Олег Гуцуляк: Про етнічне походження сучасних осетин

Зображення: Реконструкції обличчя представників кобанської культури залізної доби з Грузії, Осетії та Інгушетії

Згідно зі зростаючими археологічними, генетичними та історичними доказами, сучасні осетини походять значну частину свого походження від корінного населення центрального та північного Кавказу.

Загальногеномні дослідження послідовно показують, що вони біологічно найближчі до інших кавказьких народів, включаючи грузинів, абхазів, чеченців, інгушів та сусідніх етнічних груп.

Водночас Центральний Кавказ потрапив під політичний та культурний вплив іраномовних степових кочівників, зокрема сарматів, а пізніше аланів, які прибули до регіону з Євразійського степу та Центральної Азії.

Ці групи зробили важливий лінгвістичний та генетичний внесок у розвиток предків сучасних осетин.

Культурний горизонт носіїв кобанської культури добре ілюструє цю взаємодію. Давня ДНК вказує на те, що в корінному населенні кобанів переважали місцеві, пов'язані з Кавказом, батьківські лінії, особливо гаплогрупа G, тоді як пізніші степові групи залізної доби, пов'язані зі скіфо-сарматським світом, запровадили додаткові батьківські лінії, включаючи R1a-Z93 та R1b, що відображає змішання між місцевими кавказькими громадами та прибулими степовими елітами.

Таким чином, наявні дані свідчать про те, що сучасних осетин найкраще розуміти як продукт тривалого синтезу між корінним кавказьким населенням та іраномовними скіфо-сарматсько-аланськими групами, а не як прямих нащадків лише скіфів.

Кобанська культура була важливою культурою пізньої бронзової та ранньої залізної доби Центрального Кавказу, відомою своєю розвиненою металургією та майстерністю виготовлення бронзи та заліза.

Олексій Дудченко: Неандертальці не зникли. Вони розчинилися у сучасному людстві

Нове дослідження переглядає причини зникнення неандертальців. ​Аналіз понад двох десятків нових геномів свідчить: наші найближчі еволюційні родичі залишалися генетично здоровими аж до моменту свого таємничого зникнення. 

Неандертальці успішно виживали в Євразії протягом сотень тисяч років. Вони стійко переносили суворі льодовикові періоди, вели запеклу боротьбу за існування, полюючи на шерстистих мамонтів та носорогів, і збирали їстівні трави та бобові. 

Чому вони зрештою зникли — довгий час залишалося однією з найбільших загадок антропології. ​

Дослідження, опубліковане в журналі Nature, схоже, остаточно спростовує одну з провідних гіпотез — ідею про те, що неандертальці виродилися через накопичення шкідливих мутацій, викликаних близькоспорідненим схрещуванням (інбридингом) у крихітних, ізольованих популяціях. 

Балто-славянская ветвь индоевропейского семейства языков

Краткое изложение статьи:

Pronk T. Balto-Slavic // The Indo-European Language Family : A Phylogenetic Perspective / ed. by T. Olander. – Cambridge : Cambridge University Press, 2022. – Ch. 15. – P. 269-292. – URL: https://www.cambridge.org/core/books/indoeuropean-language-family/baltoslavic/5BF5813373849DD7D99E7D65BC40B943 (дата звернення: 26.06.2026)

Cогласно автору получается, что не славяне отпочковались от балтов, а наоборот - балты отпочковались от славян, оставшихся проживать на Поднепровье, и двинули в Прибалтику, где заменили жуцевскую культуру.

1. ВВЕДЕНИЕ, АРХЕОЛОГИЯ И ПРОБЛЕМА НАСЕЛЕНИЯ ПРИБАЛТИКИ

В начале статьи автор напоминает, что в XIX веке балто-славянское единство считалось общепризнанным. 

В начале XX века А. Мейе оспорил эту идею, считая сходства архаизмами или параллельными инновациями. 

Однако сегодня communis opinio (общее мнение) лингвистов вернулось к тому, что период общих балто-славянских инноваций после распада праиндоевропейского (ПИЕ) языка действительно существовал.

Ногайские и половецкие юрты

Преемственность прослеживается и в жилищах ногаев. Так, юрты, подобные ногайским, описаны у канглы и кипчаков (Калмыков и др. 1988: 112). Удивительное сходство ногайской и половецкой юрт красноречиво свидетельствует о преемственности жилищ этих двух народов.

Так, ногайские юрты делятся на два типа: разборную «терме» и неразборную «отав» (Калмыков и др. 1988: 113). Сравним разборную юрту «терме» с половецкими юртами. Ю.А. Евстигнеев так описывает западно-кипчакские наземные жилища: «Кочевое жилище половцев – в древнерусских источниках – «вежа» (вежами называли и стоянки половцев), по-половецки «терме» (отсюда древнерусское «терем») имело остов из цилиндрических плетёных из веток стен, над которыми находилась коническая крыша из жердей, завершающаяся дымовым кругом со сферическим перекрытием из согнутых планок» (Евстигнеев 2010: 38). Ногайская разборная юрта имеет идентичное название «терме» и форму, разве что плетёные из веток стены позже были заменены на решётчатые, однако оборачивавшиеся в камышевые плетёные циновки (Калмыков и др. 1988: 113). Ещё одним очевидным сходством является использование ногаями для кровли юрты ровных жердей «увык», таких же, какие были на половецких наземных юртах (Вайнштейн 1976: 51). Сравните эту особенность с юртами, например, казахского и кыргызского типов, где используются скруглённые к основанию жерди (Амиргазин 2019: 229).

