Андрій Поцелуйко: Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики

 Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики займає особливе місце серед гуманітарних дисциплін, поєднуючи в собі елементи мовознавства, історії, релігієзнавства та культурології. Її головною метою є виявлення спільних міфологічних структур, образів і сюжетів у традиціях народів, що належать до індоєвропейської мовно-культурної спільноти, а також реконструкція можливих прадавніх вірувань, які існували ще до розпаду цієї спільноти на окремі етнічні та мовні групи. Такий підхід передбачає не лише фіксацію подібностей, але й їх інтерпретацію в межах ширшої системи культурних зв’язків, що робить методологію цієї дисципліни водночас продуктивною і проблематичною.

Науковий статус порівняльної індоєвропейської міфології часто стає предметом дискусій, оскільки вона значною мірою спирається на реконструкції, які не можуть бути безпосередньо перевірені емпіричним шляхом. Проте це не означає, що її слід вважати ненауковою. У гуманітарних науках, на відміну від природничих, істина нерідко досягається не через експериментальну верифікацію, а через узгодження різних типів даних, логічну несуперечливість і пояснювальну силу запропонованих моделей. Порівняльна міфологія використовує системний підхід, який передбачає аналіз повторюваних мотивів, структурних паралелей і функціональних відповідностей між міфами різних народів. Цей підхід має багато спільного з порівняльним мовознавством, де реконструкція прамови також базується на регулярних відповідностях і закономірностях, а не на прямих свідченнях.

Водночас важливо визнати, що значна частина висновків у цій галузі має гіпотетичний характер. Реконструкції праіндоєвропейських міфів або божеств є результатом інтерпретації фрагментарних даних, що збереглися в різних культурних традиціях. Ці реконструкції не можуть претендувати на статус остаточної істини, але вони виконують важливу евристичну функцію, дозволяючи дослідникам краще зрозуміти внутрішню логіку міфологічних систем і їхній історичний розвиток. Таким чином, спекулятивність у цьому контексті не є недоліком сама по собі, а радше невід’ємною рисою реконструктивного знання, за умови, що вона контролюється чіткими методологічними принципами.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропеїстика як міждисциплінарний дослідницький простір

Сучасна індоєвропеїстика перестала бути вузькою галуззю історичної лінгвістики. Вона трансформувалася у складний міждисциплінарний простір, де різні науки співпрацюють у спробі реконструювати глибоку давнину індоєвропейських народів. Цей простір не є завершеною «палеоетнологічною дисципліною» з єдиною методологією; радше він функціонує як мережа взаємодій, у якій кожна галузь зберігає власні інструменти, але водночас доповнює й коригує результати інших.

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ВИМІР

Історична та порівняльна лінгвістика залишається ядром індоєвропеїстики. Саме вона забезпечує реконструкцію прамови, фонетичних систем, граматичних категорій та семантичних полів. Лінгвісти створюють моделі, що дозволяють простежити еволюцію мовних сімей і виявити спільні риси, які свідчать про давню єдність.

АРХЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Археологія додає матеріальний вимір до мовних реконструкцій. Вона пропонує моделі культур, простежує міграційні шляхи та хронологію розселення. Саме археологічні дані дозволяють співвіднести мовні гіпотези з конкретними артефактами та культурними комплексами.

ГЕНЕТИЧНИЙ ВИМІР

Популяційна генетика стала новим інструментом, що радикально змінив індоєвропейські студії. Дослідження Y-DNA та mtDNA ліній підтверджують або спростовують гіпотези про походження та переміщення індоєвропейських спільнот. Генетика забезпечує емпіричну базу, яка часто коригує традиційні лінгвістичні та археологічні моделі.

АНТРОПОЛОГІЯ ТА ЕТНОЛОГІЯ

Антропологічні та етнологічні студії реконструюють соціальні структури, ритуали, економічні практики та світоглядні системи. Вони дозволяють зрозуміти, як індоєвропейські спільноти організовували своє життя та які культурні моделі передавалися наступним поколінням.

МІФОЛОГІЯ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Порівняльна міфологія та літературознавство відкривають спільні архетипи, мотиви й наративні структури. Вони демонструють, що індоєвропейська спадщина — це не лише мова й матеріальна культура, а й глибинні символічні системи, які формували ідеологію та етику давніх суспільств.

ВИСНОВОК

Індоєвропеїстика сьогодні — це плюралістичний дослідницький простір, де різні дисципліни співіснують без остаточного злиття в єдину методологію. Її сила полягає саме у відкритості до багатоголосся наукових підходів. Лінгвістика, археологія, генетика, антропологія та міфологія утворюють складну мережу, яка дозволяє реконструювати не лише мовну, а й культурну, соціальну та біологічну історію індоєвропейських народів. Це робить індоєвропеїстику не завершеною дисципліною, а живим і потужним інтелектуальним простором, що постійно розширюється й оновлюється.

Андрій Богданович: Дух Світового Степу: Архаїка українського козацтва

Коли ми вдивляємося в суворі обличчя запорозьких лицарів, ми бачимо не просто селян-втікачів чи продукт соціальних збурень XV століття, як того тривалий час вимагала канонічна історіографія. 

Перед нами постає значно глибша, майже метафізична картина: реінкарнація прадавнього воїнського архетипу, що тисячоліттями визрівав у розпечених кузнях Великого Степу. 

Генезис українського козацтва неможливо збагнути без занурення у праіндоєвропейську давнину, адже козацтво — це не випадковий епізод модерної історії, а пряма культурна та антропологічна спадщина воїнів-скотарів епохи бронзи та заліза. Козацька Січ у своїй суті є досконалим реліктом архаїчного «чоловічого союзу» (Männerbünde), де безшлюбність, сувора ініціація та випробування духу відтворювали прадавню модель за закритої військової громади. 

Виборність отаманів на колі та принципи військової демократії — це не винахід низового товариства, а прямий відгомон зборів воїнів давніх германців, слов’ян та іранців-скіфів. 

Особливої ваги набуває містичний зв’язок козака з образом звіра. Культ вовка, що пронизував ініціації праіндоєвропейців, де молодий воїн мав символічно «стати вовком», аби знайти справжню лють і відвагу, дивовижним чином трансформувався в українське характерництво. Здатність козаків-перевертнів обертатися сірими хижаками є не просто фольклорним мотивом, а видозміненим магічним кодом, що сягає глибин арійської давнини. 

Навіть зовнішні атрибути козака — славнозвісний оселедець, що прикрашав голови знатних воїнів від гунів до князя Святослава, та сакральне ставлення до коня як до бойового побратима — маркують приналежність до єдиного індоєвропейського лицарського стану. 

Козацьке поняття «волі» та етика героїчної смерті у бою як вищого призначення є тими самими моральними орієнтирами, що вели у бій колісничих бронзового віку та скіфських вершників.

Отже, козацтво — це останній великий сплеск прадавньої степової енергії, що зумів пронести крізь віки «архетип воїна», сформований в українських степах за тисячі років до перших письмових згадок про Січ. Це живий міст між архаїчним минулим та нашою національною ідентичністю, який доводить, що дух волі є спадковим і незнищенним.

