼятаєте всі  ці соплі-воплі порохні і не тільки? 

Олег Чеславський: Що буде, якщо Росія спробує "обсуверенитися" по-справжньому

На полях саміту Росія-Африка Володимир Путін оголосив, що у світі є лише 3 країни з повним набором суверенних цифрових технологій: США, Китай і Росія. Більше, за його словами, "ні в кого немає".

 Фактчекери одразу пішли перевіряти залізо і знайшли те, чого й чекали: найбільший російський виробник мікросхем "Мікрон" пишається топологією 90 нанометрів, тобто рівнем 2004 року, а "вітчизняні" процесори "Ельбрус" і "Байкал" до 2022 року друкувалися на Тайвані, у тієї самої TSMC, яка сьогодні освоїла 2 нанометри. Усе це правда, і все це важливо. 

Але суперечка про нанометри відводить від питання, яке для Кремля значно неприємніше. Припустімо на хвилину, що Росія завтра навчиться друкувати чипи не гірше за тайванців. Чи стане вона від цього цифровим сувереном? Ні. Бо суверенітет у цифровому світі впирається не в кремній, а в мову. А мова цього світу одна, і вона не російська.

Володимир Цісар: Ілюзія компромісу: крах російського міфу про «зовнішнє управління»

«Нація, яка хоче панувати, повинна мати волю бути суб’єктом, а не об’єктом чужої волі», — Дмитро Донцов.

У сучасному геополітичному дискурсі дедалі чіткіше кристалізується усвідомлення того, що Російська Федерація принципово не налаштована на рівноправні та конструктивні домовленості з Україною. 

Коріння цієї відмови від діалогу криється не в поточній кон’юнктурі чи окремих політичних розбіжностях, а в глибоко укоріненій імперській ментальності. 

Для російського політичного та культурного істеблішменту Україна ніколи не розглядалася як самостійний суб’єкт — суверенна держава з власною волею, історією та правом на вибір. 

Натомість її традиційно сприймали лише як «об’єкт»: територію для експансії, буферну зону, розмінну монету у протистоянні з іншими державами або фундаментальний наріжний камінь для конструювання власної імперської ідентичності, яка без поглинання сусіда просто не здатна сформулювати концепцію самої себе. 

Прагнення домовлятися виникає лише тоді, коли визнається суб’єктність іншої сторони, а ставлення до сусіда як до безвольного тіла виключає саму ідею компромісу, замінюючи її мовою ультиматумів та диктату.

Цей об’єктивістський підхід формувався століттями через інструменти русифікації, міфологізації історії та заперечення української самобутності. 

Остап Сливинський: Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях?

Чому нам так важко порозумітися з поляками – в історичних, політичних, навіть економічних питаннях? Чому ми постійно говоримо як крізь стіну з вати? 

Відповідь очевидна: попри невеличкі острівці відкритості і взаєморозуміння, у ширшому масштабі, на рівні суспільств і політичних еліт, це – ніколи не діалог на рівних. Неможливо дійти до консенсусу там, де одна сторона постійно знецінює думку іншої.

Ну, гаразд, до XVIII століття існувала ягеллонська Річ Посполита, яку в польських середовищах чомусь досі люблять вважати багатонаціональним раєм, а насправді  вона була феодально-колоніальним утворенням з домінантною роллю носіїв польської культури. Польські просвітники ще на початку ХІХ століття описували польські шляхетські маєтки на Сході як острівці культури, оточені варваризмом. Так робив, наприклад, Станіслав Трембецький, яким захоплювалися за його прегарні «описи України».

Як контраргумент проти називання польської форми панування на східних теренах Речі Посполитої колоніалізмом часто можна почути те, що частина польських магнатських родів мала українське (руське) походження, тобто вони начебто докладалися до «спільного» творення «держави багатьох народів». На жаль, крім походження, там більше нічого не було. Культурно і мовно вони існували як польська шляхта. Тобто цей аргумент не заперечує, а якраз підтверджує типову колоніальну модель: асиміляція – здобуття високого соціального і економічного статусу – визиск колишніх одноплемінців.

Але чому досі існує цей погляд згори? Історик Даніель Бовуа, якого всім дуже раджу читати, зауважує одну цікаву річ.

