Андрій Поцелуйко: Патріс Лажуа і сучасна індоєвропеїстика: історична реконструкція міфу між кельтським Заходом і слов'янським Сходом

Індоєвропеїстика як міждисциплінарна галузь знання пройшла тривалий шлях розвитку — від суто лінгвістичних реконструкцій XIX століття до сучасних комплексних досліджень, що поєднують мовознавство, історію релігій, археологію, фольклористику та порівняльну міфологію. Якщо ранні індоєвропеїсти намагалися передусім реконструювати прамову, то у XX столітті дедалі більшого значення набуло питання реконструкції духовного світу праіндоєвропейців: їхніх міфів, релігійних уявлень, космології та символічних систем. Саме в цій сфері працює французький дослідник Патріс Лажуа, який належить до покоління сучасних учених, що продовжують і розвивають традицію історично орієнтованої порівняльної міфології.

Хоча ім'я Патріса Лажуа не настільки широко відоме, як імена Жоржа Дюмезіля, Еміля Бенвеніста, Жана Одрі чи Джона П. Меллорі, його внесок у сучасну індоєвропеїстику є значним, особливо у сфері дослідження кельтської та слов'янської міфології. Лажуа належить до тих учених, які прагнуть поєднати суворий історичний підхід із широкою компаративною перспективою, уникаючи як надмірної спекулятивності, так і вузької спеціалізації.

Методологічно Патріс Лажуа багато в чому спирається на інтелектуальну спадщину французького індоєвропеїста Жоржа Дюмезіля. Саме Дюмезіль запропонував відому теорію трифункціональної ідеології, згідно з якою соціальна та релігійна організація давніх індоєвропейців ґрунтувалася на трьох основних функціях: сакрально-юридичній, військовій та господарсько-продуктивній. Лажуа не лише використовує окремі положення дюмезілівської школи, але й значною мірою розвиває її, намагаючись застосувати порівняльний аналіз до значно ширшого кола джерел, ніж це було характерно для багатьох попередніх дослідників.

Однією з найважливіших особливостей його методології є прагнення охопити максимально широкий корпус індоєвропейських традицій. Якщо класична компаративістика часто спиралася переважно на ведійську Індію, античний світ та скандинавський матеріал, то Лажуа послідовно залучає також слов'янські, балтійські, кельтські та навіть пізньофольклорні свідчення. На його думку, периферійні традиції індоєвропейського світу нерідко зберігають архаїчні елементи, які були втрачені у більш розвинених літературних культурах. Саме тому фольклор слов'ян або балтів може містити важливі сліди дуже давніх індоєвропейських уявлень.

Андрій Поцелуйко: Священний простір як онтологія космосу: метафізичні горизонти індоєвропейського світогляду

 Якщо уважно придивитися до духовної спадщини індоєвропейських народів, поступово стає очевидним, що вона являє собою не сукупність ізольованих міфів, обрядів чи культових практик, а надзвичайно цілісну систему метафізичного осмислення буття. Вона народилася задовго до виникнення філософії у її класичному вигляді, однак уже містила відповіді на питання, які пізніше стануть центральними для мислителів античності, середньовіччя і Нового часу. Що таке світ? Чому існує порядок? Звідки походить хаос? Яке місце людини у Всесвіті? Чому саме ритуал стає умовою існування космосу? Ці питання становлять приховану основу ведійської, римської, давньогрецької, германської та інших індоєвропейських традицій.

Праці Роджера Вудворда дозволяють побачити, що сакральний простір у цих культурах був не просто місцем здійснення релігійних церемоній. Він являв собою своєрідну модель самого буття. Те, що сучасна людина схильна називати храмом, жертовником або священною ділянкою землі, для давньої людини було матеріальним втіленням космосу. Тут відкривається одна з найважливіших особливостей індоєвропейської метафізики: буття не є безпосередньо даним. Воно повинне бути встановлене.

Сучасна європейська свідомість майже автоматично виходить із припущення, що світ існує незалежно від людини, а порядок є природною властивістю Всесвіту. Інша картина відкривається в індоєвропейських міфах. Там первинним виступає не порядок, а хаос. Космос виникає лише тоді, коли здійснюється певний творчий акт. Ведійський жрець, який споруджує жертовник, римський авгур, який окреслює темплум, чи германський конунг, який освячує нову територію, повторюють не історичну подію минулого, а сам принцип світотворення. Кожен ритуал стає новою космогонією.

У цьому прихована надзвичайно глибока онтологічна інтуїція. Світ не мислиться як завершений предмет. Він є процесом. Буття не перебуває у стані спокою. Воно постійно здійснюється. Людина не живе у вже готовому космосі — вона бере участь у його безперервному становленні. Саме тому індоєвропейська релігія значно меншою мірою є вірою, ніж дією. Космос підтримується не переконаннями, а правильними вчинками.

У цьому сенсі індоєвропейська духовність дивовижно близька до філософських інтуїцій Мартіна Гайдеггера, який розумів буття не як предмет пізнання, а як подію відкриття світу. Для індоєвропейця світ також відкривається лише тоді, коли людина вступає у правильне відношення до нього. Ритуал стає способом цього відкриття. Він не є театральною виставою чи символічною грою. Він є способом, у який буття вперше набуває визначеності.

Саме тому сакральний простір не існує сам по собі. Його необхідно створити. 

Андрій Поцелуйко: Широке і вузьке значення слова «філософія»

 Слово «філософія» належить до тих понять, які мають кілька рівнів значення. У повсякденному мовленні його часто використовують як синонім мудрості або глибоких роздумів про життя. 