Проблема генезиса ямной и катакомбной культур

Из-за отсутствия письменности мы уже никогда не узнаем, как называли себя эти люди. В начале II тысячелетия до н.э. они жили на огромной территории − от Дунайского региона и почти до Волги, а на юге их памятники известны на Кубани и Тереке. Эти родственные племена скотоводов оставили после себя редкие поселения и курганы, но многочисленные погребения в уже возведённых насыпях своих предшественников. Поэтому и получили название по одному из элементов погребального обряда: за основу классификации была взята форма ямы и создана таким образом относительная хронология для степных памятников Восточной Европы. Вторая хронологическая группа была определена как «катакомбная». В итоге получил название и народ, живший в начале среднего бронзового века.

Само слово «катакомба» имеет латинские корни и означает подземную гробницу. И это не случайно, ведь почти все захоронения этой культуры были совершены в ямах, у дна которых имелись различной формы подбои.

Другими словами, катакомба представляет собой входной колодец и погребальную камеру, сооружённую в её стенке. В неё помещались умерший и сопровождающий его инвентарь, а отверстие в камеру, или дромос (проход в неё в виде туннеля), закладывалось деревом, камнем или замуровывалось особой земляной пробкой. После этого входная яма засыпалась материковой глиной и найти захоронение было крайне сложно. Благодаря конструктивным особенностям погребального сооружения она получила название катакомбной. Соответственно и её носители стали называться в научной среде катакомбниками. Как они называли сами себя − также не известно, ведь этот народ не имел письменности и безымянным ушёл с исторической арены. Но, судя по оставленным им памятникам, он сыграл огромную роль в истории степей.

Андрій Богданович: Відлуння Великого Степу: Метафізика Індоєвропейського Світу

Відлуння Великого Степу: Метафізика Індоєвропейського Світу

Коли ми вдивляємося в туманну далечінь п’яти тисячоліть, ми бачимо не просто кочівників, що долають безкраї простори понтійсько-каспійських степів. Ми бачимо архітекторів нашого мислення. Ті, кого ми називаємо праіндоєвропейцями, залишили нам у спадок не величні храми чи золоті маски, а щось набагато тривкіше — мову, міф та незламний соціальний код, який став фундаментом цивілізацій від берегів Гангу до скелястих фіордів Ісландії.

Космос, запряжений у колісницю

Світ для давнього індоєвропейця не був хаотичним нагромадженням випадковостей. Це була Arta — священний Порядок, втілений у сяйві денного неба, богом якого був Dyēus Phter. Ця космічна гармонія подібна до колісниці: вона вимагає майстерності, дисципліни та невтомного руху. Як зазначав Мартін Вест, навіть поезія для них була «запряганням слів» — актом творення ладу з хаосу.

Цей порядок тримався на трьох стовпах, які Жорж Дюмезіль та його послідовник К. Скотт Літтлтон назвали трьома функціями. Це була ідеальна триєдність: магічна мудрість жерця-правителя, нестримна лють воїна та життєдайна сила хлібороба. Кожна функція мала своїх богів, але справжня сила нації народжувалася лише тоді, коли вони діяли в унісон. Міф про «війну богів», який так ретельно аналізував Яріх Остен, вчить нас: конфлікт між «силою» та «багатством» є неминучим, але він має закінчуватися миром, бо без родючості влада безплідна, а без влади — беззахисна.

Трагедія та тріумф Воїна

У центрі цього світу стоїть Герой — фігура велична і водночас трагічна. Роджер Вудард та Тейс Порк нагадують нам, що воїн — це «небезпечний захисник». Він володіє ḱléwos — нев’янучою славою, що є єдиною формою безсмертя в культурі, яка не знала раю, але вірила в пам'ять.

Беовульф, Кухулін та Індра — це брати по духу. Вони втілюють екстатичну лють, що виходить за межі людського. Але, як показує Гаррет Олмстед на прикладі кельтських богів, герой завжди стоїть на межі: він рятує суспільство, але часто сам стає для нього загрозою, порушуючи закони, які він покликаний захищати. Його шлях — це вічна боротьба зі Змієм, уособленням Хаосу, де перемога часто купується ціною власного життя.

Кров, Мова та Вічність

Сучасна наука, представлена працями Крістіансена та Оландера, додала до цієї міфологічної картини сувору правду генетики та лінгвістики. Ми тепер знаємо, що наше походження — це не просто метафора. Це реальні міграції вершників, які принесли з собою коня, колесо та ген стійкості до лактози. Культура Шнурової кераміки стала тим горнилом, де степовий воїн зустрівся з європейським фермером, породивши нову, динамічну ідентичність.

Віктор Рюдберг, романтик XIX століття, бачив у цьому «світове дерево», що корінням іде в глибину тисячоліть. І він не помилявся. Кожен раз, коли ми присягаємо на вірність, шукаємо справедливості або прагнемо творчого натхнення, ми звертаємося до того самого «Меду поезії», який колись викрав Одін або приніс орел Індрі.

Епілог: Спадщина Світла

Індоєвропейська ідея — це віра в те, що світ можна зрозуміти, впорядкувати та оспівати. Це етика дії, де кожен має своє місце в загальному ладі. 

Ми досі живемо за цим кодом: наші закони прагнуть до істини (Arta), наші армії шукають честі, а наші серця тужать за «Островом Блаженних», де немає старості.

Ми — діти Неба і Землі, спадкоємці тих, хто першим запряг коней і вирушив за обрій, несучи з собою мову, якою ми досі освідчуємося в коханні та пишемо закони. Цей вогонь, запалений у степу, досі горить у наших словах, нагадуючи, що слава — нев’януча, а порядок — священний.

Запорозька Січ була системою військової культури, логіка якої співпадала з давньоіндієвропейськими воїнськими практиками

 «Простота, вольність і карнавальна дурість»: паралелі між запорозькими звичаями та давньоіндієвропейськими воїнськими традиціями

Життя Запорозької Січі XVIII століття відзначалося особливою соціальною структурою, культурними уявленнями та колективними практиками, що на перший погляд виглядають хаотичними, анархічними і навіть безглуздими. Однак уважне вивчення історичних джерел демонструє, що ці практики були внутрішньо логічними, функціональними та спрямованими на збереження військової ефективності й автономії спільноти. Ці ж закономірності можна простежити у традиціях давніх індоєвропейських воїнів, описаних античними авторами, зокрема Геродотом, Плутархом, Полібієм та Лівієм.

1. «Простота» та усунення соціальної нерівності

Однією з ключових рис січовиків була «простота» — відмова від надмірної турботи про майно, презирство до писарської роботи та бюрократії, кепкування з офіційних наказів. Це явище не було випадковим: воно виконувало функцію уніфікації громади, запобігаючи соціальним конфліктам та концентрації влади у грамотних чи багатих особистостей.

Подібні практики можна знайти у описах давніх воїнських суспільств. Геродот згадує, що скіфи, які заселяли степи Північного Причорномор’я, практикували колективне володіння конями та зброєю, а індивідуальне багатство вважалося непрестижним. Подібно до запорожців, скіфи цінували не власність, а воєнну вправність, хоробрість та уміння виживати у небезпечному середовищі. Також Лівій описує ранніх римських патриціїв, де «справжня доблесть не вимірювалась багатством, а здобутою славою на полі бою».

Таким чином, і запорозькі «бурлаки», і давні воїни-індоєвропейці прагнули підкреслити рівність та колективну ідентичність через відмову від накопичення майна.

