Андрій Сошніков: Шумерський реквієм: як кочівники створили Вавилон, а шумери — таємний світовий уряд

Офіційна історіографія, закріплена в академічних курсах та шкільних програмах, страждає на специфічний методологічний дефект. Вона принципово площинна. Перед нами розгортають лінійну й напрочуд комфортну панораму: послідовну зміну культурних епох, де шумерський субстрат природним чином трансформується в аморейський Вавилон, Хаммурапі кодифікує право, а стародавні артефакти плавно перетікають з одного археологічного шару в інший. 

Ця ілюзія органічної еволюції цивілізацій, де символічні сфінкси безконфліктно передають історичну естафету грифонам, ретельно приховує головне. 

Справжня історія — це завжди історія катастроф, криптоаналізу та радикальних етнічних заміщень. 

Те, що відбулося в Месопотамії у ІІ тис. до н. е., постає класичним, еталонним прикладом того, як висока, але переускладнена цивілізація гине під ударами мобільних номадичних спільнот, проте перед смертю встигає переформатувати інформаційну матрицю буття так, що тріумфуючі переможці неминуче опиняються заручниками мерців. Механіка цього процесу універсальна, оскільки закони історичного субстрату всюди діють однаково.

Хто такі амореї в контексті месопотамської геополітики? У канонічних текстах їх прийнято стримано іменувати семітськими племенами, що фактично означає кочові конгломерати пустелі, позбавлені міської культури, розвиненої писемності та складної інфраструктури. Проте вони мали вирішальну перевагу перед перевантаженою шумерською бюрократією — високу біологічну вітальність та абсолютну відсутність інтелектуальної рефлексії. 

Ярослав Золотарёв: Революционная Сибирь

31 мая 1918 года над Томском подняли бело-зелёный флаг. У Сибири появились своя дума и своё правительство. Через полгода их не стало.

Эта книга о том, как Сибирь семнадцать лет пыталась управлять собой сама. Красноярская и Читинская республики 1905 года, первые в России всеобщие выборы с участием женщин, Сибирская областная дума, партизанские республики, восстание 1921 года под лозунгом «Советы без коммунистов». Здесь нет ни красной, ни белой легенды: есть эсеры и областники, атаманы и каратели, анархисты и мужики, которые воевали против Колчака, а потом против ревкомов.

Последняя часть книги спрашивает: что, если бы Сибирь стала по итогам гражданской войны независимой? Три правдоподобные развилки — 1918, 1919 и 1921 годов — и честный ответ, почему все три раза она такой не стала.

Революция в Сибири не была копией петроградской — у неё был свой голос и свой проект.

Четвёртый том серии «Сибирский социализм».

https://www.litres.ru/book/yaroslav-zolotarev-32943070/revoliutsionnaia-sibir-74603188

Андрій Сошніков: Адміністративна пастка Урука, або Концтабір на очеретяній воді

Паралельно в Месопотамії Убейдський період та епоха Раннього Урука продемонстрували, як перша мідь спричиняє миттєвий вибух тотальної бюрократії, де виникає Місто як специфічна інженерна технологія утримання великих мас. Цей процес спирався на глибокий історичний фундамент, адже саме убейдська культура епохи енеоліту (яка існувала у VI–IV тис. до н. е.) стала базисом для пізніших великих цивілізацій Межиріччя. Географічно вона зародилася на півдні, біля Перської затоки, води якої в ті часи піднімалися значно вище, ніж сьогодні.

Вперше її виділив британський археолог Леонард Вуллі під час розкопок пам’ятки Телль-ель-Убейд, від якої культура й отримала свою назву. Проте першим на цей штучний пагорб поблизу стародавнього Ура звернув увагу археолог Гаррі Голл, який у 1918–1919 рр. очолив експедицію замість раптово захворілого керівника Леонарда Кінга. Голл натрапив на дивовижні руїни храму III тис. до н. е., збудованого на високій терасі з випаленої цегли. До святилища вели багатоступінчасті сходи, обабіч яких стояли величезні лев’ячі голови з бітуму, вкриті міддю, з очима з яшми та черепашнику. На вхідному барельєфі було зображено орла з головою лева — символ богині Нінхурсаг, якій і присвячувався храм.

Л. Вуллі, захопившись цим місцем, продовжив роботу Голла і довершив дослідження. Біля сходів він виявив колони, інкрустовані перламутром і сланцем або обшиті міддю, а також мідних биків. За реконструкцією Вуллі, фігури биків стояли на карнизі вздовж стіни, а між ними у спеціальні отвори вставлялися збережені глиняні квіти на високих стеблах, створюючи ілюзію тварин на луці. Вище розташовувалися три фризи із зображеннями птахів, доїння корів та відпочинку худоби. Нижче сходів стояли статуї телят, що підтримували трон божества із символом баранчика. На цьому епохальному відкритті Вуллі не зупинився і заходився досліджувати сусідній менший пагорб, який виявився давнім цвинтарем.

