Андрій Поцелуйко: Історія як доля: квазіеволюціоністська метафізика марксизму

 У марксистській традиції історія постає не просто як сукупність випадкових подій, боротьби і рішень окремих людей, а як процес, що має внутрішню логіку та певну спрямованість. У "Anti-Dühring" Friedrich Engels формулює ідею, що соціалізм не є лише моральним побажанням чи утопічним проєктом, а випливає з об'єктивного розвитку суспільства. Саме ця теза — про соціалізм як закономірний етап історичного розвитку — стала одним із найбільш суперечливих положень марксистської філософії.

Її можна критикувати як форму квазіеволюціонізму: перенесення схеми природного розвитку на історію людства, де суспільства нібито проходять визначені стадії до певної кінцевої форми. Такий підхід надає історії рис не просто процесу змін, а руху до наперед заданого результату.

Еволюція чи історичний сценарій?

Еволюційне мислення XIX століття сильно вплинуло на інтелектуальне середовище, у якому формувалися ідеї Маркса та Енгельса. Віра в розвиток, прогрес і закономірність змін була характерною для багатьох філософських систем того часу. Марксизм успадкував цю атмосферу, але замінив біологічну боротьбу за існування на боротьбу суспільних класів.

Згідно з марксистською схемою, форма суспільного устрою визначається способом виробництва. Зміна економічних відносин породжує зміну політичних та соціальних структур. Тому історія людства розглядається як послідовність формацій: від первісних форм через рабовласництво і феодалізм до капіталізму, який зрештою має поступитися соціалізму.

Проблема виникає тоді, коли опис тенденцій перетворюється на твердження про необхідність. Між тим, що певні явища створюють умови для можливих змін, і тим, що вони неминуче ведуть до конкретного результату, існує велика різниця.

Телеологія історії

Ключова критика полягає в тому, що марксистська концепція містить елемент телеології — уявлення, ніби історія рухається до певної мети. Соціалізм у цій схемі виступає не просто як один із можливих варіантів організації суспільства, а як своєрідний історичний результат дозрівання попередньої системи.

Така модель нагадує старі філософські концепції, де історія має прихований сенс і напрям. Різниця лише в тому, що замість божественного провидіння чи морального вдосконалення людства марксизм пропонує матеріальні сили виробництва і класові конфлікти як «двигун» історичної необхідності.

Критики вказують: якщо історія має гарантований напрям, то людська свобода і політичний вибір стають другорядними. Люди начебто не створюють історію, а лише виконують роль носіїв об'єктивних процесів.

Проблема універсальних стадій

Інший аспект критики — ідея універсального шляху розвитку. Історія різних суспільств показує, що вони не завжди проходять однакові етапи. Одні цивілізації розвиваються через складні змішані форми, інші можуть пропускати окремі стадії, повертатися до старих моделей або створювати нові інститути.

Тому схема послідовного переходу від однієї формації до іншої може виглядати занадто спрощеною. Вона надає історії порядок, якого в реальності часто немає.

Захист марксистської позиції

Водночас прихильники Маркса і Енгельса могли б заперечити, що їхня теорія не є примітивним передбаченням майбутнього. Вони наголошували б, що йдеться не про фатальність, а про виявлення історичних тенденцій.

Капіталізм, за марксистським аналізом, породжує внутрішні суперечності: між приватним привласненням і суспільним характером виробництва, між працею і капіталом, між концентрацією багатства та масовим виробництвом. Соціалізм у цій перспективі є не «пророцтвом», а висновком із аналізу цих суперечностей.

Проте навіть така інтерпретація не повністю усуває проблему: залишається питання, чому саме ці тенденції мають привести до конкретної форми суспільства, а не до інших можливих варіантів.

Ідея соціалізму як закономірного етапу історичного розвитку є одним із найсильніших і водночас найуразливіших елементів марксизму. Вона надає теорії масштабності та пояснювальної сили, бо пропонує бачити за хаосом подій певну структуру. Але водночас вона ризикує перетворити історію на закриту систему, де майбутнє вже приховане в самій логіці минулого.

Саме тому марксистська філософія перебуває на межі між науковим аналізом суспільних процесів і філософією історичної долі. Її квазіеволюціоністський аспект полягає не в тому, що вона говорить про розвиток, а в тому, що іноді цей розвиток подається як рух до наперед визначеної мети.

Амвросий фон Сиверс: Века человечества

Века человечества ― этапы существования человеческого рода на Земле согласно греческой мифологии и её последующей римской интерпретации.

Гесиод и Овидий писали о сменяющих друг друга эпохах истории человечества, в которых явно прослеживается тенденция к упадку. В изначальном, давно минувшем веке люди были подобны богам, но в нынешнем веке, когда жили оба автора, люди утратили свою богоподобную натуру и беззаботную жизнь и начали страдать от неисчислимых болей и зол. Сия деградация человеческой жизни с течением времени символически обозначалась античными авторами с помощью названий металлов, кои постепенно уменьшаются в своей цене: так, выделялись золотой, серебряный, бронзовый, железный века. Интересно, что античное представление интерпретировало историю и циклично, и не-циклично, но в любом случае как регресс. Сие особенно важно, что впоследствии будет принята идея прогресса, в парадигме коей ученые начнут описывать историю человечества, что должно иметь в виду при разсмотрении всего.

