Андрій Поцелуйко: Від Варуни до Перуна: індоєвропейські архетипи у фольклорних образах святих Миколи та Касьяна

 Одним із найцікавіших явищ слов'янської народної релігійності є своєрідна опозиція між святими Миколою та Касьяном. Незважаючи на їхнє спільне походження з християнської агіографічної традиції, у народній уяві вони перетворилися на двох майже антиподів. Святий Микола виступає як милосердний заступник людини, захисник знедолених, покровитель мандрівників, худоби та землеробської праці. Натомість Касьян постає суворим, відчуженим і навіть небезпечним святим, чий погляд приносить лихо, а пам'ять про нього пов'язується з неврожаями, хворобами та всілякими нещастями. 

Подібна полярність давно привертає увагу дослідників, адже вона дивовижно нагадує одну з фундаментальних моделей індоєвропейської міфології.

Французький історик релігій Жорж Дюмезіль, розробляючи теорію трьох функцій індоєвропейського суспільства, показав, що верховна влада у багатьох індоєвропейських традиціях мала дуалістичний характер. Вона розподілялася між двома взаємодоповнювальними божествами — Мітрою та Варуною. Перший уособлював добровільний порядок, договір, взаємну довіру, справедливість і соціальну гармонію. Другий представляв містичну, сакральну та грізну сторону суверенності, був володарем космічного порядку, хранителем клятв і невблаганним карачем їхніх порушників.

Дюмезіль наголошував, що ці два принципи не протистоять один одному як добро і зло. Вони утворюють єдину систему влади, у якій мирний порядок не може існувати без можливості суворого покарання, а кара втрачає сенс без самого закону. Саме тому Мітра і Варуна майже завжди згадуються разом.

Якщо перенести цю модель на слов'янський фольклор, стає зрозуміло, чому образи Миколи та Касьяна настільки часто виступають парою. Микола незмінно допомагає людині. Він втручається у складні життєві ситуації, рятує від небезпеки, заступається перед Богом, проявляє милосердя навіть до грішників. У народних легендах він ніби наближений до людського світу й добре розуміє людські потреби. Саме ця функція посередника між небесним порядком і земним життям дозволяє побачити у ньому типологічну відповідність мітрівському образу.

Касьян, навпаки, перебуває ніби на периферії людського світу. За народними переказами, він через свою суворість або небажання допомагати людям був покараний Богом, тому його день припадає лише один раз на чотири роки. Його пам'ять пов'язували з небезпечним часом, а сам він часто виступає носієм кари. У цьому легко впізнається інший полюс суверенної влади — варунічний. Подібно до Варуни, Касьян не є доброзичливим покровителем людини; він радше символізує силу, що стоїть над людиною і нагадує про непорушність вищого порядку.

Саме тому зіставлення Миколи з Мітрою, а Касьяна з Варуною видається цілком обґрунтованим на типологічному рівні. 

Однак уважне читання народних легенд виявляє обставину, яка істотно ускладнює таку реконструкцію.

Андрій Поцелуйко: Охоронці наукових стандартів: Джеймс А. Джонсон і невидимий внесок редактора в розвиток сучасної індоєвропеїстики»

У розвитку будь-якої наукової дисципліни існують постаті, чиї імена пов'язують із великими відкриттями, новими теоріями або революційними методологічними підходами. Проте не менш важливою є діяльність тих учених, які забезпечують саме функціонування науки як системи. Вони рідко стають авторами гучних концепцій, однак саме від їхньої праці значною мірою залежить якість наукових досліджень, рівень академічної дискусії та збереження високих стандартів доказовості. До таких дослідників належить Джеймс А. Джонсон, Associate Editor одного з найавторитетніших спеціалізованих видань світу — Journal of Indo-European Studies. Його внесок у сучасну індоєвропеїстику полягає передусім не у створенні нової теоретичної школи, а у підтримці тієї інтелектуальної інфраструктури, без якої жодна наука не може успішно розвиватися.

Індоєвропеїстика є надзвичайно складною міждисциплінарною галуззю знань. Вона об'єднує порівняльно-історичне мовознавство, археологію, історію релігій, міфологію, антропологію, історію культури та дедалі частіше використовує результати генетики й цифрових гуманітарних досліджень. Така багатогранність відкриває широкі можливості для наукового пошуку, але водночас створює ризик появи необґрунтованих гіпотез, надмірно сміливих реконструкцій або побудов, що спираються більше на фантазію автора, ніж на перевірені факти. Саме тому редактори провідних міжнародних журналів відіграють надзвичайно важливу роль як своєрідні гаранти наукової якості.

Діяльність Джеймса А. Джонсона демонструє класичне розуміння академічної відповідальності. Як Associate Editor він бере участь у формуванні редакційної політики журналу, організації рецензування, відборі рукописів та оцінці їхньої відповідності сучасним науковим стандартам. Ця робота майже непомітна широкому загалу, однак саме вона визначає, які дослідження стають частиною міжнародного академічного дискурсу, а які залишаються недостатньо обґрунтованими для публікації.

Андрій Поцелуйко: Світові школи індоєвропеїстики: як університети формують сучасне розуміння праіндоєвропейського світу

Сучасна індоєвропеїстика вже давно перестала бути єдиною дисципліною з однаковими методами дослідження. У XIX столітті вона майже повністю ототожнювалася з порівняльно-історичним мовознавством, коли головною метою була реконструкція праіндоєвропейської мови. 

У XX столітті до неї поступово долучилися міфологія, історія релігії, археологія, антропологія, текстологія, а останніми десятиліттями — ще й археогенетика, комп'ютерна лінгвістика та статистичне моделювання мовної еволюції. Саме тому різні університети світу виробили власні наукові традиції, кожна з яких висвітлює окремий аспект індоєвропейської проблематики. Жоден центр не охоплює однаково сильно всі напрями, зате разом вони формують єдину глобальну мережу досліджень.

Порівняно-історичне мовознавство залишається ядром індоєвропеїстики. Саме воно дозволяє реконструювати звукову систему прамови, її граматику, лексику та закономірності розвитку окремих мовних гілок. Проте сама реконструкція є лише відправною точкою. Питання про те, ким були носії праіндоєвропейської мови, як вони жили, у що вірили, які соціальні структури створювали, неможливо вирішити лише мовними методами. Саме тому різні університетські школи спеціалізуються на різних вимірах індоєвропеїстики.

