Андрій Сошніков: Репліки щодо аудиту історії

  Коли ми з вами відкриваємо поважних класиків ХІХ чи ХХ ст., ми потрапляємо в полон до їхньої власної мовної обгортки. Тоді, в епоху романтизму, було прийнято думати, що історія — це коли люди збираються разом під впливом «національного духу», «патріотизму» або великих метафізичних ідей. 

Але якщо ми заберемо цей красивий романтичний камуфляж, що залишиться на дні? На дні залишаться дуже прості, крижані й прозаїчні речі: їжа, залізо, весло і гроші. Люди у IX ст. хотіли їсти, хотіли безпеки й хотіли контролювати потоки товарів. У них просто не було слів «генеральний директор», «логістика» чи «аудит», але самі механізми їхніх дій були абсолютно ідентичними до сучасного великого бізнесу. Ми використовуємо цю мову не для того, щоб «погратися в менеджерів», а для того, щоб хірургічно точно зняти сльозливий літописний пафос і показати голі, робочі шестерні історичного процесу.

А щодо ваших чудових запитань, які застрягли між концепціями класиків — то це ж сама суть нашого розслідування! Давайте я вам тихо й спокійно, суто по справі, відповім на кожне з них, без жодних кабінетних загадок:

Про історичного Рюрика. Ви абсолютно точно намацали слабке місце шкільних підручників. Ніякого «Рюрика — батька Ігоря», який мирно сидів у Новгороді й заснував державу з нічого, в реальності не існувало. Це фантомний бренд, вигаданий київськими ченцями за замовленням Ярослава Мудрого, щоб склеїти докупи розрізнені території. Реальна людина за цим стоїть — це Рорік Ютландський, каролінзький військовий підрядник, який тримав митницю в Дорстаді, а потім переніс свій західний інженерний софт у Ладогу.

Андрій Сошніков: Стартап на Східному Шляху: Кризовий менеджмент Віщого Олега, ліквідація мікромонополій та фіскальна кодифікація «Аустрвегу»

Аналіз початкового етапу формування Руської держави у межах традиційного літописного наративу спирається на наївні казки «Повісті врем’яних літ» про шляхетне «покликання варягів» у Новгород та раптове заснування Києва братами-полянами. 

Проте тверезий аудит історико-археологічного матеріалу та незалежних європейських анналів повністю дезавуює цю беллетристику, оголюючи прозову макроекономічну реальність. 

У ІХ–Х ст. скандинавські контингенти здобичників-варягів, відомі як русь, не будували держав «із нічого». Вони діяли як жорсткі, високоефективні оператори воєнного бізнесу та кризис-менеджери, які «накладали лапу» на вже існуючі, але інституційно ослаблені прикордонні ринки й сировинні зони.

Фінальна фаза інсталяції цього північного софту пов’язана з фігурою конунга Олега, чия реальна геополітична траєкторія повністю спростовує лінійну хронологію офіційного міфу, виводячи нас на унікальні дані незалежного зовнішнього аудиту — Кембриджського документа. Олег постає не мирним регентом, а лідером радикального крила балтійських варягів (Helgi — від готського hailags, святий/священний), який розпочав трансконтинентальне корпоративне поглинання торгових шляхів.

Саме поняття «Віщий Олег» у Повісті врем’яних літ є результатом лінгвістичного непорозуміння християнських агіографів ХІІ ст. Як доводить Кембриджський анонім (документ хазарського походження на івриті), слово х-л-гу (Helgi) було не особистим іменем, а найвищим внутрішнім варязьким титулом — «священний / святий». У своєму внутрішньому північному середовищі оператори русі титулували себе ольгами, а для зовнішніх транзакцій з арабами використовували конвертований титул кагана. Нестор-агіограф, не маючи права надати язичнику християнський епітет святості, просто переклав титул ольг/хельгі через жрецький еквівалент «віщий», а щоб виправдати це прізвище, вигадав казку про отруєне вино та смерть від черепа коня, яка повністю копіює скандинавську сагу про Орвара-Одда, що наочно доводить белетристичний характер літопису.