Андрій Богданович: Індоєвропейська пастуша цивілізація як спартанський архетип: сила понад розкіш*

У глибині тисячоліть, серед степів Понтійсько-Каспійського регіону, сформувалася особлива людська спільнота, яка згодом залишить глибокий слід у цивілізаційному розвитку Євразії. Ця рання індоєвропейська пастуша цивілізація не знала пишних палаців чи витонченої кераміки, не будувала зрошувальних систем і не вела облік урожаю. Натомість вона породила вершника, воїна, вождя — ідеального носія героїчного світогляду, для якого честь, слава і перемога значили більше, ніж комфорт, естетика чи навіть життя.

Цю цивілізацію можна умовно назвати **спартанською** — не в географічному, а в сутнісному сенсі. Як і легендарна Спарта, вона базувалася на принципах **аскези, дисципліни, воєнної організації і колективної ідентичності**. Її матеріальна культура була відносно бідною, але не через відсталість — радше через свідомий пріоритет мобільності, сили і простоти. У світі, де виживання залежало від швидкості, згуртованості й ударної потужності, надмірна розкіш лише обтяжувала.

У центрі індоєвропейської спільноти стояв **воїн-скотар**. Його багатством були не землі, а табуни коней, корів і овець. Його домівкою — степ і намет, його релігією — культ предків, богів-громовержців і духів війни. Його цінностями — честь, хоробрість, вірність племені. Це був світ, де війна була не трагедією, а нормою життя; де смерть у бою вважалась найвищою формою слави; де діти з малку вчилися не тільки пасти худобу, а й володіти списом.

Соціальна структура таких спільнот також мала свою внутрішню логіку. За теорією Жоржа Дюмезіля, індоєвропейське суспільство ділилося на три функціональні класи: **жерці (сакральна влада), воїни (сила), виробники (скотарі, ремісники)**. Така тріада не лише структурувала соціум, а й відбивалася у міфах — від індійських Вед до ісландських саг.

На відміну від осілих землеробських культур (як-от трипільців, дравідів чи мінойців), індоєвропейці не прагнули стабільності — вони прагнули **розширення простору**. Їхньою логікою керувала не циклічність природи, а вектор експансії. Саме тому в період 3000–1000 років до н.е. вони здійснили феноменальну хвилю міграцій — від берегів Атлантики до Індійського субконтиненту, залишаючи по собі мови, міфи й моделі соціального устрою.

На цьому тлі паралелі зі Спартою стають особливо промовистими. Спарта також відкидала розкіш в ім’я сили. Так само жила за кодексом воїнської честі. Так само будувала свою ідентичність навколо колективної дисципліни, самопожертви та контролю над індивідуальними бажаннями. Індоєвропейці не були спартанцями буквально, але **їхній дух, архетип, «психологічна структура» — цілком у цьому ключі.**

Це була цивілізація **не каменю — а міфу**, не міста — а коня, не храму — а табору. Вона не створила непорушних пам’яток, але породила **мови, героїчні епоси, кастові системи, воїнські традиції**, які живуть у нащадках і досі — в словах, законах, уявленнях про честь і гідність.

У певному сенсі, ранні індоєвропейці довели, що **не лише культура розкоші може бути великою. Велич можлива і в бідності — якщо вона організована, озброєна і сповнена ідеї**. Їхній спадок — це не тільки результат експансії, а й **маніфест сили як принципу творення історії.**

Андрій Богданович: Чому індоєвропейська цивілізація досягла успіху?

Чому саме індоєвропейські цивілізації — з їхніми різноманітними культурами, мовами та державними формами — стали домінантною силою в історії людства? 

Від античної Греції й Риму до середньовічної Європи, від колоніальних імперій до технологічного Заходу, саме ця цивілізаційна лінія дала світові багато ключових ідей, систем управління й наукових проривів. То в чому її глибинна сила?

Одну з відповідей пропонує порівняльна соціологія та антропологія: секрет індоєвропейського успіху полягає в гармонійному узгодженні соціального устрою з природною, біопсихологічною структурою людини.

Французький дослідник Жорж Дюмезіль, а за ним і сучасні антропологи, запропонували модель «трипартиції» — тобто поділу суспільства на три головні функції:

1. Священно-управлінська (жерці, володарі, законодавці);

2. Воїнська (захисники, солдати, силові структури);

3. Господарсько-годувальна (землероби, ремісники, виробники).

Цей поділ, на думку дослідників, не був довільним. Він відображав глибші біопсихологічні імпульси людини: потребу в сенсі, безпеці та матеріальному забезпеченні. Тобто — дух, сила і тіло в соціальній формі. Успіх індоєвропейських цивілізацій полягав у тому, що ці функції були чітко окреслені, соціально організовані й перебували в динамічному балансі. Влада не зводилась лише до сили, економіка не диктувала культури, духовна сфера не пригнічувала практичного життя — кожна з трьох сфер мала своє місце.

Такий баланс дозволив розвиватися ефективним політичним системам, військовій організації, розумінню права, а також етичним нормам співжиття. Він же забезпечив відносну стабільність, зростання населення, накопичення знань та технологій. Важливо й те, що ці соціальні функції знаходили відображення в релігії, символіці, міфології — створюючи культурну єдність і глибоке відчуття порядку.

 Саме в індоєвропейській традиції вдалося чітко виділити й узгодити ключові функції суспільного життя. В інших культурах ці ролі залишались або менш диференційованими, або домінувала якась одна — наприклад, сакральна або господарська — що ускладнювало розвиток складних структур.

Якщо поглянути глибше, можна сказати, що індоєвропейська модель — це приклад того, як суспільство, налаштувавшись на природні імпульси людини, здатне створити гармонійну, стійку й творчу систему. І саме в цьому — її головний внесок у світову історію.

Важное для понимания истории Европы исследование с анализом ДНК из костей сотни людей, живших на территории Дании со времен ледникового периода до бронзового века

 Вышло важное для понимания истории Европы исследование с анализом ДНК из костей сотни людей, живших на территории  Дании со времен ледникового периода до бронзового века.

Morten E. Allentoft, Martin Sikora, Anders Fischer & etc. 100 ancient genomes show repeated population turnovers in Neolithic Denmark // Nature. - 2024. - Volume 625.  - P. 329–337. - https://www.nature.com/articles/s41586-023-06862-3

Оказалось, эти сто геномов четко делятся на три группы, очень мало между собой связанные – то есть на этой территории (выводы распространяют и на Швецию) дважды практически полностью сменилось население. 

Первый раз это произошло 5900 лет назад, когда пришельцы-земледельцы с Ближнего Востока вытеснили охотников и рыболовов, много тысячелетий населявших Скандинавию. Это произошло очень быстро, - популяция охотников исчезла максимум за несколько поколений. Как обычно, точной причины мы не знаем, - может их вытеснили с этих земель, может перебили, а может дело в патогенах, принесенных пришельцами.

Но не таким уж долгим было торжество земледельцев. Вторая смена населения случилась через тысячу лет - около 4850 лет назад. В Скандинавию пришли представители Ямной культуры – скотоводы-степняки, происходящие с юга России и Украины, приручившие лошадь изобретатели колеса, на телегах и повозках, запряженных лошадьми, - и очень скоро земледельцев не стало (есть версия, что ямникам помогла привезенная ими чума, к которой сами они успели приспособиться). Генетический профиль переселенцев-ямников остается доминирующим в Дании и сегодня, а охотники и первые земледельцы оставили мало следов в геномах современных скандинавов.

