Ташим Байджиев: портрет репрессированного кыргызского пантюркиста

Ташим Байджиев (1909-1952) — кыргызский ученый-манасовед, обвиненный в пантюркизме, панисламизме и буржуазном национализме, стал жертвой сталинских репрессий в начале 50-х годов XX века.

Ташим Байджиев родился в 1909 году в селе Тенгизбай в Прииссыккулье. Рано лишился отца. Окончив школу, в 1927 г. поступил в Киргизский педагогический техникум. С 1931 — инспектор Народного комиссариата просвещения, позже директор Гульчинского детского дома, завуч Джалал-Абадского педагогического училища.

Занимался организацией первых школ на юге Киргизии, создал (в соавторстве с З. Бектеновым) первые учебники по киргизской литературе и языку, первый орфографический словарь киргизского языка.

С 1936 по 1940 обучался на русском отделении филологического факультета Киргизского педагогического института (ныне Киргизский национальный университет имени Жусупа Баласагына), во время учебы по идеологическим мотивам отчислялся из института, но был восстановлен.

С 1940 по 1942 и с 1944 по 1949 — заведующий сектором фольклора и эпоса «Манас» в Институте языка, литературы и истории Киргизского филиала Академии наук СССР.

В 1942 назначается проректором Пржевальского учительского института, но вскоре ушел на фронт. Участник Великой Отечественной войны, принимал участие в боевых действиях, в 1944 из-за тяжелого ранения, демобилизован из армии.

С 1949 по 1950 работал преподавателем Киргизского государственного пединститута.

Активный член литературного кружка «Кызыл учкун» («Красная искра»), объединявшего первых киргизских писателей и послужившего основой для организации Союза писателей Киргизстана.

В 1950 по обвинению в «буржуазном национализме» был арестован, приговорен к 10 годам лишения свободы и заключен в Песчаный исправительно-трудовой лагерь (Карагандинская область).

Алекс Репин: Кошмар конца Бронзового века

Материала про катастрофу бронзового века очень много, авторов тьма. Так что стоит задача написать концептуально и очень кратко, что признаться не так просто - это же интереснейшая эпопея, где за 50 лет было разрушено всё, что создавалось за две тысячи лет! Даже гибель минойского Крита за 300 лет до этого не имела таких последствий - его дело продолжили микенские ахейцы, безболезненно поглотив и пеласгов и минойцев.

В первую очередь надо сказать, что это вовсе не коллапс производства бронзы, хотя ее дефицит во время смуты дал старт железному веку. Наоборот, ее производство успешно развивалось с 3000 тыс. г. до н.э. по 1200 г. до н.э., когда катастрофа набрала силы. Да, закончилось олово в Греции, в Хризейской долине возле Дельф (опять жрецы-торгаши!), в Киликии и горах Тавроса Малой Азии. Но финикийцы открыли месторождения олова в Британии и горной Испании, а в Месопотамию оно всегда доставлялось из Бадахшана вместе с лазуритом.

За это время выросла производительность пахотного земледелия в 50(!!!) раз, несчастных женщин с деревянными мотыгами наконец заменили мужики с бронзовым плугом: население только Египта выросло до 5 млн человек.  Из бронзы делалось решительно все что нужно: ножи, топоры, пилы, наконечники копий и стрел. Пилы и топоры были нужны для производства морских кораблей, которые были эффективней "кораблей пустыни", верблюдов, в 200 раз (по грузоподъемности и срокам жизни).

Андрей Шуман: Адживика, джайнизм и буддизм

Вначале была школа адживика вроде иудаизма. Потом возникли джайны, вроде самаритян, и буддисты, вроде христиан. А именно, дело было так.

1) С 400 г. до н.э. в долине Ганги начинается большая урбанизация. Как следствие, общество резко богатеет. Уровень жизни резко возрастает. Но есть "народники", те, кто призывает уйти назад в деревни из городов, уйти в народ. Это адживика или шрамана.

