Володимир Єшкілєв: Золотий колір означає безодню точніше за чорний

 В першій “іпостасі краси” золото виступає своєрідним “кінцем зображення”. Глухий кут золотого блиску обмежує простір візантійської ікони. Тут золотий колір означає безодню точніше за чорний. Справжній космос іконографії – чорні зірки на золотому небі. 

У другій іпостасі свого мистецького застосування золото стає прозорим. Воно не відблискує, а з теплою повільністю поглинає глядача, немов золота завіса вечірнього неба. Золота прозорість була улюбленою метафорою містиків і духовидців. У двадцять першій главі “Апокаліпсису” святий Іоанн Богослов так бачить благословенний і янгольський Небесний Єрусалим: “А побудова стіни його – яспіс, і місто – золото чисте, схоже на скло чисте... а вулиці міста – золото чисте, немов скло кришталеве”.

Накопичення золота, на відміну від накопичення грошей, є процесом метафізичним. Золото має дивну властивість: святих воно робить святішими, грішників – злочинцями, а найменші вади людини доводить до нестерпного блиску. Золотом вкриті раки святих і саркофаги деспотів. Єдина кислота, яка розчинює золото, за доби алхіміків отримала назву “королівської води” – Аква Регія. Відновлювача золота називають «Філософським Каменем». Тут ціла концепція найбажанішого елемента Серединного світу. Золото щезає через «королівське» і відновлюється через «філософське».

Воно нібито прокляте, закляте й протиставлене Духові як носій матеріальної спокуси. Як універсальний еквівалент для вимірювання усіх ницих бажань, окрім бажання зради. Зраду вимірюють у срібляках. Зрада хотіла піднятися до золота, але не змогла. Себто, окремо змогла, а в принципі – ні.

Давній метафізик Ван Вай вважав, що маленька золота монетка може поглинути звільнену енергію “ці” трьох тисяч людей і зберігати її три тисячі років.

Є також люди, які відчувають золото на великій відстані. Їх використовують для пошуків скарбів і для крадіжок. Прості злодюжки іноді непомильно знаходять хитро сховане золото у багатокімнатних квартирах. Серед обраних є справжні знавці цього металу. Єгипетське золото вони назвають “мудрим і повільним”, а латиноамериканське — “вередливим і комизливим, немов п’яна танцюристка”. Також, кажуть, що вони бояться стародавнього індійського золота, яке “геть усе прокляте та нечестиве”.

Астрофізики кажуть, що золото є рідкісним металом завдяки своєму походженню. Термоядерні реакції в надрах нашого Сонця ніколи не синтезували металів, ваговитіших за залізо. Лише такі виняткові за потугою галактичні катаклізми як зіткнення і вибухи нейтронних зірок здатні народжувати золото та важкі метали. У всьому Всесвіті його обмаль. Тому у творах олдових фантастів косміти полюють за золотом. На планетах рептилоїдів та арахноїдів золото так само у дефіциті.

Кажуть, що за вісім тисячоліть рудної справи люди видобули лише 120 тисяч тон жовтого металу (до відкриття Америки Колумбом у 1492 р. у Східній півкулі було лише 13 тисяч тон). Все без винятку золото теперішнього світу можна було б розмістити у мегазлитку кубічної форми з ребром у 17,3 м. При тому добова біологічна потреба людини в золоті складає від 2 до 5 мікрограмів. Достатньо носити на пальці золоту обручку або перстень, щоби забезпечити організм потрібною кількістю золота.

На світанку цивілізації монархи намагалися контролювати потоки жовтого металу. Перські царі стягнули до своїх скарбниць до 80% тодішніх запасів золота. Олександр Македонський пограбував ці запаси і золото Даріїв та Артаксерксів знову розтеклося світом. Римська імперія довгі століття купувала за золоті авреуси китайський шовк і до 5 ст. нашої ери 90% світових запасів жовтого металу перемістилося до Піднебесної. Римляни перейшли на срібляки і мідь.

А золото тішило володарів імперій Тан, Сяо, Мін. Воно, немов вода влади, перетікало з кишень старих імператорів до молодших династів та їхніх наложниць, залишало древні столиці і знаходило собі притулок і спокій в нових. Потім його захопив брутальний і байдужий до прикрас Чінгіс. Кажуть, що десь у пустелях між Ороном і Тянь-Шанем й досі лежать три сотні тонн того давнього сутінкового золота. Хан Гуюк сховав його від фатальної жадібності своїх братів і племінників.

Що там чекає на відкриття, в тій купі дорогоцінностей світодержців, у згромадженні предметів, невипадковому лише завдяки металу? Золоті дзеркала імператора Дзуна? Браслети Мяо Се? Маски верховних жриць Курану і Трану? Тіари халдейських первосвящеників? Браслети з правдивих Майтрей. Золоті Будди? Ті, які посміхаються до темряви і не бояться часу?

https://www.ji-magazine.lviv.ua/2025/yeshkilyev-zolotyj-kolir-oznachaye-bezodnyu-tochnishe-za-chornyj.htm

Володимир Єшкілєв: Гіпермодерн вагітний на швидкі та непередбачувані переходи можливого у наявне

Сьогодні мешканці Пласкої Землі знову очікували ядерного удару. Так само як два тижні тому вони чекали, що Трамп припинить війну вже 6 листопада, а два роки тому розповідали, що мольфари напророчили на двадцять третій і смерть хуйлa і розпад федерації. 

Три обставини роблять конспірологію невмирущою: ненависть, яку неосвічені від початку віків відчувають до освічених, популярний шаблон «нам все брешуть» й ті загадкові факти, які не отримують притомних коментарів. Тому боротьба з конспірологією, як би кому не хотілося протилежного, приречена на провал. Конспірологія виборола собі право на місце в світовій культурі. Новітня хвиля «соціальної прагматики», що намагається віднести конспірологію до сфери «реакційної містики», рано чи пізно стане історією (вже потроху стає), а конспірологія продовжить наснажувати мільйони людей на критичне мислення.

«Пророчі» обкладинки The Economist і далі будуть популярними. Адже той, хто знає, що найвідоміший роман Джейн Остін має назву «Гордість та упередження», завжди зможе пояснити тим, хто не знає, що наступний рік насипле нам у торбу кринжатини саме під цим гаслом. І ця інформація буде сприйнята як демонстрація володіння таємним знанням. А той, хто володіє таким знанням, в очах глибинного народу завжди крутіший за розумаку, який добре вчився в університеті.

А ще епоха Гіпермодерну вагітна на швидкі та непередбачувані переходи можливого у наявне. 

Якщо боротьба проти таємного світового уряду стане глобальним трендом, логічною та природною реакцією на неї стане поява такого уряду. А масова віра у рептилоїдів, врешті-решт, призведе до того, що розумні ящери наплюють на переваги тихого споглядального життя, вилізуть зі своїх яєць і займуть нафантазовані для них трони. Адже, як не крути, все те, що нас нині оточує, так само з’явилося не з планети Нібіру, а з невичерпних і темних глибин колективної волі до правди.

Володимир Єшкілєв: Проблема "культурного героя"

Існує так звана «проблема культурного героя». Деякі наші інтелектуали у приватному спілкуванні припускають, що цивілізаційна революція у такому консервативному та поділеному на дрібні касти суспільстві як українське неможлива без «цивілізаційного тригера». Без знакової особи, котра б виступила символічним центром змін.

Класична позиція культурного героя (героя-просвітителя, Culture hero, Heros civilisateur, Heilbringer) історично пов’язана з міфологією. Легенди зберегли імена реформаторів та шукачів, яким приписували божественне походження або ж, навпаки, проголошували богами після смерті. Гільгамеш, Імхотеп, Орфей, Гермес, Кетцалькоатль є прикладами культурних героїв сивої давнини.

Проте коли проблему культурного героя обговорюють сучасні «планувальники майбутнього» та соціальні технологи, вони мають на увазі не дітей богів і не засновників імперій, а постаті іншого типу. Відомо, що за Нової доби позицію культурного героя займали письменники, філософи, революціонери і публіцисти. Їхні портрети тепер на монетах і купюрах. Свого часу для України культурними героями посмертно стали Григорій Сковорода та (більш маніфестально) Тарас Шевченко.

