Дмитро Медведь: "Біле вбрання лічить темношкірим дівчатам. Ти дуже приваблива в білому, Андромеда" - так, у переказі Овідія, казав їй Персей

Принцеса Ефіопії Андромеда, донька випаленої африканським сонцем землі - звісно, вона була темношкірою. І ще вона була неймовірно красивою.

Грекам було дуже добре відомо, що на південь від Єгипту, біля самого краю Землі живе особливий, шляхетний народ, зі шкірою, опаленою променями Сонця-Геліоса. Про це писав Гесіод, це знали мореплавці та поети. Сама назва країни буквально говорила про опалені обличчя її мешканців. 

Але на амфорах дівчину зображали білою - бо так вимагав канон живопису. Жінки мають зображатися з білою шкірою, у смаглявих греків це вважалося символом краси високого походження. Греки взагалі сприймали колір не так, як ми. Для них колір був не лише спектральною характеристикою світлових хвиль, а комплексною характеристикою. Білий колір шкіри на зображеннях та поетичних описах означав шкіру гладку, чисту, оксамитову і лише потім світлу. Тому на зображеннях прекрасна принцеса виглядає білою, хоча іноді з африканськими рисами обличчя та в оточенні чорношкірих супутників.

Чорношкірою та вродливою була і її мати Кассіопея, яка мала необережність хвалитися перед богами, що вона вродливіша за них. Зарозумілість - хубріс - це те, що боги не пробачають, а платити за провину матері батьки призначили доньці.

Згори темна фігурка на тлі білої скелі була ледь видна, але Персей помітив. Помітив він і страхітливого кита, який зовсім не кит, що наближався до прикутої дівчини, і крилатий кінь заклав крутий поворот та пішов на зниження.

Вона стала дружиною Персея, народила йому вісім дітей та разом з ними заснувала Мікени. Серед їхніх нащадків - царі, герої та сам Геракл. Єлена, донька Тіндарея та дружина Менелая, доводиться їй праонукою, тож темношкіра Єлена - це не так вже й неймовірно. 

"Біле вбрання лічить темношкірим дівчатам. Ти дуже приваблива в білому, Андромеда" - так, у переказі Овідія, казав їй Персей.

Ruzanna Romeovna: Судьба последней королевы Монголии

Наваанлувсангийн Гэнэнпил (1905–1938) — последняя официальная королева-консорт Монголии, супруга теократического монарха Богдо-гэгэна VIII, -- ее судьба стала одним из самых известных и трагических символов монгольской истории XX века...

Гэнэнпил происходила из знатного рода Борджигин (потомков Чингисхана). Ее выбрали в качестве новой супруги для слепого и тяжелобольного 53-летнего Богдо-гэгэна VIII после смерти его первой жены. На тот момент девушке было около 18 лет. В статусе королевы она пробыла меньше года — весной 1924 года монарх скончался, а Монголия была провозглашена народной республикой.

После упразднения монархии Гэнэнпил вернулась к своей семье. Позже она снова вышла замуж — за борца по имени Лувсандамба, и в этом браке родила троих детей.

В конце 1930-х годов в Монголии начались массовые сталинские репрессии, направленные против духовенства, интеллигенции и бывших аристократов. В 1937 году Гэнэнпил арестовали. Под пытками ее заставили признаться в государственной измене, шпионаже в пользу Японии и подготовке контрреволюционного восстания. В мае 1938 года 33-летняя бывшая королева была расстреляна. Она была на пятом месяце беременности, вместе с ней казнили отца.

Реабилитация подоспела только к 1990-му, после падения коммунистического режима -- Верховный суд Монголии полностью оправдал и посмертно реабилитировал Гэнэнпил

Андрій Поцелуйко: Сінгапурська політична еліта: від рентного вилучення до створення багатства

 Однією з найбільш цікавих особливостей політичної моделі Сінгапуру є характер економічних стимулів, які сформувалися всередині його політичної еліти. 

У багатьох країнах політичні еліти мають сильну мотивацію до отримання короткострокової ренти: контролю над природними ресурсами, державними підприємствами, земельними активами, державними закупівлями, монополіями або регуляторними привілеями. За таких умов політична влада стає способом перерозподілу вже створеного багатства. Економічний розвиток у цьому випадку може навіть становити загрозу для еліти, якщо він послаблює її контроль над ключовими ресурсами.

Сінгапур демонструє принципово іншу логіку. Його політична еліта також не є вільною від прагнення до ренти, але її рентні інтереси значною мірою були пов'язані не з вилученням ресурсів із економіки, а з розширенням самої економічної бази. Іншими словами, для сінгапурської держави стало вигідно створювати умови, за яких економіка стає складнішою, продуктивнішою та технологічно розвиненішою. Чим багатшою і продуктивнішою стає економіка, тим більшими є ресурси, якими може розпоряджатися держава.

Саме тому сінгапурський досвід важливо розглядати не як приклад держави, у якій політична еліта відмовилася від власних інтересів, а як приклад держави, де інтереси еліти були певним чином узгоджені з довгостроковим економічним розвитком.

Андрій Поцелуйко: Чилі: як країна міді навчилася не проїдати власне багатство

 На перший погляд, Чилі мала всі передумови для того, щоб стати черговою жертвою «ресурсного прокляття». Країна володіє величезними запасами міді, а її економіка протягом десятиліть значною мірою залежала від світових цін на цей метал. Логіка ресурсної економіки проста: коли ціни на сировину зростають, держава отримує більше грошей, політики отримують більше можливостей витрачати, а суспільство швидко звикає до нових доходів. Коли ціни падають, виявляється, що вчорашнє багатство було значною мірою тимчасовим.