Спершу бідні могили принесли лише розчарування та величезну кількість уламків посуду, за якими Вуллі склав першу хронологічну таблицю убейдської кераміки. Продовжуючи рух углиб історії, він відкрив гончарну майстерню з гончарним кругом, а в нижніх шарах поховань виявив артефакти, які викликали справжнє потрясіння серед науковців — унікальні глиняні фігурки людей.

Олексій Дудченко: Витоки найзагадковіших мов Європи

 Невелика спільнота сибірських мисливців-збирачів, які тисячі років тому мешкали в тайзі та тундрі за тисячі кілометрів від європейського кониненту, назавжди змінила її лінгвістичну карту. Сьогодні мовами цієї групи послуговуються мільйони європейців. 

Більшість мов сучасної Європи мають спільний генеалогічний корінь і належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Цей прадавній відгомін спільної прамови чітко чути у звуковій подібності: англійське mother, іспанське madre, українське мати, німецьке Mutter чи санскритське mātṛ. 

Утім, на цьому тлі виразно й помітно вирізняються  anya, ema, emä — слова для позначення «матері» у фінській, угорській та естонській мовах, які належать до зовсім іншої, уральської мовної сім'ї. Це — уральські мови, чия коренева система, аглютинативна граматика (в якій відмінкові значення «приклеюються» до кореня у вигляді суфіксів) та гармонія голосних не мають нічого спільного з сусідніми індоєвропейськими системами. Ще дивовижніше те, що вони виявляють вражаючу структурну та лексичну спорідненість із мовами Сибіру (зокрема, самодійськими, як-от ненецька), а певні їхні типологічні риси перегукуються з мовами Центральної Азії та Монголії. Звідки ж узялися носії цих загадкових мов, що нині поширені ізольованими анклавами по всій Європі? 

Игорь Эйдман: Дикари и расстрелы

История с предстоящей в США публичной казнью (расстрелом), которая будет транслироваться в интернете, очень показательна. От банды шарлатанов и жуликов во главе с Трампом, Пита Хегсета, который даже на её фоне смотрится дегенератом, в общем-то, ничего другого ждать не приходится. Это как раз не удивляет. Но они же делают это не ради собственного удовольствия. Они, не поверите, таким образом хотят понравиться своим избирателям. Их поклонникам будет приятно смотреть на расстрел, узаконенное убийство. В Средние века публичные казни были одним из немногих доступных горожанам развлечений. Трампизм — это возвращение в тёмные века человечества, как и другие формы фашизма — преодоление наследия Просвещения. Это же относится и к безумным израильским фашистоидам вроде Бен-Гвира, которые бегают с петлями для виселиц на лацканах пиджаков.

Трамп и компания пробуждают в своих сторонниках дикие традиции и тёмные инстинкты, которые за время развития демократии и гуманизма в странах европейской цивилизации были загнаны в маргинальное подполье.

Сейчас модно говорить, что гуманизм ушёл в прошлое. Так же говорили и во времена торжества нацизма и сталинизма. Но гуманизм не умер тогда, не умрёт он и сейчас. Попытки вернуть мир к племенному противостоянию, клерикальной архаике, освещённой властью жестокости, обречены. А вместе с ними обречены Путин, Трамп и всякие мелкие Смотричи. Европейская цивилизация, несмотря на временные провалы, будет и дальше развиваться в соответствии с идеями гуманизма, прав и свобод человека.

Вся эта трампойдная накипь уйдёт. Думаю, мы увидим начало её конца уже по итогам промежуточных выборов в США, которые состоятся через три недели. Как и предыдущие попытки остановить прогресс, отбросить гуманизм и вернуться в тёмные века, эта тоже провалится.

* Остання законно дозволена публічна покарання в Сполучених Штатах відбулася в 1936 році. Популярісти вирішили публічно вистрілити в голову Нідалу Хасану, колишньому психіатру армії США, який у 2009 році вчинив масову стрілянину на військовій базі Форт Худ у Техасі, в якій загинуло 13 людей і поранено понад 30. Нідал Хасан є мусульманином (він народився в США в сім'ї палестинських іммігрантів). Радикалізація його релігійних поглядів стала головним приводом для вчинення злочинів. Хасан відкрито заявив у суді, що він "переїхав на іншу сторону" і вважав війну США проти тероризму "воєнною проти Ісламу". Дослідження показали, що Хасан довго спілкувався з радикальним іменованим імамом з Ємен у-американським Анваром Аль-Авлаقی, одним із головних ідеологів терористичної мережі Аль-Каїда, під його впливом.

Роман Лифанов: План «Молох»: в случае победы Россия начнет с убийства 4 миллионов украинцев

 Вопреки распространенному заблуждению, российско-украинская война — это не война за территории. Это война на полное стирание украинского народа из истории.

