Юрій Пилипенко: Фільваркове господарство

Щоб перейти від ранньослов'янських напівземлянок Пеньківської чи Райковецької культур 5-9 століття до високотоварного фільваркового господарства епохи князя Василя-Костянтина Острозького 16 століття одного лише геніального агронома було б замало.

Фільварок це не просто поле з правильною сівозміною. Це комплексна соціально-економічна та технологічна система, яка вимагає абсолютно іншого рівня розвитку знарядь праці, права, грошового обігу та інфраструктури.

Навіть якби князь Олег Віщий володів знаннями сучасного агронома, він уперся б у фундаментальну неможливість реалізувати цю систему.

Слов'яни Райковецької та Пеньківської культур вели подсічно-вогневе або перелогове землеробство на невеликих ділянках. Фільварок - це сотні гектарів обробленої землі, орієнтованої на експорт.

Рало або рало із залізним нарольником лише розпушує поверхневий шар, не перевертаючи пласт. В 16 столітті це вже важкий плуг із залізним лемешем та відвалом. Плуг дозволяє глибше орати важкі українські чорноземи та пригнічувати бур'яни.

Тяглова сила русичів - дрібні коні або пари волів. У фільварках їх замінило масове застосування важких волів у хомутах/ярмах, підкови, селекція та спеціалізація тяглової худоби.

Двопілля або підсіка швидко виснажувала ґрунт, давала врожайність (сам-2 або сам-3).

сам-2, сам-3, сам-5 позначає коефіцієнт урожайності: відношення обсягу зібраного до посіяного зерна. Сам-2 це з 1 мішка посівного збирали 2 мішки врожаю. 1 відкладають на сівбу (посівний фонд), і лише 1 на їжу, годування худоби + продаж. При врожайності сам-2 чи сам-3 суспільство живе на межі виживання. Кожні декілька років селяни опинялися перед вибором: з'їсти посівний фонд і померти від голоду наступного року, або голодувати зараз, щоб залишити насіння.

Трипілля (ярина, озимина, пар) + активне удобрення гноєм підняли врожай до сам-5-7. Вперше з'являється стабільний надлишок.

На Русі ручні жорна були в кожній хаті. Переробити тонни зерна на експорт неможливо. В ранньому модерні водяні млини та вітряки  не лише мелють борошно у промислових масштабах, а й приводять у рух сукновальні, пилорами, ґуральні.

Навіть якщо дати селянам 9 століття плуги й трипілля, фільварок все не виникне без 3 критичних соціально-економічних інститутів:

Узбек Хан — правитель Золотой Орды, чье имя стало названием народа (1313–1341 гг.)

Узбек Хан - правитель Золотой Орды, чье имя стало названием народа (1313–1341 гг.)

​Что писали про него его современники, историки и какая память осталась в народе?

Эпоха хана Узбека — это время «зенита могущества» Золотой Орды. Он правил почти 30 лет — дольше всех в ее истории. При нем государство достигло пика своего развития: он официально сделал ислам государственной религией, укрепил центральную власть, систематизировал управление и дал мощный импульс торговле. Начался грандиозный бум строительства городов, а империя приобрела огромное влияние на мировой арене.

​▪️1. О мировом величии (Арабский путешественник XIV века Ибн Баттута)

​Ибн Баттута лично посетил ставку хана Узбека в 1333 году. Будучи человеком, объехавшим весь известный тогда мир, был поражен масштабом его власти и поставил правителя Золотой Орды в один ряд с главными мировыми лидерами того времени:

​«Султан Мухаммад Узбек-хан — правитель обширного царства и могущественнейший государь... Он один из тех семи царей, которые — величайшие и могущественнейшие цари мира. Обладает огромной властью, величав, победоносен и держит в страхе грозных врагов».

Амвросий фон Сиверс: Древние праотцы

Христос-Спаситель, по Своему человеческому происхождению, имеет симитский корень. Т.е. Его послепотопным праотцем являетяс сын Ноя Сим. Помимо избранной линии, имеются и иные. Посему попытаемся разсмеотреть данные ветви рода человеческого.

Сим (др.-евр. ‏‏‎и ивр. שֵׁם‎, шем; геэз ሴም [Sēm] — «имя, название») — библейский персонаж, возможно старший сыном Ноя, что не вполне понятно из-за иного чередования в перечне потомков Ноя. Считается родоначальником семитских народов. 

Сын Сима, Арфаксад, родился у него через два года после Потопа, когда Симу было 100 лет (Быт. 11:10). Сим прожил 500 лет после рождения Арфаксада и умер в возрасте 600 лет (Быт. 11:11). Таким образом, Сим жил во времена Авраама.