Чилі пішла іншим шляхом.

Її головний економічний успіх полягає не в тому, що країна позбулася залежності від міді. Вона зробила щось складніше: навчилася жити з ресурсною залежністю, не дозволяючи їй повністю визначати державну політику.

Це робить Чилі особливо цікавим прикладом для політичної економії. Її можна розглядати як своєрідного «стаціонарного бандита», але з важливою поправкою: з часом цей бандит дедалі більше обмежував самого себе правилами.

Ідея стаціонарного бандита належить американському економісту Мансура Олсону. Його логіка парадоксальна, але проста. Якщо правитель знає, що контролюватиме територію лише короткий час, йому вигідно забрати якомога більше зараз. Навіщо інвестувати в дороги, підприємства чи людський капітал, якщо завтра ці активи контролюватиме хтось інший?

Але якщо правитель очікує залишатися при владі десятиліттями, ситуація змінюється. Він усе ще хоче отримувати ренту, але тепер йому вигідно, щоб сама економіка ставала більшою. Замість того щоб забити курку, яка несе золоті яйця, раціональніше годувати її.

Саме тут починається історія Чилі.

Андрій Поцелуйко: Як бомбардування німецької паливної промисловості пришвидшило завершення Другої світової війни

Друга світова війна була не лише протистоянням армій на полях битв. Це була також боротьба промисловості, транспорту, ресурсів і економік. Для Німеччини одним із найважливіших ресурсів було пальне, адже саме воно забезпечувало рух танків, вантажівок, літаків і кораблів. Тому знищення німецької паливної промисловості стало одним із найважливіших напрямів стратегічного бомбардування союзників і суттєво послабило військову машину Третього рейху.

Німеччина ще до війни усвідомлювала проблему нестачі природної нафти. Країна не мала достатніх власних запасів, тому значну частину пального отримувала завдяки виробництву синтетичного бензину з вугілля. Було створено цілу мережу великих заводів, які перетворювали вугілля на пальне. Завдяки цьому Німеччина могла підтримувати величезну армію та авіацію навіть за умов обмеженого доступу до нафти.

Проте саме ця залежність від невеликої кількості великих промислових підприємств стала слабким місцем Німеччини. У 1944 році союзники дедалі більше зосереджували свої бомбардування на нафтопереробних підприємствах і заводах синтетичного пального. Їхня мета полягала не лише в тому, щоб знищити промислові об'єкти, а й у тому, щоб позбавити німецьку армію можливості використовувати техніку.

Бомбардування не знищували всі заводи за один раз. Після нальотів німецькі інженери намагалися відновити пошкоджене обладнання, а влада переміщувала частину виробництва та створювала додаткові захисні споруди. Проте союзники поверталися до тих самих цілей знову і знову. Таким чином виникло своєрідне замкнене коло: завод ремонтували, виробництво частково відновлювалося, після чого відбувався новий наліт. У результаті виробництво пального ставало дедалі нестабільнішим.

Андрій Поцелуйко: Тиша серця: порівняння медитативних практик Східного і Західного християнства та їхні паралелі зі східними традиціями

 У християнській духовній історії існували різні шляхи внутрішньої роботи, спрямовані на очищення свідомості, подолання пристрастей і безпосереднє переживання Божої присутності. Хоча християнство традиційно не називає свої споглядальні практики «медитацією» у тому самому значенні, що деякі східні традиції, за формою вони часто мають риси, які сучасна людина могла б назвати медитативними: зосередження уваги, повторення священного слова, роботу з думками, мовчання, контроль емоційних станів і дисципліну тіла.

Найбільш виразно це видно при порівнянні ісихазму у Східному християнстві з контемплятивними традиціями Заходу — монашими, містичними та споглядальними школами католицької Європи.

*Ісихазм: молитва як збирання людини в єдине ціле*

Східна християнська традиція, особливо у Візантії, розвинула вчення ісихазму — шляху внутрішнього мовчання (ἡσυχία — спокій, тиша). Його метою було не просто заспокоєння розуму, а відновлення цілісності людини і входження в живе спілкування з Богом.

Центральною практикою була Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене».

Її багаторазове повторення мало поступово перейти від свідомого мовного акту до постійного внутрішнього стану. Молитва мала «зійти» з рівня думок до глибини особистості — до того, що східні отці називали "серцем".

Андрій Поцелуйко: Російська еліта як карго-культ імперської аристократії

 Одним із найбільш парадоксальних явищ сучасної Росії є глибока невідповідність між способом життя правлячої верхівки та ідеологічними наративами, які вона пропонує суспільству. 

На поверхні російська держава часто апелює до колективізму, традиційних цінностей, духовності, особливого історичного шляху та протиставлення Заходу. 

Однак спосіб життя значної частини російської еліти демонструє зовсім іншу систему цінностей — космополітичну, статусну та орієнтовану на глобальні стандарти престижу.

У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.

Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.

Пострадянська еліта сформувалася в зовсім інших умовах. Її соціальний ідеал виник не з революційного аскетизму, а з культури швидкого накопичення капіталу. В результаті символами статусу стали яхти, приватні літаки, елітна нерухомість, дорогі годинники, закриті клуби, престижні курорти та навчання дітей у західних освітніх установах.

Якщо спробувати зрозуміти, ким хоче бути ця еліта, то відповідь навряд чи слід шукати в радянському минулому. Її культурні орієнтири набагато ближчі до історичної аристократії, ніж до радянської номенклатури.

У цьому контексті виникає важливе питання: якщо російська еліта так часто критикує Захід, чому її власний спосіб життя настільки нагадує західний?