У  ХХ столітті дуже багато поляків, які походили з селян, почали ототожнювати себе з шляхетською культурою, «одягати на себе костюм пана». Таким чином класово-етнічна ієрархія, характерна для імперсько-колоніальної моделі,  перетворилася на чисто етнічну зверхність (яка вже не знає ні суспільно-класових, ні економічних рамок, а може існувати незалежно ні від чого, сама по собі). Замість того, щоб розвивати свою «низову» культуру, поляки її майже цілком задавили і поширили на все суспільство її шляхетську модель. У «низ» автоматично з’їхали всі гамузом українці, литовці, білоруси.

Чому так сталося? Крім звичайного бажання поляків здаватися собі кращими, благороднішими, велику роль зіграла ще й шкільна освіта, яка передбачала обов’язкове захоплення Словацьким, Сенкевичем та іже з ними, які власне поставили знак рівності між шляхетською моделлю культури та «польськістю». Особливо токсичним чином тут доклався Сенкевич із його «Вогнем і мечем». Бо сентиментальні поеми Трембецького або романтизм Словацького і, скажімо там, Ґощинського – це було одне. Емоція, фікція, просто собі «література». А Сенкевич написав буцімто «реалістичний» роман, який розповідає "все як було": освічена, благородна польська шляхта, справжні європейці, і козаки – варварський набрід, із яким не те, що мирно, по-партнерськи співіснувати неможливо, його навіть «окультурити» не вдасться. Чому? Бо такими вони вже народилися.

Це остаточно підвело риску під – хай ілюзорною, але бодай декларативно правильною – «ягеллонською» ідеєю співтворення культури і легітимізувало етнічне знецінення. Це – два зовсім різні підходи, які відрізняються так, як відрізняються між собою «звичайний» економічний визиск і геноцид.

Цікаво, що в польській культурі час від часу з’являються спалахи інтересу до власного «селянського» елемента (на рівні соціального осмислення, а не поверхового «фольку»): думаю, наприклад, про рок-гурт R.U.T.A. або гучну книжку «Селянки» (Chłopki) Йоанни Куцель-Фридришак. Це – дуже добрі спроби усвідомити власну класово-культурну різноманітність і подолати цю монологічну псевдоаристократичну зверхність. Але це – поодинокі явища. 

Звичайно, Менцен, Браун і сучасна польська «патоправиця» з їхніми антиукраїнськими меседжами не виросли на порожньому місці, і це не тимчасова політична кон’юнктура «сьогоднішнього дня». Це – отруйні квіти на гумусі довгої традиції. І не треба казати, що це – внутрішня польська справа, що вони самі мають із цим розібратися. Ні, нас це дуже і дуже стосується.

Усе це – одне з пояснень, чому ті історичні вибачення, які були з українського боку, розбивалися об глуху стіну. Бо вони звучали з позиції рівноправного партнера, яким ми собі себе уявляли. Але це не означає, що ми маємо закритися у такому самому зверхньому мовчанні. Хоча це вже наступна дуже складна тема.

Новая политика, введённая Мелони для прекращения беспорядков в Италии, ошеломила всю Европу.

 Премьер-министр Италии Джорджа Мелони сделала за 24 часа то, чего мужчины Евросоюза не смогли добиться за последние тридцать лет!

Новая политика, введённая Мелони для прекращения беспорядков в Италии, ошеломила всю Европу.

Для контроля над насильственными протестами, проводимыми от имени студентов, она представила жёсткий план под названием «Доктрина против беспорядков».

Мелони ясно заявила:

«Если ты выйдешь на улицы и распространишь хаос, мы опустошим банковские счета твоих родителей!»

Любой, кто участвует в насильственных протестах, столкнётся с 5 годами тюрьмы и штрафом в 20 тысяч евро (примерно 18 лакх рупий).

Она поняла, что бунтовщиков, замаскированных и финансируемых из-за рубежа, нельзя остановить только слезоточивым газом. Она решила устранить логистическую и финансовую поддержку за их спиной.

Когда она начала налагать тяжёлые штрафы на родителей бунтовщиков и направила 500 военнослужащих в город Милан, внезапно никто больше не знал, куда исчезли все эти молодые активисты, которых раньше видели на улицах, или в каких пещерах они спрятались!

