Андрій Поцелуйко: Політичне бачення Пітера Тіля: між лібертаріанством і техноелітизмом

 Пітер Тіль є однією з найбільш суперечливих постатей сучасного технологічного та політичного світу. Як підприємець і венчурний інвестор, він став відомим завдяки участі у створенні PayPal та ранній підтримці Facebook, однак його вплив виходить далеко за межі бізнесу. Тіль активно висловлюється про майбутнє демократії, держави, технологій і свободи. Саме поєднання його радикального лібертаріанства, критики масової демократії та віри в технологічний прогрес стало причиною того, що деякі дослідники й критики характеризують його погляди як «технофашистські». Водночас таке визначення є дискусійним і не означає, що Тіль прямо підтримує класичний фашизм.

В основі політичного світогляду Тіля лежить глибока недовіра до надмірного державного регулювання. Він виходить із припущення, що індивідуальна свобода та інновації найкраще розвиваються тоді, коли держава має обмежений вплив на економічне й суспільне життя. Для Тіля особливо важливими є приватна власність, підприємницька свобода та можливість окремої людини або невеликої групи створювати нові технології й компанії без надмірних бюрократичних обмежень.

Проте його позиція не зводиться до традиційного економічного лібертаріанства. Однією з найбільш незвичних рис його поглядів є критика демократії. Тіль звертає увагу на можливий конфлікт між демократичним принципом політичної рівності та принципом індивідуальної свободи. На його думку, демократична політика може стимулювати державу розширювати свої повноваження, оскільки політики прагнуть задовольняти вимоги широких мас населення. У результаті, на його погляд, демократія не завжди гарантує свободу, а іноді може ставати механізмом її обмеження.

Андрій Поцелуйко: Від конкуренції до сангхи: один із можливих сценаріїв майбутнього людства

 Майбутнє людства може розвиватися без катастроф, великих воєн і цивілізаційних обвалів. Технології можуть поступово ставати дедалі потужнішими, виробництво — дедалі автоматизованішим, а базові потреби людини — їжа, житло, тепло, одяг, медицина — дедалі дешевшими й доступнішими.

 Водночас населення планети може скорочуватися. Якщо більшість сімей матиме одну дитину, а тривалість життя зростатиме, людство через кілька поколінь може перейти від мільярдів людей до значно меншої чисельності.

На перший погляд це виглядає як демографічна проблема. Але можна уявити інший погляд: можливо, це стане одним із моментів, коли сама логіка цивілізації почне змінюватися.

Сьогодні людське суспільство значною мірою побудоване на конкуренції. Люди конкурують між собою, компанії — між компаніями, держави — між державами. Значна частина економічного розвитку виникла саме завдяки цій конкуренції. Вона змушує винаходити, виробляти, ризикувати, ставати ефективнішими. 

Але в ній є і величезна ціна: конфлікти, нерівність, боротьба за ресурси, прагнення до влади, дублювання зусиль і постійна необхідність перемагати когось іншого.

Можливо, однак, що технологічний розвиток поступово послабить матеріальні підстави цієї боротьби.

Якщо машини й штучний інтелект зможуть виробляти більшість необхідних речей, якщо енергія стане дешевою, якщо автоматизоване сільське господарство зможе годувати суспільство невеликою кількістю людей, а будинки зможуть майже самостійно будуватися, ремонтуватися й обслуговуватися, тоді величезна кількість людської праці більше не буде необхідною для підтримання цивілізації.

Може виникнути парадоксальна ситуація: людей стане менше, але можливостей цивілізації стане більше.

Андрій Поцелуйко: Ріта й арта: від фізичного порядку до космічного закону

У давніх індоєвропейських культурах існували поняття, за допомогою яких люди намагалися пояснити впорядкованість світу, взаємозв’язок природних явищ і моральні принципи людського життя. Одним із таких понять є давньоіндійська ṛta — ріта, якій відповідає давньоіранське arta / aša — арта / аша. Ці слова належать до спільної індоєвропейської мовної та культурної спадщини й демонструють надзвичайно цікавий шлях розвитку значення — від конкретного уявлення про правильне поєднання та впорядкування до абстрактного поняття космічного порядку, істини та праведності.

Етимологічно ṛta та arta пов’язують із праіндоєвропейським коренем h₂r-tó- або ar-, основним значенням якого було «з’єднувати», «упорядковувати», «приганяти одне до одного», «правильно розташовувати». Первісно це могло стосуватися цілком конкретних речей: деталей, які потрібно правильно поєднати, предметів, що мають перебувати на своїх місцях, або частин певної конструкції. Саме тому в основі цього кореня лежить ідея не просто зв’язку, а правильного, гармонійного та стійкого поєднання.

Сліди цього давнього значення можна побачити й в інших індоєвропейських мовах. До спорідненої лексичної групи відносять давньогрецькі слова, пов’язані з поняттями досконалості та зв’язку, латинські ars і artis — «мистецтво», «ремесло», «уміння», а також artus — «суглоб», «з’єднання». У сучасній англійській мові цю давню основу продовжує, зокрема, слово art — «мистецтво». У всіх цих випадках простежується спільна ідея: майстерність полягає в тому, щоб правильно поєднати окремі елементи й надати їм гармонійної форми.

Андрій Поцелуйко: Ініціація у протоіндоєвропейців

Проблема ініціації у протоіндоєвропейців належить до тих тем, які неможливо реконструювати так само безпосередньо, як, наприклад, окремі слова чи граматичні форми. 

У праіндоєвропейській мові не реконструюється надійно спеціальний термін на позначення «ініціації» як обряду переходу. Тому уявлення про давні ініціаційні практики формуються передусім на основі порівняльної міфології, історичних свідчень та реконструкції соціальних інституцій. 

