Андрій Козак: Опришки. Карпатські тіні: Розвідка таємних месницьких загонів

Коли гори вкриваються туманом, він стає не лише союзником, а й частиною тактики тих, кого називали опришками. У період із шістнадцятого до середини дев'ятнадцятого століття, коли загарбники вважали себе господарями полонин, у лісових хащах Карпат діяла мережа, яка за своєю ефективністю не поступалася кращим розвідкам тогочасної Європи. Опришки були не просто повстанцями — вони були майстрами невидимої війни, де кожен скелястий виступ був пунктом спостереження, а кожна стежка — коридором для глибокого рейду в тил окупанта.

Основою їхньої сили була народна розвідка. Як писав історик Володимир Грабовецький, опришки мали свої очі в кожному селі, на кожному току та в кожній корчмі. Селяни, пастухи та навіть дрібна шляхта ставали добровільними інформаторами. Олекса Довбуш, легендарний ватажок і стратег, створив систему, за якої він знав про рух каральних загонів смоляків (найманці-охоронці та солдати, чия назва пішла від змащених смолою капелюхів та кіс) ще до того, як вони встигали залишити стіни своїх замків. Його розвідниками були не лише чоловіки, а й жінки-господині, які передавали сигнали через вивішений на подвір'ї одяг чи особливий колір диму над хатою.

Військове мистецтво опришків вражало надзвичайними вміннями. Вони володіли технікою нічного ока — здатністю ідеально орієнтуватися в повній темряві лісу, використовуючи лише звуки та запахи. Опришки могли проходити десятки кілометрів по скелях, не залишаючи жодного сліду, завдяки спеціальному взуттю та знанню таємних звіриних стежок. Відомо, що вони вміли імітувати крики птахів і диких звірів настільки досконало, що це ставало зашифрованою мовою для передачі наказів під час бою. Ще одним унікальним вмінням була техніка кам’яного завмирання — здатність годинами стояти нерухомо серед скель, зливаючись із ландшафтом, що дозволяло пропускати ворожі патрулі буквально за кілька кроків від себе.

Географія їхньої діяльності охоплювала все Прикарпаття, Буковину та Закарпаття. Найбільш зухвалими були їхні розвідувально-диверсійні рейди глибоко на рівнину. У 1744 році Довбуш здійснив блискавичний вихід на Богородчани, де розвідка допомогла йому за лічені хвилини захопити замок, який вважався неприступним. Не менш відомим був рейд на Дрогобич та околиці Солотвина, де опришки діяли як привиди: з'являлися, знищували логістику ворога і зникали в горах ще до того, як прибувала підмога з великих гарнізонів.

Олег Гуцуляк: Геополитические "фантомные боли" Британии и России

Мысли по поводу концепции В. Цимбурского - Б. Межуева об "Острове Россия"

 Парадокс: Остров Британия все время стремилмя быть Континентом, а Континент Россия - Островом )) 

Видимо, это последствия фантомных болей из- за утраты, соответственно, Доггерленда и  Сарматского моря.

1. Британия и Доггерленд: Тоска по потерянному мосту

Британия действительно ведет себя как «оторванная конечность» Европы. Доггерленд был огромным массивом суши, соединявшей остров с Континентом (современные Дания, Германия, Нидерланды).

Почему хочет быть Континентом? Весь британский империализм был попыткой вернуть себе право голоса на материке, расширяя свое влияние так, будто моря нет.

Трагедия «Человек-Ответов»: Когда Доггерленд ушел под воду около 6500 лет до н.э., британцы оказались в изоляции на своем «дереве». Их попытка экспансии – это подсознательное желание снова ходить по твердой земле к самому Рейну.

2. Россия и Сарматское море: Остров в степи

Здесь парадокс еще более интересен. Россия, имея колоссальную территорию, психологически ведет себя как осажденный остров.  Сарматское море (древний океан Тетис, остатками которого являются Каспий, Черное и Аральское моря) — ключ к пониманию надрывного состояния этого пространства.

Почему хочет быть островом? Огромная Восточноевропейская степь – это «сухое море». По нему можно двигаться в любом направлении, как на корабле, но это делает границы уязвимыми.

