Драгослав Срейович: Олень у сербських народних звичаях

Стародавні народи вірили, що в оленя щороку відпадають роги, щоб наступного року вони виросли знову — ще більшими, сильнішими і красивішими. Так ці роги в народному уявленні стали символом, який прекрасним чином об'єднує в собі смерть і відродження, воскресіння і безсмертя. Олень був священною твариною великої ефеської богині Артеміди. Діоніс, Цернуннос і Христос часто ототожнювалися з оленем або зображувалися з оленячими рогами на голові. У Малій Азії олень відомий як священна тварина ще з другої половини III тисячоліття до нашої ери. Так само і в Європі народна фантазія дуже рано оточила цю тварину легендами, тому олень і сьогодні у нашого та інших європейських народів залишився божественною істотою, наділеною магічною силою.

Численні народні звичаї, пов'язані з оленем, — особливо маскування (рядження) в оленя — відомі майже у всіх європейських народів. С. Троянович описує один цікавий звичай у сербів і валахів у Банаті. Цей звичай практикується у Святвечір (Баднє вече) і на Мале Різдво (день святого Василя). Тоді «молодь кутається в шуби так, щоб не було видно облич», а на жердині носить спеціальну маску-клацалку (клоцалицю), з якою «ходять від хати до хати, пританцьовують, і заради забави їм дарують фрукти, гроші, яйця і хто що може». Клацалка робиться з дерева і має форму кінської голови, «але до її чола прикріплюють дві гілки, які виглядають як оленячі роги з відростками». Під нижньою щелепою підвішують дзвіночок, а роги прикрашають різнокольоровими паперовими стрічками. Клацалку супроводжує молодий чоловік, який грає на фрулі (сопілці) або свистить, а «серби при цьому співають не лише благочестиві, а й легкі, жартівливі світські пісеньки». Троянович абсолютно справедливо зауважив, що спочатку клацалка повинна була мати форму оленя, на що вказує і етимологія слова шербуль (від латинського cervus), як цю клацалку і сьогодні називають серби і валахи в Банаті. Звичай із клацалкою не обмежений одним лише Банатом. В. Караджич згадує клацалку і в Пожаревці, порівнюючи її зі схожим звичаєм у Дубровнику.

Андрій Поцелуйко: Єдина велика схема: чому індоєвропеїстика породила гранднаратив Дюмезіля

 У порівняльній міфології рідко трапляються теорії, які не просто описують матеріал, а починають організовувати його в єдину інтелектуальну архітектуру. В індоєвропеїстиці таким випадком стала трьохфункціональна модель Georges Dumézil. Вона не лише запропонувала інтерпретацію міфів, а й фактично задала спосіб бачення індоєвропейського світу як структурної цілісності.

Важливо, що ця модель виникла не в “порожньому полі”. До неї існували різні великі пояснювальні схеми — від натурміфологічних інтерпретацій XIX століття до спроб звести міф до психологічних або ритуальних універсалій. Однак більшість із них або не витримали перевірки матеріалом, або були надто загальними, щоб працювати як інструмент реконструкції конкретної традиції. Дюмезіль опинився в унікальній позиції: він запропонував модель, яка була достатньо абстрактною, щоб охоплювати різні культури, але водночас достатньо “жорсткою”, щоб її можна було застосовувати до текстів, міфів і соціальних структур.

Це поєднання створило рідкісний ефект: теорія почала виглядати не як одна з інтерпретацій, а як прихована граматика матеріалу.

У самій індоєвропеїстиці це мало наслідок, якого часто не помічають: замість конкуренції рівновеликих макротеорій виникла асиметрична ситуація. З одного боку — тріфункціональна модель, що претендує на опис базової соціально-міфологічної організації праіндоєвропейців. З іншого — множина локальних або часткових підходів, які уточнюють, коригують або доповнюють її, але не пропонують альтернативної цілісної архітектури того ж масштабу.