Зрозуміло, що за півтора століття ситуація зазнала кардинальних змін. В умовах Модерну, Постмодерну і Гіпермодерну суспільна позиція культурного героя безупинно трансформувалася. Тепер вона перетворилася на технологічний «топос уможливлення», на місце розміщення медійних та політично-інструментальних симулякрів.

Дехто, наприклад, вважає, що у минулому столітті позицію культурного героя для Таїланду воленс-ноленс зайняла французька акторка і модель Сільвія Крістель, яка зіграла головну роль у фільмі «Емануель» (1974). Саме ця кінострічка стала неформальним (й несподіваним) тригером того туристичного буму, що вивів Таїланд в економічні лідери Південно-Східної Азії та сформував потужну та оригінальну субкультуру, міцно вписану у глобальний дискурс Постмодерну.

Теперішня війна за Нову Ідентичність зримо переміщує акценти  «культурного героїзму», створює нові позиції і закриває старі для претендентів на роль українського Heilbringer’а. Два роки тому були люди, які реально (реально, People are Good!) вірили: культурним героєм гіпермодерної України (КГГУ) стане Арестович. Та й Зеленський був, є і, можливо, в найближчі місяці залишиться на радарах численних прибічників «широкого проекту України» як претендент на роль КГГУ. 

Проте успіх «широкого проекту» напряму залежить від стабільного домінування на Заході ліво-центристів та від їхнього бажання гарантувати Україні майбутнє. Якщо ж ліво-центристи зазнають поразки, настане час КГГУ іншого штибу. Ситуація впреться у сподівання на «диво». І «диво», як це буває в історії, не забариться. Саме з «топосу дива» й вистрибне під софіти «пробна версія» КГГУ. Версія, що буде виконана у «правому дизайні». У «дизайні спасіння». Є передчуття, що нашим інтелектуалам ця версія не сподобається. Та й не лише інтелектуалам.

Володимир Єшкілєв: Література і Українські Проекти

Культурна ієрархія в Україні надто довго затикала собою незлічені діри та пробоїни в ієрархіях політичних, ідеологічних, медійних. Зрештою, й перший Український Проект нового часу стартував не з походу армії Визволителя на штиб Гарібальді, Ататюрка або Болівара, а з поетичних, політичних, історичних (а ще – міфогенних, як нам постійно і доречно нагадують) інвектив Тараса Шевченка.

Програмуючі міфи, що їх згенерував Шевченко – від «порваних кайданів» до «Вашингтона з новим  і  праведним  законом» - працювали навдивовижу довго, пережили всі трансформації Модерну й формували політичну, а, частково, й культурну уяву навіть тих поколінь, які були сучасниками європейського Постмодерну.

Й це сталося не лише тому, що ті програмуючі міфи були якісними і своєчасними. Й навіть не тому, що вони містили в собі «матрицю» опорних маркерів, обгорнутих яскравими та зрозумілими широким масам «картинками». А ще й тому, що їм за довгі десятиліття не створили жодної альтернативи. Жодного конкуруючого образно-символічного світу, який би став своїм для всіх українців, або для певної верстви українського соціуму. Наприклад, для українських містян, професійно, станово, культурно та емоційно далеких від світу стражденних рільників, покриток, гайдамаків та Грицевої науки.

Причини цього відомі всім, вони лежать за межами культури і мистецтва. Потенційні творці модерних українських програмуючих міфів не встигли виконати своєї місії. Вони були просто фізично або морально знищені. Одночасно параноїдальна «імперія ресентименту» створила в Україні колоніальну мистецьку контреліту. Яка і за радянських часів і за Доби Олігархії більш-менш успішно блокувала всі спроби української модерної програмуючої маніфестації.

Українському Проекту ХХІ століття була, в першу чергу, потрібна нова українська лексика. Нові слова для програмуючих міфів. Сучасний «опорний словник» для опису нової епохи. Відмінний від народницького та радянського «опорних словників», що консервували старосвітський спосіб висловлювання, оту непозбувну плебейську журбу.

Опорні словники, як відомо з історії, формувалися літературою. Й не просто літературою-як-потоком, а флагманською літературою доби, якісною, здатною яскраво та ємно фіксувати, осмислювати та обігрувати соціальні зрушення, комунікативні настрої та культурні явища.

Володимир Єшкілєв: Нераціональна війна закінчиться так само нераціонально – через «подію Х»

В темах війни ми схильні оминати суть і «підкладку буття», ковзати поверхнею, концентруватися на зовнішньому. Чому так? Бо висновки з глибинної суті можуть нам не сподобатися.  

Дискусії на тему «як закінчити війну», «коли закінчиться війна» йдуть від самого початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022 року українська спільнота дрейфувала між «двома-трьома тижнями», «нарізкою довгої ковбаси» й зовсім вже капітулянтським припущенням, що війна триватиме – йой, не кажіть мені такого! – «можливо три-чотири роки». Безальтернативним інструментом фіналізації уявлялася перемога на полі бою й, відповідно, підняття синьо-жовтого стягу якщо не над бункером блідої молі, то вже точно над ялтинською набережною.

Восени 2023-го дискусії з осяяних оптимістичних вершин швидко скотилися до темних зашмарканих ущелин песимізму, а у серпні 2024-го знов злетіли на горби середньої висоти. Щоправда, тепер у публічних розмовах експертів, аналітиків і конспірологів з ясновидцями, домінують «обережні» передбачення на кшталт «досягнення вигідних переговорних позицій», «здобуття перемоги у середній перспективі» та «самітів миру» на індійських землях.

Проте у цих розмовах й далі вперто оминають речі, які, насправді, є очевидними. 

Способи закінчення війни визначаються зовсім не нашими бажаннями, а її характером, її рушійними силами та мотиваціями, які лежать у фундаменті тієї низки подій, які ми окреслюємо словом «війна».

Ця війна від самого початку не була раціональною війною. Не була «війною за ресурси», «війною за життєвий простір». Ресурси і простір, звісно, мислилися ворогом як приємні бонуси, але з ресурсами і простором у нього не було аж таких проблем, щоби починати велику війну.  Агресор не будував раціональних планів, а виходив з тієї картини світу, яка склалася в головах вузької групи людей з необмеженою владою. Ця «паралельна реальність» формувалася на перетині реваншистських настроїв ветеранів Першого управління КДБ СРСР та певної містичної настанови, яку культивує філоетнічна секта у російському православ’ї.

Ця група людей хотіла «відновити справедливість» - відродити СРСР до столітнього ювілею його проголошення, «поставити Захід на місце» та «покінчити з аномалією», що за неї вони мали нову українську ідентичність, самобутність не фольклорно-шароварну, сільську і пісенну, а модерну, політичну, міську. 

В цієї групи людей своя корпоративна, зграйна специфіка. Ці люди дуже інформовані, як і належить фаховим розвідникам. Але в них погана освіта, дуже вузька, без належного світоглядного горизонту. Вони приземлені, ворожі високій інтелектуальності, безпринципні й водночас забобонні. Виховані для виживання у зграї. Вони володіють конкретними знаннями на рівні «хто?», «де?», «списки, явки, паролі». Але не здатні скоординувати ці знання з системним сприйняттям світу, подивитися на світ широко, незалежно і неупереджено. 

Вони агностики, але вірять у пророцтва афонських старців, вони скептики, але сповідують імперське месіанство. Вони мають колосальний політичний досвід, але діють як герої «Братів Карамазових» - в ситуації постійної істерики та кухонного ресентименту. Вони замкнені в персональних тюрмах своєї ненависті до всього, що не подібне до їхнього буття, скаліченого і травмованого совком.

Вони – шизоїди. Війна, яку вони ведуть проти нас не має прагматичної основи, вона ініційована хворим колективним мисленням і позбавлена того, що давало би підстави для моделювання майбутнього.

Чи можливі раціональні і правові дипломатичні компроміси з правителями, які діють в шизоїдній системі координат? Малоймовірно. Практично неможливо. 

Чи можна їх налякати так, щоби вони вступилися, відмовилися від своїх планів? Теоретично можна, але ж вони ледь не з дитинства навчені (натаскані) на усі можливі варіанти протидії силовому тиску. 