Проте в науковій та навчальній літературі цей термін уживається як у широкому, так і у вузькому значенні. Кожне з них відображає певний спосіб розуміння сутності філософії та її місця в історії людської культури.

У широкому значенні філософія є прагненням людини до мудрості, пошуку істини та осмислення світу. У такому розумінні філософами можна назвати всіх великих мислителів людства незалежно від часу, країни чи культурної традиції. До них належать не лише представники античної Греції, а й мудреці Стародавнього Китаю, Індії, Єгипту, Близького Сходу та інших цивілізацій. Усіх їх об'єднує прагнення зрозуміти природу світу, людину, сенс життя, добро і зло, справедливість, місце людини у Всесвіті.

Однак саме широке тлумачення потребує певного уточнення. У Стародавній Греції людину, яка вже володіла найвищою мудрістю, називали «софос» — мудрець. Натомість слово «філософ» буквально означає «той, хто любить мудрість» або «той, хто прагне мудрості». За переказом, саме Піфагор уперше назвав себе не мудрецем, а філософом. Цим він хотів підкреслити, що жодна людина не може вважати себе абсолютно мудрою, адже мудрість є ідеалом, до якого необхідно постійно прагнути. Отже, філософ — це не людина, яка вже знайшла всі відповіді, а людина, яка невтомно їх шукає.

У вузькому значенні термін «філософія» має більш точний історичний зміст. Він стосується інтелектуальної традиції, яка виникла у Стародавній Греції приблизно у VI столітті до нашої ери. Саме тоді грецькі мислителі вперше почали пояснювати світ не через міфи, легенди чи волю богів, а за допомогою розуму, логіки та аргументованих міркувань. Вони намагалися знайти природні причини явищ і будували свої висновки на критичному аналізі, а не лише на традиції чи авторитеті.

Саме цей раціонально-критичний спосіб мислення став головною ознакою філософії у вузькому значенні. Філософ не просто висловлює власну думку, а прагне обґрунтувати її логічними доказами, готовий піддавати сумніву власні переконання, аналізувати аргументи інших і змінювати свою позицію, якщо переконливі докази свідчать про її помилковість. Такий метод згодом став основою розвитку науки.

Між філософією і наукою існує тісний історичний зв'язок. Давньогрецькі філософи були першими дослідниками природи, суспільства і людини. Згодом із філософії поступово виділилися окремі науки — фізика, математика, астрономія, біологія та багато інших. Хоча сучасна наука має власні методи дослідження, її головний принцип залишається близьким до філософського: жодне знання не вважається остаточним і незмінним. Будь-яке відкриття породжує нові питання, які потребують подальших досліджень. Саме тому розвиток науки є безперервним процесом пошуку нових знань.

Ця думка добре узгоджується зі знаменитим висловом Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». На перший погляд ця фраза здається суперечливою, але її справжній зміст полягає не в запереченні знання, а в усвідомленні його меж. Людина, яка вважає себе всезнаючою, перестає шукати істину. Натомість справжній філософ розуміє, що світ набагато складніший, ніж будь-які людські уявлення про нього. Усвідомлення власної обмеженості стає початком справжнього пізнання.

Отже, широке і вузьке значення поняття «філософія» не суперечать одне одному, а взаємно доповнюються. 

У широкому значенні філософія є загальнолюдським прагненням до мудрості, яке властиве мислителям усіх культур і епох. 

У вузькому значенні вона є особливою інтелектуальною традицією, що виникла у Стародавній Греції та ґрунтується на раціональному, критичному й аргументованому мисленні. Саме цей підхід став одним із фундаментів сучасної науки та всієї європейської культури. Тому філософія не дає готових остаточних відповідей, а навчає людину мислити, сумніватися, ставити запитання і безперервно шукати істину. У цьому й полягає її незмінна цінність для людства.

Андрій Поцелуйко: Від бурштину до Дніпра: два шляхи, що по-різному творили історію України

 Історія українських земель є історією великих шляхів. Протягом тисячоліть через простір між Балтійським і Чорним морями проходили торговці, воїни, переселенці, проповідники та шукачі нових можливостей. Саме дороги, річки та торговельні артерії часто ставали не менш важливими чинниками історичного розвитку, ніж війни чи династії. 

Проте не кожен шлях породжував однакові наслідки. Одні створювали простір для міграцій і культурних контактів, інші ставали основою політичної централізації та державотворення. 

Найяскравіше цю відмінність можна простежити на прикладі двох великих комунікаційних систем європейської історії — Бурштинового шляху та шляху «із варяг у греки».

Бурштиновий шлях був одним із найдавніших торговельних маршрутів Європи. Його значення виходило далеко за межі звичайної торгівлі дорогоцінним каменем. Бурштин у давнину сприймався майже як магічна речовина. Його золотавий блиск, здатність накопичувати статичну електрику та рідкісність робили його надзвичайно цінним товаром у світі античних цивілізацій. Саме тому між Балтійським морем і Середземномор'ям поступово сформувалася складна мережа сухопутних маршрутів, якими рухалися не лише товари, але й люди, технології, релігійні уявлення та культурні впливи.

У цьому процесі важливу роль відіграли германські племена готів. Вони поступово переміщувалися з північних регіонів Європи до басейну Вісли, а згодом до українського лісостепу та Причорномор'я. Їхній рух багато в чому повторював напрямки торговельних маршрутів, що вже існували завдяки бурштиновій торгівлі. Економічні можливості південних земель, доступ до чорноморських комунікацій і торгівля з Римом створювали потужний магніт для переселенців.

