Всеволод Павлюк: Руське літописання

 «Повість временних літ», також «Повість врем'яних літ», «По́вість мину́лих літ» — літописне зведення, складене в Києві в XI — на початку XII століття ченцем Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам'ятка української мови.

«Повість минулих літ» — це перша в Київській Руси пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Руси, містить оповіді про виникнення слов'янської староукраїнської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

За зразками «Повісті минулих літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.). У сукупності три літописи називають «Літописом Руським» — великою книгою про події часів Київської Руси у світовому контексті до XIII століття.

"Повість врем'яних літ з богом починаєм. Отче благослови. Повість врем'яних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідси пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю".

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич, руський князь із династії Рюриковичів (Володимировичів). Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став Великим Князем Київським. Тоді йому виповнилося 60 років.

Зміна монархічної династії в Київський Руси за престижними інтересами князівської сім'ї з Володимировичів на Мономаховичів мала бути представлена в історії, як початок слов'янської руської державності Великого Київського Князя Володимира Мономаха - засновника князівської гілки Мономаховичів, тезоіменитих нащадків.

Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису Нестора-літописця, який вже помер в 1114 р. За наказом Володимира оригінал "Повісті минулих літ" в 1116 р. з Феодосієвого Печерського монастиря був перенесений до Видубицького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, який за доручення Володимира почав редагування літопису, вніс до тексту певні зміни, зокрема применшив історичну вагу київського князя Святополка Ізяславовича (династія Володимировичів), натомість виділивши історичну постать Володимира (династія Мономаховичів).

Цей Сильвестрівський (Видубицький) варіант тексту «Повісті минулих літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список назвали Лаврентіївським (Суздальським) варіантом тексту "Повісті минулих літ", вже без імені автора Нестора, в якому героічна епоха руської державності раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян.

Але в 1118 р. один з ченців Видубицького монастиря створив новий список, що призначався для Мстислава Мономаховича, сина Володимира Мономаха. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі і віднайдено на Волині, звідси й походить назва — Іпатський (Волинський) список. Саме цей список зберіг ім'я основного упорядника «Повісті минулих літ» — Нестора.

Несторів літопис за Іпатським (Волинським), також зміненим, списком 1118 року, на відміну від Лаврентіївського (Суздальського) списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів в Іпатському списку передана фактично давньоукраїнською мовою. На жаль, оригінал "Повісті минулих літ" Нестора-літописця до нас не дійшов.

Так в основному джерелі історії Київської Руси, головному державному літопису - "Повість минулих літ", який до нас дійшов в переписаних списках - в Іпатському (Волинському) і Лаврентіївському (Суздальському) списку, утворення Київської Руси - середньовічної Руської держави та її назву Нестор пов'язує із запрошенням на князювання в 862 р. до новгородських слов'ян - норманських варягів.

Erika Pankeieva: Герцог (воєвода) Добриня Нікітич (Ніскинич)

 Добриня Нікітич (Ніскинич) (X-XI ст). Син князя древлян Мала Любечанина, онук князя Ніскині, швагро князя Святослава Хороброго, дядько князя Володимира Великого, двоюрідний дід князя Ярослава Мудрого. Воєвода князів Святослава та Володимира.

Батько Добрині мав землі на Житомирщині та на Волині. До його володінь на Волині належала група сіл – Гряди, Будятичі та Низкиничі. Все це поблизу сучасного міста Нововолинськ на кордоні з Польщею. Тодішня назва села «Ніскінічі» й дала ім’я дідові Добрині - древлянському князеві - Ніскиня. Тому й Добриня Нікітич, тобто з Ніскінич. 

Сестра Добрині Малуша служила ключницею у княгині Ольги. Майбутнього князя Київської Руси Володимира Великого Малуша народила у селі Будятичі, від князя Святослава Хороброго.

В Іпатіївському літописі зазначено: «Добриня від народження виховував свого племінника Володимира разом із Княгинею Ольгою» і впродовж усього подальшого життя всюди його супроводжував. Коли у 970 році князь Святослав розділив Русь між двома синами, новгородські посли, за вказівкою Добрині, випросили до себе Володимира. У 988 році Добриня разом з Володимиром хрестив Київську Русь. Коли Добриня став посадником у Новгороді, він поширював християнство і там. Існує старовинна новгородська приказка: «Добриня хрестив вогнем». 

Літописи свідчать про кмітливість, знання іноземних мов, хоробрість, дипломатичний хист Добрині. "Спритний, влучно стріляє, плаває, співає, грає на кобзі, спілкується з птахами". 

Життя та подвиги Добрині відтворено у багатьох билинах і переказах. Серед них – «Добриня Никитич та Змій Горинич», «Добриня і Дунай – свати», «Добриня Никитич та Василь Казимирович», книга «Повість минулих літ».

Богатир Добриня був одружений на доньці Микули Селяниновича – Анастасії. Вони познайомилися у досить дивний спосіб. Жінка-богатир вступила з Добринею у двобій, під час якого вони й закохалися одне в одного. У Добрині був син Кснятин (Костянтин) - згодом новгородський посадник і воєвода. Пізніше на Червенській Русі заснував місто Снятин.

Цікаво, що його "друзі" богатирі Ілля Муромець та Олеша Попович насправді жили в різні періоди, тому не могли перетинатися у житті. Принаймні так стверджують науковці. Хоча всі троє й народилися на наших землях. Олешка Попович – на Полтавщині у місті Пирятин, а Ілля Муромець у "Моровійську" - сучасне село Морівськ на Чернігівщині.

На честь Добрині названо астероїд 4762. У Коростені йому встановлено пам'ятник. На Оболоні у Києві є вулиця Добринінська. А от у Низкиничах, на його батьківщині,  нічого про Добриню не нагадує, на жаль.