        В Аггаде, благословение Ноем Сима интерпретируется как благословение Израиля. Данный отрывок предвещает подчинение хананеев евреям и отождествляет Сима с будущим народом Израиля. Проклятие Ноем Ханаана использовалось для оправдания завоевания Израилем земли Ханаанской. Сим получил в наследство Землю Израиля. В Талмуде его называли самым мудрым из братьев (Санхедрин, 69b). Именно он взял на себя инициативу прикрыть наготу своего отца. Сим отождествлялся с Мелхиседеком, царем Салима, коий служил там первосвященником. Однако он был лишен священства, потому что благословил Авраама раньше Бога, отчего священство было отдано потомству Авраама .

      В Книге Юбилеев упоминается имя жены Сима — Седукательбаб [что, вероятнее, есть название града Sadok-a-Tel-Babu, или  צדקת לבב, возможно  Ṣaḏeqeṯ-lābāb, т.е. «Праведница Сердца»], но в Книге Яшера (Праведного) уточняется: «Тогда Ной взял три дочери Елиакима сына Мафусала, в жены для его сыновей, как Господь повелел Ною» (5:35). Однако Армянский историк Мхитар Айриванкский упоминает жену Сима Дизакзипат. 

По Библии у Сима имелось пять (по переводу 70 толковников Книги Бытия — шесть) сыновей: Элам, Арфоксад, Луд, Ашур, Арам и Кайнан.

Ирина Барвенко: О романе Чингиза Айтматова «Плаха»

Есть книги, которые читаешь, а есть книги, которые проживаешь. Для меня роман Чингиза Айтматова «Плаха» оказался именно таким. Я прослушала его во второй раз и поняла, насколько иначе он воспринимается с возрастом и жизненным опытом.

С первых страниц меня поразило необычное повествование. Айтматов начинает роман словно глазами волчицы Акбары. Сначала кажется, что это просто рассказ о природе, но постепенно понимаешь, что это один из главных смыслов книги. Волки живут по законам природы: они защищают своих детенышей, добывают пищу, борются за жизнь. И каждый раз именно человек разрушает их мир, уничтожая волчат, лишая их дома и права на существование.

Именно поэтому в романе рядом существуют две истории — людей и волков. И после прочтения в воздухе остается вопрос, на который каждый читатель отвечает сам: кто в этой книге оказался человечнее? Волки убивают только тогда, когда этого требует жизнь. Они не знают жестокости ради удовольствия, не унижают и не предают. Человек же способен разрушать не только природу, но и души других людей. И этот вопрос Айтматов оставляет открытым, заставляя каждого задуматься о собственной человечности.

Не меньше меня поразил образ Авдия. Во время чтения мне несколько раз хотелось буквально остановить его. Казалось, что сама судьба дает ему шанс начать другую жизнь. Его спасают, потом появляется Инга, которая становится для него надеждой на любовь и простое человеческое счастье. Мне хотелось сказать ему: «Остановись. Побереги себя». Но постепенно я поняла, что он просто не мог поступить иначе.

Андрій Поцелуйко: Цуг ніколи не стане другою Кремнієвою долиною: про межі історичних аналогій

  У світі давно стало традицією називати успішні технологічні кластери «новими Кремнієвими долинами». Так говорять про Цуг у Швейцарії, Шеньчжень у Китаї, Бангалор в Індії, Тель-Авів в Ізраїлі, Кембридж у Великій Британії чи Софія-Антіполіс у Франції. Такі порівняння звучать ефектно, але вони є насамперед журналістською та маркетинговою метафорою. Насправді жоден із цих центрів не є повноцінним аналогом американської Кремнієвої долини. Причина полягає не у відсутності талановитих інженерів чи сучасної інфраструктури, а в тому, що Кремнієва долина стала продуктом унікального історичного збігу обставин, повторити який практично неможливо.

Історія знає явища, які виникають завдяки поєднанню десятків чинників, що взаємно підсилюють один одного. Якщо прибрати хоча б кілька з них, система вже не досягає тієї самої величини. Саме такою є Кремнієва долина. Вона не була створена за державним планом і не стала результатом одного вдалого рішення. Її формування тривало десятиліттями і було наслідком виняткового поєднання науки, економіки, військової політики, культури підприємництва та демографії.

Одним із фундаментів стала концентрація провідних університетів. Стенфордський університет ще в середині ХХ століття зробив ставку на співпрацю науки з приватним бізнесом. Його випускники не просто отримували дипломи — вони створювали компанії, залучали інвестиції й залишалися працювати в регіоні. Поруч розташовувався Каліфорнійський університет у Берклі, а трохи далі — десятки інших наукових центрів світового рівня. Вони постійно генерували нові ідеї та забезпечували безперервний приплив висококваліфікованих кадрів.