2) Ранний джайнизм и буддизм мало отличались друг от друга. Но так получилось, что именно лидеры буддизма решаются на интересный шаг - проповедь среди тех, кто не является индоариями совсем. И они основывают свои миссии, главным образом, среди следующих народов: разных ираноязычных племён и государств (сака, камбоджа, пахлава, кирата и т.д.), греческих государств (явана, сака) и дравидских стран (дравида). Миссии оказываются крайне популярны. А вот джайны за пределы индоариев никогда не выходили, принципиально. Такие самаритяне, отрицающие возможность прозелитизма.

3) Буддизм в итоге покинул пределы индоариев и ушёл бродить по свету - как христианство покинуло иудаизм и также бродит по свету. А без этого решения лидеров буддизма 3-2 вв до н.э. буддизм был бы сейчас вроде джайнизма - буддисты были бы только из разных каст варны вайшья, а общая численность буддизма по всей Индии не превосходила бы 7-8 миллионов человек.

Интересно, что толкнуло лидеров буддизма основать миссии за пределами поселений индоариев?

Николай Карпицкий: Рождение шамана



Человек предчувствует, если его ждет ад после смерти, даже если он атеист. Тем более если этот человек тиран, во власти которого всё, кроме одного – смерти, и эта смерть отнимет всё, что он имеет. Многие боятся смерти, но у тирана страх смерти достигает степени инфернального ужаса. Поэтому Сталин, несмотря на свой показной атеизм, бредил бессмертием. Поэтому Путин так боится шамана Александра. Ведь Александр Габышев сказал то, в чем боялся признаться Путин: «Ты боишься ада!».

На самом деле никакой живой шаман не может изгнать Путина в ад. А вот шаман в голове самого Путина может. Поэтому шаман Александр не поехал сразу в Москву, а начал свой путь пешком. Когда же его арестовали, то именно тогда восстал настоящий шаман в голове Путина, который начинает свой путь не в физическом теле по дорогам Сибири, а через разумы других людей. Именно в сознании людей он набирает силу, чтобы выполнить свою миссию. Путин не понял, что живой человек, который шел из Якутска в Москву – всего лишь символ настоящего шамана в его собственной голове, и арестовать его невозможно. Его поход только начинается.

Ярослав Гнатюк: Кліоетика для української спільноти

Сьогодні різні форми суспільної свідомості української спільноти позначені протистоянням і конфліктністю. У культурній свідомості наявний конфлікт між православною і католицько-протестантською цивілізацією, у релігійній свідомості – між православ’ям і греко-католицизмом, московським і київським православ’ям, в мовній свідомості – між українізацією і русифікацією, в історичній свідомості – між актуальним минулим і сучасною інтерпретацією, у політичній свідомості – між євразійською орієнтацією і євроатлантичною інтеграцією, в утопічній свідомості – між комунізмом і націоналізмом та націоналізмом і лібералізмом. Водночас в українській спільноті сьогодні присутнє розуміння і усвідомлення того, що доба панування утопії, утопічної свідомості, утопічного мислення, або ідеології, ідеологічного мислення в українській історії безповоротно пройшла. Настала доба культури. Ідеологію, ідеологічне мислення, а також кореляційні з ними утопію і утопічне мислення, в сучасному українському суспільстві поступово має заступити культура і культурологічне мислення. Такою повинна бути стратегічна відповідь українського суспільства на виклики сучасної доби.
  Підстави для побудови наведених висновків дає сама донедавна пануюча в українському суспільстві та його академічних спільнотах марксистська філософія історії, яка ототожнює культуру з ідеологією. Сьогодні лише потрібно зробити обернення цієї тези та замінити ідеологічне мислення культурологічним, стару ідеологію – новою культурою. Це обернення слід здійснити у марксистському стилі. Воно має бути подібне на обернення діалектичного методу Г. Гегеля, здійснене К. Марксом. Лише наслідуючи марксистський стиль, можна звільнитися із полону марксистських ілюзій. Вихід у цьому випадку схожий на..вхід.
  Нова культура для України насамперед постає єдністю історичної, політичної і правової культури. У цій єдності історична культура є культурою ставлення до минулого, політична культура – культурою політичного діалогу, а правова культура – культурою розв’язання соціальних конфліктів із позиції верховенства права. Інструменти розвитку політичної і правової культури уже існують. Це політична і юридична етика. Інструмент для розвитку історичної культури поки що не створений, але його необхідно створити. Цим інструментом має стати кліоетика.
  Кліоетику (від грецьких слів Кліо – Муза історіописання та етика – вчення про мораль) можна охарактеризувати як вчення про моральне ставлення до колишнього досвіду сучасного суспільства та моральну відповідальність за оцінки і цінності минулого. Саме вона здатна звільнити спільноту від комплексу вини і психотравм, отриманих у минулому, забезпечити примирення і консолідацію суспільства.