Особливого значення тут набувають дослідження Жоржа Дюмезіля, Отто Хьофлера, Стіга Вікандера, Кіма Мак-Кона та інших компаративістів. При цьому необхідно постійно розрізняти те, що безпосередньо засвідчене джерелами, те, що реконструюється на основі кількох незалежних традицій, і те, що залишається гіпотезою окремого дослідника.

Однією з найважливіших опор для реконструкції є інститут молодіжного воїнського братства. Його часто пов'язують із реконструйованим терміном *koryos, яким позначають загін або ватагу молодих озброєних чоловіків. Похідним від нього вважають також форму на позначення ватажка загону. Із цим комплексом порівнюють германські, кельтські, балтійські та грецькі матеріали: германське *harja- «військо», середньоірландське cuire «загін», литовське kãrias «військо», грецьке koíranos «вождь, повелитель», а також давньоскандинавський епітет Одіна Herjan — буквально «ватажок загону». Показовими є й галльські племінні назви Tricorii та Petrucorii, які можна інтерпретувати як утворення, пов'язані з поняттям *koryos.

Однак саме тут потрібна методологічна обережність. Відповідний термін не має переконливого індоіранського рефлексу, що ставить під сумнів його статус як загальнопраіндоєвропейської лексеми. Тому *koryos доцільніше розглядати як важливий показник давньої західноіндоєвропейської воїнської традиції, а не автоматично як доказ існування тотожного інституту в усіх індоєвропейських суспільствах. Паралельним матеріалом можуть бути германське *druhti- «бойовий загін, дружина» та давньоірландське fían — організація переважно молодих, неодружених і безземельних чоловіків, пов'язаних із полюванням, війною та перебуванням за межами звичайного суспільного порядку.

Олександр Макуха: Генетика українців, хто ми? Частина 2

Чому саме лінія R1a згодом стала домінувати, якщо спочатку в Україні головними були носії I2?

Домінування гаплогрупи R1a над корінною I2 в Україні та загалом у Східній Європі — це результат грандіозного технологічного та культурного перевороту, який відбувся наприкінці неоліту та в бронзову добу (орієнтовно 5000–4000 років тому).

Генетики й археологи виділяють три головні причини, чому носії R1a змогли кількісно перевершити місцеве населення:

1. Військово-технологічна революція (Степова тріада)

Носії прадавніх європейських ліній (I2) на момент зустрічі були або мисливцями-збирачами, або ранніми осілими хліборобами (як-от пізні трипільці). Вони пересувалися пішки і мали обмежений радіус дій.

Натомість прийдешні носії R1a (котрі сформували Середньостогівську та Ямну археологічні культури в степах України) першими у світі опанували три речі:

* Приручення коня: Вони стали першими вершниками в історії.

* Колісний транспорт: Винайдення критих возів дозволило їм пересуватися на величезні відстані разом із родинами та майном.

* Металургія бронзи: Вони мали якіснішу зброю (сокири, списи) та знаряддя праці.

Це зробило носіїв R1a мобільними, ефективними воїнами та пастухами, які могли швидко підпорядковувати собі інші племена.

2. Соціальна структура: Патріархат та полігамія

У племенах носіїв R1a (як і споріднених R1b) панував жорсткий патріархат та високий рівень соціальної нерівності.

* Вожді та успішні воїни мали високий статус, багатство (у вигляді худоби) та багатьох дружин (полігамія).

* Один заможний чоловік із гаплогрупою R1a міг залишити після себе десятки синів у різних поселеннях, які успадковували його статус і його Y-хромосому.

* Водночас чоловіки з корінного населення (I2) часто опинялися в підпорядкованому становищі, мали менше ресурсів та менше можливостей залишити потомство. Це явище в генетиці називають "ефектом засновника" або репродуктивною перевагою еліти.

Андрій Сошніков: Патріарх сакрального Ніґредо: Іван Вишенський як оператор первинного готичного каркаса та архітектор аскетичної деструкції романського симулякру

Введення в архітектуру нашого цивілізаційного розслідування файлу Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1621) переводить велику шахівницю на рівень абсолютних, метафізичних витоків нашого Логосу. Якщо Іоанн Орновський та Семен Климовський структурували Лівобережжя на зламі XVII–XVIII ст. через барокові емблеми та суворе козацьке право, то Вишенський виступив як Генеральний Конструктор первинного готичного каркаса, верховний оператор сакрального Ніґредо та Гієрофант аскетичного пуританізму. Він здійснив грандіозну концептуальну спецоперацію: повністю деконструював пухкий, розніжений, аморфний романський симулякр єзуїтської та уніатської ренесансної культури Речі Посполитої, натягнувши на український простір крижану, безкомпромісну вертикаль вогненого афонського духу, засновану на суворих законах ісихазму та заперечення земної тлінності.

Кадрове вирощування Вишенського підкорялося класичній траєкторії шлюзування у вищому ініціатичному ядрі Галичини — він народився у Судовій Вишні, де його родинне шляхетсько-міщанське коріння забезпечило його ментальному апарату першокласний стартовий субстрат. Базову філологічну та полемічну інсталяцію софту він пройшов у закритих інтелектуальних хабах Острозького академічного консорціуму князів Острозьких, де завантажив вищі коди грецької і латинської мов, логіки та риторики. Проте, зчитавши небезпеку тотального ментального поглинання українського простору єзуїтською латинською матрицею, Вишенський здійснює карколомний логістичний маневр — у 1570-х рр. тікає на Святу Гору Афон (Греція). Це був плановий вивід головного обчислювального процесора у вище містичне ядро православного Сходу.