Второй тип кибиток, который присутствует и в культуре половцев, и в культуре ногаев – это кибитки, устанавливаемые на повозках, называемые ногаями «отав». Половецкий тип подобных кибиток, т.н. «вежи», неоднократно запечатлён на миниатюрах средневековых летописей (Вайнштейн 1976: 51). О преемственности ногайских «отав» этому типу половецких кибиток пишет С.Ш. Гаджиева: «Устройство неразборных жилищ является очень древней традицией ногайцев и их прямых предков кипчаков» (Гаджиева 1976: 50). А.Н. Харузин пишет об уникальности сохранения этой архаичной традиции проживания в юртах такого типа именно в среде ногаев (Харузин 2006: 56), что в очередной раз подчёркивает соблюдение и сохранение древних куманских традиций ногаями.

Источник: Махсутов A.К. “Ногаи и куманы: преемственность в культуре, родовой структуре, генетике и антропологии: Научная статья”. Journal of the National Congress of Historians, vol. 3, no. 3, Sept. 2025, pp. 43-66

Мапа Чортківської офензиви УГА, червень 1919 року.

Мапа Чортківської офензиви УГА, червень 1919 року.

Віктор Цимбал (1901-1968) Герби Буковини, Галичини, Київщини, Кубані та Закарпаття

 Віктор Цимбал (1901-1968)

Герби Буковини, Галичини, Київщини, Кубані та Закарпаття.

Maria Ochir: Мы не говорим, что мы красивые, мы колонизированные

 Maria Ochir: Мы не говорим, что мы красивые, мы колонизированные.

Ведущая - Марина Сайдукова.

Видео по ссылке: https://youtu.be/aXHkfkN0Au4

Ойрат-калмыцкая исследовательница, археолог и деколониальная активистка, д.и.н. Мария Очир-Горяева предлагает пересмотреть термин ‘коренные’ и заменить его на ‘колонизированные’. Этот на первый взгляд сугубо академический сдвиг на деле влечёт за собой переоценку исторической роли, правового статуса и психологической самоидентификации колонизированных наций, проживающих сегодня на территории современной России.

В первой части нашего разговора мы говорим о том, почему термин ‘коренные’ отрицает нашу историческую субъектность. А именно тот факт, что до колонизации наши нации обладали полноценной государственностью и представляли собой политические субъекты: 

с армией и налоговой системой

• развитыми религиозными  традициями (буддизм, ислам)

• сложно организованной культурой

• были включены в систему международных торговых и дипломатических связей от Средиземноморья до Центральной Азии 

Почему термин ‘колонизированные’ юридически принципиален:

– термин 'коренные' закрепляет лишь узкий набор льгот напр. ‘традиционное природопользование’, но не даёт политической субъектности, собственности на ресурсы или прав на самоопределение

– термин 'колонизированные' юридически открывает перспективу реституции и признания за республиками права на экономическую и политическую самостоятельность

–  открывает возможность отмены закона РФ 'О недрах' (1992), объявивший наши ресурсы федеральной собственностью – как примера современной колониальной политики, подорвавшего экономическую базу республик после развала СССР 

Смена термина способствует психологической реабилитации народов:

–  подчеркивает, что нам не принесли цивилизацию, у нас УКРАЛИ нашу цивилизацию: нашу историю, культуру, языки и природные ресурсы. Смена дескриптора позволяет выйти из позиции ‘опекаемой жертвы’ и занять позицию ‘субъекта, требующего справедливости’, что меняет внутреннюю самооценку и мобилизует национальное самосознание народов.

Термины формируют сознание. Пока мы говорим 'коренные народы', мы неосознанно закрепляем их в категории ‘архаичных’ и ‘нуждающихся в защите’, но не равноправных. Когда же мы говорим ‘колонизированные нации’, мы утверждаем свою историческую субъектность, факт осознанного лишения нас самостоятельности, и, следовательно, необходимость восстановления исторической справедливости.

Поздравляем братский чувашский народ с Днём Чувашской Республики!

Поздравляем братский чувашский народ с Днём Чувашской Республики! 

Желаем скорейшего освобождения от имперского гнёта. 

Чувашия будет свободным, независимым и демократическим государством, а чувашский народ сможет самостоятельно определять своё будущее.

Андрій Поцелуйко: Золото і фатальна жінка

 Стаття Bernard Sergent, "L’Or et la mauvaise femme" (Sergent, Bernard. L’Or et la mauvaise femme // L’Homme. – 1990. – N 113. – P. 13-42) досліджує паралелі між міфами про першу війну Риму та першу війну богів у скандинавській традиції. Автор аналізує роль золота та жіночих персонажів у цих міфах, розглядаючи їхню символіку та культурне значення.

Б. Сержан аналізу те, як золото фігурує у міфах в якості символу влади, жадібності й конфлікту. Він порівнює його роль у римських і скандинавських переказах. Воно асоціюється з конфліктами, владою та жадібністю. У римській та скандинавській традиціях золото є не просто матеріальним багатством, а також символом змін і боротьби. У статті також розглядається, як жіночі персонажі, які ініціюють конфлікти, вписуються в міфологічні та культурні уявлення про владу та обман. Сержан порівнює римську богиню Беллону та скандинавську богиню Фрейю, зосереджуючись на тому, як вони впливають на перебіг міфологічних подій. Автор досліджує схожість між першим конфліктом богів у скандинавській міфології (війною між асами та ванами) і римськими міфами про війну. Він аналізує, як ці міфи відображають історичні та соціальні процеси в різних культурах.