Андрій Поцелуйко: Адальберт Кун і народження порівняльної індоєвропейської міфології

 Адальберт Кун належить до числа засновників сучасної дисципліни знаної як порівняльна індоєвропейська міфологія. Його праці, створені в середині XIX століття, стали одним із перших систематичних застосувань методів порівняльного мовознавства до дослідження міфології. Саме Кун одним із перших висунув і послідовно обґрунтував тезу, що міфи індоєвропейських народів мають спільне походження і можуть бути реконструйовані шляхом зіставлення мовних, релігійних та фольклорних даних.

Кун працював у той період, коли порівняльно-історичне мовознавство вже продемонструвало спорідненість індоєвропейських мов. Відкриття регулярних фонетичних відповідностей між санскритом, давньогрецькою, латинською, германськими та слов'янськими мовами поставило питання про існування не лише спільної прамови, а й спільної духовної спадщини. Кун був одним із перших учених, які зробили висновок, що разом із мовою індоєвропейці успадкували певний комплекс міфологічних уявлень.

Методологія Куна ґрунтувалася передусім на філологічному підході. Він виходив із переконання, що мова є найдавнішим і найнадійнішим свідченням минулого. Тому основним інструментом реконструкції давньої міфології він вважав етимологічний аналіз і порівняння міфологічної термінології різних індоєвропейських народів. Якщо назви богів, демонів або міфологічних персонажів демонстрували мовну спорідненість, це, на думку Куна, свідчило про їхнє спільне праіндоєвропейське походження.

Особливе значення Кун надавав порівнянню ведичної та германської традицій. Він вважав, що ведична релігія зберегла багато архаїчних рис праіндоєвропейської спадщини, а тому зіставлення ведичних текстів із германською міфологією відкриває шлях до реконструкції первісних міфів. У цьому аспекті Кун значною мірою передбачив подальші дослідження таких учених, як Жорж Дюмезіль та Жан Одрі.

Андрій Поцелуйко: Чому діловий світ створив власні авторитетні видання: роздуми про різні моделі виробництва знань

 У сучасному світі існує поширене уявлення, що найвищим джерелом достовірного знання є академічна наука. Дійсно, наукові журнали, рецензування, університети та дослідницькі інститути відіграють фундаментальну роль у розвитку людської цивілізації. Проте не менш показовим є інший факт: глобальний бізнес, який оперує трильйонами доларів, приймає стратегічні рішення та формує економічне майбутнє, створив власну систему авторитетних видань. Такі журнали, як Forbes та The Economist, стали не просто засобами масової інформації, а інституціями, до яких прислухаються керівники компаній, інвестори, політики та підприємці.

Сам факт існування таких видань змушує замислитися. Якби академічна система повністю задовольняла всі інформаційні потреби економіки, навряд чи виникла б необхідність у створенні настільки впливових альтернативних джерел аналізу. Бізнесу потрібні знання іншого типу — оперативні, практичні, міждисциплінарні та орієнтовані на прийняття рішень.

Наукові журнали працюють за суворими правилами. Дослідження проходять рецензування, перевірку методології та можуть публікуватися місяцями або навіть роками після завершення роботи. Така система є надзвичайно важливою для забезпечення надійності знань. Однак вона не завжди відповідає темпу сучасної економіки. Бізнес не може чекати роками, поки буде опубліковано статтю про нові технології, зміну фінансових ринків чи трансформацію глобальних ланцюгів постачання. Рішення часто потрібно приймати протягом днів або навіть годин.

Саме тут виникає інша модель знання — аналітична журналістика. Forbes значною мірою концентрується на підприємництві, компаніях, інвесторах, управлінні та історіях успіху. Його матеріали допомагають зрозуміти, як працює сучасний бізнес на практиці. The Economist пропонує ширший погляд, поєднуючи економіку, політику, міжнародні відносини, технології та демографію. Його аналіз часто базується на академічних дослідженнях, але подається у формі, придатній для швидкого використання керівниками, урядовцями та інвесторами.

Це не означає, що ділові журнали є заміною науки. Вони виконують іншу функцію. Наука прагне відкривати нові закономірності та перевіряти їх максимально об'єктивними методами. Ділова журналістика прагне інтегрувати вже наявні знання, поєднати їх із поточними подіями та допомогти читачеві зрозуміти, які практичні наслідки матимуть ті чи інші процеси.

Водночас поява таких авторитетних видань може свідчити про певні обмеження академічної системи. Академічна наука нерідко характеризується високою спеціалізацією. Один дослідник може десятиліттями працювати над дуже вузькою темою. Бізнесові ж необхідно одночасно враховувати економіку, право, психологію, маркетинг, геополітику, технології та поведінку споживачів. Для підприємця цінність часто полягає не в окремому відкритті, а у здатності синтезувати інформацію з багатьох джерел.

Крім того, академічні публікації зазвичай орієнтовані насамперед на інших науковців. Вони використовують спеціалізовану термінологію та складну методологію. Ділові видання натомість намагаються зробити складні економічні процеси зрозумілими широкому колу професіоналів, які не є дослідниками, але щодня приймають рішення з великими економічними наслідками.

Важливо також розуміти, що авторитет у бізнесі формується інакше, ніж у науці. У науковому світі репутація здобувається через якість досліджень, цитованість та незалежну експертизу. У діловому середовищі авторитет багато в чому визначається здатністю точно аналізувати поточні події, прогнозувати тенденції та надавати інформацію, яка допомагає ухвалювати ефективні рішення. Саме тому видання можуть ставати впливовими навіть без академічного рецензування.