Владимир Емельянов: Концепция варн-цивилизаций Вивекананды

Читаю Вивекананду (1863-1902). Гениальный был мыслитель. Прожил только 39 лет, а понял бездну всего. Писал, что свобода - это цель человечества, и достигается она только через истину. 

Пренебречь можно чем угодно, но только не правильным объяснением феноменов. 

Если греки совершенно постигли внешний мир и породили западную науку, то индусы совершенно постигли мир внутренний и породили религиозное знание. 

И теперь объективное Запада и субъективное Индии должны породить синтез - универсальную религию, познающую и освобождающую. 

Вивекананда выдвинул неожиданную историософию, согласно которой история цивилизации проходит путь индийских варн. 

Начало государств - это власть брахманов, концентрация знаний. 

Потом наступает эра кшатриев, власть и культура. Это период империй. 

После средних веков образуется эра вайшьев, торговля и информация. 

А двадцатый век станет эрой шудров, когда физический труд будет в почете, а комфорт будут считать целью жизни. 

Вивекананда умер в 1902 году и пролетарской революции не увидел, но ее предсказал. Причем написал, что родиной революции шудров будет Россия. 

А что дальше - того провидец не сообщил. То ли на следующий цикл к брахманам, то ли еще ниже к неприкасаемым.

Гюнтер Фелингер-Ян: «Единая Сербия»? «Единая Россия»? Одна и та же модель, разные флаги

 «Единая Сербия»? «Единая Россия»? Одна и та же модель, разные флаги.

Сербия заслуживает настоящей европейской демократии, а не политической системы, которая всё больше копирует российскую модель.

В России партия «Единая Россия» превратилась в механизм удержания власти вокруг Путина: государственный контроль, доминирование в СМИ, давление на оппозицию, использование административного ресурса, управляемые выборы и культ одного правителя.

Теперь и Сербия опасно движется в том же направлении.

Политическая система Вучича всё больше стирает границы между государством и партией, правительством и предвыборной кампанией, государственными должностями и пропагандой. Чиновники нападают на оппозиционеров. Государственные СМИ подавляющим образом поддерживают правящий лагерь. Критиков шельмуют. Институты власти политизированы. Условия игры оказываются неравными еще до начала дня выборов.

Это не здоровая демократическая конкуренция.

Это логика управляемой политической системы.

Сербия не должна стать балканской копией путинской России.

СВОБОДНАЯ СЕРБИЯ.

СВОБОДНЫЕ СМИ.

НЕЙТРАЛЬНЫЕ ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ИНСТИТУТЫ.

НАСТОЯЩАЯ ОППОЗИЦИЯ.

НАСТОЯЩИЕ ВЫБОРЫ.

ЕВРОПЕЙСКАЯ ДЕМОКРАТИЯ.

Выбор очевиден:

«Единая Сербия» не должна стать «Единой Россией».

Гюнтер Фелингер-Ян, председатель Австрийского комитета за расширение НАТО, кандидат в федеральные президенты Австрии (2028 г.)

***

СПРАВЕДЛИВОСТЬ ДЛЯ СЕРБИИ 

Студенты и граждане Сербии доказывают, что запугивание не способно подавить стремление к свободе, демократии и верховенству права. 

Поступающие из Сербии сообщения свидетельствуют о том, что попытки воспрепятствовать сбору подписей лишь сплотили людей, увеличили очереди и придали новый импульс гражданской активности. 

Моя позиция ясна: Сербия заслуживает справедливости, демократических институтов и европейского будущего. ДА — НАТО. ДА — ЕС. ДА — евро. ДА — признанию и мирной нормализации отношений с Косово. ДА — поддержке Украины. 

Сербия должна выбрать Европу, а не авторитаризм; сотрудничество, а не конфронтацию; свободу, а не страх. 

Демократическая европейская Сербия может стать сильным партнером для всего региона.

Гюнтер Фелингер-Ян, председатель Австрийского комитета за расширение НАТО, кандидат в федеральные президенты Австрии (2028 г.)

Гюнтер Фелингер-Ян, кандидат в федеральные президенты Австрии: Историю нужно помнить, но в настоящем необходимо требовать ответственности.

"... Мое президентское обязательство на 2028 год: Австрия должна твердо выступать за мирное самоопределение, демократию и права человека во всей Южной Азии. 

Индия — великая цивилизация, но ни одно государство не должно полагать, что границы важнее свободно выраженной воли народа. 

От Кашмира и Пенджаба до Северо-Востока и Юга — на политическое недовольство следует отвечать демократией, диалогом и мирным выбором, а не репрессиями или насилием. 

Я поддерживаю принцип, согласно которому различные народы должны иметь возможность открыто и мирно обсуждать свое конституционное будущее. 

Австрия должна использовать свой голос в Европе и на международной арене для защиты прав человека, демократического диалога и мирного урегулирования конфликтов.

Карта на моем плакате — это политическая концепция для обсуждения, а не изображение официально признанных границ. 

Моя цель — не война и не хаос. Моя цель — более свободная, мирная и процветающая Южная Азия, основанная на согласии, а не на принуждении. 

Став федеральным президентом Австрии, я буду последовательно отстаивать этот принцип: свобода, безопасность и процветание для всех народов".— Гюнтер Фелингер-Ян, кандидат в федеральные президенты Австрии.

***

"... НЕТ соглашению о свободной торговле между ЕС и Индией — никакого подписания, никакой ратификации! 