У римських переказах золото часто пов’язане з боротьбою за владу—його здобуття або володіння може призводити до великих змін у суспільстві чи між богами. Наприклад, у міфах про заснування Риму золото може символізувати зраду або викликати суперечки між персонажами. У скандинавській традиції золото також відіграє важливу роль, особливо в історії про кільце Андварі—чарівний золотий перстень, що приносить прокляття своїм власникам. Це відображає ідею, що золото може бути джерелом конфліктів, жадібності й небезпеки. Отже, золото в цих культурах стає не просто матеріальною цінністю, а рушієм міфологічних подій та символом змін, війни й боротьби. 

Андрій Поцелуйко: Мова спротиву: термінологічний світ Дмитра Донцова у критиці російського імперіалізму

 Дмитро Донцов належить до тих українських мислителів, які прагнули не лише описати політичну реальність, а й пояснити її глибинні психологічні та культурні причини. Його термінологічний апарат був своєрідною системою понять, через які він аналізував механізми поневолення України Російською імперією. Для Донцова імперське панування не обмежувалося військовою силою чи адміністративним контролем — воно проникало у свідомість народу, формувало залежність і послаблювало здатність до самостійного політичного існування.

Одним із ключових понять Донцова було **«малоросійство»**. Він використовував цей термін для характеристики не етнічної приналежності, а певного типу світогляду — прийняття імперської ієрархії, у якій Україна виступає як другорядна частина чужого політичного простору. На думку мислителя, найбільша небезпека полягала не лише у зовнішньому тиску Росії, а в тому, що частина українського суспільства могла внутрішньо погодитися зі становищем підлеглості.

Іншим важливим поняттям було **«провансальство»**. Донцов критикував ним український культурний рух, який, на його думку, часто зосереджувався на фольклорі, мові чи традиціях, але не переходив до створення сильної політичної нації. Для нього культура без державної волі була недостатньою. Він вважав, що нація повинна не тільки зберігати свою спадщину, а й прагнути влади, самостійності та історичної активності.

Особливе місце у його системі займала критика **«москвофільства»**. Донцов розглядав орієнтацію на Москву як прояв політичної залежності та втрати власного центру мислення. Він вважав, що імперія утримує народи не лише силою, а й через створення ілюзії спільності інтересів між панівною державою та підкореним народом.

Для опису наслідків такого впливу Донцов використовував образи на кшталт **«московської отрути»**. Це була метафора культурного й психологічного проникнення імперії, яка, за його переконанням, послаблювала національну свідомість, формувала недовіру до власних сил і привчала до залежності.

Центральним поняттям його політичної філософії була боротьба з **«рабською психологією»**. Донцов вважав, що тривале перебування під чужою владою може виробити звичку до покори. Протилежністю цьому стану він проголошував **«волю до влади»** — здатність нації діяти, творити власну державу і бути суб’єктом історії.

Таким чином, терміни Донцова створювали не просто політичний словник, а цілу систему діагнозів. Він описував імперію не тільки як зовнішнього ворога, а як силу, що намагається змінити свідомість підкорених народів. Його відповіддю була ідея формування нової політичної еліти — людей із почуттям відповідальності, державницьким мисленням і готовністю відстоювати незалежність.

Термінологія автора залишається прикладом того, як мова політичної думки може ставати інструментом аналізу історичних процесів.

Головна сила донцовського словника полягала в тому, що він намагався пояснити: імперія існує не лише через кордони та армії, а й через ідеї, які закріплюються у свідомості людей. Саме тому його поняття були спрямовані не тільки проти зовнішнього панування, а й проти внутрішньої готовності це панування прийняти.

Андрій Поцелуйко: Від сакрального світогляду до сучасного творення смислів

Міф є одним із найдавніших способів, за допомогою якого людина намагалася зрозуміти світ, своє місце в ньому та зв’язок із колективом. У традиційних культурах міф був основою світогляду: він пояснював походження Всесвіту, людини, природних явищ і суспільних правил. 

Проте з розвитком культури, науки та суспільних форм міф не зник, а трансформувався. Сучасні міфи зберігають здатність створювати смисли й формувати ідентичність, але відрізняються від традиційних передусім своєю десакралізованістю, зміною функцій, способів поширення та ставленням до істини.

Головною рисою традиційного міфу була його сакральність. Для людини традиційної культури міф був не просто оповіддю, а священною картиною світу. Він пояснював реальність через дію богів, духів або міфічних предків і визначав порядок існування людини. Міфічні події сприймалися як первісні зразки, які необхідно було відтворювати через обряди та традиції. Таким чином, міф не лише пояснював світ, а й освячував його.

У сучасному суспільстві міф втрачає сакральний статус. Він уже не обов’язково претендує на пояснення походження світу чи встановлення надприродного порядку. Натомість сучасний міф стає способом символічного осмислення реальності. Він допомагає суспільству відповідати на питання про власну ідентичність, цінності та майбутнє. Міфологічні образи можуть виникати навколо історичних постатей, культурних символів, суспільних ідеалів або уявлень про успіх і прогрес.

