Кирилл Данильченко: РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально

Посмотрел трансляцию с 975-летия Лавры. Сибига, Буданов, Минкульт, японские доноры, делегация с Афона. Несмотря на прилеты, идут богослужения, а иностранцы выделяют деньги на восстановление.

Буданов в интервью бьет в одну точку: тысячелетняя традиция православия и тот факт, что Русь — это Киев, а не Москва. Многие из тех, кто меня читает, знают, что я атеист. Поэтому могу смотреть на эти вещи абсолютно прагматично, со здоровой головой, без скрижалей за спиной и незримого Бога.

Внутренняя сплоченность конвертируется в выживаемость государства и боеспособность армии — это аксиома. У нас свобода совести: верьте, во что хотите. Но Киевская Русь и тысячелетнее православие - это исключительно наш исторический капитал. РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально.

Вся эта историческая цепь разматывается не просто так: война за независимость, УПА, УНР, и так вплоть до Руси. Это фундамент. У тех же курдов, например, никогда не было своего государства. У нас — было. И такое, через которое православие дошло до Новгорода и Владимира в те времена, когда Москвы даже в проекте не существовало, а местные племена еще натирали жиром деревянных истуканов. Именно поэтому создание Национального Пантеона — это не формальность, а цемент, который свяжет поколения.

Отбирая у Москвы бренд «Руси» и право на православную гегемонию, мы разрушаем их главный казус белли. Вся концепция «русского мира» и «собирания земель» стоит на краже киевского наследия. Разруби этот узел — и «великие освободители» превращаются в банальных рейдеров, ворующих чужую историю.

Драка идет не просто за территории или границы 1991 года. Она идет за право на физическое и духовное существование нации в истории. Иначе — фильтрационные лагеря, подвалы и вытащенные из руин дети, которым убьют родителей, а потом в пилотках Юнармии заставят любить Путина и слушать байки о том, что украинцев придумал австрийский Генштаб.

И здесь сходятся две реальности. Пока дроны физически выжигают танкеры в Азове и лишают империю ресурсов, на метафизическом уровне идет ровно тот же процесс — выжигание имперских мифов. Без топлива ломается экономика режима. А без украденной истории их «священная война» превращается в то, чем она является на самом деле — захватническую мясорубку ради перетертой в щебень Авдеевки. 

И когда самый упертый Z-патриот стоит в четырехкилометровой очереди за бензином на фоне тридцати сожженных кораблей, до него неизбежно начинает доходить: цена за чужое наследие оказалась несовместимой с нормальной жизнью.

Главные тайны русских летописей, которые переписывали трижды

 Русские летописи — не мёртвые свитки, а живые книги, которые монахи и книжники переписывали, правили и дополняли веками. Они не просто фиксировали события, а отражали взгляды своего времени: княжескую политику, церковные споры, борьбу за первенство между землями.

Самый яркий пример — как один и тот же текст перерабатывали трижды за короткий срок, чтобы он служил новым целям. Именно это создавало загадки, которые историки разгадывают до сих пор.

Повесть временных лет: три редакции за семь лет

Самый известный памятник — «Повесть временных лет» — возник в Киево-Печерском монастыре около 1113 года. Её составителем традиционно считается монах Нестор. Но уже через три года, в 1116-м, игумен Выдубицкого монастыря Сильвестр переписал текст и отредактировал его.

А ещё через два года, около 1118-го, появилась третья редакция — расширенная и дополненная, явно связанная с кругом Владимира Мономаха.

Шахматов, изучивший все сохранившиеся списки, показал: первая редакция (Нестора) заканчивалась 1110 годом — рассказом о чудесном огненном столпе над Печерским монастырём. Сильвестр добавил свою запись и, вероятно, мелкие правки, включая указание на смерть Святополка.

Третья редакция довела повествование до 1117 года: сюда вошли подробности победы над половцами на Салнице, благочестивые размышления о божественном покровительстве и даже «Поучение» Владимира Мономаха. Редактор связал огненный столп 1110-го с позднейшей победой, превратив простое чудо в знак милости Божьей к Мономаху.

Разные списки сохранили разные версии. Лаврентьевский (1377 год) несёт следы смешения Сильвестровой и третьей редакций. Ипатьевский и Хлебниковский дают расширенный текст без записи Сильвестра. Именно это и есть главная тайна: чистого «Несторова» текста не сохранилось. Каждый список — результат осознанной правки, а не механического копирования.

Андрій Сошніков: Забутий каган Аскольд: Як християнського володаря Києва замурували в стінах літописних міфів

 Історія Русі, яку ми знаємо з підручників — це не опис реальних подій, а ретельно відредагований комерційний звіт переможців. 

Коли династія Рюриковичів остаточно закріпилася в Києві, її ідеологам знадобилася масштабна легітимація влади, щоб довести нікчемність своїх випадкових попередників. 

Саме так на світ з’явився один із найвідоміших «паперових» правителів — князь Дір, який насправді є класичним кабінетним фантомом, штучно склеєним із літературних непорозумінь, лінгвістичних помилок та пізніших політичних маніпуляцій для розмивання реального масштабу першого київського володаря. 

Головним стовпом, на який традиційно спираються прихильники реальності цього вигаданого персонажа, є цитата арабського географа Х ст. аль-Масуді у праці «Промивальні золота», де згадується перший зі слов'янських царів під іменем «аль-Дір». Проте диявол ховається в арабській графіці (расмі), адже текст Масуді дійшов до нас у пізніх списках, де літери позбавлені діакритичних цяток, через що написання імені «Дір» графічно майже не відрізняється від назви слов’янського племені «Волиняни» (Валінана) або західнослов'янського імені «Вечеслав» (Вацлав). Сучасна текстологія доводить, що у Масуді йшлося про великого правителя західних слов'ян у районі Прикарпаття чи Богемії, тим паче, що арабський автор чітко розрізняв «сакаліба» (слов'ян) та «рус», тож його персонаж не мав жодного стосунку до варязького Києва. Якщо прибрати цю арабську помилку, «князь Дір» залишається лише на сторінках Повісті временних літ (ПВЛ), де він діє як штучний сіамський близнюк Аскольда без власного обличчя: вони разом випрошуються у Рюрика, разом сідають у Києві, разом йдуть на Царгород і разом гинуть, а літописець постійно використовує щодо них подвійні граматичні форми.