Чи можна з ними порозумітися з урахуванням їхньої пацаватої «реальності», в системі їхніх «понятій»? Можна, але лише прийнявши умови їхньої зграї, умови їхньої шизоїдної гри. Тобто так, як порозумілися з ними корумповані Москвою грузинські олігархи. Через неоголошену капітуляцію.

 Це в жодний спосіб не корелюється з майбутнім України. Ні в яких форматах не можна домовитися з тими, хто ab ovo, без аргументації та раціональних підстав відмовляє тобі в праві на існування. Зауважу, що Грузії, на відміну від України, кремлівські шизоїди не відмовляють у праві на історію і самобутність й не оголошують Тбілісі «матір’ю російських міст». Для нас будь-яке визнання правил ворожої шизоїдної гри означає, у перспективі (й не дуже далекій), гарантоване зникнення з історичної мапи.

Враховуючи, що пряма військова перемога над ворогом потребує довгого часу, в нас залишається лише один притомний варіант: спротив агресорові з надією на те, що нераціональна війна закінчиться так само нераціонально – через «подію Х», глибинні джерела якої перебуватимуть на межі туманних кордонів метафізики (одночасно – на межі кордонів того, що можна спрогнозувати інструментами політології, соціології, військової науки або ж економічного аналізу). 

«Подія Х» - не рідкість у світовій історії. Хрестоматійні приклади відомі з підручників і це не лише зустріч Жанни з дофіном Карлом чи битва при Айн Джалуті. Таких подій було багато за ті тисячі років, що фіксуються в писемній історії й усному переданні. Їхньою особливістю є те, що ніхто не може знайти раціональної основи, яка б підперла «подію Х» якоюсь зримою соціальною, політичною, дипломатичною або ж фінансово-економічною необхідністю. Битву за Київ у 2022-ому також іноді вільно розглядати як кандидата на «подію Х», хоча я особисто тут би подискутував.

«Подію Х» в середовищі релігійних людей прийнято класифікувати як «чудо», «Божий промисел». 

В більш раціональному середовищі говорять про «точку біфуркації», «тунельний перехід до нової якості» та використовують ще багато різних хитрих слів. 

Зовсім прості люди кажуть: «Прийде день і Путін здохне». Хоча «подія Х» не обов’язково пов’язана з фізичним існуванням головного російського шизоїда.

Ми не знаємо, що це буде.

Але ніхто не дає гарантії, що «подія Х» відбудеться чи цього року,  чи наступного або ж у найближчі три роки. Ніхто не дає гарантії, що вона взагалі відбудеться. Це – сумна реальність, болісна і сповнена темряви. Але ж таки реальність, як не крути...

Володимир Єшкілєв: Спробуємо змоделювати той розклад сил, який буде на політичному столі України відразу після закінчення (або ж призупинення) повномасштабної війни

(викладений нижче текст не рекомендовано читати вразливим людям, ілюмінатам і політтехнологам)

Подейкують, що в одному тихому готелі в Карпатах, над стрімким гірським потоком в тіні сорокаметрових смерек і ялиць, зібралися чи то вільні штукатури чи то вільні художники, щиро випили на пленері доброго віскі й спробували змоделювати той розклад сил, який буде на політичному столі України відразу після закінчення (або ж призупинення) повномасштабної війни й, відповідно, перед неминучими виборами, як парламентськими так і президентськими.

Кажуть, що шаманили вони шаманили і от що нашаманили:

По перше, виглядає на те, що в Україні виникнуть нові політичні сили (як оформлені у партії, так і представлені у вигляді громадських об’єднань та «типу народних фронтів»). Ветерани війни (плюс волонтери й ті, хто позиціонуватиме себе як «ветерани» і «волонтери»), можливо, стратегічно розділяться на п’ять векторів: 

1) «дуже злі ветерани» правого спрямування, 

2) «дуже злі ветерани» з неозначеним ідеологічним вектором під орудою одного або кількох яскравих і мегаяскравих харизматів-популістів, 

3) ветерани-технократи, прихильні до коаліції мерів та дуже помірковані, 

4) ветерани, системно прихильні до партії влади, 

5) ветерани, системно прихильні до того сектору парламентської опозиції, де гулятимуть грубі гроші. 

Окрім «ветеранських» сил можуть виникнути та здобути свій шматок електорату дві такі собі умовні «партії ухилянтів». Одна буде пастися в регіонах зі значним відсотком російськомовних та у мегаполісах. Друга збиратиме голоси переважно на Заході України та за кордоном, де й далі житиме кілька мільйонів наших громадян, готових відвідати виборчі дільниці.

По друге, рейтинги довоєнних політичних сил, радше за все, не будуть «обнулені», як дехто вважає. Ці сили, як нині виглядає з нагрітих сонцем карпатських верховин, організаційно не зіллються з новими «ветерансько-волонтерськими» та «умовно ухилянтськими» політичними брендами, а будуть взаємодіяти з ними, швидше за все, як «патронажні партії», такі собі «старші брати» і «тренерські команди». «Довоєнні», щонайпевніше, не отримають на виборах вирішальних відсотків, але при тому збережуть вплив на рівні тих симулякрів та опудал тусовочного істеблішменту, що нині складають ледь не 70% українських політичних еліт.

По третє, виглядає на те, що розмежування «праві-ліві» буде ще більш розмите, аніж до війни. Праве крило політикуму чисельно буде переважати, проте, за традицією, поділиться на багато фракцій, кожна з яких матиме свого вождя. Ліві, радше за все, не будуть фіксовані в одній політичній силі, але відчутно (скоріше більш ніж відчутно) впливатимуть на частину популістських брендів з розмитою ідеологічною складовою.

По четверте, хай би що сталося, а реальне змагання за голоси виборців буде не поміж партійними програмами, а поміж «іменами». Тому всі бренди будуть персоналізованими «аж до непристойності», як і личить демократії варварського штибу.

По п’яте, карпатські духи підказали вільним художникам, що політичне життя перед виборами проходитиме під страхом військового перевороту, але до самого перевороту не дійде, бо інстинкт політичного виживання, як відомо ще з Сивілліних книг, притаманний навіть на всю голову цілованим харизматам.

Володимир Єшкілєв: Змій гуманізму злапав себе за хвіст і вдавився

 Власне кажучи, глобальну панахиду за “м’якою силою” можна було правити відразу після 24.02.2022. Та сакраментальна Пітьма, про прихід якої попереджали виконроби невдалих “кольорових революцій”, піднеслася тоді на повний зріст. Російсько-українська війна, без перебільшень, фіналізувала епоху. 

Одночасно розсіялася та рожево-мультяшна візія майбутнього, у якій самоврядні громади існують у бездержавному світі, де найбільшими проблемами є ШІ та бездомні котики, а ідентичності змінюються за законами сезонної моди.

Ще за доби Рейгана й Горбачова тверезі аналітики прогнозували, що проголошена постмодерністами “епоха спектаклів” призведе до руйнування не лише “берлінських стін”, успадкованих від тупикових десятиліть Модерну, а й тих, у які замуроване зло.

Не дарма образ зруйнованої силами Темряви захисної стіни виник у серіалах на штиб “Гри престолів”. Приклад самопроголошеного Халіфату 2014–2019 рр. довів, що там, де славлені “глибинні народи” й досі живуть без намордників і повідців, будь-якої миті може виникнути антисистема, яку не зупиняють ані культурні, ані цивілізаційні коди. Яку не зупинить жодна програма, вироблена елітами “Золотого мільярда”, і жодна стратегія власників “старих грошей”. Яку можна зупинити лише летальною силою. Зброєю. Тобто так, як зупиняли зло за часів фараонів і халдейських деспотів.

На всій тій системі, яку брати-просвітники та інші брати ретельно вибудовували як ефективний замінник релігійних доктрин Середньовіччя, тепер можна малювати жирного хреста. Змій гуманізму злапав себе за хвіст і вдавився. Пророк вічного повернення посміхається до нас крізь пишні вуса. Кант із Юмом жують у куті хустинки. Трильйони доларів і кілька століть просвітницької роботи пішли городами й лісом.

Володимир Єшкілєв: Останнє літо “секретної кімнати”?