Андрій Поцелуйко: Петровська модернізація як спільний військово-державний проєкт: роль Голландії у становленні Російської імперії

 Реформи Петра І традиційно описують як приклад успішної європеїзації Московської держави. Проте їх можна розглядати й під іншим кутом — як результат взаємовигідної співпраці Петра І та голландських політичних, торговельних і технічних еліт. У такій інтерпретації модернізація постає не просто як запозичення окремих технологій чи військових знань, а як масштабний військово-державний проєкт, покликаний створити на сході Європи нову силу, здатну змінити баланс сил у Балтійському регіоні. 

Наприкінці XVII століття Голландська республіка була найрозвиненішою торговельною державою Європи. Її могутність спиралася не лише на комерцію, а й на ефективні державні інститути, сучасний військовий флот, фінансову систему та розвинену промисловість. Саме тому голландський досвід становив особливий інтерес для Петра І, який усвідомлював, що відстала Московія не зможе конкурувати із західними державами, поки не змінить сам принцип організації державної влади.

Водночас інтерес був взаємним. Шведська імперія контролювала значну частину узбережжя Балтійського моря, що обмежувало свободу торгівлі та вплив інших морських держав. Послаблення шведської гегемонії відкривало нові можливості для міжнародної торгівлі. Саме тому поява модернізованої Московської держави відповідала інтересам багатьох європейських торговельних кіл, хоча це не означає існування єдиного централізованого плану зі створення Російської імперії.

Андрій Поцелуйко: Єдиний містичний досвід і множинність релігій: японський погляд на діалог буддизму та християнства

 Чи можуть буддизм і християнство, попри всі свої догматичні відмінності, говорити про один і той самий духовний досвід? Це питання стало одним із центральних для низки японських філософів і релігієзнавців XX століття, особливо представників Кіотської школи та мислителів, які прагнули поєднати східну духовну традицію із західною філософією. На відміну від класичного порівняльного релігієзнавства, яке зазвичай зіставляє доктрини, священні тексти чи історичний розвиток релігій, вони звернули увагу на значно глибший рівень — структуру самого містичного досвіду.

Основою їхнього підходу стала думка, що будь-яка релігія має два виміри. Перший — зовнішній: богословські системи, догмати, ритуали, моральні приписи та інституції. Другий — внутрішній: безпосередній духовний досвід людини, який часто виходить за межі звичайної мови та логічного мислення. Саме цей другий вимір, на думку багатьох японських мислителів, дозволяє вести справжній діалог між різними релігіями.

Одним із перших, хто сформулював таку позицію, був Кітаро Нісіда — засновник Кіотської школи. Центральним поняттям його філософії став «чистий досвід» — безпосереднє переживання реальності ще до того, як свідомість починає ділити світ на суб'єкта й об'єкта, людину й Бога, дух і матерію. Для Нісіди цей первинний досвід є універсальною основою людського існування. Лише після нього починається інтерпретація, яка залежить від культури, мови та історичної традиції. Іншими словами, різні релігії можуть використовувати різні символи, але звертатися до одного й того самого фундаментального виміру людського буття.

Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

 Круглый стол "Ранняя история славян: археология и лингвистика" (ИА РАН, ИСл РАН)

10 июня 2025 г. на совместном заседании Отдела типологии и сравнительного языкознания Института славяноведения РАН и Отдела археологии эпохи Великого переселения народов и раннего Средневековья Института археологии РАН состоялся круглый стол по проблемам этногенеза и ранней истории славян.

6:07. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О сотрудничестве археологов и лингвистов в исследовании ранней истории славян.

1:03:25. Николай Владимирович Лопатин (ИА РАН). О происхождении славян Северо-Запада Руси. 

2:02:00. Игорь Олегович Гавритухин (ИА РАН). О расселении славян в Среднем Подунавье: к вопросу о носителях «паннонского» славянского языка.

3:41:25. Алексей Сергеевич Касьян (ИСл РАН). Заимствования из темематического субстрата в праславянский, скифы-пахари и был ли неправ акад. Рыбаков

Забуті тюркські племена: ким були огури, оногури, утигури та кутригури?

 Коли люди згадують про великі кочові цивілізації, що сформували історію Євразії, на думку спадають скіфи та\чи саки і\або сармати, гуни, тюрки, монголи та османи. 

Їхні імперії простягалися через цілі континенти, перемагали могутні королівства і залишали по собі пам’ятники, династії та письмові джерела, що збереглися до наших днів.