Фантомный берег: Россия постоянно пытается выстроить «железный занавес» или «санитарную границу», что не что иное, как попытка воссоздать береговую линию Сарматского моря, чтобы защититься от хаоса внешних "варваров".

3. Страдающие Амфибии-"Левиафаны"

Выглядит так, что:

Британия — это скучающая по суше амфибия (ушла в воды, но стремится обратно на стабильный континент), поэтому все время рефлекторно пытается выскочить из воды и ухватиться за близкие корни (традиции, союзы, старые структуры), чтобы не захлебнуться в собственной изменчивости (это вечное стремление структурировать хаос вокруг себя, создать систему правил там, где их нет, чтобы не раствориться в воде окончательно).

Россия – это амфибия, застрявшая в иле (вязкой субстанции) бывшего моря. Это уже не вода (нет былой гибкости), но еще и не твердая почва (нет безопасности). Она вопиет спастись от зубов хищников (новых технологических и политических угроз), рыскающих  посреди Дикой Земли. Для неё риск - окончательно закостенеть в этом иле, превратившись в ископаемое, не успев отрастить «ноги» для жизни на суше или «плавники» для глубокой воды.

Если классическая Амфибия — это символ адаптивности, то Амфибия-Левиафан — это символ геополитической инерции. Она слишком велика, чтобы просто плыть, и слишком сложна, чтобы просто стоять.

4. Цифровой океан как «Новый Доггерленд»

Безусловно, цифровой океан — это попытка человечества преодолеть «проклятие географии». Это создание искусственного Доггерленда, где информация перемещается быстрее, чем тектонические плиты или армии. Но здесь кроется главный парадокс для тех, кто грезит «островной» изоляцией:

Иллюзия «Острова Россия»: Рашистская идеология пытается построить цифровой «чебурнет», надеясь превратить континент в неприступный остров. Но это фантомная боль по Сарматскому морю. В цифровом мире невозможно быть островом, не превратившись в подводную лодку, у которой рано или поздно закончится кислород (технологии)*.

Амфибийность против Изоляции: Пока они пытаются выкопать ров вокруг своего «острова», остальной мир становится «амфибийным». Мы учимся жить в потоке, где границы — это не стены, а интерфейсы.

Географический реваншизм: Попытка захвата территорий в XXI веке — это попытка воскресить Доггерленд с помощью лопаты и танка, в то время как весь мир строит его с помощью оптоволокна и спутников. Это конфликт «Людей Прошлого», которые хотят зафиксировать ландшафт, и «Людей Будущего», которые создают пространство смыслов поверх любой географии.

-----------

* Вспомнилась бытующая в советском детстве издевательская присказка "Подводная лодка в степях Украины погибла в водушном бою". Парадокс, что полностью ныне это  стало реальностью ;)

Новые работы белорусской художницы Rimo Zanmo (Анастасии Фоминой)

 Art & Soul by artist Rimo Zanmo Dolgar.

I create art that becomes part of your space.

Here you'll find:

✨ Original paintings (canvas, acrylic).

✨ Unique handmade souvenirs.

✨ Handmade soft toys.

You can see everything you can take home on my Instagram page:

instagram.com/rimo_zanmo_artworks

Worldwide shipping. For any questions, please contact me via Direct

Олег Марголин: Ковельський (Сошичненський) спис - артефакт готського рунічного письма

Надзвичайно рідкісним  артефактом старшорунічного письма є так званий «ковельський спис», "Der Speer von Kowel". Саме так нерідко іменують цей об’єкт  археологічній літературі. Література, присвячена цій пам'ятці, дуже велика і складає в даний час близько 100 спеціальних робіт. Більшість дослідників відносять напис до однієї з східнонімецьких мов, можливо готської. Датування наконечника списа лежить в межах першої половини - середини III cт. На даний момент місцезнаходження наконечника невідоме.

Всього у світі знайдено  біля 5000 рунічних написів (значна частина -  в Скандинавії). Декілька написів були знайдені в Росії, Литві, Німеччині, Австрії та в Україні, серед них і вищезгаданий наконечник списа. Причому, кількість рунічних написів саме на зброї, відомих до нашого часу, є відносно невеликою - біля півсотні.