Перед нами два похожих случая прихода чужаков с новыми технологиями – и оба раза произошла не постепенная и частичная смена населения, а очень быстрая и полная.  Ученым уже было известно, что эти две волны прихода мигрантов пережила  вся Европа. От ямников не только генетически, но и культурно происходит большинство современных европейцев, ведь ямники - те самые праиндоевропейцы, от языка которых происходят языки индоевропейской группы. 

Вероятно, в других частях Европы все происходило иначе, - данные исследования десятилетней давности, представленные на картинке (внимание! - это картинка к другому, старому исследованию), показали, что у других народов сохранилась большая доля генов первых земледельцев, а у некоторых - и первобытных охотников. Ждем новых исследований!

Разиб Хан: Они пасли, они ехали и разгромили

Сегодня 3,5 миллиарда людей говорят на индоевропейских языках, которые доминируют в Евразии от Испании до Индийского субконтинента. Это наследие скотоводов, кочевавших по понтийским степям к северу от Черного моря 5000 лет назад. Они были первоначальными индоевропейцами. Они стали пионерами кочевого образа жизни, оставив после себя тяжелый труд за плугом и неблагодарное добывание пищи в холодных сибирских лесах. Вместо этого они предпочли бродить по открытым лугам в поисках свежих пастбищ для своих стад овец, лошадей и крупного рогатого скота. Они были первыми, кто выпустил на волю молодых воинов, выросших как бродячие кочевники по миру, хищные стаи, марширующие по ширине континента за два столетия. Мы не знаем, как они себя называли. Мы не знаем имен тех, кто их возглавлял. Но их культурные инновации и сделанный ими выбор изменили наш мир и сделали нас теми, кем мы являемся сегодня. Эти безымянные люди не оставили ни памятников, ни оригинальных текстов. Вместо этого мы живем с их языком, их богами и их генами.

Пришли, взяли, наверняка зарезали, и явно родили. Но откуда нам знать их, не имея ни письменных слов, ни прочных стен?

Подобно черной дыре, они исказили даже отдаленное будущее каждой соседней страны, с которой они соприкоснулись. Итак, подобно астрофизикам, изучающим черную дыру, мы нащупываем путь к картине доисторических индоевропейских кочевников, но не напрямую, а через обширную дугу евразийской географии, которая вьется вокруг продуваемой всеми ветрами степи на западе, юге и востоке. Эти варвары-кочевники-индоевропейцы дали начало цивилизованным городским индоевропейским обществам, расположенным на таких далеких друг от друга территориях, как Италия, Анатолия, Иран и Индия. История, культура, мифология и языковое наследие большей части Евразии, особенно ее наиболее доминирующих империй, несут безошибочное, хотя и неохотное свидетельство жестоких столкновений с кочевыми народами степи. Нам нужно только проявить терпение и творческий подход, чтобы выявить эти общие нити, поле за взаимодополняющими областями. Нити, которые в конце концов связывают нас всех. Тысячелетия спустя мы все еще носим шрамы, которые захватчики оставили на наших предках, разделяем их вековые навязчивые идеи и путешествуем на их средствах передвижения.

Кочевники выбирали бои, которые, по их мнению, могли выиграть. Единственный способ выжить в условиях такой безжалостной силы завоевателей, как степные разбойники, заключался в том, чтобы подражать ей настолько полно и как можно быстрее. Нашим праматерям навязали степные гены. И в стремлении к выживанию общества, которые сопротивлялись и в конечном итоге процветали перед лицом хищничества кочевников, поглощали как можно больше превосходных степных инноваций, как инструментов, так и культурного багажа. Если вы не можете их победить, вы можете поступить хуже, чем выборочно присоединиться к ним. Средневековый рыцарь и маньчжурская конница — всего лишь искаженные отражения бродячих гуннов, нашедших своих предшественников в доисторических понтийских степях.

Зінаїда Куценко: Все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження

 Ар’я Варта в перекладі з давньо-індійської означає «країна шляхетних аріїв». Це первісна територія розселення ведійських аріїв з України на Великій Північно-Індійській рівнині, яке почалося, як свідчить американський дослідник Артур Кемп,  приблизно у 5600 рр. до н. е. 

Ар’я Варта стала центром індійської цивілізації, і надала згодом сильний культурний вплив на південь Індії та Південно-Східну Азію. 

Саме тут виникли індуїзм, буддизм, джайнізм. Ведичні знання, бойові мистецтва, розвинена міфологія, йога, шахи, санскрит, який виник з праукраїнської мови, коров’яче молоко і поважне ставлення до корови-годувальниці: все, що створене і в чому полягає слава Індії народилося не тепер, а кілька тисяч років тому, коли до Індії з прадавньої України прийшли арії. 

Це підтверджують  індійські вчені, державні діячи, дослідники. Надаємо їм слово. 

Сарвепаллі Радгакрішнан (Президент Індії, історик) стверджував: «Веди — найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України». 

«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі… Можу

сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв» (Арвінд Аллок,  директор інституту охорони національних пам’яток Індії) 

Джан Бовле, історик, у книзі «Людина у віках» писав: "Арії вийшли з території України". 

«Санскритська мова є європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули арії з України» (Р. Латґем, дослідник санскриту. Цитата з книги «Етнологія Європи»). 

«Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра». (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги "Іран"). 

Тобто все, що створено і чим гордиться Індія, є праукраїнського походження. 

І зараз можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшатріями – від звичаїв до зовнішнього вигляду. 

Наприклад, раджпути, котрі також вважають себе нащадками ведичних кшатріїв, носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які як і запорожці закручують за вуха, і оселедець на голові, котрий і називається подібно "чут” (порівняйте з нашим "чуб”). 

На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб – знак Шиви. У них існував звичай: воїнам, котрі від' їджали на бій, меч завжди вручала жінка – мати або дружина. 

Нашим козакам зброю також виносила мати,  дружина або сестра, що зафіксовано у давніх колядках та думах: 

Татусьо вийшов – коника вивів,
Братенько вийшов – сідельце виніс,
Сестриця вийшла – зброю винесла… 

Очевидно, характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій в тогочасній Європі. 

Юрій Шилов: Походження та сутність писанкарства (скорочено)

Публікація С. К. Кульжинським колекції українських писанок Лубенського музею Скаржинської О. М. у 1899 році вперше показала – Москві та й усій Російській імперії – цей величезний скарб народної культури [1]. Його велич та незбагненність, світ почав осягати від 60-х років ХХ століття – коли ЦРУ США, аналізуючи за допомогою ЕОМ символіку всіх часів і народів, з’ясувало: ніколи ніяка етнокультурна навіть не наблизилась до розмаїття символів на писанках України. Тепер тут витоки їхньої орнаментики простежують від трипільської а/к, керамічні моделі – від початку епохи бронзи, а рештки культових яєць – від Скіфії [2].

Проте переважає думка (навіть серед народних майстринь!), що звичай потрапив до Європи «напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував» – тоді як українські пращури-рахмани узнали про те вже у потойбіччі й святкують там свій Великдень, «коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски» до Воскресіння Христова, бо «перші писанки писала Мати Божа. Як Ісус був маленький, то любив гратися писанками» [2, с. 12, 18-19, 30-31]. Такі церковно заангажовані уявлення протирічать науковим фактам, наведеним у даній статті.