Проте в періоді між падінням Гунської імперії у п’ятому столітті та піднесенням Хазарського каганату у сьомому - лежить ще одна визначна сторінка історії, про яку говорять рідко.

Це історія огурів, яких ми сьогодні знаємо яко бул та\чи бол-гарів, творців кириличної абетки, яку "нє щядя живота" захищають багато українців вважаючи чимсь своїм.

Майже чотириста років огурські племена домінували у величезних степах від Волги до Дунаю. 

Вони воювали з римськими імператорами, здійснювали набіги на Константинополь, вели переговори з гьоктюрками, билися з аварами, правили могутніми царствами на північ від Чорного моря і, зрештою, заклали фундамент середньовічної Болгарії. 

Їхні міграції назавжди змінили етнічний, політичний та мовний ландшафт Східної Європи і хоча їхні племінні назви зрештою зникли з історії, їхні нащадки живуть і сьогодні, а спадщина - розділяє українців із європейцями єднаючи при цьому із руссскімі.

Щоби зрозуміти огурів, спочатку слід зрозуміти саму Євразійську степову зону.

Андрій Поцелуйко: Кроманоїди

У першій половині XX століття, особливо в німецькій антропологічній школі (наприклад, у працях Ганса Гюнтера, Еґона фон Айкштедта та інших), використовувалися такі типологічні назви, як:

    кроманоїди (Cro-Magnoids);

    фаліди (Fälids);

    брюнни (Brünn);

    борребю (Borreby);

    дальофаліди (Dalofaelid) тощо.

Ці типи виділяли за морфологією: формою черепа, шириною обличчя, розвитком надбрівних дуг, масивністю кісток, зростом тощо.

Чому їх назвали кроманоїдами?

Тому що ці антропологи помітили, що деякі сучасні європейці мають комплекс ознак, подібний до скелетів верхнього палеоліту, зокрема людей із печери Кро-Маньйон.

Наприклад:

Андрій Поцелуйкo: Карл Густав Юнг і Станіслав Гроф як інтелектуальні попередники руху New Age

Рух New Age, що набув широкої популярності у 1960–1980-х роках, не виник на порожньому місці. Його світогляд сформувався під впливом багатьох інтелектуальних традицій: західного езотеризму, теософії, східних релігій, гуманістичної психології, екологічного руху, контркультури та новітніх пошуків у галузі дослідження свідомості. Проте серед численних мислителів ХХ століття особливе місце займають дві постаті — Карл Густав Юнг і Станіслав Гроф. Вони не були творцями New Age і не прагнули створити нову духовну течію, однак їхні праці стали одним із найважливіших інтелектуальних фундаментів цього руху.

Парадокс полягає в тому, що і Юнг, і Гроф насамперед вважали себе дослідниками людської психіки. Вони працювали в рамках психології та психіатрії, хоча й значно розширили межі цих дисциплін. Водночас багато їхніх концепцій були переосмислені прихильниками New Age, які надали їм уже не психологічного, а метафізичного змісту.

Карл Густав Юнг починав як психіатр і один із найближчих співробітників Зиґмунда Фройда. Проте згодом він дедалі більше відходив від класичного психоаналізу. Якщо Фройд пояснював більшість психічних процесів сексуальними та біологічними чинниками, то Юнг звернув увагу на універсальну символіку людської культури. Він вивчав міфи, казки, релігії, алхімію, гностицизм, середньовічну містику, а також духовні традиції Індії, Китаю й Тибету. Саме цей широкий культурний горизонт зробив його праці надзвичайно привабливими для тих, хто шукав нові форми духовності.

Андрій Поцелуйко: Специфіка філософії

У філософії, на відміну від інших академічних дисциплін, оцінки мислителів часто залишаються предметом тривалих дискусій. 

Двоє філософів можуть бути визнані видатними, навіть якщо один із них не просто різко критикував іншого, а повністю заперечував його творчість. 

Так, Артур Шопенгауер, сучасник Гегеля, висував проти нього надзвичайно гострі звинувачення: прямо називав Гегеля шарлатаном, його філософію — нісенітницею, а гегелівський метод описував як подання цієї нісенітниці навмисно туманною, псевдонауковою мовою, покликаною заплутати слухача й змусити його думати, що він сам винен у власному нерозумінні:

Олексій Дудченко: Хто першим заговорив індоєвропейською мовою?