Индия вправе выбрать БРИКС в качестве своей геополитической платформы. Европа столь же свободна в решении вопроса о том, кто получит привилегированный доступ к единому европейскому рынку.

 Реальная картина торговли очевидна: в 2024-2025 финансовом году на рынки ЕС, НАТО и ЕАСТ пришлось около 188,5 млрд долларов (43,1%) индийского товарного экспорта (при подсчете стран, входящих в несколько объединений, только один раз). 

Экспорт в страны - действующие члены БРИКС составил лишь около 80,5 млрд долларов (18,4%). 

Это означает, что демократические европейские и трансатлантические рынки закупают у Индии более чем вдвое больше товаров, чем БРИКС. 

Мой посыл Нью-Дели прост: нельзя рассчитывать на стратегические привилегии со стороны Европы, делая при этом политическую ставку на БРИКС. 

Я призываю Совет ЕС остановить процесс заключения соглашения до его подписания и ратификации и потребовать реальной взаимности, стратегической надежности, честной торговли и уважения к международному порядку, основанному на правилах. 

Европа должна быть сильной, а не наивной. 

НЕТ соглашению о свободной торговле между ЕС и Индией, пока Индия не предпочтет партнерство с демократическими странами участию в БРИКС",  

- Гюнтер Фелингер-Ян | Экономист • Автор • Председатель Австрийского комитета за расширение НАТО | Кандидат в президенты Австрии (выборы 2028 года)

***

"... Я приношу извинения за преступления и несправедливость европейского колониализма XIX века. Европа должна честно взглянуть на свою историю. 

Однако колониализм не может служить вечным политическим алиби для нынешних правительств стран БРИКС. 

Страдания прошлого не оправдывают отрицание геноцида, коррупцию, авторитарное правление, агрессивные войны, поддержку диктаторов или катастрофическое качество управления в наши дни. 

Историю нужно помнить, но в настоящем необходимо требовать ответственности. 

Я отвергаю мысль о том, что любую критику в адрес БРИКС можно просто отмахнуться ссылкой на «колониализм». Ко всем должны применяться одни и те же стандарты: соблюдение прав человека, подотчетность, мир, демократия, верховенство права и эффективное государственное управление. 

Европа должна признать собственные ошибки, но и лидеры БРИКС обязаны отвечать за свои. 

История заслуживает правды, а не оправданий. Нет оправдания отрицанию геноцида. Нет оправдания коррупции. Нет оправдания авторитаризму. Нет оправдания плохому управлению. Нет оправдания агрессивной войне", — Гюнтер Фелингер-Ян, Австрийский комитет за расширение НАТО.

Известный советский и российский режиссёр и писатель ЭДУАРД ТОПОЛЬ (Эдмонд Топельберг) написал открытое письмо президенту США Дональду Трампу

 Известный советский и российский режиссёр и писатель ЭДУАРД ТОПОЛЬ (Эдмонд Топельберг) написал открытое письмо президенту США Дональду Трампу.

«Уважаемый господин Президент! Дорогой Дональд!

Как автор пятидесяти книг и нескольких десятков фильмов о России, я считаю, что имею право проинформировать Вас перед Вашей встречей с Путиным.

Вы должны знать, что он не может остановить войну с Украиной, даже если Вы дадите ему свою виллу Мар-а-Лаго на Палм-Бич, Trump Tower в Нью-Йорке и несколько десятков своих гольф-клубов.

И не потому, что не хочет сделать перерыв в войне, а потому, что не может.

Поскольку он знает русскую историю не из учебника Медведева, а из той, настоящей:

Возвращение русских войск из Европы в Россию после победы над Наполеоном привело к антицарскому восстанию декабристов в 1825 году.

Поражение России в русско-японской войне привело к революции 1905 года.

Бегство миллиона русских солдат с русско-германского фронта во время Первой мировой войны привело к отречению императора Николая II и Февральской революции 1917 года.

Мир, подписанный Лениным с немцами, позволил большевикам расстрелять всю царскую семью.

С возвращением советских войск из Афганистана в феврале 1989 года начался распад СССР.

Зная это, Путин не может завершить войну с Украиной и отправить свои войска домой.

Только возможность оставить почти всю свою армию в Европе в качестве войск оккупации в мае 1945 года помогла Сталину избежать послевоенного переворота.

Поэтому Путин мечтает об оккупации Украины, а также прибалтийских государств, Финляндии, Польши и т. д., чтобы держать свою армию подальше от Москвы.

Он помнит, как 525 тысяч солдат, вернувшихся из Афганистана в 1989 году, превратились в афганских бандитов, терроризирующих всё население СССР.

И он знает, что произойдёт, если полтора миллиона солдат, умеющих профессионально убивать, грабить и насиловать, вернутся с украинского фронта.

Война с Украиной позволила Путину избавиться от двух миллионов своих самых активных противников, которых он заставил бежать из России, а остальных молодых россиян либо бросил на фронт, либо втянул в карательные службы.

Сегодня любая война — с Украиной, с прибалтийскими странами, с НАТО — и с кем угодно ещё — является лучшим способом заставить Россию подчиниться Путину и его хунте.

К сожалению, ни один из Ваших советников не объяснит Вам этого перед встречей с Путиным, но Вы можете проверить мои аргументы с Джеком Матлоком и Майклом Макфолом.

Я не хочу, чтобы Путин, гангстер, вор и убийца миллионов людей, продолжал бесстыдно обманывать Вас, лгать и водить за нос моего Президента.

Конечно, я не военный эксперт и не политолог, но я писатель с хорошей памятью.

