Дискуссия о касте неприкасаемых

 Maxim Demchenko

В предисловии к книге О. Валмики "Джутхан", которую приобрёл на Калькуттской книжной ярмарке, прочитал любопытную теорию происхождения неприкасаемости. Как институт она появилась в начале V в.н.э. (с чем я в целом согласен), а это Гупты. Примерно тогда же, по мнению Ханса Баккера, возник и рамаизм как самостоятельный тренд (чтобы обслуживать генеалогические изыскания царского двора - ну, светские индологи не знают, что Рам-бхакти вечна, что с них взять). Так вот почему она появилась: потому что придворные жрецы Гуптов впервые объявили тотальный биф-бэн, запрет на убийство коров. Во-первых, в рамках борьбы с буддизмом, а во-вторых (это я уже додумываю) как тест на лояльность властям. Так вот те, кто говядину есть продолжили, утратили право жить в черте города/деревни, а также заниматься квалифицированным трудом. А почему они продолжили есть эту пресловутую говядину (спрашиваю себя я)? Неужели это так принципиально? Ведь есть кура, козлятина и баранина. Видимо, это была показательная для властей декларация оппозиционности! Иными словами, неприкасаемыми стали диссиденты по отношению к режиму Гуптов, выбравшие саботаж запрета на употребление говядины и, возможно, участия в авторизованном властями царском культе Рамы, как символ своего несогласия. Заметка на полях: и сегодня противники биф-бэна, инициированного правящей партией БДП - это оппозиция к правительству Нарендры Моди, а также мусульмане и христиане.

Vladimir Wiedemann· 

Четыре варны

Принято считать, что черыре варны индуизма соответствуют четырем классам общества: брахманы - жрецы (ученые), кшатрии - воины (силовики), вайшьи - торговцы (бизнесмены) и шудры - слуги (обслуживающий персонал). Но это все новодел, внесенный европейцами. Изначально брахманы были шаманами, кшатрии - скотоводами, вайшьи - земледельцами, а шудры - это ремесленники, торговцы и ростовщики. Таким образом, наш мир - это почти повсеместно царство шудр, которое уже шатается под натиском чандал (беспредельщиков).

Oleg Gutsulyak

Есть свидетельство Геродота о том, что агатирсы любят наносить на тело татуировку и что она, её плотность говорят об уровне знатности, священности. Это наталкивает вспомнить свидетельство Ибн-Фадлана о том, что русы наносили на тело татуировку «от края ногтей к шее».

Славой Жижек: Что нас ждет впереди

 Перевод статьи Жижека, опубликованной в Jacobin, о необходимости нового понятия времени для предотвращения катастроф будущего. https://jacobin.com/2023/01/slavoj-zizek-time-future-history-catastrophe-emancipation/

Во французском (и в некоторых других языках, к примеру в моем собственном — словенском) есть два слова для «будущего», которые нельзя адекватным образом переложить на английский: future и avenir. Futur означает будущее как продолжение настоящего, как полную актуализацию уже существующих тенденций, в то время как avenir указывает на радикальный разрыв, прерывность с настоящим: avenir — это то, что грядет (à venir), а не только то, что будет. Если бы Трамп выиграл у Байдена на выборах 2020 года, он был бы (до выборов) будущим президентом, но не грядущим.

В современной апокалиптической ситуации конечным горизонтом futur является то, что философ Жан-Пьер Дюпюи называет антиутопической «фиксированной точкой», нулевой точкой ядерной войны, экологического упадка, глобального экономического и социального хаоса и т.д. Даже если она откладывается на неопределенный срок, эта нулевая точка является виртуальным «аттрактором», к которому стремится наша предоставленная самой себе реальность. 

Способ борьбы с будущей катастрофой — это действия, которые прерывают наш дрейф к этой «фиксированной точке». 

Здесь мы видим, насколько двусмысленным является лозунг «нет будущего»: на более глубоком уровне он обозначает не невозможность изменений, а именно то, за что мы должны бороться — разрушить хватку катастрофического «будущего» над нами и тем самым открыть пространство для чего-то нового, «грядущего».

Идея Дюпюи в том, что если мы хотим правильно противостоять угрозе катастрофы, мы должны ввести новое понятие времени, «времени проекта», замкнутого круга между прошлым и будущим: будущее каузально порождается нашими действиями в прошлом, а то, как мы действуем, определяется нашим прогнозом будущего и нашей реакцией на этот прогноз. Мы должны сначала воспринять катастрофу как нашу судьбу, как неизбежность, а затем, спроецировав себя в нее, приняв ее точку зрения, ретроактивно вставить в её прошлое (прошлое будущего) контрфактические возможности («Если бы мы сделали то-то и то-то, катастрофа, в которой мы сейчас находимся, не произошла бы!»), на основании которых мы можем действовать сегодня.

Юрій Таран: Чи справді Батиєва гора в Києві названа на честь хана Батия?

Здавалося б, відповідь очевидна. У грудні 1240 року військо Батия взяло Київ, а одна з київських височин досі має назву Батиєва гора. За старою київською легендою, саме тут хан поставив свою ставку і звідси спостерігав за штурмом міста.

Але з історичними джерелами все значно складніше.

У відомих писемних джерелах XIII століття немає повідомлення про те, що ставка Батия знаходилася саме на цій горі. Немає й надійно простеженої традиції назви від 1240 року до нового часу.

Натомість у XIX столітті ця місцевість була відома насамперед як Батиєва могила або Батиєві могили.

І назва «могили» тут була зовсім не випадковою.