Андрій Поцелуйко: Чарльз Догерті та спадщина Жоржа Дюмезіля: індоєвропейська модель влади у ранній Ірландії

Розвідка Чарльза Догерті Warrior and King in Early Ireland *) належить до тих праць, які поєднують історію, філологію, історію релігії та порівняльну міфологію для реконструкції політичної культури ранньосередньовічної Ірландії. Одним із найважливіших інтелектуальних впливів на автора стала концепція французького дослідника Georges Dumézil, відомого насамперед своєю теорією трифункціональної структури індоєвропейських суспільств. Догерті не просто запозичує окремі ідеї Дюмезіля, а використовує його метод як спосіб осмислення ранньоірландської влади, воїнської культури та трансформації дохристиянських уявлень під впливом християнства. Водночас він не перетворює дюмезілівську модель на універсальну схему, а намагається поєднати її з конкретними історичними умовами Ірландії VII–XII століть. Саме тому його робота є прикладом того, як структуралістська теорія може бути адаптована до історичного аналізу без втрати уваги до політичної та культурної реальності.

Дюмезіль виходив із припущення, що індоєвропейські народи успадкували спільну модель суспільної організації, у якій виділялися три головні функції: сакрально-правова влада, військова сила та господарська продуктивність. Перша функція пов’язувалася з царем, жерцем і законом; друга — з воїнами та культом сили; третя — із землеробством, родючістю та матеріальним добробутом. Для Дюмезіля міфи різних індоєвропейських народів — від індійців і римлян до германців та кельтів — зберігали сліди цієї давньої системи. Догерті використовує саме цю схему для аналізу ранньої Ірландії, де, на його думку, взаємини між королем і воїном відображають фундаментальну напругу між сакральним порядком і руйнівною силою.

Андрій Поцелуйко: Кров на вівтарі прогресу

 Історію людської цивілізації часто описують як поступальний марш від варварства до гуманізму, від кривавого ритуалу до етики особистості, від страху перед богами до раціонального мислення. 

Проте за цією звичною схемою приховується значно складніша й менш оптимістична логіка. Відмова від людських жертвоприношень та перехід до символічної жертви не були наслідком раптового морального прозріння. 

Гуманізація релігії майже завжди народжувалася там, де суспільство досягало хоча б відносної стабільності, де страх перед голодом, хаосом і миттєвою загибеллю тимчасово відступав. І навпаки — у світах, приречених на постійний дефіцит, війну та екологічну крихкість, сакральне знову і знову набувало буквального, тілесного й кривавого характеру.

Центри Осьового часу в Євразії — від Греції та Юдеї до Персії, Індії й Китаю — змогли здійснити свій великий інтелектуальний прорив не лише завдяки геніальності окремих мислителів, а й тому, що за їхніми філософіями стояла матеріальна база відносної передбачуваності життя. Іригаційні системи, великі річкові цивілізації, стійкі злакові культури, накопичення запасів зерна, поява великих державних структур та, особливо, використання великої рогатої худоби створили умови, у яких людина вперше отримала історичну розкіш — не жити щодня на межі фізичного виживання. Саме велика тварина стала універсальним сурогатом жертви: вона дозволила перенести сакральний акт із людського тіла на економічно цінний, але замінний об’єкт. Там, де раніше на вівтар клали людину, дедалі частіше приносили бика, барана чи козла. Згодом і сама жертва почала втрачати буквальний характер, перетворюючись на молитву, піст, покаяння або моральне самозречення.

Андрій Поцелуйко: Між анархією та конфедерацією: Махновська вільна територія і середньовічна Швейцарія як моделі автономного самоврядування

Певні паралелі між Вільною територією махновців та Старою Швейцарською конфедерацією справді можна проводити, хоча і з важливими застереженнями. В обох випадках йдеться про політичні утворення, які виникли на периферії великих державних систем і певний час існували як союзи локальних громад із високим рівнем автономії. 

Проте їхня природа, соціальна база, історичний контекст і тривалість були дуже різними.

Подібність насамперед полягає у слабкості централізованої влади та сильній ролі місцевого самоврядування. 

Махновська Вільна територія будувалася на ідеї «вільних рад», де громади й селянські зібрання мали самі організовувати життя без державної бюрократії. 