Одним із найавторитетніших сучасних центрів є University of California, Los Angeles. Каліфорнійська школа традиційно асоціюється передусім із фундаментальним порівняльним мовознавством. Тут сформувалася одна з найсильніших у світі традицій дослідження анатолійських мов — хетської, лувійської, палайської та лікійської. Саме анатолійські мови відіграли революційну роль у сучасній індоєвропеїстиці, адже вони підтвердили багато реконструкцій, які ще наприкінці XIX століття існували лише як теоретичні моделі. Дослідження H. Craig Melchert значною мірою визначили сучасне розуміння фонології та морфології найдавнішої індоєвропейської гілки. Тут також працювали Jaan Puhvel, який поєднав мовознавство з порівняльною міфологією, та Brent Vine, відомий працями з етимології та історичної семантики. Каліфорнійська школа насамперед прагне максимально точного відновлення прамови, тому її головними інструментами залишаються сувора фонетична реконструкція, морфологічний аналіз та текстологія давніх мов.

Андрій Поцелуйко: Методологічна виваженість і реконструкція індоєвропейської спадщини: науковий внесок Робіна Меєра

У сучасній індоєвропеїстиці дедалі помітнішою стає тенденція до переходу від побудови масштабних реконструктивних теорій до ретельного аналізу окремих мовних, культурних та релігійних явищ. 

Якщо класичний період розвитку дисципліни був пов'язаний із формуванням великих синтетичних концепцій, які прагнули відтворити цілісну картину праіндоєвропейської культури, то сучасне покоління дослідників дедалі частіше віддає перевагу поступовому накопиченню добре аргументованих фактів. Саме до цієї дослідницької традиції належить Robin Meyer, який поєднує класичні принципи порівняльно-історичного мовознавства із сучасними міждисциплінарними методами дослідження.

Хоча Робін Меєр ще не став автором фундаментальної теорії, подібної до трифункціональної моделі Georges Dumézil чи історико-етимологічних реконструкцій Calvert Watkins, його діяльність відображає характерну рису сучасної науки: розвиток дисципліни дедалі більше залежить не лише від окремих великих відкриттів, а й від удосконалення дослідницьких методів, критичного аналізу джерел і створення високих стандартів академічної аргументації.

Одним із найважливіших напрямів його роботи є дослідження індоєвропейської поетичної традиції. 

Давня поезія індоєвропейських народів зберегла численні мовні конструкції, які формувалися протягом багатьох століть і нерідко сягають ще праіндоєвропейської доби. Меєр досліджує сталі словосполучення, формульні епітети, сакральні вислови та особливості поетичної композиції, які простежуються у ведійських гімнах, гомерівському епосі, германській, кельтській та інших традиціях.

Андрій Поцелуйко: Homo Technologicus: людина, яка еволюціонує через технології

 Історію людства прийнято описувати через великі війни, держави, релігії, економічні системи чи культурні епохи. Одні мислителі вбачали сутність людини у розумі, інші — у праці, мовленні, грі або творчості. Проте існує ще один спосіб подивитися на людську природу — розглядати людину як Homo technologicus, істоту, яка розвивається насамперед через створення та вдосконалення технологій.

Якщо для Йогана Гейзінги людина є Homo ludens — істотою, що творить культуру через гру, а для Анрі Бергсона — Homo faber, людиною, яка виготовляє знаряддя праці, то концепція Homo technologicus робить ще один крок уперед. Людина не просто використовує технології. Вона еволюціонує завдяки ним. Саме технології є тим середовищем, у якому відбувається справжня історія людського виду.

Біологічна еволюція більшості живих організмів відбувається через природний добір. Зміни накопичуються протягом тисяч і мільйонів років, а виживають ті особини, які краще пристосовані до довкілля. Людина частково вийшла з-під влади цього механізму. Вона не стала чекати, поки природа подарує їй гостріші кігті, міцніші зуби чи швидші ноги. Замість цього вона створила кам'яну сокиру, спис, ніж, колесо, плуг, корабель, парову машину, комп'ютер і штучний інтелект.

Саме в цьому полягає унікальність людини як виду. Вона не змінює насамперед себе — вона змінює свої інструменти. А змінюючи інструменти, змінює власні можливості.

Коли перший представник роду Homo підняв із землі камінь і використав його як знаряддя, розпочалася нова форма еволюції. Відтепер розвиток залежав не тільки від генів, а й від технологічної спадковості. Кожне покоління отримувало не лише біологічну спадщину, а й накопичений арсенал знань, навичок і технічних рішень.

Андрій Поцелуйко: Лайка як еволюційно давня система соціальної комунікації: нейробіологічні основи, символіка домінування та приматологічні паралелі

Довгий час обсценна лексика розглядалася переважно як культурний або моральний феномен. Однак сучасні досягнення нейролінгвістики, клінічної неврології, еволюційної психології та приматології свідчать, що лайка є значно складнішим явищем. Вона не лише використовує мовні засоби, а й спирається на еволюційно давні механізми емоційної регуляції, агресії та соціального домінування. Саме тому дослідження лайки становить інтерес не лише для мовознавства, а й для нейронаук, антропології та біології поведінки.

Одним із найпереконливіших доказів особливого статусу обсценної лексики є клінічні спостереження за пацієнтами з афазіями. Праці неврологів і нейропсихологів, зокрема Antonio Damasio, Steven Pinker та Timothy Jay, показали, що після ураження мовних центрів лівої півкулі хворі можуть втрачати здатність до довільного мовлення, але при цьому зберігати можливість вимовляти автоматичні емоційні вислови, вигуки та лайливі слова. Цей феномен свідчить про існування принаймні двох відносно автономних мовних систем.

Перша система забезпечує свідоме, граматично організоване мовлення. Вона ґрунтується насамперед на роботі кори великих півкуль, передусім класичних мовних зон лівої півкулі. Друга система пов'язана з автоматизованими вокалізаціями та емоційним мовленням. У її функціонуванні важливу роль відіграють базальні ганглії, структури лімбічної системи, зокрема мигдалеподібне тіло, а також інші підкіркові центри, що беруть участь у формуванні афектів, реакцій страху, гніву та агресії. Саме тому обсценна лексика часто зберігається навіть тоді, коли пропозиційне мовлення істотно порушене.

Андрій Поцелуйко: Чому промислова революція відбулася в Англії, а не в Китаї: історія не технологій, а стимулів

Коли ми згадуємо промислову революцію, часто виникає враження, ніби до XVIII століття Європа стрімко випереджала решту світу в науці й техніці, а Китай залишався відсталою аграрною країною. Проте це один із найпоширеніших історичних міфів.

