Андрій Поцелуйко: Історія та історіософія: проблема смислу й цінності історичного процесу

 Людське ставлення до минулого ніколи не обмежувалося простим накопиченням фактів. Людина прагне не лише встановити, що саме відбулося, а й зрозуміти, яке значення ці події мають для сучасності та майбутнього. Саме на цьому ґрунті виникає відмінність між історією як наукою та історіософією як філософським осмисленням історичного процесу. Історія досліджує минуле через аналіз джерел, фактів і причинно-наслідкових зв’язків, тоді як історіософія ставить питання про сенс історії, її напрям, цінності та кінцеве значення для людства.

Історична наука прагне до об’єктивного пізнання минулого. Її завданням є реконструкція подій на основі доказів, визначення умов їх виникнення та наслідків. Історик досліджує, наприклад, причини виникнення держав, перебіг революцій, особливості економічних чи культурних змін. При цьому історія, як і інші науки, може відкривати певні закономірності. Вона може виявляти повторювані моделі розвитку суспільств, взаємозв’язок між політичними, економічними та соціальними процесами. Проте встановлення закономірностей саме по собі не перетворює дослідження на історіософію, оскільки закономірності вивчають також економіка, соціологія, політологія та інші науки.

Історіософія починається там, де виникає питання про смисл історичного процесу. Вона не заперечує значення фактів, але прагне побачити за ними певну загальну картину розвитку людства. Її цікавить не лише механізм історичних змін, а й їхня спрямованість: чи має історія мету, чи є в ній прогрес, чи повторюються цикли занепаду та відродження. Саме тому історіософія неминуче пов’язана з ціннісними судженнями.

Андрій Поцелуйко: Міф про «миролюбних землеробів» і «войовничих скотарів»: що насправді говорить археологія

 Протягом останніх десятиліть у популярній літературі, документальних фільмах і навіть у деяких науково-популярних працях утвердилося досить просте пояснення європейської доісторії. Згідно з ним, перші землероби, які прийшли до Європи з Анатолії приблизно 8–9 тисяч років тому, були мирними хліборобами, що займалися вирощуванням зерна, розводили худобу й будували стабільні поселення. Натомість степові скотарі ямної культурно-історичної спільності, які почали поширюватися Європою близько 3000 року до н. е., нібито були войовничими вершниками, що принесли із собою культ воїна, насильство та панування силою.

Подібна схема є привабливою своєю простотою, однак сучасна археологія дедалі переконливіше демонструє, що вона не відповідає реальності. Насильство не виникло разом із ямною культурою. Воно існувало серед землеробських суспільств задовго до появи степових мігрантів, а війни були невід'ємною частиною життя багатьох ранніх аграрних громад.

Найкращим прикладом є культура лінійно-стрічкової кераміки (Linearbandkeramik, або LBK), яка існувала в Центральній Європі приблизно між 5500 і 4900 роками до н. е. Саме представники цієї культури були прямими нащадками перших анатолійських землеробів. Саме їх найчастіше зображують як мирних колоністів, що освоювали нові землі.

Проте археологічні відкриття останніх десятиліть змусили переглянути цей образ.

Однією з найвідоміших знахідок стало масове поховання в Тальгаймі на території сучасної Німеччини. Тут археологи виявили останки понад тридцяти чоловіків, жінок і дітей, яких було жорстоко вбито ударами кам'яних сокир по голові та стрілами. Судячи з характеру поранень, більшість людей загинула не в бою, а під час нападу на поселення. Це не була випадкова сутичка між окремими людьми — було практично винищено цілу громаду.

Не менш вражаючі знахідки були зроблені в австрійському Аспарн-Шлеці. Тут знайдено залишки сотень людей, чиї кістки зберегли численні сліди смертельних травм. Поселення було зруйноване, а багато тіл залишилися непохованими, що свідчить про масштабний напад і повний розгром місцевого населення.

Андрій Поцелуйко: Два шляхи розвитку ранніх землеробських цивілізацій Європи: між ієрархією та егалітаризмом

 Історія людства часто подається як безперервний шлях від невеликих сільських громад до міст, держав, імперій та цивілізацій. Така схема значною мірою побудована на прикладі Месопотамії та Давнього Єгипту, де приблизно наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н. е. виникли перші централізовані держави. 

Проте археологічні дослідження останніх десятиліть дедалі переконливіше демонструють, що цей шлях не був єдино можливим. У різних регіонах Європи енеолітичні суспільства розвивалися за різними моделями, які можна умовно назвати ієрархічною та егалітарною. Обидві вони досягли високого рівня господарського, технологічного й демографічного розвитку, але привели до різних форм організації суспільства.

Першу модель можна назвати протодержавною. Вона найбільш виразно проявилася в культурах Балкан і Північного Кавказу — насамперед у культурі Варна, Майкопській культурі, а частково також у культурі Вінча та споріднених балканських культурах. Археологічні матеріали свідчать, що саме тут поступово формувалися соціальні механізми, які дуже нагадують ранні етапи розвитку цивілізацій Передньої Азії.

