Пошук на сайті / Site search

17.11.2026

Олексій Дудченко: Генетичний феномен «забутого народу». Як ДНК розкрила походження та долю карпатських сарматів

Вони панували у безкраїх євразійських степах із III століття до н. е., а із середини I століття н. е. заволоділи Великою Угорською рівниною, перетворившись на грізних сусідів і суперників Римської імперії. Ці кочовики залишили яскравий слід у військовій справі античності та навіть у легендах про короля Артура, проте жодна сучасна європейська нація не вважає їх своїми прямими предками.

Ідеться про сарматів, кочовий північноіранський народ, який у науковій літературі часто називають «забутим». Масштабне палеогенетичне дослідження угорських і румунських науковців, опубліковане в авторитетному журналі Cell у 2025 році, уперше розкриває походження, хвилі міграцій та подальшу долю сарматського населення Карпатського басейну.

Хто такі сармати та звідки вони прийшли? Історичні та археологічні дані свідчать, що сармати сформувалися на теренах Південного Уралу та Казахстану (археологи пов'язують їх із прохорівською культурою IV–II ст. до н. е.). 

Поступово просуваючись на захід, вони витіснили споріднених скіфів із Північного Причорномор'я. Згодом, у I столітті н. е., перші сарматські племена (язиги) перетнули Карпати й осіли в межиріччі Дунаю та Тиси. 

Щоб простежити цей шлях на молекулярному рівні, дослідники секвенували 156 стародавніх геномів I–V століть н. е. із території Великої Угорської рівнини та передгір'їв Карпат у сучасній Румунії, а потім об'єднали їх із уже відомими геномами степових сарматів. 

Генетичний аналіз засвідчив, що сармати Карпатського басейну мали переважно місцевий європейський генетичний профіль. Вони швидко змішалися з корінним населенням (кельтами, даками та іншими давніми мешканцями регіону) і перейшли до осілого способу життя. 

Головною відмінністю карпатських сарматів від сусідніх європейських народів стала невелика, але статистично значуща частка східноазійського компонента (ANA, або Ancient Northeast Asian), принесеного зі степів Уралу та Казахстану. Сармати, поховані в Румунії за межами Карпатської дуги, виявилися генетично значно ближчими до степових племен Уралу. Імовірно, вони слугували проміжною ланкою та своєрідним генетичним мостом під час міграції в Центральну Європу.

ООН запрещает защиту прав человека


 ООН только что проголосовала за проект резолюции, спонсируемый Кубой и Бразилией, в котором Западным демократиям предписывается больше не вводить санкции, не беспокоить и не преследовать диктатуры мира.

Резолюция была ПРИНЯТА!!!!

Нет, это не шутка.

16.11.2026

Алексей Кущ: Глобальный Евразийский остров

Британские аналитики заметили появление "геополитического тела", о котором вы могли многократно прочесть в моих аналитических публикациях.

Я назвал это "тело" Глобальным евразийским островом или Монгольской империей 2.0.

В Британии назвали аббревиатурой CRINK - Китай, Россия, Иран, Северная Корея и "ассоциированные" Пакистан, Эфиопия, Беларусь, Судан, Мьянма и Камбоджа.

Британские аналитики также увидели мир-системные войны (опять же в моей терминологии): на карте они показаны как стрелочки в сторону Украины, Ирака, Сирии, Ливана, Йемена и потенциальное направление мир-системных войн - в сторону Тайваня и Филиппин (на мой взгляд, риск для Филиппин намного выше).

В зоне рисков - Япония (Индо-Тихоокеанский регион), Норвегия (арктический регион), Вьетнам (Южно-Китайское море, которое, кстати, вьетнамцы называют Восточным), Грузия.

Это, кстати, перечень стран, которые будут пытаться "качать" в ближайшее время (возможно, кроме Норвегии).

Одна из ключевых геополитических битв будет за Пакистан - вовлечение его в Глобальный Евразийский остров позволит Китаю усилить свои позиции в Центральной Азии и в финале - в Монголии.

А сложение данного пазла, позволит Пекину выиграть у Вашингтона битву за влияние на Индию, которая в любом случае останется отдельным глобальным кластером.

Будущие возможные локации мир-системного противостояния: Арктика, Индокитай, островные азиатские государства, Африканский рог. Это плюс к Балто-Черноморской дуге и Ближнему Востоку

Rashit Ziatdinov: Георг Моргенштерне - «отец современных иранистических исследований»

Скифо-сакская зона — это не одно племя, а цепочка родственных диалектов, из которых до нас дожили вахи, осетинский и, вероятно, в какой-то мере пушту.