Насправді протягом багатьох століть Китай був однією з найрозвиненіших цивілізацій світу. Саме тут були винайдені папір, компас, порох, книгодрукування та безліч інших технологій, які згодом змінили людську історію. Китайська металургія, гідротехніка, виробництво шовку, порцеляни та сільське господарство досягли такого рівня, який для багатьох європейських держав залишався недосяжним.

До XVIII століття Китай був не периферією світової економіки, а її центром. Його товари користувалися величезним попитом. Європейці прагнули купувати чай, шовк, порцеляну, лаковані вироби та інші предмети розкоші. Натомість сам Китай майже не мав потреби в європейських товарах. Його економіка була настільки самодостатньою, що іноземні купці змушені були платити сріблом.

Саме ця ситуація стала передумовою однієї з найтрагічніших сторінок світової історії — Опіумних воєн.

Британська імперія зіткнулася з величезним торговельним дефіцитом. Срібло безперервно витікало до Китаю, а європейські товари не знаходили там покупців. Замість того щоб створити продукт, який справді зацікавив би китайський ринок, британські торговці знайшли інший спосіб вирівняти баланс. Вони почали масово постачати до Китаю опіум, який вирощувався в Індії.

Андрій Поцелуйко: Марсель Мельдер і сучасна індоєвропеїстика: методологія критичної реконструкції

 Найбільший внесок Marcel Meulder зробив у галузі історичного мовознавства, кельтології, германістики та порівняльної індоєвропеїстики. Його дослідження вирізняються суворим дотриманням класичного порівняльно-історичного методу, критичним ставленням до надто сміливих реконструкцій і прагненням поєднати лінгвістичний аналіз із даними історії культури. Методологія Мельдера є показовою для сучасної європейської індоєвропеїстики, яка після хвилі масштабних реконструктивних моделей дедалі більше зосереджується на перевірюваності гіпотез, точності мовних даних та міждисциплінарному аналізі.

Однією з центральних рис його наукового підходу є переконання, що реконструкція праіндоєвропейської спадщини повинна ґрунтуватися насамперед на мовних фактах, а не на апріорних культурологічних чи міфологічних схемах. Якщо певна реконструкція не знаходить достатнього підтвердження у фонетичних закономірностях, морфологічних відповідниках або семантичних паралелях, вона, на думку Мельдера, не може вважатися науково обґрунтованою. Такий підхід відображає загальну тенденцію сучасної компаративістики до максимального методологічного контролю.

Особливу увагу дослідник приділяє історичній семантиці. Він виходить із того, що слова не лише змінюють свою фонетичну форму, але й постійно трансформують свої значення під впливом культурних, соціальних і релігійних процесів. Тому реконструкція праіндоєвропейської лексики повинна враховувати не лише формальні відповідності, а й історію розвитку значень у різних мовних гілках. Завдяки цьому його праці демонструють, що семантична еволюція часто дозволяє точніше реконструювати давні концепти, ніж механічне зіставлення словникових відповідників.

Андрій Сошніков: Іранський поверх: модель імперії як сервісу

Давайте нарешті змиємо з очей цей солодкий ієрогліфічний грим і ввімкнемо холодний, цинічний прагматизм системного аналізу. Ніякого «гуманізму» чи «толерантності» у вищій геополітиці Залізного віку не існувало за визначенням. Більше того, якщо ми відкинемо романтичні міфи та поглянемо на тогочасні реалії крізь призму геополітичної прагматики, то побачимо, що за фасадом «м'якої сили» ховався чіткий інструментарій контролю. Іранське нагір’я в системі Глобального Оператора завжди посідало абсолютно особливе, стратегічне місце. Це був Верхній Поверх, Дах Ойкумени та Пост Гірського Наглядача.

Саме звідси розгорталася логіка поширення тієї грандіозної індогерманської або арійської родини народів, чию мовну єдність та спорідненість санскриту, зенду й більшості європейських мов згодом науково довели Франц Бопп, Авг. Потт та брати Грімм. І якщо колишня академічна наука бачила в Азії спільну статичну колиску цієї матриці, порівнюючи відгалуження народів із відділенням планет від космічної речовини або з розгалуженим деревом, то системний аналіз виявляє зовсім іншу динаміку. Безмежний степовий простір від Центральної Азії до Північного моря, позбавлений природних перепон, діяв як ідеальний провідник. Подібно до мовної хвилі Йоганна Шмідта, яка розходиться концентричними колами від центру, однорідна кочова маса заповнювала цей простір, де лише згодом через територіальну відокремленість виникли локальні племінні модифікації софту, що зберегли, проте, єдиний базовий інтерфейс.

Якщо плоскодонна Месопотамія була низинним цехом, де в річковій багнюці порпалися мільйони безликих «термітів», то з високих і суворих іранських хребтів за цим процесом пильно стежила вища адміністрація. Звідти періодично спускалися менеджери з важкими дубинами (або залізними мечами), щоб провести плановий аудит, зачистити збиткові офіси чи повністю змінити тубільну комендатуру.

Ці менеджери належали до унікальної групи зороастрійських народів, які колись спустилися з північних околиць Согдіани і тривалий час жили разом із греками та індусами під спільним ім’ям «aryas». 

Проте запеклі релігійні чвари розкололи цю спільноту, породивши протестантський дух свободолюбства, що відкинув тиранічну брахманську дисципліну та привів до заснування окремих націй. 

Спускаючись на південний захід, частина цих племен змішалася з автохтонним меланійським та хамітським населенням, і лише ті північно-східні та південні гілки — бактрійці, мідійці та перси, чий зендський та перський діалекти найменше постраждали від семітських домішок, змогли зберегти достатньо арійської чистоти й зверхності, щоб очолити подальшу експансію в Передній Азії.

Трансформації Африканських традицій в Америці

 Мапа візуалізує масштабний трансферинг, адаптацію та трансформацію духовних традицій під час трансатлантичної работоргівлі та демонструє, як традиційні вірування Західної та Центральної Африки

▪️перетнули океан, 

▪️трансформувалися під впливом християнства (передусім католицизму)

▪️сформували унікальні синкретичні релігійні системи Північної, Центральної та Південної Америки і Карибського басейну.

 Африканське вихідне ядро (прабатьківщина традицій)

У правій верхній частині мапи позначено регіони-джерела, звідки походять фундаментальні культові системи.