 Людям країни в стані війни не уникнути “синдрому секретної кімнати”. Їм завжди здається, що за їхніми спинами, “десь в Еміратах”, “десь на островах” ведуться мегатаємні перемовини про “поганий мир”. Що “вищі масони”, “верховні ілюмінати” та інші рептилоїди із сигарами в зубах сидять за круглими столами й цинічно торгуються за вигідний залаштунковим силам мир. Що на кону там трильйони доларів, плодючі землі, глобальні ресурси та майбутнє десятків мільйонів маленьких і незрячих.

При тому не всі, далеко не всі сприймають такі чутки зі смутком і тривогою. Більшість, і це зрозуміло, усе це злить та лякає, але є і такі, що тихенько, щоб не чули сусіди, аплодують кожній вигадці й кожній плітці про поступ у “секретній кімнаті”. “До осені (до зими, до весни, до літа) усе закінчиться”, — шепочуть ті, які грають втаємничених, і багатозначно мружать очі, виголошуючи свої пророцтва.

За 27 місяців війни ми чули їх багато. Але люди не стомлюються вірити та обговорювати навіть найфантастичніші чутки.

У принципі, таємні перемовини завжди супроводжують військові конфлікти. Російсько-українська війна тут не є винятком. Відповідно, “секретна кімната” не є вигадкою. У різних країнах неофіційно (або ж напівофіційно) зустрічаються політики, фінансисти та іноді дуже мутні “авторитетні люди” (ті самі рішали з політичних карикатур), щоб “звірити годинники”, обмінятися пропозиціями та довести до відома своїх патронів (хазяїв, партнерів, командирів) готовність або ж, навпаки, неготовність сторін до мирних перемовин.

Час від часу інформація про такі консультації проривається на сторінки газет і сайтів. У грудні минулого року, зокрема, стало відомо, що неофіційні консультації на доволі високому рівні зайшли до глухого кута через значну (радше — кардинальну) розбіжність позицій Києва й Москви щодо логістики та порядку денного гіпотетичних мирних перемовин.

Місяць тому, знов-таки, за чутками, вичерпався стикувальний потенціал іншої, трохи жаркішої “секретної кімнати”, не менш солідної та представницької за калібром тих, хто мав право заходити до її дверей. Подейкують: ледь високі “консультанти” наблизилися до більш-менш спільного бачення, представники Кремля оголосили про три додаткові (і неможливі) вимоги, одна з яких нібито стосувалася легітимності нашого президента, а друга, за чутками, передбачала протокольне визнання Заходом (тобто де-юре, а не де-факто) статусу державного кордону за теперішньою лінією фронту.

Володимир Єшкілєв: Дев’ять облич націоналізму

 “Націоналізм сам собою не є злом, аж ніяк. Це така «машина», що виробляє ідентичність”, — мовить один із моїх приятелів іншому. 

А той, здається, щиро дивується цьому висновку, перепитує, супиться, відсуває від себе тарілку з десертом, врешті-решт каже, що категорично не погоджується із цим твердженням. Категорично. І не дивно. Мало, мало хто в Україні читав “Уявні спільноти” Бенедикта Андерсена. Навіть із-поміж рафінованих науковців-гуманітаріїв та інтелектуалів. Що й казати про простих посполитих.

Знавці кажуть, що сучасний український націоналізм “має дев’ять облич”. І кожному із зацікавлених вдається бачити саме те з них, яке він хоче бачити. І вперто не бачити інших. 

Дехто все ще розуміє під “націоналізмом” суто давню, закорінену в добу старих імперій, парових двигунів, Гегеля, Вагнера та Гвідо фон Ліста “етноцентричну” його різновидність. Таких стає дедалі менше. Зате не меншає тих, хто сповідує “мовно-культурну” модель націоналізму, таку ж давню, але підтриману “інтелігентською” (а радше — школярською) східноєвропейською традицією. Радикалам — нечисленним, проте, як завжди, помітним — більш до вподоби та версія націоналізму доби Модерну, що в крайніх своїх проявах породила й Муссоліні, і д’Аннунціо, і те чудовисько, яке вистрибнуло з надр віденської богеми.

До останніх ідейно та, перепрошую, за загальним рівнем близькі українські націонал-комуністи (зо два десятки пересварених груп і кланів) плюс політичні секти, у яких квітне емблематичний гібрид троцькізму, православ’я, скінхедства й конспірології. Це — лівий фланг націоналізму, що опертий на вічний, як сансара, ресентимент добродіїв, які до слова “народ” завжди додають “страждалець”.

На протилежному боці ідеологічного спектра — консерватизм з елементами фольклору й того різновиду християнства, для якого кошик із барвистими яйцями важливіший за всі суперечки про Трисуття. Поряд із “яйцесповідниками” тусуються неоязичники та горді послідовники трьох-чотирьох варіантів високочолого традиціоналізму, розмежування між якими проходить чи то шляхами аріїв, чи то орбітами навколо Чорного Сонця. І, нарешті, зручну у всіх сенсах центристську позицію займає націонал-лібералізм, себто націонал-демократія, себто саме ті, яких толерують закордонні грантодавці.

Можна скільки завгодно зубоскалити над людьми, які не вважають націю вигаданою спільнотою, але під час жорстокої Війни за Ідентичність щира віра в сакральність нації набуває значення однієї з принципових (і ситуаційно незамінних) опор державності.

Володимир Єшкілєв: (Не)очевидність майбутнього

Останнім часом у соцмережах пошесть пророків і віщунів. Старці передбачають перемогу вже в наступному сезоні, тарологи бачать серед мечів і жезлів якусь вирішальну (фатальну, фінальну) битву, ясновидці твердо знають, що наприкінці року все кардинально зміниться, а прозорливі метафізики (є і такі в підсонні) пророкують нам несподіваного союзника.

Що з того ІПСО, а що не ІПСО — важко зрозуміти. Та й чи треба? Звісно, що в час, коли ворог кілометр за кілометром, село за селом вперто продавлює лінію оборони, наш департамент пропаганди — хай як він там тепер офіційно називається — натискає на всі можливі кнопки інформаційного позитиву, включно зі “старцями”, “мольфарами” та “метафізиками”, яких любить народ.

Хай там як, попри всі витівки пропаганди, є і справжні метафізики, передбачення яких дивовижно збігаються з тим потоком подій, який щоденно набігає на дамби нашого відчайдушного спокою. 

Але тут ідеться не про них. Ідеться про очевидність майбутнього, яка не потребує жодних окультних практик.

Те, що два роки тому ховалося за дипломатичними формулами й обтічними заявами, тепер вийшло на поверхню. Тоталітарні системи після кількох десятиліть сидіння в засідці скористалися самозакоханістю та самовпевненістю колективного Заходу і пробують переграти підсумки ХХ століття. Однак ми не бачимо в цьому нічого принципово нового. Знову континентальні деспотії проти морських держав, знову в агресора ставка на необмежений людський ресурс, дешеву масову зброю та не менш дешевий шантаж.

Путін сам викликався бути “тараном” у цій глобальній спробі реваншу. Він вибрав Україну як “слабку ключову ланку” в тій світовій рівновазі, що встановилася у 90-х роках минулого століття. Путін жорстко помилився. Але він у такій ситуації, коли визнати свою помилку не може. Він довгі роки грав одноманітно, грав на підняття ставок. Він довгі роки вигравав. Змінити стиль гри для нього означає визнати, що він поганий гравець, крихкий “таран” і невдала копія “отця народів”. Тому Путін гратиме до кінця.

Захід, всупереч поширеним уявленням наших “геополітиків”, ніколи не мав ілюзій щодо тієї групи чекістів, яка успадкувала Кремль від перестарілих генсеків та їхньої дегенеративної челяді. Він намагався випередити чекістів у стратегічних “перегонах еліт”, вирощуючи в Росії чубайсів і чубайсят. Але ставка на “м’яку силу” не зіграла. 

Зі свого боку Захід зробив ставку на затягування гри, на фізичну смерть Путіна та настання “перехідної епохи”. Захід фактично залишив ігровий стіл, посадивши на свій стілець Україну. І тепер змушує Путіна грати гру без жирного виграшу. Послання Заходу таке: “Можеш і далі підвищувати ставки. Проте за ігровим столом однаково буде не G7, а Зеленський. І який тобі в тому понт?”.