Хто першим заговорив індоєвропейською мовою? ДНК вказує на євразійських скотарів, які жили 6400 років тому. ​Сьогодні половина населення планети розмовляє індоєвропейськими мовами, тож не дивно, що цілі покоління вчених були одержимі загадкою: де саме виникла індоєвропейська прамова і хто заговорив нею першим. ​Пара статей, опублікованих у журналі Nature, пропонує одні з найпереконливіших доказів на сьогодні: палеогенетичні маркери свідчать, що рання форма індоєвропейської мови вперше сформувалася між 4400 та 4000 роками до н. е. в Центральній Євразії, а вже за 1000 років стрімко поширилася світом. ​

Пошуки витоків індоєвропейської мовної сім'ї мають складне, а часом і зловісне минуле. Свого часу вони стали інструментом нацистської та інших расистських ідеологій, які висували псевдонаукову гіпотезу про чисту «арійську» расу, що нібито поширила індоєвропейські мови з єдиної прабатьківщини. ​Десятиліттями академічні лінгвісти та археологи вели запеклі дебати щодо географічного походження цих мов. Частина вчених стверджувала, що ранні землероби в Анатолії поширювали мову разом із розширенням своїх сільськогосподарських практик. Інші дослідники вказували на ямну культуру — спільноту кочових скотарів, які заселяли степи України та півдня сучасної Росії близько 5000 років тому, вбачаючи в них справжніх першопрохідців цієї прамови. 

​Нове масштабне дослідження під керівництвом видатного генетика Девіда Райха з Гарвардського університету зуміло об'єднати ці дві, здавалося б, непримиренні теорії. Аналізуючи ДНК стародавніх скелетів, дослідники виявили, що люди так званої лінії КНВ (Кавказ — Нижня Волга), які мешкали між Кавказькими горами та пониззям Волги, були спільними предками як представників ямної культури, так і ранніх анатолійських землеробів. ​Близько 6000 років тому частина груп КНВ мігрувала на захід, де змішалася з місцевими мисливцями-збирачами, сформувавши знамениту ямну культуру. Інші ж рушили на південь, за Кавказ, в Анатолію, де асимілювалися з місцевими аграріями та дали початок анатолійським мовам, зокрема хетській, найдавнішій відомій індоєвропейській мові, що дійшла до нас у писемних пам'ятках.

Палеогенетики розклали ДНК представників культури Кавказ — Нижня Волга на базові складові. Згідно з розрахунками, їхня генетична архітектура виглядала так: Кавказькі  мисливці-збирачі (CHG) 45–50%. Східноєвропейські мисливці-збирачі (EHG) 30–35%. Сибірсько-центрально-азійський компонент 15–25%. Цей геномний мікс доводить, що КНВ передали ямній культурі близько 80%  її генетичного коду. Водночас мігранти КНВ, просунувшись на південь в Анатолію, принесли щонайменше 10% генетичного внеску в автохтонне населення бронзового віку, яке пізніше заговорило хетською мовою. Це повністю пояснює, чому хети мали індоєвропейську мову, але не мали типового «степового» автохтонного генотипу ямників — їхнім спільним знаменником була саме лінія КНВ.

Юрій Пилипенко: Масштаби слов'янської автохтоннної Русі vs масштаби варязького десанту

Пікова чисельність всіх "варягів" до 10-15 000 (з жінками і дітьми) була в період Володимира Великого / Ярослава Мудрого. Сумарно всюди (не в Києві, а у всіх містах і заставах). На цей період власне населення Русі за різними оцінками в межах 4.5-5.5 млн.

Тобто на піку присутності варягів було до 0.2-0.3% включаючи жінок і дітей. На 450 слов'ян можна було знайти 1 вікінга.

Якщо ми говоримо про рік приходу Олега до Києва (за літописною хронологією 882 рік) то Ладога (Альдейгьюборг) була КРИХІТНИМ форпостом. Її постійне населення (разом із місцевими слов'янами та фіннами) коливалося в межах кількох сотень людей (орієнтовно 200-400 осіб). З них вікінгів ну хай 50 чоловік.

Рюрикове городище (майбутній Новгород) не було містом. Це була невелика укріплена резиденція князя та його найближчого оточення. Постійний гарнізон там навряд чи перевищував 200-300 воїнів. І аби половина з них вікінги. Гньоздово (під Смоленськом) тільки-но починало зароджуватися як транзитний пункт. Там жило заледве кілька десятків родин.

Решта стаціонарних пунктів на Півночі це були маленькі дерев’яні застави на 20-50 дружинників, які контролювали збір данини з місцевих племен і тримали переправи на річках та займалися ремонтом човнів.

Звичайний бойовий корабель вікінгів (шнека чи лодь) вміщував від 30 до 50 осіб. Флотилія з 30–50 таких човнів вважалася на той час величезною військовою силою, здатною налякати будь-якого місцевого племінного вождя.