У российского агрессора есть детальный сценарий того, что он будет делать с украинцами в случае победы, и это не оставляет шансов на компромиссы. Конкретное название российского плана нам неизвестно, зато его содержание легко вычленяется из речей российского лидера Путина и его пропаганды. Поэтому можно математически подсчитать примерное количество жертв, которое принесет реализация первых этапов этого документа. Назовем его план «Молох».

Немного истории

Едва успели остыть тела людей, убитых российскими солдатами в Буче, как 3 апреля 2022 года на сайте российского государственного информационного агентства «РИА Новости» появилась статья политтехнолога Тимофея Сергейцева «Что Россия должна сделать с Украиной».

По сути, эта статья является компиляцией речей Путина и явно опубликована с одобрения его администрации.

«Майн Кампф» по-русски, или манифест российского фашизма

В статье Сергейцев очень много говорит о «денацификации», но если разобраться, то за словом «денацификация» скрываются деукраинизация и этнические чистки. Украинская самоидентификация приравнена россиянами к нацизму и, по их мнению, должна быть полностью искоренена.

Для этого Путин устами Сергейцева призывает расчленить Украину на несколько подконтрольных России «народных республик», а на их территории с помощью специально созданных органов в течение 25 лет проводить репрессии и геноцид:

- Физическое уничтожение служащих ВСУ, национальных батальонов и территориальной обороны. Суммарная численность — около 4 миллионов человек. Это та прослойка людей, которую россияне преследуют и убивают на оккупированных территориях в первую очередь. Именно это они называют «демилитаризацией».

Андрій Поцелуйко: «Чужинець серед своїх»: індоєвропейські паралелі культурного героя у статті Вільяма В. Маландри The Stranger in a Strange Land

У статті The Stranger in a Strange Land William W. Malandra пропонує інтерпретацію постаті Заратуштри, яка виходить далеко за межі традиційного історико-філологічного аналізу. Хоча головною темою його дослідження є ранній зороастризм і свідчення Гат, автор розглядає пророка в ширшому індоєвропейському контексті. Маландра показує, що біографічний мотив самотності, вигнання та неприйняття не є випадковою особливістю зороастрійської традиції. Навпаки, він належить до одного з найдавніших індоєвропейських архетипів — образу культурного героя, який приносить людству нове знання, але через це неминуче вступає в конфлікт із власним суспільством.

Вихідною точкою дослідження є уважне прочитання Гат, у яких сам Заратуштра неодноразово говорить про власну ізольованість, відсутність підтримки, ворожість з боку могутніх родів і жерців та необхідність шукати нового покровителя. На думку Маландри, ці тексти не є пізнішою легендарною стилізацією життя пророка, а зберігають автентичну пам'ять про соціальне становище релігійного реформатора. Саме тому образ «чужинця» не слід розуміти буквально як вигнанця з іншої країни. Йдеться передусім про духовне відчуження. Заратуштра стає чужим серед власного народу тому, що його бачення світу більше не збігається з панівними уявленнями про космос, богів, жертву та мораль.

Саме цей мотив Маландра співвідносить із ширшим індоєвропейським культурним типом. У багатьох індоєвропейських традиціях фундаментальні зміни не здійснюють царі чи військові завойовники. Їх започатковують виняткові особистості, які отримують особливе знання або одкровення і стають носіями нового космічного порядку. Спільною рисою таких постатей є те, що вони майже ніколи не знаходять негайного визнання. Навпаки, нове знання спочатку руйнує усталений світогляд, а тому сприймається як загроза традиції. У цьому сенсі Заратуштра постає не лише історичним пророком, а й представником універсального індоєвропейського архетипу реформатора.

Андрій Поцелуйко: Реконструкція індоєвропейської поетичної традиції у працях Emily Blanchard West: методологія, міждисциплінарність і нові горизонти компаративних досліджень

 Сучасна індоєвропеїстика дедалі більше відходить від вузького розуміння своєї предметної сфери як науки виключно про реконструкцію прамови. Якщо впродовж більшої частини XIX і XX століть основний акцент робився на фонетичних законах, морфологічних відповідниках та історичній еволюції мовних систем, то на початку XXI століття дедалі більшого значення набувають дослідження інтелектуальної культури праіндоєвропейців. Сучасні дослідники прагнуть реконструювати не лише мовну систему, але й ті когнітивні моделі, символічні структури, поетичні принципи та міфологічні уявлення, які становили духовне підґрунтя давнього індоєвропейського світу. Саме в цьому напрямі працює американська дослідниця Emily Blanchard West, професорка класичних студій St. Catherine University та головна редакторка Journal of Indo-European Studies. Її наукова діяльність є прикладом гармонійного поєднання класичної філології, історичної лінгвістики, компаративної міфології, історії релігій і теорії усної традиції.