Головним інфраструктурним дефіцитом, з яким зіткнувся варязький менеджмент Олега наприкінці ІХ ст., була критична сегментація та логістичний параліч річкових артерій. Східна Європа була роздроблена на автономні преддержавні зони, які скандинавський мовний софт називав «гардами», тобто територіями «полюддя» — замкнених округів, з яких конкретний варварський володар примусово вилучав сировинну ренту.

Юрій Пилипенко: Масштаби слов'янської автохтоннної Русі vs масштаби варязького десанту

Пікова чисельність всіх "варягів" до 10-15 000 (з жінками і дітьми) була в період Володимира Великого / Ярослава Мудрого. Сумарно всюди (не в Києві, а у всіх містах і заставах). На цей період власне населення Русі за різними оцінками в межах 4.5-5.5 млн.

Тобто на піку присутності варягів було до 0.2-0.3% включаючи жінок і дітей. На 450 слов'ян можна було знайти 1 вікінга.

Якщо ми говоримо про рік приходу Олега до Києва (за літописною хронологією 882 рік) то Ладога (Альдейгьюборг) була КРИХІТНИМ форпостом. Її постійне населення (разом із місцевими слов'янами та фіннами) коливалося в межах кількох сотень людей (орієнтовно 200-400 осіб). З них вікінгів ну хай 50 чоловік.

Рюрикове городище (майбутній Новгород) не було містом. Це була невелика укріплена резиденція князя та його найближчого оточення. Постійний гарнізон там навряд чи перевищував 200-300 воїнів. І аби половина з них вікінги. Гньоздово (під Смоленськом) тільки-но починало зароджуватися як транзитний пункт. Там жило заледве кілька десятків родин.

Решта стаціонарних пунктів на Півночі це були маленькі дерев’яні застави на 20-50 дружинників, які контролювали збір данини з місцевих племен і тримали переправи на річках та займалися ремонтом човнів.

Звичайний бойовий корабель вікінгів (шнека чи лодь) вміщував від 30 до 50 осіб. Флотилія з 30–50 таких човнів вважалася на той час величезною військовою силою, здатною налякати будь-якого місцевого племінного вождя.

Власне ядро війська Олега складало до 1 000-1 500 варязьких воїнів. Більше тогочасному Новгороду було просто не прогодувати, а річкова логістика не дозволила б оперативно перекинути таку орду на 1000 км на південь.

В цей час військова еліта Скандинавії ломанулася в Англію (славнозвісна Велика язичницька армія 865 року налічувала від сили 2 000-3 000 воїнів, і вона ледь не підкорила весь острів) та у Францію (де грабували Париж).

Східний напрямок (майбутня Русь) вважався важким, диким і бідним на швидку здобич. Сюди йшли не завойовувати великі королівства, а налагоджувати складні торговельні зв'язки з Арабським халіфатом через Волгу.

Мобільне військове ядро Олега Віщого це до 1 000 - 1 500 воїнів. Не всі з них скандинави (свеї/дани/норвежці). У війську наймалися хто завгодно включаючи словян і інші фінські племена. Скандинави (свеї/дани/гьоти) складали кістяк командування, старшу дружину, навігаторів і штурманів. Слов'яни (новгородські словени, кривичі) знали місцевість, мали власну племінну знать, яка хотіла посунути сусідів на півдні, і постачали левову частку бійців та веслувальників для походу. Фінські племена чудь, меря, весь стрільці з лука та лісові розвідники. Вони забезпечували захист тилу і просування каравану через найскладніші ділянки.

Юрій Пилипенко: Ергономіка давніх веслярів

Швидкість пересування скандинавсько-слов'янських флотів на моноксилах (однодеревках) досягала 4-5 км/год в штиль на веслах, 6-8 км/год при веслуванні вниз по течії, і 10-12 км/год при попутному вітрі в Чорному морі.

Моноксил не просто видовбана колода. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний детально описав, як слов'яни взимку рубали величезні дуби або липи, видовбували їх, а навесні сплавляли до Києва. Там варяги їх викуповували, нарощували борти дошками (щоб човен не заливало хвилями), ставили весла, щогли з вітрилами й формували каравани.