У ранній Швейцарській конфедерації також існувала традиція кантональної автономії, локальних зборів громадян і слабкого надцентру. 

Швейцарські кантони об’єднувалися радше як союз взаємної оборони, ніж як централізована держава. У цьому сенсі обидва утворення можна розглядати як форми федеративної або конфедеративної самоорганізації «знизу».

Ще одна паралель — прикордонний і військовий характер цих суспільств. 

Махновщина виникла в умовах громадянської війни та постійної боротьби між більшовиками, білими, українськими національними силами й іноземними арміями. 

Рання Швейцарія також формувалася в гірському прикордонному просторі між великими політичними силами — передусім такими як Священна Римська імперія та Габсбургами. 

В обох випадках військова мобілізація місцевого населення була основою політичної автономії. Швейцарські ополчення й махновська повстанська армія мали  репутацію надзвичайно ефективних нерегулярних сил.

Алена Агеева: Противостоять превращению человека в вещь

Память о философах нужна не для юбилеев. Она нужна для того, чтобы в эпоху шума и страха не забывать думать.

Сегодня исполняется 55 лет со дня смерти Дьёрдя Лукача — одного из тех мыслителей, к которым я возвращаюсь всю жизнь.

Когда-то, студенткой философского факультета, я читала его трудно, медленно и не всегда понимала. Его книги требовали не согласия, а работы мысли. Тогда мне казалось, что философия — это прежде всего мир текстов, категорий и бесконечных споров о правильных интерпретациях рефлексии на окружающий космос. Но годы политической борьбы, общественной активности и наблюдения за тем, как людоедски устроен современный мир, заставили меня иначе взглянуть на Лукача. Сегодня я вижу в нём не только философа, но и человека, который всю жизнь пытался противостоять превращению человека в вещь.

Лукач писал об овеществлении — о том, как капитализм превращает человеческие отношения в отношения между товарами, цифрами и функциями. Полвека спустя эта мысль звучит даже острее, чем в его эпоху. Мы живём в мире, где стоимость нередко оказывается важнее достоинства, где рейтинги подменяют репутацию, а эффективность — человечность.

Но особенно важным мне кажется другое. Лукач принадлежал к поколению людей, которое пережило мировые войны, революции, контрреволюции, фашизм и надежды на освобождение человечества. Он понимал историю не как череду случайностей, а как пространство человеческой ответственности. История для него была не судьбой, а практикой. 

Наверное, именно поэтому сегодня, когда мир снова погружается в логику вооружённых конфликтов, милитаризма и дегуманизации, мне хочется вспомнить Лукача не как догматика и не как классика на книжной полке, а как мыслителя человеческой целостности.

Быть марксистом в XXI веке для меня означает не поклоняться прошлому и не искать оправдания насилию. Напротив. Это значит сохранять верность идее, что человек не должен быть средством ни для прибыли, ни для государства, ни для войны. Что освобождение невозможно через расчеловечивание. Что подлинная историческая перспектива начинается там, где заканчивается культ силы.

Лукач ошибался во многом. Как ошибаются все люди, которые пытаются участвовать в истории, а не наблюдать её со стороны. Но его главный вопрос остаётся живым: способен ли человек увидеть за хаосом событий целое и взять на себя ответственность за будущее?

Спустя 55 лет после его смерти этот вопрос звучит не менее тревожно и не менее актуально.

Василий Танасийчук: Хищные вещи XXI века

1965 год. Аркадий и Борис Стругацкие пишут повесть «Хищные вещи века». И это был чертовски хороший, злой, пророческий прото-киберпанк. Задолго до того, как Брюс Стерлинг с Уильямом Гибсоном начали фаршировать свои тексты деками, нейроимплантами и неоновым мусором, братья Стругацкик уже описали то, что сегодня называется «обществом потребления на максималках».

Стругацкие создали Страну Дураков. Сытый, богатый, безопасный курортный город, где победили бедность. У всех есть еда, одежда, дебильные развлечения типа «слег-пати». Но Стругацкие, поняли главное, когда у человека закрыты базовые потребности, а в башке звенящая пустота, он не идет читать Шекспира или строить звездолеты. Он начинает искать способ выкурить свой мозг через предохранитель.