Ранние исследования сакского языка (Saka language) начались всерьёз в конце XIX - начале XX века, после того как в оазисах Таримской впадины (Синьцзян, Китай) были обнаружены многочисленные рукописи. Эти находки позволили установить, что сакский язык относится к восточноиранской ветви индоевропейской языковой семьи.

 Георг Моргенштерне - «отец современных иранистических исследований»

Георг Моргенштерне (1892–1978) - норвежский лингвист и профессор, которого называют «отцом современного изучения иранских языков».

Он рассматривал памирские языки не как единую генетическую семью, происходящую от одного праязыка, а как ареальную (географическую) группу, сложившуюся в результате длительных контактов между разными восточноиранскими диалектами.

Моргенштерне показал, что памирские языки происходят из различных древних восточноиранских диалектов, а не от одной общей основы.

Связь между вахаским и сакским языками

Учёный заметил ряд древних, архаичных черт, общих между вакхским языком (одним из южнопамирских, который он подробно описал) и древним хотанским диалектом сакского языка.

Однако Моргенштерне подчёркивал, что между ними есть и существенные различия, поэтому прямое родство он не утверждал - скорее, говорил о древнем диалектном родстве в рамках восточноиранской зоны.

Центральная идея Моргенштерне состояла в том, что пушту (афганский язык) восходит к древнему, не засвидетельствованному сакскому (скифскому) диалекту.

Он полагал, что первые носители пушту были одной из сакских (скифских) групп, переселившихся на юг.

В то время как другие учёные пытались связать пушту с авестийским или бактрийским языками, Моргенштерне - на основе подробного анализа фонетики и этимологии (например, в его труде An Etymological Vocabulary of Pashto) - настаивал на специфической связи с сакскими языками.

Моргенштерне также выявил совпадающие языковые изменения (в области звуков и лексики) между пушту и осетинским языками, которых нет в других иранских (например, в персидском).

Эти общие инновации - так называемые изоглоссы - он рассматривал как свидетельство общего происхождения пушту и осетинского в рамках широкой скифо-сакской диалектной зоны, когда-то простиравшейся по всей Центральной Азии и евразийским степям.

10.11.2026

Андрій Сошніков: У затінку Переможного Сонця: Як Малуша-Малфред та Добриня перепрошили Київський сервер

Справжнім інституційним шедевром Готського проєкту на Східному Шляху став масштабний, глибоко прорахований корпоративний реванш Древлянського дому під керівництвом онука Свенельда — воєводи Добрині Амаловича, який переформатував первісний, пухкий воєнно-торгівельний підряд варязьких конунгів роду Рюрика на ультимативний, жорстко централізований державний холдинг Київської Русі.

Для розшифрування внутрішньої природи цього макроекономічного перевороту необхідно провести тотальний ономастичний та правовий аудит джерел, звільнивши їх від пізнішої династичної цензури переписувачів роду Ярославичів. Капітуляція Коростеня у 946 році відбулася на основі почесного договірного компромісу: Мал пожертвував особистою свободою заради збереження своєї інфраструктури й був евакуйований як поважний державний в’язень до Любечського форту, де перетворився на літописного Малко Любечанина. Примусове залучення його дітей Добрині та Малуші до 10-річного рабства при київському дворі Ольги з 946 по 955 р. було жорстоким заложницьким карантином, покликаним гарантувати лояльність Древлянської землі. Добриня пройшов унікальну управлінську школу, послідовно обійнявши рабські посади конюха, придверника та ключника, що дозволило йому досконало вивчити внутрішній фінансовий та логістичний софт Варязького дому. Коли у 955 р. Добриня «отримав коня», це означало не просто свободу, а офіційне актування його як вільного дружинника та повернення Древлянського дому у відкритий політичний контур. Княгиня Ольга, проявивши вищу державну мудрість, тверезо прорахувала, що утримувати великий простір без союзу з міцним готським субстратом неможливо, і запустила процедуру кадрового злиття династій, результатами якої став легітимний шлюб Святослава Ігоровича з Малушою-Амалією, яка поряд з чернігівською Преславою, стала законною дружиною кагана. Цей династичний альянс перетворив Добриню Амаловича на вищого оператора Східного Шляху, чиї прерогативи у 970 р. вивели його на позицію фактичного диктатора Новгородської землі. 