Это едкий ответ на заговоры «нового мирового порядка» миллиардеров, которые финансируют неправительственные организации для подрыва стабильности независимых государств и используют молодёжь как щиты.

Когда были закрыты финансовые и юридические лазейки, доступные под видом протестов, правда вышла наружу о тех, кто разыгрывает драму под именем революции.

По моему мнению… этот подход нужно применить точно так же и во всем мире тоже!

Букеле: Это не ненависть, это порядок. Это защита семьи, которая действительно работает,

 В Аргентине Букеле спросили, как они вырвали молодежь из модели наркокартелей: большой дом, дорогая машина, смартфон... когда честный труд приносит плоды только через годы. Его ответ ранит, потому что он правдив.

«Правительство опаздывает, если ждет, чтобы реинтегрировать того, кто уже нарушил закон, уже убил и уже отрубал головы. Жизнь шестилетнего или восьмилетнего ребенка еще можно изменить. А тому, кто уже выбрал зло... юноше, который продает помидоры на рынке, потеет, таскает тяжести, зарабатывает 5 долларов... и на углу бандит отбирает все это. Какой стимул у него остается? Продавать помидоры или стать тем, кто собирает дань? Поэтому войну стимулов никогда не выиграешь, если преступник все еще на улице.

Потому что государство не может платить ему утроенный минимум, чтобы он оставил преступность. Это не правительство, а дорогая наивность. Одна организация сказала мне: «нельзя покончить с преступностью одним махом, это 70 тысяч рабочих мест, эти деньги доходят до семей и тратятся легально». То, что они подразумевали, — это позволить раку жить, чтобы не навредить экономике. Букеле ответил им другой аналогией: если у меня рак с метастазами и мне предлагают операцию, химию и слабость после... но жизнь, я оперируюсь. Я не останусь просто так, надеясь, что опухоль станет вежливой».

Ему сказали, что ВВП может упасть на 10% из-за избавления от этой грязной экономики. Не упал. Вырос. Потому что страх — это тоже налог. И этот налог мы платили каждый день. Они убрали бандита из уравнения — не только чтобы наказать его, но чтобы парень, который еще не вошел в этот мир, увидел другое меню. Теперь это не: «стану бандитом и заработаю». А: «стану бандитом и потеряю свободу». Это не ненависть, это порядок. Это защита семьи, которая действительно работает, той, что присылает переводы, той, что никогда не имела большого дома, потому что не собирала кровавую ренту. 30 лет речей. 7 лет результатов. Остальное — теория для интеллектуалов.

Может, нам нужен Букеле во всем мире.

Фархад Туранли: 103-тя річниця проголошення Турецької Республіки: єдність, дружба та стратегічне партнерство України й Туреччини!

Під час офіційного прийому (29.10.2026 р.), організованого з нагоди Дня проголошення Турецької Республіки, до учасників урочистостей звернулася Її Високоповажність пані Фатма Джерен Язґан, Надзвичайний і Повноважний Посол Турецької Республіки в Україні. 

Із вітальним словом також виступив Його Високоповажність пан Олександр Павлович Міщенко, заступник Міністра закордонних справ України. 

У промовах було наголошено на важливості подальшого розвитку українсько-турецьких відносин і зміцнення стратегічного партнерства між двома державами.

Особливою подією урочистого зібрання стала присутність Мустафи Аґи Джемілєва Кримоглу – лідера кримськотатарського народу, народного депутата України, чия багаторічна діяльність є символом боротьби за права кримських татар, свободу та відновлення історичної справедливості. Його участь надала заходу особливого змісту, підкресливши історичні зв’язки та духовну близькість українського, кримськотатарського й турецького народів.

Для мене було великою честю бути учасником цих урочистостей. Висловлюю щиру вдячність Її Високоповажності пані Послу Фатмі Джерен Язґан за запрошення та можливість долучитися до відзначення цієї знаменної дати.

СЛАВА ТУРЕЧЧИНІ! СЛАВА УКРАЇНІ! ХВАЛА ЗСУ

Олег Гуцуляк: Ірландський Хелловін і Бармбрек як заміна Жертовного Оленя

На фото - Вогонь Самайну — давнє ірландське джерело Хелловіну. Джерело: Óg Childcare

 Головна особливість ірландського Хелловіну полягає в тому, що Ірландія є його безпосередньою батьківщиною. 