Десь наприкінці ІІ ст. н.е.  племена вельбарської культури  проникли на територію Волині, потіснивши попередніх мешканців регіону. На території Волині відкрито понад 50 пам`яток цієї культури. Зараз у дослідників, як вітчизняних так і зарубіжних, не викликає сумніву зв’язок носіїв вельбарських пам’яток зі східногерманськими племенами, основу яких становили готи. Вельбарська культура припинила існування на території Волині на рубежі пізньоримського часу  та раннього середньовіччя. Аналіз матеріалів свідчить, що її носії жили тут наприкінці II – IV ст. н.е.

Наконечник «ковельського списа»  знайдений в 1858 році при польових роботах весною  в урочищі Великий Гронд (Груд) неподалік села Сошичне (Камінь-Каширський район, за 30 км від Ковеля).

Наконечник списа знаходився на невеликій глибині, безпосередньо під дерновим пластом в лісисто-болотистій місцевості. Виявив його Ян Шишковський і передав своєму родичу, відомому польському збирачеві старожитностей А. Шумовському, який направив світлину наконечника датському рунологу Л. Віммеру. У листі від 25 жовтня 1875 року Л. Віммер запропонував датування наконечника і прочитання напису.

Тодд Проновост: Двуглавый орёл, использовавшийся сельджуками Рума

 Двуглавый орёл был культовым символом Сельджукского султаната Рума (XI–XIV века), широко использовавшимся в Анатолии в качестве герба, королевской эмблемы и архитектурного мотива. Он символизировал власть, силу и господство над Востоком и Западом, часто появляясь на монетах, тканях и каменных рельефах в таких городах, как Конья и Диярбакыр.

Ключевые аспекты двуглавого сельджукского орла:

Символизм: Он представляет собой единство Востока и Запада, обозначая всеобщий суверенитет и защиту от зла. Его часто интерпретируют как «дух-хранитель».

Принятие и использование: Этот мотив стал стандартом для сельджуков, особенно при таких правителях, как Ала ад-Дин Кай Кубад I (правил в 1220–1237 годах), который использовал его на стенах цитадели Коньи.

Внешний вид: Он встречается на каменных рельефах XIII века, монетах (особенно Артукидов), плитках и держателях для Корана.

Происхождение: Хотя он похож на символы, используемые византийцами и более ранними цивилизациями, такими как хетты, сельджуки приняли его для утверждения своей имперской власти и контроля над центральными районами Анатолии.

Значение: Он считался официальной эмблемой или гербом Сельджукского государства, представляющим верховную власть султана.

Едуард Юрченко: Зустріч Його Імператорської Високості Шахзаде Кір Реза Пехлеві з Президентом України Володимиром Зеленським

"... Боротьба  за  Іранський  поміст  —  це  найважніше  завдання  чорноморських  країн.  Бо  Чорне  море  —  внутрішнє  море  і  зв'язане протоками  з Середзем'ям,  теж  внутрішнім  морем.  Здобуття  Царгородської  протоки  —  це  не  вихід,  потім  треба  здобувати  вихід  з Егейського,  а  пізніше  із Східного  Середзем'я.  Тою дорогою  йшов Митридат Евпатор  і  мусив  затриматись коло  Родосу.  Там  задержиться кожен  завойовник.  Є  один вихід у  широкий  світ  для  чорноморських  країн  – Іранським  помостом" (Юрій Липа).

Дещо несподівана та дуже приємна й важлива подія.

По - перше, явна демонстрація української суб'єктнрсті. Ісламська Республіка припустилась помилки кинувши виклик Києву. Отже, Київ обрав шлях заміни режиму на більш вигідний українцям. Ми не реагуємо на навколишній світ як примітивна одноклітинна форма життя, ми впливаємо на нього у власних інтересах.

По - друге, грамотна ставка саме на монархічну іранську опозицію. Це має суто прагматичний вимір, адже про - шахська опозиція відчутно сильніше за ліву. Але також важливо зі світоглядної та стратегічної точки зору. 