Андрій Сошніков: Контроль над Гієрофантом: Харківський делікатний кейс Сковороди та інструменти шантажу у вищій операційній системі

Розгортання потаємного файлу про так званий «сексуальний скандал» навколо Григорія Сковороди у Харківському колегіумі наприкінці 1760-х рр. переводить наше розслідування у зону чистого, безжального кадрового менеджменту. У вищій геополітичній та орденській грі XVIII ст. жоден оператор такого інтелектуального калібру не може діяти в умовах абсолютної волі без наявності контрольного важеля.

 Офіційний образ «чистого, безгрішного мандрівника», який залишив Колегіум виключно через «небажання приймати чернечий постриг» чи через «сварки з єпископом Феофаном Слотським щодо викладання християнського добронравія», — це бездоганно сконструйована димова завіса. За цим фасадом ховається класична операція з фіксації провідника на гачок делікатного компромату (case-study моральної вразливості), проведена вищими церковно-державними Операторами для повного підпорядкування та блокування його метафізичної автономії. 

Харківський колегіум 1760-х рр. був не просто духовною семінарією, а найважливішим інкубатором та закритим фільтраційним хабом еліти на прикордонні. Сковорода зайшов туди викладати поетику, а згодом — синтаксис і грецьку мову, володіючи вищим розенкрейцерським софтом, отриманим у Бреслау та Токаї. Проте його занадто інтимний, герметичний і неортодоксальний метод індивідуального «обтісування каменю душі» молодих дворян, що базувався на концепції духовного синівства, яку він практикував із Михайлом Ковалинським та іншими учнями, миттєво викликав реакцію у відповідь Системи.

Андрій Сошніков: Анатомія провінційного контракту: Розбір «Цвинтаря домашніх тварин» Стівена Кінга

Стівен Кінг — письменник, безумовно, талановитий, але талант його суто ґрунтовий, провінційний. Кінг усе життя сидить у своєму штаті Мен. Що таке штат Мен? Обивателю здається: тиха американська глибинка, чорниця, сосни, лобстери. Насправді Мен — це сакральне ядро Нової Англії, колишня колонія Массачусетсу. Це земля, дощенту просочена давнім, хтонічним жахом першопоселенців перед диким, нецивілізованим Континентом.

Вітчизняний інтелігент звик думати, що США почалися зі свободи та демократії. Облиште. США почалися з суворих пуританських сект, які втекли з Англії, бо в самій Англії вони здавалися занадто божевільними. І ось Кінг, сам того не розуміючи, намацав глибинну, архаїчну структуру цієї пуританської свідомості — ідею незаконного контракту зі Смертю та витіснення провини.

Головний герой роману, Луїс Крід, вказує на важливий соціальний зріз. Він не просто обиватель, він — лікар, керівник медичної служби університету. В американській ієрархії лікар — це вершина міддл-класу, світський жрець. Медицина в США — це не про допомогу хворим (це вам не радянська поліклініка), це гігантська фінансова корпорація, каста недоторканних. Лікар свято вірить, що за допомогою технологій, пігулок та скальпеля він може контролювати життя і смерть, почуваючись деміургом. І ось цей пихатий технократ переїжджає з цивілізованого Чикаго вглиб штату Мен за стабільністю та пасторальною американською мрією: красивий білий будинок, лужок, любляча дружина, двоє дітей і кіт. Повний комплект із рекламного буклета. 

Але Культура (Чикаго) миттєво пасує, щойно стикається з дикою Природою (лісами Мена), де Кінг вибудовує горизонтальну модель ініціації, що складається з трьох чорних, послідовних кіл. Колом першим стає шосе перед будинком Крідів — федеральна траса, якою цілодобово з шаленою швидкістю мчать гігантські вантажівки корпорації Orinco. Це пульс капіталізму, безжальна машина американської модернізації, яка переїжджає все живе і постачає «матеріал» для подальших кіл. Другим колом виступає дитячий цвинтар (Pet Sematary) з граматичною помилкою у вивісці, збудований дітьми. Обиватель розчулюється від того, як дітки ховають папужок, але насправді це інституціоналізація смерті. Дітей змалечку привчають до думки, що за фасадом затишного буржуазного побуту ховається утилізація, і це перший рівень упокорення перед Системою. Третє ж коло — це давній індіанський цвинтар мікмаків, розташований за таємним бар'єром із повалених дерев. І тут ми знову бачимо «англійський слід». Індіанці мікмаки — це плем'я, яке британські колонізатори спочатку використовували у хутряній торгівлі, а потім акуратно стравили з іншими племенами і практично знищили. Земля залишилася, і на цій землі живе Вендіго — давній дух північних лісів.