На високому правому березі Либеді знаходився величезний стародавній некрополь. Археолог Яків Волошинський, один із перших дослідників київських курганів, писав, що в цій частині Києва та його околиць зберігалися сотні насипів. За підрахунками, наведеними ним у праці «Київські кургани», загалом він зафіксував близько 280 курганів.

На Батиєвій горі у 1860–1870-х роках існував великий курганний могильник, який налічував понад дві сотні насипів.

Андрій Поцелуйко: Сома і три функції: ритуальна диференціація сакрального напою у ведійській традиції

У ведійській ритуальній традиції Сома постає не просто як священний напій, що однаково подається всім богам. 

Його приготування, очищення та спосіб подачі могли змінюватися залежно від божества, для якого призначалася конкретна частка. Особливо цікавою в цьому контексті є відмінність між чистим Сомою, Сомою, змішаним із молоком, та Сомою, змішаним із медом. Ця ритуальна диференціація привертає увагу тому, що її адресати — Ваю та Індра, Мітра й Варуна, Ашвіни — можуть бути зіставлені з трьома функціональними сферами, які в інтерпретації Жоржа Дюмезіля становлять основу індоєвропейської трифункціональної ідеології.

Інформація про цей ритуальний розподіл засвідчена в дослідженнях ведійської релігії. Артур Ентоні Макдонелл, описуючи Сому у Vedic Mythology, зазначає, що очищений, незмішаний Сома приносився переважно Ваю та Індрі, тоді як у пізнішому ритуалі Сома для Мітри-Варуни змішувався з молоком, а для Ашвінів — із медом. Сама ведійська традиція також безпосередньо засвідчує молочний Сома для Мітри й Варуни: у Рігведі 1.137 говориться про «світлий Сома», змішаний із молоком, призначений цій божественній парі.

Ця деталь може здатися на перший погляд суто технічною: один різновид Соми готували одним способом, інший — іншим. Проте якщо розглянути не лише склад напою, а й адресатів ритуалу, виникає надзвичайно цікава структура. Перед нами фактично три варіанти одного сакрального напою:

чистий Сома → Індра і Ваю;

Сома + молоко → Мітра і Варуна;

Сома + мед → Ашвіни.

Саме тут відкривається можливість дюмезілівського прочитання.

Андрій Сошніков: Хроніки виходу з Азіатської матриці: Анатомія модерного українства / Andriy Soshnikov: Chronicles of Exiting the Asian Matrix: Anatomy of Modern Ukrainianness

Щоб зрозуміти, чим є модерне українство, треба спочатку скинути з очей полуду чужої софістики. Століттями нас переконували, що історія — це лінійний процес, де великі народи будують держави, а малі — служать для них етнографічним матеріалом. Це витончена брехня. 

Історія — це не лінійка, це картярський стіл. А правила гри за цим столом завжди писали в Лондоні, Парижі чи Берліні. Петербург же завжди був лише галасливим і дещо дикуватим прикажчиком, якому дозволяли збирати недоїдки зі столу справжніх господарів світу.

У цієї глобальній грі Україна застрягла в унікальній текстурній пастці. Нас намагалися назавжди розчинити в Азіатській матриці. Це особлива, вкрай витончена тоталітарна система. Це коли гігантська державна машина копіює європейську форму — будує хмарочоси, купує суперкомп’ютери, шиє дорогу форму для чиновників, — але всередині зберігає суто ординську, деспотичну суть. У цій матриці території безмежні, а людина — ніщо. Її завдання — бути безликою цифрою в чужих геополітичних звітах. 

На світовій карті суб’єктності нашу країну просто зафарбовували в колір цієї тоталітарної пустелі. Вас ніби немає в юридичному полі. Ви — невидимки. 

Модерне українство — це, перш за все, акт раптового і для багатьох дуже неприємного проявлення. Це коли декорація раптом оживає, бере в руки інструменти і починає перебудовувати театр під власні потреби. Це момент, коли етнос, який довго намагалися утилізувати всередині бездушного тоталітарного конвеєра, усвідомлює себе як Технологію Свободи.

Старе, традиційне українство, яке так плекала тоталітарна система, було суто етнографічним. Матриця дуже любила «малоросійські пісні», вареники та вишиванки. Чому? Бо етнографія — це безпечно. Етнографія — це музей. А з музею ніхто не стріляє. Якщо ви зводите свою ідентичність лише до туги за минулим та солов’їної мови у вакуумі, ви вже програли. Вас законсервували всередині азіатського тоталітарного заповідника.

Модерне українство здійснило радикальний розрив із цим хуторянським гетто. Воно перетворило ідентичність із фольклорного додатка на сучасне програмне забезпечення. 

Нація — це не кров і не спільні предки, які тисячу років тому орали одне й те саме поле. Нація — це операційна система для виживання та домінування в XXI ст. Цей новий український софт виявився дивовижно гнучким і смертоносним для азіатської вертикалі. Його головні характеристики — це повна відсутність віри в «доброго царя» чи єдине начальство, мережева структура, де люди здатні збиратися в складні самоорганізовані структури за хвилини через месенджери, а також гіпер-адаптивність. Це здатність миттєво освоювати будь-яку технологію — від крипти до військових дронів — і використовувати її не за інструкцією, а так, як вигідно тут і зараз. Нарешті, це іронічний стоїцизм, коли весь світ може котитися в прірву, але українець поставить на паузу кінець світу, щоб пожартувати про це в соцмережах і зібрати донат на ЗСУ. Ми перетворилися з об’єкта чужих маніпуляцій на суб'єкт, який сам створює нові правила гри на ходу.