У Коростені на правому березі річки Уж на скелі над урвищем встановлено пам’ятник батькові Добрині - князеві Малу. Автор 10-метрової фігури з міді - скульптор Ігор Зарічний. Саме тут війська князя Мала, які повстали проти нестерпних поборів київського князя Ігоря, у 945 році здобули перемогу над його дружиною, а самого Ігоря стратили після суду. Мал – другий з відомих коростенських князів. Відомо, що в Коростені зараз/

Манс Кучкаров: Русские богатыри, знали, что они – «богатыри»? Кем же был Илья Муромец?

 В былинных сюжетах богатыри действуют во времена князя Владимира Красное Солнышко плюс-минус сотня лет. То есть в эпоху Киевской Руси. 

Но в то время не было слова «богатырь». Русские летописи, начинают упоминать богатырей, только в первой половины XIII века, но впервые богатырями называют в Ипатьевской летописи военачальников Чингисхана – Субэдея и Джебе! Багату́р, баты́р – почётный титул у монгольских и тюркских народов за военные заслуги, присоединяемый к имени, например, Субэдэй-багатур, Есугэй-багатур.

Согласно истории династии Суй, это слово было в ходу в среде степных народов к северу и западу от Китая ещё в VII веке. Употреблялось хазарами (например, Багатур — личное имя хазарского кагана VIII века), булгарами и тюрками (например: Кат Иль-хан Багадур-шад). Как почётный титул (также в форме баатур), присваиваемый правителем определённому лицу, известно со времён Чингисхана. С 1204 года багатуры составляли особую тысячу в кэшике, личной гвардии великих ханов Монгольского государства. Поэтому большинство филологов считает русское «богатырь» производное от монголо-тюркского «багатур», «батыр» – герой, могучий воин.

Русские «богатыри» впервые упоминаются только в конце XVI века в латинском сочинении польского историка Станислава Сарницкого, а прежде? Прежде, былинных героев называли «витязями». Витязь от старорусского vitь – военная добыча, трофей... По сербохорватски – ви̏те̑з, по-чешки – vítěz, по-польски – zwyciężyć (в значении «побеждать»). В верхне-лужицком (в Германии) wićaz – в значении «герой», а вот древне-прусском словом witing (викинг?) называли... «служилое дворянство», воинскую касту. Представитель «витингас» (можно перевести как «рыцарь, всадник»). В литовском рыцарю же соответствует «витис».

***

Кем был Илья Муромец ?

Единственным претендентом на роль Ильи Муромца, чьи останки сохранились до наших дней, считается преподобный Илия, инок Киево-Печерской лавры. По традиции, был родом из Карачарово под Муромом и носил смешное прозвище Чоботок (башмачок). Карачарово, от тюрко -татарского Карачар. Это значение, связанное с охранной деятельностью, от Кара – смотри. Ещё были такие имена. К примеру, одним из предков Тамерлана, был Карачар нуян. Таким образом, существовало ли связь, между его прозвищем и местом рождения, с его происхождением, сказать сложно, но умер Илья Муромец в 1188 году.

В конце XVI века ещё сохранялись остатки его гробницы. В настоящее время мощи преподобного Ильи Муромца покоятся в Ближних Пещёрах. Канонизирован он в 1643 году. В 1988 году было проведено научное обследование мощей преподобного. Если их результаты не были подгонкой под желаемый ответ, то было установлено, что покойный обладал могучей мускулатурой, умер от ранения в области сердца в возрасте не больше 55 лет, а главное – долгое время страдал параличом конечностей. Последнее соответствовало былинному сюжету, где говорится о том, что Илья Муромец 33 года лежал на печи и чудесно излечился благодаря молитвам странников (калик перехожих).

***

Былины. 

Термин «былины» впервые ввёл в 1839 году фольклорист Иван Сахаров, ещё при жизни уличённый в фальсификации большинства опубликованных им «народных» песен и легенд. Самое первое издание сказаний, появилось в 1804 году со ссылкой на записи некоего Кирши Данилова, умершего в 1776 году. Он якобы собрал эти былины в Сибири. Однако никто из последующих исследователей не смог записать былины в Сибири. Фактов, свидетельствующих о больших переселениях из Поднепровья в Поонежье и Подвинье, не существует. Также, непонятно, как былины были напрочь забыты и на Севере ? Ясно одно – правда где то сменяется «былинами».

Андрей Чернов: О Рюрике, Синеусе и Труворе

Еще в XIX веке в именах трех братьев-варягов видели древнешведскские «sine hus» и «thru varing» («свой дом > род» и «верная дружина»). Но Е. А. Мельникова доказала: такой перевод грамматически невозможен, поскольку «основывается на элементарном незнании древнескандинавских языков: подобные словосочетания невозможны (в 1-м местоимение должно иметь форму ср. рода – sitt и стоять после существительного, во 2-м приведены искаженная форма древнескандинавского прилагательного и несуществующее слово varing, видимо, вместо væringi (мн. ч. væringjar), которое означало начиная с XI в. и позже не группу воинов, дружину, а индивидуального воина-скандинава на византийской службе)».

С. Л. Николаев показал, что имена братьев Рюрика, скорее всего, – неверное прочтение мемориальной скандинавской надписи (или – добавлю от себя – народное осмысление строки из иноязычной героической песни): 

«Надпись могла выглядеть следующим образом – исходя из чисто спекулятивного предположения, что это была надпись на могильном камне, а поставили ее преемник Рюрика Олег и благодарные жители «варяжской слободы» в Новгороде (или в Ладоге?). Ниже в квадратных скобках дается не реконструкция надписи, а возможное содержание:

«[Олег и холмгардцы возвели эту плиту в память] Рюрика, их домов надежного защитника»: [hailaki ok hulmkarþaR ristu stain þis at] rurik sina husa tru uara.

Не знавшие северогерманского языка новгородцы, помня из устной традиции звучание надписи, могли воспринимать три строчки, начиная с общеизвестного Рюрика, как имена похороненных здесь трех братьев, по аналогии с киевскими Кием, Щеком и Хоривом». 

Итак, «…Рюрика, их домов надежного защитника». За этим Рюрика позвали после изгнания оккупантов-находников, когда оказалось, что гражданская смута страшней, чем оккупация. Но для того, чтобы понять это, ладожанам пришлось испить чашу бедствий до дна.