Андрій Поцелуйко: Від «шахів» до «чапаєва»: великі бізнес-династії, олігархічні клани та різні стилі боротьби за владу

 У масовій культурі великі родинні капітали нерідко постають як напівмістичні сили, що нібито потай керують світом. Особливе місце в таких уявленнях посідають старі фінансові династії на кшталт родини Ротшильдів, Рокфеллерів, Валленбергів чи Агнеллі. Навколо них виникла величезна кількість конспірологічних теорій, які приписують цим сім'ям майже необмежену владу над урядами, війнами та світовою економікою. 

Проте серйозний історичний і політологічний аналіз свідчить, що реальність значно складніша й цікавіша. Великі бізнес-династії справді можуть володіти значним впливом, але цей вплив зазвичай здійснюється не через таємні змови, а через інститути, мережі контактів, довгострокове стратегічне планування та використання законних механізмів політичного й економічного впливу.

У розвинених країнах сформувався особливий тип великого сімейного капіталу, який можна умовно назвати інституціоналізованою економічною аристократією. Ці родини існують протягом кількох поколінь, іноді понад двісті років, і навчилися діяти в умовах стабільних правових систем. Їхня сила ґрунтується не лише на багатстві, а й на репутації, історичних зв'язках, доступі до експертних спільнот, культурному капіталі та здатності мислити в категоріях десятиліть, а іноді й століть.

Илья Плеханов: Фрэнк Дикоттер о фейковом успехе Китая

 Фрэнк Дикоттер — очень известный голландский историк-китаист. Автор около полутора десятка книг о современной истории Китая. Известен своей яростной критикой КПК. Работал в Лондоне и Гонконге. Во многом своими трудами формирует резко негативное восприятие Китая на Западе. Его ролики собирают по полтора миллиона (!!!) просмотров. Крайне популярен. Полезно знать о нем и его идеях в рамках разнообразия мнений и ликбеза. Громит Китай налево и направо. Ранее мы излагали его идеи (https://fastsalttimes.com/dikotter-on-china/ ), а недавно он снова громко высказался.

Что говорит?

Имперские корни и принудительное единство огромной страны

Современное китаеведение на Западе часто рассматривает страну как непрерывную древнюю цивилизацию, веками управляемую мудрыми философами вроде Конфуция. Однако с точки зрения реальной геополитики нынешнее государство — это прямая наследница имперской династии Цин, которая была завоевана маньчжурами еще в 1644 году и окончательно рухнула в 1911 году. По своей внутренней структуре это империя, которая так и не прошла через процесс деколонизации. Огромные захваченные территории, включая Тибет и Синьцзян с его современными концентрационными лагерями для уйгуров, удерживаются силой оружия. Кровавые внутренние конфликты XIX века, включая восстание Тайпинов с 1850-х по 1860-е годы, унесли не 20 миллионов жизней, как принято писать в западных учебниках без подтверждающих расчетов, а более 70 миллионов человек, вырезанных с обеих сторон. С учетом других восстаний мусульманских народов общая цифра уничтоженного населения в XIX веке превышает 100 миллионов человек.

В истории региона во время войн происходили не просто классические военные сражения, а тотальные массовые убийства мирного населения, когда без всякой жалости забивали даже домашний скот. Правящие элиты никогда не принимали европейские принципы разделения властей, выборов и политических свобод. Из-за панического страха перед распадом территории колоссальных размеров — масштабом с целую Европу — всегда удерживались исключительно с помощью жесткой авторитарной вертикали.

Сегодня этот огромный континент силой заставляют подчиняться единым стандартам: один часовой пояс по пекинскому времени на всю огромную территорию, один государственный язык путунхуа и жесткое требование властей к десяткам этносов органически слиться в единую нацию. Главным двигателем политики остается глубокий страх перед деинтеграцией, который во все времена перевешивает любые опасения перед жестокостью тоталитарного режима.

Кирило Говорун: Необхідно говорити з Глобальним Півднем їхньою власною понятійною мовою (метамовою постколоніалізму)

Позавчора прочитав лекцію для Інституту св. Гавриїла у Вашингтоні, з такими основними тезами:

1. Мета використання постколоніальної мови

• Вихід за межі внутрішніх наративів: Внутрішній український наратив про війну ефективний для внутрішнього вжитку, але має обмеження при поясненні подій за кордоном, зокрема на Глобальному Півдні.

• Застосування метамови: Необхідно говорити з Глобальним Півднем їхньою власною понятійною мовою (метамовою постколоніалізму).

• Подвійна користь: Постколоніальний дискурс дозволяє не лише пояснити Україну світу, а й українцям — краще осмислити власний складний досвід і важкі сторінки історії (як-от Коліївщину чи Волинську трагедію).

2. Бандунзька конференція (1955) та її 10 принципів

• Історичний контекст: У 1955 році в місті Бандунг (Індонезія) лідери новозвільнених держав (Індія, Китай, Пакистан, Єгипет, Індонезія) сформулювали «третій шлях» — Рух неприєднання, відмовившись обирати між Pax Sovietica та Pax Americana.

• Дашашила (10 принципів Бандунга): Базові морально-політичні заповіді Глобального Півдня, що включають повагу до суверенітету, територіальної цілісності, прав людини, рівності рас і націй, відмову від агресії та мирне врегулювання спорів.

• Роль України: Наразі саме Україна є головним практичним захисником і спонсором принципів Бандунга у світі.

• Російські маніпуляції: Росія активно маніпулює 6-м принципом (відмова від використання оборонних угод в інтересах великих держав), звинувачуючи НАТО, хоча сама системно порушує всі 10 принципів Бандунга, а також використовує блоки ШОС, ОДКБ та БРІКС у власних інтересах.