Андрій Поцелуйко: Від працівника до споживача: YouTube-модель майбутнього соціуму

Однією з найважливіших проблем, яку породжує роботизація та розвиток штучного інтелекту, є не лише питання про те, скільки людей залишаться без роботи, а значно глибше питання: якою стане економічна роль людини в суспільстві, де для виробництва дедалі меншою мірою потрібна людська праця? Якщо машина здатна виробляти автомобілі, програмне забезпечення, енергію, інформацію і навіть частину інтелектуального продукту, то традиційний зв'язок «праця — заробітна плата — споживання» поступово втрачає універсальність. Саме ця проблема лежить у центрі роздумів про майбутнє соціуму, порушених у праці Олега Гуцуляка «Грядущая социальная революция», де розглядаються трансформація капіталізму, фінансово-корпоративний капітал, управлінські еліти та перспективи автоматизації.

Однак можливий і дещо інший сценарій розвитку. Роботизація може не просто породити масу людей, виключених із виробництва, а сформувати новий тип суспільства, в якому людина перестає бути передусім працівником і дедалі більше стає споживачем, користувачем та потенційним творцем. У цьому сенсі своєрідною моделлю майбутньої економіки може виступити вже знайома нам система YouTube.

YouTube демонструє принципово новий тип економічних відносин. Існує творець контенту, який виробляє певний продукт, існує платформа, яка забезпечує його поширення та монетизацію, і є величезна маса споживачів, які переглядають цей продукт. При цьому глядач не є найманим працівником автора відео. Він може просто дивитися, оцінювати, ставити вподобання, підписуватися, коментувати і тим самим брати участь у формуванні економічної цінності контенту. Водночас принципова особливість цієї системи полягає в тому, що глядач потенційно може сам стати творцем. Він може сьогодні дивитися чужі відео, а завтра створити власний канал, записати ролик, зібрати аудиторію і почати отримувати дохід.

Якщо перенести цю логіку на суспільство майбутнього, можна уявити економічну систему, в якій межа між виробником і споживачем стає дедалі менш чіткою. Людина може певний час працювати на підприємстві, потім втратити роботу через автоматизацію, отримувати гарантований базовий дохід, займатися споживанням, навчанням або творчістю, а згодом створити власний продукт чи послугу і знову повернутися до активної економічної діяльності. Після завершення проєкту вона може знову опинитися поза традиційним ринком праці.

Таким чином, майбутній соціум може складатися не стільки з постійних працівників і постійних безробітних, скільки з постійних учасників економіки, які періодично змінюють свою роль. Людина може бути працівником, споживачем, творцем, підприємцем або одержувачем соціального доходу — причому ці ролі можуть швидко змінювати одна одну.

Саме тут особливого значення набуває ідея безумовного базового доходу. У традиційному капіталізмі основним джерелом доходу більшості населення є продаж власної робочої сили. Людина працює — отримує зарплату — купує товари та послуги. Але якщо роботизація скорочує потребу в праці, виникає структурна проблема: виробничі потужності можуть зростати, тоді як кількість людей, які мають постійний трудовий дохід, скорочується. Тоді базовий дохід може виконувати не лише гуманітарну чи соціальну функцію. Він може стати механізмом підтримання платоспроможного попиту. Людина, яка вже не потрібна виробництву протягом усього робочого тижня або навіть протягом значної частини життя, все одно залишається споживачем. Вона отримує певний гарантований дохід і витрачає його на харчування, житло, транспорт, цифрові послуги, розваги, освіту та інші товари.

Виникає парадоксальна ситуація: чим більше машини звільняють людину від необхідності працювати, тим важливішим може ставати забезпечення людини ресурсами для споживання.

Андрій Поцелуйко: Естетика влади: від племінного пір’я до Rolex

Історію людського суспільства зазвичай розповідають як історію боротьби за матеріальні ресурси: землю, їжу, гроші, власність, засоби виробництва. 

Проте поряд із матеріальним виміром завжди існував інший — символічний. Люди боролися не лише за те, щоб володіти речами, а й за право визначати, які речі, образи та форми поведінки вважаються престижними. Саме тому естетику не варто розглядати лише як сферу мистецтва, моди чи особистого смаку. Вона може бути мовою соціальної ієрархії. Одяг, прикраси, зачіска, татуювання, автомобіль, житло або навіть спосіб говорити повідомляють іншим, хто ми такі, до якої групи належимо і яке місце займаємо в суспільстві. У цьому сенсі між архаїчним племінним суспільством і сучасним споживчим капіталізмом існує несподівана спорідненість. Там, де первісний аристократ отримував право носити певне яскраве пір’я, сучасний представник економічної еліти демонструє свій статус за допомогою дорогого годинника, автомобіля чи одягу. Матеріальні предмети різні, історичні умови радикально відрізняються, але соціальна функція символу може бути подібною: виділити людину серед інших і зробити її становище видимим.

Андрій Поцелуйко: Еволюційне відлуння палеоантропів: Як прадавній страх перед іншими видами Homo трансформувався у расову упередженість в емпатії (Racial Ingroup Bias in Empathy)

 Сучасне людство схильне вважати себе вінцем раціональності, продуктом високорозвиненої культури та гуманістичних цінностей. Проте під тонкою кригою виховання ховається глибокий океан прадавніх еволюційних програм, сформованих мільйонами років жорстокої боротьби за виживання. Одним із найбільш яскравих проявів цього підсвідомого спадку є феномен расової упередженості в емпатії (Racial Ingroup Bias in Empathy).