Андрій Поцелуйко: Ліс і народження історичного часу: геофілософія Полісся та Залісся

 Існують цивілізації, які народжуються біля моря. Існують цивілізації, що виникають у долинах великих річок. Інші формуються серед гір або у безмежному степу. Але існує ще одна, значно менш помітна форма народження історії — цивілізація лісу.

Ліс майже ніколи не стає центром великої цивілізації. Він не будує грандіозних міст, не створює величних храмів і не формує торговельних імперій. Його історична функція є іншою. Ліс не виробляє цивілізацію безпосередньо. Він виробляє час.

Саме час є найціннішим ресурсом будь-якого народу.

Якщо степ диктує необхідність негайного рішення, якщо море примушує до постійного руху, якщо гори змушують боротися за кожну долину, то ліс дозволяє жити у ритмі поколінь. У ньому історія ніби сповільнюється. Саме це уповільнення створює передумови для явища, яке можна назвати історичним накопиченням.

Людські суспільства накопичують не лише матеріальні ресурси.

Вони накопичують пам'ять.

Накопичують родові зв'язки.

Накопичують навички взаємодії.

Накопичують демографічний потенціал.

Накопичують колективний досвід виживання.

Усе це майже непомітне для сучасників. Але саме ці повільні процеси згодом визначають напрям історії набагато сильніше, ніж окремі битви чи навіть діяльність видатних правителів.

Саме тому ліс можна визначити як простір консервації історичної енергії.

Він не витрачає її.

Він її накопичує.

Протягом століть.

Саме такою була історична роль Полісся.

Кельтський король Омели

 Близько 500 року до нашої ери, десь на вершині пагорба на території сучасної землі Гессен (Німеччина), група кельтів залізного віку витесала з пісковику фігуру чоловіка й поставила її вартувати спокій померлих.

Він стоїть і досі.

Статую знайшли на пагорбі Глауберг, і вона приголомшила археологів. Не лише своїм віком — хоча 2500 років — це чимало. Їх вразила деталізація.

Його зріст становить 1,86 метра, а вага — близько 230 кілограмів. Він тримає щит. При боці в нього висить меч. Шию оперізує торквес — кручена металева гривна, що була ознакою кельтської аристократії. Кожен елемент цього вбрання свідчить про одне: цей чоловік був видатною особою.

Але саме головний убір робить його унікальним, несхожим на жодну іншу відому кельтську фігуру.

З верхівки його голови здіймається корона у формі листка: три заокруглені пелюстки розходяться віялом догори, наче розкрита долоня. Археологи майже одразу впізнали цю форму. Це омела.

Для кельтів залізного віку омела не була різдвяною прикрасою. Вона була священною. Стародавні кельти вірили, що вона має цілющу силу, що вона з’єднує світ живих і світ мертвих, що вона не належить ні дереву, ні землі, бо росте, зависнувши між ними. Згідно з античними джерелами, друїди збирали її золотими серпами.

Витесаний із каменю чоловік у короні з омели був не просто воїном. Це був воїн, який водночас належав до релігійного світу. Боєць і жрець — або хтось, хто поєднував ці дві іпостасі.

Статуя з Глауберга — одна з небагатьох знайдених кельтських кам’яних фігур у повний зріст. Більшість творів кельтського мистецтва того періоду — це невеликі, переносні або декоративні вироби. Повноцінна людська фігура з пісковику, така велика й майстерно виконана, свідчила про надзвичайні зусилля та глибокий задум.

Щодо того, кого саме зображує ця статуя, точаться суперечки. Можливо, це реальний вождь, увічнений після смерті. Або божественний пращур. Чи охоронець укріпленого поселення на пагорбі, де ховали кельтську еліту.

Натомість статуя чітко й однозначно демонструє цінності кельтського суспільства залізного віку: чоловік, здатний битися, і чоловік, здатний звертатися до божественних сил, на найвищому рівні були однією й тією ж особою. Він стоїть уже 2500 років.

Андрій Поцелуйко: Від логосу до цивілізації: філософія науки у схемі Балабана і Кляйна

 Balaban, A., Klein, D. Is chemistry 'The Central Science'? How are different sciences related? Co-citations, reductionism, emergence, and posets. Scientometrics 69, 615–637 (2006). https://doi.org/10.1007/s11192-006-0173-2

Коли говорять, що хімія є «центральною наукою», це твердження зазвичай сприймають як характеристику її особливого місця між фізикою та біологією. Хімія справді поєднує світ елементарних взаємодій із світом життя, перетворюючи фундаментальні фізичні закони на різноманіття речовин, матеріалів і біологічних структур. 

Проте сучасне розуміння центральності науки набагато глибше, ніж проста констатація її проміжного положення. Особливо яскраво це виявляється у схемі часткового впорядкування наук, запропонованій Александру Балабаном і Девідом Кляйном. Ця модель є не лише класифікацією дисциплін, а й своєрідною філософською картою людського пізнання.

Найдивовижніше у цій схемі те, що вона починається не з фізики, не з математики і навіть не з природи. Її першоосновою є логіка. Саме вона займає найфундаментальніше місце, бо без законів правильного мислення неможливе жодне знання. Логіка передує всім окремим наукам, оскільки вона визначає саму форму істинного судження. Вона не говорить, яким є світ, але визначає, яким має бути мислення, щоб воно могло сказати про світ щось істинне.

Без логіки немає можливості відрізнити правильний висновок від помилкового, істину від суперечності, доказ від припущення. У цьому сенсі логіка є не однією з наук, а універсальною умовою існування будь-якої науки.

Проте навіть логіка сама по собі ще не породжує знання. Вона нагадує музичну грамоту, яка сама не створює музики. 