Сучасне свято походить від давньокельтського свята Самайн (Samhain), яке знаменувало завершення збору врожаю, початок нової темної частини року («кельтського нового року») та момент, коли межа між світом живих і духів ставала найтоншою.

Ключові автентичні риси ірландського Хелловіну

Ліхтарі з ріпи замість гарбузів: традиційний «Ліхтар Джека» (Jack-o'-Lantern) в Ірландії різали з твердої ріпи або брукви. Гарбузи з'явилися пізніше, коли ірландські емігранти перенесли традицію до Північної Америки, де гарбузи були більш доступними та м'якшими для різьблення.

Традиційний хліб Бармбрек (Barmbrack): обов'язкова страва - солодкий хліб із сухофруктами, у який запікають предмети-пророцтва на майбутній рік:

Перстень - до швидкого весілля;

Монета - до багатства;

Шматочок тканини - до бідності;

Горошина - весілля цього року не буде.

За сучасними правилами безпеки, кожен предмет перед запіканням ретельно миють, ошпарюють окропом і загортають у невеликі шматочки чистого пергаментного паперу або фольги, щоб ніхто випадково не проковтнув металевий предмет чи нитку.

Священний вогонь (Bonfires): вогнища в Ірландії мають практично-магічне значення. За давніми уявленнями, вогонь відганяв злих духів (Aos Sí / фейрі), а вугілля з нього відносили додому, щоб запалити вогнище на новий сезон.

Первісне перевдягання (Guising): люди вдягали шкіри й маски з тварин або бруднили обличчя сажею не задля розваги, а щоб «замаскуватися» під духів і бути непоміченими, коли ті виходять у світ живих.

Традиційні ігри з яблуками: яблука вважалися символом потойбіччя та родючості. Звідси походить гра Snap Apple (спроба вихопити ротом яблуко, підвішене на мотузці) та гадання на яблучній шкірці.

***

Ось автентичний традиційний рецепт ірландського хліба Бармбрек (Barmbrack або Bairín Breac). Назва походить від галльського breac, що означає «плямистий» - через велику кількість родзинок та цукатів усередині.

Андрій Поцелуйко: Козак у шароварах: право народної уяви на власний образ

Коли сьогодні ми уявляємо українського козака, перед очима майже неминуче постає знайомий образ: оселедець, вуса, люлька, бандура або шабля і, звичайно, широкі шаровари. 

Іноді щодо цього образу виникають суперечки: чи справді всі козаки носили саме такі штани? Чи не є надзвичайно широкі шаровари пізнішою художньою вигадкою?

Це питання важливе для історика костюма, але воно не повинно автоматично ставити під сумнів сам образ. Адже існує принципова різниця між тим, що носила конкретна людина в певний історичний момент, і тим, як ця людина та її епоха закарбувалися в народній пам’яті.

Історичні джерела свідчать, що козацький одяг не був одноманітним. Козаки носили різні типи штанів, їхній крій змінювався залежно від часу, місцевості, матеріалу та достатку. Водночас широкі штани однозначно були відомим елементом козацького вбрання вже у XVIII столітті. На зображеннях козаків XVIII століття зустрічаються як відносно вузькі штани, так і широкі шаровари з великою матнею.

Особливе значення тут має образ Козака Мамая. Починаючи з XVIII століття народні картини із зображенням Мамая набувають значного поширення. Упродовж наступних поколінь формується своєрідний візуальний канон: козак-бандурист, що сидить під деревом, поруч його кінь, зброя, люлька — і характерні широкі штани. У XIX столітті цей образ уже настільки міцно закріпився, що широкі шаровари стали одним із найвпізнаваніших атрибутів уявного козака.

І тут виникає важлива думка: народна картина не є фотографією минулого — але це не робить її менш історично цінною.

Андрій Поцелуйко: Культура і цивілізація

 Поняття культури й цивілізації часто вживають як синоніми, хоча вони описують різні сторони суспільного буття. 

Культура пов’язана передусім зі світом цінностей, смислів, знань, символів, традицій і творчості. 