Типологічно найпершими мали бути б т. з. каруковані яйця – на білу поверхню яких наносяться розводи різнокольорових фарбників на клею. Порівняння з орнаментикою, почасти й із формою фігурок Праматері-Птиці з кісток мамонтів Мізинської стоянки дозволяє припускати появу писанок у верхньому палеоліті. Припущення підтверджує зображення у «Гроті Собаки» Кам’яної Могили (КМ) Праяйця з ідеограмою IM+TІR всередині (мал. 1: 1). Петрогліфи грота датуються VI-IV тис. до н. е., але знак має місцеву традицію ‘Ішкура’-Мамонта. Разом з ним виник культ згаданого тут і БОГА-Творця Енліля. Інші ж персонажі й загальний сюжет ідеограмних, протошумерських написів грота – хліборобські [3].

Мізинський етап писанкарства, якщо він був, – міг мати подібні IM+TІR розписи, які нагадують письмо. Проте призначення їх різне, і за лексикою архіву КМ зводиться до писанок PI-sangu (‘Розум жерця’) та письма PI-šu-Nam (‘Розум руки/закону Долі’). Йдеться про два інструмента інтелектуальної праці жерців. Першим вони відображували архетипи загальнолюдської підсвідомості (якщо за К.-Г. Юнгом та ще й принагідно до сутності писанкарства), а другим фіксували свідоцтва конкретних подій – що й засвідчує простежений тут А.Г. Кифішиним літопис ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Ігнорування цих обставин трипіллязнавцями посилило нерозуміння ними наявності та дуалізму таких (донині існуючих) систем знаків орнаментики й писемності, – тому дослідники трипільської а/к вважають домінування першої системи показником лише зародження, а то й відсутності другої [4-6]. Насправді ж маємо очевидне свідоцтво переважання в общинній цивілізації Аратта-«Трипілля» образно-інтуїтивного (підсвідомого) світосприйняття над логіко-аналітичним (раціональним) світорозумінням наступних, тоталітарних цивілізацій [7-9].

Разиб Хан (Razib Khan): Как генетика освещает возникновение евразийского степного скотоводства

До Рима, до Греции, даже до Шумера, пять тысячелетий назад, индоевропейцы сеяли свои гены и мемы по всей Евразии вширь и вкось. К 3300 году до нашей эры воинственные кочевники из понтийских степей к северу от Черного моря покинули свою родину и устремились на восток, к монгольским Алтайским горам. Пятьсот лет спустя их преемники двинулись в противоположном направлении, достигнув Дании и Северного моря, а также обогнув Балтийское море с севера на юг. На протяжении тысячелетий индоевропейцы захватывали новые владения под покровом невежественной тьмы; єто біло незаписанное и смутно припоминаемое время. Первое в Европе расшифрованное письмо, линейное письмо B, датируется 1400 годом до нашей эры в Греции. Но к тому времени, на пороге предыстории, индоевропейские языки уже давно распространились по всему северному побережью Средиземноморья, охватив Иберию и Итальянский полуостров на западе, и продвинулись далеко на юго-восток, вплоть до индийской Гангской равнины. 5000 миль по прямой. В то время как Древнее царство Египта строило массивные пирамиды и закладывало основы того, что значит быть цивилизованным для более поздних культур, примитивные и неграмотные кочевники прокладывали себе путь за пределы неприступных горных хребтов и упорно продвигались по труднопроходимым нагорьям, от Пиренеев до Памира. Благодаря исключительной численности этот неудержимый народ демографически наводнил древние земледельческие цивилизации Евразии повсюду, от Британии до Индии.

Загадка индоевропейцев отражает тот факт, что раннее распространение индоевропейских языков происходило в темноте, вдали от просветляющего света каких-либо записанных текстов. Не было никого, кто мог бы записать для потомков рассказы и имена, чтобы воплотить для нас эти пылкие моменты завоеваний. Спустя долгое время после взлета и падения цивилизаций подлинная история остается для нас живой, неизгладимо населенной яркими драматическими персонажами. Но, конечно, даже в отсутствие письменности фрагменты прошлых реалий сохраняются в настоящем. Последовательно общие черты принятых ими мифов, от индуистских писаний до греческой мифологии, говорят нам, что индоевропейские общества были патриархальными и в них доминировали могущественные люди, которые ловко направляли неустойчивость и насилие молодых воинов наружу, как против врагов, так и против союзников. И все же мы не можем назвать ни одного лирически изображенного героя эпохи завоеваний, даже таких, как полуисторический шумерский Гильгамеш или китайский герцог Чжоу. Мы также не можем упомянуть названия великих и эпических городов, поскольку ранние индоевропейцы их не строили. Их древние храмы представляли собой обширные открытые ландшафты самой степи, обитель бога неба, известного римлянам как Юпитер, грекам как Зевс Патер и индийским арийцам как Дьяуш Питри.

Микола Бандрівський: Львівський Арджуна (про язичницького бога на будинку, навпроти Українського католицького університету у Львові)

Львів мабуть ніколи не перестане дивувати своєю екзотикою. Чомусь, гості міста швидше вловлюють ті нюанси його неповторності, повз які не раз байдуже проходимо ми - львів’яни.

Багато з нас знає корпус Українського католицького університету на вулиці Мушака. А от, чи звертали ви увагу на будинок навпроти, зокрема на торцеву його частину? Ні? То тоді при нагоді придивіться. Запевняю вас – отримаєте дивовижний емоційний допінг…

Коли я вперше помітив це велетенське химерне зображення висотою більше двох метрів, то був мало не шокований від несподіванки. Як так? У фешенебельному районі Львова раптом… абсолютно язичницький персонаж! І то де – навпроти корпусу УКУ, в якому у міжвоєнному часі знаходилася римо-католицька гімназія, а потім греко-католицька богословська академія.

Щоб далі не втомлювати вас різними історіями, які пов’язані із зображенням цієї войовничої людиноподібної химери у захисних лускатих обладунках, скажу коротко: автором цього барельєфу, який постав тут у 1913 році, є Владислав Яроцький, а архітектори – Генрик Заремба і Мартин Хшановський. Ці фахівці назвали свій барельєф коротко і влучно: «Війна». Справді, дивлячись на оскалену пащеку і войовничо розставлені ноги та загрозливо підняті руки, ніякої іншої асоціації – окрім війни – це зображення не викликає.

Кого ж, ті митці, на ньому відтворили?

На мою думку, тут зображений Арджуна – герой давньоіндійського епосу Махабхарата, про якого є також багато написано у Бхагават-Гіті, яка була створена близько 500 років до народження Христа. Саме Арджуна вважається індусами втіленням бога Індри. Як і на справжніх скульптурах Арджуни, львівський персонаж тримає у правій руці стрілу, а у лівій – лук. І, як й на автентичних давньоіндійських зображеннях, львівський Арджуна представлений зі зміями, які звиваються довкола його горла.

Я досі не встановив, хто ж був замовником цього незвичайного і войовничого барельєфу, які наміри керували тим, хто задумав і оплатив це далеко не дешеве «задоволення». Отой таємничий замовник львівського Арджуни ніби точно щось знав більше про війну, оскільки замовив його створення за рік перед початком кривавої Першої Світової, в якій і Львів і вся Галичина більше року спливали ріками крові…

Юрий Шилов: Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в святилищах Карпат и курганах Поднепровья

Шилов Ю. А. Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в скальных святилищах Карпат // Історія в нас і ми в історії: психологія історичної пам’яті. Матеріали другого і третього круглих столів (8 листопада 2018 р., 17 жовтня 2019 р., ІСПП НАПН України) [Електроний ресурс: nauk.org.viddil@ukr.net] / наукова редакція О. В. Яремчук, В. В. Шустя, В. М. Саєнкa. – К.: ІСПП НАПН України, 2020. – 212 с. – С. 87-107. 