 Нейробіологічні дослідження початку XXI століття та сучасні когнітивні розвідки 2020-х років наочно демонструють: на рівні автоматичних реакцій мозку людина співпереживає болю представника іншої раси слабше, ніж болю представника своєї групи. Чому виникає цей збій у загальнолюдській солідарності? Поширене пояснення, що звинувачує виключно соціальне виховання чи політичний расизм, є поверхневим. Справжнє коріння цього явища сягає епохи плейстоцену. У часи, коли на планеті одночасно співіснували кілька різних видів роду Homo, зустріч із чужинцем означала контакт не з «іншою культурою», а з іншим біологічним видом. Сучасна інтегральна гіпотеза стверджує: расова упередженість, особливо серед ізольованих верств населення, є нічим іншим, як зміщеною еволюційною реакцією на палеоантропів та архантропів. Мозок автоматично активує прадавні лімбічні програми захисту від міжвидових конкурентів.

Світ до монополії Homo sapiens: Епоха міжвидового сусідства

Щоб зрозуміти архітектуру нашого мислення, необхідно реконструювати середовище, у якому воно формувалося. Протягом більшої частини своєї історії вид Homo sapiens не був єдиним володарем Землі. Ще якихось 40–50 тисяч років тому євразійські простори заселяли неандертальці (Homo neanderthalensis) та денисівці, на території Індонезії доживали свої дні реліктові популяції архантропів (Homo erectus), а на острові Флорес існували мініатюрні «гобіти» (Homo floresiensis). Для нашого пращура-сапієнса зустріч із представником іншої антропологічної лінії була буденною, але критично небезпечною реальністю.

Андрій Поцелуйко: Демографічний парадокс Сінгапуру та України: різні причини однаково низької народжуваності

Сучасна демографічна ситуація Сінгапуру та України являє собою надзвичайно цікавий приклад того, як однаковий статистичний результат може бути породжений принципово різними історичними та соціально-економічними причинами. Обидві країни сьогодні належать до держав із надзвичайно низькою народжуваністю. Однак якщо Україна переживає демографічний спад значною мірою внаслідок війни, масової міграції, невизначеності та руйнування нормального життєвого циклу сімей, то Сінгапур демонструє інший феномен — наднизьку народжуваність саме в умовах економічного успіху, високого рівня життя, безпеки та надзвичайної урбанізації.

На перший погляд така ситуація здається парадоксальною. Здавалося б, країна, яка має високі доходи, розвинену інфраструктуру, ефективну державу, якісну медицину, освіту та безпеку, повинна мати сприятливі умови для створення сім'ї. Проте демографічна поведінка сучасного міського населення демонструє, що між матеріальним добробутом і народжуваністю немає прямої позитивної залежності. Навпаки, на певному етапі модернізації вони можуть розходитися.

Сінгапур є одним із найяскравіших прикладів цього явища. Це невелика міська держава, фактично гігантський мегаполіс, який перетворився на один із провідних фінансових, технологічних і логістичних центрів світу. Його економічна модель вимагає високої концентрації людського капіталу, тривалої освіти, професійної спеціалізації та високої продуктивності праці. Проте саме ця модель створює умови, за яких народження дітей часто відкладається на пізніший вік або взагалі не відбувається.

Олег Никифорчин: З певного моменту інших варіантів не залишиться

Я зазираю вглиб себе і спостерігаю накопичення емоцій, яких я не хотів би відчувати. І не відчував би, якби на різних рівнях не спостерігав messages від осіб, яким трапилась можливість приймати рішення за багатьох: «Ну добре, тобі щось вдалось, молодець. Тепер МИ вирішимо, як МИ будемо з цього користати. Якщо ти хочеш жити і ще чогось досягати, ти будеш грати за НАШИМИ правилами. Нам байдуже, як ти на це дивишся. Ми є там, де ми є, і ми за це заплатили, а ти не там.»

Тепер я розумію Савву Морозова, російського супербагатія, який фінансував революціонерів, що мали знести лад, при якому Морозов був господарем життя. Якщо спостерігаєш тріумф довбо***ів, попри їх внутрішнє убозтво, то готовий погодитись на будь-що, щоб хамуваті пики втратили самовдоволеність і зникли з верхівки суспільної піраміди. У певному сенсі кривавий момент, коли російську царську сім’ю розстрілювали в підвалі, був не тільки виявом ординської дикості, а й платою за рахунками. Незліченним жертвам московської дурості і свавілля мало б стати легше, хоча й платили переважно діти, які не мали уявлення про те, за що виставлено рахунок.

Колись митрополит Андрей Шептицький стверджував, що галицькі українці не будуть успішними в терорі, бо не мають до нього генетичної схильності. Важко заперечити його правоту — за цілий міжвоєнний період жертвами страшенно терористичної організації ОУН стало півсотні людей — половина загиблих, половина поранених, тоді як тільки за Криваву Середу 16 серпня 1906 року польська організація на чолі з майбутнім Naczelnikiem Państwa Юзефом Пілсудським провела біля 100 замахів, у яких загинуло біля 80 осіб. Терор займав значно меншу частку у діяльності ОУН, хоча її лідери і закликали вчитися в поляків — українці більше налягали на культурну і виховну діяльність.

Однак, коли українців достатньо вк*рвили, настала Волинь, якою, хоч-не-хоч, не випадає гордитися — те, що ненависть до колонізаторів природна і шляхетна, не скасовує фактів злочинів проти цивільного населення (з обох сторін). Зрештою, антиколоніальна війна ніколи не виглядала елегантно...