В середине 860-х их город гибнет в тотальном пожаре, и выбор падает на Рюрика по сумме четырех весомых причин, ведь в его активе: 1) мощный морской флот; 2) служба Каролингам и знание, как выстраиваются отношения внутри империи; 3) понимание, как работает рынок куфического серебра; 4) и то, что его дед был конунгом Альдейгии, отец – королем Ютии, а мать – ладожская славянка.

Андрей Чернов: О Рюрике и о коррекции перевода начальных датировок "Повести временных лет"

 – Рёрик Ютландский. Рисунок Виктора Богорада по инсигнии из клада на территории военно-морской базы на острове Вирингене. Изображение перечеканено с персидской монеты Хосрова II, выпущенной в конце VI или начале VII века.

В 2010 г. петербургское издательство «Вита Нова» предложило мне собрать группу исследователей, чтобы на материале археологических открытий последнего времени написать новый комментарий к Повести временных лет.

В основу этой статьи положен комментарий к Повести временных лет, подготовленный А. Г. Бобровым, С. Л. Николаевым, А. Ю. Черновым, А. М. Введенским и Л. В. Войтовичем / Вита Нова. СПб., 2012. В этом издании помещено исследование С. Л. Николаева «Семь ответов на варяжский вопрос». (С. 398–430). Здесь же статья С. В. Белецкого о геральдических знаках Рюриковичей (С. 431–4635) и подборка сведений о Рёрике из западноевропейских анналов (С. 469–475).

Книга доступна в сети на сайте электронной библиотеки ImWerden

Придерживаясь гипотезы о тождестве Рёрика Ютландского и Рюрика ПВЛ, мы обнаружили ряд нетривиальных соответствий, которые  ускользали от внимания исследователей. Научная биография Рёрика до сих пор не написана, а потому его имя окружает плотное облако мифов и фантазий.

По результатам нашего коллективного исследования, можно сделать вывод о том, что затеянный без малого три века назад Михаилом Ломоносовым спор антинорманнистов с норманнистами напоминает попытку выяснить у ребенка, кого он больше любит, – маму или папу. По всему выходит, что отец нашего героя – датский конунг, а мать ладожанка славянского происхождения. Германские анналы указывают на датское (ютландское) происхождение Рёрика, но упоминают, что в середине 840-х Рёрик, брошенный императором Лотарем в тюрьму, бежал к поморским славянам и несколько лет был их королем. Это согласуется с новгородским преданием о призвании варягов, в котором сказано, что Рюрик был сыном ладожанки Умилы, дочери ильменского старейшины Гостомысла (см. так называемую Иоакимовскую летопись). Сумма новгородских легенд, как, впрочем, и скандинавские саги, рассказывают о связи конунга Рёрика Ютландского с полиэтничным, в том числе и восточнославянским, миром Приладожья. 

Отождествление Рёрика и Рюрика становится очевидными при увязывании друг с другом сведений из письменных источников и новейших археологических открытий. 

Начнем с коррекции летописных датировок. 

Картина "Богатыри " Виктора Васнецова (1898 год)

 Картина "Богатыри " Виктора Васнецова (1898 год), давно выставлена в Третьяковской галерее.

На картине:

Алеша Попович:  Сын попа-грека, родился в г. Пирятин, сейчас — Лубенский район, Полтавская область, Украина/

Илья Муромец (или Илько Муровец): родился в г. Моровийск, сейчас — село Моровск, Черниговская область, Украина. Илья был из царского рода хазар, то есть еврей. Рост 177 см. Мощи хранятся в Дальних пещерах Киево-Печерской лавры.

Добрыня Никитич (Низкинич): Добрыня был родным братом ольгиной ключницы Малуши. (её имя – производное от древнееврейских (ивритских) слов 'Малка', 'Мелех, Малек', так же, как слово 'Княжна' от слова 'Князь'). То есть, тоже еврей.

Родился в с. Низкиничи, сейчас — Владимир-Волынский район, Волынская область, Украина. 

Все персонажи или их прототипы жили ориентировочно в 950-е годы.  основана через 200 лет, в 1147 году.

Андрій Денисенко: Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських

Україна - не тільки не Росія, а Київ не просто старший Москви на 700-800 років.

Поширення назви Київ і похідних від неї на всій території розселення слов‘янських племен, яке відбувалося у 6-8 століттях (а на території майбутньої РФ і в 9-10), свідчить, що він є найдавнішим і найпотужнішим центром всіх слов’ян тогочасної Європи.

Київ - мати городів не лише руських, але і слов‘янських.

Це смертельний удар по імперських амбіціях Московії, історична міфологія якої не сягає глибше періода Русі, а реальна державна традиція і національна свідомість походять з кривавого болота монгольського рабства.

В. Л. Васильев: Откуда пришли в Псков и Новгород славяне

 О проблеме раннеславянского заселения Русского Северо-Запада (по материалам ономастики и диалектной лексики)

 В. Л. Васильев  (Великий Новгород)

 Во взглядах на проблему раннеславянского заселения Русского Северо-Запада (далее — РСЗ) издавна конкурируют две основные точкизрения. 

Первая гипотеза — «западнославянская», разделяемая многимиисториками и языковедами начиная с 1-й половины XIX в., — подчеркивает западнославянский генезис первых насельников окрестностей озер Чудско-Псковского и Ильмень и первых диалектов РСЗ. Есть две разновидности этой гипотезы. Одни предпочитают говорить о миграции славян с южного побережья Балтики (балтийских славян), другие предполагают приход славян со среднего течения Вислы. Пути миграции — либо напрямую пересекая земли балтов, либо даже на судах по Балтийскому морю. Разделение летописных кривичей и словен ильменских на РСЗ либо не учитывают, либо возводят эти два племени к разным потокам западных славян (А.А.Шахматов, Д.К.Зеленин, В.В.Седов, Г.А.Хабургаев, В.Л. Янин и мн. др.).

