Андрій Іллєнко: Чи варто Україні заперечувати та ігнорувати свою темну сторону? Ні. Але і не варто ставити її на постамент. Її треба проговорити і рухатися вперед, у майбутнє

Перша науковоподібна історія «государства россійского» була написана у Києві у кінці 17 століття настоятелем Києво-Печерської Лаври Інокентієм Гізелем і називалась «Синопсис Київський». Там було написано і про «триєди ний русскій народ» і про передачу історичної та державної легітимності від Києва до Москви після монголської навали. Всі пізніші московські історики брали за основу те, що написав киянин Гізель.

Перший ідеолог і по суті співтворець Російської імперії — українець Феофан Прокопович, який в тому числі заклав основи виправдання деспотичної імперської влади через висмикнуті аргументи з європейської філософії та богословʼя, які тодішнім московитами були невідомі, бо в той час Київ стояв на три голови вище за Москву в інтелектуальному сенсі, не кажучи вже про залученість до західної інтелектуальної традиції. 

Гоголь написав не лише чудові (хоч однаково як українські, так і малоросійські, все залежить лише від трактовки) оповідання та повісті з «українського циклу» російською мовою (що принципово), але і заклав основи російської літературної мови та літератури загалом, в тому числі використавши українську культуру як паливо для культури імперської. 

Список цей довгий, у ньому є люди різного таланту масштабу, але принциповим є одне — значна кількість українських інтелектуалів різних епох спокусились імперією, в різних формах та за різних обставин — від загрози фізичного знищення і банального матеріального інтересу, до цілком свідомого вибору імперії як шляху, який вони бачили оптимальним вибором для всіх українців як таких. 

На щастя, такими були не всі — і тому сьогодні є Україна. 

Це все я кажу до того, щоб ми розуміли цю свою власну темну сторону — у нас вона є. Без України дійсно було би ніякої російської імперії — не тільки як території, але і без українців, які цю імперію будували собі та своїм нащадкам на голову. 

Це гіганський невроз, значно складніший за прості відносини колонії з метрополією, бо не кожна майбутня колонія була інтелектуальним донором майбутньої метрополії. 

І цей монстр дуже добре розуміє це. Він вміє не лише вбивати і трощити, він вміє спокушати. Інколи у дуже неочікуваний спосіб. Наприклад, грати на нашому бажанні сьогодні записати в український пантеон людей, які свідомо і системно працювали на цього монстра в минулому. Розмінувати хоч вузеньку тропу в нашій лінії оборони, хай навіть зігравши на нашій гордині. 

Чи варто заперечувати та ігнорувати свою темну сторону? Ні. Але і не варто ставити її на постамент. Її треба проговорити і рухатися вперед, у майбутнє. І очевидно, що заради цього майбутнього від чогось доведеться відмовитися. Інакше ми знову підемо по колу. А цього дуже не хотілося б.