Програмуючі міфи, що їх згенерував Шевченко – від «порваних кайданів» до «Вашингтона з новим і праведним законом» - працювали навдивовижу довго, пережили всі трансформації Модерну й формували політичну, а, частково, й культурну уяву навіть тих поколінь, які були сучасниками європейського Постмодерну.
Й це сталося не лише тому, що ті програмуючі міфи були якісними і своєчасними. Й навіть не тому, що вони містили в собі «матрицю» опорних маркерів, обгорнутих яскравими та зрозумілими широким масам «картинками». А ще й тому, що їм за довгі десятиліття не створили жодної альтернативи. Жодного конкуруючого образно-символічного світу, який би став своїм для всіх українців, або для певної верстви українського соціуму. Наприклад, для українських містян, професійно, станово, культурно та емоційно далеких від світу стражденних рільників, покриток, гайдамаків та Грицевої науки.
Причини цього відомі всім, вони лежать за межами культури і мистецтва. Потенційні творці модерних українських програмуючих міфів не встигли виконати своєї місії. Вони були просто фізично або морально знищені. Одночасно параноїдальна «імперія ресентименту» створила в Україні колоніальну мистецьку контреліту. Яка і за радянських часів і за Доби Олігархії більш-менш успішно блокувала всі спроби української модерної програмуючої маніфестації.
Українському Проекту ХХІ століття була, в першу чергу, потрібна нова українська лексика. Нові слова для програмуючих міфів. Сучасний «опорний словник» для опису нової епохи. Відмінний від народницького та радянського «опорних словників», що консервували старосвітський спосіб висловлювання, оту непозбувну плебейську журбу.
Опорні словники, як відомо з історії, формувалися літературою. Й не просто літературою-як-потоком, а флагманською літературою доби, якісною, здатною яскраво та ємно фіксувати, осмислювати та обігрувати соціальні зрушення, комунікативні настрої та культурні явища.
На перший погляд для зістрибування з каруселі провінційного ресентименту найбільш придатною є українська постмодерна література 90-их. Ігрова та іронічна, вона не тліла серцем над долею сільських невдах, не банувала над побутовими злиднями пустих мрійників і маргіналів, не милувалася хижим блиском освячених ножів та не захоплювалася безстатевими хлопчиками-помагаями з передового колгоспу.
Але постмодерній літературі не ставало життєвості. Вона блукала серед цитат, гралася пережованим та спиралася на досвід не польових командирів, а рафінованих книжників з далеких благополучних країн. Ця література не хотіла здирати шкуру з «священних корів». Вона писала на своїх прапорах «нам пофіґ», «усі дурощі рівнозначні» та декорувала товсті дупи «корів» витинанками.
Славні герої українського Постмодерну пам’ятали сумну (насправді страшну) долю славних героїв українського Модерну. Славні герої українського Постмодерну знали, що Темрява хоча й відступила кудись на схід, але обіцяла повернутися. Славні герої українського Постмодерну, за невеликими, дуже невеликими винятками, були геть травмованими, добре обізнаними та обережними. Ризикну сказати: більш ніж обережними. А боягузи, така от журбинка, не здатні на створення програмуючих міфів. Вони, звісно, здатні розтягнути старий анекдот аж на чотири томи, або ж тридцять років кружляти навколо однієї теми, проте енергія їхніх текстів замала для виходу на нові міфогенні орбіти. Вона годиться бодай для розігріву малої кави у зимній бібліотеці.
Своїм героям Постмодерн дає либонь метод деконструкції. Але слів помічних для збирання уламків у нову конструкцію від його адептів годі чекати. Відповідно, їх цитує не широка вулиця, а богема. Технологи не вмонтовують їхніх текстових знахідок до своїх політичних меседжів та рекламних слоганів.