 Лингвистически продвинутый вариант данной гипотезы был предложен А.А.Зализняком. На долготе примерно от Пскова до Новгородапревалировал диалект псковских, или северных, кривичей, находившийсяв близком родстве с западнославянскими диалектами, а восточнее Новгорода распространялись говоры общевосточнославянского типа, принадлежавшие ильменским словенам.

 Вторая гипотеза — «среднеднепровская», или «южная» — трактуетпервых славян РСЗ как пришельцев с области Киева и СреднегоПоднепровья, подчеркивая их общевосточнославянский генезис. Пути прихода славян — по Днепру и его притокам, далее на Ловать и в бассейн Великой (Ф.П.Филин, О.Н.Трубачев, В.Б. Крысько и др.).

 Эволюция изложенных мнений относительно лингвоэтногенеза в регионе РСЗ претерпела с сер. XIX в. определенные изменения, заключавшиеся в постепенном сдвиге акцентов в пользу второй гипотезы. Вчастности, мнение о первоначальной миграции на РСЗ славян с берегов Балтийского моря, бывшее некогда наиболее популярным, не нашло достаточных лингвистических аргументов и сегодня может быть расценено скорее как факт историографии. Предположение В.В.Седова о приходе кривичей и ильменских словен из Средневисленского региона, хорошо известное благодаря авторитету крупного археолога, подвергнуто критике в современной археологической литературе; ср.: «Система археологической аргументации для обоснования западной гипотезы так ине была создана» при том, что «южная версия за последние десятилетиязначительно укрепила фактологическую базу» (В. Я.Конецкий 1998). Наконец мы наблюдаем изменение взглядов А.А. Зализняка, который впоследних своих трудах избегает упоминаний об особом родстве северно-кривичского с севернолехитскими и лужицкими диалектами, ограничиваясь предположением «о ранней изоляции носителей прановгородско-псковского диалекта от остального славянства» (А.А.Зализняк 2003).

 Разумеется, сколь бы логичны и стройны ни были этноисторические схемы раннеславянского освоения РСЗ, они с необходимостью должны быть верифицированы конкретными фактами, прежде всего лингвистическими. Остается актуальным требование переводить общую дискуссию«в план конкретного сравнительного анализа форм, этимологии слов иимен» (О.Н.Трубачев).

 Проводимое мной исследование славянских топонимическихдревностей на территории средневековых Новгородской и Псковскойземель (в основном в области пятин Великого Новгорода) во многих случаях учитывает широкий общеславянский фон имен и апеллятивов. В результате постепенно появляются ареальные обобщения исследуемого материала. Некоторые из выводов имеют отношение к проблематике раннеславянского заселения РСЗ.

Олег Однороженко: Меч "Коваль ЮА": до питання методики турбо-деконструкторів

Перипетії довкола переатрибуції та вилучення з експозиції Національного музею історії України (National Museum of the History of Ukraine) старожитного меча з вірогідним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» викликав неабиякий резонанс серед української громадськості (матеріал Ірина Костенко та Irena Chalupa на сайті «Главком»). 

Заперечуючи закиди щодо провокативності своїх дій, директор НМІУ Ф. Андрощук заявив, що «”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження» [відповідь Ф. Андрощука на сайті НМІУ], й на підтвердження цих категоричних висновків послався на власну англомовну статтю 2003 р. в шведському часописі «Fornvännen» [Androshchuk F. The Hvoshcheva sword. An example of contacts between Britain and Scandinavia in the Late Viking Period // Fornvännen. Journal of Swedish Antiquarian Research. – Vol. 98. – Stockholm, 2003. – P. 35–43].

Майже той самий текст було опубліковано й в Україні, але під іншою назвою [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? (An Episode of Contacts Between Britain and Scandinavia in the Late Viking Age) // Ruthenica. – Vol. ІІ. – Київ, 2003. – С. 15–25]. Як випливає з відповіді Ф. Андрощука на сайті НМІУ в цій статті/статтях було ґрунтовно спростовано висновки російського історика А. Кірпічнікова про наявність на мечі ХІ ст., що був знайдений поблизу с. Хвощове на Полтавщині, кириличного напису. На цю статтю/статті активно посилалися в дискусіях і співробітники музею, що стали в обороні професійних чеснот і неупередженості свого керівника. 

Звернення до змісту розрекламованої статті (далі розглядаємо варіант опублікований у часописі «Ruthenica»), втім, породжує більше питань ніж відповідей. У вступі до неї Ф. Андрощук робить несподівану заяву про те, що до нього руків’я меча «ніколи не вивчалося»: «Probably because of its evident uniqueness, the hilt of the sword has never been studied» [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? – P. 15]. Попри те, що оздобленню меча з Хвощового присвячена окрема стаття А. Кірпічнікова [Кирпичников А. Древнейший русский подписной меч // Советская археология. – Москва, 1965. – № 3. – С. 196–201], на яку Ф. Андрощук у своїй спростувальній статті жодного разу не покликається. І це, як побачимо далі, не випадково. 

Андрій Денисенко: Україна-мати! Щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою

Україна-мати!

Знаю, що багато друзів мене не зрозуміють.

Але я маю це сказати.

Україна-мати - це не лише концепт у продовження наспіву «Батько наш - Бандера».

Україна-мати для всіх українців!

З усіх куточків Батьківщини і з усіх світів поза нею.

Не зважаючи на політичні погляди та ставлення до сталевої постаті на печерських пагорбах.

Бо створена вона скульптором-українцем за українські гроші на українській землі, розгорнута лицем до Москви і є символом захисту нашої землі.

Україна-мати для всіх, включно з Києвом, у котрому поставлена і котрий є мати городів руських!

Мати для дітей Божих і Дажбожих.

Живих і мертвих, і ненароджених.

Мати для антів, венедів і склавинів.

Мати для полян, деревлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян, бужан і білих хорватів, для скіфів, сарматів, неврів і балтів - для всіх батьків й матерів нашого народу.