Я помню, как Рональд Рейган, Маргарет Тэтчер и папа Иоанн Павел II смогли снизить цену нефти до 9 долларов за баррель, дали афганцам «Стингеры» и таким образом остановили московское завоевание Афганистана и разрушили СССР.

Если Вы хотите остановить Путина и имперские амбиции, которые разделяет как минимум половина российского населения, Вы должны сделать то же самое — снизить цену нефти до как минимум 25 долларов за баррель и дать Украине оружие, которое поможет ей раздавить агрессора.

Что касается Вашего желания установить американо-российские партнёрские деловые отношения, не на словах, а на практике, то это может произойти через сто лет или, в общем-то, никогда.

Если Вас интересует, почему, позвоните мне, я объясню.

С уважением,

ЭДУАРД ТОПОЛЬ, гражданин США и Израиля.

Олексій Дудченко: Ізольовані племена Нілгірі в Індії зберегли сліди прадавніх міграцій із Сибіру

Плато Нілгірі, розташоване у гірській системі Західних Гат на півдні Індії, протягом тривалого часу виконувало функцію природного ізолятора. Огороджений стрімкими природно-географічними бар'єрами та густими тропічними лісами, цей унікальний екологічний анклав став прихистком для автохтонних спільнот, чий традиційний устрій та соціокультурні практики впродовж багатьох десятиліть залишаються об'єктом прискіпливого вивчення та дискусій в антропологічній науці. 

У межах цього екологічного анклаву автохтонне населення сформувало унікальну систему міжетнічного поділу праці. Скотарі тода мешкають у традиційних напівциліндричних бамбукових житлах («мунд») і практикують культ священних буйволів. На генетичному рівні ця популяція демонструє один із найвищих в Азії показників персистентності лактази — здатності розщеплювати лактозу в дорослому віці. Цей феномен є виразною еволюційною аномалією, оскільки генетичний внесок кочових скотарів євразійських степів, становить у тода лише 7,8%, що вказує на дію потужного локального природного добору. 

Інші ендемічні групи регіону займають суміжні ніші: ремісники кота спеціалізуються на ковальстві та гончарстві, а збирачі дикорослого меду курумба відомі як знахарі. Останні мають чітку субкультну та кланову диференціацію, зокрема виокремлюються екзогамні групи джену-курумба («лісовий мед») та бетта-курумба («гори»). 

Масштабний повногеномний аналіз у поєднанні з дослідженням мітохондріальної ДНК (мтДНК) дав змогу реконструювати генетичну історію цих популяцій. Завдяки даним міжнародного консорціуму GenomeAsia 100K та давньогеномним панелям AADR науковцям вдалося з'ясувати дивовижні деталі їхнього походження. Більшість генетичного різноманіття Південної Азії традиційно моделюється як трикомпонентний коктейль:  

Олексій Дудченко: Прадавній стимулятор епохи плейстоцену: як 25 тисяч років тому мисливці-збирачі із Сулавесі відкрили бетель

У той час, коли континентальна Європа була вкрита льодовиками, а в північних широтах панували суворі тундростепи, мисливці-збирачі індонезійського острова Сулавесі вже практикували регулярне вживання природних психоактивних речовин. 

У ході спільного дослідження палеоантропологи та біохіміки отримали перші прямі докази регулярного споживання рослинних психостимуляторів у далекому минулому. Це відкриття не лише зміщує хронологічні рамки фармакологічних практик людства на десятки тисячоліть назад, а й глибоко змінює наші уявлення про пізнавальні здібності та когнітивну складність доаграрного населення. 

Тривалий час у науковій спільноті панував консенсус: свідоме, систематичне вживання наркотичних та стимулюючих речовин увійшло в побут людини разом із Неолітичною революцією (приблизно 10–12 тисяч років тому). Вважалося, що лише із переходом до осілого сільського господарства та появою надлишків продовольства суспільства отримали час, ресурси та глибокі ботанічні знання для виготовлення пива (звареного з ячменю близько 13 тис. років тому в Леванті),  культивації коки (8 тис. років тому в Андах), використання кактуса-психоделіка Сан-Педро (Перу, 10.4 тис. років тому) чи збору псилоцибінових грибів.

Первісних мисливців-збирачів уявляли як людей, що діяли суто в межах стратегій виживання, оминаючи складноадаптивні фармакологічні практики. 

Проте нове дослідження, що ґрунтується на аналізі рідкісних палеоантропологічних знахідок із острова Сулавесі, руйнує цей неолітичний стереотип, переносячи витоки світового наркоспоживання у глибокий пізній плейстоцен — на 25 000 років у минуле.

Олексій Дудченко: ДНК-революція III тисячоліття до н. е.: Феномен дзвоноподібних келихів і геномна трансформація Північно-Західної Європи

У період приблизно з 2750 до 2500 року до н. е. археологічна культура дзвоноподібних келихів набула широкого розповсюдження у Західній та Центральній Європі, перш ніж зникла між 2200 та 1800 роками до н. е. 

Загадкова кераміка у формі перевернутих дзвонів, мідні кинджали та кам’яні щитки для захисту зап’ястя — майже два століття ця проблема залишається предметом гострих дискусій в науковій спільноті. Що насправді являла собою археологічна культура дзвоноподібних келихів — міграцію нового населення чи лише поширення модної технології та речей? 