Андрій Филипчук: "Плісненське" походження княгині Ольги

 Низка посередніх даних дозволяють убачати батьківщину святої княгині Ольги в Пліснеську.

Про походження святої княгині Ольги говориться у  найдавнішому збереженому літописі «Повісті временних літ» (далі – ПВЛ), під фіктивною датою 903 року: «Ігореви възрастъшю. и хожаше по Ол[е]зѣ и слу[а]ше єго. и приведоша єму жену от Плескова. именемь Ольгу». 

На основі цієї вістки у житії святої та у пізніших літописах запанувала думка про її народження у Пскові або в його околицях. Проте тотожність Плєскова та пізнішого Пскова не є однозначною. Існує низка посередніх даних, що дозволяють вбачати батьківщину Ольги-Олени в Пліснеську (Плѣсньск).

Серед численних напрацювань з історії та археології давнього Пліснеська, окреме місце займає оригінальна гіпотеза про місцеве походження рівноапостольної княгині Ольги (р. н. невідомий – † 969). 

Автор припущення – львівський історик Ігор Мицько. Своїм дослідженням він зацікавив не лише науковців, але й широке коло громадськості. Сенсаційна доповідь була виголошена на перших “Ольжиних читаннях” ще у 2005 р. Згодом, за її матеріалами вийшла праця І. Мицька (Мицько І. Пліснеськ – прабатьківщина княгині Ольги // Матеріали конференції “Ольжині читання”. Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. – Л., 2006. – С. 61–81).

"Для підтвердження версії про походження княгині Ольги з Пліснеська, яку запропонував та відстоює Ігор Мицько, історик залучає чимало цікавих пересічному читачеві аргументів. 

Окремі з них – власні погляди, які базовані на наперед визначеному уявленні автора. Навіть незаангажований у ці питання дослідник, легко зауважить, що пліснесько-підкаменський епос, назва урочища “Покрова” біля замку в Олеську, згадка про Пліснеськ у “Слові о полку Ігоревім” тощо – це далеко непрямі “факти”. Вони можуть слугувати додатковими свідченнями лише при серйозно аргументованій базі. 

Щодо останньої, то вона відсутня. Гіпотетична заміна північно-руськими книжниками Пліснеська на Псков у писемній церковній традиції з політично-релігійних мотивів, коли не відомі самі мотиви – не підтверджена істориком. Більш серйозніші, на перший погляд, саме історико-археологічні студії про походження княгині Ольги (так званий “другий аргумент”). 

Але це лише на перший погляд, адже огляд цієї частини гіпотези І. Мицька вказує на те, що ця ланка базована на дослідженнях Ярослава Пастернака 1940 р. Висновки відомого археолога з цього приводу вже давно застаріли. Матеріали й інтерпретації досліджень Пліснеська, здійснені наступними дослідниками Пліснеська (з 1946 по 2017 рр.) свідчать, що Пліснеськ не засновували варяги, сюди не переселялися ніякі плісняни, вільці/велети. І той факт, що городище входило до складу Великоморавської держави – не доведений. Та й сам Я. Пастернак, у своїй монографії 1961 р., загалом дуже обережно поставився до своїх висновків, здійснених на основі досліджень 1940 р. Це слід би було врахувати, конструюючи сенсаційне відкриття батьківщини рівноапостольної Ольги.

То ж чи походила княгиня Ольга з Пліснеська? – питання, яке ми ставили спочатку цієї праці, питання, яке вже давно турбує широке коло істориків і краєзнавців. Підтверджень цьому, на нашу думку, немає. При всій повазі до ерудиції Ігора Мицька, “пліснеську” версію походження княгині Ольги, прийняти не можна. 

Андрій Поцелуйко: «Жир», золото і фарн: до інтерпретації символіки достатку в дослідженні Костянтина Рахна

 Дослідження доктора історичних наук Костянтина Рахна, присвячене семантиці слова «жир» у давньоруській традиції [1], відкриває можливість нового прочитання одного з найдавніших символів слов'янської культури. Автор переконливо показує, що в пам'ятках Київської Русі «жир» означає не лише матеріальну речовину, а й достаток, процвітання, родючість, щасливу долю держави та благополуччя народу. Особливо важливим є його аналіз «Слова о полку Ігоревім», де після поразки князя Ігоря Русь утрачає свій «жир». Цей образ навряд чи можна пояснити лише економічними збитками. Він має значно глибший, міфологічний зміст.

Водночас К. Рахно не стверджує прямо, що слов'янський «жир» є аналогом іранського фарну (xvarənah). Його дослідження радше демонструє, що символ «жиру» функціонує в тому самому колі уявлень, де достаток, перемога, законна влада і божественна прихильність утворюють єдиний смисловий комплекс. Саме це відкриває перспективу ширшого індоєвропейського порівняння.

В іранській традиції фарн є невидимою сакральною силою, що дарує цареві законність влади, військову перемогу, багатство і процвітання країни. У зороастрійських текстах він нерідко описується як сяйво або світло, що має золотий блиск. 

Фарн може покидати негідного правителя і переходити до того, хто має божественне право володарювати. Таким чином, він є не матеріальною субстанцією, а проявом космічної благодаті.

Не менш цікаві паралелі знаходимо у ведійській традиції. Топлене масло — ghṛta — є головною жертовною речовиною, яка живить богів через вогонь. У «Рігведі» воно неодноразово описується як блискуче, золотаве, сонцеподібне. Потоки ghṛta течуть у небесному світі, а саме масло символізує життя, достаток, благословення і підтримання космічного порядку. Воно не є аналогом фарну, однак виконує роль матеріального носія тієї життєдайної сили, яка походить від богів.

Віктор Цимбал (1901-1968) Герби Буковини, Галичини, Київщини, Кубані та Закарпаття

 Віктор Цимбал (1901-1968)

Герби Буковини, Галичини, Київщини, Кубані та Закарпаття.

Переяславська земля — це символ того, що Україна як цивілізація століттями гартувалася в умовах безперервного фронтиру

 Переяславське князівство було одним із ключових державних утворень Давньої Русі, яке відігравало роль «щита» Києва та східного форпосту християнської цивілізації на кордоні зі степом. 