Современная историческая периодизация повторно присвоила термины «бронзовый век» и «железный век» для описания археологических периодов, следующих за каменным веком, на основе преобладающих металлургических практик. Соответственно, термин «золотой век» используется для описания цивилизаций во время своего расцвета (золотой век ислама) либо отдельных стран на пике могущества или культуры (золотой век Испании, золотой век Дании и т.д.). Ниже возвратимся к данной проблематике, принятой как в ситорической науке, так, конкретно, в археологии.

Начнем разсмотрение с т. н. «Пяти родов Гесиода»:

Андрій Поцелуйко: Чому антиколоніальний дискурс часто асоціюється з марксизмом, але не зводиться до нього

 Антиколоніалізм є одним із найскладніших політичних та інтелектуальних феноменів модерної історії. Його неможливо визначити лише як боротьбу народів за незалежність або як моральне засудження імперіалізму. Насправді антиколоніалізм є широким комплексом політичних практик, культурних стратегій та філософських концепцій, спрямованих на подолання колоніального панування, нерівності та культурної гегемонії. Саме тому питання про співвідношення антиколоніалізму та марксизму є одним із центральних у сучасній політичній теорії.

На перший погляд може здатися, що антиколоніальний дискурс майже автоматично означає марксистський дискурс. Такий висновок не випадковий. Більшість найвідоміших антиколоніальних теоретиків другої половини XX століття так чи інакше використовували марксистську термінологію, аналізували колоніалізм через категорії капіталу, класу та експлуатації або співпрацювали з соціалістичними рухами. Проте історія антиколоніалізму значно багатша. Марксизм був одним із його найпотужніших джерел, але аж ніяк не єдиним.

Витоки антиколоніалізму до появи марксистської традиції

Антиколоніальний спротив виник задовго до формування марксизму. Уже в XVI–XVIII століттях корінні народи Америки, Африки та Азії чинили опір європейській експансії. Ці рухи були мотивовані не соціалістичними ідеями, а прагненням зберегти власну землю, політичну автономію, релігію та традиції.

У XIX столітті зростає кількість національно-визвольних рухів. Вони дедалі більше спираються на європейську ідею нації, права народів на самовизначення та політичний суверенітет. Ці рухи ще не були марксистськими. Їхньою основною метою було створення незалежної держави, а не соціалістична революція.

Отже, історично антиколоніалізм існував ще до того, як марксизм став впливовою політичною теорією.

Андрій Поцелуйко: Граматика міфу: як Греймас розкладає історії на структури ролей

У традиційній інтерпретації міф сприймається як розповідь про богів, героїв і події, що мають прихований зміст або символічне значення. Однак для семіотика Алґірдаса Жюльєна Греймаса міф не є насамперед “історією” у звичному сенсі. Це — структура. Не набір персонажів і сюжетних поворотів, а впорядкована система відносин, яка повторюється в різних культурах і епохах.

Його головна ідея полягає в тому, що будь-який міф або наратив можна розкласти на кілька базових функцій, які він називає актантами. Це не конкретні персонажі, а ролі, які можуть змінювати носіїв, але залишаються незмінними за своєю логікою.

У центрі будь-якої історії, за Греймасом, стоїть суб’єкт — той, хто діє, прагне або шукає. Йому завжди протистоїть або допомагає система інших ролей. Суб’єкт ніколи не існує сам по собі: він завжди спрямований до об’єкта — того, що є метою його дії. Це може бути золото, влада, істина, спасіння або будь-яка інша цінність, яка надає історії сенс.

Але рух до мети ніколи не є прямим. Його запускає “адресант” — сила або інстанція, яка задає саму необхідність дії. Це може бути бог, доля, закон, цар або навіть абстрактна ідея. 

Той, хто отримує результат дії, називається адресатом — це фігура, для якої вся історія фактично має сенс.

Між прагненням і його здійсненням завжди існує поле взаємодії. Тут з’являються дві додаткові ролі: помічник і противник. Помічник сприяє руху суб’єкта до об’єкта, тоді як противник створює перешкоди, затримки або конфлікти. Саме напруження між цими силами і формує сюжет.

Таким чином, будь-який міф, незалежно від культури, постає як проста, але універсальна схема: хтось прагне чогось, отримує завдання, стикається з допомогою і перешкодами, і врешті досягає або не досягає своєї мети. Те, що здається складною оповіддю про богів і героїв, у цій моделі перетворюється на чітку “граматику смислу”.

Сила підходу Греймаса полягає не в тому, що він пояснює, “що означає міф”, а в тому, що він показує, як міф побудований. Він знімає унікальність окремих історій і відкриває повторюваний каркас, який стоїть за ними. У цьому сенсі міф перестає бути загадкою і стає структурою — системою відносин, у якій смисл виникає не з окремих образів, а з їхніх позицій у загальній схемі.

Таким чином, семіотика Греймаса пропонує своєрідну “граматику міфу”: універсальний інструмент, що дозволяє розкладати будь-яку оповідь на набір функцій і бачити за різними культурами спільний логічний механізм.

Андрій Поцелуйко: Два погляди на індоєвропейський міф: синхронія і діахронія як взаємодоповнювальні методи дослідження

Індоєвропейська порівняльна міфологія від самого свого виникнення прагнула відповісти на фундаментальне питання: що саме об'єднує міфології народів, які колись належали до спільної праіндоєвропейської мовно-культурної спільноти? 

У пошуках відповіді дослідники виробили різні підходи, серед яких особливе значення мають діахронічний та синхронічний аналіз. Хоча ці підходи відрізняються своїми цілями та методами, вони не суперечать один одному, а радше відкривають різні виміри однієї й тієї самої реальності.