Помните, как устроен слег? Ты берешь обычный радиоприемник, вставляешь туда копеечную деталь, ловишь определенную волну, ложишься в теплую ванну, добавляешь каплю хвойного экстракта. Далее твой мозг генерирует мощнейшие, абсолютно реалистичные галлюцинации, исполняющие тайные желания. Рай по радиоприемнику. Дешево, бесконечно и доступно каждому.

Стругацкие были уверены, что будущее за волновой, электромагнитной стимуляцией мозга. И они эпически промахнулись. Посмотрите на 2026 год. У нас есть нейросети, крипта, умные очки, но никто не ловит наркотический экстаз из радиоэфира. Почему это пророчество не сбылось? 

Кирилл Серебренитский, Олег Гуцуляк: Нечто иное управляет движениями, намерениями и вожделениями и правительства России и всего населения

ТЕКСТ Кирилла Серебренитского:

Современная российская оппозиция и их непосредственные предшественники, советские диссиденты-правозащитники - это концептуальные наследники Наполеона, точнее, наполеоновского Русского похода. 

Если угодно, я даже и прямую, хотя и зыбкую, пунктирную, линию исторической преемственности могу прочертить: скажем, от карбонарской версии бонапартизма, которую воплотили декабристы, - до фабулы "молодой меритократ-харизматик против затхлых неприятных геронтократов", - которая мерцает в истории Навального, Немцова и кого там ещё. 

Но даже не в этом дело. 

Наполеон рухнул - потому, что всей тяжестью опирался на алгоритмы витальной логики и юридической регламентации. То есть: он исходил из того, что: и человек, и сообщество нацелены на выживание, а выживание неизменно ищет наиболее комфортные условия. Во имя поисков оптимального комфорта заключаются сложные многоуровневые общественные договоры, на основании которых возникают законодательные системы. В хаосе военных действий Наполеон, прирождённый физик и математик, видел некие отчётливые закономерности, и свои планы с ними координировал. То есть, попросту: Россия, как и любая другая страна, оберегает свои территории, особенно же столичные центры. Для этого существует регулярная армия. Войска стараются удержать наступление противника как можно ближе к границе, прикрывая внутренние, особо уязвимые, центры и коммуникации. Если армия терпит поражение, - то, собственно, ничего не меняется: предполагается, что Россия капитулирует, на наиболее комфортных, по ситуации, условиях, - чтобы, жертвуя частью, сохранит ь целое.

Но в России это не работало даже тогда, - при всей архитектурной выверенности механизмов Восточной Империи, притом, что петербургский период Российской истории несомненно принадлежал к историческому контуру Европы, являлся восточным флангом оксидентального ранжира. Нечто иное управляло движениями, намерениями и вожделениями и правительства России, и, видимо, всего населения. Регулярная армия уходит, стремясь оторваться от противника, оставляя без защиты огромные территории, - куда? на Волгу? на Урал? в Сибирь? Всё население, вместо того, чтобы оберегать по возможности, свои дома и сады, - просто бежит, с мешками и котомками. По городу бегают полицейские и поджигают дома. Какой смысл в этом разгроме и разорении огромного города? который вполне можно было бы сохранить? Ведь не сгорели же Берлин, Вена, Рим, Мадрид? 

Амвросий фон Сиверс: Освобождение от старых богов — лейтмотив всякой новой религиозной системы

Большинство людей полагает, согласно концепции Просвещения, что изначально был атеизм или самое примитивное идологпоклонство. Собственно, идеи сии влекутся из неприкритого антихристианства данных мыслителей. Но сам генезис верований представляется более сложным. 

Согласно Библии, человечество, даже падшее, имело истинное Богопочитание. С определенного времени начался культ демонов, ибо оные активно общались с людьми, а затем и вовсе решили породнится, породив нефилимов и гибборимов. Вот откуда всячкие детали из первоначальных знаний. Сохранившиеся в архаичсеских мифологиях.

Но наше внимание будет обращено к иному: к замене одного мiровосприятия, на другое. Как оно происходит, и почему?