Насправді міжнародні ліві та ліволіберальні кола симпатизують іранським лівим, колишнім партнерам ісламістів по революції 1979 року, які потім щє й відзначились війною проти Ірана на боці Саддама Хусейна (монархісти тоді відмовились від збройної боротьби, адже це була загроза для Ірану як такого).  Антирейтинг ліваків є колосальним і більшість іранців їх ніколи не прийме. Але вони гарно вписуються в "хотілки прогресивної громадськості"

Дуже важливо, що Україна зробила ставку саме на національні іранські сили, а не підписалась на черговий лівацький цирк. 

І третє, можливо найголовніше. Хоча нинішня монархічна опозиція позиціонує себе як прозахідна та демократична, сама логіка її боротьби та потенційної реставрації Шахіншахської державності виведе її на національний та суб'єктний шлях. 

Отже, ми маємо шанс не просто на "не ворожий про західний режим", а на новий Іран конкретно зорієнтований на союз з Києвом, а не з абстрактною "світовою демократичною спільнотою". 

Саме на цьому наполягали класики української геополітики. 

Володимир Грицевич: Омелян Терлецький про роль політико-географічного положення України в її розвитку у різні історичні епохи

13 лютого, у річницю смерті згадуємо Омеляна Терлецького (1873-1958) - галицького педагога, громадського діяча, історика.

Геополітичні ідеї та прогнози вченого щодо політичного майбутнього Української держави.

Для початку і першої половини ХХ століття характерною була активізація наукової думки свідомої частини української інтелігенції щодо перспектив суверенності та майбутності української держави. Це було викликане геополітичними зрушеннями внаслідок Першої світової війни, появою на світовій карті великого монстра СРСР, як спадкоємця Російської імперії, першою за кілька століть можливістю (хоча й не реалізованою) створення незалежної Української держави. 

Саме тому в цей час з’явилася когорта українських дослідників, які своєю працею заклали наукове підґрунтя суверенітету України, обґрунтували територіальне розташування її етнічних земель, показали її історичну спадкоємність та видатне місце в історії Європи, зафіксували і розвинули культурно-цивілізаційні надбання нашого народу.

У сузір’ї таких вчених можна назвати Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Степана Рудницького, Григорія Величка, Мирона Кордубу, Юрія Липу, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича та інших. На них великий вплив справила діяльність Івана Франка, Миколи Міхновського, Бориса Грінченка і т.д. Кожен з цих вчених заслуговує окремої наукової розвідки та публікації. Водночас, деякі імена поки-що залишаються невідомими, або маловідомими для української та світової спільноти. Тому сьогодні згадаємо Омеляна Терлецького, який зробив свій унікальний внесок у скарбницю геополітичного усвідомлення українського народу.

Він був тим інтелігентом, який своєчасно виступив на захист української ідентичності з розгорнутими науковими публікаціями. Як за університетською освітою, так і за практичним спрямуванням, Терлецький поєднав у собі два фахи: історію та географію, що виявилося дуже цінним для його наукових досліджень. 

Геополітичні ідеї Омеляна Антоновича актуальні і в наш час, їх можна вважати інтелектуальним надбанням української науки. Розглянемо такий аспект його творчої спадщини, як політико-географічне положення України в контексті наукових думок інших авторів того часу.

Олег Гуцуляк: Як називали себе трипільці (гіпотеза про нагів-"змій" та священну Бхагаваті)

 Як теоретично могли себе називати трипільці, якщо врахувати, що їхня мова могла входити до циркумпонтійської мовної сім'ї (Балкани-Україна-Кавказ-Анатолія), реліктами якої залишилися північнокавказькі мови, абхазька. хаттська і, можливо, споріднена з ними баскська і те. що у старогрецькій мові в якості субстрату присутній великий пласт північно-кавказької лексики (відкриття Ніколаєва-Старостіна-Ткаченка)?

***

Дана ідея спирається на концепцію «сино-кавказької макросім'ї» або ширшого «циркумпонтійського» ареалу. Якщо трипільці розмовляли мовою, спорідненою з північнокавказькими (абхазо-адигськими та нахсько-дагестанськими), ми можемо спробувати реконструювати їхню самоназву, спираючись на спільні корені цих мов.

Ось кілька теоретичних моделей того, як вони могли себе називати:

1. Модель «Люди» (Універсальна)

У більшості архаїчних культур самоназва перекладається просто як «люди» або «справжні люди».