Але це й так ясно. Цікаво інше.

Переяславська земля в геоісторичній парадигмі України — це значно більше, ніж просто адміністративна одиниця, тут знаходився унікальний «плавильний котел» середньовіччя, де стратегія виживання Києва - трансформувалася в ефективну культурну асиміляцію.

Розташоване в басейні Трубежа, Сули та Ворскли, Переяславське князівство було простором, де постійний контакт із кочовим степом — спочатку хозарами, пізніше печенігами та половцями — змушував Київ не просто захищатися, а створювати механізми інтеграції «степовиків» у слов’янський світ.

Центром князівства було місто Переяслав — стратегічно важливий вузол, що контролював шляхи з Києва до степових регіонів, а крім Переяслава, значними центрами були Лубни, Пирятин, Горошин, Воїнь.

Назва «Переяслав», згідно з легендою, пов’язана з актом перехоплення ініціативи у ворога - після перемоги над печенігами київський воїн «перейняв славу» ворога, продемонструвавши, що цей простір тепер належить новій, осілій цивілізації. 

Це був потужний ідеологічний маркер: не просто перемога, а привласнення (перехоплення) сили противника, його статусу і його простору, що стало фундаментом для формування особливої, «пограничної» ідентичності переяславців.

Князівство постійно перебувало у стані війни з половцями, де знаковими були походи Володимира Всеволодовича, зокрема переможна битва на річці Сутінь (1103) та битва на річці Ворскла (1111), які тимчасово відсунули степову загрозу від кордонів Русі.

Військовий потенціал князівства був надзвичайно високим, адже постійна загроза виховала покоління воїнів-професіоналів, готових до миттєвого реагування на навали. 

Але не лише холодною зброєю тут взаємодіяли зі степовиками.

Сергій Моругін: Семен Олелькович - останній київоруський князь

Чи знаєте ви, що в Успенському соборі Лаври було поховано останнього київського князя?

Ну що, києвознавці, корінні кияни, скажіть без гугля: хто був останнім київським князем?

Ні, Булгаков про це нічого не писав.

А колись кияни називали його “царем київським”. Не чули?

У ніч на 15 червня російський “шахед” уразив Успенський собор Києво-Печерської лаври. Не просто архітектурну пам’ятку. Не просто храм. А одне з головних місць української історичної пам’яті.

Успенський собор був княжою, церковною і культурною усипальницею Києва. Тут протягом століть ховали князів, митрополитів, воєначальників, людей, чиї імена належать до історії Русі, Литви-Русі, козацької та імперської доби.

Серед них — Семен Олелькович.

Це ім’я сьогодні знають значно менше, ніж мали б знати.

Семен Олелькович, або Симеон Олександрович, був останнім київським удільним князем. Він правив Києвом у XV столітті, приблизно з 1455 до 1470 року, коли Київське князівство ще існувало як окрема політична реальність у складі Великого князівства Литовського.

Це був не декоративний титул і не “місцевий адміністратор”. За Семена Олельковича Київ залишався центром великої руської політичної традиції. Його князівство охоплювало значну частину Центральної та Східної України. Він проводив самостійну політику щодо Кримського ханату, Молдавського князівства і Московії. Його двічі висували кандидатом на великокнязівський престол литовські кола, які прагнули більшої самостійності від Польщі.

За нього Київ ще мав шанс залишитися не провінцією, а політичним центром.

У середині XV століття під владою Києва були значні території. Київська земля включала Овруцький, Житомирський, Мозирський, Чорнобильський, Путивльський, Любецький, Остерський і Черкаський повіти, а її південні межі сягали нижнього Дніпра.

Наприкінці 1450-х років за наказом Семена Олельковича було здійснено так званий “обвід” південних кордонів князівства. Його намісник Свиридов, який “від нього Черкаси держав”, провів розмежування Київської землі з татарськими, молдавськими та причорноморськими володіннями.

Оригінал цього “обводу Свиридова” не зберігся. Він був відтворений пізніше за свідченнями київських, черкаських і канівських старожилів у доповідній записці Сигізмунду І в 40-х роках XVI століття. Тому документ містить анахронізми, зокрема згадку про Очаків: на час самого розмежування там було поселення Дашів, яке згодом захопили татари, а пізніше — турки.

Але навіть із цими уточненнями документ показує масштаб Київського князівства. Його південний кордон ішов від Мурафи до Дністра, далі вниз Дністром до моря, через лиман до гирла Дніпра, потім до Тавані, а далі — по Овечій Воді, Самарі, Сіверському Дінцю й Тихій Сосні.

Це був Київ не як “окраїна”. Це був Київ як центр великого прикордонного простору між Литвою, Кримом, Молдавією, степом і Московією.

Після падіння Константинополя 1453 року Семен Олелькович надавав у Києві прихисток інтелектуалам, які залишали Візантію: православним і юдеям. Він підтримував вчений гурток при Софійському соборі. В його оточенні перекладали з давньоєврейської та латини твори філософського й природничого змісту: “Арістотелеві врата”, “Шестокрил”, “Космографію” та інші. Тоді ж з’явилися дві нові редакції Києво-Печерського патерика.

Це було середовище, яке намагалося повернути Києву роль великого політичного й культурного центру. Діяльність Семена Олельковича сприяла культурному піднесенню Наддніпрянської України з ренесансними рисами й відкритістю до впливів як греко-православного світу, так і католицької Західної Європи. Це явище іноді називають “Київським” або “Олельківським Відродженням”, хоч ці назви не зовсім точні.

Його зовнішня політика теж була не провінційною. Він активно втручався у справи Золотої Орди, вів самостійну лінію щодо Кримського ханату, Молдавії та Великого князівства Московського. 1463 року його сестра Євдокія Олельківна стала дружиною молдавського господаря Штефана III.

Андрій Сошніков: Щодо гіпотези Олега Гуцуляка про екстраполяцію дихотомії на історії Русі

Проблема походження ранньодержавних структур Східної Європи досі страждає на хронічний романтичний етнографізм. Дослідники XIX–XX ст., а слідом за ними й сучасні автори, наполегливо намагаються розгледіти за середньовічними етнонімами реальні племена, національні коаліції чи суверенні міграційні хвилі «диких людей на човнах». 