     Несомненный водораздел пролегает при Потопе, когда всё обнуляется, но сохраняется лишь Богопочитание ЯХВЕ, подтвержденное Им в Завете с Ноем.

Софронов очень точно определает: «Как покровительница Урука Иннана отправляется в Эреду, к Энки, чтобы добыть МЕ, божественные законы , которые дают влсть над миром. Она обольщает Энки и тот отдает ей все 100 МЕ. Инанна погружает законы в небесную ладью и отплывает в Урук. С этого момента МЕ навсегда потеряны и для Энки, и для Эреду. В такой форме выражается историческое событие — переход гегемонии от Эреду  к Уруку, что архкологически подтвекрждает появлением  слоев убейдиской культуры…» («История Древнего Востока в Ветхом Завете» М.2005, стр.219). Эреду — еще допотопный город, построенный Каином. Город возродится после Потопа, но вскоре утратит свое первоначальное положение. 

Вышеозначенный миф, скорее всего отражает еще допотопные реалии, когда Ноэма могла нечто похитить у Еноха. Но более реальным кажется, все таки, сюжет послепотопный, когда Эрех (Урук) основан Мескиангашером, т. е. библейским Хуш. 

Что такое МЕ? - Тот самый Завет, состовший из 100 установлений. 

Олексій Дудченко: Коли і як виникли еліти

Коли виникли суспільні еліти? Витоки соціальної нерівності та владних інститутів. ​Пізній кам'яний вік зазвичай не асоціюється із соціально стратифікованими суспільствами. 

Проте вчені переконливо доводять: соціальні та політичні еліти почали зароджуватися ще на самому світанку землеробства. 

У соціологічній науці концепція еліт сформувалася на початку XX століття завдяки Вільфредо Парето, який стверджував, що будь-яке суспільство неминуче продукує меншість, яка перебирає на себе ухвалення ключових рішень. Згодом інші дослідники розвинули «теорію еліт», зафіксувавши регулярну появу цього феномену всередині організацій, корпорацій та інститутів.

​У свою чергу, Роберт Міхельс сформулював свій знаменитий «залізний закон олігархії», згідно з яким навіть масові соціалістичні організації ХХ століття неминуче набували елітарного характеру в міру централізації владних повноважень. ​

Етимологічно слово «еліта» походить від французького elite («обрані»), яке, у свою чергу, сходить до латинського дієслова eligere — «вибирати». Воно має безліч конотацій, проте кожна з них насамперед визначає групу людей, яку в конкретному соціумі вважають вищою за інших. 

Але якщо соціологічне розуміння еліт еволюціонувало протягом останнього сторіччя, то наскільки далеко вглиб віків сягають корені укоріненої нерівності, і які саме умови її породжують? ​

Андрій Поцелуйко: Структура міфу і космос традиції: методологічний діалог Емілі Лайл та Клода Леві-Строса

Методології Емілі Лайл та Клода Леві-Строса належать до широкого кола структуралістських підходів у гуманітарних науках ХХ століття, однак між ними існують принципові відмінності у розумінні міфу, соціальної організації та природи символічного мислення. Їх об’єднує переконання, що міфологія не є хаотичним набором оповідей, а відображає глибинні структури людської свідомості. Проте те, що саме вважається цією «структурою», як її реконструювати і яку роль вона відіграє в культурі, у Лайл і Леві-Строса трактується дуже по-різному.

Методологія Леві-Строса виростає з французького структуралізму, сформованого під впливом лінгвістики Фердинанда де Соссюра та фонології Романа Якобсона. Для Леві-Строса міф є мовою особливого типу. Він вважав, що окремі персонажі чи сюжети самі по собі не мають визначального значення; справжній сенс виникає через систему відношень між елементами. Подібно до того, як у мові значення слова залежить від його місця в системі, у міфі значення породжується структурою опозицій. Тому центральним інструментом його аналізу стають бінарні протиставлення: природа/культура, сире/варене, життя/смерть, чоловіче/жіноче, небо/земля. Міфологія, згідно з Леві-Стросом, є способом символічного примирення таких суперечностей.