Йоруба (Yoruba) та Дагомея (Dahomey / фон) - стали основою для багатьох найвідоміших традицій (сантерія, кандомбле, вуду), подарувавши пантеони божеств (оріша, воду), складні системи ворожіння та ритуальної музики.

Конго (Kongo) мало величезний вплив на формування духовних практик у Новому Світі, зокрема через акцент на культі предків, роботі з духами природи та магічних предметах (наприклад, традиції пало).

Акан (Akan), Одінані (Odinani / ігбо), Екпе (Ekpe): Доповнили мозаїку африканських субстратів, які перенеслися на американський континент.

Карибський басейн та Центральна Америка — серце синкретизму

Карибські острови та узбережжя стали головним «котлом», де африканські вірування змушені були маскуватися під католицькі канони (це явище називається синкретизмом, коли африканські божества ототожнювалися з християнськими святими)

Гаїтянське вуду (Haitian Vodou) та Домініканський вуду (Dominican Vudú) поєднують елементи традицій фон, йоруба та конго з французьким і іспанським католицизмом.

Сантерія (Santería / Куба) базується переважно на традиціях йоруба, де кожен оріша має свого християнського святого-двійника.

Пало (Palo) та Абакуа (Abakuá) - традиції з сильним впливом бантських (конголезьких) та нігерійських коренів.

Регіон також рясніє локальними течіями: Kumina на Ямайці, Spiritual Baptist на Малих Антильських островах, Quimbois на Мартиніці та Гваделупі тощо.

 Північна Америка (США)

Louisiana Voodoo та Hoodoo - формувалися під впливом як французької/іспанської колоніальної культури Луїзіани, так і міграції з Гаїті. 

На відміну від організованих релігій, Hoodoo часто функціонує як народна магія, травництво та практичний окультизм, що глибоко вкорінився в афроамериканському фольклорі.

Південна Америка (Бразилія та Гвіана)

Південноамериканський регіон зберіг потужні, масові та добре структуровані афро-американські релігії.

Кандомбле (Candomblé) та Кімбанда (Quimbanda / Бразилія) зберігають дуже близький до автентичного зв'язок із пантеонами йоруба, фон та конго.

Умбанда (Umbanda) більш сучасний бразильський синтез, який поєднує африканські вірування з європейським спіритизмом (кардіцизмом), католицизмом та місцевим індіанським шаманізмом.

Шанго (Xango) та Тамбор (Tambor) у регіоні Бразилії та Суринаму відображають специфічні регіональні культи (наприклад, культ божества грому Шанго).

Winti (Суринам) та Comfa - традиції маронів (нащадків біглих рабів у джунглях Гвіани), які зберегли надзвичайно чисті елементи західноафриканських вірувань.

Легенда мапи чітко розділяє складові цих рухів: багатошарові кола показують походження (базовий субстрат) та додаткові впливи (накладені згодом європейські, індіанські чи сусідні карибські елементи).

Андрій Поцелуйко: Зооморфний код індоєвропейської міфології: лев, дракон і пес як символи космічного порядку у дослідженні Martin E. Huld

 У сучасній індоєвропеїстиці дедалі більшого значення набувають дослідження, присвячені символічному світу тварин, оскільки саме зооморфні образи нерідко зберігають найбільш архаїчні елементи світогляду, які переживають зміну мов, релігій і політичних систем. Стаття Martin E. Huld «Lions and Dragons and Hounds, Oh My!» є одним із прикладів такого підходу. Автор прагне показати, що лев, дракон і пес не є випадковими персонажами окремих міфів, а належать до єдиної символічної системи, витоки якої сягають праіндоєвропейської культурної спільноти. Завдяки поєднанню порівняльно-історичного мовознавства, компаративної міфології та аналізу епічних традицій різних народів Huld реконструює глибинну модель мислення, у якій кожна із цих тварин виконує особливу функцію в осмисленні космосу, влади, смерті та героїзму.

Вихідною тезою дослідження є положення про те, що індоєвропейські міфи не становлять випадкового зібрання локальних легенд, а відображають залишки спільної системи уявлень, сформованої ще до розселення індоєвропейських народів. Незважаючи на численні історичні трансформації, ця система зберегла власні структурні принципи, які можна виявити через повторюваність певних сюжетів, образів та мовних формул. Саме тому Huld розглядає лева, дракона та пса не ізольовано, а як взаємодоповнювальні елементи єдиного символічного комплексу, що описує фундаментальні принципи організації світу.

Найбільш універсальним образом у цьому комплексі постає дракон або змій. Автор показує, що майже в усіх індоєвропейських традиціях центральним міфологічним сюжетом є боротьба героя чи верховного божества із чудовиськом, яке персоніфікує хаос. У ведійській традиції Індра перемагає Врітру, у хетів бог Грози долає Іллуянку, у грецькій міфології Зевс перемагає Тифона, у германців Тор бореться зі світовим змієм Йормунгандом, а слов'янський Перун протистоїть Велесу. Незважаючи на різні історичні обставини виникнення цих текстів, їхня структурна подібність свідчить про існування спільного індоєвропейського міфологічного архетипу.

Особливість дракона полягає в тому, що він ніколи не виступає лише як велика небезпечна істота. Він символізує первісний безлад, який загрожує космічному порядку, порушує природний хід речей, затримує води, світло або родючість. Саме тому перемога героя над чудовиськом набуває універсального значення. Вона є не просто військовою перемогою, а повторенням акту космогонії — створення впорядкованого світу шляхом приборкання хаосу. Таким чином міфологічний сюжет набуває космологічного змісту, пояснюючи виникнення самого порядку буття.

Юрій Кисельов: Україна в сучасному глобальному вимірі: геополітичний та геософічний аспекти

Посилення геополітичних позицій деякими великими державами Сходу за одночасного послаблення країн Заходу створило значні безпекові ризики для України, що спричинили війну, розв’язану проти нашої держави китайським «проксі» – росією. Досягнення національної безпеки України в майбутньому можливе завдяки не лише євроатлантичній інтеґрації, а й особливо тісному зближенню з державами Балтійсько-Чорноморської осі та Великого Степу, які разом можуть утворити нову геополітичну та геософічну єдність – Мезоєвразію. Характеризуючись вищою, порівняно із Західним світом, пасіонарністю, країни Мезоєвразії можуть стати потужною й дієвою альтернативою російському євразійству. Мезоєвразія є потенційною третьою силою в ґлобальному людському просторі на противагу аґресивному Сходу та недостатньо сильному Заходу.