Одним із найяскравіших прикладів є знаменитий некрополь Варни на узбережжі Чорного моря. Тут були знайдені сотні поховань, які кардинально відрізняються одне від одного за багатством. Деякі могили майже порожні, тоді як інші містять кілограми золотих прикрас, мідні сокири, коштовні намиста та численні символи високого соціального статусу. Саме тут виявлено найдавніше у світі оброблене золото. Такі знахідки переконливо свідчать про існування суспільства, у якому накопичення багатства та соціальна нерівність уже стали важливими елементами суспільного устрою.

Ще більш виразно цей процес проявився у Майкопській культурі Північного Кавказу. Величезні кургани, поховання військової та політичної еліти, вироби із золота, срібла й дорогоцінного каміння, складна металургія та широкі торговельні зв'язки з Передньою Азією демонструють суспільство, де вже існували впливові вожді або правителі. Хоча держави в сучасному розумінні слова ще не виникли, концентрація багатства та влади навколо окремих осіб і центрів дуже нагадує процеси, які приблизно в той самий час відбувалися у Південній Месопотамії.

Дещо складнішою є ситуація з культурою Вінча. Вона існувала раніше за Варну і характеризувалася великими поселеннями, високорозвинутим ремеслом, ранньою металургією міді та, можливо, найдавнішими символічними системами письма або протописемності. Водночас археологічні свідчення соціальної нерівності тут значно слабші. Однак концентрація населення, спеціалізація виробництва та економічна складність дозволяють припускати, що саме в балканському регіоні формувалися передумови до подальшої централізації суспільства.

Андрій Поцелуйко: Український етнокультурний та культурно-лінгвістичний простір як історична категорія: аргументи правомірності та межі застосування

Проблема правомірності використання понять «український етнокультурний простір» та «український культурно-лінгвістичний простір» є однією з дискусійних тем сучасної історіографії. Основна складність полягає в тому, що слово «Україна» протягом історії змінювало своє значення. У різні періоди воно могло виступати як географічна назва, назва певного регіону, елемент політичної термінології або назва модерної національної держави.

Тому при дослідженні минулого необхідно уникати ототожнення сучасної політичної України з усіма попередніми історичними періодами. Водночас заперечення існування українського етнокультурного або мовного простору до виникнення незалежної держави також є методологічно проблемним, оскільки культура, мова та історична пам’ять не виникають лише в момент появи політичних інституцій.

1. Співвідношення держави, території та культури

У науковому аналізі необхідно розмежовувати поняття політичної держави, географічної території та етнокультурного простору.

Держава є політичним утворенням із визначеними інституціями, системою влади та юридично встановленими кордонами. У цьому сенсі сучасна Україна як незалежна держава сформувалася у XX столітті.

Натомість етнокультурний простір є іншою категорією. Він визначається поширенням певних мовних, культурних, соціальних і традиційних практик. Такий простір може існувати незалежно від політичного статусу народу.

Історія багатьох європейських народів демонструє, що культурна спільність часто передувала державному оформленню. Німецький, італійський, польський та інші культурні простори формувалися задовго до появи сучасних національних держав. Тому сам факт відсутності української державності в певну історичну епоху не заперечує можливості існування українських культурних і мовних процесів.

Андрій Поцелуйко: Поо формування пострадянської аристократії сили

 Від окремої бригади до бізнесово-владного середовища: розпорошення «спортсменів» і формування пострадянської аристократії сили

Есе про те, як силове походження стало одним із джерел формування сучасної соціально-економічної еліти

Вступ: зникнення, якого не було

У суспільній пам’яті пострадянських країн «спортсмени» залишилися насамперед як персонажі дев’яностих років. Люди в спортивних костюмах, боксери, борці, самбісти, важкоатлети, охоронці, рекетири, учасники «стрілок», силових захоплень підприємств і боротьби за територію. Цей образ став настільки впізнаваним, що почав функціонувати як культурний символ цілої епохи. Коли сьогодні згадують дев’яності, часто мають на увазі саме їх — людей, які уособлювали грубу фізичну силу, неформальні правила, приватне насильство та руйнування старої державної системи.

Проте історична проблема полягає в тому, що цей образ створює ілюзію завершеності. Здається, ніби «спортсмени» були короткочасним кримінальним явищем, яке існувало лише у перехідний період між СРСР і сучасністю, а потім просто зникло. Але якщо поставити питання не про кримінальну історію, а про соціальну еволюцію, картина радикально змінюється.

Найцікавіше полягає в тому, що вони майже не зникли. Зникла лише їхня найпомітніша форма.

Те, що у дев’яностих роках було окремою силовою групою, поступово перетворилося на одне з найважливіших середовищ походження сучасної пострадянської еліти. Вони не залишилися окремою кастою. Вони розчинилися у великому бізнесі, девелопменті, логістиці, аграрному секторі, місцевому самоврядуванні, безпекових структурах, спортивних федераціях, благодійних фондах і навіть військовій інфраструктурі. Саме тому сьогодні їх важко впізнати.

Перед нами не історія зникнення. Перед нами історія успішного соціального маскування.

Від групи до середовища

Соціологія знає принципову різницю між групою і середовищем.

Група має чіткі межі. Вона знає, хто є «своїм», а хто — «чужим». Вона має символіку, стиль поведінки, внутрішню ієрархію, територію, механізми входу та виходу.

