«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Перший ідеолог і по суті співтворець Російської імперії — українець Феофан Прокопович, який в тому числі заклав основи виправдання деспотичної імперської влади через висмикнуті аргументи з європейської філософії та богословʼя, які тодішнім московитами були невідомі, бо в той час Київ стояв на три голови вище за Москву в інтелектуальному сенсі, не кажучи вже про залученість до західної інтелектуальної традиції.
Гоголь написав не лише чудові (хоч однаково як українські, так і малоросійські, все залежить лише від трактовки) оповідання та повісті з «українського циклу» російською мовою (що принципово), але і заклав основи російської літературної мови та літератури загалом, в тому числі використавши українську культуру як паливо для культури імперської.
Список цей довгий, у ньому є люди різного таланту масштабу, але принциповим є одне — значна кількість українських інтелектуалів різних епох спокусились імперією, в різних формах та за різних обставин — від загрози фізичного знищення і банального матеріального інтересу, до цілком свідомого вибору імперії як шляху, який вони бачили оптимальним вибором для всіх українців як таких.
На щастя, такими були не всі — і тому сьогодні є Україна.
Це все я кажу до того, щоб ми розуміли цю свою власну темну сторону — у нас вона є. Без України дійсно було би ніякої російської імперії — не тільки як території, але і без українців, які цю імперію будували собі та своїм нащадкам на голову.
Це гіганський невроз, значно складніший за прості відносини колонії з метрополією, бо не кожна майбутня колонія була інтелектуальним донором майбутньої метрополії.
І цей монстр дуже добре розуміє це. Він вміє не лише вбивати і трощити, він вміє спокушати. Інколи у дуже неочікуваний спосіб. Наприклад, грати на нашому бажанні сьогодні записати в український пантеон людей, які свідомо і системно працювали на цього монстра в минулому. Розмінувати хоч вузеньку тропу в нашій лінії оборони, хай навіть зігравши на нашій гордині.
Чи варто заперечувати та ігнорувати свою темну сторону? Ні. Але і не варто ставити її на постамент. Її треба проговорити і рухатися вперед, у майбутнє. І очевидно, що заради цього майбутнього від чогось доведеться відмовитися. Інакше ми знову підемо по колу. А цього дуже не хотілося б.
Комментариев нет:
Отправить комментарий