Тому я б не радив нинішнім українським довбо***ам на різних рівнях почуватися настільки певно. Ваше природне бажання жити дуже добре провокує майбутнє бажання шанувальників, щоб ви жили погано (чи не жили взагалі). Це поганий варіант для України, бо руйнування правил підриває ефективність суспільства (як у країнах глобального Півдня), і тоді треба наново дуже довго вибудовувати взаємну довіру. Однак з певного моменту інших варіантів не залишиться... Нащо воно вам?

Софія Дніпровська: Чи можливий бонапартизм в Україні

У зв’язку з перманентними спекуляціями на тему військових у владі (та сьогоднішніми уродинами Наполеона Бонапарта) розглянемо цю тему в історичному контексті. 

У епоху Середньовіччя і ранню Модерну добу військові були правлячою верствою майже у всіх європейських державах (включно з Давньою Руссю й Гетьманщиною), де “люди меча” мали статус окремої, замкненої, привілейованої касти, що — нота бене(!) — монопольно володіла основними засобами виробництва — земельними фондами, які в ті часи були головним джерелом багатства. Лицарі-феодали (князі, бояри, козаки) були не просто воїнами, а й суб’єктами господарювання, які оперували левовою часткою матеріальних ресурсів, а тому добре розуміли свій економічний інтерес і проводили відповідну внутрішню і зовнішню політику. 

Але вже в кінці Середньовіччя, в Західній Європі, матеріальні ресурси почали поступово перетікати в руки буржуазії, яка після серії революцій витіснила спадкову військову аристократію з системи політичного управління, порубала їй голови, позбавила привілеїв та майна (навіть після реставрації далеко не всі дворяни змогли повернути собі всі свої маєтки і відновити соціальні позиції) і породила такий феномен, як бонапартизм. 

Бонапартизм, що в різних варіаціях у різних країнах Європи та на інших континентах побутував аж до другої половини 20 ст., називають ще військовою диктатурою, хоча цей термін не зовсім точний, бо в часи Наполеона, від якого й походить означений тут історичний термін, військові (попри хороше матеріальне забезпечення і високий соціальний статус), вже не володіли мажоритарним пакетом акцій національної економіки — він належав іншим соціальним групам.

Перш, ніж ліквідувати Директорію і розігнати Парламент, Наполеон зустрічався з чільними представниками фінансових і промислових кіл Франції, від яких і отримав санкцію на переворот. І вся його наступна внутрішня й зовнішня політика була спрямована на стабілізацію фінансів і сприяння місцевій промисловості — тобто на користь національної буржуазії, що була вже достатньо заможною й впливовою, щоб задовольнятися підлеглим і неповноправним становищем у монархії Бурбонів, але ще недостатньо впливовою й організованою, щоб утримувати владу демократичним шляхом — тож шпага генерала Бонапарта, якою він приборкав крайнощі як справа, так і зліва, стала їй у великій нагоді. (Франко і Піночет силою зброї захищали власність латифундистів і фабрикантів від соціалістів і комуністів та впроваджували помірковані ринкові реформи, долаючи запеклий спротив численних прихильників егалітаризму).

Та коли Наполеон зловив зірку і втратив береги, йому швидко нагадали, хто в домі хазяїн: буржуазні кола у 1812 р. зірвали постачання армії, змусивши Імператора відтермінувати похід на Росію, що стало якщо і не єдиною й головною, то принаймні вагомою причиною його поразки й персонального краху. 

Отже, бонапартизм — це притаманний суспільствам перехідного типу політичний режим, де збройні сили виступають інструментом реалізації і закріплення прогресивних(!) соціальних змін. Такий режим є важливим етапом становлення великої національної держави європейського типу (а Україна — велика держава, співмірна з Францією, Іспанією, Німеччиною, Туреччиною). 

Чи можливий такий режим у нашій країні? 

Jijith Nadumuri Ravi: «Рамаяна», которую мы читаем сегодня, — это многослойный текст.

"Рамаяна" сочетает в себе историческое, локальное ядро ​​с более поздней, обширной общеиндийской эпической географией, и оба слоя полностью интегрированы в существующее сейчас писание.

Вот как эта двойная реальность функционирует в тексте:

1. Основной слой (историческое/географическое ядро)

Это самый ранний слой устной традиции, восходящий ко времени, когда носители индоарийских языков расширялись в Центральную Индию и взаимодействовали с коренными австроазиатскими (мунда) племенами.

В этом первоначальном, меньшем масштабе Ланка была речной крепостью, островом в устье (подобно устью Нармады).

Расстояния были меньше, пересекаемый «океан» представлял собой огромное, бурное устье реки или прибрежный залив, а конфликт был региональным событием.

Вот почему лингвистический корень Ланки (речной остров / эстуарная дельта) и описания местной флоры и фауны так идеально соответствуют Центральной Индии.

2. Слой расширения (паниндийский эпос)

По мере того, как «Рамаяна» Вальмики составлялась, редактировалась и расширялась на протяжении столетий (примерно между 500 г. до н.э. и 200 г. н.э.), повествование разрослось, чтобы служить гораздо более масштабной культурной цели.

Поэты и ученые расширили географию, охватив весь индийский субконтинент, объединив север и юг под одной священной географией.

Местная речная преграда была увеличена до огромного, космического Маходадхи (Южного океана), а название Ланка было перенесено на самый величественный, самый грозный остров на самом южном краю известного им мира: Шри-Ланку.

Окончательный результат

Поскольку оба слоя были объединены в окончательный санскритский текст, чтение «Рамаяны» сегодня представляет собой захватывающий парадокс:

Если вы выделите лингвистические и экологические подсказки, вы увидите призрак древнего центрально-западного индийского ядра (подтверждающий теории устья Нармады или Виндхьи).