Enforcement of geopolitical positions by some great Eastern states with seeking Western countries at the same time created essential security risks for Ukraine that caused the war increased against our state by a Chinese “proxy” – Russia. Winning the national safety of Ukraine in future is possible thanking not to the Euroatlantic integration only, but also to the extremely narrow convergence with the states of the Baltic – Black Sea axis and the Great Steppe, that can together shape a new geopolitical and geosophical essence – Mesoeurasia. Characterizing by a higher, comparing with the Western realm, passionarity, countries of Mesoeurasia can became as a strong and active alternative to the Russian eurasianism. Mesoeurasia is a potential third force in the global human space in contrary to the aggressive East and the not enough strong West.

Вступ. Переломний момент історії, який сьогодні переживає світ і – особливо – Україна, яка понад десять років веде війну за незалежність проти російського аґресора, вимагає пошуку нестандартних шляхів подолання ґлобальної політичної кризи, яка охопила сучасну цивілізацію. Про кризовий характер сьогоднішньої доби свідчить не лише значна кількість воєн, що одночасно тривають у різних частинах світу, а й істотне пришвидшення геополітичних та етногенетичних процесів у антропосфері.

Метою дослідження є геософічне обґрунтування ідеї Мезоєвразії як ймовірної третьої, поряд із Заходом та Сходом, глобальної геополітичної сили. При виконанні дослідження застосовано такі методи, як діалектика, логічні (аналіз, синтез, порівняння), історико-географічний, описовий, картографічний.

Кирилл Серебренитский: О прогрессорстве

Мы не дождались и не дождемся ни Дед-Мороза, ни Гэндальфа в голубом вертолёте. Мы не поймаем золотую рыбку, не отыщем скатерть-самобранку, не изменим законы физики ради вечного двигателя и не получим сдачи неразменный рублик. 

 Поэтому: не было до сих пор и не будет впредь никакого прогресса социального или экономического. 

И социум, и экономика будут беспощадны по-прежнему. 

Всё, что есть в нашем распоряжении, - то, что обычно кажется социальным или экономическим прогрессом, - это индивидуация. 

Непрерывная война индивидуума с биомассой, Я-сознания с Оно-бессознательным. 

Непрерывный мятеж Эго-сепаратизма. 

В этой войне, - таинственно, неизьяснимо, вопреки всему, - индивидуум иногда одерживает победы, ему удаются некоторые прорывы, контратаки, выходы из окружения и диверсии.

Это, опять же, не бодрый марафонской прогресс в белых спортивных трусах. 

Это - болезненные циклические зигзаги, рваные алгоритмы, достижения фарфорово хрупкие, - 

все это вполне можно не только развернуть вспять, а просто расплющить, обратить в прах и смести в мусорное ведро, словно и не было. 

Конструкты, которые готовились, как подкоп для побега, целые тысячелетия - вполне можно испепелить в течение месяцев или недель. 

***

Поэтому, кстати, по моему убеждению прогрессоры - вот они кто:

это эмигранты, которые в чужих странах всеми силами оберегают свою прежнюю идентичность, - ей живут, ей дышат, ради неё идут и на труды, и на трудности, на нищету и на смерть. 

Прогрессор - это не щупальце антропомассы, тянущееся к другой массе, ради преобразования одного человековещества в другое вещество. 

Это тот, кто - волевым порывом, своей микроскопической, но устремленной, как пуля, волей, - из одной громады выявился, вылелился и вырвался;  

но в другой не растворяется. 

Внутри России часовенки и берёзки, родословная от Рюрика или фотография бородатого прадедушки-ямщика, Пушкин наизусть и Мусоргский в смартфоне - это личный изыск, комнатное увлечение, забава, прихоть, - и то : если только это не пресмыкательство, не выклянчивание пропуска вверх, не школьный рефлекс отличника. 

В изгнании это - подлинные палладиумы. 

Другое дело - то, что в нынешние времена изгнанничество из России не всегда исходит за географические пределы России. 

Изнутри границы изгнанников, возможно, ещё и больше, чем извне. 

Мы безусловно побеждены во всех странах, по всей планете, мы потеряли на только все государства, но и саму государственность, и это процесс необратимый. 

Но: когда мы потеряли государства - то и государства потеряли нас. 

Вместо кодекса поисков Святого Грааля, - который придавал бытию метафизический отсвет даже когда никто этому кодексу не следовал, - наступило время тотальной актуальности, то есть бессмысленного копошения живого ради выживания, бытования ради бытия. 

Власть захватили однодневные суетливые насекомообразные, которые притягивают внимание непрерывным движением, назойливым жужжанием, непрерывным самопоеданием и исходящей от них опасностью, (как осы или слепни), - но за бессмыслием идет скука, отчуждение, отвращение. 

Государства становятся не интересными, ненужными, и потому - рыхлыми, дырявыми, вялыми. Удушливость - это не сила, а вязкость - на прочность.

 Поэтому внутри этих макросистем вполне возможно - и создание любых конструктов, и суверенизация вплоть до автаркии.

Провалы альтернативных проектов - в том, что мятежники не осознают, что миростройство не ухудшилось, а совершенно изменилось. И не нужно следовать эталонам 19 века просто потому, что от 19 века уже не осталось ничего осязаемого. Российская Империя - это уже Атлантида, легенда, сказка, а не руины, которые можно реконструировать. Как и Австро-Венгрия, и Второй Рейх, и тд. 

Пришло время не бороться, а укрываться, не вступать, а уходить.

Андрій Сошніков: Свята Земля без гриму: логістичні коридори, скіфський слід та фабрикація біблійного інтерфейсу

Первісно ізраїльтяни були звичайними суворими залізними варварами, чий базовий алгоритм («око за око, зуб за зуб») та параноїдальні заклики до тотального винищення сусідів нічим не відрізнялися від решти дикунів. Навіть за царя Давида їхній моральний трек лежав на рівні кривавого хаосу, а імена лідерів масово містили коди язичницьких богів Ваала й Астарти. 

Протягом століть Метрополія вела запеклу внутрішню війну з цим хананейським субстратом: царі Аса, Йосафат, Йоас, Амасія, Азарія та Йоатам раз за разом намагалися заблокувати «чужі сервери», проте офіційні звіти сухо констатували системний збій: «тільки висоти не були знищені». 