Ярослав Гнатюк: «Дух капіталізму» і «привид комунізму» на сцені української історії

Екстраполюються результати осмислення раціоналізації західного суспільства традиційного типу із предметної галузі західноєвропейської філософії і соціології у проблемне поле філософської україністики. Моделюється структура історичної дії, елементами якої є етика праці, спосіб виробництва і форма власності, шляхом інтерпретації соціокультурної формації як релігійно мотивованої економічної практики для вивчення і розуміння українського суспільства та його історії. 
Ключові слова: соціокультурна формація, модель структури історичної дії, православний феодалізм, католицький феодалізм, східноправославний феодалізм, західноправославний феодалізм, протестантський капіталізм, квазіправославний комунізм, правослваний квазікапіталізм. 

Опрацювання досвіду осмислення історичного переходу західної цивілізації від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму в західноєвропейській філософській і соціологічній класиці та застосування його результатів, враховуючи те, що трансформаційні переходи від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму і від радянського комунізму до глобального капіталізму певною мірою подібні між собою, для розуміння сучасного українського суспільства уявляється важливим і перспективним завданням філософської україністики соціогуманітарного спрямування. Цей історичний перехід, який супроводжувався зростанням раціональності усіх сфер західноєвропейського суспільного життя, десакралізацією природи і піднесенням західного світу, зазвичай називають раціоналізацією. Спричинені раціоналізацією західного суспільства традиційного типу, його культури і виробництва соціальні зміни та їх наслідки привернули увагу і викликали зацікавлення практично усіх західноєвропейських філософів та соціологів. Західне суспільство перехідного чи трансформаційного типу перебувало у полі зору  Г.Гегеля, К.Маркса, О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Вебера, Ф.Тьоніса та багатьох інших дослідників.

Ярослав Гнатюк: Людська реальність як цілісність в українській філософській традиції

У суспільному бутті сучасної України спостерігається протистояння західних і східних регіонів. Воно має історичний характер і постає у вигляді низки зіткнень між католицько-протестантською і православною цивілізаціями, протестантським капіталізмом і православним феодалізмом, Європою і Євразією, Україною і Малоросією, галичанством і малоросійством, свідомою українською і простою радянською людиною. Звідси уявлення про дві України, або дві культури і  цивілізації   в Україні. А в суспільній свідомості сучасної України відбувається світоглядна й ідеологічна війна між матеріалізмом та ідеалізмом, комунізмом і націоналізмом, радянізмом і європеїзмом. Саме тому суспільне буття і суспільна свідомість сучасної України надзвичайно поляризовані.
  За таких обставин не тільки Україна повинна бути для українців, але й, навпаки, українці повинні бути для України. Між Україною як системною цілісністю і українцями як цілісними істотами чи людьми-особистостями має існувати метафізична відповідність, духовна симпатія і душевна спорідненість. Масштаб України як цілісного утворення і масштаб особистості українців, особливо масштаб мислення їхніх лідерів, мають значною мірою відповідати один одному, максимально повно збігатися між собою. Тільки Україна як ціле і українська людина-особистість як цілісність можуть забезпечити буття один одного. Таким чином, ідея самотворення і саморозвитку української людини-особистості як ідеологічний проект сучасної України повинна стати сучасною українською національною ідеєю, а принциповий антропонаціоцентризм засадою її філософії.