Діахронічний підхід орієнтований на історію. Його головне завдання полягає у реконструкції походження міфологічних мотивів, образів і сюжетів. Дослідник, який працює в діахронічній перспективі, ставить питання: чи мають певні міфологеми спільне походження? Яким був їхній первісний вигляд? Як вони змінювалися протягом тисячоліть? Чи є подібність між міфами різних народів результатом спільної спадщини, пізніших культурних контактів або незалежного розвитку?

Саме завдяки діахронічному аналізу стало можливим реконструювати низку праіндоєвропейських міфологічних сюжетів. Наприклад, широко поширений мотив боротьби бога-громовержця зі змієм або драконом виявляється у ведичному міфі про Індру та Врітру, у грецькому міфі про Зевса і Тифона, у слов'янському протистоянні Перуна та Велеса, у скандинавському міфі про Тора та Йормунганда. Для діахронічного дослідника важливо з'ясувати, чи походять усі ці сюжети від спільного праіндоєвропейського міфу, який згодом зазнав численних трансформацій.

Проте існує й інший спосіб вивчення міфології. Синхронічний підхід розглядає міфологічну систему не як результат історичного розвитку, а як цілісну структуру, що існує в певний момент часу. У центрі уваги тут перебуває не походження окремих елементів, а їхнє функціонування всередині системи. Дослідника цікавить, які саме міфологеми присутні у різних традиціях, як часто вони зустрічаються, які взаємозв'язки між ними існують, які структурні позиції вони займають.

Андрій Поцелуйко: Титани капіталізму: Як Елон Маск переписав економічну історію та перевершив Джона Д. Рокфеллера

 Ось розлоге есе, яке детально аналізує історичний фінансовий зсув 2026 року, порівнює капітал двох титанів та розкриває економічну суть їхнього багатства.

Нова ера трильйонерів

У червні 2026 року світова фінансова система перетнула психологічний та історичний рубіж. Первинне публічне розміщення акцій (IPO) аерокосмічної компанії SpaceX не просто відкрило нову сторінку в освоєнні космосу, а й офіційно зафіксувало появу першого у світі доларового трильйонера. Елон Маск, чиї статки перетнули позначку в $1 000 000 000 000, став уособленням нової технологічної епохи.

Ця подія миттєво реанімувала класичну економічну дискусію: хто є найбагатшою людиною в історії людства? Протягом понад століття це звання впевнено утримував нафтовий магнат Джон Д. Рокфеллер, який у 1916 році став першим офіційним мільярдером. Сучасні медіа та аналітики поспішили заявити, що Маск став щонайменше вдвічі багатшим за засновника Standard Oil. Проте глибинний економічний аналіз показує, що реальність набагато складніша, ніж просте порівняння номінальних цифр, хоча фінальний висновок залишається незмінним — Маск дійсно переписав історію капіталізму.

Пастка інфляції та методологія порівняння капіталів

Головна помилка більшості поверхневих порівнянь полягає в механічному перерахунку грошей минулого через Індекс споживчих цін (CPI) — тобто звичайну інфляцію. На момент своєї смерті у 1937 році Джон Д. Рокфеллер володів приблизно $1.4 млрд. Якщо помножити цю суму на купівельну спроможність сучасного долара (корегуючи на вартість хліба, палива чи житла), ми отримаємо «скромні» $30–35 млрд. За такою логікою Маск багатший за Рокфеллера у тридцять разів, що є абсурдом з погляду впливу на геополітику та ринки.

Андрій Поцелуйко: Генетика, епігенетика та формування нейробіологічних особливостей психопатії

Питання про природу психопатії тривалий час залишалося предметом гострих дискусій між представниками різних наукових шкіл. Одні дослідники вважали, що психопатичні риси є переважно наслідком спадкових чинників, інші наголошували на вирішальній ролі соціального середовища, виховання та життєвого досвіду. 

Сучасна нейронаука, поведінкова генетика та епігенетика дозволяють розглядати цю проблему значно складніше, відмовляючись від спрощеного протиставлення «природи» і «виховання». Сьогодні більшість учених сходиться на думці, що анатомічні та функціональні особливості мозку, пов'язані з психопатичними рисами, є результатом складної взаємодії генетичних факторів, епігенетичних механізмів та впливів зовнішнього середовища протягом усього періоду розвитку людини.

Нейровізуалізаційні дослідження показують, що у людей із вираженими психопатичними рисами нерідко спостерігаються певні відмінності у будові та функціонуванні мозку. Насамперед це стосується мигдалеподібного тіла, яке бере участь у формуванні страху, емоційної реактивності та емпатії, а також префронтальної кори, відповідальної за контроль імпульсів, моральне судження та прийняття рішень. Крім того, у деяких осіб виявляються особливості функціонування системи винагороди та відмінності у зв'язках між окремими структурами мозку. Проте ці відмінності мають статистичний характер: вони виявляються при порівнянні великих груп людей і не дозволяють однозначно визначити психопатію у конкретної людини лише за результатами сканування мозку. Інакше кажучи, не існує єдиного анатомічного маркера, який би дозволяв безпомилково діагностувати психопатію.

Андрій Поцелуйко: Вірусність хіта і мистецька цінність: чи завжди вони збігаються?

 У сучасному світі музика поширюється швидше, ніж будь-коли. Одна пісня може за кілька днів зібрати мільйони прослуховувань, стати популярною в соціальних мережах і перетворитися на світовий хіт. Такі твори часто називають вірусними. 

Проте виникає запитання: чи означає вірусний успіх автоматично високу мистецьку цінність?