Відбувається також зміна функції міфу. Традиційний міф виконував передусім пояснювальну функцію: він відповідав на питання про те, як виник світ і чому існують певні правила. Сучасний міф більше спрямований на створення спільних смислів. Він формує образ «ми», підтримує колективну пам’ять, об’єднує людей навколо певних цінностей і створює уявлення про бажане майбутнє.

Змінюється і джерело авторитету міфу. У традиційних культурах ним були давність, зв’язок із предками та сакральним порядком. Сучасні міфи набувають сили через суспільне визнання, повторення та поширення у культурному просторі. Велику роль у цьому відіграють засоби масової комунікації: кіно, телебачення, реклама, соціальні мережі. Якщо давній міф передавався поколіннями через усну традицію та ритуали, то сучасний може виникнути й поширитися за короткий час завдяки інформаційним технологіям.

Ще однією відмінністю є зміна ставлення до істини. Традиційний міф сприймався як безумовна правда, що не потребувала доказів. Сучасна людина зазвичай розуміє міф як символічну конструкцію, але це не зменшує його впливу. Міфи продовжують діяти через емоції, образи та колективні переконання. Навіть якщо вони не сприймаються буквально, вони можуть визначати поведінку людей і формувати суспільні уявлення.

Змінюється також система образів. У традиційних міфах центральними були боги, герої та надприродні сили. У сучасних міфах їх можуть замінювати історичні діячі, культурні герої, символи держави, ідеї або образи майбутнього. Людина продовжує створювати героїчні сюжети, але тепер вони часто пов’язані не з космічним порядком, а з соціальним досвідом.

Отже, трансформація міфу полягає не в його зникненні, а у зміні його форми та ролі. Традиційний міф освячував світ і пояснював його через сакральні образи, тоді як сучасний міф конструює смисли, формує ідентичність і допомагає суспільству осмислювати себе. Попри втрату сакральності, міфологічне мислення залишається важливою частиною людської культури, адже потреба в символах, спільних історіях і цінностях залишається незмінною.

***

Трансформація міфологічного мислення

Міфологічне мислення є однією з найдавніших форм осмислення людиною світу. Воно виникло як спосіб пояснення природних явищ, походження людини, суспільного порядку та сенсу існування. У традиційних культурах міф був не просто оповіддю чи вигадкою, а цілісною системою знань і переконань, яка визначала ставлення людини до природи, спільноти та вищих сил. Проте з розвитком суспільства міфологічне мислення не зникло, а трансформувалося, набуваючи нових форм і способів прояву.

У традиційних культурах міф виконував передусім пояснювальну та сакральну функцію. Через образи богів, героїв і надприродних сил людина намагалася зрозуміти складність світу та своє місце в ньому. Міф поєднував минуле, теперішнє й майбутнє, створюючи відчуття порядку та гармонії. Він передавався через покоління, закріплював звичаї, моральні норми й колективну пам’ять. Людина в межах такого світогляду не протиставляла себе природі, а сприймала себе як частину єдиного космічного порядку.

З розвитком раціонального знання, науки та критичного мислення роль міфу змінилася. Він поступово втратив статус єдиного пояснення світу, однак не зник із людської культури. Міфологічне мислення трансформувалося з пояснення природних явищ у спосіб творення символічних значень. Людина й надалі потребує історій, образів і символів, через які можна осмислити власну ідентичність, цінності та спільне майбутнє.

Сучасні міфи вже не обов’язково пов’язані з богами чи надприродними силами. Вони можуть існувати у формі суспільних ідеалів, культурних образів, політичних наративів, уявлень про успіх, прогрес або національну самобутність. Наприклад, образ героя, який долає труднощі й досягає мети, залишається актуальним у сучасних фільмах, літературі та масовій культурі. Такі сюжети продовжують виконувати давню функцію міфу — формувати уявлення про цінності та бажані моделі поведінки.

Важливим чинником трансформації міфологічного мислення стали нові засоби комунікації. Якщо традиційні міфи поширювалися через усну традицію, обряди та релігійні практики, то сучасні міфи активно творяться через медіа, соціальні мережі, кіно та цифрову культуру. Швидкість поширення інформації дозволяє символам і наративам швидко ставати частиною колективної свідомості. Водночас це створює ризик маніпуляції, оскільки сучасні міфи можуть використовуватися для впливу на погляди та поведінку людей.

Попри зміни, основна функція міфологічного мислення залишається незмінною: воно допомагає людині створювати смисли. Раціональне знання відповідає на питання «як?», тоді як міфологічне мислення часто звертається до питання «для чого?». Воно пов’язане з цінностями, символами та колективним уявленням про важливе. Саме тому міф продовжує існувати навіть у технологічному суспільстві.

Отже, трансформація міфологічного мислення полягає не у його зникненні, а в переході від сакральних пояснень світу до символічних способів осмислення людського досвіду. Сучасна людина вже не сприймає міфи так, як їх сприймали давні культури, однак продовжує створювати й підтримувати наративи, що допомагають зрозуміти себе та своє місце у світі. Міфологічне мислення залишається важливою складовою культури, оскільки потреба у смислах, символах та спільних історіях є невід’ємною рисою людського буття.

Андрій Поцелуйко: Релігія як фундамент ранніх цивілізацій: між міфом, владою і народженням науки

У сучасному світі релігійну свідомість часто критикують за консерватизм, догматизм, схильність до антинаукових уявлень та опір інтелектуальному прогресу. В епоху, коли наука стала головним інструментом пізнання світу, а раціональність перетворилася на одну з найважливіших суспільних цінностей, релігія нерідко трактується як пережиток минулого — історичний етап, який людство нібито вже мало б залишити позаду.