Класичним прикладом такого підходу є спроба інтерпретувати зафіксовану в ірландських анналах ІХ ст. дихотомію Dubhghaill («темні іноземці») та Finnghaill («світлі іноземці») як чітке етнічне розділення норманів на датчан та норвежців, з наступною екстраполяцією цієї моделі на Східну Європу (поділ на «Чорну» Русь Новгорода та «Білу» Русь Києва). (див.: Гуцуляк О. Чорна і Біла Русі: спроба підходу до розуміння давньої історії України // https://goutsoullac.blogspot.com/2026/05/blog-post_12.html).

Проте системний субстратний аналіз тогочасних політекономічних структур змушує відмовитися від наївного уявлення про стихійну експансію суверенних племен. Сучасна медієвістика, представлена працями Клер Даунгем (Clare Downham) та Девіда Думвілла (David Dumville), поступово підходить до розуміння того, що «темні» та «світлі» іноземці британських хронік — це не антропологічні чи етнічні категорії. Епоха вікінгів була не народним рухом, а високоефективною мережевою активністю комерційно-військових синдикатів, які діяли в орбіті та в інтересах розвинених держав Західної Європи, Каролінзької імперії та Візантії.

У цьому контексті опозиція Dubhghaill та Finnghaill — це тогочасний аналог фінансово-правового статусу, маркування різних франшиз чи ліцензій на навігацію та збір данини.

  Одні угруповання володіли офіційним консорціумом (міжнародним визнанням та торговими контрактами) у певній акваторії.

Інші — представляли приватні каперські флоти, альтернативні політичні коаліції або проксі-структури, що використовувалися великими європейськими домами у внутрішній міжусобній боротьбі.

Транспозиція цієї моделі на простір Гардаріки (східнослов'янських земель) відкриває абсолютно новий дослідницький горизонт. Існування двох паралельних зон — північної (Ладога — Полоцьк — Новгород) та південної (Київ — Туров — Пінськ) — відбиває не міфічний етнічний конфлікт між «датчанами» та «скандинавами», а жорстку конкуренцію двох різних торговельних операторів.

Північний сектор початково оперував у межах Балто-Каспійського номенклатурного транзиту, контролюючи потік арабського срібла. 

Юрій Чернявський: Опції погляду на Русь

Київської Русі як держави у сучасному розумінні ніколи не існувало. Те, що ми звикли бачити в підручниках — чіткі кордони, централізована влада, апарат чиновників — значною мірою є «оптичною ілюзією». Цей монолітний образ "государства" був сконструйований істориками XIX століття (зокрема Карамзіним) під запит імперських міфів про спадковість.

В моєму розумінні Русь була динамічною структурою на перетині світів. Її «маска» та суб'єктність змінювалися залежно від того, хто саме на неї дивився.

Для скандинавів це була Gardariki — не країна в класичному сенсі, а логістичний ланцюжок укріплених хабів і торгових форпостів на Східному шляху (Austrvegr). Таке собі корпоративне підприємство у лімінальному просторі, де влада трималася на контракті та військовій силі, а не на походженні чи бюрократії.

Візантія сприймала нас як «архонтію» — небезпечну дику периферію, яку вдалося інтегрувати в імперську систему через релігійний протокол. Для Константинополя ми були духовною провінцією, єпархією Rosia, чия автономія була лише питанням дистанції від центру світу.

Арабський Схід бачив у русах (Al-Rus) закриту військово-торгову касту. Вони не займалися землеробством, а виживали за рахунок екстракції ресурсів і торгівлі «сакалібами» (місцевим населенням). Для ісламських географів не існувало єдиної столиці — вони бачили три рівноправні центри сили.

Степ зрештою перетворив Русь на фіскальну провінцію. Якщо спочатку київські князі наслідували хозарів, Русь як каганат, приймаючи титул «Каган», то з приходом монголів Русь остаточно втратила суб'єктність, ставши Улусом — північною територією, поділеною на «тьми» для зручного збору податків і рекрутів ханом, який єдиним суб'єктом вважав себе. 

Західна Європа бачила Regnum Russiae — потенційного партнера, якого намагалися вбудувати в латинську систему через коронацію Данила Галицького. Але цей проект інтеграції розбився об реальну архітектуру влади Орди.

Сучасна наука, в свою чергу, пропонує відмовитися від терміну «держава» на користь «складного вождівства» або мережевого аналога ранньої держави. Це була складна структура без жорсткої вертикалі, але з надзвичайною адаптивністю.

Але що ще цікаво окрім зовнішніх перспектив щодо того, що таке Русь, існували і внутрішні ідентичності. Те як Русь сприймала себе або самовизначалася з середини, а не ззовні чи для світу. Можу навести такі приклади: 

Як дружина, або зв'язка дружина-князь-віче. 

Як Ковчег - церковний концепт того часу, який обґрунтував факт того що церква вважала Русь  запізнілим народом що не встиг успадкувати бюрократію на відміну від інші, і відтак має зовсім іншу роль у світі - Ковчега. 

Як "середа землі'. Також відомо що літописці називали Русь небагато немало як "середою землі" що означало центр світу. Який, як вони вважали перемістився з Єрусалиму спочатку в Константинополь, а потім в Київ. Відповідно до цього уявлення будувалися золоті ворота. 

Як "град на холмі". Серед інших форм і образів зустрічається біблійний образ сяючого града на холмі - уявлення про Золотоверхий Київ на печерських пагорбах що управляє своїм прикладом. 

Повторюся: форма або образа Русі як государство в той час не виникає. Москва отримала державність від орди, але потім переписала коріння своєї державності з Улан у Д на Київ. Але через цю ідею їх історія і описує Русь як государство, якщо не імперію.

Яка з цих історичних оптик здається вам найбільш релевантною сьогодні? Чи ми досі дивимося на себе крізь імперські лінзи XIX століття?

Юрій Могильний: Сахнівський скарб

Сахнівський скарб було знайдено 1900 року на городищі «Дівич-гора» поблизу села Сахнівка на березі річки Рось (Черкаська область). Це один із найбагатших давньоруських скарбів: близько 500 грамів золотих зливків, численні золоті прикраси, елементи трьох князівських жіночих головних уборів, золоті барми (намисто поверх одягу) з емалевими зображеннями святих. Знахідка золотих монет візантійського імператора Мануїла I Комніна датує скарб приблизно 1140-ми роками.