Если вы читаете буквальное повествование и грандиозную географию, вы переживаете полностью сформировавшийся общеиндийский эпос, указывающий на Шри-Ланку!

Максим Гах. «Aurora Borealis». Видавництво Жупанського, 2025, 800 с.

 Максим Гах. «Aurora Borealis». Видавництво Жупанського, 2025, 800 с.

Масштабний твір, події якого розгортаються поперемінно в двох часових лініях. 

Це минуле часів Давньої Греції та майбутня альтернативна історія, в якій Римська Імперія не занепала, а розвинулась та існує в наш час.

Іноді правда трохи набридала дзеркальна тотожність подій, які йдуть паралельно: минуле-майбутнє, минуле-майбутнє, але це не критично.

Тож, до сюжету. Події минулого описують подорож молодого хлопця Арістея, який вирушає на пошуки батька в суворі землі Скіфії. Поступово ця мандрівка стає епохальною, бо змінює сталі уявлення про світ, коли Арістей і його прибічники стикаються з культом Великої Матері. Такий тревелог, навіть, описують тогочасні автори і історія доходить до нас в вигляді рукописа "Подорож на Північ".

В сучасному же альтернативному майбутньому в руки антиквара Віктора Ерфе потрапляє давньо-скіфський амулет. Не Скіфська Пектораль, нажаль, а щось набагато цінніше. Те, що допоможе дістатися до істиних знань та пізнати любов Великої Матері.

І Віктор ступає на майже ідентичну стежку, ту, якою 1.5 тисячі років тому йшов Арістей. Ну, звісно, він, як сучасна людина підготовився по повній: заручився підтримкою впливових людей, зі всіма спецслужбами питання улагодив, "Подорож на Північ" прочитав (не до кінця, але вже що є).

І як ви могли вже здогадатися, всі дороги привели в Рим (ні) до Великою Матері. Але спойлерити не буду, тільки скажу, що матуся виявилась паразитом ще тим. Пийте, їжте милі гості, але не забувайте, що ви випадкові мешканці на цьому святі життя.

А загалом, роман вельми цікавий, події розгортаються динамічно, сюжет непередбачуваний, читається легко.

(с) Анна Литвиненко

Роман Коваль, Юрій Юзич: Лавро (Лаврентій) КЕ́МПЕ — козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор

 22(9) серпня 1901 р. народився Лавро (Лаврентій) КЕ́МПЕ — козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор.

Лавро Кемпе народився 22 серпня, а отже, цьому славному чоловікові 125! Тож уже публікуємо нарис із майбутньої книги Романа Коваля та Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні. 1914–1920-ті рр. Історії, життєписи, спогади, документи”. 

У спомині про Степана Паладійчука Лавро зазначає, що вже у травні 1919-го він був працівником військового комісаріату, створеного при “славній повстанській організації, яку очолював отаман Оверко Куравський”. Ось дослівно: “Я належав до відділу військового комісаріату для доручень розпорядків по околицях, розвідки та зв’язковим по організації повстанських клітин”. Тому Лавра пізніше і назвали “одним з організаторів повстанських частин у Таращанщині”. 

Хлопець був палкий, про себе і своїх товаришів він писав: “Ми, запальні голови…” Цю самооцінку підтверджує промовистий факт його біографії:

“В роках 1915 – 1916 – охотник російської армії”. Тобто пішов добровільно в царську армію захищати “отєчєство”. Та ще й здобув в обороні чужої батьківщини Георгіївський хрест 4-го ступеня. Тобто виявляв дива хоробрості на шкоду Україні, поневоленій деспотичною Москвою, яку не захищати, а бити треба... 

Андрій Поцелуйко: Походження писемності: між господарським обліком і сакральною функцією

Питання про походження писемності тісно пов’язане з питанням про те, навіщо людству взагалі знадобилася фіксація інформації. 

Найвідомішою є господарсько-адміністративна концепція: писемність виникла тоді, коли суспільство стало настільки складним, що усної пам’яті вже було недостатньо для обліку майна, зерна, худоби, податків, трудових повинностей і товарообміну. Найкращим прикладом цієї моделі є Месопотамія, де найдавніші протописемні знаки пов’язані передусім із господарським обліком. Спочатку знак позначав певну кількість конкретного продукту, а поступово система знаків ставала дедалі складнішою і перетворилася на справжню писемність. У цьому сенсі можна говорити, що для найдавніших цивілізацій господарська та адміністративна функція була одним із найважливіших, а можливо, й первинним стимулом до створення письма.

Однак ця модель не є універсальною. Історія писемності демонструє, що люди могли прагнути фіксувати не лише матеріальні речі, а й те, що вважали священним, важливим для колективної пам’яті або пов’язаним із надприродним світом. Особливо показовим тут є давньокитайське письмо. Одними з найдавніших добре засвідчених китайських написів є написи на гадальних кістках і панцирах черепах доби Шан. Їх використовували під час ворожіння: правителі та жерці ставили питання про дощ, врожай, полювання, військові походи, здоров’я правителя та волю предків. Отже, в цьому випадку писемність була безпосередньо пов’язана із сакральною практикою. Людина за допомогою знака прагнула не просто зафіксувати господарський факт, а встановити своєрідний зв’язок між людським суспільством і світом богів та предків.

Андрій Поцелуйко: Ідеальна людина в мистецтві гітлерівської Німеччини: від античного канону до націонал-соціалістичного образу

Образ «ідеальної людини», який активно пропагувало мистецтво гітлерівської Німеччини, часто сприймають як своєрідне відображення реального антропологічного типу, характерного для «арійської раси». 