Вірусність — це насамперед здатність твору швидко привертати увагу великої кількості людей. Хіт має легко впізнавану мелодію, запам'ятовуваний приспів, емоційний або ритмічний ефект, який спонукає слухати його знову і знову. Значну роль відіграють також алгоритми стримінгових сервісів, соціальні мережі, рекомендації блогерів і культурні тренди. Таким чином, популярність пісні часто є результатом не лише її музичних якостей, а й ефективного поширення.

Мистецька цінність має іншу природу. Вона пов'язана з оригінальністю твору, його емоційною глибиною, майстерністю виконання, новизною художнього задуму та здатністю залишати тривалий культурний слід. Деякі композиції не стають миттєвими хітами, але з часом визнаються визначними досягненнями музичного мистецтва. Інші ж, навпаки, швидко підкорюють чарти, проте через кілька місяців майже зникають із культурної пам'яті.

Однак було б помилкою протиставляти популярність і мистецтво. Історія знає багато творів, які одночасно були масово популярними й мали високу художню цінність. Видатні композитори, виконавці та автори пісень нерідко створювали музику, яка була зрозумілою широкій аудиторії, але водночас вирізнялася глибиною, майстерністю та новаторством. Отже, вірусність не виключає мистецької цінності, так само як і мистецька цінність не гарантує широкої популярності.

Сучасна попмузика особливо яскраво демонструє взаємодію мистецтва та комунікації. Успіх попзірки залежить не лише від музичного таланту, а й від уміння взаємодіяти з аудиторією, створювати власний образ, підтримувати інтерес до своєї творчості. У цьому сенсі талант інфлюенсера допомагає мистецькому твору знайти свого слухача, але не визначає його художню якість.

Отже, вірусний ефект хіта і мистецька цінність — це різні поняття. Перше характеризує масштаби поширення та популярності твору, друге — його художню вагу та культурне значення. Іноді вони збігаються, іноді існують окремо. Саме тому оцінювати музику лише за кількістю переглядів чи прослуховувань недостатньо. Справжня цінність мистецтва виявляється не тільки в тому, наскільки швидко воно підкорює світ, а й у тому, наскільки глибоко воно здатне залишитися в пам'яті людей і вплинути на їхнє сприйняття світу.

Андрій Поцелуйко: Філософія циркуляції благ як онтологічний принцип індоєвропейського світогляду

 Світоглядна модель, реконструйована на підставі індоєвропейських мовних, релігійних і соціальних даних, що стали предметом аналізу Тімоті Дж. Барнса, відкриває можливість розглядати праіндоєвропейську традицію не лише як сукупність міфологічних або ритуальних уявлень, а як цілісну філософську систему, у якій категорії влади, багатства, справедливості, релігії та соціального порядку інтегровані в єдину онтологічну модель. Центральним принципом цієї моделі виступає ідея циркуляції благ, яка визначає не тільки економічну чи політичну організацію суспільства, але й саму структуру космосу. Буття осмислюється як безперервний процес руху життєвої сили, матеріальних ресурсів, сакральної енергії та соціальної взаємності, тоді як будь-яка форма ізоляції, накопичення або припинення цього руху інтерпретується як загроза існуванню впорядкованого світу.

Подібне розуміння дозволяє говорити про своєрідну процесуальну онтологію, в якій першорядного значення набувають не стабільні субстанції, а відносини, взаємодія та динаміка. Якщо для значної частини класичної європейської метафізики визначальним було питання про природу незмінної сутності речей, то реконструйований праіндоєвропейський світогляд демонструє іншу інтелектуальну орієнтацію. Реальність постає як система взаємопов'язаних потоків, що перебувають у стані постійного обміну, відтворення та взаємного підтримання. У цьому контексті будь-яке благо — матеріальне, соціальне чи сакральне — не існує як ізольований об'єкт володіння, а набуває свого буття лише в процесі безперервного руху між різними рівнями космічного та суспільного порядку.

Така концепція істотно трансформує саме поняття багатства. Воно перестає бути тотожним накопиченню ресурсів і розглядається як здатність забезпечувати їхній подальший рух. Благополуччя існує лише остільки, оскільки воно включене до системи взаємного обміну. Саме тому накопичення не розглядається як позитивна цінність саме по собі. Навпаки, припинення циркуляції благ означає порушення природного порядку, оскільки будь-який ресурс, вилучений із процесу розподілу, втрачає свою соціальну та космічну функцію. У цьому аспекті праіндоєвропейська модель виявляє принципову відмінність від модерних економічних концепцій, що пов'язують багатство насамперед із приватним володінням.

Андрій Поцелуйко: «Жир», золото і фарн: до інтерпретації символіки достатку в дослідженні Костянтина Рахна

 Дослідження доктора історичних наук Костянтина Рахна, присвячене семантиці слова «жир» у давньоруській традиції [1], відкриває можливість нового прочитання одного з найдавніших символів слов'янської культури. Автор переконливо показує, що в пам'ятках Київської Русі «жир» означає не лише матеріальну речовину, а й достаток, процвітання, родючість, щасливу долю держави та благополуччя народу. Особливо важливим є його аналіз «Слова о полку Ігоревім», де після поразки князя Ігоря Русь утрачає свій «жир». Цей образ навряд чи можна пояснити лише економічними збитками. Він має значно глибший, міфологічний зміст.

Водночас К. Рахно не стверджує прямо, що слов'янський «жир» є аналогом іранського фарну (xvarənah). Його дослідження радше демонструє, що символ «жиру» функціонує в тому самому колі уявлень, де достаток, перемога, законна влада і божественна прихильність утворюють єдиний смисловий комплекс. Саме це відкриває перспективу ширшого індоєвропейського порівняння.