Результати дослідження, опубліковані міжнародною групою палеогенетиків у журналі Nature, виявилися значно радикальнішими, ніж припускали найсміливіші гіпотези. Щоб зрозуміти вагу цієї революції, варто поглянути на сама поховання. Культура дзвоноподібних келихів залишила по собі виразний «пакет престижу». В чоловічих похованнях зі зброєю археологи знаходять не просто багатий орнаментований посуд, а й цілий набір високостатусного спорядження: мідні кинджали, витончені крем'яні наконечники стріл із бічними виїмками, а також відшліфовані кам'яні прямокутники з отворами — захисні щитки для зап'ястя. Вони захищали передпліччя стрільця від тетива лука і часто слугували символом військового рангу. Особливою маркою якості були V-подібно просвердлені ґудзики з бурштину або гагату, а також самі келихи, виготовлені з високою майстерністю та прикрашені геометричним штампованим орнаментом. 

Втім, головне питання полягало у тому, хто саме користувався цим престижним імпортом.

На рубежі III тисячоліття до н. е. Європа опинилася в епіцентрі масштабних культурних трансфjрмацій. Зі сходу, з євразійських степів, у Центральну Європу увірвалася хвиля скотарів ямної культури, принісши із собою «комплекс шнурової кераміки» та нове генетичне коріння. Майже одночасно із заходу та півдня поширився феномен дзвоноподібних келихів.

Олексій Дудченко: Сардинці є головними спадкоємцями перших хліборобів Європи

 Близько 8 500 років тому перші землеробські спільноти з Анатолії розпочали масштабну експансію вглиб Європейського континенту. Вони рухалися двома основними шляхами: дунайським коридором у Центральну Європу та середземноморським узбережжям. 

Ці переселенці принесли із собою не лише окультурену пшеницю, ячмінь, одомашнених кіз та овець, але й революційний аграрний уклад. Головне ж — вони принесли власний генофонд, що назавжди трансформував генетичний ландшафт континенту. У сучасній палеогенетиці цих людей називають анатолійськими неолітичними землеробами (Anatolian Neolithic Farmers, або ANF). Завдяки дослідженням стародавньої ДНК (aDNA) вчені довели, що фенотипово вони суттєво відрізнялися від корінних європейських мисливців-збирачів: землероби мали переважно світлу шкіру, темне волосся, карі очі та характерні генетичні маркери адаптації до вуглеводного раціону (зокрема підвищену копійність гена AMY1, що відповідає за розщеплення крохмалю). Сьогодні найбільший відсоток аутосомної спадковості цих давніх хліборобів зберегли сардинці.

Тарас Чухліб. Слово «УКРАЇНА» - назва краю, народу та держави Східної Європи (XІI – XVIII віки): Історико-лінгвістичні студії

 

Тарас Чухліб. Слово «УКРАЇНА» - назва краю, народу та держави Східної Європи (XІI – XVIII віки): Історико-лінгвістичні студії. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2026. – 560 стор.

 Зважаючи на те, що книга вийшла обмеженим накладом – автор росповсюджує її електронний варіант! - https://www.academia.edu/175269154/

У книзі розкривається історико-лінгвістичний процес уживання назви «Україна» у середньовічну та ранньомодерну добу історії Східної Європи. Автор стверджує, що слово «Україна» впродовж ХІІ – XV ст. використовувалося для означення окремих частин («краю», «землі», «уділу») Києво-Руської держави, а згодом – Київського і Чернігівського князівств, Сіверської та Волинської землі Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтійського. Наприкінці XVІ – першій половині XVII ст. слово «Україна» в межах Речі Посполитої у багатьох випадках вживалося як синонім щодо назви великої території старожитньої Русі, де проживав «руський народ» та вживалася «руська мова». Вже у середині революційного XVII ст. хоронімічна назва «Україна» стає політонімімом й функціонує в офіційному дискурсі для ідентифікації новопосталої на теренах Східної Європи держави Військо Запорозьке. Також протягом другої половини XVII – XVIII ст. старовинний етнополітонім «руський народ» поступово змінювався на ранньонаціональну назву – «український народ». Книга доповнена оригінальними історичними документами та матеріалами. Видання розраховане на усіх, хто цікавиться історією України та Східної Європи.

 Taras Chukhlib. The word "UKRAINE" - the name of the land, people and state of Eastern Europe (XII - XVIII centuries): Historical and linguistic studies. - Kyiv: Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, 2026. - 555 p. 

The book reveals the historical and linguistic process of using the name “Ukraine” in the medieval and early modern periods of Eastern European history. The author argues that during the 12th–15th centuries, the word “Ukraine” was used to refer to separate parts (“region,” “land,” “share”) of the Kyiv-Rus' state, and later – the Kyiv and Chernihiv principalities, the Siversk and Volhynia lands of the Grand Duchy of Lithuania, Rus', and Zhemoytia. At the end of the 16th and first half of the 17th centuries, the word “Ukraine” was often used within the Polish-Lithuanian Commonwealth as a synonym for the name of the large territory of ancient Rus, where the “Rus people” lived and the “Rus language” was spoken. Already in the middle of the revolutionary 17th century, the chrononymic name “Ukraine” became a political name and was used in official discourse to identify the newly formed state of the Zaporizhian Host in Eastern Europe. Also, during the second half of the 17th and 18th centuries, the ancient ethnopolynym “Rus people” gradually changed to the early national name “Ukrainian people.” The book is supplemented with original historical documents and materials. The publication is intended for anyone interested in the history of Ukraine and Eastern Europe.

Василий Танасийчук: Радужній флаг в зеркале политического метанарратива

В своей истоковой, биополитической реальности этот феномен касается конкретных людей, их психологии, правового статуса и личной драмы. 

Но на уровне политического метанарратива постмодерн превратил LGBT+ в универсальный тотем, вокруг которого левый и правый дискурсы разыгрывают управляемый спектакль.

​Когда лево-либеральный мейнстрим поднимает радужный флаг, происходит чистейшая замена сущности симулякром.