Ярослав Гнатюк: Українська філософія на шляхах концептуалізації

Серед обстоюваних сьогодні шляхів концептуалізації української філософії найважливішими вважаються періодизація історії української філософії, реконструкція українських філософських ідей і конструювання українських філософських понять. Саме вони визначають специфіку української  концептуальної філософії.
  Визначальним елементом концептуалізації української філософії виступає періодизація її історії. Конкуруючі школи філософської україністики зазвичай пропонують альтернативні періодизації історії української філософії. Так, психологічна школа філософської україністики, на підставі повноти вияву етноментальних характеристик у філософській рефлексії, виокремлює такі періоди розвитку української філософії: докласичну добу (Х – XVII ст.), класичну добу (XVIII – сер. ХІХ ст.) і некласичну або новітню добу (сер. ХІХ –ХХ ст.). На відміну від неї, культурологічна школа філософської україністики, на підставі історичної динаміки типів культури, вирізняє у розвитку української філософії дещо інші періоди: греко-слов’янську філософську культуру (ХІ – XV ст.), філософську культуру бароко (XVI – XVIII ст.) і філософську культуру романтизму (ХІХ – поч. ХХ ст.). Нарешті, педагогічна школа філософської україністики, на підставі типологічних ознак навчального закладу, де викладається філософія, розрізняє наступні періоди розвитку української філософії: доакадемічну добу (ХІ – ХVI ст.),  академічну добу (ХVI – ХVIІІ ст.) та університетську добу (ХІХ ст. – по теперішній час). Ця періодизація, на наш погляд,   є  найбільш придатною  для застосування.
  Іншими елементами концептуалізації української філософії, окрім її періодизації, виступають реконструкція і конструювання українських філософських концептів. Частина концептів української філософії створена методом реконструкції. Це, зокрема, такі поняття як «філософія серця», «кордоцентризм» і «український кордоцентризм». А деякі українські філософські концепти побудовані методом конструювання. Прикладами таких концептів є поняття «конкордизм», «кодоцентричний персоналізм» тощо.

Ярослав Гнатюк: Світовий дух і концептуальний персонаж: два суб’єкти історії філософії як філософської логіки

У статті аналізуються джерела активності та розвитку історії філософії. Головна увага звертається на Світовий дух – суб’єкт історії філософії як логіки поняття та концептуальний персонаж – суб’єкт історії філософії як логіки смислу. Обґрунтовується діалектичний зв'язок між Світовим духом як абсолютним чи універсальним суб’єктом та концептуальним персонажем як індивідуальним суб’єктом. 
  Ключові слова: історія філософії, філософська логіка, принцип єдності історичного і логічного, Світовий дух, поняття, концептуальний персонаж, концепт. 

  Ефективні суспільства, такі як Велика Британія і США, Велика Британія – лідер світового розвитку в ХІХ ст., про що зазначається у передмові до першого тому «Капіталу» К. Маркса, та США – лідер світового розвитку в ХХ ст. і на початку ХХІ ст., про що йдеться у «Великій шахівниці» З. Бжезінського, розвивають логіку наукового пізнання і методологію науки, філософію мови, свідомості та логіки, формують методологічну свідомість академічних спільнот. Неефективні ж суспільства, аутсайдери світового розвитку, більшу увагу приділяють не логіці, а історії, причому не методології чи теорії історії, а емпіричним історичним дослідженням. Саме цим, значною мірою, й пояснюється їхнє відставання в темпах розвитку, в тому числі й у науково-технічній сфері. Шлях же до суперефективних суспільств полягає насамперед у врахуванні як історичного, так і логічного, у поєднанні історичного і логічного в одному систематичному принципі – принципі єдності історичного і логічного, який постає дороговказом на цьому складному і тернистому шляху.
  Зазвичай при метафізичному підході історичне і логічне розрізняють та протиставляють або як процесуальне і структурне, у відомій опозиції історичний процес – логічна структура, або як горизонтальне і вертикальне, у поширеній опозиції історичний час – логічне випливання, де в рамках історичного часу хронологічна послідовність представлена горизонтальною лінією, а в рамках логічного випливання структура міркування – вертикальною лінією. Відповідно до цього уявлення дедукція – це вертикальний рух вниз, а індукція – вертикальний рух вгору. Однак при діалектичному підході історичне і логічне не протиставляються, а співвідносяться та поєднуються. Таке поєднання здійснюється у контексті парадигм філософської логіки.