Проте такий погляд часто виявляється надто спрощеним. Він оцінює релігію виключно з точки зору її відповідності сучасним науковим стандартам і водночас ігнорує її історичну роль у становленні людських цивілізацій. Адже якщо ми звернемося до витоків організованого суспільства, то побачимо, що без релігійних наративів і сакральних уявлень навряд чи були б можливими перші великі людські спільноти, які згодом породили філософію, науку, право і державність.

Сучасна людина звикла розділяти суспільне життя на окремі сфери. Існує політика, економіка, культура, мораль, наука та релігія. Однак для більшості давніх суспільств такого поділу просто не існувало. Те, що сьогодні називають релігією, не було окремою сферою життя. Воно становило саму основу світогляду, через яку людина осмислювала світ, суспільство і власне місце в ньому.

У найдавніших культурах майже всі форми колективної ідентичності були невіддільними від сакрального. Плем'я не просто складалося з людей, які жили разом. Воно мало священне походження. Предки не були лише історичними постатями минулого — вони виступали духами-покровителями або навіть об'єктами культу. Закони не розглядалися як результат людської домовленості. Їхній авторитет ґрунтувався на переконанні, що вони відповідають волі богів або космічному порядку. Земля предків також була не просто територією проживання. Вона нерідко набувала священного статусу.

Андрій Поцелуйко: Від теологічного обґрунтування до філософської легітимації: трансформація засад права

Право як соціальний феномен завжди потребувало певного фундаменту, який би пояснював його обов’язковість і визнавав його справедливість у межах конкретного суспільства. Будь-яка правова система постає не лише як сукупність формально визначених норм, а як результат певного світогляду, уявлень про порядок, справедливість і природу людини. У різні історичні періоди джерела легітимації права змінювалися: якщо в традиційних суспільствах право переважно отримувало своє виправдання через теологічні концепції, то в модерну епоху його обґрунтування дедалі більше переходило у сферу філософії права, раціонального мислення та концепції прав людини.

Ця зміна не була простим запереченням релігійного світогляду, а являла собою складний процес переосмислення природи права та його зв’язку із суспільством.

Теологічна основа легітимації права

У традиційних суспільствах право сприймалося як частина загального космічного та морального порядку. Його сила полягала не лише у владі державного чи політичного інституту, а в тому, що воно розглядалося як відображення вищого, трансцендентного порядку. Закон набував авторитету тому, що пов’язувався з божественною волею, релігійними нормами або природним порядком, встановленим вищою силою.

Особливо значну роль ця модель відігравала в середньовічній європейській правовій думці. Представники християнської філософської традиції розглядали право як складову ширшої системи морального устрою світу. У концепції природного права, яку розвивав Фома Аквінський, людські закони повинні були відповідати вищим принципам справедливості, що мали божественне походження.

У такій системі легітимність права визначалася передусім його відповідністю морально-релігійному порядку. Закон був справедливим не тому, що його прийняла певна політична структура, а тому, що він відповідав уявленню про вічну істину.

Андрій Поцелуйко: Від ідеології до висловлювання: як народжується мова суспільства

Люди зазвичай сприймають слова як безпосереднє вираження думок. Нам здається, що спочатку існує реальність, потім людина її описує, а мова лише передає вже готовий зміст. Проте гуманітарні науки ХХ століття показали, що зв'язок між думкою і словом набагато складніший. Між абстрактними переконаннями та конкретними висловлюваннями існує цілий ланцюг посередників. Його можна умовно представити як послідовність: ідеологія → дискурс → риторика → конкретні висловлювання.

На найглибшому рівні перебуває ідеологія. Під ідеологією слід розуміти не лише політичну доктрину, а широку систему фундаментальних уявлень про світ, людину, суспільство та історію. Ідеологія визначає, що вважається справедливим і несправедливим, природним і неприродним, можливим і неможливим. Вона створює базову картину світу, яка часто залишається непомітною для тих, хто її поділяє. Людина може не усвідомлювати власної ідеології, так само як риба не усвідомлює води, в якій живе.

Проте ідеологія рідко проявляється безпосередньо. Вона набуває конкретної форми через дискурс. Дискурс — це система смислів, понять, категорій і правил, за допомогою яких певна спільнота описує реальність. Якщо ідеологія відповідає на питання «у що ми віримо», то дискурс відповідає на питання «як ми про це думаємо». Саме дискурс визначає, які теми вважаються важливими, які питання можна ставити, які пояснення здаються очевидними, а які — абсурдними.

Андрій Поцелуйко: Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

У кожній культурі існують місця, яких формально не існує, але які всі розуміють. Це не географічні об’єкти, а символи. Вони живуть у мові як своєрідні «антикарти» — простори, куди відправляють усе небажане: нудьгу, відсталість, провінційність, безнадію.

У російському мовному середовищі такими символами стали назви на кшталт Мухосранськ, Зажопинськ, Хуево-Кукуево, Ебеня, Пиздопропащенськ. Вони звучать як пародія на справжні міста, ніби десь далеко існує населений пункт, де немає цивілізації, перспектив і зв’язку зі світом.

Цікаво, що це не просто грубий гумор. За цими словами стоїть певна модель сприйняття простору: існує центр, де відбувається «справжнє життя», і існує периферія, яка визначається через свою віддаленість від цього центру.