Саме тому наступним рівнем Балабан і Кляйн розміщують раціоцинацію — процес логічного міркування. Це людська здатність застосовувати логічні принципи для побудови нових висновків, встановлення причинних зв'язків і створення пояснень.

Андрій Поцелуйко: Три онтологічні стрибки еволюції: від реплікативної хімії до космічної цивілізації

Історію Всесвіту часто описують як безперервний процес ускладнення матерії. Від елементарних частинок до атомів, від атомів до молекул, від молекул до живих організмів, від організмів до людської цивілізації — цей ланцюг здається плавним і поступовим. Проте уважніший погляд показує, що ця безперервність є лише зовнішньою.

 Насправді еволюція містить надзвичайно рідкісні моменти, коли відбувається не просто кількісне накопичення змін, а виникає принципово новий спосіб існування матерії. Такі моменти можна назвати онтологічними стрибками, адже вони змінюють не лише форму організації речовини, а й сам характер буття.

Онтологічний стрибок означає народження нової реальності, яка не зводиться до властивостей попереднього рівня. Кожен із них відкриває новий вимір еволюції, що підпорядковується власним закономірностям. Якщо розглядати історію Всесвіту саме таким чином, можна виділити три великі онтологічні переходи.

Перший із них відбувся тоді, коли звичайна хімія перетворилася на життя.

У перші сотні мільйонів років після формування Землі планета являла собою складну лабораторію хімічних процесів. Молекули взаємодіяли між собою відповідно до законів фізики та хімії. Виникали дедалі складніші органічні сполуки, однак усі вони залишалися лише продуктами реакцій. Вони могли утворюватися й руйнуватися, але не були здатні підтримувати власне існування.

Перелом настав тоді, коли виникла система, здатна відтворювати саму себе.

Саме реплікація стала тією подією, яка розділила неживу та живу природу. Вперше інформація почала передаватися від одного покоління молекулярних структур до іншого. Відтепер еволюція перестала бути лише історією фізичних процесів. Вона стала історією інформації, що накопичує власний досвід через природний добір.

Цей момент був справжньою онтологічною революцією. Матерія отримала нову властивість — здатність до спадковості, мінливості та самозбереження. Саме тому життя не можна розглядати як просто дуже складну хімію. Воно являє собою новий спосіб організації матерії, у якому центральне місце займає інформація.

Андрій Поцелуйко: Еволюція складності: від біохімії до штучного інтелекту

 Якщо дивитися на еволюцію не лише як на зміну видів, а як на історію ускладнення способів організації матерії, перед нами постає значно ширша картина. Життя можна розглядати як процес, у якому матерія поступово набуває нових рівнів організації, здатності зберігати інформацію, обробляти її, відтворювати та використовувати для власного збереження.

На найпростішому рівні існує хімічна взаємодія молекул. Потім виникає самопідтримувана хімічна система — клітина. З появою багатоклітинності окремі клітини починають спеціалізуватися й кооперуватися. Виникають тканини, органи, нервові системи. Нервова система відкриває новий рівень організації: матерія вже не просто реагує на середовище, а починає створювати внутрішні моделі цього середовища.

У певний момент ця тенденція приводить до появи мозку — системи, яка складається з величезної кількості взаємопов'язаних біохімічних процесів і здатна не лише реагувати на світ, а й моделювати його. Саме тут виникає один із найбільш загадкових переходів в історії природи — свідомість.

Свідомість, якщо розглядати її як властивість складної нервової системи, є особливим типом організації матерії. Мільярди клітин, хімічні реакції, електричні імпульси та синаптичні взаємодії утворюють систему, всередині якої виникає суб'єктивний досвід. Це один із тих моментів, які можна назвати еволюційним стрибком: кількісне накопичення складності приводить до якісно нового режиму функціонування.

Але на цьому процес не зупиняється.

Андрій Поцелуйко: Демографія знань: чому мала кількість людей може зруйнувати технологічну культуру

Історія тасманійців дозволяє замислитися над парадоксом культурного розвитку: суспільство може втратити технологію не тому, що люди забули, навіщо вона потрібна, і не тому, що вони втратили здатність нею користуватися, а просто тому, що стало надто мало людей, здатних передавати й підтримувати відповідне знання.

На перший погляд культура здається спільним надбанням усього суспільства. Якщо плем'я володіє певною технологією, можна припустити, що нею володіють усі або принаймні значна частина його членів. Проте складні технології влаштовані інакше. За кожною з них стоїть ланцюг спеціалізованих навичок: хтось знає, як добувати матеріал, хтось — як його обробляти, хтось — як виготовляти інструмент, а хтось володіє практичними деталями, які неможливо повністю зафіксувати у вигляді простого правила. У результаті існування технології залежить не від середнього рівня знань суспільства, а від наявності достатньої кількості її носіїв.

Саме тут виникає феномен, який можна умовно назвати демографічним вузьким місцем знань. У великій популяції втрата одного майстра зазвичай не має катастрофічних наслідків: його знання дублюються десятками інших людей. Але в маленькій ізольованій групі певну складну навичку можуть підтримувати лише кілька осіб. Якщо вони помирають, разом із ними може зникнути цілий фрагмент культурної системи.

 Отже, культурна спадщина розподілена між людьми нерівномірно. Деякі знання є масовими й легко передаються: як користуватися простим знаряддям, як приготувати звичайну їжу або де знайти воду. Інші знання є рідкісними: виготовлення складного інструмента, будівництво певної конструкції, обробка специфічного матеріалу чи складна лікувальна практика. Чим більше спеціалізації потребує технологія, тим більше вона залежить від невеликої групи носіїв.