Середовище — інша річ. Воно не завжди має формальні межі. Воно існує як мережа походження, знайомств, взаємної довіри, репутації, неформальних зв’язків і способів рекрутування.

У дев’яностих роках «спортсмени» були саме групою.

Їх можна було впізнати за спортивними секціями, клубами боротьби, боксу, самбо, важкої атлетики, за охоронними структурами, за територіальними бригадами, за участю у рекеті, силовому супроводі бізнесу, «дахуванні», вибиванні боргів, контролі ринків, складів, транспортних вузлів, будівельних майданчиків.

Вони мали спільний стиль життя.

Спільну мову.

Спільний спосіб заробітку.

Спільне уявлення про силу, честь, лояльність і ризик.

Але вже на початку двотисячних років починається процес, який можна назвати деідентифікацією.

Андрій Поцелуйко: Слов'янські будителі як творці паралельної національної інфраструктури

 У XIX столітті значна частина слов'янських народів не мала власної державності. Чехи, словаки, словенці, українці, хорвати та інші народи перебували у складі великих імперій, де політична влада належала чужим державним центрам. За цих умов постало питання не лише про політичне визволення, а й про саме існування окремої національної спільноти. Саме тому на історичну арену вийшли слов'янські будителі — інтелектуали, письменники, мовознавці, педагоги й громадські діячі, які фактично перебрали на себе низку функцій, що в модерних суспільствах зазвичай виконує держава.

Найважливішою серед цих функцій була освіта. У модерну добу школа є одним із головних механізмів формування спільної ідентичності. Саме через освіту поширюється літературна мова, передаються історичні знання, формуються уявлення про батьківщину та політичну спільноту. Однак для багатьох слов'янських народів державна школа не виконувала цього завдання. Навпаки, вона часто була інструментом германізації, мадяризації, русифікації чи інших асиміляційних політик. У відповідь будителі створювали власну, недержавну систему освіти: відкривали школи, організовували читальні, засновували культурно-просвітницькі товариства, видавали підручники, словники, граматики та популярну літературу. Таким чином виникала паралельна освітня інфраструктура, що виконувала ті самі націотворчі функції, які в незалежній державі виконує державна школа.

Андрій Поцелуйко: Ранні держави та протодержавні утворення Східної Європи: проблема класифікації на прикладі скіфів, гунів, готів, антів і сарматів

Питання виникнення державності у давній Східній Європі належить до найбільш дискусійних проблем історичної науки. На відміну від античних цивілізацій Середземномор'я, де існували чітко оформлені поліси, царства та імперії з писемною адміністрацією, політичні утворення степової та лісостепової зон часто мали перехідний характер. Саме тому такі поняття, як «протодержава», «рання держава», «вождівство», «племінний союз» або «кочова імперія», не є універсальними категоріями, а лише моделями, за допомогою яких дослідники намагаються описати складні процеси політичної еволюції.

Слід підкреслити, що в сучасній історіографії немає єдиної загальноприйнятої класифікації давніх політичних утворень. Те саме об'єднання різні дослідники можуть визначати по-різному: наприклад, як «складне вождівство», «протодержаву», «ранню державу» або «варварську імперію». Це залежить від того, які критерії беруться за основу: наявність адміністрації, рівень централізації влади, характер економіки, роль військової еліти чи ступінь контролю над територією.

Протодержавні утворення: межа між племінним союзом і державністю

У термінах історичної антропології протодержавами часто називають політичні структури, які перебувають на етапі переходу від племінної організації до державної. Вони можуть мати значну територію, військову силу та впливових правителів, але ще не володіють стабільними державними інститутами.

Для таких утворень характерне складне вождівство (complex chiefdom), у якому існує соціальна ієрархія, виділяється військова та родова знать, а влада концентрується в руках верховного вождя. Проте ця влада часто залишається персональною: вона залежить від авторитету конкретного правителя, його військових успіхів та здатності підтримувати союз між племенами.

Олексій Дудченко: Занепад стародавніх імперій: нове дослідження розкриває таємницю посух бронзової доби

Приблизно 3200 років тому ціла низка величних цивілізацій Східного Середземномор’я увійшла в смугу стрімкого занепаду. Мікенська культура, мінойці та потужна Хетська імперія зіткнулися із глибоким соціально-економічним колапсом. Навіть Єгипет Нового царства за царювання Рамсеса III, хоч і вистояв у цій бурі, зазнав важкого економічного удару, від якого вже ніколи повністю не одужав. ​

Тривалий час в академічному середовищі точилися дискусії щодо першопричини цієї кризи. Серед гіпотез висувалися навали зловісних «Народів моря», масштабні повстання, розрив торговельних шляхів постачання олова та міді або нищівні землетруси. Втім, нове дослідження доводить: ті катастрофічні посушливі роки були результатом не поодинокого аномального явища, а синергетичного накладання кількох природних кліматичних циклів. ​

Науковці зі Стокгольмського університету реконструювали кліматичний хронотоп регіону за останні 8000 років. За допомогою високоточної кліматичної моделі EC-Earth3-Tr8K вони простежили динаміку опадів і рівня зволоженості по всьому Східному Середземномор’ю. Отримані результати ідеально збігаються з геологічними та палеоекологічними даними, засвідчуючи повільний, але неухильний зсув у бік аридизації (висушування) після середини голоцену.