Саме тут виникає питання: чому в російській культурі така модель набула настільки яскравої форми? Чому образ «забутого міста на краю світу» став настільки потужним? І чому українська культура виробила дещо інший тип подібного гумору?

1. Священний центр: простір як ієрархія

Імперські культури майже завжди створюють вертикаль простору. Не всі місця є рівними: одні стають центрами сенсу, інші — периферією.

У Російській імперії, а пізніше в радянській системі, існувала дуже сильна символічна роль столиці. Москва була не просто великим містом — вона сприймалася як політичний і культурний центр. Санкт-Петербург певний час виконував іншу, але також центральну роль як «вікно до Європи».

Поза цими центрами існував величезний простір, який часто описувався через відсутність:

Мирослав Чайковський: Дніпро-донецька культура – «останні могікани» обухівського неоліту

Зараз дуже модно шукати «предків українців». Склалося так, що на їх роль записали «трипільців» - не індоєвропейців і не слов’ян. Замість, приміром, носіїв неолітичної дніпро-донецької культури, котрі за всіма параметрами більше підходять на неї.

Втім, моя задача – дослідження пам’яті території, а не глорифікація її окремих маніфестацій і феноменів. Відтак, сьогодні розберемо знахідки племен, котрі тривалий час жили біля «трипільців і в їх тіні. Історичній, передусім. Для цього проаналізуємо працю Д.Я. Телегіна «Дніпро-донецька культура» (до історії населення епохи неоліту – раннього металу півдня Східної Європи), Київ, 1968.

Носії дніпро-донецької культури — це велика спільність неолітичних племен, які мешкали на території України та Білорусі (Подніпров’я, Полісся, Донеччина) у V–III тисячоліттях до н. е..

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ТИП: це були пізні кроманьйонці — масивні північні європеоїди, що відзначалися високим зростом (в середньому 171,7 см), великим об’ємом черепа та широким обличчям.

«ЕТНІЧНА ПРИНАДЛЕЖНІСТЬ»: дослідники пов’язують їх з індоєвропейською мовною сім’єю. Племена цієї культури (особливо її північних груп) вважаються одним із найдавніших компонентів у формуванні балто-слов’янської спільності.

СПОСІБ ЖИТТЯ І ГОСПОДАРСТВО: відпочатково вони були мисливцями, рибалками та збирачами. Проте вони одними з перших у своєму регіоні почали переходити до відтворюючого господарства: приручали тварин (биків, свиней, овець) та освоювали примітивне землеробство (ячмінь).

КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ: їх легко впізнати за гребінцево-накольчастим орнаментом на кераміці та використанням специфічних знарядь, таких як кам’яні «човники»

Згідно з джерелом, племена дніпро-донецької культури активно заселяли територію сучасної Київської області, особливо долину Дніпра та його приток.  На території сучасного Обухівського району та в безпосередній близькості до нього зафіксовано низку важливих пам'яток, які Телегін відносить переважно до черкаської локальної групи.

ТАЦЕНКИ: поселення, зафіксоване під номером 44 на карті поширення культури. Воно розташоване в межах сучасної Обухівської міської громади.

ДЕРЕВ’ЯНА: село, де було знайдено один із найхарактерніших артефактів культури — тальковий «човник» (знаряддя для полірування). Ця знахідка є важливим етнографічним маркером дніпро-донецьких племен у цьому регіоні.

УКРАЇНКА: також позначена як місце знахідки пам'яток цієї культури (№48 на карті).

ВІТА ЛИТОВСЬКА: одне з найбільш досліджених поселень. Тут знайдено залишки наземного житла (3х2,5 м) із вогнищем у центрі. Саме на кераміці з Віти Литовської було виявлено унікальні відбитки зерен культурного ячменю, що свідчить про початки землеробства.

Сусідство племен дніпро-донецької культури з іншими спільнотами, особливо з трипільцями, було тривалим і відіграло ключову роль у їхньому господарському та культурному розвитку. Межа між ними на Київщині проходила по Дніпру, але вона була дуже рухливою.

Трипільські племена були західними сусідами дніпро-донецьких громад. Основна територія трипільців — це лісостепове Правобережжя, дніпро-донецьких – Лівобережжя.

У районі Обухова та вздовж річки Стугна племена обох культур тривалий час мешкали поруч, вступаючи у господарські та культурні контакти, доки трипільці остаточно не витіснили або не асимілювали дніпро-донецьке населення на цих територіях у середині IV тисячоліття до н. е

ГЕОГРАФІЧНА МЕЖА між культурами проходила +- в районі Києва та Канева. 

ЧАС КОНТАКТІВ: Найінтенсивніші контакти зафіксовані протягом IV–III тисячоліть до н. е.. 

Імпорт кераміки: У дніпро-донецьких шарах на Київщині знайдено трипільський посуд.

МЕТАЛЕВІ ВИРОБИ: мідні прикраси, знайдені у дніпро-донецьких могильниках, за складом міді  подібні до трипільських.

Знахідка зерен ячменю на кераміці у Віті Литовській (південна околиця Києва) вважається прямим результатом контактів із трипільцями або буго-дністровцями, від яких місцеве населення отримало перші культурні злаки.

1. Жили на Стугні між Обуховом і Трипіллям племена дніпро-донецької культури. Їжі в заплаві Стугни було більш ніж досить, соми і свині забезпечували білок в кількості «Містер Олімпія» +.