Андрій Сошніков: Маніфести пустоти, або Про користь мовчання під час землетрусу

Сучасна людина влаштована дивно, щоб не сказати комічно. Коли навколо рушиться світ, тріщать стіни й стеля готова поховати під собою залишки її нехитрого побуту, вона не шукає очима найближчу опорну балку і не хапається за відро з водою. Ні, вона виходить на середину кімнати, відкашлюється і гучним, добре поставленим голосом вимагає від архітектора будівлі — який у цей самий момент із закривавленими руками намагається втримати фундамент — детального плану внутрішнього оздоблення кімнат на наступне 30-річчя. З обов’язковим зазначенням кольору фіранок і сорту паркету, який буде покладено у вітальні після того, як стихія вщухне. Якщо, звісно, взагалі буде кому той паркет топтати. Це дивовижний психічний феномен нашого часу: непохитна віра в те, що папірець із печаткою здатний скасувати закони фізики та логіку історичного процесу.

Під час війни, коли кожен день є лише низкою випадковостей, що дивом склалися у відносно стерпний візерунок, від верховної влади вимагають «маніфестів», «програм», «стратегій післявоєнного відновлення» та концептуальних відповідей на запитання: «За що ми сидимо під бомбами і як ми будемо жити далі?». Читати такі вимоги у стрічках соціальних мереж чи чути їх на нескінченних експертних круглих столах — задоволення специфічне, що межує з антропологічним дослідженням у психіатричній лікарні. Створюється враження, що люди щиро вірять, ніби президент чи міністри володіють магічним кристалом, у якому чітко видно обриси майбутнього миру, але підступно приховують цей кристал від населення з чистої шкідливості чи політичного егоїзму.

Viking Music

 Aeysa. Viking music https://x.com/Aeysamusic

Loved performing my song “Rætur mínar” from my debut album AEYSA. I absolutely love how this dress turned out!

Listen to  debut album AEYSA:

Spotify: https://open.spotify.com/album/6GRwcplmEYos2jGVMmfs5H

Apple Music: https://music.apple.com/us/album/aeysa/6819606436

YouTube Music: https://music.youtube.com/search?q=AEYSA

Thank you so much for all your love and support!

Aeysa.Radio: https://open.spotify.com/playlist/37i9dQZF1E4w3n5NLNnh9U?si=AJGz0glnSJuUjY-0lrcoWQ

***

Frayvra. Viking music 

Apple Music: https://music.apple.com/us/artist/freyvra/6775623478

***

Vyrma. Viking music

https://open.spotify.com/artist/5hUAGjm5uxRsqgHH31K4mE

https://music.youtube.com/playlist?list=OLAK5uy_mpBwwQJn7kNRcYT9oVyxfdcfGSnLCAT7g

Андрій Сошников: ГРУзія духу, або Анатомія дугінського симулякра

В лоб міркувати про «російську хтоничну ідею» та Олександра Гелійовича Дугіна — це робити класичну помилку інтелігента, який намагається сперечатися з текстом, якого насправді немає. Дугін — це не мислитель, не пророк і навіть не божевільний сектант, а в межах нашої специфічної реальності він є ідеальним «літературним негром» на окладі у Відомства, штатним скоморохом-криптографом, призначеним зображати «російську філософію» для зовнішнього та внутрішнього вжитку.

Якщо розбирати цю конструкцію холодно — тобто через призму станового генезису, апаратних ігор та колоніального контексту — то насамперед слід дивитися на паспорт і батьків. Олександр Дугін є сином Гелія Абрамовича Дугіна, генерал-лейтенанта Головного розвідувального управління Генштабу СРСР, а в радянській системі координат син цілого генерала ГРУ з елітної номенклатури в принципі не міг бути «антисистемним підпільником», який копирсається в підвалах просто так заради чистого мистецтва.

Весь цей «Южинський гурток» навколо Мамлеєва, Головіна та Джемаля, де формувався ранній Дугін і який радянська інтелігенція досі наївно вважає осередком містичного підпілля, у нашій оптиці постає класичним кураторським проєктом Відомства. Це був контрольований номенклатурний «бульйон», заповідник для золотої молоді та специфічних суб'єктів під щільним ковпаком органів, створений для випуску пари, відпрацювання мовних моделей майбутнього на випадок смерті марксизму та збору компромату на дітей вищої партноменклатури. 