Nick Hellas, Олег Гуцуляк: Дударківська сокира як символізація казкового сюжету ініціації нареченого

 У 1961–1962 роках під час торфорозробок поблизу села Дударків Київської області було знайдено незвичайний предмет із рогу північного оленя — так звану Дударківську сокиру (довжина 14,5 см,  ширина по лезу - 6 см, ширина по обуху - 4.2 см, товщина - 4.5 см). На жаль, знахідка збереглася у поганому стані й була розламана приблизно навпіл (Формозов А. А. Об изображении на костяном топорике из Дударкова // Сов. археология. - 1974. - № 2. - С. 249-252. - https://marakandiy.uz/book/sovetskaya-arheologiya-21974/read).

Точне призначення предмета залишається невідомим. Існують припущення, що він міг мати ритуальне або церемоніальне значення, а можливо, служити символом статусу чи влади.

Вона є одним із найцікавіших прикладів давнього образотворчого мистецтва, знайденого на території сучасної України.

На одній стороні сокири зображено складну композицію: птаха над головами довговолосих чоловіка й жінки, які, схоже, тримаються за руки; знак, що нагадує стилізоване сонце; геометричний орнамент; зображення коней, а також дерево, яке деякі дослідники трактують як символічне або «священне» дерево.

На іншій стороні зображено кілька тварин — серед них фігури, які інтерпретують як коней, свиней або іншу худобу, — а також ще одне стилізоване дерево та геометричні мотиви.

Значення всієї композиції остаточно не з’ясоване. У науковій літературі висувалися різні тлумачення: від ритуальної або міфологічної сцени до зображення полювання чи навіть умовної схеми певної місцевості або мисливських угідь.

А. А. Формозов вважає, що зображення ілюструють знамениту казку (№ 530 В по класифікації Андрєєва): герой, щоб одружитися на царівні, повинен здобути послідовно: золотогривого коня (іноді з 12 жеребцями), свинку-золоту щетинку (іноді з 12 поросятами) та гуску-золоте пір'ячко  (іноді жар-птиця). Герой справляється із завданням завдяки чарівному помічнику - Сивці-бурці, віщій каурці.

На поверхні сокири також помітні групи рівновіддалених прямолінійних насічок. Існує гіпотеза, що вони могли мати календарне або ритуальне значення та бути пов’язаними з певними сезонними подіями чи обрядами. Проте трактування цих насічок як календаря з конкретними датами давніх свят залишається лише однією з версій.

Також на Молчанівському болоті (12 км біля Путивля) також було знайдено челюсть бика, з гравіювальним зображенням тварин аналогічного типу.

Найбільшу близькість до зображення дерева на Дударківській сокирі виявляють малюнки рослин на кераміці іранських пам'ятників типу Тепе-Сіалк і Тепе-Гійян, а також зображення квітів на кносському рельєфі з принцем-жерцем.

Дударківську сокиру відносять до доби бронзи (ІІ тис. до н. е.) та пов’язують із культурним середовищем багатоваликової кераміки Середнього Подніпров’я (також відома як багатопружкової кераміки, бабинська культура,  бойових колісниць, XXII–XVII ст. до н. е.). Племена цієї культури жили від межиріччя Дніпра та Дона до Подніпров'я, Правобережжя та Галичини (Тернопільщина), змінивши попередню катакомбну культуру. 

Виникла бабинська культура в Доно-Дніпровському межиріччі внаслідок того, що частина катакомбних племен (інгульский варіант) під впливом середньодніпровської культури перейшла до осілішого способу життя. Основна господарська діяльність населення — відгінно-пасовищне скотарство з тимчасовими сезонними стійбищами, яких виявлено дуже багато. . Розвинуті були й ремесла: металовиробництво, гончарство, ткацтво, різьблення на кістці (!), кушнірство. Небіжчиків ховали у неглибоких ґрунтових ямах, іноді доповнених внутрішнім зрубом чи кам'яною скринею, у підбоях та колодах.

Андрій Сошніков: Металева сегрегація: від мідного міражу до установчої диктатури "Та-Кемет"

Офіційна академічна наука малює Енеоліт та Раннє царство Єгипту як логічний, перехідний і суто лінійний етап поступу людства, розчулено розповідаючи про розвиток землеробства, мудрих жерців у білих віссонах та лагідних фараонів, які «об'єднували країни» з любові до вселенського порядку. 

Це типовий обмежений погляд археолога-колекціонера, який за зміною матеріальних артефактів не здатний розгледіти сувору антропологічну катастрофу. 

Насправді ж Енеоліт став епохою першої глобальної інформаційної бульбашки, моментом, коли людський соціум остаточно перетворився на гігантський раціональний механізм із серійного виробництва символів статусу, а людина виявилася безпорадним бранцем власної галюцинації. 

Технологічний перехід від перевіреного тисячоліттями палеолітичного кременю до м'якої міді, що гнулася об першу-ліпшу сосну, ознаменував тотальну перемогу дизайну над функціоналом. Людство витрачало тисячі годин рабської праці на її важкий видобуток і складну плавку не для полегшення побуту, а виключно задля кастової сегрегації. Мідна сокира стала «директорським кріслом» мідно-кам’яного віку, яке не різало дерево, але різало соціальний простір, легітимізуючи кодифіковане приниження. 

Поява перших мідних знарядь у Нільському та Месопотамському цехах синхронізувалася зі встановленням повноцінної адміністрації та монополії на насильство. Раннє царство в Єгипті — це не початок культури, це пригнічуючий вирок, запуск першої у світі Установчою Диктатури та успішна спроба перетворити біологічний вид на гвинтик гігантського меліоративного насоса.