Методологічна своєрідність досліджень Emily Blanchard West полягає насамперед у прагненні подолати традиційний поділ між мовознавством і гуманітарними дисциплінами, що досліджують культуру. Якщо класична індоєвропеїстика реконструювала насамперед мовні форми, то Вест демонструє, що об'єктом реконструкції можуть бути також поетичні формули, сюжетні схеми, образні моделі та особливості міфологічного мислення. Такий підхід значно розширює можливості компаративного аналізу, оскільки дозволяє працювати не лише з окремими словами чи граматичними категоріями, а із цілими системами символічних значень.

Важливою особливістю її методології є переконання, що давні літературні пам'ятки необхідно розглядати не як ізольовані тексти, створені конкретними авторами, а як завершальний етап багатовікового розвитку усної традиції. Письмовий текст у цьому випадку виступає своєрідною фіксацією набагато давнішої культурної пам'яті, яка протягом століть передавалася від покоління до покоління завдяки професійним співцям, жерцям або оповідачам. Подібне розуміння значною мірою спирається на сучасну теорію усної поезії, однак Вест застосовує її безпосередньо до реконструкції праіндоєвропейської культурної спадщини.

Саме тому центральне місце у її працях займає аналіз формульної мови. Для усної традиції характерне багаторазове повторення стійких словосполучень, епітетів, ритмічних конструкцій та композиційних моделей, які полегшували запам'ятовування й відтворення великих епічних текстів. Emily Blanchard West показує, що подібні формули нерідко мають відповідники в різних індоєвропейських традиціях. Якщо такі відповідності одночасно підтверджуються мовними, міфологічними та поетичними даними, вони можуть свідчити про існування спільної спадщини, яка сформувалася ще до розселення окремих індоєвропейських народів.

Андрій Поцелуйко: Епістемологія реконструкції в сучасній індоєвропеїстиці: науковий підхід Стефана Ціммера

 Stefan Zimmer належить до покоління сучасних індоєвропеїстів, чия наукова діяльність зосереджена насамперед на питаннях історичного мовознавства, кельтології та методології порівняльно-історичних досліджень. Його праці, пов'язані з академічною традицією Боннського університету та міжнародною індоєвропеїстичною спільнотою, характеризуються послідовним прагненням поєднати сувору філологічну аргументацію з критичним ставленням до широких культурно-історичних реконструкцій праіндоєвропейського минулого.

Однією з провідних рис його наукового підходу є увага до епістемологічних меж реконструкції. Zimmer не заперечує можливостей порівняльно-історичного мовознавства, однак наголошує на необхідності чіткого розмежування між результатами мовної реконструкції та подальшими історичними або культурними інтерпретаціями. На його думку, лінгвістичний матеріал дозволяє з високим ступенем імовірності реконструювати окремі мовні явища, тоді як спроби безпосередньо пов'язувати реконструйовану прамову з конкретними археологічними культурами або точно визначати час і місце існування праіндоєвропейської спільноти потребують особливої методологічної обережності.

У цьому контексті він звертає увагу на те, що реконструкція праіндоєвропейської мови не є тотожною реконструкції праіндоєвропейського суспільства. Мовні дані становлять самостійний предмет дослідження і не можуть автоматично розглядатися як безпосереднє свідчення соціальної організації, політичних інститутів чи історичних подій. Відтак культурно-історичні моделі повинні спиратися на комплекс незалежних джерел, а не лише на результати порівняльної лінгвістики.

Андрій Поцелуйко: Методологія Аріка Морана та її значення для сучасної індоєвропеїстики

 Сучасна індоєвропеїстика дедалі більше відходить від вузького розуміння своєї предметної сфери як дисципліни, що займається виключно реконструкцією прамови чи зіставленням окремих міфологічних мотивів. Натомість формується новий дослідницький підхід, у межах якого центральним об'єктом аналізу стає цілісний світогляд давніх індоєвропейських суспільств, їхні способи символічного осмислення космосу, природи, влади, смерті та місця людини у всесвіті. Саме в цьому інтелектуальному контексті працює Арік Моран, чия методологія є прикладом сучасної міждисциплінарної індоєвропеїстики, що поєднує досягнення історичного мовознавства, порівняльної міфології, антропології, історії релігій та когнітивних наук.

Відправною точкою досліджень Морана є переконання, що індоєвропейська традиція не може бути адекватно реконструйована лише шляхом мовних відповідностей або зіставлення окремих міфологічних сюжетів. Праіндоєвропейська культура являла собою складну систему взаємопов'язаних символів, ритуалів, соціальних інститутів та релігійних уявлень, які формували єдину модель бачення світу. Саме тому реконструкція повинна здійснюватися одночасно на кількох рівнях, де кожен окремий елемент отримує пояснення лише у взаємозв'язку з усією культурною системою. Такий підхід істотно відрізняється від класичної компаративістики XIX століття, яка нерідко зводила дослідження до пошуку формальних аналогій між окремими міфами або лексичними відповідниками.