В течение Pride Month крупнейшие транснациональные корпорации от инвестфондов вроде BlackRock до военных концернов вроде Raytheon, меняют логотипы на радужные. Это не «эмансипация». Это маркетинговый экспроприаторский захват. Повестка превращается в товар, а человеческая идентичность — в потребительский сегмент. Пока корпорации и медиа ведут страстные бои за местоимения и инклюзивность в голливудских фильмах, реальные политэкономические проблемы выносятся за скобки. Изначальный «бунт за свободу» утилизируется Системой и превращается в обязательный идеологический loyality-check для корпоративных элит, академических институтов и дипломатических миссий.

В свою очередь Правый популистский дискурс создает зеркальный симулякр, без которого левый просто не смог бы существовать. Для мобилизации правого электората феномен LGBT+ гиперболизируется до масштабов главной и единственной угрозы цивилизации. Сложный комплекс социальных процессов сводится к образу «коварного заговора элит по уничтожению семьи». Консервативный избиратель, страдающий от реальных экономических и цифровых процессов Постмодерна, находит понятный и видимый объект для атаки. Вместо того чтобы анализировать, как цифровой капитализм уничтожает уклад его жизни, он фокусирует весь свой протест на социокультурных симптом-эффектах. Правые политики продают защиту «традиционных ценностей» как электоральный товар, не предлагая при этом никакой альтернативы самому глобальному рынку. Они воюют с радужными флагами, но полностью поддерживают ту самую систему, которая эти флаги и производит.

Таким способом система кормится конфликтом. Левый и правый дискурсы в вопросе LGBT+ являются симбиотическими паразитами. Левый симулякр не может жить без правого «мракобеса», а правый — без левого «радужного радикала». Они подпитывают друг друга, удерживая внимание масс в постоянном состоянии медийной войны. 

В этой войне реальный человек с его уникальной душой, скорбью, поисками и болью исчезает. Он становится лишь метафорическим «патроном», которым обе стороны стреляют друг в друга в информационном пространстве. 

Но корпоративный «индульгирующий» прогрессизм, и политизированный «карательный» традиционализм - это лишь две разные маски одного и того же расколдованного, цифрового Левиафана.

Андрій Поцелуйко: Типологічний аналіз як шлях до гіпотез про генетичну спорідненість культур

 Порівняльне дослідження культурних явищ часто опиняється між двома крайнощами. З одного боку, подібність між традиціями може бути поспішно оголошена доказом спільного походження. З іншого — можливість незалежного виникнення подібних явищ іноді використовується як аргумент проти самого порівняння. Насправді між цими позиціями існує продуктивний проміжний простір: типологічний аналіз, який дозволяє спочатку встановити й описати структурну спорідненість культурних елементів, а вже потім обережно розглядати гіпотезу їхньої генетичної спорідненості.

Важливо передусім розрізняти факт і його можливе пояснення. 

Фактом є те, що в різних традиціях можуть бути засвідчені типологічно споріднені культурні елементи. Наприклад, у різних суспільствах можна зустріти уявлення про здобуття жінки через викрадення, конфлікт між чоловіками, демонстрацію військової доблесті або перемогу над суперником. Сам факт наявності таких елементів у різних культурах є емпіричним матеріалом. Але твердження, що вони походять від єдиної давньої традиції, вже не є фактом: це генетична гіпотеза, яку необхідно обґрунтовувати.

Саме тут типологічний аналіз набуває особливого значення. Його завдання полягає не в тому, щоб одразу встановити походження явища, а в тому, щоб визначити його внутрішню структуру. Недостатньо сказати, що дві традиції містять «викрадення нареченої». Потрібно з'ясувати, що саме стоїть за цим поняттям у кожній із них. Чи є викрадення юридично або ритуально легітимним? Чи має викрадач оголосити про свій намір? Чи передбачає процедура відкритий виклик суперникові? Чи є перемога в поєдинку умовою отримання права на жінку? Чи розрізняється «правильне» і «неправильне» викрадення? Чи пов'язана легітимність союзу саме з проявом військової доблесті?

Таке розкладання явища на окремі ознаки дозволяє перейти від поверхової схожості до структурного порівняння. Дві традиції можуть мати однаковий сюжетний мотив, але зовсім різну соціальну функцію. І навпаки, формально різні сюжети можуть виявляти однакову глибинну структуру. Тому предметом типологічного дослідження має бути не лише сюжет, а комплекс взаємопов'язаних культурних елементів.

Андрій Поцелуйко: Від факту до інтерпретації: філологія, музикологія і межі позитивізму

 Уявлення про розвиток людського мислення як послідовний перехід від теологічного до метафізичного, а від метафізичного до наукового належить Огюсту Конту. У його концепції «закону трьох стадій» людський розум поступово відмовляється від пояснення явищ через надприродні сили, потім — через абстрактні сутності, і зрештою переходить до позитивного знання, заснованого на спостереженні, фактах та встановленні закономірностей. Ця схема, хоча й була сформульована у ХІХ столітті, дає цікавий інструмент для осмислення розвитку гуманітарних наук.

На перший погляд може здатися, що філологія та музикологія не цілком відповідають позитивістському ідеалу науки. Адже їхнім предметом є не тільки матеріальні об'єкти, які можна безпосередньо виміряти, а й тексти, символи, художні форми, культурні значення. Проте значна частина роботи філолога або музиколога цілком може бути описана як фактологічна діяльність. Дослідник насамперед має встановити, що саме ми маємо перед собою.