Село Сахнівка має давню історію. У місцевих ярах знаходили кістки та бивні мамонтів (деякі експонати зберігаються в шкільному музеї). За переказами, жителі походять з Батурина. У 1792 році польський король Станіслав Август Понятовський надав Сахнівці статус містечка з магдебурзьким правом, гербом (два осетри навхрест — на згадку про давню назву «Осетрів» або «Осетров»). Пізніше назва еволюціонувала до «Сахнів міст», а потім — Сахнівка. Поблизу села розташовані гори Пастушка, Дівиця (Дівич-гора) та Крутий шпиль. За легендами, на Дівич-горі колись стояв дівочий монастир з церквою та келіями черниць. Тут знаходили хрестики, уламки дзвонів та церковне начиння. Французький художник Жан-Анрі Мюнц у 1780-х роках зобразив Сахнівські гори в своєму альбомі акварелей. У XIX столітті Сахнівка славилася тютюновою промисловістю — виробляли високоякісний «Сахнівський» тютюн (до 10 тис. пудів на рік у період наполеонівських війн). З 1840-х років тютюн витіснили бурякові плантації через розвиток цукрових заводів.

Найцінніша частина скарбу — Сахнівська золота діадема (XII ст.), виготовлена, ймовірно, в Києві в майстерні, де працювали руські та візантійські ювеліри. Вона є частиною парадного князівського вінця (швидше за все жіночого).

- Складається з 7 золотих килеподібних подвійних пластин («кіотців»).

- Загальна довжина з бічними трапецієподібними пластинами — близько 35 см.

- Оздоблена технікою перегородчастої емалі, перлами та золотими інкрустаціями.

Центральна пластина зображує **вознесіння Олександра Македонського** на колісниці, запряженій двома грифонами (сюжет з середньовічного роману «Александрія»). Олександр у короні та імператорському вбранні тримає два скіпетри. Інші пластини прикрашені емалевими розетками з хрестоподібними мотивами, рослинним орнаментом (крини — геральдичні лілії), кольорами: білий, синій, зелений, червоний, жовтий. Популярність Олександра Македонського в Київській Русі, Візантії та Європі X–XIII ст. пояснюється саме «Александрією» — символом величі правителя. Тому діадему вважають князівською реліквією.

Великий розкол 1054 року

 Великий розкол 1054 року остаточно розділив християнство на дві основні гілки: Римсько-католицьку церкву на Заході та Східну православну церкву на Сході. 

Розкол, зосереджений навколо Риму та Константинополя, був спричинений тривалими розбіжностями щодо церковної влади, доктрини та політичної влади. 

Західна Європа здебільшого залишалася вірною Риму, тоді як значна частина Східної Європи та візантійської сфери наслідувала Константинополь. 

Цей розкол формував європейську історію протягом століть, впливаючи на союзи, культуру та навіть майбутні війни. 

Хоча 1054 рік є традиційною датою, напруженість наростала протягом поколінь. Розкол залишається одним із найважливіших поворотних моментів у релігійній та політичній історії.

 Іларіон на Київському митрополичому престолі був настановлений мощами св. Климента Римського собором руських єпископів за участі Ярослава (тобто, цілком канонічно), але без згоди Константинополя.

Насправді ж Поділ Пентархії на Захід і Схід відбувся ще у 431 році під час Ефеського собору, а в 451 році після Халкедонського собору відокремилася від офіційної Церкви Римської імперії східна (орієнтальна) лінія християнства, головні представники яких зараз - це Вірменська Апостольська та Коптська Церкви. Розкол 1054 року слід розглядати як розкол всередині західних християн - халкедонітів, як і наступні розколи часів Реформації, старообрядництво, і Мінську схизму московського Кирила з Онуфрієм.

Доктрина «Русь як Первинний Код України»

1. Русь як «Зона Переходу»

В офіційних імперських доктринах (візантійських чи каролінзьких) світ був поділений на «цивілізацію» (статика, закон, податки) та «варварство» (хаос).

Руська земля 3 лютого 852 року  (6360, індікта 15) постає як третій шлях. Це момент, коли внутрішнє самовідчуття народу («хто ми?») зустрічається із зовнішнім визнанням («як нас називають інші?»). Останнє - це спроба «Системи» того часу (імперій) зафіксувати, легітимізувати та впорядкувати Придніпровський хаос під одним брендом — Русь.

Це не територія, обмежена мурами, а мережа («річковий океан»), що з’єднує світи. Це перехід від «дикого» стану до стану «амфібії», що вільно почувається і в степовому океані, і в залах візантійських палаців, користується грецьким письмом та арабським сріблом, але не стає ні греком, ні арабом.  Здатність бути частиною Європи, але зберігати свою унікальну «річкову» ідентичність; здатність поглинати впливи, але не розчинятися в них.

2. Літописна дата як «Акт Волі»

Бертинські аннали (839 р.): Повідомляють про послів «народу Рос (Rhos)», які прибули до імператора Людовіка Благочестивого. Це перший випадок, коли мешканці з дніпровських порогів вийшли на світло європейської дипломатії. Це фіксація реальної, бурхливої енергії слов'янських та скандинавських племен, їхніх торгових шляхів, річкових походів та первинних ритуалів. Це живий потік, який ще не має «імені» в офіційній історії, але вже має колосальну силу.

Літописна дата (842/852 р.): Пов’язана з початком правління візантійського імператора Михаїла. Для середньовічного розуму держава починала існувати лише тоді, коли вона входила у взаємодію з «Центром світу» (Константинополем). 

Повідомлення «Нача ся прозывати...» — це момент, коли «Нижній світ» (природна енергія слов’янських союзів та варязьких дружин) створює свій власний інтерфейс для спілкування з «Верхнім світом».

Русь не чекає, поки її «хрестять» чи «завоюють», вона сама вписує себе в літопис під власним іменем.

Це — момент активації суб'єкта, який відмовився бути анонімним «шумом» на кордонах імперії.

3. Концепція «Протистояння Догмі»

Так, питання «звідки єсть пішла...» не має однозначної відповіді. Проте це не "баг" нашої історіософії, а "фіча" (особливість):

Русь — це держава з «відкритим кодом» (Open Source). Вона не виводиться з однієї крові чи однієї ідеології (норманської чи автохтонної).