В іранській традиції фарн є невидимою сакральною силою, що дарує цареві законність влади, військову перемогу, багатство і процвітання країни. У зороастрійських текстах він нерідко описується як сяйво або світло, що має золотий блиск. 

Фарн може покидати негідного правителя і переходити до того, хто має божественне право володарювати. Таким чином, він є не матеріальною субстанцією, а проявом космічної благодаті.

Не менш цікаві паралелі знаходимо у ведійській традиції. Топлене масло — ghṛta — є головною жертовною речовиною, яка живить богів через вогонь. У «Рігведі» воно неодноразово описується як блискуче, золотаве, сонцеподібне. Потоки ghṛta течуть у небесному світі, а саме масло символізує життя, достаток, благословення і підтримання космічного порядку. Воно не є аналогом фарну, однак виконує роль матеріального носія тієї життєдайної сили, яка походить від богів.

Ігор Загребельний: Сама ж необхідність певних спільних переконань і механізмів, які ці переконання транслюють, є очевидною константою

Андрій Баумейстер: позиціонує себе людиною консервативних поглядів. Також Андрій Баумейстер: 

"Если государство или «нация» стремится затачивать людей и их мозги «под себя», под собственные узкие интересы... такое государство обречено. В ближайшем или более отдаленном будущем… Воспитание послушных и идеологически «безупречных» индивидов -это, по сути, изготовление рабов, которые работают для ДРУГИХ и ради целей, которые поставили им ДРУГИЕ. Их готовят выполнять приказы, а не жить полноценной и свободной жизнью. Такие индивиды не обладают суверенностью и автономией. Они подчинены безликой системе". 

Зрозуміло, що можна "еволюціонувати" від консерватизму до анархізму, радикального ліберального індивідуалізму тощо. Але при цьому все ж варто триматися фактів і логіки. Держави, які виховують громадян "під себе", не зникають унаслідок самого цього виховання. Навпаки, це виховання є однією з вимог внутрішньої згуртованості модерної держави та її здатності протистояти викликам ззовні. Ба більше, розширення державного виховання (передусім, за допомогою школи) фактично було одним із вимірів становлення модерної держави (і, як знаємо, утверджуючись, держави не зникали внаслідок цього утвердження).

З консервативної точки зору можна і варто "оплакувати" згадане розширення чи будь-які інші етатистські тенденції і, тверезо розуміючи, що радикальний поворот назад неможливий, принаймні відстоювати засаду субсидіарності. Проте і до появи модерної держави індивіди не відзначалися "суверенностью и автономией" в сенсі свободи від норм і принципів, якими керувалася спільнота, до якої вони належали. Також у тій чи іншій формі політичне мислення і Античності, і Середньовіччя пронизує гадка про те, що спільне благо вище за індивідуальні інтереси, і свідоме підпорядкування цьому благові є ознакою шляхетності особистості.

Інакше кажучи, з появою модерної держави процес виховання/формування необхідних з політичної точки зору якостей індивіда став менш органічним і більш централізованим. Сама ж необхідність певних спільних переконань і механізмів, які ці переконання транслюють, є очевидною константою.

Якби Баумейстер чітко звинуватив Україну, що це вона виховує індивідів "под себя" (цього нам якраз бракує, але навряд чи його аудиторія цим переймається), він просто виступив би в ролі пропагандиста, яка вже стала доволі звичною для нього. А так, якщо не читати між рядків і не брати до уваги, чим Баумейстер займався впродовж останніх років, можна подумати, що тексти для цього блогера пише якийсь студент першого-другого курс

Олег Баган: Звернення від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

ЗВЕРНЕННЯ ДО ВСІХ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА СЕРЕДОВИЩ УКРАЇНИ

від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

       Як керівник НІЦ ім. Д.Донцова, я, Олег Баган, повідомляю, що з липня місяця 2026 р. буду вимушений піти з кафедри української літератури ДДПУ ім. І.Франка, на якій працював від 1990 р., себто 36 років. Роблю це через постійні інтриги, підступи та наклепи завідувача кафедри, Петра Іванишина, теж члена НІЦ ім. Д.Донцова і знаного теоретика націоналізму. Ця людина, одержима заздрістю та кар’єризмом, за останні пів року вилила на мене тонни бруду.

       Нагадаю, що після смерті Петрового батька, Василя Іванишина (1944–2007) та скандального захисту П.Іванишиним докторської дисертації (2007), на яку виявилося аж 11 негативних відгуків, проти нього розпочалася кампанія тиску й дискредитації. Тоді саме я, Олег Баган, був єдиною людиною на філологічному факультеті ДДПУ ім. І.Франка, яка відкрито підтримала Петра і подала йому руку для спільної боротьби. Завдяки моїй ініціятиві зі створення Центру Донцова (серпень 2007) ми отримали політичну платформу, щоб відбивати атаки скритих українофобів, «патентованих патріотів» та профанаторів і плідно розвивати ідеологію націоналізму. Петро Іванишин використав платформу Центру Донцова для зростання свого авторитету, адже інтернет-сайт Центру (з цим допоміг Дмитро Ярош) діяв від 2007 р., а я як керівник Центру провів сотні різноманітних заходів – презентацій, круглих столів, публічних виступів, наукових конференцій, виступаючи в містах по всій Україні, – одночасно працюючи й на авторитет Петра Іванишина як члена Центру.