Україна-мати - не лише для українців.

Але й для усіх наших справжніх братів-словʼян, предки яких вийшли з цієї землі й які підтримують нас під час лютого випробування війною, даючи прихисток біженцям, боєприпаси та зброю для війська та голоси в усіх міжнародних структурах.

Мати для хорватів і сербів, босняків і чорногорців, прабатьківщина яких є у нашому Прикарпатті; для болгарів та їхніх 7 словʼянських родів; для поляків, чиє провідне племʼя - поляни - родом із Придніпровʼя; для чехів, чий пращур Щек разом із пращуром хорватів Хоривом є братами нашого Кия та сестри їхньої Либеді.

Україна-мати для християн, язичників, буддистів, юдеїв і мусульман. Для всіх, чиї молитви у цей час на межі життя і смерті - за неї!

Для русинів й насправді руських, а не московських.

Для нащадків псковитян, тверичів, новгородців й усіх, хто боровся з вирощеним Ордою левіафаном і визнає великокняже першородство України-Русі та великого Києва.

Україна-мати - для всіх індоєвропейських народів, які з українських степів розійшлися цілою Євразією.

Для всіх, хто живе, будує і народжує на цій святій землі.

Україна - на межі світів!

Україна - щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою.

Україна-мати для кожного з нас - для всіх наших мрій про майбутнє без несправедливості, насильства та московського Мордору.

Слава Матері-Україні! Слава ЗСУ!

Олександр Палій: Острів Русів

Однією з причин минулорічного навіженства московського дєда є очевидне походження держави та народу Русі з сучасних українських земель. Офіційно - з Києва, та історія дає підказки, що все могло статись трішечки раніше.

І південніше.

Мова йде про острів, що існував на Дніпрі між сучасними Черкасами, Смілою, та Чигирином. Одна з теорій походження слова Русь

- від назви острову, на якому жив древній і багатий народ.

Археологи, проводячи розкопки на території Росії та України, причому досить далеко від морів та великих озер, знайшли кілька місць, які могли б претендувати на звання «острова русів».

Острів згадується мусульманськими купцями, мандрівниками та літописцями. Вони розповідали, що біля країни Артанія, серед Великої води є великий острів, укритий лісами і болотами, довжиною «три дні дороги на конях», що відповідає теперішнім 130-140 км.

Одна з гіпотез місцезнаходження загадкового острова з'явилася у 60-х роках ХХ століття, коли льотчики допомагали обробляти колгоспні лани з повітря, та звернули увагу на те, що земля між Каневом, Смілою і Чигирином набагато вища від земель, що знаходились навкруги. Сучасні ж технології знімків земної поверхні з космосу дозволяють оцінити ширину русла, яке колись проходило на місці Ірдинського болота, та річки Тясмин.

Виявилось, що нижче Канева, трохи південніше річки Вільшанки, в ті далекі часи Дніпро розділявся на два рукави - правий і лівий:

• правий був судноплавним, іноді до 3 км завширшки. Саме по ньому проходив всесвітньо відомий шлях із варяг у греки. Нині це заплави річок Ірдинь (від села Мошни до міста Сміли) і Тясмину (від Сміли до впадання в Дніпро біля села Стецівка, трохи нижче міста Чигирин)

 • лівий рукав — це теперішнє русло Дніпра. Тоді він був другорядним, але судноплавним.

Між двома рукавами і лежав давній острів у «три дні дороги на конях» — острів Русь. За переказами, руські дружини саме звідси починали походи в половецькі степи, землі Криму, Візантійської імперії. Нині на території колишнього острова стоїть місто Черкаси.

Аргументів цій історії додає два фактори - сучасні Ірдинські болота, є дуже співзвучними з згаданою Артанією (окрім неї араби також згадували Куявію і Славію). І друге - татарське походження назви Чигирин вказує на те, що південні ворота Острова Русів називались виходом з країни («чигир» - вихід, по-татарськи).

P. S. 

Svetlana Lytvyn-Kindratiyk

Цікаво, що там де знаходяться села Прохорівка, Сушки, раніше було містечко Бубнів (всі села нижче Канева) ще 60-х роках дорога (поки її не заасфальтували) була не грунтова, а з суцільного піску. Ми дітьми просто по коліна провалювалися в цей пісок. Як ніби дно ріки, а паралельно цих сіл на відстані десь кілометр тягнеться пасмо височини висотою десь в 5-ти поверховий будинок аж до села Гельмязів, яке вже знаходиться на цій височині. Це пасмо в основному має багато піску, де-не-де було видно карєри з видобутку піску. Автобус Київ-Канів якраз спускається з цієї височини в цю долину й прямує далі.

Вірчий знак князя Ізяслава Володимировича, кін. 990-х – 1001 рр.

Вірчий знак князя Ізяслава Володимировича, кін. 990-х – 1001

Бронза; лиття, гравіювання, черніння. 58×28мм. 8,6г

Зі збірки Музею Шереметьєвих, Київ (VZ-3)

Підвіску виконано у складній та рідкісній для вірчих знаків техніці черніння. Тризуб відрізняється від Володимирового перехрещеним згори зубцем. Аналогічні зображення відомі з печатки, яку атрибутують Ізяславу Володимировичу, та обушка, знайденого в археологічному шарі кінця Хст. Це дозволяє пов’язати представлений вірчий знак із ближнім колом сина Володимира Великого – князя Ізяслава Володимировича. Він народився близько 981р., а помер у 1001р. Відтак хронологічні рамки використання цього вірчого знака обмежуються кількома роками: кінцем 990-х – 1001-м.

За описом Олександр Алфьоров у: 1000 років української печатки: каталог виставки [...]. Київ, 2013. С.87–88

Андрей Чернов: Монограмма Феодора Стратилата на стяге Всеволода Большое Гнездо

 Липицкая битва — сражение вблизи Юрьева 27 июня 1176 года между полками великого князя Владимирского Всеволода-Димитрия Юрьевича Большое Гнездо и войском его племянника Мстислава Ростиславича.