Шилов Ю. А. Отражения «Веды словена» и «Риг-Веды» в святилищах Карпат и курганах Поднепровья // Знаковедение 2020. Знаковые основы современных наук: методы, методики, материалы. Материалы 5 Международной научно-практической конференции. – СПб.: АНО ВО «Смольный институт Российской академии образования», 2020. – 150 с. – С. 65-85.

Обрядово-эпические песни «Веды словена» и гимны «Риг-Веды» созданы родственными населениями исторических Аратты-и-Ариана – более известными ныне под условными названими: индо-европейская языковая общность,  трипольская и среднестоговская археологические культуры. Óбразы и сюжеты этих Священных книг прослеживаются в символике и курганов степного Поднепровья, и скальных святилищ Карпат.

Полтавщина, Кормилица, Карпаты, Бубнище; курган, святилище; археологическая культура (а/к), языковая общность (я/о); «Веды», Майка, Коледа, Вишну, Индра.

Отражение доиндийских пластов «Риг-Веды» было открыто в курганах Нижнего Поднепровья в 1972-1977, а зарождение того сборника гимнов арийско-индийских племён – у верховья Порогов Днепра, на левобережье Келебердянской переправы – в 1992-1993 [15, 16]. Затем выяснилось, что «РВ» [4, 14] местных ариев, носителей среднестоговской археологической культуры, – зародилась тут под влиянием «Веды словена» [1, 13] эмиссаров Аратты, чей апофеоз государственности отразила трипольская а/к [3, 17; 18, с. 73-101; 19]. Основы двух древнейших курганов (Цегельни да Кормилицы) были святилищами. Материалы их и нескольких следующих захоронений показали использования жрецами  главнейшего мифоритуала араттов (около 5500/5400 и последующих лет до н. э.) для сложение (между 5000-4500 годами) главнейшего же мифоритуала арийской «РВ» [16, 18].

Цель влияния земледельцев-государственников на родственных, однако менее развитых соседей скотоводов-кочевников, – обоюдно составивших ядро-и-оболочку т.н. индо-европейской языковой общности, – заключалась, по-видимому, в структуировании кочевой стихии Ариана, что делало его управляемым правителями Аратты, защищало её от набегов и пр. При этом сакральное воздействие свелось к трансформации доминирующего сюжета с участием БОГА-Спаса-царя Коледы «ВС» в доминирующий же сюжет с Героем-благодетелем Индрой «РВ». А именно [18, с. 77-84]:

Другі індоарійські читання (28 вересня 2021) / Second Indo-Aryan Readings (September 28, 2021)

В останній вівторок вересня у Науково-дослідному інституті українознавства відбулися Другі індоарійські читання. 

 Неймовірно змістовний захід. Від досліджень індоарійської  ономастики Східної Європи до «арійської» тематики у міфотворенні сьогодення, від праіндоєвропейського образу воїна-звіра до сучасного військово-патріотичного виховання та формування національної свідомості. І що найголовніше у заході - використання виключно наукових інструментів та методології. Тут немає "викопаних давніми украми морів". Інститут українознавства показав справді високий науковий рівень. На жаль, неадекватно низький рівень має державне фінансування цієї установи, що має будувати і справді будує наукове підгрунтя для фундаменту національної ідентичності. Це не гендерні студії, тут працюють справжні науковці. Але державі вони, на превеликий жаль, не цікаві. 

Серед учасників заходу – К. Рахно, Е. Юрченко, Г. Казакевич, О. Гуцуляк, С. Червінський, А. Поцелуйко, А. Бондаренко, П. Гай-Нижник, С. Наливайко, В. Лакизюк, Ю. Фігурний, О. Трачук, О. Ілларіонов, С. Губерначук, гості та співробітники НДІУ. 

Щиро вдячні усім, хто знайшов час і можливість представити результати власних наукових досліджень у цікавій і перспективній розмові про найдавніший період вітчизняної та східноєвропейської історії, обговорити актуальний стан і перспективи індоєвропейських студій, намітити шляхи переконливого розв’язання проблеми походження українського народу. 

Далі буде!

ДРУГІ ІНДОАРІЙСЬКІ ЧИТАННЯ

28 вересня 2021 року, початок об 11.00

м. Київ, вул. Ісаакяна 18, актова зала (к. 404)

Модератори читань: д. і. н., заступник директора НДІУ Гай-Нижник П. П., к. і. н., директор НДІУ Наливайко С. С.

Посилання для підключення в режимі відеоконференції:

Платформа Google Meet, https://meet.google.com/iim-mayd-bra

Програма роботи Других індоарійських читань

Вітальне слово директора НДІУ С. С. Наливайка учасникам Других індоа-рійських читань

Доповіді:

Бондаренко Антон Олександрович, к. і. н., науковий співробітник відділу військово-патріотичного виховання Науково-дослідного інституту україно-знавства МОН України (м. Київ)

• Сучасний стан досліджень військових тотемних звичаїв давніх індоєвро-пейських народів

Губерначук Станіслав Сергійович (м. Брусилів)

• Подніпровська Батьківщина аріїв

Гуцуляк Олег Борисович, к. філос. н., доц., вчений секретар наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ)

• Родоначальник скіфів Колаксай і його Золоте царство: пошук індоєвропейських паралелей

Ілларіонов Олександр Олександрович (м. Київ)

• Індійський легіон СС «Вільна Індія» та дивізія СС «Галичина»: спільні й відмінні риси вимушених союзників

Казакевич Геннадій Михайлович, д. і. н., професор кафедри історії мис-тецтв історичного факультету Київського національного університету імені Та-раса Шевченка

• Кельтські топоніми Східної Європи: проблема ідентифікації

Лакизюк Віктор Петрович, науковий співробітник відділу військово-патріотичного виховання Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (м. Київ)

• Походження та семантика давньослов’янського язичницького терміна "крада"

Наливайко Сергій Степанович, к. і. н., директор Науково-дослідного ін-ституту українознавства МОН України (м. Київ)

• З теорії і практики індоарійських ономастичних студій, або Деякі неоче-видні сенси східноєвропейської ономастики

Поцелуйко Андрій Богданович, к. філос. н., доцент кафедри гуманітарної та соціально-економічної підготовки Львівської філії Дніпропетровського наці-онального університету залізничного транспорту ім. акад. Лазаряна (м. Львів)

• Загальноіндоєвропейська міфоепічна тема війни між станами в українсь-ких народних переказах

Рахно Костянтин Юрійович, д. і. н., старший дослідник, провідний нау-ковий співробітник Науково-дослідного сектору етнографічної (антропологіч-ної) керамології Науково-дослідного інституту керамології Національного му-зею-заповідника українського гончарства в Опішному, старший науковий спів-робітник Відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (смт Опішне)

• Чучупи – індоарійський етнонім в українській ономастиці

Трачук Олексій Васильович, к. і. н. (м. Київ)

• До дискусії про взаємини індоєвропейських скотарів та староєвропейсь-ких хліборобів (за даними археологічних досліджень)

Фігурний Юрій Степанович, к. і. н., завідувач відділу української етно-логії Науково-дослідного інституту українознавства (м. Київ)