Власне ядро війська Олега складало до 1 000-1 500 варязьких воїнів. Більше тогочасному Новгороду було просто не прогодувати, а річкова логістика не дозволила б оперативно перекинути таку орду на 1000 км на південь.

В цей час військова еліта Скандинавії ломанулася в Англію (славнозвісна Велика язичницька армія 865 року налічувала від сили 2 000-3 000 воїнів, і вона ледь не підкорила весь острів) та у Францію (де грабували Париж).

Східний напрямок (майбутня Русь) вважався важким, диким і бідним на швидку здобич. Сюди йшли не завойовувати великі королівства, а налагоджувати складні торговельні зв'язки з Арабським халіфатом через Волгу.

Мобільне військове ядро Олега Віщого це до 1 000 - 1 500 воїнів. Не всі з них скандинави (свеї/дани/норвежці). У війську наймалися хто завгодно включаючи словян і інші фінські племена. Скандинави (свеї/дани/гьоти) складали кістяк командування, старшу дружину, навігаторів і штурманів. Слов'яни (новгородські словени, кривичі) знали місцевість, мали власну племінну знать, яка хотіла посунути сусідів на півдні, і постачали левову частку бійців та веслувальників для походу. Фінські племена чудь, меря, весь стрільці з лука та лісові розвідники. Вони забезпечували захист тилу і просування каравану через найскладніші ділянки.

Олексій Дудченко: Перші землероби принесли геноцид у Скандинавію

Перші землероби принесли геноцид у Скандинавію. Автори наукового дослідження переконані, що вихідці з Анатолії швидко та майже дощенту винищили скандинавських мисливців-збирачів. Проте згодом вони й самі пали жертвами нових «прибульців».

Традиційно експансію ранніх землеробів теренами Європи змальовують як мирний, майже ідилічний процес. Припускають, що тогочасне населення не було настільки численним, аби конкурувати за життєві ресурси, а ведення повноцінних бойових дій за умов відсутності накопичених харчових запасів вважають надто складною справою.

Утім, картина безконфліктного розселення перших аграріїв у Європі позбавлена внутрішньої логіки. Аналіз співвідношення ізотопів азоту та вуглецю в кісткових рештках засвідчив, що раціон мисливців-збирачів був значно багатшим і якіснішим, ніж у людей, які прийшли їм на зміну. Навіщо було добровільно міняти сите й простіше життя на важку, менш продуктивну працю — залишається загадкою.

Автори  дослідження, оприлюдненого в науковому журналі Nature, дійшли висновку, що принаймні на скандинавських теренах події розгорталися за значно драматичнішим сценарієм. 

Науковці проаналізували ДНК, вилучену з кісток та зубів людей, які населяли територію сучасної Данії протягом останніх 7300 років. Додатково дослідники реконструювали раціон цих громад (за вмістом ізотопів азоту й вуглецю) та ступінь їхньої міграційної мобільності. Також було залучено палеоботанічні відомості щодо флористичного різноманіття Південної Скандинавії за вказаний період. З'ясувалося, що генофонд місцевих мисливців-збирачів залишався стабільним протягом майже чотирьох з половиною тисячоліть. У проміжку між 10 500 та 5900 роками тому він фактично дублював генетичний профіль мисливців-збирачів з інших куточків Європи. У ньому чітко вирізняються дві лінії: перша — від людей, які освоювали континент із заходу, друга — від вихідців із Близького Сходу. 

Victor & Victoria Zoe : Новое русское рок-сопротивление / The New Russian Rock Resistance

Victor & Victoria Zoe - "Белый альбом" (2025)

https://suno.com/playlist/f39ca85b-c12b-41bb-808e-dfad9560773b

1. На осколках города

2. За краем тишины

3. Белые сны под черным небом

4. Электричка до завтра

5. Последний трамвай навсегда

6. Каждый хочет света

7. На пороге новой волны

8. Когда утро уже наступит

9. Смотри на меня

10. Пропавший без звезд

11. Имена на стенах

12. Белый альбом

Victor & Victoria Zoe - Трансзания (2026)

https://suno.com/playlist/313301d2-fce1-4d8d-8af2-bc549873f08a

1. Магия мгновения

2. Транзистенциализм

3. Гимн Трансзании

4. Трансзания - билет в один конец!

5. Куда же ты, сердце 50+?

6. Под кожей

Victor & Victoria Zoe - Чёрная искра (2026)

https://suno.com/playlist/b6a4d1cc-037c-4d6c-96ec-b0057648b862

1. Панельки. панелькти - родные дома

2. Сделан из песен

3. Лунный пакт

4. Престолы вернулись

5.  Гимн "Ultima Provincia - Prima Hereditas"

6. Родина тебя вылюбит

7. Бензина нет!