Син генерала ГРУ Дугін прийшов туди не як бунтар, а як молодий стажист у спецархів, де його «ерудиція» зводилася до банального доступу до номенклатурних спецсховищ. Чоловік просто переписував від руки недоступні простим радянським інтелігентам переклади Рене Генона, Юліуса Еволи та німецьких геополітиків на кшталт Карла Хаусхофера і Карла Шмітта, механічно замінюючи в них «німецький дух» на «євразійство» і видаючи цей сурогат за автентичну «російську думку».

Олександр Сапронов: Махно і українське питання

Цей текст я написав ще перед повномасштабною війною. Хочеться його трохи доповнити та знову дістати на світ Божий. Великий тест, який буде цікавим для всіх, хто цікавиться постаттю Махна. Я давно цікавлясь історією ідей, тому можу розповісти не тільки «що робив Махно», бо це факти доволі відомі, а «чому він так робив».

Головним мірилом «хорошості» чи «поганості» Махна є три моменти:

1. Махно воював проти УНР.

2. Махно не українець, бо дивись пункт 1

3. Махно був в союзі з більшовиками, з чого випливають пункти 1 і 2.

Є факти, які ми не можемо заперечити.

Так, воював з УНР. Так, кілька разів був союзником більшовиків. Так, вважав Центральну Раду ворожою структурою. Так, підняв постання проти гетьмана Павло Скоропадського (але, заради справедливості, покажіть, хто восени 1918 року не підняв проти нього повстання)

Коли ми говоримо про Махна і махновський рух, ми одразу потрапляємо в пастку державницького світогляду (іншого в нас, в більшості своїй, немає).

Всі дії Махна і махновців, про які йшлося вище, були не тому, що він погано ставився до України, українців чи українства, а тому, що для Махна і його оточення УНР, УЦР, УД були уособленням державної влади, з якою він, як анархіст, мав боротись.

Тобто Махно воював проти Української держави не тому що вона УКРАЇНСЬКА, а тому що вона ДЕРЖАВА.

Війна українських анархістів у 1917-1919 рр. проти УНР/УД є неприйнятною з точки зору нашого сучасного погляду на ту революцію, але цілком закономірною, виходячи з логіки тих подій, ідей та ідеологій, які представляли УНР і анархісти.

09.11.2026

Андрій Поцелуйко: Чи справді числівник «один» міг походити від займенника «він»?

 На перший погляд, спроба виводити праіндоєвропейський числівник «один» від українського займенника «він», яку свого часу пропонував польський мовознавець і філолог Францішек Красуський, може здаватися доволі незвичайною, навіть абсурдною. Адже числівник позначає кількість, а займенник указує на особу або предмет. Проте, якщо поглянути на це питання з позицій історичного мовознавства, така ідея вже не видається цілком безпідставною.

У сучасній індоєвропеїстиці існують гіпотези, які пов'язують походження числівника «один» із давніми займенниковими та вказівними основами. Зокрема, праіндоєвропейську форму *h₁óynos, від якої походять латинське oinos, давньоірландське óen та інші відповідники, деякі дослідники пов'язують із давньою займенниковою основою зі значенням «той», «саме той», «той самий».

Тут можна побачити цілком зрозумілий шлях розвитку значення. Спочатку слово могло вказувати на певний предмет: «той», «саме він». Згодом таке виділення одного конкретного предмета могло перерости в значення «один», тобто окремий, єдиний предмет серед інших. Іншими словами, перехід від значення вказівного займенника до значення числівника не є чимось неможливим із погляду мовної еволюції.

Звичайно, це не доводить безпосереднього походження слова «один» від  займенника «він», яке на думку вченого було праіндоєвропейським, а також не підтверджує автоматично етимологію, запропоновану Красуським. Для такого висновку потрібні регулярні звукові відповідності та історичні проміжні форми. Проте сама ідея шукати витоки числівника в давніх займенниках цілком відповідає одному з напрямів серйозних етимологічних досліджень.

Отже, Красуський, можливо, помилявся у своєму конкретному поясненні, але сама постановка питання не була такою вже безглуздою. Адже цілком можливо, що числівник «один» на дуже давньому етапі розвитку мови був пов'язаний не стільки з абстрактним поняттям кількості, скільки з уявленням про окремо виділений предмет — «той», «саме він», «єдиний».