3. Сутність колоніалізму та концепція суб'єктності

• Визначення колоніалізму: Колоніалізм — це передусім відсутність суб'єктності у колонізованого народу (неможливість самостійно ухвалювати рішення про власну долю без метрополії).

• Спростування стереотипу: Колонізація не означає культурну чи інтелектуальну відсталість. Народ може мати багату культуру та будувати метрополію (як українці в Російській імперії або Наполеон із Корсики у Франції), але залишатися позбавленим суб'єктності.

• Україна як суб'єкт: Твердження західних чи російських діячів (наприклад, Ноама Чомскі чи Шойгу), що Україна є лише «пішаком» у грі Великих держав, є інтелектуальною помилкою. Наша боротьба — це повернення суб'єктності перед усіма зовнішніми гравцями.

4. Теоретичні розрізнення у постколоніалізмі

• Процес vs Ідеологія: 

o Колонізація — безпосередній процес захоплення та експлуатації.

o Колоніалізм — ідеологія, яка виправдовує цей процес і обіцяє «світле майбутнє» (подібно до комунізму чи нацизму), створюючи жорстоку реальність.

o Ідеологія «русского мира» є класичною колоніальною ідеологією, що виправдовує зверхність однієї нації над іншою.

• Заморська колонізація vs Колонізація «короткої руки»: 

o За сприяння СРСР у резолюції ООН 1960 року закріпилося звужене розуміння колоніалізму — лише як «заморського» («через солону воду»).

o Колонізація «короткої руки» (внутрішня/сусідська) — це загарбання суміжних територій на суходолі (як робив СРСР, Російська імперія та робить сучасна РФ).

5. Неоколоніалізм та українські Майдани

• Неоколоніалізм (Сукарно, Ж.-П. Сартр): Збереження культурного, економічного, мовного та релігійного контролю метрополії після здобуття формальної («прапорової») незалежності.

• Інструменти РФ в Україні: Російська поп-культура, мова, церква та особливо російська корупція слугували основними знаряддями неоколонізації України.

• Майдани як антинеоколоніальні революції: Помаранчева революція та Революція Гідності були повстаннями проти повзучої неоколонізації.

• Перехід РФ до класичного колоніалізму: Коли інструменти неоколоніалізму (включаючи спробу використати ДНР/ЛНР як «імпланти») провалилися, Путін перейшов до відкритої колоніальної загарбницької війни у 2022 році.

6. Три шляхи антиколоніальної боротьби та роль насильства

1. Шлях Магатми Ґанді (ненасильство): Спротив через саботаж і непокору. Працює лише тоді, коли колонізатор дотримується хоча б базових цивілізаційних норм. Українські Майдани функціонували як «колективний Ґанді».

2. Шлях Франца Фанона (фанонізм): Проповідування насильства як єдиного блага, очищення та катарсису. В історії України елементами фанонізму були Коліївщина та Волинська трагедія.

3. Шлях Нельсона Мандели (третій шлях): Застосування військового насильства у відповідь на агресію як вимушеної та необхідної міри, але без його романтизації, героїзації та без уподібнення до насильника. Сучасний спротив України проти РФ відповідає саме третьому шляху Мандели.

7. «Дух Бандунга» проти «Духу Анкориджа» (Духу Берліна)

• «Дух Анкориджа / Берліна»: переговори про долю України між великими державами без України — подібно до Берлінської конференції 1884–1885 рр., де ділили Африку без участі африканців.

• «Дух Бандунга»: Принцип, за яким рішення про долю країни не можуть ухвалюватися без урахування волі та суб'єктності самого народу.

https://www.facebook.com/hovorun

Андрій Поцелуйко: Патріс Лажуа і сучасна індоєвропеїстика: історична реконструкція міфу між кельтським Заходом і слов'янським Сходом

Індоєвропеїстика як міждисциплінарна галузь знання пройшла тривалий шлях розвитку — від суто лінгвістичних реконструкцій XIX століття до сучасних комплексних досліджень, що поєднують мовознавство, історію релігій, археологію, фольклористику та порівняльну міфологію. Якщо ранні індоєвропеїсти намагалися передусім реконструювати прамову, то у XX столітті дедалі більшого значення набуло питання реконструкції духовного світу праіндоєвропейців: їхніх міфів, релігійних уявлень, космології та символічних систем. Саме в цій сфері працює французький дослідник Патріс Лажуа, який належить до покоління сучасних учених, що продовжують і розвивають традицію історично орієнтованої порівняльної міфології.

Хоча ім'я Патріса Лажуа не настільки широко відоме, як імена Жоржа Дюмезіля, Еміля Бенвеніста, Жана Одрі чи Джона П. Меллорі, його внесок у сучасну індоєвропеїстику є значним, особливо у сфері дослідження кельтської та слов'янської міфології. Лажуа належить до тих учених, які прагнуть поєднати суворий історичний підхід із широкою компаративною перспективою, уникаючи як надмірної спекулятивності, так і вузької спеціалізації.

Методологічно Патріс Лажуа багато в чому спирається на інтелектуальну спадщину французького індоєвропеїста Жоржа Дюмезіля. Саме Дюмезіль запропонував відому теорію трифункціональної ідеології, згідно з якою соціальна та релігійна організація давніх індоєвропейців ґрунтувалася на трьох основних функціях: сакрально-юридичній, військовій та господарсько-продуктивній. Лажуа не лише використовує окремі положення дюмезілівської школи, але й значною мірою розвиває її, намагаючись застосувати порівняльний аналіз до значно ширшого кола джерел, ніж це було характерно для багатьох попередніх дослідників.