У центрі методології Морана перебуває порівняльний аналіз міфологічних традицій різних індоєвропейських народів. Він розглядає ведичні гімни, іранські релігійні тексти, давньогрецьку міфологію, германські саги, кельтські перекази, слов'янські легенди та балтійський фольклор як різні історичні прояви глибшої культурної спадщини, що бере початок у праіндоєвропейській давнині. Проте подібність між цими традиціями не зводиться до збігу сюжетів чи образів. Набагато важливішим для дослідника є виявлення однакових принципів організації міфологічного мислення, спільних способів побудови символічної картини світу та аналогічних механізмів пояснення фундаментальних аспектів людського існування.

Андрій Поцелуйко: Білий мармур як історична ілюзія

Ми звикли уявляти античний світ царством білого мармуру. Перед внутрішнім поглядом постають бездоганні статуї, позбавлені будь-якого кольору, стримані храми з чистими геометричними формами, гармонія, що нібито відмовляється від усього зайвого. Цей образ здається настільки природним, що майже не викликає сумнівів. 

Але що, як він є не спогадом про античність, а винаходом значно пізнішої епохи?

Сучасна археологія дедалі переконливіше доводить: античні статуї були розфарбовані. На мармурі сяяли насичені сині, червоні, зелені й золоті кольори. Очі мали зіниці, губи — природний відтінок, волосся — свій колір, а одяг прикрашали складні орнаменти. Давній храм також не був монохромним — він був живою грою барв, світла й декоративних деталей. Для античної людини колір не приховував форму, а завершував її.

Минали століття. Сонце, дощі, війни й людська діяльність поступово стерли фарбу. До епохи Відродження від величних скульптур залишився переважно голий мармур. Художники, захоплені відкриттям античного спадку, дивилися саме на нього. Вони не могли побачити того, що вже зникло. Білий камінь здавався їм свідомим естетичним вибором давніх майстрів, символом чистоти, стриманості та абсолютної досконалості.

Так народилася одна з найвпливовіших культурних ілюзій європейської цивілізації.

Відродження не просто відкрило античність — воно створило її новий образ. Цей образ був не фальшивим, а радше неповним. Він виріс із щирого захоплення минулим, але водночас був сформований досвідом і цінностями самих гуманістів. У білих статуях вони побачили те, чого прагнули самі: раціональність, порядок, духовну чистоту, перемогу форми над випадковістю. Вони говорили з античністю мовою власної епохи.

Можливо, саме тому європейська культура так довго ототожнювала красу з білим мармуром. Протягом століть архітектори, скульптори й художники наслідували не стільки реальну античність, скільки її ренесансну інтерпретацію. Так сформувався ідеал «класичної краси», який визначав мистецтво, освіту й навіть політичну символіку майже п'ять століть.

Ця історія нагадує, наскільки крихкою є наша пам'ять про минуле. Іноді достатньо зникнути одному шару фарби, щоб наступні покоління побудували цілу філософію краси на тому, що було лише наслідком часу. Ми часто думаємо, що відкриваємо минуле, хоча нерідко лише вдивляємося у власне відображення.

Можливо, найважливіший урок цієї історії полягає не в тому, що античні статуї були кольоровими. Важливіше усвідомити, що кожна епоха створює свою античність, свій образ минулого, який відповідає її власним мріям і потребам. Минуле ніколи не говорить до нас безпосередньо — воно завжди промовляє крізь шари часу, втрат і наших власних уявлень.

І якщо одного дня ми змогли переглянути уявлення про колір античних статуй, то, можливо, варто поставити собі ширше запитання: скільки ще наших «очевидних істин» є не спадщиною історії, а спадщиною тих, хто цю історію колись інтерпретував?

Андрій Поцелуйко: Від державної смерті до естетичної: три моделі жертовності в політиці ХХ–ХХІ століття

 Розмова про “культ смерті” в політиці й культурі майже завжди ризикує перетворитися на спрощення, але якщо тримати в полі зору різні інтелектуальні традиції — від політичної теорії до літературної естетики — можна побачити, що йдеться не про один феномен, а про кілька різних способів надання смерті сенсу. У праці Некрополитика путинизма: от Гоголя до 'СВО' Сергій Медвєдєв використовує поняття Некрополітика, запропоноване філософом А. Мбембе, щоб описати політичний режим, у якому держава не лише керує життям, а й системно організовує смерть як ресурс влади. У цьому підході смерть перестає бути випадковим або трагічним наслідком політики; вона стає її інструментом, статистикою, частиною управління суспільством і навіть механізмом легітимації. У такій перспективі війна, особливо повномасштабна війна проти України, постає не як виняток, а як логічне продовження системи, де людське життя підпорядковане державній меті, а готовність до масових втрат стає умовою політичного існування режиму. Важливо, що ця логіка не обов’язково потребує прямого “культу смерті” у релігійному або естетичному сенсі; вона може функціонувати через інституції, пропаганду, освіту і повсякденну нормалізацію насильства, перетворюючи смерть на адміністративно організовану реальність.