Брався рівний стовбур вікового дуба/липи/осики діаметром 1-1.5м. Всередині робився поздовжній пропил, а серцевину випалювали та витісували сокирами, залишаючи тонкі стінки 3-5 см. Корито заповнювали водою, а знизу розводили контрольовані багаття. Вода закипала, дерево насичувалося парою і ставало пластичним, як гарячий пластилін. Забивали дерев'яні розпірки/клинці, поступово розсуваючи борти в сторони. Цей процес повторювали багато разів. Кругла колода розгорталася у широку, плоску та гнучку лінзу. Ширина дна збільшувалася з 1 до 2-2.5 метра!

Оскільки висоти 30-40 смрозширеного стовбура  було замало проти хвиль, до країв кріпили під кутом дошки у 2-3 ряди внапусток клінкерним способом, як у скандинавських дракарів. Дошки пришивали до основи гнучкими корінням ялини, верби (віцею) або скріплювали залізними заклепками. Шви конопатили мохом, клоччям та заливали киплячим березовим дьогтем і смолою.

Довжина: від 12 до 18-20 метрів, вибирали найвищі корабельні дуби Полісся. Водотоннажність від 4 до 7 тонн. Вздовж бортів встановлювалися поперечні лавки (банки). На судні довжиною 15 метрів ставало 10-12 лавок.  25 людей (друга зміна, купці, стрільці) сиділи/лежали на настилі в центрі човна прямо поверх вантажу, який був закріплений і накритий шкірами від бризок.

Річковий етап переходу був сумішшю вільного сплаву, веслування та важкої фізичної праці на волоках.  Середня швидкість течії Дніпра в ті часи навесні під час водопілля 3-5 км/год. З помірним веслуванням моноксил ішов 6-8.

Юрій Могильний: Вікінги та давні греки: несподівані паралелі двох морських цивілізацій

Що спільного між афінським громадянином і норманським дружинником, розділеними тисячею років? Здавалося б, нічого. Але якщо подивитися уважніше?

Чи коректно порівнювати?

Коректно, але з застереженнями. Це порівняння типологічне (за способом життя, господарською моделлю, контактною зоною), а не генетичне — прямого зв’язку між архаїчною Грецією та вікінгами немає. Дослідники, які цим займалися:

Норвезький археолог Гутторм Гертсен і скандинавська школа “viking studies” іноді проводять аналогію з грецькою колонізацією при поясненні норманської експансії.

Пітер Сойер (Peter Sawyer), класик “Age of the Vikings”, прямо порівнював скандинавську й давньогрецьку колонізацію як два приклади “overseas expansion” премодерних суспільств без єдиної державної координації.

Девід Ріндос і Барі Канліфф (Barry Cunliffe) у працях про Європу і моря (“Europe Between the Oceans”, “On the Ocean”) свідомо ставлять вікінгів і греків/фінікійців в один ряд як “thalassocratic” (морські) цивілізації, що освоювали периферію через мережі факторій.

Радянська й пострадянська історіографія (зокрема в контексті “норманської теорії” Русі) також зверталася до грецької аналогії, обговорюючи варягів як “торгових колоністів”, подібних до грецьких апойкій у Північному Причорномор’ї — це особливо важливо для України, бо обидва народи фізично зустрічалися саме на цій території (хоч і розділені тисячоліттям).

Головне застереження всіх цих авторів: схожість — структурна (відповідь на схожі екологічні та економічні обмеження), а не культурно-історична спадковість.

Спільне

Географія та клімат як драйвер експансії. Обидва суспільства мали гірський/фьордовий або острівний рельєф з обмеженою орною землею, що штовхало надлишкове населення (молодших синів, безземельних) до моря. Греція — кам’янисті ґрунти, дефіцит зерна; Скандинавія — вузькі смуги придатної землі між фьордами й горами. У обох випадках море було не бар’єром, а магістраллю.

Спосіб господарювання: торгівля + колонізація + піратство одночасно. Грецький emporion (торгова факторія) і норманський вік (торгова стоянка, від якого, за однією з етимологій, походить слово “вікінг”) — функціональні аналоги. Та й самі греки, і скандинави легко переходили від мирної торгівлі до грабунку залежно від балансу сил — це не суперечність, а норма архаїчної економіки. Грецька колонізація Чорномор’я (Ольвія, Херсонес, Пантікапей, VII-VI ст. до н.е.) і варязька експансія по річкових шляхах (“із варяг у греки”, IX-X ст.) — обидві рухалися вздовж водних артерій до периферійних ринків за рабами, хутром, зерном, металами.