Корінь -wi / -nu: У північнокавказьких мовах часто зустрічаються основи для позначення людини.

Гіпотетична назва: «Наху» або «Нітху». В інгушській та чеченській мовах нах означає «народ/люди». Якщо трипільці були частиною цього континууму, вони могли називати себе подібним терміном (Nakh), що підкреслював їхню спільність.

2. Модель «Землероби» або «Осілі»

Оскільки трипільці були радикально відмінними від оточуючих мисливців-збирачів своєю аграрною культурою:

Хаттський вплив: Хаттська мова (давня мова Анатолії) вважається спорідненою з абхазо-адигськими. У хаттській мові самоназва могла бути пов'язана з поняттям землі або місця.

Гіпотетична назва: «А-тшу» або «Хатті». Враховуючи, що трипільці прийшли з Балкан, а їхні предки — з Анатолії, вони могли зберегти корінь, що пізніше проявився у хаттів (Khatt).

3. Модель «Річкові» або «Долинні»

Трипільські мега-поселення завжди прив'язані до терас річок.

Баскський та догрецький паралелізм: У баскській мові ur означає «вода». У догрецькому субстраті багато топонімів на -ssos (Кносс, Галікарнас). Цей суфікс вважається типовим для давнього середземноморського (циркумпонтійського) шару.

Гіпотетична назва: «Тарса» або «Тісса». Цікаво, що назви річок Тиса, Тирас (Дністер) можуть містити цей прадавній корінь.

Підсумок: Найімовірніший варіант

Враховуючи, що в догрецькому субстраті та кавказьких мовах домінують глухі проривні та специфічні сибілянти, самоназва трипільців могла звучати як:

«Кхатх», «Нах-ті»

***

Оскільки трипільці шанували вужів, а у прааріїв сусідній народ (з яким і ворогували, і родичалися) нзивався "наги" (їхня країна Патала = Поділля) і ця ж лексема означала "змії" і культ праматері-змії характерний для Північного Причорномор'я, то дійсно можливо, що самоназва трипільців близька до Nakhti / Nakhwy?

Андрій Сошніков: Доктрина Безперервного Управління: Світ як Машина та Текст

Суть філософії історії зводиться до розвінчання гуманістичних міфів. Перед нами постає холодний, інженерний погляд на людство як на «біологічну сировину», що протягом епох незмінно обробляється технологічними інструментами. У рамках цієї концепції історія виглядає не як шлях до прогресу чи свободи, а як еволюція методів прихованого контролю. Культура, релігія й ідеологія стають не полем духовного пошуку, а функціональним «софтом», тоді як піраміди, храми, заводи та соціальні мережі виконують роль «заліза». Рушійною силою історичного процесу виступають не ідеї, а трансформація операційних систем, покликаних управляти суспільними масами. 

Світова структура ніколи не ґрунтувалася на рівності між народами. Це завжди була замкнена система «гравців» (акціонерів) з одного боку та широкого простору «філій» (прихованих колоній) з іншого. Реальні рішення ухвалюються в «лондонському тумані» чи «вашингтонських дата-центрах», тоді як решті світу демонструють спектакль демократії, виборів і патріотизму. 

Основним завданням будь-якої держави, починаючи від Нармера і завершуючи Цукербергом, є контроль і облік. Сама суть влади — це здатність позначати реальність: вести реєстри земель, худоби, пергаментів, а тепер навіть цифрових лайків. Хто володіє реєстрами — той визначає долю світу. Людина в контексті цієї парадигми постає не як «вінець творіння», а як біоробот, чиї реакції запрограмовані за допомогою освіти, засобів масової інформації та соціальних умовностей. Свобода ж виявляється лише тимчасовим проміжком у довжині повідка, що регулюється Глобальним Оператором у відповідності до його економічних інтересів. 

Насправді ми ніколи не покидали межі Нільської Соціальної Машини. Змінювалися тільки її зовнішні прояви: в давнину нами керували за допомогою каменю та страху смерті (Єгипет); далі все перейшло під контроль паперу і права (Рим); потім настала доба ідеологічного гіпнозу (Візантія та Церква); її змінили ритм виробничих станків і дисципліна часу (індустріальна епоха); нині ж настала черга цифрових кодів і дофамінових пасток (інформаційна епоха).