Насправді ж перед нами передусім художній канон, створений шляхом поєднання античних уявлень про красу, німецького класицизму, націоналістичної ідеології XIX — початку XX століття та історіософських расових теорій. Націонал-соціалістична пропаганда надала цьому давнішому естетичному ідеалу політичного й расового змісту.

Показовим є те, що типовий чоловічий образ в офіційній скульптурі гітлерівської Німеччини — високий, мускулистий, пропорційний, із широкими плечима, спокійним обличчям і демонстративно здоровим тілом — значною мірою нагадував не пересічного німця, а героя античної статуї. Жіночий образ також будувався за канонами гармонійного, фізично здорового тіла. Саме тому правильніше говорити не про «антропологічний портрет», а про ідеалізовану художню конструкцію, якій націонал-соціалістичний режим надав расове значення.

Античне походження канону

Історію цього образу неможливо почати без античності. Ще в епоху Відродження європейське мистецтво звернулося до грецької та римської спадщини як до взірця гармонії людського тіла. Особливо важливим стало XVIII століття, коли німецький мистецтвознавець Йоганн Йоахім Вінкельман сформулював уявлення про античне мистецтво як про найвище втілення краси, гармонії та «благородної простоти».

У XIX столітті класичний образ людського тіла набув нового значення. Він почав сприйматися не лише як естетичний, а й як моральний та культурний взірець. Сильне, пропорційне тіло дедалі частіше символізувало силу духу, самодисципліну, мужність і внутрішню гармонію.

Андрій Поцелуйко: Антропологічний тип як описова класифікаційна категорія

Багато хто чув вислів науковців про те що ‘’рас не існує’’,  що раса це ‘’соціальний конструкт’’. Насправді ж цей термін багатозначний і є носієм багатьох значень. У фізичній антропології він вживається як синонім терміну «антропологічний тип».

Дане поняття належить до термінології фізичної антропології та використовується для опису людської морфологічної мінливості. Його важливо правильно розуміти, оскільки слово «тип» може створювати враження, ніби йдеться про окрему біологічну одиницю, подібну до виду або підвиду. Насправді антропологічний тип має інший характер: це передусім описова класифікаційна категорія, призначена для впорядкування спостережуваних морфологічних особливостей.

Коли антропологи говорять про певний антропологічний тип, вони мають на увазі сукупність характерних ознак будови людського тіла. До таких ознак можуть належати, наприклад, пропорції тіла, форма черепа, особливості обличчя, пігментація, структура волосся та інші морфологічні характеристики. На основі подібності цих ознак дослідники можуть описувати певні групи населення та порівнювати їх між собою.

Таким чином, поняття «антропологічний тип» виконує класифікаційну функцію. Воно дає змогу об'єднати людей за певними спільними рисами та описати характер морфологічної варіативності людських популяцій. Однак така класифікація не є біологічною таксономією в тому самому значенні, у якому такими категоріями є вид або підвид.

Вид і підвид є таксономічними категоріями, які мають певне місце в системі біологічної класифікації. 

Натомість «антропологічний тип» не є окремою таксономічною одиницею людства. Людей, яких відносять до одного антропологічного типу, не слід розглядати як представників окремого виду, підвиду чи іншої самостійної біологічної одиниці. Йдеться лише про певну модель опису морфологічних відмінностей.

Саме тому доречно називати антропологічний тип описовою класифікаційною категорією. Слово «класифікаційна» підкреслює, що ця категорія використовується для систематизації спостережуваних ознак, а слово «описова» — що вона не створює окремого таксономічного рівня. Вона описує характерні поєднання морфологічних рис, не перетворюючи їх на самостійні біологічні таксони.

Важливо також пам'ятати, що людські морфологічні ознаки не розподіляються між населенням світу у вигляді абсолютно чітких і замкнених наборів. Між популяціями існує значна варіативність, а окремі ознаки можуть поширюватися незалежно одна від одної. Тому антропологічні типи варто розуміти як зручний інструмент опису, а не як абсолютно чіткі природні межі між групами людей.

Отже, «антропологічний тип» — це не вид і не підвид, а описова класифікаційна категорія фізичної антропології. Її призначення полягає у впорядкуванні та описі морфологічної мінливості людей за певними сукупностями ознак. Саме описовий характер відрізняє цю категорію від таксономічних одиниць біологічної систематики.

Тому правильно казати не ‘’рас не існує’’ а ‘’раса не є таксономічною категорією’’.

Андрій Поцелуйко: Науковий і художньо-філософський способи опису суб’єктивного досвіду

 Людина не лише переживає світ, а й постійно намагається зрозуміти те, що з нею відбувається. Страх, бажання, любов, прагнення до перемоги, відчуття сили чи безсилля — усе це безпосередньо дане нам як суб’єктивний досвід. Проте описати такий досвід можна по-різному. Наука прагне пояснити його через механізми, які можна досліджувати, вимірювати й перевіряти. Філософія та мистецтво можуть ставити інше завдання — не стільки виміряти переживання, скільки розкрити його внутрішній зміст, структуру та значення для людського існування.

Науковий опис прагне максимально відокремити переживання від особистої інтерпретації. Наприклад, якщо людина говорить: «Я відчуваю силу, коли долаю перешкоду», психологія може досліджувати це через поняття мотивації досягнення, відчуття компетентності, саморегуляції, винагороди чи соціального порівняння. Суб’єктивний досвід у такому випадку стає предметом дослідження: його можна пов’язувати з поведінкою, фізіологічними процесами та іншими змінними. Сила науки саме в тому, що вона прагне перетворити індивідуальне переживання на феномен, який можна описати незалежно від конкретної людини.