Це синтетична єдність, яка трималася на волі до свободи та руху («шлях із варяг у греки»).

«Руська земля» зразка 852 року — це не географія. Це спільнота людей, які вирішили «назватися» (створити свій "протокол"), щоб вийти з-під контролю глобальних Левіафанів (Візантії, Хазарії та Халіфату).

Це спроба створити свій Край Свободи ("Руську землю" як "Оу-Країну"), використовуючи старі хронікальні коди для легітимізації майбутнього бунту.

 Історія Русі — це «пригода духу», де з маргінальних (з точки зору Риму чи Константинополя) «варварів» народжується лотос могутньої держави. 

Так, Руська земля росте з намулу історії, але вона, як Біле Латаття*,  подолала темряву глибин і розкрилася Небові у своїй власній суб’єктності — України.

-----------------

* Біле Латаття (Nymphaea Alba, White Water Lily), або, як його називали в народі, Одолень-трава. Її коріння в намулі, але сама квітка — сліпучо біла й чиста — лежить на поверхні води, як кордон між світами. : Вона «одоліває» глибинний хаос (нижній світ) і розквітає під сонцем (верхній світ).

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії: Регенерація Кодів (Від Скіфії до Київської Русі)

МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ 

Тема: Регенерація Кодів (Від Скіфії до Київської Русі)

Якщо на дні скіфської істини ми знаходимо деградацію політичної форми (див.: >>>), то «проростання» цих кодів у Русі — це доказ того, що метафізичне ядро залишилося живим. Б. Рибаков вважав, що Русь не виникла з нічого, вона «згадала» свою скіфську прабатьківщину.

1. Сакральна географія: Спадкоємність Столиць

Для Рибакова Середнє Подніпров’я — це незмінний «космос».

• Ідея: Велетенські городища скіфів-орачів (як-от Більське) стали прототипами для перших руських градів.

• Код: Сама структура «міста-сховища» та захисна система валів перейшла від скіфського часу до княжої доби. Істина орача — це захищена земля - "Оукраина".

2. Звіриний стиль у християнській формі

Скіфський код не зник, він трансформувався. У білокам’яному різьбленні храмів (наприклад, Дмитрієвський собор у Владимирі) або в ювелірних виробах Русі (колти, браслети-наручі) знову з’являються:

• Грифони та Леви: Ті самі образи, що охороняли кургани, тепер охороняють храми.

• Метаморфоза: Звір перестав бути тотемом кочівника, ставши християнським символом або оберегом. Це «окультурення» дикої енергії скіфів у руській державності.

3. «Земля-Мати» та Плуг: Перемога Орача

Найважливіший код, який «проріс» — це релігія землеробства.

• Культ Роду та Рожаниць: Б. Рибаков виводив ці слов'янські божества безпосередньо з вірувань «скіфів-землеробів».

• Метафізика перемоги: Те, що для кочівників було лише даниною, для Русі стало фундаментом економіки. Міфічний «золотий плуг», що впав з неба, нарешті знайшов свого істинного господаря в образі руського смерда-воїна.

Підсумок: Метафізичне Відродження

У межах вашої концепції, шлях від Скіфії до Русі виглядає так:

1. Скіфський розквіт: Теза (Енергія).

2. Скіфська деградація: Антитеза (Застигання форми, «дно»).

3. Київська Русь: Синтез (Повернення істини в новій, вищій формі).

Висновок: «Дно істини» виявилося не могилою, а ґрунтом. Скіфська деградація була необхідна, щоб відсіяти наносне (кочове) і залишити чистий код, на якому згодом виросла Русь.

Андрій Поцелуйко: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Всеволод Павлюк: Руське літописання

 «Повість временних літ», також «Повість врем'яних літ», «По́вість мину́лих літ» — літописне зведення, складене в Києві в XI — на початку XII століття ченцем Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам'ятка української мови.

«Повість минулих літ» — це перша в Київській Руси пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Руси, містить оповіді про виникнення слов'янської староукраїнської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

За зразками «Повісті минулих літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.). У сукупності три літописи називають «Літописом Руським» — великою книгою про події часів Київської Руси у світовому контексті до XIII століття.

"Повість врем'яних літ з богом починаєм. Отче благослови. Повість врем'яних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідси пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю".

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич, руський князь із династії Рюриковичів (Володимировичів). Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став Великим Князем Київським. Тоді йому виповнилося 60 років.

Зміна монархічної династії в Київський Руси за престижними інтересами князівської сім'ї з Володимировичів на Мономаховичів мала бути представлена в історії, як початок слов'янської руської державності Великого Київського Князя Володимира Мономаха - засновника князівської гілки Мономаховичів, тезоіменитих нащадків.

Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису Нестора-літописця, який вже помер в 1114 р. За наказом Володимира оригінал "Повісті минулих літ" в 1116 р. з Феодосієвого Печерського монастиря був перенесений до Видубицького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, який за доручення Володимира почав редагування літопису, вніс до тексту певні зміни, зокрема применшив історичну вагу київського князя Святополка Ізяславовича (династія Володимировичів), натомість виділивши історичну постать Володимира (династія Мономаховичів).

Цей Сильвестрівський (Видубицький) варіант тексту «Повісті минулих літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список назвали Лаврентіївським (Суздальським) варіантом тексту "Повісті минулих літ", вже без імені автора Нестора, в якому героічна епоха руської державності раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян.

Але в 1118 р. один з ченців Видубицького монастиря створив новий список, що призначався для Мстислава Мономаховича, сина Володимира Мономаха. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі і віднайдено на Волині, звідси й походить назва — Іпатський (Волинський) список. Саме цей список зберіг ім'я основного упорядника «Повісті минулих літ» — Нестора.

Несторів літопис за Іпатським (Волинським), також зміненим, списком 1118 року, на відміну від Лаврентіївського (Суздальського) списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів в Іпатському списку передана фактично давньоукраїнською мовою. На жаль, оригінал "Повісті минулих літ" Нестора-літописця до нас не дійшов.