Адже Путін хотів понтів. Він бажав отримати позицію імператора Юстиніана. Позицію реставратора стрижневої імперії. Історичну позицію переможця-консерватора. А тепер він у позиції Філіпа Іспанського, що намагався всупереч духові часу повернути бунтівні Нідерланди. І мусить грати в цій позиції до кінця. 

Запитання полягає в  наступному: "Що це за “кінець”?".

Відповідь на нього залежить від відповіді на інше запитання: “На чиєму боці час?”. 

"Дух Часу" точно не на боці путінської архаїки. 

Але сам час на чиєму боці? Росія борзо мілітаризується і комплектує нові армії. Невже на північному сході знову прокинувся той древній монстр, що століттями загрожував самобутнім культурам? Чи це лише хитка тінь колишнього монстра?

Володимир Єшкілєв: Вузька група, або Що таке deep state (глибинна держава)

 Ще до війни Україна була дуже близька до остаточної консолідації в нас deep state (глибинної держави). Фінальному акорду заважало лише примітивне налаштування кількох ключових чиновницьких груп виключно на швидке збагачення. Але війна прискорила події. Є ознаки того, що “пілотний варіант” deep state в нашій державі вже функціонує. Поки що не надто ефективно й тонко, проте функціонує.

Ідея “глибинної держави” не містить у собі нічого складного. Вона базується на припущенні, що в кожній системі, яку ми звикли іменувати “демократичною державою”, рано чи пізно з’являються впливові й владні люди, що ставлять собі за мету контролювати всю систему із “секретної кімнати”. Здійснювати непублічне, проте ефективне та “благотворне” управління державою. Ці люди можуть належати до різних верств і кланів, можуть керуватися різними мотивами. Хтось із них буде вважати, що лише таємний і вільний від демократичної процедури орден “лицарів державності” спроможний вберегти країну від ворогів. Когось буде тішити роль “сірого кардинала”. Ну а ще хтось вперто триматиметься за крісло в “секретній кімнаті” лише заради того, щоб до неї не запросили його конкурентів.

Щодо корисності deep state для суспільства є різні думки. Прихильники республіканізму, ліберали та сповідники ідеалів класичної демократії розглядають глибинну державу як нелегітимну та злочинну владу неоголошеної олігархії, як виклик демократичним інституціям та екзистенційну загрозу свободі. Критики ліберального суспільства, навпаки, вважають deep state органічним та “охоронним” утворенням, що “центрує” хаотичність класичної демократії і працює на утримання фундаментальних смислів у тих ситуаціях, коли чергова хвиля популізму або ж якась свіжа психічна епідемія загрожує наріжним принципам існування “зовнішньої держави”.

У нас проблему глибинної держави довший час розглядали як далеку й абстрактну. Травмоване браком національної держави українство ще з 90-х років минулого століття ототожнювало “державність” як таку передовсім із символічними атрибутами, ритуалами та церемоніями “зовнішньої держави” й не вдавалося в деталі. Після довгих століть бездержавності навіть та карикатура на демократичну державу, що існувала за часів Кравчука й Кучми, багатьом була "за щастя".

Одночасно й у ті простуваті піонерські часи можна було зустріти тутешніх “свідків глибинності”, які пропонували: “Брати й сестри, а нумо створимо таку владну (проте тіньову) структуру, яка буде служити тисячолітній меті державній, буде контролювати публічну владу, викорінювати зраду та карати корупціонерів”.

Аргументи щодо “браку легітимності”, “не підконтрольності суспільству” тощо для багатьох не мали належної ваги. Адже нам відомо, що в Україні немає вкоріненої суспільної поваги до законів та інституцій.

Також додавало плутанини ототожнення deep state із секретною сферою державного управління. Справжня держава, як відомо, повинна мати те, що називають “непрозорою компонентою”. Тобто в справжній державі мусять бути такі “секретні кімнати”, про які не має знати ніхто, окрім вузького кола персон із відповідними допусками та дозволами. Тим більше так має бути під час війни.

В Україні із цим були проблеми. У нас зрадники, що встановлювали та обслуговували “жучки” в президентському кабінеті, підносилися як герої, іноземні громадяни обіймали ключові посади в силових структурах, а простацьке бажання заглядати до кожної шпарини десятиліттями видавалося за органічну потребу громадянського суспільства.

Наслідком деградації секретної сфери державного управління стало “мережеве” заохочення до створення паралельної влади. Навіть в експертних колах з’явилися саморобні адвокати deep state, які казали: “Якщо українській державі бракує «непрозорої компоненти», якщо зрада проїла все до самого верху, то нехай виникне «волонтерська» глибинна влада, недосяжна для вух та очей ворога. І не біда, якщо вона буде незаконною. Також не біда, якщо її не контролюватимуть парламентські структури, антикорупційні органи та незалежні медіа. Бо й ворог до такої влади не дотягнеться. І це буде позитивом для спільної справи”.

Адвокати deep state, звісно, не договорювали. І не лише про те, що двох влад в одній країні бути не може. Але і про те, що в нашому випадку концентрація реальної влади у якійсь “секретній кімнаті” несе в собі колосальні ризики. Адже ворогові технічно куди легше поставити під контроль (або ж на зарплату) вузьку групу таємних “ляльковиків”, аніж диктувати свою волю всім компонентам, установам та інституціям парламентсько-президентської держави з її процедурною складністю, з владними противагами та з медіа, що системно пов’язані з публічною владою.

Свого часу Гітлер дуже вдало скористався слабкістю deep state у країнах Центральної й Східної Європи. Нацисти фактично без бою, лише залякуваннями та військовими демонстраціями підкорили Австрію, Чехословаччину, частину балканських держав. Тамтешні демократії виявилися “вітринними”, рішення про капітуляцію фактично ухвалювалися в закритих політичних клубах, де панував тваринний страх і перед німецькою воєнною машиною, і перед “політичною вулицею”.

Те саме відбулося вже в наші часи в Грузії, де кланова глибинна держава нав’язала демократичному суспільству капітулянтський курс. У Європі яскравим прикладом деградації демократичного суспільства під впливом партійного deep state є Угорщина. Те, що глибинні держави в Грузії та Угорщині політично зорієнтовані на Москву, не є випадковим. Путінська автократія вже понад два десятиліття відверто (на рівні концептуальних стратегій) підтримує ті глибинні держави, які сприяють згортанню у себе демократії і стають на автократичні рейки. Адже ці процеси об’єктивно звужують політичний базис влади, послаблюють національну державність, перетворюють її на легку здобич для імперської експансії.

Вузька владна група (клан, корпорація, партія, орден) завжди та всюди вразливіша за систему правових інституцій, що й довела історія краху СРСР. А перед тим і після того зникла ще низка режимів, у яких за спиною ховалися різні неофіційні “комітети національного спасіння”, “чорні полковники” та “святі мудреці”.

Відповідно, формування в Україні deep state створює нові ризики для нашого майбутнього. І це не лише занепад базових демократичних інституцій, який ми вже спостерігаємо, дивлячись на напівпаралізовану Верховну Раду та на фінансово обідране місцеве самоврядування. Ми, на жаль, не можемо бути до кінця впевненими, що теперішня українська deep state, яка є незаконнонародженим “дитям війни”, згодом не вийде на стежку порозуміння з ворогом чи не спокуситься застосувати для ефективного управління каральні методи.

Можна, звісно, сподіватися на те, що демократичний (поки що) Захід сформує для української глибинної держави свій “тренерський штаб”. Проте, хай там як, ми однаково ніколи не побачимо прізвищ тих “тренерів” у виборчих бюлетенях.

Володимир Єшкілєв: Некрослав’я

 27 березня 2024 р. в Москві зібрався черговий з’їзд організації, яка без зайвої скромності та без жодних обґрунтувань іменує себе “Всесвітнім русскім народним собором”. Її номінальний лідер — московський патріарх Кирило — оголосив на цьому багатолюдному зібранні “соборний наказ”, який викликав шок навіть у тієї частини світового конфесійного середовища, яка традиційно симпатизує “духовним пошукам” російських спецслужбістів у рясах.