Його метод передбачає розкладання міфу на мінімальні структурні одиниці — «міфеми» — та виявлення прихованої логіки їх взаємозв’язків. Особливо важливо, що Леві-Строс майже не цікавився історичним походженням міфів. На відміну від порівняльно-історичних індоєвропеїстів, він не прагнув реконструювати прадавню традицію чи первісний текст. Для нього важливішою була універсальна структура людського мислення, яка проявляється в різних культурах незалежно від їх генетичних зв’язків. Саме тому його дослідження американських індіанців, австралійських аборигенів чи античних міфів підпорядковувалися одній меті: показати універсальність структурного механізму людського розуму.

Андрій Поцелуйко: Дюмезіль, Бенвеніст і Леві-Стросс (дві замітки)

Андрій Поцелуйко: Мова, міф і структура: інтелектуальний діалог Жоржа Дюмезіля та Еміля Бенвеніста

У французькій гуманітарній думці ХХ століття існують постаті, чий вплив значно перевищує межі їхніх окремих дисциплін. Жорж Дюмезіль і Еміль Бенвеніст належать саме до таких мислителів. Один працював із міфами, богами та ритуалами індоєвропейських народів, інший — із мовою, семантикою та історією понять, але їхня праця поступово сформувала спільний інтелектуальний простір, у якому мова, міф, соціальна структура та культурна уява виявилися різними вимірами однієї системи. Їхній зв’язок не був відносинами вчителя й учня, не проявлявся у форматі прямої школи; це був радше глибокий діалог двох методів, двох способів бачити приховану архітектуру культури.

Обох мислителів об’єднувала індоєвропеїстика — не лише як філологічна дисципліна, а як спроба реконструювати світогляд давніх суспільств через релікти їхніх мов і міфів. Для Дюмезіля індоєвропейська традиція відкривалася передусім у пантеонах богів, героїчних сюжетах та ритуалах. Для Бенвеніста — у структурі слів, у значеннях соціальних термінів, у мовних формах, що пережили тисячоліття. Обидва виходили з переконання, що культура не складається з випадкових елементів: мова, релігія, право, політична організація та символічні уявлення утворюють взаємопов’язану систему. Саме ця інтуїція згодом стане одним із фундаментів структуралістського мислення.

Найвідомішим внеском Дюмезіля була його трифункціональна теорія індоєвропейських суспільств. Він стверджував, що індоєвропейська уява організовувала світ навколо трьох основних функцій: сакрально-юридичної влади, військової сили та продуктивності або родючості. Ці функції, на його думку, проявлялися не лише в соціальному устрої, а й у міфології, де боги й герої втілювали відповідні аспекти космічного й політичного порядку. Римська релігія, ведичні тексти Індії, скандинавські саги чи іранська традиція для нього були різними варіантами однієї глибинної структури.

Андрій Поцелуйко: «Від “хвороби мови” до реконструкції основного міфу: еволюція порівняльно-історичної індоєвропейської міфології»

Розвиток порівняльно-історичної індоєвропейської міфології як окремої наукової дисципліни є одним із найяскравіших прикладів еволюції гуманітарного знання в модерну та постмодерну епоху. Упродовж майже двох століть ця галузь пройшла шлях від романтичного ентузіазму ранніх філологів до складних міждисциплінарних реконструкцій, які поєднують лінгвістику, антропологію, археологію, релігієзнавство, семіотику та навіть популяційну генетику. Кожен етап цієї історії не просто додавав нові методи до вже існуючих, а радикально змінював саме розуміння того, що таке міф, як його слід досліджувати і що саме в ньому можна реконструювати.

Перший великий етап виник у середині XIX століття на ґрунті романтичної філології та захоплення відкриттям спорідненості індоєвропейських мов. Саме тоді постала ідея, що за мовними відповідностями можна реконструювати не лише прамову, а й духовний світ праіндоєвропейців. Центральною фігурою цього періоду був Макс Мюллер, який сформулював знамениту концепцію міфу як «хвороби мови». Згідно з його підходом, первісна людина описувала природні явища через поетичні метафори: світанок міг бути «дівчиною в золотому вбранні», сонце — «переможцем темряви», а гроза — «битвою небесних сил». Згодом справжній метафоричний зміст забувався, і ці образи починали сприйматися буквально як особистісні божества. Так виникали міфи.