Політична роздробленість при культурній єдності. Ні Греція, ні Скандинавія не мали єдиної держави в період експансії. Грецький поліс і скандинавське петлі-королівство (chiefdom/petty kingdom) — обидва малі, конкуруючі, часто ворогуючі одиниці, об’єднані спільною мовою, міфологією і — частково — релігійними центрами (Дельфи / загальноскандинавські культові місця типу Уппсали).

Микола Бандрівський: Чи ходили давні руси Атлантичним Океаном?

У багатьох з нас атлантичне узбережжя асоціюється сьогодні з відпочинком на сонячних пляжах, розкішними і затишними готелями, екзотичною їдою та масою місцевих туристичних цікавинок. У всьому тому, постає питання: чи таким же далеким і незвіданим, було атлантичне узбережжя включно з Океаном, для наших пращурів?

Нині хотів би сказати пару слів про русів і їх морські виправи на Захід.  Так, саме про тих наших русів-войовників, які на своїх легких і швидкохідних лодіях чи не щорічно ходили у битви на Чорному і Балтійському морях, схрещуючи свої мечі з добірними і вишколеними флотами Візантійської імперії, армадами вікінгів та іншого європейського і азіатського люду.

 А до чого тут Атлантика - спитаєте ви, з її іспано-португало-французьким узбережжям?

Для початку звернімося до писемних джерел. 

Так,  арабський вчений ІХ століття ал-Йа’кубі у своїй книзі "Книга Країн" пише про напад на іспанську Севілью у 844 р. народу «ал-маджус, яких називають ар-рус». Арабісти відзначають, що термін «ар-рус» використовувався у той час завжди в стосунку до народу, чисельність і могутність якого була очевидною для сучасників. Ще один автор - Ал-’Узрі (1003-1085 роки) відзначає, що під  час вищезгаданого штурму Севільї в серпні 844 р. руси/маджуси тоді задіяли 54 кораблі (а за даними Ібн ал-’Ізарі – 80 кораблів). 

Доповнив свідчення про ці напади географ ХІІ століття аз-Зухрі: «…приходили з цього моря ’Укійанус (Атлантика-М.Б.) величезні кораблі, які мешканці Андалузії називали каракир, а це кораблі великі, з чотирикутними вітрилами, які могли переміщуватися і вперед, і назад. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і досвідчений у мореплавстві. Коли б вони не з’являлись, узбережжя порожніло через страх перед ними… Вони знищували всіх, хто траплявся їм у морі, грабували і брали в полон…». 

Ал-Мас’уді пише про ще один похід цього народу на Севілью, але вже під 912 р.: «…це були маджуси…і цей народ: ар-рус, про який ми вже згадували, оскільки ніхто, крім них, не ходить по цьому морю, яке з’єднується з морем ’Укійанус». Хоча, більшість хроністів оповідають, що спочатку маджусів помічали біля західних берегів Франції, звідки вони – попри Ліссабон – плили в Іспанію і з’являлись в Андалузії, однак, є два свідчення – Ібн Хаййана (кінця Х-ХІ століття) і анонімного автора опису Андалузії ХІV-ХV століття, згідно з якими напад на Севілью у 844 р. руси/маджуси здійснили зі сторони «Румійського моря», яким арабо-перські автори називали Середземне море.

Сьогоднішні російські дослідники вважають, що східні письменники вживали термін маджус по відношенню до скандинавів, які нападали на Іспанію, а саме слово "урдуманійун" відповідало західноєвропейській назві норманів і використовувалося винятково в іспано-арабських джерелах (Т.Калініна) (див. Додаток 1 внизу, під дописом).  

 У всьому цьому, одним з найцікавіших є питання конфесійної приналежності згаданих ар-рус/ал-маджус, які атакували Севілью у 844 р., оскільки кілька джерел паралельно ідентифікують їх з норманами-християнами. Але ж «скандинавські» вікінги прийняли християнство значно пізніше цієї дати! Тоді виникає питання – який морський народ провадив ту потужну флотилію на іспанську Севілью? 

Відповідь може критися у виясненні самого поняття: хто такі  "маджус". Частина дослідників вважає, що цим терміном араби називали вогнепоклонників (аргументацію цьому припущенню, я не знайшов).