Цивілізація ж може бути розглянута як спосіб організації та відтворення суспільного життя, як система форм, за допомогою яких люди взаємодіють між собою, накопичують і передають досвід, організовують господарську діяльність, комунікацію, освіту, владу та саморозвиток. Однак таке розуміння цивілізації потребує важливого уточнення: цивілізацію не можна ототожнювати ані з державою, ані лише з матеріально-технічним прогресом.

Держава є лише однією з можливих форм організації суспільства. Історія людства знає численні спільноти, які існували без централізованої державної влади або мали значно децентралізовані форми управління. Тому наявність держави сама по собі не може бути критерієм цивілізованості. Суспільство може виробляти складні системи норм, звичаїв, взаємних зобов’язань, розподілу праці, освіти, передачі знань і розв’язання конфліктів навіть без державного апарату.

Андрій Поцелуйко: Милозвучність мови: між фонетичною реальністю та культурною традицією

 У повсякденному мовленні нерідко можна почути твердження, що одні мови милозвучні, а інші — немилозвучні.

 Українську часто називають мелодійною, італійську — співучою, а деякі інші мови характеризують як різкі, грубі або важкі для слуху. 

Проте чи можна вважати такі оцінки об'єктивними властивостями самих мов? Чи не є вони радше відображенням наших культурних звичок, мовленнєвого досвіду та естетичних уподобань?

На мою думку, поняття милозвучності доцільно розглядати не як універсальну характеристику, що дає змогу порівнювати й ранжувати мови світу, а як категорію, зміст якої формується всередині конкретної мовленнєвої традиції.

Передусім необхідно розрізняти фонетичні властивості мови та естетичну оцінку її звучання. Фонетику можна досліджувати науковими методами: аналізувати співвідношення голосних і приголосних, структуру складів, закономірності чергування звуків, ритміку, інтонацію та особливості артикуляції. Усі ці характеристики є предметом лінгвістичного дослідження. Однак самі собою вони не утворюють об'єктивної шкали милозвучності, за якою одну мову можна було б визнати красивішою за іншу.

Наприклад, велика кількість збігів приголосних може бути характерною для фонологічної системи певної мови. Для її носіїв такі послідовності є звичними й природними, тоді як людина, яка не володіє цією мовою, може сприймати їх як складні для вимови або незвичні на слух. Але чи дає це підстави називати таку мову немилозвучною? Очевидно, ні. У цьому випадку ми радше спостерігаємо відмінність між мовними звичками слухачів, ніж об'єктивний недолік самої мови.

Водночас милозвучність не варто зводити виключно до індивідуального смаку. Естетичне сприйняття формується не лише на особистому рівні, а й у межах мовної спільноти. Носії мови засвоюють певні звукові закономірності, інтонаційні моделі, ритмічні структури та уявлення про природність мовлення. Ці уявлення закріплюються в повсякденній комунікації, літературі, поезії, пісенній культурі та мовній освіті. У результаті виникають відносно спільні критерії того, що в певній традиції вважається милозвучним.

Андрій Поцелуйко: Жорж Дюмезіль і естетичний вимір гуманітарного знання

У висловлюваннях Жоржа Дюмезіля про власну творчість є одна надзвичайно важлива для розуміння гуманітаристики думка. Він був готовий припустити, що колись з'явиться теорія, яка краще за його власну пояснюватиме зібрані ним факти. І тоді, за його словами, його праці можна буде перенести з бібліотечної секції науки до секції літератури й читати їх із задоволенням — подібно до того, як ми можемо насолоджуватися математикою Лобачевського. В іншому контексті Дюмезіль характеризував власну творчість як поєднання філософії та поезії.

Ці слова важливі не лише як прояв особистої інтелектуальної скромності. У них міститься певне розуміння самої природи гуманітарного знання. Дюмезіль ніби розрізняє два способи, в які твір може бути цінним. Він може бути цінним як теорія, тобто як пояснення певної сукупності фактів. Але він може бути цінним і як твір думки — як певна форма бачення світу, як інтелектуальна композиція, як образ, який відкриває читачеві новий спосіб сприймати культурну реальність.