Історія є тотальним Глобальним Симулякром — ілюзією, яка служить прикриттям, аби відволікати маси від усвідомлення того, що за кулісами кілька могутніх родинних династій і елітарних орденів продовжують тримати у своїх руках ресурси планети. Світ функціонує як комп’ютерна система, де людина є лише даними. 

І єдиним способом уникнути видалення з цього цифрового ландшафту стає прагнення осягнути мову, якою написаний код реальності.

Марина Шаповалова: Специфика первобытного жития-бытия (и комментарий Олега Гуцуляка)

Маршалл Салинз в «Экономике каменного века» так описывает первобытное изобилие охотников-собирателей, что нельзя не вспомнить того аборигена из анекдота, который поучающим его европейцам-отпускникам отвечает, что и так лежит под пальмой на пляже. Не прошедшие через неолитическую революцию редкие племена, вроде бушменов и австралийских аборигенов, действительно ведь живут в природных условиях, где под каждый кустом, казалось бы – и стол, и дом. На самом деле автор (а он не только историк, но и антрополог, этнограф) отлично знает, что в буше не всегда комфортно быть догола раздетым, и двух-трёхдневная голодовка – почти норма в «диете» беспечных дикарей. Он их спрашивает, почему бы не сделать минимальные продуктовые запасы на случай неудачной охоты, но ответом ему – смешливое недоумение: как это, зачем? Бушмены не слышат в словах странного чужеземца подсказки (а они все странные: приезжают и пристают с вопросами) – чужеземцы всегда говорят какие-то несуразные глупости. А бушмен точно знает, что еды всегда хватит, если не сегодня, так завтра или послезавтра, и есть надо всю сразу. Хватит на всех, потому что численность племени традиционно регулируется инфантицидом и геронтоцидом. Да, вы правильно поняли: старым жить вредно, а до истечения трёх лет после последних родов рождаются «неправильные» дети.

Более продвинутые туземцы, к векам колонизации уже перешедшие к оседлому образу жизни и примитивному земледелию, удивляли колонизаторов специфической «неприспособленностью к труду». Их, живших в нищете и почти впроголодь, «белые господа» убеждали воспользоваться ростом цен на зерно, чтобы создать себе денежные и материальные запасы на будущий год. Те уже знали, что такое деньги, приобретали себе европейские товары, от одежды и предметов быта до орудий труда. Работали на своих делянках они отнюдь не от зари до зари, а по многолетним наблюдениям, от трёх до пяти часов в день, не более. Повышение цен на единственный свой рыночный товар их весьма обрадовало – они стали работать меньше и больше отдыхать. Зерна собрали ровно столько, чтобы выручить за него, как в прошлом году. А остальное, стало быть, не пригодилось.

Андрій Богданович: Метафізика цивілізаційного розлому: між жертвою Авеля та містом Каїна

 Історія людства — це не лише хронологія винаходів, а передусім розгортання прадавнього архетипу, закладеного в біблійному сюжеті про двох братів. Розглядаючи рустикальну сільську цивілізацію та урбаністичну технократію через призму образів Авеля та Каїна, ми виявляємо фундаментальний онтологічний конфлікт. 

Авель, пастух і споглядач, уособлює органічне буття. Його світ — це простір відкритого неба, де людина не панує над природою, а вписується в її ритми. Сільська цивілізація в своїй основі є «авелевою»: вона тримається на циклічності, прийнятті сакрального порядку та мінімальному втручанні в ландшафт. Жертва Авеля — це плоди живої природи, що символізують гармонію між творцем і творінням, де техніка є лише допоміжним інструментом, а не самоціллю.

Натомість Каїн, землероб, що став братовбивцею, постає першим архітектором штучного світу. Після вигнання саме він будує перше місто, закладаючи фундамент урбаністичного, технологієцентричного шляху. Місто Каїна — це спроба автономії від Бога та природи, створення «другої натури» за допомогою стін і заліза. Якщо Авель покладається на благодать, то Каїн — на розрахунок і дію. Технологія в цьому контексті виступає як компенсація втраченого раю: людина, що відчуває себе вигнанцем у дикому світі, змушена захищатися бронею з бетону та механізмів. Нащадки Каїна стають майстрами металу та музики, перетворюючи світ на простір енергії та експансії. Це шлях лінійного прогресу, який не знає зупинки, бо в його основі лежить тривога вигнанця.