Андрій Поцелуйко: Релігія та пантеон калашів: архаїчна традиція Гіндукушу

 Калаші — невеликий індоіранський народ, який живе у високогірних долинах Читралу на північному заході сучасного Пакистану. Їхня традиційна релігія посідає виняткове місце в історії релігій Південної та Центральної Азії, оскільки, на відміну від більшості сусідніх народів, калаші зберегли політеїстичну систему вірувань, ритуалів і міфологічних уявлень, яка не була повністю витіснена ісламом. Саме тому каласька традиція протягом XIX–XX століть привертала увагу мовознавців, етнографів, антропологів та істориків релігії.

Особливо важливе місце в сучасному дослідженні калашів займає італійський антрополог Аугусто С. Какопардо (Augusto S. Cacopardo). Його багаторічна польова робота в калаських долинах, особливо в Бірірі, дала змогу перейти від фрагментарних описів окремих звичаїв до систематичного дослідження релігійного календаря, ритуалів, міфології та пантеону. Найважливішою його працею є монографія Pagan Christmas: Winter Feasts of the Kalasha of the Hindu Kush (2016), якій передувала стаття The Winter Solstice Festival of the Kalasha of Birir: Some Comparative Suggestions (2008). Важливими доповненнями до цього корпусу досліджень є праця Anthropomorphic Representations of Divinities among the Kalasha of Chitral (Pakistan) та публікація Texts from the Winter Feasts of the Kalasha of Birir.

У працях Какопардо каласька релігія постає не як випадковий набір забобонів або ізольованих культів, а як складна космологічна система. Вона поєднує уявлення про богів, предків, природний світ, ритуальну чистоту й нечистоту, сезонний цикл, худобу, землеробство, сексуальність, народження та смерть. Особливо важливо, що ця система існує не лише у формі міфів: вона буквально відтворюється в календарі та щорічних обрядах.

Каласька релігія та проблема її походження

У популярній літературі калашів нерідко пов'язували з армією Александра Македонського. Звідси походить відома легенда про те, що калаші нібито є нащадками македонських воїнів, які залишилися в Гіндукушу після походів Александра. Однак ця гіпотеза не має достатньої історичної чи генетичної основи. Какопардо спеціально розглядає проблему походження калашів і відкидає спрощену «македонську» теорію.

Значно продуктивнішим є інший підхід — розглядати калашів як частину давнього індоіранського культурного світу. Їхня мова належить до індоарійської групи, однак сама культура сформувалася в особливому середовищі Гіндукушу, на перехресті індійських, іранських та центральноазійських впливів.

Важливими попередниками Какопардо були такі дослідники, як Georg Morgenstierne — норвезький мовознавець, який здійснював польові дослідження в Читралі, — а також J. Biddulph, G. W. Leitner, J. Davidson та інші ранні етнографи, які залишили цінні свідчення про калаські вірування.

Особливе значення має Morgenstierne. Його записи та замальовки дали Какопардо матеріал для важливого висновку: каласька релігія в минулому могла мати більш виражену антропоморфну іконографію, ніж це видно з сучасної етнографічної картини. Отже, сучасний каласький пантеон не можна механічно ототожнювати з пантеоном минулих століть.

Лев Зимой: Степь не только нападала. Очень часто сначала враги сами приходили в Степь

 Когда домашняя овца появилась в Степи, произошла настоящая хозяйственная революция. До этого мясо надо было найти, догнать и убить. Теперь оно само ходило рядом с человеком, паслось и размножалось. Стадо стало запасом пищи, капиталом и гарантией выживания. Богатство больше не лежало в амбаре и не росло на поле  оно ходило на четырёх ногах.

Следующей революцией стала лошадь. Она дала человеку скорость и превратила огромное пространство из препятствия в ареал существования. Пастух получил возможность контролировать большие стада и пастбища, воин - проходить огромные расстояния, власть  связывать между собой территории, которые пешее общество удерживать практически не могло. Современная домашняя линия лошади сформировалась именно в западноевразийских степях, прежде всего в районе Нижней Волги и Дона, а массовая конная мобильность начинает быстро распространяться примерно с конца III тысячелетия до н. э.

Баран дал Степи мясо. Лошадь дала ей пространство. Вместе они создали огромное подвижное богатство.

И вот здесь возникает сторона истории, которую обычно пропускают. Скот был слишком большим соблазном для оседлых соседей. Чтобы ограбить земледельческую область, надо было брать города, вскрывать склады, вывозить зерно. В Степи достаточно было разбить аул и угнать стадо: имущество само шло вслед за победителем. Поэтому на протяжении тысячелетий армии оседлых держав сами снова и снова шли в Степь.

Олексій Дудченко: Корінні американці та їхній генетичний спадок повернулися до Сибіру: про це свідчать розшифровані геноми

Секвенована палеоДНК проливає світло на заплутану історію людства в Північній Азії після завершення льодовикової епохи. Рештки трьох індивідів, які знайшли свій останній спочинок на березі річки на півострові Камчатка у північно-східному Сибіру близько 500 років тому, приховували дивовижну таємницю. Згідно з науковим дослідженням, їхній ДНК-профіль демонструє виразний північноамериканський предківський компонент. Якщо розглядати ці дані в контексті інших давніх та сучасних геномних панелей, отримані результати свідчать: хоча пращури нинішніх корінних американців дійсно вирушили у свою мандрівку з Азії, цей трансконтинентальний шлях не був квитком в один бік. Натомість регіон Берингового моря постає ареною тривалих інтерконтинентальних контактів, де люди упродовж тисячоліть регулярно курсували на шкіряних байдарках та уміаках між обома материками. 