​Дослідження показало, що цей довготривалий тренд був спричинений поступовими змінами параметрів орбіти Землі навколо Сонця. Орбітальні коливання протягом тисячоліть неухильно скорочували кількість опадів на більшій частині регіону. 

Юрій Горліс-Горський: “Ave diktator!”

Ave, Caesar! Morituri te salutant / “Живи, Цезаре! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!” 

Стрункими рядами проходять перед ложею деспота гладіатори, кидаючи йому болючо-іронічний привіт… Жадібно вглядається пересичений володар у корчі поваленого мечем тіла, відчуває на собі погляд, повний благання й надії. І повільно, з насолодою, схиляє палець додолу:

— Добий його!

Кровожерливі тирани, що посилали на смерть людей для забави, понурі тіні історії, — якими мізерними і безбарвними виглядають вони в порівнянні з тобою, всевладний Диктаторе! Ти своєю постаттю в кривавому сяйві затемнюєш усіх! Ти, могутній, що прийшов у світ урятувати бідних, — довгі роки ідеш шляхами, залитими кров'ю і сльозами, переступаючи через мільйони трупів, до "святої мети". Хвала тобі, незрівнянний!

Не знає рівних тобі історія, хіба подібних… Ось підіймаю край її заслони.

Середньовіччя… Понурі мури замку Шіфож… Зі стомлено-ласкавим обличчям приймає маршал Жіль Ре (Gilles de Retz, маршал Франції (1404–1440). — Ю. Г.-Г.) бездомних, жебраків, дітей — щедро обдаровує їх сріблом і ласощами… Побачивши гарне, прозоро-бліде від голоду личко, маршал бере дитину на коліна, цілує, пестить її.

— Ти більше не знатимеш холоду, голоду, нужди. Я залишаю тебе в себе. Будеш гарно одягатися, їсти що захочеш.

Зворушена дитина, позбавлена материнської ласки, довірливо припадає до свого покровителя і зі сльозами вдячності цілує його руки. Маршал, передає її вірному слузі, той веде до замку і… перелякану, вкидає до підземного каземату. А коли ніч покривала замок, нетерпляче дожидав великий демономан чергову жертву, з насолодою мучив і вбивав її. Пересичений фізичними тортурами, знаходив вибагливі знущання над дитячою душею.

Безмежний був маршал Ре у своєму кривавому винахідництві. Сімсот жертв нарахував суд "Святої інквізиції". Огидна, страшна постать! Чорна пляма на тлі середньовіччя. Але якою дитиною, яким жалюгідним фігляром виглядає той Чорний Маршал у порівнянні з тобою, великим Майстром!

За всієї жадності й "артистичності" він лише вбивав чужу дитину. Попри ненаситність, він загубив "лише" сімсот. А ти?!.

Олег Белінський: Чому вівця стала ключовим символом християнства, символом віри, і чому віряни почали називатися паствою, а сама вівця ключовим образом у релігійній культурі

Дуже цікаво читати про те, що сталося з вівцею за 12 000 років. Парадоксально дивитися, до чого призвели ці тисячоліття селекції вівці людиною. 

Але ще парадоксальніше, прочитавши цей текст, зрозуміти, чому вівця стала ключовим символом християнства, символом віри, і чому віряни почали називатися паствою, а сама вівця ключовим образом у релігійній культурі.

За 12 000 років людина взяла дикого, чутливого й небезпечного гірського барана муфлона та крок за кроком вимкнула у нього всі механізми самостійного виживання, замінивши їх тотальною залежністю. 

Людина цілеспрямовано прибирала роги, знижувала агресію, виводила породи з безперервно ростучою вовною, яка без стрижки перетворюється на смертельну пастку, і навіть зменшила об'єм мозку тварини майже на чверть. У результаті вийшло створіння, яке фізично не здатне вижити без зовнішнього керівництва.

Світ вівці тьмяний і розмитий. Через бічне розташування очей вона має широкий огляд, але абсолютно не розрізняє деталей і глибини: звичайна тінь на дорозі або неглибока канава можуть увігнати її в ступор. Не бачачи деталей, вівця повністю покладається на слух, запам'ятовує специфічні інтонації та тембр, реагуючи виключно на знайомий голос. У неї повністю відсутня ментальна карта місцевості, і, відірвавшись від отари всього на пару сотень метрів, вона втрачає орієнтацію, починає хаотично кидатися або замирає в очікуванні загибелі. Вона не вміє контролювати себе в їжі й може пастися до смертельного здуття, нездатна оцінити якість води й навивається з гнилих стоячих калюж, але панічно боїться шуму швидких річок. У неї немає механізмів самооборони: при вигляді хижака отара не розбігається і не нападає, а збивається у щільну купу, буквально подаючи себе на забій. Більше того, вгодована вівця, яка впала на спину, не може перевернутися самостійно й гине за кілька годин.

І як би дивно це не виглядало, саме цей багатовіковий експеримент з одомашнення та селекції овець ліг в основу створення релігії у тому вигляді, в якому вона існує сьогодні. 

Стародавня пастуша цивілізація просто взяла успішний досвід управління отарою й перенесла його на людське суспільство.