У документах з’їзду агресію Москви в Україні назвали “священною війною”, у якій РФ протистоїть “сатанізму” та Заходу, що в цей сатанізм “упав”. А ще закликали окупувати всю без винятку територію України, щоб у майбутньому на ній не виникло жодного спротиву путінській імперії. 

Навіть канцелярія митрополита Онуфрія після цього демаршу вимушена була зробити безпрецедентну заяву про те, що такі “ідеї не можуть бути підтриманими організацією, яка претендує на те, щоб називатися християнською”.

“Що відбувається?” — питають ті добродушні уцерковлені люди, які два останні роки переконували себе та інших, що в російському православ’ї сталося лише прикре тимчасове “потьмарення”. 

Хоча ми знаємо, що там не потьмарення, а пітьма, яка не розсіюється ще з тих далеких часів, коли послідовники Йосифа Волоцького накинули волосяний зашморг на шию ченця Васіана.

Та й кишеньковий “народний собор” не від учора став трибуною мракобісся. Найвищим адміністратором цієї прицерковної організації є ультрареакційний ректор Російського православного університету ім. Іоанна Богослова Олександр Щіпков. Він — духовне чадо відомого у 90-х роках Дмитрія Дутка, що в одному зі своїх візіонерських писань свідчив про “потойбічну” зустріч Миколи II й Сталіна, під час якої комуністичний диктатор став на коліна перед царем. Саме в середовищі таких візіонерів остаточно сформувалася та синтетична месіанська доктрина, яка в Росії заступила місце візантійського православ’я.

Щіпков, звісно, не такий розпіарений, як Дугін. Але в кремлівських приймальнях він впливовіший за бородатого “геополітика” та вважається солідним ученим. Не Дугін, а професор Щіпков розробив для Путіна “актуальну державницьку ідеологію”. Ту ідеологію, куди й перекочував образ “священної війни”. Щоправда, перекочував він туди не з писань старців, а з радянської пісні, слова якої написав чи то Василь Лебедєв-Кумач, чи то Олександр Боде. Але вся ця ідеологія така — трішки звідси, трішки звідти. Головне, що все насмикане та вкрадене монтується на єдиний доктринальний стрижень. І в його основі зовсім не євангельська історія. І навіть не Старий Заповіт.

Деякі дослідники називають цю глибинну доктринальну основу “державоцентризмом”. Проте язичницьке обожнювання держави та її володаря є далеко не останнім болванчиком з ідеологічної “матрьошки”. Є глибша основа. Це темний північний культ смерті, загорнутої в чорний одяг “матері-батьківщини”, культ вічно неситої і “сирої” могильної землі, що утробно кличе на “священну війну”, а відтак очікує на тіла своїх дітей. На свіжі добрива для нового врожаю.

Історія залишила нам згадки про цивілізації, побудовані навколо культу смерті й загробного життя. Давній Єгипет і міста-держави народу майя не були короткочасними суспільствами-химерами. Вони проіснували довгі століття, залишивши після себе не лише знамениті руїни, але й фундаментальні світоглядні модальності. Наприклад, саме Давній Єгипет подарував нам лінійне векторне відчуття часу (доволі депресивне, сповнене відчуження від майбутнього, а ще одноразовості, кінцевості), яке нині стало домінантним на планеті.

Володимир Єшкілєв: Вічне Нагадування

 Є дивне філософське поле, на якому Ніцше й Сартр грають в одній команді. Де найпослідовніший із критиків культури гуманності й найпалкіший з оборонців гуманізму говорять спільною мовою. Це таке філософське поле, де Вчинок завжди актуальніший за Слово.

Почнемо з того, що гуманізм (humanitas — людяність) виник у строкатому середовищі “просвітників”. До наукового обігу сам термін у 1808 році ввів канонічний просвітник — німецький педагог Ф. Нітхамер. Згідно з теперішніми уявленнями, гуманізм є вченням, що стверджує найвищу, самодостатню і усвідомлену значущість людини та відкидає як нелюдське і протиправне все, що породжує і зміцнює відчуження та самовідчуження особи. Відкидає деспотизм, колективізм і релігію, а також ті системи мислення, які стверджують пріоритет світу ідей та світу трансцендентного.

Гуманізм, науково іменований за 36 років до народження Ніцше й за 97 років до народження Сартра, уже в середині XIX ст. став таким розхожим поняттям, що правдивий зміст його затерся і загубився. Ним клялися, його проклинали, плутали його з милосердям, позитивізмом і лібералізмом, засновували на ньому химерні ідеології і раз за разом перетворювали його на мертву моральну схему та на шкільне безглуздя.

Ніцше знущався із цього безглуздя у своєму “Заратуштрі” (та й усюди). Для позитивного заперечення гуманізму (негативні заперечення вже тоді всім набридли) він придумав ціле вчення про “надлюдину”. Але творіння генія іноді підводять під заперечення його улюблені забобони й патерни. Ствердивши вчення про “вічне повернення”, Ніцше — можливо, і випадково, хто знає — постулював одну з найбільш поетичних та етично напружених маніфестацій справжнього гуманізму — гуманну складову особливого (надзвичайного) людського Вчинку, проєктованого на умоглядну вічність.

Людина і вічність, за Ніцше, зустрічаються завдяки надлюдському Вчинку. Адже не Слово, а істинний вчинок підносить особистість на орбіту  Вічного повернення. Слова ж, як і “сміттєві вчинки”, у наступних циклах всесвіту сліду не залишають.

Історія людей, каже нам автор “Волі до влади”, тримається не на словах, а на вчинках.

Цар Леонід обирає свою долю, залишаючись у Фермопілах. Сократ відмовляється від втечі, запропонованої Платоном. Лютер оприлюднює свої 95 тез. Руссо відмовляється від зустрічі з королем. Рассел сідає до буцегарні. Черчилль виступає в Палаті громад 13 травня 1940 року…

Володимир Єшкілєв: Гіпермодернізм, або Про Вічне Повернення Епох

 (із зустрічі ЛітКлуб Єшкілєва від 16.03.2024 р. у Книгарні "Є". 

Вступна частина

Гіпермодернізм є, певне, найскладнішою та ключовою темою з циклу наших з вами зустрічей. Найскладніша тому, що вона стосується того, що тепер і зараз. Модерн, Постмодерн вже у минулому і ми можемо розглядати їх як історично відбуте. З Метамодерном, або Гіпермодерном  так не вийде, бо живемо у цьому часі. Завжди дуже складно говорити про те, що не знаходиться на якійсь відстані від нас. Ми ще не можемо побачити цього явища у повній цілісності, але вже десь можемо окреслити основні тенденції та основні особливості, моменти, маркери. 

Для того, аби зрозуміти, що це таке я б хотів розпочати здалеку. Я би хотів почати з такої теорії, яка була ще в ХІХ ст. сформульована Ніцше. Вона відома як вчення про Вічне Повернення (ВП). Це надзвичайно глибока та контроверсійна навіть для теперішніх дослідників теорія, яку Ніцше, на жаль, в силу об’єктивних причин, не «відшліфував». Передовсім тому що він, на жаль, закінчив своє життя за обставин, що завадили йому належно упорядкувати корпус своїх філософських прозрінь. Нам відомі його записи, які були розшифровані та упорядковані посмертно. Ніцше зробив їх за життя, але вони мали вигляд записів на окремих аркушах. 

Що ж таке ВП? Це вчення про те, що усі події розвиваються циклічно та повторюються. Але це повторення не відбувається як механічне копіювання. Й це не «ходіння колом». Якщо ви пригадуєте, у «Так говорив Заратустра» є епізод, коли Заратустра говорить з карликом, котрий каже, що час рухається колом. На що Заратустра відповідає: «Ви ж розумієте, що це не так просто». 

І тут дійсно є певна складність. Для прикладу, усі східні релігії та світоглядні вчення засновані на циклічному відчутті та розумінні часу. Але це не про тупе повторення, не про копіювання. Десь повторюються події, повторюються обставини, але при цьому завжди відбувається якийсь зсув. Себто, ці повторювання ніби відсіюють неважливе, другорядне, а стрижневе, суттєве залишається. Це наче багатократне проходження через фільтр, коли «випадкові» фракції відфільтровуються й залишається чиста ідеальна субстанція.