Традиційний монотеїзм юдеїв є пізньою історичною ілюзією: сотні років у більшості юдейських домівок легально стояли терафіми та тисячі фігурок богині Ашери, а жінки в самому Єрусалимі відкрито місили тісто для пиріжків «Цариці Небесній» і кадили Ваалу (навіть у самому Храмі Яхве стояли предмети культу Ваала й Астарти, а Єремія відкрито заявляв, що число божеств зрівнялося з числом міст Юдеї). 

Проте протягом тисячоліття Оператор запустив через інститут Пророків технологію гуманітарного демпфера, яка не мала аналогів у стародавньому світі.

Науковий перегляд стратиграфії та відкриття в 1993 р. базальтової стели з Тель-Дана з арамейським написом про розгром царем Азаїлом «Дому Давида» остаточно приземлили цей міф. Хоча, якщо зняти маску теологічного пафосу, археологічні факти залізобетонно свідчать: у Х ст. до н. е. ніякої грандіозної «імперії» Давида та Соломона від Євфрату до Ейлата не існувало. 

Не менш скромною за своїми масштабами була й попередня епоха першого царя Ізраїлю Саула (Шауля), чиє умовне правління датується кінцем ХІ ст. до н. е. (близько 1029–1005 рр. до н. е.). Він походив із незначного роду Матрі Беньямінового коліна, і цей колишній орач фактично діяв як типовий племінний вождь — «суддя», висунутий для протистояння філістимлянам, а його воцаріння у Гілгалі чи Міцпі стало результатом компіляції кількох суперечливих біблійних версій. Уся його внутрішня політика зводилася не до створення централізованого адміністративного апарату, а до консолідації племінних ополчень навколо невеликої постійної армії у 3 000 воїнів та роздачі земельних наділів родичам, які й складали кістяк протодержавного управління в його тогочасній столиці Гів'ї. Релігійний конфлікт Саула з пророком Самуїлом через самовільне принесення жертви та виявлену «м’якосердість» до худоби та бранців Амалека лише підкреслює хиткість тогочасних інститутів влади. Кривавий фінал Саула під час битви з філістимлянами на горі Гілбоа, де він кинувся на свій меч, безпосередньо перегукується з долею ключових палестинських центрів: його зброю філістимляни пожертвували у храм Астарти, а обезголовлене тіло вивісили на стіні Бет-Шеана, звідки його таємно зняли вдячні жителі Явеш-Гілада. Сама наявність цієї міської стіни ХІ ст. до н. е., що належала ворогам ізраїльтян, наочно ілюструє межі реального географічного контролю перших єврейських правителів. 

Анатолий Кабар: Уточнення до ранньої еволюції людини

Вийшов надзвичайно цікавий препрінт Девіда Райха та його лаборатоторії в Гарвардському університеті, що деталізовано розглядає походження людей сучасного виду та їх ранню еволюцію. 

У цій статті пропонується припущення, що критичною подією в еволюції неандертальців було розширення ареалу ранніх сучасних людей у Європі 300 тисяч років тому. У міру поширення груп ранніх сучасних людей вони включили до свого складу архаїчних людей, що зрештою призвело до такого значного змішання, що результуюча популяція мала ~3-7% сучасного походження. 

Автор визначає кілька способів, якими це могло б призвести до високої ймовірності того, що ці прямі предки неандертальців збережуть ранні сучасні людські лінії як на мітохондріальній ДНК, так і на Y-хромосомах, одночасно кластеризуючись з денисівськими людьми по всьому геному.

 Попереднє пояснення цих закономірностей без унікальної популяційної динаміки, пов'язаної з розширенням ареалу, має менше 3% шансів на збіг з даними. В Африці ця гіпотеза також має пояснювальну силу: якщо популяція, що розширюється, також поглинала африканських архаїчних людей, це може пояснити докази того, що всі люди, які живуть сьогодні, змішані між лініями, які розділилися понад мільйон років тому та знову змішалися ~300 тис. років тому. 

Ця гіпотеза про розширення ареалу на два континенти корелює зі спільними археологічними рисами Західної Євразії та Африки, які були набагато менше присутні у Східній Азії, включаючи леваллуазські кам'яні знаряддя, покращене рукояті, використання вогню та охри, а також більші та організованіші місця для створення таборів. 

Мотивовані доказами того, що рання сучасна людська експансія відіграла певну роль в еволюції неандертальців та сучасної людини, я визначив 66 локусів, що охоплюють <0,1% геному, де люди сьогодні мають спільного предка з неандертальцями нещодавно, ніж відокремилися від денисівців. 

Це включає гаплотип FADS1/FADS2, який кодує фермент, що модифікує поліненасичені жирні кислоти рослинного походження, і може відображати адаптацію до більш різноманітного раціону, а також заміну амінокислоти в ARHGAP32, що модулює нейронні зв'язки, що може бути важливим у когнітивній еволюції сучасної людини.

Також додаю дані іншого долідження відповідно до якого лінія А гейдельберзьких людей з Північної Африки та Близького Сходу (Homo heidelbergensis), генетично споріднена з неандертальцями та денисівцями, приймала основну участь у формуванні людей сучасного виду (64-68%), а лінія В (Півіденноафриканська, можливо Homo heidelbergensis/rodesiensis/bodonensis) надала геному сучасних людей лише 32-36% свого генетичного матеріалу. 

Змішування відбулося нерівномірно і не повно. Після чого популяція теж розпалася на 2 лінії - OOA-like та non-OOA-like (африканська архаїка).  

Надалі рештки архаїчних людей з Південної Африки були поглинуті нововиниклими людьми нашого виду (OOA-like) і додали до геному африканських популяцій 20% генетичного матеріалу (non-OOA-like). 

В Євразії архаїчна домішка неандертальця за розселення з Північної Африки склала 3%. 

Помітьте навіть у неандертальця було дві хвилі вливання родезійських генів  лінії В (10% та 3-7%). 

Школа Меньшиковой: Концепция разделения фейри на дворы

 Концепция разделения фейри на дворы известна многим, и многие по умолчанию считают ее довольно древней. В действительности история сложнее, и начинается она в Южной Шотландии с появления Благого двора (Seelie Court), к которому позже добавился Неблагой (Unseelie Court) — как его дополнение и противовес.

В общем виде идея такова, что обитатели Волшебной страны подразделяются на два «двора» — Благой и Неблагой. Нередко это понимают упрощенно, полагая, что к Благому двору относятся «добрые» фейри, а к Неблагому — «злые»; или, как выражается Флоренс Мэриен Макнил в «Серебряной ветви», что речь идет о «созданиях добра» и «порождениях зла».