Андрій Сошніков: Вертикаль мандрівного гієрофанта: Григорій Сковорода як Генеральний Куратор криптомасонської мережі України

Розгляд постаті Григорія Савича Сковороди крізь призму конспірологічного реалізму та інструментів вищого кадрового аудиту миттєво руйнує радянсько-народницький міф про бідного, босоногого «старчика-дивака», який тікав від світу, грав на сопілці й безкоштовно ночував по селянських хатах. 

У серйозній геополітичній грі XVIII ст. люди такого інтелектуального калібру ніколи не залишаються без нагляду й не блукають без мети. Офіційний образ «мандрівного філософа» — це бездоганно сконструйована, непроникна операційна легенда для Генерального Куратора, інспектора та духовного архітектора криптомасонської мережі України, що охоплювала ключові центри Слобожанщини та Полтавщини. Сковорода діяв як екстерриторіальний емісар вищого орденського Капітулу, чиїм завданням було не створення абстрактних текстів, а ручна прошивка, фільтрація та координація локальних елітарних осередків.

Повна відсутність паперових слідів про закінчення Сковородою Києво-Могилянської академії змушує нас зануритися у саму генетичну та родинну матрицю філософа. У строго становому суспільстві Гетьманщини середини XVIII ст. випадковий син бідного сільського козака не міг без грошей, зв’язків та протекції раптово потрапити на особливий режим виховання, отримати доступ до найвищих інтелектуальних шлюзів і згодом спокійно вечеряти в палацах генералів та графів.

Родина Сковороди — це не бідні селяни, а класичний приклад криптоаристократії та носіїв спадкового містичного софту, чиє реальне походження було свідомо приховане для створення ідеальної операційної легенди «людини з народу». Початкова лакуна в архівах Могилянки свідчить про те, що Сковорода перебував на особливому, автономному режимі кадрового вирощування. Академія була використана лише як ширма, як зручний майданчик для первинного сканування здібностей неофіта, після чого його вивели з-під загального освітнього конвеєра та передали закритим інтелектуальним кураторам.

Почати розшифрування варто з фігури батька, Сави Івановича Сковороди, чиє життя в архівах покрите суцільним туманом. Сам філософ у своїх листах та діалогах згадував батька вкрай рідко, але завжди з підкресленою метафізичною повагою. Прізвище «Сковорода» на Полтавщині XVIII ст. — це не просто селянське прізвисько, а маркер приналежності до особливого цехового або старшинського прошарку. У реєстрах Лубенського полку, до якого належало село Чорнухи, люди з цим прізвищем фігурують як заможні козаки, що тримали промисли та логістичні пункти. Батько Сковороди, Сава, судячи з усього, виконував роль локального оператора фінансових та інформаційних потоків, пов’язаних із церковними та монастирськими колами. Він мав прямі виходи на вище духовенство Київської митрополії й завантажив у юного Григорія первинний матричний софт: бездоганне знання священних текстів, повагу до ритуалу та розуміння того, що справжня влада належить не тим, хто махає шаблею на полі бою, а тим, хто володіє Словом і знаками. Батько виступив першим інструктором, який підготував грубий камінь сина для майбутнього Великого Діяння.

Андрій Сошніков: Оператори Слобожанського космосу: Клан Квіток як архітектори, масони та девелопери Сходу України

Григорій Квітка-Основ’яненко постає як ідеальний продукт імперського інкубатора, у якому козацька «біомаса» була остаточно перероблена на раціональну «культуру». У традиційному підручниковому наративі історія Слобожанщини початку ХІХ ст. малюється як зворушливий, пасторальний пейзаж. Нам пропонують образ добросердого поміщика, який з нудьги у своїй садибі Основа під Харковом почав писати сльозогінні повісті. 

Проте, якщо змінити оптику на інструментарій конспірологічного реалізму, ця пастораль миттєво згортається. Перед нами відкривається історія клану Квіток — не як аматорів, а як системних операторів прикордоння та архітектонічних будівничих регулярного Храму Просвітництва. Рід Квіток продемонстрував абсолютний тріумф біологічної адаптивності, перетворивши містицизм та освіту на інструменти збереження влади. Подивимося на Квітку не як на «батька української прози», а як на високотехнологічний девайс, зібраний на уламках Харківського полку. Ця фамілія — історія про те, як учорашні «польові командири» та старшина вчасно зрозуміли важливу істину. Вони усвідомили, що шабля є інструментом тупим, тоді як перо і гербовий папір — гострим. Його предки будували фортеці, воювали з татарами й накопичували чорноземи. Сам Григорій народився вже в готовому, структурованому Харкові. Він став другим поколінням бенефіціарів, які успішно отримали дивіденди з крові та поту рядових козаків.

Усі серйозні люди чудово розуміють, що ніякі великі капітали, вплив та аристократичні роди не виростають із «землі» просто так, під звуки сопілки. Родоначальник клану — козак Афанасій Квітка (середина XVII ст.). Хто він? Офіційна історія каже: «переселенець з Правобережжя». У нашій оптиці це означає одне: людина була включена у логістичні ланцюжки Речі Посполитої, а потім вчасно змінила оператора на користь Москви. Рід Квіток — це типовий приклад операційного компрадорства на прикордонні. Дике Поле маркується як «порожнє», але туди заходять системні менеджери. Герб «Лис» — це ж класична польська геральдика. Тобто юридичний софт — західний, а територія експлуатації — східна.