Володимир Єшкілєв: Ігри старців

Якось так виходить, що вирішальний вплив на світову політику у 2024 році мають ті, яким за 70 (іноді — далеко-далеко за 70). Усі, певне, пам’ятають про те, що Великий Майстер ОВЛА принц Едвард Кент, Байден із Трампом, товариш Сі, Нарендра Моді, Папа Франциск, король Чарльз III, Далай-лама XIV, король Салман ібн Абдул-Азіз, Ердоган, Нетаньягу й пітун уже дісталися поважного віку.

А якщо раптом хтось цього не пам’ятає, то, думаю, саме час їм про це нагадати. Хай чого там досягнули владні й просунуті представники молодших генерацій, а теперішньою Землею (Планетою Смартфонів) однаково керують несвіжі люди епохи Модерну, чиї цінності, уявлення, смаки та поведінкові шаблони сформувалися за тих далеких часів, коли примітивні комунікаційні пристрої стояли на меблях, висіли на стіні в коридорі та у вуличних кабінках.

І навіть якщо припустити, що ці люди все ще мають значно вищі розумові здібності, ніж пересічний представник їхньої генерації, печатку епохи однаково важко стерти з особистості. А хтось скаже, що й неможливо.

Не виключено, що саме це і створює оту глобальну шизоїдну напругу,... що не дає спокою ані топкулінарам Метамодерну (мовою конспірологів — “планувальникам”), ані простим звичайним людям Планети Смартфонів, яким здебільшого начхати на стратегічні розклади сильних світу сього.

Усі ми, на жаль, є заручниками тієї світової гри, у яку грають (радше — яку дограють) владні старці.

А вона, серед іншого, є доволі маразматичною. Кожний із гравців грає за своїми правилами й, зрештою, у свій варіант гри. Хтось щиро захоплений улюбленою цвинтарною грою сімейки Адамсів “Викопаймо коханого мертвяка” (Toten wieder lebendig типу покійного СРСР або не менш покійного Pax Americana). Інші гордо уявляють себе колективним Гері Селдоном і завзято грають у психоісторію, вибудовуючи вже тепер умоглядні основи для того світлого майбутнього, що має настати через 80 років чи, може, через 800. А ще інші тихо грають у просту консервацію минулої величі, перетворюючи ще живі світові інституції чи то на музеї, чи то на склади зі старим порохнявим непотребом.

Зрештою, і російсько-українська війна почалася як спроба “совків-маразматиків” реставрувати мертву радянську велич у тому її образі, який вони засвоїли, роздивляючись картинки в букварях і настінні розписи в піонерських таборах 50–60-х років. А невдовзі до дідів-реставраторів із клану Блідої Молі може приєднатися живчик із племені Maga (Make America Great Again), який також мріє запхати сучасний світ до своєї ретрофантазії про середину минулого століття.

Владні старці мають декілька переваг над молодими лідерами. По-перше, у них є інструментальний досвід довгого життя. По-друге, вони бувають рішучими, у них часто-густо відсутній страх за можливі наслідки їхніх вчинків, бо ж не їм ті наслідки розгрібати. По-третє, особисті переконання в поважному віці трансформуються в залізобетонні шаблони та підживлюють той різновид вольової затятості, що сприяє перемогам.

Хоча старі політики живуть минулим, вони здатні захопити своєю енергією (чи то своєю “енергійною інерцією”) маси недалеких людей молодшого віку. Адже в улюблених казках Планети Смартфонів розповідають про енергійних і мудрих старих магів на штиб Гендальфа або Дамблдора. Та й богів-творців завжди малювали могутніми старцями.

Володимир Єшкілєв: Про Тартарію

 Захід ніколи не міг зрозуміти, що відбувається на тих неозорих рівнинах, що починаються східніше Ковельських боліт і тягнуться в невідоме. Тобто аж до берегів крижаного океану на півночі й до кордонів Китаю на Далекому Сході. У давні часи західним людям казали, що там розташована загадкова й дика країна Тартарія, населена нащадками чи то гунів, чи то песиголовців. Що там багато хутрових звірів та розбійників і що Темрява Варварства панує над тим багатим, але нещасним краєм.

У ХІХ столітті західні люди захотіли дізнатися, що саме сталося з великим Наполеоном у велетенському караван-сараї, який звався Moscou, що його побудували просто посеред східної рівнини. Вони прочитали товсті романи тартарійського графа про війну й мир та ще товстіші томи ігромана з польським прізвищем. Прочитали й зрозуміли, що Тартарія населена довготерпеливим народом із загадковою душею, що одночасно любить і ненавидить тих садистів і ґвалтівників, які цим народом кермують уже багато століть.

Пізніше до західних людей долинули чутки, що Тартарія зазнала страшних поразок від Японії й Німеччини, що спричинилося до революції. Довготерпеливі жорстоко повбивали владних садистів, як і личило нащадкам песиголовців. Відтак вони зняли зі стін ікони свого бородатого бога й повісили натомість ікони бородатого німецького економіста. Західні люди здивувалися, але сприйняли цю звістку як цілком позитивну. Бо й на Заході жили фанати економіста. Хоча ці сектанти й вважалися серед добрих обивателів нестерпними та агресивними, але все-таки більш зрозумілими, аніж сповідники Темряви Варварства. Тому західні люди втішилися цим очевидним прогресом. Вони сподівалися, що Світло Цивілізації невдовзі проллється на сумні тартарійські рівнини.

Ще більше їх потішило те, що через 70 років на тих рівнинах усе-таки схаменулися і відмовилися від смішного (і неконструктивного) культу доданої вартості. Щоправда, виявилося, що в Тартарії мешкає не одне плем’я, а декілька. І менші племена раптом утворили самостійні держави та придумали собі окремі назви. Це було несподівано й навіть тривожно, але в менших племен оперативно відібрали ядерну зброю та інші небезпечні іграшки. І добрі західні люди знов заспокоїлися, бо їм сказали, що всі тартарійські племена перебувають на прямому шляху до Світла, а ядерну зброю контролюють представники цивілізованих держав.

І всім було добре й затишно, аж раптом виявилося, що найбільше тартарійське плем’я напало на менше, яке ближче підійшло до Світла, а ядерна зброя перебуває в руках старого садиста, що фанатично сповідує Темряву Варварства й не визнає зовнішнього контролю. 

Західні люди спочатку вирішили, що це така собі родинна сварка, Familienstreit. Що старому хуліганові дурне привиділося, а менше плем’я затялося. Вони дали меншому трохи грошей і кілька мудрих порад, щоб воно не пропало й не збочило зі стежки Світла. А ще вони сильно й солідарно насварили старого садиста.

Але минав час, а старий садист ніяк не вгамовувався. Його плем’я раптом рушило на столицю меншого племені з тисячами танків і бронемашин, із сотнями літаків і гелікоптерів. Обстріляло мирні міста стратегічними ракетами, вбило тисячі й украло десятки тисяч дітей. А менше плем’я відбило цю інвазію, хоча ніхто на це не сподівався. Заходу довелося давати меншому реальну зброю і мільярди доларів, щоб не скидатися на колективного песика Снупі. 

І лише тоді очманілі добрі західні люди запитали себе: “А що ми, врешті-решт, знаємо про ту кляту Тартарію?”. Відповідь відома.

І тоді найкращі з добрих західних людей зібралися в місці, де панують Гармонія і Рівновага. До того місця вони закликали обраного з меншого племені. Злого і втаємниченого. І запитали його: “Де ж, у біса, розташована незнищенна криївка тієї Темряви, що живе серед рівнинних мешканців?”

“Вона живе в головах”, — сказав злий і втаємничений.

“Це зрозуміло, — погодилися найкращі з добрих. — Але нас цікавить розгорнута відповідь”.

І тоді вони отримали розгорнуту відповідь. Ось що вони почули.

Володимир Єшкілєв: Обиватель і його боротьба з "довгими історичними стратегіями"

 Отже, після кількох місяців суспільної нестабільності, “настроєвої ломки” та інфляції оптимістичних прогнозів картина майбутнього виправлена. Масова обивательська свідомість осягнула (проте внутрішньо не прийняла) той прикрий факт, що війна буде довгою, витратною і виснажливою.