        Саме я виступив редактором-видавцем у десятках проєктів, серед яких найвидатнішим було видання «Вибраних творів» Д.Донцова в 10 т., і цим приніс визнання нашому Центру в усій Україні. Також я став головним редактором двох знакових видань: наукових збірників «Український націоналізм: історія та ідеї» (2008) і (2010) та «Вісниківство: літературна історія та ідеї» (2009) і (2012). Гадаю, закономірно тоді ж мене нагородили премією ім. С.Бандери за громадянську активність. В усіх них брав участь і Петро Іванишин і це працювало на зростання авторитету нашого Центру.

        Протягом усіх років від дня смерті Василя Іванишина я був незмінним учасником та організатором наукових семінарів ім. В.Іванишина, які проводилися щорічно, написав не одну статтю про Василя Іванишина, а також, у співавторстві із П.Іванишиним, написав монографію «Василь Іванишин: Інтелектуальна біографія» (2024). У науковій сфері саме мене вважають чільним учнем Василя Іванишина, який в різних напрямках розвинув його ідеї. Тому нинішнє паплюження мого імені з боку сина Василя Іванишина виглядає як плювання в бік пам’яті про Батька.

Рамиз Юнус: Украденная история: Как историческая память превратилась в оружие современной геополитики

XXI век не просто меняет международную систему — он меняет саму природу того, за что ведется борьба между государствами.

Если в XIX веке государства расширяли территории, а в XX веке они боролись за идеологии и модели мироустройства, то в XXI веке на наших глазах формируется еще более тонкий и одновременно более опасный уровень противостояния — борьба за интерпретацию прошлого.

Это уже не периферийный элемент политики. Это становится ее ядром.

История перестает быть нейтральной академической дисциплиной, существующей в университетах и архивах. Она выходит из аудитории историков и входит в пространство дипломатии, санкций, парламентских решений и международных кризисов.

Прошлое больше не является завершенной реальностью. Оно становится продолжением политики другими средствами.

И именно здесь возникает принципиальный сдвиг: государства начинают бороться не только за то, что происходит сегодня, но и за то, как мир должен помнить вчера.

Фактически мир входит в эпоху политизации исторической памяти, где контроль над интерпретацией прошлого превращается в элемент стратегического влияния.

Сегодня на кону оказывается не только территория, не только ресурсы и не только безопасность. На кону — право определять смысл истории. И тот, кто контролирует интерпретацию прошлого, неизбежно начинает влиять на архитектуру будущего.

Но здесь возникает более важный и гораздо менее очевидный вопрос.

Олексій Дудченко: Культура Мерімде - праматір Давнього Єгипту

​Хоча наша уява зазвичай малює величних єгипетських царів, грізних фараонів та монументальні споруди на кшталт пірамід, цивілізація долини Нілу не виникла з нічого. Вона пройшла тривалий і складний шлях еволюції, що брав свій початок у доісторичних культурах дельти Нілу.

​Найдавнішим і, мабуть, одним із найзагадковіших етнокультурних комплексів, який вважають колискою пізнішого класичного Єгипту, є культура Мерімде. Вона процвітала приблизно з кінця VI тисячоліття до н. е. до початку IV тисячоліття до н. е. (приблизно 5000–4200 рр. до н. е.). ​

Свою назву ця культура дістала від археологічної пам'ятки Мерімде Бені-Салама, розташованої поблизу селища Бені-Саламе, приблизно за 45 кілометрів на північний захід від сучасного Каїра. Цю унікальну локацію у 1928 році відкрив німецький археолог Герман Юнкер.

​Юнкер проводив масштабні розкопки пам'ятки аж до 1939 року, охопивши площу понад 6400 квадратних метрів. Проте науковий світ ледве не втратив ці знання: результати досліджень так і не були повноцінно опубліковані, оскільки вся первинна документація, польові щоденники та стратиграфічні описи згоріли або загубилися у вирі Другої світової війни. Знадобилися десятиліття, аби у період між 1977 та 1982 роками. Німецький археологічний інститут (DAI) під керівництвом Йозефа Айвангера провів нові систематичні дослідження й відновив стратиграфічний контекст. 

Неолітичне поселення Мерімде в Єгипті є абсолютно унікальним. Це найдавніше свідчення існування капітального, стаціонарного неолітичного селища в усій Північній Африці. Спочатку уявлення про площу поселення обмежувалися 25 гектарами, але новітні геомагнітні зйомки та шурфування розширили ці межі щонайменше до 40–60 гектарів. ​На ранніх етапах поселення складалося з легких, тимчасових куренів із плетеного пруття та очерету, але з часом мешканці перейшли до зведення міцних будівель із необпаленої глини. Ці будівлі мали кругле або еліптичне планування, часто з напівпідземною основою для кращої терморегуляції. За оцінками деяких демографічних моделей, на піку свого розвитку поселення могло налічувати до 16 000 жителів, що робить його справжнім доісторичним «мегаполісом». При цьому ознак майнової чи соціальної диференціації серед населення археологи не виявили — суспільство залишалося підкреслено егалітарним.

Василина Орлова: Россия будет воевать Украину до развала Росси

Россия будет воевать Украину до развала России. Другого конца у войны нет и быть не может. Это онтологическая, экзистенциальная схватка.

Пока Россия не развалится, будет воевать. Поэтому все проекты переустройства России мертворожденные и только отдаляют завершение программы, а оно состоит в том, что соединение коня и лани, образование под названием "Российская Федерация" исчезает с карт мира на новом этапе многовекового развала российского имперского проекта.

При том, заметьте, никто серьезно перспективы развала не рассматривает, по сути, не хочет ее. Даже украинцам в сущности все равно, что там будет, "на болотах",  -- лишь бы только от них отстали.