Харківський полк — це не військовий підрозділ. Це закрито акціонерне товариство з контролю за транзитом. Квітки разом із Донцями-Захаржевськими та Шидловськими століттями тримали монополію на винокуріння, мита та землю.

Андрій Поцелуйко: Трипілля як європейський полюс світового розвитку IV тисячоліття до н. е.

 Історія людства не розвивалася навколо одного-єдиного центру. У IV тисячолітті до нашої ери на карті Старого Світу існувало кілька великих осередків культурного й соціального розвитку, кожен із яких виробляв власну модель організації суспільства. Серед них особливе місце посідали Південна Месопотамія, долина Нілу, Балкано-Карпатський регіон, Північне Причорномор'я та Український Лісостеп. Саме останній став ареною розквіту Трипільської культури.

Якщо поглянути на світ тієї епохи, можна побачити дивовижну картину. У Месопотамії виникали перші міста-держави. Урук поступово перетворювався на політичний і релігійний центр, де зароджувалися адміністрація, храмове господарство й писемність. Саме цей шлях привів людство до класичної цивілізації.

У долині Нілу ще не існувало єдиної держави, але вже формувалися передумови майбутнього царства фараонів. Зростала політична централізація, виникали перші великі культові центри, посилювалася влада місцевих правителів.

Балканський регіон залишався одним із головних осередків технологічних інновацій. Саме тут з'явилися перші масштабні центри металургії міді, а культура Варна залишила найдавніші відомі людству вироби із золота. Балкани були своєрідною лабораторією нових технологій, які поступово поширювалися на північ.

На Північному Кавказі формувалася культура Майкопу — суспільство, що вирізнялося розвиненою металургією, багатими похованнями еліти та широкими контактами із Закавказзям і Передньою Азією. Вона стала важливою ланкою між степовим світом і цивілізаціями Близького Сходу.

На цьому тлі трипільська культура представляла іншу модель розвитку.

Її головним досягненням були не царські палаци, не піраміди й не величезні храми, а здатність організувати життя десятків тисяч людей без явних ознак жорсткої централізованої влади. Найбільші трипільські поселення були співмірними з раннім Уруком за площею та кількістю населення. Проте вони майже не демонструють археологічних ознак різкої соціальної нерівності.

Саме це робить Трипілля унікальним явищем світової історії.

Андрій Поцелуйко: Городища як свідчення формування переддержавних структур на території України

Формування державності не відбувається раптово. Йому передує тривалий етап розвитку суспільства, коли окремі племена об'єднуються у великі політичні союзи, виникають сталі центри влади, розвиваються ремесла, торгівля, військова організація та культові осередки. Саме такі утворення історики називають переддержавними або протодержавними. 

На території сучасної України археологічні дослідження дозволяють виділити низку великих городищ VIII–X століть, які були не просто укріпленими поселеннями, а центрами складних ранньополітичних організацій.

Найвідомішим із них є Київ — центр полянського союзу племен. Його вигідне розташування на Дніпрі, потужні укріплення, ремісничі квартали, міжнародна торгівля та концентрація політичної влади створили підґрунтя для виникнення Русі. Однак Київ не був єдиним осередком ранньої державності на українських землях.

Не менш визначним археологічним комплексом є Пліснеськ на Львівщині. Площа слов'янського городища IX–X століть сягала приблизно 400–450 гектарів, що робить його одним із найбільших слов'янських укріплених центрів Центрально-Східної Європи. Тут існувала складна система оборонних валів, культовий центр, численні поселення, ремісничі майстерні та великий курганний могильник. Більшість дослідників розглядає Пліснеськ як один із головних політичних центрів білих хорватів — великого племінного об'єднання Прикарпаття.

Андрій Поцелуйко: Від протоміст до Києва: зіткнення двох логік цивілізаційного розвитку

 Історію виникнення Київської Русі традиційно пояснюють через діяльність окремих князів, варязької дружини, розвиток торгівлі або процеси державотворення у східних слов'ян. 

Проте ці чинники можна розглядати і в ширшій перспективі — як прояв переходу від одного типу цивілізації до іншого. У такому випадку Київська Русь постає не просто продовженням розвитку слов'янських племінних центрів, а якісно новою моделлю політичної, економічної та соціальної організації.

До появи Києва як столиці великої держави територія сучасної України була вкрита мережею великих городищ. Серед них особливе місце займали Стільсько, Пліснесько, Зимне та інші укріплені центри. Археологічні дослідження свідчать, що багато з них за площею не поступалися ранньому Києву, а іноді навіть перевершували його. У цих центрах мешкали тисячі людей, існували ремесла, торгівля, укріплення, культові споруди та адміністративні функції.

Проте їхня роль суттєво відрізнялася від ролі міста у більш пізньому середньовічному розумінні. Протоміста були передусім політичними та сакральними центрами племінних союзів. Вони організовували життя навколишньої сільської округи, були місцем проведення культових обрядів, зборів знаті, зберігання запасів, військовим притулком для населення під час небезпеки. Вони не існували окремо від сільського світу, а були його органічною частиною.