• Індоєвропейські студії Л. Л. Залізняка

Червінський Сергій, засновник історико-культурного проекту «Скіфський Воїн», дослідник-реконструктор ближнього бою на клинковій зброї Скіфського і ранньо-середньовічного періодів (м. Київ)

• Культ меча та сакральний образ денного хижого птаха в Скіфії

Юрченко Едуард Анатолійович, к. філос. н., доцент кафедри філософії та педагогіки Національного транспортного університету (м. Київ)

•  «Індоєвропейська проблема в контексті осмислення ідентичності сучасної України

Л. В. Федорова: Эпос о Кесаре Лингском как источник в исследовании религий Тенгри и Бон

Кесар из Линга (Художник Лянь Руй Ван)

В статье дается краткий обзор работ участников комплексных международных экспедиций в Тибет 2000-2004 гг. со сравнительным обзором эпосов и небесных религий тюрков, монголов и тибетцев. Даются гипотезы и выводы участников экспедиций, в основном использующих материалы Ю. Н. Рериха.
Автором на материале статьи Ю. Н. Рериха «The Epic of King Kesar of Ling» (Эпос о Царе Кесаре Лингском), опубликованного в 1942 г. в периодическом издании Индии в журнале Бенгальского Королевского Азиатского общества (The Journal of the Royal Asiatic Society, JRAS), которая затем вошла в том избранных трудов ученого, посмертно изданного Институтом народов Азии АН СССР в 1967 г. в Москве, рассматривается положение о связи эпоса о Кесаре с добуддийской небесной религией тибетцев бон. В сравнении с ними комплекса выводов приводимых авторов в еще ностратическом прошлом местом возникновения и центром распространения изначальных концептов культа Тенгри и небесной религии Бон указываются области Гималайского Каракорума.
           Ключевые слова: Тибет, Центральная Азия, Каракорум, Уддияна, Кесара, Гэсэр, Нюргун, Манас, Кезер, олонхо, древние индоевропейцы, пратюрки, прамонголы, якуты, скифо-сибирская и древнетюркская эпохи, мифология якутов, тенгри, бон.

L.V. Fedorova
The epic of King Kesar of Ling as source in investigation of Tengri and Bon religions
The article gives brief review on complex international expedition participant’s work to Tibet in 2002-2004 with comparative review of of Turkic, Mongolian and Tibetan epics and religions. Hypothesis and conlusions of the participants of expedition based on the materials of Yu. N. Rerikh are given in the article.
The author considers position of Kesar epos connection with Bon prebuddhistic celestial religion of Tibetan on the basis of Yu. N. Rerikh`s article “The Epic of King Kesar of Ling” published in 1942 in Indian periodical the Journal of the Royal Asiatic Society, JRAS. Then the article was included in the selects of Rerikh and published posthumously by Institute of Asian peoples of Academy of Sciences of USSR in 1967 in Moscow. In comparison with them the complex findings cited authors in another Nostratic last place of origin and center of the spread of the original concept of the cult of Tengri and celestial Bon religion identifies areas of the Himalayan Karakorum.
            Keywords:  Tibet, Central Asia, Karakorum, Uddiyana, Kesar, Geser, Nyurgun, Manas, Kezer, olonkho, Old Indoeuropians, pre-Turkic, pre-Mongolian, Yakut, Scythian-Siberian and Old Turkic epochs, Yakut mythology, Tengri, Bon.

Введение

   В 2000-2004 гг. Фонд «Лена-Евразия» организовал и осуществил несколько проектов по реализации комплексных экспедиций в районы Тибет (КНР), Синьцзян-Уйгурии, а также Индию, Непал. В составе экспедиций участвовали известные деятели науки, культуры и искусства из республик России и Кыргызстана. Среди них такие известные ученые, как фольклористы И. Б. Молдобаев из Кыргызстана, Б. Б. Оконов из Калмыкии, С. М. Орус-оол из Тувы, А. М. Сулейманов из Башкортостана, В. В. Илларионов, В. М. Никифоров, С. Д. Мухоплева, Н. А. Дьяконова из Якутии, этнографы А. И. Гоголев, Н. А. Алексеев, С. И. Петрова из Якутии, С. П. Тюхтенева из Горного Алтая, филолог Г. Г. Левин из Якутии, а также политологи М. В. Романова из Бурятии и Л. В. Федорова из Якутии.
Целью экспедиций был сбор материалов, в т. ч. и по великому эпосу центрально-азиатских скотоводов о Кесаре-Гэсэре, распространенному по всей длине горно-степных районов Евразии – от Тибетского нагорья до Байкала. Позднее силами участников этих проектов в 2007 г. в Якутске было инициировано и организовано проведение I Международной научно-практической конференции «Тенгрианство и эпическое наследие народов Евразии: истоки и современность». С того момента эта конференция состоялась два раза в Монголии, по одному разу в Туве и Болгарии. В 2017 г. проведение очередной VI конференции планируется в Казахстане. В 2011 г. постоянные участники этих конференций учредили Международный Фонд Исследования Тенгри (МФИТ). Целью деятельности этого Фонда является комплексное изучение феномена Тенгри, где основным источником признано эпическое наследие народов Евразии.
В этой связи, участникам указанных экспедиций и конференций интересен один из выводов работы Ю. Н. Рериха «The Epic of King Kesar of Ling» (Эпос о Царе Кесаре Лингском), опубликованной в 1942 г. в периодическом издании Индии в журнале Бенгальского Королевского Азиатского общества (The Journal of the Royal Asiatic Society, JRAS), которая затем вошла в том избранных трудов ученого, посмертно изданного Институтом народов Азии АН СССР в 1967 г. в Москве [1, с. 181-215], а именно положение о связи эпоса о Кесаре с добуддийской небесной религией тибетцев бон.

Александр Козинцев: Начальный этап индоевропейской истории: свидетельства лингвистики, палеогенетики и археологии

Alexander Kozintsev
The earliest stage of Indo-European history: Evidence of linguistics, paleogenetics, and archaeology

Two scenarios explaining the early separation of the Anatolian branch of Indo-European (IE) language family (5 th
millennium BC, according to S.A. Starostin) are examined. The Balkan scenario is used by advocates of the steppe and Central European theories of IE homeland. The former theory is supported and the latter refuted by genetic data. The steppe theory identifies ancestral Anatolians with Suvorovo people, who migrated from the northwestern Black Sea area to the Balkans. But judging by archaeological indicators (shell-tempered pottery of Cucuteni C type, cord decoration, zoomorphous scepters, elements of the steppe burial rite), IE groups moved toward the Balkans gradually and entered Anatolia no earlier than 3000 BC, when people of southeastern Europe used wheeled transport. The Hittite language, on the other hand, lacked two words denoting the wheel (or wagon) in other IE languages, implying that Anatolians had been isolated from other Indo-Europeans since the 5 th millennium BC. The Balkan scenario, which excludes a single rapid migration, does not account for that. Therefore, an alternative must be considered—the Caucasian scenario, assuming an early presence of proto-Indo-Europeans in the Near East. This scenario can explain the long isolation of Anatolians. Apparently, a Near Eastern IE group migrated to northeastern Caucasus in the 5 th millennium BC. Its presence there is documented by high-quality Near Eastern type ware in the lower strata of the pre-Maikop fortress Meshoko. Later, the southern tradition was displaced by two others. One was marked by pottery decorated with punched nodes and possibly manufactured by speakers of a North Caucasian language. The other was a steppe tradition, probably associated with Skelya culture (akin to Suvorovo) and evidenced by ceramic forms and shell temper resembling Cucuteni C at Svobodnoe and Meshoko, cruciform mace-heads at Meshoko, and fragment of zoomorphous scepter at Yasenovaya Polyana. Being the most active part of the steppe population, the Skelya people may have adopted an IE language from the Near Eastern immigrants. This steppe IE dialect gave rise to all IE languages except the Anatolian branch, which, under this scenario, was autochthonous in the Near East. The hypothesis is upheld by a Caucasian autosomal component in the gene pool of the Khvalynsk and Yamnaya people. Southerly migrations of filial IE groups ancestral to Greeks, Armenians, etc., along the Balkan route occurred after the emergence of the steppe IE language.