Є, щоправда, один літератор, якого ще покоління Постмодерну розібрали на цитати. Лесь Подерв’янський. Український гіпермодерний дискурс підібрав дечого з його текстів. Не стільки самих слів, скільки методу семантичної анігіляції, напруженого ставлення слів під сумнів. Драматургія Подерв’янського провокує на тотально скептичне ставлення до Слова, що точно попадає у головну підозру Гіпермодерну, мешканці якого не вірять словам в принципі. Ані словам з рекламних бордів, ані катарсичним словам поезії, ані прагматичним словам науки.
Мешканці Гіпермодерну у всьому світі підозрюють, що всі, хто вірив словам, програли. Підозрюють, що через високі, мудрі або теплі слова старші покоління намагалися й досі намагаються продати (впарити, всучити) дітям, онукам і правнукам свій нікому не потрібний досвід. Свою сумну і тупу повістину про вічне вперте ступання на ті ж самі рискалі. У цій повістині, відомо, тупість прославляється як «простота», а впертість - як «справжність». Й куди ж, куди ж привели нас ваші високі, мудрі і теплі слова, душніли?» - запитують в старших мешканці Гіпермодерну. А ті знову й знову згадують простоту і справжність, простоту і справжність. Вказують перстами на «священних корів» і бурмочуть: «Не засмічуйте мову отою вашою американщиною». Бурмочуть і зникають у безпам’ятстві. У позитивному забутті.
Деякі з культурологів чекали-сподівалися, що вже певне мешканці Гіпермодерну здеруть шкіру з «священних корів». Але сталося інакше. Мешканцям Гіпермодерну не цікаве будь-яке мистецтво у його звичних, традиційних маніфестаціях. Вони розглядають мистецтво, переважно, з точки зору ефективного використання часу. Й, часто-густо, приходять до висновку, що споживання, скажімо, літератури напряму не сприяє успіхові, а також не дає бажаного "вау-ефекту", того яскравого розважального спалаху, що знімає буденне напруження. Натомість потребує тривалої концентрації уваги. Література набуває цінності лише тоді, коли її зміст (сюжет, ідея) перетікають в інші форми мистецької трансляції, стають, до прикладу, сценаріями для кіно- і телефільмів або ж основою для комп’ютерної гри і квестів.
Література не вписується у теперішній прискорений час. Вона не відповідає на питання з професійною впевненістю коуча. Не встигає за модою й не формує моди. Й не наголошує на винятковій корисності своєї трансляції. А тому їй призначена лише роль асистента тих операторів суспільних розваг і суспільних смислів, котрі формують правила і «дорожні карти» крутого, модного, корисного, веселого та ефективного проживання часу.
І в цій суспільній позиції література не здатна створити нового опорного словника. Нових сильних і точних слів для програмуючих міфів.
Ці слова виникають за межами літератури. У постах і коментах до постів в соціальних мережах. У діалогах героїв комп’ютерних ігор. У дописах на телеграм-каналах. В трансляціях популярних блогерів. Й десь іще, але не в літературі.
Література вже не програмує суспільні дискурси. Вона перейшла на "гру в довгу". Вона тишком-нишком програмує стратегії колективного пам'ятання. Програмує очищення і запліднення отруєного культурного ґрунту. А це вже зовсім інша історія. Й зовсім інші міфи.
Ви можете спитати: «А що ж там з тими «коровами»? Якщо з них не здерли шкуру оті гіпермодернійці, то що ж вони з ними зробили? Відігнали до музеїв чи на культурний цвинтар?».
А зі старими «коровами» все сумно. Все сумніше, аніж могли уявити та спрогнозувати найрадикальніші з культурологів доби Постмодерну. Старі «корови» повільно, проте поступово і впевнено, перетворюються на елементи складної гіпермодерної гри, на зручні мішені для елітного хейту, на прикольні меми, на фарш для м’ясних принтерів «лівого маршу 2.0», ну й, звісно, нікуди від цього не дінешся, на зручні інструменти для самоствердження нових перспективних «корів».
І що не кажи, а вони, ті старі «корови» і «бики», на таке заслужили.
Комментариев нет:
Отправить комментарий