Економічною основою цих центрів залишалося землеробство. Багатство визначалося кількістю землі, худоби, врожаю та людьми, які працювали на цій землі. Ремесла й обмін були важливими, однак вони обслуговували насамперед внутрішні потреби громади. Головною функцією протоміста було не безперервне зростання, а підтримання стабільності.

Саме тому їх можна розглядати як центри аграрної цивілізації. Їхня головна місія полягала у відтворенні вже існуючого порядку — господарського, соціального та сакрального. Зміни відбувалися повільно, а політична влада значною мірою спиралася на традицію, авторитет роду та релігійні уявлення.

Поява Києва як столиці Русі означала народження іншої моделі розвитку.

Київ, безперечно, також спирався на землеробське оточення. Проте його значення визначалося вже не лише місцевою округою. Він опинився на одному з найважливіших міжнародних шляхів раннього середньовіччя — шляху «із варяг у греки», що поєднував Балтійське та Чорне моря. Через Київ проходили товари, срібло, зброя, раби, ремісничі вироби, предмети розкоші та культурні впливи. Місто стало вузлом величезної мережі обміну, що простягалася від Скандинавії до Візантії та арабського світу.

Віктор Ягун: Путін озвучив не прогноз. Він сформулював доктрину ліквідації України

26 липня 2026 року путін зробив заяву, яку в Україні не мають права сприймати як черговий набір псевдоісторичних фантазій російського диктатора.

Під час зустрічі з російськими військовими моряками він заявив, що Україна нібито рано чи пізно втратить свої західні області, які мають "повернутися" Польщі, Угорщині та Румунії. Одночасно путін назвав росію єдиним гарантом української територіальної цілісності та звинуватив Київ у тому, що той нібито сам зробив москву ворогом і офіційно оголосив росіян "нетитульною нацією".

Це не випадкова обмовка і не чергова лекція з альтернативної історії. Перед нами стислий виклад російської державної доктрини щодо України.

Її кінцева мета полягає не лише у захопленні певної кількості українських областей. Ідеться про позбавлення України історичної легітимності, міжнародної суб’єктності та права самостійно визначати власне майбутнє.

Кремлівська конструкція тримається на трьох основних операціях.

Перша — представити Україну не цілісною державою, а тимчасовою сукупністю нібито чужих земель.

Друга — перекласти відповідальність за російську агресію на саму Україну та Захід.

Третя — заперечити державотворчу роль української нації, підмінивши її концепцією "єдиного російського народу".

Ця схема не виникла вчора. У статті путіна про "історичну єдність" росіян та українців 2021 року, у його промові 21 лютого 2022 року та в подальших виступах послідовно повторюється одна й та сама думка: українська окремішність нібито є штучною, українська державність — історичною помилкою, а територія України — результатом рішень російських царів, більшовицьких керівників або західних держав.

Отже, нинішня заява — це не нова політика, а подальший розвиток уже сформованої імперської доктрини.

Розгорнутий реферат статті: Pócs, Éva. Traces of Indo-European Shamanism in South East Europe

>

Розгорнутий реферат статті: Pócs, Éva. Traces of Indo-European Shamanism in South East Europe // Folk Belief Today. – Tartu: Institute of the Estonian Language & Estonian Folklore Archives, 1995. – P. 366–373.

1. Вступ та постановка проблеми

Стаття Єви Поч присвячена дослідженню залишкових явищ архаїчних шаманських практик у традиційній культурі народів Південно-Східної Європи (балканських слов'ян, румунів, угорців, албанців).

Головна дискусійна проблема розвідки полягає в питанні витоків цих феноменів: чи є південно-східноєвропейський «шаманізм» результатом пізніх запозичень від алтайських/уральських кочових народів (через аварський, гунський, печенізький або османський впливи), чи він являє собою автохтонний субстрат індоєвропейського (та палеосередземноморського) походження.

Авторка аргументовано відстоює концепцію існування специфічної індоєвропейської шаманської традиції, яка збереглася в балканському та центральноєвропейському ареалах у формі особливих демонологічних персонажів, народних магічних фахівців та екстатичних обрядів.

2. Ключові феномени та локальні традиції

Дослідниця виділяє кілька специфічних етнографічних і фольклорних комплексів Південно-Східної Європи, що демонструють виразні шаманські риси:

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Time and the Indo-European Gods in the Slavic Context // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2008. – Vol. XI. – S. 115–126.

1. Вступ та теоретико-методологічна база

У цій праці Емілі Лайл продовжує розробку своєї оригінальної реконструктивної моделі загальноіндоєвропейського пантеону та його зв'язку із часовими (календарними й космічними) циклами. Головна мета статті — застосувати авторську теоретичну концепцію структурного співвідношення «боги – час – соціум» до слов'янського міфологічного матеріалу та перевірити її продуктивність на слов'янському ґрунті.

Дослідниця спирається на синтез кількох наукових напрямів:

Трьохфункціональну теорію Жоржа Дюмезіля (поділ суспільства й пантеону на три сфери: 1. Жрецька/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Власну модель розширеної індоєвропейської космологічної системи, яка додає до дюмезілівської тріади елементи дуалізму (чоловіче/жіноче, старше/молодше покоління, світло/темрява) та прив'язує їх до сакрального часу (пір року, сонцестоянь, циклів поколінь).