Ярослав Гнатюк: Трансформація українського дискурсу від теології до націології

У статті аналізується еволюція українського дискурсу. Фокусується увага на теологічному і націологічному етапах його розвитку, українському кордоцентризмі та українському націоналізмі як їхніх концептуальних репрезентаціях. 
Ключові слова: український дискурс, теологія, націологія, сакральна релігія, світська релігія, український кордоцентризм, український націоналізм. 

  У трансформації українського дискурсу чітко фіксуються та абстрагуються два етапи його еволюції – теологічний і націологічний, які, відповідно, репрезентовані українським кордоцентризмом та українським націоналізмом. Перший з них акцентує увагу на українській людині та її серці, другий – на українській національній спільноті та її волі. Звідси очевидно, що український кордоцентризм і український націоналізм пов’язані між собою та доповнюють один одного.
  Світоглядною базою теології є сакральна релігія, а націології – світська релігія. Сакральна релігія – це історичний тип світогляду, який пропонує метафізично обґрунтовану фізичну концепцію реальності, пояснює її походження і передбачає майбутнє, та культова і релігійна практика, що відтворює ієрархічний порядок фізичної реальності. Сакральною релігією можна вважати анімізм, тотемізм, конфуціанство, індуїзм, буддизм, юдаїзм, християнство та іслам, культ предків і ритуал як зв'язок людини з Небом.
  Світська релігія, на відміну від сакральної, – це історичний тип світогляду, який вибудовується навколо історичного, економічного, соціологічного чи психологічного обґрунтування наукової концепції соціальної реальності, пояснює її походження і ретельно описує етапи розвитку аж до стану досконалості, та культова і ритуальна практика, що відтворює ієрархічний порядок соціальної реальності. Світською релігією можна вважати просвітницьку релігію Розуму і Вищої істоти, позитивістську релігію Науки і Прогресу, марксистську релігію Революції, фрейдівську релігію Самосвідомості, громадянську релігію Нації і Держави, ліберальну релігію Ринку і Демократії, культ особи Вождя, культ могил полеглих Героїв тощо.

Поздравляем уважаемого Учителя & Мастера Николая Вячеславовича Абаева!

Поздравляем уважаемого Учителя & Мастера Николая Вячеславовича Абаева, Заслуженного деятеля науки Республики Тыва - с Днём его равноденствия (так обычно величаю Дни рождения) 🙏

От разных поколений коллег, учеников, читателей, друзей и подписчиков, от редакции альманаха "Перекрёсток цивилизаций" и сайта "Мезоевразия" желаем ясного звёздного Неба над головой - непрерывно находясь в Естестве Духа, благополучия & достатка, творческих & научных свершений 🙏

Вы внесли и вносите совершенно бесценный вклад в линии передачи информации от предков - потомкам, за что благодарим Вас от всего сердца 🙏💖

Читаем 7 октября мантру призывания Абай Гэсэра!