Андрій Поцелуйко: Трипілля, Сардинія та генетична загадка українців: що приховує наша давня спадщина?

Історія походження сучасних українців набагато складніша й цікавіша, ніж може здатися на перший погляд. Особливо коли ми намагаємося зрозуміти, яке місце в цій історії посідає Трипільська культура, що існувала на території сучасної України та сусідніх земель приблизно сім тисяч років тому.

Одна з найбільш інтригуючих загадок археогенетики полягає в тому, що в геномах сучасних українців поки не вдалося однозначно виділити генетичний внесок саме трипільського населення. Натомість ми бачимо спадковість від давніх європейських землеробів, які прийшли до Європи з Анатолії через Балкани.

І тут виникає принципове запитання: якщо в наших генах є спадковість від анатолійських землеробів, які були одними з предків трипільців, то чому ми не можемо говорити про трипільську спадщину?

Відповідь полягає в тому, що спільне походження не тотожне прямому походженню.

Від Анатолії до Трипілля

Приблизно в VII–VI тисячоліттях до нашої ери давні землеробські спільноти, пов'язані з Анатолією, поширювалися Європою через Балкани. Вони приносили із собою землеробство, нові технології, традиції та частину своєї генетичної спадщини.

На Балканах, у Центральній та Східній Європі ці люди змішувалися з місцевим населенням, утворюючи нові популяції. Трипільська культура була однією з таких історичних спільнот. Її носії мали значну спадковість від ранніх землеробів, але також зазнавали впливу інших популяцій.

08.11.2026

Олексій Дудченко: Магія вогню, води і крові: як хетти змивали прокляття поразок та вели діалог із богами ворогів

Для армії Стародавнього Близького Сходу поразка на полі бою означала набагато більше, ніж просто втрату території, зброї чи загибель товаришів. У суворому світогляді могутньої Хеттської імперії війна мала невидимий, містичний вимір: вважалося, що після гіркоти програшу на військо падає важкий тягар ритуальної нечистоти та зловісного прокляття. Щоб позбутися цього незримого лиха, хетти вдавалися до обрядів, які за сучасними мірками здаються моторошними та похмурими. У новому дослідженні в науковому журналі Colloquium Anatolicum, Мелтем Доган-Алпарслан зі Стамбульського університету детально аналізує десять клинописних фрагментів із фондів Музею анатолійських цивілізацій в Анкарі. 

Протягом бронзової доби хетти створили одну з найгрізніших військово-політичних систем стародавнього світу. Проте вони ніколи не пояснювали перемоги чи поразки виключно чисельністю війська або талантом полководців. 

Результат битви завжди інтерпретувався через призму прихильності чи гніву богів. У цій парадигмі воєнна поразка сприймалася як подія, що залишала на воїнах тавро ритуальної нечистоти. Простого перегрупування сил чи поповнення лав було недостатньо, адже потрібно було відновити порушений релігійний порядок і стерти негативні наслідки програшу. 

Важливим свідченням цієї практики є фрагмент клинописної таблички Bo 7425, який належить до групи текстів CTH 426, присвячених ритуалам для переможених армій. Хоча ця пам'ятка періоду Середнього Хеттського царства дійшла до нас у пошкодженому вигляді, споріднений і добре відомий текст KUB 17.28 розкриває моторошні деталі очисного процесу. У четвертій колонці цього тексту описується сувора церемонія. Спочатку здійснювалося сакральне розчленування, під час якого людину, цапа, цуценя та порося розрубували навпіл. Частини тіл жертв викладали по обидва боки проходу, створюючи своєрідний коридор. Додатково цей прохід обрамляли гілками колючих чагарників, на яких розпалювали священні вогні. Переможені солдати мусили пройти крізь цей вогняний коридор між розрубаними тілами. Після цього воїни виходили до берега річки, де їх окроплювали водою, а завершувався обряд черговим жертвоприношенням на відкритій місцевості. У цьому контексті вогонь, вода та жертви виконували роль не буденних елементів, а інструментів метафізичної трансформації. Перехід воїнів з одного боку коридору на інший означав їхнє очищення та символічне друге народження, тобто повне звільнення від скверни поразки.

07.11.2026

Андрій Поцелуйко: Якудза: організаційна структура, публічна присутність та образ етичного співтовариства

 Японська якудза є прикладом організованого співтовариства, яке історично мало власну структуру управління, ієрархію, систему внутрішніх правил і публічну присутність у суспільстві. Особливістю якудзи було те, що вона не завжди діяла конспіративно: її представники могли відкрито використовувати назви угруповань, мати штаб-квартири, проводити зустрічі та підтримувати контакти з місцевими громадами.