Однак науковий опис не вичерпує всього того, що означає переживати певний стан. Факт того, що певне переживання пов’язане з активністю конкретних мозкових систем або певним психологічним механізмом, ще не передає повністю, як це переживання відчувається зсередини. Саме тут стають важливими феноменологія, філософія та мистецтво. Вони можуть звертатися безпосередньо до якісної сторони досвіду — до того, як світ відкривається людині в конкретному стані.

Андрій Поцелуйко: Академічна наука та інтелектуальна публіцистика: дві екосистеми осмислення реальності

Сучасне суспільство виробляє знання не в одному універсальному просторі. Поряд із академічною наукою існує інша, менш формалізована, але надзвичайно впливова сфера — інтелектуальна публіцистика, представлена інтелектуальними медіа, аналітичними журналами, есеїстикою та публічними інтелектуалами. Обидві ці сфери займаються осмисленням реальності, аналізують суспільні, політичні, економічні, історичні та культурні процеси, але роблять це за різними правилами. Тому їх доцільно розглядати не як «високу» і «низьку» форми інтелектуальної діяльності, а як дві різні екосистеми виробництва та циркуляції знання.

Академічна наука ґрунтується передусім на принципі методологічної та доказової строгості. Наукова стаття має не просто висунути цікаву думку, а продемонструвати, на яких джерелах, даних, методах і теоретичних передумовах вона ґрунтується. Автор повинен співвіднести власне дослідження з попередньою літературою, визначити проблему, обґрунтувати метод і показати логіку переходу від матеріалу до висновку. У багатьох дисциплінах важливим механізмом контролю є академічне рецензування. Саме тому академічний текст має відповідати специфічним критеріям науковості: доказовості, аргументованості, методологічної прозорості, коректного цитування та можливості критичної перевірки.

Функція академічної науки полягає передусім у виробництві нового, спеціалізованого і максимально обґрунтованого знання. Через це академічні дослідження часто мають вузьку спеціалізацію. Історик може роками досліджувати певний архівний корпус, економіст — конкретний статистичний ефект, філософ — окрему проблему певного мислителя. Така вузькість не є недоліком. Навпаки, саме вона дозволяє досягати тієї глибини аналізу, яка була б неможливою у звичайній публіцистиці.

Проте поряд із цим існує інтелектуальна публіцистика. Її середовищем є такі видання, як The Economist, Foreign Affairs, The Atlantic, The New Yorker, History Today, а також численні аналітичні журнали, культурні видання та онлайн-платформи. Їхня мета полягає не стільки у виробленні нового спеціалізованого знання, скільки в осмисленні, синтезі, інтерпретації та суспільній трансляції знання.

Володимир Передерко: Міграція та змішування населення зазвичай збільшують генетичне різноманіття

Міграція та змішування населення зазвичай збільшують генетичне різноманіття. Проте з мовами відбувається майже протилежне: чим активніше люди контактують і переміщуються між регіонами, тим більше їхні мови зближуються за структурою.

Такого висновку дійшли дослідники з Університету Цюриха та Університету Кальярі, порівнявши великі генетичні й лінгвістичні набори даних із різних частин світу.

Один процес — два протилежні наслідки

Дослідники зіставили генетичні відмінності між людьми з особливостями будови мов, якими користуються в тих самих регіонах. При цьому вони врахували географічну близькість населення, його щільність, природні умови та особливості давньої історії заселення континентів.

Результат виявився напрочуд стабільним.

Там, де протягом історії відбувалося активне переселення людей і змішування різних груп, генетична різноманітність зростала. Водночас мови частіше запозичували одна в одної граматичні конструкції, звуки та інші особливості — і ставали структурно схожішими.

В ізольованих регіонах ситуація інша. Невелика кількість контактів обмежує обмін генами, тому генетичне різноманіття може бути нижчим. Але мови отримують більше свободи для незалежного розвитку.

Чому ізоляція створює мовні «лабораторії»

Особливо добре цей ефект помітний у таких регіонах, як Нова Гвінея та Гімалаї. Тут населення тривалий час залишалося розділеним складним рельєфом, великими відстанями та іншими природними бар’єрами.

У результаті сформувалося величезне мовне різноманіття. Мови могли протягом поколінь змінювати граматику, вимову та способи передачі значень майже незалежно одна від одної. Саме тому ізольовані регіони можуть зберігати такі форми мовної організації, яких майже не залишилося у світі, де народи століттями активно контактували між собою.

Контакти не знищують мови, а змінюють їх

Це не означає, що міграція обов’язково призводить до зникнення мов. Радше вона створює умови для обміну мовними рисами.

Коли різні спільноти регулярно торгують, переселяються, одружуються та спілкуються, окремі слова, звуки й граматичні конструкції можуть переходити з однієї мови в іншу. З часом це робить мовні системи більш подібними. Ізоляція працює навпаки: якщо контакти обмежені, кожна мовна спільнота накопичує власні зміни.

Історія людей залишає слід не лише в ДНК

Дослідження показує цікаву закономірність: історію міграцій можна частково прочитати не тільки за генами, а й за мовами. Гени зберігають сліди змішування популяцій, тоді як мови відображають інтенсивність контактів між ними. Там, де люди зустрічалися частіше, мовні системи зближувалися. Там, де спільноти залишалися відокремленими, їхні мови розходилися власними шляхами.

Тож на перший погляд парадоксальний результат виявляється досить логічним: те, що змішує людей, одночасно змішує й мови. А те, що розділяє людей, дозволяє мовам ставати дедалі більш несхожими одна на одну.