Якщо перенести цю оптику на історичні й культурні постаті, виникає спокуса знайти “попередників” або аналогії. Однією з таких фігур є Корнеліу Зеля Кодряну, чия політична міфологія будувалася навколо ідеї жертовності, мучеництва і релігійно забарвленого націоналізму. У його уявленні політична спільнота оновлюється через готовність її членів померти за націю і віру, а смерть постає не як інструмент державного управління, а як духовне очищення. Це важлива відмінність: у Кодряну смерть має майже сакральний характер, вона є актом індивідуальної або колективної віри, тоді як у некрополітичній логіці, описаній Медвєдєвим, смерть радше функціонує як системний ефект державної машини. В обох випадках людське життя втрачає абсолютну автономну цінність і підпорядковується вищій ідеї — нації, імперії або історичній місії, однак механізми цього підпорядкування різні: у Кодряну це етика добровільної жертви, у некрополітиці — структурна здатність влади розпоряджатися смертю.

Андрій Поцелуйко: Африканський поліцентризм як теорія походження людини та його відмінність від класичного поліцентризму

Питання походження людини є одним із найважливіших у науці. Вчені протягом багатьох років намагалися зрозуміти, де саме з'явилася сучасна людина та як вона заселила Землю. Для пояснення цього існує кілька наукових теорій. Однією з них є африканський поліцентризм, який іноді ще називають сучасною африканською моделлю походження людини. Його часто порівнюють із класичним поліцентризмом (або мультирегіональною теорією), оскільки обидві концепції пояснюють виникнення сучасної людини по-різному.

Що таке африканський поліцентризм?

Африканський поліцентризм — це теорія, згідно з якою сучасна людина (Homo sapiens) виникла в Африці приблизно 300 тисяч років тому. Після цього люди поступово почали переселятися на інші континенти — до Європи, Азії, Австралії, а пізніше й до Америки.

Цю модель іноді називають принципом «Вихід з Африки» (Out of Africa). Вона стверджує, що всі сучасні люди мають спільне походження від популяцій, які жили в Африці.

Назва «африканський поліцентризм» пов'язана з тим, що процес формування сучасної людини відбувався не в одному місці Африки, а в різних регіонах континенту. Тобто Африка розглядається як головний осередок еволюції Homo sapiens, але всередині самого континенту існувало кілька взаємопов'язаних популяцій, які обмінювалися генами і поступово сформували сучасний вид людини.

На чому ґрунтується ця теорія?

Андрій Поцелуйко: Аристократія духу: Діоген як ‘’бідний аристократ’’, Олександр як ‘’багатий філософ’’

 Історія людської цивілізації зазвичай розповідає про царів, полководців, держави та імперії. Значно рідше вона звертає увагу на тих, хто не володів нічим, окрім власної свободи. Проте саме в моменти, коли ці два світи зустрічаються, народжуються символи, здатні пережити тисячоліття. Одним із таких символів стала легендарна зустріч Олександра Македонського і Діогена Синопського.

Розповідають, що наймогутніший володар свого часу підійшов до філософа, який лежав на сонці, і запропонував виконати будь-яке його бажання. Діоген відповів лише кількома словами: «Не затуляй мені сонця». Після цього Олександр нібито промовив знамениту фразу: «Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном».

Цю історію зазвичай тлумачать як зіткнення влади і свободи, багатства і бідності, держави і філософії. Але її глибинний зміст полягає не в протиставленні двох людей, а в несподіваному відкритті того, що вони належать до одного духовного типу. Якщо звільнити поняття аристократії від випадкових історичних нашарувань — титулів, родовитості, спадкових привілеїв і матеріального достатку, — стане очевидно, що її справжньою сутністю є не походження, а велич духу.

Илья Лазаренко: В преданности своей нации нет ничего эгоистичного или неправильного, равно как и в борьбе за защиту её интересов превыше всего

Государственный секретарь США Марко Рубио выступил в Греции с примечательной речью. 

В ней много про значение древнегреческой цивилизации для современной Евроатлантической и в принципе про истоки западной цивилизации. Что само по себе для левой публики «ультраправая риторика». 

Однако Рубио был и более конкретен:

«... Слово «национализм» стало ругательством. И тогда мы снесли свои памятники; мы осудили собственную историю. И во многих местах мы научили наших детей стыдиться стран, которые они унаследуют. В процессе этого мы открыли свои границы, передали нашу промышленность на аутсорсинг и позволили нашим вооруженным силам увядать и приходить в упадок.

Сегодня стало модным верить, что просвещенная внешняя политика означает приоритет глобального сообщества над собственным народом. И я думаю, что и здесь нам есть чему поучиться у людей Древней Греции, ведь они знали, что в преданности своей нации нет ничего эгоистичного или неправильного, равно как и в борьбе за защиту её интересов превыше всего.

Это классическое понимание политики и государственного управления, которое администрация Трампа надеется восстановить - восстановить не только для нашей страны, но и для всей нашей цивилизации.