Штаб-квартири якудзи виконували функції адміністративних і організаційних центрів. Там відбувалися зустрічі керівництва, приймали членів угруповань, підтримували зв'язки між підрозділами та проводили внутрішні церемонії. Наприклад, одна з найбільших японських організацій — Yamaguchi-gumi — мала штаб-квартиру в місті Кобе. Наявність таких приміщень не означала, що угруповання мало статус зареєстрованої юридичної особи. Воно існувало як фактична організаційна структура з керівництвом, членством, внутрішньою ієрархією та територіальними підрозділами.

Важливою складовою самоідентифікації якудзи була система внутрішніх цінностей. Представники угруповань традиційно апелювали до понять честі, вірності, обов'язку, дисципліни та взаємної підтримки. Особливе місце посідала модель відносин «оябун-кобун», яка передбачала зв'язок між старшим покровителем і молодшим підлеглим. Такі відносини символічно будувалися за принципом батьківсько-синівської спорідненості та передбачали взаємні зобов'язання, повагу й відданість.

Наиб Букеле — единственный, кто понял концепцию реалистического каудильизма

 Наиб Букеле — единственный, кто понял концепцию реалистического каудильизма.

Он воплощает принципы Франсиско Морасана и по-настоящему противостоит доктрине Монро.

Поэтому существует жестокая разница между этой продажной правой и националистической правой, к которой Букеле искренне принадлежит.

Этот парень обладает знанием иберо-американской монархической истории и вместо того, чтобы отвергать её, он принимает такое культурное наследие как часть своей политики государства.

А эти другие негодяи не способны быть ничем иным, кроме как лакеями финансовой системы, которая презирает самые глубокие традиции Латинской Америки.

Найиб Букеле — миллениал-неопятидесятник, который управляет страной меньше Израиля и, заскучав после того, как посадил за решётку 70 тысяч человек в своей стране (тем самым искоренив преступность в процессе), теперь играет в Call of Duty с настоящей армией в единственном латиноамериканском государстве-банкроте, охотясь на стаи бандитов, которые едят человеческое мясо и молятся странным богам.

О такой истории должны писать целые реки чернил и давать ей мировую огласку, потому что это одна из тех авантюр, которые история будет вспоминать с большим эксцентричным интересом и, главное, как доказательство того, насколько сумасшедший мир мы имеем.

В Европе тоже существует «синто»

 В Латвии, одной из стран Балтии, имеется исконная религия «диевтуриба», известная как «латвийское синто».  

Она почитает природу — леса, деревья, солнце — как священное, чтит предков и отмечает смену сезонов праздниками. Её мировоззрение, а также стиль деревянных святилищ, гармонирующих с природой, поражают своим сходством с японским синто.

Это религия, которая пришла в упадок из-за христианизации и была «реконструирована» в 1920-х годах на основе народных песен и преданий. Она связана с подъёмом латвийского национализма в Новое время и может считаться одним из видов так называемого неопаганизма. В Латвии после распада СССР число последователей заметно выросло, и в их собственных храмах проводятся свадьбы и обряды.

На противоположном краю Евразии люди, чья история развивалась совершенно иначе, чем у японцев, находили священное в лесах, каменных источниках и предках точно так же, как это делают японцы.



https://x.com/chinyubo/status/2118969555074822357?a=waww7cugUfbvFeZ5DPg&s=20

Андрій Сошніков: Тріумф порожнечі: постмодернізм як вища форма інтелектуальної колонізації

У гуманітарних університетах усього світу студентам уже пів століття розповідають одну й ту саму зворушливу казку. Мовляв, у другій половині XX ст. людство нарешті подолало «тиранію великих ідей», звільнилося від диктату суворих ідеологій і увійшло в прекрасну епоху Постмодерну. Епоху, де немає єдиної правди, де панує плюралізм, іронія, свобода самовираження та захоплива гра смислами. 

Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Мішель Фуко, Жиль Дельоз — ці імена вимовляються з придихом, як імена визволителів людського духу від пут «репресивного модерну». 

Однак, якщо зняти з цих концептів рожеві окуляри ліберальної професури й поглянути на світ крізь оптику безжального метаісторичного цинізму, картина виявиться абсолютно іншою. 