Шотландское слово seelie в словарях нередко ассоциируется с фейри — и как эпитет эльфийского двора, и как определение характера некоторых отдельно взятых фейри. Спектр значений этого слова — «счастливый, благой, благословенный, удачливый, добрый»; кроме того, оно может означать «приносящий удачу».

Unseelie, напротив, означает «опасный, несчастливый, неблагоприятный, злосчастный, нечестивый, богопротивный».

Как валлийцы называют своих фейри «тилвит тег» (Tylwyth Teg, «прекрасная семья»), а ирландцы — «дини мати» (Daoine Maithe, «добрый народ»), так и у шотландцев выражение Seelie Court, то есть «благой» или «счастливый двор», позволяло говорить о фейри, не подвергая себя лишней опасности: даже если говорящий привлечет внимание фейри, велика вероятность, что отнесутся к нему благосклонно, услышав столь лестное наименование.

Фейри Благого двора необычайно щедры к тем, кому благоволят, и добры к беднякам, которым дают хлеб и зерно. Верили, что они помогают тем, кто смог их умилостивить и расположить к себе; помощь эта может принимать разные формы, включая работу по дому и заботу о домашнем скоте. Но несмотря на общую доброжелательность, Благой двор не спускает людям с рук оскорбления и обиды. Даже такие фейри, которые традиционно считаются «благими», — например, брауни, — становятся опасными, если причинить им зло.

Неблагой двор — противоположность Благого, как явствует из самого названия. Его неизменно описывают как недоброжелательный по отношению к людям. Неблагой двор тесно связан со слуа ши — злобным воинством фейри, которое мучит людей и повсюду несет за собой болезни и смерть.

Описание Фейри Неблагого Двора, их взглядов и морали, которую они исповедуют, в ирландской мифологии отличается от других существ. Их основной идеей является сила, которая по их мнению делает их важными и достойными уважения. Их места обитания — холмы и леса, где они могут заманить в Промежуток («Ши») одиноких путников и использовать свои способности для личных целей.

Seelie и unseelie — достаточно комплексные понятия, но прямых моральных оценок они не содержат. Seelie может означать в том числе и «благой», но не означает «благочестивый» или «праведный»; подобные значения вообще неприменимы к шотландским благим фейри, которые с равным успехом могут и вредить людям, и помогать — в зависимости от мотивации.

Что до unseelie, то это слово и впрямь может означать «нечестивый», но не вызывает более зловещих ассоциаций. Названия «светлый» и «темный», возможно, более выразительны, но вместе с тем и связаны с более прямолинейными моральными оценками, поскольку в английском языке и в современной американской культуре светлое устойчиво ассоциируется с добром, а темное — со злом. Таким образом, замена названий повлекла за собой переосмысление и самих дворов, и относящихся к ним существ.

→ Морган Даймлер “Эволюция дворов фейри: от шотландских баллад до современной городской фэнтези” - https://mage.school/book/58477

→ Морган Даймлер “Благой и Неблагой (Нечестивый) дворы. Шотландская аристократия волшебного мира” -  https://mage.school/book/58202 

 Приглашаем вас посетить раздел “Магические ключи в истории и мифологии кельтов” - https://mage.school/home/library/bookkey/13

Ура, да здравствует Азербайджан!

 Ура, да здравствует Азербайджан!

Мы ни арабы, ни персы. Мы турки, мы следуем турецким традициям

Счастлив тот, кто говорит: «Я - тюрк!».

***

ДРУЗЯМ-АЗЕРБАЙДЖАНЦЯМ

Мій предок був огу́з чи печені́г,
відважний лицар Степу і Поро́гів,
молитву він творив Вогню Доріг,
і був Гир-А́т* у нього прудконогий.

Він знав свій рід у сорок поколінь
у глиб віків. В табун загнав сучасність.
І Сорок Дів на небі в безгомі́нь
ночей йому засяяли атла́снім.

Любив одну. Вона в його шатрі́
і господиня, і вітала танцем.
І відпускала тільки на зорі...
Нащадки нарекли його пога́нцем.

* Гир-Ат – у тюркських легендах магічний кінь-помічник

(с) Олег Гуцуляк

Армянский премьер-министр Пашинян предлагает обмен территориями с Азербайджаном

 Армянский премьер-министр Пашинян предлагает обмен территориями с Азербайджаном.

Армянский премьер-министр обнародовал план передела границ между двумя странами. Таким образом, анклавы и эксклавы исчезнут.

Что предлагает Пашинян?

▪️ Обмен территориями сопоставимого размера.

▪️ Открытие всех транспортных путей между двумя странами.

▪️ Отказ от всех взаимных территориальных претензий.

Пашинян: «Ереван и Баку должны оставить друг друга в покое по всем вопросам — включая Карабах, Гардман, Ширван, Нахичевань или Западный Азербайджан».

По словам Пашиняна, Армения и Азербайджан теперь имеют реальный шанс достичь мира. В августе 2025 года лидеры обеих стран подписали совместное заявление в Вашингтоне при посредничестве Трампа.

Это заявление включает планы транспортного коридора через Армению, соединяющего азербайджанскую материковую часть с Нахичеванью.

Азербайджан требует от Армении прямого соединения с Нахичеванью. На повестку дня может выйти обмен территориями, который объединит Нахичевань с основной территорией.

***

Армения и Азербайджан обменяются анклавами

Армянский эксклав:

— Арцвашен (Башкенд) — 38,2 км².

Азербайджанские анклавы:

— Кярки (Тигранашен) — 8,4 км².

— Юхари Аскипара (Верйн Воскепар) — 25,6 км².

— Софалу и Бархударлы — 10,2 км².

Итого: азербайджанские анклавы — 44,2 км²; армянский эксклав Арцвашен — 38,2 км².

Смысл в том, что статус-кво в отношении этих территорий будет юридически оформлен, при этом каждая сторона сохранит за собой анклавы и эксклав, которые она в настоящее время контролирует. Разница в их общей площади составляет всего около 6 км², что, предположительно, будет учтено.

В любом случае, любой потенциальный территориальный обмен мог бы состояться только после референдума. И референдум пришлось бы провести не только в Армении, но и в Азербайджане.