На стяге Всеволода на миниатюре Радзивилловской летописи (конец XV в.) монограмма Федор. Ее в 2015 г. прочел С. Л. Николаев. 

Др.-греч. Θεόδωρος –«дарованный Богом», «Божий дар».

Священномученик Федор Стратилат – покровитель христианского воинства. И его имя написанно на стяге Всеволода. 

Перенесение мощей великомученика Феодора Стратилата произошло 8 июня (21 июня по нов.ст.) 319 года. 

Амвросий фон Сиверс: Киев как парадигмальный цивилизационный центр

Просто так ругать Московию, подразумевая под нею Россию, - безсмысленно. Нравится сие только тем, кто или глуп, или хочет отвести внимание от внутренней гангрены. А она заключается в советском наследии. И оное — вовсе не «русское», а интернациональное и безнациональное. Оно — вселенский вирус, умертвляющий цивилизацию, но порождающий своих адептов...

Некогда Корчинский озвучил — оригинально, а не по-эпигонски — дискурс Руси-Украины... Не станет гравитационного центра в Мск — подымется Киев для всех. И только тогда он актуализуется, как аутентичный продолжатель «Киевской Руси». С сим никогда не согласятся архаические центры Руси - ни Holmgård, ни Rugstaff, - но гравитационное поле Киева будет велико, и превзойдет саму территорию Украины.

Высказана как бы парадоксальная мысль: Украина от Черного до Белого моря. Думаете, отрыжка польского Междуморья? Нет, иное!  Если объявляется преемство от т. н. Киевской Руси (коей пусть никогда и не существовало), сохраняется Киев как парадигмальный цивилизационный центр. 

Но сей цивилизационный центр имеет несколько очень определенных категорий, кои могут не укладываться в современное сознание ни украинцев, ни русских, ни, возможно, поляков.

Киев как цивилизационный центр - не есть отверженный центр Литвы ли, Речи Посполитой ли. Если Киев есть центр Руси, то се — древний центр, до периода монгольского ига, даже до Литвы, и тем паче до польского культурного влияния. Сейчас всё мыслится в категориях барокко и сопротивления контр-реформации, или Запорожской Сечи. Но Киевское Великое Княжество — не тождественно новооснованной Сечи и совершенно чуждо иным преемствам. Нордическая линия Känugård’a притягивает в свою орбиту всё пространство, как последний фронтир перед нашествием азиатской магмы. 

Но се — архаические темы, погребенные под чисто советскими глыбами. Видеть фантастический «московский улус» и не замечать очевидный советский ход всей кремлевской политики — или приятный самообман или злонамеренный обман и манипуляция. УССР — мертвая альтернатива для Руси-Украины, что разъедают изнутри на разных уровнях ее ментального пространство. 

То, что Украине после падения СССР было дано 30 лет относительной свободы (в отличие от РФ) — дар Свыше. Так и надо понимать поданные возможности для осуществления свободы. Свобода утрачивается быстро, ведь большинство населения — не герои сопротивления, а постыдные оппортунисты. Но важно только иное — что вечное, а не временное. 

Про хрещення Володимира Великого й закладення Успенського Собору Києво-Печерської Лаври

В світлі новітніх досліджень вимальовується така картина хрещення Володимира: наприкінці 987 р., після того, як імператор Василій ІІ через повстання Варди Фоки звернувся за допомогою до великого князя, у Київ прибула візантійська місія. Саме тоді у Василеві (Василькові) імовірно відбулося оглашення Володимира і він приєднався до християнської спільноти з новим ім’ям – Василій. Одночасно у Константинополі пройшли його заручини з візантійською царівною Анною, які за тогочасною шлюбною обрядністю, мали заочний характер. Володимир увійшов до родини василевсів і згідно з візантійськими церемоніально-дипломатичними нормами був наділений царськими (кесарськими) інсигніями (символами влади). Анна, як царська наречена, отримала відповідні регалії й титул.

Та після придушення за допомогою руського війська повстання Варди Фоки Василій ІІ не поспішав виконувати угоду і видавати за князя свою сестру. Тому навесні 989 р. Володимир захопив Херсонес – опірний пункт Візантії в Криму. Імператор був змушений відправити у Херсонес Анну, де в ніч з 11 на 12 травня 989 р. відбулося хрещення князя та його весілля з візантійською принцесою. Звідси князь рушив у Київ, узявши “мощми святаго Климента и Фифа, ученика его, поима съсуды церковныя, иконы на благословенье себе”, а також дві античні статуї і бронзову квадригу, які встановив згодом на Бабиному торжку біля Десятинної церкви. Так почалася розбудова сакрального простору давнього Києва.

Колосальне явище історичного життя Русі – хрещення її керманича, як поворотний пункт духовного життя народу, заклало ідейний стрижень усієї києво-руської культури, матрицею якої стала загальнохристиянська ідея Нового Єрусалима. Знаменно, що у 100-річний ювілей хрещення Володимира освячена Велика Печерська церква. Але, судячи з усього, не тільки освячення, а й закладання цього храму було “прив’язано” до дати хрещення Володимира. Зокрема, писемні джерела вказують, що Успенський собор заснований 1073 р., однак сам день закладення храму в них не згадується. Привертає до себе увагу факт, що фундація Успенського собору відбулася того року, коли Великдень і П’ятидесятниця так само, як і в рік хрещення Русі (989), припали на 31 березня і 19 травня. У Середньовіччя таким досить рідким збігам за Пасхалією надавали величезного значення. Нещодавно висунуто і обґрунтовано гіпотезу, що днем закладення Великої Печерської церкви було саме 12 травня. Цей день, як день хрещення князя Володимира, взагалі був дуже важливим для Русі: її першохрами – Десятинна церква і Софія Київська освячені саме 11–12 травня. Отже не лише освячення, а й закладення Успенського собору відтворили доленосну подію особистого хрещення князя Володимира, яку сприймали хрещенням усієї Русі.