Конфлікт між цими типами цивілізації є трагічним, адже в історичній перспективі Каїн неминуче перемагає Авеля. Урбаністичний світ, озброєний технологією, поглинає рустикальний простір, нав’язуючи йому свою волю та швидкість. Проте ця перемога є пірровою: відриваючись від «авелевої» тиші та природних коренів, людина потрапляє в полон власних винаходів. Сучасна технократія — це апогей каїнічного духу, де ефективність замінила сенс, а алгоритм — молитву. 

Ми живемо в епоху, коли «місто» стало глобальним, проте десь у глибині культури все ще живе туга за авелевою простотою — за тим станом буття, де людина не була оператором машини, а була свідком буття. Ця дуальність залишається головним викликом нашого часу: чи зможемо ми, мешканці міст Каїна, зберегти в собі жертовну щирість Авеля?

Сергій Чаплигін: Нації, як і люди, живуть мріями...

У 1919 році, після поразки Німеччини у Першій світовій війні, Польща отримала невеликий вихід до Балтійського моря з містом-портом Пуцьк.

10 лютого 1920 р. генерал Юзеф Галер організував в Пуцьку перші «заручини» Польщі з морем аби підкреслити символічну важливість відновлення доступу Польщі до Балтійського моря, вихід до якого був надовго втрачений після розділу Речі Посполитої в 1793 році.

Під час церемонії польський військовий прапор був занурений у Балтійське море, у той час як командувач вдягнув на держак прапора обручку. 

У ці ж роки народився і був частково втілений в життя Польський план заморської колонізації. Польський уряд також виношував плани створення Східноєвропейської конфедерації Міжмор'я (територія між Чорним і Балтійським морями), в якій провідну роль відігравала б Польща.

Бо нації без мрії — це лише адміністративні одиниці історії. Польща у ХХ столітті наважилася мріяти масштабно: про море, про флот, про місце у великій геополітичній грі. Навіть тоді, коли ресурсів бракувало, а реальність опиралася, мрія працювала як магніт — вона збирала волю, сенси й енергію.

Україна сьогодні знову опинилася у точці історичного вибору. Ми вже заплатили надто високу ціну, аби задовольнитися лише виживанням. Нам потрібна не тільки стратегія оборони, а й горизонт — образ майбутнього, заради якого варто тримати стрій. Держава-межа чи держава-цивілізація? Буфер чи суб’єкт? Тимчасовий фронтир чи центр нового простору між морями?

Тарас Чухліб: Український козак

Як виглядали українські козаки у 16 - 17 століттях - це не дуже таке й просте питання, як воно спочатку думається.

Зважаючи на буремні події Першої Світової війни та Другої Світової війни, які неодноразово пройшли своїми "хвилями" через нашу Україну ми втратили дуже багато історичних пам'яток, в т. ч. й гравюр, малюнків, портретів, де були зображені наші давні воїни - козаки.

І ось в одному з мистецьких зібрань Польщі вдалося віднайти ось цей цікавий малюнок польського художника 19 століття, який перемалював нашого українського козака з старовинного краківського зображення 1661 року.

Записано, правда, що "козак польський", але тоді поляки і європейці усі так записували наших українських козаків за місцем їхнього перебування.

Як завжди з вами на бойовому посту історичного фронту - доктор наук, сержант резерву ЗСУ Тарас Чухліб.

Олексій Білязе: Колоніалізм та історичний ревізіонізм

Цей текст розглядає історичні процеси в межах епохи до формування масових ідеологій, расових теорій, тотальної мобілізації та вульгарного тоталітаризму. Логіка, аргументи й порівняння, викладені нижче, не застосовні до катастроф і злочинів індустріального ХХ століття, яке потребує окремої аналітичної рамки.

Сучасна дискусія про колоніалізм дедалі частіше перетворюється не на аналіз історичних процесів, а на безперервний моральний трибунал.