Мы верим, что Европа сможет пробудиться от своего долгого сна и вновь зажечь огонь, который был разведен здесь тысячи лет назад».

Сергій Скрипка: Y-гаплогрупа князя Гліба Святославича

Довгий час європейська історія середньовіччя перебувала в полоні зручного, але глибоко політизованого міфу. Згідно з класичною «норманською теорією», державність на берегах Дніпра виникла виключно як імпорт із суворої Скандинавії, прийшла військова еліта нібито принесла порядок туди, де панував хаос. Цей наратив у XIX–XX століттях охоче підхопила, а згодом і монополізувала російська імперська наука, трансформувавши його у власний міф про «колиску трьох братніх народів». 

Проте сучасна наука палеогенетика, починає диктувати нові правила гри, розбиваючи кабінетні імперські конструкції об сувору реальність древньої ДНК.

Центральною фігурою цього генетичного детективу є князь Гліб Святославич (князь Тмутараканський і Новгородський), онук Ярослава Мудрого та правнук Володимира Хрестителя. Коли міжнародні дослідники вилучили та секвенували ДНК з його автентичного поховання XI століття, науковий світ застиг. Його Y-хромосома чітко вказала на субклад I-S20602 (гілка великої гаплогрупи I2a-Din). Це не скандинавський маркер. Це автохтонний, праслов’янський генетичний підпис Східної Європи, чиє коріння на теренах сучасної України налічує тисячоліття.

За суворими законами біологічного успадкування, Y-хромосома передається від батька до сина в практично незмінному вигляді. Якщо онук Гліб мав маркер I-S20602, це автоматично означає, що його батько Святослав II Чернігівський, його дід Ярослав Мудрий, його прадід Володимир Великий і його прапрадід Святослав I Хоробрий (великий завойовник і син княгині Ольги) несли в собі саме цей корінний дніпровський код. Державна еліта Києва, починаючи від князя Олега та Ігоря, не була «чужинцями з півночі». Вона була плоть від плоті цієї землі.

Сьогодні цей тисячолітній ланцюг оживає в реальному часі. Сучасні українці, досліджуючи власну генеалогію через ДНК-тести, раптом виявляють у своїх картах точний маркер I-S20602, той самий священний шифр, що палав у жилах володарів Києва та Чернігова. Це унікальне відчуття: коли генетичний збіг із князем Глібом та Святославом перетворює суху історію на персональну спадщину, доводячи нерозривність українського коріння крізь вихори століть.

Armands Korulis: Воин вождя Кальфукура атакует

После того, когда мапуче в 16 веке отбились от испанцев, началось колонизация Патагонии племенами и кланами всадников мапуче. За следующие 300 лет аборигены Патагонии полностью ассимилировались и исчезли, переняв у мапуче язык, стиль одежды и хозяйства кочевых скотоводов. 

Со своей стороны они подарили арауканцам високый рост и боло для ловли животных. 

Испанцы не особо интересовались Патагонией, их интересы были в бассейне Ла Платы и великих судоходных рек Параны и Парагвая, а так же сухопутные дороги, соединяющие Верховное Перу (теперь Боливия) и Чили с Атлантикой в районе Буеносайреса. А что там южнее, испанцам било фиолетово, лишь бы индейцы не нападали на их поселение. Индейцы формально признавали испанского короля верховным вождем и на этом они и более - менее мирно жили 300 лет. 

Но в 1810 году было провозглашено независимость Аргентины, началась война за свободу, которая плавно перетекла в многолетнюю гражданскую войну, мистический флер  всемогущего далекого короля испарился и индейцы посчитали поселение белых легкой добычей. Индейские воины угоняли десятки тысяч голов скота, увозили в неволю тысячи аргентинских пленников, пока белые рубились между собой. Судьба пленников не была особо трудной, классического рабство мапуче не знали. Они пленников сажали на землю заниматься земледелием, которым сами не занимались, за это забирая часть урожая. Таким образом эти пленники становились чем то вроде крепостных, только не отдельного человека, а клана, их пленившего.

Сергій Чаплигін: Метаполітика неминуче знаходитиме нові засоби вираження і поширення ідей

Жозеф де Местр ще у 1814 році влучно визначив «метаполітику» як «метафізику політики».  

Це не сама політика, а її фундамент - інтелектуальні, культурні та моральні процеси, які визначають напрямки політичних змін.   

Тобто мова йде не про гасла партій чи виборчі кампанії, а про те, як ідеї, цінності та культурні зрушення створюють передумови для політичних перетворень.  

Для прикладу. Французька революція не могла б статися без попередньої роботи філософів Просвітництва - Вольтера, Руссо, Дідро. Так само пізніше ліві ідеї 1960–70-х через університети, кіно, журналістику і масову культуру сформували новий «дух епохи», який згодом матеріалізувався в політичних змінах.  