8. А танкеры горят!

9. Фламинго, лети! (Спасай этот мир!)

9. И тьма пришла!

10. Чёрная искра

Сергій Чаплигін: Про підвалини національної деструкції : до річниці Декларації про державний суверенітет

19-23 червня 1990 року відбувся ХХVIII з’їзд Комуністичної партії України, який прийняв резолюцію про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки. Комуністів, які були депутатами Верховної Ради УРСР, з’їзд зобов’язав втілити волю партії в державний акт. 16 липня 1990 року воля партії була втілена - Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Але одразу ж виникла суттєва термінологічна розбіжність між резолюцією з’їзду Комуністичної партії та Декларацією Верховної Ради: хто саме став суб’єктом суверенітету - УРСР чи Україна?

Відповідь криється в самому тексті Декларації: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Отже, Верховна Рада проголосила суверенітет саме УРСР, а не України.

Згідно з Декларацією, ця суверенна УРСР нібито мала власне громадянство, а також верховенство Конституції та республіканських законів на своїй території. Проте вона залишалася без власних збройних сил, без реальних дипломатичних відносин із країнами поза радянським блоком і без права самостійно визначати свій суспільно-політичний лад. Ба більше, Декларація містила пряме положення про те, що її принципи мають стати основою для укладання нового союзного договору.

Щодо подальших суперечностей в Декларації.

В ній сказано, що суверенна Українська РСР є національною державою. Спробуємо з’ясувати, про яку націю йдеться? Законодавці запевнили, що йдеться про українську націю, яка здійснює своє право самовизначення.

В УРСР була єдина нація, волю якої втілювала Верховна Рада УРСР, і в контексті інтересів якої Декларація набувала чинності. Комуністи її трактували, як “соціалістичну”, як таку що «виросла з нації або народності капіталістичного суспільства в процесі ліквідації капіталізму і перемоги соціалізму нова соціальна спільність людей».

Звернемося до класиків. В своїй праці «Марксизм і питання мовознавства» товариш Сталін пише «З падінням капіталізму сходять зі сцени і буржуазні нації. На руїнах старих, буржуазних націй розвиваються нові, соціалістичні нації, що являють собою принципово новий тип націй. Ці нації складаються на основі ростучого соціалізму. Силою, яка скріплює ці нові нації, керує ними, є робітничий клас і його інтернаціоналістська партія».

Якщо ознакою «буржуазної» нації є спільність (культурна, релігійна, мовна, тощо), то для соціалістичної нації ця спільність є буржуазною надмірністю. 

Умовою існування і панування соціалістичної нації є тоталітарний режим - скріплений і керований тільки однією інтернаціоналістською партією - комуністичною.

Юрій Пилипенко: Глобально-економічна причина колапсу Київської Русі з кінця ХІ ст.

Те, що в школі описують як епічну драму: "в 1097 князі з'їхалися в Любеч, поцілували хрест, а потім знову почали мірятися амбіціями і розвалили країну", було наслідком глобальної зміни торговельних маршрутів. 

Світ навколо Русі змінився. 

Акції на світовому ринку просто знецінилися.

Ініціатором з'їзду був переяславський князь Володимир Мономах.

Візантію підкошували внутрішні громадянські війни, корупція та постійні удари (норманів з італійського півдня та турків-сельджуків з анатолійського сходу). 

Візантійський золотий солід (номісма), який століттями був доларом Середньовіччя, почав стрімко знецінюватися.

Константинополь більше не міг купувати руське хутро, віск і рабів у колишніх масштабах і за колишніми цінами. 

Кінцева точка шляху з варяг у греки збідніла.

Вирок шляху із варяг у греки підписали Перший (1096-1099) та наступні Хрестові походи.

Середземне море раніше було заблоковане арабськими піратами та мусульманськими флотами. ЄС не міг торгувати зі Сходом напряму. Шлях по Дніпру через Київ був унікальним, безпечним обхідним коридором між Балтикою, Візантією та Сходом.

Лицарі прорубали коридор до Єрусалима, італійські морські республіки (Венеція та Генуя) створили потужні флоти, Середземне море відкрилося.

Юрій Пилипенко: Ергономіка давніх веслярів

Швидкість пересування скандинавсько-слов'янських флотів на моноксилах (однодеревках) досягала 4-5 км/год в штиль на веслах, 6-8 км/год при веслуванні вниз по течії, і 10-12 км/год при попутному вітрі в Чорному морі.

Моноксил не просто видовбана колода. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний детально описав, як слов'яни взимку рубали величезні дуби або липи, видовбували їх, а навесні сплавляли до Києва. Там варяги їх викуповували, нарощували борти дошками (щоб човен не заливало хвилями), ставили весла, щогли з вітрилами й формували каравани.