2. Приходять трипільці і починають освоювати неширокі вододіли в районі Верем’я, Халеп’я, Трипілля, Обухова. 

3. У них різні екологічні ніші – перші ловлять білок (тварин), другі розводять вуглеводи (зернові).

4. Так триває значний проміжок часом, наприкінці котрого економічна модель дніпро-донецьких племен колапсує і вони асимілюються технологічно розвинутішими трипільцями.

5. Котрі, в свою чергу, з часом не витримують змін клімату (аридизації, передусім) і асимілюються нащадками дніпро-донецьких племен з Лівобережжя Дніпра, всіма цими ямниками.

Процес нешвидкий, від появи трипільців  до зникнення – біля 2000 років. 

Юрій Могильний: Вікінги та давні греки: несподівані паралелі двох морських цивілізацій

Що спільного між афінським громадянином і норманським дружинником, розділеними тисячею років? Здавалося б, нічого. Але якщо подивитися уважніше?

Чи коректно порівнювати?

Коректно, але з застереженнями. Це порівняння типологічне (за способом життя, господарською моделлю, контактною зоною), а не генетичне — прямого зв’язку між архаїчною Грецією та вікінгами немає. Дослідники, які цим займалися:

Норвезький археолог Гутторм Гертсен і скандинавська школа “viking studies” іноді проводять аналогію з грецькою колонізацією при поясненні норманської експансії.

Пітер Сойер (Peter Sawyer), класик “Age of the Vikings”, прямо порівнював скандинавську й давньогрецьку колонізацію як два приклади “overseas expansion” премодерних суспільств без єдиної державної координації.

Девід Ріндос і Барі Канліфф (Barry Cunliffe) у працях про Європу і моря (“Europe Between the Oceans”, “On the Ocean”) свідомо ставлять вікінгів і греків/фінікійців в один ряд як “thalassocratic” (морські) цивілізації, що освоювали периферію через мережі факторій.

Радянська й пострадянська історіографія (зокрема в контексті “норманської теорії” Русі) також зверталася до грецької аналогії, обговорюючи варягів як “торгових колоністів”, подібних до грецьких апойкій у Північному Причорномор’ї — це особливо важливо для України, бо обидва народи фізично зустрічалися саме на цій території (хоч і розділені тисячоліттям).

Головне застереження всіх цих авторів: схожість — структурна (відповідь на схожі екологічні та економічні обмеження), а не культурно-історична спадковість.

Спільне

Географія та клімат як драйвер експансії. Обидва суспільства мали гірський/фьордовий або острівний рельєф з обмеженою орною землею, що штовхало надлишкове населення (молодших синів, безземельних) до моря. Греція — кам’янисті ґрунти, дефіцит зерна; Скандинавія — вузькі смуги придатної землі між фьордами й горами. У обох випадках море було не бар’єром, а магістраллю.

Спосіб господарювання: торгівля + колонізація + піратство одночасно. Грецький emporion (торгова факторія) і норманський вік (торгова стоянка, від якого, за однією з етимологій, походить слово “вікінг”) — функціональні аналоги. Та й самі греки, і скандинави легко переходили від мирної торгівлі до грабунку залежно від балансу сил — це не суперечність, а норма архаїчної економіки. Грецька колонізація Чорномор’я (Ольвія, Херсонес, Пантікапей, VII-VI ст. до н.е.) і варязька експансія по річкових шляхах (“із варяг у греки”, IX-X ст.) — обидві рухалися вздовж водних артерій до периферійних ринків за рабами, хутром, зерном, металами.

Політична роздробленість при культурній єдності. Ні Греція, ні Скандинавія не мали єдиної держави в період експансії. Грецький поліс і скандинавське петлі-королівство (chiefdom/petty kingdom) — обидва малі, конкуруючі, часто ворогуючі одиниці, об’єднані спільною мовою, міфологією і — частково — релігійними центрами (Дельфи / загальноскандинавські культові місця типу Уппсали).

Переяславська земля — це символ того, що Україна як цивілізація століттями гартувалася в умовах безперервного фронтиру

 Переяславське князівство було одним із ключових державних утворень Давньої Русі, яке відігравало роль «щита» Києва та східного форпосту християнської цивілізації на кордоні зі степом. 

Але це й так ясно. Цікаво інше.

Переяславська земля в геоісторичній парадигмі України — це значно більше, ніж просто адміністративна одиниця, тут знаходився унікальний «плавильний котел» середньовіччя, де стратегія виживання Києва - трансформувалася в ефективну культурну асиміляцію.

Розташоване в басейні Трубежа, Сули та Ворскли, Переяславське князівство було простором, де постійний контакт із кочовим степом — спочатку хозарами, пізніше печенігами та половцями — змушував Київ не просто захищатися, а створювати механізми інтеграції «степовиків» у слов’янський світ.

Центром князівства було місто Переяслав — стратегічно важливий вузол, що контролював шляхи з Києва до степових регіонів, а крім Переяслава, значними центрами були Лубни, Пирятин, Горошин, Воїнь.

Назва «Переяслав», згідно з легендою, пов’язана з актом перехоплення ініціативи у ворога - після перемоги над печенігами київський воїн «перейняв славу» ворога, продемонструвавши, що цей простір тепер належить новій, осілій цивілізації. 

Це був потужний ідеологічний маркер: не просто перемога, а привласнення (перехоплення) сили противника, його статусу і його простору, що стало фундаментом для формування особливої, «пограничної» ідентичності переяславців.