Это война, которая сама Россия себе придумала и придумывает, из ничего, на пустом месте, deux ex machina, подчиняясь идеологии самоучтожения.

А что ей и когда вложило эту идеологию, можно рассуждать бесконечно, мешая коммунизм с царизмом и славянофилов с западниками. Века отрицательного отбора -- один ответ. Авторитаризм -- другой. Одно другого не исключает, впрочем.

Но все ответы будут неполными. Какой-то изначально был заложен в программу нигилизм и система-машина самоуничтожения. Именно на пустом месте. Оправдания, резоны и доводы выдумывались одновременно и по факту и начинали жить своей фантастической жизнью, -- нацисты! Придумал Ленин! Ошибка Хрущева! Майдан! Коррупция! Биолаборатории! НАТО! Одесса! Народные республики! -- как бредовая и донельзя детальная и выпуклая рационализация иррационального.

Віталій Портников: Експансія є суттю російської цивілізації

Росія прагне відновитися як імперія. Імперія має зникнути. Війна за Україну – останній бій імперії… Ми так часто повторюємо ці чи схожі речення, що не залишаємо самим собі навіть крихти сумніву в імперському характері сусідньої держави. Зрештою, до 1917 року ця країна з легкої руки Петра І так і називалася – Російська імперія, та й Радянський Союз не залишав жодних сумнів у його імперській сутності.

Але якщо це імперія – можливо, остання континентальна імперія, яка ніяк не може зникнути, – чому ж вона так дивно поводиться? Найбільша за територією країна світу, яка сторіччями залишається незаселеною в своїй неєвропейській частині, вже чотири роки б’ється за Авдіївку чи Костянтинівку, нафтодолари витрачаються насамперед на війну – і це при тому, що в Росії залишилося тільки кілька регіонів, що можуть прогодувати державу. Ну, добре, це божевілля Путіна. Але й у 1990-ті, коли грошей не було від слова взагалі, Росія за допомогою власної армії зберігала контроль над Придністров’ям або Абхазією і була готова вирішувати конфлікт з Ічкерією шляхом кровопролитної війни. А 1920-ті роки минулого сторіччя! Розруха, голод, повна катастрофа – але Червона Армія намагається відновити імперські кордони, і більшовицькі вожді не можуть заспокоїтися буквально до 40-х років ХХ сторіччя, до анексії Туви… При цьому в більшій частині анексованих земель не відбувається ніякого розвитку – навіть самі росіяни починають говорити про дивну імперію, яка змушена витрачати гроші на награбоване.

Росія і дійсно дивна імперія. У світовій історії існують два імперські типи. Перший – «осіла» імперія, яка надсилає війська по чужі ресурси, це вічна історія, можна сказати, від Риму до Великої Британії. І другий – імперія кочова, яка насамперед бореться за життєвий простір, а з ресурсами особливо не рахується, вони для неї не на першому місці. І яскравий приклад такої імперії – Золота Орда.

З Москвою відбулася дивовижна мутація. Московське князівство виявилося осілою околицею кочової імперії й успадкувало її політичну культуру. Занепад Золотої Орди почався саме тоді, коли вона виявилася нездатною здійснювати експансію над новими територіями і стала буквально стискатися, розпадатися на користь власних околиць. Найбільш щасливою і жорстокою її спадкоємицею виявилася саме Москва, вся історія якої – суцільна й невгамовна експансія, яка розпочалася буквально з перших днів перетворення князівства на самостійну державу і не закінчувалася ніколи, буквально ніколи. При цьому не можна сказати, що росіянам потрібний життєвий простір – вони не можуть освоїти навіть європейську частину своєї країни, про Сибір і Далекий Схід я просто мовчу. І при цьому не можна сказати, що вони ведуть якусь осмислену війну за ресурси – все це відбувається за принципом поведінки улюбленого російського казкового героя Ємелі, який будує свою кар’єру, не залишаючи рідної пічки. Якщо на захопленій території виявилися поклади нафти – чудово, будемо жити за нафту і будувати нові гармати з танками, щоб ще щось захопити. А якщо не виявилося – ну і добре, проте захоплена територія «дорівнює чотирьом Франціям», он як! Все має бути великим і беззмістовним – цар-гармата, яка ніколи не стріляла, цар-дзвін, який ніколи не дзвонив, цар-територія, яку ніколи не заселяли й не освоювали.

Мирослав Ревть: Як польські осадники опинилися на Волині і для чого

 Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. Сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам за рахунок поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні і церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 000 га найкращих земель і переселено майже 200 000 осадників, ще 100 000 спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників і т. д.

І не розповідайте байки про етнічні війни, спочатку виясніть як польські осадники опинилися на Волині і для чого.

Отже, починаючи з 1920 року:

- З 1920 року польська влада розпочала масове виділення кращих земельних ділянок на Волині для ветеранів польської армії;

- Закриття українських шкіл, перехід до викладання польською мовою в установах, жорсткий контроль над православною церквою (руйнування храмів на Холмщині) та спроби перешкодити впливу галицьких культурних інституцій;

-  Каральні акції поліції та армії, особливо масштабні у 1930 році, супроводжувалися масовими арештами української інтелігенції, руйнуванням українських кооперативів, побиттями та залякуваннями місцевого населення. 

- у 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща здомінували підходи ендеції (синонім польського шовінізму, загальна назва польських організацій національно-демократичного спрямування - ред.), то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське, яке на той час становило біля 10 відсотків від чисельності краю. 