Так в основному джерелі історії Київської Руси, головному державному літопису - "Повість минулих літ", який до нас дійшов в переписаних списках - в Іпатському (Волинському) і Лаврентіївському (Суздальському) списку, утворення Київської Руси - середньовічної Руської держави та її назву Нестор пов'язує із запрошенням на князювання в 862 р. до новгородських слов'ян - норманських варягів.

Erika Pankeieva: Герцог (воєвода) Добриня Нікітич (Ніскинич)

 Добриня Нікітич (Ніскинич) (X-XI ст). Син князя древлян Мала Любечанина, онук князя Ніскині, швагро князя Святослава Хороброго, дядько князя Володимира Великого, двоюрідний дід князя Ярослава Мудрого. Воєвода князів Святослава та Володимира.

Батько Добрині мав землі на Житомирщині та на Волині. До його володінь на Волині належала група сіл – Гряди, Будятичі та Низкиничі. Все це поблизу сучасного міста Нововолинськ на кордоні з Польщею. Тодішня назва села «Ніскінічі» й дала ім’я дідові Добрині - древлянському князеві - Ніскиня. Тому й Добриня Нікітич, тобто з Ніскінич. 

Сестра Добрині Малуша служила ключницею у княгині Ольги. Майбутнього князя Київської Руси Володимира Великого Малуша народила у селі Будятичі, від князя Святослава Хороброго.

В Іпатіївському літописі зазначено: «Добриня від народження виховував свого племінника Володимира разом із Княгинею Ольгою» і впродовж усього подальшого життя всюди його супроводжував. Коли у 970 році князь Святослав розділив Русь між двома синами, новгородські посли, за вказівкою Добрині, випросили до себе Володимира. У 988 році Добриня разом з Володимиром хрестив Київську Русь. Коли Добриня став посадником у Новгороді, він поширював християнство і там. Існує старовинна новгородська приказка: «Добриня хрестив вогнем». 

Літописи свідчать про кмітливість, знання іноземних мов, хоробрість, дипломатичний хист Добрині. "Спритний, влучно стріляє, плаває, співає, грає на кобзі, спілкується з птахами". 

Життя та подвиги Добрині відтворено у багатьох билинах і переказах. Серед них – «Добриня Никитич та Змій Горинич», «Добриня і Дунай – свати», «Добриня Никитич та Василь Казимирович», книга «Повість минулих літ».

Богатир Добриня був одружений на доньці Микули Селяниновича – Анастасії. Вони познайомилися у досить дивний спосіб. Жінка-богатир вступила з Добринею у двобій, під час якого вони й закохалися одне в одного. У Добрині був син Кснятин (Костянтин) - згодом новгородський посадник і воєвода. Пізніше на Червенській Русі заснував місто Снятин.

Цікаво, що його "друзі" богатирі Ілля Муромець та Олеша Попович насправді жили в різні періоди, тому не могли перетинатися у житті. Принаймні так стверджують науковці. Хоча всі троє й народилися на наших землях. Олешка Попович – на Полтавщині у місті Пирятин, а Ілля Муромець у "Моровійську" - сучасне село Морівськ на Чернігівщині.

На честь Добрині названо астероїд 4762. У Коростені йому встановлено пам'ятник. На Оболоні у Києві є вулиця Добринінська. А от у Низкиничах, на його батьківщині,  нічого про Добриню не нагадує, на жаль.

У Коростені на правому березі річки Уж на скелі над урвищем встановлено пам’ятник батькові Добрині - князеві Малу. Автор 10-метрової фігури з міді - скульптор Ігор Зарічний. Саме тут війська князя Мала, які повстали проти нестерпних поборів київського князя Ігоря, у 945 році здобули перемогу над його дружиною, а самого Ігоря стратили після суду. Мал – другий з відомих коростенських князів. Відомо, що в Коростені зараз/

Манс Кучкаров: Русские богатыри, знали, что они – «богатыри»? Кем же был Илья Муромец?

 В былинных сюжетах богатыри действуют во времена князя Владимира Красное Солнышко плюс-минус сотня лет. То есть в эпоху Киевской Руси. 

Но в то время не было слова «богатырь». Русские летописи, начинают упоминать богатырей, только в первой половины XIII века, но впервые богатырями называют в Ипатьевской летописи военачальников Чингисхана – Субэдея и Джебе! Багату́р, баты́р – почётный титул у монгольских и тюркских народов за военные заслуги, присоединяемый к имени, например, Субэдэй-багатур, Есугэй-багатур.

Согласно истории династии Суй, это слово было в ходу в среде степных народов к северу и западу от Китая ещё в VII веке. Употреблялось хазарами (например, Багатур — личное имя хазарского кагана VIII века), булгарами и тюрками (например: Кат Иль-хан Багадур-шад). Как почётный титул (также в форме баатур), присваиваемый правителем определённому лицу, известно со времён Чингисхана. С 1204 года багатуры составляли особую тысячу в кэшике, личной гвардии великих ханов Монгольского государства. Поэтому большинство филологов считает русское «богатырь» производное от монголо-тюркского «багатур», «батыр» – герой, могучий воин.

Русские «богатыри» впервые упоминаются только в конце XVI века в латинском сочинении польского историка Станислава Сарницкого, а прежде? Прежде, былинных героев называли «витязями». Витязь от старорусского vitь – военная добыча, трофей... По сербохорватски – ви̏те̑з, по-чешки – vítěz, по-польски – zwyciężyć (в значении «побеждать»). В верхне-лужицком (в Германии) wićaz – в значении «герой», а вот древне-прусском словом witing (викинг?) называли... «служилое дворянство», воинскую касту. Представитель «витингас» (можно перевести как «рыцарь, всадник»). В литовском рыцарю же соответствует «витис».

***

Кем был Илья Муромец ?

Единственным претендентом на роль Ильи Муромца, чьи останки сохранились до наших дней, считается преподобный Илия, инок Киево-Печерской лавры. По традиции, был родом из Карачарово под Муромом и носил смешное прозвище Чоботок (башмачок). Карачарово, от тюрко -татарского Карачар. Это значение, связанное с охранной деятельностью, от Кара – смотри. Ещё были такие имена. К примеру, одним из предков Тамерлана, был Карачар нуян. Таким образом, существовало ли связь, между его прозвищем и местом рождения, с его происхождением, сказать сложно, но умер Илья Муромец в 1188 году.