Князівство постійно перебувало у стані війни з половцями, де знаковими були походи Володимира Всеволодовича, зокрема переможна битва на річці Сутінь (1103) та битва на річці Ворскла (1111), які тимчасово відсунули степову загрозу від кордонів Русі.

Військовий потенціал князівства був надзвичайно високим, адже постійна загроза виховала покоління воїнів-професіоналів, готових до миттєвого реагування на навали. 

Але не лише холодною зброєю тут взаємодіяли зі степовиками.

Олег Гуцуляк: Агро против Урбо и мрачные перспективы глобализации

Израильский  политэтнолог  Кирилл Серебренитский  указывает на то, что глобальное социальное противостояние, в том числе и социально-экономическое, – конечно, было, есть и будет. Но оно – одно на все времена, и для него не нужно натужно выдумывать наисложнейшее нагромождение исторических формаций с расплывчатыми очертаниями, как это сделали марксисты. Это реальное противостояние – Агро («Деревни») и Урбо («Города»). Оно было в Египте при фараонах, в Шумере, Вавилоне и Ассирии, Риме и Византии. Оно будет и в будущем: в футуристическом романе «Вертикальный мир» Роберта Сильверберга описывается мир «археофутуризма»: человеческих «минад» (городских монад) – многоэтажек в несколько километров и аграрных коммун рядом с ними. В минадах, этих центрах индустрии, исповедуют религию половой свободы (каждый обязан отдаваться блуду во имя всеобщего сексуального удовлетворения) и неограниченного размножения, а аграрные коммуны искусственно ограничивают рождаемость, например, с помощью побития камнями беременной «во имя плодородия». 

«… Суть этого противостояния очень проста и груба, потому что рыночна: дать поменьше, взять побольше (Естественная интенция – не давать ничего, а взять всё). Именно поэтому противостояние это – вечно (как и рынок)… Агро и Урбо сотворили, собственно, две параллельных цивилизации. Два разных мировосприятия, разные онто-технологии, и, главное, – разные эпологии (от слова «эпос», то есть мифологии социальных систем). Когда эти зоны соприкасаются, – возникает третья стихия: Фронтал (Пограничье). Фронталы неустойчивы, они могут умещаться в придорожной полосе, а могут накрывать целые континенты (Африку и Южную Америку). Они могут существовать веками (Пригород), а могут жить неделю (Ярмарка). Зона Фронтала втягивает в себя и урбаноидов, и агроидов, но она быстро и необратимо трансформирует мифологию (то есть сознание; оно у нас панмифилогично, увы!). В результате трансформации возникает плебс (потенциаль-криминалитет, люмпен-пролетариат, урла, гопота, шпана)…» [Серебренитский К. Агро и Урбо – II // http://falangeoriental.blogspot.com/2016/01/blog-post_19.html]. 

Этот «неоплебс» и является потенциальным контингентом социального мятежа («катилинарии»). В отличие от заводских рабочих (пролетариата), который есть лишь лишь авангард Урбо (то есть, в изначальном значении слова, – буржуазия, и их цель – повысить свой статус в Урбо-социуме), неоплебсу «нечего терять», так как, будучи выброшеными  во Фронтал Агро-Урбо, на границу города и села, его представители – и не крестьяне, и не рабочие. Почти всегда это – бывшие крестьяне, «люди зоны агро», по суровой необходимости, фактически вытолкнутые туда поневоле, вынужденные перебираться в зону Урбо. 

Андрій Поцелуйко: Інноваційна екосистема як ключ до розуміння економічного успіху

 Інноваційна екосистема — це середовище, у якому взаємодіють компанії, університети, державні інституції, інвестори, стартапи, науковці та суспільство для створення й поширення нових ідей, технологій і продуктів. Вона часто є одним із головних пояснень, чому одні країни, регіони чи міста досягають швидкого економічного розвитку, а інші — ні.

Основна ідея полягає в тому, що економічний успіх сьогодні залежить не лише від природних ресурсів чи дешевої робочої сили, а від здатності створювати знання та перетворювати їх на практичну цінність.

Ключові елементи інноваційної екосистеми:

Освіта і наука

Університети та дослідницькі центри формують нові знання, готують фахівців і створюють основу для технологічних проривів.

Підприємництво і стартапи

Нові компанії перетворюють ідеї на продукти та послуги. Саме стартапи часто стають джерелом радикальних інновацій.

Інвестиції

Венчурний капітал, державні програми та приватні інвестори забезпечують ресурси для розвитку перспективних проєктів.

Співпраця між учасниками

Найуспішніші екосистеми виникають там, де бізнес, наука і влада не працюють окремо, а створюють спільні проєкти.

Культура інновацій

Важливими є готовність експериментувати, приймати ризики, захищати інтелектуальну власність і підтримувати творчість.

Прикладом потужної інноваційної екосистеми є Silicon Valley, де поєднання університетів, технологічних компаній, інвесторів і підприємницької культури сприяло появі багатьох глобальних технологічних лідерів.

Важливість інноваційної екосистеми можна пояснити через ефект взаємного посилення: сильні університети створюють таланти → таланти створюють компанії → компанії залучають інвестиції → інвестиції підтримують нові дослідження. Так формується цикл економічного зростання.

Для сучасної економіки інноваційна екосистема є не просто набором організацій, а мережею взаємодії, яка визначає здатність суспільства адаптуватися до змін, створювати конкурентні переваги та забезпечувати довгостроковий розвиток.