***

Ця новітня гіпотеза запропонована у монографії Мар’яни Нікітенко “Небо на землі: від Альфи до Омеги. Феномен Спасіння-освячення в Києво-Печерському монастирі (давньоруська доба)”.

Тисячолітній спадок Української Державності

 Український інститут національної пам'яті 

Які атрибути держави сучасна Україна успадкувала від державних формувань українців із попередніх періодів своєї історії?

Історія української державності – це не 30 років незалежності. І навіть не 100 років, як могло б здатися, якщо починати відлік від Української Народної Республіки, яка постала в 1917 році.

Українській державності – понад 1000 років. У середньовічній Київській Русі вкорінені не тільки культурні, а й державні традиції українців. З того часу походять деякі вагомі атрибути нашої держави сьогодні:

- знак тризуба, який став Державним гербом України,

₴    назва нашої грошової одиниці,

☦️ прийняття християнства, яке стало найпоширенішим віросповіданням на українських землях, зумовило нашу включеність у європейську цивілізацію ще в Середні віки,

 - навіть назва «Україна» вперше згадується в Іпатіївському літописі в 1187 році,

 - врешті Київ – політичний і культурний центр Київської Русі – залишається політичним і культурним центром сучасної України. І  щоб відчути свою приналежність до спадку Київської Русі, нам сьогодні не потрібно покидати меж ані своєї країни, ані її столиці.

За століття після Київської Русі на українських землях змінювалися державні формування, які тією чи іншою мірою творили наші предки: Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Гетьманщина, державні формування початку 20 століття – УНР, ЗУНР та Українська Держава гетьмана Скоропадського. Що сучасна Україна успадкувала від кожного з цих державних утворень – дивіться в інфографіці⤵️

Василь Харитон: Сині Води

Твір «Сині води», робота над яким зараз триває, продовжує наш попередній роман «Буревії». Спільна перемога русько-литовського війська в битві на Синіх водах 1362 року остаточно підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татар. По межі новоутвореної Литовсько-Руської держави постав так званий Великий кордон між Сходом і Заходом, який, власне, відігравав (і досі відіграє) роль буферної зони у протистоянні двох цивілізацій. 

* * *

Діялось у студни року Божого 1341-го. Заснований віку тринадцятого Гедиміном при впадінні річки Вільняле до річки Няріс, город Вільно швидко розростався. Торгівля стала джерелом його багатства. Під захистом Верхнього, Нижнього і Кривого замків торговий і ремісничий люд тут почувався безпечно, хоча Тевтонський орден не раз намагався зробити його своїм. Торгові шляхи з міста вели у Полоцьк і Мінськ, Данціг і Краків, Каунас і Кенігсберг, Луцьк і Львів. На зимовий і літній ярмарки до нього з’їжджалися зі своїм крамом купці з  Антверпена і Нюрберга, Львова і Кам’янця, Новгорода Великого і Риги. Та і саме місто замешкували окрім корінних житичів поляки і німці, чехи і жиди. Кого лише не можна було зустріти на вузьких вулицях міста? А Руський кінець заселяли русичі. 

Казимир III в’їхав до міста через Гостру Браму. Зацікавлено зупинився біля якоїсь новобудови. 

– Що то має бути? – запитав у когось зі свити.

 – Мій королю, польська громада Wilno зводить  костел святого Миколая. Але будова йде поволі. Що може жменька купців і містян ляцьких вдіяти? Щомісяця десятину з доходів своїх на костьол збирають, а то, – як крапля в мори.

– Нагадайте мені у Вавелі, – виповів владика, – треба їм допомогти.   

Делегація на чолі з королем знову рушила уперед. Завиднілась Замкова гора з вежею на ній і каменясті стіни верхніх укріплень. Біля підніжжя гори кінь під королем раптово зупинився, як упертий віслюк. А Казимира охопив пронизливий жах, від голови до ніг пробіглися тисячі мурах і тіло вкрив холодний піт. Вельможа мимохідь повернув голову убік і на в’їзній дерев’яній вежі Кривого замку побачив тінь охоронця чи самого верховного жерця Крева. Казимир перехрестився і спішився з коня. За ним учинили це й інші. До Низького замку і король, і охоронці, і слуги попрямували уже пішки. Саме в ньому містилася резиденція литовських зверхників, і саме завтра в ньому мала відбутися заупокійна учта за великим князем литовським Гедиміном, якого сорок днів тому смертельно поранили під час облоги фортеці германців Баєрбург. Короля з почестями схоронили у місцевості Veliuona на річці  Німан.

Казимир III не хотів їхати до Литви. Але Гедимін за життя був йому близьким родичем. Його дочка Анна-Альдона стала Казимирові першою дружиною. А не віддати останню шану тестеві він не міг. Литовський двір перебував у жалобі. Польського владику зустріли поштиво, але без фанфар.

Облаштувавшись у відведених йому покоях і перекусивши з дороги, король поволі цідив вино, всівшись біля каміна, у якому весело тріскотіли дрова. Але думки Казимира були гіркими. Їх перебив стук у двері. 

До палати увійшов його шляхтич-охоронець і посланець Гедиміновичів. 

– Ваша величносте, – промовив останній із них, – пани просять відвечеряти з ними.

Король підвівся і відповів: 

 – Подякуйте княжичам і з поклоном вдячним моїм передайте, що король нездужає. 