Тепер для більшості зрозуміло (але, знов-таки, не прийнятно), що перемога безпосередньо пов’язана зі здатністю держави пережити черговий “історичний спазм” московської імперської реставрації. При цьому пережити його пасивно і принижено (як це роблять, скажімо, Грузія чи Казахстан) нам не до смаку. Та й не вийде. Адже саме ми опинилися на вістрі експансії, узяли на себе головний удар і, судячи з усього, змушені будемо гордо витримувати агресію до завершення “спазму”.

Зрозуміло, що маємо справу з історичною аномалією, пов’язаною з московським типом освоєння простору, який є цивілізаційним вивихом, своєрідною грубою мілітаристською пародією на Візантію.

На жаль, історія свідчить, що такі вивихи можуть існувати дуже довго. Скажімо, Ассирія, мілітаристська пародія на Вавилонське царство, протрималася ціле тисячоліття. Для знищення цієї паразитичної держави аграрним монархіям Сходу довелося створити першу у світовій історії багатосторонню військову коаліцію.

Умовою існування аномалій є безперервна агресія, яка живить їх навіть не ресурсами, а “смислами існування”, примиренням із власною глибинною неправильністю. Мирні періоди в їхньому житті є періодами занепаду, смислового глухого кута, хворобливих пошуків втраченого часу.

Стратегії, спрямовані на те, щоб пережити історичну аномалію, — це “довгі стратегії”. Вони передбачають не лише колективну (громадянську) витримку, але й певний штиб колективного способу мислення, який у масовій свідомості ефективно сепарує тривале від минущого, стрижневе від маргінального. А ще ці “довгі стратегії” для свого успіху мають бути консолідовано та свідомо підтримані панівними суспільними елітами. Це ледь не головна умова для втілення “довгої стратегії”.

Тут, на жаль, ми стикаємося з нашою рідною архаїкою. Історично більшість українців усе ще віддає перевагу не закону, а справедливості, шаблону (звичаєвій модальності), а не принципові (дискурсивній модальності).

Ми живемо в тих базових світоглядних координатах, що передбачають стратегування, базоване на імпульсах колективної волі, імпульсах прагнення справедливості, негайної відплати та адресної помсти. Тому в нас цінують крикунів і шукачів таємної змови. Ідеальний провідник натовпу — галасливий конспіролог, що показує пальцем на ворога народу (“іншого”, “чужого”, “не нашого”), плаче, хапається за сувенірну шаблю та волає про відплату.

Обиватель прагне реакції в стилі “тепер або ніколи”. Обиватель не осмислює періодів, довших за один-два роки. Бо в дальшому майбутті, переконані обивателі, “невідомо, що буде”. Вони не відчувають часу інститутів громадянської спільності, “часу держави”, спроможного тривати сотні років. Відповідно, “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за горизонт часу, обмежений змінами в сімейному стані, професійними перспективами, господарськими й торговельними циклами.

Володимир Єшкілєв: Про битву Володаря Простору з Володарем Часу, або Про те, коли війна остаточно й безповоротно закінчиться

Про це не говорять під час війни

Сімнадцять місяців тому не було чіткого розмежування фронту й тилу. Україна — пробуджена, шокована, розлючена й затята — працювала як єдина «машина спротиву». Тепер працюють дві окремі «машини» — кожна у своєму ритмі та зі своїм функціоналом.

«Машина фронту» успадкувала спротив і лють, позбулася шоку й довгого переліку мутних ілюзій. «Машина тилу», щедро змащена валютою, намагається переробляти мирне минуле в мирне майбутнє. Але в неї це виходить so-so. Мирне минуле було нашвидкуруч зібране із різних шматків. Деякі з них смерділи. І досі смердять.

Більшість наших співвітчизників не здогадується, що історія двох «машин» — не суто українська тема. Що кожна довга війна рано чи пізно починає крутити їхні нещадні коліщатка. І що насправді ці дві «машини» називаються не Фронт і Тил, а Інферно і Вавилон. І що довше триває справа, позбавлена милосердя, то чіткіше крізь маску Фронту проступає підземний вогонь Інферно, а крізь маску Тилу — вулиці й капища Вавилону. А ще його Вежа.

Це може комусь здатися парадоксальним, але Тил (Вавилон) прагне святої правди, а Фронт (Інферно) шукає найкращу з казок. Якщо ж розібратися, то все логічно. Вавилон пересичений нестерпною брехнею, а Інферно — нестерпною справжністю. І там, і там шукають ліків проти нестерпного, бо вже несила, вибачте за тавтологію, усе це нестерпне терпіти.

Насправді ж невідомо, що небезпечніше: шукати правду чи шукати найкращу з казок.

Володимир Єшкілєв: Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. 

Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. 

Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів. Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.

Володимир Єшкілєв: Свято нетерпимості

Веймарську республіку, якій не пощастило бути політичною прокладкою між Другим і Третім німецькими Рейхами, називали “республікою без республіканців”. Є підозра, і доволі обґрунтована, що теперішню Україну в працях майбутніх істориків називатимуть “демократією без демократів”.

Ліберальна демократія, як відомо, стоїть на трьох китах. По-перше, на плюралізмі, який передбачає, що є кілька або ж безліч незалежних та незводимих один до одного видів буття, підстав дії, форм знання, стилів поведінки тощо. По-друге, на вільній, публічній та компетентній дискусії – наріжному способі подолання розбіжностей та досягнення громадської згоди. По-третє, на незалежних експертних і судових інституціях, авторитет яких визнаний більшістю представників громади.

Якщо ці три кити відплили (або й не припливали), системної демократії немає. Замість неї під назвою “демократія” виникає що завгодно, будь-які форми делегованого буття. Вони можуть здалеку здаватися демократією, можуть презентувати якісь елементи, фестивалі та декорації демократії, але вони не здатні працювати, як цілісна демократична система.

Можна, звичайно, домовитися про тимчасове дотримання певних декоративних норм та правил. Проте такі домовленості потребують постійного “ручного” регулювання. І що далі, то більше таке щоденне регулювання буде розбалансовувати систему, розхитувати політичну декорацію та зміцнювати цинізм. Це нагадує проблеми з неліцензійною комп’ютерною програмою – спочатку все працює, але це ненадовго.

Історія України останніх 30 років – це, серед усього іншого, історія симулякра демократії, якому, щоб і далі жити, знадобилося принаймні три позасистемні “перезавантаження”: парламентський переворот січня 2000 р. (про який мало хто згадує), Майдан 2004-го та Майдан 2013-2014 рр. Якби не ці три кризи, ми б уже жили – радше існували – за іншого політичного режиму. Для якого, ймовірно, демократія була б абстрактним поняттям.

Нині ми знову крок за кроком, подія за подією наближаємося до необхідності нового, уже четвертого “перезавантаження”. “Піратська програма” глючить. Сім років ручного керування призвели до критичного накопичення системних помилок, великих та дрібних багів. Ми вже на порозі тієї знайомої ситуації, яку я називаю “святом нетерпимості”.

Хтось може сказати, що нетерпимість у суспільстві сама собою не є надійним маркером майбутнього історичного спазму. Міг би посперечатися. “Свято нетерпимості” передувало всім трьом вищезгаданим кризам вітчизняного симулякра-довгожителя. За браком місця не вдаватимуся в подробиці. Зацікавлені можуть подивитися публічні дискусії тих часів, проаналізувати медійні війни або ж розпитати очевидців.

Нетерпимість у нашій країні є майже постійним явищем. Були щасливі роки (відразу після тих-таки “перезавантажень”), коли її напруга трохи спадала. Але ненадовго. Бо для тих, хто не звик до терпимості і звик до нетерпимості, вона – як наркотик. А оскільки патологія давня, то й поготів. Сучасна Україна успадкувала “нетерпимість за замовчуванням” від дискурсів минулого: народницького, що живився ненавистю до вищих станів, а також радянського з його іманентною ворожістю до всього інакшого.

Нетерпимість десятиліттями, якщо не століттями, намертво блокувала відкриті дискусії, заганяючи українців у резервації інформаційних спекуляцій, пропагандистських кампаній, шизоїдних пліток, сектантських “мнений” та провінційного оцінювання.