Близько 20 000 років тому, на піку Останнього льодовикового максимуму (LGM), палеолітичні громади Сибіру вирушили через Берингію — гігантський сухопутний міст завширшки понад тисячу кілометрів, який виник через опускання рівня Світового океану на 120 метрів нижче сучасного. Тікаючи від суворих умов випаленого морозом сибірського суходолу, мисливці-збирачі пройшли на Аляску і згодом розселилися у південному напрямку обома американськими континентами — як через розконсервований вільний від льоду коридор бездеревної тундри, так і вздовж тихоокеанського узбережжя на примітивних плавзасобах. 

Коли близько 11 500 років тому завершилася плейстоценова епоха й льодовикові щити почали танути, талі води затопили берингійські рівнини. Води Берінгової протоки відокремили два материки, перетворивши Берингію на океанічну перепону. 

Проте хвилі мігрантів продовжували прибувати: арктичні морські мисливці культурних традицій Дорсет, Туле та палеоескімосів рухалися на схід, асимілюючись із попередніми групами або заміщуючи їх, що в підсумку сформувало сучасний складний генетичний ландшафт корінного населення Америки.

 Близько 5000 років тому людські спільноти вже опанували суворі простори від Аляски до північно-східної частини Канади та Гренландії.

Андрій Поцелуйко: Від усного звичаю до федеративної держави: еволюція Швейцарської конфедерації

Рання Швейцарська конфедерація не була державою в сучасному розумінні цього слова. Вона виникла не як централізована політична організація з єдиним урядом, професійною бюрократією та уніфікованим законодавством, а як союз місцевих громад і кантонів, що поступово розвивався. Її ранній розвиток можна розглядати як приклад переходу від переважно звичаєво-правової, значною мірою усної політії до складнішої системи з письмовими нормами та інституціями.

У середньовічному суспільстві право не обов'язково існувало у формі законів, ухвалених централізованою владою. У багатьох громадах воно було передусім сукупністю звичаїв, традицій і усталених способів розв'язання конфліктів. Люди знали, «як заведено», а легітимність такого правила випливала з його давності та загального визнання громадою. Саме тому право значною мірою передавалося через пам'ять, усну традицію, судову практику та безпосередню участь членів громади у прийнятті рішень.

Ця характеристика особливо важлива для розуміння ранніх лісових кантонів — Урі, Швіцу та Унтервальдену. У них політичне життя було тісно пов'язане з місцевими громадами. Влада не була відокремленою від суспільства у вигляді розгалуженого державного апарату. Значну роль відігравали громадські збори, на яких члени громади безпосередньо обговорювали та приймали рішення. Таким чином, політичний порядок підтримувався не стільки бюрократичною адміністрацією, скільки самою громадою.

Андрій Поцелуйко: Міф між інтуїцією і раціональністю: когнітивні механізми масової свідомості

Міф у масовій свідомості часто сприймають як щось протилежне раціональному мисленню — як вигадану історію, стереотип або емоційний образ, який люди приймають без критичної перевірки. Проте таке розуміння є надто спрощеним. Якщо застосувати до аналізу міфу когнітивну модель Даніеля Канемана, стає очевидним, що міфологічні конструкти можуть апелювати не лише до швидкої та інтуїтивної Системи 1, а й до повільнішої, аналітичної Системи 2. Більше того, найбільш стійкі міфи масової свідомості нерідко поєднують обидва режими мислення.

Система 1, за Канеманом, функціонує швидко, автоматично й асоціативно. Вона не потребує тривалого аналізу: людина бачить загрозливий образ і майже миттєво реагує страхом; чує знайоме твердження і сприймає його як знайоме й тому потенційно правдоподібне; зустрічає символ «ворога» і автоматично активує цілий комплекс пов'язаних із ним уявлень. Саме тому пропагандистський міф є надзвичайно ефективним інструментом впливу на масову свідомість.

Наприклад, твердження «ворог хоче знищити нас» є когнітивно дуже простим. Воно не потребує складного пояснення міжнародної політики, економіки чи історії. Складна реальність редукується до бінарної опозиції: «ми — жертви або добро; вони — агресор або зло». Така конструкція легко засвоюється, емоційно насичена і може багаторазово повторюватися в різних формах — у політичній промові, новинах, плакатах, фільмах, соціальних мережах. З часом повторюваний образ стає когнітивно знайомим, а знайомість сама по собі може створювати суб'єктивне відчуття достовірності.

Іншим прикладом є міф про «золотий вік минулого»: колись суспільство нібито було морально чистим, справедливим, сильним і гармонійним, а сучасність усе це втратила. Для Системи 1 такий міф привабливий тому, що він створює просту емоційну картину: минуле — добре, сучасність — занепад. Не потрібно аналізувати величезну кількість історичних даних. Достатньо кількох яскравих образів — героїчного предка, «традиційних цінностей», сильної держави, чистої культури.

Проте на цьому функціонування міфу не закінчується. Людина може поставити запитання: «А чому саме минуле було кращим?» І тут міф здатний перейти на рівень Системи 2. З'являється ціла аргументативна конструкція: статистичні показники, історичні приклади, економічні порівняння, посилання на документи, цитати авторитетів. Міф уже не просто викликає емоцію — він пропонує пояснення.

Саме тут виникає принципово важливий феномен: міф може маскуватися під раціональну теорію.

Андрій Поцелуйко: Культурний об’єкт без «об’єкта»: як різні способи сприйняття конструюють різні феномени культури

 Культурний об’єкт на перший погляд здається чимось очевидним і самототожним. Опера є опера, картина є картина, міф є міф, а музичний твір залишається тим самим твором незалежно від того, хто його слухає. Проте гуманітарна думка ХХ століття поставила під сумнів цю очевидність. Постструктуралізм, рецептивна естетика, семіотика та соціальна теорія по-різному показали, що культурний об’єкт не існує для людини як абсолютно нейтральна і завершена даність. Він набуває конкретного значення лише в певному культурному, інтелектуальному та соціальному контексті.