Це розрізнення має принципове значення. Наукова теорія претендує на пояснення. Якщо з'являється інша теорія, яка краще пояснює ті самі факти, попередня втрачає свій привілейований пізнавальний статус. Але з цього зовсім не випливає, що сам твір, у якому ця теорія була сформульована, стає безвартісним. Історія науки переконливо демонструє, що старі теорії можуть переставати бути актуальними як пояснювальні моделі, але залишатися частиною інтелектуальної культури людства.

Саме тут Дюмезіль робить крок від науки до естетики. Його теорія може бути замінена іншою, але його книга може залишитися цікавою як витвір людського розуму. Її можна читати не тільки для того, щоб з'ясувати, чи правильна кожна її теза, а й для того, щоб побачити, як великий дослідник організував величезний і складний матеріал, як пов'язав між собою міфи, релігійні уявлення та соціальні структури, як створив певний образ індоєвропейської культури.

Андрій Поцелуйко: «Індоєвропейська» космогонія: п’ятдесят років потому — основні ідеї статті Брюса Лінкольна

У статті «“Indo-European” Cosmogony: Fifty Years Later» («“Індоєвропейська” космогонія: п’ятдесят років потому») американський дослідник релігії та міфології Брюс Лінкольн повертається до проблеми походження індоєвропейських міфів про створення світу. Автор переосмислює власні попередні дослідження, здійснені спільно з Яаном Пухвелем, і розглядає, наскільки обґрунтованою є реконструкція спільного праіндоєвропейського міфу. Основна мета статті полягає не лише в уточненні попередніх висновків, а й у критичному осмисленні можливостей порівняльного методу в дослідженні міфології.

Центральне місце в дослідженні посідає міф про створення світу через жертвоприношення первісної істоти. Відповідно до запропонованої реконструкції, важливими персонажами цього міфу є Ману (Manu) та Ємо (Yemo), імена яких пов’язують із праіндоєвропейською міфологічною традицією. Ману виступає як первісна людина, пов’язана з ритуалом і жертвоприношенням, тоді як Ємо, ім’я якого означає «Близнюк», стає жертвою, з тіла якої постає впорядкований світ. Подібні мотиви можна знайти в різних індоєвропейських традиціях, зокрема в індійській, іранській, германській та римській міфологіях. Порівняння цих джерел дало змогу дослідникам припустити існування спільного міфологічного сюжету, який міг сформуватися ще в доісторичний період.

Водночас однією з найважливіших проблем, до яких звертається Лінкольн, є питання достовірності такої реконструкції. Якщо в різних культурах трапляються схожі міфи, чи означає це, що всі вони походять від одного первісного оповідання? Автор наголошує на необхідності критично оцінювати подібні припущення. Реконструйований праіндоєвропейський міф не є безпосередньо засвідченим історичним текстом, а становить наукову модель, створену на основі порівняння різних джерел. Тому схожість окремих сюжетів не завжди доводить їхнє пряме походження від єдиного прототипу. Різні народи могли зберігати певні спільні мотиви, але надавати їм нового значення відповідно до власних історичних, релігійних і суспільних обставин.

Важливим аспектом статті є також розширення інтерпретації мотивів жертвоприношення, смерті та виникнення нового порядку. Лінкольн звертає увагу на те, що подібні сюжети зустрічаються не лише в міфах про створення космосу, а й у розповідях про загибель правителів, боротьбу за владу та заснування нових династій. У таких історіях смерть певного персонажа може символізувати завершення попереднього політичного устрою та появу нового. Автор розглядає, зокрема, оповіді, пов’язані з перським царем Камбісом і священним биком Апісом, узурпатором Гауматою, норвезьким правителем Гальвданом Чорним та Александром Македонським у пехлевійській традиції. Ці приклади демонструють, що мотиви загибелі, жертви й відновлення порядку можуть функціонувати в різних історичних і культурних контекстах.

На думку Лінкольна, міфи важливо розглядати не тільки як оповіді про походження світу, а й як засоби осмислення соціального устрою та політичної влади. У реконструйованому міфі про Ману та Ємо можна побачити символічний зв’язок між ритуалом, владою та формуванням упорядкованого суспільства. Жертвоприношення в такому контексті постає як подія, що передує виникненню нового порядку. Подібні уявлення могли допомагати пояснювати існування суспільних ієрархій, особливу роль правителів і жерців, а також необхідність ритуалів у підтриманні стабільності спільноти. 