Микола Бандрівський: Ранньосередньовічний Львів і астрологічні традиції Візантійського імператорського двору (до проблеми поширення чужорідних культових практик при дворі галицьких давньоруських владик)

У даній розвідці аналізується повний текст напису латинською, який був вміщений над входом до Галицької брами у ранньосередньовічному Львові. З огляду на згадки в цьому написі терміну «Гороскоп» та знаку зодіакального сузір’я Лева у контексті «встановлення/заснування» Львова, автор прийшов до висновку про ймовірність астрологічних і, можливо, культових практик в процесі освячення (?) Львова як міста. В статті також вперше ставиться питання про існування при дворах галицьких королів/князів ХІІ-ХІІІ ст. астрологів (астрологічних шкіл-?), які приїжджали сюди спершу в свитах (почту) вельможних візантійських урядовців під час заключення міждинастичних русько-візантійських шлюбів та в складі дипломатичних місій. Фінальна хвиля проникнення на Галицьку Русь астрологічних знань і самих астрологів з Візантії могла відбутися після взяття хрестоносцями Константинополя у 1204 році.

Ключові слова: Галицька Русь; Львів; ХІІ-ХІІІ ст., астрологія, Візантія

До останнього часу, здавалось би, не було матеріалів, щоби ставити питання на зразок «а чи була астрологія на Галицькій Русі і у Львові зокрема?» А, між тим, саме під таким оглядом слід розглядати, як припускаємо, не до кінця ще пояснений дослідниками напис, який в давні часи знаходився над входом до Галицької брами. Переважна більшість сьогоднішніх істориків подає у своїх працях лише першу частину цього напису, початок якого звучить так: «DUX LEO MIXI FUNDAMENTA IECIT POSTERI NOMEN DEDERE LEONTOPOLIS…» (в перекладі: «Князь Лев заклав мені фундаменти, нащадки назвали мене Львігородом…») не наводячи, з якихось причин, продовження цієї фрази: «…HOROSKOPUS PERTHENOPOLIM LEOMI PRAEPOSVIT» (що значить: «…Гороскоп з-під Лева підніс місто». В перекладі Олега Петрука закінчення цитованої фрази перекладено як «…гороскопом з-під Лева встановлено місто».

Виникає питання: для чого у цьому коротенькому тексті вжито термін «гороскоп», в той час, як мова у ньому йде, здавалось би, про далеку від астрономії річ – заснування міста? Як знаємо, під гороскопом розуміють астрономічно розраховану схему розташування планет на Небозводі в момент якихось визначальних подій (як от: народження дитини, укладання шлюбу, заснування міста і т. п.). Такі схеми-гороскопи складалися для астрономічного «передбачення» подальшої долі започаткованих в конкретний момент явищ, подій та ін.

Якщо ж у написі на Галицькій брамі йшлося про те, що «…Гороскоп з-під Лева підніс місто» то, по-перше, це означатиме, що мова йде про невеликий проміжок часу: від 11 серпня до 17 вересня, коли Сонце знаходиться в зодіакальному сузір’ї Лева. Отож, подія, про яку мовилося в латиномовному написі над входом до Галицької брами, відбулася, скоріш за все, у серпні, хоча, на думку О. Петрука, вона могла відбутися також наприкінці липня (якщо прив’язуватися до слова «гороскоп» і сучасної (?) розбивки року за астрологічними знаками зодіаку), або й у вересні, якщо розглядати астрономічний рух Сонця. По-друге, в закінченні напису «…гороскоп з-під Лева підніс місто» криється ще один – чи не найважливіший аспект порушеної проблеми, а саме: перша письмова згадка про Лева, яка не має стосунку до постаті однойменного князя, оскільки йдеться про зодіакальне сузір’я.

Микола Бандрівський: З проблематики «доЛевового» періоду в історії Львова (релігієзнавчий екскурс)

На підставі західноєвропейських і давньоруських писемних джерел автор висловлює припущення про ймовірність заснування Львова не пізніше ХІІ ст. Окрема увага приділена щойно опублікованому І.Мицьком документу про будівництво у Львові давньоруського кафедрального храму на кошти Великого київського князя Святополка ІІ Ізяславича, що у співставленні з повідомленням Тверського літопису (про «Львов великий» під 1241 р.) дають підстави відносити заснування Львова ще до «доЛевового» періоду.

Ключові слова: походження Львова; ХІІ ст.; давньоруський кафедральний собор; союз з Візантією.

В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.
Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив Л.Войтович «відводячи» т. зв. заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів, які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. Приміром, на нашу думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Д.Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом» Назва міста, на думку Д.Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». Своїми міркуваннями у цьому напрямку Д.Зубрицький мимоволі підняв з небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?

Григорий Луговский: Грета и шаман

Казалось бы, что общего у экоактивистки Греты Тунберг и шамана Александра Габышева, шедшего из Якутии в Москву изгонять демона-Путина?

Во-первых, и Грета, и шаман – фрики. Идиоты Достоевского. У первой есть справка о психическом заболевании. У шамана такая справка тоже вполне может быть. Но мы должны понимать, что любая подобная справка – продукт сложившихся под влиянием господствующих религий и власти представлений о норме, о здоровье. Любой человек, стремящийся перевернуть сложившийся порядок, с этой точки зрения – псих. Как известно, в СССР диагнозом «вялотекущая шизофрения» легко награждали диссидентов. Поскольку это не нормально – в одиночку бороться со строем, ухудшая тем самым свою жизнь и не имея надежды на победу.

Во-вторых, и Грета, и шаман – сторонники экологии, защиты среды. С Гретой тут все ясно – она и позиционируется как экоактивистка. Как Грета плыла в Америку на яхте, так и Габышев двигался в Москву наиболее экологическим видом транспорта – «на своих двоих». Шаман и не может иначе, ведь его сила опирается на силы природы. Очевидно, если шаман принимает блага цивилизации, то оказывается в чуждой парадигме, теряя силу. Все то же самое можно сказать и об экоактивистах. Ты либо последователен, и тогда твои слова и дела не расходятся, либо лицемеришь, и где-то идешь на компромисс, но тогда теряешь свою силу. Которая заключена, прежде всего, в вере в себя, а затем в доверии людей, которых ты вдохновляешь своим подвижничеством.

В-третьих, и Грета, и Габышев стихийно образовали вокруг себя сообщество. Их сила это не просто популярность, но авторитет, держащийся на вере в их «избранность», священность их безумия. Каждый экоактивист должен быть немного не в себе, то есть подвижником, избирающим трудный путь при наличии легких. Как и любой шаман по своей сути – экоактивист, заботящийся о гармонии бытия своего общества, встроенного в экосистему окружающей среды.

Похоже, у общества всегда был запрос на таких персонажей. А в эпоху интернета, когда медиапространство забито слишком плотно, достучаться до большинства, оказаться в медийной повестке дня можно только тремя путями: а) через покупку медиа, продвижения и пиара за деньги; б) через совершение терактов (своеобразный брэйн-хакинг, приобретающий буквальность); в) через использование архетипа «священного безумца» (это уже брэйн-хакинг с использованием древнейших техник). И этот третий путь видится мне наиболее честным.

Правда, люди могут путать «честных безумцев» с клоунами и актерами, чья искренность – лишь профессиональный прием, а не практика жизни. Зеленский, Трамп – примеры такого рода фейковых фриков.

P.S. от Александра Елисеева: Вот тебе, бабушка, и Гретин культ:
«Казалось бы, что здесь такого — школьница пропагандирует выводы уважаемых и маститых ученых. Но вот появляются книга «Сцены из сердца», это биография Греты в стиле «Жизнь замечательных людей», написанная ее мамой, папой и двумя сестрами. Вот что говорит про Грету ее мама Малена Эрман: «Грета принадлежит к тому малому числу людей, что могут видеть углекислый газ невооружённым глазом. Она видела как парниковые газы потоками вытекают из наших печных труб, парят, поднимаясь вверх с ветрами, и преображают атмосферу в гигантскую невидимую свалку». Иными словами, по версии мамы, Грета — визионер, обладающий сверхъестественными способностями. 

Поиск по этому блогу

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...