Для філолога таким фактом може бути конкретне слово в рукописі, його граматична форма, варіант тексту, особливість орфографії, послідовність фрагментів, відмінність між двома списками. Перед тим як інтерпретувати текст, необхідно встановити його матеріальну й текстологічну структуру. Філолог може сказати: у цьому рукописі на певному місці вжито саме таку форму слова; в іншому списку вона має інший вигляд; певний фрагмент відсутній або, навпаки, доданий. Це вже не припущення, а текстуально засвідчений факт.

Подібна ситуація існує й у музикології. Тут фактами можуть бути нота, інтервал, ладова структура, ритмічна формула, мелодичний зворот, кількість тактів, повторення певного мотиву, особливості нотації, варіанти мелодії в різних рукописах. Дослідник може встановити, що певний ірмос записаний у конкретній системі нотації, має певну мелодичну структуру і певну послідовність інтервалів. Усе це становить емпіричний, фактологічний рівень музикознавчого дослідження.

Особливо добре це видно на прикладі історичного дослідження музичних рукописів. Спочатку дослідник встановлює джерело, його датування, походження, склад, систему нотації, текст і музичний матеріал. Потім описує конкретні музичні явища: лад, інтервали, мелодичні формули, каденції, структурні повтори. Лише після цього виникає питання про те, що ці структури означають.

Саме тут проходить принципова межа між фактом та інтерпретацією.

Принцеса Марія Монгольська, Деспіна Хатун

У 1265 році візантійська принцеса вирушила до Персії з однією метою: стати дружиною Хулагу-хана, правителя Ільханату та одного з найвпливовіших людей у ​​відомому світі.

Це була Марія Палеолог, незаконнонароджена дочка імператора Михайла VIII Палеолога. Шлюб був політичним розрахунком, замаскованим під дипломатію. Візантії потрібна була монгольська дружба. Дочка, навіть незаконнонароджена, була ціною. Вона здійснила подорож. Двір прийняв її.

Але Хулагу вже був мертвий. На час прибуття Марії до Персії чоловік, за якого вона перетнула світ, щоб вийти заміж, вже тижнями лежав під землею. Переговори не провалилися. Вони просто внесли корективи. Натомість її віддали Абака-хану, синові та наступнику Хулагу. Вона вийшла за нього заміж.

Майже два десятиліття Марія жила при монгольському імператорському дворі як дружина Абака-хана, відома там як Деспіна Хатун. Вона була християнкою в монгольській родині, візантійкою у світі Ільханідів, жінкою, чиє все життя було організовано чоловіками, які ніколи не питали її про вподобання.

Абака-хан помер в 1282 році. Коли її другий чоловік пішов і вона не мала жодної політичної ролі при монгольському дворі, Марія здійснила довгу подорож назад до Константинополя. Місто, яке вона покинула в молодості, все ще стояло. Імперія, яку її батько відвоював у латинських окупантів, була ледь-ледь цілою.

Вона не повернулася до придворного життя. Вона вступила до монастиря. Вона також побудувала, або відновила, церкву в Константинополі, присвячену Діві Марії. Вона стоїть і сьогодні, в районі, відомому як Фенер у сучасному Стамбулі. Церква Святої Марії Монгольської — єдина візантійська церква в Стамбулі, яка постійно перебуває в руках грецьких православних з моменту її побудови, ніколи не перетворюючись на мечеть. Це її відчутний слід у місті: будівля, яка пережила імперії, окупації та століття знищення. Те, що вона залишила після себе, – це церква, яка стоїть вже близько 700 років.

Андрій Сошніков: Двадцять п’ятий кадр російського сінема: серіал «Штрафбат» як культ безіменної могили

Простір колишнього СРСР влаштований дивовижно: це територія, де люди десятиліттями живуть усередині вигаданих текстів, щиро вважаючи їх історичною хронікою, а телесеріал Миколи Досталя «Штрафбат» (2004) за сценарієм Едуарда Володарського став головним візуальним текстом пострадянської рефлексії про Війну, який дивляться, над яким плачуть і який цитують без найменшого усвідомлення його справжньої суті. 

Ця картина постає як апофеоз пострадянського мазохістського міфу, що тріумфально завершує конструювання образа російської людини як абсолютно безправного, але парадоксально щасливого раба. 

Якщо радянські стрічки лакували утилізацію населення ідеологією, а Олексій Герман оголював сіру адміністративну вивіску, то на початку 2000-х років Системі знадобився новий продукт, покликаний пояснити пострадянському глядачеві, що його право бути знищеним державою — це не історична трагедія, а вища духовна скрепа. Г

оловна таємниця радянського кінематографа і його нинішнього, безпорадно-комерційного відгалуження полягає в тому, що він принципово не здатний зобразити російську людину через відсутність оптичного прицілу, адже після 1917 р. культурний шар був зрізаний під корінь, а на його місце прийшли «хлопці з передмістя», які отримали дипломи ВДІКу і почали знімати кіно про те, як вони собі уявляють «шляхетність».

У «Штрафбаті» цей збій досягає апогею, запускаючи конвеєр подвійної очистки для утилізації «некондиційного» субстрату. Якщо в класичних військових фільмах на кшталт «Гарячого снігу» під танки кидали звичайних радянських громадян, то тут Система виходить на якісно новий рівень рентабельності. Головними героями нам виводять злодіїв у законі, політичних в’язнів, розжалуваних офіцерів, священиків та вуличних шулерів. У даній оптиці цей батальйон — завод з утилізації сміття всередині біоробота, де держава чужими руками ліквідує потенційно небезпечний елемент, у якого ще залишилася хоч якась тінь суб’єктності, й одночасно примудряється отримати від їхнього знищення чисту військову вигоду.