Проте авторський підхід вимагає враховувати відмінності між окремими джерелами, адже схожі мотиви не обов’язково мали однакове значення для всіх народів.

Отже, стаття Брюса Лінкольна є важливим прикладом критичного перегляду наукових концепцій у галузі порівняльної міфології. Повертаючись до своїх досліджень п’ятдесятирічної давності, автор не відмовляється від ідеї існування спільних індоєвропейських міфологічних мотивів, проте наголошує на обмеженнях їхньої реконструкції. Він демонструє, що мотиви жертвоприношення, загибелі первісної істоти та виникнення нового порядку можуть пояснювати як створення світу, так і зміни в суспільному та політичному житті. Головний висновок статті полягає в тому, що міфологічні сюжети необхідно досліджувати в їхньому історичному й культурному контексті, розрізняючи спільність мотивів і доведене походження від одного джерела. Саме такий підхід дає змогу глибше зрозуміти роль міфів у формуванні релігійних уявлень, соціальних відносин і політичної легітимності давніх суспільств

Митрополит Епіфаній: Лише рідне та зрозуміле слово здатне відкрити справжню глибину молитви

 Рідною мовою можна справді усвідомлено молитися до Бога. Лише рідне та зрозуміле слово здатне відкрити справжню глибину молитви, її духовну красу та силу, дарувати живе переживання Божої присутності. 

Коли ж молитва звучить чужою, незнайомою мовою – вона переважно не торкається душі й серця так, як рідною і зрозумілою, не єднає з іншими вірянами в унікальній соборній молитві, не творить того справжнього духовного дива, на яке здатна лише молитва мовою рідною.   

Тому для нас так важливо, щоби в Українській Церкві линули молитви українською мовою! Бо завдяки цьому наша Церква є зрозумілою, відкритою і близькою до своїх вірних. 

Адже без рідної мови у богослужінні, проповіді, спілкуванні Церква для народу часто стає відстороненою, незрозумілою і чужою. І хоч вона й промовлятиме до людей «незнайомою мовою», але ті слова не відгукуватимуться у їхніх серцях, не торкатимуться душі, не спонукатимуть до змін, покаяння, а тому залишатимуться безплідними. Тож правдива Церква має говорити зі своїми вірними зрозумілою, близькою їхньому серцю, рідною мовою!  

Сьогодні, в День української писемності та мови, подякуймо Богові за те, що маємо можливість в нашій рідній Українській Церкві підносити молитви до Бога рідною українською мовою. Бережімо і плекаймо наш дорогоцінний скарб, нашу рідну мову!

Андрій Поцелуйко: Понтійсько-Каспійський степ як демографічний двигун індоєвропеїзації Євразії

Питання про прабатьківщину індоєвропейців належить до найскладніших проблем доісторії Євразії. Протягом тривалого часу дослідники намагалися визначити територію, на якій сформувалася праіндоєвропейська мова та виникла спільнота її перших носіїв. 

Однією з найвпливовіших залишається степова гіпотеза, що пов’язує цей процес із Понтійсько-Каспійським степом — величезним простором від Північного Причорномор’я через Приазов’я та Прикаспій до Нижнього Поволжя. 

Проте сучасні археологічні й генетичні дослідження дозволяють поставити питання ширше: навіть якщо не вважати цей регіон єдиною і беззаперечною прабатьківщиною всіх індоєвропейських мов, чи не був він головним демографічним вузлом, звідки виходили популяції, що започаткували наймасштабніші хвилі індоєвропеїзації Євразії?

Саме в такому формулюванні полягає одна з найперспективніших інтерпретацій ролі степового світу в доісторії людства. Йдеться не лише про походження мови, а про виникнення особливого історичного середовища, у якому взаємодія населення, господарських практик, соціальних структур і культурних традицій створила передумови для масштабних міграцій.

Степ як простір формування нових популяцій

Понтійсько-Каспійський степ не був ізольованою територією, на якій протягом тисячоліть розвивалося незмінне населення. Навпаки, це була велика контактна зона між Європою, Кавказом, Передньою Азією та внутрішніми районами Євразії. Тут перетиналися різні людські популяції, відбувалися переміщення, змішування та культурні запозичення. Тому формування степових спільнот варто розглядати не як одноразову подію, а як тривалий процес.