І останнє найголовніше. Московська влада, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали більше 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання.

І як результат: Дмитро Медведєв публічно підтримав загострення польсько-українських відносин, вітаючи рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла.

І можна чорті шо писати про Волинську трагедію. Згадувати історичні факти, закони моралі і держави. 

Але для мене існує виключно одне питання, яке може пояснити усе і всім:               

Якого милого приперлось 200 тисяч польських відставників на етнічні українські землі, га?  Їх хтось туди з українців кликав ? Чому це раптом українські етнічні землі перетворились на "східні прикордонні креси"?  Хто визначив, що звільнення Волині від окупантів стало "геноцидом поляків"? Чи можемо ми сьогодні називати людобуйство москалів на Сході України "геноцидом москалів", га? Коли в українській історії поляки були у братерських стосунках з українцями? І скільки українців убили поляки за шістсот років окупації Галичини ?

І чому поляки, вже встановивши там - в Галичині і Волині своє стале державне панування - пишуть про події протиборства тоді вже (у власній ніби ж логіці) не як про "громадянську війну між формальними громадянами Польщі - державними силами поляків проти добровільних загонів спротиву українців" - певно ж для того, щоби мати можливості зараз виставляти претензії до ще не існуючої тоді держави Україна? - чи не так?

 І не треба виписувати глупоти у стилі "пробачте і пробачаю", бо у нас занадто нерівні позиції!

Олеся Островська-Люта: Ментальність поляків як народу-мученика

У польській ідентичності є один елемент, який часто не добачають з України. Це уявлення про польський народ як чи не найбільшу жертву в Європі. Він - у цій знаній формулі "Польща - це Христос народів". Національне страждання - важлива теза історичного самоопису Польщі. 

Пам'ятаю, як років 20 тому під час автомобільної подорожі до Кракова мене вразило, що буквально в кожному містечку й селі тебе зустрічала вулиця, площа або рондо мучеників. Мученики були різні, але були всюди. Ось саме самообраз народу-мученика є дуже важливим елементом. 

З України це важко побачити, бо порівняно з Україною Польща століттями була в кращому становищі. Навіть у 18 ст. під час поділів, бо аристократія, латифундії, католицька церква залишалися. А Гетьманщина зникала як затонулий галеон, лишаючи пам'ять у фольклорі. Звичайно, і в 20 ст., попри всі справжні і важкі страждання поляків та повоєнний занепад суверенітету Польщі. 

Мені здається, нині цьому елементу мученицької самосвідомості все важче залишатися актуальним. І це теж трохи живить претензію до українців. 

Нам, в Україні, дуже треба розуміти ці зони чутливості нашого сусіда і друга. Якщо можливо, зайве на них не натискати. Ну але й знати, що не усьому і не завжди українці можуть зарадити

Олег Гуцуляк: Про етнічне походження сучасних осетин

Зображення: Реконструкції обличчя представників кобанської культури залізної доби з Грузії, Осетії та Інгушетії

Згідно зі зростаючими археологічними, генетичними та історичними доказами, сучасні осетини походять значну частину свого походження від корінного населення центрального та північного Кавказу.

Загальногеномні дослідження послідовно показують, що вони біологічно найближчі до інших кавказьких народів, включаючи грузинів, абхазів, чеченців, інгушів та сусідніх етнічних груп.

Водночас Центральний Кавказ потрапив під політичний та культурний вплив іраномовних степових кочівників, зокрема сарматів, а пізніше аланів, які прибули до регіону з Євразійського степу та Центральної Азії.

Ці групи зробили важливий лінгвістичний та генетичний внесок у розвиток предків сучасних осетин.

Культурний горизонт носіїв кобанської культури добре ілюструє цю взаємодію. Давня ДНК вказує на те, що в корінному населенні кобанів переважали місцеві, пов'язані з Кавказом, батьківські лінії, особливо гаплогрупа G, тоді як пізніші степові групи залізної доби, пов'язані зі скіфо-сарматським світом, запровадили додаткові батьківські лінії, включаючи R1a-Z93 та R1b, що відображає змішання між місцевими кавказькими громадами та прибулими степовими елітами.

Таким чином, наявні дані свідчать про те, що сучасних осетин найкраще розуміти як продукт тривалого синтезу між корінним кавказьким населенням та іраномовними скіфо-сарматсько-аланськими групами, а не як прямих нащадків лише скіфів.

Кобанська культура була важливою культурою пізньої бронзової та ранньої залізної доби Центрального Кавказу, відомою своєю розвиненою металургією та майстерністю виготовлення бронзи та заліза.

Олексій Дудченко: Неандертальці не зникли. Вони розчинилися у сучасному людстві

Нове дослідження переглядає причини зникнення неандертальців. ​Аналіз понад двох десятків нових геномів свідчить: наші найближчі еволюційні родичі залишалися генетично здоровими аж до моменту свого таємничого зникнення. 

Неандертальці успішно виживали в Євразії протягом сотень тисяч років. Вони стійко переносили суворі льодовикові періоди, вели запеклу боротьбу за існування, полюючи на шерстистих мамонтів та носорогів, і збирали їстівні трави та бобові. 

Чому вони зрештою зникли — довгий час залишалося однією з найбільших загадок антропології. ​

Дослідження, опубліковане в журналі Nature, схоже, остаточно спростовує одну з провідних гіпотез — ідею про те, що неандертальці виродилися через накопичення шкідливих мутацій, викликаних близькоспорідненим схрещуванням (інбридингом) у крихітних, ізольованих популяціях.