Отже, метаполітика - це місце, де ідеї стають силою, яка змінює світ, оскільки будь-яка політична трансформація є результатом еволюції, яка вже відбулася в моралі та свідомості. Саме інтелектуальна та культурна робота сприяє цій еволюції, популяризуючи цінності, о́брази та теми, які поривають з існуючим порядком. А це важливіше за всі передвиборчі гасла всіх партій.  

«Без добре структурованої теорії немає ефективних дій» - це правило, справедливе і для політики, і для будь-якої іншої сфери.  

У світі, де емоції та алгоритми домінують, саме теорія дозволяє не розчинитися в потоці інформації, а виокремити довготривалі тенденції й запропонувати альтернативний образ майбутнього, бо вона є не абстрактними міркуваннями, а інструментом, який допомагає зрозуміти свій час і знайти шляхи його зміни.  

Метаполітика і політика - це два різні, але взаємопов’язані рівні. Тут ідеться не про співвідношення теорії та практики, а про причинно-наслідковий зв’язок.  

Дмитриий Аксельрод: Ненасильственный исламизм: метаполитика в действии

В свете происходящего во Франции я хотел бы рассказать про одну примечательную работу, посвящённую ненасильственному исламизму в Британии. Я наткнулся на неё в рамках перелопачивания материалов, прочитал и опирался на неё в одной из глав (в последующих томах).

Вы не ослышались: такое явление, как ненасильственный исламизм, вполне существует. Не торопитесь: это не значит, что он чем-то лучше насильственного.

Это не глава из моей книги, а лишь ряд заметок и выписок, которые я у себя сложил в черновике. Пост довольно длинный, имейте в виду.

Он посвящён британскому исламистскому движению; во Франции есть своя специфика и свои исследования. Однако контроль над институтами - и в первую очередь образованием - является ключевым для "Братьев-мусульман" в обеих странах.

---

Лучшее место для мусульман

Автор исследования провёл серию интервью с лидерами всех крупных "партисипаторных" (то есть готовых на политическое участие) мусульманских организаций страны: Muslim Council of Britain, East London Mosque, Cordoba Foundation, Muslim Aid и других.

Затем он изучил внутренние документы организаций, брошюры и публичные выступления лидеров.

Его вывод: британский исламизм представляет из себя социальное движение. Существует классическое определение итальянского социолога Альберто Мелуччи, где выделены три признака:

1) "Сетевая" организованность с формальными и неформальными лидерскими структурами.

2) Коллективная идентичность, что отличает движение от коалиции, связанной общим интересом. Например, союз Muslim Association of Britain и троцкистской Socialist Workers' Party против войны в Ираке в 2002–2003 годах был _коалицией_ — ценности слишком отличались. Исламистов сплачивает общая культура, коды, идеалы, цели, видение будущего.

3) Метаполитика. Обычные группы интересов хотят улучшить своё положение в рамках существующей системы. Метаполитика призывает радикально изменить саму систему, или общество: его ценности и культуру.

Итак, исламизм в Британии - это социальное движение.

Андрій Поцелуйко: Діалект як продукт мовного дрейфу та соціальної еволюції архаїчних людських груп. Ідіолект у найменших і найегалітарніших мовних спільнотах

Якщо змоделювати ранню людську мовну спільноту як невелику й відносно компактну групу людей, пов'язаних постійним проживанням, спорідненістю, господарською діяльністю та інтенсивними контактами, то її мовне життя можна уявити як взаємодію великої кількості індивідуальних ідіолектів. Кожна людина говорить дещо по-своєму: має власну вимову, улюблені слова, інтонації, граматичні звички та індивідуальні мовні інновації. Проте ці ідіолекти не існують ізольовано. Люди постійно слухають один одного, наслідують одні одних, коригують власне мовлення й передають мовні особливості наступним поколінням. У результаті з множини індивідуальних мовних систем поступово формується статистично характерний для групи спосіб говоріння.

Саме тут виникає цікава аналогія з популяційною генетикою. У біології окрема особина є носієм певного набору алелів, тоді як популяція характеризується частотами цих алелів. Ці частоти можуть змінюватися внаслідок природного добору, міграції, мутацій та випадкових коливань, які називають генетичним дрейфом. Особливо сильним дрейф є в малих популяціях. 

У мовній системі можна побачити структурно подібний процес: кожна людина є носієм певних мовних варіантів, а мовна спільнота характеризується частотою цих варіантів. Проте ця аналогія не є буквальним ототожненням. Мова передається не генетично, а переважно соціально, причому надзвичайно важливу роль відіграє горизонтальна передача між людьми одного покоління.

Виникнення мовної варіації можна уявити як появу нової форми в одному або кількох ідіолектах. Людина може трохи інакше вимовити звук, використати нове закінчення, скоротити слово, створити нову метафору або запозичити форму від іншої групи. Спочатку це лише індивідуальна особливість. Вона ще не є діалектною рисою. Щоб стати такою, вона повинна поширитися серед інших членів спільноти.