В конце XVI века ещё сохранялись остатки его гробницы. В настоящее время мощи преподобного Ильи Муромца покоятся в Ближних Пещёрах. Канонизирован он в 1643 году. В 1988 году было проведено научное обследование мощей преподобного. Если их результаты не были подгонкой под желаемый ответ, то было установлено, что покойный обладал могучей мускулатурой, умер от ранения в области сердца в возрасте не больше 55 лет, а главное – долгое время страдал параличом конечностей. Последнее соответствовало былинному сюжету, где говорится о том, что Илья Муромец 33 года лежал на печи и чудесно излечился благодаря молитвам странников (калик перехожих).

***

Былины. 

Термин «былины» впервые ввёл в 1839 году фольклорист Иван Сахаров, ещё при жизни уличённый в фальсификации большинства опубликованных им «народных» песен и легенд. Самое первое издание сказаний, появилось в 1804 году со ссылкой на записи некоего Кирши Данилова, умершего в 1776 году. Он якобы собрал эти былины в Сибири. Однако никто из последующих исследователей не смог записать былины в Сибири. Фактов, свидетельствующих о больших переселениях из Поднепровья в Поонежье и Подвинье, не существует. Также, непонятно, как былины были напрочь забыты и на Севере ? Ясно одно – правда где то сменяется «былинами».

Андрей Чернов: О Рюрике, Синеусе и Труворе

Еще в XIX веке в именах трех братьев-варягов видели древнешведскские «sine hus» и «thru varing» («свой дом > род» и «верная дружина»). Но Е. А. Мельникова доказала: такой перевод грамматически невозможен, поскольку «основывается на элементарном незнании древнескандинавских языков: подобные словосочетания невозможны (в 1-м местоимение должно иметь форму ср. рода – sitt и стоять после существительного, во 2-м приведены искаженная форма древнескандинавского прилагательного и несуществующее слово varing, видимо, вместо væringi (мн. ч. væringjar), которое означало начиная с XI в. и позже не группу воинов, дружину, а индивидуального воина-скандинава на византийской службе)».

С. Л. Николаев показал, что имена братьев Рюрика, скорее всего, – неверное прочтение мемориальной скандинавской надписи (или – добавлю от себя – народное осмысление строки из иноязычной героической песни): 

«Надпись могла выглядеть следующим образом – исходя из чисто спекулятивного предположения, что это была надпись на могильном камне, а поставили ее преемник Рюрика Олег и благодарные жители «варяжской слободы» в Новгороде (или в Ладоге?). Ниже в квадратных скобках дается не реконструкция надписи, а возможное содержание:

«[Олег и холмгардцы возвели эту плиту в память] Рюрика, их домов надежного защитника»: [hailaki ok hulmkarþaR ristu stain þis at] rurik sina husa tru uara.

Не знавшие северогерманского языка новгородцы, помня из устной традиции звучание надписи, могли воспринимать три строчки, начиная с общеизвестного Рюрика, как имена похороненных здесь трех братьев, по аналогии с киевскими Кием, Щеком и Хоривом». 

Итак, «…Рюрика, их домов надежного защитника». За этим Рюрика позвали после изгнания оккупантов-находников, когда оказалось, что гражданская смута страшней, чем оккупация. Но для того, чтобы понять это, ладожанам пришлось испить чашу бедствий до дна.

В середине 860-х их город гибнет в тотальном пожаре, и выбор падает на Рюрика по сумме четырех весомых причин, ведь в его активе: 1) мощный морской флот; 2) служба Каролингам и знание, как выстраиваются отношения внутри империи; 3) понимание, как работает рынок куфического серебра; 4) и то, что его дед был конунгом Альдейгии, отец – королем Ютии, а мать – ладожская славянка.

Андрей Чернов: О Рюрике и о коррекции перевода начальных датировок "Повести временных лет"

 – Рёрик Ютландский. Рисунок Виктора Богорада по инсигнии из клада на территории военно-морской базы на острове Вирингене. Изображение перечеканено с персидской монеты Хосрова II, выпущенной в конце VI или начале VII века.

В 2010 г. петербургское издательство «Вита Нова» предложило мне собрать группу исследователей, чтобы на материале археологических открытий последнего времени написать новый комментарий к Повести временных лет.

В основу этой статьи положен комментарий к Повести временных лет, подготовленный А. Г. Бобровым, С. Л. Николаевым, А. Ю. Черновым, А. М. Введенским и Л. В. Войтовичем / Вита Нова. СПб., 2012. В этом издании помещено исследование С. Л. Николаева «Семь ответов на варяжский вопрос». (С. 398–430). Здесь же статья С. В. Белецкого о геральдических знаках Рюриковичей (С. 431–4635) и подборка сведений о Рёрике из западноевропейских анналов (С. 469–475).

Книга доступна в сети на сайте электронной библиотеки ImWerden

Придерживаясь гипотезы о тождестве Рёрика Ютландского и Рюрика ПВЛ, мы обнаружили ряд нетривиальных соответствий, которые  ускользали от внимания исследователей. Научная биография Рёрика до сих пор не написана, а потому его имя окружает плотное облако мифов и фантазий.

По результатам нашего коллективного исследования, можно сделать вывод о том, что затеянный без малого три века назад Михаилом Ломоносовым спор антинорманнистов с норманнистами напоминает попытку выяснить у ребенка, кого он больше любит, – маму или папу. По всему выходит, что отец нашего героя – датский конунг, а мать ладожанка славянского происхождения. Германские анналы указывают на датское (ютландское) происхождение Рёрика, но упоминают, что в середине 840-х Рёрик, брошенный императором Лотарем в тюрьму, бежал к поморским славянам и несколько лет был их королем. Это согласуется с новгородским преданием о призвании варягов, в котором сказано, что Рюрик был сыном ладожанки Умилы, дочери ильменского старейшины Гостомысла (см. так называемую Иоакимовскую летопись). Сумма новгородских легенд, как, впрочем, и скандинавские саги, рассказывают о связи конунга Рёрика Ютландского с полиэтничным, в том числе и восточнославянским, миром Приладожья. 

Отождествление Рёрика и Рюрика становится очевидными при увязывании друг с другом сведений из письменных источников и новейших археологических открытий. 

Начнем с коррекции летописных датировок.