Однією з найважливіших особливостей його методології є прагнення охопити максимально широкий корпус індоєвропейських традицій. Якщо класична компаративістика часто спиралася переважно на ведійську Індію, античний світ та скандинавський матеріал, то Лажуа послідовно залучає також слов'янські, балтійські, кельтські та навіть пізньофольклорні свідчення. На його думку, периферійні традиції індоєвропейського світу нерідко зберігають архаїчні елементи, які були втрачені у більш розвинених літературних культурах. Саме тому фольклор слов'ян або балтів може містити важливі сліди дуже давніх індоєвропейських уявлень.

Андрій Поцелуйко: Священний простір як онтологія космосу: метафізичні горизонти індоєвропейського світогляду

 Якщо уважно придивитися до духовної спадщини індоєвропейських народів, поступово стає очевидним, що вона являє собою не сукупність ізольованих міфів, обрядів чи культових практик, а надзвичайно цілісну систему метафізичного осмислення буття. Вона народилася задовго до виникнення філософії у її класичному вигляді, однак уже містила відповіді на питання, які пізніше стануть центральними для мислителів античності, середньовіччя і Нового часу. Що таке світ? Чому існує порядок? Звідки походить хаос? Яке місце людини у Всесвіті? Чому саме ритуал стає умовою існування космосу? Ці питання становлять приховану основу ведійської, римської, давньогрецької, германської та інших індоєвропейських традицій.

Праці Роджера Вудворда дозволяють побачити, що сакральний простір у цих культурах був не просто місцем здійснення релігійних церемоній. Він являв собою своєрідну модель самого буття. Те, що сучасна людина схильна називати храмом, жертовником або священною ділянкою землі, для давньої людини було матеріальним втіленням космосу. Тут відкривається одна з найважливіших особливостей індоєвропейської метафізики: буття не є безпосередньо даним. Воно повинне бути встановлене.

Сучасна європейська свідомість майже автоматично виходить із припущення, що світ існує незалежно від людини, а порядок є природною властивістю Всесвіту. Інша картина відкривається в індоєвропейських міфах. Там первинним виступає не порядок, а хаос. Космос виникає лише тоді, коли здійснюється певний творчий акт. Ведійський жрець, який споруджує жертовник, римський авгур, який окреслює темплум, чи германський конунг, який освячує нову територію, повторюють не історичну подію минулого, а сам принцип світотворення. Кожен ритуал стає новою космогонією.

У цьому прихована надзвичайно глибока онтологічна інтуїція. Світ не мислиться як завершений предмет. Він є процесом. Буття не перебуває у стані спокою. Воно постійно здійснюється. Людина не живе у вже готовому космосі — вона бере участь у його безперервному становленні. Саме тому індоєвропейська релігія значно меншою мірою є вірою, ніж дією. Космос підтримується не переконаннями, а правильними вчинками.

У цьому сенсі індоєвропейська духовність дивовижно близька до філософських інтуїцій Мартіна Гайдеггера, який розумів буття не як предмет пізнання, а як подію відкриття світу. Для індоєвропейця світ також відкривається лише тоді, коли людина вступає у правильне відношення до нього. Ритуал стає способом цього відкриття. Він не є театральною виставою чи символічною грою. Він є способом, у який буття вперше набуває визначеності.

Саме тому сакральний простір не існує сам по собі. Його необхідно створити. 

Андрій Поцелуйко: Широке і вузьке значення слова «філософія»

 Слово «філософія» належить до тих понять, які мають кілька рівнів значення. У повсякденному мовленні його часто використовують як синонім мудрості або глибоких роздумів про життя. 

Проте в науковій та навчальній літературі цей термін уживається як у широкому, так і у вузькому значенні. Кожне з них відображає певний спосіб розуміння сутності філософії та її місця в історії людської культури.

У широкому значенні філософія є прагненням людини до мудрості, пошуку істини та осмислення світу. У такому розумінні філософами можна назвати всіх великих мислителів людства незалежно від часу, країни чи культурної традиції. До них належать не лише представники античної Греції, а й мудреці Стародавнього Китаю, Індії, Єгипту, Близького Сходу та інших цивілізацій. Усіх їх об'єднує прагнення зрозуміти природу світу, людину, сенс життя, добро і зло, справедливість, місце людини у Всесвіті.

Однак саме широке тлумачення потребує певного уточнення. У Стародавній Греції людину, яка вже володіла найвищою мудрістю, називали «софос» — мудрець. Натомість слово «філософ» буквально означає «той, хто любить мудрість» або «той, хто прагне мудрості». За переказом, саме Піфагор уперше назвав себе не мудрецем, а філософом. Цим він хотів підкреслити, що жодна людина не може вважати себе абсолютно мудрою, адже мудрість є ідеалом, до якого необхідно постійно прагнути. Отже, філософ — це не людина, яка вже знайшла всі відповіді, а людина, яка невтомно їх шукає.

У вузькому значенні термін «філософія» має більш точний історичний зміст. Він стосується інтелектуальної традиції, яка виникла у Стародавній Греції приблизно у VI столітті до нашої ери. Саме тоді грецькі мислителі вперше почали пояснювати світ не через міфи, легенди чи волю богів, а за допомогою розуму, логіки та аргументованих міркувань. Вони намагалися знайти природні причини явищ і будували свої висновки на критичному аналізі, а не лише на традиції чи авторитеті.

Саме цей раціонально-критичний спосіб мислення став головною ознакою філософії у вузькому значенні. Філософ не просто висловлює власну думку, а прагне обґрунтувати її логічними доказами, готовий піддавати сумніву власні переконання, аналізувати аргументи інших і змінювати свою позицію, якщо переконливі докази свідчать про її помилковість. Такий метод згодом став основою розвитку науки.