Минуле судять за нормами теперішнього, історію замінюють риторикою, а складні структурні явища - спрощеними етичними ярликами. Такий підхід не прояснює історію й не допомагає майбутньому. Він лише продукує ревізіонізм, що підміняє розуміння засудженням.

Прагматична консервативна перспектива виходить із іншого: історія - це сукупність процесів, обмежених можливостями своєї епохи, а не набір моральних тестів для сучасників.

1. КОЛОНІАЛІЗМ ЯК ПРОЦЕС, А НЕ ІДЕОЛОГІЯ

Колоніалізм не був цілісним моральним чи філософським проєктом. Він являв собою сукупність процесів, що виникали на перетині технологічних, біологічних, військових та інституційних асиметрій. Його динаміка визначалася можливостями епохи, а не стандартами ХХІ століття. Спроба інтерпретувати колоніалізм як «свідомий змовницький проєкт зла» так само хибна, як і його романтизація мовою прогресу.

2. БІОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР ЯК ЧИННИК СМЕРТНОСТІ

Демографічні катастрофи в колоніях у переважній більшості випадків були наслідком імунологічних асиметрій. Хвороби - віспа, кір, грип, сифіліс - знищували цілі суспільства задовго до інституційного підпорядкування і без цілеспрямованого насильства. Це не знімає відповідальності за експлуатацію й примус, однак руйнує хибну тезу про «геноцид як основний інструмент» колоніального розширення.

3. ЕКОНОМІЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ

Імперії потребували робочої сили, податкової бази та стабільності. З погляду раціонального управління масове знищення населення було контрпродуктивним. Насильство було присутнім, іноді в крайніх формах, але воно вписувалося в логіку контролю та вилучення ресурсів, а не в логіку самодостатнього знищення. Геноцид як ідеологічна мета відтворився в індустріальну добу та не був притаманним колоніальній епосі.

Володимир Єрмоленко: Експропріація ідентичності

Я думаю, всі ви, хто читав справи наших культурних і громадських діячів епохи совєтських репресій, мають подібне відчуття: як система не просто ламала людей, а змушувала їх здирати з себе свої ідентичності, як шкіру. Змушувала їх «визнавати», що їхні життя, їхні біографії «насправді» інші. Змушувала їх визнавати себе персонажами якоїсь диявольської пʼєси, в якій вони відіграють якусь роль.

Так письменники ставали «терористами», переконані комуністи ставали “націоналістами”; люди, які не тримали зброю в руках, ставали “вбивцями” - і не просто ставали; їх змушували це «визнавати», підтверджувати своїми «свідченнями» 

Це важливо для розуміння суті російської комуністичної антропології та онтології. В ній людина не має сутності. Всередині людини - порожнеча, пустка, яка може змінювати біографії, як одяг. Як маску.

Це тоталітарний екзистенціалізм, де людина тлумачиться як «ніщо», цілком як у Сартра, але «є нюанс»: «екзистенція» ставала не простором свободи, а простором найбільшої неволі, бо всі «екзистенції» вигадані і навʼязуються тобі ззовні. Це не екзистенція як вихід за межі себе, це прокидання Чужого всередині тебе, виповзання його назовні 

Більше того - це навʼязування «інтерсубєктивне», бо ця радикальна штучність і радикальна брехня підтверджується численними «свідками», які своїми вигаданими свідченнями  створюють цю нову реальність.

Для російського комунізму - і ширше для російської онтології, бо саме вона породила цей комунізм, використавши Маркса як інструментарій - ідентичність є маскою, обʼєктом, елементом одягу, і ти можеш її виміняти на іншу; в тебе її можуть експропріювати як товар; її можуть депортувати в інше місце і привласнити собі. 

Експропріація середньовічної історії Русі і перетворення її на історію «Росії» - це один із елементів такої експропріації та депортації ідентичності. Є, звісно, безліч інших

Але важливо, чому цей примітивний марксистський «матеріалізм» так прижився в Росії: бо він почав тлумачити все найбільш внутрішнє як «матеріальне». Він перетворив ідентичність на річ, яку можна відібрати. Він перетворив шкіру на одяг, який можна зняти. Він перетворив душу на товар, який можна покласти в товаровий вагон і вивести кудись далеко, без права на повернення.

Депортація душі.

Експропріація сутності.