Андрій Поцелуйко: Після Риму: чи повторює Захід історію Візантії та франків?

Кожне покоління намагається впізнати себе в історії великих імперій. Коли сучасний Захід переживає політичні кризи, суперечки між союзниками, втому від глобального лідерства та боротьбу за новий баланс сил, дедалі частіше згадують падіння Риму. У таких порівняннях Сполучені Штати інколи постають у ролі нової Візантії — центру, який вважає себе спадкоємцем старого порядку, тоді як Європа нагадує постримський Захід із його окремими державами, що дедалі більше проводять власну політику. Це не точна історична модель, а радше спосіб осмислити світ, у якому колишня єдність уже не здається непорушною.

Після падіння Західної Римської імперії саме Константинополь залишився носієм римської традиції. Візантійська імперія не сприймала себе новою державою — вона вважала себе самим Римом. Її імператори говорили мовою універсальної влади, дипломатії та цивілізаційної переваги. 

Водночас на заході Європи виникали нові королівства, серед яких особливе місце зайняли франки. Вони спочатку існували в тіні римської спадщини, але поступово почали претендувати на власне право бути центром Європи. Коли Карл Великий був коронований імператором у 800 році, це стало не лише політичним актом, а й символічним викликом Візантії. Відтоді між двома центрами сили розпочалася боротьба не стільки за тотальне знищення один одного, скільки за право визначати, хто є справжнім спадкоємцем римського світу.

Саме тут багато сучасних аналітиків бачать певну схожість із відносинами між США та Європою. Після Другої світової війни Америка стала ядром західного порядку: гарантом безпеки, центром фінансової системи, технологічним лідером і головною військовою силою. Європа ж, подібно до постримських королівств, розвивалася під цим захистом, поступово відновлюючи власну силу та автономність. Але з часом між союзниками почали зростати суперечності. Дискусії про оборонні витрати, стратегічну незалежність Європи, торгівельні війни, санкції, енергетику та ставлення до Китаю дедалі частіше демонструють, що Захід уже не є настільки монолітним, як у часи холодної війни.

Андрій Поцелуйко: Між структурою та формулою: Жорж Дюмезіль і Мартін Л. Вест як дві моделі реконструкції індоєвропейського міфу

 Історія реконструкції індоєвропейської міфології в ХХ столітті є не просто історією окремої дисципліни, а історією зіткнення двох різних способів мислення про традицію, пам’ять, мову і культуру. У центрі цієї історії стоять дві постаті — Georges Dumézil і Martin L. West. Попри те, що обидва працювали в межах індоєвропеїстики і прагнули реконструювати спільну спадщину праіндоєвропейців, їхні методології відрізнялися настільки радикально, що їх можна розглядати як дві окремі епістемології гуманітарного знання. Вони відрізнялися не лише технікою аналізу, але й самим уявленням про те, що таке міф, що саме може бути реконструйоване і яким є статус доказу в компаративній міфології.

Дюмезіль належав до покоління мислителів, для яких міф був насамперед системою. Його цікавив не окремий текст, не окрема формула, не окремий мотив, а глибинна архітектура ідеології, що лежить під поверхнею різних традицій. Його найвідоміша концепція — трифункціональна ідеологія — фактично була спробою реконструювати соціально-космічну модель праіндоєвропейського світу. Згідно з цією теорією, індоєвропейські суспільства організовувалися навколо трьох фундаментальних функцій: сакрально-суверенної, військової та продуктивної. Перша функція пов’язувалася із владою, законом, магією та священним порядком; друга — з війною і силою; третя — з родючістю, господарством і матеріальним відтворенням життя. Для Дюмезіля ці функції були не просто соціологічними категоріями, а основними принципами символічного мислення, які проявлялися у пантеонах, героїчних циклах, ритуалах і навіть літературних структурах.