Казимир повернувся у м’яке крісло і закутавшись у плед, витягнув ноги до тепла і знову повернувся до своїх помислів. У кожному королівському дворі прилеглих земель мав свої вуха й очі. Литовський двір не був винятком. Вислухавши годину тому одного із вивідувачів, Казимир нічого особливого не дізнався. Як і ведеться у язичників, Гедиміна поховали разом із улюбленим конем і слугою, частиною військових трофеїв і трьома полоненими германцями. Утім, литовський зверхник не раз доводив до відома Папи Римського Іоанна XXII про своє бажання охреститися, і не тільки йому. Та коли папські легати приїхали здійснити ритуал, той зробив вигляд, що до Риму нічого подібного не писав. Насправді ж,  обряду хрещення завадив гострий спротив язичників і литовської православної митрополії. Проте, Казимира це не цікавило. Його увагу привернув на срібній таці апетитний кусень м’яса, який запив ще одним великим келихом вина. Знову поринув у свої думки та так і заснув. І бути інакше не могло. Дорога неблизька, – таки далася взнаки. А останній кінний перехід став занадто довгим…         

Сторож Золотих Воріт Києва

 Навесні 1900 року у Києві неподалік Золотих воріт, на розі вулиць Рейтарська та Мало-Володимирська (нині – Олеся Гончара), розпочалося спорудження п’ятиповерхового прибуткового будинку (відомий як Дім Фурмана). Під час виїмки рову для фундамента на глибині близько 2 м робітники-землекопи натрапили на давньоруське, початку Х століття, поховання воїна з конем. 

Головною знахідкою у похованні був меч скандинавського типу із прямим двосічним лезом. Руків’я меча складається з округлого навершя і прямого перехрестя. Навершя двоскладове, верхів’я – трьохчастинне. Фронтальна поверхня навершя, його основа, а також перехрестя меча оздоблені інкрустацією. Вона виконана з мідних та срібних дротинок – прямих, розплесканих або скручених. Бічні частини навершя прикрашені трьома рядами скрученої срібної дротинки. Три ряди такої ж дротинки відділяють верхів’я навершя від його основи. Держак оздоблений срібною пластиною, гравірованою вибагливим рослинним візерунком, який має угорське походження. Подібним є і декор пластин, що оздоблювали кінську вузду.

Мечі цього типу були розповсюджені у ІХ – на початку Х століття на півночі Європи. Як і сокири, мечі були улюбленою зброєю скандинавів-вікінгів, яких на Русі називали варягами. Були вони й на озброєнні руських воїнів. 

Досі нез’ясованим залишається питання: ким був воїн, похований неподалік Золотих воріт на початку Х століття, – русином, варягом чи угром (мадяром)? Яка доля його спіткала? У яких битвах він брав участь та які країни відвідав у військових походах? Його військове спорядження доводить, що він був мужнім воїном і, можливо, обіймав високу посаду (воєводи?) у княжій дружині. А тому, удостоївся шани бути похованим у найпочеснішому місці – біля головної брами Києва. Були то літописні часи князя Олега, коли Руська держава щойно постала на арені Європи. І на долю її воїнів випало чимало ратної праці. 

Україна веде війну з лютим ворогом – війну за життя, за честь і правду. І воїни минулого разом із нашими захисниками боронять рідну землю, як і сотні, тисячі років тому.

Олег Карелін: Як фальшувався головний державний літопис "Повість минулих літ" Нестора-літописця

«Повість временних літ», також «Повість врем'яних літ», «По́вість мину́лих літ» — літописне зведення, складене в Києві в XI — на початку XII століття ченцем Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам'ятка української мови.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Руси пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Руси, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

За зразками «Повісті минулих літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.). У сукупності три літописи називають «Літописом Руським» — великою книгою про події часів Київської Руси у світовому контексті до XIII століття.

"Повість врем'яних літ з богом починаєм. Отче благослови. Повість врем'яних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідси пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю".

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич. Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став Великим Князем Київським. Тоді йому виповнилося 60 років. Зміна монархічної династії в Київський Руси за престижними інтересами князівської сім'ї Мономаха мала бути представлена в історії, як початок слов'янської руської державності Великого Київського Князя Володимира Мономаха -   засновника князівської гілки Мономаховичів, тезоіменитих нащадків. Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису Нестора-літописця, який вже помер в 1114 р. За наказом Володимира оригінал "Повісті минулих літ"  в 1116 р. з Феодосієвого Печерського монастиря був перенесений до Видубицького  Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен монастиря Сильвестр, який за доручення Володимира почав редагування літопису і  вніс до тексту певні зміни, зокрема применшив історичну вагу київського князя Святополка, натомість виділивши історичну Володимира постать. 

Цей варіант тексту «Повісті минулих літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список назвали Лаврентіївським, вже без імені автора Нестора, в якому героічна епоха руської державності раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян. 

Але в 1118 р. один з ченців Видубицького монастиря  створив список, що призначався для Мстислава, сина Володимира Мономаха. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі і віднайдено на Волині, звідси й походить назва — Іпатський список. Саме цей список зберіг ім'я основного упорядника «Повісті минулих літ» — Нестора.  Несторів літопис за Іпатським, також зміненим, списком, на відміну від Лаврентіївського списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів в Іпатському списку передана фактично давньоукраїнською мовою. На жаль, оригінал "Повісті минулих літ" Нестора-літописця до нас не дійшов.

Марина Пілатова: Картина «Богатирі» Віктора Васнєцова: звідки вони родом

Для тих, хто не знав. Бо й я, якщо чесно, недавно дізналася.

Картина «Богатирі» Віктора Васнєцова, 1898 рік., давно виставлена на публічний огляд у Третяковській галереї.

На картині:

Олешко Попович

народився у м. Пиря́тин, зараз – Лубенський район, Полтавська область, Україна

Ілля́ Му́ромець (або Ілько́ Му́ровець)

народився у м. Моровійськ, зараз - село Морівськ, Чернігівська область, Україна. Мощі зберігаються у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.

Добри́ня Мики́тович (Низкинич)

народився у с. Ни́зкиничі, зараз - Володимир-Волинський район, Волинська область, Україна

Всі персонажі чи їх прототипи жили орієнтовно у 950 роки. 

До чого тут росія спитаєте? А ні до чого: Москва буде заснована через 200 років, у 1147; її засновник та, за сумісництвом, кровний побратим хана Батия Юрій Довгорукий ще не народився, не прожив своє дивне життя та не був похований у Церкві Спаса на Берестові, що неподалік Києво-Печерської лаврі. Бо коли у Києві вже стояли величні кам'яниці, на московії ще жаби квакали. До речі, первинна назва Москви – Кучков… В мене все з цього приводу.