Нічого в історії інтелектуальної думки не виникає просто так, унаслідок «раптового прозріння» групи лівих французьких інтелектуалів у кав'ярнях Сен-Жермен-де-Пре. Філософія — це завжди софт, який пишеться під конкретне залізо (економіку, армію, геополітику). І з цього погляду постмодернізм — це не філософський напрям, а найдосконаліша, високоточна психотропна зброя, створена для демонтажу суверенних ієрархій і зачистки смислового поля в інтересах реальних суб'єктів глобального управління. Це історія про те, як витончена інтелектуальна «грибниця» зуміла розчинити залізобетонні імперії та перетворити сучасну людину на ідеального, позбавленого волі споживача симулякрів.

Щоб зрозуміти, яку саме диверсію вчинив постмодерн, потрібно повернутися на крок назад — в епоху Модерну. Що таке Модерн?

06.11.2026

Олексій Дудченко: Хто був найбільшою популяцією в історії людства?

 Південноафриканські мисливці-збирачі койсани, які мешкають переважно в регіоні пустелі Калахарі, сьогодні поступаються за чисельністю багатьом іншим групам, зокрема народам банту. Проте фундаментальне дослідження повних геномів, свідчить про те, що протягом більшої частини історії сучасних людей саме койсани та їхні предки були найчисленнішою популяцією на планеті.

Міжнародна група дослідників під керівництвом Гі Лім Кім та Стефана Шустера секвенувала та проаналізувала повні геноми п'яти представників койсанських народів, зокрема носіїв мов джу та туу з Намібії, а також одного носія мови банту. Отримані дані порівняли з масивом із 420 тисяч однонуклеотидних поліморфізмів (SNP) від 1 448 людей з усього світу. Аналіз виявив унікальну генетичну особливість, адже геноми двох представників народу джу/'хоансі (зразки NB1 та NB8) містять виключно чисту койсанську генетичну лінію без жодних домішок пізніших міграцій чи схрещувань. Це дозволило вченим зазирнути в глибоке минуле людства, оскільки решта популяцій часто несли сліди давніх або недавніх генетичних контактів. За допомогою моделі парної сукупності марковського коалесцентного аналізу (PSMC) вчені реконструювали зміни ефективного розміру популяції протягом останнього мільйона років. 

Близько 100–150 тисяч років тому стався найдавніший поділ у сучасній популяції людей, коли предки койсанів відокремилися від предків усіх інших сучасних людей. Після цього розколу долі популяцій склалися по-різному. 

Предки койсанських народів зберегли найвищий рівень генетичного різноманіття серед усіх людей на Землі, а їхня ефективна чисельність залишалася стабільно високою протягом десятків тисяч років. 

Предки інших популяцій, зокрема пращури сучасних носіїв мов банту та позаафриканських груп, пережили серйозне скорочення чисельності в період між 30 і 120 тисячами років тому. Вони втратили понад половину свого генетичного різноманіття. Наприклад, популяція йоруба в Західній Африці скоротилася значно сильніше, а предки європейців та азіатів зменшилися до критичних показників через подальшу міграцію за межі Африки під час «Виходу з Африки». 

Автори дослідження пов'язують ці еволюційні розбіжності з масштабними кліматичними та екологічними змінами на Африканському континенті. У період між 80 і 100 тисячами років тому в Південній Африці кількість опадів збільшилася, тому регіон став вологішим і сприятливішим для виживання мисливців-збирачів. 

Водночас у Західній і Центральній Африці клімат став значно сухішим. Це могло спричинити важку кризу для місцевих популяцій, зокрема предків сучасних народів банту, чия чисельність різко впала. 

Лише близько 4 000 років тому з поширенням сільського господарства та початком так званої експансії банту чисельність носіїв цих мов стрімко зросла і згодом перевищила чисельність традиційних корінних спільнот койсанів. 

Це дослідження демонструє парадокс, адже попри порівняно невелику сучасну чисельність койсанів на тлі мільйонних народів банту чи європейських популяцій, саме вони є носіями найдавніших генетичних ліній людства. Їхні геноми слугують ключем до розуміння того, як наші предки пережили глобальні кліматичні виклики кам'яної доби. 

Детальніше: Khoisan hunter-gatherers have been the largest population throughout most of modern-human demographic history. Nature. 2014

Семья, правившая Азией, половиной Европы и Африки


 Очень естественно, что у человека с такой обширной семьей есть те, кто не любит её и хочет настроить её членов друг против друга.

Семья, правившая Азией, половиной Европы и Африки. Посмотрите на эту красоту.

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти