Андрій Поцелуйко: Сакральний світ праіндоєвропейців

Сакральний світ праіндоєвропейців у візії Кшиштофа Т. Вітчака та Ідаліани Качор (Krzysztof T. Witczak, Idaliana Kaczor Uniwersytet Łódzki. Linguistic evidence for the Indo-European pantheon) постає як грандіозна, логічно впорядкована ієрархія, де кожне явище природи та кожен аспект людського буття мають своє лінгвістичне підтягнення до божественного першообразу. 

В основі цього космосу лежить фундаментальна вертикаль, яку очолює Небесний Батько, *Dyēus Ph₂tēr, що втілює не просто фізичне небо, а концепцію денного світла, ясності та найвищого закону, що панує над світом. Це божество не є відчуженим деміургом, воно перебуває у постійному шлюбному та творчому союзі з Матір’ю-Землею, *Dʰéǵʰōm Mā́tēr, чия плодючість і матеріальність забезпечують тривання життя, створюючи базову опозицію «верх—низ», яка структурує все інше сакральне середовище. 

Між цими двома полюсами розгортається діяльність Громовержця, *Perkʷunos, який виступає динамічним захисником світового порядку; він пов’язаний із сакральним дубом і скелями, а його головна місія полягає у вічному протиборстві зі змієподібним супротивником, що намагається загарбати води чи худобу, тим самим хаотизуючи космос.

Цей світ пронизаний рухом і перехідними станами, які уособлюють Божественні Близнюки, вершники на білих конях, що супроводжують Богиню Зорі, *H₂éwsōs, у її щоденному відчиненні небесних брам. 

Андрій Поцелуйко: Три моделі репрезентації божественного у індоєвропейській традиції

У сучасних індоєвропейських мовах позначення поняття «бог» не є випадковим чи однорідним явищем, а відображає глибоку, багатошарову спадщину праіндоєвропейського мислення. Порівняльно-історичне мовознавство дозволяє реконструювати кілька ключових семантичних моделей, через які давні індоєвропейці осмислювали божественне. Ці моделі не лише збереглися у мовах-нащадках, але й продовжують визначати інтуїтивне розуміння бога у сучасних культурах. Найважливішими серед них є три: бог як небесне світле начало, бог як наділювач долі та бог як об’єкт жертви і культу. Кожна з цих ідей має своє чітке етимологічне підґрунтя і представлена в різних мовних гілках індоєвропейської сім’ї.

Перша і, мабуть, найархаїчніша модель — це уявлення про бога як небесне, світле божество. Вона походить від праіндоєвропейського кореня dyeu-, що означав «небо», «денне світло» або «сяйво». Від цього кореня утворилося прикметникове deiwos — «небесний», «божественний», яке згодом стало іменником зі значенням «бог». Саме ця лінія дала цілу низку відповідників у різних мовах: латинське deus, давньогрецьке Zeus (як ім’я верховного бога, архаїчна форма - Difos), а також балтійське Dievas. У цих формах чітко простежується первісне ототожнення божественного з небом, світлом і висотою. Бог у цій традиції — це не просто надприродна істота, а передусім космічний принцип порядку, що асоціюється з ясним небом, денним світлом і життєдайною силою сонця. Це уявлення відображає ранній етап релігійної свідомості, коли небо сприймалося як найвища і найочевидніша форма сакрального. Важливо, що ця модель є надзвичайно стабільною: вона збереглася не лише у класичних мовах античності, але й у багатьох сучасних європейських мовах романської та балтійської груп.

Друга модель репрезентує зовсім інший аспект божественного — бог як наділювач долі, розподілювач благ. Вона походить від праіндоєвропейського кореня bhag-, який означав «ділити», «розподіляти», «наділяти часткою». Від цього кореня утворилося слово bhaga, що в індоіранській традиції означало як «долю», так і «бога», який цю долю визначає. Саме ця семантика лежить в основі слов’янського слова «бог». Таким чином, у слов’янських мовах бог — це передусім той, хто дає, наділяє, визначає частку кожної людини. Це уявлення переносить акцент із космічного рівня на соціально-екзистенційний: бог постає як гарант справедливого (або принаймні визначеного) розподілу благ, удачі та життєвих обставин. Цікаво, що така концепція тісно пов’язана з ідеєю долі, яка в багатьох індоєвропейських культурах мала майже самостійну сакральну силу. У цій моделі божественне вже не обов’язково пов’язане з небом чи світлом; воно проявляється через порядок у світі людського життя, через розподіл щастя, багатства і навіть страждання. Це робить її особливо близькою до повсякденного досвіду людини.

Третя модель, представлена передусім у германських мовах, розглядає бога як об’єкт жертви і культу. Вона пов’язана з праіндоєвропейським коренем ǵʰewH-, що означав «лити» (зокрема лити жертвенні напої) і ширше — «приносити жертву». Від цього кореня походить прагерманське gudan, яке згодом дало англійське god, німецьке Gott та інші споріднені форми. У цій традиції бог визначається не стільки через свої властивості чи функції у космосі, скільки через відношення до людини, а саме через культову практику. Бог — це той, кому приносять жертви, до кого звертаються в молитві, з ким встановлюється ритуальний зв’язок. Це надзвичайно важливий зсув у розумінні божественного: акцент переноситься з об’єктивних характеристик бога на взаємодію між людиною і сакральним. Така модель підкреслює ритуальний вимір релігії і показує, що саме практика поклоніння є тим, що робить бога «богом» у свідомості віруючих.

У підсумку, три розглянуті етимологічні та семантичні моделі відображають три фундаментальні способи осмислення божественного у індоєвропейській традиції.

Бог як небесне світло символізує космічний порядок і трансцендентність; бог як наділювач долі — соціальний і екзистенційний порядок; бог як об’єкт жертви — ритуальну і практичну сторону релігії. 

Важливо, що ці моделі не є взаємовиключними: у багатьох культурах вони співіснують і переплітаються, створюючи складні образи божественного. Однак саме їхня етимологічна диференціація в мовах дозволяє побачити, наскільки різними були вихідні інтуїції, що лежали в основі релігійного мислення індоєвропейців. Мова, таким чином, виступає не лише засобом позначення, а й своєрідним архівом духовної історії, в якому збереглися сліди найдавніших уявлень про світ і місце людини в ньому.

Фергад Туранли: Важливий науковий захід з проболем збереження української історичної пам'яті

14 квітня 2026 року в інформаційному агентстві «Наголос» Всеукраїнської громадської організації імені Тараса Шевченка «Просвіта» відбувся важливий науковий захід — круглий стіл «Українська історична пам’ять» із циклу «Екзистенційні загрози і відповіді національним інтересам України» за участю знаних інтелектуалів, мислителів, поетів, науковців, митців та ін. 

Із доповіддю на тему «Історія України у добу скіфського панування» виступив знаний громадський і політичний діяч Петро Ющенко. Порушену проблематику було висвітлено на основі аналізу творів мистецтва та античних писемних джерел. Зазначено, що продовження розгляду цієї теми відбудеться під час наступного круглого столу, організованого «Просвітою».

 Зокрема, із промовою виступив поет і мислитель, голова організації Павло Мовчан, який акцентував увагу на концептуальному вивченні історії України з урахуванням, зокрема, трипільського та інших давніх культурно-цивілізаційних чинників, а також на відновленні історичної пам’яті як важливого фактора національної консолідації та духовної безпеки держави. 

Під час урочистої частини заходу було відзначено поважних учених і митців, зокрема з нагоди їхніх днів народження: пана Анатолія Радзіховського, пана Кирила Стецька, пана Сергія Файфуру.

Щиро вітаємо!

Ф. Туранли, доктор історичних наук, професор,
член Головної ради ВУТ імені Тараса Шевченка

Фоторепортаж -

Владимир Видеманн: «Общие предки»: происхождение Рюриковичей между генетикой и исторической традицией

Спор о Рюрике между норманистами и антинорманистами устарел. Вот моя новая гипотеза:

Резюме. Вопрос о происхождении династии Рюриковичей остаётся одной из наиболее дискуссионных проблем ранней истории Восточной Европы. Норманская теория, возводящая Рюрика к скандинавским конунгам, на протяжении столетий оспаривается антинорманистскими концепциями, среди которых особое место занимают гипотезы о финно-угорских корнях основателя династии. Современные палеогенетические исследования открывают новые возможности для пересмотра устоявшихся представлений. Данная работа предлагает синтез генетических, археологических и исторических данных, на основании которого выдвигается гипотеза: предки Рюриковичей по мужской линии происходили из древней финноязычной популяции Северо-Восточной Европы, связанной с населением Кольского полуострова эпохи бронзы, и лишь в последующем были интегрированы в скандинавскую культурную среду. Такой подход позволяет преодолеть бинарную оппозицию «норманизм vs антинорманизм» и рассматривать происхождение русской правящей династии как результат сложных этнокультурных взаимодействий на балтийско-волховском пограничье.

Введение

Споры о происхождении Рюрика восходят к XVIII веку, когда в рамках полемики между «норманистами» и «антинорманистами» сформировались два основных лагеря. Первые, опираясь на сообщение «Повести временных лет» о призвании варяга из-за моря, настаивали на скандинавском происхождении династии. Вторые, руководствуясь патриотическими соображениями, искали корни Рюрика среди западнославянских племён (ободритов) или даже местного финно-угорского населения.

Однако в последние годы в дискуссию активно вмешалась генетика. Исследования Y-хромосомы современных потомков Рюриковичей, а затем и палеогенетический анализ останков князя Дмитрия Александровича (сына Александра Невского) позволили получить принципиально новые данные, которые не укладываются в простые схемы ни одной из противоборствующих сторон.

Генетический портрет династии: гаплогруппа N1a и её интерпретация

Ключевым результатом генетических исследований стало установление того, что большинство Рюриковичей, чьё происхождение подтверждается генеалогическими данными, принадлежат к Y-хромосомной гаплогруппе N1a. Эта гаплогруппа широко распространена среди финно-угорских народов Северной Евразии, особенно в Финляндии и на севере России.

Особое значение имеет палеогенетическое исследование 2023 года, проведённое группой российских учёных под руководством Егора Прохорчука. Впервые на основании полногеномного анализа останков представителя династии — князя Дмитрия Александровича (1250–1294) — было доказано, что ранние Рюриковичи обладали той же гаплогруппой N1a, что и их современные потомки. Более того, генетическое единство династии прослеживается, по крайней мере, со времени Ярослава Мудрого (XI век).

Святослав Вишинський: На сторожі Дикого Поля

(републікація до двадцятиріччя тексту)

Під холодними вітрами Бореї, з одвічних могил Дикого поля піднімаємось ми - самозвані стражі степового Асгарду, вартові буття на зламі межичасу...

В наших очах віддзеркалилось небо, сонячні промені спадають на плечі. Ми - сокира Перуна, запущена в Змія, спалахом блискавки розрубуєм темряву руною Sieg. Січ - наша форма екзистенції. В жилах козака тече вовча кров. Ви шукали витоки Нілу в сніжних узвишшях? Сліпці! Він пульсує в наших жилах. Чумацький шлях - у наших серцях.

На порозі бездонного Хаосу ми справляємо тризну, із золота Даждьбога куємо мечі. Ми - перевізники душ на порогах Стіксу, із вершин курганів-пірамід гострий погляд кидаємо в Чорне море небуття. "Із варяг у греки" торуємо шлях кривавий. Між небом і прірвою.

Ми останні проводжаємо Сонце у подорож ночі, і перші торкаємось його уст на зорі нового дня. Ми - стражі Голгофи. Пронизуємо плоть залізом, сталь гартуючи водою і кров'ю. Сіємо Рай. Наші зерна - мечі, що хресними алтарями стримлять із могил. Поборюючи смерть, смертю причащаємо життя. Небо осяяне Сонцем. Земля скроплена кров'ю. Впасти перш, ніж упаде наш стяг!

На прю зі смертю! Бо ж всі святенники - мерці і сіятелі смерті. Ми не точимо солодких псалмів. Свої хрести ми носимо в піхвах. Архангел Михаїл - терновий вінок Люцифера. Ви думали, це битва богів? А це розбилось дзеркало. Тільки воїнам суджена воля.

Свобода - це процес, подібно вогню, буття якого - спалах. Під пательнею. Отець наш - злодій, а ми виросли розбійниками. Козак зроджується на Січі, а кується на Кавказі. Ми - розп'яття Прометея, і народились, вкравши яблука. Щоб принести в дар Афродіті. Дурні шукають меж безмежності, ми ж знаємо: край світу - на лезі меча. Ми ділимо виднокіл вправними помахами леза, і творимо власне добро і зло. Divide et impera!

Чорним шляхом бреде ясир. Проте ми - ловці власних душ. Мета боротьби - вхопитись за зброю. Пустити стрілу, щоб вцілити себе. Випалюємо тирсу в Дикому полі, і попелом буденності здобрюємо простір для гарцу. Бо в чому, як не в гарці, смисл буття? Світу, ім'я якому Yggdrasil. Жити з небезпекою. Зупинити час. Осягнути вічність.

13.04. 2006

Володимир Єрмоленко: Інстинкт відвоювання собі права на майбутнє проти новітнього фашизму вічного теперішнього

фашизм сто років тому був ідеологією молодих. І Муссоліні, і Гітлер були відносно молодими політиками для свого часу, і вели за собою ще молодших - двадцятилітніх. Це була ідеологія тих, хто хотів знищити теперішнє заради майбутнього

фашизм сьогоднішній є ідеологією старих. І Путін, і Трамп - старці, які знають, що майбутнього в них нема. Тому вони прагнуть знищити майбутнє заради теперішнього

мають рацію ті, хто говорять, що у Трампа немає стратегії, - але особливість у тому, що Трамп це вважає своїм плюсом, а не мінусом. Він вхоплює час, в якому інфорелігія вічного теперішнього збігається з його старечим презирством до майбутнього. Він прагне перетворити свою власну відсутність майбутнього на свою перевагу. Тому "again" з його гасла - це не про майбутнє, а про вічне теперішнє. 

путін теж - хоч і в свій спосіб - цементує росію як країну без майбутнього. Він перетворює російський апокаліптизм в апокаліптику сьогодні, а не завтра. Він хоче занурити своїх ворогів у відчуття кінця світу тут і тепер, і саме в цьому "вічному поверненні одного й того самого пекла" він вірить, що може перемогти

Європа живе здебільшого ностальгією і памʼяттю, і має дуже обмежену здатність мислити про майбутнє і мріяти про нього. Від того, чи зможе вона повернути собі мислення про майбутнє, залежить її майбутнє, вибачте за тавтологію)

Китай, навпаки, живе з чітким відчуттям, що він майбутнє вже здобув, що він у майбутньому переміг, що майбутнє буде китайським. Можливо, ця самовпевненість стане його проблемою, але поки це його перевага

ми, українці, здебільшого віримо у майбутнє, хоча зовсім не розуміємо, яким воно буде. Поки в нас сильний інстинкт майбутнього - точніше, інстинкт відвоювання собі права на майбутнє. Можливо, сьогодні це і є нашою головною силою в боротьбі з росією. І взагалі у боротьбі з новітнім фашизмом вічного теперішнього

Андрій Поцелуйко: Розмисли про індоєвропейську міфологію

1) Дуже добре підтверджені праіндоєвропейські відповідники

Бог неба “Батько неба”

Dyaus Pitar (вед.)

Zeus (грец.)

Jupiter (рим.)

(також лат. Iūpiter = Diēus-pater)

 Це класичний і майже безсумнівний праіндоєвропейський корінь: *Dyēus ph₂tḗr (“Небесний Батько”).

Ранкова зоря

Uṣas (вед.)

Eos (грец.)

Aurora (рим.)

(балт. Aušrinė)

 Це також дуже добре реконструйована індоєвропейська група: богиня світанку.

Дог/посередник/крадій худоби (частково)

Saramā / Sārameya (вед.)

Hermes (грец.)

 Є відома міфологічна паралель: мотив “собаки/посланця/провідника душ” і “викрадача худоби/скотарського бога”. Але це радше міфологічна ізоморфія, ніж пряма етимологія імен.

2) Частково можливі або дискусійні паралелі

Громові божества

Parjanya (вед.)

Perkūnas (балт.)

Perun (слов’ян.)

Тут є реальна спорідненість у типі божества (грім/дощ), і частково можливий праіндоєвропейський корінь *Perkʷunos.

Але Parjanya не завжди прямо виводять як “той самий бог” — радше функціональна паралель.

Богиня води/річок

Danu (вед.)

Danu (ірл.)

Це одна з найбільш відомих гіпотез: праіндоєвропейська водна богиня *Danu (“ріка”).

Але конкретний “персональний тотожний бог” не доведений — радше спільний мотив і корінь.

“Божественний посередник / близькі етимології”

Bhaga (вед.)

Baga (авест.)

 Тут є справжня етимологічна спорідненість: bhag- = “частка, доля, добробут”.

3) Помилкові або сильно спірні ототожнення

Андрій Сошніков: Вихід із вишневого садка: Українська імперія як єдиний вихід із «хутірського» тупика

Ми звикли думати про український «хутір» як про цитадель автентичності. Насправді ж, як тонко зауважував Євген Маланюк, хутір — це психологічна капітуляція. Це форма «малоросійського» існування, де нація добровільно погоджується на роль етнографічного додатку до чужої метрополії. Хутір-поліс — це клітка, обсаджена мальвами, де суб'єктність замінена вишиванковим карнавалом. Це «соціальна резиденція», яку нам дозволили займати, поки дорослі дядьки в Петербурзі чи Відні ділили континентальні ресурси.

Микола Хвильовий першим зрозумів, що вихід із цієї пастки лежить не у «виході з імперії», а у створенні своєї власної. Його гасло «Геть від Москви!» — це не втеча ображеного провінціала. Це виклик месіанського масштабу. Хвильовий пропонував «азіатський ренесанс» — ідею того, що Україна має стати інтелектуальним та культурним центром величезного східного простору. Ми не просто сусіди Європи, ми — її активний авангард, який приносить світло Логосу в хаотичні степи.

Для того, щоб ця культурна експансія мала хребет, потрібна географія. Юрій Липа у своїй «Чорноморській доктрині» креслить карту нашої майбутньої домінації. Україна — це не «край» (окраїна), а Вертикальна Вісь. Відмова від хуторянства означає перетворення Дніпра на головну артерію між Балтійським та Чорним морями. Це перетворення України на морську державу, яка тримає за горло всі транзитні шляхи Євразії. Це і є перехід від «поліса» до континентальної системи.

Але імперія не будується лише на книгах та картах. Михайло Колодзінський у своїй воєнній доктрині висловився гранично ясно: українство має «опанувати степи». Межі нації визначаються не лінгвістичними картами, а дальністю польоту наших ракет та волею наших солдатів. Колодзінський пропонував імперський волюнтаризм: замість того, щоб захищати паркан свого хутора, ми повинні впорядковувати простір навколо себе, диктуючи волю від Кавказу до Карпат.

Україна — це не затишний «хутір-поліс». Це вибухова сила, затиснута у вузькі рамки етнографічного проєкту. Наша справжня мета — не «вступ» кудись, а створення власної гравітаційної зони. Трансформація українства в євразійську модель — це визнання того, що ми є природною метрополією для всього навколишнього простору. 

Або ми станемо імперським центром, що організовує порядок, або назавжди залишимося персонажами сумної літератури про долю селянина під вишнею.

Подивіться на Пруссію. Що це було? Піщаний пустир на околиці цивілізації, населений суворими хуторянами. Але вони відмовилися від долі «етнографічного заповідника» Священної Римської імперії. Вони виховали в собі волю до прусського мілітаризму (що перегукується з візіями Колодзінського) і за століття перетворили свій «хутір» на центр германського світу. Пруссія не «вступала» в Німеччину, вона її з’їла і перезібрала під себе. Це і є шлях від локального поліса до континентальної моделі.

Або погляньте на Британію часів Єлизавети I. Острівний хутір, який тремтів перед іспанською наддержавою. Але вони прийняли доктрину океанічної експансії, схожу на «Чорноморську доктрину» Липи. Вони перестали бути «островом біля Європи» і стали центром світу, замкнувши на собі всі торгові шляхи.

Україна сьогодні перебуває в точці «прусського вибору». У нас є два шляхи:

Шлях Бельгії —  стати затишним, ситим хутором, який не має голосу в історії і сподівається, що великі гравці про нього не забудуть під час чергового переділу;

Шлях Риму —  усвідомити, що наш «азіатський ренесанс» (Хвильовий) — це не про культуру Сходу, а про нашу роль як цивілізатора Сходу. Рим теж починався як союзна федерація дрібних полісів, але вижив лише тоді, коли став експансивною системою, що поглинула навколишній хаос.

Українська трагедія в тому, що ми століттями намагалися запхати океанічну за масштабом націю у формат «садочку біля хати». Це все одно що намагатися тримати тигра в клітці для кролів. Як писав Маланюк, нам бракувало «державної структури» в головах.

Ми маємо зрозуміти: Україна — це не «місток» між Сходом і Заходом. Місток — це те, по чому ходять ногами. Ми — це суб'єкт, який контролює переправу. Наша євразійська модель — це не копіювання ординства, а створення «Київського порядку» на просторі, який зараз перебуває в стані розпаду. Це перетворення нашої «хуторянської» затятості на імперську дисципліну.

Дониси Човганонь: Кто такие мокши, чего они хотят и зачем их демонизируют?

 Дониси Човганонь  (PhD),
глава Мокшанского национального комитета,
член Президиума Лиги Свободных Наций,
участник Совета объединения «Suur-Suomi Sotilaat»

После 24 февраля 2022 г. в информационном пространстве Украины как гром среди ясного неба посыпались обвинения и проклятия в сторону нашего народа. К сожалению, украинцы (как грамотные, так и не совсем) свалили всю вину за развязанную Москвой войну исключительно на мокшан, которые не живут «на болотах», но имеют очень древнюю культуру, старописьменный язык, самобытные традиции, обычаи и историю. Прошлое этого народа трагическое до сих пор остается «темным пятном».

Итак, Мокши (самоназвание Mókšet) – одна из самых многочисленных (после эрзян) финно-угорских наций мира (по культурно-языковому признаку), не имеющая собственного суверенного государства. В связи со значительным уровнем атомизации и отчужденности, ассимиляции и русификации (московщины) на сегодняшний день мокши не имеют даже автономии в составе так называемой РФ. Кремль нацелился на тотальное перетопление этой самобытной нации на составную и неотъемлемую часть русского народа.

Республика Мордовия, где находится мокшанское этническое ядро, непосредственно контролируется федеральным центром, откуда присылают гауляйтеров. По состоянию на весну 2024 года мордовским руководителем является этнический эрзя Артем Здунов, давно записавшийся в «русские». Мокши проживают в бассейне рек Ока, Цна, Мокша, Сура, Хопер, Волга и Урал, а именно в административных границах Пензенской, Рязанской, Саратовской, Тамбовской, Самарской, Оренбургской и Ульяновской областей, и, конечно же, в Республике Мордовии. Во время всех Всероссийских переписей население мокшей намеренно записывают под этнонимом «мордва», объединяя в одну национальную группу с эрзя, что затрудняет реальный подсчет обоих народов. Вместе с тем общее количество мокшей оценивается Мокшанским национальным комитетом на уровне от 500 000 до 1 500 000 человек по всему миру. Такое расхождение в цифрах состоит в сложности честного и точного подсчета мокшей, которые чаще записывают в «мордву» или «русских».

Мокшанский язык – финно-угорский язык так называемой волжской группы, один из трех государственных языков Республики Мордовия, наряду с эрзянским и русским. Наш народ в большинстве своем исповедует христианство (православие и лютеранство). Кое-где в селах все еще бытуют традиционные верования, связанные с иудейской традицией и/или влиянием манихейства.

Олександр Бригинець: Ми перейшли в еру «гібридного безсилля» великих держав

 Трамп. Це був не просто виступ, це був ретельно зрежисований «інформаційний туман». 

Мета? Я знайшов дві

Легітимізація «виходу» з війни.

Трамп зрозумів, що нафта по $108+ і заблокована протока — це пряма дорога до програшу на виборах. Промова була потрібна, щоб:

 * Оголосити «місію виконаною» (хоча жодна стратегічна ціль, окрім руйнувань, не досягнута).

 * Встановити дедлайн 2–3 тижні. Це сигнал ринку: «Ціни скоро впадуть, не панікуйте».

 * Він «продав» це як перемогу над «ядерним порогом» Ірану, хоча насправді просто підпалив регіон і тепер шукає, як загасити пожежу, не виглядаючи слабким.

Створення «нового ворога» для торгів

Він ввів нову тезу про те, що Ормузьку протоку тепер має охороняти Китай та Європа.

 * Це геніальне (у його стилі) перекладання відповідальності. Він каже: «Я свою роботу зробив (побомбив), а тепер, якщо ви хочете дешеву нафту — ідіть і домовляйтеся з Іраном або воюйте самі».

 * Це важіль для майбутнього торгу з Пекіном та Брюсселем.

Чому промову розкручували як «важливу»?

Тому що це був акт капітуляції Трампа перед реальністю, загорнутий у папірець «тріумфу».

 * Адміністрація Білого дому знала, що Трамп офіційно «вмикає задню» по Ірану. Для світових ринків це новина №1, бо це означає кінець активної фази Epic Fury.

 * Але щоб він не виглядав «лузером», який почав війну і не відкрив протоку, вони створили навколо цього ореол «вирішального звернення до нації».

Ця промова була потрібна лише для того, щоб Трамп міг піти з Близького Сходу, залишивши після себе хаос, але зберігши обличчя «переможця» для внутрішнього споживача.

Це «велика імітація». Трамп півтори години пояснював, чому він йде, так нічого і не досягнувши, крім того, що змусив Україну та саудитів шукати порятунку один в одного.

Який головний висновок цієї війни:

США НІЧОГО НЕ МОЖУТЬ ВДІЯТИ НАВІТЬ ПРОТИ ІРАНА. ЩО ВЖЕ ГОВОРИТИ ПРО КИТАЙ І РОСІЮ. 

Трамп не свариться з Путіним і не стягується в протистояння з ним, бо усвідомлює свою неспроможність. І нього була ілюзія, що він себе покаже в Ірані. 

Він намагається залишити цю ілюзію для інших, хоча насправді вже зрозумів, що він такий само безсилий, як Путін в Україні. 

Період легких воєн, якщо він був, то вже закінчився... 

Третю світову починати безглуздо, бо виграти її неможливо.

Ми перейшли в еру «гібридного безсилля» великих держав.

Але не факт, що ці висновки зробив ще хтось окрім мене.

Софія Дніпровська: Іранська дилема Трампа

 На моє глибоке переконання головною причиною війни в Затоці (а також венесуельської операції і загравання з РФ) є не якісь там файли Епштейна, а багато разів задекларована мета зробити Америку знову великою (монополізувавши доступ до нафтогазового краника, щоб підірвати позиції Китаю і створити сприятливі умови для промисловості США). 

Проблема в тому, що мета ця реалізується в рамках існуючої демократичної системи, яку Трамп і його команда так і не наважилися демонтувати перш, ніж вступити в епічну битву з Драконом. Звідси - поспіх і задіяння явно недостатньої кількості сил, щоб не напружувати вередливий електорат і піднести йому на блюдечку якомога більше блискучих і легких перемог до виборів. Наслідок - геополітична пастка, з якої, може, і є шанс вийти живим, але далеко не 100%. 

Демократи, до речі, поводяться в цьому кейсі не набагато мудріше й відповідальніше, ніж трампісти. Їхня вимога негайно припинити бойові дії (просто_пєрєстать_стрєлять) є черговим популістичним заграванням з недалеким і жлобкуватим виборцем. 

Прибита, але не знищена першим ударом теократія зараз подібна великому хижому звіру, який отримав болюче, але не смертельне поранення і спрямований на ліквідацію екзистенційної загрози навіть ціною свого життя. 

Іранська еліта не така дурна й наївна, аби повірити, що після того, як США з Ізраїлем двічі (!) намагалися її знищити під час переговорного процесу, дипломатія з компромісами є надійним способом зберегти собі життя, здоровля і статки. Та й народ, що все більше страждає від бомбардувань, не зрозуміє і може запросто винести на вилах. 

Вийти з Перської затоки тепер можна тільки або з Шахом у Тегерані, або з усіма військовими базами, петродоларом і Нетаньяхою в обозі, заплативши попередньо солідну контрибуцію (а це - катастрофа в рази глибша, ніж в'єтнамська й афганська поразка разом узяті, що матиме безпрецедентно тяжкі наслідки для економіки й безпеки США й зажене її в статус регіонального гравця).

Американська Республіка, як колись Римська Республіка і Афінська демократія, наближається до точки біфуркації, де перед нею постає вибір: зміна політичного формату, або розпад і втрата суверенітету. 

Афіни до останнього трималися за демократію і втратили суверенітет. Рим зумів виробити нові, більш релевантні актуальним історичним обставинам форми політичної організації і подовжив життя своїй державі майже на півтисячоліття (а якщо рахувати й Візантію, що була законною спадкоємицею Риму, то аж до 1453 р.). 

Що вибере "мудрий американський народ" - покаже час.

Кирилл Серебренитский: Заговор гетманичей (Протоколы Киево-Могилянских Мудрецов)

...  Пушкин женился на праправнучке гетмана Петра Дорошенко. 

В Лицей его пристроил граф Алексей Разумовский, сын (и наследник, кстати) последнего гетмана Войска Запорожского. 

Гоголь - как сам он был убеждён, - был потомком правобережного гетмана Остапа Гоголя; а граф Александр Петрович Толстой, который опекал Гоголя в последние годы даже не дружески, а как-то прямо по матерински - это праправнук гетмана Ивана Скоропадского. 

Не менее Гоголя, на мой взгляд, значимый для русской литературы граф Алексей Константинович Толстой - это правнук того же последнего гетмана - графа Кирилла Разумовского. 

Алексей Перовский, который Антоний Погорельский - этого же гетмана внук. 

А был ведь ещё, в наполеоновские времена, драматург Николай Хмельницкий, который настаивал на том, что он - прямой потомок гетмана Хмельницкого. Сейчас он забыт, но любой специалист подтвердит, что его влияние на дальнейшее развитие русского театра было весьма значительным. 

... Запросто я бы сделал из этого - чрезвычайно ныне мейнстримный - заговор гетманычей: 

утратив, под напором Империи, власть в Войске Запорожском, а потом и само Войско, - потомки гетманов сосредоточенно начали захватывать позиции в русской литературе. 

Зловещий проект этот был нацелен в отдалённое будущее. 

Сокіл: Шляхетний мисливець українського неба.

Сокіл: Шляхетний мисливець українського неба.

  Він не просто птах - він символ найвищої волі, швидкості та княжої честі. Якщо орел у багатьох культурах уособлює важку, імперську владу, то сокіл в українській традиції - це образ вільного воїна, шляхетного лицаря степу, чий політ є синонімом стрімкої атаки та непідкупної зоркості.

  Це історія про архетип "соколятка", який пронизує нашу культуру від княжих ловищ до козацьких дум. Ми досліджуємо цей образ через геральдику, фольклористику та праці західних дослідників середньовічного мисливського етикету, що вбачають у соколярстві фундамент лицарського кодексу.

Княжий птах: Жива зброя та символ влади.

  У добу Русі сокіл був невід’ємним супутником еліти. Соколярство вважалося не просто розвагою, а іспитом на витримку та вміння керувати стихією. 

  Сокіл - це "жива стріла". У "Слові о полку Ігоревім" воїни постійно порівнюються з соколами, а їхня поразка описується як "підрізані крила".

  Найцікавіша гіпотеза, яку підтримують численні історики (від Ореста Субтельного до провідних геральдистів), стверджує, що наш Тризуб - це стилізоване зображення сокола-рарога, що падає в піке на здобич. Це символ блискавичної волі, де птах стає знаком державної сили. Сокіл не просто полює - він захищає свій простір, стаючи втіленням ідеї "краще загинути в небі, ніж жити в клітці".

Козацький сокіл: Вісник волі та далекої розлуки.

  В епоху козацтва сокіл мігрує з княжих гербів у народні пісні та думи. Тут він ідеалізований образ молодого козака. "Соколом" називають того, хто відзначається відвагою, красою та вірністю.

  Він виступає посередником між далеким степом і рідною домівкою. Сокіл приносить вістку матері про сина або дівчині про коханого. Цей птах наділяється людськими рисами: він здатен сумувати, квилити над полеглим героєм і навіть проклинати ворогів. Це символ душі, яка не знає кордонів і завжди повертається до свого гнізда, навіть якщо шлях лежить через пекло битви.

Око сокола: Символ надлюдської зоркості.

  В українських повір’ях сокіл - це той, хто бачить усе. Його зір здатний пробити туман і виявити ворога за багато верст. Саме тому "соколине око" стало синонімом влучності та мудрості.

  Західні дослідники символізму часто порівнюють сокола з сонячним променем. Його падіння вниз на здобич - це удар блискавки, що очищує землю від скверни. Сокіл ніколи не їсть падла, він вбиває лише в польоті, що робить його символом чистої, чесної боротьби. Він вчить нас, що перемога має бути здобута у відкритому небі, з широко розплющеними очима.

 Сокіл вчить нас, що свобода - це не просто відсутність кайданів, а здатність тримати висоту, незважаючи на вітри. Він символ нашої вродженої шляхетності та готовності до захисту свого неба. Шлях Сокола - це шлях безкомпромісної волі. Доки над нашими степами кружляють соколи, ми пам’ятатимемо, що справжня сила не в розмірах, а в швидкості думки та влучності удару.