Обособление анатолийской ветви индоевропейской языковой семьи в V тыс. до н.э. трудно соотнести с экспансией степных (предположительно индоевропейских) групп на Балканы, а оттуда в Анатолию не ранее конца IV тыс. до н.э. Зато предположение о том, что энеолитические обитатели степи изначально говорили на неиндоевропейском языке, косвенно подтверждается данными всех рассмотренных дисциплин. Индоевропейский язык, видимо, был принесен на Северо-Западный Кавказ, а затем и в степь в домайкопскую эпоху (V тыс. до н.э.), до появления колесного транспорта, популяцией ближневосточного происхождения, смешение с которой привело к появлению кавказского компонента в генофонде степных групп.

Введение
Выводы генетиков о решающей роли «ямного» вклада в формировании генофонда людей культуры шнуровой керамики и позднейших европейских популяций [1; 2] – весомый аргумент в пользу теории степной прародины индоевропейцев. Дополнительными аргументами являются генетическая преемственность между носителями хвалынской и ямной культур, а также отсутствие каких-либо генетических указаний на миграцию в степь с запада [1; 3]. Еще до работ генетиков автохтонность ямного населения была доказана антропологами [4]. Однако события III тыс. до н.э., в частности, «ямная» экспансия, не относятся к начальному этапу индоевропейской истории. Он отражен в лингвистических данных, а именно, в признаваемой большинством лингвистов максимальной древности анатолийской ветви в пределах индоевропейской семьи. Согласно С.А. Старостину, хеттский язык обособился в V тыс. до н.э. [5]. Как примирить этот факт с автохтонностью степного населения? Связи Анатолии со степью могли осуществляться по двум коридорам – западному (балканскому) и восточному (кавказскому). Рассмотрим их по очереди (третий путь – закаспийский – кажется маловероятным).

Юрій Денисюк, Раїса Лиша: Козак Мамай — символ арійської традиції

«Ти дивишся на мене й гадаєш, хто я, звідки родом…»

«Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра. В літописах згадується слово «останці». Це ті, хто залишився жити (на берегах Дніпра), хоча племена вирушили до Індії. Мій заклик до українців: займіться вивченням санскриту (яким написана індоарійська«Рігведа»), за мовними ознаками знайдіть серед своїх племен «останців» — і відновіть зв’язок часів…» (Б.Рибаков, академік.)

***

В Україні з глибокої давнини відомі картини, на яких зображено містичну особу, котра за народними переказами носить ім»я — Мамай. Набувши свого значного поширення в Україні народна картина «Козак-Мамай» освячувала чи не кожну українську хату, малювали «Козаків-Мамаїв» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях. Навіть на липових вуликах знаходять його лик.

Атрибути, що зображено на «Мамаєвих» картинах несуть в собі закодовану інформацію, яка передається через покоління на протязі багатьох століть, сягаючи епохи переселення Аріїв з території України на індійський субконтинент.

Максим Борозенец: Этимология слова «бог»

Сегодня православное Рождество, и поэтому хочу коснуться этимологии слова «бог».

Лексема «бог» является бореальным композитом со следующей морфологией:
*ɣb-xə’k «вокруг + гнать, управлять» > пра-индо-европ. *bˠak’- (*bʰag-)

Изначальным значением слова, таким образом, является «часть пространства, насильно окруженная, отделенная всеми сторонами от общей среды и, тем самым, качественно выделяющаяся из нее», в более узком значении «загон (для стада), сад (для культур)». Эти исконные значения сохраняются в: др-арм. bak «внутренний двор; загон для овец; гало солнца или луны (!!!)», ср-пер. bāɣ «сад», сир. bāḡā «сад», сгд. βʾγ «сад».

Дальнейшим развитием понятия становится «удел», то есть «часть земли», затем вообще «часть чего-либо»: тох.А pāk «часть, порция, кусок», др-пер. bājim «налог, процент», скт. bhāgá «часть, удел; вагина , влагалище (как раз из области «запретного выделяющегося из прочего места», загон для фаллоса и сад для плода!)!!!», далее ответвление в «часть еды > кусок»: скт. bhakṣá «закуска, напиток, яство», грч. éphagon «я проглотил (кусок)» ~ Бахус, Вакх  (античный греческий /bákʰ.kʰos/ → койне /βak.xos/ → новогреческий /vak.xos/), Bacchus как виноградный сад < фрак. bachos «одержим», «богатый», «быстрый» [Васильева М. Гора, бог и имя : о некоторых фрако-фригийских параллелях // Вестник древней истории. – М., 1990.– № 3. – С.98]. «… Познание Вакха есть радость. В трагедии именно это – основная тема хоров. Радость танца и пения, радость звучания флейты и веселья виноградных гроздьев, веселье Афродиты и радость Муз – такова жизнь, которая открывается для тех, кто, отказавшись от мудрости разумных, отдается Дионису в простоте сердца. Эта религия, обретающая радость в общении с природой, которая, согласно античному пониманию, не есть создание бога, но сама в целом божественна, эта религия для нас имеет определенное название: это язычество» [Боннар А. Греческая цивилизация: От Эврипида до Александрии / Перев. с фр. 2-е изд. – М.: Искусство, 1992. – С.63].

И, наконец, «удел» как «доля», «часть» как «участь», то есть «частная уделенная судьба от всеобщего потенциального» — весь спектр значений от конкретного до абстрактного, представлен прежде всего в индоарийских языках. И далее, по убывающей, в славянских и германских (ср. агл. lot «часть; участь»).

Наиболее древним значением славянского слова «бог» было «участь как часть общей Судьбы», очень близко к индоарийским понятиям кармы и дхармы, причем в самом приземленном смысле – на уровне житейского благополучия, о чем свидетельствуют привативные прилагательные «убогъ» и «небогъ» букв. «бедный как наделенный злой участью», и более позднее «богатъ» букв. «наделенный доброй участью» (а чем определяется житейское благополучие как не деньгами?). Судьба подсознательно понималась как тот самый изначальный загон для скота страхов и страстей, или же сад для роста благодетелей и отдачи плодов своей жизни (ср. славянский «ирий» и наложенный позже на этот образ «Эдемский сад»). Далее, чисто логически «конкретная часть от абстрактного целого» становится уже «личностью из безличного», и мы имеем рождество Бога как участи этого мира, определенной судьбы как единственного выбора из всех возможных.

Следуя этой логике, мы без труда можем истрактовать бореальный композит *ɦb-xə’k не как объект действия, но как его Актора, как «того, кто кругОм правит и крУгом гонит». И, быть может, такое значение и было исконным, и спустя многие тысячелетия и многие напластования мифа оно проросло вновь христианским логосом?