Між філософією і наукою існує тісний історичний зв'язок. Давньогрецькі філософи були першими дослідниками природи, суспільства і людини. Згодом із філософії поступово виділилися окремі науки — фізика, математика, астрономія, біологія та багато інших. Хоча сучасна наука має власні методи дослідження, її головний принцип залишається близьким до філософського: жодне знання не вважається остаточним і незмінним. Будь-яке відкриття породжує нові питання, які потребують подальших досліджень. Саме тому розвиток науки є безперервним процесом пошуку нових знань.

Ця думка добре узгоджується зі знаменитим висловом Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». На перший погляд ця фраза здається суперечливою, але її справжній зміст полягає не в запереченні знання, а в усвідомленні його меж. Людина, яка вважає себе всезнаючою, перестає шукати істину. Натомість справжній філософ розуміє, що світ набагато складніший, ніж будь-які людські уявлення про нього. Усвідомлення власної обмеженості стає початком справжнього пізнання.

Отже, широке і вузьке значення поняття «філософія» не суперечать одне одному, а взаємно доповнюються. 

У широкому значенні філософія є загальнолюдським прагненням до мудрості, яке властиве мислителям усіх культур і епох. 

У вузькому значенні вона є особливою інтелектуальною традицією, що виникла у Стародавній Греції та ґрунтується на раціональному, критичному й аргументованому мисленні. Саме цей підхід став одним із фундаментів сучасної науки та всієї європейської культури. Тому філософія не дає готових остаточних відповідей, а навчає людину мислити, сумніватися, ставити запитання і безперервно шукати істину. У цьому й полягає її незмінна цінність для людства.

Андрій Поцелуйко: Від бурштину до Дніпра: два шляхи, що по-різному творили історію України

 Історія українських земель є історією великих шляхів. Протягом тисячоліть через простір між Балтійським і Чорним морями проходили торговці, воїни, переселенці, проповідники та шукачі нових можливостей. Саме дороги, річки та торговельні артерії часто ставали не менш важливими чинниками історичного розвитку, ніж війни чи династії. 

Проте не кожен шлях породжував однакові наслідки. Одні створювали простір для міграцій і культурних контактів, інші ставали основою політичної централізації та державотворення. 

Найяскравіше цю відмінність можна простежити на прикладі двох великих комунікаційних систем європейської історії — Бурштинового шляху та шляху «із варяг у греки».

Бурштиновий шлях був одним із найдавніших торговельних маршрутів Європи. Його значення виходило далеко за межі звичайної торгівлі дорогоцінним каменем. Бурштин у давнину сприймався майже як магічна речовина. Його золотавий блиск, здатність накопичувати статичну електрику та рідкісність робили його надзвичайно цінним товаром у світі античних цивілізацій. Саме тому між Балтійським морем і Середземномор'ям поступово сформувалася складна мережа сухопутних маршрутів, якими рухалися не лише товари, але й люди, технології, релігійні уявлення та культурні впливи.

У цьому процесі важливу роль відіграли германські племена готів. Вони поступово переміщувалися з північних регіонів Європи до басейну Вісли, а згодом до українського лісостепу та Причорномор'я. Їхній рух багато в чому повторював напрямки торговельних маршрутів, що вже існували завдяки бурштиновій торгівлі. Економічні можливості південних земель, доступ до чорноморських комунікацій і торгівля з Римом створювали потужний магніт для переселенців.

Андрій Поцелуйко: Ліс і народження історичного часу: геофілософія Полісся та Залісся

 Існують цивілізації, які народжуються біля моря. Існують цивілізації, що виникають у долинах великих річок. Інші формуються серед гір або у безмежному степу. Але існує ще одна, значно менш помітна форма народження історії — цивілізація лісу.

Ліс майже ніколи не стає центром великої цивілізації. Він не будує грандіозних міст, не створює величних храмів і не формує торговельних імперій. Його історична функція є іншою. Ліс не виробляє цивілізацію безпосередньо. Він виробляє час.

Саме час є найціннішим ресурсом будь-якого народу.

Якщо степ диктує необхідність негайного рішення, якщо море примушує до постійного руху, якщо гори змушують боротися за кожну долину, то ліс дозволяє жити у ритмі поколінь. У ньому історія ніби сповільнюється. Саме це уповільнення створює передумови для явища, яке можна назвати історичним накопиченням.

Людські суспільства накопичують не лише матеріальні ресурси.

Вони накопичують пам'ять.

Накопичують родові зв'язки.

Накопичують навички взаємодії.

Накопичують демографічний потенціал.

Накопичують колективний досвід виживання.

Усе це майже непомітне для сучасників. Але саме ці повільні процеси згодом визначають напрям історії набагато сильніше, ніж окремі битви чи навіть діяльність видатних правителів.

Саме тому ліс можна визначити як простір консервації історичної енергії.

Він не витрачає її.

Він її накопичує.

Протягом століть.

Саме такою була історична роль Полісся.

Кельтський король Омели

 Близько 500 року до нашої ери, десь на вершині пагорба на території сучасної землі Гессен (Німеччина), група кельтів залізного віку витесала з пісковику фігуру чоловіка й поставила її вартувати спокій померлих.

Він стоїть і досі.

Статую знайшли на пагорбі Глауберг, і вона приголомшила археологів. Не лише своїм віком — хоча 2500 років — це чимало. Їх вразила деталізація.

Його зріст становить 1,86 метра, а вага — близько 230 кілограмів. Він тримає щит. При боці в нього висить меч. Шию оперізує торквес — кручена металева гривна, що була ознакою кельтської аристократії. Кожен елемент цього вбрання свідчить про одне: цей чоловік був видатною особою.

Але саме головний убір робить його унікальним, несхожим на жодну іншу відому кельтську фігуру.