Олександр Колесніченко: «Технат Америки» повернення США до логіки середньовіччя

Глава Пентагону Піт Гегсет під час виступу в штаб-квартирі Південного командування ЗС США у Флориді представив нову геополітичну доктрину регіональної безпеки Дональда Трампа під назвою «Велика Північна Америка» (Greater North America). Суть концепції полягає у включенні всіх держав на північ від екватора в єдиний оборонний периметр США та повній відмові від їх віднесення до «Глобального Півдня».

Доктрина передбачає, що США розширять свою військову присутність та інфраструктуру по всій північній півкулі у координації з регіональними партнерами. Водночас від країн, розташованих на південь від екватора, Вашингтон очікує значно більшої участі у «розподілі тягаря» оборонних витрат. Згідно з концепцією, вони мають взяти на себе основну відповідальність за безпеку Південної Атлантики та південної частини Тихого океану без повномасштабної опори на США.

По суті, команда Трампа вже офіційно декларує курс «Техната Америки», який ще нещодавно залишався негласним. Його просувають сучасні технократичні еліти, зокрема Пітер Тіль і Ларрі Еллісон. У цьому контексті команда Трампа виступає інструментом демонтажу усталеного міжнародного порядку в їхніх інтересах.

Історичний реверс від чого це пішло

Північноамериканський Технат (англ. Technate of North America) по суті концепція радикальної соціально-економічної реорганізації континету, запропонована організацією Technocracy Inc (діяла у США та Канаді під час великої депресії) під керівництвом інженера Говарда Скотта у 1930-х роках. 

Основна ідея полягала в тому, щоб замінити політиків та фінансистів технічними експертами (інженерами, науковцями, екологами), які керували б суспільством за принципами наукової ефективності та термодинаміки, а не на основі прибутку чи виборів.

1. Географія та територія

Технократи вважали, що для досягнення повної самодостатності (автаркії, якої наприклад перед другою світовою досягали у Німеччині та Радянському Союзі) необхідно об'єднати Північну Америку в єдиний географічний блок. До складу Технату мали увійти:

(Дуже цікаві аналогії сьогоднішньої риторики Трампа 🤣)

Илья Плеханов: Славой Жижек выступил на конференции Europa 2057 и раздал всем оплеухи

Смысл Europa 2057 в том, чтобы задать большой вопрос: что такое Европа и какой она должна стать в долгосрочной перспективе — примерно к середине XXI века. Название отсылает к 1957 году (Римский договор, начало ЕС). Участники исходят из того, что Европа находится в состоянии системного кризиса — геополитического, экономического и ценностного. Отсюда ключевая линия обсуждений: Европе нужно стать более «суверенной» и способной действовать как единый субъект, а не как набор зависимых государств. Там много разговоров про оборону, технологическую независимость, демократию и новую форму европейской идентичности. 

Что говорит Жижек?

💥 Что такое настоящий «конец света» и почему это не катастрофа в кино?

Жижек утверждает, что мы приближаемся к финалу, но это не будет мгновенным взрывом. Настоящий «конец света» — это когда в нашей жизни меняются не просто отдельные события (кто-то победил на выборах или случился кризис), а сами «координаты» ситуации, то есть базовые правила, по которым работает общество. Представьте, что вы живете в мире, где закон защищает слабого, а потом внезапно наступает время, когда закон — это просто прихоть сильного. Это и есть смена координат. Жижек иллюстрирует это анекдотом о встрече лидеров (фон дер Ляйен, Путина и Трампа) с Богом. Когда Бог начинает плакать в ответ на их вопросы, это символизирует крах «большого Другого» — некой высшей инстанции или системы правил, на которую мы все привыкли опираться как на нейтральный фундамент. Когда этот фундамент рушится, мы теряем ориентиры, позволяющие отличить нормальное от безумного, и вынуждены заново переосмыслять само понятие «общественной жизни».

💥 История больше не ведет нас к прогрессу — она ведет в тупик

Традиционно марксисты (как Антонио Грамши) считали, что кризисы — это лишь временные трудности («болезненные явления»), возникающие, когда старый строй умирает, а новый не может родиться. Думали, что это просто «задержка» на пути к светлому будущему. Но Жижек говорит: наш опыт сегодня заставляет сменить эту картину. На самом деле «нормальный» ход нашей истории — это и есть путь к катастрофе. Это не случайная поломка, а закономерный итог: бесконтрольное развитие искусственного интеллекта, экологический коллапс и глобальные войны — это финальные точки, к которым мы движемся по инерции. Если ничего не менять, саморазрушение человечества станет не ошибкой, а финальным продуктом нашей цивилизации. Мы больше не можем верить в линейный прогресс; мы должны признать, что наш нынешний «поезд» едет прямо в пропасть.