Реконструйований слов'янський язичницький матеріал (пантеон князя Володимира, дані писемних джерел, топоніміку та народну обрядовість).

2. Основний зміст та реконструктивна модель Емілі Лайл

2.1. Структура індоєвропейського пантеону: Покоління та функції

Е. Лайл виходить із того, що класична трифункціональна система Дюмезіля є лише частковим зрізом значно складнішої сакральної матриці. Дослідниця пропонує модель, що враховує генеалогічну та часову градацію божеств:

Старше покоління богів (Хтонічний/Первинний пласт): Пов'язане з первісним хаосом, потойбіччям, зимовим періодом, підземними водами та витоками багатства.

Молодше покоління богів (Космізований/Солярний пласт): Пов'язане з упорядкованим космосом, світлом, літом, зброєю, ростом та захистом спільноти.

У цій системі кожен часовий відрізок (квартал року, сезон, фаза космічного циклу) перебуває під патронатом відповідного божества або божественної пари.

Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat

 Розгорнутий реферат статті: Lyle, Emily. Indo-European Time and the Perun-Veles Combat // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2009. – Vol. XII. – S. 147–152.

1. Вступ та актуальність теми

Стаття Емілі Лайл присвячена переосмисленню одного з найвідоміших конструктів слов'янського міфознавства — «основного міфу» (про поєдинок Перуна та Велеса/Волоса), розробленого В'ячеславом Івановим та Володимиром Топоровим.

Замість того, щоб сприймати протистояння Громовержця та його хтонічного супротивника виключно як просторову або статично-семіотичну опозицію («верх/низ», «сакральне/профане», «небо/земля»), Е. Лайл пропонує розглядати його в контексті індоєвропейських уявлень про циклічний час, календарні структури та космічний порядок. Дослідниця вписує слов'янську дуалістичну пару Перун–Велес у власну загальноіндоєвропейську концептуальну модель часово-космологічних циклів.

2. Ключові теоретичні положення та концептуальні рамки

2.1. Переосмислення «Основного міфу» Іванова–Топорова

Е. Лайл віддає належне багатству зібраного В'яч. Івановим та В. Топоровим етнографічного та фольклорного матеріалу, проте вказує на обмеженість їхньої двочленної (бінарної) схеми.

На думку авторки, поєдинок Перуна і Велеса - це не просто лінійний чи хаотичний конфлікт, а ритуалізований календарний процес, що відображає зміну пір року  та сакральних часових інтервалів.

2.2. Індоєвропейська модель потрійного та тринадцятирічного циклу

Емілі Лайл застосовує свою компаративістську теорію про часову структурованість індоєвропейського міфу, яка базується на кількох фундаментальних принципах:

Потрійна структура (триадичність): Зв'язок із трьохфункціональною гіпотезою Жоржа Дюмезіля (1. Сакральна/князівська влада; 2. Військова сила; 3. Родючість/багатство).

Чергування космічних періодів: Час ділиться на космічні епохи або сезонні блоки, якими почергово правлять чи опікуються різні міфологічні персонажі.

Полярна дихотомія року (Зима / Літо, Хаос / Порядок): Поєдинок між богоподібними супротивниками маркує критичні точки переходу (рівнодення, сонцестояння або календарний злам року).

Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa

 Розгорнутий реферат статті: Łuczyński, Michał. Kognitywna definicja Welesa~Wołosa : Etnolingwistyczna próba rekonstrukcji fragmentu słowiańskiego tradycyjnego mitologicznego obrazu świata // Studia mythologica Slavica. – Ljubljana, 2012. – Vol. XV. – S. 169–178.

1. Вступ та методологічна база

Дослідження Михала Лучинського присвячене реконструкції образу давньослов’янського бога Велеса/Волоса на основі методології етнолінгвістики та когнітивної лінгвістики, розробленої Люблінською етнолінгвістичною школою (Єжи Бартмінський та його послідовники).

Замість класичних порівняльно-історичних моделей (наприклад, теорії «основного міфу» В'яч. Іванова та В. Топорова, яку автор піддає критичному перегляду) М. Лучинський застосовує інструмент когнітивного визначення (категоризації). Мета праці - побудувати когнітивне визначення Велеса/Волоса як структурованої концептуальної одиниці, що відображає слов'янський мовний та міфологічний образ світу (SJSW – Słowiański Językowy Obraz Świata).

Джерельною базою розвідки є:

Давньоруські писемні пам'ятки («Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», житійна література, ходіння, поучення проти язичництва).

Слов'янська топоніміка, мікротопонімія та онімія.

Етнографічні, фольклорні та фразеологічні матеріали (зокрема, пізніші народні вірування про лісовиків, чортів, святого Власія, Миколу тощо).

2. Структура когнітивного визначення Велеса~Волоса

Відповідно до принципів когнітивної етнолінгвістики, концепт «Велес~Волос» аналізується через систему специфічних фасет (аспектів / тематичних категорій), які разом формують цілісний науковий портрет божества в традиційній свідомості.

2.1. Фасета «Назва та етимологія» (Nomination & Etymology)

Автор розглядає фонетичні варіанти імені: праслов. *Velesъ (давньорус. Велесъ) та *Volsъ (давньорус. Волосъ).