З верхівки його голови здіймається корона у формі листка: три заокруглені пелюстки розходяться віялом догори, наче розкрита долоня. Археологи майже одразу впізнали цю форму. Це омела.

Для кельтів залізного віку омела не була різдвяною прикрасою. Вона була священною. Стародавні кельти вірили, що вона має цілющу силу, що вона з’єднує світ живих і світ мертвих, що вона не належить ні дереву, ні землі, бо росте, зависнувши між ними. Згідно з античними джерелами, друїди збирали її золотими серпами.

Витесаний із каменю чоловік у короні з омели був не просто воїном. Це був воїн, який водночас належав до релігійного світу. Боєць і жрець — або хтось, хто поєднував ці дві іпостасі.

Статуя з Глауберга — одна з небагатьох знайдених кельтських кам’яних фігур у повний зріст. Більшість творів кельтського мистецтва того періоду — це невеликі, переносні або декоративні вироби. Повноцінна людська фігура з пісковику, така велика й майстерно виконана, свідчила про надзвичайні зусилля та глибокий задум.

Щодо того, кого саме зображує ця статуя, точаться суперечки. Можливо, це реальний вождь, увічнений після смерті. Або божественний пращур. Чи охоронець укріпленого поселення на пагорбі, де ховали кельтську еліту.

Натомість статуя чітко й однозначно демонструє цінності кельтського суспільства залізного віку: чоловік, здатний битися, і чоловік, здатний звертатися до божественних сил, на найвищому рівні були однією й тією ж особою. Він стоїть уже 2500 років.

Андрій Поцелуйко: Від логосу до цивілізації: філософія науки у схемі Балабана і Кляйна

 Balaban, A., Klein, D. Is chemistry 'The Central Science'? How are different sciences related? Co-citations, reductionism, emergence, and posets. Scientometrics 69, 615–637 (2006). https://doi.org/10.1007/s11192-006-0173-2

Коли говорять, що хімія є «центральною наукою», це твердження зазвичай сприймають як характеристику її особливого місця між фізикою та біологією. Хімія справді поєднує світ елементарних взаємодій із світом життя, перетворюючи фундаментальні фізичні закони на різноманіття речовин, матеріалів і біологічних структур. 

Проте сучасне розуміння центральності науки набагато глибше, ніж проста констатація її проміжного положення. Особливо яскраво це виявляється у схемі часткового впорядкування наук, запропонованій Александру Балабаном і Девідом Кляйном. Ця модель є не лише класифікацією дисциплін, а й своєрідною філософською картою людського пізнання.

Найдивовижніше у цій схемі те, що вона починається не з фізики, не з математики і навіть не з природи. Її першоосновою є логіка. Саме вона займає найфундаментальніше місце, бо без законів правильного мислення неможливе жодне знання. Логіка передує всім окремим наукам, оскільки вона визначає саму форму істинного судження. Вона не говорить, яким є світ, але визначає, яким має бути мислення, щоб воно могло сказати про світ щось істинне.

Без логіки немає можливості відрізнити правильний висновок від помилкового, істину від суперечності, доказ від припущення. У цьому сенсі логіка є не однією з наук, а універсальною умовою існування будь-якої науки.

Проте навіть логіка сама по собі ще не породжує знання. Вона нагадує музичну грамоту, яка сама не створює музики. 

Саме тому наступним рівнем Балабан і Кляйн розміщують раціоцинацію — процес логічного міркування. Це людська здатність застосовувати логічні принципи для побудови нових висновків, встановлення причинних зв'язків і створення пояснень.

Андрій Поцелуйко: Три онтологічні стрибки еволюції: від реплікативної хімії до космічної цивілізації

Історію Всесвіту часто описують як безперервний процес ускладнення матерії. Від елементарних частинок до атомів, від атомів до молекул, від молекул до живих організмів, від організмів до людської цивілізації — цей ланцюг здається плавним і поступовим. Проте уважніший погляд показує, що ця безперервність є лише зовнішньою.

 Насправді еволюція містить надзвичайно рідкісні моменти, коли відбувається не просто кількісне накопичення змін, а виникає принципово новий спосіб існування матерії. Такі моменти можна назвати онтологічними стрибками, адже вони змінюють не лише форму організації речовини, а й сам характер буття.

Онтологічний стрибок означає народження нової реальності, яка не зводиться до властивостей попереднього рівня. Кожен із них відкриває новий вимір еволюції, що підпорядковується власним закономірностям. Якщо розглядати історію Всесвіту саме таким чином, можна виділити три великі онтологічні переходи.

Перший із них відбувся тоді, коли звичайна хімія перетворилася на життя.

У перші сотні мільйонів років після формування Землі планета являла собою складну лабораторію хімічних процесів. Молекули взаємодіяли між собою відповідно до законів фізики та хімії. Виникали дедалі складніші органічні сполуки, однак усі вони залишалися лише продуктами реакцій. Вони могли утворюватися й руйнуватися, але не були здатні підтримувати власне існування.

Перелом настав тоді, коли виникла система, здатна відтворювати саму себе.

Саме реплікація стала тією подією, яка розділила неживу та живу природу. Вперше інформація почала передаватися від одного покоління молекулярних структур до іншого. Відтепер еволюція перестала бути лише історією фізичних процесів. Вона стала історією інформації, що накопичує власний досвід через природний добір.

Цей момент був справжньою онтологічною революцією. Матерія отримала нову властивість — здатність до спадковості, мінливості та самозбереження. Саме тому життя не можна розглядати як просто дуже складну хімію. Воно являє собою новий спосіб організації матерії, у якому центральне місце займає інформація.