Брався рівний стовбур вікового дуба/липи/осики діаметром 1-1.5м. Всередині робився поздовжній пропил, а серцевину випалювали та витісували сокирами, залишаючи тонкі стінки 3-5 см. Корито заповнювали водою, а знизу розводили контрольовані багаття. Вода закипала, дерево насичувалося парою і ставало пластичним, як гарячий пластилін. Забивали дерев'яні розпірки/клинці, поступово розсуваючи борти в сторони. Цей процес повторювали багато разів. Кругла колода розгорталася у широку, плоску та гнучку лінзу. Ширина дна збільшувалася з 1 до 2-2.5 метра!

Оскільки висоти 30-40 смрозширеного стовбура  було замало проти хвиль, до країв кріпили під кутом дошки у 2-3 ряди внапусток клінкерним способом, як у скандинавських дракарів. Дошки пришивали до основи гнучкими корінням ялини, верби (віцею) або скріплювали залізними заклепками. Шви конопатили мохом, клоччям та заливали киплячим березовим дьогтем і смолою.

Довжина: від 12 до 18-20 метрів, вибирали найвищі корабельні дуби Полісся. Водотоннажність від 4 до 7 тонн. Вздовж бортів встановлювалися поперечні лавки (банки). На судні довжиною 15 метрів ставало 10-12 лавок.  25 людей (друга зміна, купці, стрільці) сиділи/лежали на настилі в центрі човна прямо поверх вантажу, який був закріплений і накритий шкірами від бризок.

Річковий етап переходу був сумішшю вільного сплаву, веслування та важкої фізичної праці на волоках.  Середня швидкість течії Дніпра в ті часи навесні під час водопілля 3-5 км/год. З помірним веслуванням моноксил ішов 6-8.

Андрій Сошніков: Готська вісь Подніпров’я: Свенельд і прихована династія Аскольдовичів

 Свенельд Аскольдович постає ключовою фігурою ранньої історії Русі, якщо розглядати тогочасні процеси поза рамками традиційної романтичної історіографії Миколи Карамзіна та Бориса Рибакова. Раннє середньовіччя Східної Європи було простором жорсткої економічної конкуренції за контроль над транзитними шляхами, експортом хутра та невільників, де реальне управління здійснювали лідери прагматичних військово-торгівельних консорціумів.

Походження Свенельда пов’язують із залишками кримських або приазовських готів — представників давньої регіональної еліти, яка мала міцні зв’язки з Константинополем ще до появи скандинавських дружин на Дніпрі. У межах цієї історичної реконструкції його батько, київський правитель Аскольд, постає не випадковим варязьким конунгом, а могутнім володарем готів, який прагнув відновити єдину германську супердержаву Східної Європи.

Аскольд був вихідцем із середовища деревлян — дніпровських готів-тервінгів (Thervingi), чия лісова база в Поліссі законсервувала залізну військову організацію та родову аристократію після розпаду держави Германаріха. Оволодівши Києвом, Аскольд остаточно встановив жорстке готське панування над автохтонним аланським (іраномовним, сарматського походження) населенням Подніпров’я — полянами. Саме це безпосереднє підкорення полян готами крізь зуби проговорюється у «Повісті минулих літ», яка зазначає, що свого часу древляни «примучали» полян.

Проте головним геополітичним проєктом Аскольда стало прагнення об’єднати дніпровських готів-тервінгів із кримските готами-грейтунгами навколо фортеці Дорі (Мангуп) в єдину трансконтинентальну вісь Чернігів—Київ—Коростень—Гірський Крим. Така консолідація загрожувала тотальним зламом балансу сил у Причорномор’ї, що смертельно налякало Візантійську імперію та Хазарський каганат.

Не здатні знищити Аскольда самотужки, Хазарія та Візантія скоординували зусилля і виставили проти нього Олега з його радикальними балтійськими варягами, профінансувавши цей військовий контракт. Вбивство Аскольда Олегом під Києвом було спільною спецоперацією південних наддержав з ліквідації готського об’єднувача.

Щоб приховати масштаб фігури Аскольда, пізніші літописці ХІ ст. піддали його ономастичній цензурі. Скандинавська форма імені Хьоскульд (Höskuldr), що сходить до прагерманського кореня *skuldiz (обов’язок, у готській — skulds), була лише зовнішнім варязьким брендом для легітимізації на північних ринках, тоді як автентичне східногерманське ім’я правителя звучало як Гатускульд (Hatuskulds, «Зобов’язаний битві») або Ассикілду (Ansu-skildus, «Божественний Щит»).