У цьому сенсі можна розрізнити фізичний або матеріальний об’єкт і культурний феномен, який виникає в його сприйнятті та інтерпретації.

Найпростіше це побачити на прикладі опери. Уявімо, що професор музикознавства і людина без спеціальної музичної освіти сидять в одному оперному театрі й слухають ту саму виставу. Фізично вони перебувають перед одним і тим самим об’єктом: тією самою сценою, тими самими виконавцями, тією самою музикою, тим самим текстом. Але чи справді вони сприймають один і той самий культурний феномен?

Для музикознавця опера може постати як складна система музичних і драматургічних відношень. Він може чути тематичні зв’язки, розпізнавати жанрові моделі, помічати гармонічні особливості, історичні алюзії, цитати, стилістичні відхилення, специфіку оркестровки, характер виконавської інтерпретації. Одна музична фраза для нього може бути пов'язана з цілою історією музичної теорії.

Для непідготовленого слухача та сама фраза може бути просто красивою або сумною музикою. Він може переживати драматичну ситуацію, співпереживати персонажам, захоплюватися голосами або сценографією. Те, що для музикознавця є структурним елементом композиції, для іншого слухача може взагалі не існувати як окремий феномен.

Отже, відмінність полягає не лише в обсязі інформації, якою володіють два реципієнти. Вони фактично конституюють різні об’єкти досвіду.

Це не означає, що один із них «чує правильно», а інший — «неправильно». Їхні сприйняття організовані різними системами культурних кодів. Професійна компетентність дозволяє диференціювати те, що для непідготовленої людини залишається нерозчленованим потоком звуків. Знання створює нові об'єкти сприйняття.

Можна сказати, що культурна компетентність збільшує не лише кількість інформації, яку людина отримує від твору, а й кількість самих феноменів, які вона здатна в ньому побачити або почути.

Андрій Поцелуйко: Політичне бачення Пітера Тіля: між лібертаріанством і техноелітизмом

 Пітер Тіль є однією з найбільш суперечливих постатей сучасного технологічного та політичного світу. Як підприємець і венчурний інвестор, він став відомим завдяки участі у створенні PayPal та ранній підтримці Facebook, однак його вплив виходить далеко за межі бізнесу. Тіль активно висловлюється про майбутнє демократії, держави, технологій і свободи. Саме поєднання його радикального лібертаріанства, критики масової демократії та віри в технологічний прогрес стало причиною того, що деякі дослідники й критики характеризують його погляди як «технофашистські». Водночас таке визначення є дискусійним і не означає, що Тіль прямо підтримує класичний фашизм.

В основі політичного світогляду Тіля лежить глибока недовіра до надмірного державного регулювання. Він виходить із припущення, що індивідуальна свобода та інновації найкраще розвиваються тоді, коли держава має обмежений вплив на економічне й суспільне життя. Для Тіля особливо важливими є приватна власність, підприємницька свобода та можливість окремої людини або невеликої групи створювати нові технології й компанії без надмірних бюрократичних обмежень.

Проте його позиція не зводиться до традиційного економічного лібертаріанства. Однією з найбільш незвичних рис його поглядів є критика демократії. Тіль звертає увагу на можливий конфлікт між демократичним принципом політичної рівності та принципом індивідуальної свободи. На його думку, демократична політика може стимулювати державу розширювати свої повноваження, оскільки політики прагнуть задовольняти вимоги широких мас населення. У результаті, на його погляд, демократія не завжди гарантує свободу, а іноді може ставати механізмом її обмеження.

Андрій Поцелуйко: Від конкуренції до сангхи: один із можливих сценаріїв майбутнього людства

 Майбутнє людства може розвиватися без катастроф, великих воєн і цивілізаційних обвалів. Технології можуть поступово ставати дедалі потужнішими, виробництво — дедалі автоматизованішим, а базові потреби людини — їжа, житло, тепло, одяг, медицина — дедалі дешевшими й доступнішими.

 Водночас населення планети може скорочуватися. Якщо більшість сімей матиме одну дитину, а тривалість життя зростатиме, людство через кілька поколінь може перейти від мільярдів людей до значно меншої чисельності.

На перший погляд це виглядає як демографічна проблема. Але можна уявити інший погляд: можливо, це стане одним із моментів, коли сама логіка цивілізації почне змінюватися.

Сьогодні людське суспільство значною мірою побудоване на конкуренції. Люди конкурують між собою, компанії — між компаніями, держави — між державами. Значна частина економічного розвитку виникла саме завдяки цій конкуренції. Вона змушує винаходити, виробляти, ризикувати, ставати ефективнішими. 

Але в ній є і величезна ціна: конфлікти, нерівність, боротьба за ресурси, прагнення до влади, дублювання зусиль і постійна необхідність перемагати когось іншого.

Можливо, однак, що технологічний розвиток поступово послабить матеріальні підстави цієї боротьби.

Якщо машини й штучний інтелект зможуть виробляти більшість необхідних речей, якщо енергія стане дешевою, якщо автоматизоване сільське господарство зможе годувати суспільство невеликою кількістю людей, а будинки зможуть майже самостійно будуватися, ремонтуватися й обслуговуватися, тоді величезна кількість людської праці більше не буде необхідною для підтримання цивілізації.

Може виникнути парадоксальна ситуація: людей стане менше, але можливостей цивілізації стане більше.