Премьер-министр Армении обозначил общие рамки мирного урегулирования между Арменией и Азербайджаном, которые должны быть установлены после подписания и ратификации мирного договора:

- Территория Армении должна составлять 29 743 квадратных километра. Делимитация и демаркация границы, основанные на Алма-Атинской декларации, должны осуществляться исходя из этого принципа.

- По обе стороны границы не должно быть никаких анклавов или эксклавов. Армения и Азербайджан должны произвести взаимный территориальный обмен в строго соответствующих пропорциях.

- Все дороги и коммуникационные пути должны быть открыты — в том числе в рамках проекта TRIPP, но не ограничиваясь им. Все коммуникации должны функционировать и быть доступными, включая маршруты, обеспечивающие транспортное сообщение и транзит: из Армении в Армению — через территорию Азербайджана, и из Азербайджана в Азербайджан — через территорию Армении.

- Армения и Азербайджан не должны иметь друг к другу никаких претензий и должны оставить друг друга в покое во всех вопросах и во всех отношениях. Это означает отказ от любых притязаний, основанных как на нарративе о «Карабахе, Гардмане, Ширване и Нахичеване», так и на концепции «Западного Азербайджана».

Премьер-министр особо отметил, что по итогам контактов с азербайджанским лидером в Туркменистане у него сложилось «первое впечатление» о наличии возможности выстроить мир именно на таких принципах.

«В ближайшем будущем мы будем работать над тем, чтобы воспользоваться этой возможностью и воплотить ее в реальность», — заключил Пашинян.

Андрій Сошніков: Сутінки вашингтонського карго-культу: Британський гамбіт і нова архітектура українського прагматизму

Тридцять років українська зовнішня політика розвивалася в парадигмі романтичного інфантилізму та провінційного нерозуміння механіки великих імперій. 

Народившись на руїнах Радянського Союзу, українська еліта миттєво створила карго-культ «Вашингтонського обкому». У межах цього міфу Сполучені Штати сприймалися як безкорисливий лицар на білому коні, зобов’язаний захищати молоду демократію просто за факт її існування. Лекції про «цінності», меморандуми про «наміри» та регулярні візити американських емісарів середньої ланки сприймалися в Києві як скрижалі геополітичного закону. 

Проте в оптиці реальної, цинічної історії, позбавленої обгортки з пресрелізів ООН, світ влаштований інакше. Світ Першого порядку — це простір жорсткого егоїзму, де великі держави мислять категоріями століть, торгівельних балансів та зон стримування. Для Вашингтона Східна Європа ніколи не була суб’єктом. Вона була і залишається далеким фронтиром, зручним полігоном для зв’язування ресурсів геополітичних опонентів і бухгалтерським елементом у глобальній грі проти Євразії. 

Сьогодні, коли трансатлантична єдність тріщить по швах, а американська політична система занурюється в регулярні напади електорального ізоляціонізму, українська дипломатія зобов’язана подорослішати. Подорослішати — означає позбутися американофільських ілюзій, деконструювати старі міфи та переорієнтуватися на тих гравців, чиї історичні та економічні інстинкти роблять їх природними, нехай і гранично цинічними, союзниками Києва. 

Головним архітектором цієї нової реальності покликана стати Велика Британія, що діє в складній зв’язці з континентальною франко-німецькою віссю.

Олег Баган: Консолідація країн Чорноморського макрорегіону6 Українська візія і тратегія

(із виступу на міжнародній конференції в Тбілісі, 05.10. 2026)

Українська держава і нація сформувалися як типово морські. Цьому було кілька причин. Передусім географічна причина: більшість українських рік течуть в Чорне море (Дніпро, Дністер, Донець, Південний Буг, Прут), а це ніби «схиляє» ментально українців до півдня, до Чорного моря. 

Друга причина – цивілізаційна: Україна в Х ст. прийняла з півдня, від Візантії християнство, вищу культуру, писемність. 

Усе це міцно скеровує український погляд в бік Чорного моря. 

Третя причина – історичні процеси. Протягом століть визначальною політикою українських князів, які правили в Київській Русі, українських козацьких еліт, які стали лідерами українського націогенезу, було вперте стремління опанувати південні степи і узбережжя Чорного моря. 

Четверта причина – соціяльний розвиток. У ХІХ ст. українці масово заселили причорноморські степи і перетворили їх на величезну житницю, колосальний аграрний простір, до якого згодом додалися розвинуті економічно причорноморські великі міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь; в Причорномор’я сконцентрована велика індустрія – промислові потужності Придніпровського та Донецького регіонів. 

Ще один глобальний фактор української орієнтації на південь – це історична пам’ять про давньогрецькі колонії на чорноморському узбережжі від VII ст. до н. е.: Ольвію, Тирас, Херсонес, Пантикапей та ін. Присутність еллінів на Чорному морі не тільки пустила ментальні, культурні та духовні струмені в майбутній український простір, але вона через синтез із культурами та суспільствами скіфів та сарматів відбилася на процесах українського етногенезу. Доведено, що ті іраномовні кочівники, які після ІІ ст. н. е. залишилися в причорноморських степах і які несли в собі ментальні впливи еллінізму, вступили в широкі контакти із представниками т. зв. Черняхівської культури, тобто протослов’янами, які в той час почали рухатися із долини ріки Прип’ять в зону Прикарпаття і Подністров’я. Надалі їхня симбіозна суспільність між Дністром і Дніпром, ліпше відома з історичних джерел як Антська протодержава V–VII ст., як перше велике об’єднання слов’ян , відіграла вирішальну роль у формуванні українського етносу. Великий український поет і мислитель Євген Маланюк образно й концептуально називав Україну «Степовою Елладою» або «Скіфською Елладою». 

З утворенням першої української держави – Київської Русі в ІХ ст. –  для неї визначальним стали геополітичні зв’язки саме із великою південною державою – Візантією. Через ці зв’язки давнє українство реально вийшло у міжнародний світ. Існування постійних слов’янських (руських) поселень в Криму, існування Тьмутараканського князівства, постійні походи і зв’язки руських князів із кримським світом, під яким розуміємо грецькі (візантійські) поліси та володіння, готську «внутрішню» державу, генуезькі колонії тощо, усе це переконливо показує, що чорноморський напрямок української давньої політики був пріоритетним. 

Очевидно, більше інтуїтивно руські еліти розуміли, що стратегічний вихід до Чорного моря принесе багато переваг їхній державі, і тому навіть попри такі страшні загрози, як регулярні атаки агресивних кочівників (печенігів, торків, берендеїв, половців), вперто скеровували свою енергетику на південь.